Цэрыл Васюкофф : другие произведения.

Переклади з польських поетiв ...

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:

Александер Ват

  
   Бути мишею...
   Бути мишею. Краще польовою.
   або городньою. Але не хатньою:
   Людина видихає запах гидкий
   Це добре знаємо ми, птахи, краби, щури.
   Будить вiдразу й страх.
   Тремтiння.
  
   Живитися квiтом глiцинiй, корою пальм,
   розгрiбати корiнця в холоднiй вологiй землi
   i скакати свiжою нiччю.
   Дивитись на повний мiсяць, вiдбивати в очах
   кругле свiтло агонiї мiсяця.
  
   Забитись у мишачу нiрку на час, коли злий Борей
   шукати мене буде пазурами зимних пальцiв,
   щоб стиснути моє серденько сталлю кiгтя
   кристал драглистий мишачого серця.
   (Ментон-Гараван, квiтень 1956)
  
   Чом з домовини мене...
   Чом з домовини мене тягнеш
   Чому шепочеш "коханий... коханий..."
   Труна найбiльш надiйна змалку.
   Чом тягнеш мене в свiтло, в люди, у часи?
   Менi труна потрiбна тiльки.
  
   Менi труна потрiбна тiльки, дiм мiй, домовина.
   Не хочу вже й хреста, хреста не хочу й над труною.
   Давно було це, як я встав мiж ницiстю й розп'яттям
   тепер з хреста i з-пiд хреста я кличу тiльки ницiсть!
  
   I знову день почався ...
   I знову день почався воркуванням горлиць.
   Нiч залишила мене, а з нею й дорогi померлi
   (якi злiтаються на нiч, наче їх хтось гатилом гонить,
   друзi, тi, що обсiли ложе друга у агонiї).
  
   Ще пiвень не спiвав, крiзь сон я чую тупотiння.
   Як гарно вiд себе втекти iз ними тiнню.
  
  
   Тут не iснує ...
   Тут не iснує простiр анi воля
   тут є тiльки не-час, без-воля
   мiраж i камiнь з не-нiчого, цi без-речi
   анти-енергiя облуди з порожнечi.
  
   Тут все iснує лиш тавтологiчно
   нiколи i завжди i без-логiчно
   нiколи не з'являлось, тож - не занепаде.
   Нiщо не втiлиться, нiщо i не зiйде.
  
   Отут не я, нi я анi не-я
   нiколи тут не з'явиться надiя
   нема тут руху, нi - спочину
   нi забуття, нi рятiвної соломини.
  
   Тут все - одна без-хiть, одне безплiддя
   Тут все лиш безголосся i безвиддя.
   Немає вироку, немає звинувачень
   Рука не б'є i око тут не бачить.
   (Сан-манд, червень 1956)
  
   ***
   У чотирьох стiнах мого болю
   Нема нi вiкон, нi дверей.
   Тiльки чую: десь i там
   Ходить стражник за мурами.
  
   Вiдмiряє слiпе животiння
   Його крок, глухий i глупий.
   Нiч iще чи вже свiтанок?
   Темно у моїй коморi.
  
   Чому вiн ходить десь i там?
   Та як же вiн мене пiдкосить,
   коли у келiї мойого болю
   нема нi вiкон, нi дверей?
  
   Десь там роки злiтають, певно,
   з огнистого куща життя
   А вiн все ходить десь i там
   цей упир з слiпим обличчям.
  
  
   ***
   Спочатку лишень хмара плавала в блакитi,
   а в морi яснiм, опалово-бiрюзовiм
   пливла з поривчастим вiтрилом темна-темна пляма.
   Ця хмара з плямою не хтiла знатись
   Ця пляма з хмарою не могла спiзнатись.
   За тим ця гарна, але несвiдома рiвнобiчнiсть явищ
   (схожа на ту, яку свiдомiсть приковує до плотi)
   урвалася. З пiвдня повiяв
   мiстраль мiй ворог. Затягнули вгору
   куртину синю. Тут-бо, тут, внизу
   вiдлуння всiх небесних опер
   тепер буремне море
   чорнилилось похмуро.
   У паузi почули звiдкись
   голос пронизливо-скрипучий,
   а пiдвладнi його арпеджiо
   по цiлiй площинi води
   забiгли швидко дрiбнi зморшки,
   подiбнi до косякiв риб срiбляних,
   якi то виринають,
   то падають у глибочiнь.
   Хотiв упасти разом з ними.
   (Ментон-Гараван, сiчень 1956)
  
   Ари?метика
   Якщо один ти,
   не вiр, що ти один.
   Вiн (чи вона) завжди з Тобою.
  
   Куди б ти не пiшов, всюди пiде з Тобою,
   Собака найвiрнiший не таким є вiрним;
   тiнь никне iнодi,
   вiн (чи вона) нiколи.
  
