Данильчук, Алиса, Сергеевна : другие произведения.

Я це ти

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

  k
  1
  
  ТАЄМНИЧИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ
  
  
  Iнодi життя стає схожим на переповнену дорогу, яку треба перейти, але не можеш... не можеш, застрягаєш мiж потоками транспорту. Зробиш крок перед чи назад - зiб"ють.
  I поки ти стоїш, нiкого не чiпаєш, з"являється людина, яка їде по твоїй смузi i ось-ось викине з життя. I тодi людина бачить тiльки один вихiд... I тiльки його побачила Надя. Вона була впевнена, що немає бiльше жодного шансу, життя її стисло в тиски та все зжимає й зжимає.
  Надя йшла по темнiй вулицi, сумно стуча каблуками. Чорне волося вiтер уносив у далеку тьму. А карi очi були готовi наповнитися сльозами. Сьогоднi все було для неї мерзенним: слизька, пiсля дощу, вулиця, погода i, навiть, вона.
  Через деякий час Надя дiйшла до мiсця призначення. Ним була недобудована двадцятиєтажна споруда, яка похмуро ухмилялася чорному небу.
   - Що я тут роблю? - спитала пошепки вона себе. - Все повинно пройти добре. Я нiчого не вiдчую. А якщо нi, якщо я залишуся живою?.. Це неправильно, я не повинна тут бути.
  Надя себе то увiряла, що повина пригнути з шiстнадцятого етажа, то переконувалася в протилежному. Але ж вона стоїть на краю...Один крок i все буде закiнчено. Очi наповнилися сльозами, темна вулиця поплила.
  Її потягло на м"який теплий диван, улюблене мiсце. Надя вiдчула теплу втому у всьому органiзму. Кожа доторкнулася до нiжного матерiалу, розум вiдмовлявся про що не-будь думати.
  - Що ви тут робите? - чужий голос роздався як гром посеред обiду пiд вiдкритим небом. Надя похитнулася, але чудом залишилася стояти. - Можливо не таке питання ви хотiли почути, але навiщо вам це? У вас все життя попереду.
   - Та що про мене може знати незнайома людина?! - Надя сама вiд себе не чекала такої злоби, iз якою почала говорити. Вона дивилася вниз i не бачила хто говорив, але вiдчувала розгубленiсть у кожному словi прибульця.
  - Ви правi. Так розкажiть все. Навiщо жити в своєму свiтi? Вiн буде пустий без iнших людей. Послухайте...
  - Нi! Я не буду слухати балачки божевiльного.
  - Про це можна посперечатися...
  - Байдуже! - Надiну шкiру обпекла гаряча сльоза. Гнiв змiнився вiдчаєм i все стало байдужим, не таким. - Я не знаю навiщо сюди прийшла.
  - Якщо ви до чогось неготовi, то подiї оповiстять вас про це. Може розкажете свою iсторiю? Вам стане краще. - голос говорив так впевнено! Надя захотiла повiрити всьому, що почує
  . - Я не можу... Я не повинна... В моєму життi немає сенсу. - Глотаючи слова прожужала вона.
  - Сенсу? Що це, як розумiєте ви це слово? - Надя мовчки дивилася вниз. Незнайомець продовжував. - Можливо, ви не пам'ятаєте для чого живете, забули свою мрiю. Але нiхто не може жити без сенсу, тодi це буде просто iснування.
  На кiлька хвилин повстала тиша. Надя все не могла збагнути сказане.
  - А як це забути мрiю? - її очi розширились i з них, на мить, зникли сльози.
  - Дитина обов"язково хоче стати кимось видатним, майстром своєї справи. Але виростаючи вона губиться в шаленому вирi життя: все йде не так, як планувалося в дитинствi. I тодi, щоб не розчаровуватися, людина забуває свою мрiю. Вiд тодi життя її стає пустим, без смислу та смаку. Правда, з дорослiшанням людини, мрiї можуть трансформуватися, ставати бiльш пристосовуваними к свiту дорослих. Де ваша мрiя?
  В Надiнiй головi все ще звучав голос незнайомця i не одразу зрозумiла що її питають.
  - Не знаю. Загубилася. Колись я хотiла стати садiвником... Ви правi. Все вiрно.
  - Про що зараз мрiєте?
  - Я сказала собi, що це трата дорогоцiнного часу. Я була не права. Немає мрiї, не має сенсу, не має життя.
  - Нi! - В голосi незнайомця щось затремтiло; вiн подумав, що це передсмертнi слова. Змiна iнтонацiї Надю i лякала, i заставляла думати. Вiн продовжував - Все можливо виправити.
  - Навiщо?
  - Життя це великий дар, який дається всього один раз...
  - ...а вдається ще рiдше. - Надя рiзко перервала прибульця. Хоча вона його досi не бачила, але вiдчула на собi невдоволений погляд. - Моє життя пусте, а це ж великий дар, який я з успiхом марную( у мене талант!).
  - Все можна виправити, довiртеся менi. Я допоможу вам, тiльки пiдiйдiть до мене, тут краще i безпечнiше нiж бiля краю. - Незнайомець завмер, чекаючи на реакцiю, але її все не було: Надя просто мовчала потупивши погляд вниз. Вiн почав вже нервувати i хотiв щось сказати, але все не наважувався.
  - Я терпiти не можу дощ. Тут дуже мокро, слизько... - Вона пiдняла очi i побачила чоловiка, який стояв бiля входу в недобудовану кiмнату. Її вигляд пригнiчував Надю, нiщо не було для неї таким чужим у свiтi, як вона. Незнайомець був нiби намальований, нiби не з цього свiту. Його густий волос був з сивиною i дуже прилизаним, а чорнi очi схожi на безодню. Як тiльки Надя взглянула в них - зразу зрозумiла незвичнi слова. Погляд зачаровував i вона повiрила в те, що все буде добре, її життя налагодиться.
  - I все буде краще? - спитала Надя з надiєю в голосi.
  - Авжеж. - вiдповiв голос.
  Не дивлячись вниз, Надя зробила спробу повернутися, але не втрималася на краю опори, зiслизнула... В одну мить вона стояла, а в iншу вже звисала, тримаючись руками за металевий край будiвлi, а сили її все покидали i покидали.
  - НI. Я ПЕРЕДУМАЛА, Я НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ. - Вирвалося з Надiного серця. Вона вiдчула дотик теплих рук, їй хотiли допомогти, але було запiзно... Вона впала.
  Надя пам"ятала мiф про те, що помирая людина бачить прожите життя, але вона бачила не свої спогади, а чужi. Ось незнайомий малюк повзає по зеленiй травi... потiм маленька дiвчинка вчиться кататися на велосипедi... йде до школи...пише розкази про звiрiв...
  Бiльше Надя нiчого не пам"ятала, хоча бачила ще багато картин з чужого життя, чужого...Вона впала на щось м"яке, спочатку мозок розпiзнав запах молодої трави, але все ж це була затишна постiль. Надя заспокоїлася: "Це був тiльки сон." Через мить вже спала.
  
