Друга година ночi. Можна розпочинати. Ї§ серце обирає новий пришвидшений ритм биття. Востаннє дзеркало запам'ятовує розширенi зiницi свiтлих очей i насторожене обличчя.
Страшно i хвилююче водночас. Одна думка про те, що вона зараз буде робити, збуджує й перехоплює подих.
Нарештi вона залишила квартиру. Нiчне мiсто, здається, зовсiм не спить. Старi тополi моторошними тiнями падають §й пiд ноги.
Враз з'являється несподiвана думка: а якщо нiчого не станеться? Якщо вона спокiйно перетне п'ятсот метрiв, пiднiметься на 6-й поверх - все це без перешкод? Але цього §й мало!
Дiвчина напруженою ходою йде по осиротiлому без перехожих тротуарi. Неподалiк спрацьовує автомобiльна сигналiзацiя, але вона навiть не здригнулася.
Ось i потрiбний будинок. Одне iз вiкон шостого поверху тьмяно свiтилося - на не§ чекають, хоч, напевне, не вiрять, що вона набереться смiливостi й виконає угоду парi.
Вона вже втратила надiю, коли зрозумiла: щось змiнилося. Спиною вiдчувала несподiвану загрозу. Дiвчина ледь повертає голову i помiчає чоловiка, який вiдкрито йде за нею.
Вона першою увiходить до неосвiтленого пiд'§зду. I лише тепер з'являється присмак ризику - сумiш iз страху та збудження.
Вона викликає лiфт. Чоловiк мовчки сто§ть поряд. Дверi вiдчиняються - вiн пропускає §§ вперед.
Ставши бiля панелi управлiння, запитав:
- Вам на який?
Дiвчина сполохано пiдiймає на нього очi.
- Шостий, будь ласка.
- О! Менi теж на шостий! - радiє незнайомий.
Вона мовчить. I вiн, посмiхнувшись, втупився в обмальовану стiнку лiфта.
На §§ смак, незнайомий був красенем. Не сподобались лише очi - сiрий лiд вiчно§ зими.
- А ви не бо§тесь манiяка? - поцiкавився незнайомий.
I лiфт iз скрипiнням зупинився.
- Що ви зробили?! - заволала дiвчина, вiдпихаючи незнайомого вiд панелi управлiння.
- Нiчого, - виправдовувався вiн.
Вона перелякано натискала кнопки, та лiфт стояв на мiсцi.
- Ми застрягли, - спокiйно сказав незнайомий. - Десь мiж п'ятим i шостим. Але не хвилюйтесь даремно: зараз натиснемо "Виклик" - i нас витягнуть звiдси.
Вони викликали тишину.
- Нас знайдуть тiльки вранцi, - з вiдчаєм прошепотiла дiвчина. - Ми помремо, коли закiнчиться повiтря.
- Цього не станеться, бо повiтря вiльно циркулює через кабiну. Все буде добре, якщо, звичайно, не зiрвемося в шахту лiфта.
- Ви вмiєте заспокоювати!
- О, я злякав вас! Вибачте... Хоча я гадав, що у дiвчини, яка гуляє пiзно вночi в тому районi, де з'явився манiяк, мiцнiшi нерви.
- А ви не гадайте, це право належить лише гадалкам, - гостро вiдрiзала вона.
Незнайомий посмiхнувся:
- Ви нечемнi. Не бо§тесь, що це може мати негативнi наслiдки?
- Якi, наприклад?
- Уявiть, що я - манiяк, а ви злите мене.
- Як же вас легко розiзлити!
- На те я i манiяк.
Iронiчно посмiхаючись, дiвчина простягнула руку i з викликом мовила:
- Приємно познайомитися, Маньяче, мене ж можете називати Бабою Ягою.
Вiн трiшки затримав §§ руку у сво§й.
- Менi теж приємно, Яго, що я потрапив у пастку в такiй чудовiй компанi§.
- Ех, Маньяче, не жартуйте, в гiршу ситуацiю, нiж ця, я нiколи не потрапляла.
У лiфтi погасло свiтло.
- Я тiльки-но хотiв сказати, щоб не зарiкалися.
Деякий час вони мовчали.
- Не люблю сидiти без свiтла, - розiрвав тишу Манiяк.
- Чарiвно, - посмiхнулася дiвчина. - Чи є у вас ще щось з романтичного антуражу?
- Нi, якщо не брати до уваги iграшки на ялинку. До речi, з Новим роком, Яго.
- Вас також, Маньяче. Чи не можете подiлитися iнформацiєю, де вночi можна придбати iграшки на ялинку?
- Ви мене в чомусь пiдозрюєте, Яго? Яка ж ви прискiплива людина!
- Я не пiдозрюю, - почала виправдовуватись Яга, - менi просто цiкаво.
- Менi теж цiкаво, чому така симпатична дiвчина в той час, коли все мiсто трясеться навiть вiд згадки про манiяка, необережно блукає вночi?
- Ви хочете знати це? Добре, я розповiм, але з умовою, що й ви щиро вiдповiсте на одне запитання. Згоднi?
Манiяк кивнув. При свiтлi зелено§ свiчки його очi блищали, немов у хворого на лихоманку.
- Як ви гадаєте, Маньче, чому у свiтi так багато iгор? Є рiзнi: азартнi, спортивнi, iнтелектуальнi, екстремальнi... I є рiзнi ставки: грошi, честь, здоров'я i навiть життя. Чому так, Маньяче? Не знаєте? Тодi скажу я. Людину треба називати не розумною, Homo Sapiens, а граючою, Homo Ludens. Адже все наше життя - гра, довга i часом жорстока гра, правила яко§ ми знаємо погано. Одразу пiсля народження ми починаємо свою першу дiяльнiсть - гру, котра з роками видозмiнюється, але все ж залишається грою. Я належу до свiдомих Homo Ludens, менi подобається грати в небезпечнi iгри, бо люблю ризикувати. Зараз я побилася об заклад з подругою, що в мене достатньо смiливостi прийти до не§ вночi. Якби не цей клятий лiфт, я б виграла парi. Але...
- А коли ви вiдчули себе Homo Ludens? - перебив §§ Манiяк.
Яга замислилась.
- Можливо тодi, коли наважилася перейти трухлявий мiст над глибокою рiкою, хоч плавати не вмiла. Бiльше запитань не буде?
- Нi, Яго, дякую за вiдвертiсть. Тепер ваша черга запитувати.
Яга з хвилину мовчала.
- Новорiчнiй манiяк, так його охрестила преса, на мiсцi злочину залишав зелену свiчку i прикраси на ялинку. Тож скажiть, що я маю думати про вас? - тихо запитала дiвчина.
- Нiчого, Яго. Хоча... думайте, що i я маю свою гру.
Увiмкнулося свiтло. Лiфт зрушив з мiсця. Кiлька секунд - i дверi розчинилися, випускаючи дiвчину.