На березi рожевої рiчки, яка починала свiй шлях високо в горах золотого кольору, а закiнчувала своє життя в яскравому морi, яке постiйно блищить золотою фарбою, навiть нiччю, сидiла звичайна дiвчинка, гарненька, як усi дiти її вiку, принаймнi, на який вiк вона виглядала. Десь на рокiв тринадцять.
Насправдi, дiвчина була бiльш дорослою за свiй вигляд. Тому що...
Вона, ця дiвчинка, була дочкою феї. Отже, i сама ця дiвчинка була маленькою феєю.
Отже...
Жила колись дiвчинка на iм"я Зоя.
Нi. Краще так: була собi маленька фея на iм"я Зоя.
Зоя створювала казки, в яких сама i жила.
Саме в цю мить вона записувала та малювала наступну свою казку кiнчиком маленького пальчика на прозорiй панелi свого маленького комп"ютера у виглядi лiнiйки сантиметрiв на десять. А прозора панель розкривалася дюймiв на сiмнадцять.
Зоя дивилася на цю панель перед собою та торкалася полупрозорих лiтер на цiй панелi.
З долонi дiвчинки з"являлася нова казка про новi пригоди.
1
В одному лiсi жили сновидiння.
I в цей лiс потрапила Зоя.
А точнiше: це вона створила такий лiс, в якому оживають сни.
Зоя подивилась навкруги та пiдiбрала мiсце для створення... замку. Вона своїми думками закрутила вiтер навкруги вибраного мiсця, пiднявся стовбур повiтря високо в небо, залишаючи пiд собою основу замку, першi поверхи, потiм все вище, вище, у саму височiнь до небес. Так, що верхiвку замку можна побачити, якщо пiднятися високо в небо.
Зоя пiдiйшла до ворiт свого замку, торкнулася їх, щоб вiдкрити, але її долонь пройшла скрiзь цю поверхню, нiби нiякої стiни i не було, затрималася, а потiм Зоя подивилася на долонь скрiзь сконцентроване повiтря. Ворота видно, але вони як хмари, якi легкi та прозорi, їх не можна вiдкрити силою.
Зоя зробила жест, нiби вона вiдштовхує цi дверi. I подумки їх вiдчинила.
Ворота вiдчинилися. Зоя увiйшла. Дiвчинка побiгла до замку.
Спробувала вступити на сходинки, але нога пройшла повз сходинку. Зоя закрила очi, замислилась, щось уявила собi, а потiм побiгла на гору по всiм цим сходам, вище, вище. На цей раз повiтряний замок її утримував. Дiвчинка по полупрозорим сходинкам на кожному поверсi пiднiмалася все вище та вiще, поки не дiйшла до башти, яка височилась над хмарами.
З такої висоти Зоя бачила все: майже весь чарiвний лiс сновидiнь та самi сновидiння. Сни кружляли навколо неї. Ось комусь сниться червона машинка, яка мчить на всi сили в якоїсь гонцi. А ось ляльки, якi влаштували розкiшне чаювання.
Зоя вийшла з верхньої башти та ступила на хмару. I хмара понесла дiвчину далеко вiд цього замку. Несла, несла та принесла до великого стрiмчака. Зупинилась хмарка та почекала, поки дiвчина ступить на тверду поверхню.
2
Пройшовши трохи по стрiмчаку, Зоя дiйшла до печери. Але печера була дуже темна. Занадто. Але ж це Зоїна казка! Чому повиннi бути в нiй темнi печери та те, про що не продумала Зоя?
Але це було. I дiвчина бачила незаплановану в своїй казцi печеру та вiдчувала сильний поштовх повiтря, який виходив з цiєї печери.
- Але це моя казка! - Проголосила Зоя. - В нiй буде так, як я захочу!
Зоя склала долонi, а потiм вiдкрила їх - i з долонею полилося свiтло. Дуже яскраве, слiпуче, яке навiть свого творця Зою заслiпило своєю силою свiтла.
- Так. Це добре. - Прокоментувала дiвчина. - А тепер побачимо, хто без дозволу поселився в моїй казцi.
3
Печера освiтилася свiтлом, який виходив з вогняної кулi з долонею Зої.
В самiй глибинi печери спав та хропiв дуже великий-превеликий... дракон.
Вiд жару та слiпучого свiтла дракон прокинувся i замiсть того, щоб напасти на дiвчину та з"їсти її, вiн сього лише здивованого дивився на неї.
А Зоя великими очима дивилась на дракона. Але великими очима не вiд страху, а вiд здивування. I не вiдчуваючи зовсiм страху через те, що гнiв переповняв розум дiвчини, вона грiзно спитала у дракона:
- Що ти робиш в моїй казцi?
- Сплю. - Вiдповiв дракон та заплющив очi.
- А ти не хочеш поспати в iншому мiсцi? - Запитала Зоя.
- По-перше, це неввiчливо так розмовляти. А по-друге, - позiхнув дракон. - Я не можу лiтати.
- Як це? Ти ж якось потрапив сюди? - Здивувалась фея.
- Якось потрапив. - Погодився дракон.
- I? Так, як сюди потрапив, то так i йди звiдси. - Наполягала Зоя.