  2
  НЕПРИЄМНА БЕСIДА
  
  
  Надя прокинулася вiд сонячного променя, яке свiтило їй в обличчя. Вона вiдкрила очi i незрозумiла, що коїться тому, що опинилася не вдома, там де заснула, а в незнайомiй кiмнатi. Бiля бiлих стiн стояли три лiжка. На одному з них лежала вона, а на iнших двох двi жiнки. Одна з них з обличчям закрилася пiд одiялом, а друга - щось буркотiла собi пiд нiс. Надя прислухалася.
  - Не треба було їсти ще одну цукерку. - жiнка ледь-ледь шептала. Раптом вона замовкла i притихла. Надя теж стала прислухуватись. В кiмнатi постала цiлковита тиша. В цю хвилину чого вона не очiкувала так це те, що на неї хтось накинеться.
  - Чого пiдслуховуєш нашу розмову? Це не дуже чемно з твоєї сторони. - Прокричала жiнка. I поки шок у Надi не пройшов, залiзла на лiжко. Вицвiвше волосся в всесвiтньому хаосi спадало на худi плечi; в її зовнiшньому виглядi було щось вiд собаки. Не дочекавшись реакцiї, вона стала тертися об руку, Надя погладила жiнку, хоча їй було бридко.
  - Не йди на вулицю!
  - Що? - спитала Надя, не зрозумiвши смислу слiв. Але це була помилка тому, що жiнка маленькими зубами впилася в руку. Потiм з криками впала на пiдлогу i вибiгла з кiмнати.
  Надя була приголомшена. Вийшовши з кiмнати, не повiрила своїм очам: вона стояла посеред свiтлого й просторого коридору в якому крiпився сильний запах лiкiв. Без противогазу пройтися по ньому було важко, не дивлячись на вiдкритi вiкна.
  - Надю! Що ти тут робиш в такий час? - Хтось заголосив за спиною, вiд цього голосу мурашки пробiгли по спинi. Всiм своїм явством Надя вiдчувала ,що буде щось неприємне. Але жiнка була дивнiша за голос: низенька й пухкенька, товстою її неможливо було назвати, не дивлячись на вагу.
  - Напевно хочеш прогулятися по саду. Пiшли я тебе причешу.
  Через чверть часу, якi тяглися неймовiрно довго, Надя перехажувала й так затоптану головну алею маленького парку. Вона була перевдягнена, а волося зачесане у коротеньку косу.
  - Це правильно, нiчого марнувати такий гарний день. - Жiнка весь час не замовкала. I про що може весь час теревенити людина? Вiдповiдi на це питання, до цiєї зустрiчi, Надя не знала; ця балаканина була заради балаканини. Але час був проведений з користю, тому що вона розглядувала пропливаючi повз неї обличчя.
  - Я в лiкарнi? - Спитала Надя, але жiнка не вiдповiдала. - Чому я тут? - вiдповiдi не було й на це питання. Надя бачила божевiльнi вирази тутешнiх мешканцiв i боялася, що вона теж ось так виглядає.
  Жiнка з веселої перетворилась на мовчазну: й слова не виронить з вуст.
  - То як менi вас називати? - не дивлячись на приєдиний, за останнi кiлька хвилин, голос, Надя хотiла повернути веселiсть попутницi.
  - Танею.
  Надя вздохнула. Подивилася на сонце й очi боляче ослiпило, нiби викинули жменю пiску в обличчя. Її колiна пiдкосилися та доторкнулися до асфальту. В цю мить у всесвiтi не було нiкого, крiм неї. Надя ледь-ледь вiдкрила очi й побачила освiтлену слiпучим свiтлом вулицю, здавалося, що зовсiм поруч увiмкнули лампочку. Бiля Надi пробiгла маленька дiвчинка, одягнена у жовту сукню, в руках вона тримала сонячну квiтку, ромашку, в русяве волосся заплили лучик сонця, який був їй до лиця.
  - Мамо! - прокричала вона, пiдбiгаючи до жiнки. Надя вхопилася за голову й впала на землю: цей крик був жахливий. Коли наважилася вiдчути свiт, то помiтила, що лежить на м'якiй травi посеред темного лiсу. Вона стала придивлятися: все було таким тихим, все клонило в сон. Засинаючи Надя побачила якусь дуже знайому фiгуру, але хто це був?.. Вона не знала.
  - Тримайте її! - Почулося Надi, коли вiдчула бiль в руках. Вона вiдкрила очi i побачила якихось лiкарiв, виглядали вони дуже перелякано. Але скоро прийшов морфей i нiчого не вiдчувала.
   Надя прокинулася в бiлiй кiмнатi. Вона лежала на лiжку бiля вiкна, хоча кiмната була величезна, але в нiй нiчого бiльше не знаходилося, вона була схожа на пустинний степ з всього одним деревом.
  - Як себе почуваєте? - весело почав говорити нещодавно пришедший чоловiк. В його зовнiшньому виглядi було щось невловиме, потаємне. Не можна було сказати точно скiльки йому рокiв, хоча на волосi вже було достатньо iнею. - Я хочу поговорити з вами. - продовжував розмову лiкар - В спокiйнiй обстановцi ви все розкажете.
  - А якщо нi?
  Лiкар посерйознiшав, iз суворiстю у голосi сказав
  - Вам буде краще мене послухатися. Почнемо? - Надя ледь-ледь кивнула. Чоловiк продовжував - розкажiть менi все з початку: коли народилися, чому сюди попали.
  Надя недовiрливо покосилася на лiкаря, вона йому нiчого не хотiла розказувати, але все ж почала
  - Народилася двадцятьдев'ятого лютого двадцять-сiм рокiв тому. До недавнього часу працювала в банку, але потiм... - вона зупинилася, обмiрковуючи свої слова. - ...потiм я опинилася тут.
  Надя вирiшила уникнути розмов про самогубство.
  - А де ми?
  - В лiкарнi для душевнохворих.
  - А чому ви тут? - невдоволено просипiв чоловiк.
  - Цього менi нiхто не розказував.. Я хвора душею... напевно.
  Лiкар скорчив гримасу i нервово почав виводити закарлючки на папiрi.
  - Ви тут тому, що намагалися вбити себе i не один раз.
  Надiни очi розширились до розмiрiв Землi, а серце почало нервово колотитися.
  - Не правда! - зарепетувала вона, вставаючи з лiжка.
  - Якщо ви не заспокоїтесь, доведеться вжити силовi методи. - рiзко випалив лiкар. Надя покiрно лягла в бiле лiжко i вкрилась по самiсiнький нiс.
  - Продовжимо. - говорив вже бiльш м'яким голосом - Чому ви думаєте, що ваш вiк зараз саме двадцять сiм рокiв?
  Надя посмiхнулася: "Лiкар, а таке скаже..."
  - Я знаю коли народилась краще за вас.
  Раптово вiдкрилися дверi, привертаючи до себе увагу. В кiмнату зайшов вже не молодий чоловiк, але знайомий чоловiк. Де його могла бачити? На даху будинка, так то була таж людина. Вона, чомусь не розповiла про свою здогадку. Чоловiк поважно пройшов до лiжка, подивився на Надю, яка вже не посмiхалась.
  - Дякую, можете йти. - сказав вiн переглядаючи щойно зробленi записи. Лiкар скорчив неприємну мiну та вийшов.
  - Добрий день, Надя. Я ваш лiкар. Мене звуть Миколою Давидовичем. Розкажiть, чому ви намагалися покiнчити iз собою?
  - Я вам не довiряю. - солгала Надя, тому що чоловiк з першої ж хвилини знайомства вкушав довiру.
  - Я медик i не вимагаю довiри, але ви повиннi повiрити в те, що професiонал допоможе. Отож розказуйте все.
  - Чому той доктор здивувався, коли я сказала, що менi двадцять сiм рокiв?
  - Це медичний гумор. Не треба його сприймати серйозно. Ви пам"ятаєте моє питання чи задати його ще раз?
  - Нi - Надя не хотiла повертатися до цiєї теми - Я не хочу про це говорити.
  - Тодi вам доведеться розказати про те, що подобається.
  - З чого почати?
  - З чого бажаєте - безпосередньо вiдповiв лiкар.
  - Як вас звуть?
  - Миколою Давидовичем. Але ми розмовляємо про вас...
  Надя змовкла, нервно шукаючи тему для розмови. А лiкар знову поринув у папiр.
  - Я люблю читати книги, але ненавиджу письменникiв.
  - Чому ж? -Микола вiдiрвався вiд документiв, на обличчi прочитувався не пiдробний iнтерес.
  - Вони дуже пихатi i думають, що знають тайну iснування.
  - А це не так?
  - Нi! Нiхто не знає цього. - Надя була рада, що її не питають. Вона не знала про що ще розповiсти i це мабуть вималювалося у на обличчi тому, що медик щось написав i хотiв вставати.
  - Чому iнший лiкар сказав:" не раз"? - схвильовано спитала Надя. Микола Давидович зам"явся, подивився кристально на неї. Вiд цього погляду Надi здавалося, що її обдуває холодний пiвнiчний вiтер.
  - Сiм. - розтягуючи кожний звук вимовив Микола не вiдводячи погляду. Нарештi, подивився на бiлу стiну. - Сiм раз.
  Очi у Надi розширились. Вона майже нiчого не бачила ними в цю мить. Хоча лiкар дивився в iншу сторону, але весь час вiн нiби слiдкував, в його присутностi вже не було чогось спокiйного, навпаки вiн нiби давив на свою пацiєнтку.
  - Це неправда.
  - Надю, у нас є факти...
  - Це неправда. Такого бути не могло я надто слабкодуха. - воназахвилювалася, а очi запалилися невидимим вогнем. Казалося, що зараз лусне вiд невiдомого почуття.
  - Заспокойтеся! - грубим голосом проговорив лiкар. - Я не хочу вживати силовий метод. Почувши це в Надiнiй головi виплили картини iз фiльмiв про божевiльню. Вона щосили старалася втихомирити себе.
  - Я тiльки один раз питалася це зробити, але не вийшло, у мене не вистачило мужностi. Я впала...
  - Як це було? - почувши ненависне питання, Надя захотiла втекти. Вона найшла спосiб яким користуються всi хворi, а може таке практикують тiльки в фiльмах? Надя зiскочила з лiжка, пiдбiгла до стiни i почала щось кричати, опускаючись на холодну пiдлогу. Лiкар бува хотiв що-небудь зробити, але прийшов до висновку, що її краще залишити.Коли вiн вийшов Надя тихо заплакала. Холоднi сльози не обжигали нi шкiру, нi пiдлогу, а тiлькии душу.
  
  
  
  
  
  
  3
  
  неспокiйна нiчка
  
  
  Надя вже встигла пообiдати i нерiвно ходила по палатi, коли зайшов Микола Давидович з тiткою Танею.
  - Надя, ви завтра вранцi переїжджаєте. Збирайтесь. - процiдив лiкар.
  - Куди?
  - Це вас не повинно турбувати.
  Лiкар пiшов, хлопнувши дверi. Люди в палатi слухали зникаючi кроки.
  - Може прогуляємося по парку? - сказала Таня, коли звуки розтали у просторi. Надя кивнула.
  Вони йшли по просторiй алеї, розглядаючи старовиннi дерева, поважнi квiтки. Все там було неймовiрно свiжим, що обострювало почуття єдностi з природою.
  Надя йшла тихо, щоб зрозумiти, що з нею сталося минулого разу. Але на думку нiчого не спадало, а очi бачили тiльки величаву природу. Поступово до розуму стала пiдкрадатися думка, яку вона намагалася щосили вiд себе вiдогнати. "Я хвора. Нi! Цього не може бути. Я здорова, але навiщо мене тут тримають?"
  Надя на стiльки углибилась в свої роздуми, що не помiтила змiн у парку. " Крик! Хтось кричав". Пролунало в головi, вона повернулася до природи i не повiрила своїм очам: то був лiс. Надя по-божевiльному все розглядувала, але повсюди були дерева.
  Раптом, вона побачила знайому їй маленьку дiвчинку. Дитина була сумна, сидiла на травi i дивилася в сторону. Надя розглядiла її, а потiм перевила погляд туди, куди дивилася дiвчинка. Й завмерла. Там, мiж деревами стояла вона, Надя. Кудись дивилася, а потiм впала на землю, їй було погано, здавалося, її зараз виверне. Щось метнулося мiж деревами, щось показувало їй. Надя не бачила, що це було; вона не могла перевести погляд вiд себе.
  - Нi! - крикнула вона, сама вiд себе цього не чекаючи. Людина перевела погляд на Надю й завмерла, на обличчi читався жах.
  - Надя! Надя! Що з вами?
  Надя обернулася й побачила перелякану тiтку Таню. Що ж сталося? Краще цього не питати. "Я хвора."
  Вона встала з лавочки, на якiй виявилося, що сидiла.
  - Ну що, пiдемо назад? - схвильовано спитала Таня. Надя на неї подивилася своїми великими очами, вона бува хотiла щось сказати, але передумала. I що з нею сталося тодi?
  
  
  - Нi не йди туди, Лорд, не треба.
  Надю розбудив чийсь крик. Вона вiдкрила очi й завмерла: бiля її лiжка стояв величезний пес. Його чорнi очi горiли мертвим вогнем, злобою. На величавiй статурi поблискували, в свiтлi мiсяця, чорнi перлини. З вiдкритої пащi громихав рик, який пронизував усю кiмнату. Надя себе не пам"ятала вiд переляку: один жест i чудовисько її вб"є. Страшно було, навiть, дихати.
  - Лорд, йди сюди. Кли-кли-кли!
  Пес почувши клекотання вибiжав з кiмнати. Надя голосно вздохнула, набираючи повiтря. В цю мить вона була схожа на щура, якого майже не спiймала кiшка. Що тiльки в головi не крутилося?! Нарештi жах плавно перелився у гнiв: як таке впустили в лiкарню? як себе можна почувати в безпецi? Надя пiднялася з лiжка. По всьому тiлу прокотилась слабина, ноги не хотiли тримати. Нi краще поспати! Вона вже лягла, коли чийсь смiх пролунав по палатi. Вiн був дитячим i таким щирим!
  Надя знову пiднялась, але на цей раз не було нiякої слабостi, було тiльки бажання подивитися на того, хто видає звуки. Вона пiдiйшла до дверей, протягнула вогку руку до ручки... Дверi не хотiли вiдкриватися, товчок, ще один, i дверi, нарештi, пiддалися. Вони розпахнулись, в очi Надi засвiтило сяйво, таке вона бачила тiльки раз, у парку. Вона хотiла вiдвернутись, але сяйво заворожувало та, як не назови, було приємним для очей.
  За дверима показався не сумний темний коридор вночi, а просторий лiс. Могутнi дерева загороджували один одного. Їх стовбури , величезнi за розмiром, то роздувалися, що було майже непомiтно, то здувалися. На кронах не було жодного жовтого чи сухого листка.
  Надя ступила в лiс. М"якенька трава, пiд ногами, приємно пружинила й лоскотала. Все навкруги заворожувало розум й душу. Свiтло вже було приємним для очей. Все: сум, жах, занепокоєння - покинули голову, думати не хотiлося. А в гущi дерев щебетали пташки, усипляли невiдомими чарами звуку. Надя йшла по лiсу, її не хвилювало, навiть, те, що цей лiс взявся з нiчого. В якусь мить вона вiдчула приємну втому. Довго не думаючи лягла на чудову траву й заснула, нi про що не думаючи. А пташки ще довго не могли заспокоїтись та довго-довго сприяли приємному сну.
  
