Чапай Артем : другие произведения.

Авантюра

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
Оценка: 3.06*4  Ваша оценка:

   0x01 graphic
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
   Лiтературний редактор: Груня Муха
   Дизайнер обкладинки: Ганна Наронiна
   Складання карт, обробка фото: Антон Булах.
   Фото: Алiса Кландестiна, Сiмон Фарабундо, Каталiна Чiлена, Марiя-Соль Василик, Момо, Артем Чапай, божевiльний Рiкi.
  

АВАНТЮРА

або

практичнi реалiї

мандрiв по-бiдняцьки

еротико-полiтичний

документальний калейдоскоп

все висловлене

претендує на упередженiсть.

iмена дiйових осiб змiнено.

написано не нормативною, а ситуативною мовою.

тiєю, яку Данте називав "вульгарною" ;)

  
   Врiз
  
   траса до Тулума в кожен бiк
   подiлена навпiл смужкою трави:
   два ряди машин їдуть з одного боку,
   i два ряди - з iншого.
   тому ми йшли по цiй травi,
   постiйно обертаючись i стоплячи машини,
   викидаючи руки в обидва боки,
   а не в один, до дороги, як звичайно.
   у мене в головi виник образ картини "Hitch-hiker":
   на ось такiй трасi
   стоїть Iсус Христос у рубищi,
   з невеликим рюкзаком,
   широко розвiвши руки в обидва боки,
   як на тiй статуї в Рiо-де-Жанейро.
   вiн просить про допомогу,
   чи просить, щоб прислухались -
   але нiхто не зупиняється.
   машини пролiтають повз нього,
   два ряди з кожного боку...
  
   1
  
   10 березня 2006 року дiвчина та брат
   провели мене на поїзд до Ковеля.
   вона пiшла на п'ять хвилин ранiше,
   щоб не ятрити собi душу.
   (я був надто збуджений, аби вiдчувати саудажi).
   ми з Олексою покурили, багатозначно помовчали,
   - ну... - поплескали один одного по плечах,
   i я залiз у вагон.
  
   там весела провiдниця пост-бальзакiвського вiку,
   пухка та жвава, у беретi як у Че,
   загравала до пiдлiтка у шкiряному кашкетi типу "лєнiн на броньовику"
   з темно-фiолетовим фiнгалом пiд лiвим оком.
   - так, постєльку беремо?
   (пiдлiток iз фiнгалом):
   - навiщо менi постєль? у мене дома єсть.
   - ич, - вiдгукується на флiрт провiдниця, - дома в нього єсть. надто вумний... так, а ти куди пiшов? ану у свiй вагон! - хапає за полу.
   - всьо равно я зараз прийду!
   - я ще бiлєти не зiбрала... який чай? ти що, дурненький? ще навiть кип'ятку нема... стiй! ану стiй! яке мiсце?
   - 42.
   - то й сиди там! чого я довжна всiх лапати?
  
   а динамiк патрiотично заливається на цiлий вагон:
  
   Гоп-стоп, сало
   Я кушаю и горя мало.
   Гоп-стоп, сало -
   Ой люба ридна Украина маты моя!
  
   у мене в рюкзаку, пiсля купiвлi на диво дешевого
   авiаквитка "Варшава - Нью-Йорк"
   (604 бакси в обидва боки - втiм, назад я не збирався),
   було заникано 700 доларiв - усi позиченi.
   виходячи з цього, я планував
   проваландатися пiвроку чи рiк i при цьому
   вiддати всi грошi по ходу.
   я вiдверто їхав шукати пригод на власну жопу.
  
   (зi щоденника)
   П'ятниця, 10 березня 2006 року. Сьогоднi я вирушаю на захiд. Звiсно, й ранiше не раз доводилося їздити в нiкуди, не знаючи наперед, як усе буде й не будучи впевненим у планах, але ще нiколи -- так далеко й надовго. У кишенi -- квиток на поїзд вiд Києва до Ковеля Волинської областi та квиток на лiтак iз Варшави. Поки що це все, що вiдомо точно.
   Iспити здано наперед, за мiсяць до загальної сесiї. Залишається тiльки один, останнiй -- сьогоднi, лише за кiлька годин до поїзда. У рюкзаку, крiм засобiв гiгiєни, з одягу лише кiлька футболок i трохи бiлизни; навiть бритву з собою не беру, бо все одно не зможу голитися часто. Краще взяти ножички та пiдстригати бороду, якщо буде треба. Єдиний светр, однi джинси й одна пара черевикiв -- на собi. Мiнiмалiзм.
   Ну, i крiм цього -- спальний мiшок i старенький лептоп, перший "Пентiум". Не впевнений, як часто зможу виходити в iнтернет, але переносний комп'ютер (за функцiональнiстю ближчий до друкарської машинки), принаймнi, дає можливiсть постiйно писати про те, що вiдбувається. Самому цiкаво.
   Оскiльки тепер доведеться заощаджувати на всьому, вiд їжi до ночiвлi, то коли я зараз думаю про себе, в головi першою виникає та сама фраза: бомжара з лептопом. Оце тепер я. Не знаю, на скiльки їду, не знаю, куди доїду, не знаю, де буду, що вийде, де зупинюся, як розберусь. Але, як казав Швейк, "якось воно буде, бо ще так не було, щоб нiяк не було". Я щасливий!!!
  
   у жовтнi 2005-го до Києва приїхала Алiса.
   ми десь iз мiсяць разом працювали
   над запуском української Iндимедiї,
   а в останню зустрiч Алiса розповiла
   про свої плани/мрiї
   поїхати з iще двома друзями,
   знiмаючи фiльми на соцiальну тематику,
   вiд Бостона на пiвдень аж до Вогняної Землi.
   в мене засвiтились очi,
   я почав захлинатися слиною й душитися стогонами захвату.
   - так давай iз нами, - сказала Алiса.
   я вiдповiв "так" не замислюючись.
  
   звичайно, "назбирати грошей", як i завжди, не вдалося.
   якщо виживати незалежно вiд розмiру зарплатнi
   в мене зазвичай якось виходило,
   то накопичувати, обмежуючи себе - нiколи.
  
   лише кiлька людей знали, що насправдi я хочу зовсiм не у Штати.
   мовчав передусiм тому, що аж нiяк не був певен, чи дiстануся далi,
   й не хотiв розголосити бучнi плани, а потiм обламатися.
   пропиздiтись, як то кажуть у нас у народi.
   один з "утаємничених" таки розповiв спiльному друговi,
   й той назвав це "його черговою сумазброднай iдеєй" :)
  
   Iндимедiю було запущено завдяки кiльком людям,
   потiм колектив збiльшився.
   отримати мексиканську вiзу -
   оскiльки я й не сподiвався дiстатися далi -
   в Києвi не вийшло.
   тож я отримав штатiвську з багаторазовим в'їздом
   (дякую, робото журналiста - i сам не чекав),
   "накопичив" за п'ять мiсяцiв аж сто долярiв ггг
   при зарплатнi в 350 - просто не до кiнця просрав останню.
   взяв на роботi 250 пiд наступнi статтi
   (потiм чесно вiдписанi - 13 штук).
   а решту напозичав у шiстьох друзiв.
   спасибi вам, друзi.
  
   (зi щоденника. 10 березня 2006)
   Коли я прокидаюся на верхнiй полицi, за вiкнами вже темно.
   Двоє добродушних юнакiв, один iз яких у шкiряному кашкетi, розважаються тонким гумором: намагаються вихопити один в одного гаманець.
   Потiм набридає, п'ють пиво з пластикових лiтрових пляшок. Трохи солоних горiшкiв час вiд часу падає на пiдлогу.
   - Ничего, тараканы схавают.
   - Надо було по ящiку пiва собi брать.
   Далi за програмою - карти. Картуз, вiдповiдно, зсувається на потилицю. Їдучи на захiд, хлопцi поступово згадують рiдну мову й переходять з росiйської на суржик.
   - Дама! Нє, це я не туда же, це я хажу.
   Коридором проходить молодий невисокий провiдник в акуратно припасованiй формi. Юнак озирається та висувається йому вслiд у прохiд:
   - Опа, такой полупидорок.
   Iде провiдниця з вiзком.
   - Пiво, мiнєральна вода, напитки, шоколад, пєченнє, вафлi.
   Юнак-картяр:
   - Вафлi? (га-га-га)
   Страшно нафарбована дiвчина в кутку весь цей час нiжно бубонить по мобiльному.
  
   З'явилося кiлька старших товаришiв - жвавi дядьки в картузах, уже з тканини. Розповiдають свої юнацькi жарти. Один з них намагається показати на сiрниках фокус iз числами, не виходить, тодi вiн просто розповiдає його суть i практичну користь.
   - Усi ж ви вумнi люди, вмiєте щитать до десяти й назад. 10, 9, 8, 7, 6 - а тут iще чотири. Так можеш позичити сотню, а через пiвчаса оддати 90. Та й пiшов до iншого сусiда, й так по цiлому селу. Ми так у молодостi заробатували.
  
   Дядьки виходять, а хлопцi обговорюють, як кинути палiння. Один iз них намагається переказати метод Марка Твена та його твердження "нема нiчого простiшого, нiж кинути курити - я сам кидав разiв сто п'ятдесят" (чи скiльки там).
   - Там десь так. Шо тiпа кинути курити можна, але ненадовго.
   - Якась фiлософiя. Це, певно, Арiстотель.
   - Ну, не Арiстотель, але хтось iз них, карочє.
   Я безсоромно привселюдно п'ю чай iз вафлями "Артек".
   Пiд'їжджаючи до рiдних Сарн, юнаки починають жваво обдзвонювати знайомих.
   - Ти можеш у своїх пацанов пробить?
   - Єcть хоч пара п'яток?
   Пiсля трьох дзвiнкiв знаходять такi потрiбнi їм п'ятки.
   Нафарбована дiвчина в кутку весь цей час продовжує муркотiти в телефон:
   - Шо?.. Шо "шо"?.. Нiчо... Ти питаєш "шо", а я кажу "нiчо"...
  
   я зiйшов у Ковелi посеред ночi.
   валив снiг, але вже вiдчувалося наближення весни.
   я зайшов до зали чекання.
   в кутку цiлувалася молода пара, тож я вийшов.
   коли повернувся через пiвгодини, зайти побоявся:
   жiнка вже сидiла верхи на чоловiковi,
   обiйнявши його руками й ногами.
   i тут менi щось як защемило!
  
   дизель до прикордонного села вiдходив о четвертiй ранку з чимось,
   тож я прогулявся нiчним мiстом,
   успiшно навернувся тричi на льоду
   разом iз рюкзаком, який не залишив у камерi схову,
   щоб не витрачати зайвi кiлька гривень,
   повернувся на вокзал,
   напився по самiсiнькi вуха копiйчаного чаю,
   дивлячись на гарненьку дiвчинку,
   хоч явно не мого типу,
   в бiлiй курточцi та з яскраво нафарбованими губами.
  
   прийшов дизель. на цiлий потяг
   лише в одному вагонi всi вiкна зачинялися,
   й лише його опалювали.
   коли я зайшов, там уже була та сама пара, що в залi чекання,
   в тiй самiй позi.
   на щастя, незабаром прийшли кiлька рибалок
   i врятували мене вiд передчасної смертi
   вiд спермотоксикозу.
   someone up there loves me. definitely.
  
   валить лапатий снiг...
  
   у поїздi я пригрiвся,
   й розбудили мене прикордонники.
   у вагонi вже нiкого не було,
   тож я спросоння вистрибнув на снiг,
   побачив знак "прикордонна зона - кпп"
   й чесно почимчикував туди.
   - доброго ранку, це кордон?
   - а ви куди?
   - через кордон.
   - що, пiшки?
   - ну а як?
   - тут тiльки поїздом.
   - так я вже приїхав.
   - та нє, тут тiльки мiжнародними.
   от бля.
   як виявилося, до автомобiльного кпп ще п'ять кiлометрiв.
   я через поле потелiпався стежкою до траси.
   невдовзi було видно тiльки собачi слiди.
   "мда, хитрий i пiдступний
   я все ж обрав маршрут", -
   подумав собi.
   втiм, я таки доваландав до траси,
   обтрусив снiг зi штанiв,
   дiйшов до останньої передкордонної зупинки,
   бо ж пiшки пхатися через кордон i тут зась,
   та й сiв на автобус до Хелма,
   повний мiсцевих українцiв,
   якi постiйно курсують цим маршрутом,
   никаючи мiж сидiннями
   та провозячи до Євросоюзу - який жах!
   нашi дешевi цигарки й горiлку.
  
   на кпп доблеснi прикордонники пропустили всiх без проблем.
   звичайно, всiх, окрiм мене.
   - це вас на кордонi вранцi бачили?
   - (а я їбу) може й мене.
   - i що ви там робили?
   - (бля) шо. вийшов з дизеля, зайшов на кпп.
   - (гортає паспорт) куди добираєтеся?
   - до Нью-Йорка.
   - що, до Нью-Йорка - дизелями?
   - ...
   - (довго гортає паспорт. нарештi, з сумнiвом) гаразд, вертайтеся в автобус.
   фухх... аж нарештi рушили.
  
   i проїхали аж цiлих 50 метрiв.
   зайшов iнший пагранєц, бля.
   - хто тут Антон Чап'як?
   - (бля-а-а-АА!)
   - до начальника кпп.
   словом, на цiлий автобус лише в мене не було контрабанди,
   але тiльки менi було надано честь
   заповнити митну декларацiю.
   ну так, про всяк, бо ж хуй його знає, цього пiдозрiлого типа.
   цiлий автобус рiдних дрiбних контрабандистiв обговорював мене,
   коли я повернувся.
   - что с етiм?
   - нормально, пропускай!
   зате потiм я таки долучився до банкрутства ЄС,
   провiзши блок сигарет, щоб якась жiночка вписалась у квоту.
  
   у Хелмi наш водiй сказав,
   щоб я "не вийобувався" з автостопом.
   прогулявшись порожнiм тихим мiстечком
   пiд лапатим снiгом
   i знову вiдчувши самотнiсть,
   я вирiшив послухатися поради,
   тим бiльше, як виявилося - для студентiв у Польщi є знижки
   навiть на приватнi маршрутки.
   - а єжелi єстем студентем украiнскiм?
   - фшистко єдно, студент єст студент.
  
   (зi щоденника)
   За моїми спостереженнями та розповiдями дiвчат, у яких я жив - можна видiлити двi польськi мови.
   Одна - та, яку ми зустрiчаємо в пiдручниках i якою поляки звертаються до незнайомих людей: пiдкреслено ввiчлива й навiть манiрна. "Прошен пана, пшепрашам нє пшешкадзам". Iнша - та, якою вони розмовляють помiж собою. I якщо в письмовiй мовi найпоширенiше слово - "танi"(дешевий), то в уснiй це "курва".
   Оскiльки ж поляки знають i власнi нецензурнi слова, й росiйськi, то слухати їхнi розмови дуже цiкаво. Особливо тому, що на собi ти їх не вiдчуваєш - рiзноманiтнi завернутi звороти й завороти є тiльки засобом експресивностi, а до стороннiх людей мовцi ставляться дуже культурно.
   У Люблiнi вчиться багато близьких i далеких знайомих. Ось, отримав шанс подивитися, як саме вони живуть. Олена отримує стипендiю близько 300 євро, з них 110 iде на кiмнату гуртожитку, 2х3 метри (там на пiдлозi у спальнику ночую i я).
   Решти якраз вистачало б на харчi, якщо не їздити додому. А, є ще один пункт витрат. Оскiльки вивчити польську достатньо, щоб не просто розмовляти, доволi важко - українськi студенти платять мiсцевим за перевiрку й редагування своїх дипломних i курсових робiт.
   Враховуючи цi мiнуси й те, що до стипендiї два днi, живемо ми весело. За принципом: бомжуй iз нами, бомжуй як ми, бомжуй краще за нас. Я купую за два злотих щось до чаю, й це вже добре. Варимо макарони вiд органiзацiї "Карiтас" iз написом: "Продукт постачається в рамках програми: Їжа для найбiльш убогих людей Європейського Союзу-2005. Не призначено для продажу". Їмо та смiємося з себе. Отак: весела наука.
   Гуляю ввечерi Старуфкою (старим центром) i вкотре розумiю, що спiльна мiж старими мiстами Європи не тiльки атмосфера: раптом вiдчуваю, що завернувши за два роги, вийду на львiвську кав'ярню "Дзиґа". Так i роблю - i справдi, заходжу в таку саму глуху вуличку, як та, на якiй у Львовi був би цей заклад. Виходячи, простую площею Ринок повз аптеку-музей...
  
   так, у Люблiнi мене прихистила знайома знайомої,
   українська студентка.
   концтабiр Майданек вразив поєднанням бiлого (заснiжене поле)
   та коричневого (бараки) кольорiв -
   це дуже передавало настрiй.
   бракувало тiльки чорних ворон i їхнього звукового супроводу.
   але я ними галюцинував.
   десь там ворони мусили бути...
  
   наступного дня я дiстався Варшави, знову нормальним автобусом,
   i полетiв до Нью-Йорка.
  
   До цього йшло давно: тягнуло
  
   у липнi 2003 року ми з однокласником i двома подругами
   пiшли у знаковий для мене тритижневий похiд,
   який я досi називаю "кримська голодуха-2003",
   за виразом цього однокласника.
   вiн був змушений просто з Роман-Коша
   спускатися на трасу й автостопити назад до Києва,
   а ми продовжували подорож втрьох.
   мандрували вiд села до села вздовж моря,
   вчили окремi татарськi слова,
   робили одне одному масажi
   й намагалися не заходити далi.
  
   аж ось пройшли крiзь казковий лiс,
   повний укритих яскраво-зеленим мохом трьохсотлiтнiх букiв,
   i дiсталися гори, що називалася Намет-Гора. Чатир-Даг.
   наближався вечiр.
   обходити стежками було далеко, чекати ранку - довго.
   - ми пiдемо в лоб! - сказала одна з дiвчат.
   вона боялася висоти, проте була рiшуча,
   бо батьки назвали її Вiкторiя.
  
   втiм, пiти в лоб не склалося.
   шлях ставав усе крутiшим, нiч - усе ближчою,
   й до всього, почався дощ.
   тож розклали намет на схилi Намету.
   дощ перейшов у зливу, злива - у зливу.
   вода з Намету почала наповнювати намет,
   калюжа на днi перетворилася на ставок.
   вода не те щоб крижана, проте й не тепла.
   вертатися ж у темрявi пiд зливою слизькими травами - уб'єшся.
  
   так, це була найхолоднiша та найдовша нiч у юному життi. дiвчата спершу притулилися з бокiв, а потiм (знятий мокрий одяг i тремтiння) сказали "геть!" умовностям i вилiзли на мене. я розчепiрив ноги - по одному задку у вологих трусиках на кожному стегнi, обiймаючи по однiй голiй спинi кожною рукою - так i лежав: мокрий унизу, збуджений угорi.
  
   начебто непогано, проте немитiсть тiл у горах i вогкiсть незабаром далися взнаки.
   - ми гниємо! - напiвiстерично засмiялася Вiкторiя.
   а з полотняного даху крапає вода. i жодної краплини сну.
  
   почав сiрiти ранок. злива перейшла у зливу. "йдемо, вже не можу". я склав намет, i ми почали сходити з Намету. але - ха-ха! - коли йдеш вгору, шлях один; коли ж униз - яким вiдрогом, мiж якими саме урвищами? а дощ iде. холоднi осiннi тумани спускають на землю свої мокрi коси.
  
   кiлька помилок i повернень, кiлька плачiв i розпачiв - усi троє спускаємося до струмка: вода завжди бiжить донизу i, як пощастить, уже без обривiв. але! - Вiкторiя боїться висоти. вагання, схлип, не дотягнулась до руки - хрясь! - i вона лежить унизу в багнюцi, втиснена у глину рюкзаком, з розпластаними руками та ногами. страшно, але не можеш вiдiгнати думку: "ги, черепашка".
   - ффф... Вiк', ти жива?
   - %$#@^_!!
   - жива! - з полегкiстю зiтхнули ми двоє.
  
   утрьох шкандибаємо. холоднi, задрипанi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi, по колiна у водi струмка серед стрiмких берегiв - зате вниз, до людей!..
  
   старий лiсник вибiгає з хати.
   - ану сюди! одяг - на пiч! горiлку - в рот!
   - та ми не п'...
   - вже!
  
   а потiм троє мружилися на вогонь, сидячи у спiдницях i шалях дружини лiсника, iз повними пузами теплого супу. лiтня жiнка перевiсила наше мокре вбрання надвiр, коли визирнуло сонце.
   - ви не уявляєте, якi ми вдячнi вам!..
   - а знаєте, до нас багато приходить таких...
   - чайникiв?
   - ...ет, усе одно поїдете й забудете про нас.
   - нє! нє! ви що! нiзащо! - навперебiй.
   - нi? то й гаразд. може, колись i ви допоможете комусь. добро - це як естафета, яку люди мають передавати одне одному.
  
   за день одяг просохнув,
   дiвчата поїхали до родичiв,
   лiсник i його дружина помахали вслiд,
   а я пообiцяв Намет-горi ще видряпатися колись на неї
   та й пiшов горбами вздовж моря.
   я думав. повiльно, зате ж глибоко-глибоко!
   неначе молотом. ритмiчно.
  
   через три днi зiйшов на згаслий чорний вулкан.
   далеко внизу - спокiйнi темно-синi хвилi,
   над головою, шиєю й плечима - приємно-пекуче свiтило,
   й навколо тiла, у волоссi й вухах - потоки свiжого повiтря.
  
   я видерся на край, у вiчi прiрвi,
   розкинув руки
   назустрiч сонцю, морю, горам i вiтрам,
   як iдiот,
   i вiдчував приблизно так:
  
   синє небо жовте вино
   кульбабове листя в пелюстках троянд
   лежало пiд хмизом гарячого сонця
   поганство якого ловилось вiтрами
   неслося по свiту у музицi пiснi
   вiршах i сопiлцi що грали своїми
   сумними квiтками на мiсяцi плями
   лежали спокiйно а повне колисками
   дихання море мовчало вiд хвилi
   до хвилi дельфiни стрибали пищали
   та чайки забрали весь хлiб наче риба
   впiймала собаку о бiдний безногий
   що просить на розi подати копiйку
   чи гривню не в змозi нещасний комарик
   розчавлений криком а в горах так тихо
   по-справжньому тихо i тiльки струмок у якому холодна
   вода по трубi це акварiум мозку зате коли сам
   то зникають спокуси i часом побути затьмарений досвiд
   пiтнiє вулкан пiд яким лежить зелень
   розкинути руки летiти в безодню верхiв'я орли
   десять чорних по колу ховатись як здобич
   i дертись на гору побачити спеку
   та дощ i пустелю котра з-пiд намету
   вистрибує дужо як коник-бугай
   який б'є попiд груди роздушеним м'ясом
   лежить на асфальтi татарин не радить
   ущелини брати натомiсть бики
   тебе хочуть роздерти а ти хочеш жити
   та мати свiй сад i лiщинову хвiртку
   криницю джерельну дiлитися з iншим i часом самому
   тим iншим ставати (Григорiй) щоб мандри
   назавжди лишались i зорi гукали
   летiти мiж ними а хмари й туман
   усесвiтня подоба де хаос гармонiю
   схоплює тихо в любовi до всього
   до жiнки де сонце та дiти де скелi
   й провалля суворiсть не дасть утопити
   зiм'якнути глухо ходити це жити
   лежати це спати мелодiю грати
   народну для себе для iнших i фрукти
   i воду й гостиннiсть тепло та притулок
   добро не забути воно естафета
   щоб люди не впали не дати змалiти
   онукам i дiтям праправнукiв лiс
   у рожевих повiтрях на iнших свiтах
   не боятися смертi це зелень i хмари
   i знов-таки вiтер пiд сонцем яке
   нам дало свiтлохвилi
   прожити любити
   вiдчути хотiти
   дозрiти
  
   0x01 graphic
   2
  
   з вами був привид двi тисячi третього,
   в студiї Антон Чап'як,
   i ми повертаємося до нашої подорожi.
  
   звичайно, в Штати теж просто так не в'їхав.
   про геморої на кордонах тут буде багато.
   а може, в минулому життi я був злим прикордонником,
   i тепер матiнка-карма карає.
   - вперше до Штатiв?
   - так.
   - пройдьомтє.
   з цiлого лiтака, близько трьохсот полякiв,
   українцiв, бiлорусiв i росiян,
   чотирьох було "випадково вiдiбрано"
   для бiльш ретельної перевiрки.
   наскiльки я зрозумiв, двох iз них -
   бiлоруску лiтнього вiку та бородатого нервового росiянина -
   завернули назад.
  
   ми години двi сидiли в якiйсь кiмнатi,
   поки люди з Homeland Security з дуже заклопотаним виглядом
   вивчали нашi папери та заводили "обранцiв" з iнших рейсiв.
   нарештi менi ввiчливо пояснили, що я приїхав
   iз першою не-журналiстською вiзою в паспортi,
   вперше до Штатiв,
   iз дощовою плямою на фотографiї,
   вислухали легенду про джерела фiнансування,
   розпитали про плани на майбутнє
   й дали пiвроку.
   Алiса досi чекає.
   - welcome to the belly of the beast, -
   смiючись, вiтає мене.
   який я був радий бачити її знову... ммм...
  
   наступного дня прилетiла нiмкеня Момо.
   спершу ми з нею гуляли Мангеттеном удвох,
   поки Алiса востаннє провiдувала знайомих,
   потiм я якось тактовно вiдмазався,
   втомившись щопiвгодини заходити на каву перепочити.
   кинувши виклик великому мiсту,
   пройшовся пiшки вiд пiвдня острова
   до пiвнiчного краю Гарлема й назад,
   стрельнув у Центральному парку самокрутку у бомжа.
   бiля нього - кiлька сумок i речi у вiзку з супермаркета.
   - ви також не мiсцевий? - питаю.
   - я в мiстi вiд кiнця листопада.
   - подорожуєте?
   - так, - усмiхається, - йду туди, куди мене покличе доля.
   - клас, менi теж подобається такий спосiб життя.
   - ну, це важко, й на тебе дивляться скоса... проте для мене це краще, нiж бути вiчно залежним вiд системи.
   вiн був приємний чолов'яга.
   я його заповажав.
  
   (зi щоденника)
   Мiй бiдолашний старенький лептоп у США виявився несумiсним нi з чим. Iншi шнурки, iншi гнiзда та штекери, а про дискети тут узагалi вже всi забули. Щоб вiдправляти статтi iнтернетом, мушу щоразу вручну передруковувати їх на Алiсиному компi. Алiса працює над своїм фiльмом ночами, до шостої ранку. Я ж пiсля перельоту досi залишаюся найжавойронкiшим з усiх жайворонкiв i працюю вiд шостої.
  
   Чому нас iз Момо постiйно б'є струмом? Вiд дверних ручок, телефонiв-автоматiв, дорожнiх знакiв. По десять-двадцять разiв на день. А американцiв не б'є. Може, це через якусь рiзницю в статичному зарядi тiл у Європi й Америцi? Ми вже боїмося торкатися всього металевого.
  
   У вагонi метро старенький худорлявий негр iз гiтарою дуже весело виконує пiсню Боба Марлi. Прямо пiд знаком: Please give to charity. Just not on the subway (Будь ласка, займайтеся доброчиннiстю. Тiльки не в метро). На станцiї бородатий сiмдесятилiтнiй iндус грає на якихось етнiчних барабанах. Чорношкiрий дядько починає пiдтанцьовувати, дає йому долар. Потiм у поїздi сам спiває за милостиню. Справжнiй актор: вiн мiняє голос iз кожним куплетом, а побачивши солдата, iмiтує вiйськовi команди. Куди тому доктору Албану чи якомусь там Скетмену. Виходячи, дядько дякує тим, хто дав йому грошi, та речитативом бажає всiм:
   Have a good night in New York City
   Where the women are pretty
   And they all have jobs.
  
   на островi посеред хмарочосiв чорнi хлопцi танцюють свої ламанi танцi - чорнi, та вже не панськi, а на волi. всi поспiшають, жовтi таксi сигналять, над головами - бистроїзнi поїзди, лiтаючi тарiлки, гвинтокрили. на таблицях залiзних - назви всесвiтнiх установ. у центральному парку - бiлки, у кварталi театрiв - бiлки, юрмою - люди всiх кольорiв, вiдтiнкiв шкiри та душi.
   на широкому шляху - протест. Stop bitching, start a revolution! - кричить людина. її не слухають. хтось bitch, хтось doesn't give a damn - вiн поспiшає в жовтому таксi. довкола чорнi "право"охоронцi з дубинами, щитами й перцем.
   пекуча порожнеча на мiсцi Веж-Близнючок - неначе виразка на тiлi острова. хтось cry, хтось bitch, хтось interested iз фотоапаратом, хтось doesn't give a damn. життя вирує. хтось гарує, хтось будує, хтось нечистим оком за край свiту зазирає - чи нема країни, щоб загарбать i з собою взять у домовину? jedem das seine - кожному своє, у кожного свiй дао, свiй де, свiй цзин життя. таке.
  
   (зi щоденника)
   На вихiдних - акцiя протесту з приводу третьої рiчницi початку вiйни в Iраку. Ми йдемо подивитися на демонстрацiю на Таймс-сквер. Краще б ми цього не робили. Близько тисячi демонстрантiв роздiленi полiцiєю на кiлька секторiв, кожен iз яких перебуває в такiй собi клiтцi. Алiса каже, що вони це називають the free speech cage - клiтка для свободи слова. Ну, що поробиш - така демократiя.
   Новоприбулi заходять за металеву огорожу в метр заввишки. Дещо iстеричнi промовцi звинувачують Буша та вiце-президента Чейнi в брехнi та смертях. При цьому всi демонстранти, з однаковими плакатами та символiкою, стоять за парканами, як отара баранiв, i час вiд часу вигукують "так, так!", нiчого не роблячи. Вони не можуть анi рухатись, анi йти вулицею, а просто скупчилися собi натовпом: мiсця рiвно стiльки, щоб люди стояли щiльно.
   Чомусь менi здається, що в Українi мiлiцейськi паркани в таких ситуацiях не простояли б i пiвгодини. Це розчарування, з великої лiтери Р. Як казав Iллiч: "Нье-ет, э-этих людей на йеволюцию не подымешь".
   Дехто ходить iз футболками в руках: Stop bitching, start a revolution. При цьому триває саме bitching (ниття). А футболки продаються туристам. Ми намагаємося стояти поруч i фотографувати, проте полiцаї штовхають нас уздовж вулицi. Keep going, folks. Або заходьте до наших клiток, або йдiть собi далi. Не дай Боже акцiя вийде за вказанi нами рамки. А там кричiть собi, скiльки влiзе. При цьому по вулицi їздять машини, по тротуарах лазять туристи. Бридке враження.
   - Це найгiрша демонстрацiя, яку я будь-коли бачила, - каже Момо. Буе.
  
   ги, весь цей час, вiд України,
   я майже не курив,
   а особливо як побачив нью-йоркськi цiни.
   - нi, та щоб я купив цигарки за шiсть доларiв?
   це ж тридцять гривень! нiзащо! no fucking way... нiзащо...
   пачку мальборо, будь ласка....
  
   майже всi грошi ми з Момо
   вiддали Алiсi до спiльного пулу.
   звичайно, моя частка найменша,
   але Алiса заспокоїла мене,
   що ми не гратимемо за "їхнiми капiталiстичними" правилами,
   що кожен розумiє
   рiзницю в доходах у рiзних країнах.
   ми кiлька днiв пожили в Алiсиного дядька
   й подалися до Бостона.
  
   Сiмон. один з основних персонажiв цiєї оповiдi.
   коли я вперше побачив його на фото в iмейлi,
   менi вiдразу щось штрикнуло.
   два вiдносно симпатичних поцанчеґа в одному човнi.
   тодi була така фантазiя, що моя тодiшня дiвчина
   теж поїде з нами. ми навiть отримали штатiвську вiзу обоє.
   втiм, зараз ясно, наскiльки нереалiстично це було,
   щоб вона отак узяла й усе кинула.
   вона не поїхала, й пiдстави для ревнощiв до Сiмона зникли.
   но асадак-та астался :)
  
   але насправдi вiн виявився мiлєйшим чiлавєком
   i з першого дня менi сподобався своєю благодушнiстю.
   осад як мiтлою змело.
   Сiмон наполiг, щоб я завтра ж подався до мексиканського консульства,
   й сам мене завiз.
   на вiдмiну вiд консульства в Києвi, де сидiли українцi,
   (посольства в Українi Мексика тодi ще не мала),
   бостонське виявилося дуже привiтним.
   формально наче й тi самi вимоги -
   але, наприклад, "доказ платоспроможностi" -
   це не офiцiйна довiдка про зарплатню за останнi пiвроку
   й не виписка з банкiвського рахунку за два роки -
   а ксерокопiя кредитної картки,
   яка в мене все життя була порожня,
   окрiм сорока п'яти гривень стипендiї раз на мiсяць.
   я подав документи на вiзу, яку мав отримати через шiсть тижнiв
   у Г'юстонi, що на Техащинi.
  
   (зi щоденника)
   Разом iз Сiмоном нас зустрiв Ел - здоровенний непосидющий негр. Спочатку я подумав, що йому рокiв тридцять, потiм виявилося - 55. В першу ж хвилину вiн бере рюкзак Момо, щоб допомогти, й тут же рве випадково лямку, бо вона була надто тiсна для його плеча. "О, яке враження ми справляємо, брате, яке враження ми справляємо!" - каже Ел.
   Вiн актор в одному з бостонських театрiв, а також потужний поет i вiчний комiк. Коли щось його зачiпає, Ел може просто на вулицi заговорити римами. Я читав дещо з його iнтимної лiрики. Наскiльки недосконало я знав англiйську - але цi вiршi мене якось зачепили. Кiлька рядкiв постiйно крутяться в головi:
  
   I wanna ride her roller coaster rainbow
   And penetrate her Milky Way...
  
   Iншого вечора йдемо в Лусi Парсонз. Це така собi книгарня в Бостонi, що дiє на громадських засадах як неприбуткова органiзацiя та продає видання, присвяченi соцiальним проблемам i соцiальнiй боротьбi. Сьогоднi тут проходить зустрiч iз iндiанцем iз Мексики, зi штату Оахака. Альфонсо розповiдає про те, що корiнних мешканцiв часто експлуатують, користуючись їхньою неграмотнiстю, тим, що вони не знають iспанської, а розмовляють лише своїми мовами. Крiм того, землi iндiанцiв забирають, а далеко вiд мiст немає навiть ЗМI, якi б могли це якось викрити.
  
   Фiльму, який привiз Альфонсо, я, на жаль, не розумiю, бо вiн без субтитрiв. Натомiсть, друг Сiмона - Педро -- перекладає те, що сам Альфонсо розповiдає пiсля того. "О-о, це я му-ушу пе-ерекласти", - хитає головою й повiльно говорить Педро. - "Ранiше рiзнi племена збиралися на зустрiчi, обмiнювалися продукцiєю та разом танцювали... А те-пепер вони му-усять пла-атити за те, щоб поба-ачити вла-аснi та-анцi".
  
   Педро дуже виразний, випуклий персонаж: довге чорне волосся, традицiйний мексиканський одяг. Вiн розмовляє з розстановкою, без поспiху та з таким акцентом, як у iндiанських вождiв у голлiвудських вестернах середини двадцятого столiття. Коли Педро починає свою повiльну мову, вiн приковує увагу всiх.
  
   Пiсля фiльму прикочує на старезному велосипедi Ел i вiдразу починає без упину говорити вiршами. Через швидкiсть, сленг i карибську вимову я розумiю тiльки половину з того, що вiн каже.
  
   В пiцерiї повний чорношкiрий юнак намагається проповiдувати нам: "Врятував Бог Мойсея, а мiсiя його важлива, i випробував Бог Абрама, i кажу я вам: iдiть за Господом, знайдiть Iсуса, в наш час також випробування є, Бог нам пошле їх, як Iову, й вiд кожного залежить, чи потрапить вiн до пекла, чи буде врятований..."
   - Якщо вмiєш так говорити, не треба працювати, - спокiйно вставляє Педро. - Я пiшов би в полiтику.
   Ел довго мовчить, але нарештi не витримує й починає вiдповiдати. Як завжди, римуючи фрази. Шкода, що я не вмiю красиво передати його ритмiку, але звучить це десь так:
   - Слухай, брате, ти маєш, що сказати, але чому б тобi не спитати себе: може, я знаю не все? Може, треба вмiти й слухати? Але нi, його несе... - Ел каже все це з ходу. Вiн i юнак говорять одночасно, створюючи стереоефект.
   Ми з Сiмоном валяємося пiд столом.
  
   Педро й Ел - чудовий дует. Один дуже флегматичний, iнший -- аж надто енергiйний (це у свої п'ятдесят iз гаком). Вони дуже несхожi один на одного, i кожен поодинцi - епiчеський герой. А коли вони збираються разом... ех, це треба бачити й чути. Ел не замовкає та створює своїми промовами стiйкий ритм, Педро вставляє короткi музичнi фрази - джаз.
  
   ***
   (iз коментарiв: karpenter)
   усе читаю, хоча й не коментую. також намагаюся популяризувати твої дописи серед деяких наших спiльних знайомих )))
   америка, життєрадiснi негри, говiркi незнайомцi... я сьогоднi йшов на роботу, проходив повз мiлiцiонера, який щоранку стоїть на одному й тому ж мiсцi. якби це була америка, ми б уже давно з ним вiталися, й вiн казави би менi: хай, олiґ, зе спрiнґ хез олредi кам, є? i сам би голосно смiявся )))
   а так я намагаюся просто не дивитися на нього
  
   "останнi приготування" забрали майже мiсяць ггг
   ми вчотирьох жили у мами Сiмона.
   давнiше вiн купив для подорожi старий беушний фургон
   на iм'я Росiнант
   небесного кольору з бiло-рожевими хмарками на боках.
   а, ще ж на вiкнi була геївська веселка,
   але нам порадили зняти її,
   щоб безпечно проїхати через пiвденнi штати :)
   Росiнант, як вважалося, їздив на використанiй рослиннiй олiї,
   безкоштовно й екологiчно.
   але до вiд'їзду ми випробували його лише кiлька разiв
   i на короткi вiдстанi,
   переважно ж - бо в мiстi (така специфiка) -
   їздячи на дизелi.
   ми всi погодилися, що Росiнант - бiльш нiж достатнiй
   внесок Сiмона до фонду мандрiвки.
  
   перший конфлiкт вiдбувся - хто б сумнiвався - через мене.
   залишившись на цiлий день удома сам,
   я за книжками й iнтернетом
   тупо зжер усi фрукти й овочi.
   все що в хатi.
   одвiчна проблема вiчного голоду.
   нема що їсти - то й нема. i не зважаю.
   зате ж як є! жертвами стають сирi продукти.
   "солдафонськi замашки", як казав один друг.
   уникнути проблеми зi спiвмешканцями
   виходило тiльки тодi, коли їх не було.
   ну або коли вони, як я, припасiв у хатi не тримали.
   отака я падла.
   гм, одвiчний голод має одну - лише одну - практичну користь.
   саме тому, що вiн усе одно вiчний -
   не дуже помiчаєш рiзницю мiж перiодами,
   коли їжi вдосталь, i такими, коли її обмаль.
  
   ну, але загалом
   групова динамiка спершу розвивалася нормально.
   хоча вже в першi тижнi намiтилася тенденцiя.
   всi любили тендiтну й тактовну Алiсу.
   ми з Сiмоном скентувалися
   на ґрунтi пiдлiтково-скатологiчного гумору,
   й потiм виробили безлiч iнсайдерських жартiв.
   Момо вiдзначалася полiтичною начитанiстю,
   проте Сiмон, i особливо я,
   якось почали уникати її
   через її побутовий песимiзм.
   Алiса ж любила всiх. вона така.
  
   (зi щоденника)
   27 березня 2006. менi сьогоднi снилося,
   що Росiя напала на нас на кордонi, й почалася прикордонна вiйна.
   мене разом з iншими послали на схiд Луганської областi.
   снiги.
   ми прориваємося, гiрше озброєнi, крiзь росiйськi позицiї.
   глибокий снiг.
   я прорвався досить далеко й виявився вiдiрваним вiд наших.
   встиг-таки вбити кiлькох нападникiв.
   провалився в яр, а зверху з'являється москаль у чорнiй формi й спокiйно цiлиться менi прямо в серце.
   я трохи повертаюсь, i двi кулi влучають менi в середину грудей.
   незважаючи на це, я повзу далi.
   i тут розумiю, що вони б'ють нас усiх на нашiй територiї.
   бо тiльки в кiнцi я бачу -- аж далеко попереду нарештi кордон.
   ще один москаль стрiляє менi в серце, я встигаю повернутись,
   i ще двi кулi влучають менi в груди, зовсiм близько до серця.
   я втрачаю свiдомiсть.
   приходжу до тями вiд болю, в лiкарнi. самi росiяни вiдвезли мене до лiкарнi -
   i вже виявляється, що я на Марсi,
   з забинтованими грудьми. все болить.
   якось я втiкаю та вертаюся назад на повiтрянiй кулi.
   лечу над Нiагарським водоспадом i ледь не тону в ньому,
   але рятуюся, висячи на руках на самiй кулi, коли кошик падає вниз.
   пiдтягуюся на мотузках i пролiтаю прямо над водою. груди страшенно болять - посерединi,
   там, звiдки витягли чотири кулi вiд двох москалiв - безпосередньо праворуч вiд серця.
  
   я вертаюся додому. моя дiвчина робить у себе вечiрку, там усi мої друзi,
   але я розумiю, що мене не запрошено.
   я все ж заходжу. вона не чекала побачити мене знову.
   я дарую їй двi квiтки - одна засушена i жовта, iнша - свiжий червоний тюльпан.
   вона не вiрить менi, що була вiйна, не вiрить, що я був на Марсi,
   не вiрить, що я був поранений.
   я вже й сам починаю сумнiватися.
   на моїх грудях залишився тiльки диск iз лейкопластиром дiаметром 3 см, але бiль триває.
   вона каже менi, що це просто наклейка з гормонами, якi лiкують мене вiд наркозалежностi,
   i я починаю вiрити.
   але потiм знайомий, студент-медик i наркоман, випадково бачить цей диск i каже:
   "та нi, чувак, це у тебе не гормони, це шрам на серцi".
   i я розумiю, що все те була правда.
  
   й ось, нарештi, на початку квiтня,
   ми рушили на пiвдень!
   який я був щасливий.
   це почуття дороги.
   яко єдиного лоха, який не вмiє кермувати,
   мене було призначено штурманом-навiгатором.
   i це таки виходило: роздрукiвки з iнтернета
   й мавпi допоможуть.
   решта троє сiдали за кермо по черзi.
   як потiм виявилося, сам стиль водiння
   дуже вiдображав характери.
   Алiса вела Росiнанта дуже плавно,
   але невпевнено: не за прямою, а хвилястою лiнiєю.
   їй важко триматися в однiй lane.
   Момо рiзко прискорювала й гальмувала,
   перестроювалася з ряду в ряд,
   аж дух забивало.
   Сiмон був за кермом найбiльше,
   при цьому годинами розмовляв по мобiльному
   з безлiччю друзiв, i водночас
   чухався лiвою ногою за правим вухом.
   але лише з ним за кермом
   якось не було страшно -
   хоча саме на нього кiлька разiв матюкались
   у вiкна iншi водiї.
   ну, вiн якраз перед тим таксистом працював.
   noblesse oblige.
   а я... сидiв, задерши ноги,
   (далi на пiвдень - висунувши їх крiзь вiкно)
   i втикав на хмари й на дорогу.
   теж, до речi, характерно.
  
   ми знову ночували у Нью-Йорку в першу нiч.
   дiвчата - в Алiсиного дядька,
   хлопцi - в Росiнантi. як виявилось, недаремно:
   страшний крик.
   - еееей! а, а, Антоне, ти це чув?
   - е, тобi здалося.
   не встигли заснути, вже iнший злодiй. дряпається.
   - ХХХХЕЕЕЕЕЕЕЕ! - басом.
   чуваґ зробив очi переляканої ланi i змився.
   - ну шо, здалося?
   вранцi, успiшно отримавши штраф
   за неправильне паркування,
   щасливо рушили на йух.
  
   їхали повiльно, зате практично безкоштовно.
   коли порожнiв бак iз рослинною олiєю,
   заїздили в якесь мiстечко,
   шукали фешенебельнi ресторани -
   позаду стоять окремi контейнери
   з викинутим пiсля смаження потенцiйним бiопаливом.
   ресторани платять за те, щоб його вивозили,
   а тут ми такi, санiтари лiсу,
   шасть-шасть, раз-раз, безкоштовно забираємо -
   чудовий симбiозеґ.
   ми набирали олiю ввiгнутою кришкою
   вiд контейнера для смiття.
   мене особливо тiшив глибокий звук,
   щоразу, як наш scoop занурювався
   в золотисту густу рiдину:
   "ґлп, ґлллп, ґллллллпппп".
   я любив купати в олiї руки аж по плечi.
   потiм ми фiльтрували паливо
   й кiлька годин кип'ятили на пропанi,
   щоб усунути з олiї воду.
   тому виходило повiльно. зате ж яка радiсть!
  
   одного разу зупинилися на нiч
   у маленькому мiстечку - здається, Тотопономой -
   i, здається, це був Мерiленд або Вiрджинiя.
   зупинилися суто через назву.
   на ранок, коли готували снiданок,
   у гостi завiтав шериф.
   добропоряднi громадяни, туди їх, настукали:
   у-у-у, пiдозрiлi особи. а вдрух аццькi тiрарiсти?
   перевiрив паспорти.
   їжа пiд наглядом копа якось не лiзе в горло.
   от не знаю чому.
  
   тож ми зiбрали манатки,
   й вiн люб'язно супроводив нас на своїй машинi до траси.
   хоч пiд зад не копав, i на тiм спасибi.
   ми додали до назви мiстечка зайвий склад,
   i це стало нашим першим внутрiшнiм жартом.
   коли щось не виходить, наприклад,
   або й просто без приводу - просто вимовити це слово.
   i настрiй покращується якось сам собою.
   воно й по-нашому звучить:
   тто-тто-ппо-тто-нно-ммой, йоб тваю мать.
   калхоз "Рабiндранат Тагор".
  
   у мiстечку Комерс, пiд Атлантою,
   Росiнант уперше накрився пиздою
   чи що там у нього.
   я куховарив для коняки олiю,
   Сiмон поїхав на тест-драйв
   i не повернувся.
   негр, який бачив нас ранiше,
   проспiвав по-пiвденному:
   - sah d'yah bah dee-lea-yah?
   ("то ваш друг залишив вас?")
   яка ж у них там гарна мова.
   правда, навiть американцi Сiмон i Алiса
   майже нiчого не розумiли.
   i мiсцевi теж ледь доганяли їх.
  
   тут було гаряче.
   над дорогою почали кружляти орли.
   ми вирiшили, що вони - це втiлення єдиного
   Великого Орла.
   i якщо хоч один над нами - це знак:
   ми йдемо правильним шляхом!
   успiх нам було гарантовано:
   цi орли, здається, водяться скрiзь, аж до пiвдня континенту.
  
   наступного разу Росiнант зашпортався в Алабамi.
   а потiм у Луїзiанi.
   ми саме пiдiймалися якимсь незмiрним мостом,
   i були високо-високо,
   далеко внизу пiд нами на сонцi виблискувала рiчка,
   нею пливли малесенькi пороми.
   й тут машина заглохла
   й почала котитися вниз, задом.
   18-колiсна вантажiвка з причепом: БУУУУУУУУ! -
   ледь об'їхала нас, прогудiвши басом,
   вiд якого ми ледь не повсиралися.
   на щастя, за кермом був Сiмон. i навiть без мобiльного!
   вiн миттєво роздуплився,
   перемкнув на дизель i якось виїхав-таки нагору.
  
   ми вирiшили зупинитися в Новому Орлеанi на капремонт.
  
   3
  
   паралельнi пiдрахунки показали,
   що пiвроку подорожi означають:
   ми маємо 6.27 (6 пойнт 27) доларiв на день чи щось таке.
   на чотирьох. iз дизелем i рештою,
   якщо поза Штатами олiї не буде.
   я офiгiв, дiзнавшись, скiльки ми вже витратили.
   де, питаєцця???
   здається, на пiвночi на запчастини,
   потiм на ремонт пiд Атлантою.
   на вiдеокасети для дiвчат. плюс мiсяць їли все ж.
  
   Алiса знайшла роботу для себе й Момо
   за п'ятнадцять хвилин. от вам хрест!
   у ресторанi у Французькому кварталi.
   ми з Сiмоном витратили на пошук
   аж цiлу годину. как страшно жить!
   вiдбудова пiсля урагану Катрiна.
  
   i в ту ж нiч ми вже мали де жити.
   якимось чином, якимись дивами, але так буде завжди.
   якiсь панки на вулицi
   спрямували нас до активiстської бiблiотеки Iron Rail,
   а там - до волонтерської органiзацiї Common Ground.
   ми оселились у Росiнантi пiд школою, де жили волонтери,
   але, щиро кажучи, практично не волонтарювали:
   заробляли на подорож i запчастини для машини.
   до нас поставились iз розумiнням,
   ми користувалися душем, безкоштовно їли,
   тусували з волонтерами, зрiдка ходили з ними
   чистити будинки вiд бедламу, залишеного Катрiною,
   а частiше - на поденну працю (ми з Сiмоном)
   чи на змiни в ресторан (Алiса й Момо).
  
   (зi щоденника)
   15 квiтня 2006. а я тут у Новому Орлеанi пiдробляю нелегалом :) - тре троха грошей на подальшу подорож.
   ех, чудо, а не мiсто.
   блiн, треба вже знову писати статтi, й узагалi багато всього накопичилось - але шо дєлать, коли i про минуле нe написав, i теперiшнє вирує.
   живемо в цiлком негритянському кварталi. ггг, знову пригадав суперечки з расистами... от я щяс працюю на негрiв - афiгеннi чуваки. та й по всьому району класно. тiльки людей дуже мало.
   i бля, не думав, що мiсто досi настiльки НЕвiдновлене. тут ше й кiнь не валявся.
  
   дєчькi, я в шоцi.
   те саме казали всi. хай iншими словами.
   минуло вiсiм мiсяцiв пiсля урагану -
   на дорогах стояли човни,
   електрики не було (у школi працював генератор),
   поваленi дерева досi там, де впали.
   i порожньо.
   напiврозваленi будинки. пустка. Макондо.
  
   звичайно, не цiле мiсто так постраждало.
   це був бiдний, негритянський квартал.
   i я б не дивувався, якби такий бардак
   був в Українi. але ж такi багатi Штати!
   як сказав один з волонтерiв:
   уряд має, блядь така, ресурси,
   щоб швидко збудувати вiйськову базу
   за кордоном, завбiльшки з мiсто -
   але не на те, щоб вiдновити власне мiсто, у своїй країнi.
   полiтичного навару менше, ага.
  
