Початок німецької окупації. Перші єврейські погроми
Історія євреїв у Львові сягає вглиб майже тисячі років. На нинішніх західноукраїнських землях (колишня Червона Русь) єврейські купці, звані раданітами, з’явилися вже у Х столітті. На їхньому торговельному шляху, що вів із заходу на схід і зі сходу на захід, стояли руські городи́ Перемишль (перша згадка про це місто походить із 981 року), Белз (з 1030 р.), Буськ (з 1087 р.) і поселення, що стало зародком Львова.
Середньовічний історик Бартломей Зіморович, пишучи про жителів Львова давньоруських часів, згадує також євреїв:
«У передмістях жили русини, вірмени і жиди. Мали вони свої святині, бо оселилися тут їх предки…»1.
Отже, євреї жили на тих землях ще перед правлінням галицького князя Лева (1293–1301 рр.). Ця громада зросла кількісно за часів Казимира Великого. Король дозволив євреям селитися на польській землі2, взяв їх під державну опіку і надав їм громадянські права3.
Записки про львівських євреїв є в гродських і земських актах 1356 р., коли Львів отримав маґдебурзьке право від Казимира Великого4. Відтоді місто розвивалося значно жвавіше й невдовзі стало великим торговим і ремісничим центром. У цей процес євреї вклали свою важливу пайку.
Від XVI до ХХ століття Львів був одним із осередків европейської науки і культури. Окрім поляків, тут жили й працювали видатні люди єврейського походження – філософи, талмудисти, історики, письменники, поети, публіцисти, правники, математики, медики і фармацевти, астрономи й митці. Століттями вони несли славу свого роду, міста і держави. Крах цієї спільноти настав через вибух Другої світової війни та німецьку окупацію.
22 вересня 1939 року Червона армія зайняла Львів. Як і в инших містах Західної України, тут встановили совєтську владу. Спочатку більшість єврейського люду з ентузіазмом прийняла новий устрій. Євреї почулися рівноправними громадянами. Знизився рівень безробіття, відкрили нові єврейські школи, в яких навчали мовами їдиш, російською та українською. Розпочав діяльність єврейський театр, яким керувала Іда Камінська. Багато євреїв впало в ейфорію. Однак доволі швидко надія, пов’язана з новою владою, стала поступатися місцем розчаруванню.
Наприкінці 1939-го й на початку 1940 року ліквідовано більшість єврейських і неєврейських дрібних підприємств. Багато їх без юридичних підстав націоналізували як капіталістичні5, а їх власників депортували в глибину СРСР6. Вже восени 1939-го розпущено всі єврейські громадські організації, а їх керівників заарештовано.
1940 рік почався облавами й арештами польських та єврейських членів політичних організацій. Ліквідовано всі єврейські партії – релігійні, як-от «Аґудас Ісроель», «Міцрахі», сіоністські, як-от «Поалей Сіон» і «Бунд», а також товариства – наприклад, єврейських студентів і гімназистів. Більшість їх керівників заарештували і відразу стратили або заслали в глибину СССР7. Така доля спіткала віце-президента Львова, колишнього голову «Б’ней б’ріт» («Сини права») і керівника Єврейського громадянського союзу Віктора Хаєса (1875–1941)8.
Заарештовано і депортовано у глибинні території СССР діячів лівих партій – Комуністичної партії Західної України, Комуністичної партії Польщі, Польської соціалістичної партії, инших місцевих комуністів. Терор, який запровадили верховоди НКВД, охопив усі суспільні прошарки. Депортовано єврейських послів та сенаторів Міхала Рінґеля, Цві Геллера (Герша Луцера Геллера), Генріха Розмаріна та инших9.
У 1940-му й у перші місяці 1941 року із Західної України депортовано 64 583 єврейських утікачів з-під гітлерівської окупації10. Серед арештантів і депортованих були також львівські євреї – діячі науки, культури, солдати Війська польського, мобілізовані у серпні 1939 року до боротьби з німецькими окупантами11. Багато євреїв убили енкавеесівці в Катині та инших місцях знищення.
Совєтська репресійна політика настроїла проти нового порядку значну частину його колишніх прихильників, підвела й розчарувала широкі маси суспільства, зокрема і євреїв. Тому-то коли гітлерівська Німеччина напала на Совєтський Союз, більшість західноукраїнських євреїв опинилась у пастці. Багато хто з них, передусім львів’яни, вважали, що тоталітарна совєтська система подібна до гітлерівської, а тому вирішили, що ліпше залишитися під гітлерівською окупацією, ніж евакуюватися у глибину СССР.
Совєтсько-німецька війна почалася 22 червня 1941 року. На дев’ятий день війни о 4.00 до Львова увійшли гітлерівські війська разом із батальйоном «Нахтіґаль», що складався з українських солдатів, і з відділами Sonderkommando 4a, 4b.
На окупованій території встановили військову адміністрацію – Ortskommandatur. Військовим комендантом Львова став полковник Міттерґерст, але за кілька днів його замінив генерал Ренц12. У районних містах організували фельдкомендатури. У такий спосіб під контроль узяли життя всього суспільства окупованого краю.
На той час у Львові було понад 160 тисяч євреїв, зокрема близько 40 тисяч утікачів із Генерал-губернаторства, а також із малих міст та містечок Східної Галичини.
Уже першого дня німецької окупації до Львова прибули вищі офіцери ґестапо, бригаденфюрери СС і поліції – Еміль Отто Раш і Карл Ебергард Шенґарт. Згідно з їхніми розпорядженнями, було створено українську поліцію для Львова й цілого дистрикту. Спільно з німецькими зондеркомандами 4а і 4b вона здійснювала арешти та погроми. Німецькі жандарми гуртом з поліцаями й добровільними помічниками виганяли євреїв із дому, примушували їх чистити вулиці голими руками або своєю одежею. При тому били їх палицями та залізними прутами. Багатьох євреїв убито на місці. До вбивств невинних людей доходило в усьому місті13.
Вже 30 червня 1941-го у будинку львівської «Просвіти»14 зібрались очільники українських організацій і проголосили Акт відновлення Української держави15. Євреї радо прийняли цей документ, сподіваючись, що українська держава зможе якоюсь мірою вберегти своїх єврейських громадян від гітлерівських погромів. Про це митрополит Греко-Католицької Церкви архиєпископ Андрей Шептицький розмовляв із рабином Єхезкелом Левіном. У пастирському листі від 1 липня 1941 року, надісланому голові українського уряду Ярославові Стецьку, митрополит написав:
«Сподіваємося від нашої держави мудрости, справедливости і таких розпоряджень, які візьмуть до уваги потреби і добробут усіх громадян, що живуть у нашому краю, незалежно від їхнього визнання, національности і суспільного становища»16.