  Надя вiдкрила очi. Голова болiла страшенно, а по усьому тiлу проходили табуни мурашок . Вона пiднялася на ноги, якi не хотiли її тримати. Тiльки зараз побачила, що лiс став iншим. З приємного та заспокiйливого вiн перетворився на жахливого i страхiтливого. Сонце десь сховалось, повiтря тяжким мороком опустилося на гiлки дерев. Листки билися друг об друга, нiби, хотiли поранитися. Пташки не щебетали, все завмерло та, наче, чекали чогось.
  Серце забилося швидше, воно ось-ось випригне з грудей. Надя скрутилась вiд холоду, тепер вона нiзащо не засне. В лiсi стало важко рухатись i, навiть, дихати. Треба було знайти вихiд, залишатися тут не хотiлося бiльше нi на хвилинку. Але звiдки вона прийшла? Надя почала озиратися по сторонах, але все було таким однаковим! Дерева походили один на одного, нiде не було й камiнчика.
  Надя, з кожною хвилиною, все бiльше лякалася. Очi почали краснiти, лiс поступово став розпливатися. Безвихiднiсть пригнiчувала, давила на розум. В якусь мить з очей полилися ледь теплi струмки солоних слiз. Ноги самi почали її нести, з кожною хвилиною все швидше та швидше. Надя вже нiчого не бачила, нiчого не чула, тiльки вiдчувала безвихiднiсть й жаль до самої себе.
  Вона не знала скiльки бiжала, де зараз знаходиться. Це не мало принципового значення. Плюх! Що сталося? Надя не зразу зрозумiла це. I тiльки ударившись об стовбур зрозумiла, що розпласталася на травi. Ноги зачепилися об корiння дерева. Вона застогнала.
  - Допоможiть! - крикнула з вiдчаєм у голосi. Не розраховуючи на вiдповiдь.
  - Тшшшшшшшшшш.
  Надя завмерла: чи їй не почулося? Сльози пропали з очей, серце заколотило.
  - Допоможiть! - спробувала ще раз й завмерла.
  - Тихiшшшшшше.
  Голос казався неземним, приглушеним. Надя стала судорожно озиратися, виглядаючи того, хто таке мiг сказати.
  - Тут хтось є? - спитала, коли вiдчаялась знайти незнайомця сама. Все навкруги завмерло, прислухується.
  Надя сидiла на травi не рухаючись, все чогось чекала. В цю мить секунди тяглися неймовiрно довго. Нарештi, її серце трошки заспокоїлося i вона встала.
  Надя озирнулася: все було одноманiтним та зловiщим.
  - Вибачте, але не могли б ви менi пiдказати в якому напрямку знаходиться вихiд? - вона розумом хотiла, щоб їй вiдповiли, а серцем - тiкати далi звiдсiля.
  - Будь ласка! - Надя знову ось-ось вдариться в сльози. А голос мовчав, не показував присутностi живої iстоти.
  ***
  Надя вже вiдчаялася вийти з лiсу. Просто ходила по ньому: може щось знайде. Їй весь час казалось, що ходить кругами. I коли вона ще один раз проходила бiля одного й того дерева, бiля якого була хвильку назад. Її нерви не витримали напруги, вона почала винити у всьому дерево. Пiдбiгла i з люттю почала його бити.
  - Це все через тебе! Ти у всьому винний.
  Не пам"ятаючи себе кричала. Серце нiби завмерло; обличчя завмерло iз виразом злоби й жаху. Все, що зараз iснувало для неї - це гнiв до всього оточення. Руки стали покриватися червоними плямами, а Надя все не могла заспокоїтись. Лють пiдступила до горла, затискаючи людину. Без сил Надя впала на колiна. Вона бiльше нiчого не зможе зробити.
   Довгий час нiчого не вiдчувала, не могла думати. А коли прийшла у себе, то зрозумiла, що руки страшенно болять. Вони були розбитi, бiлу шкiру вкривав товстий шар алої краски. Але то була не просто кров, там ще було щось зелене, незрозумiле. Надя з жахом пiдняла великi карi очi на стовбур. Там посеред коричневої кори були зеленi рани, навколо них зелена кров. По iншому побачене назвати не можливо. Надя впала на траву.
  - Як ти посмiла! - громихало повiтря. Надя почала озиратися. Що робити? Тiкати, поки то не прийшло сюди. Людина тiльки пiднялася, як якийсь вiтер подув. Надя щосили намагалася втриматися на ногах, в її уявi впасти означало вмерти. Нi вона буде триматися до останнього. Але вiтер все мiцнiв, ось очi вже не бачать. Надя вже нiчого не вiдчувала, нiчого не чула, хоча голос говорив.
  
  
  
  
  
  
  
  4
  водоворот життя
  
  
  
  Вона впала на пiдлогу й вiдразу вiдчула нестерпний бiль в колiнi. Надя не розумiла, що з нею сталося, що робити тепер i де зараз знаходиться. Вона обережно пiднялася на ноги, вглядiвшись в розпливчатi фiгурки зрозумiла, що знаходиться в парку для прогулок. Так це була головна алея, тi ж дерева, квiти. Але все злорадно дивилося на неї, посмiхалося. Надю потягло бажання скритися вiд цього мiсця, стати невидимкою й як найшвидще. Що робити?Чому вона тут? Чому її не лiкують? Надi цi питання казалися абсурдними, але нiчого поробити з цим не могла. Вона не розумiла чому й досi залишається в такому тяжкому станi тому, що дуже хочить вилiкуватися i зробила б для цього все без вийнятку, тiльки б вийти з лiкарнi, жити нормальним життям.Надя вже забула про свої проблеми та про той вечiр, який закинув її сюди.
  Весь парк потонув у темрявi. Дерева стояли мовчки, боячись чорного, як розгнiване море, неба. Воно давило не тiльки на безмолвних створiнь, а й на Надю. Казалось, її голова не витримає такого жаху та напруги. "Що робити? Куди йти?" - лунало в думках. Мiсяць не свiтив сьогоднi на землю холодним свiтлом, неможливо було заставити нiчних метеликiв порхати, щоб розiгнати наляканiсть дущi.
  Вiд вiдчаю Надя сповзла на колiна. До очей пiдповзли сльози, боротися з ними не було нi сил, нi бажання, повинуясь поклику вона закрила обличчя руками. Пiдступнi сльози ще не встигли викатитися з очей, коли позаду себе Надя почула невiдомий рокот, який пiдбiгав до неї, вiн вже зовсiм близько. Вона повернулася, щоб розвiяти страхи, але вiд побаченого захотiла втратити свiдомiсть.
  На неї наповзав смерч з води, залишаючи пiсля себе товщу води, казалося, що розрiзали море посерединi. Смерч пiдхоплював все на своєму шляху й кружляв, уносячи речi в невiдомий простор. Надя бачила, як вода поглинає в своє царство,частинами нiчний парк. Нi, її не повино затопити. Вона пiднялася i з шаленою швидкiстю побiгла, не бачачи куди направляється.
  Через час легенi вже вiдмовлялися працювати, а розум казав, що треба бiгти й бiгти вiд загибелi. В цю мить жах охоплював кожну клiтину тiла. Якщо подивитися назад, то ноги бiльше не будуть нестися самi, вiд побаченого вони просто зупиняться. Несподiвано для себе Надя вiдчула затилком холод, а в iншу мить вiн опутав все тiло, ноги вiдiрвалися вiд землi, очi нiчого не бачили крiм мутi. Смерч закрутив її в своєму водоворотi... Для неї кожна хвилина стала протяжнiстю як доба.
  
  Надя не знала скiльки часу пройшло, що з нею сталося. Вона прокинулася на неровнiй дорозi. Все тiло нило вiд болю, який могли чинити тiльки тисячi встромлених голок. Вставати було важче за все на свiтi, лiкарняна одежа вимокла та з бiлого кольору перетворилася на незрозумiлий сiрий з чорними плямами, а невидимi голки все впивалися в шкiру й впивалися. Надя опинилася в незнайомому мiсцi, яке водночас i заспокiювало, i жахало. Вона стояла посерединi широкої та довгої дороги, яку розвезло вiд надлишку води. На обочинi не було нi дерев, нi домiвок. А небо... воно повнiстю почорнiло. Надя нiколи не бачила такого неба, здавалося, що там нiчого немає, тiльки величезна дiра. Це мiсце не балувало теплом, шумом та свiтлом. Здавалося, вона була єдиною людиною на багато кiлометрiв звiдси.I чим бiльше углублялася в тьму дороги, тим бiльше ран залишали коти своїми кiгтями на душi. Надя нiчого бiля себе не помiчала, не помiтила й своїх босих нiг.Вона це обнаружила, коли встала у надто в'язку масу з землi та води, але так була зяйнята своїм визволенням, що не помiтила змiн.
  На небi почали проступати лiнiї свiтла, нiби художник-розтяпа на чорне полотно розлив слабкий розчин краски. Маленькi ручейки розтiкалися по всьому наданому їм периметру, не залишаючи без уваги жодний вiльний сантиметр. Поступово вони почали збиратися в один великий комок. Вiн рiс та свiтився ще яскравiще нiж будь коли ранiше. Одна мить i Надю заслiпило. Вона впала на спину, чим забезпечила бездогану чорноту та в'язку мокроту. На неї свiтило ярке, чисте свiтло, озаряючи не тiльки обличчя, а й загадкову тропу та небо, яке стало нiжно синiм.
  Людина не боялася нi свiтла, нi тропи, навпаки їй хотiлося розвiдати все у свiтлi, воно заворожувало її свiдомiсть та тiло. Надя обережно ступала по освiтленiй дорiжцi, хоча при здоровому глуздi знала, що коли ти загубився - не звертай з дороги, тому що тебе не знайдуть. Вона зорвсiм не помiчала того, що на iншiй, неосвiтленiй, частинi неба копошаться невiдомi iстоти, видаючи себе грохотiнням. Незважала на те, як земля швидко нагрiвалася та сохла пiд невiдомим промiнням.
  Так вона йшла то на гору, то знову вниз, зовсiм не сознаючи цього. Надiна голова не була забита страхами, некорисними думками, в нiй взагалi нiчого не було. Приємне тепло розслаблювало i зiгрiвало кожну клiтинку стомленого тiла. В такому станi жодна людина не могла противитися, особливо Надя.
  На горизонтi час вiд часу стали появлятися дерева, великi каменюки та один будинок. На пустому просторi вiн виглядав величезним хмурим замком iз фiльмiв жахiв. Але насправдi в будiвлi було всього два поверхи, стiни стояли пофарбованi чорнотою. На Надю це зовсiм не справило враження, навiть не здивувалася, тому що знала, як все буде. Вона знала, що тут буде цей будинок, в ньому вона повинна жити деякий час, але її це зовсiм не лякало.
  Дiм вже був зовсiм близько i можливо було помiтити, що в ньому немає вiкон. Вiн зияє сплошною чорнотою, тiльки дверi були старi, але чистi. Коли Надя стояла бiля них, то почула густий запах старого плiснявого дому. Вона не встигла постучати в них, якщо б не робила все автоматично, то засумнiвалась, що там хтось може жити, як дверi самi розпахнулися.
  - Привiт, дiйшла нарештi. - Весело, як скоромовку, проговорила дiвчина рокiв двадцяти. Вона була вдягнена в дивовижний ансамбль з тiлесного кольору юбки до колiн та свiтло-лимоної кофтинки з ненормальними рюшиками. Волося в неї було свiтлим i нiжно спадало на худi плечi, очi, широко розкритi, дивилися на Надю. Взагалi, весь її зовнiшнiй вигляд був допустимим для хрупкого та романтичного створiння, таких на вулицях можно зустрiти дуже часто, але вона не могла жити тут!
  
