Вона зайшла тихо, ступаючи босонiж. Її червона сукня з бiлими цятками розвiвалась мов на вiтру. Але ж бо це тiльки протяг.
Її сумнi очi звернули до мене, а я вiдвернувся. прикрив очi... змiнилась. не думав, не гадав що ще збачимося.Змiнили її цi години, мiсяцi, роки.
З хвилину вона мовчала, та все ж заговорила першою:
- Здрастуй, Массiно!
а я аж здригнувся. Такий до болю рiдний голос "Чи марю я, чи те се сон?!".
Звернув до неї свої очi та аж завмер. Її уста скривились вiд болю, по пiдборiддю потекли шаленi сльози давньої розлуки.
Змирився я вже давно. Ще в тi жахливi хвилини. пробачив, та серце все ж не вiдпускало того болю.
- Манюсю, - звернув менi мiй голос.
Невтримавшись кинулись в обiйми. такi далекi та такi рiднi. Чи було це аж 3 роки? Чи ж мучився яцими довгими ночами?? А як вона?
В життi вона ж бо мною згордувала. в листi - остаткисерця розiрвала. I визвала в моїй душi о цi ридання в тишинi, мов у вi снi.
Її така тонка постава, вжалась в моє тiло i беззвучно здригалась. А що я мiг? Лише вдихати до болю такий рiдний запах.
Да ось пройшли цi митi, i обiйми вже не здаються ласкавими. I тiла завмерли мов чужi. Реальнiсть захопила душi, а тривога забилась в найпотаємнiшi трiщини серця.
- Йвасю, принеси ж бо чаю. Панi з дороги.
- Та нi, не треба. Обридли цi чаї, на все життя.Здалеку була моя, а придивився мов чужа.
Її прозорi очi зирнули, уста скривились:
- Забув мене?
- Тебе забуть неможна навiть через тисяч лiт. Чого ж бо ти пiшла?
- Не я пiшла, а ти мене не втримав, - звернула тi вуста до нього.
Зiткнулись погляди цих ясних молодих, i зорi не покинуть їх повiк.