Проте творці посталої української держави не прислухалися до заклику глави Греко-Католицької Церкви. Зганьбили Акт відновлення Української держави заявою:
«Відновлена українська держава буде тісно співпрацювати з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною (…), яка під проводом Адольфа Гітлера створить новий лад на світі»17.
Отака «взаємна співпраця» спричинила те, що велика частина українського суспільства перейняла німецький спосіб трактування національних меншин18.
За кілька днів гітлерівці ліквідували урядові органи, що їх створило керівництво Організації українських націоналістів, а самих урядовців заарештували. Попри те, багато колаборантів і далі співпрацювало з окупантами.
2 липня у Львові спалахнув погром євреїв. Німецькі солдати й офіцери із зондеркоманди 4а разом з колаборантами та українською допоміжною поліцією загнали кілька тисяч євреїв на подвір’я львівських в’язниць – на вулиці Казимирівській (відомі Бриґідки, нині частина вулиці Городоцької), на Лонцького (нині вул. Брюллова), на Пелчинській (нині вул. Вітовського), на вулиці Яховича (нині вул. Кучери) й на Замарстинівській, де затриманих катували, багато кого й до смерті. Ось як згадував цю подію один із свідків:
«В’язничні стіни навколо подвір’я були аж по другий поверх облиті кров’ю тортурованих євреїв і обліплені шматками мозку»19.
Того самого дня по міському радіо прозвучало повідомлення, а на стінах будинків і тумбах для оголошень наклеїли плакати з інформацією, що в тюрмах знайдено трупи українців і поляків, замордованих большевиками та євреями. Про євреїв, яких убили енкавеесівці, не згадано, хоч таких було багато20. Наступного дня гітлерівці зібрали на подвір’ях тюрем поляків, українців та євреїв і показували їм останки людей, яких замордували совєти у червні 1941 року. Ґаволовів, що на той час зібралися, повідомили, що це скоїли євреї. Отож натовп заходився бити євреїв. Частина побитих умерла на місці21.
Подібні провокації влаштовували у багатьох місцях зайнятої гітлерівцями Східної Галичини, викликаючи тим вибух погромів, що тривали весь тиждень. Тільки у Львові убили близько 6000 євреїв. Жертвами цих звірячих убивств у перші дні липня 1941-го впали тисячі невинних людей, серед яких були відомий письменник Зоня Фрідман, Д. Ірр, М. Фельд, Зиґмунт Шор – колишній депутат Сейму Польщі, рабин із Ряшева – Аарон Левін, инші рабини – Єхезкел Левін, Мойсей Елханан Альтер, Натан Лойтер, Шмельке Раппапорт і багато инших22.
Уночі проти 4 липня 1941 року було заарештовано кількадесятьох польських учених, викладачів львівських навчальних закладів, передусім університету й політехніки. Їх привезли до гуртожитку на вулиці Абрагамовичів (нині ця вулиця має ім’я Бой-Желєнського, і тут теж гуртожиток – політехніки). Після короткого допиту їх вивели групами на близькі пагорби, що на вул. Вулецькій (нині – вул. Сахарова), і там розстріляли23.
У той час загинуло багато инших інтелектуалів. Убито редактора газети «Chwila» Генріха Гешелеса, лікарів А. Крумана, М. Соболя, сенаторів Якова Бодека, Д. Шрайбера, депутата К. Лернера, письменників А. Бронштейна, Ґ. Гальперіна і А. Кацизне (біля Тернополя)24.
8 липня 1941-го військовий комендант Львова генерал Ренц видав розпорядження, яке зобов’язувало всіх жителів міста дотримуватися порядку, але це не стосувалося євреїв25.
Єврейські погроми вкотре спалахнули 12 липня. Того дня заарештовано кілька тисяч євреїв, що жили на вулиці Святої Анни (нині вул. Леонтовича). Згодом частину їх розстріляли на подвір’ї будинку на вулиці Сонячній (нині вул. Куліша). Решту затриманих вивезли до Кривчицького лісу й там розстріляли.
Масові убивства євреїв супроводжувалися руйнуванням синаґоґ і молитовних домів. Розвалено синаґоґи на вулиці Шайнохи (нині вул. Банківська) й на площі Старий Ринок, Велику приміську синаґоґу з XVI cт. на вулиці Божничій (нині вул. Сянська), Велику міську синаґоґу на вулиці Собеського (нині вул. Братів Рогатинців), гарну старовинну синаґоґу «Золота Роза», фундатором якої був купець Ісаак бен Нахман, а також немало єврейських молитовних домів.
14–15 липня військовий комендант Львова і староста д-р Юрій Полянський видали низку антисемітських розпоряджень. Згідно з цими документами, євреї, що мали понад десять років, були зобов’язані носити розпізнавальний знак – нашиту на рукаві жовту зірку Давида. Для чоловіків 14–60 років запроваджено обов’язок працювати. Євреям заборонили ходити тротуарами, перебувати в середмісті й у скверах, користуватися міськими транспортними засобами, поштою, телеграфом, відвідувати кінематограф і театри26.
Заснування Юденрату
22 липня 1941 року згідно з постановою військового коменданта генерала Ренца та міського старости д-ра Юрія Полянського скликано Єврейську раду (Юденрат). Імовірно, Полянський запропонував, щоб керівником цієї установи став відомий правник, професор Львівського університету імені Яна Казимира Маврикій Аллерганд, але той не прийняв пропозиції, арґументуючи, що надто старий і хворий27. На той час старості дали кандидатуру адвоката, що з лютого 1937-го по 1938 рік працював урядовим комісаром львівського юдейського релігійного угруповання, а також тричі був головою керівництва єврейської філантропічної організації «Б’ней б’ріт», асимілятора, колишнього офіцера австро-угорської армії – д-ра Йосифа Парнаса. Його заступником став адвокат, колишній голова виконавчого комітету східно-галицької сіоністичної організації – д-р Адольф Ротфельд. Склад керівництва Юденрату сформували в серпні й у перших днях вересня. Членами керівництва стали: д-р Генріх Ландесберґ – колишній активіст, член керівництва «Б’ней б’ріт» у Галичині; д-р Освальд Кіммільман, д-р Едмунд Шерцер, інж. Нафталі Ландау, д-р Ісидор Ґінсберґ, Яків Хіґер, Йосиф Гох, д-р Шимон Улам, д-р Марцелі Бубер, д-р Хаїм Зарвінцер28, д-р Абрагам Зайденфрау29. Усі вони мали великий авторитет і довіру в городян. З дозволу німців новоствореній організації передано «автономну владу» над єврейськими мешканцями Львова. Насправді ж Юденрат став виконавчим органом гітлерівського апарату управління євреями на підкореній території й був підпорядкований урядовцям німецької поліції та СС30.