  
  
  
  
  
  5
  дiм у тьмi
  
  
  - Приємно бачити вас здоровими та цiлими.
  Надя вiйшла в дiм. Вона стояла бiля порога, оглядаючи частину дома, вона була маленькою та вичешеною до блиску, що виглядало непристойно i вимушено поряд iз старими стiнами . В примiщенi були двi дверi. На обох весiли таблички i виглядали цiлком однаково, крiм намальованого бiлою краскою креста, який прикрашав правi дверi. А прямо перед Надею красувалися сходи.
  - Я...
  - Заблукала. - не дала їй договорити дiвчина. - Моє iм'я Елiза.
  Елiза замовкла, потупившись на Надю приставучим поглядом. Вона все ще привiтно посмiхалася, хоча у вiдповiдь получала тiльки неприємнi погляди.
  - Яка ж ти брудна! - зробила висновок дiвчина. - Нi, нi та нi, у такому виглядi ти не потрапиш до столу. Я тебе проведу до ваної, а потiм познайомишся зi всiми. - побачивши на обличi Надi здивування, поспiшила добавити. - пояснення потiм. А твої ноги!..
  Дверi iз скрипом заченились, i тiльки зараз Надя збагнула, що вона у пастцi.
  - Я нiкуди не пiду.
  Елiзiни очi розширилися, вона бува хотiла щось сказати i для цього вже вiдкрила рот, але передумала, зачекала секунду i, нарештi, на її обличi вирiсовався трiумф думки.
  - Вiд тебе я такого не чекала, - вона видавлювала з себе кожне слово - але ти не сядеш у такому виглядi за стiл! Пройди до їдальнi ( НЕ СIДАЙ ЗА СТIЛ!). Касiян тобi все пояснить.
  З ображеним виглядом Елiза показала на правi дверi. Надя с опаскою на них покосилася, але все ж таки штовхнула їх. Її взору вiдкрилася просторна та свiтла їдальня без вiкон. За прямокутним столом сидiла жiнка рокiв тридчяти з чорним, заплетеним у довгу косу, волосям. А за iншою частиною стола, потупившись в книгу, сидiв незвичайний дiдок. Велику голову прикрашали густе сiде волося, воно майже закривало широкi брови, а глубоко посадженi сiрi очi знаходили щось цiкаве в думках автора.
  - Вона щойно прийшла. В такому виглядi... i не хоче йти до ваної кiмнати, поки не поговорить з кимось. - протеревенiла Елiза вштовхуючи Надю до примiщення.
  - Мене звуть Касiян, - сказав дiд - а це - вiн показав на жiнку - Августина.
  - Ама! - перебила його жiнка.
  - О, вибач, але я подумав... це не важливо.
  Надя стояла мовчки, чекаючи неприємний сюрприз. Касiян продовжував.
  - Можна нам дiзнатися тепер як звуть вас?
  - Надя. - робко проговорила.
  - Вас, напевно, дивує наша гостеприїмнiсть? Надя, це дiм для заблукавших людей. Вони тут знаходять притулок i їжу. Вам немає чого боятися, ви серед друзiв. Але якщо хочете, то можете пiти, але за багато сотень кiлометрiв не знайдете жодного поселення чи, навiть, дома. Ми звикли приймати у себе в домi заблудшi душi. Вам немає чого боятися.
  Надя хотiла пiти, але в пам'ятi сплили картини холодної та непривiтної дороги, де неважко заблукати. Вона не вiрила про те що поблизу не знайде жодного притулку, вона про це знала.
  - Я боюся,що менi немає чим заплатити вам. - ця дрiбниця могла все попортити, тому що в Надя вже вирiшила зупинитися тут на деякий час.
  - Нехвилюйся, - подала голос Ама - ми допомогаємо людям не через винагороду. Це наша мiсiя.
  - Елiзо, будь-ласка, проведи нашу гостью до ванної.
  Касiян встав та пiдiйшов до iншого краю стола, де спокiйно лежала ще одна книга. Вiн виявився дуже високого зросту та худощавої статури, а вдягнений був у землистиго кольору балахон.
  Надя пройшла за Елiзою на другий поверх. Там було багато дверей, на одних були крести, на нших - тiльки таблицi.
  - А що це? - спитала Надя.
  - На табличках назва кiмнати, а крести обозначають, що туди не можно заходити. Зрозумiла? Тобто не суй свого довгого носу у крестами - це може бути небезпечно.
  
  
  * * *
  В їдальнi майже нiчого не змiнилося, тiльки замiсть книг на столi лежали полнi тарiлки та крiм Елiзи в примiщенi нiкого не було. Побачивши Надю, вона дуже зрадiла.
  - Приємно бачити людину в чистому одязi. Сiдай, скоро iншi прийдуть.
  I як тiльки вона встигла це сказати, в їдальню вiйшла Ама, вона вдягнена в дуже войовничий одяг, та Касiян. Вiн був невисокого зросту з чорним волосям, вдягнений у коричневий одяг.
  Всi сiли за рiзнi частини столу. Надя вже встигла зголоднiти, але те, що було у тарiлцi прогнало її апетит.
  - Неприємне, правда? - спитала Елiза, побачивши вираз обличя. В тарiлцi лежала щось схоже на переварену овсянку. Цю кашу Надя ненавидiла, а в такому станi вона виглядала ще мерзенiще нiж могла.
  - Я думаю, Надя залишиться жити в нас. - поспiшила перевести розмову Ама, але побачивши засуджуючi взгляди, поспiшила добавити - ... на деякий час.
  - Тобi сподобається в нас. - продовжила тему Елiза - Августино...
  - МЕНЕ ЗВАТИ АМА. - вiд такого грубого тону дiвчина здрогнулася, було помiтно, що їй чужде така груба поведiнка.
  - А чому саме так? - робко спитала Надя.
  - Ама - це скороченя вiд амазонка.- побачивши здивований вираз обличчя, добавила - Це жiнка-воїн.
  - Чим погана Августина?
  - Нiчим, просто не вiдповiдає моєму внутрiшньому стану.
  - Менi здаєтьсяi, що всiм треба йти вiдпочивати. - Касiян говорив правду: за цей короткий час на обличях людей з'явилася усталiсть. - Надя, випий води, щоб не снилися кошмари.
  Вiн протягнув склянку з водою.Надя взяла її i одразу пальцi ощутили криштальну прохладу, яка розпространялася по-всьому органiзмi з великою швидкiстю. Вона одразу захотiла пити, у горлi постав сухий комок. Надя зробила один ковток, по тiлу поповзла гаряча струйка. Нi, щось не гаразд, хотiла покласти склянку, сказати, що їй подобаються кошмари, тiльки б не пити цю рiдину.Але не змогла, невидима сила заставляла її пити до кiнця. Надя почала боротися з собою, на це уходили всi сили. Нарештi, сила вiдпустила її, в ту ж секунду склянка полетiла через всю їдальню, вдарившись об стiну з шумом розкололася на кiлька частин. В той вечiр вона не пам'ятала як добралася до спальнi i як заснула.
  
  Надя прокинулась в незнайомiй кiмнатi. Серед полумраку стояв маленький стiл, на якому стояла ще одна склянка води та годиник, та лiжко, на якому лежала. Вона пiднялася i одразу вiдчула холодне повiтря, яке заповняло кiмнату. Ось вiд чого вона прокинулася!
   В коридорi було ще морознiше. Надя розглядувала дверi, таблички на них видавали те, що було всерединi. "Спальня Елiзи", "галерея картин", "дерево"... Нiчого цiкавого не могло бути пiд такою назвою.А ось "бiблiотека". Надi було цiкаво, що можуть читають цi диваки?
  - Агов! Хтось є в цьому домi? Люди!
  Надя хотiла перевiрити чи хтось знаходиться в домi, що б визначити, чи можно їй заходити в цю кiмнату. У вiдповiдь почула тiльки тишу. На дверях не було креста, тому вона легенько штовхнула дверi. Перед Надею постала кiмната завалена повнiвтю книгами, деякi з них були вiдкритi та розбросанi товстим шаром по пiдлозi. В цiй маленькiй кiмнатцi не було меблiв, крiм старенького столу, який прогинався пiд тяжiстю книг. Мешканцi цього дому читали рiзноманiтну лiтературу вiд "Краткого курсу по психологiї" до романiв про дурних красунь. Людинi було вже не цiкаво i вона вийшла.
  На iншiй дверi була табличка "дзеркало", в кiмнатi могло бути що завгодно. Але представити неможливо було, що там буде всього одне дзеркало. Надя до нього пiдiйшла, але не побачила себе. Воно вiдзеркалювало все в кiмнатi, крiм однiєї людини. Вона дотронулась до серебристої поверхнi, але i зараз не побачила свого двiйника.
  - Що ж це коїться?! - це її дуже перелякало, тому поспiшила покинути цю кiмнату.
  Бiльше не було цiкавих таблиць i Надя хотiла покинути поверх, але помiтила табличку з написом "ЛIС". В головi всплили картини з лiкарнi. Цi дверi манили своєю загадковiстю. Рука вже потягнулася до ручки... але там красувався бiлий крест, значить, туди заходити не можна, але хочеться. А раз хочеться, то можна? I нiхто не дiзнається, що вона там побувала.
  - Люди! Менi... я хотiла... когось побачити... поговорити... - нiхто не вiдповiв i на цей раз: нiкого немає вдома.
  Надя потягнулася до ручки, дверi з легким шелестом вiдчинилися. За ними виднiвся вже знайомий лiс iз загадковим свiтлом. Серце затремтiло, воно говорило, що там, на травi, її мiсце, а розум наказував закрити дверi та пiти геть.
  