   Та руда дiвка при готелi, обперта на одвiрок,
   а з нею не двiйник її - вона iнакша.
   цей старий, як кiт крадеться за нею,
   а з ним його товариш недоступний.
   Цi двоє в лiжку в вигинаннях.
   А тi сидять в ногах, чекають, схиливши чола хмуро.
  
  
   Вiдголоски
   Спочатку думав, що це моря вiдголоски
   повторюють завжди той самий один голос, одне слово
   у рiзних модуляцiях
   гнiву, болю, трiумфу, погорди, розпачi, обожнювання
   весь час той самий один голос, одне слово
  
   Потiм я терпляче вчився вiдрiзняти голос i слово кожної хвилi.
  
   Тепер я знову чую тiльки голос один, голос один
   одне слово
   кличе мене
   куди?
  
   Калiграфiя (1)
   Про що кричить пiвень опiвднi, не з ранку?
   Кого кличе? Про що згадує? За чим сумує? Куди прагне?
   Якби кричав я, то як пiвень. Теж опiвднi, не з ранку.
   Хоч не знаю, чого вiн прагне, чого кличе, що його мучить.
  
   Калiграфiя (2)
   Я - мiсячний син, а не сонечний.
   Тому я мозковий, а не сердечний.
   Хвиля тут безмежна, але не одвiчна.
   Смерть є неутомна, але не всебiчна.
  
   Ноктюрни (1)
   Пришестя болю, коли стукає в кiсть як у дверi
   Як доля. Пальцем кiстяним, поки ся не пiддам
   Допоки не вiдкрию. Б'є у череп
   I як матрос книжковий верещить "goddam"
  
   Фурiя опалого листя суха пiна шторму
   хмар шарпанина трiск корабельних дошок
   нiч коли алхiмiчка чаклує над бромом
   мiдянку досипає до вiдвару маку.
   Нарештi ранок гожий, ранок для нечулих
   початок дня i дороги довгої смертi.
   Коли рухом ковзання вiдходить в минуле
   без голосу, погляду, прощань i знамення.
   (Сан-Манд, 30 жовтня 1956)
  
  
   Ноктюрни (4)
   Може знаємо, але що
   а може радше
   щось вiдали
   знали
   але це
   це як свинець
   впало на дно вод
   забуття
   I блиск сiє безвiддя
   в чорних водах.
  
   Може знаємо, що знали.
   Може знаємо,
   що ми знаємо,
   що щось знали!
   чого знати недостойнi,
   чого знати нам не вiльно
   Може знаємо, що знали, що щось знаємо,
   що знали, що не вмiємо знати
   але що
   але що
   але що
   але що
   (... груднева нiч 1956)
  
   Пейзаж
   В чорнотi
   ти виглядала б здаля як зловорожа птиця
   зi зламаними крилами,
   якби не капелюх, що з'їхав набакир.
   Перед нею в вiзочку перев'язаний вервечками
   сосновий гробочок.
   "Вйо!", кричить жiнка зi злостi, коли стає конячка-ґава.
   I порожнє мiсце всюди. Не бiльше, не бiльше, не бiльше.
   Тiльки вiтер подеколи скимлить i снiжок на потилицю падає
   з темної хмари.
  
   Розмова над рiкою
   "Глянь
   свiтло зникає
   як запах амфор."
  
   "Не треба поезiї
   викинь метафори."
  
   "Нiч нас надибала
   скорчена в лапах.
   День зник
   як запах."
  
   Голос завмер. Зiрка згасла.
   Душно, парно
   "Стережись! Зосередься!"
  
   Чорно
   (Варшава, 1952)
  
   Сон
   Є в мене острiв
   i небо над ним,
   i рiка по колу.
  
   Звiдки ця рiка тече?
   Куди ця рiка тече?
   Нiзвiдки? Нiкуди?
  
   Що виловить отой рибалка, прихований у очеретi?
   Що виловить ловець, який зiгнувся у високих травах?
   Як птаха рине з неба з прострiленою шийкою,
   з якої сипле спiв, як горiшки зi свищика?
  
   Коли нiч надходить
   мисливець i рибалка
   сiдають на землю
   обидва нiмi
   кладуть лук i сiтi
   сiдають на землю
   вже мiсяць не свiтить
   вода вже не плине
   нiщо вже не змiнить
   хоч все i минає
   о, це нiчия земля.
  
   Сiдають на землю
   i струдженi показують
   здобич за весь день:
   монстрiв пiдводних
   їжака, кажана
   кiстки конячого скелета
   й заблудлу випадково гамадрiаду
   з простреленим серцем, але ще живим, все ще живим
   сумуючу за своїм деревом.
   Де ти, дерево, де ти, дерево цiєї гамадрiади?
  
   Вона вмирає,
   хоче попрощатись.
   Мiсяць стирає
   її почуття. Не грати,
   жаб'яча капело,
   соловейко солiсте.
   Кiстки бiлiють
   над водою. Нечистою.
   (Сан-Манд, липень 1956)
  
   Калiграфiя (3)
   Правда його притягує i правда його вiдштовхує.
   Вiн поперемiнно вiддається тяжiнню i втечi.
   Як пловець, який заснув на водi в затишнiй мiлинi затоки
   бiля медуз i якось сам подiбний медузi,
   не протидiючи тiй хвилi, яка його здiймає, i тiй, яка його вiдносить.
  
