Безверхний Владимир, Безверхняя Людмила : другие произведения.

Таємна водичка. Дитяча казка

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Ранкове сонечко розбризкало мiстом веселi промiнчики. Один невгамовний опинився в дитячiй кiмнатi. Кого ж вiн побачив? У лiжечку, наче маленьке ведмежатко, спав хлопчик i усмiхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом вiн солодко позiхнув, потер оченята i прокинувся. - Мамо, тато! - покликав голосно. До кiмнати увiйшли батьки. - Менi таке наснилося! - хлопчик миттєво скинув ковдру i сiв на лiжку. - Наче я патрулюю вулицi на справжньому джипi! Навкруги багато машин, я уважно слiдкую за дорогою. Було так класно! Навiть переслiдував злочинця! Мама сiла поруч i поцiлувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таємниче мовив : - Вiталiку, пам"ятаєш, я обiцяв винайти для тебе дещо незвичайне? - Нарештi я дочекався! - сплеснув у долоньки хлопчик. - Говори швидше, що це? - Гарантую, подарунок тобi сподобається, - сказала мама. У руках тато тримав невеличку старанно вiдполiровану залiзну коробочку з гарними вiзерунками. - Скринька зi скарбами? - розсмiявся Вiталiк, пiдбiг до нього i заглянув усередину. Побачив три колбочки у формi конусiв: зелену, синю i бiлу. Вони були мiцно закритi пробками. - Там водичка, але особлива, - сказав тато. - I що в нiй такого особливого? - поцiкавився син, розглядаючи незвичайний подарунок. - Вiзьми будь-яку iграшку, от тодi i побачиш... https://archive.org/details/@sci-fi-writer


   Володимир Безверхнiй, Людмила Безверхня.
   КАЗКА
   ТАЄМНА ВОДИЧКА.
   Роздiл 1. НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОДАРУНОК.
   Ранкове сонечко розбризкало мiстом веселi промiнчики. Один невгамовний опинився в дитячiй кiмнатi. Кого ж вiн побачив? У лiжечку, наче маленьке ведмежатко, спав хлопчик i усмiхався. Мабуть, дивився гарний кольоровий сон. Раптом вiн солодко позiхнув, потер оченята i прокинувся.
   - Мамо, тато! - покликав голосно.
   До кiмнати увiйшли батьки.
   - Менi таке наснилося! - хлопчик миттєво скинув ковдру i сiв на лiжку. - Наче я патрулюю вулицi на справжньому джипi! Навкруги багато машин, я уважно слiдкую за дорогою. Було так класно! Навiть переслiдував злочинця!
   Мама сiла поруч i поцiлувала сина, а тато, щось ховаючи за спиною, таєм-ниче мовив :
   - Вiталiку, пам'ятаєш, я обiцяв винайти для тебе дещо незвичайне?
   - Нарештi я дочекався! - сплеснув у долоньки хлопчик. - Говори швидше, що це?
   - Гарантую, подарунок тобi сподобається, - сказала мама.
   У руках тато тримав невеличку старанно вiдполiровану залiзну коробочку з гарними вiзерунками.
   - Скринька зi скарбами? - розсмiявся Вiталiк, пiдбiг до нього i заглянув усередину. Побачив три колбочки у формi конусiв: зелену, синю i бiлу. Вони були мiцно закритi пробками.
   - Там водичка, але особлива, - сказав тато.
   - I що в нiй такого особливого? - поцiкавився син, розглядаючи незвичай-ний подарунок.
   - Вiзьми будь-яку iграшку, от тодi i побачиш.
   Неподалiк на столику ще вчора Вiталiк залишив динозаврикiв. Вони стояли рядочком, неначе живi. Тiльки були значно меншими за велетнiв з минулого. Помiж них хлопчик знайшов тиранозаврика.
   - Це Тира. Вiн оберiгає i захищає iнших.
   Тато взяв зелену колбочку, вiдкрив i легенько нахилив. Кiлька краплинок зблиснули i одна за одною полетiли донизу.
   - Рятуйте, дощ! - несподiвано скрикнув тиранозаврик. Обернувся i побачив будиночок iз конструктора. Майнув усередину i за мить обережно виглянув у вiкно.
   - Привiт, усiм! Будемо знайомитися? - сказав радiсно.
   - Ти бiгаєш i розмовляєш! - здивовано мовив Вiталiк. Наблизився i нахи-лився, щоб краще роздивитися його.
   - Так, - погодився тиранозаврик. Вiн залишив свою схованку i досить спри-тно видряпався на плече хлопчику.
   - Як добре, що я можу говорити з тобою, - усмiхнувся Тира i обiйняв його маленькими лапками.
   - Жива водичка! - захоплено вигукнув Вiталiк. - Дiйсно жива! Я хочу, щоб ми її так i назвали.
   - Гарна назва, - сказала мама.
   - Чому в зеленiй колбочцi?
   - Це колiр життя, - пояснив тато. - Зеленi рослинки дають нам кисень, яким дихаємо.
   - А водичка в зеленiй колбочцi дає життя iграшкам, - здогадався син.
   Вiн обвiв поглядом кiмнату. Ведмедик, зайчик, котик, iншi великi й малi тваринки, виготовленi на радiсть дiтям, здавалося, спостерiгали за ними з по-личок. Армiя iграшкових вояк вiдпочивала пiсля бойових дiй. Неподалiк, на-че на парадi, вишикувалися машинки. Почесне мiсце попереду займав срiбля-стий джип.
   - Ось хто оживе наступний! - сказав хлопчик i взяв улюблену машинку. - Я хочу це зробити сам, - звернувся до тата.
   - Добре.
   Вiталiк поклав машинку на килим i крапнув водичкою. Запрацював мотор i срiблястий джипик поїхав кiмнатою, набираючи швидкiсть. Промчав пiд сто-лом, повз диван i книжну шафу. Зробив кiлька кругiв навколо Вiталiка та рiз-ко загальмував.
   - Вирушаємо патрулювати вулицi? - мовив джип.
   - I ти говориш?!
   - Безперечно, - вiдповiв той. - Тiльки не знаю, як менi це вдається.
   - I я дивуюся, що можу говорити, - сказав тиранозаврик Тира. Пiдiйшов до машинки i вилiз на капот. - Тут зручно. Пiзнiше покатаємося удвох.
   Вiталiк пiдiйшов до книжної шафи. Поруч iз рiзноманiтною дитячою лiте-ратурою знаходились книги, якi зацiкавили б i дорослих: про космос, нашу землю,про тварин, мешканцiв морiв i океанiв, вiйськова енциклопедiя. До однiєї iз книг притулилося руде левеня - м'яка iграшка. Мабуть, хотiло пiд-слухати мову лiтер i дiзнатися, що там написане. Великi склянi оченята гото-вi були дивуватися усьому новому i пiзнавати свiт в усiх його барвах.
   - Лео, ти - чудовий охоронець, - звернувся до нього Вiталiк. - Втомився си-дiти нерухомо цiлий день? Пропоную розiм'яти лапки.