Юденрат мав розвинену структуру управління й складався з двадцяти трьох відділів, секцій та підвідділів, зокрема: фінансів, оподаткування, соціальний, постачання, праці, господарчий, охорони здоров’я, санітарний, юридичний, житловий, похоронний і підвідділ розподілу меблів (Möbelausteilungen)31. Під час переселення євреїв до «окремої єврейської житлової дільниці», тобто ґетто, найбільш інтенсивно працювали підвідділ розподілу меблів і відділ постачання з комісією заощаджень та подарунків (так званою Sachleistungskommission, яку євреї називали Raubkommission – комісією грабунку). Її члени реквізували з мешкань євреїв дорогі меблі, дивани, дзеркала та инші вартісні предмети, а тоді все це передавали як данину гітлерівцям. У такий спосіб силкувалися завоювати для себе прихильність німців, надіючись, що ті допоможуть їм пережити окупацію. Грабували також працівники господарчих відділів Юденрату.
У той час перенаселеному ґетто допомагали відділи охорони здоров’я, санітарний і соціальний. З ініціативи працівників цих відділів відкрили лікарні на вулицях Кушевича та Замарстинівській, організували поліклініку, вели консультації для дітей із бідних єврейських родин на території міста, а потім також на території ґетто, видавали дешеві обіди й провадили громадську кухню для найбідніших мешканців ґетто.
Продуктивно діяв відділ праці. Уже під кінець липня 1941 року його співробітники склали список євреїв, придатних до роботи, й зазначили вікову групу та фах (основну професію). Виділено три вікові групи: до 16 років життя, 16–20 років, понад 20 років. Юденрат був зобов’язаний за якнайкоротший термін поінформувати владу про результати складання переліку. Цей перелік згодом став основою, на якій організовували робочі групи32. Пізніше, відповідно до вказівок окупанта, складено перелік осіб, зобов’язаних до щоденної роботи.
«Єврейську робочу силу» використовували на очищенні міської каналізації, прибиранні майданів та вулиць, ремонті електромереж, будівництві житла для прибулих до Львова німців, у завантажувально-вивантажувальних роботах на залізничних станціях у місті та його околицях.
Створення Юденрату не запобігло дальшим погромам. Другий погром розпочався вранці 25 липня з подачі гітлерівців. Українські поліцаї та їхні помічники вривались у квартири, обкрадали й убивали невинних, переляканих мешканців-євреїв. Погром тривав до 28 липня 1941 року, а найбільше жертв принесли два перші дні. Загалом у ньому вбито понад дві тисячі осіб. Багатьох заарештували й помістили у львівські в’язниці, переважно в тюрму на вулиці Лонцького, звідки значну частину невдовзі вивезли до Пісків33, що містяться за єврейським кладовищем на Янівській вулиці (нині це вулиця Шевченка), і там вивезених розстріляли34. Серед убитих численну групу становили переселенці, що прибули до Львова з різних місцин, у тому числі й хасиди із Західної Галичини, хасиди з Бобова (містечко у Польщі. – Прим. ред.), а також родина рабина Гальберштама35.
Керівництво Юденрату на чолі з д-ром Йосифом Парнасом 28 липня звернулося до львівських євреїв із закликом внести в касу Юденрату на вулиці Старотандетній, 2 (нині Мулярській) гроші й різноманітні коштовності, аби сплатити накладену на євреїв контрибуцію, що становила 20 мільйонів карбованців36. У відозві зазначено, що сплату контрибуції розкладено на два рази. Першу частку, що становила 10 мільйонів, належало сплатити в міському банку до 2 серпня 1941-го, а другу – до 6 серпня 1941 року. Поінформовано також: якщо контрибуцію не сплатять до визначеного терміну, то влада влаштує репресивну акцію37. У той час було заарештовано близько двох тисяч євреїв – відомих, шанованих у місті громадян – й визнано їх заручниками. Решту євреїв охопила паніка. Кожен поспішав занести до вказаної каси якісь гроші, золоту чи срібну прикрасу, инший цінний предмет, ба навіть сімейну пам’ятку. Допомогу людям у сутузі подавали також представники польської й української інтелігенції. Вони безкорисливо віддавали євреям гроші, золото, не зважаючи на наслідки таких жестів. Ніби бували й випадки допомоги від німецьких офіцерів вермахту38. Ось таким чином 2 серпня сплачено першу частину контрибуції.
Євреї сподівалися, що німці оцінять таку самовідданість і нарешті змилуються. Однак незабаром німці почали вимагати від Юденрату остаточного розрахунку по «боргу». Другу частину контрибуції заплатили 8 серпня 1941 року. Євреї внесли до німецького міського банку 1400 кілограмів срібла, чималу кількість золотих предметів та біжутерії39. Вони вірили, що після сплати належного німецька влада визнає їхні старання й виявить хоч трохи людяности. Одначе знову пересвідчилися, що нацизмові не властива людяність. Спійманих – близько двох тисяч заручників – німці не лише не звільнили, але, як пізніше виявилося, розстріляли усіх уже у перші дні після затримання, тобто під кінець липня 1941 року40.
Варварство гітлерівців не знало меж. Ще наприкінці липня наказано, щоб Юденрат доручив похоронному відділу достачити нагробні плити з єврейського кладовища на виробничу базу відділу міського будівництва. Їх належало використати як матеріал для нових помешкань для німецьких солдатів і цивільних у Львові. Розпочалося нищення цвинтарів – останніх священних пам’яток львівських євреїв. Надгробки – мацеви – стали дешевим будівельним матеріалом. З них викладали хідники та дороги у Львові й инших містах дистрикту, а те, що цінніше, вивозили до Німеччини41. У цьому святотатстві були змушені брати участь, під загрозою розстрілу, самі євреї – працівники похоронного відділу львівського Юденрату й члени робітничих груп – так званих Arbeitseinsatz.
Створення дистрикту Галичина
1 серпня 1941 року постав дистрикт Галичина, що охопив колишні польські воєводства – Львівське, Станиславівське, Тернопільське – і який увійшов у склад Генерал-губернаторства. Над дистриктом встановили цивільне адміністрування. Для євреїв це означало «перехід від масових убивств у реґіонах, де наглядали військові, до екстермінації, згідно з директивами, які розробило відомство Гайнріха Гіммлера42. Того самого дня на львівських вулицях помістили плакати – розпорядження генерал-губернатора Ганса Франка «Про організацію адміністрування у дистрикті Галичина»:
І
1. Землі, приєднані на підставі декретів Фюрера від 17 і 22 липня 1941 року до адміністрації Генерал-губернаторства, тобто землі колишніх польських воєводств – Львівського, Тернопільського і Станиславівського, стають складовою частиною Генерал-губернаторства.
2. Вказані в § 1 землі утворюють один дистрикт відповідно до § 4 розпорядження про організацію адміністрування від 26 жовтня 1939 року.
