Бэгли Десмонд : другие произведения.

Нічні поневіряння

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

  
  Десмонд Беглі
  НІЧНА ПРОГУЛЯНКА
  MCMLXXXIV
  Ельзевір-Амстердам/Брюссель
  -
  
  ПЕРЕДМОВА
  Частина II Тихоокеанської лоцманської книги, складеної Гідрографічним департаментом Військово-морського флоту Великобританії, наприкінці довгого детального опису говорить про острів Фонуа Фо'ое наступне: У 1963 році патрульний корабель Туї виявив величезну, сіра скеля, два метри нижче рівня моря. Він простягався на території двох миль на північ і півтори милі на захід. Навколо скелі були виявлені великі плями знебарвленої води, викликані підйомом сірчаного газу. Морське дно було добре видно; він складався з тонких чорних частинок лави, що нагадували пемзу, з білими плямами піску та каміння тут і там. В околицях скелі були знайдені численні кашалоти.
  Однак частина II «Пілотної книги» з’явилася лише в 1969 році. Ця історія починається в 1962 році.
  Пам'яті Дезмонда Беглі
  
  
  OceanofPDF.com
  
  А
  я
  День, коли я почув, як загинув мій брат, був сірим і похмурим. Небо над Лондоном було затягнуте хмарами й плакало; того дня стемніло рано, набагато раніше звичайного. Я більше не міг прочитати цифри, які перевіряв, тож увімкнув настільну лампу й підвівся, щоб закрити штору. Якусь мить я постояв за вікном, дивлячись, як дощ капає з платанів на набережній, а потім поглянув на туманну сіру Темзу. На мить я здригнувся, бажаючи, щоб милі подалі від цього сірого міста, під сяючою блакиттю тропічного неба. Я ривком потягнув завісу, різко закриваючи похмурий світ.
  Телефон почав дзвонити.
  Це була Хелен, вдова мого брата. Вона звучала якось істерично. «Майку, мене відвідує чоловік, містер Кейн, який каже, що був із Марком, коли той помер. Гадаю, буде краще, якби ви теж з ним поговорили». Її слова закінчилися риданням. — Я не можу з цим впоратися, Майку.
  'Заспокойся, Хелен. Просто надішліть його сюди. Я буду тут приблизно до пів на шосту. Він-розуміє це?»
  Хвилина мовчання, потім тихе бурмотіння, а потім Хелен сказала: «Так, він зараз їде до Інституту». Дякую, Майк. О так, я також отримав rec,u від British Airways; щось прибуло з Таїті. Я думаю, що це справа Марка. Я надіслав його вам сьогодні вранці. Чи хотіли б ви подбати про нього далі? Я не думаю, що зараз зможу це зробити».
  — Буду, — відповів я. — Залиш усе мені.
  Вона поклала трубку. Я повільно поклав слухавку й сів на спинку крісла. Хелен звучала дуже засмученою; Мені було цікаво, що їй сказав Кейн. Я знав лише, що Марк помер десь на острові поблизу Таїті. Тамтешній британський консул все влаштував, а Міністерство закордонних справ зв’язалося з Хелен як з найближчою родичкою. Можливо, вона не сказала б це так багато слів, але смерть Марка, мабуть, стала для неї полегшенням; її шлюб приніс їй лише нещастя. Вона ніколи не повинна була виходити за нього заміж. Я намагався її попередити, але нелегко розповісти своїй майбутній невістці про погані якості власного брата. Я ніколи не міг пояснити їй це. І все ж, судячи з її реакції на його смерть, вона, мабуть, любила його, незважаючи ні на що. Але привіт, Марка обвів усіх жінок навколо пальця.
  У будь-якому разі одне було певним: смерть Марка мене анітрохи не вплинула. Багато років тому я вже прийняв рішення шляхом проб і помилок триматися подалі від його підступних і розрахункових планів, які слугували лише одному: більшій честі та славі Марка Тревельяна. Я викинув це з думки, трохи повернув настільну лампу й знову зосередився на своїх оцінках. Більшість людей думає, що вчені – і особливо океанографи – постійно проводять польові роботи та постійно роблять найфантастичніші відкриття. Вони ніколи не думають про неминучу паперову роботу, яка супроводжується цим. Якби я це швидко не пережив, я б ніколи більше не зміг поїхати на море. У мене була ідея, що я зможу це зробити за один день наполегливої праці. Після цього я міг би взяти місяць відпустки, якщо ти пишеш звіт
  можна назвати «безкоштовним». Але навіть це займе не цілий місяць.