  
  
  
  
  
  
  6
  прогулянка у лiсi
  
  
  
  Надя ступила на м'ягку траву, душа вiдразу наповнилася приємним вiдчуттям комфорту. Вiд радощiв вона зробила кiлька шагiв, не помiчаючи нiчого навкруги.
  ХЛОП.
  Надя завмерла, боячись повернутися. Що сталося? Вона подивилася назад, але не побачила коридору. Дверi зачинилися. Кров почала швидко-швидко набирати оберти по колу. Людина в панiцi кинулась до дверей, але вони закритi. Поштовх, ще один, вони крiпко тримаються. Надя всiми своїми силами налегла на дверi, але вони не вiдкрилися, а розтанули в повiтрi, нiби хмарка на небi.
  Нiчого не встигши зрозумiти, вона впала на траву. Деякий час боялася повертатися, але все ж наважилася: за плечима стояв лiс, сумний та веселий водночас. Вона почала вертiти головою, що б побачити нове положення дверей, але все було марним: вони зникли.
  Замiсть коричневого куска дерева, в очi потрапила маленька дiвчинка. Вона стояла на травi, Надя її вже бачила. Так. Дитина була вдягнена в знайому жовту сукню, в руках тримала ромашку, от тiльки не свiтилася радiстю та сонячним теплом.
  Дiвчинка пiдiйшла та протянула квiтку. Надя все заворожено дивилася на неї, не помiчаючи навiть рухiв.
  - Як тебе звати?
  Дитина не вiдповiдала, вона все дивилася з укором.
  - Ти мене розумiєш? - знову задала питання Надя, хоча не сподiвалася на вiдповiдь. Їй казалося, що дитину тут тримають проти її волi, вона добре пам'ятала засмучений вигляд у лiсi.
  - Знаєш як звiдси вийти? - дiвчина мовчала. Вона тiльки переводила погляд то на стовбур, який дихав, то на Надю, яка встигла пiднятися.
  - Ти когось чекаєш? Знаєш хто може вивести мене звiдси?
  - Ти не схожа на мене. - Дiвчинка сказала кiлька слiв. Надя так зрадiла, що ледь не пiдпригнула вiд радощiв: дитина розмовляє українською, а де дитина, там i батьки.
  - Я не маю бути такою, як ти. Де твої батьки, вони знають де тебе шукати?
  - Вiн казав, що я зрозумiю тебе. - не звертала уваги на питання.
  - Хто?
  - Ти не розумiєш мене. Ти доросла. Вiзьми квiтку, вона не повина тут бути i ти теж.
  Дiвчинка протягнула здивованiй квiтку Надi , яка вагалася, не знала значення слiв. Що робити далi? Рука потягнулася за квiткою, ще трошки i вiдчує вологiсть пружнього стебла.
  - Не чiпай її! - прошепотiв голос. Дiвчинка почала посмiхатися, Надя завмерла. Вона боялася його, хоча нiколи не бачила.
  За дерева виглянув великий чорний пес.
  - Лорд! - кинулася до нього дiвчинка.
  - Не треба. - Надя вiдчаяно схватила її за руку. Дитина подивилася на неї як на божевiльну, роблячи поглядом боляче.
  Тим часом собака почала вставати на заднi лапи, люди припинили звертати увагу на друг друга i дивилися за метаморфозами. Тварина випрямилася, зовсiм як людина, лапи перетворилися на руки з бiлими кiгтями, голова виросла в розмiрах,череп став схожий на людський. Перед Надею стояла вже не собака, а якась iстота, яких Землi не буває.
  Дiвчинцi сподобалось нове обличчя песика, але Надiно серце билося десь в п'ятах, зараз, щоб його знайти, потрiбна була карта iз значками. Вона пiдхопила дитину та не помiчаючи себе почала бiгти, їй було байдуже куди, тiльки як найдалi звiдси.
  - Нi, вiдпусти! - кричала дiвчинка, не бачачи в iстотi нiчого небезпечного. Вона почала вириватися з рук i, навiть, кусалася. Надя не розумiла такої поведiнки, вона не думала про це зараз, коли треба бiгти й ховатися подалi вiд цього мiсця.
  Подув холодний вiтер, скинувши Надю на траву. Дiвчинка нарештi вирвалась з рук й побiгла до iстоти. Надя залишилася лежати, намагаючись усвiдомити все, що сталося за останнi кiлька хвилин. Її тiло нестерпно нило вiд болю, але це не мало значення. В головi крутилося тiльки одне питання: "Що сталося?"
  
  - Не треба було цього робити. Вiн розiзлився. - донеслося до Надi. Вона подивилася в сторону - бiля неї стояла дiвчинка. Лiс тепер став не таким заспокiюючим, навпаки, кожне дерево навiювало жах i смуток. Здавалося, Надя проспала весь час, а тепер прокинулася й не розумiє, що вона робить, як опинилася тут.
  - Хто ти? - Вона пам'ятала дiвчинку, але тiльки тепер в голову прийшла думка, що вона може бути небезпечною.
  - Я це ти, тiльки навпаки.
  Дiвчинка лукаво посмiхалася, Надi здалося, що вона потiшається над нею.
  - Як це розумiти?
  - Я тебе покусала. - сказала дитина. Вона дивилася на рани. - Тепер можеш тiкати. Але можеш i не вибиватися з сил, вiн всеодно тебе знайде.
  - Вiн? Хто це? - Надя хотiла задати бiльше питань, але стрималася. Вона намагалася встати, але тепер ноги ледь-ледь її тримали,в такому станi не можливо бiгти, якщо захоче.
  Дивлячись на попитки встати, дiвчинка ще бiльше почала посмiхатися. Вона прямо в обличчя Надi висипала порошок. Ноги ще бiльше пiдкошувалися, голова бiльше не думала. Надя впала на траву, а дiвчинка розвернулася та пiшла геть.
  
  
  
  
  
  
  7
  два свiти
  
  
  Надя знову прокинулась в полумрацi, її голова була повнiстю вiльна вiд думок та болей. В такому станi все сприймалося у новому свiтi, недивно було те, що вона одразу вiдчула давлячу присутнiсть iншої людини.
  - Не лякайся, це я, Ама. - прорiзав мелодичний голос темряву. - Ох i налякала ж ти всiх: повертаємося, а ти в лiсi. Хто тебе туди потягнув?
  Надя не хотiла вiдповiдати, вона сама не знала чому опинилася там. Хотiла встати, що б скритися вiд ще одного запитання, але Ама зупинила її спроби.
  -Не треба, лежи. - попросила вона - Ще находишся за своє довге життя. Я не можу вiдповiсти на твої питання. - нiхто в кiмнатi i не хотiв нiчого питати. - Ти б не пiшла в ту кiмнату, якщо знала як ми тебе звiдти витягували.
  Ама пiдiйшла до дверей та з легким шорохом вiдкрила їх, покидаючи кiмнату. Надя вслуховувалась в її вiдаляющiєся кроки та вiдмiчала, що з таненям їх у просторi її мозок приходить у звичний, шалений, режим роботи. Вона намагалася не думати про те, де вона зараз перебуває. Це зiграло на користь, тому що не виникає ще бiльш заплутаний узел роздумiв.
   - Надю, йди вниз. На тебе чекають. - Ама перервала роздуми нi про що. Надя зрадiла, змiнi обстановки, навiть, якщо вона не на її користь.
  
  Будинок складався з двох поверхiв, заблукати вньому було складно,можливо у всьому винуватi всього два довгi коридори, через якi можна потрапити в будь-яку кiмнату, але Надю вела Ама. I не по новим провулкам, а до їдальнi, яку, на жаль, Надя могла знайти з закритими очами.
  У примiщення людина вiйшла без провожатої, вона залишилася за дверима.Їдальня була добре освiтленана, в нiй нiчого не змiнилося, крiм мешканцiв. За столом не сидiли поважнi диваки, там була тiльки одна людина з розгубленим виразом обличчя та з сивиною у волосi. Це був лiкар. В палатi вiн був свiжий та на своєму мiсцi, а тут виглядав надломленим, нiби його вирвали з недокiнченого роману.
  - Сiдайте. - як доброго друга попросив вiн застигшу Надю.
  - Хто ви? Приїхали за мною, щоб забрати в лiкарню. - вона намагалася говорити злитно, але на кожному словi голос обривався. Надя явно не хотiла повертатися.
  -Нi. - ще м'якшим голосом говорив чоловiк. -Сядьте та вислухайте.
  Надя не хотiла ворушитися, але жорсткий погляд переконав її у тому, що так буде краще. Нервовою ходою добралася до стiльця та впала на нього.
  - Вам багато чого не зрозумiло...
  - Так. - брутально перебила Надя - Наприклад, що ви тут робите i чому кажете неправду.
  - По-перше - я тут живу, а по-друге - я завжди чесний. Ви це зрозумiли, якщо б не поводилися невиховано.- Кожне слово лiкар видавлював з себе з великою неприязню та вiдразою не то до своєї промови, не то до Надi, яка бiльше нiчого не хотiла говорити та слухати.
  - Будь-ласка, бiльше мене не перебивайте, навiть, якщо чомусь не повiрите. Почнемо спочатку. Всiм вiдомо, що весь час iснування людства розвивалась мова, а з нею i писемнiсть. Нiхто не знає коли з'явилися першi письменники та поети, але люди знають точно те, шо з книгами їхнє життя стає цiкавiшим, вони можуть уникати помилок, пiзнавати тайни буття, розважатися. Все це завдяки книгам. Вони можуть розвиватися та стрiмко йти вперед, але у одяга є двi сторони.
  Як в прадавнi часи, так i зараз, дiють орди письменникiв, щоб переконатися, досить зайти в книжковий магазин. Кожен автор створює свого героя, надiляє його унiкальним характером.
  - Вибачте, але навiщо менi слухати лекцiю про лiтературу? - змужнiлим голосом сказала Надя. Її очi налилися смiливiстю, вона була готова пiти звiдси. Лiкар не розгнiвався, вiн зi спiвчуттям подивився, можна було прочитати жалiсть до необразованої людини. Надя все зрозумiла i бiльше не була такою рiшучею.
  - Пишучи книгу, автор створює i героя. - лiкар проговорив, розтягуючи кожне слово - Нiхто не знає як це сталося, але виник ще один свiт, це свiт книг. Автори, самi того не розумiючи, силою своєї уяви створюють в нашому свiтi людину. Звiсно, це можуть зробити тiльки вийнятковi люди.
  Ось так i iснує свiт книг, але в ньому є недолiки. Перший полягає в тому, що з книг сюди попадають лише найсильнiшi персонажi, якi досить добре можуть впливати на iнших людей. Другий - свiт подiлений на двi частини: темну, безпечну, та лiс, де можуть вбити.Це так, тому що наш свiт не заповнений i люди не можуть народжуватися чи з'являтися з повiтря. Тому виникає не персонаж, а страж, який живе у лiсi й зi свiту письменникiв витягує, найбiльш схожу на героя, людину.
  - У мене питання. - сказала Надя. - чому замiсть стража не може виникти людина?
  - Тому що вiн не матерiальний, його створює сила уяви письменника, а людина матерiальна. Доречi, через таку маленьку властивiсть тiнь, страж, може приймати рiзну подобу i не може вийти з лiсу, на темнiй терiторiї вiн зникає.
  Надя невольно пригадала дiвчинку в лiсi з чорним псом, який перетворився на тiнь чи мавпу. Вона намагалася вигнати образи з голови, але з кожним словом лiкаря вони ще бiльше в'їдалися в думки.
  - ...цей будинок - Надя попустила початок продовження сказки лiкаря - знаходиться на темнiй частинi свiту. Вiн був побудований... нiхто не рахував скiльки йому рокiв, це не важливо. Всi його мешканцi не належать до знайомого вам свiту.Вони герої книг, якi живуть своїм життям.
  - I я теж? - Надя задаючи питання вже знала вiдповiдь.
  -Так.
  - З якої я книги?
  - Надя, я цього не знаю, але дiзнаюсь. Ви бачили нашу бiблiотеку? Звiсно ж. Так от всi будуть шукати вашу книгу. Нам потрiбно знати якi якостi преобладають в характерi героя, тому що з часом людина перетвориться повнiстю на нього, це закон нашого свiту.
  - По вашому ми зараз знаходимося в свiтi книг. - затримуючи смiх сказала Надя.
  - Так, ви менi не довiряєте?
  Надя його вже розкусила, через що невольно посмiхнулася.
  - Дуже розумно з вашого боку. Знайте, я не тiкала з лiкарнi. Михаїл Давидович, я вiдчуваю себе повнiстю здоровою, випишiть менi справку та я поїду додому.
  - Нi, тут я не лiкар! - рiзко закричав лiкар. Вiд несподiванки Надя пiдпригнула на мiсцi - Ви не вiрете менi... Касiян! Йди швидше сюди!
   Лiкар привстав. Його обличчя почервонiло вiд злостi та безпорадностi. Поки до їдальнi йшли люди, Микола ходив по кiмнатi та нервово поглядував на Надю.Їй, чомусь здалось, що вiн образився.
  В кiмнату зайшов Касiян, а за ним виднiлися всi iншi мешканцi будинку.
  - Касiян, - розгнiвано заговорив лiкар - ти не давав їй випити води iз склянки.
  - Як же не давав. - Касiян занервував - вона склянку розбила. А що сталося?
  - Вона менi не вiрить.
  - Надю, ви ж випили всю воду, чому ж не можете повiрити про iснування свiту?
  - А що то було? - Згадавши склянку води, пiсля першої вечерi в цьому домi, Надя вже не вiрила, що то була просто вода, занадто вже виглядало це не природньо.
  - Вона мала допомогти повiрити в неймовiрне, роздвинути рамки вашого свiтосприйняття.
  - Я не дуже вiрю вашим байкам, не дивлячись на те, що багато чого не можу пояснити.
  - Нiчого повiриш. - завершив лiкар - Тому що ти пiдеш в кiмнату "номер 5".
  - Ти втратив здоровий глузд, - розлютився Касiян - якщо думаєш, що вона вийде звiдти живою.
  - Саме тому з нею пiдете ти та Ама. Вона не вiрить нам. Якщо перевiренi способи не дiють, то будемо дiяти нестандартно.Завтра вранцi вирушаєте.
  Надi здалося, що про неї розмовляють як про рiч, невдоволення росло з кожним словом. Врна от-от вибухне, але люди мирно почали розходитися, залишаючи Надю наодинцi iз її надокучливими питаннями.
  