   Левеня мовчало i дивилося кудись у далечiнь. Тодi хлопчик дiстав iграшку i поклав на килим. Кiлька краплин iз зеленої колбочки торкнулися гриви. Тiєї ж митi левеня пiдвелося на лапи,солодко позiхнуло й покрутило хвостиком.
   - Моє шанування, - привiталося ввiчливо.
   Левеня i хлопчик зачаровано дивились одне на одного.
   - Сiдай верхи, покатаю, - запропонував рудий улюбленець.
   - Ти невеличкий, трiшки бiльший за котика, - мовив Вiталiк. - Як зможеш мене повезти?
   Левеня замислилося й почухало лапкою за вушком.
   - У пригодi стане водичка з синьої колбочки, - пiдказав тато.
   - Вона збiльшить мого Лео! - здогадався син.
   Без вагання хлопчик дiстав колбочку та крапнув на ожившу iграшку. Леве-ня смiшно зморщилося, повiльно пiдвелося на лапи й почало рости. Незаба-ром посеред кiмнати стояв справжнiй лев. Вiн потрусив пишною гривою i го-лосно загарчав. Задрижжали шибки у вiкнах. Усi закрили руками вуха, а ти-ранозаврик забiг за будиночок.
   - Тепер обов'язково покатаю, - запевнив лев i лiг на пiдлогу.
   Хлопчик пiдiйшов до нього та торкнувся блискучої шерстi. Задоволений, подивився на батькiв. За мить маленький вершник був на спинi рудого дру-га. Несподiвано грива подiлилася на двi рiвнi частинки. Вони почали пере-плiтатись, й утворилися маленькi вожжики.
   Цар звiрiв ступав поважно, iнодi легенько пiдстрибуючи. Хлопчик тримав вожжики i радiсно дивився навкруги. Таке може хiба що наснитись. Але все вiдбувалося насправдi. I це подобалося Вiталiку ще бiльше.
   - Назвемо цю водичку велика, - запропонував вiн i зiстрибнув на пiдлогу. Став поруч з Лео i обiйняв за шию.
   - Гаразд, - погодився тато.
   - Я знаю, чому вона у синiй колбочцi... - мовив син i глянув у вiкно. - Он небо - синє i велике. А ця водичка збiльшує мої iграшки. Залишилася остання таємниця.
   - Тобi пiд силу її розгадати.
   Вiталiк, розмiрковуючи, тримав у руках третю колбочку. Потiм рiшуче на-близився до Лео i блискуча крапелька заплуталася у гривi звiра.
   Лев поклав голову на мiцнi лапи й заплющив очi. Одразу вiн почав зменшу-ватися.
   - Невже заснув? - здивувався хлопчик й присiв поруч. - Вiдiзвися...
   Та рудий друг не вимовив i слова.
   Ще одна крапелька збiгла по капоту срiблястого джипика. Вiталiк спробу-вав пiдштовхнути машинку. Вона трохи проїхала й зупинилася. Мить - i ти-ранозаврик теж завмер.
   - Все повернулося на свої мiсця, - сказала мама.
   - Iграшкова водичка! - зрадiв Вiталiк. -Так i назвемо її. Чудовий подарунок!
   - Цi водички добрi й розумнi, - сказав тато. - Iграшки, що ожили, захищати-муть тебе i будуть вiрними друзями.
   Вiталiк склав колбочки з водичками у коробочку. Натиснув ледь помiтну кнопку i скринька зi скарбами зачинилася.
  
   Роздiл 2. ДЖИПИКУ, ВПЕРЕД!
   Вiталiк стояв на дитячому майданчику. Сьогоднi тут було незвично тихо. Подiї вчорашнього дня промайнули в пам'ятi, наче чудовий кольоровий сон. Згадав, як ожив тиранозаврик, як їздив на левовi...
   - Чому зупинився? - почув знайомий голос. Це говорив джипик.
   - Думаю, - озвався хлопчик i глянув на iграшку. Машинка була завбiльшки з долоньку. Майстерно зроблена, мiцна, вона гарно виблискувала на сонцi. - За мною, - вiддав наказ i поклав iграшку на землю. Джипик посигналив i по-їхав слiдом.
   Знайшли мiсце, де не було людей i Вiталiк дiстав синю колбочку з великою водичкою. Повiяв легенький вiтерець i на iграшку впав листочок з дерева. Вiн майже накрив її, наче парасолька вiд дощу. Цiєї митi машинка почала ро-сти. За лiченi секунди збiльшилася до розмiрiв справжнього джипа. Листочок заколивався й полетiв.
   - Фортеця на колесах, - задоволено мовив Вiталiк. - Я мрiяв їздити на такiй машинi.
   Переднi дверцята вiдчинились, i хлопчик зайшов усередину. Вiдразу звер-нув увагу на невеличкий затемнений екран. Пiд ним побачив кiлька кнопок у виглядi геометричних фiгур.
   - Це електронний сканер, - пояснив джип.
   Вiталiк натиснув кнопку-квадрат, i на екранi з'явилася карта району. Потiм малюнок змiнився. Крупним планом була зображена вулиця, на якiй вони знаходились.
   - У мене якесь дивне вiдчуття, - мовив хлопчик.
   - Поясни.
   - У кабiнi я вперше. Всi прилади, якi бачу, менi не знайомi. Але я впевне-ний, що знаю, як вони працюють.
   - Не дивуйся. Щойно ти сiдаєш у кабiну, ми з тобою стаємо єдиним цiлим, - пояснив джип.- Ти автоматично отримуєш навички i знання, необхiднi водiю.
   - Це одна з властивостей водичок?
   - Безумовно. Ти та iншi люди повиннi бути в безпецi. Це - найперше прави-ло. Адже дорога - рiч серйозна.
   - Розумiю, не маленький, - погодився хлопчик i зручно вмостився на сидiн-нi.
   Запрацював мотор, i джип поїхав.
   Здавалося, вулиця спала. Обминули кiлька будинкiв i невеличкий парк. Тут машин побiльшало. Хлопчик уважно слiдкував за дорогою. Жоден автомо-бiль не порушував правил дорожнього руху.
   - Затишшя, - промовив вiн. - Без будь-яких подiй.
   - Можливо, все ще попереду, - зауважив джип.
   Несподiвано майже поруч iз ними промчала iномарка, яку переслiдувала мiлiцiя.
   - Погоня! Справжня погоня! - вигукнув Вiталiк та увiмкнув найбiльшу швидкiсть. - Джипику, вперед!
   Жовтий автомобiль намагався вiдiрватися вiд мiлiцiї.
   - Вiд нас не втечеш! Все одно наздоженемо! - у запалi кричав хлопчик i впевнено керував. Невiдомий вилетiв на зустрiчну полосу руху. Почулося, як гальмують машини. Кiлька з них миттю опинилося на узбiччi дороги. Вмiло маневруючи, переслiдуємий звернув у вузеньку вуличку.
   - Що робити? - захвилювався Вiталiк.
   Поруч промайнула машина мiлiцiї. Вона їхала туди, де тiльки-но зникла iномарка.
   - Вмикай сканер, - якомога спокiйнiше сказав джип. - Вiн покаже об'єкт, що має найбiльшу швидкiсть. Невiдомий вiд нас не сховається.