  
  

Анна Камєньска

  
   Прохання
   Боже поверни предметам втрачений блиск
   огорни море у звичну йому досконалiсть
   а лiси одягни у розмаїтi барви
   знiми попiл з очей
   очисти язик вiд полину
   дай чистий дощ щоб змiшався з сльозами
   нашi померлi нехай сплять у зеленi
   нехай тверда печаль не зупиняє часу
   живим нехай серця зростають у коханнi
  
  
  

Лєшек Жулiньскi

  
   Звернення
   (Марковi Пєчарi)
   Вiдштовхнутий од столу
   окрадений в прагненнi
   шмаганий в найсуттєвiше лiгво кровi
   уражений дотиком неврастенiї
   позбавлений привiлею сваволi
   скинутий з вершини
   та з грудей якi пахтять Калiфорнiєю
   вигнаний з передпокою пiхв
   iз кляпом поетичного ерзацу
   застiбнутий шпорою любовi;
   якого смикнули за вуздечку у пiв-скоку
   який бiжить по розбитому склу
   який ховається
   вiд суворого трибуналу моральностi
   якого переслiдує розшук сумлiння;
   ...закутий у кайдани норми
   нафарширований зерном мертвознавства
   обпечений
   задушений садизмом безсилля
   скинутий зi сходiв на обдерте рило
   поставлений в кут
   зацькований
   каменьований навiть зiрками
   що падають з неба
   чому мовчиш?
  
   Еротик до суперника
   (Богдановi Урбановскому - авторовi "Еротика до наступника.")
   Знаю, знаю: ти нi в чому не винний, а мiм за це
   ненавидить тебе.
   Коли розтуляєш її вуста - я за твоїми дверима стою
   голодний.
   Коли смакуєш її сльози - я перегризаю язик, щоб не
   кричати.
   Коли бiжиш до неї - я на волосину швидший. Але ти
   перемагаєш.
   Коли гладиш її волосся - це я кермую твоєю рукою.
   Коли вдираєшся на її - це я б'ю кулаками у високу стiну плачу.
   Коли ти наситився нею - я стою за твоїми плечима й чекаю.
   Коли ти кричиш за нею - стережись! Можу тобi скочити на горло як пес.

Людмiла Мар'яньска

  
   Цей чужий
   Цей чужий бiля мене то мiй найближчий
   Ненавидить мене бо кохає мене
   Затуляю його очi
   але вiн бачить ними iнакше
   блиск його слiпить
   зелень старить
   свiт втратив барви
   страви - смак
   Не чує стукання дятла
   моїх слiв нетерплячих
   залишився ще дотик
   Гладить мою долоню
   коли я веду його за руку
   до неминучого.
  
   Живемо хутко
   Отож ця швидкiсть, ця нервова хуткiсть,
   є змiн свiдомiстю? Жаданням
   себе розкласти в цьому, власне, часi?
   Цього не знаю i не хочу брати в мозок
   обмежень, у яких живу.
   Живу швидко, бо в русi бачу життя, хтиво
   ковтаю запах дозрiлих зерен, якi чекають
   на женцiв, жнива-бо пiсля сiнокосiв,
   якi пахтiли перед цим; а ранiш акацiї
   бузок банальний вся абетка
   запахiв. Злива квiтiв, кущiв, дерев.
   Чи жити швидко значить жити двiчi?
   А жити вiльно - вiльно помирати?
   В життi одному, яке дано тiлу?
   щоби чекати смертi, часу в нас замало:
   вона за ним покiрно нас чекає.
  
   Великий Каньйон Колорадо
   Серед семи див свiту спить
   Велике Мiжгiр'я у фiолетi мряки.
   Розколоте лоно землi його на свiт породило.
   Барви кровi змiшала небесна блакить Арiзони
   у неповторний колiр: iнакший
   у кожну пору дня: рожевий, червоний, срiбний,
   з надмiрним фiолетом.
  
   По краю цiєї великої миски
   наповненої свiтлом
   я йду вся в захватi перенесена раптово
   в дитинства диво, без остраху, що мене розбудить
   нiжне торкання мами.
  
   I за це торкання
   я вiддала б цю подорож i цю очевиднiсть
   Сьомого Дива Свiту: Великого Каньйону.
  

Ян Лехонь

  
   Апокриф
   Губ твоїх довга солоднеча, смак назви не має.
   Твоїх очей бездонна глиб, сум проникливий.
   Твiй монотонний голос, глибокий, чутливий.
   До тебе мене, безпорадного, це прихиляє.
  
   Й коли твої вуста вустами розкриваю,
   Я вiдчуваю як душi своєї розтинаю рани,
   I п'ю з них запашнi омани,
   Якi дають життя, i вiд яких вмираю.
  