   Common Ground був навiть не оазою,
   А Багдадом серед пустелi.
   триста-чотириста студентiв,
   пєснi под гiтару, пляскi до утра :)
  
   вчотирьох заробили запланованi
   три тисячi доларiв на диво швидко -
   буквально за два-три тижнi.
   ми з Сiмоном переходили
   з однiєї поденної роботи на iншу,
   вiд боса до боса, поки не зупинилися
   з одним чудовим здоровенним негром
   на iм'я Баррi.
   крили дахи, вiшали гiпсокартон.
   Баррi постiйно, але добродушно, бурчав,
   був мило нетерплячий -
   Сiмона це дратувало, а мене смiшило:
   "молоток, молоток, молоток!",
   "pop my line, line, line!" -
   i весь час нас плутав.
   - Сiмон! ей, Сiмон! - я не реагую, роблю своє.
   - о, мушу сказати: Антуан!
   потiм Сiмон пiвроку звертався до мене так:
   - Сiмон! ей, Сiмон! о, мушу сказати: Антуан!
   пiзнiше в Мексицi слiдом за Сiмоном
   усi кликали мене Антуаном, i один француз
   нiяк не мiг зрозумiти,
   чого ж я на фiналi чемпiонату з футболу
   вболiваю за Iталiю, а не за Францiю.
   бiдолашний.
  
   (зi щоденника)
   21 kvitnja 2006.
   a ja tut staju potroxu stroitelem :) nedavno kazav Simonovi, sho mozhna staty proletarian intellectual: jak zavesh4al Louis Althusser, mae buty ne klas intelektualiv, ale intelektualy vid riznyx klasiv.
   Sovist spokijnisha, bo tak zavzhdy zdaetsa, sho v zhytti ni4oho tolkovoho ne robyv, tilky pyzdiv bilshe za vsix.
   A tut my kilka budynkiv o4ystyly dla budivnyctva (proces nazyvaetsa "to gut out" - mozhna ujavyty, sho tut pisla Katriny robytsa, dosi). A teper klademo dax. Jakby ja ce robyv suto dla hroshej, po4uvavsja b nelehalom. Ale oskilky te same robytsja dla podalshoi pojizdky, po4uvajusa, sho ja nabyrajus dosvidu. Karo4e, xarasho po4uvajus.
  
   nijak ne mozhu zmusyty sebe pysaty. dumav, sho to vtoma pislja robo4oho dnja - a zaraz zdaetsja, sho znaxodzhu bilshe sensu v produkuvanni 4ohos spravzhnoho, nizh u produkuvanni nepotribnyx bukovok... mabut, ce myne. prosto novyj period. Nastupnoi nedili (ne cja, sho bude, a nastupna) - znov u dorohu... nu, do toho she 10 dniv, a doty ja peretvorjus na proletara gggg za perekonannjamy.
  
   kljovi tut ljudy. my pracuvaly z odnym nehrom, jakomu 72 roky; zaraz iz inwym, majster na vsi ruky. Barry. exxxx.
   shtuka v tomu, sho zavzhdy sered podibnyx ludej, lower class - i ja ix obozhnuju. vlasne, nedavno zajshla mova pro polaryzaciju - ljudy v Shtatax spilkujutsja lyshe z sobi podibnymy.
   koly ce skazaly, ja zrozumiv, 4omu za misac ne ba4yv Bush supporters... bo tusujus iz inshymy.
  
   28 квiтня 2006
   у понедiлок, Першого Травня, у США загальнонацiональний страйк трудових мiгрантiв.
   одне з гасел - "жодна людина не є нелегальною".
   у мене в сiм'ї є родич, який працює так. думаю, у багатьох теж є.
  
   дехто каже, що це буде найбiльша дiя у США вiд 60-х рокiв.
   не знаю, чи це правда, але подивимося. сьогоднi роздавали листiвки - таке враження, що йдуть усi.
   watch the news ;)
  
   зараз допомагаю трохи в органiзацiї, в понедiлок буду в security в маршi на захист прав - який у Н. Орлеанi почнеться все на тому ж на Майданi Конго! буде танок!
  
   1 травня 2006
   сьогоднi в Новому Орлеанi вiдбувся марш на захист прав трудових мiгрантiв.
   у ньому взяли участь близько 5-7 тисяч осiб, 90% iз них - латиноамериканськi мiгранти, решта - симпатики з бiлих i чорних.
   демонстрацiя почалася на Майданi Конго. Як сказав один з промовцiв, колишнiй член Чорних пантер - це свята земля, на якiй свого часу збиралися чорнi раби для культурного обмiну, й на якiй зародився значною мiрою соул, блюз, а потiм i джаз.
   органiзатори вважають, що рух, який почався тепер, стане другим рухом у США за громадянськi свободи - пiсля руху 60-х рокiв, у результатi якого було здобуто рiвнi легальнi права для чорного населення Америки.
   мiсцевi мешканцi кажуть, що це була найбiльша на їхнiй пам'ятi демонстрацiя в Новому Орлеанi.
   манiфестанти несли плакати та вигукували гасла iспанською й англiйською мовами:
   no one is illegal,
   el pueblo unido jamАs serА vencido,
   unidad es poder,
   si se puede (yes it's possible),
   Bush, escucha - estamos en la lucha (Bush listen - we're struggling),
   somos AmИrica (we are America),
   no somos criminales (we're not criminals)
   venimos para trabajar (we came to work)
   we rebuild New Orleans.
  
   коли побудеш тут тривалий час, iмплiцитний расизм стає помiтним.
   дасть бог, i справдi в Америцi почнеться другий рух за громадянськi свободи.
   я так розумiю, подiбнi демонстрацiї були сьогоднi по цiлих Штатах - треба полiзти в iнтернет, пошукати.
   а моє вивчення iспанської почалося з фраз "права робiтникiв", "загальний страйк", "понедiлок перше травня" та революцiйних гасел :)
  
   на початку травня я з'їздив до Г'юстона автостопом.
   i, звiсно, тут отримав мексиканську вiзу без проблем.
   по дорозi мене ще зупинив коп i перевiрив документи,
   бо черговi добропоряднi громадяни настукали,
   що йде пiдозрiлий тип iз рюкзаком,
   "зупиняє машини i просить грошi".
   Тот-топот-тономой, йоб тваю мать!
  
   оскiльки стало ясно, що в Могилу
   на захист диплома я не повернуся,
   довелося написати заяву. ось вона, без змiн:
  

Декановi факультету гуманiтарних наук

Щербаку В. О.

студента ФГН 4 року навчання

Чап'яка Антона Васильовича

Заява

  
   Прошу дозволити менi захищати дипломну роботу наступного, 2006/07 навчального року у зв'язку з тим, що на даний момент я перебуваю на iншому боцi планети i, пропустивши лiтак назад, не маю можливостi повернутися.
   На час захисту дипломної цього року перебуватиму в Мексицi, Гватемалi або, пробачте на словi, Гондурасi - вивчаючи на практицi соцiальну фiлософiю, через вивчення робiтничих руxiв, горизонтальних структур суспiльної влади й опору трудового люду Центральної Америки проти експлуатацiї з боку мультинацiональних корпорацiй.
   На даний час я прослухав i склав iспити з усiх необхiдних курсiв, окрiм курсу "Риторика", який я прослухав на двi третини, але не встиг скласти i планую зробити це пiсля повернення на Батькiвщину.
   Прошу також повiдомити про данi обставини пп. Сватко (викладач курсу, каф. фiлософiї та релiгiєзнавства), Гусєва (зав. кафедри) та Кебуладзе (керiвник дипломної).
  
   Копiя:
  
   Вiце-президентовi з навчальної роботи
   Моренцю В. П.
  
  
   Новий Орлеан (США),
   13 травня 2006,
  
   Чап'як А. В.
  
   приблизно в цей час почав пiдозрювати,
   що в моєї дiвчини в Українi
   є iнший.
   ходив пригнiчений i думав:
   "оце треба було їхати на iнший край Землi,
   щоб настрiй залежав вiд того,
   що вичитаю в блядському iнтернетi!"
   потiм переконавсь остаточно,
   й публiчно в тому ж iнтернетi
   наскандалив так, що й досi соромно.
   здавалося б - як це стосується мандрiв -
   але дикi ревнощi самого вразили настiльки,
   що цiлий рiк чи пiвтора, в кожних стосунках,
   боявся їх повторення, думав про причини
   й намагався їх уникати.
   тож у цьому планi це була подорож-терапiя.
   цiкаво, чи вдала ;)
  
   (зi щоденника)
   криза всiх основоположних засад. теоретичних, особистих, життєвих.
   вiдчуття таке, що мiняти та переглядати доведеться абсолютно все.
   звiсно, цей щоденник теж хочеться закрити, але не будемо поспiшати - i без того близьких людей надто мало, а точнiше, практично нема, i майже всi, з ким хоч подiлитися думками можна, так чи iнакше тут - а я не надлюдина, щоб бути в змозi залишитися зовсiм самому.
   так, ця поїздка багато чого прояснює. багато треба переглядати. як виявилося, досi я навiть близько не розумiв багато з того, що думав, нiби розумiв.
   let's see how it's gonna develop.
  
   Сiмон одразу по приїздi в Орлеан
   знайшов собi дiвчину.
   вона пiшла до нього вiд iншого.
   менi якось американки спершу
   не припали до смаку. аж коли пiд кiнець
   сподобалась одна дiвчина,
   виявилося, що вона москвичка-iммiгрантка.
   вона також пiшла до мене вiд iншого.
   свiтили зорi, ми цiлувалися на даху...
   як рамантiчєськи...
   i я собi думав:
   "скрiзь зради! зради! зради!"
   а наступного дня вона поїхала.
  
   iз нашої групи тiльки менi була потрiбна вiза до Мексики
   (слава Українi! героям слава!),
   й пiсля її отримання мене огорнула нетерплячка
   аж до всирачки.
   робота якось усе одно, даруйте, ссякла,
   а шукати нову ми вже лiнувались.
   але Сiмон занурився в стосунки.
   Алiса й Момо зняли й редагували короткометражку
   про Common Ground. я ж лише перекладав паралельно
   давнiшi Алiсинi фiльми для альтернативно-активiстських
   кiнофестивалiв у Москвi та Києвi,
   почитував, почав робити замiтки для того,
   що потiм зовсiм по-iншому стало цiєю книжкою -
   але залишатися на одному мiсцi ставало нуднувато.
  
   Росiнанта, звiсно, нiхто не ремонтував.
   у мiстi, на дизелi, вiн їздив прекрасно.
   минуло кiлька тижнiв.
   усi сяк-так закiнчили свої справи.
   напевно, я був найбiльш збудженим. їхати!
  
   (зi щоденника)
   25 травня 2006.
   Спасибi новоорлеанському дому, пiдемо iг другому.
   Блядська все ж країна. Оце недоїдаеєш, недокурюєш - заощаджуєш - а потiм влiтаєш на штраф у 200 баксiв за неправильний лiвий поворот.
   Зате надибав бiля смiтника чудовi черевики, якi там хтось для такого, як я, i залишив.
   Мене ото досi часом смiшить, а часом дратує, коли черговий американець iз вiкна свого SUV припускає, шо you must be rich, раз дiстався з України сюди i їду далi.
   було б велике бажання and a little help from my friends!
  
   Сiмон годину цiлувався за рогом,
   Момо барабанила пальцями по склу,
   я давив либу...
   потiм Сiмон повернувся, сiв за кермо, й ми рушили.
   вiдразу над нами в небi
   з'явився Великий Орел
   у трьох-чотирьох iпостасях.
  
   "ну шо, переключаємося на рослинну олiю?"
   Росiнант почав кашляти десь через три години.
   ми перейшли назад на дизель,
   але було пiзно.
  
   є в цьому щось романтичне -
   поламатись in the middle of nowhere.
   по-нашому, в глибокiй жопi.
   було вогко й душно вiд болiт i близькостi Затоки.
   парило схiдно-техаське сонце.
   пiд ним ми штовхали машину чверть милi,
   якi Росiнант не дотягнув-таки до найближчої стоянки.
   й менi так любо-любо стало:
   вiдчув ностальгiю за Україною й часами,
   коли ми з дiдусем i бабусею їздили Закарпаттям,
   я був малий,
   а вони от точнiсiнько так само штовхали машину :)
  
   потiм плюнув i з горя купив пива.
   його ще довелося перелити в пластикову чашку
   з написом "Кока-кола". добрi люди пiдказали,
   iбо грiх у Техасi пити на вулицi.
   продавщиця довго вивчає мiй документ,
   бо перед тим не хотiла продати алкоголь без нього:
   на вигляд не ясно, чи вже виповнився 21 рiк
   (в Новому Орлеанi на закони всiм було начхати).
   - ой, дiвчата! у нас гiсть iз the Ukraine! скажи там усiм у the Ukraine, що ти зупинився в мiсцi, якого навiть нема на картi, щоб купити пива.
   ось, кажу.
  
   земля повна боддхiсатв! у розпал розпачу
   добросердий чоловiк прийшов, привiтав,
   витирав нашi сльози... i поцiлував.
   подлубався в нашому двигунi й винiс присуд:
   накрився вприскувальний насос.
   кажуть, це як серце двигуна: серце - то теж насос.
   (даааа? хто б мiг подумати!)
   не знаю, але штука дорога.
   i ми її дiстали.
  
   дiвчата поїхали до Г'юстона, до Алiсиного друга.
   ми, музчiни, два ламера,
   залишилися чаклувати над двигуном.
   насправдi - це були чудовi днi. майже тиждень.
   ми зрання й до ночi длубались у нутрощах Росiнанта.
   боддхiсатва пiдвiз нас до автомайстернi й назад,
   iнший поїхав додому, привiз нам
   гайковi ключi, яких нам бракувало, й подарував.
   менеджер забiгайлiвки давав нам за так бутерброди.
   Сiмон намагався вчити мене в магазинi
   мистецтву шоплiфтiнга. але шось я був нездiбним учнем.
   а вечорами ми сидiли попiд стiною заправки,
   читали Маркса та Фромма, перiодично мiняючись книжками,
   пили лiтрами безкоштовнi газованi напої,
   вiдригували газ i пердiли.
   Сiмон це назвав "вульгарний марксизм".
  
   у тому районi - сказали нам мiсцевi -
   бiльше алiгаторiв, нiж людей.
   одного дня ми пiшки прогулялися через болото до озера.
   людей майже нема! але:
   - ми просто гуляємо тут, по дорозi.
   - я розумiю, але вуд епрiшiейт iт, якби ви робили це поза приватною власнiстю.
   що ж, iдемо iншою дорогою. публiчною, блядь.
   у кущах щось шарудить i повiльно, але впевнено суне з болота на нас.
   - крокодил! - смiюся я, а в самого серденько тiпає.
   виходить - худющий лабрадор, красива дiвчинка рокiв трьох.
   йдемо з нею разом далi.
  
   i шо? через 30 метрiв i справдi крокодил.
   ну, алiгатор в сенсi.
   вперше в життi побачив. не дуже великий, але достатньо -
   десь пiвтора-два метри.
   втикає на нас. втикаємо на нього.
   вiн поволi суне в наш бiк -
   очевидно, хоче подружитись, але соромиться.
   зупиняється в метрах десяти вiд дороги.
   навтикавшись досхочу, мирно розповзаємося.
  
   i шо? буквально за iнструкцiєю,
   негнучкими пальцями -
   але ми таки розiбрали двигун
   до основанья i затєм -
   навiть зiбрали наново! ми пишалися собою!
   але Росiнант навiть не перднув.
   ми забили на економiю -
   познайомилися за цi днi з механiком -
   заплатили вже йому -
   вiн повторив реанiмацiю -
   зробив усе те саме ще раз,
   тiльки в чотири рази швидше,
   розряд! розряд! розряд!
   ми єво тєряєм!..
  
   наш кiнь вiдкинув копита.
  
   4
  
   на щастя, хоч запасне серце, дорогуще,
   прийняли назад.
   так, отакi ми меркантильнi в годину смертi друга.
   обтерли насос вiд мастила,
   проїхали до мiстечка,
   на вiдморозi здали, наче й не користувались,
   i повернулися до трупа.
   наступного дня Алiсин друг
   забрав нас, скорботних, до Г'юстона.
   Сiмон передав документи на машину
   цьому прекрасному чолов'язi, вчителевi,
   котрий тодi намагався з кiлькома колегами
   органiзувати альтернативну, бiльш демократичну школу.
   можливо, вони Росiнанта й воскресили.
   чи хоч на шкуру продали. все на благе дiло.
  
   дiвчата наполягали на купiвлi нової
   беушної машини. Сiмон вагався.
   я виступав проти, але не наполягав.
   було вирiшено хоч пошукати.
  
   одного вечора ми пiшли на якусь вечiрку,
   на день народження незнайомої людини.
   було нуднувато, поки я не побачив
   десь окремо вiд усiх Її.
   вона була красива-красива. i сумна-сумна.
   спершу вона мене аж злякалася.
   проте якось лагiдно я переконав її,
   що хочу, щоб вона вiдчула себе краще.
   i звичайно, це була правда.
   i звичайно, не вся.
   ми поїхали на якусь iншу вечiрку,
   на день народження до iншої незнайомої людини:
   Алiсин друг-музикант грав там
   на барабанах зi своєю групою.
   ми сидiли попiд стiною ззовнi, розмовляли,
   їй хтось подзвонив,
   i я вiдразу зрозумiв, що то її хлопець.
   потiм говорили з негритянкою,
   вийшов власник клубу, де це було,
   й запитав нас, чи вона "з нами".
   всi троє сидiли пiд стiною,
   але ж ми бiлi,
   ну то й що, що я в подертому одязi -
   такий мiй вибiр.
   а негритянка - за замовчанням пiдозрiла
   i має бути "з кимсь".
   потiм дiвчина купила тiй жiнцi тампони,
   сказавши менi, як же має бути паскудно,
   коли ти бездомна i в тебе мiсячнi.
   ми довго кружляли нiчними вулицями,
   поки знайшли дорогу вiд крамницi назад.
   оскiльки їй не було двадцяти одного,
   бармен не продавав їй спиртне.
   то вона легко перехилилася через стiйку
   й за його спиною вкрала пляшку вина,
   й випила її переважно вдвох iз Сiмоном
   за посильної участi мене й Момо.
   ми танцювали близько-близько.
   вона гарно пахла й уже усмiхалася.
   наступного дня вона пiдвезла нас iз Сiмоном
   дивитися машину, яку ми хотiли купити.
   поки ми чекали на господарiв,
   триндiли в мексиканському кафе,
   й вона почала стiбатися з безглуздостi
   мого колишнього захоплення важкою атлетикою:
   - а ось Антон - вiн добре пiдiймає heavy shit.
   - fuck you, - дуже нiжно вiдповiв я.
   - ого, я вперше це вiд тебе чую, - здивувався Сiмон.
   - вiн не це мав на увазi, - засмiялася вона.
   я й сам вразився, як можна сказати "йди на хуй" так,
   що людина зрозумiє переклад:
   "я тебе обожнюю".
   господарi машини виявилися смiшними
   своєю обмеженiстю.
   сама машина: з покоцаними дверима,
   збитим дзеркалом, розбитими фарами,
   пом'ятими боками.
   - все, що ви бачите - це я, - господиня. - ось, наприклад, тут - це я вiдчиняла дверi, не побачивши поштову скриньку... ви їдете до Мексики? ми з чоловiком їздили. не в туристичну, ми хотiли побачити справжню Мексику. менi не сподобалося. вона брудна. менi подобається моя Америка.
   ми з дiвчиною стояли за спинами iнших.
   я ззаду легенько стиснув її плече,
   притиснувся грудьми до її спини,
   а вона просто-таки втиснулась у мене.
   а потiм ми поїхали на тест-драйв.
   Сiмон сидiв за кермом i розхвалював машину,
   двигун якої виявився кращим за зовнiшнiсть,
   а ми сидiли ззаду i вряди-годи пiдтакували
   мiж поцiлунками,
   її стегна на моїх стегнах.
   увечерi ми вдвох пiшли до її друзiв,
   тi пригостили нас коноплею.
   пам'ятаю пiсню Джоннi Кеша.
   я подумав: cash - cage, i бачив,
   як його бас виростає в клiтку,
   на якiй починає рости мох,
   i так безперестанку.
   я не мiг пiднятися, вона сидiла на диванi,
   я лежав у ногах, як великий пес,
   обiймаючи її гомiлки,
   вона до мене усмiхалась,
   а я закохувався.
   вона мала найгарнiшу усмiшку на свiтi.
  
   минуло три роки.
   раптом вона виринула нiзвiдки,
   сказавши, що час їхати додому.
   пiдвезла мене i сказала,
   що так не можна.
   у неї хлопець, вiн зараз не в мiстi.
   - отак ти й мандруєш: нова дiвчина в кожному мiстi? - сумно запитала вона.
   я ледь не заплакав.
   я думав, що не видаю своїх емоцiй.
   почався дощ.
   - гаразд, iде дощ, ти змокнеш, їдь.
   я сказав це так трагiчно, що вона аж почала смiятися.
   ми просто дружньо обiйнялись, i вона поїхала.
   наступного дня я все ж подзвонив,
   як ми й домовлялися три роки тому.
   вона сказала по телефону, що переживала,
   що я бiльше не захочу її бачити взагалi.
   ми зустрiлися,
   вона показувала свої малюнки,
   але в якийсь момент ми знову почали цiлуватися.
   вночi ми дивилися комiка Еддi Iззарда, смiялись,
   i я почувався щасливим.
   я гладив її, став пестити через трусики,
   i в якусь мить здавалося, що в обох
   тiло все ж до кiнця переможе над совiстю, проте
   - я тебе дуже хочу, але не хочу дiяти проти твоєї волi.
   - це було б зґвалтування, любий, - вiдповiла вона та стала до самозабуття цiлувати мене.
   "мабуть, нiщо не надихає так, як повага", - останнє, що подумав я, перш нiж теж самозабутися.
   нi, бiльше нiчого не було. бо це було б ну занадто пiдступно.
  
   тим часом решта наших уже якось без мене
   теж вирiшили, що краще машину не купувати,
   бо вона жертиме бiльше за нас чотирьох разом.
   i все одно пiсля передчасної смертi Росiнанта
   жодна iнша коняка б його не замiнила.
   у жодної з них не буде хмаринок на боках!
  
   я вже нiкуди не хотiв, серйозно думав залишитись у Г'юстонi.
   поговорив про вагання з Сiмоном.
   той сказав, що я жалкуватиму,
   та й чим би я на тiй Техащинi займався, крiм стосункiв?
   я вiрив, досi вiрю, що якщо двом людям i далi хотiтиметься бути разом,
   зустрiтися можна завжди, будь-де на цiй планетi.
  
   тож було домовлено, що ми з Сiмоном поїдемо автостопом,
   а Момо й Алiса через кiлька днiв автобусом,
   i врештi всi зустрiнемось у Мехiко.
   оскiльки довелося взяти частину спiльного майна,
   в рюкзак усе не влазило, i щоб прив'язати зверху,
   я пiдло вкрав з дому, який мене пригрiв,
   два bungee cords - ґумки з гачками на кiнцях.
  
   в останнiй вечiр ми з дiвчиною сидiли на теплому асфальтi.
   звичайно, ми нi про що не домовлялися наперед,
   хоча я знав, що колись повернуся.
  
   - як ти думаєш, якби я жив тут, ми б могли бути разом?
   вона кивнула мовчки, ледь не плачучи.
   я лiг посеред порожньої дороги,
   поклавши голову на її стегна,
   й вона пестила менi волосся.
   ***
  
   Алiса побажала, щоб мiж нами з Сiмоном
   "нiколи не стала жодна жiнка та жодна дорога",
   ми ревно погодились, i вранцi вдвох iз Сiмоном рушили на пiвдень.
  
   пiшло повiльно.
   кiлька разiв ми по пiвдня йшли вздовж розпечених трас,
   i перед очима пливло.
   Сiмон хотiв зупинитися, я наполягав: iти, щоб не падати духом.
   i врештi, звiсно, завжди хтось пiдвозив.
   жiнка в якiйсь придорожнiй крамничцi подивилася на нас
   i подарувала по пiвгалоннiй пляшцi спортивного напою.
   за чотири днi ми таки дiсталися кордону.
   в Сiмона згорiли вуха, нiс, лоб i навiть щоки.
   обличчя облазило. я ще такого нiколи не бачив.
   мої губи, як завжди вiд емоцiйного чи фiзичного стресу,
   вкрилися герпесом, але потiм встигли обвiтритись
   i стати, як кора старого дерева.
   на кордонi нас навiть нiхто не перевiрив.
   на мексиканському боцi Рiо Ґранде взагалi нiкого не було.
   втiм, я мав повернутись i здати мiграцiйну картку в Штати.
   офiцер не вiдразу зрозумiв.
   - тобто, ви прилетiли в Нью-Йорк?
   - так.
   - а тепер їдете в Мексику?
   - так, я їду зi Штатiв.
   - шо, назовсiм?
   - назовсiм.
   вiн видер картку з паспорта.
   - все, йдiть. iдiть - у Мексику.
   вiн провiв мене до пiшохiдного переходу, вiдкрив хвiртку.
   i ретельно замкнув за мною дверi.
   я пiшки втретє перейшов мiст.
   на мексиканському боцi досi нiкого не було.
   а отже, нiхто не знав, коли саме я в'їхав i почали минати мої 25 днiв.
   (потирає руки) хе-хе, етого нам i нада.
  
   тож 4 червня 2006 року ми опинились у Матаморосi.
   вечорiло. поїли справжнiх, не текс-мексiвських тако,
   помилувалися мексиканськими монетками
   з Великим Орлом на гербовому боцi,
   я сказав "дякую" i "бувайте" -
   чи не єдине, що знав iспанською мовою на той час.
   розклали намет на подвiр'ї закинутої хати.
   я вже засинав, слухаючи музику, що звучала вiддалiк -
   iз характерним "ай-ай-аййй!" -
   коли мене проперло:
   мрiя, в яку я навiть не дуже вiрив, здiйснилася!
   я тут!
   Viva MИxico cabrones!
  
  
  
  
   0x01 graphic
   0x01 graphic
   5
  
   (зi щоденника)
   першi практичнi уроки iспанської:
   Soy de Ucrania... no, no Australia - Ucrania, Europa oriental, sabes?
   SМ, sМ, es cerca de Rusia... pero no, no, no! - no es Rusia, es un paМs independiente.
  
   ми пройшли запилюженою гарячою дорогою кiлометрiв п'ять або десять,
   але нiхто не зупинявся.
   Сiмон теоретично погодився з моїм концептом:
   лiпше йти, нiж стояти з задертим пальцем.
   з одного боку, психологiчно легше, хай фiзично важче -
   хоч поволi, та все ж просуваєшся;
   з iншого - водiї можуть зупинитися
   хоч би просто вiд зачудування: що за два чма таких повзуть.
  
   нарештi ми не витримали й на останнiй заправцi перед напiвпустелею
   почали просити пiдвезти. всi вiдмовлялись.
   аж ось один дядько погодився, але за певну суму.
   переговори, звiсно, вiв Сiмон.
   сторгувалися за двiстi песо, зате аж до Поса Рiки,
   що на Веракружчинi. це був перший i останнiй раз,
   коли ми платили значну, не символiчну суму за пiдвiз
   (крiм Куби, там тема окрема).
   по черзi один iз нас їхав у кабiнi, а iнший у кузовi пiкапа.
   лежиш такий, вiє вiтер, темнiє.
   а потiм пiд зорями! дивишся в них
   i швидко рухаєшся на пiвдень.
   непомiтно проминули значок "Тропiк рака".
  
   у кабiнi ж дядько вчив мене iспанської.
   - дивись! як називається тварина?
   - ?
   - вiслюк!
   саме так я й почувався.
   зате вже пiд кiнець дня вперше зрозумiв повнiстю
   простий дiалог. Сiмон:
   - ну, як його iспанська?
   - та шо.
   - Пабло Неруда, ге?
   - ага. майже.
   вiн скинув нас пiд Поса Рiкою о третiй ночi.
   ми розклали намета в кущах, а що було душно,
   Сiмон запропонував залишити рюкзаки зовнi, пiд протидощовим тентом,
   щоб нам було бiльше мiсця й повiтря.
   - ти певен?
   - та, тут нiкого нема.
   - ну, чорт iз ним.
   на ранок мого рюкзака не було.
  
   може, це якось хворобливо,
   але я вiдчув лише полегшення.
   залишився одяг, у якому я спав (штани й футболка),
   спальник i, на щастя, документи, якi я все ж поклав пiд голову.
   фсьо.
   а решта не гребе.
   зате як легко було йти - лише спальник i Сiмонова гiтара.
   й нiчого бiльше не потрiбно аж нагально, як виявилося.
   ми посмiялися, що незабаром у Мексицi з'явиться англомовний марксист.
   книгу вкрали разом з усiм - та й добре,
   бо ще, не приведи Боже, i я став би марксистом.
   через рiк я таки взяв ту саму книгу в бiблiотецi Iron Rail,
   але тодi вже було можна, бо вже визначився
   з власними полiтичними поглядами. а от у планi економiки
   Маркс рулить. ну, наскiльки я, ламер, можу судити.
  
   у Веракрусi спека iнша - не суха, а тропiчна.
   пiтнiти було навiть якось аж приємно.
   рослиннiсть - буя!
   незабаром зупинилися двi сестри-мексиканки рокiв по 35,
   на дорогiй машинi.
   Сiмон, гигикаючи, переклав, що одна з них повелася
   на моє волосся, бо, мовляв, колись вона пiдiбрала "ґабачо", шведа,
   вiдвезла додому, пригрiла, вiдмила,
   й вони три тижнi займалися коханням.
   а тепер цiлу дорогу дивилася на мене блискучими вологими очима
   i щебетала, щебетала, щебетала...
   ми проїздили повз рiчку, й вона щось таке сказала, що я не зрозумiв,
   але вiдповiв "sМ".
   - sМ? - здивувалася вона, й перш нiж я роздуплився,
   ми з'їхали з дороги й посунули в джунглi.
  
   проїхали з кiлометр, вилiзли на березi якоїсь рiчечки,
   вони роздяглися до бiлизни.
  
   й ми полiзли купатися вчотирьох.
   iндiанцi прали одяг i з цiкавiстю дивилися на нас,
   i менi було перед ними трохи соромно.
   турист, вiдчужений вiд мiсцевих iз їхнiм справжнiм життям.
  
   якщо личко в сестрички було нiчого, то тiло, на жаль, почало здаватиcя.
   точнiше, роздаватися.
   зате трусики - стрiнги!
   - поцiлуночок, поцiлуночок. un besito! - вимагала вона.
   ну, я чмокнув у щоку.
   - нi, не сюди, - i водить себе пальчиком по губах.
   словом, тойво. довелося себе проституювати за "пiдвезу".
   класика жанру.
   чи поцiлунок не рахується?
   за спiльну ж справу! а Сiмон, гад, ще довго з мене стiбався.
  
   далi сестрички розповiли, що в них своє ранчо,
   запросили, сказали, що навчать нас їздити верхи.
   хм, думаю: а я б уже й поїздив верхи -
   чому б нi, якщо є така нагода?
   ми з Сiмоном порадились англiйською й погодилися.
  
   їхали через величнi гори Сьєрра Мадре,
   вона вказувала в бiк особливо видовищного урвища чи вершини:
   - дивися, мi амор, дивися!
   на перевалi зупинилися купити попоїсти.
   було холодно, ми були в хмарi -
   але те, що було видно, було аж надреальним, надвипуклим,
   iз насиченими кольорами - темно-зелений та коричневий.
   дiвчинка, що продавала фрукти та горiхи,
   бiдна, бiдна iндiанка рокiв 15-ти,
   кiлька секунд дивилася менi в вiчi аж так...
   i її погляд був такий свiтлий, чистий, на вiдмiну вiд наших сестер.
   i я вiдчув пронизливу любов до цiєї країни.
  
   а потiм, на пiд'їздi до Пуебли, сестри стали дiловими,
   неговiркими, сухо запитали, в якiй точцi нас висадити,
   вона знову чмокнула мене: "бувай, мi амор", i машина поїхала.
   - а як же ранчо? - сумно вслiд Сiмон.
   my name is Sancho,
   I work on a rancho,
   I earn two pesos a day.
   I met Rosita,
   she gave me her cosita
   and took my two pesos away.
   це був наш перший урок на тему:
   "Латинська Америка - дєло тонкоє".
   особливо там, де йдеться про плани.
  
   останнiй вiдрiзок - Пуебла-Мехiко -
   вiд утоми вирiшили здолати банальним автобусом.
   усе одно ночiло.
   Сiмон заснув на пiдлозi термiналу,
   я, щоб не проспати, бдiв, даруйте, до ранку -
   зубрив iспанськi слова.
   а з автобуса вперше побачив закохану пару -
   Попокатепетль та Iстаксiуатль -
   iз вершинами, вкритими рожевим снiгом у свiтанковому свiтлi.
  
   як i не раз у майбутньому, Сiмон уже знав,
   де ми можемо переночувати. його колишня однокурсниця
   вчилася на мiгiстерцi в Мехiко, й була до нас дуже добра.
   до речi, красивуща!.. але жоден iз нас їй не подобався,
   та й, крiм того, в неї за сiмома морями хтось був.
  
   словом, думали ми з Сiмоном, гадали,
   чи нашi супутницi вже взяли автобус iз Г'юстона до Мехiко.
   але не вгадали. вдома у тiєї однокурсницi
   на нас чекала тiльки Момо.
   Алiса вирiшила нiкуди не їхати.
  
   от вам i групова динамiка, бля.
   офiцiйним приводом були певнi бюрократично-сiмейнi обставини,
   хоча, знаючи їх, ми всi розумiли, що причини iншi.
   про деякi ми з Сiмоном поговорили, деякi я бачив сам,
   але вони мене не стосуються, щоб ними з кимсь дiлитися -
   проте не в останню чергу, мабуть, в Алiси вже не було сил
   вiдiгравати роль буфера
   мiж нами з Сiмоном з одного боку та Момо з iншого.
   Алiса не забула передати менi свою книжку
   з iспанської граматики.
   вона одна з найкращих людей, яких я зустрiчав за цiле життя.
   i ще. наш уже колишнiй скарбник, Алiса
   спiльно заробленi в Орлеанi грошi - нею також -
   перевела зi свого рахунку на рахунок Сiмона.
  
   ми щиро намагалися
   бути з Момо люб'язнiшими, дружнiшими.
   особисто менi вона справдi багато в чому подобалась.
   у неї багато чого можна повчитися. розумна, начитана,
   рiшуча, коли доходить до дiй.
   але багато спiлкуватися ми все ж не могли себе змусити,
   й мушу признатися, ми з Сiмоном
   поза очi таки злiсно пародiювали її песимiстичнi ремарки.
   хм, це був iнший вид iнсайдерських жартiв.
  
   а тим часом, залишатись у Сiмонової подруги ми не могли,
   бо i квартирка малесенька, i власники забороняють.
   але й це не бiда!
   якимсь дивом (i так сємь раз) уже був iнший варiант.
   i знову Сiмон!
   на тiй же г'юстонськiй вечiрцi, де я зустрiв
   свою техаську кохану,
   вiн познайомився з кiлькома альтернативниками,
   а тi дали контакти компанєри (подруги) в Мехiко.
  
   ми троє зустрiлись iз нею в Унiверситетi (УНАМ)
   на якомусь протестному концертi.
   симпатична дiвчина нашого вiку.
   вона вписала нас на кiлька днiв.
   а потiм, знову без моєї участi,
   (як i в обговореннi купiвлi нової машини),
   вона та її спiвмешканцi домовились iз Момо й Сiмоном,
   що ми можемо залишитися на мiсяць,
   до виборiв президента Мексики,
   не платячи квартплату, але роздiливши на кiлькiсть людей
   рахунки за воду, свiтло, телефон та iнтернет.
   насправдi, дуже люб'язно з їхнього боку.
   це був двоповерховий будинок iз вiдкритим дахом,
   i ми з Сiмоном спали у спальниках на даху,
   на свiжому повiтрi, а Момо, скаржачись на нiчний холод -
   у коридорi.
   з даху було видно гори...
  
   я почав блукати мiстом.
   менi подобалися яскравi кольори,
   розписанi червоним, жовтим, зеленим, синiм, бiлим стiни,
   безлiч графiтi,
   подобалася музика, яка лунала звiдусiль -
   ця сумiш смiху та плачу i смiху над своїм плачем -
   подобався Унiверситет, а особливо -- факультет фiлософiї.
   через кiлька днiв ходив на вiдкритi конференцiї
   й майже розумiв, бо ж лексика та сама.
   подобалося, що багато зеленi,
   а в нiй цiлується безлiч юних парочок.
   подобалися мiсцевi цигарки, таксi - "жуки"
   (в яких я не їздив),
   ЇЖА!!! (мммняммм) i той факт, що її продають на кожному розi.
  
   а головне, якось подобалися люди.
   i через кiлька днiв я зрозумiв: вляпався.
  
   (зi щоденника)
   12 червня 2006
   Я закоханий в Мексику. Estoy enamorado de MИxico.
   Кольори, музика, їжа, танцi, люди, жвавiсть, барвистiсть i розмаїття.
  
   Простий, але офiгенний рецепт напою - дивно, шо я не пробував такого сам ранiше.
   Край склянки щедро вкривають сiллю, на дно вичавлюють сiк половини зеленого лимона, а потiм заливають свiтлим пивом.
   Пиво з лаймом плюс сiль на губах - це капець просто.
  
   п.с. Бля, здається, у мене починаються проблеми зi словниковим запасом української. Треба було хоч "Кобзаря" маленького з собою взяти.
  
   в УНАМi вирувала полiтична активнiсть.
   звiсно, опозицiйна.
   а як приємно було в Мехiко почути
   майже рiдну музику - Бреґовiча!
   джiнджi-рiнджi бубамара циклiє, жужiє...
  
   здається, там ми й почули про черговий марш
   Iншої Кампанiї (проти виборчої, в якiй "усi однаковi") -
   за участi, зокрема, сапатистiв.
   i, звiсно, не могли не пiти.
   ги, я ж оце спершу суто через сапатистiв
   так i хотiв до Мексики :)
   думав, доведеться по Лакандонськiй сельвi шукати
   їхнi селища, а їхнього мiфiчного речника, ясно, й не побачу.
   а тут не минуло й тижня в Мексицi -
   тиць-пиздиць, субкоманданте Маркос
   (за версiєю супротивникiв - субкомедiанте).
   вiдчуття - типу: "я Лєнiна вiдєл".
   у масцi та з люлькою, як i належить -
   прямо на центральнiй площi у столицi.
  
   власне, цього разу "субкомедiанте",
   та й рештi, було не до жартiв.
   марш вiдбувався тому, що пiсля мiсяця в комi
   помер студент УНАМу Алексiс Бенумеа,
   поранений пiд час сутичок iз полiцiєю в Атенко.
   ситуацiя, що повторюється раз-по-раз чи не скрiзь:
   забудовники, вкупi з централiзованою владою,
   забирають землю; мiсцевi мешканцi -
   яких, звiсно, якщо хто й питав, то не слухав -
   намагаються чинити опiр. знайомо, ге?
   версiя влади була трохи iнша.
   а iсторiя ж нiхуя не розсудить, бля! -
   бо iсторiю пишуть переможцi.
   приказка приказку в лоба б'є.
   за офiцiйною iнфою того часу,
   сутичку спровокувало те,
   що кiлькох продавцiв квiтiв
   не пустили на їхнi звичайнi торговi точки. i все.
   ага, i тiльки через це кiлькасот людей iдуть з мачете
   проти кiлькох тисяч броньованих копiв.
   i дюжина вбитих.
   це ж як треба любити квiти.
  
   6
  
   почав читати iсторiю Мексики, щоб хоч трохи розумiти сучаснiсть.
   пiзнiше - антропологiчнi й етнографiчнi дослiдження,
   щоб хоч трохи розумiти ментальнiсть.
   (Deep Mexico, Silent Mexico - прекрасна книга,
   написана англiйською мексиканцем Claudio Lomnitz).
   сходив до будинку Фрiди Кало та Дiєго Рiвери,
   зазневажав її за передсмертний портрет Сталiна.
   виникло враження такої собi душевно хворобливої
   турботи про пролетарiат iз мансiона
   в найбагатшому кварталi Мехiко.
   сходив i до фортецi, де вбили Троцького.
   може, я б його й поважав, якби не пам'ятав,
   як вони вкупi з Ленiним пiсля перемоги над бiлими
   обернулися проти колишнього союзника - Махна.
   хоч i розумiю, проте ненавиджу маккiавелiзм.
  
   одного вечора була фiєста, й наша господиня
   вчила мене танцювати сальсу.
   - саме так, саме так! - постiйно примовляла вона,
   хоча сам я прекрасно усвiдомлював,
   наскiльки незграбно танцюю.
   дивився заздрiсно на мексиканцiв i розумiв,
   що так, як вони, я не навчуся нiколи.
   вона сказала, що сьогоднi вночi буде дуже холодно
   i що я можу пiти спати не на даху, а в її кiмнатi.
   оскiльки я не пив, пiшов нагору ранiше.
   вона пiднялася через якийсь час, запитала,
   чи мене не турбує, що ми спатимемо в одному лiжку.
   - та нi, ти що, аж нiяк... - але ми обоє почувалися незручно.
   я таки поцiлував i роздягнув її,
   але так i не розумiв, хочу я її чи нi,
   менi спершу не сподобався запах її тiла.
   кiлька днiв тому її хлопець, iз яким я познайомився,
   поїхав iз Мехiко, вiн i вона були дуже рiзнi -
   вiн спрямований на заробляння грошей та кар'єру,
   вона почувалася в рабствi, працюючи на квартплату
   (й пiзнiше теж поїхала тинятися свiтами).
   словом, у них не клеїлось - але все ж.
   ми намагалися спiлкуватися в лiжку,
   але я мiг лише кiлька фраз зв'язати iспанською,
   а вона десь так само знала англiйську,
   але що гiрше - ми не розумiли вiдповiдей одне одного.
   в мене як почав уставати, так i впав,
   я сказав, що менi треба в туалет, i там подумав,
   чи таки варто спробувати ще раз,
   побоявся провалу, повернувся i сказав:
   - я не впевнений, що хочу стосункiв.
   - я теж, - дуже похапцем погодилася вона.
   ми обiйнялись i голi просто заснули.
  
   я ще день чи два подумав - не знаю, головою чи нi -
   ми знову сидiли в компанiї, я знову не пив,
   але менi подобалось її обличчя, смаглява шкiра,
   блиск в очах. я тихо запитав,
   чи можу спати в неї, вона iз розумiнням
   глянула на мене й тихо вiдповiла "так",
   я пiднявся до її кiмнати, залiз до її лiжка,
   повнiстю роздягся, не дочекався й заснув.
   прокинувся вiд того, що вона терлася внутрiшньою частиною голого стегна об мої стегна, й одразу став цiлувати її в губи, ще не прокинувшись, уже потонув у поцiлунку, опустив руку i вона теж була гола, зовсiм гола i гаряча, вся гаряча, цiле тiло, гладенька шкiра. вона була чудом, вона повнiстю й активно вiддавалася, притискала мене, прогиналася, пiдставлялася. обiймала мене за спину й за зад, i тиснула п'яточками за стегна до себе, глибше, всередину себе. вона ставала на колiна, нахилялась, аж втискалась обличчям у простирадло, i, розкинувши руки, обiймала лiжко. вона мовою тiла просила мене спуститись, i я куштував її, а кiнчивши, так i лежачи на спинi, поки я цiлував її в губи, вона за стегна легенько пiдштовхувала мене над собою, спонукаючи брати її в ротик, i я долонею пiдтримував її за потилицю.
  
   словом, за цi кiлька тижнiв я вивчив iспанську мову.
   цiлими днями ходив зi словником i граматикою, видивляючись,
   що я хочу їй сказати вночi.
   i вчився розумiти її.
   пiсля того залишалося тiльки розширювати словниковий запас.
  
   7
  
   (зi щоденника)
   20 червня 2006
   А от i зворотнiй бiк медалi.
   Сьогоднi вночi менi вперше випала честь
   вiдчути на собi, що таке расизм,
   коли з машини на ходу
   з криком "pinche gringo!"
   (pinche - приблизно "йобаний", gringo - не "американець",
   а "бiлий", "пiвнiччанин" узагалi)
   в мене жбурнули чимось липким
   й уїбали. сциклота.
   розбиратися, чи це був гандон зi спермою,
   як менi здалося, чи щось iнше, я не став,
   а злiсно скинув футболку й дiйшов додому голий.
  
   Почав згадувати суперечку з однiєю, блядь,
   самозваною нацiонал-консерваторкою,
   другани якої "не нi за що, а заслужено" пиздять "понаєхавших".
   I почав собi думати:
   чимось же заслужив - десь я, падлюка така,
   поводив себе не вiдповiдно до статусу гостя? Коли?
   тодi, коли, як у цей момент, iшов собi тротуаром?
   Чи коли поглядав на їхнiх жiнок?
   А-а, коли вiдвiдав акцiю протесту пiсля того, як 3500 полiцаїв вийшли проти 300 демонстрантiв, убили кiлькох людей, зґвалтували 40 жiнок i кинули в тюрму 200 осiб?
   Так - адже я нiчого не розумiю в чужiй полiтицi - може, так було треба - а Нацiональне та Державне важливiше за людське?
   O! А давайте мститися всiм не-бiлим? Адже нам не притаманна нарванiсть, ми не свистимо вслiд жiнкам - ми арiйцi-культуртрегери, ми кращi, правда?
   ***
  
   приїхав божевiльний Рiкi!
   власне, його звуть Хав'єр, а не Рiкi,
   i вiн дуже спокiйний, урiвноважений -
   але коли починає спiвати власнi пiснi! -
   очi закочуються, вени на шиї набрякають,
   голос переходить iз шепоту на крик,
   а потiм регiт i ридання, з басу на фальцет,
   ламаний ритм i завивання, мурашки по шкiрi -
  
   я вже забув,
я вже забув, що йшли ми разом,
я вже забув
про оте учора,
я вже забув, що колись любив тя,
я вже забув, що колись кохав тя,
але вже нi-ко-ли
не забуду!
голос твiй,
це волосся, цю усмiшку...
не кажи, що мене забула
бо тобi
не
   вiрю.
i смiюсь,
i реву
лиш для тебе, лиш для мене!
обiйми мене
вже востаннє i назавжди,
обiйми мене,
на цiле життя останнi обiйми.
  
   улюблена моя пiсня з наспiваних ним, я її пiзнiше
   перекладав на березi Тихого океану
   i спiвав ув обличчя шторму
   iз солоними бризками на губах.
  
   у домi в Мехiко ж хiтом хiтiв був його "дiм божевiльних",
   який теж спiвався саме як у божевiльнi.
  
   es-
   ta es
   la ca-
   la sasa de los locos te di-
   te digo la verdad, ME VOY!
  
   от ми й почали його звати божевiльним Рiкi.
   йому тодi було 25, на рiк старший од мене,
   але в нього були зморшки навколо очей
   ("це з тобою роблять мандри")
   i погляд давньокитайського мудреця-даоса.
   ну, як я їх собi уявляю ;)
   якщо в нас усе ж були якiсь грошi, то Рiкi
   мандрував i працював по ходу,
   з маленькою знайденою десь на звалищi сумкою,
   навiть без рюкзака, без спальника, часом без копiйки,
   зi стрiчкою матерiї, зав'язаною вузлом, замiсть пояса...
   вiн став для мене ґуру.
  
   зараз вiн повертався додому з Лiвiнгстона, Гватемала,
   де працював зварювальником i продавцем хлiба.
   розповiдав, як там ходять поруч
   двометровi негри гарiфуна, поруч з якими вiн
   почувався просто лiлiпутом -
   i малесенькi жiночки майя, поряд iз якими вiн був велетнем.
   (складає великий i вказiвний палець):
   "...y seсoritas chiquititititas!" -
   "i малюсюсюсюсiнькi панночки!"
   (слово chuiqititititas треба вимовляти музикально,
   кожен наступний склад - на кiлька нот вище.)
  
   ночами на даху збиралося багато люду:
   ми утрьох; мешканцi хати; друзi наших господарiв, друзi друзiв...
   розкладали на пiдставцi багаття, смажили м'ясо та кактуси нопалес,
   пили пиво з лаймом i сiллю та текiлу.
   Сiмон i Рiкi передавали один одному гiтару.
   Рiкi значно скромнiший, але вiн явно був
   популярнiший, та й сильнiший як виконавець.
   нiвабiду Сiмоновi - може, колись вiн стане добрим пiсенником,
   але на той час усi його пiснi були переробками чужих.
   пiзнiше вiн пiд упливом пiснi Рiкi про Емiлiано Сапату
   зробив свою про Панчо Вiлью,
   й коли я зауважив, що мотив дуже знайомий,
   Сiмон ображено вiдповiв, що це не переробка,
   а пiсня, написана пiд натхненням вiд iншої.
  
   блiн, ми з Сiмоном знову посварилися,
   знову через мене й знову через їжу.
   я нiколи не куховарив, вiдробляючи це постiйним миттям посуду.
   власне, я й сам для себе нiколи не куховарю (виправдовуюся),
   що я йому й пояснив. ми разом ходили по продукти,
   я залюбки допомагав, нарiзаючи овочi, наприклад.
   Сiмон наче й погодився на такий розклад,
   але без ентузiазму,
   й потiм ця самiсiнька сварка повторювалася десятки разiв,
   часом я таки готував щось, але, як зауважив Сiмон,
   нiколи - з власної iнiцiативи. лише пiд тиском.
   але загалом ми все ж непогано скентувалися
   та добре знаходили спiльну мову.
   (повторюю це знов i знову,
   знаючи, як буде далi.)
  
   я дуже хотiв пiти в мексиканськi гори
   й висловив таку пропозицiю. Рiкi пристав одразу,
   Сiмон вирiшив не ризикувати, бо в нього астма.
   ми потiм були радi, бо вiн би явно не потягнув.
   я думав, ми пiдемо на якусь iз невисоких гiр,
   але Рiкi порозпитував знайомих
   (бо вiн сам не з Мехiко, а з Хуареса),
   й ми зiбралися на Iстаксiуатль -
   третю за величиною вершину країни, 5200 з чимось метрiв.
   я не думав, що все так серйозно, але, звiсно, був у захватi.
   - йдемо на вулкан, йдемо на вулкан! - три днi
   щасливо повторювали один одному ми з Рiкi.
  
   ми виїхали затемна й за кiлька годин
   дiсталися пiднiжжя Iстаксiуатль.
   (о мiсто, а?! з Мехiко
   i до океану теж недалеко. i до пустелi).
   в останньому селi купили їжу:
   на три днi на двох один кiлограм граноли -
   сумiшi зерен i горiхiв -
   i пiвкiло твердого шоколаду. все.
   я викурив останню цигарку
   й бiльше про це навiть не згадував.
   Рiкi постiйно йшов уперед, обертався й чекав на мене.
   я пiтнiв i задихався, проте вперто сунув догори.
   в рюкзаку був лише намет i спальник,
   у Рiкi в сумцi - його, позичений, спальник i їжа.
   бiльше ми нiчого не взяли.
  
