Пауль Целан
<Корона>
Осiнь їсть листя з моєї руки: ми - друзi.
Дiстаємо час з горiха, вчимо його бiгати,
i час поспiшає до своєї шкарлупи.
У дзеркалi - недiля,
люди бачать сни,
рот говорить правду.
Опускаю очi на принади кохання,
дивимось одне на одного,
шепочемо свою темряву,
кохаємо, як маки i пам'ять,
спимо, як вино в мушлi,
як море в кривавих променях мiсяця.
Обiйнявшись, стоїмо бiля вiкна, i люди дивляться з вулицi на нас:
час настав - вони мають дiзнатися!
Час настав, щоб камiнь звик до цвiтiння,
щоб неспокiй серце творив.
Час настав, щоб був час.
Час настав.
***
<Згадка про Францiю>
Згадай зi мною: небо Парижу,
величезний осiннiй крокус...
Ми пiшли купувати серця в кiоску дiвчини-квiтникарки:
вони були блакитнi i розкривалися у водi.
У нашiй кiмнатi пiшов дощ,
прийшов сусiд, месьє ле Сонж, худий чоловiчок.
Ми грали в карти, я програв зiницю ока,
ти позичила менi волосся, я програв i його, вiн розбив нас.
Вiн пiшов, за ним пiшов дощ у дверi.
Ми були мертвi i могли дихати.
***
<Дванадцять рокiв>
Лiнiя, що залишилася,
що
перетворилась на правду: . . . твiй
будинок в Парижi - перетворився
на ще один витвiр рук твоїх.
Тричi диханням наповнений,
тричi наповнений сяйвом.
...................
Вiн онiмiв i оглух
у тебе перед очима.
Бачу отруйну квiтку
в будь-яких словах i формах.
Йди. Приходь,
Кохання закреслює своє iм'я,
приписує себе тобi.
***
<Трiумф Ахiлла>
В iсторiї про Патрокла
нiхто не вижив, навiть Ахiлл,
хоча вiн був майже богом.
Патрокл був схожий на нього, вони були вдягнутi
в однаковi обладунки.
У таких дружбах завжди
один служить iншому, один - менший за iншого:
iєрархiя
завжди очевидна, хоча легендам
не можна вiрити --
їх створюють тi, хто вижив,
тi, кого покинули.
Що - грецькi кораблi в полум'ї
порiвняно з цiєю втратою?
У своєму наметi Ахiлл
весь у скорботi,
й боги побачили,
що вiн - вже мертвий, вiн - жертва
частини свого єства, яка кохала,
яка була смертною.
***
Iнгеборг Бахман
<Ще одна втрата>
Звикли до цього: пори року, книжки, музичний твiр.
Ключi, чашки, корзинка для хлiбу, простирадло i лiжко.
Скриня з посагом слiв та жестiв, яку повернули i користуються знову.
Порядок у домi пiдтримували. Сказали - зробили. I завжди на мiсцi була голова.
Я закохалась у зиму, у вiденський септет, у лiто.
У мапи сiльськi, у гiрське гнiздо, у пляж та лiжко.
Пiдтримувала культ календаря, проголошувала обiцянки, вiд яких не вiдмовлюсь,
вклонялась чомусь, але не обожнювала нiчого
(вклонялась згорнутiй газетi, холодному попелу, шматку паперу, на якому щось написано),
безстрашна у вiрi, оскiльки наше лiжко було храмом.
Мої вiкна виходили на озеро, тому я так багато малювала.
Зi свого балкону я вiтала всiх людей, своїх сусiдiв.
У свiтлi вiд полум'я димоходу, в безпецi, моє волосся ставало найнасиченiшого вiдтiнку.
Дзвiнок у дверi сполохував мою радiсть.
Ти втратив не що iнше,
як свiт.