ІІ
1. На чолі дистрикту Галичина стоїть губернатор. Місце перебування губернатора – Львів.
2. Губернатором дистрикту призначено д-ра Ляша.
3. Губернаторові підпорядковується голова уряду губернатора, начальник СС і поліції. Організовуючи адміністрування, губернатор керується указами, виданими для адміністрації керівництва дистриктів у Генерал-губернаторстві.
ІІІ
1. Дистрикт Галичина поділяється на окружні староства (Kreishauptmannstadt) і міста окружного підпорядкування (Kreisfreistadt). На чолі староства стоїть окружний староста (Kreishauptmann), на чолі міста окружного підпорядкування – міський староста (Stadthauptmann).
2. Під час організування окружних староств слід керуватися розпорядженнями, виданими в Генерал-губернаторстві.
ІV
Урядовою мовою в дистрикті Галичина є німецька. Допустимі українська і польська мови.
V
Укази та инші юридичні акти належить оприлюднювати німецькою, українською і польською мовами.
VІ
Положення та закони, які були досі чинні, втрачають силу, якщо вони суперечать адміністративним розпорядженням німецької влади.
VІІ
Розпорядження, які видав головний військовий комендант, а також його місцеві представники, матимуть силу, якщо не втратили свого значення у зв’язку з введенням Галичини у склад Генерал-губернаторства.
VІІІ
Цей указ набуває чинности 1 серпня 1941 року о 12.00.
Генеральний губернатор
Ганс Франк
Львів, 1 серпня 1941 р.43
Від часу опублікування цього указу генерального губернатора юридична сила всіх антисемітських розпоряджень, чинних у Генерал-губернаторстві, поширилася на територію дистрикту Галичина. Євреїв позбавили всіх політичних і громадянських прав. Цих людей можна було безкарно обкрадати, змушувати виконувати будь-яку роботу, депортувати, знущатися з них і вбивати. У липні та серпні 1941 року лише в дистрикті Галичина відкрито для євреїв дев’ять таборів примусових робіт (у Львові, Винниках, Острівці, Куровичах, Якторові, Лацках, Плюхові, Дрогобичі й Бориславі). У вересні й жовтні створено наступні шість великих таборів, зокрема Янівський у Львові. Там євреїв примушували працювати 12–14 годин на добу. Знущалися з них, а згодом убивали. На місце убитих швидко достачали наступних, схоплених в облавах.
Окрім таких таборів, влаштовували й концентраційні – для взятих у полон совєтських солдатів, а також перехідні – для людей инших національностей.
Недотримання елементарних прав людини, голод, ненастанне знущання, побої та розстріли були головною причиною масової загибелі в’язнів у таборах праці й у ґетто44.
На початку серпня губернатор дистрикту д-р Карл Ляш видав низку розпоряджень, які значно погіршили становище євреїв. Щодня їх грабували й убивали. У місті тривали масові облави. Не було дня, щоб у якійсь дільниці Львова когось не зловили. Заарештованих переважно доправляли до Пісків або на околиці села Лисиничі й там їх позбавляли життя. Инколи «щасливців» – молодих і здорових – переводили до таборів примусових робіт.
20 серпня 1941-го група есесівців і німецьких жандармів гуртом із українськими поліцаями з’явилася в лікарні ґетто на вулиці Кушевича. Вони оголосили медичному персоналу, що всіх хворих, які можуть ходити, перепровадять до иншої лікарні, а лежачих пацієнтів почали убивати на місці, дітей же – демонстративно викидати через вікна на поставлені біля будинку автомобілі й на брук. Групу хворих, призначених для «иншої лікарні», вивезли до Пісків і Лисиничів, де всіх розстріляли разом із частиною персоналу. Цього дня гітлерівці вбили понад 400 осіб45.
Убивство євреїв супроводжувалося організованим пограбуванням їхнього добра. Для цього використано відомство опіки (Treuhandstelle). Ця інстанція відала не тільки державним майном, яке опинилося «без власника», але й здійснювала реєстр і конфіскацію всього майна євреїв. Співробітники Treuhandstelle обходили квартири, робили опис, а тоді забирали все, що становило для них якусь цінність. Особливо старалися, щоб євреї віддавали місцеву та закордонну валюту й усі коштовні предмети – наприклад, килими, дорогі меблі, кришталь тощо46.
Створення львівського ґетто
На початку вересня 1941 р. у Львові поширилася новина про виділення спеціальної дільниці для євреїв. 18 вересня губернатор Карл Ляш, беручи участь у господарчій конференції у Львові, сказав:
«Євреїв треба усунути з політичного та економічного життя. У зв’язку з тим створять спеціальне місце задля ізоляції євреїв. Найближчим часом будемо їх переселяти»47.
На територію ґетто визначено невпорядковану дільницю міста – за залізничною лінією Львів – Тернопіль (вулиці Замарстинівська і Знесіння, частини вулиць Варшавської, Пелтевної та инших). У район, де досі мешкало близько 25 тисяч осіб, здебільшого бідноти, тепер належало переселити понад 136 тисяч євреїв.
Антисемітська нагінка, яка на той час набрала розмаху в місцевій пресі, радіо й прокламаціях, повинна була ідеологічно підготувати суспільство до ізолювання євреїв у ґетто, викликати настрій загальної неприязні до них, створити образ євреїв як ворогів громади, пояснити користь від їх відокремлення, викоренити співчуття до їхньої долі, а найважливіше – забезпечити безкарність злочину. По-ґьоббельсівському євреїв звинуватили за вибух Другої світової війни, за ритуальні вбивства дітей, крадіжки харчів, поширювання хвороб і таке инше.
Гітлерівські пропагандисти та колаборанти з місцевих профашистських газет публікували антиєврейські промови, статті й книжки, які закликали читачів до анисемітських «акцій». Атмосфера в місті дуже швидко дозріла до найвигіднішого часу формально «виділити район» для львівських євреїв. 6 листопада 1941 року губернатор Ляш і міський староста Ганс Куят48 видали указ про створення ґетто й про обов’язкове переселення до нього всіх євреїв із міста упродовж одного місяця49. Переселенню підлягало понад 136 тисяч осіб. На території, призначеній для ґетто, було близько 250 дво- і триповерхових будинків, а також 50 чотири- і п’ятиповерхових. Їх мешканці мали переселитися у будинки, які вивільнили євреї50.
Юденрат звернувся до губернатора з проханням збільшити площу створеної «єврейської дільниці», допомогти в будівництві бараків для переселенців, звільнити Юденрат од відповідальності за переселення й подовжити термін переселення до весни 1942 року. Однак це прохання залишилося без відповіді51.