   Хлопчик натиснув комбiнацiю кнопок. З'явилося чотири зелених трикутни-ка, що повiльно рухалися дорогою. Раптом кiлька лiнiй зiйшлися в однiй точ-цi i Вiталiк побачив червоний квадрат, який їхав зi швидкiстю, недопустимою у межах мiста.
   - Знайшов!
   - Добре. Вiн намотає зайвий кiлометр, а ми виграємо в часi.
   Вiталiк уважно дивився на сканер. Вiдстань мiж ними зменшувалась.
   - Ось вiн!
   Цього часу жовтий автомобiль промчав майже поруч. Вiталiк переключив передачу i натиснув на газ. Джип наздогнав утiкача швидко й одразу пiшов на обгiн. Без зайвих вагань притис iномарку до огорожi та переможно посиг-налив.До них наближалася мiлiцiя.
   - Здається, патрулювання закiнчилося, - мовив Вiталiк.
   Джип вiд'їхав вiд мiсця подiї та зупинився неподалiк.
   - Здавайся! - пролунав голос iз гучномовця.
   З машини вийшов високий чоловiк i пiдняв угору руки. Стражi порядку од-разу надiли на нього наручники.
   - Все було майже, як у моєму снi, - сказав Вiталiк.
   - Найкращi сни завжди здiйснюються, - запевнив джип.
   У супроводi мiлiцiї вiд'їхала iномарка i джип рушив дорогою далi.
   Вулиця за вулицею залишалися позаду. Знову всюди панували спокiй i по-рядок.
   - Зупинимося на хвилинку, - сказав Вiталiк, помiтивши будiвництво.
   Джип загальмував.
   Зведений до половини будинок височiв над огорожою.
   - Цiкаво там, - мовив хлопчик.
   - Любиш дивитись, як виростають дома? - запитав джип.
   - Так. Хiба це не диво: з нiчого спорудити таку будiвлю! Поглянь, як завзя-то трудяться крани та вантажiвки - невтомнi помiчники людей.
   - Так. Тут людям самим не впоратись.
   - А екскаватор чомусь засумував, - помiтив хлопчик. - Зламався, чи що?
   - Нi, в нього закiнчилося пальне, - впевнено вiдповiв джип .
   - Можливо, ти i правий, - сказав Вiталiк.
   - Не сумнiвайся, я розумiю його думки.
   - Жартуєш? Хiба може екскаватор про щось мiркувати? - розсмiявся хлоп-чик. Та раптом приклав долоньку до рота, наче хотiв узяти свої слова назад. - Як я одразу не здогадався! Це ще одна властивiсть водичок.
   - Правильно, - погодився джип.
   Хлопчик подивився на екскаватора.
   - Опустив ковш, нiби сумуючи за чимось... Пiдкажи, про що думає?
   - Йому прикро, що доводиться стояти без дiла, - вiдповiв джип.
   - А он той кран, здається, пiдслуховує нашу розмову, - прошепотiв хлопчик. Виглянув у вiкно й уважно якийсь час дивився вгору.
   - Дiйсно. Гадає, що нiхто цього не помiчає. З висоти спостерiгає за усiма, от i набрався гордощiв.
   - Я хотiв би допомогти екскаватору, - несподiвано запропонував хлопчик. - Нехай займається улюбленою справою.
   - У мене пальне нiколи не закiнчується, - мовив джип. - Отже,подiлюся з задоволенням.
   Вiталiк не примушував чекати довго. Набрав повну канiстру й залив бак по самi вiнця. Невтомний працiвник одразу пiдняв ковш.
   - Дякує нам, - озвався джип, коли хлопчик повернувся.
   - Бувай, - пiдморгнув екскаватору Вiталiк i зачинив вiкно. - Їдемо додому.
  
   Роздiл 3. ДИНОЗАВРИ У МIСТI.
   - Ловiть бешкетника! - галасував тиранозаврик Тира i щосили махав лапа-ми.
   - Що трапилося? - Вiталiк миттю опинився поруч.
   - Вiд мене тiкає сонячний промiнчик.
   - Це - свiтло, - пояснив хлопчик. - Взяти його неможливо.
   - Чому? - незадоволено мовив динозаврик. - А я все одно впiймаю пусту-на, i побiжу по промiнчику до самого сонечка.
   - Сонце - це розжарена куля. Зрозумiй це, невгамовний, - сказав Вiталiк i торкнувся пальчиком до лобика iграшки. - Температура на його поверхнi п'ять- шiсть тисяч градусiв! А в серединi - взагалi мiльйони!
   - Лагiдне i небезпечне, - замислився Тира i склав лапки на грудях. - Тодi хоча б половимо сонячних зайчикiв.
   - Вирушаємо на стадiон, - погодився Вiталiк.
   - Нарештi я набiгаюсь i настрибаюся! - зрадiв Тира.
   До потрiбного мiсця дiсталися швидко.
   - Нiкого. От i добре, - Тира виглядав iз кишеньки i з цiкавiстю роздивлявся навкруги. Вчепився переднiми лапами за штанцi, вiдштовхнувся мiцними заднiми й опинився на землi. Слiдом вистрибнуло ще четверо динозаврикiв.
   - З задоволенням посмакую гiлочкою, - весело мовив один з них i повернув маленьку голiвку на довгiй шиї. Це був диплодок Кусалтик.
   - Ми теж полюбляємо їсти рiзнi рослинки, - в один голос сказали стегозавр i еоплоцефал.
   - Диплодоки в давнину були найдовшими мiж динозаврiв, - сказав Вiталiк.- I важили бiльше десяти тон.
   - Зате у мене є кiстянi пластини уздовж спини, якi схожi на листочки. Тому й iм'я у мене таке гарне, - мовив стегозавр Листочок.
   - Додам, що у стегозаврiв була грiзна зброя - чотири гострих шипи на кiн-чику хвоста, - сказав Вiталiк, - ними i вiдлякували хижакiв.
   - Мiж iншим, я важив, як слон, - не вгамовувався Листочок.
   - Знаю, - приязно сказав диплодок Кусалтик i простягнув йому зiрвану гiло-чку.
   - У мене захист кращий, - хвалькувато мовив еоплоцефал. - Все тiло, крiм черева, вкрите шаром кiстяних пластин. Ще й на плечах стирчать товстi ши-пи.
   - Ти дiйсно схожий на танка. Весь броньований. Тiльки немає чим стрiляти, - пожартував стегозавр Листочок.
   - Назвали мене Танк i тепер глузуєте? - насупився еоплоцефал, на iм'я Танк. Суворо глянув з-пiд кiстяних повiк i вдарив об землю мiцним хвостом.
   - Ми друзi - мовив п'ятий динозаврик, дуже схожий на страуса, - i нiколи не образимо один одного.
   - Молодець! - усмiхнувся Тира. - Тиранозаврiв вважають найлютiшими хижаками. Але водичка зробила мене добрим.
