У юнака була кохана,
Хоч не красива, а проста,
Та в неї серце полум"яне,
Сумнiї очi i вуста.

Якось сказав юнак коханiй:
"Чому не гарна ти, як тi
Богинi...гарно-бездоганнi...
Чим завинила ти красi?

Тодi заплакала кохана,
Сумна до рiчки подалась,
В її думках гiрка омана
Отруйним вiдчаєм впилась.

Чи то втопитись в муках серця,
Чи захлинутись у водi...?
Вже все одно. Бо їй здається,
Що розлюбив юнак її.

Уже зiбралася з думками,
Стрибнуть хотiла в глибочiнь,
Та чує, щось шумить гiлками,
I обернулась в далечiнь.

Стара стоїть: зеленi очi,
Волосся чорне як пiтьма:
"Невже стрибнуть дитино хочеш?
Та ти зовсiм, як смерть, сумна!

Може розкажеш про нещастя,
Що накладає цю печаль.
Хто знає, може, бабцi вдасться
Допомогти. Менi не жаль.

Дiвчина гiрко заридала,
До вiдьми тихо пiдiйшла,
Розповiла i в ноги впала:
"Допоможи, коли прийшла!"


"Я знаю чим тобi зарадить, -
Сказала вiдьма, - зiлля є,
Що знищить всi пекучi вади.
Та тiльки серце вiдбере.

Ти будеш зовсiм бездоганна,
Струнка богиня - мрiя снiв,
Але в красунi для кохання
Немає серця теплих слiв.

I випива дiвчина зiлля,
Мов пригубила лиш вина,
Краса, як справжнє божевiлля,
Її огортує сповна...

Та тiльки серце зупинилось,
Не вiдчуває вже нiщо,
Краса як нiж в нього встромилась,
I зупинила все одно.

Коли юнак зустрiв кохану, 
То вiн спитав: "Це справдi ти?
Чи це, мабуть, мене омана
Заполонила. Пiдiйди..."

I пiдiйшла вона до нього,
Юнак торкнувся її рук
Нiжнiш за небо, i вiд того
Вiн так зомлiв. Спинився рух.

Вiн цiлував вуста червонi,
В безкраї очi задивлявсь,
Але не б"ється пульс у скронях,
Нема життя в блiдих руках.

"Ти не богиня, в тебе серце
Не знає бiльше почуттiв,
Бо це не серце - лiд здається, 
Що лиш карбує бiль життiв.

Богиня ти була ранiше,
Пробач, що це не помiчав..."
I щось у грудях вже теплiше -
Забилось серце, холод впав.

Вiн подивився в сумнi очi,
Поцiлував сумнi вуста,
Тепер вже знав юнак, що хоче
Сказати милiй цi слова:

"Богиня - ти, моя кохана,
Пробач за все. Бо ти уся
В своїм коханнi бездоганна,
Тому що це i є краса..."