   джунглi змiнилися хвойним лiсом,
   над квiтами лiтали колiбрi,
   лiсоруби попередили нас про вовкiв.
   Рiкi дорогою знайшов каструлю
   й запхав до своєї сумки.
   ми довго йшли вiд водосховища
   вузькою, на фут, кладкою
   мiж прирученим струмком уздовж схилу
   та прiрвою.
   почався Сибiр, а о третiй дня
   прийшов язичницький бог
   iз громом i зливою.
   ми проспали в наметi годин п'ятнадцять
   аж до наступного свiтанку.
   й лише вранцi нарештi побачили Бiлу Панi.
   вкрита снiгом вершина з головою,
   грудьми та колiнами сплячої красунi.
   да-а-алеко вгорi.
  
   колись Iстаксiуатль була принцесою,
   й у неї закохався простий воїн. звiсно,
   батько не хотiв її видавати замiж, й послав воїна.
   ну, на вiйну. в Оахаку.
   мовляв, якщо переможеш, видам за тебе доньку.
   воїн таки перемiг, але тим часом
   батько сказав принцесi, що її коханий загинув.
   та вiд туги кинулася з урвища.
   її коханий повернувся, дiзнався, що сталося,
   розлютився, порубав багато нечестивих,
   включно з татусем коханої,
   та врештi й сам загинув у бою.
   i от боги вирiшили, що хоч пiсля смертi
   коханi будуть разом.
   i зробили їх двома горами. хоча б тепер поруч.
   вiн - Попокатепетль, "димуча гора".
   часом i досi вiд лютi вибухає, кидає в небо камiнням.
   вона - Iстаксiуатль, "бiла жiнка".
   i справдi, досi видно, як вона спить, лежачи на спинi:
   обличчя, високi груди та пiднятi колiна.
  
   в обхiд урвищ, мiж усе рiдшими деревами,
   потiм усе рiдшими кущами
   ми з Рiкi дерлись i дерлися, спершу на двох,
   а потiм i рачки, хапаючись за траву,
   аж поки краєвид
   раптом не розгорнувся,
   опустившись попiд нашi ноги. ну, вiдомо:
   дивишся праворуч - йоб тваю мать,
   дивишся прямо - просто пиздець,
   дивишся лiворуч - Попокатепетль.
   хмари вже внизу, клаптями над лiсом,
   пiд ногами тепер уже тiльки вулканiчний ґрунт,
   а вершина Курної гори, як i належить,
   пускає люлькою дим у небеса,
   дим змiшується з верхнiм шаром хмар
   у дзвiнко-блакитному прозорому небi.
   дихати тяжко, вже навiть сидячи, не тiльки на ходу.
   ми вперше з'їли по жменi граноли,
   погризли шоколаду й запили водою з джерела.
   Рiкi й далi йде попереду й чекає на кожному вiдрозi,
   хоча й вiн рухається вже значно повiльнiше.
   i крiм нас - лише колiбрi, швидкi, наче мухи,
   над яскраво-червоними квiтами
   помiж рiдких зелених плям короткої густої трави
   на попелястому тлi мiсячного ґрунту.
  
   чи то спустився туман, чи то ми пiднялись у хмару.
   невиразно силует Рiкi п'ятдесят метрiв попереду,
   окремi каменi - черепи тольтекських брухо (чарiвникiв)
   посеред долини голiв.
   i вiдсутнiсть часу.
   Рiкi з палицею та в банданi, наче дон Хуан,
   сидить на каменi в позi Великого Орла, не дихає.
   колiбрi шмигають пiд ногами.
   далеко не видно.
   i це триває вiчно.
   в заглибинi струмок, навколо - зелена пляма
   iз червоними зiрками,
   так гарно, що менi хочеться плакати.
   цим шляхом йдуть духи в iнший край. це Iкстлан.
   глибоко розумiю, всiм тiлом вiдчуваю,
   що магiя нiколи й нiкуди не зникала,
   що диво завжди навколо нас,
   хоча ми не завжди налаштованi його сприймати.
   розумiнню допомагає сп'янiння вiд браку кисню.
  
   я йду повiльно-повiльно,
   не дихаю -
   але Рiкi, побачивши зайця, скидає сумку, улюлюкає й бiжить слiдом, на ходу виймаючи з-за пазухи рогатку. "бля, вiн i справдi божевiльний, цей Рiкi!" як вiн бiжить? як вiн летить у безповiтряному просторi???
   дивлюсь iз утомленим захватом.
  
   минає час, мине i вiчнiсть.
   i хмара залишиться внизу,
   й Рiкi лежатиме вже на хребтi гори,
   сумка пiд спиною, руки за головою,
   на вузенькiй смужцi, на стежцi, помiж двох глибочезних проваль,
   а по iнший бiк одного з них, на iншому вiдрозi, за кiлька кiлометрiв -
   малесенька цяточка будки рятувальникiв,
   макове зернятко в чотиривимiрному безмежжi.
   i вже так близько - льодовик на пiдходi до вершини,
   й у нас тут тихо i спокiйно, анi подиху вiтру,
   холодна, але ласкава беззвучнiсть -
   а там, нагорi - там лють:
   i видно кожну снiжинку в хмарi снiгу,
   що його вiтрисько здуває з того боку через край.
   i кидає в провалля.
   i ми дрiбнi, ми - точки.
   й усе таке велике,
   аж запирає дух
   вiд нiмого вiдчуття.
   це не страх i не захват,
   це - переповнення.
   позалюдське. все живе. камiнь живий, гора жива, камiння живе, вiтер живий, снiг живий, i кожна окрема снiжинка також жива, хмара жива, кожна краплина в нiй та кожна крижина в нiй жива, й усе дихає, крутиться, пульсує, вiбрує.
  
   ми ставили камiнь на камiнь,
   щоб бачити шлях назад одним iз вiдрогiв помiж урвищ,
   аж поки сiли пiд льодовиком.
  
   i тихо пiшов снiг.
  
   ми розклали намет i трохи поспали. змерзли, прокинулися.
   вилiзли на бiлу, але дуже рельєфну надреальнiсть.
   залишили намет i рюкзаки,
   подерлись останнiм схилом.
   вершина зблизька виявилася пiком,
   i гравiй, змiшаний iз льодом, обсипався пiд руками й ногами.
  
   наш намет був уже цяткою, коли Рiкi сказав:
   - слухай, я зовсiм п'яний. ти йди далi, якщо хочеш.
   у мене пiсля сну вiдкрилося друге дихання,
   тож я ще п'ятнадцять хвилин дряпався на одному мiсцi,
   камiнцi з шурхотом сунули вниз по схилу,
   а я не просувався.
  
   залишалося всього метрiв двiстi по висотi.
   та, все одно б довелося йти через льодовик,
   де вiтрюган переносив i скидав у прiрву купи снiгу.
  
   у напiврозвалених слизьких чоботах -
   єсть у нас єщьо дома дєла,
   тому ми спустилися.
  
   i тут головне - терплячiсть.
   ясно, що шлях назад ми загубили вже через годину,
   й обходити довелося третiми дорогами,
   впираючись у рiзкий обрив i вертаючись знову вгору,
   пробуючи iнший варiант.
   нижче стало легше, бо ми вже йшли вздовж струмкiв,
   обходячи мiсця, де вода падала вниз
   iз десятиметрової висоти -
   й заночували ми вже пiд першими деревами,
   де все бодай сумiсних iз людськими вимiрiв.
  
   вранцi Рiкi зварив у знайденiй каструлi
   весь шоколад, який лишався -
   i як же ми бiгли назад,
   до людей, до людей, до людей!
   я був просто, просто щасливий, побачивши в обiд першу хатинку.
  
   а тепер-от хочеться в Гiмалаї чи на Марс. ну не пиздець?
  
   8
  
   по поверненнi виявилося, що нас виселяють.
   мiж Момо з Сiмоном i нашими господарями
   стався конхвлiкт.
   ну, з Момо вся ясно - песимiзм;
   а Сiмон кiлька разiв щось не те казав
   про котiв однiєї з мешканок будинку :)
   цього разу Момо (а не Сiмон) знайшла iнше мiсце,
   i я з почуття солiдарностi офiцiйно переїхав
   разом iз ними двома,
   хоча, звiсно, кожної другої ночi продовжував
   ходити до своєї подруги
   вчити iспанську.
  
   ми з Рiкi напланували разом поїздити по Мексицi,
   поїхати, наприклад, до Мiдного каньйону.
   ранiше ми з Сiмоном урочисто обiцяли одне одному,
   що мiж нами не стане жодна жiнка,
   але тут вiн мене приревнував до чувака,
   й образився, що я його ставлю перед загрозою
   залишитися сам на сам iз Момо.
   Втiм, Рiкi таки поїхав до батькiв, поки мене десь не було,
   i я потiм дiзнався, що Сiмон, до його честi,
   дав цьому сковородинцевi трохи грошей
   на дорогу автостопом до Хуареса,
   бо ж там три днi шляху.
  
   ми стали жити в кооперативi iменi Панчо Вiльї.
   хто не в курсi, це такий собi Робiн Гуд-революцiонер,
   який зi скромних бандюкiв
   вибився в народнi герої.
   я потiм чув захоплену пiсню про те, як Вiлья
   самотужки напав на США, i Вудро Вiльсон
   послав вiйська його шукати, але вiдомо -
   лови вiтра в пустелi.
  
   а "Незалежний народний фронт Франсiско Вiлья"
   зараз робить класну справу.
   незаможнi люди захоплюють собi незайняту землю,
   будують своїми силами будинки й живуть автономно,
   потiм i легалiзуючись.
   отам ми й оселилися.
   там же водночас жив пiд час перебування в Мехiко,
   тобто тодi ж, коли й ми,
   й сам субкоманданте Маркос.
   зрозумiйте правильно, жодного культу особистостi ;)
   це радше як жити пiд одним дахом
   iз Фантомасом. або навiть iз Бетменом, о!
   ми обговорювали з мiсцевими теорiї про те,
   що Маркос безсмертний,
   бо вiн у масцi i йому все похуй.
   може собi iснувати в кiлькох примiрниках.
   ну, як казав вiн сам:
   Маркос - це ти.
  
   оригiнал, як i належить Фантомасовi,
   на очi не з'явився.
   або вiв цi розмови й не признавався,
   смiючись у професорську бороду?
  
   тим часом групова динамiка не стояла на мiсцi.
   якось Момо сказала, шо нада пагаварiть.
   ну й поговорила.
   сказала, що за мiсяць у Мексицi,
   всупереч її сподiванням, наша група
   так i не склалася.
   що ми з Сiмоном зблизились, а вона
   без Алiси залишилася сама-самотою.
   i що нам треба розiйтися. що вона дуже самотня.
   та й почала схлипувати.
   я пiдiйшов i обiйняв її.
   ми потiм пройшлися. я пояснив,
   що й ми з Сiмоном не весь час разом,
   як вона собi думає. що я бiльшiсть часу
   проводив з коханкою та з Рiкi.
   i що так i краще - коли в кожного є щось своє.
  
   вона наче заспокоїлася.
   ну, але вiдраджувати їй мандрувати окремо
   нi я, нi Сiмон не стали.
  
   2 липня 2006 року минули вибори
   президента Мексики. попри вiдверту найобку,
   революцiї там так i не почалося,
   й ми розчаровано вирiшили їхати далi.
   останню нiч я, звичайно, провiв iз дiвчиною.
   того вечора я розкрив пелюстки її квiточки
   носиком,
   як той метелик,
   перш нiж потицяти тичинкою в маточку.
   вона поклала нiжки менi на плечi,
   й поки ми несамовито їблися,
   її довжелезне чорне волосся
   цнотливо прикривало нiжнi дiвочi груди.
   ***
  
   а на ранок я зустрiвся з Сiмоном у центрi,
   а в нього, як звичайно, фсьо було вже схвачєно,
   i його колишня, хм, як би то сказати,
   еротично-бойова подруга
   зi своїм нинiшнiм хлопцем i з мамою
   повезли нас за собою на пiвдень, до Океану.
   ну, вони саме вiдвiдували Мексику тодi.
   випадковiсть, як i завжди.
   ми виїхали дорогою на Оахаку,
   й одразу за мiстом
   над нами закружляв Великий Орел.
   штук сiм, якщо точнiше.
   ми їхали через пустельнi гори,
   вкритi лише лiсами з височенних кактусiв.
   схили, схилища, урви, урвища,
   а скрiзь на них -
   какти, кактуси, кактусища.
   вицвiло-зелене на блiдо-жовтому пiщаному тлi.
  
   мама Сiмонової бойової подруги дуже боялася висоти,
   але дуже любила гарнi краєвиди.
   i ще була кмiтлива!
   вона опускала голову ледь не до сидiння,
   так щоб нiчого не бачити,
   а сама пiдiймала вгору руку з фотоапаратом,
   фотографувала через вiкно,
   а потiм роздивлялася на дисплеї, що в неї вийшло.
   такий-от ворошиловський стрiлок,
   хоч з-за рогу влучить куди треба.
   дуже бойова мама, як i належить
   мамi вiдповiдної подруги.
  
   ми переночували в революцiйному
   мiстi-герої Оахака.
   про революцiю пiзнiше, а цього разу
   ми тiльки залишилися на одну нiч:
   нашi благодiйники в готельному номерi,
   а ми примазалися за символiчний хабар
   поспати на даху готелю у спальниках.
  
   а потiм знову дорога.
   через до бiса спекотний день
   i пiздєц холодний гiрський вечiр
   ми в'їхали в
   нiч.
   i вночi, крiзь нiч
   спустилися до Океану.
   тихий-то вiн Тихий, але пульс хвиль,
   дихання океану, дихання моря
   роблять цю тишу ритмiчною.
   фуххх собi та й фуууууууух.
   свiтив мiсяць, i ми зайшли у блiду пiну.
   а я дивився в обрiй i уявляв, як мiй погляд
   обходить через половину земної кулi,
   через величезну дугу...
   мiй погляд промазав,
   не влучив у Австралiю
   i вперся в Антарктиду.
   як перед тим на Iстаксiуатль,
   я розумiю... нi, не так...
   я вiдчуваю,
   що значить розмiр. що значить великий.
  
   Сiмоновi друзi поселились у хостелi
   на березi Океану, а ми,
   як i належить бiдним родичам,
   пiшли попiдтинню.
   розклали свiй намет попiд тином.
   i дешево, хе-хе, i зручно.
   насправдi я там навiть жодного разу не спав.
   на нульовому рiвнi над океаном
   було так тепло,
   що я пiсля чергової загальної пиятики,
   в якiй, як i зазвичай, брав участь як офiцiйний спостерiгач,
   засинав у гамаку чи й просто на пiсочку.
   це був пляж Масунте - на щастя,
   ще нерозвинений у планi туризму -
   i тому в кiлькох кафе тусувалися
   лише всiлякi мандрiвнi студенти,
   молодь фiзична та молодь душевна,
   не матрацники, але мужi
   обох статей.
   один мексиканець, побачивши мене, коли
   я в хорi з iншими виспiвував пiсню марiачi,
   просто не мiг вiдiрвати погляду,
   а коли я теж затягнув "ай-ай-аййййй",
   розреготався з бiлявого ґрiнґо й дуже жалкував,
   що у нього нема вiдеокамери.
  
   а також:
   хiт усiх часiв i народiв, присутнiх на пляжi:
   пара байляр ля бамба!..
   пара байляр ля бамба
   се несесiта
   уна пока де ґрасья,
   уна пока де ґрасья...
   баамба-бамба,
   баамба-бамба!..
  
   першого ж дня я познайомився з англiйкою,
   студенткою-антропологом.
   вона лежала голими грудьми на рушнику
   i, коли я проходив поруч, дивилася на мене так,
   що не пiдiйти я просто не змiг.
   i все б нiчого, але до неї мазався якийсь iзраїльтянин,
   а поки я тримався за принцип
   "якщо у неї хтось, то я нє",
   до англiйки пiдвалив Сiмон. а це ще гiрше.
   - iдьом пагаварiм.
   - а шо?
   - слу, у мене таке враження, що ми пiдбиваємо клинцi до однiєї жiнки. оцього б менi хотiлося найменше.
   - та я розумiю. насправдi я до неї не чiпляюся, це просто взаємний потяг. все просто йде, як iде.
   - та може й так. але шота неприємно.
   - все одно нiчого не буде. вона не сама.
   - ага, я бачив.
   - але я радий, що ти проговорив цю справу, а не затримав у собi.
   - (крива посмiшка)
   на тому й закiнчили, якось отако нiяко.
  
   наступного ранку я прокинувся в гамаку в гарячцi,
   а на сусiдньому гойдалася дiвчинка з досконалим тiлом,
   просто-таки досконалим.
   ех, оце ж мiсце, цей Масунте!
   не знаю, як так сталося, що я почав
   грузить її феноменологiєю. ага, знайшов про шо говорити.
   гарячка.
   але хм, чомусь сработало:
   - а ти хоч i хворий, а голова працює добре.
   i ми пiшли гуляти.
   гуляти пляжем.
   вздовж узбережжя океану.
   по колiна в пiнi.
   отакий-от Галiвуд получився. ну, i за законами жанру
   мусили через кiлька кiлометрiв рамантiки поцiлуватись.
   а потiм цiлуватися дорогою назад,
   зупиняючись по колiна в пiнi.
   при цьому, помiчаю, здалеку на нас дивиться англiйка.
   ну, Галiвуд, шо тут скажеш.
   а толку? пiшла вона з подругою вечеряти,
   вертається i морозиться.
   - iдьом пагаварiм.
   - а шо?
   - щось сталося?
   - та нi, нiчого не сталося.
   - а чому ти так поводишся?
   - ти знаєш, я просто подумала... у мене щойно в Пуерто Ескондiдо був хлопець... а я ж не така насправдi.
   - ну так можна було не уникати мене, а поговорити, я б зрозумiв.
   - мабуть. я справдi погано впоралась iз ситуацiєю.
   - та нiчого, не переживай.
   ми обiймаємося.
   при цьому, помiчаю, здалеку на нас дивиться англiйка.
   ну, Галiвуд, шо тут скажеш.
   а цiлий наступний день просто собi гулялися.
   дiвчинка плавала як рибка,
   бо вона була з Австралiї.
   й розмовляла з милою вимовою:
   I doin't knoi, I goi hoime.
   i я цiлий день ковтав слинку,
   дивлячись на ямочки на спинцi
   над її сiдничками,
   а в той же вечiр вона weint hoime.
   зате всi, хто лишився, пiшли вночi
   курити коноплю на пляжi.
   а кiлька мексиканцiв улаштували танцi з вогнем.
   одна жiнка, вона була старша,
   й вона була товста,
   але ж як вона грацiозно рухалася,
   як плавно та зграбно.
   приставляла носок однiєї ноги
   до гомiлки iншої,
   легко пересувалася на три кроки праворуч,
   на три кроки лiворуч,
   а вогнянi круги, якi вона створила
   обертанням куль полум'я на ланцюгах,
   стали помаранчевими дiрами,
   крiзь якi я бачив iнший свiт,
   крiзь якi я входив, наче крiзь лази у часопросторi,
   в iншi галактики,
   за мiльярди-мiльярди свiтлових рокiв.
   я вiдчував Латинську Америку як край дива,
   знову. я розумiв, що тут сама дiйснiсть.
   магiчна. це просто їхня реальнiсть.
   ми сидiли на шезлонгах колом,
   навпроти мене англiйка,
   а веселий повний данець-мексиканець
   на iм'я Кетцаль - iм'я з ацтекської мови -
   посмiювався, бачачи, як я починаю
   дивитися невiдривно на англiйку,
   та й пiд'юджував мене:
   - яка прекрасна нiч. так темно, й тепло,
   i вiтер у її волоссi...
   а її волосся справдi було
   густе i довге й чорне й кучеряве,
   i щось було в її аристократичнiй зовнiшностi таке,
   що я почав думати про часи Шекспiра,
   про циганок середньовiччя,
   про Єлену Прекрасну та нездоланний потяг чоловiкiв
   до її кучерiв, про позачасовiсть,
   i я знав, що ця англiйка лише випадково
   народилась у наш час,
   її зовнiшнiсть була вiчною,
   вона перенароджувалася безлiч разiв -
   не змiнюючи навiть обрисiв тiла -
   iснувала в усi епохи, з тiєю ж
   аристократичною зовнiшнiстю,
   з тим же спокоєм, i я розумiв, що вона -
   вона на боцi свiтлих сил, а я -
   я лише учень, i я повинен бути з нею,
   й навчитися вiд неї чогось дуже-дуже-дуже
   важливого, значущого, й це допоможе менi також
   нарештi визначитися та стати
   на бiк свiтлих сил.
   i все це я не тiльки думав, але й говорив їй,
   а вона дивилася на мене здивовано-спокiйно
   й усмiхалась вiчною усмiшкою
   позачасової Джоконди. бо вона була колись i там,
   якщо й не нею, бо була гарнiша, стрункiша,
   тоненькою й високою, з прямою поставою...
   вона сказала, щоб я пiшов спати до неї в кiмнату,
   тому що я хворий,
   i в тiй же кiмнатi спали Кетцаль зi своєю дiвчиною,
   а англiйка запустила мене до свого лiжка,
   пiд антимоскiтну сiтку, i в цьому будуарi
   вона до пояса роздяглася,
   я дивився на її великi груди та тонку талiю,
   так хотiв обiйняти її, притиснути до себе...
   але ми заснули навiть не доторкаючись.
   не наважився.
   отак.
  
   так мало бути. наступного дня ми з англiйкою
   поїхали в гори до сапотекiв -
   "тих, що ходять по хмарах". переклад самоназви.
   в автобусi було холодно, вона спала,
   я укривав її, вона усмiхалася крiзь сон,
   i високо-високо в горах,
   де тiльки iндiанцi та хмари,
   ми зупинилися в Сан-Хуан-дель-Пасiфiко.
   а власне, чого ми туди їхали?
  
   в регiонi дозволенi чарiвнi гриби -
   дозволенi тому, що тут iснує
   "усо костумбро" - звичаєве вживання,
   i якщо транспортування магiї заборонене,
   то прямо там:
   - уяви собi, тут майже всi, кого ти бачиш, перебувають у рiзних стадiях делiрiю. вони починають вживати гриби постiйно ще з дитинства, - смiючись, казала майбутнiй вiдомий антрополог.
   не знаю, чи це правда, але схоже, жодна зi стадiй делiрiю
   не заважала сапотекам
   прекрасно наживатися на таких, як ми.
   мiсце вiдоме серед хтивої до магiї,
   спраглої iнших вимiрiв i точок зборки
   європейської мажорної молодi.
  
   гриби все одно треба вживати лише там,
   де вони ростуть - iнакше
   їхня магiя обернеться проти тебе,
   матимеш жахiття.
   ми трохи здобули й довго йшли
   селом, на край, у гори, шукаючи
   одного знайомого англiйцi ацтека,
   як вiн себе iменував -
   власника такого собi ексклюзивного клубу
   для аматорiв грибних чарiв.
   це був худющий дядько рокiв сорока,
   з довжелезними дредами,
   який весь час розповiдав про любов,
   про вселенську любов,
   про безмiрну любов...
   поки його дружина прислужувала.
  
   з чого дуже обурювалась англiйка-фемiнiстка:
   - мексиканський мачiзм навiть тут.
   ацтек нас переконував, що всi розповiдi
   про кровожернiсть i людськi жертвоприношення
   ще тих, старих ацтекiв - це брехнi,
   вигаданi християнами, казав,
   що ацтеки були сумирнi й любили все довкола,
   бо завжди вживали рiзноманiтнi
   "рослини богiв" (с),
   i на доказ показав книжку з однойменною назвою,
   а потiм заспокоював, що куди б ми не пiшли,
   вiн завжди зможе нас покликати назад,
   нас привести назад,
   назад, назад, додому, до тепла...
  
   не роблячи прямих згадок,
   про яку саме мандрiвку вiн говорить.
  
   вiн не знав, що квитки ми вже маємо.
   ми зняли у нього одну з маленьких хатинок
   на схилi гори,
   i з'їли чарiвнi гриби.
  
   I чари свiту полились на мене,
   Й захотiлося писати
   Про двiстi тисяч i мiльйон вiдтiнкiв
   Зеленого у горах Сьєрра Мадре Сур,
   Брукiвку Оахаки,
   Блиск i трiщини у каменi,
   Червоно-пурпуровий одяг iндiанок,
   Про тепло її долонь,
   Про вiтер у волоссi та пекуче сонце,
   Про жовте свiтло лiхтарiв,
   Про чотирнадцять гiтаристiв,
   Середньовiчний чорний одяг iз золотом,
   Високу музику, янгельскi голоси,
   Гладкий папiр i чорний-чорний колiр чорнил,
   Про вiдчуття магiчностi в усьому,
   Заглиблення в тiлеснi вiдчуття,
   Екстаз вiд зору, слуху, нюху, шкiри,
   Смаку, напруження та втоми -
   Про красу, красу, красу!
  
   ми дуже довго намагалися
   розпалити вогонь у пiчцi,
   англiйка стояла на колiнах,
   я подавав їй палички,
   а потiм ми забили. бо вже не було холодно.
   ми вийшли надвiр i сiли просто на землю.
   я знав, що бачитиму змiй. i я їх побачив.
   спершу на деревi. великий удав спускався з гiлки,
   переплiтався з нею, ставав гiлкою.
   я знав, що бачитиму змiй,
   але не знав, що вони будуть друзями,
   не знав, що вони будуть настiльки красивими.
   як Великий Орел.
   змiя ж йому не здобич, а подруга,
   обвила його шию.
   я подивився вниз, i прямо мiж моїми ногами
   звивалися тисячi маленьких змiй,
   яскраво-смарагдових, блискучих,
   красунечки.
   я подивився на англiйку.
   її теплий i пухнастий в'язаний светр,
   бiлий, товстий,
   як виявилося, було зв'язано з черв'ячкiв.
   вони юрмилися рукавами та навколо її шиї.
   вони були такi прекраснi,
   що я почав гладити їх та пестити.
   у свiтлi мiсяця обличчя англiйки
   було блiдо-зелене i матове,
   я дивився на неї з захватом.
   бо такого гарного кольору шкiри
   я ще нiколи не бачив.
   матова гладенька зелененька шкiра!
   що може бути красивiше???
   я ж казав, я-бо знав iще вчора,
   що вона не з цих часiв, що вона прадавня,
   одвiчна, предковiчна.
   навпроти нас на схилi iншої гори
   спокiйно-непорушно стояв гордий сфiнкс.
   я довго роздивлявся його могутнi лапи,
   благородний профiль i бороду,
   крутi плечi та стегна.
   ми розмовляли втрьох: я, сфiнкс i вiчна
   англiйка-грекиня-циганка-iндiанка-iндiйка:
   про субкультури; про майянський календар,
   який закiнчується в 2012 роцi -
   а отже, почнеться iнша ера: можливо,
   ера Водолiя?
   нарештi ми знайомилися,
   мiркуючи про iстини, бо мозок
   був ясний, як нiколи, нiколи не збивався з думки,
   й лише свiт зору, слуху, нюху, дотику
   став значно красивiший, дуже
   виразний та чiткий, як нiколи доти.
   над нами пролiтали космiчнi кораблi,
   пiдсвiчуючи собi яскравим прожектором,
   час вiд часу я опускав руку на землю
   та пестив наших друзiв-змiїв,
   не вiдволiкаючись вiд розмови,
   дивився, як ворушиться,
   складається у вiзерунки її кучеряве волосся,
   а потiм знову спадає вниз на плечi.
   сфiнкс стояв перед нами величний
   i прекрасний.
   космiчнi кораблi були доказом того,
   що життя вирує не тiльки в нашому свiтi,
   що все, абсолютно все живе
   не тiльки на нашiй планетi,
   праправнукiв лiс у рожевих повiтрях
   на iнших свiтах не боятися смертi
   це зелень i хмари i знов-таки вiтер
   пiд сонцем, яке нам дало свiтлохвилi,
   i мало того - досить було кинути поглядом
   у будь-який бiк,
   затриматися на будь-якiй, абсолютно будь-якiй деталi,
   щоб переконатися:
   все - красиве.
   немає нiчого нейтрального.
   немає нiчого негарного.
   кожна точка мiстить у собi все,
   все мiститься в кожнiй точцi,
   й отже, кожна точка є абсолютом краси
   i краса є абсолютом кожної точки,
   а отже, й усього.
   немає чогось бiльш красивого,
   нема нiчого менш гарного,
   все однакове тому, що все - абсолютне.
   краса не врятує свiт. краса його постiйно рятує.
   бо свiт є краса i краса є свiт.
  
   9
  
   мiж iншим. насправдi гриби лише допомагають.
   на вiдмiну вiд коноплi, при них не втрачається
   нi почуття часу, нi вiдчуття логiки.
   ти просто краще бачиш, лiпше усвiдомлюєш,
   сильнiше вiдчуваєш.
  
   раз i назавжди.
  
   я можу налаштуватися на це вiдчуття й зараз,
   будь-якої митi,
   коли переповнення естетичним вiдчуттям
   не заважатиме менi на практицi.
   кожна мураха, що повзе з травинкою,
   кожна трiщинка в асфальтi,
   будь-яка червина, ха, шматок лайна -
   це абсолютна краса.
   треба лише це побачити.
   нема нiчого бiльш або менш важливого,
   тим бiльше нiкого. все й усi є абсолютом,
   все в одному, й одне в усьому.
   все - єднiсть, у своїй сутi, у своїй глибинi.
  
   ми насолоджувалися красою годин вiсiм,
   i лише на свiтанку виснажений видiннями мозок
   покликав нас спати.
   виявилося, що холодно,
   а ми цiлу нiч сидiли на мокрiй
   вiд кришталевих краплинок роси
   смарагдово-блискучiй травi.
   ми зайшли до хати й залiзли пiд ковдру,
   притислися вiд холоду одне до одного,
   англiйка зняла мокру спiдницю
   й виявилося, що пiд нею нiчого немає.
   я вдав, нiби сприйняв це як натяк.
   притиснув її до себе, пестив,
   i вона дозволяла гладити себе по клiтору,
   проте не дозволяла цiлувати себе в губи.
   залишилися хоч i без трусикiв,
   але в лiфчику, хоча ранiше якраз
   ходила пляжем iз голими грудьми.
   - а чому? чому не зовсiм гола? ти ж без трусикiв!
   - це психологiчне.
   вона не вiдповiдала на пестощi пестощами,
   лише сама стогнала й тяжко дихала,
   але все ще трималася, нiби це не вона робить,
   а тiльки я,
   нiби вона не зраджує цим свого чувака,
   який залишився в Лiверпулi.
   (такi думки я матиму ще довго.)
  
   наступної ночi вона таки вiддалася.
   це неминуче,
   коли припиняєш себе обманювати,
   нiбито пiвзради - це ще не зрада.
   - я знаю, ти мене навмисне потяг у гори, щоб там звабити, -
   не раз казала потiм вона, усмiхаючись
   радше з самої себе.
   - чесно, i думки не було, - пост-фактум дiйсно здавалося,
   нiби й думки не було;
   а дiстатися до того, як було насправдi анте-фактум,
   було вже неможливо.
  
   ми вирiшили їхати до Оахаки на революцiю.
  
   як на той час уже повелося,
   ми з Сiмоном мали рухатися шляхом найменшого
   кошту.
   тому ми з ним подались автостопом,
   i я домовився з англiйкою,
   що приходитиму щодня вiд 11 до 12
   та вiд 18 до 19 на вказане нею мiсце в Оахацi.
   вона поїхала автобусом.
  
   а мене все не попускало,
   хоча минуло вже чотири днi.
  
   пiдозрюю, що так аби до кiнця -
   то мене вже не попустить нiколи.
  
   ми їхали в кузовi вантажiвки,
   а я все показував Сiмоновi то на одну
   пляму iншого вiдтiнку в зеленi гiр,
   то на iншу:
   - ох, як гарно! дивися, як гарно!
   - мда, ти таки змiнився...
   почалася шалена злива,
   й Сiмон намагався повнiстю вкрити нас
   тентом вiд намету,
   але то сюди, то туди просочувалася вода.
   вiн зливсь, а я смiявся, й вiн злився ще бiльше
   вiд того, що менi похуй на дощ i я смiюся.
   потiм ми їхали пiд вiтром мокрi,
   дуже холодно, дуже, дуже холодно,
   все вище в горах,
   але обоє вже в гарному гуморi, бо нас
   мали везти крiзь нiч, крiзь гори.
   ми стрибали в кузовi, тримаючись за борти,
   потiм Сiмон начитував реп, а я танцював,
   намагаючись не навернутися на крутих поворотах -
   усе, щоб зiгрiтися. нам було холодно шо пиздець,
   але ми були щасливi шо пиздець.
   ми повкривалися капюшонами, ще й тримали їх
   пальцями, щоб залишити тiльки
   вузеньку вертикальну щiлину.
   Сiмон iще й був у окулярах, якi знайшов десь -
   схожих на окуляри республiканських пiлотiв
   часiв iспанської громадянської вiйни 1936-1939.
   вiн глянув на мене, почав реготати, аж зiгнувся,
   а коли вiдхекався, то сказав,
   що я в капюшонi зi щiлиною схожий
   на пизду.
   я подивився на нього - i справдi.
   вiн був схожий на пизду в окулярах льотчика.
   це була щаслива поїздка.
  
   ми перетнули хребет i почали спускатися
   серпантином пiд свiтлом повного мiсяця,
   внизу було видно блiдо-чорну долину:
   кава з молоком.
   нiч така мiсячна, зоряна, ясная -
   видно, хоч голки збирай.
   нас висадили в центрi невеликого мiстечка,
   назву якого я не пам'ятаю - i там, на центральнiй площi,
   ми розклали намет
   просто пiд дверима аптеки.
   нас розбудив якийсь iз покупцiв,
   бо вiн шурнувся об намет, намагаючись
   протиснутися повз нас у вже вiдчинену аптеку:
   власники вiдкрилися на свiтанку тихенько,
   намагаючись нас не турбувати.
   Мексика - це вам не Тот-топот-тономой, йоб тваю мать!
  
   а за наступний день ми дiсталися
   революцiйного мiста-героя Оахака.
   а там...
   на zocalo коло церкви революцiя iде.
   почалося все зi звичайного соцiального страйку вчителiв.
   тi розклали наметове мiстечко на центральнiй площi,
   вимагаючи просто собi соцiальнi пiльги.
   а через кiлька тижнiв, у червнi 2006 року,
   о четвертiй ранку
   на них наслали ОМОН, мексиканською ПФП.
   копiв було бiльше, нiж самих страйкарiв,
   вони були у важких обладунках,
   зi сльозоточивим газом i вертольотами -
   але хуй там!!!
   наступного дня до вчителiв приєдналася бiльшiсть мiста.
   тепер офiцiйна влада ховається десь на чигирях,
   владу в мiстi й навколо здiйснює АППО -
   народна асамблея Оахаки:
   децентралiзоване об'єднання
   рiзноманiтних громадських органiзацiй,
   iндiанських спiльнот
   тощо. дiйсно народна асамблея,
   а не професiйнi "представники" та "народнi обранцi",
   маму їхню.
  
   коли ми приїхали, всi слухають виключно "радiо Плантон" -
   радiо наметового мiстечка.
   на базарах, у таксiвках, iз приймачами на вулицях.
   ми прийшли до революцiонерiв.
   черговi оглянули нас, розпитали,
   й ми оселились у наметi
   в альтанцi, розташованiй
   посеред центральної площi - zocalo.
   "снiму квартiру нiдалiко от центра".
   ага. але ми якiсь стрьомнi, й у нас узяли
   документи "на зберiгання". ну, для нашої ж безпеки.
   я дав могилянський студентський.
  
   посеред ночi раздайоцца iстошний крiк:
   - Zapa-aaa-ta vive!
   лiнивий голос:
   - por donde vive?
   i знову революцiйно-збуджений:
   - no sй pero vive y vive!!!
   (- Сапата жиє!
   - де ж це вiн жиє?
   - не знаю, але жиє й жиє!)
  
   тiльки засинаємо, прокидаємося вiд голосiв
   прямо бiля нашого намету..
   Сiмон прислухається: "Розi? Розi!"
   виповзаємо рачки - й дiйсно... стоїть моя англiєчка...
   взяла мене пiд ручки бєлиє й повела до свого готелю.
   не настiльки в центрi мiста, звiсно,
   але все одно приємно.
   ми потайки прошмигнули повз реєстратуру,
   зайшли до номера й пiшли до душу перед лiжечком.
   вона довго, довго, довго милила мене,
   потiм я намилював її,
   поки не впiймав погляд.
   я щось пробелькотiв про презерватив у кiмнатi,
   але вона дивилася на мене так,
   що я зрозумiв.
   спробував повернути її задом до себе, нахилив,
   але чомусь не змiг увiйти.
   вона повернулась i настрибнула на мене,
   обiйняла нiжками за сiдницi,
   а я притис її намиленою спинкою до теплих кахлiв...
   ну нє, я знав, що сам iнодi можу вiд перезбудження
   кiнчити за кiлька секунд,
   але якось не думав, що жiнка
   теж так умiє...
   власне, я би потiм мiг i вийти з неї,
   але ж вона впала б на пiдлогу :)
   словом, наступного ранку
   довелося купувати next-day pill.
  
   Сiмон тим часом значно бiльше тусувався
   з революцiонерами
   та й зустрiв i собi
   мексиканську революцiонерку.
   якось вночi ми пiшли у вiхiлянсiя -
   чи то пак, начьной дазор:
   якщо раптом знову копи нападуть.
   iз металевими прутами в руках,
   прогулюємося туди й сюди бiля барикад,
   а люди, простi люди, приносять тако та каву.
   я ледь не плакав: як у нас пiд час
   Великої Помаранчевої, туди її.
   на стiнi - графiтi: "сила в руках, камiння у брукiвцi".
   попереду купи вже виколупаного з брукiвки камiння,
   позаду - повнi ящики коктейлiв Молотова.
   оскiльки ж iноземцям начебто не можна
   брати участь у будь-яких акцiях,
   закрив я своє бiле личко шарфом
   i пов'язав на свiтле волосся бандеру россо-негру.
   видно тiльки очi.
   i все одно, один iз мексиканцiв
   упiймав мiй погляд, дивиться у вiчi,
   i каже нiжно-нiжно:
   - а ти що тут робиш, ґрiнґо льоко?
  
   наступного вечора обстрiляли будинок,
   у якому перебував Сiмон -
   мiсце розташування однiєї з революцiйних радiостанцiй.
   прийшли блядьськi мен iн блек,
   вiдкрили вогонь. у одного з мiсцевих був пiстолетик,
   вiн почав вiдстрiлюватись,
   i найманцi вiдступили: грошi-грошима,
   а життям ризикувати за них не хочеться.
  
   а через день я дiзнаюся, що українськi
   блядi-соцпартiя, з якими я стiльки тусувався,
   скуррррррвились iз янучарами.
   читаю українську правду - i
   мнє хочєтся плакать от болi
   iлi забиццо во снє...
   чому? чому в країнi, яку я так люблю,
   народ встає - а потiм знову
   виблядки просто домовляються
   десь там мiж собою,
   а простi люди не мають жодного впливу?
   проголосував? пашол нахуй до наступних виборiв.
   чому в iншiй країнi, яку я так люблю,
   народ свого часу повстав - а маємо те, що маємо?
   найбагатшу людину свiту поруч iз дiтьми,
   якi ходять по смiтниках або чистять взуття за три песо...
  
   Мати - Україна, Мексика - кохана,
   Мама в Коломиї, Розалiн в Iкстланi,
   Простiр i час, iсторiя й вiчнiсть.
   Бандера й Сапата, Махно та Магон,
   Степовi дороги та гiрськi стежки.
   Синi Карпати, зелена Сьєрра,
   Гуцули й сапотеки, полiщуки й нортеньо,
   Смереки й нопалес, модрини та пальми,
   Дим i туман, запах багаття,
   Пан фреско - свiжий хлiб,
   Свята земля - свята земля!
  
   Але, добродiю, мi компанєро,
   Пендехос - виблядки при владi й тут i там,
   В обох - припижджений Пiвнiчний Старший Брат
   I Патрiа на продаж.
  
   Панiстас, "регiони", зради,
   БЮТ, ПРI, Слiм, Порошенко
   З мiльярдами в кишенi - й поруч
   Голоднi люди, вьєхос на дорогах,
   Бабусi з сигаретами й букетами на площах,
   I Батькiвщина - у руках лядронiв.
  
   Cапата - хай живе, нехай живе Махно,
   Й ля люча сiге - боротьба триває!
   Свята земля - земля священна,
   Пан фреско - свiжий хлiб,
   Земля та воля, тьєрра й лiбертад -
   Усiм, не одиницям - а народу,
   Бо нас багато, нас не подолати -
   Коли ель пуебло ес унiдо,
   Коли ми разом.
  
   10
  
   Iкстлан дiйсно iснує.
   там Сьєрра Мадре,
   материнськi гори,
   де живуть сапотеки,
   там Ґелятао,
   де прапор над пам'ятником Бенiто Хуаресу
   бiльший за саме село,
   й коли вiн шарудить на вiтрi,
   то будить уночi - й ти лежиш i слухаєш
   цей шепiт iсторiї;
   а коли сильний вiтер подує вдень -
   тiнь вiд прапора накриває всi хати водночас.
   там вечiрнiй дощ
   дзвiнко вистукує пiсню марiачi
   на чорнiй брукiвцi порожнiх вулиць.
   там ходить Розалiн у бiлому пухнастому светрi,
   там смажена форель сама стрибає до рота,
   там смаглявi дiвчатка-школярки
   в коротких синiх спiдничках i довгих бiлих панчохах
   ходять вулицею строєм
   пiд звук маршового барабану,
   готуючись до випускного.
   а на в'їздi в мiсто - гордий напис,
   який не визнає останнiх змiн закону:
   "у цiй спiльнотi не iснує приватної власностi.
   купiвлю i продаж комунальних земель заборонено".
  
   минуло кiлька тижнiв.
   ми попрощались iз гордими iндiанцями Iкстлану
   та мужнiми революцiонерами Оахаки.
   Сiмон iще й окремо -
   з особливою мужньою жiнкою-революцiонеркою.
   вранцi-раненько я пiшов вiд Розi,
   i на розi
   зустрiв Сiмона та його кохану.
   вони сказали одне одному "адьйос" -
   i далi за напрацьованим планом.
   ми попутками.
   англiйка мала знову зустрiти нас
   у героїчному Чiапасi.
  
   оце був автостоп -
   найавтостопiший автостоп у життi.
   пiдходимо на заправцi до водiя вантажiвки.
   - вiзьмете, а?
   - та я б узяв, але в кузовi повно кака де вака.
   дивимося, дiйсно: на пiдлозi тонким шаром
   розмащена оця сама кака де вака:
   там якраз перед тим корiв везли.
   поїдемо? звiсно, поїдемо!
   ми прив'язали рюкзаки до даху,
   до металевих труб, на якi чiпляють брезент,
   а самi сiли на кришє ґалубого ваґона
   на одну з цих труб,
   наче кури на жердцi курника...
   отак i їдемо, а пiд нами плещеться кака де вака...
   зате ж яка краса довкола! знову Сьєрра Мадре,
   внизу ущелини, а ми ще й сидимо
   на висотi чотири метри над дорогою.
   i за що я люблю Мексику: коли нас бачать даїшники,
   вони смiються i махають услiд, а не спиняють.
   а на гiрськiй дорозi
   назустрiч їдуть i сигналять iншi вантажiвки,
   всiм вес-сел-ло!
   незабаром над нами з'являється
   наш покровитель i володар - Великий Орел.
   точнiше, вiн зрiдка над нами -
   переважно ж в ущелинах далеко пiд нами.
   ми тепер самi як орли.
   сидимо на жердинi над гiвном.
   щастя!
  
   машина мала заїхати в одне мiстечко,
   й водiй скинув нас бiля рiчечки.
   ми покупалися разом iз iндiанцями,
   жiнки нам показали, як правильно
   терти об камiнь шкарпетки при праннi,
   а прохолодившися, ми вийшли знов на трасу -
   й у ту ж мить нам назустрiч виїздить
   рiдна кака де вака!
  
   у Сан Крiстобаль де лас Касас
   ми приїхали надвечiр.
   злiзли з жердини.
   починався дощ, а ми знову
   заощаджували грошi як могли.
   походили-полазили, змокли
   та й розклали намета просто на вулицi,
   на чиємусь порозi. часом проїздили машини
   й заляпували стiнку багнюкою з калюж.
   мiсце було стрьомне.
   я запропонував Сiмону, якщо прийде полiцiя,
   казати, що ми розбили наметове мiстечко
   на протест проти насильства США в Iраку.
   чого тут? бо ми митцi-дадаїсти,
   сюрреалiсти та ситуацiонiсти - словом, абсурдисти.
   а якщо прийдуть злодюги, вдаватиму, нiби в наметi великий пес,
   i гавкатиму.
  
   посеред ночi я прокинувся вiд того,
   що хтось мацав ззовнi стiнку.
   я смутно спросоння згадав свiй план.
   ГГГГААРРРРРРР!...
   i я крiзь полотно вхопив того хтося
   нiгтями обох рук
   чи то за руку, чи то за ногу
   (типу, це щелепи велетенського собаки).
   чувак заверещав не своїм фальцетом,
   i я почув, як вiн льопає геть по калюжах.
   потiм зупиняється.
   й починає реготати. довго так...
   i вiддаляється, захлинаючись реготом.
   сподiваюся, вiн уже перестав.
  
   наступного дня приїхала англiйка,
   але почала поводитися дивно.
   що й не дивно.
   їй незабаром повертатися до Лiверпуля,
   до свого хлопця,
   й вона сказала, що якщо отак до останнього дня
   спатиме зi мною, а потiм пiсля перельоту
   вiдразу знов iз ним - це буде
   "психологiчна катастрофа".
   я наче й розумiв, але мене почало розривати
   на шмаття.
   я почав ревнувати її до всiх довкола.
   "давай мандрувати далi разом i все...", -
   заспокоювали одне одного ми.
   але не виходило.
   одного вечора ми таки зняли на двох
   номер у хостелi, "просто щоб побути разом".
   i звiсно, побули не просто.
   десь у якийсь момент вона нахилилася над сумкою,
   я почав пестити її ззаду, схопив за пишне волосся,
   випростав i почав цiлувати шию,
   а потiм поступово роздяг догола,
   сам залишившись одягнений.
   вона стала колiнами на край лiжка
   i вперлася в нього долонями,
   гола, а я ззаду, одягнений,
   тiльки розстiбнувши штани.
   доти ж ми займалися коханням
   ну не те щоб по-вiкторiанськи
   (згадую ванну i серце тремтить),
   але так чи iнакше обличчям одне до одного.
   а брати її ззаду виявилося так хороше:
   дивитися на її вузький стан,
   помiчати коливання великих круглих грудей,
   заходити у вологе лоно мiж бiлих-бiлих сiдничок,
   охоплювати руками то за талiю,
   то пiд животиком за стегна.
   а її стегна! аристократичнi, довгi та вузенькi,
   зараз широко розставленi,
   з гладенькою, дуже свiтлою матовою шкiрою...
   часом я вповiльнював свої рухи,
   просто щоб нахилитися над нею,
   просто щоб гладити руками по цих стегнах,
   дiстати до внутрiшньої їх частини,
   пiднятися долонями аж туди, де вiдчував жар,
   вiдчути жорстке волосся навколо жару
   й пальцями терти її гарячi мокрi губки,
   трохи стискаючи їх навколо свого члена...
  
   пiсля цього вона днi три остерiгалася
   залишатися зi мною в кiмнатi сам-на-сам.
   нє, ну не тому... просто не тi днi.
  
   ми гуляли Сан Крiстобалем,
   за катедральним собором знайшли смачнючу каву,
   просто у старенької бабусi,
   й ходили туди по кiлька разiв на день.
   це маленьке тихеньке мiсто,
   яке стало голосним у свiтi пiсля того,
   як на Новий рiк 1994-го в ньому
   заявили про себе сапатисти.
   писати про них тут бiльше не має сенсу,
   краще просто послатися
   на книжки Субкоманданте Маркоса.
   до того ж, як казала свого часу Момо,
   Ma'cos has a peyfect sense of humokh.
   (це була спроба передати нiмецький акцент)
  
   зараз тут були тiльки туристи;
   iндiанки, якi намагалися їм за смiшну цiну
   продати продукти власної працi -
   вишивку, ляльок, сувенiри;
   й багато, багато-багато дiтей у драному одязi,
   якi пробували сплавити за кiлька песо
   якiсь саморобнi пояси, кулони, браслети
   чи начистити тобi взуття.
   або просто просили грошi.
   ми з Сiмоном i англiйкою якось стояли бiля її хостела
   та розмовляли з його власником.
   той мружився на сонцi,
   фiлософуючи
   та чухаючи товстими волохатими пальцями
   товсте волохате пузо.
   - насправдi в Мексицi немає бiдностi. ось я хочу працювати та й працюю. а тi, хто не хоче - це пендехос, вони просто лiнивi.
   - сс-ссслово, чому ти не твердая криця, - Розi стиха, до себе.
   - скажiть, ви до школи ходили?
   цiкаво, як можна вибитися в люди,
   коли ти з семи рокiв ходиш чистити черевики
   замiсть учитися читати й писати,
   бо в хатi нема чого їсти,
   й так iз поколiння в поколiння,
   потiм стаєш напiвграмотним селянином,
   тебе витiсняють на безплiднi землi в гори,
   бо в долинi розростаються й розростаються великi ранчо,
   потiм ти не маєш чим годувати своїх дiтей,
   i тi з семи рокiв ходять чистити черевики
   замiсть учитися читати й писати,
   бо в хатi нема чого їсти...
   no hay pobreza en Mйxico, виблядок ти пузатий?!
   ми посперечалися на пiдвищених тонах,
   але пiшли, щоб не почати в вiчi чуваковi матюкатися.
  
   йдемо якось iз Розi з орхiдейного саду до церкви на горi,
   пiдiймаємося широкими сходами,
   а там стоїть пара середнiх лiт i розмовляє мiж собою.
   щось таке чую знайоме, хоч i туманно.
   - здрастє, а ви iз Росii?
   - (чоловiк) еммм... ну да. iз Одєсси.
   - ааааа! то ви з України! я теж з України!
   - (жiнка) ну надо же, встрєча на Ельбє.
   - ух ти! Боже ж ти мiй, я вже стiльки українською не розмовляв, i ще не знаю коли буду!
   - (чоловiк, вибачливо) да я уже i русскiй нємного забиваю, а єслi щяс начну на украiнском, он у мєня с iспанскiм будєт путаться.
   - але ж ви розумiєте українську?
   - (жiнка) ну конєчно!
   - ну ви собi розмовляйте як вам зручнiше, а я з вами тут українською.
  