   - Колись i я живився ящiрками та малими тваринками, - мовив найменший з них. - Але тепер не торкнуся й комашки. У мене є iншi цiкавi справи. Напри-клад, побiгати. Ми - дромiсiомiми - найшвидшi мiж динозаврiв. Я можу роз-ганятися до вiсiмдесяти кiлометрiв на годину.
   - Тому i назвали ми тебе Дромi-Блискавка, - озвався Танк.
   Вiталiк обвiв поглядом iграшки i мовив урочисто :
   - Готуйтеся стати такими, як вашi пращури!
   - Ми готовi! - миттєво вигукнули динозаврики i стали рядочком. Хлопчик дiстав синю колбочку i по черзi крапнув на кожного з них.
   - Мої лапки набирають силу, - тиранозаврик Тира крутився на мiсцi, наче дзига. - Я знову буду велетнем.
   - Шия стає довгою, як колись, - мовив диплодок Кусалтик. - Я ось-ось дiста-ну верхiвку дерева.
   - Хто з нас буде вищий ? Хто? - вигукували еоплоцефал Танк та стегозавр Листочок.
   - Ще Мить - i я побiжу навипередки з ким завгодно, - радiв дромiсiомiм Дромi-Блискавка.
   Незабаром перед Вiталiком стояли п'ять справжнiх динозаврiв. Iграшки, якi стали такими дивовижно великими, усмiхались йому.
   - Оце так водички! - задоволено сказав Вiталiк.
   - Я буду тебе везти, - запропонував тиранозавр Тира. Нахилився i простяг-нув передню лапу. Допомiг вилiзти на неї та обережно встав.
   - Iдемо за мiсто, - вiддав наказ хлопчик.
   I велетнi побiгли. Який тут пiднявся тупiт! Здавалося, почався землетрус. Шибки у вiкнах дзвенiли, дерева коливались. А динозаври бiгли, наче їм не було вiдомо, що таке втома.
   - Не гупай так сильно, - крикнув Дромi-Блискавка диплодоку. - Бери прик-лад з мене. Я, наче метелик, а ти як гора з ногами.
   - Все, стiйте, - гукнув Кусалтик. - Гора з ногами хоче поїсти.
   - Подивiться, яке чудове мiсце, - пiдтримали його стегозавр Листочок та еоплоцефал Танк. - I стiльки травички...
   - Зупиняємося, - погодився Вiталiк.
   Тиранозавр поклав хлопчика на землю i лiг поруч. Задоволено заплющив очi, насолоджуючись сонячним теплом. Танк, Листочок та Кусалтик смаку-вали травичкою. Дромi щось вишукував мiж квiтiв.
   Неподалiк Вiталiк побачив мурашник. Пiдiйшов i здалеку спостерiгав за тим, як вправно працюють цi невтомнi комашки.
   - Постiйно чимось зайнятi, - мовив Дромi-Блискавка. Вiн пiдiйшов до хлоп-чика i теж дивився на мурашок. - Пригостимо їх суничками, я сам назбирав, - i висипав жменьку ягiд на травичку.
   - Не будемо заважати ласувати гостинцями, - сказав хлопчик. - Настав час показати вам мiсто.
   ...Велетнi обережно обходили будинки. Не поспiшали та роздивлялися довкола. З цiкавiстю заглядали у вiкна. Дорослi, побачивши їх, тiкали, а дiти смiялися й кликали дивних тварин погратися.
   - Наближаємося до центральної дороги, - попередив Вiталiк. - Будьте ува-жнi. Тут багато машин.
   - Як цiкаво! - сказав Листочок. - Цi динозаврики на колесах так схожi на тебе, Танку.
   - З ними, мабуть, можна позмагатися, - зрадiв Дромi-Блискавка i побiг до дороги.
   - Стiй! - закричав Вiталiк, але Дромi його вже не чув. Обминаючи машини, швидко опинився на протилежному боцi. Потiм обернувся i щодуху помчав назад. Йому так хотiлося довести, що вiн дiйсно найпрудкiший.
   - Ось що я можу! - вигукнув динозавр. Зупинився й побачив, що накоїв. За грою Дромi зовсiм забув про обережнiсть i не помiчав, що вiдбувалося навк-руги. А поруч творилося неймовiрне. Водiї сигналили й виглядали у вiкна. Перехожi бiгли хто куди. Машини гальмували i перегороджували дорогу. За-гули сирени мiлiцiї.
   Не гаючи часу, Дромi побiг туди, де на нього чекали друзi.
   - Я не хотiв, - тiльки i встиг мовити винувато.
   - За багатоповерхiвку! Негайно! - наказав Вiталiк.
   - Велетнi тiкають! - переможно кричали всi.
   - Дивiться, один з них щось тримає у лапах. Це людина! - зойкнув хтось у натовпi.
   - Не може бути! Мабуть, здалося!
   - Їх не видно. Невже злякалися?
   У повiтрi з'явився патрульний вертолiт.
   - Нiкого не бачу. Де подiлися динозаври? - передавали по рацiї.
   - Цього не може бути. - Бiля однiєї з машин стояв мiлiцiонер i приймав по-вiдомлення. - Я їду туди сам.
   Тварин дiйсно не було.Чоловiк набрав повнi груди повiтря i долонею витер кiлька крапель поту. Раптом побачив чорнявого хлопчика рокiв семи. Вiн дивився на вертолiт, який кружляв над будинками. Потiм обернувся, i їхнi погляди зустрiлися.
   - Як ти тут опинився? - здивувався мiлiцiонер. - Хiба не чув про динозав-рiв?
   Хлопчик зiтнув плечима.
   - Ось тут у мене є ... - i дiстав маленьких iграшкових динозаврикiв.
   - Я говорю про справжнiх велетенських тварин. Вони забiгли сюди, а по-тiм... Кудись зникли, - мовив похмуро. - Тiкай негайно.
   Мiцно тримаючи iграшки в долоньках, Вiталiк (а це був саме вiн) побiг. Чо-ловiк глянув йому услiд i попрямував до машини ...
   - Нарештi дома. - Вiталiк виклав на столик динозаврикiв i сiв у крiсло перед телевiзором. Iшли новини.
   - Надзвичайна подiя, - говорив диктор. - На вулицях нашого мiста - дино-заври. Дивiться репортаж з мiсця подiї...
   Хлопчик натиснув ще кiлька кнопок. На всiх каналах одне i теж: розповiда-ють про велетнiв з минулого.
   Задзвонив телефон. Вiталiк пiдбiг до апарату, пiдняв слухавку й почув го-лос тата:
   - Ти вчинив необережно.
   - Я не мiг нiчого пояснити людям.
   - Не дивно.Надалi будь далекогляднiшим. Домовились?
   - Гаразд, - вiдповiв хлопчик i поклав слухавку.
  
   Роздiл 4. ДИПЛОДОК РЯТУЄ ДИТИНУ.
   Попереднiй урок Вiталiк добре запам'ятав. Пояснив i друзям динозаврикам, як слiд поводитися мiж людей. А щоб не повторилося нiчого подiбного, вирi-шив поки що їх не збiльшувати. Зранку хлопчик, тиранозаврик Тира i дипло-док Кусалтик домовились з'їздити до найбiльшої рiчки у мiстi. Незабаром Вi-талiк стояв на мiстку i милувався краєвидом.