   Чого я хочу якнайбiльш, зрадливо забираєш,
   Коли ж ти й я - самi, i вечiр вже на дворi
   Цiлую твої очi, й бачу у них море.
   Серце твоє як перлина. На днi моря сяє.
  
  
   ***
   Хоралу Баха звуки чую,
   Злiтають в небо сiрi тiнi,
   Тремтить усе i все нуртує:
   Кохання жар, правда, видiння.
  
   В якому не пiду керунку,
   Всюди осiннiй хряско-хруст,
   А ще не сплаченi рахунки
   I ще не вiдняли вiд уст.
  
   Глянь! Мого серця ружа-дичка
   Скидає в вихорi лиштву.
   Ах! Суд Останнiй потойбiчний
   Я бачу через куряву.
  
   Арiя з курантом
   Смуток такий охопив мене, що краще й вени розтяти,
   Нiкому зжалитись, не знає нiхто, коли мине,
   Коли б то можна було сiсти собi при кaмiнi
   Й вiршi старi Сирокомлi неспiшно читати!
  
   Й марити, от, якби з поштою був у дорозi,
   Через лiси, через рiки, палаци, в отому убраннi,
   Й думати, що, ось вони всi, на цьому диванi.
   Чиїх листiв я дожидаю на порозi.
  
   Що ж станеться, коли прийде така пора?
   Тут-бо чужi усi, i кожний поспiшає.
   Ах, жодна музика мене вже не втiшає,
   Хiба що "Арiя з курантом" iз "Страшного Двора".
  
   Бiографiя
   З моїх видiнь нездiйсненних, з мого дитинства пихи,
   Вiд слiз самотнiх, слiз пролитих нишком,
   З усього, що любив - не буде анi крихти
   Лиш iм'я, нашкарябане ножем на дерев'янiй кришцi.
  
   Те, що я не сказав - нехай буде закритим,
   Моїх листiв, записок хай палає купа!
   Лиш в серцi вирiзьблю моїм пробитiм
   Край свого iменi - твої великi букви.
  
   Червоне вино
   Дуже рання осiнь. Все ранiше сонце
   За озеро з свинцю спадає у комиш
   День для того, щоб жити повiльнiш
   А вечiр - зорь падiння бачити в вiконце.
  
   Ренуар, мабуть, в саду намалював цi сливи,
   Така їх шкурка зелена, а краєм лiлова,
   Тут все щось значить, нам лиш бракує слова.
   Ах, що тут вiдповiсти: чи я вже щасливий?
  
   Як водолаз пiрнає у морськi глибини,
   Де розкiш коралiв себе розпина,
   Так я ковтаю поглядом червiнь горобини
   Або пригублюю червоного вина.
  
   До Великої Постатi
   О ти, кого й на мить не залишала слава!
   Я пам'ятаю травень у Парижi, вечiр жаркий,
   Коли нiхто не вiрив тому, що вже стало,
   Й коли я плакати ходив пiд Трiумфальну Арку.
   Я вiдтодi нiколи Твого iменi не кликав,
   Та як Тебе не звати, коли Вiльно палає
   I знов на дорозi мiльйон багнетних блискiв
   I знову чути в Варшавi гармати москаля.
   Тож знов веди нас, Велетна Особо,
   Занурюй у колишнє свої очi сивi
   А ми знов у нещастi iдемо за Тобою,
   Щоб здiйснювати речi неможливi.
   (Новий Йорк, 1944 р.)
  
   ***
   Щоночi, як нас огортає безмежна нудота
   Коли безнадiйнiсть в думках, на серцi марнота
   Нас темнi кав'ярнi випльовують з рота
   Й ми бродимо, доки закриють ворота.
  
   А потiм ломота - триває й пiв-години
   Перш нiж страж заспаний вiдкрити очi зичить
   Та думка: заповзти б нарештi в стiни
   Де "краще" є, або хоча б щось "iнше".
  
   Гнiв
   У тебе - рiзнi милостi, у мене лиш отхланi,
   В якi твоя байдужiсть все глибш мене кидає
   А втiм, ти - сяйнiсть, яка мороком тим сяє.
   Як тебе розлюблю я - що зi мною стане?
  
   Думки злi в моїм серцi мов зголоднiла львиця,
   Як пiд погромника - пiд твоїм гаснуть оком.
   О! вступай в моє серце коханням глибоко,
   Як сонця жаркий диск, чи як срiбна ратиця.
  
   Кажеш, що гнiв у моїх очах. Бо по ночах блукаю
   I погляд мiй свiтла у тьмi даремно шукає.
   Бо ти водночас пекло, де родиться жадання,
   i небо, де любов - нiчого, крiм бажання.
   Дон Жуан
   Тяжка бронза в ночi дзвонить,
   Глухо груха меч i шолом
   Непотрiбний Колеонi
   Виступає в мiсяць повний.
  