  
  
  
  
  
  
  8
  кiмната номер п'ять
  
  
  
  
  
  - Надю. Вставайте! - тихо проговарював голос. Надя вiдкрила очi i побачила Елiзу.
  - Що сталося?
  - Ви йдете в кiмнату номер п'ять.
  Елiза пiшла, а Надя тiльки зараз збагнула, що всi вони бояться цiєї кiмнати. А може не пiти? Сказати їм, що вона нiкуди не буде збиратися? Вона швидко встала й через кiлька хвилин вже була в їдальнi.
  Там зiбралися всi мешканцi будинку крiм лiкаря. Вони сидiли за столом i намагалися їсти. На Надю нiхто не звернув уваги, через що почала почуватися винуватою. Вона обережно сiла за стiл i теж робила вигляд зацiкавленої людини. Нi, пiти потрiбно, до чого б це не призвело.
  - Ну що пiшли? - ворвався в їдальню Микола Давидович. Вiн побачив вирази обличчя людей i прийшов у панiку - Ви що? Нетреба, всi знають яка це чудова пригода. Ама, Касiян та Надя швидко зiбралися, я вас чекаю бiля кiмнати.
  Вiн вийшов, а через хвилину Касiян встав.
  - Надя, не вини себе. - сказав вiн - Нiчого страшного не станеться i ти це знаєш. Ця кiмната - велике випробування. З ним можеш не справитися, але ми будемо поряд.
  Вони втрьох вийшли з їдальнi, всi були в кращому настрої, нiж на початку дня.
  - Я не бачила нiколи кiмнати номер п'ять. - згадала Надя, яка обiйшла будинок кiлька раз.
  - Правильно. - коротко вiдповiв Касiян. Бiльше Надя не питала, хоча дуже хотiлося, але холодна вiдповiдь все ще нагадувала їй про невидиму заборону.
  Люди пiшли не на другий поверх, а на дверi з крестом на першому. Надя пам'ятала, що вона здивувалася коли побачила тiльки двi дверi. Касiян штовхнув дверi з написом "номери" та вiйшов в середину. Надя бачила, що там ще один коридор ( це не характерно для кiмнат будинку). Вона не хотiла вiдпускати туди ще й Аму, а та вiйшла слiдом за Касiяном i скрилася з поля зору. Надя стояла, не наважуючись зайти: на дверях був крест.
  - Надю, пiшли. - мелодичний голос донiсся i людина ступила за дверi. Нiчого не сталося, тiльки тепер розглядувалися всi деталi кiмнати. Касiян з Амою та лiкарем стояли посерединi коридору, бiля синiх дверей. Вони не звертали уваги на здивування Надi
  - Тут всi дверi рiзного кольору. - сказала вона.
  - Ця кiмната складається з багатьох. Вони небеспечнi, нiколи не заходи сюди. - лiкар виглядав дуже бадьорим та щасливим - Але ця кiмната дуже цiкава, це диво. План простий: ви заходите i перебуваєте одну годину. Я по вас повернуся. Закрийте очi i вперед.
  Касiян з Амою закрили руками очi, Надя послiдувала їх прикладу, яка за сигналом пiшла вперед. Через кiлька секунд за плечима роздався шорох дверей i Надя наштовхнулась на когось, вона вiдкрила очi. Перед нею стояла Ама, а далi Касiян. Вони стояли бiля стiни старої та величезної бiблiотеки. Стелажi з пильними книгами заповнювали майже весь постiр.
  - Вона ще страшнiша, нiж менi розказували. - прошепотiла Ама.
  - Це ж просто книги... - почала голосно розмовляти Надя.
  - Тихiше. - прошипiв на неї Касiян - Тут не розмовляють голосно.
  - Та ви всi глузд втратили. Це бiблiотека! - Надя демонстративно пiдiйшла до однiєї полки, провела пальцем по книзi, але пил не стирався. Вiн став схожим на в'язку речовину, яка прилипає до рук. Надя не очiкувала цього, тому швидко стерла бруд об одяг. Вона хотiла це зробити непомiтно, але за нею слiдкували питливi очi.
  - Це... пчих - вона вiдчувала легкiсть у всьому тiлi. - прото пил... пчих.
  - Вже почалося. - прошепотiв Касiян - Ама, не пiдходь до стелажiв, воно, мабуть, передається через пил.
  - Що почалося? - не розумiла Надя - Чому ти таке кажеш? То був бруд, вiн мiг передати тiльки якусь хворобу... Я хвора?
  - Ти реалiст з дуже... - Касiян говорив переконливо, але Надя не чула слiв далi, вiн розкривав рот, а з нього не видавлювалися звуки - Це може погано вплинути на - нарештi, вона знову чула голос - свiтосприйнятя, особливо в такому мiсцi. Якщо далi будеш такою...
  Надя хотiла послухати Касiяна далi, але слова танули у просторi. Вона напрягла слух i...
  - Ти мене чуєш? Я задав питання.
  Крик врiзався у вуха. Вiд несподiванки, Надя впала на колiна, ще трошки i її голова розколиться на кiлька частин. Потрiбно сказати що б замовкли, не розмовляли, але всi мовчали та дивилися на Надю. Несподiвано бiль пройшла, думки стали яснiшi. Вона пiднялася.
  - Не так голосно розмовляйте. - сказала Надя, не усвiдомлюючи причину свого болю. В цю мить нiхто й не хотiв розмовляти, всi дивилися на неї.
  - Що це? - Надi здалося, що книги в бiблiотецi пахнуть якось по-особливому, ще на кухнi чудовий аромат: Елiза готує обiд, волося Ами пахне так нiжно i щось смердить в карманi у Касiяна. Це й запах незвичайний та приторний, трудно стало дихати. Надя переборола бажання втiкти, спитала.
  - Що у тебе в карманi?
  - Звiдки ти дiзналася? - Касiян здивувався так, нiби нiчого не смердiло на всю бiблiотеку.
  - Воно смердить.
  Касiян витягнув з карману гiлочку зiв'ялої трави.
  - Звiдки це у тебе? - розсердилася Ама, було не звично в цьому свiтi витягати рослини.
  -Не репетуй, вона дуже потрiбна для...
  - Звiдки!
  - З лiсу. - тихим та винуватим голосом проговорив Касiян. Надi на мить здалося, що вона знає для чого вiн туди ходив. З цими роздумами мозок став втомлюватися, погано вiдчувався навколишнiй свiт.
  - Як ти мiг туди йти... - почала розганятися Ама, але рiзко зупинилася, iз здивуванням дивилася на Надю. Касiян виронив рослину й дивився на неї з недовiрою.
  - Надю, з тобою все гаразд.
  - Звiсно, що за питання?
  - Ти з криком впала на пiдлогу... Добре себе почуваєш? - Касiян зараз виглядав переляканим. Надя у вiдповiдь тiльки невдоволено фиркнула: напридумують байок, а їй потiм в це вiрити? Нiзащо!
  Розумна думка майнула в головi. Надя швидко пройшла до дальнього стелажу. В ту мить всi речi перетворилися на суцiльну пляму. Вона взяла книгу, яка вже не була пильною i повернулася назад до входу.
  - Давайте почитаємо, не марнувати ж цiлу годину.
  Ама та Касiян на Надю дивилися так, нiби вона привид.
  - Як ти... це зробила? - Ама не могла говорити вiд здивування. Надю це почало дратувати, вона не хотiла слухати божевiльнi вигадки, тому рiзко вiдкрила книгу.
  - Вiршi, мої улюбленi. - вона почала говорити, пропустивши повз увагу питання. Ама хотiла знову спитати, але її зупинив Касiян. - Рильський. - продовжувала читати Надя - Вiрш "Яблука доспiли"
  Яблука доспiли, яблука червонi!
  Ти мене, кохана, проведеш до поля
  Я пiду - i, може, бiльше не прийду.
  Надя захлопнула книгу та поклала її на мiсце, потiм встала та з гордим виглядом продовжувала.
  - Вже й любов доспiла пiд промiнням теплим,
  I її зiрвали радiснi уста, -
  А тепер у серцi щось тремтить i грає
  Як тремтить на сонцi гiлка золота.
  