  О чверть на шосту я вирішив припинити день. Кейн ще не з'явився. Я саме одягав пальто, як у двері постукали. Коли я відчинив двері, почувся чоловічий голос: «Містер Тревельян?»
  Кейн був високим, жилавим чоловіком років сорока, одягненим у потертий матроський одяг і в потертому кашкеті. Він виглядав трохи сором'язливим, враженим імпозантним оточенням. Коли я потиснув йому руку, я відчув мозолі на його долоні. Мені спало на думку, що це може бути моряк; Морякам на морських глибинах більше не потрібно виконувати важку фізичну роботу. Я сказав: «Вибачте, що змусив вас приїхати аж на інший кінець Лондона за такої погоди, містере Кейн».
  «Це нормально», — відповів він із сильним австралійським акцентом.
  — Мені все одно довелося пройти цим шляхом.
  Я прийняв його на мить. «Я якраз йшов. Хочеш щось випити?»
  Він усміхнувся. 'Гарна ідея. Мені подобається це ваше пиво».
  Ми зайшли в сусіднє кафе, де я замовив пива для нас обох. Він одним ковтком випив півсклянки і з вдячністю відчув смак. «Чудове пиво», - сказав він. «Не такий хороший, як Лебідь, але зовсім непоганий. Ви знаєте пиво Swan?»
  «Чутки», — відповів я. «Я ніколи не пробував. Це австралійське пиво, правда?
  'Звичайно; найкраще пиво в усьому світі».
  Для австралійців найкраще завжди приходить з Австралії. «Чи я сильно помиляюся, коли кажу, що ти хоч дещо знаєш про плавання?» Я запропонував.
  «Зовсім ні. Як ви про це здогадалися?»
  «Я сам люблю плавати; тоді ти отримаєш ніс на такі речі».
  — Тоді, на щастя, мені не потрібно багато пояснювати про твого брата. Ви, звичайно, хочете почути всю історію, від А до Я? Розумієте, я не все розповів місіс Тревельян. Тут і там це не так приємно».
  — Просто розкажи мені все.
  Кейн допив склянку й коротко підморгнув. "Ще один?"
  'У мене все ще є. Але вперед.
  Замовивши ще одну склянку, він заговорив. «Ну, ми з товаришем пливли біля Островів Товариства. У нас є спільна шхуна, і ми займаємося продажем копри, перлів і подібних речей. Ми були біля островів Туамото; місцеві жителі називають їх островами Паумото, але на карті вони зображені як Туамото. Вони розташовані на схід від...'
  — Я знаю, де вони, — перебив я.
  'Гаразд. Ну, ми подумали, що можемо отримати партію перлів, тож не поспішаючи каталися навколо населених островів. Більшість із них нежилі й навіть не мають назви, або такої, від якої я ламаю язик. Так чи інакше, в один момент до нас підпливла пірога. У тому каное був хлопець, полінезієць, знаєте, і Джим розмовляв з ним. Джим Хедлі — мій приятель; Він знає цю нісенітницю, я не розумію жодного слова.
  Ну, хлопець каже, що на острові є білий чоловік і він серйозно хворий, тож ми йдемо на берег, щоб розібратися в цьому».
  — І це був мій брат?
  — Звичайно, і він теж був хворий.
  — Що він тоді мав?
  Кейн знизав плечима. «Спочатку ми не здогадувалися, але потім виявилося, що це апендицит. Тож ми дізналися про це після того, як запросили лікаря».
  — Чи був тоді лікар?
  — Якщо ти хочеш так його називати. П'яний жебрак, який роками живе на Островах. Принаймні він сказав, що він лікар. Його, до речі, на той час не було. Джим мав піти забрати його за сімдесят миль; Я тим часом залишився з вашим братом».