   - Дуже гарно, - почув голос Тири, який обережно виглядав iз кишеньки. - Он i красень- корабель пливе. А там, далеко, можливо, новi свiти...
   - Як романтично, - озвався Кусалтик i оцiнюючи вiдстань, заплющив одне око. - Там будинки, дерева i вулицi. - Його маленька голiвка була схожа на пролiсок, i з'явилася вона так само несподiвано, як цi першi квiти навеснi.
   - А я б нафантазував, що за обрiєм є мiсто динозаврiв, - сказав Тира. - А корабель нас туди вiдвезе.
   - Що за вигадки! - заперечив Кусалтик. Сказав вiн це настiльки голосно, що Тира одразу закрив йому лапою рота.
   - Ми ж домовились стати на кiлька годин невидимками, - прошепотiв ти-ранозаврик.
   Кусалтик не опирався. Лише винувато глянув спочатку на Вiталiка, а потiм на Тиру.
   - Не бешкетуйте, - хлопчик звiльнив Кусалтика i поставив собi на долоньку. - Зручно?
   - Дуже, - тихенько мовив Кусалтик i зiтхнув з полегшенням.
   - Тато нам дозволив погуляти, але цього разу без пригод.
   - Покупаємося? - запропонував Кусалтик. - От буде добре. - Вiн замрiяно заплющив очi i уявив, як маленькi хвильки торкаються його тiла. Крапелька поту ковзнула по щiчцi i потрапила до рота. - Яка ж спека, - незадоволено сказав вiн.
   Тира дiстав три невеличкi яблучка. Вiдкусив шматочок вiд одного, а ще два дав Кусалтику i Вiталiку. Хлопчик проковтнув яблучко, наче горошину. А динозаврики їли, не поспiшаючи, i млiли вiд насолоди.
   - Може покатаємося на катамаранi? - не вгамовувався Кусалтик.
   - Рятуйте! Рятуйте! - несподiвано закричав хтось зовсiм близько. - Дитина тоне!
   Вiталiк обернувся й побачив чоловiка та жiнку, якi з вiдчаєм дивилися вниз. До них бiгли люди.
   У рiчцi безпомiчно борсався хлопчик.
   - Тримай! - на блакитнiй поверхнi загойдався надувний круг. Малюк прос-тяг руку, але така маленька вiдстань зараз була надто великою. Вiн вдарив кiлька разiв по водi й круг повiльно поплив у протилежний бiк.
   Кожна секунда була на вагу золота.
   - Кусалтику, уся надiя на тебе! - вигукнув Вiталiк. Крапнув на диплодока великою водичкою й миттєво кинув його у рiчку. Майже одразу пiднялася хвиля й вода на кiлька метрiв вийшла з берегiв.
   Велетенська фiгура виникла, неначе примара.
  
   - Чудовисько! Бережiться! - закричали люди.
   Диплодок нiкого не чув.Обернувся й одразу побачив хлопчика. Триматись на поверхнi той вже не мiг. Приречено заплющив очi й байдужа хвилька на-крила його. Не гаючи часу, Кусалтик занурив голову пiд воду. Мiцне тiло за-вмерло. Було лише помiтно, як рухається шия: то в один, то в iнший бiк.
   Мати хлопчика наче скам'янiла. Дивилася перед собою i не могла вимовити жодного слова. На водi розiйшлися круги i всi знову побачили велетня. Вiн йшов до жiнки. Їй нiчого було втрачати. Несамовито стисла кулаки й готова була кинутися на кривдника. Розмiри не лякали. Вона хотiла помститися. Од-не здивувало: в очах тварини не було злостi, або агресiї. Чому?
   Диплодок порiвнявся iз жiнкою й розкрив пащу. Там, усерединi, наче у про-сторiй кiмнатi, сидiв її хлопчик, тримав увiмкненого лiхтарика i свiтив перед собою.
   - Синку, - скрикнула знесилено мати й простягла до нього руки. Малюк ви-мкнув лiхтарика й за мить був бiля неньки.
   - Велика i темна печера, - мовив здивовано. Потiм звiв брiвки i додав: - i нi-хто не здогадався лампочку примайструвати до стелi.
   Мати усмiхалася й тулила до грудей сина. До них бiг тато. Щось вигукував i махав руками. Коли опинився поруч, мiцно обiйняв сина i дружину. На його очах блистiли сльози. Такими щасливими вони, мабуть, не були нiколи.
   - Я так за вас злякався, - говорив тато хлопчика. - Це чудовисько... Вiд ньо-го можна було чекати чого завгодно.
   - Вiн врятував нам сина, - сказала мати.
   - Допомiг i розтанув, - мовив схвильовано чоловiк. - Дуже дивно...
   Тим часом диплодок дiстався берега, де на нього чекали Вiталiк i Тира.
   - Не даремно сюди приїхали, - сказав тиранозаврик.
   - Молодець, - похвалив друга хлопчик, зменшив i поклав у кишеньу...
   - Дякуємо тобi, динозавре, - мовили разом тато, мати й син i подивилися туди, де мить тому був їх рятiвник.
   - Це для вас, - раптом почули незнайомий голос. Поруч стояв Вiталiк i про-стягав їм на долонцi ягоди, схожi на яблука, але дуже маленькi. - Вони дода-дуть сил...
   Мати дитини взяла дивнi плоди, а Вiталiк попрямував до зупинки тролей-буса.
  
   Роздiл 5. ДРУГ ЛЕО.
   Вiталiк навiть уявити не мiг, що колись водичок не було. Щодня вигадував новi iгри. Бажань було так багато, що хотiлося, аби доба тривала вiчно...
   - Чудовий день, - мовило левенятко Лео, розлягшись у м'якому крiслi. - Погуляємо?
   Вiталiк спорудив iз конструктора мiцну башту й задоволено оглядав робо-ту.
   - Яка краса! - гукнуло левеня, миттєво пiдвелося й за кiлька стрибкiв опи-нилося на вершечку будiвлi.
   - От непосидько, - розсердився Вiталiк i легенько потягнув рудого друга за вушко.
   Той чемно злiз донизу й сiв на килим.
   - Я давно хотiв запитати... - хлопчик розмiстився поруч. - Ти бачиш сни?
   - Сни? - здивувався Лео. - Не пригадую.
   - А Дромi, Кусалтик, Тира, iншi?
   - Iграшки вiдпочивають, поки ти їх не оживив. Сни потрiбнi людям.
   - Гаразд. Тодi вирушаємо по новi пригоди та враження!
   Вiталiк збiльшив Лео й обидва вийшли з будинку. На сходах гралися коти-ки. Помiтивши дивне товариство, занявчали й швидко побiгли геть.
   Хлопчик i цар звiрiв йшли вулицею й завзято розмовляли. Зненацька почу-ли голоси:
   - Справжнiй лев, - шепотiла дiвчинка .
   - Леви живуть у саванах, - не погоджувався хлопчик, - або у зоопарку. Це, мабуть, цирковий номер.
   - Що ти! Хiба не вiриш власним очам? - сердилася дiвчинка.
