Я йшла по звивистiй гiрськiй дорозi. Каменi тихо шурхотiли пiд моїми пiдошвами. Сонце тiльки-тiльки пiднiмалось з-за обрiю, лукаво пiдморгуючи легким хмаркам i визолочуючи скали злiва вiд мене, надаючи їм нереальностi, казковостi. Небо було майже зовсiм чистим i ясним, тiльки летючi перистi хмаринки плили в вишинi, але я знала, що пiсля обiду буде дощ. Вода пiдмиє каменi i може статися обвал, треба попередити поселення, все-таки вони сусiди нам, i часто ми допомагаємо один одному, тому нас там знають i поважають. Нас... Ми живемо в цих горах уже майже рiк, я i мої четверо друзiв. Ми прийшли сюди, в цi гори десять мiсяцiв назад, i поселилися в старiй партизанськiй хатинi. В хатинi на, другому поверсi, було чотири кiмнати i кабiнет; вiтальня, кухня, пiдсобка i веранда на першому, а крiм того стрих i пiдвал. I весь будинок мав купу потаємних ходiв, чорних дверей, схованих люкiв i тому подiбного, i це довго доставляло нам головний бiль( хто його знає що може вилiзти з якогось нерозвiданого, а отже не закритого нами ходу назовнi), але тепер ми знали свiй будинок дуже добре, як i цi гори, якi все ще не стали для нас домом. Зi мною були тут найближчi друзi - Iва( Iванка), Мстися(Мстислава),Данило i Свiтозар, якого всi називали просто Зар. Двоє хлопцiв i двоє дiвчат, найвiрнiшi друзi, якi не просто не розбiглись, як всi iншi, хто взнав про моє прокляття, а й вирiшили роздiлити зi мною моє само вигнання, мою втечу вiд рiдного свiту, адже саме вiн робив мене ненормальним звiром, спраглим до вбивства. Я винирнула зi спогадiв i подивилась навколо - я прийшла. Я стояла на виступi, який гостро врiзався в провалля, яке весь цей час було по праву руку вiд мене. Тут завжди було тихо i спокiйно, тiльки чути було завивання вiтру в скалах i рев рiчки на днi, яке багато раз вiдбиваючись вiд стiн було подiбне на рик якогось велетенського звiра.
Я глибоко вдихнула, розправила свої широкi чорнi крила i стрибнула зi скали, вiддаючись на волю вiтру. I до цих пiр я ще не визначила - дар, чи прокляття?