  Кейн знову випив. — Крім того хлопця, на острові не було нікого, крім твого брата. Ні іншого човна, нічого. Він сказав, що він якийсь дослідник — здається, щось пов’язане з океаном».
  «Океанограф».
  «Щось подібне, так. Він сказав, що його скинули на острів для певного розслідування, і що його підберуть у будь-який час».
  — Чому ти не відвів його до лікаря, а навпаки? Я запитав.
  «Тому що ми не думали, що він виживе», — була проста відповідь. «Такий човен, як наш, сильно хитається, і він був у жахливому стані».
  'Так, це правда.' Напевно, це було не весело.
  «Я зробив для нього все, що міг», — продовжив Кейн. «Звичайно, це було небагато, просто помити його, напоїти і все таке. А тим часом ми весь час розмовляли, і в один момент він сказав, що я повинен повідомити його дружину».
  — Він не очікував, що ти спеціально для цього поїдеш до Англії, чи не так? — запитав я, вважаючи, що це типово для Марка, хоча він помирав.
  «Ні, це зовсім інше. Я все одно збирався поїхати до Англії, розумієте. Я виграв трохи грошей на іподромі і подумав, що варто побалувати себе поїздкою. Джим, мій приятель, сказав, що деякий час може обходитися без мене. Він висадив мене в Панамі, і там я сів на баржу до Англії».
  Він скривився. — Тільки я не залишуся так довго, як спочатку планував; По дорозі я втратив багато грошей у невдалій грі в покер. Я залишуся, поки не розорюся, а потім повернуся до Джима та своєї баржі».
  «Що сталося потім, коли приїхав лікар?»
  «О так, звичайно, ви хочете почути про свого брата, вибачте, що так балакаю. Ну, Джим придумав того старого, і він прооперував твого брата. Він сказав, що в нього немає вибору, що інакше твій брат неодмінно загине. Вийшло не дуже добре; Очевидно, той хлопець не мав із собою потрібних речей. Я допоміг йому, тому що Джим не міг з цим впоратися». Він мовчав, вдивляючись у минуле.
  Я хотів замовити ще два пива, але Кейн сказав: «Якщо ви не проти, я б віддав перевагу віскі». Тому я замовив два віскі.
  Я подумав про того п’яного лікаря, який розрізав мого брата тупими скальпелями на тому клятому острові. Це була неприємна думка. Кейн знав, про що я думаю, бо одним ковтком вибив склянку. Йому було ще гірше. Він був там.
  — А потім він помер, — сказав я через деякий час.
  — Не одразу. Він був схожий на щось. щоб відновитися після тієї операції, але потім раптом стало набагато гірше. Лікар сказав, що він пері...
  "пери..."
  — Перитоніт? Я сказав. «Перитит».
  'Точно. Пам’ятаю, це звучало як пері-пері соус, ніби у вас самбал у кишках. Так чи інакше, він отримав гарячку і почав марити. Потім він впав у кому і через два дні після операції помер».
  Він зазирнув у свою склянку. «Ми дали йому водну могилу. Було так біса спекотно, і ми не могли взяти його з собою, тому що у нас не було льоду. Потім ми загорнули його в тентовий брезент і поставили за борт. Лікар сказав, що буде розглядати справу далі. Я маю на увазі, що не було сенсу в тому, щоб ми з Джимом також йшли аж до Папеете, тому що він знав стільки ж, скільки й ми».
  — Ти розповідав йому про Маркову дружину? Її адреса і все?
  Кейн кивнув. — Місіс Тревельян сказала, що щойно сама це почула. Хороший поворот від тітки Пос! Знаєте, що мені так дивно? Він не дав нам нічого для неї, нічого особистого, я маю на увазі. Але вона сказала, що його речі вже в дорозі. Це так?'
  — Це можливо, — відповів я. «У Хітроу вже є; Я заберу це завтра. До речі, коли саме Марк помер?»
  Кейн на мить замислився. — Здається, близько чотирьох місяців тому. Так, коли ви пливете вздовж островів таким чином, ви не стежите за календарем, якщо не орієнтуєтеся за судновим альманахом, який насправді є Jimspakkie-an. Початок травня, я б сказав. Джим висадив мене в Панамі в липні, і мені довелося трохи почекати, перш ніж знайти корабель».