   пiшли ми на пиво втрьох; англiйка сказала, що пiде прогуляється сама.
   виявилося, це нашi музиканти,
   переїхали собi рокiв десять тому до Мексики,
   грають у симфонiчному оркестрi штату Сiналоа,
   оце їздять країною.
   порiвнювали менi, як вони в Одесi при холодних батареях
   їли хлiб зi шпротами, повернувшись iз репетицiї.
   а тут мають власний будинок, яхту собi й усяке таке.
   - тут наши музиканти только так цепляются. ну, наши, я iмєю в вiду iз бившего Союза. да у нас полоркестра наших! (перелiчують) так, трєтья скрiпка iз Узбєкiстана, вiолончель одна iз Бєлоруссii, одна iз Азєрбайджана, єщьо двоє наших iз Харькова... говорiшь, тєбє нравiтся Мєксiка? слушай, а ти точно нi на чьом нє iграєшь?.. что, совсєм-совсєм нi на чьом? ну хоть на барабанах?!
   - Мєксiка - ето дєйствiтєльно страна свободи. ми пробовалi в Штати єхать. поєхалi в Хьюстон для начала на музикальний конкурс. ну, ожидалi, Хьюстон, культура... куда там! у нас тут в Мєксiкє намного више уровєнь! i вообщє. там пожiлi, нi тєбє пойтi нiкуда, нi попєть у сєбя дома - сразу сосєдi полiцию визовут. а тут раздольє! я как-то вот жену завьоз в роддом, ето когда ми только пєрєєхалi, а у ньєйо схваткi началiсь, когда ми в гостях билi, ну i я пьяний совсєм. i поєхал за лєкарствамi. останавлiваєт мєня мєнт, ну iлi полiсiа по-iхнєму. я говорю: брат, у мєня жена рожаєт! так он со мной поєхал, чтоби бистрєє било, показал гдє у нiх хорошая аптєка, а потом мєня пьяного опять за руль посадiл i говорiт: єдь к женє i больше пьяний нє єздi.
   - ну iлi вот как ми сєйчяс пiво пьйом? нє то што в Штатах єтiх йобаних, а даже в Украiнє - ну гдє би ти так в чужой дом попросiлся?
  
   так, це теж iще та тема. купили пива,
   а на вулицi сидiти не знайшли мiсця,
   бо там же колонiальна забудова: стiна в стiну,
   у кожного свiй внутрiшнiй дворик.
   до парку дуже далеко йти. ну i стукаємося в якiсь дверi.
   вiдкриває дядько рокiв п'ятдесяти.
   одесит (iспанською):
   - вибачте, а ми б не могли у вас пива попити? розумiєте, ми земляка зустрiли. купили пива, а посидiти так щоб по-людськи, то й нiде. це ж нечасто буває. ми з жiнкою з України, це в схiднiй Європi, ми в Сiналоа живемо вже десять рокiв, i ось земляка зустрiли. нам усiм так подобається Мексика! ну пустiть нас!
   дядько спершу трохи в ахуї,
   поступово починає усмiхатися
   й пускає. оце ми й пили на його внутрiшньому дворику.
   потiм одесити спробували запропонувати грошей,
   дядько образився. не взяв.
  
   еггггггг, менi ще в Мехiко сподобалося,
   як там просто пiдходити й заговорювати до людей.
   бо iноземець? а в Штатах не iноземець? чи колись у Європi?
   а спробуй. ну на двi-три фрази їх вистачить.
   а тут... i про дiтей розкажуть, i про сiм'ю в Українi розпитають...
   казав, кажу, буду казати:
   як на мене, слов'яни ближчi за менталiтетом до латiнос,
   нiж до людей Заходу :)
   тому i мексиканськi серiали свого часу так органiчно йшли;
   росiйськi кримiнальнi - це Ктулху повиїдав людям мiзки,
   а америкоськi нам нав'язують
   сiмейнi розборки, страданiя красiвой, но бєдной Марiанни
   за боґатим Луїсом Альбертом... ах, у мiня амнєзiя,
   но я всьо вспомню! брат! сiстра! у мєня тоже родiмка на лєвой щєкє!
   (сльози умiлєнiя на очах) якi ж вони рiднi...
  
   вирiшили ми з Сiмоном на одну нiч iз п'яти
   пiти в хостел вiдiспатись i вiдмитись, якихось п'ять баксiв усього.
   опинився я в однiй кiмнатi з англiєчкою знову.
   - але ж нiчого-нiчого...
   - нє, нє.
   - давай спати ще й пiд рiзними ковдрами.
   - звичайно.
   я пiдступно роздягаюся догола та ще й читаю книжку так.
   i от не я її, а вона мене взяла та й виїбла.
   ну, менi сподобалось. а вона потiм i каже:
   а тiпєрь нахуй пошол!
  
   все. це був останнiй раз.
   а пiсля того мене почало крити ще бiльше.
   вона зi мною тiльки в компанiї. наодинцi уникає.
   я розумiю, наскiльки прив'язався.
   хочу бодай поцiлувати, вона вiдвертає обличчя.
   ми знайомимося з одним студентом УНАМу з Мехiко,
   умнєйший чувак, обговорюємо книжки Фуко та Гуссерля
   (iспанська вже на такому рiвнi, хай висловлюватися треба в обхiд).
   але мене ковбасить: Розi вже хоче вiд мене до цього студента??
  
   (зi щоденника)
   1 серпня 2006. Я про це ранiше не писав, але два мiсяцi тому у Веракрусi в мене успiшно стибзили всi речi.
   Я маю на увазi всi, крiм паспорта, який випадково був при менi.
   Зi своїм паталогiчним мiнiмалiзмом, я вiдчув навiть полегшення.
  
   Вiдновлення гардеробу обiйшлося всього в десять доларiв: ропа усада - вживаний одяг.
   Оскiльки куплено тiльки дiйсно потрiбне, тепер мiй вантаж легесенький.
   Рюкзак, який розлазиться по всiх швах, люб'язно надала одна з мексиканських compaсeras.
  
   (Що, мiж iншим, теж окрема тема: матроське "жiнка в кожному порту" та не-матроськi прив'язаностi бiльшої чи меншої мiри, а потiм розлуки кожнi кiлька тижнiв, зустрiчi десяткiв iнших красивих дiвчат i дивування: а як же ми обираємо врештi одну. Якраз завтра, схоже, час розiйтися з Розi, з якою був найдовше, бо i рухалися разом - i якiй через тиждень час повертатися до Лiверпуля до свого постiйного хлопця.)
  
   Так от, про речi. Сьогоднi залишив їх. пройшовся по цигарки, через 5 хвилин повертаюся - нема нiчого.
   Цього разу й паспорта теж.
   Ну, думаю, пизда. Шпендлювати назад у Мехiко в українське консульство пiвтори тищi кiлометрiв, а потiм назад.
   Через пiвгодини виявилося, що рюкзак переховав Сiмон.
  
   Але що характерно, подумав я пiзнiше. Думки повертатися через це в Україну навiть не виникло.
   Свободу не спинити!
  
   Тим бiльше, матерiальними дрiбницями.
   Все одно через кiлька тижнiв новоорлеанськi грошi неминуче закiнчаться, й доведеться працювати - все-таки в Штатах працювали ми тiльки мiсяць, а iснуємо з того майже три.
   Вже трохи надрочився вибивати ритм на барабанах, щоб Сiмоновi не страшно було самому з гiтарою.
   Трохи навчився й виготовляти рогатки - щоб, може, продавати багатим ґрiнґо.
   I самому одна потрiбна, бо чим далi вiд великих мiст, тим бiльша необхiднiсть у холоднiй зброї. Вже писав про iнцидент iз наметом три ночi тому.
   Отак i живемо. Подумати - 10 числа буде 5 мiсяцiв поза Батькiвщиною.
  
   остання нiч перед вiд'їздом iз Крiстобаля.
   йдемо до "Мадре Тьєрра" ("Мати-земля")
   на концерт фольк-музики,
   там до Розi чiпляється якийсь iталiєць,
   вона намагається побути взагалi сама,
   а менi здається, що з ним.
   iталiєць хизується своїм аргентинським пончо,
   а я ледь не стримуюся, щоб не впиздити його по мармизi.
   ми компанiєю, з новими друзями,
   виходимо по пиво, бо в "Мадре Тьєрра"
   безкоштовний вхiд, але пиво дороге.
   iталiєць в'яжеться за нами.
   менi здається, що Розi його сама
   провокує на залицяння.
   я нервую.
   - все, я так не можу, Розi. я пiшов звiдси!
   - Антоне, не йди!
   Психую i йду.
   - Сiмон, то я тебе чекаю бiля автовокзалу. переночуємо, й на свiтанку на трасу, як i домовлялися.
   прийшов. уже з рюкзаком, який брав iз собою.
   сиджу. чекаю. сиджу. чекаю. сиджу. чекаю.
   викурив ледь не пачку сигарет за кiлька годин.
   попускає.
   спочатку: а Сiмон, сука, не поспiшає.
   потiм: а Розi теж...
   потiм: ну але ж я сам пiшов.
   потiм: та й Сiмон iз кимось там знайомитися хотiв.
   потiм: мда, але перший не повернуся.
   потiм: хоча чого страждати, краще вернутися.
   йду назад i все ж боюся:
   зараз прийду й побачу, як Розi цiлується з iталiйцем.
   i буде пiздєц. можливо, аж до ментовського бобiка.
   чи що у них там.
   приходжу, в натовпi танцює Розi. сама.
   обертається, бачить мене...
   i кидається на шию! "Антоне!"
   нiжно й довго обiймаю її.
   цiлувати вже й не намагаюся.
  
   десь пiзнiше питаю Сiмона наодинцi:
   - а куди дiвся iталiєць?
   - який iталiєць?
  
   намагаюсь описати, ну, в пончо, лазив за нами.
   Сiмон, смутно пригадуючи його:
   - а я їбу. як з'явився, так i зник. тут гля скiльки народу вештається. повна "Мадре Тьєрра".
   Сiмон iще той шкет. чи то тiєї ж ночi... нє-нє-нє, нiч перед тим
   устиг познайомитись iз якоюсь жiнкою
   (я її так i не побачив, Розi розповiла),
   залiзли вдвох через вiкно другого поверху
   до якогось хостела, що закривався рано ввечерi,
   провели чудово нiч
   (я свiчки не тримав, Сiмон розповiв),
   потiм їх iз хостела зi скандалом виперли,
   а наступного дня вiн її провiв на автовокзал.
   оце таке в мандрах постiйно.
   прив'язуєшся, проростаєш,
   а потiм рвеш молоде нiжне корiння.
   раз за разом. раз у раз. раз по раз.
  
   вже над ранок провiв Розi "додому",
   а ми з Сiмоном розклали намет на терасi
   якоїсь кафешки. Мiсто вже знайоме, затишне,
   спати завжди є де,
   не те, що в незнайомому мiстi першої ночi,
   коли гавкати доводилося.
   поруч iз нами вмостився ще один знайомий,
   якого ми зустрiли в Оахацi на плантонi перед тим.
   - ну що, влаштовуємо й тут наметове мiстечко?
   - ги!
  
   яскраво свiтить сонце, власниця кафе зi смiхом будить нас:
   - прокидайтесь уже, прокидайтеся. бо мене конкуренти обскачуть.
   виповзаємо рачки, троє заспаних i замурзаних iз двох наметiв,
   у двох сусiднiх кафе на терасах уже стоять столики
   i снiдають люди.
   всi з нас хихотять.
   у Штатах нас би збудили ранiше. копи.
   повторюся:
   Мексика - це вам не Тот-топот-тономой, йоб тваю мать!
   (коли я через пiвроку повернуся до Штатiв,
   полiцiя й шерифи зупинять мене
   п'ять разiв за першi чотири днi.)
  
   11
  
   зараз ми рушаємо на Юкатанщину.
   кiлька днiв тому ми з Сiмоном
   сидiли собi в парку на лавочцi, курили.
   - валимо вже?
   - валимо.
   одночасно. пора рухатися далi.
   але от щодо "куди" було бiльше розмов.
   Сiмон хоче на Кубу, бо Фiдель захворiв,
   а Сiмон затятий фiделiста й хоче побачити країну
   ще поки Кастро не помер.
   (зараз я це пишу, а Кастро й досi живий.
   принаймнi, офiцiйно).
   я кажу, що може вийти дорого,
   бо як ти автостопом на острiв потрапиш?
   але, врештi, згоджуюся. самому цiкаво,
   хоча щодо ладу Куби я скептик, на вiдмiну вiд Сiмона.
   й ми прямуємо до Канкуна: там порт.
  
   виїхали десь в обiд i подалися в гори.
   в Лакандонську сельву.
   пiсля кiлькох райдiв iшли дорогою,
   побачили печерну свиню з п'ятiрком поросят
   (ну, домашню, правда, але вона справдi
   ховалася в печерi),
   зайшли в iншу печеру, де я ледь не всрався,
   коли залiз на кiлька десяткiв метрiв униз,
   присвiтив лiхтариком -
   а надi мною сотнi кажанiв.
   я вимкнув лiхтарика, хоч вони й слiпi,
   й, намагаючись не дихати, виповз назад.
   а потiм почалася злива. й ми забили
   й сiли на маршрутку.
   - так, Сiмон, тiльки бiльше жодних маршруток.
   - ага.
   - бо вони нiби й дешевi, але одна там одна сям...
   - ага.
   ми мали зустрiтись iз Розi десь...
   чи то в Паленке, чи десь далi, забув.
   але я не хотiв до туристичних мiсць,
   i вже достатньо знав англiйку,
   щоб розумiти, що вона вчасно все одно не виїде.
   i ще отой студент з УНАМ хотiв iз нами до Куби.
   але бiльше ми вiд нього нi слуху, нi духу.
   схоже, то була у нього лише хвилинна фантазiя :)
  
   - виходимо в Окотцiнґо.
   - ми ж домовлялися їхати прямо.
   - виходимо, тут є пiрамiда майя.
   - нi, їдемо.
   - якщо хочеш, зустрiнемося там. водiй! зупинiть, будь ласка!
   - ти просто боїшся знову побачити Розi!
   Сiмон виходить злющий слiдом за мною.
   може, вiн має рацiю. може, я хочу розминутись,
   аби бiльше так не хуячило, їбошило та пиздячило, як перед тим.
   нiби й поруч, але вже не разом,
   пiсля того, як було так чудово...
   (потiм виявилося, що вона й справдi виїхала
   через три днi пiсля нас, а не наступного, як домовлялися.)
  
   ми пiшли пiшки до пiрамiди Тонiна,
   про яку менi розповiли перед тим одесити.
   вона зовсiм невiдома, бо вiдкрили її тiльки недавно.
   кажуть, армiя шукала сапатистських партизан,
   а наштовхнулася на пiрамiду.
   i звичайно, мiсцевi про неї знають уже давно,
   збираються там на свої свята,
   але владi не казали про це.
   ми пiд'їхали туди вже вночi,
   роздратованi, бо перед тим
   якась олкошня в Окотцiнґо,
   побачивши рiдкiсних тут iноземцiв,
   намагалася впарити нам, що Тонiна далеко,
   що ми маємо виключно брати таксi
   ("один мiй знайомий саме...")
   та платити шаленi грошi.
   не повелись, але розiзлилися.
   коли ми приїхали, надходила нiч.
   Сiмон, власне, поїхав лише заради мене.
   вiн на пiрамiду не хотiв, бо вже бував у Мексицi
   й був на багатьох.
   - але ж ця - особлива...
   - це тобi тi українцi сказали? (iронiчно)
   - я їм вiрю. й дивися, тут навiть не обладнано для туристiв. це тобi не Паленке чи Теотiуакан!
   - все одно не хочу.
   ми довго вiдмазувалися вiд працiвникiв,
   якi доглядали за руїнами, а зараз верталися з роботи
   й намагалися напоїти нас до такого ж стану,
   в якому перебували самi.
   - ик! ти мiння увважжаiш?
   врештi я почав удавати, нiби п'ю, а сам
   спльовував їхнiй шмурдяк на землю.
   п'яному море по колiно: вони обiцяли
   на ранок провести нас обох за так, ще й завести
   до особливих, нiкому бiльш не знаних
   потаємних ходiв у пiрамiдi.
   (на ранок робiтники були там, але морозились
   i ставились до нас iз крижаним холодом.)
  
   потiм вони пiшли. зате прийшла темрява.
   i спокiй, сповнений тихими звуками сельви.
   а через кiлька хвилин
   з'явилися сотнi, тисячi свiтлячкiв....
  
   (зi щоденника)
   7 серпня 2007
   Хоч би й щоб не забути, запишу про кiлька останнiх фантастичних i комiчних ночей.
   Автостоп вiд Чiапасу на Юката:- у цiлому виходить, уже автостопом вiд Г'юстона, Техас - i через усеньку Мексику.
  
   1. Наметове мiстечко в Сан Крiстобалi.
   Перед вiд'їздом розклали намет у центрi, бiля крамницi,
   а потiм прийшов iще один знайомий, мiсцевий, i розклав свiй.
   От що менi подобається в Мексицi. У людей почуття гумору є.
   Вранцi власники не почали сваритись, а почали реготати.
   "Вибачте за незручностi, але пiдйом, нам пора вiдчинятися."
  
   2. Нiч у джунглях, неподалiк вiд майянського мiста Тонiна.
   Тонiна щойно вiдкрита (кажуть, шукали сапатистiв), у горах; вранцi я там був єдиний вiдвiдувач, ґрiнґо нема.
   Словом, ето пiздєц. Там є тунель, сам бачив, пролiзти змiг метрiв 30, далi клаустрофобiя.
   Кажуть, тунель iде на 150 км до Паленке.
   Але, думаю, це магiчний реалiзм :)
  
   Вдень вiдвiдали село сапатистiв. Дiйсно, самоуправлiння на захопленiй землi - але навпроти в 5 разiв бiльша вiйськова база. Видно, щоб самоуправлiння не поширювалось.
   Отакий статус-кво, рiвновага в напруженнi.
  
   3. Нiч у селян у горах Чiапасу. Iндiанцi тцельталь. Зупинили, нагодували, поклали спати.
   10 дiтей, працюють вiд 8 ранку до 7 вечора, їдять майже виключно тортiльї з власною кавою.
   Але це були найсмачнiшi тортiльї - щойно зробленi, з присмаком диму.
  
   4. Нiч пiд навiсом автомайстернi в Кампече. Дивитися на зливу, попиваючи каву та посоль - молотий маїс iз какао, цукром i водою.
   А потiм злива минула, з'явилися зiрки, залiтали тисячi свiтлякiв i заспiвали сотнi жаб.
   Жаби тут бувають, до речi, завбiльшки як коти.
   Жаби не стрибучi, а оцi такi, шо ходять.
  
   5. Нас пiдiбрали чуваки нашого вiку; переночували у них. Просто класно, що є й такi люди. Ух, як кльово помитися пiсля 5 днiв дороги!
  
   6. У Тулумi, на Карибському узбережжi, пiсля минулорiчного урагану Стен є багато залишених кабаняс - типу навiсiв-готелiв.
   Розклали намет пiд одним з них, але я пiшов на море думати про жiнок, повернувся через кiлька годин.
   Потiм Сiмон сказав, що нiхрiна там не закинуто, вночi хтось пiвгодини голосно трахався. Молодцi, якщо справдi пiвгодини.
   А я про те не знав, повернувся пiзнiше, лiг собi на гамак пiд вiкнами незнайомої сексуальної пари й, оскiльки вперше вiд Мехiко був шiсть ночей без жiнки, вперше й подрочив, а потiм спокiйно проспав до ранку.
   ***
   (з коментарiв)
   prymara:
   Завершення просто Сорокiнське!
  
   Над Києвом зараз шалена злива, iз блискавками на все небо, щойно пила коньяк i курила, сидячи голими ногами з вiкна вниз, у чорну зливу, змерзла, заходжу - а тут твiй пост - про каву :)
  
   chapeye:
   exxx, kava, kava.
inshyj bik medali.
jak zhe zh tjazhko ci ljudy pracjujut - ves den zignuvshys iz machete.
i jakby my mogly pyty tilky ixnju kavu, a ne transgennu.

u Meksyci, zgadav, Nescafe nazyvajut Noescafe - No es cafe, "ce ne kava" :)
  
   vio_rica:
   оце якраз i хотiла сказати: "читаю, мов Маркеса"
  
   chapeye:
   dyk tut pо-inshomu j nemozhlyvo dijsnist spryjmaty :)
  
   fil_losoff:
   Знаєш, шо я оце подумав....Вибач, якщо повторю чиїсь думки - може вже хтось неодноразово таке казав, або й ти сам думав...
коротше кажучи, пiсля цiєї поїздки ти вже не зможеш повернутися до "нормального", київського, українського життя. в тебе буде ломка, з якої тобi може й не вдасться вийти взагалi. то може - залишайся десь ТАМ?..:)))
  
   zgushjonka:
   а якщо на таку жабу, як кiт, наступиш... то шо буде??
  
   fordp:
   вiдргрезе нахуй ногу!
  
   ***
   (зi щоденникових записiв "тiльки для декого")
   Intimate
   є у мене така група - intimate.
   оце зараз тiльки другий пост: люди, яких я переважно добре знаю особисто,
   або вiдчуваю якусь близькiсть,
   мiнус колишнi дiвчата та близькi друзi колишнiх дiвчат.
   бо iнодi хочеться подiлитись, а, скажiмо, Сiмон занадто американський.
  
   один автомеханiк у Кампече розповiв менi свою iсторiю. так я краще напишу свою тим, кого знаю, а не випадковим зустрiчним.
  
   словом, не знаю, до чого це, але останнiй тиждень чи два мої думки почали блукати по всiх колишнiх жiнках.
  
   рiжу цибулю, згадую, що цього способу рiзання мене навчила Таня - i пiшло. й вiд неї до iншої, потiм до третьої.
   i вже зараз не можу сказати, що хтось була бiльш значима за iнших.
   i якось сумно стає. якось їх багато, але слiду мало.
   Зараз уперше таке - починаєш подумки повертатися назад по всiх. А почалося, коли був не сам, а з Розi.
   Оце найсумнiше. Лежиш пiсля сексу, пестиш її, а думками блукаєш по спогадах про iнших, по всiх водночас i нi по кому зокрема.
  
   З Сiмоном не поговориш. Вiн сприймає жiнок як перемоги. Менi нiби й приємно подобатись, але якесь вiдчуття, що їх уже забагато як на мiй характер, хочеться зупинитися.
  
   Мабуть, через цю подорож, коли розриви прискорились, а бажання сексу змушує шукати все нових стосункiв, вiдчуття просто стало бiльш явним.
   I отак прив'язуюсь i вiдв'язуюсь.
  
   ***
   (iз коментарiв)
   1inuxoid:
   а що за iсторiю розповiв механiк?
  
   chapeye:
   my govoryly kilka godyn, popyvajuchy posol'.

korotko kazhuchy, bula v njogo narechena,
vin na pivroku poixav u Mexiko, povertaetsja - vona z inshym,
ale jomu kazhe, sho to ii "prosto druh".
(nichogo ne nagadue? :/ bo meni duzhe)
potim vona vid cjogo prosto druga zaletila,
potim stala samotnjoju matirju.

potim xotila znovu zvabyty cjogo djadjka, sho hovoryt zi mnoju,
ale vin ne piddavsja.
tozh vin dopomahav ii dytyni finansovo,
ale z neju bilsh nichogo ne mav.

zaraz mae inshu divchynu.

nu ce DUZHE skorocheno, bo zh kazhu, vin vylyvav dushu kilka hodyn.
  
   залiзши на самiсiньку верхiвку
   найвищої пiрамiди майянського мiста Тонiна,
   я дивився вниз.
   i бачив пiд собою Рай.
   далеко-далеко внизу
   хати маленького села.
   на соковито-зелених родючих луках
   пасуться лiнивi стада корiв i коней,
   навколо лук - темно-зеленi гори,
   яскраво-зеленющi крони дерев
   у Лакандонськiй сельвi,
   синє-пресинє небо,
   тепленьке сонце...
   i не знаєш, не знаєш кому або чому,
   але хочеться молитися...
   та недовго сонце грiло, недовго молилось:
   запекло, почервонiло - i рай запалило.
   навпроти маленького села - велика вiйськова база.
   соковито-зеленi луки та стада,
   майже всi, що я бачу - належать двом або трьом родинам,
   i поки один усе нiяк не може нажертися,
   багато iнших голодують.
  
   наступного вечора нас привiтав бiля дороги чолов'яга,
   рокiв сорока. наполiг, що ночiє, щоб ми не йшли
   в дорогу у джунглях,
   а заночували у нього на подвiр'ї.
   власне, подвiр'я в нього нема. клаптик землi,
   якраз десь пiд наш намет - при дорозi.
   в домi немає навiть електрики,
   будинок зроблено з чогось на кшталт шиферу,
   полiетиленовi вiкна.
   в хатi десятеро дiтей. але вiн наполiг, що нагодує нас.
   тортiльї. оцi коржики з кукурудзяного борошна.
   i власна кава. найгiрша, яка вродить - для себе.
   все решта - на продаж.
   потiм її перепродують на експорт.
   вiн працює,
   зiгнувшись iз мачете, з ранку до ночi.
   i має отаке. зате цiкаво, хто бiльше втомлюється -
   вiн чи топ-менеджери якоїсь кофi-хаус-контори?
   вони працюють у тисячу разiв тяжче, бiльше,
   ефективнiше - щоб отримувати в тисячу разiв бiльше?
   нє, рiч не в тому, що варто би зробити когось бiднiше.
   рiч у тiм, що варто б робити усе рiвнiше...
   це просто було б чеснiше.
  
   (з пiзнiшого щоденника)
   коли ми були в Чiапасi, нас запросив переночувати мiсцевий селянин.
   вдома нема електрики.
   вечеря складаеться з кiлькох кукурудзяних млинцiв, i або кави, що не кондицiйна на продаж, або кукурудзяного напою.
  
   в Нiкарагуа ми тиждень жили в селi без свiтла, з однiєю криницею води на село.
   ми жили в найбагатшого чоловiка на кiлька сiл, i вiн був аж настiльки багатий, що мiг дозволити собi годувати нас за роботу. аж настiльки багатий, що раз на два днi мiг дозволити собi свiжий сир - тобто протеїн.
  
   i там, i там основна продукцiя селян - кава на експорт.
   (принаймнi, у них своя земля: або глибоко iсторично в iндiанцiв Чiапасу, або близько-iсторично в результатi реформ 80-х у Нiкарагуа.)
  
   селянин отримуе за мiшок кави (100 фунтiв=45 кг) близько 2 доларiв.
  
   а тепер подумаймо, скiльки я чи ти купимо кави за 10 гривень?
  
   куди йде рiзниця? на транспортування? бачив я один кораблик у Нiкарагуа: там тих мiшкiв сотнi тисяч. гуртом не так i дорого на кожен мiшок вийде.
  
   "органiзацiя"?
   а отут ближче.
   яка органiзацiя?
  
   що ми оплачуємо, коли оплачуємо таку рiзницю?
  
   ми з вами платимо за мансiони та яхти членiв ради директорiв кiлькох корпорацiй, що купують каву з цiлої Латинської Америки.
   ми оплачуємо третi автомобiлi всiм тим яппi, якi займаються вкладанням капiталу - взагалi не виробництвом, а спекуляцiєю.
   ми оплачуємо величезнi гонорари юрб юристiв, психоаналiтикiв i iже с нiмi, що обслуговують вищезазначених.
   ми оплачуємо вiйськовi витрати Пентагону та бомбування Лiвану Iзраїлем.
  
   рiч не в Штатах чи Заходi.
   це лише як приклад.
   ми купуємо шмотки й оплачуємо бюрократичний апарат Китаю, тюрми для дисидентiв та iдологiю + цензуру.
   он i в Гаванi є такий собi кросiвий райончеґ мансiонiв: там живуть апаратчики.
   ми купуємо бензин i оплачуємо палаци iмамiв, вiйну в Чечнi та футбольнi клуби Абрамовича чи Муаммара Каддафi.
  
   а виробник паше так, що ми з Сiмоном, два сильнi молодики, видихалися поряд iз ним - а на вечерю має двi тортiльї та кухоль посолю, а його дiти не мають достатньо протеїнiв.
  
   це до того, що дехто тут iще каже, що цей свiт - ледь не найкращий з можливих свiтiв.
   я б розумiв, якби людство зараз виробляло явно недостатньо на всiх.
   але нерiвнiсть не мaє бути в таких масштабах.
  
   цей свiтовий лад йобнутий на всю голову.
  
   штука в тому, що жертвами, тiєю чи iншою мiрою, є абсолютна бiльшiсть.
   у тому числi й ти, блiн - якщо тобi 25 рокiв треба кредит на квaртиру в Києвi вiддавати лише для того, щоб потiм твоїм дiтям те саме треба було робити.
   й у тому числi отой яппi з третьою машиною, який не може зупинитися.
  
   i все заради iррацiонального бажання розкошiв,
   + тупо бажання влади.
  
   а кожен закритий у своєму маленькому свiтi, своїх окремих проблемах - роз'єднанi всi...
   й iррацiональнiсть, закладена в цiле, робить рабом кожну частинку, бiльшiсть людей.
   ***
  
   дядько весь час говорить про те,
   як вони б усi переїхали до Штатiв.
   там, працюючи так, вони б вибились у люди,
   думає вiн.
   тим часом Штати планують збудувати
   непроникну стiну...
   я згадую бiднякiв Нового Орлеану.
   я згадую тi луки та стада, якi я бачив з верхiвки Тонiна:
   ты видишь, как мирно пасутся коровы,
   и как лучезарны хрустальные горы.
   мы вырвем столбы, мы отменим границы
   о маленькая девочка со взглядом волчицы.
  
   й кордони не в одному лиш адмiнiстративному розумiннi.
  
   12
  
   "ви перебуваєте на територiї сапатистiв,
   де народ наказує, а уряд пiдкоряється".
   вони захопили всього одну двадцяту
   великого ранчо, що належить однiй-єдинiй людинi.
   й тепер ця одна двадцята годує близько двохсот родин.
   вони назвали своє нове поселення "Херусален" -
   Єрусалим. свята земля, свята земля.
   через мiжнародний скандал, який пiднявся,
   коли дiзналися, як гноблять корiннi народи,
   уряд не став їх зганяти -
   але побудував прямо навпроти них, через дорогу,
   вiйськову базу - в кiлька разiв бiльшу за саме поселення.
   отак вони й живуть, сусiдами.
   спершу вiйськовi намагалися тиснути на селян:
   щодня заходили на територiю села,
   недбало там прогулювалися.
   потiм урядовi довелося часто змiнювати солдатiв.
   бо тi, якi довго побули в базi,
   починали вiдчувати симпатiю до сапатистiв.
   - та ми з ними дружимо. чим тi солдати виннi? їм просто вiддають накази, й вони мусять їх виконувати, - каже нам один iз сапатистiв, якого ми зустрiли на входi до села.
   колись там постiйно були мiжнароднi спостерiгачi,
   зараз така потреба начебто вiдпала.
   хоч i пiд тиском вiйськової присутностi,
   але живуть селяни-сапатисти мирно, хай доволi бiдно.
   ми почувалися туристами й вирiшили надовго не затримуватися.
  
   поїхали на Канкун.
   у Мерiдi, штат Юкатан, нас пiдiбрав
   п'янющий дядько. його пограбували,
   коли вiн п'яний-таки вертався з паломництва
   до якогось святого мiсця.
   - може, це вам Бог показує, що варто перестати пити?
   - так, напевно, - каже дядько, сьорбаючи ром iз пляшки.
   Сiмон сiв за кермо, бо водiй лика не в'язав.
   водiйське вiкно було розбите
   бейсбольною битою, коли його грабували.
   вiн спав десь на узбiччi, й набрався страху.
   обiцяв нам у Канкунi золотi гори,
   роботу офiцiантами в готелях для iноземцiв,
   якщо ми лише дамо йому трохи грошей.
   грошей ми не давали, але купили бензина,
   щоб вiн дiстався до мiста, де має знайомих.
   там вiн почав просити ще, бо, мовляв,
   бензин знову на нулi.
   я схилявся погодитися, Сiмон твердо сказав,
   що бензину вистачить.
   дiйсно, ми дотягли до мiстечка,
   i п'яний дядько зсадив нас i сказав,
   що поїде до родичiв по грошi, купить бензину
   й повернеться.
   звiсно, не повернувся. ночiло.
   я переконав Сiмона все ж вийти на трасу,
   й нас пiдiбрали хлопцi нашого вiку.
   ми посеред ночi в'їхали до Канкуна.
   мiсто викликало асоцiацiї з Майямi.
   це зовсiм не та Мексика, яку ми бачили доти.
   це та "Мексика", яку бачать мажорнi туристи.
   хлопцi запросили нас переночувати у них,
   навiть не одну нiч - а поки не виїдемо до Куби.
   чуваки були офiгеннi.
  
   на ранок виявилося, що кубинське консульство -
   прямо пiд вiкнами їхньої квартири.
   ми спробували розпитати там, чи можливо дiстатися кораблем.
   консул сказав, що не знає, чи є такi рейси.
   довiдавшися, що я з колишнього Союзу, пожвавився:
   - я говорю по-русски очень хорошо.
   i почав... iз таким кльооооовим карибським акцентом.
   вони й iспанською по-iншому розмовляють.
   у Мексицi стiбуцця, що аби говорити як кубинець,
   треба покласти до рота гарячу картоплину.
   а насправдi, iмхо, карибцi просто розслабленi, їм лiньки
   чiтко вимовляти звуки.
   ну нафiга напрягатися... життя таке чудове...
  
   ми розумiли, що все одно затримаємося
   мiнiмум на кiлька днiв,
   i вирiшили поїхати в Тулум. якихось
   сто п'ятдесят кiлометрiв вiд Канкуна.
   зараз нам це було вже
   як з'їздити з Києва в Iрпiнь електричкою:
   подумаєш, 150 км автостопом туди, 150 назад.
   мiсцевi кажуть, що це регiон Рожевої пантери:
   Тулум, Тулум,
   Тулум-Тулум-Тулум...
   нас пiдвiз якийсь молодий чувачог. багатий.
   для нього було екзотикою йти слiдом за нами:
   знайти закинутий пiсля шторму навiс,
   розкласти пiд ним у пiсочку намета.
   Сiмон i цей чувак спали там,
   а я пiвночi гуляв узбережжям карибського моря,
   поки вони там слухали звуки єблi пристрасної пари.
   я потiм залiз у гамак пiд дверима вже поснулих
   прекрасних йобарiв,
   ну i, як було сказано вище, подрочив i гарно поспав.
   коли ми повернулися наступного дня, Сiмон розповiв,
   що той чувак виявився геєм
   i намагався в наметi чiплятися до Сiмона.
   - але вiн не агресивний був. просто хотiв пеститися. намагався мене обiйняти. я його штовхнув лiктем пiд дих, i вiн спокiйно вiдвернувся й заснув.
  
   ми кiлька днiв пiшки лазили Канкуном:
   до туристичного порту - й назад,
   до торгового порту - й назад,
   до рибальського порту - й назад...
   нiчого доступного не було. здається,
   був якийсь круїз цiлим Карибським морем,
   пiд тисячу баксiв. куди нам, грiшним.
   рибалки сказали, що вони взагалi не можуть
   наближатися до кубинських вод, а тим бiльше
   з пасажирами.
   - бо нас посадять на п'ять рокiв, а вас на десять.
   - де?
   - та прямо на Кубi.
   - так ми ж iноземцi!
   - ну то й що.
   в результатi, по довгих суперечках,
   ми вирiшили летiти-таки лiтаком. хай розоримося.
   купили найдешевшi квитки, якi змогли знайти.
   їздили по всiх агентствах, а також до аеропорту й назад.
   i дiстали щось по чотириста доларiв з кожного,
   в агентствi, що належало молодiй аргентинськiй парi -
   самi колишнi автостопщики.
   ще, я казав брати з собою не бiльше двохсот доларiв готiвкою,
   але Сiмон, менi не сказавши, взяв щось iз чотириста.
   бо на Кубi американська картка не працює.
   i долари забаненi. довелося переводити в євро.
   як потiм виявилося, пiд час цих операцiй
   ми не тiльки зняли всi грошi, якi мали,
   а ще й Сiмон залiз у мiнус.
   потiм його мама перекрила тих сто з чимось баксiв.
  
   (зi щоденника)
   вчора сидiв на даху будинку в Канкунi, що на Юкатанщинi,
   чекав на чувакiв, якi нас пiдiбрали на трасi i в яких нашi речi,
   дивився на мiсяць,
   ностальгував за Україною та спiвав українських пiсень.
  
   виявилося, що знаю бiльш або менш повнiстю:
   - "Ще не вмерла" (4 куплети),
   - "Червона рута",
   - Плач Єремiї "Вона",
   - Дмитро Павличко "Два Кольори",
   - Андрiй Малишко "Пiсня про рушник",
   - Iван Франко "Не пора",
   - "Оксана" ("Я Крук, чорний сотник УПА"),
   - "Гей-гу" (теж пiсня УПА).
  
   у нас лишався день, i ми вирiшили пiти до аеропорту пiшки.
   от навiть захочуть нас пiдвезти - а ми вiдмовимося!
   якихось 25 км, а нам усе одно на партизанiв тренуватися.
   та й пiшли. спека, спiтнiли, але йдемо.
   переночували на якомусь будiвництвi,
   вже за 1 км вiд аеропорту. при цьому
   пролазили крiзь дiрку в парканi, Сiмон при цьому
   обiрвав собi один iз рукавiв футболки,
   й потiм так i ходив у нiй цiлий мiсяць:
   дiрява футболка, з одним рукавом,
   прана час вiд часу, але вже давно не бiла -
   зате з фото Кастро та Малкольма Iкса,
   Гарлем-1961.
  
   нiч була задушлива. ми зайшли до аеропорту
   бруднi, смердючi, пiтнi. всi решта чистенькi,
   їдуть до готельчикiв. а ми не знаємо куди.
   поговорили ще з якимсь американцем.
   вiн оце повернувся, й одразу купив собi футболку
   "пиво Корона". з понтом вiн у Мексицi був, а не на Кубi.
   якщо американець всупереч блокадi їде на Кубу,
   i про це дiзнаються - свiтить штраф до 50 тис. доларiв.
   Сiмон про це теж знав.
   ми сказали, що беремо на мiсяць 400 доларiв на двох.
   американець iз сумнiвом похитав головою.
   - 400 доларiв на Кубу? там усе так дорого. я сам за два тижнi пiвтори тисячi витратив.
   ми залiзли до лiтака, намагаючись не дуже рухатися,
   щоб запахи вiд себе не розносити,
   щоб не засмердiти їм цiлий салон.
  
   сiдаємо в старий радянський вiйськовий лiтак, ЯК-40 чи я їбу.
   оскiльки лiтак iз Мексики на Кубу - ну хто буде знати росiйську?
   вони навiть не зафарбували напис на стiнцi.
   дослiвно не пам'ятаю, але суть така:
   "в случае аварии распиливать здесь".
  
   (зi щоденника)
   вiдбуваємо на Кубу.
   Iнтернет 6 доларiв за пiвгодини, кажуть - причому даял-ап.
   Так що зависати в iнтернетi або буду мало, або взагалi не буду.
   Мiсяць.
   Кораблi туди не ходять, тому виклали майже всi грошi, якi залишилися, на найдешевший авiарейс. Лiнiя Cubana.
   От нема автостопу на Кубу i все тут! скажiть!
   (збуджено) CU-BA! CU-BA! CU-BA!
  
   0x01 graphic
  
   13
  
   - ви двоє. пройдьомтє. наркотики є?
   - немає.
   - а якщо перевiримо?
   - та перевiряйте.
   нас розводять у протилежнi кiнцi великої кiмнати.
   мене починає душити смiх.
   врештi, кубинських прикордонникiв
   можна зрозумiти: серед натовпу
   чистеньких турiстєгов
   iдуть два зачуханих чма,
   з немитим волоссям i драними рюкзаками.
   Сiмон - той узагалi. в футболцi з одним рукавом,
   iз дредами на головi.
   але менi весь час смiшно. смiшно,
   коли дядько кладе мiй рюкзак на стiл,
   обережно, щоб той не розлiзся по швах,
   смiшно, коли перевiряє кожен рубець спальника,
   коли змушує зняти черевики
   й задумливо дивиться на великий палець ноги,
   який вилiз iз дiрки в шкарпетках.
   а потiм до всього знаходить
   кiлька брошур Фiделя Кастро та коментар до "Капiталу",
   за якими я вчу зараз iспанську мову.
   а що? брошури дали в консульствi,
   i треба ж починати розумiти дискурс країни.
   можливо, ми з Сiмоном обоє здавалися
   якимись абсурдними персонажами.
   хоча чого тiльки тi прикордонники
   на своєму вiку не перебачать, напевно.
   нас позапитували, де ми збираємося жити,
   ми назвали пiдслухане у туристiв iм'я
   якогось дорогущого готелю,
   прикордонники подивились iз недовiрою,
   але нiчого не сказали.
   пiсля того, як мене обшукали й вiдпустили,
   я проходжу повз Сiмона.
   в нього все ще серйознiше: речi розкладено
   в рядок на пiдлозi,
   а його яйця обнюхує
   прикордонник особливого штибу:
   здоровенна службова вiвчарка.
  
   коли ми нарештi виповзаємо, вже ночiє.
   знайомимося на виходi з аеропорту
   з якоюсь французкою.
   - а ви де будете ночувати?
   - та ще не знаємо. а ти?
   - так само.
   - ну то ходiмо разом!
   таксi до Гавани коштує якiсь шаленi грошi.
   але за 5 км вiд аеропорту є автобуси, проходящiє.
   йдемо туди, по дорозi нас iще й пiдвозить автостопом
   старий дядько на вантажiвцi. революцiонер,
   колишнiй ґерiльєро. розповiдає,
   як за Батiсти в дитинствi голодував,
   як тепер має роботу, як його син
   безкоштовно навчається. на лiкаря. на Кубi
   це, здається, найшановнiша професiя. че.
  
   аги, яка рiзниця! якщо таксi для iноземцiв
   нам явно не по кишенi, то автобус для кубинцiв
   коштує лишень 50 кубинських сентаво,
   на американськi грошi це якiсь там
   десятковi дроби цента. й так буде в усьому.
   привiт американцевi, який нам казав, що ми
   зi своїми скромними статками не виживемо,
   бо на Кубi "все так дорого".
   нормальниє герої всєгда iдут в обход.
  
   а на зупинцi ми розговорюємося з кубинцями.
   один iз них пропонує, щоб ми залишились у нього,
   взагалi безкоштовно,
   тiльки що їжу будемо на себе купувати,
   бо його родина небагата.
   хе, й отак завжди.
   добрих людей на планетi багато.
   тiльки це й рятує.
  
   наш новий знайомий,
   назвiмо його Рауль
   (не посягати ж на самого Фiделя),
   виявивсь охуєнним чуваком не тiльки на перший погляд.
   його мама спершу перелякалася,
   коли синок привiв трьох iноземцiв. це ж заборонено!
   вiн її заспокоїв, на ранок переговорив iз головою
   будинкового Комiтету захисту революцiї -
   це така мережа, яка стежить за блаґонадьожностью,
   шоб усьо було як партiя сказала надо.
  
   мiж Сiмоном i французкою вiдразу шось почалося.
   хоча ми обоє говорили мiж собою,
   що вона є квiнтесенцiєю
   французького-таки слова "буржуа"
   i трохи зневажали її
   (я навiть вiдчував вiдверту антипатiю) -
   але того, що вона їбапiльна, в неї не забереш.
   а навколо Рауля жiнки аж юрмилися.
   ми за першi днi побачили трьох чи чотирьох,
   якi приходили, щоб тiльки побути поруч iз ним,
   а вiн їм дозволяв, хоча добродушно пiдтрунював над усiма.
   - шо, Рауль, а жiночки тебе люблять ;)
   - ґрасiас а Дьос, - жартiвливо пiдiймаючи очi вгору
   та молитовно складаючи руки. вiн не вважав це
   своєю заслугою - просто йому якось так пощастило.
   жiнок не вiдлякувало й те, що вiн уже має двох дiтей,
   якi тодi приїхали на свої канiкули i його вiдпустку
   з Iспанiї вiд мами,
   котра пiсля розлучення з Раулем вийшла замiж
   за багатого старого iспанця,
   суто щоб виїхати з Куби.
   бiльше половини людей, iз якими ми говорили,
   дуже хочуть вирватися з Острова Свободи на свободу.
  
   ми якось познайомилися на малеконi (набережнiй)
   iз молодим професором географiї.
   вiн розповiв менi про те, якi в Українi найбiльшi рiчки,
   що видобувають у Донбасi, що у Кривбасi.
   й те саме вiн знає чи не про всi країни.
   - але я нiколи не побуваю у жоднiй з них.
   я знов i знову вражався загальною освiченiстю кубинцiв.
   стiльки людей знає по кiлька iноземних мов.
   одна красива негритяночка, за якою я упадав,
   (ага, насправдi вона теж приходила, щоб побути поруч iз Раулем,
   тiльки я це вже потiм зрозумiв),
   розмовляла англiйською, французькою та японською.
   вона могла б поїхати i вiльно спiлкуватись у стiлькох країнах...
   - але я нiколи не побуваю в жоднiй з них.
  
   навiть я став щодня пити трохи рому.
   ну це ж святе. ми на Кубi. Рауль наливав кожному по чарочцi
   i казав: Гавана клюб-клюб-клюб-клюб-клюб.
   i курили сигари, сигари та мiцнющi кубинськi
   цигарки без фiльтру. "крiойо".
   ми з Сiмоном вирiшили, раз нас прихистили,
   хоча б купувати їжу на всiх:
   нас двоє, Рауль, його мама та двоє дiтей -
   ми всi разом їли на три долари на день. кiнськi порцiї.
   привiт американцевi: треба ходити в народнi, а не валютнi магазини.
   Рауль був першою людиною, кого я зустрiв,
   здатною з'їсти ще бiльше за мене. аррос кон фрiхоль -
   рис iз квасолею - досхочу. пiд Гавана клуб,
   а потiм сигари на сходовiй клiтцi.
   старезний, напiврозвалений дореволюцiйний будинок
   iз внутрiшнiм двориком, у якому живуть папуги,
   ростуть пальми та лiани, сушиться бiлизна.
   в самiсiнькому центрi житлової, не-туристичної Гавани,
   де по вулицi проїздять американськi машини 50-х рокiв
   i радянськi Лади - "нацiональний автомобiль кубинцiв".
   й нiде, нiколи немає пробок. вулицi завжди напiвпорожнi,
   бо бiльшiсть кубинцiв їздять на "верблюдах":
   це Камаз зi спецiальним причепом, зробленим як автобус.
   посерединi, де дверi, причеп доходить майже до землi,
   а спереду, бiля кабiни, та ззаду вiн високий,
   тому цей транспортний засiб збоку виглядає так,
   начебто має два горби.
  
   влада намагається вiдокремити кубинцiв й iноземцiв,
   тож нам пощастило, що голова Комiтету захисту революцiї
   виявився другом i заплющив очi на те, що ми
   живемо в кубинськiй родинi, яка не має на це окремого дозволу.
   нас не пустили до басейну, куди намагався завести нас Рауль,
   - бо це басейн для молодi.
   - а ми що, старi?
   - нi... ем... ну зараз немає мiсця.
   - ви щойно ж ось наших друзiв пропускали, а нас нi.
   - ви не думайте, ви не думайте, це не є запереченням iнтернацiоналiзму. просто ми дбаємо про нашу молодь.
   (ну заборонено чуваку. полетить з роботи, якщо нас пустить.)
   iноземцям у принципi намагаються не показувати,
   де є дешевущi крамницi за кубинськi грошi -
   а кубинцям прямо заборонено заходити до готелiв.
   симпатична негритяночка, до якої я безуспiшно залицявся,
   спершу дуже боялася ходити з нами по вулицi:
   в будь-який момент її можуть зупинити
   за пiдозрою в проституцiї. пiздєц.
   хоча проституцiя справдi повальна. особлива проституцiя.
   "тимчасова подруга": багатий iноземець
   водить її по ресторанах, а вона їсть i п'є i курить скiльки зможе.
   бо потiм їй це буде недоступно.
   чи проституцiя постiйна: як колишня дружина Рауля,
   багато кубинок намагаються вийти замiж за iноземця -
   це часто чи не єдиний спосiб утекти.
   власне, шлюби з розрахунку - спосiб проституцiї давнiй,
   узаконений в тому числi в Українi, де бачимо,
   що стiльки найгарнiших дiвчат ховаються
   за затемненим склом спортивних машин
   або джипiв у компанiї з миршавенькими мажорчегами етц.
   негритяночка й Раулева мама раяли йому
   принаймнi не залупатися вiдверто,
   сварячись iз усiма, щоб завести нас туди, куди вiн хотiв.
   - я їм просто покажу нашу Кубу.
   i в планi не-туристичних мiсць, i в планi опору, через який
   туди потрапляють "несанкцiонованi" iноземцi.
   Рауль смiливий чувак. я це лише потiм оцiню повною мiрою.
  
   ми гуляли Малеконом: Рауль iз дiтьми,
   Сiмон iз французкою, i я з однiєю уххх якою жiнкою.
   колишньою коханкою Рауля, якої вiн бiльше не хотiв.
   почались обговорення тонкощiв кубинської
   внутрiшньої полiтики.
   - я вас прошу, кабальєро, зараз не те мiсце, й особливо не той час.
   весь Малекон завiшано прапорами та транспарантами:
   "вiтаємо Фiделя з 80-рiччям!"
   - та нiчого нам не станеться.
   - Рауль, ти ж сам розумiєш. сьогоднi полiцiя особливо нервова, - каже моя супутниця.
   ми потрохи пили ром на ходу, й вона притискалася до мене все тiснiше. я вже налаштувався на хорошу нiч.
   - о-о, менi треба в туалет. термiново.
   - так ось ходiмо до готелю.
   - мене не пустять.
   - чому?
   - я кубинка.
   - так ходiмо зi мною. будемо розмовляти англiйською.
   ми заходимо в фойє, охоронець не зважає на мiй голодранський вигляд, але вiдразу звертається до неї iспанською:
   - а тобi не можна.
   - бля, звiдки вiн знав?! - я, на виходi.
   - не знаю, але майже завжди se sabe. я теж одразу можу сказати, хто кубинець, а хто iноземець.
   (зауваження: вона бiла - ще свiтлiша, нiж я.)
   вона нарештi знайшла туалет i хоч якось заладнала свої проблеми, але тiльки тимчасово, бо прокладки все одно вдома.
   - давай я тебе проведу?
   - так, але пiшки я так не дiйду.
   ми пiдходимо до велорикшi, той одразу обертається й каже їй:
   - але вашого хлопця я не вiзьму. я не маю дозволу возити iноземцiв.
   ми цiлуємося в губи, й вона собi їде сама.
   тож у мене теж особистi претензiї до кубинської системи сегрегацiї.
  
   14
  
   - ну що там у вас? здається, ти їй подобаєшся, - французка.
   - oh yeah, she wants you big time! - Сiмон.
   - вона менi теж, - я.
   - ну-у? - французка.
   - поїхала додому, бо мiсячнi.
   - все одно в такi днi щось може бути.
   - та що ти кажеш? а що у вас iз Сiмоном?
   - вiн менi подобається.
   - ну-у?
  