Переселення розпочалося 24 листопада 1941 р. Перш, ніж покинути свої помешкання, євреї повинні були описати своє майно, яке, звичайно ж, мусили полишити. Робили цей опис на спеціальних формулярах, у двох примірниках і віддавали у Міське управління нерухомости. Із собою дозволялося забрати тільки необхідні речі. Позбавлені останньої власности, люди покидали своє житло, щоб шукати нового притулку в ґетто. За переселенням наглядали німецькі та українські поліцаї й есесівці. Биття й приниження було їхнім головним способом підтримувати дисципліну. «Квартири» й инші приміщення в ґетто розподіляли працівники житлового відділу Юденрату, а свої рішення приймали залежно від величини одержаних хабарів. На одного переселенця мало припадати 2 кв. м житлоплощі, але й цієї «норми» не дотримувалися. В одній квартирі мешкали 15–20 осіб і спали на чотири- чи п’ятиповерхових ліжках. Разом проживали люди, що не знали одне одного, часто різні характером і способом життя. У багатьох житлах не було електроенергії, водопостачання та каналізації. На третій день переселення постала загроза спалаху епідемії тифу. Це змусило старосту тимчасово припинити цю акцію. Попри те, до кінця 1941 року більшість львівських євреїв оселилася в ґетто52.
Частина євреїв – передусім освічені фахівці, працівники німецьких військових і промислових підприємств, науковці, яких протеґували конкретні особи (переважно власники німецьких фірм) – діставала дозвіл тимчасово залишатись у своїх домівках поза ґетто. Тут може стати прикладом Максиміліан Ґольдштейн – видатний знавець нумізматики та етнології, засновник Львівського єврейського музею. До весни 1942 року він міг жити і працювати поза межами ґетто завдяки клопотанню Іларіона Свєнціцького – українського вченого, доцента Львівського університету імені Яна Казимира53.
З перших днів окупації гітлерівці застосовували специфічну ієрархію поділу суспільства на «привілейованих» і «непривілейованих». Найвище місце в цій ієрархії посідали німці, за ними йшли фольксдойчі, українці, поляки, а на останньому місці – євреї. У ґетто лінія поділу суспільства проходила між двома групами – «придатних» і «зайвих». Привілейованими були, між иншим, спеціалісти в галузі техніки, ремесла та медицини. Певні пільги мали працівники військових та цивільних підприємств – власности німців, а також співробітники тих фірм, які працювали для німецької армії. Деяку свободу мали також діячі Юденрату, але й вони поділялися на більш і менш привілейованих. До першої групи належали члени Єврейської ради, гірше стояли чиновники відділів постачання, праці та житлового. У найгіршому становищі перебували особи вільних професій – люди науки й культури. Були серед них такі, що мали так звані тверді посвідки про роботу, – ці документи давали власникам часткову недоторканність; були й такі, що мали «м’які», – ось ці посвідки нічого не забезпечували. Нижче стояли такі, що не мали посвідок про роботу, однак і ці люди поділялися на різні категорії: одні мали до розпорядження кошти на купівлю фальшивих документів, инші не мали нічого – ні роботи, ні грошей, ані посвідки. Саме вони стали першими жертвами вивезення до Пісків чи до таборів, що на практиці означало те саме – смерть.
Серед «привілейованих» євреїв особливе місце належало членам Єврейської поліції порядку (Jüdische Ordnungspolizei)54, створеної на підставі наказу начальника німецької міської поліції безпосередньо перед переселенням євреїв до ґетто. Спочатку вона налічувала 500 осіб, але вже за перші місяці 1942 року це число зросло до 75055. Єврейським поліцаям не видавали вогнепальної зброї, єдиним їхнім озброєнням були ґумові палиці. Носили ці поліцаї темно-блакитні шапки з червоними околишами, блузи з емблемою зірки Давида та з написом «Jüdische Ordnungspolizei». Взамін за певні привілеї єврейська поліція була зобов’язана брати участь у всіх кривавих діяннях гітлерівців. Рабин Давид Кагане, наочний свідок вчинків єврейських поліцаїв, писав:
«Єврейська поліція була органом Юденрату, але накази та вказівки діставала від начальника міської поліції д-ра Ульріха й від уповноваженого ґестапівцями в ґетто – Манфреда»56.
Одним із керівників Єврейської поліції порядку був Крумгольц, відомий у Львові своєю жорстокістю. Він підбирав подібних до себе негідників і разом із ними опускався до грабунку й убивств євреїв. Крумгольца вбила одна з його жертв – доведений до відчаю столяр57.
Незважаючи на те, що єврейська поліція формально підпорядковувалася Юденратові, фактично вона підлягала начальникові міської поліції Ульріху та двом уповноваженим у ґетто – Манфреду58 й Антонові Зіллеру. Насправді це вони керували Юденратом, який був лише «виконавчим органом» ґестапо.
Обов’язком Юденрату було, на вимогу німців, щодня достачати певну кількість робітників. Євреї працювали на німецьких підприємствах, виконуючи замовлення гітлерівської влади. За свою працю, як правило, не отримували платні. Заклади містились і на території ґетто, і поза ним. Хворих або виснажених працівників наглядачі відсилали до табору праці в Пісках, що загалом означало смерть.
У ґетто були в’язниці – на вулиці Джерельній, 45 і на вулиці Вайсенгоффа (у районі вул. Замарстиніської і Хемічної. Тепер не існує), діяв кримінальний відділ Єврейської поліції порядку. Стражниками там служили єврейські й українські поліцаї, а їхні в’язні стали першими жертвами геноциду.
На початку 1942 року в тюрмі на вулиці Вайсенгоффа перебувало багато євреїв, що не мали посвідок про роботу. Була серед них дванадцятирічна Яніна Гешелес – дочка Генріха Гешелеса, редактора львівської єврейської газети «Chwila», убитого на початку липня 1941 року. Їй поталанило вижити й після війни дати свідчення про умови в цій в’язниці:
«Завели нас до тюрми на вулиці Вайсенгоффа, до маленького приміщення, де вже сиділо на підлозі шістдесят осіб – одне на одному, жінки, діти й чоловіки. (…) За їжу для в’язнів платив кожен, тож ніхто не був голодний, але ані мамуся, ані я нічого не могли взяти до рота. У камері було гаряче від поту й задухи, дарма що 22 лютого. У кутку стояв дірявий цебер на нечистоти, у який справляли потребу чоловіки та жінки. Той, хто мав знайомого або заплатив сто злотих, такого виводили на подвір’я»59.
Усі працівники німецьких підприємств одержували посвідки про роботу й продовольчі картки. На ці картки щотижня видавали 1400 грамів хліба, 200–400 грамів борошна з висівками, т. зв. Judenmehl – єврейська мукá. Инколи німці виділяли грамів двісті жиру та двісті п’ятдесят грамів мармеладу. У грудні 1941-го, у відповідь на клопотання Юденрату всім євреям, що працювали на німецьких підприємствах, видали по двадцять п’ять кілограмів картоплі. Инші ж мусили самі нелеґально роздобути запас картоплі на зиму – наприклад, купити її на чорному ринку, де ціна була у 15–20 разів більша, а сама купівля – дуже ризикована. Усі, що старалися потайки занести в ґетто споживчі товари, ризикували життям. Спійматися – таке загрожувало висланням до концтабору або розстрілом на місці.