  «Ви пам’ятаєте, як звали того лікаря? Або звідки він?
  — Я знаю, що це був голландець, — задумливо сказав Кейн. — Його звали Скут — і ще щось. Наскільки я пам'ятаю, його звали Скотень. У нього є лікарня на одному з островів — блін, я вже не пам’ятаю, де».
  'Не важливо. Якщо це стане дійсно важливим, я дізнаюся про це через документи про смерть». Я допив склянку. «Останнє, що я чув про Марка, це те, що він працював зі шведом, хлопцем на ім’я Нор-гаард. Хіба ви не бачили?»
  — Ні, тільки твій брат. Ви знаєте, ми не залишалися довше, ніж потрібно, особливо коли в тій таблетці було сказано, що це впорається. Ви думаєте, що Норгаард прийде за вашим братом?»
  — Щось на зразок цього, — сказав я. — Я радий, що ти знайшов час розповісти мені про смерть Марка.
  Він відмахнувся від моїх слів. «Без жодних зусиль, це зробив би будь-хто. До речі, я не все розповів місіс Тревельян.
  — Я їй ніжно скажу, — сказав я. «У будь-якому випадку, дякую за турботу про нього. Гірше було б, якби він помер сам».
  «Ну що ж, — сором’язливо сказав Кейн, — це найменше, що ми могли зробити, правда?»
  Я дав йому свою візитну картку. «Я хотів би, щоб ви підтримували зі мною зв’язок. Коли ти повернешся, можливо, я допоможу тобі знайти корабель. У мене є чимало знайомих у судноплавній галузі».
  — Окідо, — сказав він. — Я ще зв’яжуся, містере Тревельяне.
  Попрощавшись, я вийшов з бару й пірнув у приватний бар на іншому боці того самого кафе. У мене було відчуття, що Кейн усе одно почуватиметься там некомфортно, і мені теж хотілося щось подумати за чаркою.
  Я думав про Марка та його жахливу смерть на тому самотньому атолі в Тихому океані. Ми з Марком ніколи не подобався один одному, але я б не побажав такої смерті своєму найлютішому ворогу. І все ж щось в історії Кейна мене непокоїло. Не те щоб він був на островах Туамото; його роботою було досліджувати найвіддаленіші куточки семи морів, як і моєю. І все ж щось було не так.
  Наприклад, куди подівся той Норгаард? Залишити дослідника одного на безлюдному острові було абсолютно проти правил. Що насправді зробили Марк і Норгаард на островах Туамото? Нічого про їхні дослідження не було опубліковано, тому це могло означати, що вони ще не завершені. Мені довелося запитати про це Джарвіса! Мій бос завжди був якомога ближче до джерела галузевих пліток. Він знав майже все про те, що відбувається в нашій професії.
  Насправді не це мене найбільше турбувало; це було щось інше, щось, що мучило мій мозок, але я не міг цього прояснити. Нарешті я допив свій келих і повернувся додому на вечір, погравши зі статистикою.
  II
  Наступного дня я був в офісі рано і отримав свої оцінки до кінця ранку. Я саме переглядав своє занедбане листування, коли одна з дівчат привела відвідувача; відвідувач, який із задоволенням відірвав мене від роботи. Джорді Вілкінс був сержантом командос мого батька під час війни. Після того, як мого батька вбили, він продовжував стежити за діями синів людини, яку він так поважав. Звичайно, Марк завжди ставився до нього зневажливо, але мені подобався Джорді, і я добре з ним ладнав. Після війни справи у нього не склалися. Він бачив, як наближається бум прогулянкових човнів, і купив 25-тонний катер, на якому проводив курси вітрильного спорту. Пізніше він залишив викладацьку роботу і купив 200-тонну бригантину, яку зафрахтував переважно багатим американцям. Він возив їх, куди вони хотіли, за непомірну ціну. Коли він причалював до англійського порту, він завжди приходив до мене, але цього разу минуло багато часу, відколи я востаннє його бачив. Він приплив до мого кабінету на хмарі солоного морського повітря. — Господи, Майку, ти став таким блідим пердуном! — вигукнув він. «Мені справді потрібно провести тебе знову».
