На небi зiрка мружилась остання,
дивилась в очi крiзь завiсу сну...
Ми отруїли молоде кохання.
Ми осквернили полум'ям бажання
його святу i вiчну таїну.
Торкнутися безоднi не посмiли -
не зважилися на останнiй крок...
Та щось тремтливе в дотиках згубили,
щось неосяжно свiтле... I ступили
на шлях солодких i п'янких думок.
I божевiльних, як життя, i грiшних...
Невже такi безсилi я i ти?
Невже кохання ще хоча б на трiшки
не можна було чистим зберегти?
лютий, 1997
|