- Я не знаю, як я сюди потрапив. Ти б мене боялась би... хоча б трохи. Я ось який, а ти...
- Я сильнiша за тебе. - Вiдповiла Зоя. - Я - фея. Я можу все.
- А ти як сюди потрапила? - Запитав дракон.
- Це моя казка. Я її придумала.
- I мене теж?
- Нi, тебе в моїй казцi не повинно було бути.
- Виходить, ти не все можеш. - Прокоментував дракон.
- Я зараз приберу тебе зi своєї казки. - Грiзно промовила Зоя.
Вона подивилась на дракона i побачила його очi. Зоя затримала погляд на його добрих очах. Дiвчина вже тримала руки для здiйснення своєї уяви. Але їй стало шкода дракона.
- Ну, гаразд. Давай розберемося спочатку, чому ти не лiтаєш, а потiм ти сам, коли зможеш лiтати, полетиш з моєї казки. Добре? Згоден? Як ти побачив чи зрозумiв, що не лiтаєш?
- У мене крила не рухаються.
- У мене теж. У мене взагалi не має крил. - Пожартувала Зоя. - Вибач.
- Я взагалi не впевнений, що це моє тiло. Я не пам"ятаю, щоб я був драконом. Я взагалi нiчого не пам"ятаю.
- Я своєю магiєю змушу рухатися крила. Дивись.
Зоя направила пучок енергiї на дракона.
Його крила почали рухатись.
- Сiдай на мене! Полiтаємо! - Запропонував дракон.
- Ти спочатку пройди краш-тест. Наскiльки ти добре лiтаєш перевiр. А потiм запрошуй з тобою.
Зоя подивилась знову в цi добрi очi та знову розтанула в них.
- Добре. Це ж моя казка. Хоча в нiй i вийшли деякi вiдхилення, це ж все-таки моя казка. Я впораюся.
Дракон лiг, щоб Зоя змогла залiзти на нього.
- До речi, ти не сказала, як тебе звати?
- Я Зоя.
- А я - Заiк.
- I таке iм"я iснує? Яке воно дивне.
- Полетiли.
4
Зоя та Заiк лiтали в небi до самого заходу сонця.
А потiм Зоя зробила так, що широкий промiнь прожектора освiтлював їм полiт.
- З тобою добре. Але я хочу вже додому. Але боюсь, що, коли я покину цю казку, зникнеш i ти. Тому хочу залишитись ще тут трошки. Я не хочу розлучатися з тобою. - Промовила Зоя.
- Я теж не хочу розлучатись з тобою. - Пiдтвердив дракон Заiк.
- Полетiли зi мною в мiй справжнiй свiт. - Запропонувала Зоя. - Хоча я не знаю, як зробити, щоб ти потрапив зi казки в мою реальнiсть. Треба у когось запитати. Але, якщо я вийду з казки, я можу не повернутись назад саме в цю казку. Я не хочу ризикувати.
- Я тебе почекаю тут. Тебе мабуть вже розшукують батьки.
- Добре. Тодi до побачення!
- До побачення!
Зоя вiдкрила портал та зникла в ньому.
А потiм вона опинилась в своїй кiмнатi, де вже на неї чекали її батьки.
А дракон Заiк залишився сам. Повернувся в свою печеру. Та засумував.
5
- Мамо, тато! Як менi впустити в мiй свiт iстоту з моєї казки?
- Ми за тебе хвилювались. Чому ти так довго гуляла по своїм казкам? - Запитала мати.
- Ще раз так зробиш, якщо знову пiдеш надовго, ми тебе накажемо... - Промовив батько. - Прогулянками на вихiднi. Справжнiми прогулянками, не в твоїй фантазiї, а в реальному свiтi.
- Так, добре. Як героя з моєї казки впустити сюди? - Знову запитала Дiвчинка.
- Цього не можна робити. - Вiдповiла мама.
- Категорично не можна. - Вiдповiв тато.
- Ну, будь ласка...
- Нi.
- Нi!
- Добре. Спасибi за помiч. - I Зоя вiдвернулася вiд них зi сльозами на обличчi.
Зоя повернулась до казки. Вона змогла повернутися саме до неї та до свого дракона.
Вiн був в печерi. Але лежав та не ворушився.
Зоя пiдбiгла до нього та обняла його за шию.
Її сльози почали капати на Заiка. Вiн ворухнувся. Подивився на дiвчинку, а потiм... зник.
Зоя продовжувала плакати, але нiчого вже не зробиш, тому вона повернулася додому.
А дома бiля її дома на неї вже чекав якийсь хлопець.
Зоя подивилась на хлопця i впiзнала тi самi добрi очi.
- Привiт! Я - Заiк. Я живу напроти. Мої батьки нещодавно переїхали сюди. А потiм раптом я загубився. Мене довго не могли знайти. А потiм несподiвано я опинився вдома.
- Привiт. А я - Зоя. Приємно познайомитись. Давай разом погуляємо.
- Давай. Пiшли в той парк. Там багато цiкавого.
- Пiшли.
Зоя взяла хлопця за руку - i вони пiшли, тримаючи один одного за руку.