  «Джорді! Яким об’їзним шляхом ви знову потрапили сюди?»
  — Карибське море, — сказав він. «Я маю перемонтувати свою стару баржу. Я перебуваю між двома чартерами, слава Богу».
  'Де ви залишаєтеся?'
  — З тобою — якщо ти мене хочеш. Есмеральда тут .
  — Поспішай, — сказав я весело. «Ви знаєте, що вам завжди раді. Ти приходиш саме в потрібний час. Цього тижня я ще маю трохи написати, але потім маю три тижні відпустки».
  Він на мить потер підборіддя. «Цього тижня я теж застряг, але після цього я буду вільний, як птах. Тоді ми зможемо поїхати кудись разом».
  «Чудова ідея, — сказав я. «Я дуже хочу втекти від усього цього. Сідайте, я перегляну свою пошту».
  Лист, який я щойно відкрив, був від Хелен і містив картку British Airways і коротку записку від неї самої. Мені потрібно було щось забрати в Хітроу, що спочатку потрібно було пройти митницю. Я подивився на Джорді. — Ти знаєш, що Марк помер?
  Він шоковано подивився на мене. «Марк? Як це можливо?»
  Я коротко розповів йому, що сталося. «Поганий спосіб закінчити, — сказав він, — навіть для Марка». Він одразу вибачився. «Вибачте, я не повинен був цього говорити».
  «Припини, Джорді», — коротко відповів я. «Ви знаєте, що я відчував до Марка. Тобі не потрібно підтримувати зовнішній вигляд заради мене».
  «Хм. Ну, це було лайно. Як поживає його дружина?»
  'Все добре. Її перша реакція була досить сильною, але тепер я маю відчуття, що вона також відчула певне полегшення».
  «Їй варто просто вийти заміж вдруге і забути про всю цю справу з хлопцем», — сказав Джорді, похитавши головою. «Я досі не розумію, що бачили в ньому жінки. Він ставився до них, як до сміття, але вони продовжували повертатися до нього».
  — Ну, в одного є, в другого — ні, — відповів я поважно.
  «Ну, якщо це змушує вас любити Марк, то я радий, що в мене його немає. Шкода, що я не можу знайти нічого приємного про нього». Він взяв папір з моєї руки. «У вас є машина, щоб позичити?» Я не їздив верхи місяцями, і я був би не проти покататися. Я просто збираюся забрати свої речі з «Есмеральди» , а потім заберу це на зворотному шляху».
  Я кинув йому свої ключі. 'Дякую тобі. Це все той же старий візок, що й раніше. Це на стоянці».
  Коли Джорді не стало, я закінчив своє листування й зайшов до проф.
  Джарвіс був дуже добрим». Гарна робота, Майк, — сказав він. «Я швидко прочитав. Якщо ваші кореляції правильні, я думаю, у нас є щось дуже цікаве».
  'Дякую тобі.'
  Він відкинувся назад і почав набивати люльку. — Звичайно, ви напишете про це звіт.
  — Я зроблю це під час відпустки, — сказав я. «Це буде недовго, скоріше попередній звіт. У мене ще багато польової роботи».
  «Ти дуже хочеш розпочати це, чи не так?»
  «Так, я хотів би піти на деякий час».
  Гарчав він з-за труби. «Попереду день на морі
  »троє в офісі для розробки ідеї. А потім ми навіть не говорили про мою роботу: це все паперовий мотлох. Тримайся подалі від посади в правлінні, синку, бо тоді ти більше ніколи не залишиш своє крісло».
  «Домовилися зустрітися». Тоді я змінив тему. — Ви знаєте такого собі Норгаарда, шведа? Я вважаю, що він фахівець з океанських течій».
  Джарвіс глянув на мене з-під своїх густих брів. — Хіба це не був той чоловік, з яким працював твій брат, коли він помер?
  «Справді».
  Він на мить подумав і похитав головою. «Останнім часом я нічого про нього не чув. У всякому разі, він нічого не публікував. Але я розпитаю, гаразд?