Наприкінці 1941-го в ґетто запанував голод. Люди масово гинули повільною, болісною смертю. А в грудні там спалахнула епідемія тифу. Голод і хвороби стали тоді головною причиною багатьох сконів, передусім серед бідноти60.
Перед Новим роком у ґетто влаштували акцію ліквідації безробітних. Есесівці разом з єврейськими та українськими поліцаями ходили від дому до дому й перевіряли в мешканців їхні посвідки про роботу. Тих, що не працювали, переважно літніх людей та жінок, гітлерівці й їхні помічники забирали з собою. Заарештованих убивали в Лисиничах та Пісках. Частину затриманих кинули в міські тюрми – на вулиці Пелчинській, де резидувало ґестапо, й на вулиці Лонцького. У цій грудневій акції більшість схоплених становили жінки.
Тимчасом у ґетто далі ширилися хвороби й голод. Члени єврейської соціальної допомоги на чолі з д-ром Нафталі Ландау та д-ром Максом Шефлером не мали ніякої можливости допомагати приреченим умерти, бо не вистачало коштів. Отож звернулися до міської влади з проханням збільшити достачання картоплі й ліків до ґетто. Німці відповіли, що соціальна допомога євреям – це справа самих євреїв61.
Щоб хоч якось допомогти зголодованим, Юденрат організував громадську кухню, яка раз на день давала поживу найнужденнішим. Однак ця допомога була недостатня, бо в ґетто бракувало основних харчових продуктів. Доводилося добувати їх напівлеґально – на чорному ринку, за кошти, які Єврейська рада збирала в заможних євреїв. Вилазки поза межі ґетто завжди були пов’язані з величезною небезпекою.
Юденрат також старався допомагати в’язням таборів праці – євреям зі Львова та инших міст колишнього Львівського воєводства. У грудні 1941 року єврейська інтелігенція заснувала Комітет допомоги арештантам таборів. З ініціативи інспектора єврейської поліції (точніше – Єврейської служби порядку, Jüdische Ordnungsdienst) Нарцизфельда62, а також завдяки допомозі відомих і всюди шанованих Бекермана, Гоффштетера, д-ра Філіппова, Брауна, Бекера та инших, цей комітет реорганізовано. Його члени доклали чимало сил, щоб запобігти ласки в німецьких начальників таборів і могти передавати в’язням невеликі пачки з харчами. Вдалося навіть викупити декого з таборів. Однак таких щасливців було небагато. Усі члени комітету загинули під час так званої великої серпневої акції 1942 року.
20 грудня 1941-го в ґетто почалася кампанія збирання хутра, вовняної одежі та инших теплих речей, які слід було передати німецькій армії. Відповідальним за це збирання став референт ґестапо в єврейських справах штурмбанфюрер Еріх Енґельс. Він поставив вимогу, щоб кампанію провадили керівники Юденрату з допомогою єврейської та української поліції, бо инакше із міста виселять усіх євреїв. Отож Юденрат звернувся до євреїв з проханням віддати всі хутряні й вовняні убори до кінця року. Однак жителі ґетто не могли віддати серед зими свої єдині теплі речі. Унаслідок на початку 1942-го єврейські та українські поліцаї почали самі збирати одяг. Вривалися в оселі й забирали все, що мало якусь вартість або попросту впало їм в око. 4 січня д-р Адольф Ротфельд від імені Юденрату знову закликав, щоб до 10 січня віддати всі хутряні шапки, куртки, вовняні светри, шкіряні зимові чоботи, які мали надійти солдатам Рейху. Причому зазначив: якщо у єврея знайдуть зимову одежу, то його розстріляють63.
Уранці 5 січня жителі ґетто квапилися до відділків єврейської поліції. Підпорядковуючись наказу гітлерівців, віддавали останню зимову одежу й шкіряне взуття. Збирання закінчилося за п’ять днів.
16 січня 1942 року міський староста оголосив наказ №51 «Про збір і реєстрацію єврейських предметів внутрішнього вжитку і майнових цінностей із звільнених жител»64, а 21 січня оголошено наказ №52, який запроваджував заборону євреям виходити на вулиці ґетто після 20.00. Порушення цих наказів загрожувало висланням до таборів праці, але від такого ще можна було вберегтися – за великий хабар65. Кожна новина про наказ, що має вийти, будила страх мешканців ґетто.
Тимчасом по ґетто пішла чутка, що найближчими днями знову почнуть контролювати посвідки про роботу, що всіх безробітних заарештують і вивезуть із міста. Ті, що не працювали, стали масово зголошуватися до Юденрату з проханням дати хоч якесь заняття, хай навіть і безоплатне, аби тільки відповідна посвідка була. Але Юденрат не міг їм допомогти, бо якраз ліквідовано відділ праці. Його функції перейняло новостворене Єврейське бюро праці при міській владі, а керівником став німець Пауль Вебер. Юденрат був зобов’язаний щодня передавати йому визначений континґент робочої сили, ну, а Вебер розпоряджався переданим на свій розсуд. Він мав необмежену владу над робітниками; міг карати й прощати, посилати до таборів праці й залишати (найчастіше за хабар) на роботі в ґетто66.
У лютому 1942 р. губернатор дистрикту Галичина Карл Ляш наклав на євреїв ще одну контрибуцію, однак Юденрат не міг її стягти, бо люди вже нічого не мали. Невдовзі виявилося, що Ляша заарештували за привласнення частини єврейського майна. Новим губернатором став д-р Карл Вехтер, який у 1934-му був співучасником гучного вбивства канцлера Австрії Енґельберта Долльфуса. Начальником усіх відділів поліції та СС призначили бриґаденфюрера СС Фрідріха Кацманна, а начальником міської поліції – д-ра Ульріха, який керував також єврейською поліцією. Посаду міського голови обійняв німець Еґон Геллер. За посередництвом ґестапівця Манфреда він керував також Юденратом. Манфред вважався комендантом ґетто. Тільки з його згоди Юденрат міг організувати якусь соціальну допомогу – наприклад, видавати безплатні обіди для найнужденніших, поліпшити роботу санітарної служби чи сприяти єврейським лікарям та охочим у боротьбі з епідемією тифу. Важливу роль у двократному подоланні такої епідемії відіграв польський учений – професор Рудольф Вайґль, який керував Інститутом боротьби з тифом (Institut für Fleckfieber und Virusforschung des O.K.H.), де вели дослідження й виробляли вакцину проти плямистого тифу. Цю вакцину посилали для німецької армії, але водночас, за допомогою вояків Армії крайової, достачали її в ґетто. Завдяки цьому вдалось опанувати епідемію67.