   Рауль i французка пiшли на дискотеку.
   Сiмон i я пiшли гуляти Гаваною.
   Сiмон наче й хотiв iз французкою,
   але подумав, що я не хочу з ними через економiю
   (хоча насправдi не було настрою через вiд'їзд моєї пасiї),
   й тому вiн вирiшив i собi не купувати квиток.
   це була якась змiшана кубинсько-iноземна дiско,
   доволi дорога. перед вiдходом вiн i французка
   поцiлувалися взасос. я почувався добре, що наче
   я якось спонукав французку попередньою розмовою.
   ми вдвох пiшли на Малекон, довго говорили
   з вищезгаданим професором географiї.
   тому повернулися додому десь над ранок,
   i застаємо на пiдлозi передпокою квартири Рауля
   чудну картину:
   лежить на спинi й голосно хропе Рауль,
   скоцюрбивши руки перед собою
   в позицiї "зайчик".
   французка вмостилася головою в нього на гомiлцi,
   а ноги закинула йому перед обличчям.
   мама Рауля сидить поруч на диванi
   i з осудом дивиться на цю чюдную картiну.
   Сiмон дивиться на неї ж iз ревнощами,
   але нiчого не каже i йде спати. я теж.
   посеред ночi п'яна французка
   пiдiймається на другий поверх помешкання
   i валиться до мене в лiжко - перше на входi.
   далi не доповзла. лiжко одномiсне.
   лежить на боцi спиною до мене, пiдiгнувши колiна, а я
   приклався до неї, як ложка до ложки.
   ну i, звiсно, починаю збуджуватися.
   втримуюся, щоб не почати тертись об неї,
   годину лежу, й так i засинаю,
   впершись стояком в її задок.
  
   наступного дня якось розповiв про цей епiзод Сiмоновi.
   - а вона щось робила?
   - та нi. вона була у вiдключцi.
   - ну, якби мiж вами щось було - звичайно, я б ревнував. але зрештою, ви обоє вiльнi люди.
   - ге, Сiмоне, нi. я б нiчого не робив. у мене вже кiлька разiв було, коли я зваблював дiвчину друга. бiльше я такого не повторю. це хуйня.
  
   власне, наступної ночi французка була вже досить твереза,
   щоб прийти в лiжко до Сiмона, й то свiдомо.
   вiн ще потiм розповiдав про їхнi розбiжностi з приводу парфумiв
   i природних запахiв ггг. бомж i буржуа.
   а я наступної ночi знову довго не мiг заснути.
   бо коли ми повернулися, в сусiдньому зi мною лiжку
   спала та жiнка, з якою минулої ночi нiчого не вийшло,
   бо велорикша не мiг пiдвезти iноземця.
   я дивився на неї, дивився, так хотiв пiдiйти
   й почати її пестити.
   вона спала розкрита,
   в самих лише трусиках i лiфчику -
   така фiгурова, з тонесенькою талiєю
   та широкими стегнами, аж дихаючи жiночнiстю...
   але була маленька проблемка:
   з обох бокiв її обiймали увi снi
   двоє маленьких дiтей Рауля.
   отак я лежав, дивився на неї,
   а вентилятор майже не розганяв спеку,
   повертаючись то до їхнього лiжка, то до мого.
   до речi, ночi на Кубi були дуже гарячi.
   на ранок я прокинувсь, i її вже не було.
  
   а потiм якось переключив свою увагу на негритянку.
   навiть знаю чого, й матiнка-карма мене за це покарала.
   просто того, що вона чорненька й мене це збуджувало,
   а не тому, що вона менi бiльше подобалася як людина.
   а так нiззя. головне особистiсть, а не колiр шкiри.
  
   ми з Сiмоном уже хотiли їхати з Гавани по цiлiй Кубi,
   й Рауль iз дiтьми вирiшили поїхати з нами до Матансас,
   заїхавши по дорозi до його родичiв.
   я пiшов запрошувати ще й негритянку.
   вона не була певна: боялася бути в компанiї iноземцiв.
   - але ж Рауль iз нами ходить, i нiчого.
   - так, але вiн чоловiк.
   вона таки погодилася. ми були в неї вдома.
   вона нахилилася по щось, i я нагнувся й поцiлував її в макiвку.
   негритяночка випросталася, всiм своїм виглядом
   показуючи здивування. до мене не дiйшло.
   ми гуляли ввечерi, вона з французкою йшли попереду,
   а я ласо дивився не неї ззаду й пускав слину.
   всiляко намагався бути поруч iз нею,
   вона й не уникала: звичайно, жiнцi приємно, коли
   її настiльки хочуть - але хоча ми часом доторкались,
   i я ловив кожну мить цього дотику,
   заходити далi вона менi не дозволяла.
  
   на ранок ми вибралися до Матансас.
   якими манiвцями ми їхали, я так i не зрозумiв:
   спершу автобусом по трасi, потiм якимись чигирями,
   з чотирма пересадками. виїхали нарештi
   на транскубинську трасу - вiдверто вiйськову...
   ну, якось так вiдчувалося. широка й бетонна,
   а машин майже нема. дорога "про всяк випадок".
   нарештi нас усiх пiдiбрала якась вантажiвка.
   ги, прикольно їхати в кузовi великою кумпанiєю,
   ще й iз двома семилiтнiми-десятилiтнiми дiтьми.
   гарячий вiтер дув в обличчя, ми з негритянкою
   стояли плече до плеча (еротично шо пiздєц ггг),
   було так кльово...
   потiм виявилося, що ми їхали не в той бiк.
  
   пiзньої ночi дiсталися хати
   Раулевих родичiв. спати мiсця було мало,
   Сiмон iз французкою пiшли до намету,
   я все намагався пiдiбратися поближче до дiвчини,
   Рауль, зараза, теж якось пробував нас звести -
   оцього його ходу я так i не зрозумiв.
   а вона лягла бiля нього.
   як вiн потiм розповiв Сiмоновi, терлася вночi об нього,
   а вiн удавав, наче спить.
   хоча нiхто, крiм дiтей, на верандi так i не заснув.
   дiтей ми якось укрили простирадлами,
   а нас цiлу нiч жерли комарi. звiрi.
  
   маю я таку манiчку: iдьом пагаварiм.
   на ранок поговорив iз дiвчиною, вона сказала,
   що надто мало мене знає, що так швидко вона не може,
   чмокнула мене в губки, побiжно,
   на тому й домовилися.
   звiсно, не факт, що мене цiлком попустило, але
   вже принаймнi якось зрозумiло, шо нє.
   якшо вже точно знаєш, якось легше.
   все одно ловив кожну мить дотику,
   коли ми йшли трасою i гралися,
   штовхаючи одне одного в плече.
   цiкаво, що вона вiдчувала:
   з одного боку й пiдiгрiвала мене,
   а з iншого - до тебе постiйно намагається доторкатися
   чувак, якого ти не хочеш.
  
   над вечiр ми нарештi дiсталися Матансас.
   наче так близько, а їхати два днi.
   на Кубi взагалi з транспортом проблеми якiсь,
   якщо не їдеш з пункту А до пункту Б багатеньким туристом.
   ми почали шукати, де б чого поїсти.
   з їжею та сама iсторiя. теж постiйно дивувало:
   їдять кубинцi якесь гiвно - типу совкових котлет у тiстi,
   майже всi курять, i чоловiки, i жiнки -
   а тривалiсть життя друга в свiтi пiсля Японiї.
   звiсно, безкоштовна медицина, хуйо-мойо.
   але бiльше, напевно, клiмат: стабiльний i теплий.
   i, звiсно, те, що всi розслабленi. нiякого поспiху,
   не напружуються, не вiддають себе стресам.
   не те що ми. наче всi й погодилися
   на якусь совкову кафешку з котлетами в тiстi
   по одному кубинському песо (5 центiв) -
   але Сiмон сказав, що вiн таке їсти не буде,
   й уся чесна компанiя мусить шукати щось iнше.
   - Сiмон, та ти заїбав.
   - no mames ("iди нахуй", тiльки образливiше: "припини смоктати").
   - але справдi...
   - але справдi, no mames!
   - ти охуїв? шо блядь за егоїзм...
   - та пiшов ти в пизду.
   - усi мають десь лазити, бо лише ти невдоволений, уйобок!
   - а лопаткою по їбальцю?
   - а ти спробуй!
   - е-е, ану розiйдiться, джигiти, - втручається Рауль.
   французка й негритянка дивляться на нас iз острахом.
   здається, це була найбiльша наша сварка
   вiд самого початку подорожi.
   я у фрустрацiї, що з негритянкою нiчого не виходить,
   Сiмоновi треба захищатися, бо його попускають при дiвчинi.
   - що це було? - вже потiм спокiйнiше питає вiн. вже англiйською, бо насамотi.
   - ну сам подивися. всi ж наче вже домовилися...
   - я цього не чув...
   - ну добре, вибач. непорозумiннячко вийшло. eine kleine MißverstДndnis.
   - та, хуйня. буває.
  
   ми купались у морi вночi, й тут я вже
   розважився на славу. iтогi падвiдьом:
   порвав труси, давно ношенi.
   навпiл, як i в Масунте, де не однi труси пiшли по пиздi,
   перш нiж я зрозумiв, чому в Галiвудах усi купаються в шортах.
   по цiлiй срацi аж до гумки, негритянка потiм довго смiялася.
   зате нарештi у водi я вже її облапав як хотiв,
   пiд приводом активних iгор: носив на руках,
   садив собi на плечi, пiдкидав iз води, щоб пiрнала.
   блiн, усе-таки кльово: я такий свiтлий,
   вона така темна - поруч прекрасно й гармонiйно,
   як iнь i ян, i чорна кiшка й бiлий кiт, ехххх.
   поклали спати жiнок i дiтей у намет,
   а самi накрили всi речi протидощовим тентом
   i привалили з обох бокiв власною вагою,
   щоб уночi нiхто нiчого не попиздив:
   бо спали на велелюдному пляжу.
  
   наступного ранку ми розпрощалися.
   нам iз Семенком на захiд, рештi додомцю.
   на прощання нарештi подарував Раулевi свiй мобiльний,
   бо я вже пiвроку ним не користувавсь,
   а кубинцям мобiльних не продають,
   бо заборонено. абсурд якийсь. хто не в курсi,
   у них i iнтернет рiзний для кубинцiв i iноземцiв:
   кубинцi, якщо тiльки не благонадьожнi до пиздеця,
   можуть ходити лише по окремих сайтах.
   ага, а реєструвати iмейл можуть тiльки
   на корреодекуба.ку - при реєстрацiї
   треба вказувати домашню адресу i номер паспорта.
   ми багато сперечалися з Сiмоном:
   що з кубинських реалiй можна виправдати, а що нi
   блокадою й iдеологiчною вiйною з боку Штатiв.
  
   нам було не зовсiм по дорозi,
   а точнiше, зовсiм не по дорозi,
   але якийсь дядько запропонував завести нас
   на пляж Варадеро. й ми не пожалкували.
   якщо мексиканський Масунте був найкращим
   океанiчним пляжем, iз величезними хвилями
   та драйвом,
   то Варадеро - найпрекраснiший морський пляж,
   який я бачив. заходиш у прозору-препрозору,
   чисту-пречисту та спокiйну воду,
   дуже-дуже повiльно стає глибше, ти пливеш,
   i бачиш пiд собою дно на десять метрiв.
   а коли вже пропливаєш двiстi метрiв -
   знову стає мiлко, бо течiєю намело
   такий неначе вал, i ти стоїш на ньому,
   вже далеко вiд берега, але по пояс у водi -
   й лише пiсля валу вода стає не свiтло-блакитною,
   а темно-синьою, й ти пливеш у глибини...
   є ще такий плюс, що на тому валу, де тебе вже нiхто не бачить,
   можна зняти труси i плавати у теплiй водi голим,
   тепло сочиться по яйцях, плаваєш збуджений,
   намагаєшся плисти лише брасом, поширше розкидаючи ноги,
   тебе обмиває, вода несе млiсть по животу i далi...
   мене дивувало, що в Мексицi та Кубi
   ми так i не знайшли нудистських пляжiв,
   де можна ходити i плавати голим серед iнших,
   щоб до тебе нормально при цьому ставилися.
   доводилося плавати наголяса або вночi,
   або отак, як на Варадеро, приховано.
  
   там же ми зайшли купити карту Куби,
   щоб знати хоч, куди їдемо.
   виявилося, що й карт для кубинцiв теж немає -
   тiльки туристичнi. дорого. то я просто взяв
   i перемалював карту схематично
   до свого записника.
  
   спочатку нас пiдвезли на дорогущих машинах,
   якi продаються тiльки iноземцям.
   експедитори, якi їх переганяють,
   їздять по троє-четверо. начальниковi
   ми чимось приглянулися.
   потiм їхали на бричцi з селянами.
   тi запросили нас дорогою назад зазирнути,
   подивитися, як вони живуть за влади Кастро.
   запропонували саркастично, треба сказати.
   далi пiдвiз дядько, який розвозив хлiб
   вiд села до села. теж бричкою.
   їхав, смiявся й часом лiниво пiдганяв
   лiнивого мула:
   - му-у-ля! му-у-ля!
   муля скоса дивився на нього й не поспiшав.
   на однiй iз зупинок ми побачили,
   що є й кубинцi, якi їздять на дорогих iномарках.
   мажористi такi молодики - дiтки компартiйних босiв.
  
   до вечора ми дiсталися пiвострова Сапата
   (не плутати з Емiлiано Сапата).
   ночували, вiдповiдно, в болотах Сапата.
   на пiдходi вперше побачили, як ґусано
   (кубинцi-контрреволюцiонери)
   ставляться до iноземцiв.
   пiд'їздить хлопець рокiв двадцяти на роверi.
   - а, ви голоднi? у мене якраз тато кухар. швиденько щось вам зготує. оце вам пощастило.
   виходить тато, схожий на
   власника отого хостела в Сан Крiстобалi:
   чухає волохатими жирними пальцями
   волохате жирне пузо.
   - та я вам зараз за пiвгодинки зроблю поїсти. всього двадцять доларiв.
   - ви шо, гоните?
   - та то зараз усе таке дороге...
   - та ми ж уже не лохи. ми в Гаванi за три долари на день жили.
   - ви знаєте, скiльки я податкiв плачу, щоб мати дозвiл утримувати iноземцiв? клятий Кастро... о, а ще можете в нас переночувати. всього двадцять доларiв з носа.
   - нє, ми маємо намета. десь заночуємо.
   - та ви що, подурiли? та там у болотах людина вижити не може! вас комарi за годину з'їдять!
   - виживемо.
   довго йшли дорогою повз пiонертабори,
   спiвали пiсень iз подорожнiми -
   п'яними кубинськими пiонерами-ґусано.
   познайомились iз кiлькома дiтьми, якi з батьками
   виїхали на пiкнiк. цi Фiделя любили.
   попри всю мою критику, можу зробити одне узагальнення:
   майже всi тi, що критикували уряд,
   чомусь виявлялися виблядками стосовно нас:
   використати, обiбрати, обманути.
   це ж iноземцi, лохи, на те вони й iснують.
   а революцiонери, хай з ними не погоджуєшся,
   вважали за необхiдне показати Кубу i кубинцiв
   iз щонайкращого боку, i тут уже не майже,
   а в усiх випадках виявлялися людьми
   кришталевої чесностi. зуб даю.
   дiти показали нам, де краще поспати,
   де набрати чистої води. попередили,
   щоб у воду не дуже заходили, бо на болотах
   водяться якiсь прiсноводнi крокодили.
   "але на березi вони на вас не нападуть".
   все одно, я потiм пiшов у кущi,
   бо щось вiд страху срати захотiлося.
  
   мiй рюкзак рвався вже давно,
   останнiм часом по кiлька разiв на день.
   у Матансас поламався ще й намет Сiмона:
   рама, на яку треба крiпити стiнки,
   щоб стояв.
   дрочили ми його, дрочили
   години пiвтори.
   так i не встав.
   довелося просто лягти на пiсок у спальниках,
   а наметом укритися.
   пiд шатрами добре спати:
   не треба сi накривати,
   анi грiє, анi прiє
   через дiрки вiтер вiє...
   одна проблема: комарi справдi виявилися скаженими.
   але ми вижили, хе-хе.
   невиспанi встали на самiсiнькому свiтанку,
   подивилися на гостинне болото
   та й подалися далi пiвостровом -
   до Затоки свиней. власне,
   заради неї ми й перетнули
   цiлий острiв з пiвночi, вiд Варадеро, на пiвдень.
   бiс його знає, як так виходить,
   але пам'ятаю, що ми ночували на пiвостровi ще одну нiч.
   наче й не такий вiн великий, наче нас i пiдвозили
   якiсь вантажiвки - один раз iз металобрухтом,
   iншого разу вiдкрита, з купою мiшкiв якогось коренеплоду,
   ця машина зупинялась у кожному селi,
   скидаючи по кiлька мiшкiв пiд крамницею.
   вночi ми накупили досхочу хлiба й нажерлися
   на десять центiв.
   я потiм зрозумiв, чому старий продавець
   дивився на нас iз злiстю: це був магазин для кубинцiв,
   i вiн не хотiв, щоб дешевизною за рахунок спiльної працi
   користувались iноземцi.
   але конкретно нас йому було шкода.
   тож вiн на нас i злився. i на себе. але хлiба продав.
  
   Куба й так нешвидка, але на цьому пiвостровi
   час ледве повз. менi здавалося, що ми сунемо ним
   уже з тиждень: якiсь зустрiчi, розмови,
   автостоп по десять кiлометрiв за раз,
   або бiльше, але з зупинками пiд кожним стовпом.
   "до цього мiсця дiйшли найманцi" -
   висить плакат в одному мiсцi.
   "тут була команданцiя Фiделя Кастро" -
   в iншому.
   "тут полягли стiльки-то кубинцiв,
   вiдбиваючи найманцiв".
   отак ми дiсталися самого пляжу Хiрон,
   де висадились американськi найманцi в 1961.
   похмуре мiсце, як на мене. посеред болiт,
   де майже нiчого нема. а в музеї надивилися на зброю,
   на фото пiвострова до революцiї,
   коли селяни видобували торф i вугiлля суто руками
   й носили їх на своєму горбу.
   щовечора жахливi комарi...
   я був пригнiчений.
   почався дощ, але ми й пiд ним
   викупались у Затоцi Свиней, на пам'ять.
   ховалися вiд дощу. iшли порожньою дорогою.
   ще там чомусь були якiсь смiтники,
   там i сям упродовж десятка кiлометрiв.
   дощ закiнчився на якийсь час,
   ми простували далi,
   й на телеграфному стовпi я побачив орла.
   - дивися, Сiмоне, Великий Орел! ми так давно його не бачили. значить, правильною дорогою йдемо.
   ми пiдiйшли ближче.
   виявилося, що то не орел, а стерв'ятник.
   сидiв, напiврозпустивши крила, роззявивши дзьоба,
   й пильно стежив за нами.
   стало моторошно.
  
   ми так бiльше не могли, й зупинили туристичний автобус.
   той нас довiз у кондицiонованому повiтрi за годину.
   ми заплатили по кiлька доларiв i пiд зливою домчали
   до бару на трасi. бар виявився валютним.
   щоб нас не вигнали, мусили ледь не розоритися на чаї.
   коли злива стала, вже знову вечорiло,
   але ми пiшли на трасу й почали ловити машину
   серед безлiчi кубинцiв.
   на Кубi автостоп - це не понти. майже всi мiсцевi так їздять.
   бiльше того, є спецiальнi працiвники Мiнтрансу -
   їх називають "жовтi", за кольором форми -
   то цi на спецiальних зупинках для автостопу
   зупиняють машини i садять по стiльки-то людей у кузови.
   соґласно очєрєдi. плата, як за автобус.
   якщо зупиняєш машину не на зупинцi, не через "жовтого" -
   платиш, скiльки скаже водiй. значно бiльше.
   часом водiй порожньої вантажiвки
   набирає в кузов по тридцять-п'ятдесят людей, за грошi.
   буває, що пiдвезуть безкоштовно, суто з симпатiї.
   коли ж платити,
   з нас брали стiльки ж, як iз кубинцiв. дорого навiть для нас.
   а як подорожують вони, при мiсячних зарплатах по 30-50 баксiв -
   взагалi не уявляю.
  
   з лихом навпiл дiсталися повороту на мiсто Сьєнфуегос.
   дивний якийсь перiод: знову надходила нiч.
   сiрi днi змiняють темнiї ночi.
   на трасi стоїть безлiч кубинцiв, усi хочуть кудись доїхати.
   водiї один за одним вiдмовляються брати нас, iноземцiв.
   уже зовсiм стемнiло. стає ще одна вантажiвка.
   розумiємо, що сьогоднi це може бути остання.
   водiй набрав у кабiну чоловiк сiм, на нас не звернув увагу.
   на кузовi стоїть якийсь пiдйомний кран.
   ми вирiшуємо лiзти-таки туди.
   машина поволi рушає, ми намагаємося на ходу вдертися.
   я пiдштовхую Сiмона пiд сраку. вiн уже нагорi.
   перехиляється, щоб пiдтягнути мене.
   я вже пiдвис на вiдкритiй платформi кузова,
   але ноги досi внизу.
   i тут вiє вiтром, i мене накриває тентом,
   яким ми двоє перед тим укривалися вiд дощу.
   я нiфiга не бачу, ноги затягує пiд колесо,
   а Сiмон тягне мене за комiр нагору.
   - ааааа, бля, пусти, не заважай, сам залiзу!
   я вже закинув одну ногу й починаю закидати iншу,
   але тут з-за спини нахиленого Сiмона
   падає гiтара.
   бля!
   я зiстрибую вниз i бiжу по гiтару,
   пiдбираю й бiжу слiдом за машиною,
   але та вже набрала швидкiсть, я вiдстаю,
   - стрибай, Сiмон!
   - не можу, ноги поламаю!
   - бля, стрибай!
   - зустрiнемось у Санта Кларi!
   - як?!?
   Сiмон зникає в темрявi, я злющий стою з його гiтарою на трасi.
  
   15
  
   спочатку я злюся на Сiмона, що не давав менi залiзти самому.
   потiм думаю, що вiн же щиро хотiв допомогти.
   тодi злюся на срану гiтару, як на живу iстоту.
   потiм на кубинську владу, яка лякає кубинцiв щодо iноземцiв.
   тодi на саму ситуацiю.
   в Сiмона з собою половина моїх речей,
   в мене - його. як i де ми зустрiнемося?
   йду по трасi, щоб не злитися стоячи,
   а хоч трохи розвiяти своє переповнене почуттями
   горло.
   рюкзак знову рветься, я матюкаюсь i скидаю його на землю.
   в'яжу чергового вузла й перепаковуюся.
   злюсь i стоплю машини.
   звiсно, нiхто не стає. потiм один далекобiйник зупиняється,
   я розповiдаю ситуацiю, вiн каже, що пiдвезе -
   - скiльки даси?
   та йоли-пали. пропоную трохи.
   - та це не грошi.
   ледь не прямим текстом
   посилаю його нахуй. та й пиздую пiшки
   нiчною трасою.
  
   й менi починає подобатися.
   врештi, це ж так приємно. я заповiльнююсь
   i тихо йду крiзь нiч.
   у головi прояснюється. врештi,
   я все одно маю все потрiбне для життя.
   та й чи багато треба? якщо ми навiть не зустрiнемося зовсiм -
   бо нема нi телефона, нi iнтернета -
   я просто можу мандрувати сам,
   а побачимося ми вже при польотi назад.
   i менi цей варiант починає здаватися кльовим.
   я йду й наспiвую "команданте Че Гевару",
   настрiй свiтлий.
   i через кiлька хвилин зупиняється три Камази.
   три!
   всi цi "правила" автостопу, якi намагаються описати
   всiлякi Кротови - хуйня.
   немає нiяких правил!
   можна їздити i вночi в чорному одязi.
   головне тiльки бути позитивно налаштованим.
   i все.
   думаю про це, поки бiжу до Камазiв.
  
   виявилося, їх змусив зупинитись iнший автостопщик.
   молодий юнак, рокiв сiмнадцяти:
   - я з молодої гвардiї. соцiальнi працiвники. бачиш футболку? водiї зобов'язанi для нас зупинятися. ми надiя Фiделя.
   - а що ти робиш?
   - ось зараз працюю волонтером на нафтопереробному заводi. дивлюся, щоб там нiчого не крали.
   я залiз у кузов одного з Камазiв. воно наче й тепло,
   але коли їдеш уночi, продуває все-таки.
   то я сiв спиною до кабiни,
   сракою до вихлопної труби. вона така тепленька...
   курив i спiвав. приємно.
   вони їхали аж до Ляс Тунас, а сам соцiальний працiвник -
   до Сьєго де Авiла. запросив мене до себе в гостi.
   i те, й iнше значно далi за Санта Клару,
   я вже спокушався поїхати з ними,
   але мої вагання вчасно закiнчилися
   пiд тиском обставин.
   - усе, поламалися.
   одна з трьох вантажiвок накрилася пиздою.
   вони мусили чекати ранку пiд Санта Кларою.
   ми розмовляли з соцiальним працiвником.
   заiдеологiзований, але кришталево чесний.
   я дуже хотiв подарувати йому улюблений светр,
   у мене вже почала з'являтися потреба
   дарувати улюбленi речi. потлач - наше всьо.
   побоявся, що хлопець хибно це сприйме.
   як хабар-вiддяку шолi. надто вже вiн правильний.
   поїли котлет iз тiстом у придорожнiй забiгайлiвцi.
   вiн говорив зi мною й паралельно
   намагався впiймати iншу машину, трусячи своєю футболкою.
   щось нiхто iз зобов'язаних зупинятися не зупинявся.
   уже перед свiтанком я полiз до кузова спати,
   а розбудив мене водiй у Санта Кларi.
   - а де цей, соцiальний працiвник?
   - вночi впiймав машину й поїхав додому.
  
   ги, на той час уже знав, де Сiмон з'явиться точно.
  
   Seguiremos adelante
   Como junto a tМ seguimos
   Y con Cuba te decimos
   Hasta Siempre, Comandante...
  
   я зайшов на автовокзал, переповнений
   старенькими американськими автобусами
   та радянськими Зiлами з написами "Люди".
   це теж автобуси.
   наївся досхочу котлет у тiстi
   у їдальнi за столиком iз залiзними нiжками,
   вкритому замацаною порiзаною клейонкою.
   аж защемило в горлi вiд ностальгiї
   за iншою епохою, в якiй я народився й вирiс.
  
   прийшов до мавзолею.
   зачекав, поки той вiдкриється.
   Сiмона ще не було. я зайшов усередину.
   гордо написав у книзi вiдвiдувачiв "Україна".
   не якiсь там буржуазнi феерени!
   коли сказав на входi, що "ера Уньйон Совьєтiка",
   мене ледь не обiйняли.
   надивився на оригiнали вже знайомих iз репродукцiй фоток,
   на знаменитий берет, який зараз свiтиться
   на стiлькох футболках людей, яким
   до самих iдей Че пофiг,
   на старосвiтський балончик, яким Ернесто
   допомагав собi проти астми.
   а в iншому боцi мавзолей. всi, хто були в Болiвiї.
   здається, загинули всi.
   знову ж:
   хто ж така ця красуня Tanya з Нiмеччини?
  
   вийшов надвiр i довго мружився,
   бо сонце вже зiйшло, а я вiдходив.
   розговорився на площi з дружнiм ментом,
   той почав по рацiї вишукувати Сiмона.
   - а який вiн?
   - ну на мене схожий. iз рюкзаком, обiрваний.
   - так i перекажемо... привiт. розшукуємо чоловiка. iноземець. рокiв двадцяти п'яти. в камуфляжних штанах. iз великим рюкзаком... нi, нема такого, - до мене.
   тут бачу, ходить навколо пам'ятника, фотографує.
   ги!
   ну не мiг вiн тут не з'явитися!
  
   (зi щоденника)
   на виходi з мiста Сьєнфуегос (назване на честь Камiльо Сьєнфуегоса)
   почався дощ, тож ми укривалися наметом.
   прийшла вантажiвка, пiдiбрала кiлькох людей,
   але iноземцiв побоялася (заборонено, але багато хто забиває).
   ми вирiшили посунути потайки ззаду, але оскiльки водiй нас не бачив,
   машина рушила. Сiмон застрибнув на ходу, я слiдом,
   але мене накрило наметом, я нiхрiна не бачив,
   ногу почало затягувати пiд колесо, а Сiмон тягнyв мене за пояс.
   "ааа, вiдпусти мене, сука, сам залiзу!"
   вiн вiдпустив, я закинув намет, майже залiз, але тут з машини впала гiтара Сiмона.
   я зiстрибнув по неї, а коли пiдiбрав, вантажiвка набрала хiд.
   я не мiг наздогнати.
   "Злазь!" - Сiмоновi.
   але той вже не мiг.
   "Зустрiнемось у Санта Кларi!"
  
   отак на нiч я лишився сам, а вiн поїхав. я, роздратований, пiшов уздовж дороги. стемнiло, нiхто вже не ставав, я злився.
  
   потiм згадав своє "золоте правило автостопу".
   не має значення, якого кольору твiй одяг, iдеш ти чи стоїш.
   головне - перебувати в позитивному дусi. о!
  
   як тiльки налаштувався, зупинився караван iз трьох КАМАЗiв.
   по дорозi ми ламалися тричi, о другiй ночi одна з машин заглохла остаточно. так до Санта Клари й не доїхали.
  
   переночував у кузовi, на ранок iнша машина поїхала в мiсто дзвонити, завезли й мене.
   Санта Клара - десь як Полтава завбiльшки. де ми з Сiмоном "зустрiнемось у Санта Кларi"?
   але вже через 5 хвилин я знав, що вiн з'явиться в одному мiсцi.
  
   Aprendimos a quererte
   Desde la historica altura
   Como el sol te tu bravura
   Te puso cerca de la muerte
  
   AquМ se queda la clara
   La entraЯable transparencia
   De tu querida presencia
   Comandante Che Guevara.
  
   16
  
   коли ми залiзли до кузова вантажiвки,
   яка їхала на Байямо,
   там уже сидiли близько тридцяти кубинцiв.
   а в куточку сидiла
   гарненька шiстнадцятилiтня мулатка.
   я вмостився поруч.
   у тєснотє да нiвабiдє.
  
   їхати нам усiм довго й далеко.
   поступовно люди знайомляться,
   i як завжди у таких випадках,
   дуже швидко зближуються.
   їхати пiд вiдкритим вiтром холодно навiть у теплу погоду.
   я встаю й починаю знiмати футболку й одягати светр
   на вiтрi. светр лопоче i не вдягається,
   а телiпається над головою.
   всi кубинцi починають реготати з мене,
   особливо коли штани сповзають
   i оголюється половина сраки.
   а я щасливий. ми починаємо спiвати пiсень усiм
   кузовом,
   Сiмон ховається вiд вiтру за кабiною й дiстає гiтару,
   я вiдбиваю ритм на куплених у Гаванi бонго.
   дiвчинка заговорює до мене,
   ми, щоб не заважав вiтер, нахиляємося
   лобами одне до одного, наше волосся змiшується -
   її кучеряве чорне й моє пряме i свiтле.
   вона дiстає й починає показувати свої фотографiї.
   я вiдчуваю її тепло, вона кладе менi голову на плече.
   - ти знаєш, чого тепер бракує?
   - нi. чого?
   - щоб ти подарував менi свою фотокартку.
   починаю порпатись у документах,
   знаходжу якусь стару фотку паспортного розмiру,
   прибережену для подачi на вiзи.
   починається сонячний дощ.
   Сiмон розгортає тент, яким ми вкриваємо кузов,
   i всi зсуваємося докупи -
   тента вистачає лише на половину кузова,
   тому люди сiдають тiсним гуртом,
   щоб усi помiстилися,
   й ми всi тримаємо руками краї тенту,
   нахиляючи голови, щоб не торкатися мокрої тканини.
   ми з мулаткою-пiдлiтком опиняємося ще ближче,
   притискаємось одне до одного.
   дощ поступово стихає, й люди один по одному
   вiдпускають тент, виходять з-пiд нього,
   знову розсiдаються вiльнiше й починають спiвати,
   й у якийсь момент ми помiчаємо,
   що пiд тентом залишилися тiльки я i мулаточка.
   їй трохи холодно, я знiмаю светр i вiддаю їй,
   обiймаю обома руками, щоб зiгрiти,
   вона знову кладе голову менi на плече,
   я притискаюся щокою до її щоки.
   вона така нiжна, така наївна,
   я не хочу її образити.
   хочеться поцiлувати,
   але ж вона така юна,
   вона сприйме це ще ближче до серця, нiж я,
   а я ж тут так ненадовго,
   я просто сиджу, щока до її щоки,
   обiйнявши її,
   й насолоджуюся теплом, яке йде вiд її тiла.
   старшi кубинцi посмiюються з нас.
   - дивися, вже.
   - що, так швидко?
   - а що? молодь. у них усе так, швидко.
   - та зараз життя таке.
   ми їдемо вдвох, вiдокремленi вiд усiх,
   їдемо довго, тiльки ми, й менi здається,
   що ми сидимо ось так уже мiсяцями.
   давно стемнiло, давно потеплiшало,
   давно нема нiякого дощу -
   а ми не виходимо з-пiд тенту,
   просто сидимо поруч,
   обiймаємося,
   трохи пестимо одне одного...
   їй треба було виходити в Лас Тунас,
   на кiлька годин ранiше, нiж нам iз Сiмоном,
   i я пропоную провести її додому.
   злiзти з нею,
   щоб їй не йти ввечерi самiй,
   провести її,
   а наступного дня наздогнати Сiмона.
   здається, я вкотре дуже схильний
   порушити урочисту обiцянку,
   що мiж Сiмоном i мною не стане жодна жiнка
   i жодна дорога.
   - я тебе проведу.
   - куди?
   - додому?
   - навiщо?
   - бо хочу.
   - нi, не треба.
   вона швидко сходить, махає менi рукою.
   Сiмон:
   - а светр?
   - я їй подарував.
   - у тебе ж нiчого теплого не залишається.
   - нiчого.
   - вiн їй не потрiбен, вона з батьками живе.
   - потрiбен, не потрiбен. я просто хочу зробити подарунок.
   вiн не розумiє.
   а я i так ранiше хотiв цей светр подарувати
   соцiальному працiвниковi.
   зробити подарунок людинi, яка тобi подобається -
   значно приємнiше, нiж володiти.
   i найприємнiше дарувати те, що найбiльше любиш сам,
   найулюбленiший предмет одягу,
   до якого ти прив'язуєшся -
   тодi ти бiльше вiдчуваєш,
   що ти прив'язався до людини.
   може, це спосiб зберегти її в серцi?
  
   (з пiзнiшого щоденника)
   вiд першого вЄїзду в Мексику почав помiчати за собою потяг до потлачу, чи принаймнi до подарункiв. зараз вiддав аргентинськiй українськiй дiвчинцi всi свої книжки, якi їй сподобалися.
   i якось бiльша насолода дарувати, нiж мати самому.
   щоразу, коли зустрiчаєш людину, яка дуже подобається - хочеться залишити щось, що їй потрiбно чи просто подобається - i переважно чим бiльше сам любиш якусь рiч, тим бiльше хочеться подарувати її на згадку приємнiй людинi. вже ранiше вiддав свiй улюблений светр, найулюбленiшу футболку, подарував мобiлку кубинцькому друговi, бо їм купувати держава забороняє - i досi радiю, що не зносились, не загубились, а у когось.
   i бiлiв мi, повертається десятерицею :) теж маю багато приємних згадок-сувенiрiв, вiд цих людей, вiд iнших, просто так :) ех.... la vitta И bella
  
   ми поспали на автостанцiї в Байамо.
   вранцi Сiмон пiшов шукати,
   де б йому вiдремонтувати свою гiтару,
   корпус якої трiснув при падiннi пiд Сьєнфуегос,
   коли ми так нагло розлучилися при посадцi на вантажiвку.
   Сiмон розповiв, що тодi до Санта Клари теж не одразу доїхав.
   вiн думав, водiй знає, що вiн отак сидить бiля крану.
   але сам водiй, видно, так не думав.
   посеред ночi далекобiйник вийшов пiд машину
   посцяти.
   Сiмон:
   - коли будемо в Санта Кларi?
   водiй:
   - ААААА! ух ти ж йоб тваю мать. ти шо тут робиш?
   - їду з вами.
   - нiхуя. ану злазь. руки через тебе обiсцяв...
   словом, посеред ночi Сiмон теж опинився на трасi,
   тому й приїхав до Санта Клари ще пiзнiше од мене.
  
   ми йдемо мiстом Байамо, шукаємо майстерню
   з ремонту музичних iнструментiв.
   не так воно просто знайти її.
   заходимо до якогось ресторану,
   для iноземцiв,
   iз живою музикою.
   розпитуємо музикантiв i директора.
   про ремонт не дiзналися,
   зате домовилися при нагодi,
   що Сiмон може там виступити й заробити грошенят.
   ну i я пiдмажуся, на бонго потамтамаю.
   зате на поштi зустрiчаємо якогось чувака,
   який обiцяє нам допомогти.
   стрьомний трохи чувак,
   явно ґусано.
   але йдемо з ним.
   перебуваємо насторожi.
   зайшли натомiсть не до музичної майстернi,
   а до простого шевця.
   (чоботаря - оскiльки слово "швець" багато українцiв забули вже.)
   i нiчо так. узяв шмат шкiри, намастив клеєм -
   гiтара як новенька.
   пiд акомпанемент незмiнного в кубинських домiвках
   вентилятора китайського виробництва
   здiйснили акт кубинсько-американської музичної дружби.
   шевченко (син шевця чи то пак чоботаря, знову ж),
   величезний молодий негр,
   прєподньос менi урок, як треба грати на бонго.
   ото шо я доти витамтамував - понти
   порiвняно з тим, як вiртуозно вигравав на барабанах
   чорношкiрий шевченко.
   ритм:
   я не нездужаю, нiвроку,
   а щось такеє бачить око,
   i серце жде чогось, болить,
   болить i плаче, i не спить
   мов негодована дитина.
   лихої, тяжкої години
   мабуть, ти ждеш, добра не жди:
   не жди сподiваної волi -
   вона заснула: пiдараси
   її приспали. а щоб збудить
   хиренну волю, треба миром,
   громадою обух сталить -
   i добре вигострить сокиру
   та й заходиться вже будить...
   трохи надто кровожерно, як на мене.
   цiкаво, зараз такi ритми сприйняли б
   як розпалення ворожнечi
   та заклики до насильницького повалення
   конституцiйного ладу?
  
   швець дивиться на нашого поводиря,
   скрушно хитаючи головою:
   - оце нiчого не робить, не працює нiде,
   тiльки ходить i все критикує.
   - а скiльки з нас за ремонт?
   - а скiльки дасте.
   натомiсть поводир наполягає,
   щоб ми переночували у нього.
   - вiдмиєтеся, вiдпочинете. багато не вiзьму, всього по долару з кожного.
   - хм. справдi? а чого ж, ходiмо.
   - ну тiльки пiдемо з заднього входу, а то ж заборонено.
   чувак постiйно озирається, втягує голову в плечi.
   йдемо через квартиру сусiда, з iншої вулицi,
   потай. конспiрацiя.
   сусiд вiдчиняє балкон,
   ми вилазимо на карнiз на третьому поверсi
   i з рюкзаками йдемо тим карнiзом над подвiр'ям,
   над якимсь свинарником.
   внизу всi рохкають, квокають i гавкають.
  
   у хатi нашого господаря Сiмон
   посрав.
   той каже: зараз, зараз я змию пiсля тебе.
   Сiмон:
   - так, я не зрозумiв. хто срав?
   - та нiчого, нiчого, ви ж гостi.
   й так уже ледь не сам пiдiтре Сiмона.
   стрьомний, кажу, чувак.
   ми напружуємося.
   його мама дивиться на синка з докором.
   той:
   - ну, ви вiдпочивайте. давайте я сходжу на базар, куплю поїсти. мама зварить на всiх кубинську їжу! вiдчуєте смак Куби! давайте по сiм доларiв.
   - га? по скiльки?
   - гостi любiї, та то зараз усьо таке дороге...
   - чекай, чекай. ми в Гаванi купували на день на сiм чоловiк на три долари.
   - ну, буває рiзна їжа. я вам хорошої хочу.
   - шо значить рiзна. їжа це їжа. марципанiв нам не треба. рис i квасоля.
   - але воно рiзної якостi буває. я ж вам хочу найкращої.
   Сiмон:
   - а давай я з тобою пiду на базар i сам куплю.
   - та ви що, не можна, щоб нас разом бачили. я сам куплю.
   - та ми й на базар у Гаванi з господарем ходили, все було нормально.
   - не можна! страшно! ви вiдпочивайте, я сам усе зроблю, сам i приготую. ви тiльки грошi дейте.
   - знаєш шо, чувак. пiшов ти.
   хапаємо рюкзаки, виходимо вже через його вхiд.
   ґусано в'яжеться за нами.
   - вiдчепися.
   - ну чого ви? я хотiв як краще.
   - вiдчепися.
   - вам куди? давайте я вам таксi викличу.
   - нiчого нам не треба. ми звикли пiшки ходити.
   нарештi вiн усе зрозумiв,
   а ми пiшли на автостанцiю.
   - блiн, через цього Мануеля цiлий день витратили.
  
   сьогоднi вже нiчого немає, завтра о п'ятiй ранку
   буде вантажiвка у Сьєрра Маестра - в гори,
   де досi збереглася команданцiя революцiонерiв.
   ми вмостились у совковiй цiлодобовiй кафешцi,
   пили копiйчану каву та курили "креолiв",
   а до нас пiдходили й пiдходили поговорити кубинцi.
   одна сiм'я надзвичайно менi сподобалася.
   iз тих, котрi "люди кришталевої чесностi",
   як я собi називав їх.
   чоловiк i жiнка та двоє дiтей-пiдлiткiв.
   - ну а чому стiльки кубинцiв бояться говорити з iноземцями, або ховається?
   - хто боїться? от ми ж розмовляємо.
   - ви так. а буває, що бояться.
   - значить, совiсть нечиста.
   - та не завжди. он у Гаванi дiвчина боялася з нами гуляти.
   - ну, це так. влада з цим бореться, але проституцiя повальна. багато хто намагається скористатися з iноземцiв. як отой Мануель, про якого ви розповiдали. ґусано!
   - ну а з iнтернетом? обмежений доступ?
   - та вiн дорогий просто. я викладачка в унiверситетi, в мене вдома є. бо часом треба шукати iнформацiю для наукових робiт.
   - а пошта на корреодекуба?
   - а що з нею?
   - ну, реєстрацiя з адресою i номером iдентифiкацiйної картки?
   - нема такого.
   - а сегрегацiя?
   - яка?
   - чому кубинець не може зайти до готелю?
   - чекайте. я заходив.
   - а нас не пустили до басейна, бо ми iноземцi.
   - бути такого не може. дивiться, ось ми зараз сидимо в кафе разом, ми кубинцi, а ви iноземцi.
   - ну, правда. а чому люди бояться вголос критикувати владу?
   - що значить бояться? не знаю, особисто менi подобається. нам дали будинок безкоштовно. ось дочка вчитися йде наступного року, своїм знанням. на лiкаря. критикувати? от зараз покритикую. менi не подобається, що у нас вiчнi проблеми з транспортом. от зараз не знаємо як додому доїхати. а з приводу страху iноземцiв. так ось наша адреса, заїздiть у гостi. ми вам усе покажемо. й не боятимемося вас :)
  
   хм. ми вже третiй тиждень були на Кубi
   й нiяк не могли скласти собi однозначного враження.
   про одне й те саме нам кажуть протилежнi речi.
   ми самi щоразу бачимо протилежнi речi.
  
   Сiмон дуже хоче спати. вiсiмдесятилiтнiй дядько
   запрошує нас переночувати в нього. я же не довiряю.
   - тобi Мануеля мало, Сiмон?
   - нiчого не знаю, я спати хочу. той був ґусано, а цей революцiонер, колишнiй ґерiльєро, партизан.
   - ну йди. а я тут посиджу, почитаю з кавою й цигарками.
   - що, цiлу нiч?
   - так. настрiй є. чому б нi.
   Сiмон iде з дядьком, але незабаром повертається.
   - та ну. вiн так повiльно йшов, iще й п'яний. менi набридло. ми за п'ятнадцять хвилин i трьохсот метрiв не пройшли, а вiн iде й сам до себе говорить пiд нiс. але я таки спати хочу.
   - ну йдемо мiсце пiд намета пошукаємо. я подивлюся, де це, почитаю i вранцi тебе розбуджу на "автобус".
   ми блукали довколишнiми вулицями,
   нарештi в кущах пiд п'ятиповерхiвкою розклали намета,
   Сiмон залишився, а я пiшов назад
   до рiдного вже кафе.
   купив кубинського йогурту, котлет у тiстi,
   гарно повечеряв, п'ю каву з "креолом" -
   тиць-пиздиць. ведуть Сiмона. менти.
   - бля, Антон. скажи їм, що ми таки разом.
   мент починає розпитувати, хто ми такi i що робимо.
   ось, кажу, мандруємо автостопом.
   друг спати пiшов, а я читаю, щоб
   не проспати транспорт на п'яту ранку.
   вiн дивиться, що я читаю.
   Фiдель Кастро. промова в ООН.
   - вирiшив скористатися нагодою, нiч довга, розширюю словниковий запас.
   - а ви звiдки iспанську знаєте?
   - та вчу оце три мiсяцi.
   - ага, три мiсяцi. "скористатися нагодою", "розширювати запас".
   ги, його недовiра менi полестила.
   - слухайте, - каже мент, - так спати не можна. i до речi, мене дуже турбує, як ви обоє виглядаєте.
   я дивлюся на Сiмона в його фiрмовiй бруднiй футболцi
   з одним рукавом i фото Фiделя та Малкольма Iкса.
   - а що, в наметi спати заборонено?
   - ну чому зразу заборонено?! але ж не у громадському мiсцi.
   ми розписуємось у протоколi,
   що нам винесено попередження:
   не можна спати "in vМa pЗblica".
   - ви десь хочете поспати? зараз я поговорю оно зi сторожем.
   сторож якогось гаража
   сприйняв розмову з полiцiєю
   як доручення.
   Сiмон сидить бiля мене, той пiдходить до нас:
   - ходiмо!
   - дякую, ми зараз пiдiйдемо.
   - нi, треба вже. менi сказали за вами приглянути.
   - чекайте. це ж вiн казав, що ми можемо прийти, а не мусимо.
   довколишнi вступаються за нас.
   - що за дурницi, вони ж вiльнi люди!
   - менi сказали!..
  
   треба зазначити одну рiч. попри все,
   дядя мiлiцiонер був дуже ввiчливий,
   винiс попередження, подбав про нас
   (хай його неправильно зрозумiли)
   i вiдпустив.
   Сiмон пiшов-таки спати до сторожа,
   я залишився-таки читати,
   а на ранок вiн розповiв, як його затримували.
   - ну, я з пiвгодини там побув, коли хтось мене помiтив. пiдiйшов, залазить у намет, свiтить лiхтариком в очi: ви хто такий? я розповiв. кажу: ну, я тут посплю i завтра їду. той: заборонено! починає кричати, з вiкон визирають люди, сходяться вниз, навколо мене вже купа народу, всi галасують, хтось уже бiжить додому викликати полiцiю. тi приїхали, я розповiв нашу iсторiю, сказав, що ти на автостанцiї чекаєш, щоб прийшли перевiрили, якщо не вiрять. збираю намет, стараюся пошвидше, а воно не так просто, бо руки трусяться, а надi мною вже тридцятеро людей стоять, лiхтарями слiплять. добре, хоч перед тим подрочити встиг. тiльки ж кiнчив! слава тобi господи, хоч той перший мужик у процесi в намет не залiз!
  
   17
  
   вранцi виявилося, що маршрутки-вантажiвки не буде.
   - а що сталося?
   - поламалася, нiчого в той бiк не буде, - тоном "iдiть нахуй, заїбали" каже касирка.
   та й шо. мусили телiпатися через цiле мiсто,
   годинi о дев'ятiй вийшли на трасу,
   й жiночка iз "жовтих"
   (працiвник Мiнтрансу, який офiцiйно
   займається автостопом, садить людей на попутки)
   впiймала для нас якусь машину до наступного "жовтого" -
   наступної офiцiйної автостопiвської зупинки.
   там ми просто пiшли трасою, щоб не стояти в черзi.
   - еее, так вам нiхто не стане! - услiд.
   - розберемося.
   звичайно, стали. дядько на бетономiшалцi.
   теж колишнiй партизан. на нього сiла оса,
   Сiмон намагається зiгнати, а дядько так флегматично:
   - краще не треба. сама полетить. бо якщо вона мене вкусить, я помру.
   - га?
   - у мене цукровий дiабет. оса це вiдчуває, вона мене не вкусить.
   а сам такий спокiйний:
   - у мене кров солодка. сльози солодкi. пiт солодкий. колись кажу своїй дiвчинi: ану, пробуй сперму. та соромиться. а я кажу: пробуй! та спробувала: ай, татуню, солодка!
  
   оса й дiйсно полетiла собi.
  
   ми сидiли на узбiччi бiля якогось села в горах,
   чекаючи на транспорт далi вгору.
   - менi так подобається опускатися до стану бомжа, - радо казав Сiмон. - ги, бачу тобi теж. здається, ти ще бiльше опустився.
   - i радий тому.
   - пам'ятаю, як я вперше побачив тебе в Бостонi. причесаний, у припасованому новому одязi, в гарному светрi пiд горло. весь такий домашнiй... нi, я звичайно не робив одразу висновкiв про тебе, але розповiдаю, як це виглядало. подивися на себе зараз.
   - а сам? ггг. мене ця однорука футболка щоразу пре.
   - а ти, з дiрками на обох сiдницях.
   - цiкаво спробувати, як воно. бути на днi. ну, майже на днi.
   - треба отак їздити. щоб i дiйснiсть бачити не ту, яку тобi хочуть показати з вiкон готелiв, а ту, яку ти спроможешся побачити сам. треба, щоб свiт заповнили ваґабундос iз рюкзаками, якi вiдмовляються пiдкорятися загальнiй вимозi споживання продукцiї, вiдмовлялися бачити дiйснiсть через екран телевiзора, живуть самi, слухають й дивляться самi, не витрачають свiй час на те, щоб тiльки накупити всього цього барахла, яке їм насправдi нi до чого. треба, щоб люди зрозумiли, що мрiї можна здiйснювати. щоб зрозумiли: на те, аби, наприклад, мандрувати, не потрiбно аж так багато грошей. бажання, пiдрив, i трохи допомоги довколишнiх людей. адже й ти теж не раз i не два допомагаєш iншим. добро - естафета, яку люди мають передавати одне одному. передi мною постає грандiозне бачення рюкзачної революцiї, тисячi й навiть мiльйони молодих людей усiх нацiональностей мандрують свiтом iз рюкзаками за спиною, вони заходять у гори, роблять дивнi вчинки, добрi до iнших i пiдтримують вiдчуття вiчної свободи в кожного, хто хоче їх почути. вони не показують себе, а вчаться в iнших, вони не просять, але вдячнi, коли отримують, i радо вiддають себе тому, у що вiрять.
   - десь я це вже чув :)
   - ми також на дорозi, нє?
   - ти знаєш, я вже думав: за географiєю ми давно переплюнули того ж Керуака.
   - яка рiзниця? бiльше, менше? не треба мiрятися пiськами. важливий сам стан мандрiв.
   - але заради чого все це?
   - ти справдi ставиш собi це питання?
   - собi нi. ставлю його тобi.
   - особисто я вчуся. вчуся передусiм. я хочу зрозумiти.
   чого нам не розповiдають? як можливо те, що замовчується?
   як можливо те, що ми вже бачили?
   i ще побачимо, я певен.
   як це змiнити?
   я вчуся,
   щоб вiднайти для себе,
   лише для себе -
   бо я не хочу вчити, наставляти -
   щоб вiднайти для себе правду
   та шлях або шляхи
   боротися та працювати.
   - ходiмо, вiчний революцьйонер, бля. вантажiвка прийшла. ти б якось помився, бо вже дух вiд тiла пре.
  