  Це було все. Я справді не розумів, навіщо я взагалі говорив із професором Джарвісом про Норґаарда, хіба що це було те неприємне відчуття, та неприємна думка, що щось не так. Я вирішив поки що відкласти свої думки вбік і пішов назад до свого кабінету.
  Було вже пізно. Коли я пакував сумку, Джорді увійшов і, помахавши рукою, поклав на мій стіл старомодну обвітрену валізу. «Ось і все, — сказав він. «Митниця змусила мене відкрити, без ключа непросто».
  — Що ви з ним зробили?
  — Зірвало замок, — весело сказав він.
  Я з цікавістю поглянув на валізу. 'Що в середині?'
  'Не багато. Трохи одягу, книжок і багато каміння. І лист для його дружини». Він послабив мотузку навколо валізи, підсунув мені листа й почав розпаковувати валізу. Кілька тропічних костюмів, не дуже чистих, дві сорочки, три пари шкарпеток, три підручники з океанографії — зовсім свіжі — кілька зошитів із почерком Марка, ручки, туалетні приналежності та інший непотрібний мотлох.
  Лист був адресований Хелен акуратним курсивом.
  «Дайте мені відкрити це», — сказав я. «Ми не знаємо, що там написано, і нам не слід лякати Хелен більше, ніж потрібно».
  Джорді кивнув. Я розрізав конверт. Це був короткий, досить діловий лист:
  Шановна пані Тревельян,
  З жалем повідомляю вам, що ваш чоловік Марк помер.
  Можливо, ви це вже чули. Марк був моїм хорошим другом. Він залишив у мене деякі речі, які я посилаю тобі, якщо ти хочеш їх мати. Щиро Ваш,
  П. Нельсон
  Я сказав: «Я думав, що це буде офіційний лист, але це не так».
  Джорді швидко прочитала записку. — Ви знаєте цього Нельсона?
  — Ні, ніколи про це не чув.
  Джорді поклала листа й нахилила валізу. «І тоді ми маємо це». Близько десятка штук, схожих на картоплю, покотилися на мій стіл. Деякі з них перевернулися і впали на килим. Джорді підняв їх. «Можливо, ви можете щось з цього зробити, але я точно не можу».
  Я взяв один. — Марганцеві конкреції, — сказав я. "Ви часто зустрічаєте це в Тихому океані".
  — Вони чогось варті?
  Я розреготався. — Можливо, якби ви могли їх легко дістати, але це не так, тому вони нічого не варті. Вони лежать на морському дні, на середній глибині 4500 метрів».
  Джорді задумливо подивився на одну з бульб. «Звідки б він це взяв? Це надто глибоко для дайвера».
  «Це, ймовірно, сувеніри з IGJ, Міжнародного геофізичного року. Марк служив фізико-хіміком на одному з кораблів у Тихому океані». Я почав переглядати один із зошитів. Більшість нотаток були математичними розрахунками, густо нашкрябаними ретельним почерком Марка.
  Я кинув блокнот у валізу. — Давай, збираймо все та йди додому.
  Ми поклали все назад у валізу і потягли до машини. По дорозі Джорді сказала: «Хочете шоу сьогодні ввечері?» Декілька разів, коли він був у великому місті, він любив ходити на мюзикл із гучною музикою та красивими костюмами.
  «Якщо ви зможете придбати квитки», — відповів я. «Мені не хочеться стояти в черзі».
  «Я», — впевнено сказав він. «Я все ще комусь щось винен. Висадіть мене тут, і я зустріну вас додому за півгодини».
  Повернувшись додому, я спочатку підняв Маркову валізу нагору, бо так було найзручніше. Тоді я повернувся, щоб спакувати речі Джорді, по дорозі складаючи подумки список того, що мені знадобиться для подорожі під вітрилом Джорді. У мене було більшість того, що мені потрібно; тому це був не довгий список. Зайшовши всередину, я помітив, що постійно дивлюся на валізу Марка. Я поклав його на ліжко, відкрив і якусь мить дивився на мізерні останки життя Марка. Я думав, що коли прийде мій час, я, сподіваюся, залишу щось більше, ніж кілька блокнотів, одяг і сумнівну репутацію. Одяг мене не цікавив, але коли я взяв піджак, з нагрудної кишені випав маленький щоденник у шкіряній обкладинці. Я почав гортати буклет. Очевидно, його використовували як своєрідний щоденник. Більшість нотаток була скорочена, але з особистим варіантом, зрозумілим лише самому письменнику – Марку.