   При вiкнi стою, лаврами
   Свої скронi прикрашаю
   Гей! Тiкайте! Тiнь за вами
   Довгу руку простягає!
  
   Хтось там крикнув "Вiн на дворi!",
   Свiчка згасла, чути грiм
   О! статує Командора,
   Увiйди вже у мiй дiм!
  
   З-над вина, звукiв гiтари
   Твою волю я шаную.
   От, чекаю твоєй кари,
   Щоб я знав, що ти iснуєш.
  
   Мармур i ружа
   Vides ut alta stet...
   О Тобi думаю в цю пору ошалiлу
   Безбожникiв виття й улесливого шуму,
   Ти, хто пiшов у мiрти i колони бiлi
   Вiд честолюбцiв i тупого тлуму.
   I тiльки якнайкращих зiбрав ти бiля Себе,
   Ввiбравши вчення суть, i змiст, i позолоту,
   Ти серед бурь, спокус вiдкрите небо
   I розкiш не вiдкинув, i не зрiкся цноти.
   I хоч всi бiди я повинен пережити
   I хоч менi не личить розлучатись з каятьбою,
   В той лiтнiй вечiр я б хотiв зорити
   Соракту у снiгу - з бокалом i з Тобою.
  
   Мокотовська п'ятнадцять
   На мiсто чуже чужа пiтьма лягає
   Дивлюся крiзь вiкно на снiгову завiю.
   I крiзь роки. Хлоп'яча веремiя
   Варшавою бiжить i вуха розтирає.
   Через роки. Чи я такий вже iнший?
   Коли в уламках все. Менi здається тiльки:
   От, знов дитинство забелькоче в тишi,
   Й скажу: "Я вийшов звiдси лиш на хвильку".
   Там моя мати ручкою своєю щось гаптує,
   А на стiнi я бачу тiнь зiгнуту тата,
   Який ночами додатково ще працює,
   Щоби для нас одежинку придбати.
  
   Арфа вночi
   I щоб здобув я вiру повну
   Збудив уяву, страх зламав,
   Всю нiч там арфи звук чудовний
   У калориферi лунав.
  
   Нiхто не знає, як мiй мозок
   З таємних сил яких причин
   В найдоскональший штучний спосiб
   Змiнив води ри?мiчний плин.
  
   Та хто ж бо вiру заборонить,
   Що цей концерт був по менi,
   Що це Страж Ангел арфо-дзвонням
   Мене збентежив увi снi.
  
   Лiнощi
   Бездумна нiкчемнiсть грiхiв моїх мене нудить,
   Не можу я залляти ними душi моєй розпачi,
   Не можу бути сам з собою, анi вийти в люди.
   А ну ж як Пан Бог в небi є, i Biн то все побачить.
  
   Як птаха хоче легко скласти пораненi крила,
   Кляну свiй початок, не прагну кiнця.
   Вiзьми мене на сонячнi промiнця,
   Бо тiло мене мучить, а душа стомила.
  
   Ох, Пан Бог є, вiдомо, i Вiн нiкчемних судить,
   А вiрних веде на зоряну стежину.
   Не знає нiхто, де вiн бродить.
   Не можу молитись уже. I хочу лиш спочину.
  
   Ласощi
   Даремно людина стремить до зло-сутi.
   Весь час вона ся мучить, як море булькоче.
   I дивиться в таємнi Люцифера очi,
   Як в зорi, якi свiтять човновi в безпуттi.
  
   Яких ще любощiв спiзнаю я лещата?
   Яким ще пестощам я научитись мушу,
   Поки той голод дивний в своїм серцi не придушу,
   Щоб мати все, не прагнути, щоб спати.
  
   О! божеськi, трагiчнi ласощi Адама!
   О! грiху первородний, мудрий i глибокий!
   Чи ж є яснiше сонце, нiж цей вiчний морок,
   Де спокою нема - а лиш одна нестяма.
  
   Молитва
   Сiячу зорь i мiсяцiв в ефiрi,
   О! Господи, вологий i спекотний!
   Зрiвняй нас, бiдних, з простором нiмотним,
   Наближ нам небо, упокой нас в мирi.
  
   О! Угамуй нас у твоїх свiтах безкраїх,
   Посрiблюй нас як зорi, розпускай як море,
   Повiтрям нас вливай у голубi простори,
   Зроби вiдлунням нас i слухай як вщухає.
  
   Зроби нас блiдим ранком, що зростає в небi,
   Хмариною, яка собi блукає,
   Вуаллю чорноночi, що землю ховає -
   Звiльни нас вiд душi i вибави вiд себе.
  
  
   На "Божеськiй комедiї" присвята
   Чим глибше у життя йдемо, тим бiльшою тривожнiстю,
   Тим бiльшим непокоєм нашi груди ниють.
   Коли-от останню заслону вiдкриють:
   Бiдна комедiя людська обернеться в божеську.
  