   радянський вiйськовий Зiл уже був майже повний,
   а на "зупинцi" - домовленому мiсцi на узбiччi -
   стояли поряд iз нами ще кiлькадесят кубинцiв у святковому вбраннi
   (ну, ми лежали - на рюкзаках. ми звикли лежати в курявi).
   вишикувалася черга, й водiй почав запускати по одному.
   ми були останнiми й уже ледь втиснулися -
   звичайно, стоячи.
   рюкзаки нашi передали i поклали вперед.
   я бачив, як жiнка, що сидiла бiля Сiмона,
   почала затуляти носа й вiдвертатися.
   боявся, щоб те саме не робилося позаду мене.
   Сiмон нахилився до мене, стримуючи смiх:
   - блiн, я там комусь в обличчя перджу.
   - дуже смiшно, бля.
   - ну а шо я можу зробити.
   - пазорiш мєня! слухай, та май совiсть. тут сотня людей. ще й душно.
  
   нарештi машина рушила, крiзь дiрки пiд тентом
   хоч трохи почало задувати повiтрям.
   хай гарячим, але й те висушує пiт.
   було настiльки душно, що я ледь не зiмлiв.
   усi обмахуються газетками,
   сидячи впритул однi до одних.
   бля як ми довго їхали. повiльно,
   бо круто вгору.
   та ще й стаючи пiд кожним стовпом.
   i на кожнiй стоянцi знову нерухоме повiтря.
   Сiмоновi, бачу, вже теж не до смiху.
   коли ми нарештi зiйшли,
   вiн повалився зелений на свiй рюкзак
   прямо в куряву, пiд дерево.
   я пiшов купатися в рiчку.
  
   коли повернувся, Сiмон
   i досi лежав у тiй самiй позi.
   я сходив по крамничках, купив рефреско
   ("освiжаючий напiй" - тут сiк манго+апельсин),
   котлет у тiстi, поїв сам, нагодував брата
   i кажу:
   - так, iдемо.
   й тут Сiмон як вибухне! звiдки й сили взялися.
   - заїбав, чого ти мене постiйно пiдганяєш?!
   а я теж:
   - та бо тобi це потрiбно! ти подивися на себе. баба.
   - так, ти сильнiший за мене, мiцнiший, витривалiший. але знаєш що? у тебе є один великий недолiк: ти нетолерантний.
   я попускаюся:
   - Сiмончегу. менi здається, тебе треба часом спонукати. ти ж iнакше хнюпишся. дивися, ти лежиш, конаєш, i я вiдчуваю, що мушу про тебе подбати. пiшов i купив тобi їстоньки. ти хоч i старший за мене, але я часом почуваюся, нiби ти мiй молодший брат.
   Сiмон, холодно примружуючи очi:
   - знаєш, я завжди ненавидiв, коли до мене ставляться по-батькiвськи.
   - але ти до цього спонукаєш...
   - ...я тiкав вiд цього завжди. я сварився з татом. потiм бунтував у школi. поїхав свiт за очi - щоб тепер ти до мене ставився так?
   - ну добре, вибач. вибач. але ж не будемо ми справдi лежати тут. нудно буде. давай уже дiйдемо.
   вiн менi так i не пробачив.
  
   нам залишалося сiм кiлометрiв пiшки
   до входу в заповiдник. дорога йшла вгору,
   пiд сонцем. але не знаю як Сiмон,
   а я вже почувався сильнiше
   на свiжому повiтрi.
   попереду їхав селянин на мулi.
   ми бачили, як вiн переганяє тваринку
   вiд однiєї плями тiнi на дорозi до iншої,
   зупиняючи мулика пiд кожним деревом на кiлька хвилин.
   i ми стали робити те саме з самими собою.
   пiдривались i швидко йшли через палюче сонце,
   потiм вiдхекуючись у тiнi через пiвкiлометра.
   ги, я при цьому ще й курив щоразу. ото дурне.
  
   старенький селянин зрубав десь дерево
   й зараз волiк його за собою на мотузцi.
   ми пiдпряглися й допомогли йому.
   як не дивно, йти в позi бурлака на Волзi
   виявилось i приємнiше й легше, нiж просто з рюкзаком.
   може, вiд усвiдомлення, що приносиш у цьому свiтi
   хоч якусь користь. хоч у цей момент.
  
   напилися холодної криничної води,
   дядько запросив нас по дорозi назад зайти в гостi.
  
   ми нарештi дiйшли до мiсця призначення.
   i обламалися.
   - вхiд для кубинцiв десять песо, для iноземцiв двадцять доларiв.
   - щ-що? слухай, компанєро, ми сюди через цiлу Кубу їхали.
  
   не вражає. Сьєрра Маестра - одне з туристичних мiсць.
   i так ми його, i сяк. i сварились, i просились, i навiть хабара пропонували.
   - а давай ти вдаси, нiби нас не помiтив, а якщо нас побачать, ми скажемо, що в обхiд залiзли.
   - нi.
   - ну добре. а по-твоєму, така рiзниця в цiнi - це справедливо?
   - моя справа робити як установлено.
   - ну а суто по-людськи. це справедливо?
   - ах так! ну якщо вже ви мене питаєте! так, я вважаю, що це справедливо. уряд дає менi все. але йому треба брати звiдкись грошi. торгувати ми можемо дуже обмежено, через економiчну вiйну з боку Штатiв. i туризм - одна з основних статей прибутку для кубинського уряду.
   (як я казав ранiше, кубинцi дуже освiченi.)
   - мда. котлету в тiстi будеш?
   - нi.
  
   що робити?
   пустити вони нас так i не пустили,
   зате безкоштовно дозволили переночувати в себе,
   покупатися в душi.
   якщо ранiше Сiмон був запеклим кубофiлом,
   то тут уже я захищав кубинськi правила, а вiн нападав на них.
   - Сiмоне, ну намагайся дивитися не зi своєї позицiї, а вiдсторонено. вiн же має рацiю. ну загалом.
   - але ж ми не такi, як iншi туристи. ми ж не приїхали з купою бабла й витрачати бабло. я їхав сюди подивитися на те, у що вiрив, а мене зустрiчають отак.
   - ну, нема окремих правил для нас. ти так подивися. для кубинцiв усе дешево, але чому? бо в них i зарплати маленькi. вони своєю працею цю дешевизну створюють. а ми з тобою на цю країну не працювали, щоб користуватися їхнiми благами. i так он їмо ледь не безкоштовно. їжу для кубинцiв, а не для iноземцiв.
   - та воно то так, але...
  
   18
  
   знову трабли з ментами,
   чи то пак, iз системою як такою.
  
   з вершини гори ми побачили озеро чарiвної краси
   й намилились iти туди.
   провели день у селянина, якому ранiше допомогли
   тягнути дерево.
   - то як вам живеться за Кастро?
   - та добре живеться.
   - а за Батiсти як було.
   селянин (обережно):
   - та теж добре.
   бiльше ми нiчого не спромоглися дiзнатися.
  
   спустилися до села, в якому попереднього дня конав Сiмон.
   почали розпитувати, що то за озеро та як до нього дiйти.
   - а зачекайте-но, я зараз голову приведу.
   прийшов голова. з мiлiцiонером.
   - а вам туди навiщо?
   - ну що значить навiщо. подивитися хочемо. поплавати.
   - там заборонено плавати. то водосховище.
   - добре, не будемо. просто посидимо день, вiдпочинемо вiд постiйної дороги.
   - а у вас дозвiл є?
   - дозвiл на що?
   - на екотуризм.
   - ну ми ж не займаємося спецiально екотуризмом. просто мандруємо, куди захочемо.
   - так не можна. туризм має бути контрольований.
   - ...
   - зачекайте-но тут. зараз буду в Байямо дзвонити.
   - (ого. засада.)
   мент залишається нас охороняти. голова вертається через пiвгодини.
   - сказали вранцi посадити вас на автобус i спустити в мiсто.
   - а якщо ми не захочемо?
   - ну що значить не захочете, дорогенькi?
   - (зiтхаємо) гаразд. ми зараз тут намета розкладемо.
   - навiщо ж намета? у нас тут, звiсно, тихо, спокiйно - але вiд грiха подалi. зараз я вам ключ вiд клубу народної самодiяльностi принесу.
   ...
   - ось. дивiться, тут у нас на вихiднi танцi. але зараз нiкого немає. ось тут можете поспати. вам ковдри принести?
   - нi, спасибi. маємо спальники.
   - то й чудово. якщо що, дядя мiлiцiонер ось тут у сусiднiй хатi (sic!). вранцi йому повернете ключ.
  
   сидимо на порозi клубу. темнiє. куримо.
   - ти бачиш. дбають про нас, щоб усе добре було.
   - ага. ввiчливi такi. м'який контроль. м'який. але не можуть допустити, щоб швендяли тут усiлякi, куди захочуть.
   - ага.
  
   вранцi нас не турбували. ми встали коли захотiли,
   вiддали ключа, ввiчливо попрощалися,
   дядя мiлiцiонер усмiхнувся нам,
   навiть з кiмнати не вийшов.
   нiхто нас не супроводжував. а навiщо?
   село невеличке, ми й так помiтнi,
   як чиряк на носi.
   спокiйно поснiдали,
   не поспiшаючи пiшли на зупинку,
   з годинку почекали на вантажiвку-автобус
   i спустились у Байямо.
   тихо й мирно.
  
   залишалося провiдати тiльки Сантьяго де Куба.
   ми кiлька разiв пересiдали з машини на машину -
   часом через "жовтих", а часом i самi.
  
   гм, чомусь уся основна дiя вiдбувається
   останнiм часом у темрявi.
   остання вантажiвка пiдiбрала нас уже ввечерi.
   ставало холодно, Сiмон злився й хотiв спати,
   але не мiг у таких умовах.
   а я скрутився собi на якiйсь шинi калачиком
   й у вус не дув.
   машина не дотягла до Сантьяго
   буквально кiлометрiв п'ять.
   вже в передмiстi шось у неї вiдвалилось,
   i водiй зупинився на ремонт.
   Сiмон мене будить.
   - мишина поламалась.
   - i шо? ремонтують же.
   - ну та. але скiльки це часу забере? я спати хочу.
   - то забий хуй i спи.
   я знову заплющив очi, так i не вилiзши
   з величезної шини, в якiй уже затишно пригрiвся.
   - бля, ти дуже умний. моцний, да? я так не можу спати! ходiмо шукати мiсце пiд намет.
   бурчу, але встаю.
   прощаємось iз водiями i йдемо до найближчих вогникiв.
   спати при дорозi нiде, бо скрiзь болото.
   пищать жаби.
   - а знаєш що? вони нам казали, що так просто розкладати намета не можна - то ми зробимо хiд конем. пiдемо й до когось на подвiр'я попросимося.
   - ну давай.
   ми зайшли до першої ж хати, попросилися на подвiр'я
   й навiть запропонували трохи заплатити за це.
   жiнка дивилася на нас якось налякано,
   але запросила до хати й пiшла радитись iз чоловiком.
   радилися вони довго. їм було шкода нас, але вони боялися.
   - пiду запитаю голову Комiтету захисту революцiї.
   - ого, - каже менi Сiмон, - вони не можуть запросити когось на власне подвiр'я без дозволу.
   приїхав голова CDR, оцього самого
   ComitИ de Defensa de la RevoluciСn.
   на радянському вiйськовому бобiку.
   - нє, не можна. йдiть собi просто десь на площi розкладiть.
   - та йоли-пали. ми вже заплутались. однi кажуть, що це дозволено, iншi кажуть, що це заборонено.
   - не знаю. пройдiть iще три кiлометри, там на площi в полiцiї запитаєте, де можна переночувати.
   Сiмон уже реально злоститься.
   - заїбали, я спати хочу.
   - ну йдемо вже до тiєї площi, ондо видно вдалинi.
   - та ну його кiбєнi фєнi. а якщо i там не дозволять? давай он лiпше туди.
  
   в передмiстi трасу освiтлено лiхтарями,
   тiльки одна вуличка веде вбiк -
   i на нiй жодного вогника.
   а чо, темно - значить, безпечно. напевно.
  
   ми зайшли в ту вуличку. дивна якась.
   хороша широка дорога, i жодної хати на нiй.
   пройшли з пiвкiлометра вглиб,
   спробували зайти в кущi лiворуч - а там одразу
   паркан починається з металевої сiтки.
   пройшли ще трохи i знайшли-таки мiсце,
   де праворуч, хоч i теж паркан,
   але вiн за метрiв п'ять вiд асфальту.
   зайшли мiж двох кущикiв,
   почали свiтити собi Сiмоновим лiхтариком,
   пiдiм'яли високу траву,
   розклали намет. повкидали рюкзаки,
   заповзли всередину i закрили вхiд на блискавку.
   дiстали спальники, позалазили в них
   i полягали. спаааати! нарештi.
   - на добранiч.
   Сiмон вимкнув лiхтарика.
   i тiльки я заплющив очi - ФФфух!
   намет просвiчує наскрiзь потужним прожектором,
   свiтло як удень.
   я ривком сiв у спальнику.
   - ну всьо. пiздєц.
  
   19
  
   це була вiйськова база.
   як потiм виявилося.
   того й дорога до неї не освiтлена.
   ми свiтили лiхтарем i розкладалися,
   не дiйшовши якихось метрiв сто до входу.
  
   я вийшов з намету,
   мружачись i затуляючи очi рукою
   вiд свiтла прожектора.
   перше, що пам'ятаю -
   червоний мотоцикл i здоровенний мент бiля нього,
   а навколо - натовп невиразних тiней.
   прожектор стояв на капотi ментовської "Лади".
   позаду, як я помiтив потiм -
   два вiйськових бобiка, швидка допомога
   й навiть пожежна машина.
   людей зiбралося зо двадцять.
   хтось говорить по рацiї, викликаючи пiдмогу.
   викликають начальника вiйськової бази.
   ми:
   - привiт, компанєрос, що сталося?
   холоднi погляди у вiдповiдь.
  
   на капотi "Лади" перевiряють нашi паспорти.
   - пакуйтеся.
   поки ми чекаємо на рiшення, що з нами зроблять,
   починаємо розповiдати,
   що ми мирнi, чеснi, любимо Кубу
   i взагалi харошi шо пиздець.
   але шось нам не вiрить нiхто,
   крiм вiйськового лiкаря.
   - та ви не переживайте. все буде добре. як це вас так?
   - та от, шукали мiсце поспокiйнiше.
   - ну ви i здогадалися. пiд воротами вiйськової бази.
   - та ми просилися на подвiр'ї якомусь, нас голова CDR прогнав. та ми вже й не знаємо, чи на Кубi взагалi можна в наметi спати.
   - та звичайно можна. ми самi постiйно в походи ходимо. але ж не тут! ну нiчого, я думаю, розберуться i вас вiдпустять.
  
   ага. нiхуя не вiдпустили.
   оскiльки ми iноземцi, викликали
   машину мiграцiйної служби.
   кинули нашi речi в багажник,
   а нас пiд бiлi руцi - та й посадовили
   на заднє сидiння. а менi ще ж цiкаво так.
   там дверi зсередини не вiдчиняються.
   ну, я розпитую офiцера.
   веду, словом, свєцкую бєсєду.
   а той не ведеться.
  
   зате ми до Сантьяго нарештi дiсталися ггг.
   завели нас у якусь кiмнату,
   велику та гарно освiтлену. сказали,
   чекатимемо на начальника Мiгри.
   його вже розбудили. (друга ночi.)
   - так: сюди ходити можна, туди не можна. шо не ясно?
   - а де курити?
   - з вiконечка через ґрати.
   приставили до нас 30-лiтню жiнку
   у вiйськовiй форменнiй спiдницi,
   в зеленiй сорочцi. з гарною фiгурою.
   ет, шота є таке в жiнках iз погонами:
   воно нiби й жахає - але й збуджує шо то пиздець.
   - так, ти куди пiшов? я сказала в той бiк не йти.
   сексуально.
   якiсь одразу фантазiї садо-мазо прокидаються...
   скалю зуби їй у вiдповiдь,
   пiдкреслено по-розпiздяйськи.
  
   на стiнах свiтлицi висять фотографiї Фiделя, Камiльо та Че.
   от нiколи не думав, що пiд свiтлим ликом Че Гевари
   мене пiд вартою триматимуть.
   а взагалi вони там харошi.
   нагодували нас макаронами зi шпротами якимись,
   iз запасiв нiчних чергових.
   - а де можна поспати, поки начальник не приїде?
   - нiде. чекайте.
   а ми все одно спимо, нахаби едакi.
   там лiжок не було, то ми на столи повкладалися.
   будять нас.
   - нє положено.
   почали з'їжджатись якiсь опери.
   ми все намагаємося поспати, хоч поклавши руки на столи,
   вони наче й дають нам заснути -
   але через п'ять хвилин щоразу будять.
   виснажують.
   починають обшук.
   спершу по одягу, потiм по рюкзаках.
   добре. вiдходять.
   тiльки заснули - приходять iще раз.
   повторний обшук. цього разу iдеологiчний:
   гортають усi книжки, записники.
   а у мене, а у мене!
   все тi ж брошурки Фiделя та коментар до "Капiталу".
   - слу, вони що, думають, що ми шпигуни???
   - га-га-га! i то якi професiйнi, нє? замаскуватися пiд бомжiв i пiти прямо на вiйськову базу.
   - а чо, - каже Сiмон. - з нас iще й непогана пара. один американець - головний ворог. а iнший з колишнього Радянського Союзу, нiби розумiється на соцiалiстичних реалiях.
   жарти-жартами.
   у Сiмона переглядають усi фотографiї на камерi.
   вiн iще мав портативний магнiтофон. переслухали всi записи.
   залiзли в мiй записник.
   - ага... а це що таке?
   а там, ггг, карта Куби, яку я вручну в Варадеро намалював. пiдозрiло.
   - та в нас не було зайвих грошей карту купувати, то ми самi.
   - ич, якi умiльцi.
   дивляться в записник Сiмона, а там початковi слова
   мексиканської однiєї революцiйної пiснi.
   - коли цей уряд впаде... - що?
   - стане на ноги пролетар!!! компанєро, це мексиканська соцiалiстична пiсня!
   тут iз сусiдньої кiмнати вертається iнший офiцер,
   з усмiшкою несе листiвку, яку Сiмон писав своїй коханiй,
   але ще не вiдправив:
   - ааааа! iнтеРРРРесанте! ти отут пишеш, що розчарувався в Кубi?
   - ага. а ви подивiться, що з нами зараз вiдбувається. (до мене, англiйською) суки, прочитали мого любовного листа...
  
   нє, я канєшно збоченець, але
   мене це все веселило. звiсно, виснажений,
   хочеться спати. але ж так цiкаво.
   ну коли ще з тобою таке станеться.
   я ще й поводився якось нарочито вальяжно.
   офiцерам це не подобалося.
   Сiмон якось бiльше нервувався.
   хоча потiм якраз вiн виявиться сильнiшим.
  
   четверта ранку. нас знову залишили у спокої.
   ми знову поклали голови на столи. тiльки заснули...
   новий шкандаль!
   - ааа! це чия хустина?
   показують замацану, пропотiлу червону бандану Сiмона.
   Сiмон:
   - моя.
   - чому ви її залишили бiля вiйськової бази?
   - га?
   - навiщо ви її залишили там?
   - а що, залишив? та загубив я її! ми збиралися в темпi вальсу пiд вашими прожекторами!
   - ходiм у кабiнєт.
   Сiмон вертається через пiвгодини виснажений.
   - ти знаєш, вони iдiоти. вони справдi думають, що ми шпигуни.
   - так а що питали так довго?
   - та пiздєц. протокола складали. уявляєш, на чотири сторiнки! чи я усвiдомлював, що залишив хустину на травi? - нi, не усвiдомлював. - чи я намагався подати цим якийсь знак? прикинь, ми ж оце поїхали, а вони ще пiсля нас усе там обшукали.
   - слухай, менi тупо ржачно!
   - ага. це називається iстерика.
  
   п'ята ранку. свiтає. ми так i не поспали.
   пройшов шумок: приїхав "начальник".
   не пам'ятаю як, але ми здогадалися,
   що нас будуть окремо допитувати пiсля цього,
   по одному.
   - ну шо, - кажу, - давай щоб не було розбiжностей, просто всю правду говорити.
   - ну так.
   - ага. крiм Рауля. щоб не пiдставити його, бо хуй його знає, чи мав вiн право нас у себе селити, чи нi. блiн, от тiльки що казати, де ми в Гаванi жили?..
   - скажемо, що на малеконi. на набережнiй.
   - бля, Сiмон, та на малеконi скрiзь менти. де ми могли там спати? не повiрять...
   - похуй.
   я скептично кривлюсь, але не можу вигадати нiчого кращого... намагаюсь, але приходить офiцер.
   i Сiмона першого забирають на допит.
  
   виходить. киває менi головою: йди, твоя черга.
  
   20
  
   починає жеврiти ранок.
   у кiнцi довгого вузького кабiнету
   за столом сидить "начальник"
   i пише щось пiд настiльною металевою лампою.
   - проходьте. сiдайте.
   масивний чоловiк рокiв сорока,
   дуже гладко виголений,
   iз стриженою пiд одиничку головою,
   в напрасованiй свiтло-зеленiй формi. полковник.
   - ви розмовляєте iспанською?
   - так.
   - а звiдки?
   - я вчуся.
   - гаразд. iм'я та прiзвище?
   - Антон Чап'як.
   - нацiональнiсть?
   - українець.
   - вiк?
   - 24.
   - коли ви в'їхали на Кубу?
   - ммм... два з половиною тижнi тому. здається, 10 серпня.
   - зрозумiло. 10 серпня 2006 року. мета вiзиту?
   - туризм.
   - що ви робили бiля вiйськової бази в Сантьяго?
   - ми хотiли спати, нам здалося, що там це можна зробити. ми не знали, що там вiйськова база.
   - мгм... ваш приятель казав, що вас ранiше вже затримували?
   - так, у Байямо. виписали попередження, ми розписалися. нам сказали, що подорожувати з наметом можна, але не можна його розкладати в публiчному мiсцi. от ми й намагалися заховатись.
  
   i так далi.
   нарештi вiн доходить до того, чого я найбiльше боявся.
   - де ви жили в Гаванi?
   й лагiдно так, лагiдно дивиться менi в вiчi.
   а його очi свiтло-блакитнi, таке враження, що майже бiлi.
   я розумiю, що вiн не вiрить нашiй версiї.
   довго мовчу. вiн невiдривно дивиться на мене.
   i я випалюю.
   - насправдi, ми жили у одного друга.
   очi полковника починають свiтитися щастям.
   - адреса? - спокiйно усмiхається вiн.
   - я вам не скажу.
   - чому? - таке враження, що вiн ледь не додав "милий".
   - бо я не знаю, чи це дозволено, чи нi.
   - ну звичайно, дозволено.
   - не знаю, я вже не знаю, кому вiрити, нам кажуть протилежнi речi кожного разу. - я панiкую. - я не знаю, чи не виникне у нього якихось проблем.
   - що ви, якi проблеми.
   - нi, не скажу. людина прихистила нас зi своєї доброти.
   - так, так. який його iнтерес?
   - який iнтерес, просто є ще добрi люди! - я вiдверто йду в захист.
   полковник лагiдно дивиться на мене.
   - зрозумiло. пiдпишiться, будь ласка.
   допит завершено.
   вiн вiвся лише заради цього питання.
   у протоколi написано:
   "каже, що жив у Гаванi у друга. назвати iм'я й адресу вiдмовляється".
   пiдписую.
  
   полковник виходить слiдом за мною.
   киває одному з офiцерiв.
   той пiдходить до нього,
   потiм мовчки бере мiй записник
   i при менi починає переписувати всi адреси одну за одною.
   полковник забирає Сiмона в кабiнет.
   той виходить через пiвгодини i не дивиться на мене.
  
   "начальника" ми пiсля того жодного разу не бачили.
  
   (з пiзнiшого щоденника, 10 жовтня 2006)
  
   Зрада.
  
   у першу нiч, коли нас затримали в Сантьяго де Куба, допити й обшуки тривали до свiтанку.
   думаю, нас пiдозрювали у шпигунствi, а ми ж просто були втомленi i напiвсоннi розклали намет, не знаючи того, поблизу вiйськової зони.
   в мiграцiйнiй "полiцiї" (насправдi це установа, ближча за функцiями до КДБ) ми з Сiмоном намагалися спати, поклавши голови на стiл - але нас будили щоп'ятнадцять хвилин, для чергових допитiв i обшукiв.
   Я вiдразу сказав Сiмоновi: кажемо тiльки правду, щоб не завалитись, але не кажемо, що в Гаванi ми жили у друга (без дозволу приймати iноземцiв - незаконно).
   - Добре, скажемо, що, як i скрiзь, спали в Гаванi в наметi на пляжi, - сказав Сiмон.
   (Версiя невiрогiдна, але за хвилину без нагляду ми нiчого кращого не вигадали).
  
   Нарештi, на свiтанку нас допитував "шеф". Спершу Сiмона. Потiм пiшов я.
   I вперше прозвучало питання:
   - А де ж ви жили в Гаванi, якщо у вас нема достатньо грошей на готелi?
   Сiрi очi дивляться на мене з насмiшкою.
   Я п'ять секунд мовчу, намагаюся видушити нашу версiю, а тодi випалюю:
   - Насправдi, у нас є друг, i вiн прийняв нас безкоштовно.
   "Шеф" лагiдно посмiхнувся, дивлячись добрими сiрими очима прямо на мене.
   - Адреса?
   - Я вам не скажу.
   - Чому ж?
   - Бо я не знаю точно, чи це дозволено на Кубi.
   - Звiсно-звiсно.
   - Не знаю, чи Ви кажете правду. Не скажу.
   Вiн записав у протокол допиту, що я вiдмовився.
  
   (вiдтодi й до депортацiї через тиждень це стало грою мiгри з нами як у Сантьяго, так i в Гаванi. нас обiцяли вiдпустити за цю адресу. папiрець я, як це не смiшно звучить зараз, з'їв, щоб iще й гаванська мiгра не попереписувала адреси - раптом вона бiльш рiшуча.)
  
   як тiльки я вийшов, нас обшукали ще раз - цього разу перевiряли не фотоапарат i магнiтофон Сiмона, а нашi записнi книжки. В моїй було близько 10 адрес кубинцiв - випадкових супутникiв. дехто про-фiделiвський, дехто - проти. Серед них i адреса нашого гаванського друга.
  
   Через два днi нас уперше випустили надвiр - без паспортiв, але й без охоронця з пiстолетом. Мабуть, зрозумiли, що ми, скорiш за все, бомжi, а не шпигуни.
  
   Через якийсь час Сiмон заговорив про це.
   - Ти поставив на карту Рауля! Через тебе полiцiя точно знає, що я збрехав. Як тепер я можу тобi довiряти? Що це було? Зрада! Це що, етичне переконання?
   - Нi. Слабкiсть, - я опустив голову.
  
   Начебто офiцiйних доказiв, яка саме адреса, i що ми там жили, у полiцiї нема.
   Але я чув, що на Кубi офiцiйнi докази й непотрiбнi.
   I начебто нiчого з нашим другом не сталося - мене з Сiмоном депортували, та й по всьому.
   Сподiваюсь, нiчого й не станеться.
  
   Але одне я зрозумiв. Як це не сумно, i всупереч рому, у що я вiрив з пiдлiткового вiку - часом треба бути готовим (i вмiти) збрехати, а не просто вiдмовитися говорити.
   Ймовiрно, що з владою ще колись доведеться зiткнутися.
  
   (з коментарiв)
   giggster
   "Що це було? Зрада. Це що, етичне переконання?
   - Нi. Слабкiсть, - я опустив голову."
  
   хiба не переконання? правду, тiльки правду, якою б шкiдливої для iнших вона не була!
  
   cytrusova
   great, chapeye.
   na vysoti.
  
   hotila bulo pokazaty tobi one dialog, ale it's not worth being presented in public.
  
   taurus_li
   врать это нормально, тем более в такой ситуации
  
   chapeye
   tut eto bylo by ne to chto normalno, no moralnee
  
   giggster
   ого! який висот ти досяг. тобто неправда буває моральнiше нiж правда? вiтаю, чапай. хоча б заради цього варто було вiдправлятися в цю подорож.
  
   oldo
   чапаю, вибач, звiсно, шо я тебе коментую.
  
   але то просто смiшно виглядає - твоє самолюбування пiд час публiчного каяття з приводу "я пiдвiв своїх друзiв, але все сталося через мою шляхетнiсть i паталогiчну поряднiсть. ой вей, важко в свiтi, тра би стати троха поганим".
  
   vio_rica
   оце в стiльки рокiв i не навчився брехати...
   а ще ж як усi нормальнi люди, мiряєш по собi i не здогадуєшя, скiльки разiв на день тебе найо...
  
   giggster
   вiорiка, тут же зовсiм не питання порядностi. це ситуацiя, коли твiй друг заховався пiд лiжком вiд полiцаїв. приходять полiцаї, а ти кажеш - он вiн, пiд лiжком. тут же не в найобцi справа.
  
   chapeye
   tvij pryklad - iz Kanta.
   naspravdi v cju moral ja ne viryv, ale ot ponimaesh, koly tobi dyvljatsja v vichi, vazhko vydaty durnu versiju. i ne cherez moral, a cherez strax.
   ce nazyvaetsja "rozkolotysja na dopyti", a ne "samoljubuvannja", jak kazhe Oldo.
   za "rebellion" typu "ja vam ne skazhu" sydyt prosto strax.
  
   oldo
   не плутай грiшне зi святим. розколотися на допитi - страх.
   публiчно каятись i посипати попелом голову "я це зробив через паталогiчне правдолюбство, i в цему моя слабкiсть" - то типове самолюбування.
  
   21
  
   на цьому нам дали спокiй.
   першого дня випускали купити поїсти,
   приставивши молоденького жовнiра з пiстолетиком.
   потiм за нами закрiпили якогось унтер-офiцера.
   от вiн хоч i кубинець - але такий типовий
   прапорщик Петренко:
   трохи товстенький, трiшки незграбний
   i дуже добродушний.
   весь час менi нагадував нашого старшину курсу Гуся,
   тих часiв, коли я кiлька рокiв учився
   в йобанiй Академiї йобаної Служби безпеки України.
   ми з кубинським прапорщиком Петренком одразу подружилися.
   Сiмон усе питав його:
   - а що ж вашi тримають нас без офiцiйного звинувачення? ми затриманi?
   - ви не затриманi.
   - то ми можемо йти?
   - нi. ви не затриманi, ви утриманi.
   Сiмон потiм ще довго це повторював iз iронiєю:
   - no son detenidos, - грузинський жест пальцем вгору, - son rrrrrrretenidos!
   одна лiтера - й тебе можуть тримати в напiварештi,
   без офiцiйних санкцiй, без повiдомлення родичiв або послiв.
   правда, вони вже роздуплилися,
   що ми не шпигуни, а простi бомжi.
   третього дня нам таки запропонували
   добровiльно-примусову альтернативу.
   - ми вам знайдемо квартиру, подобово. спробуємо якнайдешевше.
   - ну i скiльки це буде?
   - може, доларiв двадцять на день.
   - ого. ми не хочемо.
   - ну, ми вас не можемо тримати тут, немає де.
   - ну то вiдпускайте.
   теж не можна.
   вибору нам не давали,
   влаштували у якихось викладачiв, якi мали
   офiцiйний дозвiл на утримання iноземцiв,
   встановили комендантську годину о 22.00 i сказали,
   що дзвонитимуть i перевiрятимуть, чи ми прийшли додому.
   а паспорти нашi залишили собi,
   даючи нам тимчасовi документи на добу,
   де було написано, що ми перебуваємо пiд наглядом
   i повиннi повернутись о десятiй ранку
   до мiграцiйної полiцiї.
   якщо не прийдемо, - попередили, - знайти нас дуже легко.
   (ги, ми ж iноземцi на островi :)
   так ми й жили, чекаючи, що з нами вирiшать,
   щоранку ходячи до Мiгри по новий папiрець на день,
   витрачаючи немiрянi, як на нашi статки,
   грошi на квартиру.
   а на комендантську годину спонтанно поклали хуї.
  
   зате Сантьяго таки побачили. хороше мiсто.
   якось iдемо до центру, й наздоганяє нас
   дядько на велосипедi.
   - привiт, хлопцi.
   ну, ми одразу напружилися:
   ще один Мануель? наїбати хоче?
   - я брат вашої хазяйки, бачив як ви вiд неї виходили.
   хм. правда чи бреше?
   - я такий щасливий сьогоднi. ось, тримайте, це вам. я на сигарнiй фабрицi працюю. хорошi сигари, їх у нас iноземцям лише продають, по п'ятнадцять доларiв. але я працюю там, то трохи можу за так брати ;)
   нiчого собi. чувак нам дарує чотири сигари.
   - побачимося ввечерi вдома!
   i їде собi.
   ми вже звикли не довiряти кубинцям,
   якi першi заговорюють.
   але тут менi аж соромно стало за себе.
   дядько просто захотiв зробити нам приємно та й пiшов.
  
   ми дiстаємо сигари з пакунку i припалюємо.
   - слухайте, я забув, - дядько знову за спиною.
   - га? - знову напружуємося.
   - я їду по пляшку рому на вечiр, менi три долари бракує. може, позичите? я ввечерi вдома поверну. i разом його розiп'ємо на честь дня народження.
   я йому не довiряю.
   але вiн змусив мене соромитися своєї недовiри
   буквально три секунди тому.
   вагаючись, я простягаю дядьковi три долари.
   (на Кубi, з їхнiми зарплатами в тридцять баксiв на мiсяць,
   це досить великi грошi.)
   - дякую. не затримуйтесь у мiстi! побачимось о сьомiй вдома!
   Сiмон:
   - не треба було йому грошi давати...
   - напевно.
   ми сiдаємо на бровку тротуару й затягуємося.
   - ти знаєш, Антоне... вiн, мабуть, думає, що ми дурнi...
   ми повiльно випускаємо дим. сигари виявилися тими, що ми й ранiше курили: найнижчої якостi, 2 центи за штуку.
   - i ти знаєш, Антоне... ("пффф-ф...") вiн має рацiю.
  
   22
  
   Аж на однiй iз прогулянок Сiмона прорвало.
   - я все мовчав... але ж ми домовлялися казати, що в Гаванi жили на набережнiй!
   - я знаю.
   - а тепер ти пiдставив Рауля! а тепер через тебе полiцiя знає, що я брехав їм!
   - ...
   - це що було? як я тепер можу мандрувати далi з тобою? як я можу тобi довiряти?
   - перестань, Сiмон. я знаю.
   - як це називається?! я називаю це зрада!
   - ...
   - ти ж менi постiйно показував, який ти сильний, який ти витривалий, що ти можеш те, чого я не можу. що я поводжуся як дитина, що ти ставишся до мене як до молодшого брата... а в результатi хто здався?
   - ...
   вiн трохи заспокоївся, випустивши пару.
   а я йду i рахую каменi брукiвки.
   - це що таке, моральна позицiя?
   - та яка в жопу моральна позицiя...
   - лана. я думаю, ти свого часу перечитав Канта.
   який там Кант. я не витримав погляду полковника.
   як i той чувак iз сигарами,
   полковник вiдчув якось, куди треба тиснути. i як саме.
   - такоє, Антон. будемо лише сподiватися, що з Раулем нiчого не станеться.
   - так а шо тобi "el jefe" казав?
   - та шо. "маємо тут розбiжнiсть. ти кажеш, що ви жили на пляжi. а твiй друг каже, що у знайомого". ну i що я мав казати. я просто промовчав. але ж вiн усе розумiє.
  
   - ...знаєш, Антоне. я тодi дiйсно образився, з приводу молодшого брата. а ти зi своїми надлишками енергiї ще й постiйно мене пiдшпортуєш...
   - ...ходiмо в цей бiк.
   - от бачиш (в'яло).
  
   на старовиннiй вуличцi стоять на балконi
   кiлька молоденьких негритяночок.
   одна з них впускає на землю черевичок.
   ги, в мене тiєї ж митi виникає асоцiацiя
   зi старовинною Iспанiєю. нiчого, що дiвчатка не iспанки,
   i що вони не в довгих сукнях, а в мiнi-шортиках -
   прийом настiльки очевидний, що я не можу не усмiхнутися.
   звичайно, пiдбираю черевичок
   (ну нехай, нехай. насправдi то не черевичок, а в'єтнамка).
   i ми говоримо з ними, стоячи внизу,
   i звичайно, дiвчата запрошують нас на балкон.
   тiй, що впустила черевичка, рокiв п'ятнадцять.
   да, я ше не казав, якi кубинки красивi?
   країна фотомоделей. тiльки на Кубi цього бiзнесу нема.
   Сiмоновi буквально привели якусь iншу дiвчину,
   вже нашого вiку.
   Наомi Кемпбелл нервово курить у коридорi.
  
   не знаю, як про це розповiдати. спершу
   ми сходили до крамницi i принесли на всiх рому.
   потiм це п'ятнадцятилiтнє дитя сiдає менi на колiна,
   починає тертись об мене грудьми (вже цiлком дорослими),
   обвиває навколо шиї свої рученята,
   й час вiд часу чмокає мене в губи
   своїми губцями (ще зовсiм дитячими).
   а потiм каже, як же ж вона любить якiсь там ласощi,
   але вони продаються тiльки за долари.
   й ми йдемо до крамницi, i я купую тi ласощi.
   а її молодша сестра, бодай не зросла,
   потiм шпиняє менi, що я й iншим "дамам" не принiс подарункiв.
   а п'ятнадцятилiтнє дитя знову сiдає менi на колiна,
   знову ластиться, пестить рукою мої груди пiд футболкою
   i через якийсь час
   починає просити, щоб я ще дав їй кiлька доларiв,
   а вона купить iще ласощiв
   "хворiй бабусi".
   - гм... ходiмо зi мною, я сам куплю.
   - ну чого ти будеш ходити? я зараз повернуся.
   - нi. йдемо разом.
   - ти що, менi не довiряєш?
   i вона намагається поцiлувати мене в губи.
   я вiдсторонююсь,
   але ж я iмбецил, я ж вiд жiнки м'якну, як рiдке гiвно.
   скiльки б я ще ламався?
  
   добре, що я був не сам.
   - ну що ж, любi дами... якщо так - то й так. ходiм, Антоне! дiвчата, залишаємо вам ром. це подарунок, -- Сiмон саркастично вклоняється.
   - куди вони йдуть? вони повернуться? - питає десятилiтня молодша сестра.
   - не думаю.
  
   - Антон. i ти що, збирався ще йти купувати їм щось? i що? так цiлу нiч?
   - нi. може ще один раз...
   - це пиздець.
   - я так не можу. Сiмон, менi їх так шкода.
   (ага. особливо коли одна з них сидить у мене на колiнах.)
   - вони знають, що роблять.
   - бля. їй, напевно, ще й шiстнадцяти нема.
   - пам'ятаєш того американця в Канкунi, з його "тимчасовою дiвчиною", яка їсть i п'є з ним по ресторанах? це ж найогиднiший вид проституцiї. так хоч платити грошi, а це ж узагалi. вiн бере бiдну дiвчину й думає: о, я їй накуплю купу всiлякого лайна, а потiм її виїбу.
   - ага. блiн, цi дiвчата. та ж її сестра мала взагалi. а вже як поводиться.
   - ну та, вона вже вчиться, що чоловiки для того, щоб ними користуватись.
   - але це ж так дешево. невже вони не розумiють, що тупо торгують власною красою? бля, ходiмо я з ними поговорю.
   - та ну нах. Антоне, нахуя їм твоє проповiдування? воно щось змiнить?
  
   коли ми йшли додому, Сiмон розговорився
   з якимсь iншим гiтаристом. поки вони там наспiвували,
   я курив пiд стовпом, а поруч при дорозi стояла жiнка рокiв тридцяти.
   вдавала, що слухає нас, i водночас подивлялася на машини,
   якi проїздили повз неї.
   - а що ти тут робиш? - усмiхнувся я.
   - слухаю музику...
   вона наче засоромилася мене. можливо,
   я досi мав якийсь невинний вигляд?
   Сiмон потiм переповiв,
   що вона коштує два долари.
   менi стало так шкода її. i стало гидко.
   найгидкiше - з себе.
   бо я вiдчув:
   якби поруч не було Сiмона, якого я соромився -
   я б на це пiшов.
  
   23
  
   - а що там, коли ви вже нас вiдпустите на свободу? :)
   Прапорщик Петренко вже й сам почувається незручно.
   здається, ми йому починаємо подобатися все бiльше.
   вiн щоранку говорить нам про вiдповiдь з Гавани,
   на яку вони чекають.
   - а на вашу думку, це чесно, що ви змушуєте нас витрачати грошi,
   що ваш закон не дозволяє нам жити поза санкцiонованим житлом?
   - la ley es duro pero es la ley.
   нарештi вiн обiцяє, що нам вiзьмуть квиток на поїзд до Гавани завтра.
   (за нашi грошi. поїзд один, вагони однаковi,
   але для iноземцiв квитки в 25 разiв дорожчi.)
   автостопом вони нас не вiдпустять.
   - ми посадимо вас до вагона й там вручимо паспорти.
   в день вiдправлення виявляється, що план змiнено.
   - з вами поїде до Гавани офiцер. вiн їде у власних справах. паспорти будуть у нього. вiн простежить, аби ви доїхали до столицi й вiддасть вашi документи на вокзалi.
   i нарештi, коли нас уже завезли в полiцейськiй машинi на вокзал,
   прапорщик Петренко повiдомляє про нову вказiвку з центру.
   - ось вам тимчасовi документи. ви маєте з'явитися до мiграцiйної полiцiї Гавани одразу пiсля прибуття. паспорти полетять туди з iншою урядовою поштою.
   а ми вже вуха розвiсили, що нас вiдпускають...
  
   у поїздi я пiвдороги роздивлявся двох дiвчаток-мулаток.
   в iнших країнах це були б топ-моделi.
   а тут вони їдуть собi поруч iз усiма,
   в загальному вагонi.
  
   проблема була в тому,
   що в Сантьяго ми вже подружились iз офiцерами,
   а в Гаванi знову нас зустрiла чиста бюрократiя.
   ми зайшли досередини,
   нас завели до клiтки. буквально до клiтки.
   через вiконечко ми намагались отримати паспорти
   у дiвчинки в формi.
   i що? в результатi нас лише знову допитали.
   про все те саме.
   й послали.
   до вищого начальства.
   - ми можемо вас вiдпустити, але ми повиннi бути певними, що ви матимете де жити. ви не вказали в протоколах адресу.
   - i не вкажемо.
   - без адреси проживання ми не можемо випустити вас.
   - i що будемо робити?
   - знiмайте готель. на весь час перебування.
   - у нас уже немає грошей пiсля Сантьяго.
   - тодi кажiть адресу вашого друга.
   тут Сiмон вибухає:
   - та що це таке? я приїхав сюди як переконаний соцiалiст! я хотiв переконатися, що маю рацiю. а в результатi нас уже бiльше тижня їбуть!
   - пане. не вживайте при менi таких слiв.
   вступаю я:
   - ви хочете жити за рахунок iноземцiв? то живiть! але не всi iноземцi багатi. iнтернацiоналiсти ви, ага! чи як? соцiалiстична Куба - тiльки для капiталiстичних туристiв? а якщо ти не маєш грошей - не приїжджай! та їбав я такий соцiалiзм!
  
   вище начальство супить брови,
   але вже нiчого не каже. виходить.
   Сiмоновi стає смiшно:
   - ггг, вiн тiльки сказав менi не вживати слова "їбати", й наступної є митi ти те саме зробив.
   ми посидiли у своїй клiтцi з пiвгодини,
   поки вище начальство повернулося вiд iще вищого начальства.
   - значить так. кажiть адресу вашого друга.
   - нi.
   - тодi мусите знiмати готель.
   - у нас немає грошей.
   - тодi ми будемо вимушенi вас протримати в камерi.
   я:
   - та будь ласка.
   начальство:
   - оскiльки ми заарештовуємо iноземцiв, ми повиннi будемо повiдомити вашi представництва - вiдповiдно посольство України та секцiю iнтересiв Сполучених Штатiв.
   я:
   - та будь ласка. менi буде тiльки приємно.
   Сiмон:
   - нi, нi-нi. чекайте.
   (якщо його уряд отримує офiцiйний доказ, що вiн на Кубi -
   Сiмоновi краще в Штати не вертатися...)
   - тодi знiмайте готель.
   - слухайте. у нас дiйсно немає достатньо грошей на це.
   - ну що ж. скiльки у вас залишилося?
   ми назвали суму, там щось менше ста баксiв.
   - гаразд. ми пiдшукаємо вам приватну санкцiоновану квартиру на кiлька днiв. Такий закон: ви не можете жити на Кубi, не зареєструвавши адреси.
   - та у нас i є грошей на кiлька днiв.
   - так. а потiм ми дамо вам чарiвний пєндєль.
   - ...
   - на тiй пiдставi, що ви не маєте достатньо грошей, аби перебувати на територiї нашої країни.
   - ...
   - комендантська година - опiвночi. у вас кубинськi авiалiнiї? прекрасно. як тiльки ми помiняємо вашi квитки, ви летите звiдси.
   - а що з моїм Днем народження? я ж можу вийти в мiсто? - Сiмон.
   - так. iдiть собi куди хочете. вiдвiдайте вашого друга... - iронiчно.
   (тре сказати, Сiмон про той свiй День народження
   ще за мiсяць усiм трубив, а особливо менi щодня нагадував.
   трохи вже затрахало.)
  
   нас завезли до "знайденої" для нас квартири.
   господарем виявився самотнiй чоловiк рокiв сорока,
   схожий на бульдога.
   я досi впевнений, що вiн iз гебнi.
   тут ми покласти хуй на комендантську годину не могли.
   - як думаєш? вони за нами стежитимуть? - я.
   (ага, навчання в академiї СБУ нiчого доброго менi не дало,
   як показав допит -
   але параноїком зробило.)
   Сiмон:
   - та нахуя ми їм. вони вже роздуплили, що ми нiякi не шпигуни. просто небагатi iноземцi, якi здiйснили адмiнiстративне правопорушення.
   - нє, ну а Рауль?
   - та ну. не думаю.
   ми таки пiшли до Рауля.
   я розповiв про все, що сталося,
   в тому числi на допитi,
   але вiн чомусь не надав цьому жодної ваги.
   може, все ж я чогось не розумiв.
   наприклад, я досi не розумiю, чому їм було так важливо
   отримати адресу саме вiд нас -
   адже перебрати записну книжку
   або й просто простежити за нами
   було так легко.
   i я досi не знаю, що могло б бути кубинцевi,
   який приймає iноземця без дозволу.
   ми намагалися розпитати маму Рауля.
   - а нiхто не знає, що буде. рiч не в тому. просто це заборонено.
   - а де про це написано?
   - а навiщо писати. просто всi про це знають.
   ото й усе.
   з Раулем, на щастя, нiчого не сталося.
   ги, його потiм перевели на кращу роботу.
   навiщо вони так допитувалися тiєї адреси,
   щоб потiм забити на неї взагалi? мiстика.
  
   24
  
   а на Сiмона чекало нове розчарування.
   вiн цiлий тиждень розповiдав Мiгрi, та й менi,
   як хоче на свiй День народження
   потрапити на запланований концерт Сiльвiо Родрiґеса -
   свого улюбленого спiвака.
   i ми якимось дивом, попри всi походеньки,
   повернулися до Гавани
   саме на його День народження.
   i нам навiть дали певну свободу.
   бугага, а концерт скасували
   через штормове попередження.
   поки ми їхали в поїздi,
   ураган (забув його iм'я) налетiв на Сантьяго.
   через кiлька годин пiсля нашого вiд'їзду.
   тепер його боялись i в Гаванi.
   - ну шо за йоб тваю мать, - приблизно так плакався Сiмон.
  
   тут iще теж така штука.
   менi вже той священний День народження
   вже так у вухах свербiв,
   шо аж нудило.
   Сiмончег, одна дитинка в сiм'ї,
   а тут iще й кругла дата в 25 -
   вiн очiкував якогось пiздєц чого,
   i явно натякав, шо шматок пiздєц чого
   i з мене полагаїцця. всесвiтнiй день Сiмона :)
   саме тому я й забив по повнiй програмi.
   нє, там сказав: ну з дньом рождєння -
   та й уїбав на цiлий день у справах Рауля,
   якому треба було з дечим допомогти.
  
   на вечiр прийшли до нашого друга,
   мене почало ковбасити, бо поруч знов
   опинилася ця негритяночка, що мене перед тим
   послала лiсом. настрiй уже нiякий.
   а тут iще куримо на балконi - бачу картину.
   (це з приводу закон суворий але вiн закон,
   та кришталевої непiдкупностi правоохоронцiв.)
   їде iномарка - отже, машина, орендована туристом.
   зупиняє їх мент.
   всерединi сидять iноземець i кубинка.
   мент витягає кубинку з машини -
   а турист уйобує!!!
   а йому то чого?
   ну нехай вона з тобою за грошi,
   але ти знав, що вона ризикує,
   хай яка вона не розпроститутка -
   по-перше, на даний момент вона твоя жiнка,
   а по-друге, ви ж роздiляєте вiдповiдальнiсть,
   якщо вже це справдi незаконно.
   ну що цьому багатому туристовi могло статися?
   а вiн тупо засцяв.
   далi краще. красива дiвчина,
   вона i проситься, i молиться,
   i через п'ять хвилин починає плакати.
   а я все дивлюся з балкону й думаю -
   спуститися сваритися чи нi?
   менi вже все похуй, мене й так виганяють iз країни,
   але щоб не навести ментiв до хати Рауля...
   вагаюся.
   моя це справа чи не моя?
   вже майже наважився пiти вниз i втрутитися,
   коли бачу - дiвчина, плачучи, йде собi геть.
   ну, думаю - вiдпустив.
   хоча чому тодi її документи досi
   у нього в руках?
   ага.
   мент кличе свого юного колегу
   замiнити його на посту.
   а сам, озираючись на рiзнi боки,
   чимчикує слiдом за дiвчиною
   i зникає в темрявi.
   - ах ти ж йоб тваю мать! оце скотина!
   - та не переживай, - каже Рауль. - нiчого такого не буде. просто грошi забере у неї.
  
   сподiваюся...
   чомусь до самих проституток не маю жодної зневаги,
   а от до тих, хто заробляє на чужому тiлi... ненавиджу.
   ну i да. це була iсторiя щодо
   суворостi та непiдкупностi закону.
  