Деякі чиновники Юденрату намагалися запровадити навчання дітей, письменники та митці запроваджували в ґетто замінник культурного життя, влаштовували літературні вечори. Все це діялося напівлеґально й було небезпечне як організаторам, так і учасникам, адже будь-які збори чи схóдини стояли під забороною.
У лютому 1942-го Юденрат оголосив реєстрацію всіх ремісників і фахівців різного профілю68. Тоді ж засновано спеціальні підприємства під керуванням німців, де трудилося багато ремісників-євреїв. Знайшли там заняття також представники єврейської інтелігенції, люди розумової праці, що, надіючись вижити, подавали себе за ремісників, на яких саме тоді був попит.
28 лютого 1942 року оголошено ще один наказ міського старости. Зокрема, в цьому документі сказано, що єврейська житлова дільниця – це місце перебування тільки євреїв і під страхом смерти їм забороняється перебувати в місті69. Тоді ж із ширшим розмахом, ніж було досі, велися облави й арешти. Почали виловлювати й єврейських громадян тих держав, що були у стані війни з Німеччиною (тобто людей з американськими, панамськими та канадськими паспортами). Спершу затриманих чужоземців тримали під арештом у Львові й Дрогобичі. У березні–квітні 1942-го більшість їх вивезли до концентраційних таборів, а частину розстріляли на території Янівського концтабору і в Лисиничах70.
Депортаційні акції в березні й квітні 1942 р. Допомога «Справедливих»
На початку весни 1942 року гітлерівці разом із приспішниками почали готуватися до ліквідації євреїв у ґетто Львова та инших міст дистрикту Галичина. 8 березня до голови Юденрату Генріха Ландесберґа прибув представник міського ґестапо штурмбанфюрер Еріх Енґельс із вимогою скласти список людей, яких належить послати на Полісся – осушувати болота. Принагідно закинув Ландесберґові, що той обманює німецьку владу, адже в ґетто, за даними ґестапо, є 92 тисячі осіб, а Ландесберґ і Юденрат подають відомості, з яких випливає, що не більше, ніж 76 тисяч. Енґельс наполягав, щоб 16 тисяч осіб, які становлять цю різницю, направити на роботи в инших реґіонах дистрикту. Причому обіцяв голові, що люди будуть живі і здорові, а під час переїзду їх супроводжуватимуть медики, які в разі потреби подадуть першу допомогу. Запевнив також, що на місці, на Поліссі, вже приготовано бараки для новоприбулих робітників. Керівництво Юденрату усвідомлювало, що ці обіцянки брехливі, й намагалося різними способами відтягнути виконання акції. Сам Ландесберґ просив ґестапівців перенести термін переїзду на квітень, коли потепліє. Вони, одначе, на те не пристали, ствердивши, що вже споряджено вагони й зібрано харчі. Отож призначили здійснити цю акцію 15 березня. Голова Юденрату вирішив звернутися до начальника міської поліції (Schutzpolizei) Ульріха, а тоді до командувача СС і поліції – генерала Фрідріха Кацманна й попросити, щоб вивезення людей відкласти на квітень. Три дні Ландесберґ надаремно домагався зустрічі з Кацманном, а той відмовляв. У цей час співробітники Юденрату під наглядом ґестапівців готували списки людей, яких мали вивезти «на роботи». Примушений німцями, 12 березня 1942 року Ландесберґ підписав розпорядження про вивезення 15 тисяч осіб на роботи «в инших районах Генерал-губернаторства»71.
Вранці 14 березня в ґетто вступили німецькі шуц-поліцаї72. Гуртом із єврейськими і українськими поліцаями вони виволікали євреїв із помешкань. Чотири дні тривало полювання у львівському ґетто. Людей заганяли на так звані збірні пункти, зокрема до колишньої школи ім. Яна ІІІ Собеського, переоблаштованої в ґетто на в’язницю, і на залізничну станцію Підзамче. Переважно ж схоплених запроваджували на станцію Клепарів, що на вулиці Янівській, де стояли приготовані вагони для худоби, у які впихали по 100–120 осіб. Коли вагони були вже напхом напхані, їх замикали, забивали дошками, а на додачу все це забезпечували колючим дротом. Люди були певні, що їдуть на роботу. Насправді ж їх повезли до табору в Белжці73, а там відразу ж поморили всіх у газових камерах74.
У Державному архіві Львівської области збереглися численні документи стосовно депортаційних акцій у березні, квітні та серпні 1942 року. В одному з них читаємо, що так звана перша березнева акція розпочалася 14-го числа. У ній брали участь німецькі шуцмани, українські поліцаї з І, ІІ, ІV i VIII комісаріатів, а також група єврейських поліцаїв75. Закінчилася вона 18 березня. По п’яти днях виявилося, однак, що континґент смертників – неповний. Знову почалися облави, криваве полювання на людей – друга березнева акція. Шуцмани, українські та єврейські поліцаї ще раз перешукували оселі жертв. Людей виганяли на вулиці, шикували в колони й провадили на залізничні станції – Клепарів і Підзамче. Деяких молодих і здорових відправляли до Янівського табору, тоді ще табору примусових робіт76.
У рапортах начальника української поліції майора Володимира Путилея є запис:
«Інформую, що під час акції 25 березня [1942 р.], яка тривала від 8.00 до 18.00, поліцаї цих шести комісаріатів, що брали в ній участь, зловили 2257 євреїв»77.
Дізнаємося також, що учасниками акції були 22 українські поліцаї, 12 німецьких і 10 єврейських78. А 27 березня співробітники всіх комісаріатів української поліції достачили до збірних пунктів 1648 євреїв. 30 березня поліцаї з IV комісаріату відвели 118 євреїв до в’язниці в колишньому ліцеї ім. Яна ІІІ Собеського79. За наступні три дні поліцаї з ІІ комісаріату достачили до збірних пунктів 1580 євреїв, у тому числі 389 – 31 березня, 906 – 1 квітня і 285 – 3 квітня80.
Про ці дні рабин Кагане згадував:
«Два тижні перед Пасхою розпочалася акція. (…) Почалося з найбідніших людей. (…) На вулицю витягали літніх людей, дітей, а найбільше жінок – старих і молодих. Кожному дозволялося взяти з собою тільки необхідні речі»81.
Акції не припинялися й під час святкових днів Пасхи. Про це свідчать згадані доповіді й рапорти майора Путилея, які він передавав Ульріхові та Кацманнові. З них випливає, що євреїв забирали як із домівок, так і з синаґоґ. Багато хто був у талесі82 й з молитовником у руці. Упродовж 14 днів акції з Клепарова до Белжця відіслано близько десяти поїздів з майже 15 тисячами людей83.