   Вiталiк пiдняв голову й помiтив, що з балкону дивляться дiти.
   - Лев! Лев! - закричали голосно i зникли за дверима. Незабаром повернули-ся разом iз мамою.
   - Нiкого немає, - мовила жiнка, уважно роздивляючись довкола. - Що вига-дуєте?
   - Ми дiйсно бачили! - переконували дiти. - Може вони заховалися?
   - Навiщо?- зiтнула плечима жiнка й похитала головою. - Забагато незрозу-мiлого останнiм часом у мiстi. Повертаємось у квартиру...
   Вiталiк впевнено їхав верхи на Лео. Наближалися до залiзницi. Незабаром почули веселу пiсню потягу й одразу побачили його.
   - Позмагаємося? - гаркнув лев.
   - Авжеж! - озвався хлопчик i мiцно стиснув у руках вожжики.
   За лiченi хвилини рудий красень порiвнявся iз залiзним суперником. Легко вiдштовхуючись вiд землi, бiг швидше i швидше.
   - Мо-ло-дець! - пiдбадьорював друга Вiталiк. - Так тримати!
   Раптом лев обернувся i зробив дивовижний стрибок. Хлопчику здалося, що вони птахи, навiть подих перехопило. Лео грацiозно пролетiв над потягом й опинився на протилежному боцi.
   - Ми - переможцi! - радiсно гукав маленький вершник. - Ми - найкращi! - Його вуглинки-очi смiялися, у волоссi заплутався вiтер. Цiєї митi Вiталiк був схожий на героїв-козакiв: смiливих, завзятих, непiдкорених.
   Несподiвано у вiкнi одного з вагонiв побачив дiвчинку. Вона з цiкавiстю дивилася на нього.
   - Яка гарна, - сказав мимоволi. Незнайомка посмiхнулась i сховалася.
   - Ще зустрiнемося, - гукнув Вiталiк i помахав рукою вслiд потягу.
   Незабаром дiсталися соснового лiсу. Тут було прохолодно й затишно. Гар-но спiвали пташки, стиха шелестiло листячко, вiяв легенький вiтерець. Мiж травичкою ховався струмочок i лагiдно дзюрчав.
   Почулося : " Кум- ква- ква, кум-ква."
   - Хто це? - Лео подався назад, оглядаючись.
   - Жабку не впiзнав? - розсмiявся хлопчик.- Он за камiнчиком сидить. Кум-кає, наче хоче щось сказати. Ми тебе, зелененька, не розумiємо .
   - Нi, - заперечив лев, - розумiємо.
   Хлопчик уважно глянув на друга й склав руки на грудях.
   - Можливо, "кум-ква-ква" означає: "не наближайтеся", чи "не каламутьте воду", - мовив жартома, - або "чому витрiщилися, наче нiколи не бачили"?
   - Жабка чекає на друга, - поважно вiдповiв цар звiрiв. - Вони домовилися тут зустрiтись.
   - Ти знаєш мову тварин! - здогадався Вiталiк.
   - Авжеж, - погодився лев. - I комашок... Усiх живих iстот.
   - А джипик може спiлкуватися з машинами! Чудово!
   Знову почулося: " Кум-ква-ква, кум-ква. "
   - Ця жабка балакуча, - сказав Вiталiк. - Дивись: пiдвелася й знову присiла. Помiтила когось?
   - Свого друга.
   Назустрiч їй дiйсно стрибала iнша жабка.
   - Кумеднi. Зустрiлися й помандрували кудись разом. - Вiталiк з Лео спосте-рiгiли за ними, аж поки тi зникли мiж трави.
   - Чуєш як гарно виспiвує пташка? - заслухався хлопчик. - Про що?
   - Про весну, про сонечко. Та найбiльше радiє тому, що у неї з'явилося троє найкращих у свiтi пташенят.
   Неподалiк впала шишка. Вiталiк глянув угору й побачив бiлочку.
   - Не втримала знахiдку? - мовив вiн. - Не бiйся, пiдiймай свою рiч, ми вiдiй-демо.
   Рудохвоста трiшки почекала. Потiм стрибаючи з гiлки на гiлку, опинилася на землi. Швидко схопила шишку маленькими лапками й незабаром знову була на деревi. Пiднялася вище й зникла у дуплi.
   - Мабуть, робить запаси на зиму, - мiркував хлопчик.
   Одразу з дупла виглянули двi маленькi голiвки.
   - Бiлченята! - радiсно скрикнув. - То була iграшка малюкiв!
   - Вони нам дякують, - мовив Лео.
   - Розважайтеся, - гукнув Вiталiк. - До зустрiчi.
   Й друзi рушили вглиб лiсу.
  
   Роздiл 6. НЕСПОДIВАНА ЗУСТРIЧ.
   Сонце повiльно пiдiймалося над мiстом. На небi з'явилася бiла смужка й розтанула.
   - Полiт триває сiм хвилин. - Вiталiк сидiв у крiслi пiлота й керував винищу-вачем. - Половина дороги позаду.
   - Так рано ми ще не мандрували, - сказав Лео, вивчаючи прилади в кабiнi.
   - Iнодi треба мiняти звички. Крiм того, я дуже скучив за селом. - Вiталiк включив сканер i натиснув кiлька кнопок. - Бачу дiдуся та бабусю.
   Винищувач зробив повiтряне сальто й почав знижуватися. На мить завис у повiтрi й майстерно приземлився на подвiр'ї.
   - Що вiдбувається? - в один голос скрикнули дiдусь i бабуся.
   Дверцята одразу вiдчинилися й по сходах збiг Вiталiк, слiдом стрибало ле-веня.
   - Бережися! - зойкнули старенькi.
   - Це мiй друг Лео, не хвилюйтеся, - мовив онук.
   - Я не ображу навiть комарика, - пояснив дивний звiр.
   - Щей говорить, - тiльки й змогла сказати бабуся i присiла на лавочку.
   - Я так чекав цiєї зустрiчi! - мовив онук. Обiйняв стареньких i зняв з плечей невеличкого рюкзачка. - Зараз усе поясню.
   Дiстав залiзну коробочку з гарними вiзерунками.
   - Там колбочки з водичками. А ось це - червоне "Ферарi" - моя iграшка.
   Поклав машинку на траву й крапнув водичкою з зеленої колбочки. Одразу запрацював мотор, "Ферарi" проїхала заасфальтованою дорiжкою й зупини-лася. Тодi Вiталiк крапнув на iграшку з синьої колбочки. На очах у здивова-них дiдуся i бабусi вона почала збiльшуватися й за мить на подвiр'ї стояла справжня iномарка. Дiдусь наблизився до авто й поклав долоню на капот. Хотiв переконатися, що це все не сон. Машина не розтанула.
   - По телебаченню передають: у мiстi з`явилися динозаври, - сказала бабуся й глянула на онука.
   - Це мої динозаври - iграшки. Ми трохи позабавилися...
   - Нарештi все зрозумiло, - озвався дiдусь. - Лев з хлопчиком... Велетень, який врятував дитину... Все це вашi витiвки.
