ебо б"є срiбними ланцюжками по вiкнах. Дзвенить срiбло, мовби гiрське джерельце, плаче небо. Цей час розпадається на мiльйони етюдiв, а невидимий автор пильно слiдкує за всiм i пише книгу життя. Образи зi сторiнок оживають на заплаканих вiкнах, мов старе, ще нiме кiно. Оживають, живуть за власним бажанням, зрушуючи щось у скам"янiлому серцi. Камiння спогадiв лавиною летить до самої глибини душi, i забутi, незнайомi обличчя вмить стають рiдними, наче й не було розлуки.
Вiдкриваю вiкно, впускаю в кiмнату дощ... Хай вiн змиє весь бiль, усю тугу та печаль, хай вiтер винесе на своїх крилах отi почуття, що не дають жити спокiйно. Але нi, дощ лише б"є срiблом по обличчю, а вiтер розхитує iншi брили в душi, якi так i прагнуть впасти.
***
Пробиває груди, наче шмат асфальту,
Кущичок полину,мiй нестерпний бiль...
Терне мiй, полине, серце мнi не крайте,
Бо латати дiрки вже не досить сил...
Наче листя клену восени, додолу
Падають iз серця мого молитви.
Знову все спочатку, знов по вiчнiм колi,
Що його благаю, Боже, розiрви!
Ти ж не зрозумiєш, чом я не смiюся...
Слiз ти не побачиш, бо гадаєш снiг...
Я вiдкрити душу... Нi, я не боюся!
Але листя жовте пада вниз до нiг...
***
Ми створили багато обмежень,
Забагато створили брехнi,
Загубили в травi свою стежку,
Та й зiйшли на глухi манiвцi...
Ми не знаємо волi святої,
Але знаємо слiз аромат...
I з цiєї стежини глухої
Не вернути нiколи назад...
***
Iще не встигла я багато.
А час iде, не йде - летить...
Сьогоднi - будень, завтра - свято;
Нам плин його не зупинить...
Ми можем все, ми вiльнi люди,
Лиш часу та життя раби...
Сьогоднi є?.. Чи завтра будем?
Чи нашої кiнець доби?
Лiд i вогонь
Я
кось менi закортiло вогню...
...Усе, що менi потрiбно, - лише зiзнатись в цьому. Зiзнатись у першу чергу собi, потiм - iншим.
Тримаєш у серцi цю вуглинку, вона обпiка все, спалює iз середини. Здається залив чимось - i все! Та скiльки я не поливала її, вона ще бiльше розгоряється. Ще гiрше стає. Вона спалила все, що я мала в грудях, нiчого не минула. Лишила тiльки купку попелу i нестерпимий бiль... Що то згорiло? Не знаю... Але знаю точно - щось важливе. Я боюсь того полум"я. Не тому, що страшно обпектись, бiльше боюсь тої волi, що має її цей вогонь. Серце звикло. що його обмежують груди, душа прив"язана до тiла. Нiкуди їм не дiтись. А тут таке привiлля! I я його лякаюсь...
Не згорiло в тому багаттi лише моє серце... Лiд, як знаємо не горить. Воно розтануло... Вже котру нiч я намагаюсь залити все ж таки ту жаринку талою водою. Та все нiяк...
...Дивно...
...Та ще дивнiше, що таке ще може бути...
...Найдивнiше кохання... Льоду з вогнем.
Зимова вигадка
Я
вигадала тебе одного зимового вечора, коли за вiкном спiвала хуртовина, а снiжинки стукали поколядувати.
Я сплела тебе iз осiннього павутиння, що, награвшись з вiтром, осiло в душi. Зняла з небес мiсяць i дала тобi посмiшку. Зробила iз зiр очi, а з промiння погляд. Темряву ночi вилила на волосся, денне свiтло на руки...
...Я вигадала тебе iдеальним, та чогось не вистачало...
Iз спогадiв про лiто створила твiй голос. В ньому чувся то солов"їний спiв, то гуркiт моря, то червнева злива...
...Я дала тобi усе...
Тиша стала твоїм спiвом, дощ - сльозами. Тiльки дотик був якийсь снiжний... Тодi я вирiшила тебе зiгрiти... Любов"ю... Бо в мене бiльш нiчого не лишилось... I я всю її вiддала тобi...
...Ти був iдеальним, але чогось не вистачало...
В тебе не було серця. Вiддаючи кохання, я тiльки слабшала, а твоя душа-безодня лише поглинала. Холоднiшало серце, а ти... Ти лише посмiхався беззвучним смiхом. I нi жалю, нi спiвчуття...
...Iдеальний. Вже саме слово каже - "той, що не iснує"...
Ти так i лишився вигадкою з мiсячним поглядом, голосом лiта та дотиком снiгу.
... Метелиця, як i ранiше, спiва. Тепер її нiщо не стримує...
...А веселi солов"ї стиха пiдспiвують з-за вiкна...