   I серце закохане знов роздирає
   Свої дорогоцiннi, але тiснi шати,
   I перш, нiж зорями предвiчними засяє,
   Всю мудрiсть свою у книжки виливає завзято.
  
   I радiсть там, коли у нього б'є шалено
   Шквал Божих попереджень i молитв дитячих.
   За себе не просить. Лишень за терплячих:
   Щоб в рай увiйшли, а не в тьму мерзенну.
  
  
   ***
   По небу йдуть вiтрила бiлих хмарок
   Вiд тебе плине цей фрегат небесний
   Нi до тебе, нi до мене. I я почуяв раптом,
   Що вже не зацвiтемо, як тiєї весни.
  
   Прийде нiч мiсячна, i у твоїм садочку
   На срiбнiй муравi тiнь буде, як на сценi.
   I будуть розбiгатись контури дивочнi;
   Ти ж не зi мною прийдеш в сад, i не до мене.
  
  
   Нечистiсть
   Один довгий погляд ( ах! скiльки потрафить)
   У мiй бiк кинутий отак необережно.
   Ах! яка то розкiш оглядать безмежно
   Все те, чого нема на фотографiї.
  
   Усi мої дiї - фантазiї бiднi,
   Якi нiч розiтне, а сон розпорошить.
   Бо що нiч дасть губам, якi хочуть розкошi.
   Й що очi заслiпить, якi хочуть заслiпнути!
  
   Нiч iз тобою - так само як доза гашишу,
   В яку можна вiрити лиш несвiдомо.
   Не знаю, чи можна кохати щось так неутомно,
   Для тебе ж я пустка, для тебе я - тиша.
  
   ***
   О! як страшно тягнуться довгi цi години,
   О! як день тривоги повний. О! що за нiч мовчазна.
   Вiддати маю так багато я - аж пiв-провини,
   Та длань мою кохана вiдштовхує безстрасно.
  
   Але я вiрю, що як все, любов ця охолоне
   I як дитинство огортає тьма блакитна,
   Як шпичка вiд троянди, в серцi десь потоне,
   Болiсний спомин, що десь квiтнуть квiти.
  
  
   Пияцтво i обжерливiсть
   Вiд гарних сервiзiв стiл весь угина,
   Бiлi клаптi хризантем серед манишок бiлих.
   Келишок наповнюю знов, хоч не люблю вина,
   Я буду зараз пити, щоб на мене дивились.
  
   I завтра буду тут. I я нiчим не краюсь:
   Три ночi отак бавлюсь - не змружив повiки,
   Я не танцюю - музика десь грає.
   Не гiрший я вiд них. Я - як всi чоловiки.
  
   Раптом думка заблисне: "Я тут, в цьому фраку?"
   Пляшка з трiском розбилась, влетiвши у стiну.
   Iдiоти! Вино це - фальшива рiдина.
   Як я п'ю цей шмурдяк без усякого смаку!?
  
  
   ***
   Вiд жалю не втечеш, розпач не розвiєш,
   I кожна твоя втiха - колишнє облудство.
   Ах! на що ми лiчимо, i в чому надiя
   Всiх нас, якi дивились у паскудство?
  
   Я лиш здивований, що тебе надихає
   Це дерево у квiтах, схiд рожевий сонця,
   Живеш ти, щоб твоя душа безкрая
   Те, що роковано, все випила до донця.
  
   Що з того, що кохав щось - зникне все як дими,
   За тими, хто вiдходить, серце кров'ю сочить.
   Ми iз старим Софоклом байдуже дивимось
   На вид цей, на який ти хтiв замкнути очi.
  
   [Приписане Станiславу Балiньскому]
  
  
   Пруст
   В пiвтемрявi за лампою дивнi якiсь тiнi,
   Задохлий запах лiкiв, обличчя наче хустка.
   Отож. Адже остання путь триває в домовинi.
   Ще б пак. Не здивувало це Марселя Пруста.
  
   Як сонце мiниться на цегляному мурi,
   Не гасне i свiтити не бажає,
   Так вiн поволi опис править в коректурi
   Тiєї смертi, яку бачить i яку вiн знає.
  
   Отож. I може завтра сядуть по вечерi
   I книжку ту читаючи до ночi
   Вiдчують раптом щастя вiд народжень
   Або в життя повiрити, або вiддатись смертi.
  
  
   Пиха
   Садами, вiд яких чудовнi аромати,
   Палацами з препишними колонами
   Очей твоїх блакиттю я пихатий,
   А ще собою, - i, як Бог, в усе закоханий.
  
   Пiд килимом зiрчастим день стомлений спочив,
   Дивлюся крiзь вiкно: сад пройнятий пiтьмою.
   I думаю: я той, котрого Бог створив
   I кожну мить смерть висне надi мною.
  
   Земля тверда мої кiстки розтлочить.
   Ну а душа куди пiде? Людина ж небрехлива.
   Якщо Бог - темрява, то пiде геть, до ночi,
   Добра - до неба, а до пекла - мстива.
  