  Гей, поля жовтiють, i синiє небо.
  Плугатар у полi ледве маячить...
  Поцiлуй востаннє, обнiми востаннє;
  Вмiє розставатись той, хто вмiв любить.
  Я десь вчила його.
  Надя з полки дiстала iншу книгу.
  - Це я точно не вчила. - вона швидко проглядiла текст й вiдбросила книгу подалi - Це не справедливо. Я її знаю дослiвно, краще за самого автора... Я майже все знаю! - Надя здивовано зупинилась, на її обличi з'явився вираз розумiння. - Звiдки я така розумна? Якщо б я читала колись цю книгу, то я не можу знати її дослiвно.
  - Нарештi ти порозумнiшала! Я думала цього нiколи не станеться. - зiтхнула Ама, вона явно щось скривала.
  - А ця... - Надя доторкнулася до корiнця книги. щоб стерти з нього пил - про подорож до Африки. - Вона зупинилася та вдивляється кудись вгору. - Елiза читає детектив, їй не подобається, вона вiдає перевагу романам. В домi бiльше нiкого немає. -насправдi на другому поверсi бачила бiблiотеку, там у рожевiй сукнi сидiла Елiза, вчитуючись у книгу, майже кожну секунду моршила обличчя. Надю зовсiм не лякало те, що бачить через стелю та стiнку. Всi ємоцiї вiдiйшли на другий план, вона все знала й це їй подобалось. - Касiян - маг з книги, але насправдi в цьому свiтi у нього є тiльки його безмежна мудрiсть. Ама - жiнка-воїн. Я... - Надя задумалась чи казати це вслух - я божевiльна з книги Володимира Мишецького "Натуральне життя". Цей свiт iснує не одне сторiччя.
  - Надя, - обiрвав думки Касiян - з'їж, завдяки цьому ти не забудеш те, до чого сама додумалась. А наслiдкiв не буде. - вiн протягнув шматочок пахучої рослини. Надя iз розумiнням виповнила прохання. В ту ж мить вона вiдчула у всьому тiлi легкiсть, бiльше нiчого не вiдчувала, нiби у неї немає тiла, тiльки чула.
  - Чому ти менi нiчого не розказав? - спитав жiночий голос.
  - Вибач, не було часу.Я всю нiч її шукав. Де ж Микола? - голос був схожий на Касiяна, але з кожним словом вiн танув у просторi.
  - Вiд години залишилось ще...
  Далi Надя нiчого не чула...
  
  
  
  
  
  
  
  9
  чорний свiтлячок
  
  
  
  - Надю, прокинься. - донiся знайомий голос до Надiних вух. Вона з труднощами вiдкрила очi: перед нею стояв Микола Давидович.
  - Чо... - хотiла Надя спросити, але її не слухався язик.
  - Нiчого не кажи. - зупинив божевiльне стараждання Микола. - Я скоро пiду... мої справи, тому зараз поясню те, що ти дiзналася. Вчора вечерi Касiян за моїм дорученням пiшов в лiс по рослину, яка тобi допомогла. Ти пам'ятаєш, що всi науки знала, все могла, навiть, бачити крiзь стiну та вiдчувати почуття iнших людей. Але зараз всi тi чудовi знання та навички втратила... - Микола зупинився та голосно втягнув носом повiтря - Кiмната номер п'ять - продовжував вiн - дуже небезпечна, тому що спочатку вона дає все, людина стає унiверсальною: все знає, володiє дивовижними навичками. А потiм... стає нiким: забуває все, навiть те, що знала з народження, розучується думати, ходити, дихати. В такому станi людина схожа на мерця i її неможливо привести до тями. А траву, яку тобi дав Касiян, захистила тебе вiд цього. Ти знову стала звичайною людиною, тiльки пам'ятаєш те, що тобi потрiбно. Тепер знаєш про iснування цього свiту... Щоб вижити - потрiбно працювати. Коли вiдпочинеш берися за справи, але спочатку перечитай книгу про себе.
  
  ***
  Ще вчора Надю попередили, що сьогоднi вiдбудуться збори в залi. Вiн знаходився в самiй далекiй частинi будинку, хоча за час перебування в домi встигла вивчила бiльшiсть кiмнат, але там нiколи не була, тому що жителi будинку використовували їдальню не тiльки по-прямому призначеню. Надя не раз хотiла зайти в цю кiмнату, але дверi весь час були закритi i не одна людина не хотiла говорити на цю тему. Сьогоднi вона нарештi вiдкриє злочаснi дверi, а всерединi повино стояти щось цiкаве та небезпечне чи, просто, красиве.
  Надя подивилася на чорнi спокiйнi дверi та зрозумiла, що сьогоднi переможе боротьбу iз загадковою кiмнатою. Вона швидко зайшла в кiмнату i... Дуже розчарувалась, бо це була звичайна занудна кiмната зi свiтлими стiнами та великим столом посерединi , за яким пригнiчено сидiли Ама, Касiян та Елiза, бiля стiни стояли полки з паперами. Вся кiмната пригнiчувала, а тут ще й люди з кам'яними обличями.
  - Що сталося? - спитала Надя.
  - Тiрмiнова справа Миколи. - напiв шопотом пробормотiла Елiза, яка не була вдягнена в яскравий одяг, як завжди, а в чорну сукню.
  - Чому у всiх такi обличя, це ж тiльки зал для зборiв?
  - Послухай, - не витримав Касiян - цей зал ми використовуємо для вирiшення справ свiту людей.
  Надя зрозумiла чому дверi були весь час закритi: боляче згадувати про те, що вiдняли в тебе назавжди, там було справжнє життя, загублене назавжди. Вона мовчки сiла на свободний стiлець.
  Здавалося, що пройшов вже цiлий день, а Миколи все не було. Чому в фiльмах людина, яку всi чекають з'являється майже одразу? В життi доводиться чекати, й довгенько. I коли всi стомилися чекати, вiдчиняютиься дверi, заходить не молодий чоловiк, проходить до столу i на нього кидає кiлька списаних листкiв.
  - Нова жертва. - упущеним голосом каже вiн. Нiхто слова не сказав, навiть, Надя зрозумiла все.
  - Хто це? - дивлячись один з листкiв, спитав Касiян. Йому чомусь було боляче, як i всiм людям в кiмнатi.
  - Василiй. - вiдрiзав Микола. Бiльше нiчого не сказав, хоча всi явно чекали продовження, дивилися на нього заворожено - давайте почнемо вивчати справу.
  - Чим вiн займається? - спитала безпосереднiм тоном Надя.
  - Це письменик, який написав книгу "Життя людей". Вона про людину, що розгадує тайни людей. А саму жертву ще не намiтили, тому що немає тiнi.
  - Я де вона? - знову Надя не розумiла.
  - Її ще немає. - почала пояснювати своєю безпосереднiстю Елiза - Вони формуються в полi. Потiм болтаються в ньому, поки не знайдуть людину. А там обоє йдуть по-своєму шляху: людина в темну зону, а тiнь в лiс. - зупинилася, створюючи неловку паузу. Незвично було чути вiд Елiзи такi розумнi слова. Вона перебiгла очами всiх людей по-порядку, зупинившись то на Надi, то на Миколi. - Є мiф, - спокiйно продовжувала - що розвиток тiнi можливо зупинити. Нам це нiколи не вдавалося, але надiя присутня.
  - А як тiнi формуються?
  - Я нiколи цього не бачила. Тiльки чула, що у вихрях. Для мене, як i для тебе, це не важливо.
  - Кiмната з хрестом "Поле". - продовжував Микола - Там вони народжуються. Ама, Касiян та я пiдемо туди завтра. Нам потрiбен план.
  - Ми ще нiчого не знаємо про письменика. - по тону Касiяна було зрозумiло, що вiн навмисно вiдкладає розмови про похiд.
  - Василь Повиченко народився двадцять сiм рокiв тому. - голос Миколи зробився монотоно-нудним, як у школяра, коли вiн розповiдає вивчений на-пам'ять вiрш. - До цього часу писав звичайну бульварну мукулатуру у виглядi детективiв та романiв. Перший раз взявся писати сорьозну книгу.
  Надя почала ворочатися на мiсцi, дивлячись на Касiяна, який вертiв в руках листки про справу. Вона чогось чекала.
  -Звiдки ми знаємо, що то саме потрiбний нам письмнник?
  - Письменники та тiнi мiцно зв'язанi невидимим зв'язком, а коли тiнь знайде людину-персонажа, то вiн розривається. Тому зараз ми знаємо хто це.
  - Чому ви не знали хто написав мою книгу?
  - Я тодi захворiв. - Микола терпимо вiдносився до Надiних питань - I помiтив змiни у свiтi коли один зв'язок зник, а був iнший, мiж тiнью та тобою. А зараз, будь-ласка, Елiза та Надя, нам троїм потрiбно залишитися на одинцi.
  - Чому? - Надя насупилася: їй це не сподобалося.
  - Вони будуть обговорювати план на завтра. Пiшли. - Елiза справдi хотiла пiти.
  - Я хочу в "поле".
  - Надя, саме тобi йти небезпечно. До того ж у тебе ще не з'явилися симптоми перетворення на героїню книги. - Касiян хотiв її заспокоїти, але Надя тiльки почала гнiватись.
  - Не розумiю цього. - проговорила, краснiючи - I не хочу розумiти... - вона задумалась, а потiм про щось згадала. Надя зробила вигляд, що заспокоїлася, а насправдi всерединi все клекотало вiд несправедливостi. - Добре, пiшли.
  На неї подивилися iз здивуванням, але нiхто нiчого не сказав, тiльки проводжали очами.
  Надя йшла по коридору, сама не знаючи куди. Вона не бачила дороги та й в цьому домi це не важливо: два коридора, в них не заблукаєш. Ноги самi принесли до кiмнати вiдпочинку, руки вiдкрили дверi i... опинилася в зовсiм iншому свiтi, де стає неможливим iснування роздратованостi та гнiву. Надя опинилася в чудовому саду з сонячними галявинами та тiнiстими деревами. Десь поблизу текла рiчка, пташки спiвали безтурботнi пiснi. Казалося неможливим iснування раю в темному свiтi.
  Вона пройшла до рiчки, яка в неї чиста вода, через яку бачила малесенькi камiнчики. Руки простягнулися до води, казалось, це подарок богiв людству. Надя набрала повнi руки та випила, вiд чого голова стала кружляти. Чому вона ранiше не вiдпочивала тут?
  Елiза знаходилася бiля Надi. Навiщо? Вона ще раз i ще раз то пiдходила, то вiдходила.
  - Що ти робиш? - не чуючи свого голосу спитала Надя, але Елiза його добре зрозумiла.
  - Ти тут нiколи не буваєш.
   - Тут про все забуваєш, - це мiсце заворожило Надю - всi неприємнi почуття стираються. Ось чому ти завжди спокiйна та врiвноважена.
  - Так. - вiдповiдала Елiза перестала ходити бiля Надi й почала входити в рiчку. ЇЇ тiло скривалося в водi, а через час на поверхнi залишилася одна голова. Вона плавно перемiщалася по гладi то влiво, то вправо. - Послухай, ти ж не збираєшся йти в ту кiмнату без дозволу.
  - Авжеж нi, менi не вiриш? - В звичайних обставинах така недовiра образила б Надю, але не зараз, коли все навкруги настiльки спокiйне та розслаблююче. Елiза на питання вирiшила не вiдповiдати, вона пам'ятала, як легко її розлютити.
  