   25
  
   негритяночка прийшла й поцiлувала мене в щоку.
   а потiм Рауля. i стала мiж нами.
   друг, якого поважаєш,
   i дiвчина, яку ти хочеш, але яка хоче твого друга.
   коли ще в Тулумi я думав про жiнок -
   я намагався розiбратись у причинах
   своїх вiдверто патологiчних ревнощiв.
   до бiса психоаналiтику, але надумав я тодi таке.
   нехай сам я за життя зрадив дiвчинi лише одного разу,
   в глибокiй юностi, й потiм почувався так херово,
   що бiльше цього нiколи не робив -
   тому варiант "судити по собi" тут не канає.
   але з iншого боку, вiд моєї першої дiвчини й доти
   практично завжди я дозволяв жiнкам,
   ба спокушував жiнок, зраджувати iнших iз собою.
   остання дiвчина в Українi була з iншим,
   коли почала зустрiчатися зi мною.
   дiвчинка в Новому Орлеанi пiшла до мене вiд iншого.
   моя кохана в Техасi мала хлопця.
   дiвчина в Мехiко переспала зi мною
   через три днi пiсля того, як поїхав з мiста її чувак.
   у Розi був постiйний хлопець у Лiверпулi.
   а коли зраджують зi мною -
   це те саме, як коли зраджують менi.
   виникає враження, що всi жiнки зраджують.
   а рiч-то в менi...
   власне, вiдтодi я всiляко боровся з собою
   i ще бiльше намагався дотримуватися
   отого принципу: "якщо вона з iншим, то я нє".
   але не завжди виходило.
   якщо вже тобi хтось подобається -
   на все стає похуй...
  
   Рауль пiшов усередину,
   а негритяночка почала докоряти менi,
   що я тут сиджу i дуюсь,
   а в мого друга день народження.
   що це егоїзм якраз iз мого боку,
   а не з його.
   ми таки повернулись i поспiвали,
   випили Гавана клюб-клюб-клюбу,
   i Сiмон повiдомив, що нашому господаревi вже дзвонили:
   завтра ми летимо з країни.
   бля як менi шкода було розлучатись iз Раулем...
   а ми ж могли ще тиждень побути в Гаванi,
   якби не Мiгра.
  
   банальнi епiзоди, банальнi епiзоди...
   i саме вони врештi виявляються найважливiшими.
   ми вдвох верталися додому, пiд нагляд свого гебiста,
   i я знайшов солом'яного бриля.
   вдягнув собi на голову:
   - скажи, охуєнний капелюх?
   - мгм... (похмуро)
   - шо таке?
   - знаєш, я думав, ти менi його подаруєш. i ти мав би це зробити.
   (бляа, я вже й забув, що у нього день народження).
   - Сiмон, а тобi не здається, що ти приписуєш датi забагато значення, - переходжу сходу в наступ.
   - слухай. та ти взагалi нiчого не зробив. я цiлий день вдома сидiв - ти б хоч зайшов фруктiв якихось занiс.
   - та бо я з Раулем ходив цiлий день, i ти знаєш чому. бля, ти себе вiдчуваєш у цей день центром свiту, правда?
   - а тобi нiби не хочеться уваги у свiй день народження?
   - ти знаєш, Сiмоне, якщо вже на те зайшло. я про свiй день народження не тiльки не згадую навмисне, а намагаюся ще й не вiдповiдати на питання про те, коли я народився, вже за кiлька мiсяцiв до дати. i десь половину днiв народження взагалi насамотi проводжу. ми просто рiзнi люди.
   - ага, ну i на день народження своєї дiвчини ти теж забиваєш?
   - ну... це iнше.
   - от бачиш. бо тобi важливо зробити людинi приємно... бо це впливає на стосунки. а тут тобi пофiг.
   (ага, ми вже ставали як стара подружня пара ггг. навiть сварки тi самi.)
   - знаєш шо? мої дiвчата не сурмили про свiй день народження щодня цiлий мiсяць перед тим! мене це вже давно дiстало. хочеш капелюха? на!
   - нахуя вiн менi тепер?
   - може, викинути?
   - нє, тримай собi.
  
   в такому ж дусi ми i вдома продовжували.
   потiм трохи помовчали.
   а потiм Сiмон бере та й каже:
   - але знаєш що? fuck it.
   (здається, американцi так не кажуть, бо Сiмон спершу реготав з цього мого перекладу нашого слова "похуй", але потiм i собi перебрав. йому це завжди настрiй пiдвищувало.)
   - так. fuck it :)
   - знаєш, Сiмоне. ми оце сваримося часто. але я оце навiть зараз сидiв i думав. шо всьо-таки ти класний пацан.
   - дякую (в горлi сльози).
   - то все хуйня то все до сраки тарас шевченко гайдамаки.
   - ага, точно. може ми просто вже стiльки часу разом, та й того.
   - та я теж оце думав собi. у Штатах, у Мексицi ми якось бiльше окремо були. в кожного свої справи. дiвчата в обох були. а тепер, блiн, сiм днiв на тиждень i ледь не двадцять чотири години на добу - вимушено разом. це ж по-любому впливає.
   - ага. а шапка насправдi тобi бiльше личить. ти в нiй на Гекльберi Фiнна схожий.
   - ггг. та давай її просто по черзi носити.
  
   наступного ранку ми прийшли до Мiгри.
   нам видали новi квитки.
   i оскiльки нас випроваджують iз країни,
   полiцiя мусить довезти нас до аеропорту.
   послуга коштує 21 долар з кожного.
   Сiмон:
   - ану, зачекайте хвилину.
   виходить надвiр i розмовляє з таксистом.
   - вiн каже, що довезе нас обох за 15.
   - нi. закон є закон.
   ага. це були нашi останнi грошi.
   чесне слово. в аеропорту хотiлося їсти -
   а вистачило тiльки на те, щоб чаю попити.
   може, тому вони й питали, скiльки у нас є?
   ми вже пiдозрювали, що вони тi закони,
   якi стосуються нас,
   вони по ходу з калькулятором вигадують ггг
   а як ми перевiримо, правду вони нам кажуть чи нi?
   вимагати адвоката?
   а лiтак через кiлька годин...
  
   за нами закрiпили нових офiцерiв,
   щоб тi на незмiннiй "Ладi" завезли нас в аеропорт.
   по дорозi Сiмон одного з них
   довiв до бєлого калєнiя своїми коментарями.
   злющий чувак, схожий на Сталiна.
   вiн провiв нас до прикордонникiв
   i дав нашi паспорти.
   ага. не нам. прикордонникам.
   ми думали, хоч пiсля проходження лiнiї
   нам повернуть документи.
   хуй.
   ми ж небезпечнi шо пiздєц.
   - ми перед лiтаком прийдемо. чекайте в зонi дьютi-фрi.
   оце сидимо ми, п'ємо на останнi два долари чай...
   - а ти знаєш, Сiмоне, що я тобi як iноземець скажу?
   просто суб'єктивний погляд збоку.
   оце Штати та Куба такi запеклi друзi.
   iдеологiчнi суперники i все таке.
   а вони мiж собою значно бiльше схожi,
   нiж iз тiєю ж Мексикою, наприклад.
   по-рiзному, але i в Кубi, i у Штатах
   фактична перевага державного над особистим,
   оцей м'який контроль,
   постiйний нагляд,
   полiцейська держава
   i Тот-топот-тономой, тваюмать!
  
   (з пiзнiшого щоденника)
   не знаю як у кого, а в мене всi поганi сни - хоч i рiзнi, проте завжди на тi самi теми.
   ранiше таких було двi: знову в академiї СБУ, знову з Танею.
   схоже, додалася третя: знову в Кубi пiд наглядом мiграцiйної полiцiї. брррр....
   всi три - насильницьке обмеження свободи..
  
   оголосили посадку.
   а наших нєжних i ласкових звєрiв усе нема.
   всi пасажири вже зайшли.
   а ми стоїмо без паспортiв.
   службовець авiалiнiй видзвонює їх по аеропорту.
   рейс уже чекає на нас двох десять хвилин.
   нарештi з'являється дядя Сталiн,
   проводить нас до салону,
   перевiряє, чи добре ми пристебнули паси безпеки,
   тицяє в руки паспорти й виходить.
  
   за ним грюкнули дверi, й лiтак пiшов на злiт.
  
   26
  
   У Канкунi я на вiдморозi
   пiшов брати ту саму мiграцiйну картку,
   що й абсолютно всi решта пасажирiв.
   i вкотре вiдчув, як мене роблять неповноцiнним.
  
   люди першого свiту не розумiють,
   що таке вiзи, блядь.
  
   - зачекайте, а вам не така картка потрiбна.
   я вдаю, наче не розумiю.
   - ви з України, вам потрiбна вiза до Мексики.
   - я знаю. ось вiза в паспортi.
   - так, але вам потрiбна iнша форма мiграцiйної картки. зараз я покличу старшого iнспектора.
   приходить. веселий такий вусатий дядько.
   - ага. вiза є. вам мали дати таку червоненьку картку разом iз нею. де вона?
   - нема. не знаю такого.
   треба сказати, що червоненьку мiграцiйну картку
   я здав на вильотi на Кубу разом iз авiаквитком,
   написавши там, наче я в'їхав до Мексики два тижнi перед тим.
   штампiв у паспортi нiхто не робив,
   як i на в'їздi, тож моя одноразова вiза
   залишилася целочкою. так наче я оце зараз вперше
   в'їжджаю до країни.
   - я не можу вас без неї пропустити.
   - так. ну i що менi тепер робити?
   - ну повертайтеся туди, звiдки прибули.
   - так я з Куби прилетiв.
   - ну то вертайтеся на Кубу.
   (ох ти ж йоб тваю мать, не дай бог)
   я, лагiдно:
   - ну як я туди вернуся? це ж не моя батькiвщина...
   Сiмон:
   - та ми тiльки на один день, ми сьогоднi ж їдемо до Белiзу.
   iнспектор:
   - е-ех, молодьож. ну добре, я вас пропущу.
   жартiвливо-докiрливо хитає пальцем:
   - але щоб це був останнiй раз!
   - звичайно-звичайно...
   проводить мене до паспортиста:
   - пропустiть його.
   й менi ставлять штамп.
   я офiцiйно вперше потрапляю до Мексики.
   iнспектор лукаво посмiхається.
  
   оце країна!
   i жодних хабарiв, до речi.
   знову кохана Мексика!
   - а так видно було, що ти нервував ггг, - Сiмон.
   - шо, серйозно. (як завжди, я наївно думав, що не видаю почуттiв.)
   - ага бля. бiлий, як крейда, i руки трусяться.
  
   поки ми пройшли митницю, вже надходила нiч.
   i ми розклали намета прямо на виходi,
   прямiсiнько пiд скульптурним знаком
   "аеропуерто Канкун".
   i шо?
   прекрасно виспалися!
   якби це були Штати чи Куба,
   то вже за пiвгодини прийшов би
   злий Тотопотономой,
   перевiряв би документи,
   а може, й до бобiка посадив би.
   viva MИxico cabrones!
  
   аеропорт розташований за 20 км на пiвдень вiд Канкуна,
   й наступного ранку ми, не заїжджаючи до мiста,
   поїхали далi на пiвдень - на Белiз.
   - а якщо мене туди не пустять?
   те, що пустять Сiмона, було ясно.
   громадянин Першого свiту з великої лiтери
   а щодо громадян третього свiту з малої?
   ми навiть не дiзнавалися щодо цього.
   - якщо не пустять, поїдемо автостопом навколо,
   на Гватемалу.
   щодо Гватемали я вже дiзнавався через iнтернет:
   навiть українцям (!)
   вiзи дають прямо на кордонi.
  
   траса до Тулума в кожен бiк
   подiлена навпiл смужкою трави:
   два ряди машин їдуть з одного боку,
   i два ряди - з iншого.
   тому ми йшли по цiй травi,
   постiйно обертаючись i стоплячи машини,
   викидаючи руки в обидва боки,
   а не в один, до дороги, як звичайно.
   у мене в головi виник образ картини "Hitch-hiker":
   на ось такiй трасi
   стоїть Iсус Христос у рубищi,
   з невеликим рюкзаком,
   широко розвiвши руки в обидва боки,
   як на тiй статуї в Рiо-де-Жанейро.
   вiн просить про допомогу,
   чи просить, щоб прислухались -
   але нiхто не зупиняється.
   машини пролiтають повз нього,
   два ряди з кожного боку...
  
   0x01 graphic
   27
  
   знову Тулум, але цього разу на пляж ми не йшли.
   заскочили до унiверсаму, купили хлiба та фруктiв.
   сiли прямо пiд стiною магазину,
   з насолодою вiд того, що це не Штати,
   що тут це не буде loitering,
   i на нас не нагримають господарi,
   не викличуть полiцiю...
   з насолодою вiд того, що це не Куба
   й менти не скажуть нам, що
   "їх турбує, як ми виглядаємо"
   та що туризм має бути контрольованим.
   їмо, пiдходить якийсь дядько
   та й каже:
   "хлопцi, а що це ви всуху їсте?
   зараз я вам рефреско принесу".
   ми такi одразу напружилися:
   чого йому вiд нас треба?
   черговий Мануель?
   - нi-нi, не треба, спасибi.
   - та чого ви. чекайте.
   приходить iз двома бляшанками:
   - ось, тримайте. приємно ж чогось холодного випити пiсля їжi.
   все, щасливої вам дороги!
   сiдає до своєї машини i їде.
   - дякуєєємо!!!
   навiть не стiльки за напої,
   скiльки за вiдновлення вiри в те,
   що незнайомi люди роблять тобi приємно
   просто так.
   без жодних пiдступних задумiв.
   - ох, Сiмоне, якi ж ми дьорганi стали пiсля цiєї Куби...
   - ага. треба попускатися...
  
   нас пiдвезли до Четумаль, i ми пiшки подалися на кордон.
   найбiльше менi сподобалося те, що мексиканцi
   запевнили, що пропустять iще раз, якщо треба буде
   колись вертатися.
   не те щоб я дуже повiрив - бо вже настiльки звик,
   що кожен тлумачить закон як захоче.
   але надiю це вселяло.
   сама прикордонна смуга справляла гнiтюче враження:
   по обидва боки розташована зона вiльної торгiвлi,
   чи як її там: бруд, казiно та заводи,
   де трудове законодавство чинне тiльки умовно.
  
   на белiзькому боцi нас зустрiв веселий високий
   вусатий дядько, рiдний корупцiонер.
   з Сiмона за в'їзд узяли п'ять баксiв,
   а з мене за вiзу - п'ятдесят.
   Сiмон злостився, i що прикро - злостився на мене.
   начебто це якийсь особистий вибiр -
   що я народився в однiй країнi, а вiн в iнший.
   нє, людям Першого свiту варто пiзнати на собi,
   що таке отримувати вiзи до кожної країни.
   i що таке працювати за копiйки.
   може, тодi по-iншому до мiграцiї та мiгрантiв ставитимуться.
   он навiть "соцiалiст" Сiмон розумiв це лише в теорiї,
   а не емоцiйно.
  
   белiзький прикордонник поклав грошi за мою вiзу
   до свого особистого гаманця.
   - але майте на увазi, - вiн був адекватний i бачив,
   який ми маємо вигляд, -
   працювати в Белiзi ви не маєте права.
   бо якщо ми впiймаємо вас - депортуємо. хо-хо-хо!
   ви зараз поїдете, побачите, скiльки на дорогах смiття.
   ми, белiзцi, любимо смiтити. це наша
   нацiональна традицiя, хо-хо-хо!
  
   до речi, щодо смiття - це виявилося неправдою.
   ми сiли на прикордонний автобус i за долар доїхали
   до найближчого мiстечка: Коросаль.
   i потрапили у вiкторiанську епоху.
   якiсь колонiально-класицистичнi будинки,
   брукiвка на дорогах,
   i якось так тихо i затишно,
   багато дерев i все здається,
   що зараз на четвiрцi коней
   проїде Наташа Ростова у бричцi з пiднятим задом.
   спокiй i вмиротворенiсть, i повiльнiсть.
   ми пiшли в затоку поплавати,
   стрибали з молу, намагалися дiстати дна,
   а до нас усе приходили й приходили
   люди. просто познайомитися, поговорити.
   пiдлiтки на старих велосипедах,
   старшi люди, якi побачили нас зi своїх будинкiв:
   таке враження, що ми тут були неабиякою розвагою.
   й усi якiсь лагiднi та на диво дружнi.
   я думаю, це специфiка країни, все населення якої
   становить 250 тисяч осiб.
   але незважаючи на те, що в цiлiй країнi
   мешкає стiльки людей, як у самому лише Iвано-Франкiвську,
   вони ну просто надзвичайно рiзноманiтнi.
   країна аж до 1981 року була колонiєю Британiї,
   у них i зараз на монетах Єлизавета II -
   i, вiдповiдно, приїздили сюди люди
   з цiлої колишньої Iмперiї.
   офiцiйно-то державна мова англiйська,
   але розмовляють також i креольською
   (яка має стосунок до англiйської приблизно так,
   як мова деяких пасажiв цiєї книжки - до української),
   а також iспанською, хiндi, арабською та китайською.
   сумiш рас i нацiональностей на такiй
   невеличкiй територiї.
   йдеш дорогою - тут тобi i китайськi крамницi,
   де вивiски написано iєроглiфами;
   тут тобi й старi худi iндуси,
   тут i мiсцевi латино-метиси,
   тут i негри ще з Африки, якi розповiдають
   iсторiї про чари та вуду,
   i нечисленнi бiлi, i численнi мудрi старцi,
   з довгими чорними дредами на головах,
   сидять на верандах,
   перечiкуючи спекотну годину,
   дивляться на тебе спокiйним поглядом,
   а якщо ти з ними вiтаєшся, вiдповiдають:
   - нехай благословить вас Джа!...
   растафарi.
   справжнi. релiгiйнi. а не нашi субкультурнi
   планокури заради планокурства.
   лагiдний Джа ширяє над країною.
   Джа - Джегова - Єгова.
   растафарi.
  
   (зi щоденника)
   У Белiзi майже всi креоли - з дредами. Навiть якщо їм по 70 рокiв.
   Власне, зовсiм iнша культура - переважно англомовна (країна входить до Британської спiвдружностi), сумiш чорних, бiлих, латино i чомусь безлiчi китайцiв.
   Найдружнiша країна щодо автостопу: зупиняється бiльше водiїв, нiж вiдмовляєтья - а часто пропонують пiдвезти навiть якщо не просиш, а просто йдеш дорогою.
   На стiнах крамниць - повнотекстовi псалми зi старого за повiту, а вiтаються "Хай Джа буде з вами".
   Джа - нi що iнше, як Jehovah (я ранiше не знав).
   Тож хай благословить вас усiх Джа!
  
   ми щиро намагалися пройти через Белiз пiшки.
   подумали: країна така невеличка,
   що автостопом її можна проїхати за день.
   тому треба йти, щоб розтягнути задоволення
   бодай на тиждень.
   тут було так тепло, i час тiк повiльно,
   i якось мирно...
  
   пiшки йти в нас не виходило.
   у цiй країнi люди зупиняються самi:
   - ей, хлопцi! давайте ми вас пiдвеземо!
   а вiдмовлятися вiд добра не можна:
   це погiршує карму.
   бо може, наступного разу людина
   не запропонує допомогу тому,
   кому вона буде потрiбна, i хто не може просити:
   подумає - не просить, то й не треба.
   добро треба приймати
   зi щирою вдячнiстю, - так думав я собi.
   стара китайська пара
   висадила нас зi свого пiкапа
   в мiстi Орендж Вок - в народi "Шуґер Сiтi",
   цукрове мiсто. день iшов повiльно,
   та все ж почав завершуватись.
   i ми пiшли гуляти, по дорозi шукаючи,
   де б переночувати. спустилися до рiчки,
   а там сидiли двоє пiдлiткiв, начитували реп,
   але якийсь такий сумний.
   ми познайомились, Сiмон заграв для них на гiтарi,
   я пiдтамтамував на бонго,
   а хлопець спiвав:
   on the day of my deat'
   please don't fret
   I'll come back...
   вiн подарував менi папiрець
   iз текстом своєї пiснi.
   креольською мовою.
   i я довго берiг його. скiльки мiг.
  
   а чорна рiчка повiльно текла повз нас.
  
   хлопцi жили у дерев'яному сарайчику.
   (вiкторiанська епоха - це також i Дiккенс.
   принаймнi, в моїй уявi.)
   ми розклалися на травi за сарайчиком,
   а коли прокинулись о шостiй ранку,
   хлопi вже були зайнятi:
   прямо там же
   вони мiсили тiсто та пекли хлiб на продаж.
  
   ми все ж iще раз хотiли спробувати
   здiйснити свiй план - iти Белiзом пiшки.
   вiд Орендж Вок є два шляхи - один новий,
   а iнший давнiший. зараз це вже не траса,
   а щось таке собi - через села йде.
   ги, при цьому до розвилки нас усе ж пiдвезли :)
   та сама iсторiя:
   - агов! а ви куди! а може вас пiдкинути?
   нехай благословить їх Джа.
  
   Old Northern Highway
   вивився напiв-ґрунтовою дорогою :)
   ми поступово занурювались у джунглi.
   якщо спершу вони чергувались iз якимись полями,
   прочищеними неподалiк од мiста людьми,
   то далi - саме те, про що я ранiше мрiяв.
   густi заростi дерев, крики папуг i ще якихось
   страшних iстот ггг -
   й усе це переплетено лiанами.
   через кiлометрiв п'ятнадцять Сiмон утомився
   та й лiг прямо на дорозi на свiй рюкзак вiдпочити,
   а я скористався нагодою й пiшов у глиб джунглiв.
   уже через три метри всерединi стало темно,
   i, зайшовши з яскравого сонця, я майже нiчого не бачив -
   хiба що озираючись назад, на пляму
   свiтла, яке пробивалося крiзь рослиннiсть з боку дороги.
   я пiшов далi.
   Поступово очi звикли до пiвтемряви.
   переступаючи та пiдлазячи пiд лiани,
   можна було доволi легко просуватися вперед.
   незабаром я почав помiчати стежечки -
   треба просто дивитися не прямо на них, а начебто вперед,
   або трохи вбiк - i тодi ти бачиш
   нiбито темнiшу смугу,
   яка звиваючись iде вглиб лiсу мiж дерев.
   звичайно, все одно
   переступаєш i пiдлазиш пiд лiани.
   стежки прокладено тваринами i для тварин.
   ти йдеш, а навколо
   плигають
   величезнi коники-стрибунцi - такi здоровi,
   як долоня -
   й коли вони гупають об штани чи футболку,
   ти дiйсно вiдчуваєш удар
   i їхню вагу.
   коники пролiтають за стрибок
   до трьох метрiв,
   якимось чином вишукуючи траєкторiю,
   на якiй вони нiчого не зачеплять.
   а потiм хапаються за лiану,
   проте не втримуються вгорi,
   i сповзають, уп'явшись у неї лапками,
   але звисаючи головою донизу.
   чим далi йдеш, тим їх бiльше.
   i вже довкола тебе зорепад цих комах,
   а повiтря таке вологе,
   що ти пiтнiєш i не помiчаєш свого поту,
   ти наче дихаєш цiєю парою,
   футболка i штани прилипли до тiла,
   тобi подобається обтирати воду з себе,
   i ти не стаєш сухiшим,
   бо ж ти наче пливеш пiд водою,
   а навколо тебе не коники, а риби.
   менi здавалося, що я живу тут завжди,
   менi здавалося, що я тут народився,
   здавалося, що це мiй дiм.
   менi тут було затишно та добре.
   менi так подобалося пiтнiти й пiтнiти,
   терти своє тiло й вiдчувати,
   як вода з нього виступає скрiзь -
   не краплями, нi - вона вкриває мене суцiльним шаром,
   я тварина-амфiбiя,
   навiщо менi цей одяг? я тварина! я зняв футболку,
   менi здалося, що цього мало,
   я вiдкинув її вбiк i почав роззуватися,
   щоб залишитися твариною, якою я є -
   я зняв штани й залишився зовсiм голий,
   з мене текло i мене це перло,
   я пройшов iще далi в джунглi,
   я ходив голий i хотiв знову
   з'єднатися з Землею-матiр'ю,
   я став на колiна,
   почав терти свiй мокрий торс i струшувати
   свою солону вологу на землю,
   мої колiна поколювало сухе листя,
   яке лежало на ґрунтi,
   а я скроплював його своїм потом,
   але знав, що й цього мало,
   i взяв у долоню свiй член,
   я так я стояв на землi на колiнках,
   навколо стрибали коники,
   не зачiпаючи мене,
   а я моливсь одвiчнiй Матерi,
   й вона вiдповiдала,
   вливаючи хвилi насолоди до мого тiла,
   до мого мозку,
   до мого члена,
   вони накочували на мене,
   одна сильнiша од iншої,
   аж поки я не пiдняв обличчя,
   побачив клаптик неба крiзь густе широке листя,
   з якого крапала вода -
  
   28
  
   коли я повернувся з джунглiв, Сiмон дрихнув.
   знаючи вже його делiкатнiсть,
   я вирiшив почитати поруч,
   а коли вiн прокинувся, то повiдомив менi,
   що передумав iти пiшки,
   що пора нам брати машини.
   - ну гаразд, якщо вони тут проїжджатимуть :)
   насправдi через годину щось таки проїжджало,
   а в таких мiсцях, де транспорту мало,
   люди одне до одного дуже чуйнi:
   нам ставали завжди з першого разу,
   i везли по кiлька кiлометрiв до наступного
   села посеред лiсу.
   один iспаномовний пiдлiток
   нагодував нас досхочу апельсинами зi свого саду.
   солодющi ж вони були!
   - та в мене все одно падають i гниють на землi,
   нiкому їсти їх.
   ух. здається, я з пiввiдра тодi втоптав.
  
   ми покупались у якiйсь рiчечцi та попрали свiй одяг,
   пройшли до наступного села,
   а потiм нас пiдiбрав мiкроавтобус
   iз американськими туристами,
   якi саме верталися з екскурсiї джунглями
   до себе в готель на островi.
   так ми дiсталися знову великої траси:
   вони скинули нас у мiсцi, де старий хайвей
   знову з'єднується з новим.
   виходити настiльки не хотiлося,
   що я з пiвгодини сидiв на мосту,
   дивлячись у повiльну глибоку рiчку,
   яка текла у джунглi -
   лiани та кущi ростуть уже в водi,
   й туди, в цей простiр поза часом
   плисти б повiльно, просто з течiєю...
  
   пiд мiстечком Сенд Гiлл
   ми сiли повечеряти в придорожнiй їдальнi.
   що характерно, весь цей час ми не знали,
   що давно не маємо грошей -
   як потiм виявилося, брали кредит,
   хай на кiлькадесят доларiв щотижня,
   а Сiмонова мама його з Америки покривала,
   стежачи через iнет за його рахунком.
  
   ми поїли у гватемальської жiночки,
   яка емiгрувала пiд час громадянської вiйни.
   смачнi тортiльї з сиром, i потiм
   дешевих як пiсок апельсинiв,
   я купив кiлька цигарок поштучно
   i вiдганяв ними комарiв :)
   знов огорнуло почуття спокою.
   цю країну я теж починав любити,
   хоча зовсiм по-iншому, нiж Мексику.
   сидiв на лавочцi пiд навiсом у темрявi
   бiля зовсiм порожньої дороги,
   затягувався димом i ловив кайф...
  
   до господинi кафе, якщо його можна так назвати,
   приїхав на велосипедi з мiста сiмнадцятилiтнiй син,
   допомогти їй зачинитися.
   ми чомусь йому здалися розумними
   (люди часто справляють хибне враження).
   розговорились,
   i хлопець запропонував переночувати у них на подвiр'ї.
   ми пiшли до них, за кiлька кiлометрiв звiдтiля,
   й мама все не могла нахвалитися своїм сином,
   який i працює десь в офiсi вже вiд п'ятнадцяти рокiв,
   та ще й дуже добрий до iнших.
   коли прийшли, я зрозумiв, чому мама
   надає такого значення добротi.
   вона має п'ятеро дiтей,
   та ще й усиновила фактично, хоч i не юридично,
   трьох iнших, якi залишилися без батькiв.
   на подвiр'ї юрмилися дiтлахи рiзного вiку.
   нам запропонували кави з тортiльями,
   ми тихо розмовляли бiля пiчки,
   розташованої пiд навiсом на вулицi,
   я гладив кота, який прийшов до мене на колiна,
   навколо ходили кури, гуси, iндики та собаки,
   а дiти сидiли навпроти нас порозкривавши роти,
   слухали про iншi країни:
   ми були першими iноземцями,
   яких вони побачили.
   господиня розповiла, що в неї була ще одна донька,
   старша за сiмнадцятилiтнього хлопця,
   який нас запросив.
   дiвчина познайомилась у мiстi Белiз iз чоловiком,
   жила разом iз ним кiлька рокiв
   i народила дитину,
   але чоловiк виявився жорстоким i ревнивим,
   бив її, часто без приводу.
   вона вирiшила пiти вiд чоловiка,
   а той не мiг стерпiти цього
   i вбив дiвча.
   - ось це її дитина. я взяла онучку до себе.
   син дуже любить племiнницю, доглядає,
   як за власною маленькою сестричкою.
   - а той чоловiк?
   - вiн потiм сам пiшов до полiцiї. його посадили.
   я його не хочу засуджувати. бог йому суддя.
  
   кiлька дiтей повели мене до "свого" ставка,
   яким вони дуже пишалися. була вже нiч,
   i ми швидко залiзли в воду, поки нас не з'їли комарi.
   я плавав серед дiтей, i кожен показував,
   що вiн умiє робити: хто пропливе пiд водою найдалi,
   хто найповiльнiше й найтихiше зануриться:
   "якщо тобi наприклад треба ховатися".
   хто найкраще зробить сальто у водi...
  
   коли ми прокинулись о шостiй ранку,
   сiмнадцятилiтнiй юнак уже допомагав мамi
   поратися зi снiданком для молодших дiтей.
   ми взялися принести трохи дров.
   о пiв на сьому пiсля кави
   розпрощались iз родиною,
   мати благословила нас,
   i ми вийшли втрьох:
   хлопець на роботу, ми на трасу.
  
   незабаром нас пiдiбрав дядько на джипi.
   як завжди: - агов, пiдвезти вас?
   вiн їхав до мiста Белiз,
   але порадив нам не заїжджати всередину,
   бо, мовляв, це єдине мiсце на цiлу країну,
   де перебувати доволi небезпечно:
   - я краще скину вас по той бiк мiста.
   на прощання дядько дав свою вiзитку:
   - якщо у вас якiсь проблеми в країнi -
   зв'яжiться зi мною.
   ми подивилися на напис:
   "мiнiстр внутрiшнiх справ".
   ги, я собi уявив, щоб у нас
   пiдiбрав на дорозi двох бродяг
   який-небудь мiнiстр. або у Штатах, хе-хе.
  
   нам знову стало гаряче,
   й ми знову пiшли купатися - цього разу
   до яхт-клубу за мiстом. чомусь менi Белiз
   згадується як постiйнi купання.
  
   у принципi, сторожа сказала нам, що в порту
   купатися не можна:
   i глибоко вiдразу аж занадто,
   i канатiв i гвинтiв купа пiд ногами.
   але так щоб наполягати - то нi:
   якось до нас тут м'яко ставилися.
  
   за Бельмопаном (столиця), до якого ми вирiшили не заходити,
   розташоване мiстечко Роарiнг Крiк:
   уже сама назва менi здавалася похмурою
   й викликала якусь тривогу.
   ночiло, проте я наполiг зайти до iнтернет-клубу,
   а коли ми вийшли й пiшли далi,
   по обидва боки вулицi тут i там
   стояли групи креолiв, i багато хто
   ворожо дивився на нас. про щось тихо розмовляли.
   я вiдчував просто-таки хвилi ворожостi,
   хоча не мiг собi їх пояснити
   й нiчого не казав Сiмоновi: боявся
   висловити свої вiдчуття вголос, щоб
   не накликати на нашу голову бiду.
   забобоннiсть.
   я намагався якомога швидше вийти звiдти.
   ми залишили групи юнакiв за спиною,
   але я, про всяк випадок, пiдiбрав у кулак
   чималу каменюку
   й постiйно вiдчував спиною
   погляди.
  
   - куди ви йдете так пiзно? ви що, дурнi?
   я здригнувся.
   збоку вiд дороги стояла сорокарiчна худорлява негритянка.
   - ви звiдки йдете?
   - з Роарiнг Крiк.
   - що-о? ви щойно пройшли крiзь Роарiнг Крiк, отак просто? ффф. щось вас береже. та там тусуються ледь не всi банди, якi столицю тероризують.
   поруч iз нею стояли ще кiлька високих негрiв iз дредами,
   цi дивилися на нас i смiялися
   з нашого розгубленого вигляду.
   видно, Сiмон теж боявся.
   я тихо сказав йому про тi хвилi, якi вiдчував,
   проходячи мiстечко.
   ми постояли з тiєю групкою:
   не знаю як Сiмон, а я просто почувався спокiйнiше
   в компанiї приязних до нас мiсцевих.
   покурили, роззнайомились.
   один iз негрiв принiс нам трохи пiцци.
   ми подякували, подiлилися цигарками.
  
   жiнку звали Iвет.
   - знаєте що, нiкуди вже не йдiть. краще переночуйте у нас на подвiр'ї. я з чоловiком поговорю, вiн проти не буде... ви пробували гуаяву? он, якщо хочете, тут її багато вже з дерева посипалося. тiльки багато не їжте. бо закрiп буде.
   останнього я не зрозумiв через її креольський акцент.
   - бо що?
   Сiмон засмiявся.
   - срати, кажу, не зможеш, - усмiхнулась Iвет.
   її чоловiк виявився американцем iз Вiсконсiна.
   Iвет дала нам вина з кешью - й це був найкращий напiй,
   що я пив у своєму життi. коли трохи вставило,
   взялися за барабани-гiтари-сопiлки.
   жiнка, як колись кубинський шевченко,
   дала менi майстер-клас гри на бонго.
   "музику треба вiдчувати. що тут учитися?"
   мене вставляло все бiльше, тепер уже вiд ритму,
   а потiм Iвет упiймала момент
   i почала розповiдати життєвi креольськi iсторiї.
  
   (зi щоденника)
   40-рiчна креолка у селищi (увага!) Камалот
   розповiла, що коли вона була маленькою,
   медсестра грубо повелась iз жiнкою з культури гарiфуна, котра народжувала дитину в лiкарнi.
   - Чого ти кричиш, як корова? Коли займалася сексом, було добре, га?
   - Я кричу, як корова? То ти будеш як корова!
   I вiдтодi у медсестри на лобi почали рости роги. Пiсля кожної хiрургiчної операцiї вони виростали все бiльшi, й лише коли цi роги вбили медсестру, то вiдпали.
   Iвет, яка нам про це розповiла, сама доглядала за медсестрою в лiкарнi - i сама все це бачила.
   До речi, вона має вищу освiту та жила 10 рокiв у Штатах.
  
   Я пригадав, як знайома з Мехiко пише кандидатську дисертацiю про сомбрерона - духа-захисника природи, який, згiдно з вiруваннями iндiанцiв тцельталь, зводить людей на манiвцi.
   А почала писати, за її словами, коли сама побачила його, вiдвiдуючи батькiв у Чiапасi.
   Пише як антрополог - i вiрить.
  
   На головнiй площi Мехiко я бачив 20 людей, що дивним чином стояли наче в черзi.
   Пiдiйшовши ближче, зрозумiв, що всi вони ховаются вiд сонця в тiнi прапора.
  
   У маленькому селi Ґелятао народився президент Бенiто Хуарес, i тому там прапор того ж розмiру.
   Вночi я чув, як вiн шарудить на вiтрi на цiлу околицю,
   а вдень сам бачив, як прапорт укриває тiнню половину села.
  
   Iвет розповiла, що вiд першого красеня на мiсто Хеттiвiль, де вона народилася, залетiла дiвчина, а коли вiн вiдмовився одружитися, її мама, чарiвниця, зробила так, що вiн мiг виходити на люди тiльки в масцi.
   Вона та iншi дiти Хеттiвiля боялися його.
   - А, людина-маска! -
   i втiкали, коли вiн на велосипедi виходив по продукти.
   Тож вiн нiколи не мiг мати iншу жiнку, а коли помер, маску зняли, й виявилося,
   що людина-маска залишився до смертi молодим i гарним.
  
   Iвет сказала, що у Гватемалi ми бачитимемо людей зi свинячими рилами, людей з рогами i все це - наслiдок некромантiї.
   - I що б ви не побачили, нiколи не смiйтесь.
  
   Перетнувши кордон, першим, на кого я глянув, був чоловiк iз носом, як у iндика.
   Я не смiявся.
  
   вночi, коли ми спали в наметi, почалася сильна гроза.
   Сiмон спокiйно хропiв,
   а я все думав, що ми розклалися посеред величезного подвiр'я,
   що навколо нiчого нема -
   лежав i молився, щоб у нас не влучила блискавка.
   заснув лише пiсля того,
   як почав монотонно шумiти дощ,
   уже без грому.
  
   вранцi Iвет показала свої угiддя -
   на дальньому краю паслися на деревах мавпи.
   на прощання я подарував їй улюблену футболку,
   яка збереглася ще з України, бо в нiй я спав,
   коли мене пограбували в Поса Рiцi.
   на футболцi було написано Psycho,
   й менi здалося,
   що це Iвет ну дуже пiдiйде за характером.
   характер у неї був
   не сорокалiтньої, а вiсiмнадцятилiтньої.
  
   вони з чоловiком довезли нас до наступного селища,
   й уже над вечiр того ж дня
   ми дiсталися прикордонного мiстечка
   Банке Вьєхо дель Кармен.
   вирiшили не переходити кордон,
   бо нас усi лякали Гватемалою.
   мовляв - от у нас усе добре, зате в сусiднiй країнi
   грабують, убивають, повстанцi, всьо такоє.
   до речi те саме стверджували в Мексицi про Белiз,
   а потiм те саме казатимуть
   у Гватемалi про Сальвадор -
   у Сальвадорi про Гондурас -
   у Гондурасi про Нiкарагуа...
  
   (з пiзнiшого щоденника)
   я отут подумав.
   коли були в Мексицi, нам казали: "ви що, Белiз - там суцiльнi бандити".
   був у Белiзi, казали, що у них-то все добре, а от... - так залякали Гватемалою, що Сiмон вiдiслав матерi всю свою електронну технiку перед вЄїздом.
   у Гватемалi лякали знаменитими "марами" (бандами) Сальвадору та Гондурасу, якi дiлять i контролюють цiлу країну.
   ги, а тепер нiкарагуанцi застерiгають щодо того самого про Мексику, де я вже наче й був...
   i я от думаю. ясно, що статися фiгня може скрiзь, i треба просто бути обережним.
   але врештi, так само можливо поїхати колись маршрутом
   Курдистан - Iран - Афганiстан - Пакiстан.
   треба тiльки вдягти тюрбан :)
  
   тодi ми ще чогось боялися,
   тож провели вечiр у мiстечку.
   прекраснi малi країни,
   прекраснi маленькi мiстечка:
   ми переночували прямо в пiддашшi
   будинку алькальда -
   мiського голови.
   ну як таке було б можливо в Києвi? :)
   вночi я сходив до рiки,
   сидiв на березi бiля води, яка пiсля дощiв
   доходила аж до вершечка молу.
   я опустив ноги в холодну глибоку воду
   i знову хотiв плисти за течiєю.
  
   0x01 graphic
   29
  
   мене пустили до Гватемали
   вперше без проблем.
   нехай усе ж узяли в десять разiв бiльше, нiж iз Сiмона -
   за рiзницю в паспортах -
   зате видали доволi дешеву вiзу
   прямо на кордонi.
  
   ми не побачили повстанцiв чи грабiжникiв,
   зате довкола
   ходило багато людей iз дивними обличчями:
   той iз пташиним носом,
   iнший iз чимось, схожим на свинячий п'ятачок:
   ми знали - цi люди повелися нечемно
   iз магами-чарiвниками.
   смiшно не було. хотiлося бути
   дуже ввiчливим iз усiма, кого зустрiчаєш.
   нiколи не знаєш, iз ким розмовляєш.
  
   прямою дорогою ми подалися до Тiкалю -
   одного з найважливiших мiсць спадщини майя.
   посеред справжнiх джунглiв
   тут i там височiють близько десятка пiрамiд.
   коли залiзти на одну iз них -
   ти бачиш пагорби, укритi
   суцiльним килимом зеленого сукна,
   який прорвали де-не-де
   червоно-сiрi глиби, створенi людьми,
   якi пiд гострими кутами линуть до неба.
   i над ними кружляє
   Великий Орел у кiлькох iпостасях.
   по колу. над джунглями.
   лiс видається безмежним.
   нiчого сучасного не видно - лише пiрамiди,
   i важко сказати, в якiй ти епосi.
   можливо, внизу досi ходять
   отi майя, якi їх збудували.
   а внизу
   тебе атакують криками сотнi мавп.
   ти задивляєшся на них - вони звисають iз гiлок,
   уважно дивляться на тебе. нiтрохи не дурнiшi,
   нiж ти сам.
   кружляють папуги.
  
   ми виїхали з Тiкалю, щоб заночувати
   у мiстi квiтiв - Фльорес. ми зайшли на острiв,
   який вважається безпечнiшим, анiж довкiлля,
   й розклали свiй вже бойовий намет
   посеред озера, великого озера, дуже великого,
   з маленьким острiвцем посеред нього,
   з'єднаним iз материком лише одним мiстком.
   розклались i почали грати:
   я на бонго, Сiмон - на трiснутiй гiтарi.
   довкола нас ходили iншi острiв'яни,
   приєднувалися, спiвали з нами.
   всi люди були дуже рiднi,
   менi було так добре, затишно,
   хоча я вже втомився жити так i спати
   тiльки у наметi.
  
   (зi щоденника)
   6 вересня 2006 року.
   Втома.
   Ми спали щоразу в iншому мiсцi, практично щоразу в наметi, майже мiсяць.
   Тому вирiшили зупинитись у мiстечку Лiвiнгстон, на гватемальському узбережжi Карибського моря.
   Дiстатися сюди можна виключно морем - дорiг нема.
   Якимось чином зустрiли тут тих самих людей, що знали в Чiапасi.
  
   Почався сезон дощiв.
   Щовечора приходить раптова злива, й кожного разу здається, що дощ iтиме 3 роки та 8 мiсяцiв, чи скiльки вiн там iшов у "Ста роках самотностi".
   Пiд дощем вилазять велетенськi краби, як двi моїх долонi,
   та вже знайомi жаби завбiльшки як коти - якщо наступиш, вiдгризе нахуй ногу.
  
   Життя повiльне, дуже - саме те, чого хочеться пiсля мiсяця автостопу трьома країнами - Кубою, Белiзом i Гватемалою.
   Типу працюємо, виключно за мiсце ночлiгу та, в успiшнi днi, їжу.
  
   (з коментарiв)
   gas_ton
   Приземлене питання: як часто випадають "успiшнi днi"?
  
   pani_grunia
   Чапай, повернешся - мусиш видати книгу мандрiв.
   ми шо, дарма там тебе тримаємо?!
   :о)
  
   chapeye
   a ce teper modno? :))
  
   ми поїхали до Лiвiнгстона тому,
   що колись у мiстечку провiв чотири мiсяцi
   божевiльний Рiкi. гуру :)
   мiсто не має зв'язку з рештою країни.
   щоб до нього дiстатися, ми сiли на моторний човен,
   який пiвгодини вiз нас через затоку -
   вiд Пуерто Баррiос
   повз укрити джунглями береги,
   якi повiльно пропливали за бортом.
   я спустив руку у воду, вона була теплiша за мою шкiру.
   вiдпочивав i кайфував.
  
   сезон дощiв застав зненацька.
   щовечора пiд шумок зливи
   Лiвiнгстон заповнювали велетенськi жаби
   та краби такi завбiльшки, що їх хотiлось обходити
   iншим боком вулицi.
   а вранцi я вставав i йшов до моря -
   дивився на сiрi хвилi, на рибальськi кораблики
   та на птахiв, якi сидiли на жердках,
   до яких мiсцевi гарiфуна прив'язували сiтi.
   мабуть, у сiтях була риба для птахiв.
  
   те, що розповiдав божевiльний Рiкi,
   виявилося правдою:
   велетенськi негри, по 2.10 на зрiст,
   ходили рука в руку з жiночками племен майя,
   котрi ледь дiставали менi до пояса:
   "i малюсюсюсiнькi панночки".
   i я вже справдi знав, що й тi, й iншi
   володiють чарiвними знаннями.
  
   (зi щоденника)
   Лiвiнгстон, де ми зараз перебуваємо - центр культури гарiфуна.
   Вони досi розмовляють своєю африканською мовою.
   Чоловiки 210 см на зрiст, що особливо впадає у вiчi, бо iндiанки часто мають по 140 см.
   I я, типу освiчений європеєць, завжди намагаюся поводитись iз гарiфунами з усiєю можливою повагою :)
  
   30
  
   саме тут ми нарештi дiстались iнтернету
   й довiдалися, що вже кiлька тижнiв
   не маємо нi копiйки на рахунку,
   живучи в борг.
   божевiльний Рiкi колись працював у Лiвiнгстонi,
   тож i ми спробували знайти роботу.
   подалися до рибалок.
   але тi сказали, що не сезон.
   iдуть дощi, i теплi осiннi тумани
   клубочать угорi, спускаючи на землю
   свої мокрi коси
   та вiдганяючи у глибину всiх устриць -
   бо саме устрицi, не риба
   є основним товаром цього регiону.
  
   натомiсть, ми познайомились iз половиною мiстечка:
   воно таке маленьке, що багато часу це не забрало.
   нас привели до мексиканки на iм'я Марiя:
   тiй саме були потрiбнi люди,
   якi б заманювали нечисленних туристiв
   саме до її кафе.
   тож ми домовилися, що вона платитиме нам долар
   за кожного наївного туриста, якого ми приведемо.
   але нам склали конкуренцiю:
   приїхали - у той же час у те ж мiстечко -
   нашi давнi знайомi, мексиканцi,
   яких ми свого часу зустрiли
   раз у Мехiко, потiм ще раз в Оахацi,
   i ще раз у Сан Крiстобалi.
   ось тобi й великий континент.
   ми всi ходили мiстом, виловлюючи туристiв,
   щоб мати їжу за їхнiй рахунок, хе-хе.
   багато це нам не давало,
   однак Сiмон i я все ж мали перевагу,
   бо були першi - до того ж, Сiмон
   домовився, що гратиме для гостей на гiтарi вечорами.
   а паралельно Марiя нам сказала бути просто сторожами:
   ми мали ночувати у її кафе, аби не грабували
   мiсцевi п'янички -
   а вона за те даватиме снiданок.
   тож ми отримали нiчлiг, нехай i на столах кафе -
   та трохи їжi. бiльше в мiстi роботи не було.
  
   (з пiзнiшого щоденника)
   Коли ми були в Лiвiнгстонi, де живуть вiдомi на всю країну некроманти, там ходила сорокалiтня жiнка, калiка, яка просила грошi. За її словами, калiкою стала, коли в молодостi заснула на пляжi - а як прокинулася, то вже не мала пальцiв на ногах, а лише кривавi рани, бо якась морська iстота (так вона думає) з'їла їй пальцi, поки вона спала.
   А ми тодi пiдробляли в Лiвiнгстонi, сторожуючи вночi один ресторанчик. От Сiмон пiшов бухати з кимось, у мене настрою не було, я лишився сам. Дощ i буря. Й ото пробую я заснути на столi, але явно чую, хтось шкребеться в стiну i жiночим голосом, протяжно: А-антон, А-антон.
  
   А кiлька днiв тому, коли Сiмон ше не повернувся зi своєї поїздки Гватемалою, сиджу в хатинi, де ми живемо - i якось поступово усвiдомлюю, що в хатi шось смердить, i саме це не дає менi спокою. Сиджу, виходжу, заходжу... Через годину мене доперло, що смердить-то сiркою!
  
   I знаєте, що я роблю в таких випадках? Забиваю на власну iронiчнiсть вiдносно релiгiї та вдаюся до єдиного в такому випадку захисту - тричi, по-православному, хрещуся. (Все ж на Гоголi вихований).
   I шо ви думаєте? Як тiльки перехрестився - запах сiрки зник.
   Як тiльки перехрестився - жiночий голос припинився, залишився просто дощ.
  
   Ото недарма в народi кажуть: "коли мерещиться, хреститься нада".
  
   А зi столу я про всяк випадок злiз - краще на столi на спинi не лежати.
  
   (з коментарiв)
   diversey_ua
   вот что крєст животворящiй дєлаєт!!! Џ
  
   Марiя, якiй уже за сорок,
   ненав'язливо - чи то пак, нав'язливо ггг -
   почала чiплятися. намагалася переконати,
   що їй погрожують конкуренти мiсцевого масштабу,
   i що Сiмон має залишатися стерегти кафе,
   а я маю стерегти її саму, у неї вдома.
   я трохи морозився,
   а потiм Сiмон сказав: а давайте я у вас вдома спатиму.
   бо йому вже набридло спати на столиках :)
   мексиканка вiдразу знiтилась,
   а її друзi, з якими ми вже познайомилися,
   почали смiятися поза очi: от, Сiмон перебив усю малину.
   - а так би ти мав щодня не тiльки їжу,
   а ще й грошi на кишеньковi витрати.
   її попереднiй коханець поїхав уже п'ять мiсяцiв тому,
   вона вже стiльки без сексу,
   а їй бiленькi хлопчики так подобаються.
   вона тодi своєму казала: не їдь - i платила щодня,
   щоб тiльки вiн залишався.
  
   словом, Марiя почала злитися,
   що нiчого не вийшло,
   i через напруження у стосунках iз роботодавцем
   довелося вже через кiлька днiв валити з Лiвiнгстона.
   Сiмон побачив десь оголошення:
   потрiбнi волонтери на страусину ферму.
  
   31
  
   (зi щоденника)
   12 вересня 2006
   Для таких штрiхiв, як ми з Сiмоном, у Мексицi та Гватемалi навiть є назва:
   gabachos locos - божевiльнi бiлi.
   Це рiдкiсний, занесений у Червону книгу, але все ж iснуючий окремий вид тварин.
   Бiльшiсть iноземцiв приїздять автобусами, клацають фотоапаратами й забираються геть.
   Але кiлька разiв на рiк, по 30-градуснiй спецi або пiд дощем,
   мiстечком проповзає чудо з рюкзаком, гiтарою чи барабаном.
   Дорослi дiстають бiноклi та довiдники,
   всi дiти виходять на вулицю,
   записують спостереження у щоденники юних натуралiстiв.
   Гватемальцi ставляться до ґабачо льоко з теплотою й iронiєю.
  
   країна виявилася не такою вже й маленькою,
   врештi-решт.
   щоб дiстатися вiд Карибського узбережжя до центру країни,
   ми витратили три днi.
   залишаючи Лiвiнгстон,
   я пiддався депресiї сезону осiннiх дощiв.
   за час перебування в мiстi знову списався
   з техаською коханою,
   мене знову прогребло.
   я плив у повiльнiй баржi до Пуерто Баррiос,
   опустивши руку в теплу воду -
   повз мене пропливали чарiвнi краєвиди,
   проте вони мене вже не радували.
   "а сенс? ну i навiщо цi подорожi?
   може, вже досить? що мене постiйно штовхає вперед?
   я ж можу повернутись i бути з Ерiн.
   для чого все це? одвiчне питання: нафiга?"
  