  
   ***
   Питаєш, що в життi моїм є якнайбiльш змiстовне, -
   Двi цiнностi однаковi: смертельне та любовне.
   В одної - чорна нiч в очах, у iншої - свiтання.
   I кожна з них - то смерть моя, i кожна з них кохання.
  
   Крiзь небо розцяцьковане, крiзь чорнi нетрi,
   Вони-то гонять вихор мiжпланетний.
   Той вихор в землю дмухнув - людство заряснiло,
   На вiчний смуток душi й вiчну розкiш тiла.
  
   На жорнах днi дрiбнiють в буднях коловертi,
   Щоб правди вiдшукати серцевину -
   I знаємо ми те, що вже нiщо не змiнить.
   Смерть ходить без любовi, а любов без смертi.
  
  
   Рейтан
   Коли все струхлявiло з обави москаля,
   Вiн один сторчем встав, та й упав наче паля,
   Лиш одне в головi: "Доля наша - то воля!",
   Роздирає свiй одяг, кричить: "Не дозволю!"
   Сто рамен ухопило смiливого мужа,
   Вiн збутнiв i помер. Та його не придушать.
   Бо два роки - всього лишень мала хвилинка.
   I вже висне над полем павина пiр'їнка.
   Вже селянство готує знаряддя до бою
   I накрито краковською шапкою зброю. (...)
   Йдуть, iдуть нашi хлопцi i б'ють в тарабани,
   Своя Бася у кожного, й батькiвськi лани.
   Одинак цей, який ошалiв вiд розпачi,
   Не побачить їх, та це нiчого не значить.
   Вiн знов живий, вiн йде зимовим парком
   I шлях розтрощує крiзь Бельведера арку.
   I в темну нiч сiчневу вiльнiсть бачить ясно.
   Вiн пломенiє, хмурить брiв кущасту.
   А штик московський свiт ґвалтує хижо,
   I не одно посольство в Москвi стопи лиже.
   А оплески сильнiшому пливуть гучними брижами.
   Рейтан цей знов пiдносить не чоло пiдстрижене, (...)
   Хоч всi для гегемона готують овацiю,
   Гримить вiн: "Не дозволю!", бо вiн має рацiю.
  
  
   ***
   Розхили хоч раз заслону
   Неможливо бiлу
   Щоб побачити бездонний
   Край зацiпенiлий.
   Щоб рукою не-своєю
   Пхнуть померлу в лоно,
   Пхнути в тяжку браму сонну,
   В мамертинську келiю.
  
   Ти все зможеш, як захочеш,
   Щоб побачить себе,
   Щоб дiждать Великоночi
   В своїм власнiм небi.
   Ти побачиш святих силу,
   Що на вiтражах ожили
   I тебе в твоїй могилi
   Грабарi розбудять.
  
  
   Жайворонок
   Впала граната, розбила конторський столик,
   При якiм плакав Густав по стратi коханки,
   Згорiв у Вересня вогнi колонний дворик,
   Той, з чорним фортеп'яном дворик з "Варшав'янки".
   Тихi будинки дитинства, де спалося,
   Книжки, прочитанi колись з обличчям розпахтiлим,
   Все, все, що наше, до кiсток з могили
   Пiддане знищенню чи порохом розпалося.
   I тiльки так як завжди, коли день заблисне,
   Над темним рiллям i над деревами
   Високо в небi жайворонок висне
   I пiсеньку свою спiває i спiває.
   О! пташко, що спiває у Желязнiй Волi!
   Хай голос твiй пронизує весняну тишу,
   Й того, хто страждає, i всiх, кому болить.
   Хто тебе почує, той найщасливiший.
  
  
   Зустрiч
   Цiєю нiччю я спав так мерзенно!
   При свiтлi мiсяця чиїмсь натхненням,
   Не знаю сам, як раптом прибув я в Равенну
   I довгождане я спiткав марення.
  
   Крiзь вiкно вiдкрите хтось грав на флейтi,
   I вiтерець аромат гнав п'янкий i насичений -
   I йшов я вплетений мiстично до його букета
   Пiд неба склепiнням iскристо-величним.
  
   "Почують вас, терплячi, тож прохайте!" -
   Я, Богом заклятий, змружив повiки -
   I тiльки дивний шум почув я з рiки,
   А потiм, потiм, на мосту побачив Данте.
  
   Це ти, ти, мiй господарю! Чому же такий блiдий?
   Що тебе бентежить глибокою нiччю?
   Прошу, розкрий секрет свого обличчя.
   Я заблукав. Хочу поради попросити.
  
   Вiн мовив, чи то мiсяць, чи вода прошепотiла,
   Впав я, руками обома чоло сховавши:
   "Нема нi неба, нi землi, нi пекла, нi могили,
   Є тiльки Беатриче. I її нема вже."
  
  
   Суперечка
   Вже день осiннiй зимний починає скнiти
   В думках шукаю форми твої милi,
   I бiль, що мною крутить, губить свою силу.
   Ходiмо в сад. Нема чого яритись.
  