   - Нашi, нашi, - повторював Лео й щосили бiгав подвiр'ям.
   - Хочеться полiтати над селом, - сказав Вiталiк. - Вiдпустите?
   - Гаразд. Тiльки швидше повертайтеся, дуже скучили за вами.
   Винищувач знявся у повiтря. Летiв з неймовiрною швидкiстю, за хвилини долаючи чималу вiдстань. Не минуло й пiвгодини, як мандрiвники побачи-лися з татом та мамою, передали привiт вiд дiдуся i бабусi й знову були над селом.
   - Поглянь, Лео, яке гарне озеро, - сказав Вiталiк. - Збiльшив картинку на сканерi й милувався побаченим. Наче скельце, воно виблискувало на сонцi. - Берегом бiгають дiти.
   - Небезпека! - вигукнуло левеня. - Потрiбна наша допомога! Ображають цу-цика й котика, а дiвчинка захищає малих.
   Винищувач одразу помчав на посадку.
   - Звiдки взявся лiтак? - здивувалися хлопцi.
   Цiєї митi Вiталiк i Лео вийшли з кабiни й впевнено попрямували до них.
   - Вiдпустiть тваринок.
   - Ще один захисник, - усмiхнувся високий худий хлопець з довгим бiлим волоссям..
   - Поруч лев, - прошепотiв другий, низький i повний. - Чи не вкусить?
   - Який лев? - розсмiявся бiлявий. - Це нова порода кицьок. Тягнiмо його за хвоста.
   Та повний ображати невiдому тварину не наважувався. Зробив кiлька кро-кiв назад i зупинився.
   - Що, малий, хочеш битися?- худий пiдiйшов до Вiталiка й штовхнув. Вiта-лiк миттєво вiдхилився убiк, схопив кривдника за руку й перекинув через се-бе. Худий швидко встав i зi злiстю кинувся на захисника. Лео вчасно опини-вся пiд ногами бiлявого й той знову розтягся на травi.
   - Не можна нiкого ображати, - сказав Вiталiк, спостерiгаючи, як той повiль-но пiдводиться на ноги.
   - Зараз побачимо, хто кого, - крикнув повний i побiг на допомогу.
   - Тiкай! - зойкнула дiвчинка. До її нiг тулилися цуцик i котик та жалiсно скиглили.
   - Збiльшуй мене, - проричало левеня. - Цих нахаб треба провчити.
   Не гаючи часу, Вiталiк дiстав синю колбочку й крапнув на рудого друга.
   - Що це? - одночасно скрикнули хлопцi i їх бойовий дух одразу щез.
   - Хто перший потягне мене за хвоста? - рявкнув лев i сердито вдарив ла-пою по землi.
   - Рятуйте! - закричали несамовито й переганяючи один одного, побiгли.
   Всi голосно смiялися. Цуцик та котик радiсно стрибали, а Лео задоволено махав хвостом.
   - Мене звуть Алiса, - мовила дiвчинка, коли хлопцiв вже не було видно.
   - Мене Вiталiк, а це - Лео.
   - Лев тебе слухає... З маленького стає великим... Як таке може бути?
   - В життi все може бути, - вiдповiв Вiталiк. - Це подарунок тата.
   - Твiй тато чарiвник! - захоплено сказала дiвчинка.
   - Що ти! Вiн вчений! I те, що ти бачила, не чудеса, а досягнення науки. Ми вiдвеземо тебе додому.
   - Гаразд. З вами безпечно. Я днями приїхала з мiста й одразу така пригода трапилася...
   - Ти їхала потягом? - несподiвано вигукнув Вiталiк.
   - Дiйсно, - вiдповiла дiвчинка й сплеснула у долонi.- Це тебе i Лео я бачила за вiкном?
   - Нас! - зрадiв Вiталiк. - Яка несподiвана зустрiч.
   - А я не могла зрозумiти, де бачила твоє обличчя? - посмiхнулася дiвчинка.
   - Назвемо цуцика Рекс, а котика Тiм, - запропонував Вiталiк. - Я мiг би взя-ти їх собi?
   - Добре. У мене є велика кицька i три котика.
   Вiталiк зменшив Лео. Разом сiли у винищувача й полетiли...
  
   Роздiл 7. ДВОБIЙ ГIГАНТIВ.
   Вiталiк вiдчинив дверi "Ферарi" й усередину стрибнули Лео, Тiм та Рекс.
   - Алiсi телефонував? - поцiкавився тато, розмiщуючись поруч з левеням. Батьки приїхали тиждень тому й одразу дiзналися про чарiвну знайому сина.
   - Звичайно, - вiдповiв хлопчик, сiдаючи за кермо. Мама взяла на руки коше-ня й машина рушила.
   Дiти бiгали берегом озера, а навздогiн мчали Тiм та Рекс. Лео нiжився на травi. Несподiвано пiдвiвся, понюхав повiтря й за кiлька стрибкiв опинися бiля куща шипшини.
   - Щось знайшов? - вигукнув Вiталiк, одразу помiтивши дивну поведiнку друга.
   Той стиха загарчав. Цiєї митi на нього вистрибнув зайчик i завмер.
   - Який гарний! - Алiса першою опинилася поруч та обережно погладила вуханчика.
   - Заблукав малий, - пояснив Лео. - Потрiбно показати як дiстатися лiсу, там його домiвка.
   Зненацька сiренький стрибнув убiк i помчав до "Ферарi". Помiтивши вiдчи-ненi дверi, миттю опинився в машинi.
   - Обережно! Водички! - вигукнув Вiталiк й побiг слiдом. Та було пiзно. За-йчик помiтив залiзну коробочку й вихопив синю колбочку.
   - Поклади на мiсце, - суворо наказав хлопчик.
   Вуханчик винувато опустив очi й вiддав знахiдку. Разом вони повернулися до товариства.
   - Стрибай цiєю стежкою й швидко опинишся дома, - пояснив Лео.
   Сiренький помахав лапкою на прощання й незабаром зник з виду.
   - Пiдемо ловити рибку? - бiля них стояв тато й тримав вудки.
   - Вже не хочу, - сказав Вiталiк. - Жаль рибку, нехай живе. Краще пограємо у м'яча.
   Цiєї митi всi почули крик мами:
   - У вас за спиною!..Бережiться!
   Обернувшись, в кiлькох метрах вiд себе побачили змiю, товсту, як автобус, i довгу, наче два вагони поїзда. Розхитуючись, iстота роздивлялася довкола. Помiтивши рибалок, засичала й пiрнула у воду.
   - Тiкаємо! - крикнув тато i всi побiгли.
   Кiлька хвилин було спокiйно. Та раптом змiя з'явилася знову. Вона була не на жарт перелякана. Й не даремно, адже слiдом плив короп, завбiльшки з ди-нозавра. Вiн почав її переслiдувати. Мiж двома велетнями зав'язалася запек-ла боротьба.
   - Це зайчикова робота, - вигукнув Вiталiк.- Вуханчик випадково крапнув на черв'ячка. Ми ж цiлу банку наготували для риболовлi.
   - Ця велетенська змiя насправдi збiльшений черв'ячок, - зрозумiла Алiса. - Чому ж вiн не вирiс одразу?