   Сiмоновi я ще не говорив.
   я знав, що все-таки ще довго сунутимуся на пiвдень.
   але вже вiдчував: мiй центр свiту зараз перебуває
   у Г'юстонi - це нiби точка, до якої прикрiплено
   невидиму пружину.
   i чим далi я вiддаляюся,
   тим бiльше пружина натягується -
   рано чи пiзно вона мене зiрве,
   i я неначе яблуко Ньютона
   полечу до центру тяжiння.
   i гепнуся центровi на голову
   як торiшнiй снiг.
   оце закрутив ггг
  
   у Лiвiнгстонi ми рознiжилися:
   звикли спати не в наметi, а бодай пiд яким,
   але дахом.
   Сiмон заговорив про те, що можна ночувати у церквах.
   - адже християни мають допомагати ближнiм, правда?
   - але я не вiрю в Бога.
   - ну то й що? головне, що вони вiрять.
  
   мiсто Халяпа розташоване вже досить високо в горах,
   вночi ставало доволi холодно,
   ми доходили краю населеного пункту,
   ставало темно i незатишно, тож я пiддався.
  
   (зi щоденника)
   Чим бiльше подорожую, тим бiльше вiрю у вiдповiдь на одне з фiлософських запитань.
   Отже: так, "людська природа" iснує - i людина за природою добра, а не погана.
   Все бiльше хороших людей.
   Пiдвезли нас раз Герсон i Сандра - мушу написати про них - а потiм цiлком несподiвано запросили переночувати, нагодували вечерею та снiданком - незнайомих людей.
   I таке трапляється постiйно - бiльшою чи меншою мiрою.
   Люди - хорошi.
  
   Iншу нiч, остерiгаючись великого мiста, ми провели в католицькiй церквi.
   Що мене вразило:
   Ввечерi лекцiя - й от нiколи ранiше я не чув, щоб простим людям розповiдали про "темпоральнiсть", "хронос", "кайрос"... лекцiя цiлком унiверситетського рiвня про теологiю iсторiї.
   По ходу згадали про нас, "компанєрос пiлiгримiв"... а потiм я мав кльову бесiду зi священиком про теологiю визволення...
  
   у церквi прихожани запропонували нам грошi
   думаю, бо пастор нагадав, що Iсус
   зустрiчався багатьом людям як мандрiвник.
   Сiмон iще показав на неголеного нестриженого мене:
   - вiн навiть схожий.
   пастор жарту не зрозумiв.
   вiд грошей ми спершу були вiдмовились,
   бо нам вони потрiбнi менше,
   нiж комусь - але священик наполiг.
   грошi таки були потрiбнi,
   бо в нас не залишалося нiчого.
   так що, Б-г таки знає ;)
  
   отже, черговий тиждень сковородування.
   вiд села до села, вiд мiстечка до мiстечка,
   причому бiльшу частину часу пiшки,
   бо дороги ґрунтовi, й машини проїздять раз на день.
   третину ваги мого багажу складають книги.
   Карлос Фуентес, Алехо Карпентьєр, Октавiо Пас, Хосе Мартi -
   цiлком серйозна, ба нобелiвська лiтература.
   причому, iспанською. занурення в середовище -
   i вже через три мiсяцi читається так само,
   як у школi той же Джек Лондон англiйською -
   багато роботи зi словником, але нiчого складного.
   з тiєю лише рiзницею, що у школi
   це було пiсля 5 рокiв вивчення мови.
  
   останнiй пiк-ап скинув нас
   на входi в мiсто Гватемалу пiд зливою
   (нагадаю, що почався сезон дощiв).
   починає темнiти, ми бiля найнебезпечнiшого
   мiста в Центральнiй Aмерицi, не можемо рухатись.
   перебiжка до найближчої придорожньої їдальнi.
   перечiкування i нова мокра перебiжка
   до автобуса (бо ну нах) на Сан Хосе Пiнула. темнiє.
   в Сан Хосе нiхто не знає, де "ферма Санта Iнес",
   оголошення якої
   про "волонтерiв на страусине ранчо за їжу" ми бачили.
   хтось нарештi каже. автобус пiд дощем.
   їдемо на якусь ферму. там кажуть,
   що це селище Санта Iнес, а не ферма.
  
   злива. темно.
   дзвонимо з чийогось телефону
   на ферму. там кажуть: транспору до нас нема, тiльки таксi.
   темно. злива.
   а, фак iт - вперше за подорож беремо таксi.
   (на грошi церковних парафiян.)
   таксист не знає, де це кляте мiсце, але обiцяє розпитати й довезти.
  
   ми очiкуємо, що ферма належить
   якимось хiпанам-наркоманам, у яких нема грошей,
   i тому вони платять їжею.
  
   залазимо на ґрунтову дорогу.
   таксист загубився, не знає, куди їхати.
   вiдмовляється продовжувати, бо машина не може проїхати.
   - ви ж мандрiвники, звикли ходити пiшки. платiть половину i йдiть далi пiшки.
  
   (злива, блискавки, десята ночi,
   ми не знаємо, в який бiк iти.
   вже 10 км вiд населених пунктiв.)
  
   врештi таксист везе-таки нас назад у Сан Хосе,
   не забуває взяти грошi,
   знаходить iншого таксиста.
   той теж не знає, де з бiса ця ферма,
   дзвонить зi свого мобiльного, довго слухає iнструкцiї.
  
   їдемо ще раз. у мiсцi, де перший вiдмовився продовжувати,
   цього разу
   лежить пiд зливою здохлий вiл.
   грiм.
  
   їдемо гiрською дорогою, буксуємо.
  
   - а-а-а! - махає з бiчного вiдгалуження iндiанець.
   його послали вiдiмкнути ворота.
   сiдає до нас i показує шлях далi.
  
   через кiлометр усерединi ферми -
   ми бачимо не хiповську бодягу,
   а блядську фортецю.
   я вам клянусь,
   фортецю.
  
   32
  
   (зi щоденника)
   12 вересня 2006.
   бля, тепер я й сам не вiрю в те, що з нами вiдбувається.
   словом, закiнчили ми на ранчо гватемальського мiльйонера,
   з угодою побудувати дерев'яний будинок "в лапу". Пiздєц. Це вже якась джеклондонiвщина.
  
   ***
  
   (зi щоденника)
   14 вересня 2006.
   ура! це таки сталося.
   грошi, заробленi в Новому Орлеанi, успiшно закiнчилися.
   тепер у нас на рахунку жодного долара, й починається новий експеримент -
   самоутримання в Латинськiй Америцi. Жити без зовнiшнього джерела.
  
   нам пощастило, що ця мить настала саме тодi, коли ми типу знайшли роботу плюс безкоштовну їжу, мiсце та дози iнтернету.
  
   сьогоднi 10 годин працював iз бензопилою та мачете (мiж iншим, дуже багатофункцiональна рiч - i нiж, i зброя, i сокира, i коса).
   завтра йдемо в лiс (чуваку належить кiлька квадратних кiлометрiв) вибирати дерева для будинку "в лапу", який ми (самому смiшно) маємо будувати.
  
   ***
  
   усе це почалося
   навдивовижу швидко
   та несподiвано.
   ми приїхали пiзно вночi.
   у фортецi нас зустрiв дон Елеасар.
   дон.
   без варiантiв.
   нагодував.
   як виявилося, ми тут єдинi волонтери.
   за вiкнами перiщило, i страшно гримiв грiм.
   ми трохи порозмовляли.
   виявилося, що дон Елеасар послав людей
   розклеїти цi оголошення,
   але не був готовий приймати людей.
   ще було рано. ми вiдгукнулися першi.
   ми наполягали, що оголошення були,
   i що ми їхали через цiлу країну,
   за останнi грошi.
   дон Елеасар почухав веселу голову.
   запропонував випити.
   ми вiдмовилися.
   випив сам.
   i надумав оселити нас в однiй iз хатин
   внизу по схилу гори,
   у вiддаленому кутку угiддя.
   спочатку - без електрики, без води.
   поки вiн ходив дзвонити служникам,
   я почав роздивлятися фортецю зсередини.
   на стiнах висiли старовиннi портрети та гобелени.
   я побачив також фотографiю, датовану 1944-м роком.
   на нiй iз мексиканським президентом
   вiтався за руку наш господар - на вигляд такого ж вiку,
   як i зараз.
   ставало моторошно.
  
   правда, вранцi, коли ми виспались i зiйшло сонце,
   виявилося, що то був дiдусь дона Елеасара, а не вiн сам :)
  
   нас поставили чистити Авгiєвi конюшнi -
   точнiше, авгiїв страусятник. бо серуть цi гади як конi.
   а дурнi, натомiсть, як кури.
   ти прибираєш за ним гiвно,
   а воно, тичка триметрова, стоїть над тобою i зазирає згори.
   допомагає тiльки лопата - страуса нею треба тупо
   штовхати на всю силу.
   тiльки обережно, у груди - i не бити, а саме штовхати.
   хоч iнодi хочеться зробити простiше:
   махнути лопатою по шиї, шоб бiльше не чiплявся.
   бо воно ж шипить, як гуска.
   ти бабраєшся по колiна в його лайнi,
   чистячи йому хату - а вiн на тебе ше й шипить.
   курка триметрова, бля.
   одна зi страусих була настiльки дурна,
   що якось, поки нiкого не було,
   пропхала голову крiзь огорожу по якусь травинку
   та й задушилася.
   ми з Сiмоном щиро дивувалися,
   як цi iстоти пройшли природний вiдбiр
   та пережили еволюцiю.
  
   того ж вечора дон Елеасар вирiшив,
   що нас можна застосувати з бiльшою користю,
   нiж на прибираннi страусиного лайна.
   - я давно мрiю збудувати тут хати росiйського типу. нiхто з мiсцевих будiвельникiв за це не береться. ви вiзьметеся?
   - так ми ж не iнженери.
   - та нiчого страшного! в мене є аж двi книжки з iнструкцiями.
   ги. а чого ж. ми навiть довго не думали.
   для годиться
   я за два чи три днi прочитав усi iнструкцiї,
   й ми погодилися.
   два молодих бiдних ексцентрика
   зустрiли старого багатого ексцентрика.
   ми чудово пасували :)
   вiдразу стали друзяками,
   своїми в домi i все таке.
  
   кажуть працiвники, дон Елеасар -
   один з найбагатших людей Гватемали.
   i я вам клянусь, вiн навiть не капiталiст, а бля феодал.
  
   (зi щоденника)
   16 вересня 2006 року
   На мою думку, особлива сила творчостi Буковскi в тому, що вiн без метафор згадує моменти, якi бiльшiсть опускають.
   От i я вирiшив раз набратися духу i, хай без його таланту, але, принаймнi, зробити те саме.
   Це було дружнє попередження. Нєрвним, вагiтним, а також пiд час їжi не читати.
  
   Вчора я був ґабачо боррачо - п'яним бiлим.
   Шо вiдзначали - так i не зрозумiв: чи то День незалежностi Гватемали (15 вересня), чи то день народження хазяйського сина.
   Було 15 чувакiв i 3 жiнки - як кажуть у Штатах, sausage party.
   На мене звернула увагу лише одна з дiвчат: симпатична, але мене навiть п'яного не вабила. А та, яка подобалася, мене за першi пiвгодини не помiтила - в такому разi ясно, що не в її смаку, i тодi звертати на себе увагу не варто. Ги, до того ж вона була дiвчина хазяйського сина. Досить з мене чужих жiнок.
  
   То я собi потрохи й пив, сидячи в iнтернетi та паралельно базiкаючи з присутнiми гостями...
   Обманка в тому, що я незвичний, бо тут п'ють не безпосередньо мiцнi речi, як у нас, а ром iз кока-колою та льодом, тож алкоголю не помiчаєш - я й видудлив 10 чи 15 склянок холодного приємного напою.
   Кльово так: розмовляєш усiма мовами водночас - в iнтернетi українською, росiйською, в кiмнатi iспанською й англiйською; жодних проблем.
   Наступна стадiя - коли починаєш гарно грати на гiтарi, нiколи не вчившись.
   В якийсь момент я зрозумiв. Але було пiзно.
  
   Спускався в кiмнату, 300 метрiв з гори по схилу, я десь пiвгодини.
   Заспокоював себе теж усiма мовами.
   - Бiльше нiколи, нiколи-нiколи-нiколи. Nunca mАs, nunca-nunca. JamАs! Вже близько. Falta poco, poquitiquitito. I'll fall on bed, I'll fall asleep, I'll fall, I'll fall, fall, fall...
  
   Штани у мене з поясом DIY - гордiсть, виготовлена зi штанки iнших брюк. Стибзив iдею у божевiльного Рiкi.
   Не раз були проблеми з вузлом, коли доходило до сексу, тож я звик розпускати його заздалегiдь.
   Але тут, по дорозi, виникла проблема термiновiша, проте - о диво - я п'янющий розв'язав вузол одразу.
   Зiскочив з дороги, успiшно посрав, успiшно пiдтерся травою -
   зате коли залазив назад не дорогу, став ногою в канаву та впав на камiння зi спущеними штанами.
  
   Пiднявся, витер кров з долонь, доповз до кiмнати.
   Впав на лiжко й роздягнувся догола, бо одяг мене турбував.
   Цим не вдовольнився, й довелося порвати, щоб зняти з шиї, растаманське намисто - подарунок Iвет iз Белiзу, яка розповiла про рогату принцесу та людину-маску.
  
   Думав, засну, але хрiн. Стогнав, стогнав, i зрозумiв, що таки доведеться -
   звiсив голову з лiжка i виблював хоч той алкоголь, який ще був у шлунку, а не в кровi.
   Запахло кукурудзяними паличками та ромом.
  
   Прокинувся посеред ночi, вже абсолютно тверезий та з готовою фантазiєю в головi: про одну українську дiвчину, про яку нещодавно вже почав був фантазувати пiсля розмов через iнтернет - утiм, це був досить примарний образ, бо я навiть не знаю її в реалi, а намагатись уявляти не хочу.
   Сексуальна примара зв'язала менi руки, пiдняла їх i пропустила мотузку крiзь кiльце в стелi. Потiм роздягла мене догола, стала на колiна, обхопила мошонку долонею й потягла, оголивши голiвку, й почала натхненно i пристрасно робити мiнет. Потiм устала, заскочила не мене, обхопила руками за шию й ногами за стегна, стала звиватися на членi й кiнчила за кiлька секунд до мене.
  
   Втiм, сам я почав i кiнчив пiзнiше - згадуючи круглу попку та нiжну, гладку матово-бiлу шкiру своєї першої постiйної дiвчини. Ми лягли на ковдру, постелену на балконi, я брав дiвчину ззаду, тримаючи долонями груди та кусаючи за шийку. Тихо-тихо, бо в сусiднiй кiмнатi спала її мама, а ми були ще дуже молодi й сором'язливi.
  
   Я не заснув пiсля цього, бо в сусiднiй кiмнатi почав ходити аргентинський єврей, який зупинився тут на кiлька днiв. Дверей у кiмнатах i туалетi нема, тож усе надто добре чути.
   Вiн пiшов у туалет, назад, надвiр, всередину.
   Потiм почалися такi звуки, що я подумав: у нього понос. Лише через якийсь час я зрозумiв, що то вiн курить через водяний бульбулятор свою коноплю.
  
   (з коментарiв)
   taurus_li
   Не Бук :)
  
   chapeye
   kudy tam
  
   pani_grunia
   чапай, в Українi не вистачає таких бестселерiв. нє, про поноси i мошонки - повно, але з латинськими реалiями автора - не було. пiши iсчо, умаляю :о)
  
   chapeye
   djakuju za harnyj nastrij, zmusyla rozsmijatys
  
   parasolya
   а я от цього не прочитала. бо подумала, що нєрвна. та ще й ось насiння гризу.
  
   33
  
   мiж 7 та 9 ранку менi наснився цiлий монтон народу: kovalll, svinni, giggster, cytrusova, karpenter, pani_grunia, prymara, lenininpoland.
  
   всi - люди, до яких у мене досить сильне емоцiйне ставлення,
   й усi, крiм Примари - кого я знаю в реальному життi (i шо характерно - всi встигли повiдкривати собi лайвджорнали).
   ми по одному приходили переночувати в будинок Коваля (будинок моєї бабусi в Коломиї), й усi жили як родина чи комуна.
   Гiгстер, як завжди, ставився до мене з незрозумiлою менi сумiшшю приязнi та неприязнi.
   Цитрусова сумно спробувала тицьнутися до мене, але я лише дружньо привiтався, не бажаючи бiльше нiчого.
   З Карпентером, як завжди, найтеплiше можливе ставлення.
   Свiннi дивився на всiх iронiчно. теж для нього характерно.
  
   Менi снилося, що це ми всi померли i в раю.
   Але турбувало: якщо це рай, то чому в будинку так сиро й темно,
   i якщо це рай, то ми мали б ходити голi, як янголи.
  
   ми дивилися на картину на стiнi -
   в одному з варiантiв два давньогрецькi воїни змагаються, а їхнi жiнки зi страхом дивляться з-за їхнiх спин,
   в iншому iндiйський стиль, як у камасутрi: чоловiки перетворились на слонiв, а жiнки сидять ма їхнiх спинах уже теж як воїни - iндiйськi принцеси.
   ­- у-ху-ху, ясно, що так цiкавiше! - смiємося ми з Карпентером.
   вiн обирає одну з дiвчат, змагається проти Коваля з його партнеркою по двобою,
   перемагають.
   змагання суто дружнє, бо це ж рай - тiльки, як тепер ясно, не християнський, а радше якийсь вiкiнгiвський.
  
   далi ми з Примарою проти переможцiв: чуваки беруть дiвчат спина до спини, тримаючи за лiктi, й дiвчата б'ються ногами.
   але так втомлює, тому ми беремо бойових падруг на плечi.
   всi смiються, розважаються.
  
   тодi Примара перетворюється на Панi Груню й водночас на мою маму,
   я сiдаю на пiдлогу, а вона пестить моє волосся.
   З голови починають випадати 10-сантиметровi жмутки -
   бо мiсяць тому мене стриг Коваль, а зiстрижене волосся так i залишилось.
   Але потiм з волосся вилазять товстi бiлi черв'яки-личинки,
   Панi Груня схоплюється й починає зi страху кричати.
  
   - Нi, нi, ти не такий! - кричить i плаче вона.
   Всi збiгаються дивитися на черв'якiв, а я втiкаю з будинку.
  
   ***
   прокинувся, почуваючись фiзично не дуже добре - з вiдчуттям розбитостi i, що значно гiрше, немитостi.
   Вранцi в головi крутилася фраза:
   "вночi менi наснився Каунт Бейсi" - наскiльки пам'ятаю, найперша фраза в ЛЖ Примари.
   вчора вперше за мiсяць курив не кiлька цигарок, а майже пачку, й вiдчував провину перед власним здоров'ям.
   крiм того, вперше за кiлька мiсяцiв довго лазив по ЛЖ.
   ***
  
   (зi щоденника)
   здається, я дуже щаслива людина:
   менi не минуло й 25, а я здiйснив практично всi дитячi мрiї -
   всi, крiм однiєї: попрацювати моряком (готуюся :)
  
   Сьогоднi цiлий день ходили гватемальським лiсом -
   усе як у дитячих мрiях: у брезентових штанах,
   у чоботах по колiно, футболка без рукавiв i тропiчна засмага.
   прокладаючи собi дорогу мачете.
  
   З планшетом-мапою та кутником
   шукали та позначали дерева на будинок -
   керуючись не стiльки вимiрами,
   скiльки естетично-екологiчними мiркуваннями:
   де поруч багато дерев, беремо одне,
   де тiльки одне - його залишаємо.
   Найкрасивiшi, найбiльш лапатi та вкритi мохом дерева -
   звiсно, належить лiсовi.
  
   34
  
   як легко, зрештою, вiдрiзнити
   сосну, кипарис, евкалiпт i ялину
   навiть не за кроною, а просто за корою.
  
   ранками по горах пливе туман,
   а вечорами далеко внизу запалюються вогники мiстечка
  
   улюблений напiй Томаса, охоронця на фермi -
   каче: ферментоване людське лайно -
   зеленувата рiдина 50 градусiв мiцностi.
   Томас має 28 дiтей вiд близько 20 жiнок
   i не утримує жодного з них.
   вдає з себе напiвдурника,
   але пiсля тижня спiлкування розумiєш,
   що це його стратегiя уникнення вiдповiдальностi -
   як у життi, так i на роботi,
   де вiн виконує передусiм обов'язки блазня
   при князевi-власниковi ферми.
  
   Елеасар, власник, володiє квадратними кiлометрами земель,
   i вiн аж нiяк не капiталiст - вiн iз аристократiї,
   з дiдусями-родичами Романових та iталiйських князiв,
   з батьком-секретарем президента Мексики Мiгеля Алемана
   та з ексцентричними iдеями замiсть бiзнесових проектiв.
   у нього 9 страусiв. кажуть,
   кожен коштує десятки тисяч доларiв -
   а користi нiякої. й Елеасар планує купити тигра.
  
   i от старий дивак-феодал
   зустрiв молодих дивакiв:
   - один доручив будувати дерев'яний будинок людям без досвiду,
   а iншi це доручення прийняли.
  
   (зi щоденника)
   сьогоднi майже завершили фундамент. Поруч лежать готовi, вже очищенi нами вiд кори стовбури - й це переповнює мене бiльшою гордiстю, нiж перекладенi книжки чи надрукованi статтi: комплекс iнтелiгента, який нарештi почав здiйснювати щось фiзичне, працювати руками.
  
   власне, це як здiйснення ще однiєї мрiї:
   маємо проект-фантазiю,
   i при цьому нас нiхто не контролює,
   а просто надає всi ресурси:
   деревину, цемент, iнструменти.
   та ще й годує i як на Гватемалу дуже добре платить.
   а далi - вперед: робиш "комо ту льо вес"
   - як ти це собi бачиш.
  
   (зi щоденника)
   2 жовтня 2006.
   spalyv paperovu foto divchynky z Texasu, Erin...
   zvisno, ce jakraz znak toho, sho spalennja ne dopomozhe.
   ox uzhe ci pryvydy mozhlyvyx koxan...
   buly b, mabut, stosunky, i vycherpalysja b - abo navpaky.
   a tak, najhirshe: "ty ne znaesh, sho vtrachaesh".
  
   i v momenty, koly nema nikoho, zhaduesh.
  
   35
  
   (зi щоденника)
   У багатьох частинах свiту, здається, iсторiя йде колом, циклами. Перiодично
   людей зайобують настiльки, що вони здiймаються на боротьбу за змiни.
   А потiм результати боротьби привласнюють черговi виблядки.
   Черговi зради. Блядь.
  
   Коли нарештi ми скажемо: Досить! Коли нарештi зрозумiємо,
   що боремося ж то за себе, а не за iнтереси наступного володаря?
  
   з життя гватемальської аристократiї.
   дон Елеасар, на якого ми працюємо -
   нащадок сицилiйських знатних родiв.
   цiлий будинок завiшано портретами
   троюрiдних бабусь та двоюрiдних дядькiв.
   дехто з них - родичi з росiйською династiєю
   через якiсь там нiмецькi кровнi зв'язки; бiльшiсть -
   скромнi iталiйськi князi.
  
   коли ми вперше прибули в дiм, я злякався.
   тодi була гроза й нiч, а на стiнi я раптом бачу
   грамоту з його iменем, його фото й засвiдченням,
   що йому надано титул почесного академiка
   мексиканської академiї наук
   у 1934 роцi.
   а Елеасаровi на вигляд ну десь 55.
   блiн, дракула якийсь, не старiє...
   потiм виявилося, що то його дiд.
  
   дон Елеасар вечорами грає в шахи,
   слухаючи Вагнера та напиваючись (але в мiру!)
   шотландським вiскi.
   вiн каже, що йому нема причини
   мати якiсь полiтичнi погляди -
   власне, вiн стiбеться з них усiх.
   бо вiн аристократ, ага.
   з хорошим почуттям гумору, веселий.
   насправдi йому 60 рокiв,
   а його дiвчинi - 28.
   (нове зусилля волi з мого боку,
   щоб не липнути до чужої жiнки...)
   а взагалi дон Елеасар - мировий чувак.
   попри нашi суперечки з кiлькох теоретичних питань,
   вiн менi подобається.
  
   о, ще!
   на фермi живе чоловiк його тiтки, старезний шотландець.
   так той два роки був шпигуном у Москвi
   ще за часiв Сталiна.
   дипломатичний вантаж не перевiряється,
   тому провезли його до Союзу в багажнику машини
   британського короля (це було так давно,
   шо й Єлизавета ще королевою не була,
   уявляєте?)
  
   36
  
   ми кiлька тижнiв затято працювали.
   носили вiдрами бетон на фундамент.
   рiзали бензопилою дерева.
   вивозили їх волами з лiсу,
   який належить Елеасаровi,
   до його ж подвiр'я.
   обчищали дерева вiд кори.
   потiм менi ночами снився цей процес:
   шур-шур.
   болить спина. болять руки.
   зате в головi все чисто i спокiйно.
  
   ***
   нарештi, в роботi настала пауза:
   нам бракує iнструменту,
   котрий вимiрює внутрiшню вiдстань мiж стволами.
   нам бракує трактора,
   щоб вивести решту стволiв з лiсу.
   навiть двi пари волiв
   не можуть потягнути великi товстi сосни.
   нам бракує лебiдки,
   щоб найважчi стволи пiднiмати
   вгору по стiнi.
   ми вимушенi зробити паузу.
  
   (зi щоденника)
   27 жовтня 2006
   репетицiя переходу на новий рiвень реалiтi-гри "мандри". По-перше, сам. По-друге, 5 доларiв на день, iз них долар за годину iнтернету, долар на цигарки. Отак ми визнаємо свої залежностi - якщо вiднiмаємо грошi на них вiд власного бюджету на їжу.
   До Сiмона приїхав приятель iз Лос-Анджелеса на iм'я Дейв Джонсон - i звiсно, я називаю його Дейвi Джонс.
   Зараз вони мандрують разом, а я сам. Нам iз Сiмоном давно було треба побути окремо один вiд одного.
   На роботi пауза, чекаємо на один важливий iнструмент, який "патрон" замовив у Штатах, тож маємо 10 днiв на подорож по тих частинах Гватемали, де ще не бували.
   Власне, думаю пiсля закiнчення хати роздiлитися з Сiмоном, бо хоч вiн i кльовий чувак, але 6 мiсяцiв 24 години на добу разом даються взнаки. до того ж, у нас рiзнi квазiфiлософiї подорожi - зокрема, щодо того, коли i скiльки їсти.
  
   я намагаюсь, як у "Нарцисi й Гольдмундi" Гессе,
   їсти при нагодi: "...вiн не переживав, коли був голодний,
   бо знав, що рано чи пiзно наїсться".
   а Сiмона в Штатах навчили, що необхiдно
   їсти тричi на день i все тут.
  
   от зараз i можна спробувати по-своєму.
   перехiд вiд достатку ферми до обрiзу грошей простий:
   перший день тупо не їси,
   шлунок зменшується, i голод вже не смокче
   й не висмоктує сили, а вiдчувається просто
   як необхiднiсть поповнення енергiї.
   рюкзак легесенький: одна змiнна футболка,
   кiлька пар шкарпеток, спальний мiшок,
   куртка... власне, це все.
  
   об 11.30 першого дня автостопу я вже в Антiгуа:
   красиве маленьке стародавнє мiсто,
   всi вулицi - брукiвка. нагадало
   Сан Крiстобаль у Чiапасi. ночувати
   цi 10 днiв я планував у церквах чи шось таке.
   вони ж наче приймають "пiлiгримiв".
   чи мали б.
  
   у мене завжди викликає теплу усмiшки,
   але тут нормальне явище - ось якi штуки.
   на вантажiвцi написано:
   "Я вирушив iз Богом,
   якщо не повернуся - побачимось на небесах",
   крамниця називається "Серце Iсуса",
   або "Свята вiра", або "Вiра в бога".
   "Кафетерiя Остання надiя",
   "Тортiлерiя Свiтло Життя".
   Все побачено, жодної вигадки.
   Сьогоднi бачив шедевр:
   "Вживаний американський одяг Священне серце Господа Iсуса".
  
   власне, чому я хотiв ночувати в церквах:
   висока статистика злочинностi.
   внаслiдок громадянської вiйни,
   що тривала 35 рокiв i закiнчилася
   менш нiж 10 рокiв тому,
   у країнi немiряно зброї.
  
   але я сильно обламався.
   Антiгуа - культурна та церковна столиця Гватемали.
   а це не якась Халяпа, де ми свого часу
   дуже просто заночували.
   тут священики архiєпiскопальнi, вибачте за матюк:
   товстi, розгодованi, на дорогих машинах.
   яка там лекцiя про темпоральнiсть?
   та ще й для простих мирян?
  
   - можна заночувати?
   - у нас сьогоднi прийом iз мiнiстром. якби не це то з радiстю б.
   бухх! дверi храму
   гостинно зачинено перед носом.
   - можна заночувати?
   - у нас завтра весiлля. якби не це то з радiстю б.
   буххх!
   - можна заночувати?
   - буххх!
   буххх!
   буххх!
   я обiйшов усi церкви Антiгуа.
   в результатi заночував
   пiд лавочкою в одному з мiських паркiв.
   пiд старезним деревом було дуже затишно -
   до того ж, воно було настiльки широким,
   що з боку дороги мене просто нiхто не бачив.
  
   (зi щоденника)
   наступного дня я в Панахачель.
   Олдос Хакслi казав, що Атiтлан -
   найкрасивiше озеро на свiтi.
   я до цього твердження ставився скептично:
   ну чим озера вiдрiзняються, крiм берегiв -
   але тут берiг такого твердження вартий.
  
   а штука з "їсти при нагодi" працює.
   ги, знайшов при дорозi вдосталь моркви,
   що попадала з вантажiвок. був би зовсiм у вiдчаї -
   там ще з вiдро картоплi нападало.
   але я лiнивий, а її варити треба.
  
   (з коментарiв)
   vognyk
   Щастя - це йти куди хочеш. Чи я чогось не розумiю?
  
   chapeye
   ty ve prekrasno rozumiesh ;)
  
   hardperder
   Не в обiду Чапаю, але краще б ти картоплi зварив, у мене тут аж шлунок починає болiти, коли уявляю, як ти морквою напихаєшся.
  
   chapeye
   ce zh zdorovo, bratyku :)
  
   38
  
   кiлька днiв iшов уздовж Тихого океану.
   нiколи не думав, що досi є такi мiсця:
   на кiлометри, кiлометри й кiлометри - нiкого.
   на свiтанку найкраще: рожево-блакитнi величнi хвилi,
   бiлий туман i свiтле-свiтле небо.
   й уявляєш, що дивишся вперед -
   проминаєш Антарктиду i аж десь там -
   Автралiя, через половину земної кулi.
  
   на березi казкового озера Атiтлан розговорився
   з мандрiвним клоуном. вiн цiлком вiдповiдає
   дорослим уявленням про клоунiв:
   дуже сумний 55-рiчний чолов'яга з Сальвадору.
   ввечерi я теж сумний, особливо якщо починається дощ,
   а ще не знаю, де ночувати -
   i цей клоун здався дуже схожим на мене.
  
   зате вдень я думаю iнакше:
   у мене є все, що треба для щастя!
   казковi краєвиди, вогнянi вулкани,
   океан, час вiд часу красивi жiнки -
   i свобода!
   Купаюся голий в океанi
   й не вiдчуваю потреби володiти,
   щоб насолоджуватися.
  
   (з пiзнiшого щоденника. сiчень 2007)
   оскiльки я тiпо мандрiвний фiлософ-початкiвець ;) -
   наголос на словi "початкiвець" -
   дозволю собi подiлитись одним спостереженням.
   тiльки спершу наголошу, що не претендую,
   на вiдмiну вiд багатьох однопрофесян,
   на жодну Iстину: це мандри по суб'єктивну правду.
  
   у Мехiко, бо високо, в сiчнi доволi прохолодно - як у нас наприкiнцi бабиного лiта.
   й оце в будинку друзiв лежу пiд теплою ковдрою. в сусiднiй кiмнатi грає чудова музика, читаю один iз томiв "Iсторiї сексуальностi" Мiшеля Фуко, а на животi спить чорний кiт.
   i я зрозумiв, що зовсiм не треба, щоб кiт був "мiй", щоб диск, книга, ковдра чи кiмната були мої, щоб кайфувати. а головне, не потрiбно намагатися продовжити цей стан.
   момент не треба ловити, ним треба насолодитись i вiдпустити.
  
   через годину кiт пiшов у своїх котячих справах, через двi я скинув ковдру, завтра залишу книгу недочитаною, залишу цю кiмнату й поїду далi на пiвнiч.
  
   колись я намагався увiчнити такий стан, як учора. зi мною жила кицька, цiлу зиму читав вечорами пiд ковдрою - але зараз менi нi трохи не гiрше - а здається, й краще. летюча насолода - i перехiд до iнших справ, мрiй, насолод, хай навiть клопотiв - вони також життя, смак, запах, дотик.
  
   йду пити яблучний чай iз лимоном i медом,
   а пiслязавтра вирушаю в напрямi Чiуауа
   (часом транслiтерують "Чiхуахуа", але там звуку "х" нема нi хуа ;)
  
   ***
   як вiдомо, Гватемала - країна вулканiчна.
   а раз є сейсмiчна активнiсть,
   я мусив наштовхнутися на таку штуку, як сiрчане озеро.
   на вiдмiну вiд Мексики, де все розмаїто й далеко,
   у Гватемалi все розмаїто й близько.
   кiлька годин автостопу - й вiд 35 градусiв Тихого океану
   я вже в холодних горах (холодних як на тропiки: 15 градусiв).
   у селищi Iкспако це сiрчане озеро.
   смердить, як i належить,
   салатово-блакитна непрозора вода
   булькає вiд газiв.
   ***
   а лише день пере тим
   сидiв над океаном i, як завжди, коли ностальгую,
   спiвав гiмн України.
   i коли дiйшов до "...що ми браття козацького роду",
   раптом так запишався, що це ж i я козацького роду, ги.
   i мабуть, уперше на цьому теренi
   звучить гiмн України й "Ой на горi женцi жнуть".
   впiймав себе на тому, що сиджу в позi Мамая,
   почав думати про "рiдний український iндуїзм" (c)
   а потiм доперло - який же ж iндуїзм?
   (бо доти сприймав такий напiвжарт за чисту воду).
   козаки ж тусувалися з татарами й турками -
   от Мамай i сидить по-турецьки.
   ***
   я повертався вiд океану човном
   через канал, який вiдокремлює
   прибережну смугу вiд решти материка.
   ми пливли крiзь прогалину,
   зроблену для пасажирського водного транспорту,
   помiж комишiв i лiлiй.
   приходить човен кiлометрiв за п'ятнадцять
   убiк вiд мiсця, звiдки вiн вiдходить.
   i ми цiлу годину не бачили берегiв -
   тiльки комишi та лiлiї.
   iншi водянi коридори помiж рослинностi
   ведуть кудись в iншi свiти.
   менi так хотiлося пливти там вiчно.
   ***
  
   (зi щоденника)
   часом я таки почуваюся, як тварина в зоопарку.
   здавалося б, ну що таке кiлька вiдсоткiв, але це означає, що якщо йдеш через мiсто, то разiв тридцять почуєш: грiнго! хей ю! гуд бай! i т.п. часом просто так, а iнодi трапляються й расисти.
   ги, якось дядько, що пiдвозив мене, зупинився в "екоресторанi" - там у клiтках деякi тварини. i от ми там ходимо, але чомусь усi вiдвертаються вiд звiрiв i дивляться на бiляву людину.
   - Валерiя, дивись, пума, - каже тато дворiчнiй дiвчинцi. Але та продовжує завороженим поглядом проводжати мене. Згадав, як у 5-рiчному вiцi в поїздi вперше побачив негра.
  
   коли я повернувся на ферму,
   iнструментiв так i не було.
   Елеасар вiдмовився платити за простiй,
   хоча це вiдбувалося з його вини.
   я знову заповз в iнтернет.
   i яка тодi рiзниця, чи ти у Гватемалi,
   чи вдома - якщо сидиш перед клятущим монiтором?
   почався депресняк.
  
   39
  
   (з iнтернет- щоденника)
   зараз трохи кращий настрiй, тож зiбрався висловитися та розповiсти страшну правду.
  
   кiлька днiв тому до мене докотилася пущена не знаю ким чутка, наче я насправдi не в Гватемалi, а сиджу в Києвi й усе оце вигадую.
  
   Уявiть собi картину. Насправдi:
   - кинув Могилянку, жодного разу бiльше там не з'являвся;
   - залишив роботу, помiняв квартиру;
   - розпрощався з дiвчиною;
   - перед тим кiлька мiсяцiв забивав їй баки листуванням iз неiснуючими супутниками;
   - листування це вiдбувалось англiйською з домiшками iспанської, якої, як стверджував, тодi не знав;
   - навчився мiняти ай-пi, хоча стверджую, що навiть не знаю, де ото на нього дивитися;
   - навчився майстерно фотошопити свої фото на латиноамериканських пейзажах - хоча стверджую, що взагалi не вмiю користуватися фотошопом;
   - сиджу сам десь у темнiй квартирi з iнтернетом;
   - вiдмовився бачити всiх особистих друзiв;
   - виходжу тiльки в магазин по хлiб, та й то завжди у сапатистськiй чорнiй масцi, на випадок, якщо хтось зi знайомих на мене наштовхнеться, впiзнає й розповiсть;
   - за чотири мiсяцi з нуля до розмовного рiвня суто за книжками вивчив iспанську мову: ге, у такому разi є лiнгвiстичним генiєм;
   - вишукав у гуглi такi дурнуватi подробицi, як те, що чоловiки гарiфуна часто по 210 см на зрiст i за грошi займаються сексом iз бiлими туристками;
   - але засипався на тому, що часом не тiльки розповiдаю своїми словами, але роблю посилання на статтi вiкiпедiї тощо;
   - крiм того, кiлька разiв прикрасив свої оповiдки картинками - о лихо! - з гугла, пiдступно вiдмазуючись, що фотоапарат позичаю часом, а свiй не купую, бо маю такий приземлений прiоритет для витрачання грошей, як їжа;
   - зате щодня вишукую iнтернетi новини про Гватемалу;
   - щоб знати, що кiлька днiв тому збанкрутував найбiльший банк у країнi Bancafe;
   - i навiть такi дрiбнички, як те, що мiсцева Super-Сola почала продавати свiй напiй у пляшках, якi можна здавати - i таким чином, ти платиш не 2.5, а 2 кетцалi;
   - не полiнувався дiзнатися курс валют (7.52 - 7.53 кетцалi за долар США);
   - вiдкопав iнформацiю про найпопулярнiшi марки цигарок у Гватемалi: Fischer, Royale Club, Strand, але якщо просиш "двi цигарки поштучно по 50 сентаво", тобi за замовчаннясм дають мiсцевi Payasos - "Клоуни";
   - за шаленi грошi замовляю на iБей для нумiзмата Влотка, шкiльного друга, гватемальськi монети;
   - присилаю декому листiвки, але перед тим знайшов спецiальну службу, яка вiдправляє надписанi моїм почерком конверти а потiм там, у Гватемалi, кидає їх у поштову скриньку;
   - вигадав "божевiльного Рiкi", написав чудовий вiрш iспанською, а потiм хуйовенько переклав його на українську;
   - вiдкрив iнтернет-щоденник вiд iменi вiртуала Сiмона, нафотошопивши там своїх власних, його i ще двох дiвчат фоток!
  
   i все це - заради мiстифiкацiї в iнтернетi за рахунок того, щоб бачити реальних знайомих в Українi! :)
  
   вимагаю премiю академiка Павлова! :)
  
   дурна була, звичайно, чутка,
   але на якийсь час,
   на тлi неробства й зависання в дурному iнетi
   вона таки ввела мене в поганий настрiй :)
  
   ***
   культурно-фiзичнi спостереження.
   1. час. як Мексика, так i Гватемала, як вони й самi кажуть -
   paМs maЯania, "країна завтрашнього дня".
   нє, це не футурологiя. просто тут завтра якщо й настає,
   то з дивовижними ефектами, як поблизу чорної дiри.
   "завтра зроблю" значить десь тижнi через два,
   та й то якщо кожного дня тричi нагадувати.
   ahorita "от уже зараз" - це десь в районi
   вiд пiвгодини до кiлькох годин.
   ми вже кiлька тижнiв чекаємо на "завтрашнiй"
   привiз iнструментiв, необхiдних нам
   для продовження роботи.
  
   2. простiр. якщо питаєш дорогу -
   де б ти не був i куди б не йшов, напрям завжди один:
   todo recto - "весь час прямо" -
   при цьому рукою в повiтрi
   описується вiсiмка чи якийсь подiбний завiхрєнь.
   завдання: вирахувати сумарний вектор цього зигзагу,
   пiти десь у тому напрямку, за першої ж нагоди запитати ще раз.
   у складних випадках - запитати кiлькох людей,
   вирахувати сумарний вектор статистично.
  
   ось де принцип невизначеностi Гaйзeнберга
   потрiбен у побутi. а ви кажете, електрони.
   ***
   ми з Сiмоном приїхали до столицi
   з нагоди свiтлого свята -
   виплати заборгованостi по зарплатi (ага, туди ж до "маняна").
   дик чекали пiвдня в офiсi "патрона",
   щоб завiз назад на ферму.
   потiм виявилося, що не приїде, тре автобусами.
   нє, всяке буває. але це надзвичайно типово.
  
   40
  
   день народження дона Елеасара.
   ну, я єдиний нiчого не п'ю, крiм коли
   (вiн уже на мене скоса з пiдозрою дивиться -
   а всьо просто:
   менi бля Дня незалежностi Гватемали вистачило.
   та й то випадковiсть була мля :)
   патякаємо,
   багато народу. я найближче до стола,
   за метр, руки в кишенi. раптом
   на столi падають двi склянки,
   з них усе виливається. це бачить iще чоловiк п'ять,
   усi - стоять навпроти. ну, я хмикнув, поставив назад.
   нагадую: я не п'ю.
   патякаємо далi. через п'ять хвилин
   (я найближче, за метр, руки в кишенях, кiлька свiдкiв)
   одна зi склянок падає зi стола на пiдлогу й розбивається.
   як я писав, будинок схожий на фортецю.
   кiлька людей стверджують, що бачили бiлу жiнку
   в абу-грейбiвськiй накидцi. як правило,
   вона лагiдна та спокiйна.
   тiльки торкає за лiве плече, та й усе. як правило...
   ***
   Сiмон повернувся зi своїх окремих мандрiв Гватемалою
   на кiлька днiв пiзнiше.
   вiн уже був налаштований на те саме, що й я.
   ми надто довго засидiлись у Гватемалi.
   нiчого не роблячи,
   можемо стати феодальними васалами Елеасара,
   як решта його спiвробiтникiв.
   вiн уже сказав, що бiльше не платитиме.
   даватиме нам їжу i нiчлiг.
   тому-то вiн i звик не поспiшати:
   наш дон перебуває на тiй стадiї,
   яка передувала навiть капiталiзму.
   люди працюють суто на утриманнi,
   йому не розходиться у грошах,
   тож усе й вiдбувається повiльно.
   ми вирiшили зачекати iще тиждень,
   i подивитися, що буде далi. а потiм уйобувати.
   бо це починало нагадувати крiпацтво.
  
   за тиждень iнструменти так i не прибули.
   - валимо?
   - валимо.
  
   ***
   ми ще проїдемо трьома країнами
   у нашому великому "дранг нах йух".
   я переходитиму кордон
   Гондурасу й Нiкарагуа
   незаконно, через рiчку -
   найнявши чоловiка, що провезе мене
   верхи на мулi.
   ми з Сiмоном остаточно посваримось,
   i я залишуся нелегалом у Нiкарагуа,
   iз двадцятьма баксами в кишенi.
   працюватиму кiлька мiсяцiв чорноробом.
   мене виручить один друг з iншого кiнця планети.
   а коли нарештi дiстануся Штатiв -
   повертатимуся до своєї техаської коханої,
   а натомiсть почну блядувати,
   працюючи вишибайлою
   в одному з нiчних клубiв Нового Орлеану.
   але мабуть, найголовнiше:
   повернувшись, я почну осмислювати те,
   що доти мав час сприймати
   скорiш емоцiйно.
   все те, що бачив у собi,
   все те, що бачив довкола.
  
   41
  
   останнiм часом, я часом
   почуваюся старим-старим.
   мабуть, коли отак бомжуєш, персональний час тече швидше.
   бачиш бiльше добра вiд людей -
   але й тебе частiше намагаються обЄїбати.
   частiше й гострiше вiдчуваєш красу та щастя -
   але й розпач i необхiднiсть термiнового долання труднощiв.
  
   коли ми почали подорож, то зустрiли в Мехiко "Рiкi",
   котрий саме повертався зi своїх мандрiв.
   йому було 25 - але усi казали, що на вигляд
   вiн значно старший. значно старший.
   це не стiльки зморшки вiд сонця,
   скiльки сам вираз обличчя.
  
   перед тим, як усе це почалося, менi було 24,
   але незнайомi думали, шо десь близько 20.
   менше нiж через рiк, незнайомi кажуть: десь 28-30.
   власне, я до цього ставлюся не дуже "по-жiночому"
   (в стереотипному розумiннi ;)
   тому такi оцiнки сприймаю радше позитивно.
  
   може, подорожуючи, пiзнаєш якусь правду.
   суб'єктивну, звiсно. скажiмо,
   у Рiкi це було: жити максимально поза суспiльством,
   самому по собi.
   в мене радше навпаки.
  
   насправдi до надихання на мандри не мав жодного вiдношення Григорiй Сковорода. радше персонажi: Снусмумрик iз книг Туве Янссон, Гольдмунд Германа Гессе, Заратустра Фрiдриха Нiцше. Сковороду я спершу недолюблював за те, що менi здавалося його песимiзмом ("байдуже смертi, мужик ти чи цар - все пожере, як солома пожар").
   а зараз, здається, почав не так розумiти, як вiдчувати, що вiн мав на увазi.
   так само, як багато що з мистецтва, на кшталт how does it feel when youЄre on your own like a rolling stone with no direction home - або чорнi пiснi, коли любиш одну, а трахаєшся з iншими; або в суспiльному - коли бачиш багато-багато бiдних людей, що глушать себе хто алкоголем, а хто релiгiєю. а якщо й пiднiмаються на змiни - через якийсь час з'являється кiлька виблядкiв, якi привласнюють собi людськi здобутки. i перемагають грошi. байдуже, чи це Україна, чи Мексика, чи Нiкарагуа. скрiзь якось те саме.
  
   (зi щоденника подорожi)
   останнi кiлька мiсяцiв
   багато думаю про своє майбутнє життя.
   мандри та робочi паузи в них
   дають для цього багато нагод i часу.
   роки минають, але поки одне не мiняється.
  
   мене й далi не дуже цiкавить матерiальний добробут,
   "досягнення" чи кар'єра.
   набагато бiльше хочеться просто жити.
   на даний час - мандрувати, розмовляти з людьми.
  
   жити по цiлому свiту. чим далi, тим бiльше бачу,
   що "всi люди браття", а кордони та країни
   лише штучно роздiляють нас.
  
   замiсть виплачувати кредит за "квартиру в Києвi",
   я радше поїду дивитися на Iндiйський океан
   чи розмовляти про життя з монголами.
   звичайно, можна зупинятися мiсцями надовго -
   але радше заради конкретної справи.
   мене також цiкавить громадська дiяльнiсть -
   але з мене нiкудишнiй органiзатор.
   максимум - учасник, працiвник.
  
   можливо, найближчим часом так i буду
   мандрiвним фiлософом, хе-хе.
   хочеться жити неприв'язаним до мiсця:
   може, заробляти фрiланc перекладами чи статтями,
   а якщо не досить - то по ходу, чим вийде.
   i просто цiкаво жити.
  
   може, писати про те, що бачу,
   мiрою можливостi.
   якщо хтось захоче публiкувати - прекрасно;
   нi - завжди буде кiлькадесят людей,
   якi прочитають в iнтернетi. новi технологiї
   дають сучасним мандрiвникам
   чудовi можливостi передати свiй досвiд :)
  
   власне, традицiя давня: впливи
   китайських та iндiйських ancients;
   ну i наш Сковорода. тiльки у Лао Цзи
   здається, є певна зверхнiсть
   до "людей, яким завжди є чим себе зайняти",
   i з цим я незгоден. якби всi жили так, як Лао -
   вiн би так жити не змiг.
   от менi роботу, а часто просто допомогу дають
   саме такi люди, простi добрi люди.
  
   звiсно, всi плани можуть рiзко змiнитися
   з однiєї причини:
   якщо чи коли зустрiну жiнку, з якою
   захочемо створити родину. нiколи на знаєш,
   коли це станеться. може, через кiлька мiсяцiв,
   може, через 15 рокiв. (хехе, хтось розповiв чергову
   вигадку, що я "кинув усе через нещесне кохання" :)
   нещасних поки не було, тьху-тьху)
  
   коли в 19 рокiв я вирвався з Академiї СБУ
   i вперше мандрував автостопом, у жовтнi,
   бiля Лубен Полтавської областi серед опалого листя
   при дорозi лежали кiлька червоних-червоних
   яблук з дерева. солодющi. i таке щастя.
  
   пiсля Нiкарагуа, якщо впустять,
   побуду з пiвроку в Штатах, а потiм в Україну
   писати диплом - єдине, чого бракує для формальної
   фiлософської освiти. закiнчити освiту цього року -
   не стiльки навiть для себе, скiльки для родичiв.
   а далi, якщо так i буду налаштований -
   знов у вiльне плавання...
  
   42
  
   минали останнi днi сезону дощiв.
   ми з Сiмоном сидiли пiд навiсом,
   зробленим вiвчарями на схилi гори.
   злива зробила всi кольори яскравими та насиченими,
   трава аж сочилася чистотою та запахом.
   ми слухали, як б'ється об дах вода,
   дивилися на потоки й розмовляли.
  
   говорили про те, що коли так подорожуєш,
   бачиш якось бiльше. чи може, iнакше.
   сидиш у парку, бо нiкуди пiти. вiдбиваєшся вiд расистiв
   (нещодавно я почув, що грiнго - "бiлi мавпи").
   бачиш сотнi дiтей, якi працюють вiд 7-рiчного вiку
   чистильниками взуття чи продавцями сигарет i льодяникiв -
   як вони мали б вийти з бiдностi завдяки наполегливiй працi,
   якщо не мають елементарної освiти, часом не вмiють читати?
   базариш за жизнь iз дводоларовими проститутками,
   дiлишся з ними цигарками
   та ввiчливо вiдмовляєшся вiд їхнiх послуг.
   загалом, зустрiчаєш людей iз прошаркiв,
   несхожих на твоїх знайомих - людей,
   з якими iнакше так часто не зустрiчався б:
   i селяни майже без їжi,
   i багатi люди, що вболiвають за бiдних,
   i ексцентричнi феодали,
   i колишнi партизани, якi стали успiшними бiзнесменами...
  
   - ну шо, Сiмон?
   - та шо. ходiмо.
   - час дiяти.
   - час сiяти.
   - час рухатися далi.
   - боротися та працювати.
  
   закiнчився дощ, i ми спустилися з гiр.
Оценка: 3.06*4  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"