  Вранцi наступного дня Надя проснулася вiд того, що її будив Микола.
  - Пожежа? - всхвильовано спитала. Невже потрiбно так термiново будити?
   - Поки я ще не пiшов, ми маємо поговорити. - Надя подивилась закругленими очима. Микола нечасто сам прагне говорити, завжди iнформацiю з нього витягує клiщами.
  - Надя, - продовжував Микола - ти потроху перетворюєшся на людину з книги. Через це не йдеш в "Поле". Твоя героїня може робити несподiванi та безглуздi речi.
  - Яка твоя книга? - Надя згадала, що до цього часу нiхто не казав. А вот про героїню Елiзи всi не раз згадували. Вона мрiйлива та знiжена, Касiян - мудрий, Ама - войовнича.
   - У мене її немає. Мене видумав маленький хлопчик.
  - Це неможливо!
  - Ще й як можливо. - почав пояснювати Микола - Ти колись задумувалася, чому не всi книги воплощаються в нашому свiтi? - Вiн зробив маленьку паузу. - Тому, що на це спроможнi тiльки сильнi уявою люди. Вони викладають свої думки на папiр, якi згодом пiдкрiплюють читачi. Взаємна сила викликає змiни в нашому свiтi. А в одному маленькому хлопчиковi було настiльки багато сили, що не пишучи книгу чи оповiдання, змiг спонукати створення Тiнi. Але я прийшов не вiдповiдати на твої питання, а сказати, що з твоїм характером нiколи не знаєш, що можеш викинути. Якщо ти заглянеш в кiмнату, вона полонить твiй розум. Вона не для тебе. Я дуже хочу, щоб ти туди не йшла.
  Останю фразу Микола видiлив, через що до Надi повернулося почуття недовiри iнших до своєї персони.
  - Добре. - тихо сказала вона.
  Микола посмiхнувся та пiшов.
  Надя вранцi бiльше не спала, замiсть цього її то охоплювало обурення, то думки покидали голову. Через кiлька годин, здається, вона вийшла в коридор. По-всьому дому вiдчувалася пустота та сум. Де Елiза? Надя вирiшила її знайти. Для цього пiшла в бiблiотеку.
   Як i чекалося, Елiза сидiла там за книгою.
  - Привiт. - тiльки через час помiтила вона Надю. - Щось сталося?
  - Нi. Просто, сумно без людей.
  - Через чотири години вони повернуться, тодi все розкажуть.
  Елiза виглядала такою впевненою, спокiйною, що Надя згадала про кiмнату вiдпочинку. Запевнивши, що там буде, вийшла. Вона туди вiдразу пiшла. Ця кiмната знаходиться майже на самому дальньому краю другого поверху.
  Надя хотiла туди зайти, але нiчого не розумiючи пiдiйшла до "Поля". Нi. Вона обiцяла туди не ходити, але нiчого не станеться, якщо вона просто подивиться. Вiдчинила дверi i застигла. Темно синє в зiрках небо височило над чорним простором поля. В повiтрi лiтало безлiч маленьких вогникiв, як зменшенi сонця. Надя захотiла прогулятися, вiдчути запах повiтря. Але згадала розмову з Елiзою та Миколою. Вона з силою закрила дверi.
  Ще не докiнця прийшовши в себе вона пройшла до кiмнати вiдпочинку, де заснула без думок.
  
   - Надю. Вставай. Вже час. - прошебетiв хтось над її вухом.
   - Що?! - спросоння незрозумiла що сталося: пожежа чи потоп. Вона вiдкрила очi i побачила схвильовану Елiзу.
   - Вони вже прийшли. Я подумала, тобi буде цiкаво.
   - Де вони?
   -В кухнi.
  
  
  
  
  
  
  
  
  10
  без квiтки
  
  
  
  В кухнi сидiли чорнi вiд бруду Микола та Касiян.
   - Де Ама? - спитала Надя.
   - Я тут. - Ама зайшла до кухнi. Виглядала вона чистiшою та на руцi виднiлася бiла пов'язка. - Зi мною все гаразд. - поспiшила добавити, побачивши схвильований вираз обличчя.
   - Ну. - Елiза причаїлася в кутку стола, чекаючи чогось. - Розповiдайте.
   - Нiчого не вийшло. - скромно вiдповiв Микола - Тiнь через кiлька годин шукатиме людину.
   - Як ви збиралися зупинити її розвиток? - незаспокоювалася Елiза. Незвично бачити такою завжди врiвноважену людину.
   - Ти ж пам'ятаєш iншi нашi спроби. Тодi застосовували все вiд грубої фiзичної сили до гiпнотичних сеансiв. Сьогоднi вирiшили взяти зброю з самого поля. Там лiтають маленькi iстоти схожi на свiтлячкiв. Ми вирiшили натравити їх на Тiнь за допомогою грибiв, якi викликають розлючення... Але вони тiльки покусали Аму.
   - Тепер ти перетворишся на велику комаху? - напiв серьозно сказала Надя.
   - Там могла бути отрута... - незвертала на неї уваги Елiза.
   - Зi мною все гаразд. - почала швидко заперечувати ще не закiнченiу фразу. - Я йду вiдпочивати. Будьте розумними i зробiть теж саме.
   Ама вийшла з кухнi.
  
  В ту нiч Надя дуже погано спала. Їй снилися похорони Ами, пiсля яких вона заблукала на кладовищi. Вечiр переходив в нiч, а вона не могла знайти вихiд. Потiм блукала по темному полi смертi, натикаючись на Тiнь. Ще щось вижалося, але вона незапам'ятала.
  Тодi Надя прокинулася в холодному поту. Серце колотало десь в областi центра Землi. Вона вiдкрила очi й побачила навкруги чорнi простори, над якими лiтають свiтлячки. Вона ще раз закрила та вiдкрила очi - видiння не зникло. Тодi протерла руками, але й пiсля цього Надя бачила поле. Вона встала, в головi невкладалося те, як попала в цю кiмнату. Ранiше сновидство не помiчала в своєму життi.Але завдання легко вирiшити, потрiбно знайти тiльки дверi та вийти, поки не проснулися iншi мешканцi дому.
  Надя блукала полем кiлька годин, але нiяких змiн не сталося, нiби шагає на мiсцi. Нiякого камiння, щоб вiдзначити свiй путь. Дуже скоро Надя почала думати про круги, намотанi нею.
  - Людина? Тут? - роздався десь позаду голос. Надя повернулася i побачила чорну Тiнь, помилитися було неможливо. Першою реакцiєю був жах, але вона згадала, що знищити хоче тiльки твiй сторож, а iнших лякатися марно.
   - Тiнь... - задумалася на хвилинку, в її головi крутилися рiзнi невловимi думки. - Послухайте, - Надя видумала найкращу iдею за все життя - вам непотрiбна людина. Наодинцi непогано уживаєшся.
  - Брехня! - прокричала Тiнь, але звук йшов не вiд неї, а звiдусiль. Здавалося, що земля дрижить, свiтлячки зникали, залишаючи людину наодинцi з монстром. - Я для цього був покликаний.
   - Нi... - Надя намагалася виправити свою помилку, в тойже час продовжити працю.
   - Послухай мене людино... - раптово Тiнь зупинилася - все! - несподiвано доповнив, вiд цього Надя пiдскочила.
  Х-х-х... Щось зашумiло, почва пiд ногами задрижала. Надя не розумiла, що сталося потiм. Але точно могла сказати, що її хтось вхопив за руку та потягнув у сторону. Вона впала на траву. Пiднявши голову, побачила лiс. Темна фарба змiнилася на зелену, свiтлячки - на дихаючi дерева. Надя встала та пiшла блукати, кожну секунду боячись зустрiти дiвчинку чи Тiнь. Вона дуже спокiйно, без ємоцiй, поводила себе.
  Лiс починав свiтлiшати, потiм знову темнiшати, а Надя все не знаходила вихiд. В якусь хвилину здалося, що вона тут залишиться назавжди. Тепер прагнула зустрiти Тiнь.
   - Тiнь! - не розумiючи, що робить, прокричала Надя. - Я тут!
  Вона замовкла, обдумувала свiй вчинок. Перед нею з'явилася знайома чорна фiгура. Тiкати було вже запiзно.
   - Хочеш мене вбити? - спитала Надя, набравшись хоробростi.
   - Я. Навiщо? Без тебе я зникну.
   - Але... - Надя була поражена, її вiра розсипалася на маленькi шматочки. - Микола сказав, що... а-а-а-а-а.
  Щось дуже боляче кольнуло її вбiк, але бiль була миттєвою. Вона приклала до того мiсця руки й побачила на них алi плями. Не то вiд побаченого, не то вiд слабостi, дерева почали кружляти, а земля стала на мiсце неба. Надя впала на траву. Вона побачила дiвчинку. Яка пiдiйшла до неї.
   - Це я прагну тебе знищити. - сказала дитина. Вона повертiла в руцi кровавий нiж, який, через мить, вонзився бiля серця та знову зник.
  Надя не зрозумiла, що сталося. Вона нiчого не вiдчувала, не хотiла вiрити своїм очам. Тiльки озноб наступав на горло.
   - Без тебе я буду вiльною людиною. - дитина вже не здавалася такою незахищеною та чарiвною. Вона почала мрачнiти та дурнiти, в Надiних очах. - Микола помилявся. Вiн вiдчуває цей свiт, його змiни, але цього недостатньо.
   - Хто... - з останiх зусиль просипiла Надя. Дiвчинцi це сподобалося.
   - Хто я? Я письменник, який тебе покликав. От тiльки я цього не прагнула. Я теж прив'язана до тiнi, хоча менше нiж ти. Одна моя частина тут, а iнша в людському свiтi. Коли не буде Тiнi - я звiльнюся, але її неможливо вбити. А тебе нi. - нiж в руках дiвчинки перетворився на бiлу троянду троянду з червонами плямами. Вона кинула її на Надю. - Я тебе тут бiльше не побачу.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Цей свiт iснує досi. Кожного дня ви можете втратити ще одну людину з вашого свiту. Але вона буде жити там де була Надя. Читайте книги - люди будуть блукати мiж свiтами.
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"