  Стенопис переривався хімічними чи математичними розрахунками, то тут, то там на полях з’являвся нашкрябаний малюнок. Я згадав, що Марк завжди малював у школі і що це не раз коштувало йому затримання. У всякому разі, я не міг розшифрувати його записки.
  Я поклав щоденник на тумбочку й схопив більші зошити, які були набагато цікавішими, хоча й ледве розбірливішими. Очевидно, Марк працював над теорією про утворення вузликів, яка, м’яко кажучи, була досить надуманою, особливо з точки зору сучасної фізичної хімії. Шкала часу, яку він використав, була божевільною, і навіть мимохідь я міг сказати, що його якісний аналіз був дуже неортодоксальним.
  Я чув, як увійшов Джорді. Він просунув голову за двері й переможно сказав: «У мене є квитки. Спочатку ми смачно повечеряємо, а потім підемо до театру».
  «Чудова ідея, — сказав я. Я поклав зошити назад у валізу й зав’язав її.
  Джорді злегка кивнула. "Знайшли ще щось цікаве?"
  Я посміхнувся. — Нічого, крім того, що Марк повільно ставав слабаком. Він мав щось на думці про горбкові утворення і, очевидно, був цілковито одержимий цим».
  Я засунув валізу під ліжко і пішов переодягатися.
  III
  Їжа була смачною, а мюзикл ще кращим. Рожеві від вина та музики ми повернулися до моєї квартири. Джорді був у захваті та співав одну з пісень із мюзиклу своїм каркаючим голосом. Я припаркував машину перед квартирою і вийшов. Падав дощ, але я думав, що наступного ранку буде сухо. Гарна ідея: я хотів, щоб під час відпустки була гарна погода. Я автоматично подивилася на небо й напружилася.
  «Джорді, у квартирі хтось є!»
  Він подивився на третій поверх і побачив те, що я вже бачив, крадькома рухливе світло в одному з вікон.
  — Це ліхтарик. Його зуби блищали в темряві.
  — Давно я до когось не стукав.
  — Давай, — покликав я, вибігаючи в зал.
  Коли я натиснув кнопку ліфта, Джорді схопив мене за руку.
  «Зачекайте, давайте зараз розберемося». Зачекайте ще хвилину, а потім підніміться ліфтом. Я йду по сходах. Якщо все піде добре, ми будемо нагорі одночасно. Обидва шляхи евакуації покриті.
  Я відсалютував усмішкою. — Так, сержант. Солдатська кров повзе куди не може; Джорді перетворив піймання злодія на ще одну військову операцію — і я підкорився. Я піднявся на ліфті й увійшов до освітленої зали. Джорді не гаяв часу на сходах. Він дихав так спокійно, ніби вийшов на прогулянку. Він жестом попросив мене тримати двері ліфта відчиненими й сам натиснув кнопку верхнього поверху. Я зачинив двері. Ліфт піднявся. Джорді поглянула на мене з усмішкою. «Кожен, хто хоче швидко піти, тепер може піднятися лише сходами. У вас є ключ?»
  Я дав йому свій ключ, і ми разом навшпиньках пішли до моєї квартири. Крізь кухонне вікно я знову побачив мерехтливе світло ліхтарика. Джорді обережно вставила ключ у замок. «Це називається вскочити прямо в будинок», — прошепотів він, швидко повернув ключ, відчинив двері й кинувся в квартиру, як дикий бик, зі мною слідом за ним.
