Аннотация: I знову з вами Маруся, той самий чорт-невдаха та петлюрiвець Нечипоренко, що хоче дещо в чорта спитати
Отакої! Заскочив додому з вiйни. Та що ж це таке взагалi робиться?! Та шо воно таке народилося? Наче людина, а наче й нi. Маруся, воно чиє? I чого у нього руки з ногами не туди вигинаються? Може, головою об хлiв оце треба?
Мовчить Маруся, мовчить i мати її. Бо дiйсно бiгає по хатi щось? Хтось? А бiс його знає, що воно собi бiгає на карачках, блимає жовтими баньками, шкiрить iкла. Гарнi такi iкла, з палець мiзинний завдовжки. Добре, що хоч не кусає - рогача боїться. А жере - а все їсть, наче свиня яка. I самого Нечипоренка боїться - шасть в запiчок и глип-глип звiдтiля. Не дурне, значить. Чи у лiкаря якого спитати, шо то таке? Кажуть же, що людина з мавпи виродилася. Але ж бачив Нечипоренко ту мавпу, в клiтцi, як ото цирк пiд Полтавою був. Здоровезна, як хорунжий наш. I зовсiм на оте, у запiчку не схожа. Можна б було на бiльшовика звалити, але ж дiти в них звичайнi, як у всiх. Та й з якого дива в малої дитини жовтi очi? Добре жовтi, як олiя. Як дитина маленька, то в неї очi чи то сiрi,чи то синi, потiм уже колiр мiняється. Ой тодi смiхота була - хорунжий свою жiнку мало не прибив, бо не знав, що колiр очей не зразу такий. Не зразу. Не зразу. Отепер зрозумiло, шо то таке. З Марусею не вийшло, то ти менi одiмнка в хату притягнув? Та я ж тобi ратички одрiжу та зжерти змушу! Тiльки спершу дiтей помiняю, собi свого, а тобi - твого, iкластого. Чи свою, аби здорова дитина була. Того i мовчить Маруся, той, з яру їй очi одвiв, а стара й так недобачає.
- Йди сюди, сюди, сала дам, сюди, сюди, в торбу. Залiзеш - ще дам.
Нiчого у яру не змiнилось. Цвiтуть собi бузина з блекотою, кумкає жаба, i ворушиться щось оте у торбi. Ледве на коня закинув - Сiрко мало дибки не ставав. Але ж не на собi оте тягнути, воно важкеньке, з повний ранець нiмецький.
- Ану виходь! - знову як того разу.
- Знову!? - вилiзло з бузини щось мале та чорне, з рукавицю завбiльшки, затрусилось, на непоказного чоловiка в чорному жупанi та шапцi перекинулось.
- На тобi одмiнка! - Неипоренко показав на торбу.
Засмiявся тiльки дiдько, головою трусонув якось непевно - чи то згоден, чи не згоден.
- Якби ж то. Не можу помiняти.
- Чого? А на душу?
- От же причепився зi своєю душею! Не треба менi такого краму! Не можу помiняти, бо то не одмiнок.
- А хто?
- Ну як тобi пояснити? Невдала робота. Мав би народитися чаклун-двоєдушник. А я ж не знав, що та дитина вже вмерла. Ще не народились, а вже вмерла. I от таке вийшло.
- Ти менi памороки не забивай. Хто в торбi? I од кого?
- Твоє. Все твоє. Вiд заклятої душi, вiд такого, як ти. Упир.
- Нi, з Марусею ясно, так твоє кодло до дiвок не може лазити, а я вже чим тобi не догодив? - пiдiйшов Нечипоренко ближче до торби.
- Дражнишся, чи дiйсно не зрозумiв?
- Чого не зрозумiв? - Нечипоренко руку на торбу поклав, ближче до вузла.
- Дитину не хрестив, хату не святив - зразу до мене понiс.
- Один ти розумний? Ну понесу я оце до церкви, то на мене або церква впаде, або взагалi туди не зайду. А про хлiв я тiльки бовкнув, так Маруся зразу ножа схопила, не дам вбивати, - Нечипоренко смикнув мотузку.
Упир витягнув з торби шию, облизався чорним язиком. Жовтi очi, не людськi. Не як в звiрини.
- А чого це ти сахаєшся? Воно ж маленьке таке, славненьке, як жабенятко яке. Ще й голодненьке. Мабуть, пахнеш смачно, ратички, рило - ну чисто тобi холодець. Утiк, паскуда. В повiтрi розчинився. Тьху на тебе. Зате скiльки менi вибовкав! Як же з тебе шкуру будуть дерти за двi добрi справи, уявляю, гiрше, чим наш сотник з санiтарiв.
Стоїть на порзi Маруся, стоїть бiля хати теща - бодай тiй вiйнi, чоловiка тiльки на добу вiдпустили, має вже вертатись. Сидить в сiдлi Нечипоренко, кiнь головою мотає - не подобається йому торба з упирем малим бiля боку, але коняче дiло - везти.
- Панiматко, в перший i останнiй раз питаю - чого ваша дочка - заклята душа?