   - Черв'як - не iграшка, а жива iстота, - вiдповiв хлопчик. - Тому на нього водичка дiє iнакше.
   - Знайдемо пояснення пiзнiше, - озвався тато.- А зараз треба зменшувати їх.
   Цiєї митi риба-велет сердито вдарила хвостом по водi й зробивши неймо-вiрний стрибок впала прямiсiнько на спину супернику.
   - Дiставай винищувача! Негайно! - крикнув тато.
   Незабаром хлопчик летiв над озером. Промчав над черв'яком i вистрелив з мiнi-гармати iграшковою водичкою. Не побачивши нiкого поруч, риба швид-ко попливла вздовж берега. Сердито вдарила хвостом по водi й пiрнула.
   - За ним! - вигукнув Вiталiк й лiтак одразу майнув слiдом.
   Втекти коропу не було куди. Хлопчик прицiлився знову й за мить риба зме-ншилася. Винищувач переможно закружляв у повiтрi.
   Роздiл 8. ПОЛЮВАННЯ НА МИСЛИВЦЯ.
   - Справа не закiнчена, - сказав тато, коли винищувач приземлився. - Потрi-бно перевiрити, чи водичка не вплинула ще на когось.
   Сканер проводив розрахунки.Всi уважно слiдкували за результатами. Екран подiлився на три рiвнi частини. На однiй побачили маленького черв'ячка, який рив ямку у землi. На другiй рибку, яка вiдпочивала бiля камiнчика. На третiй з'явилося зображення зайчика. Пiд ним був напис: "Тварина збiльши-ться через три хвилини".
   - Як ми могли забути про вуханчика?! - скрикнула Алiса.
   - Отже, водичка дiє не тiльки на iграшки, - мовив Вiталiк.
   - Цю властивiсть я вивчаю. Залишилося кiлька дослiдiв, щоб мати чiтку ка-ртину. Живi iстоти збiльшуються залежно вiд виду... - пояснював тато.
   У лiсi пролунали пострiли.
   - Там мисливцi! Треба негайно рятувати зайчика, - хлопчик сiв у крiсло пi-лота, Алiса i Лео - поруч. I винищувач злетiв. За кiлька секунд вже були над лiсом.
   Сканер показував, що там вiдбувалося.
   - Тварини чомусь непокояться, - сказала Алiса, спостерiгаючи за мешканця-ми лiсу. - Мисливець! Причаївся за деревом!
   - А он i зайчик, - вигукнув Вiталiк.
   Пролунав пострiл, але вуханчик встиг сховатись.
   - Що за лiс, - обурився мисливець, - за годину нiчого не вполював. I де по-дiвся той зайчисько? Треба глянути за кущем...
   Почувши цi слова, сiренький затремтiв. Раптом вiдчув неймовiрну силу й почав рости. Спочатку над кущем з'явилися великi заячi вуха.
   - Рятуйте, - прошепотiв мисливець, побачивши трьохметрового велетня й рушниця випала з його рук. Не вимовивши жодного слова, почав п'ятитись назад.
   Заєць наблизився, пiдняв зброю й переломав на двi половинки.
   - Не можна так робити, - сказав з докором вуханчик. - Це погано.
   Той одразу прийшов до тями, голосно закричав i побiг, не розбираючи до-роги.
   - Стiй, - гукав заєць, стрибаючи слiдом. - Я не ображатиму тебе. Лише хочу подивитися в очi.
   Вiд цих слiв втiкачу стало ще моторошнiше. Не зупиняючись, оглянувся й впав у яму. Завжди обходив це мiсце та цього разу забув i опинився у пастцi.
   - Допоможiть, - закричав несамовито. Пiдняв голову й побачив переслiду-вача.
   - Попався? Розумiєш, що вiдчувають тваринки, коли люди полюють на них?
   - А-а-а-а, - не пам'ятаючи себе вiд переляку, заволав полонений i почав дря-патися догори. Та вилiзти не змiг i скотився на дно пастки знову. - Я бiльше не буду! Не буду! Не буду! - усе повторював вiн.
   - Скiльки галасу вiд тебе,- сказав заєць. - Краще помовчи i помiркуй над своєю поведiнкою. Добре помiркуй.
   Мисливець знесилено впав на землю й закрив очi руками. Якийсь час лежав мовчки та нарештi наважився пiдвестися. На свiй подив нiкого не побачив.
   - Правду говорять: у страха очi великi, - сказав уголос. - Невже примари-лось? Мабуть, я впав i втратив свiдомiсть.- Ця думка додала йому сил. - Тi-кти чим швидше з цього лiсу... - зiтхнув з полегшенням i почав вилазити з ями...
   Винищувач летiв до озера.
   - Класно наш зайчик провчив того невдаху? - звернувся Вiталiк до Алiси.
   - Розумник, - мовила дiвчинка. - Це наука мисливцю на все життя.
   - Добре, що ми повернули вуханчика мамi. Пригод на один день йому вис-тачить, - додав Лео. I друзi голосно розсмiялися.
  
   ЕПIЛОГ.
   - Вiдпочили, схоже, гарненько, - бабуся з дiдусем зачиняли ворота.
   Тато, мама i Вiталiк дiставали речi з машини. Поруч стояла Алiса i тримала у руках квiточку.
   - А рибка де? - запитав дiдусь.
   - Ми пожалiли i рибку й черв'ячкiв, - вiдповiв Вiталiк.
   - От i добре. Не треба нiкому зле робити, - мовила бабуся.
   До вечора Вiталiк з Алiсою гралися. Бiля них бiгали цуцик, котик та леве-ня. Настрiй у всiх був пiднесений. Не помiтили, як сонечко почало ховатися за обрiй. Тато вiдвiз дiвчинку додому.
   - Вiталiку, i тобi час спати, - сказала мама.
   - День сьогоднi був незабутнiй, - посмiхнувся хлопчик. - Склав iграшки i лiг вiдпочивати. Мама поправила ковдру й прикрила дверi дитячої кiмнати. Її чекали тато, дiдусь i бабуся.
   - Послухаємо новини, - запропонував тато й увiмкнув телевiзор.
   Говорив диктор:
   - Тепер знову про незвичайнi подiї, якi збентежили всiх. Слiдiв динозаврiв, якi з'явилися в мiстi кiлька тижнiв тому, не знайдено. Пошуки тривають. Але поки що поява велетнiв з минулого залишається таємницею.
   Новини закiнчились. Усi мовчали. Недалечко вiдпочивав Лео. А мiж iнших iграшок у прозорiй коробочцi спали динозаврики. Мiцно-мiцно.
  
   З М I С Т.
   Роздiл 1. Незвичайний подарунок.
   Роздiл 2. Джипику, вперед!
   Роздiл 3. Динозаври у мiстi.
   Роздiл 4. Диплодок рятує дитину.
   Роздiл 5. Друг Лео.
   Роздiл 6. Несподiвана зустрiч.
   Роздiл 7. Двобiй гiгантiв.
   Роздiл 8. Полювання на мисливця.
   Епiлог.
   26
  
  
  

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"