   Глянь, мiсяць над озером свiтить мiнливо,
   Снiжно-молочний сад стоїть заспаний,
   I тiльки з трiском лускають каштани.
   Вслухаємося в землю; певно я щасливий.
  
   В акацiї б'ють хвилi холодного вiтру -
   Ах, хай пливуть по нам, нехай в нас вiють.
   I хай нас вичищають, як листя з алеї -
   Нас, в коханнi слiпих, i вiд гнiву блiдих.
  
  
   ***
   Пiдiрваний лютiстю болiв страшних,
   Не знав, де край жаданню, знав, де край спромогам,
   Пiд шум легкий крил янголiв пороку -
   Сплю в розкошi семи грiхiв значних.
  
   Здолав я сумнiви, терпiння й розважання
   I йду туди, де людський бiль невидний,
   Й дивлюсь в грiхiв цих дзеркальне мовчання,
   I вiдаю байдуже те, що з болем колись вiдав.
  
   Знаю тебе, рвучка, як пес, фурiє запекла,
   Кусаєш, коли вiльна, виєш, як побита -
   I здумав, коли розважав я над свiтом,
   Що є й такi, котрi пiдуть до пекла.
  
  
   Тост
   Нема нiчого, крiм тих листiв, на деревах вмерлих,
   Нiчого, крiм тих вихрiв, якi все розвiяли,
   Нiчого, крiм вiдбиткiв блиску, якi вже затерлись.
   Не буде вже нiчого. Все вже вдiялось.
  
   Є тiльки мiсяць, що пливе над крепом ночi
   I срiблить її велепишнi шати
   Як брилiант, понад труною розiп'ятий,
   Пiд балдахiном, де земля лягла на вiчний спочин.
   Пiднiмемо ж келихи й пиймо на спомин,
   Бо сумнiв був би смiшним, а скарга даремна.
   Хай нас, мертвоспокiйних, поглине нiч темна.
   Лопата ж грабаря заглушить вiдгомiн.
  
   Ах! скiльки спочинку в цьому: так потрiбно.
   Як ми землi, так земля хоче нашi костi.
   Шаленцi, колись зростемо мудростi колоссям,
   Буденним, чорним хлiбом для тих, хто безхлiбний.
  
   ***
   В золотих клаптях листя - дерева вночi стоять,
   Мiсяць срiбнi смуги на землю розтягне,
   Знов з'явилась безмежна журба моя,
   Менi щастя не треба. Її лишень прагну.
  
   Побiлiли будинки вiд срiбного свiтла,
   Осiння паморозь укрiпить слабе тiло.
   Тiльки сухе листя. Лиш зiв'ялi квiти!
   Буде все колишнiм та зацiпенiлим.
  
   Великонiч
   Дорога, вербою обсаджена серед зеленого лану,
   Там перший блиск сонця жовтiє i молочиться,
   Мiж верб по каменях струмик в'юнчиться.
   А в небi високо кричать жайворонки.
  
   По лану, що змок вiд роси. По дорозi,
   Де люди що-свято iдуть i спiвають
   Пан Єзус iде напiвголий i босий,
   Хоругвь Великодню в долонi тримає.
  
   Навстрiч iде дiвка. Коса золотиста,
   Мислива спiдничка i чорна запаска,
   Впiзнала Збавителя з його образка,
   Упала в колiна i крикнула: "Христе!"
  
   Б'є лобом об землю в сердечнiй розпачi,
   Дiйшов до укляклої Вiн безшелесно,
   Мовить: "Людям скажи, нехай бiльше не плачуть.
   Був я мертвий два днi. А тепер я воскреснув".
  
  
  
   З циклу Polonia Resurrecta
   Дасть Бог здобуть нам Польщу вольну,
   Де жито золоте, де лiс шумливий,
   Дасть Бог, час прийде немiнливий
   На срiбноплугову нужду мозольну.
  
   Ще задзвенить камiння в молоти
   I лемiш твердий земля моя зустрiне,
   I викрешемо з кожного камiння
   Снiп iскор золотих.
  
   Тож, коли вечором весняним оглядаю
   Пiтьмой охоплену теренiв сiрiсть,
   Сокирою хтось в моїм серцi вирiзає
   До батькiвщини вiрнiсть.
  
   Заздрiсть
   Я дуже стомився, я дуже зневiривсь,
   I думки зiв'яли як квiти при склепi,
   I небо зависло як втомлена сiрiсть.
   Не можу кохати i думать про тебе.
  
   Мiж нами безодня, безодня шалена,
   I хоч би кохатися ми захотiли,
   Все, що нас єднає, - любов навiжена,
   А все, що є правда, навiки нас дiлить.
  
   Я знаю: це ясно, як сонце на небi,
   I серце сконає пiд злою журбою,
   Тебе не вiзьму я у вiчнiсть для себе.
   Не буду тобою, не будеш ти мною.
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"