ПОДДЕРЖКА И ОБОДРЕНИЕ Смерть, де твоє жало? Справка. Алексанр Беличенко является инвалидом 1-й группы с диагнозом ДЦП. Он не заканчивал ВУЗОВ и люди с таким диагнозом имеют проблемы с умственным развитием. Но не Александр. Он мой брат во Христе и Бог дал ему мыслить как человеку с высшим образованием. Дал талант писать Новеллы. Пусть Господь Бог поможет Александру. ________________________________________ (Новела.) Світлій пам'яті своїй бабусі, М. П. Папуші, присвячую. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать Матвія 5:6 Не до тихого спокійного меланхолійного Дніпра - до бурхливо, агресивного повноводного Рейну підбігла низенька, чорнява Агнеса Вивезена. Холоднючий, пронизливий вітрюган, крутячи в повітрі перші сніжинки, продував її в тонюсіньке стареньке шовкове платтячко. Та не про теплий кожух, не про те, як вберегти своє тіло від застуди, турбувалася дівчина. Вона ніби не помічала лютої стужі. Їй було абсолютно байдуже, що відбувається довкола неї. Юнка давно все обдумала, хтозна-коли все вирішила. Спинившись край крутого берега, востаннє згадала матусю й сестричку, що зостались десь там, далеко-далеко, в окупованій німцями Україні. Востаннє напівсвідомо, напівмеханічно розгорнула замацане ще прадідом ЈЄвангеліє від ЙоанаЋ - єдину річ, яку дозволялося їй тримати при собі. Востаннє хотіла була прочитати п'ятидесятий ЈпокаянийЋ псалом, але сльози, гіркі, полинові сльози, туманом застели її розпачливі голубі очі. - O , mein God ! Авве Отче!-плачучи, почала щиро, мов зі своїм найближчим другом, почала розмовляти з Господом згорьована.- Батюшки (православні й їхні лютерансьскі), ніби, зговорившись, в один голос вчать: "Самогубці, прямуючи в пекло, Царства Божого не наслідують!" Але я знаю, всім своїм єством чомусь твердо переконана: Боже, Ти - Суддя Праведний. Ти, той, хто звідує найпотаємніші глибини людських сердець. Чи не простиш, чи ти не зрозумієш мене, малесеньку беззахисну комашку, в цій чужій країні, в цьому величезному світі? Хіба Ти, Господи, не бачиш: дати драпака-безглуздо? Спіймавши-мене запроторять у трудовий концтабір. А там, звісно, ще гірше ніж тут, на собачо-ланцюжковій волі. У мене ж сили і так-мов у Дюймовочки. Гос-по-ди, Ти видиш: іде війна. І кінця краю їй поки що, на жаль, не видно. Совіти в кровавих боях-десь там на сході... (Власне, хіба ж воно дивно? Чи ми, волелюбні слов'яни,-- францюзи, щоб не вчинити гідного опору?) А я тут в тут, в дорфі, з голоду пампушкую. Худесенька-тонесенька стала, мов трісочка. Красти-їсти потайки потрішечки, так, щоб моя hausfrau (хаусфрау) не помітила-Совість не дозволяє. Та й то! Невже мене врятують ті такі жадані поцуплені крихти, через які можна, "ох, як ще й можна" загриміти в Освенцін? Тим паче, моя пані, неначе зовсім сказилася, точно, скрупульозно аж до одуріння, виконуючи "священний циркуляр" свого шефа-коханця. Особливо стало нестерпно тепер, коли вона отримала з фронту похоронку на сина - мого ровесника. Дивиться на мене своїми чорними ненависними очима. Здається, ось зараз кинеться на тебе, і, мов тигриця, розірве на шматки, неначе це я його.... Хо-ча! Як жінка жінці, я їй співчуваю. Розумію. Хіба [в її нещасних очах] то є справедливо: годувати мене, щоб я мала майбутнє? Чи не спокусилася б я помстися за свою дитину, коли була б на її місці? Хіба можливо теє передбачити? Ой, горечко тай годі! Б'ються два засліплені своїми високими химерними самолюбствами--головнокомандуючі шайтана Ба, як вміло, як справно, мов на кораблі галерниками, чортяка скеровує ними! Він бо прагне всіх "вбити, знищити, погубити." Ось і зараз він, нахабно зазираючи мені в вічі, злорадно хіхікає паскуда: "Ну, що? Моя взяла?" Е, ні, люцифере! Ти не здолав мене: просто я сама не хочу повільно згасати в муках. Навіщо терпіти те, від чого можна так легко позбутися? Декілька хвилин - і все... Ales . Ніяких мук, жодних страждань. Все одно тут, на чужині, в Німеччині, швидше за все, мені каюкЋ. Агнуся була в безпросвітному відчаї. Не жити -вмерти, вийти з цього зачарованого кола кортіло їй. Наважившись, юнка стрибнула в воду - "у свій такий жаданий порятунок". Пірнула в воді раз, другий, третій.... Однак бурхлива повноводна ріка, відносячи все далі-далі її від берега, ніби підкоряючись якійсь всемогутній волі, немовби сама жаліючи бажаючу навіки спочити на дні, здавалося, навідріз відмовилась прийняти легесеньке дівоче тіло... -Ви-лазь! Ви-лазь! Ти по-ба-чиш ще ону-ків своїх. Я ви-ве-ду тебе зві-д-си. Не зав-ж-ди так бу-де, як є за-раз бу-де,-- раптом нетонучій їй чітко вчувся тихий, ніжний, владний голос-голос, у якому скільки батьківської любові, що ні з чим іншим повелінням його не переплутаєш, навіть якщо ти ніколи ніде його не чув. "Ага! Я ще необхідна Господу на цій землі. Я потрібна своїм ще не народженим діткам,"-ледве-ледве, мов щойно спросоння, зметикувала та, що ще мить тому хотіла втопитися, розпрощатися з білим світом, а тепер схотіла жити, ніби раптом серед темряви загорілось світло. ЈБоже, Јволя твоя є блага та досконалаЋ. Але ж... Як мені вибратися з цієї річки, яка всмоктала на своє дно, либонь, не одну таку, як я? Го-спо-ди, я ж плавати