Чули, що Нечипоренко оженитися зiбрався? Нi, то не той, у якого ряба кобила, то ось той, ондечки їде. Отой, отой, в жупанi який. На Марусi. Та не на тiй, що на тому кутку, де крива груша, нi, не на тiй, у якої свиню вкрали, а на тiй, до якої бiльшовик лазить. Теж менi, перепона, теж менi, подарунок - пательня стара, теж менi суперник - на нього чхни, вiн тобi у Полтаву залетить. Залишилось тiльки Марусi про це сказати. А то в них забагато гарбузiв повиростало. Воно якось не того, хiба що коняцi того гарбуза згодувати швидко, поки нiхто смiятись не почав - ви того Нечипоренка бачили? А Марусю? От i їй смiшно за старого та рябого замiж виходити. Ну як за старого? Ну рокiв на п'ятнадцять старший од неї. А бiльшовик молодий, як вона. Ще й частiше гостює. А Нечипоренко аж пирскає од лютi, а зустрiти нiяк не може.
Але хто тодi подарував Марусi оте намисто? Гарне таке намисто, з зеленого каменю. I оту сукню, з мереживом. Бiльшовик як тi речi побачив, то аж затрусився. А сукня дорога, та й намисто недешеве, не кожна панi таке на себе вдягне. На базар Маруся не ходила, нiчого на сало не вимiнювала. Але щось не бачив Нечипоренко до вiйни жiнок в такому одязi. Вiн, правда, бiльше на залiзницю дивився, по якiй колїї який потяг їде, але ну не ходили панянки в такому. Чи ходили? Його дiло - рейки обдивлятися, а не на жiночок баньки витрiщати.
Ще й той гребiнь. Величенький такий, гарно косу тримає, ще й з камiнчиками якимись, як у царицi. Блискучий, зовсiм новий, з чистого срiбла. Знову бiльшовик подарував, чи як? Нi, вiн мiг обпатрати якусь генеральшу або навiть фрейлiну, але де ви бачили таких генеральш i фрейлiн, як Маруся? Вони ж усi старi i або товстi, або худi, як та трiсочка. От тiльки наче важко їй той гребiнь носити, голову додолу хилить, та й така замучена стала, наче гармату по глинi волоком на собi тягла. А у тiй сукнi з намистом - чисто тобi покiйниця, жовта як вiск. Та ще й мати її каже, що Нечипоренко тут був чи вчора, чи позавчора. А як вiн мiг бути вчора або позавчора, якщо його там i близько не було? А каже, що заходив, бо в жупанi i чоботях був, як i минулого разу. Ну, мати в Марусi недобачає вже, то й сплутала з кимось. Але цей хтось - не бiльшовик, бо той у шкiрянцi ходить, i вищий на голову, не така постать зовсiм.
Отакої! Це що, ще один наречений завiвся? Треба стару добре розпитати, бо щось воно не теє. Або бiльшовика зловити, може, то його знайомий. Та й сотник бiльшовику зрадiє, може, вiдпустить на весiлля. Сiсти в клунi та стрельнути через дверi обережненько, щоб не зразу вмер.
Чотири години Нечипоренко сидiв, як та курка на гнiздi. Вже й стемнiло, вже й мiсяць за хмари зайшов, як зашарудiло щось надворi, кiнь заiржав перелякано, а потiм - обiрвав повiд та як дремене! Бойова ж коняка, навчена, вовкiв не боїться, кулi-шаблi зневажає. I дверi в хату зарипiли, а хто зайшов - не роздивитись як слiд. Недовго був, знову дверi зарипiли. I тихо на подвiрї, тiльки вiтер свище. Нiчого, вранцi розпитаю.
О, це ще хто? Наче кiнь бiжить. Мiсяць визирнув - а, то бiльшовик той припхався. Отако i стiй, тут у дверях дiрка якраз пiд карабiнку. Наче пiдбив хто - хотiв же живим узяти, а у голову поцiлив. О, вже Марусина мати виглядає.
- Ходять, ходять, дня замало, подарунки носять, - i дверима гепнула з усiєї сили.
А уранцi - принiс хтось Марусi чоботи. I гарнi ж, червонi сап'янцi, як намальованi. Тiльки зовсiм тим чоботям Маруся не рада, плаче гiрко. Невже так бiльшовика шкода? Чи щось гiрше сталось? Який перстеник? Та куплю його тобi, куплю. Як - не зможу? Чого залишився? Од кого залишився? Та заспокойся ти нарештi! Тобi хтось хоче подарувати той перстеник, чи шо? А на пiдлогу навiщо падати, то у мене контузiя, а не в тебе. Нi, наче дихає. Панiматко, хто до неї ходить? Хто вашiй доньцi такi подарунки робить, наче з прабабиної скринi витяг? Хто до вас в хату лазить, що його не видно?
Мовчить Марусина мати, тiльки головою хитає. А тут i розпитувати не треба довго. Уже й так зрозумiло, що не людина в хату заглядала. Ну, такого i шукати довго не треба - або млин, що водою крутиться, або яр. У селi тiльки вiтряк, там його нема, в ковалi воно теж не пiде, бо таке у кузнi ручки пещенi брудити не стане, воно працею гидує, йому аби душу занапастити чиюсь, задурити голову. А цiкаво, чи насправдi дiдько - лисий?
Тихо у яру, парко, нi одної живої душi. Тiльки бузина та дурман квiтнуть, смородом душать. Стоїть Нечипоренко та головою на всi боки крутить.
- Ану виходь!
- Кликав? - вилiзло з бузини щось таке мале та чорне, як брудна рукавиця. Пищить тоненько.
- Ти Марусi подарунки носив, падло лисе?
Затрусилось мале та чорне, на людину обернулось, на непримiтного чоловiка в чорному жупанi та шапцi. Нi тобi рiжок, нi хвоста з китичкою, нi навiть п'ятачка свинячого - i не вгадаєш, що то дiдько.
- А ти на себе подивись, голота ряба, навiть латки нової на тобi нема, а до гарних дiвчат залицяєшся.
Засмiявся Нечипоренко, аж на траву сiв. А лiвою рукою ножа пiд жупаном вишукує - у карти з дiдьком грати - нема дурних, свяченого нiчого нема, з пiстоля хлiбом стрiляти не можна, бо ж ранiше не такi пiстолi були, набiй в дуло пхали.
- А нашо тобi та душа, вона молода, нiчого ще не зробила.
- Мiнятись хочеш? На свою? Та нашо менi ти, ще бiльшовика запропонуй. Грiшнi душi - то гниле сукенце, на клоччя розпадаються.
- Чого ти там пищиш? Ближче пiдiйди, як голоснiше сказати не можеш, я ще з тої вiйни недочуваю, - якщо дiдько розкусить, то буде в нього двi душi замiсть одної. Подоба ж у нього зараз людська, то одного удару вистачить, а нiж добрий, не одну горлянку перерiзав. Отако i стiй, не ворушися, чортiв сину. А чого це ти впав? Звичайний же нiж, сталевий. Один раз кинути в груди - i гаплик.