Друга березнева акція тривала загалом до 2 квітня 1942 року. Наступного дня Кацманн покликав до себе Ландесберґа й повідомив, що таких акцій більш не буде, бо не можна позбавляти підприємства робочої сили. У місті поменшало євреїв, натомість побільшало робочих місць і вільних помешкань, отож відтепер єврейське населення «може спокійно спати»84.
По п’яти днях зондеркоманда, складена з есесівців і шуц-поліцаїв, повторила депортаційну акцію. На цей раз (5–6 квітня) схоплених людей не повезли до Белжця, а розстріляли за містом – у так званих військових частинах Львова, де перед війною були казарми й стрільбища. Тепер уже вбивство вчинили вояки вермахту на чолі з комендантом міста Баухом. Про цей випадок розповів на одному з процесів німецьких воєнних злочинців Ріхард Вернер із 455 полку, звинувачений за масові вбивства львів’ян:
«6 квітня 1942 року комендант Львова полковник Баух наказав розстріляти 6 тисяч євреїв, щоб помститися за вбивство німецької сестри-жалібниці з Червоного Хреста. (…) Ми вивезли з ґетто людей групами по 50 чоловік до північної частини стрільбища, а охорону становили служби СС, СД, солдати 455 і 336 полків, а також місцеві українські поліцаї. Вивозячи євреїв із ґетто, ми не робили ніякого добору й не зважали на стать жертв. Я особисто відпровадив шість таких груп по 200 осіб у кожній. Стратили цих людей 6 і 7 квітня 1942 року в північній частині стрільбища. Кожну колону пильнували 12 солдатів, озброєних автоматами. Коли чергова колона прибувала на стрільбище, обер-лейтенант Фрідлер командував, щоб усі роздяглися, тоді їх підводили до рову і зблизька розстрілювали. (…) Розстріл влаштували так, що люди з новоприбулої колони засипали землею трупи розстріляних раніше. (…) У ті дні розстрілом керували Фішер і гауптфельдфебель Моцерсберґер – обидвоє з 455 полку»85.
Депортаційні акції у березні та квітні показали, що гітлерівці провадять планову політику знищення євреїв і ні на кого, ні на що не зважатимуть. У той час євреї ще не знали про постанови уряду Третього Рейху, прийняті 20 січня 1942 року у Ваннзее (передмістя Берліна), «Про остаточне вирішення (Endlösung) єврейського питання», однак їх наслідки вже відчули на практиці.
Чимало євреїв, переважно асимільованих, пробувало вибратися з ґетто й знайти прихисток на «арійському боці». Для такої справи вони мали роздобути «арійські» документи й перебратися в инші місця краю, де могли б пережити окупацію як поляки чи українці. Це був спосіб і шанс тільки для небагатьох – тих, що мали «арійський» вигляд і когось, хто міг би їм допомогти. Більшість євреїв мусила шукати инші можливості порятунку. Деякі молоді, енергійні й відважні втікали з ґетто до лісу й добиралися до Карпат. Ті теж потребували чиєїсь допомоги, а таких, що ризикували життям задля порятунку євреїв, було небагато. Наслідком порушення заборони допомагати євреям найчастіше був розстріл86. Попри те, знаходилися герої, які важили життям – своїм і родичів, щоб рятувати євреїв. Допомагали – як тільки могли: годували, ховали від поліцаїв, колаборантів і сусідів-донощиків. Допомогу подавали польські й українські інтелігенти, священики, робітники та селяни, словом – люди з усіх суспільних прошарків. З численних архівних документів випливає, що на території Західної України (дистрикту Галичина) гітлерівці розстріляли багатьох, що спробували порятувати євреїв87.
Відомо про діяльність Климентія Шептицького, який доводився братом митрополитові Андрею, настоятельки монастиря студиток Олени Вітер, монахів та священиків Греко-Католицької Церкви й Римо-Католицької Церкви. Отці виписували фальшиві метрики хрещення, рятуючи таким чином сотні єврейських дітей88. Серед дітей, врятованих в Унівському греко-католицькому монастирі, був Адам Данієль Ротфельд, згодом професор, міністр закордонних справ Польщі, батьків якого розстріляно після того, як на них доніс сусід89.
Важко перелічити всіх, що під час окупації щиро й милосердно поставилися до приречених на смерть. Був серед таких великодушних й Омелян Масляк, мій тепер уже покійний приятель, за часів окупації директор міської бібліотеки у Львові. У своїх книгосховищах він тримав кількадесятьох євреїв. Коли співробітник-колаборант закинув Омелянові, що, мовляв, ти, українець, допомагаєш євреям, той відповів: «Передусім я людина, а допіру тоді українець».
Великим героїзмом відзначилася дрогобицька вчителька Марія Струтинська, яка під час війни врятувала 13 євреїв, зокрема 5 дітей90.
У Львові кількасот поляків приховувало євреїв у підвальних сховищах, у гаражах, на горищах, на городніх ділянках і на цвинтарях. Прикладом є Зиґмунт Франковський, який разом із родиною збудував спеціальний бункер для євреїв – під грядками свого саду на вулиці Бічній Джерельній91.
Видатного вченого, історика єврейського права, професора Кароя Корані переховувала асистентка-полька, що після війни стала його дружиною, а инший польський учений – професор Леон Гальбан ховався в жіночому римо-католицькому монастирі на вулиці Театинській (тепер вулиця Кривоноса)92. Ці два науковці перед війною були викладачами Львівського університету імені Яна Казимира, а після неї стали професорами польських університетів.
Два роки поспіль на волоску висіло життя як родини Юлії Щепаняк, так і вісьмох євреїв, яких Юлія разом із чоловіком видобула з бориславського ґетто й переховувала у своєму домі93.
Сава й Ксенія Миронюки врятували кілька єврейських сімей, дали їм дах над головою й шмат хліба94.
Марія й Іван Совала зі Східниці переховували у своєму льоху кількох жінок з дітьми. Хтось доніс про це німцям. Чоловіка та жінку заарештували й вислали до концентраційного табору, а спійманих євреїв убили в Белжці95.
Д-р Володимир Соколовський зі Львова (після війни у США) врятував кількох єврейок, що втекли з депортації із львівського ґетто.
Сім’я Марії Маслянкевич із Самбора врятувала майбутнього професора Варшавського університету, відомого критика польської літератури – Артура Зандауера96. Так само чинили Данута Новаковська, Петро Гук, подружжя Міштаків зі Львова й багато-багато инших97.
Звання «Праведник народів світу», яке надають у Єрусалимському інституті «Яд Вашем», дістали також німці. Велику групу бориславських євреїв урятував директор німецької фірми «Бескіден ердель» Бертольд Байц.