  Я чув, як хтось сказав "Ойо!" дзвінок. Через секунду мені в обличчя спалахнуло яскраве світло, і хтось наштовхнувся на мене біля кухонних дверей. Я не бачив, хто це був, але все одно він добре вдарив мене по голові, мабуть ліхтариком, бо світло згасло. Удар змусив мене на мить похитнутися, але все одно залишився прямо. Притулившись до стіни, я люто вдарив одним коліном. Я почув, як чоловік задихнувся від болю. Далі я почув рев Джорді, мабуть, зі спальні. Я відпустив свого супротивника і вдарив кулаком, здригнувшись, коли вдарив кісточками пальців об кухонні двері. Мій суперник висмикнувся і швидко зник у відчинених дверях. Це все сталося занадто швидко для мене. Я почув, як Джорді вилаявся на все горло, а мої меблі небезпечно скрипнули. Високий молодий голос крикнув: «Скін! Шкіра! Жодної диспропорції! Emplead cuchillosl'
  Потім раптом хтось інший наштовхнувся на мене в темряві. Я знову накинувся.
  Тепер я знав, що цей нападник майже напевно мав ніж і, можливо, навіть пістолет, і від цієї думки в мене закипіла кров. Дивовижно, що може зробити доза адреналіну для людини, яка цього потребує. У світлі з коридору я побачив піднятий ніж, що сяяв, і отримав удар карате по руці, яка тримала ніж. Під голосні крики зловмисник випустив ніж. Я поцілив туди, куди підозрював його живіт, — і промахнувся.
  Щось гойнулося мені в голову збоку, і я впав під вагою чорної фігури, яка стрибнула на мене. Якби він не зупинився, щоб бити мене ногою, то міг би втекти, але я швидко перевернувся, схопив його за ногу і потягнув у коридор.
  Я стрибнув за ним і став між ним і сходами. Він стояв навпочіпки переді мною, його очі бігали ліворуч і праворуч, шукаючи вихід. Потім я побачив, що він кинув мені в голову: валізу Марка.
  Раптом він розвернувся і побіг у глухий кут коридору. Тепер він у мене є! — переможно подумав я і полетів за ним. Однак він зрозумів те, про що я забув: пожежну драбину.
  Можливо, він і міг втекти, але я пірнув на нього і збив його прямо перед пожежною драбиною. Я приземлився так сильно, що задихався, а він спробував ще більше образити, вдаривши мене ногою в обличчя. Коли я похитав головою, щоб усунути запаморочення, він кинув Маркову валізу в темряву. Поки я піднявся на ноги, я вже маневрував між ним і пожежною драбиною. Дивлячись прямо на мене, він засунув руку в кишеню піджака. Я втупився в його руку і миттєво зрозумів, що таке справжній страх. Я кинувся до нього, і він відступив убік, несамовито нарощуючи свій пістолет, який, очевидно, застряг у гільзі. Я щиро вдарив його, і він залишився крутитися на ногах на вершині сходів. Другим ударом я вдарив його об поруччя, але, на мій жах, він упав навзнак. Без звуку він упав у провулок. Здавалося, минула вічність, перш ніж я почув глухий тупіт, який він приземлився. Я вдивлявся в темряву, але нічого не бачив. Я смутно усвідомлював, як мої руки тремтять на металевих поручнях. Позаду почув швидкі кроки. Я обернувся й побачив, як Джорді біжить сходами.
  «Нехай біжать!» — крикнув я. — Вони озброєні!
  Але він не зупинився. Його єдиною реакцією було тупотіння ніг по сходах.
  Високий худорлявий чоловік, який жив поруч зі мною, вийшов у халаті й грубо запитав: «Що це за шум?» Я навіть не можу спокійно слухати радіо».
  «Викличте поліцію», — сказав я. «Збройне пограбування».
  Він зблід і широко розплющеними очима дивився на мою руку. Прослідкувавши за його поглядом, я побачив пляму крові й рвану рану на рукаві піджака. Я не міг пригадати, як мене вдарили, і я також не відчував болю.
  Я знову подивився на сусіда. — Швидше, — сказав я сердито. На сходовій клітці пролунав постріл. Ми обидва були шоковані.
  «Ісусе!» — вигукнув я. «Вони схопили Джорді!»
  Я кинувся сходами вниз і знайшов Джорді в холі. Він ошелешено сидів на підлозі, дивлячись на свої пальці — вони блищали від крові.
  **Цей ублюдок вдарив мене!' — сказав він здивовано.
  — Куди в біса?
  «В моїх руках, я вірю. Принаймні я більше нічого не відчуваю, а він лише раз вистрілив».
  Я подивився на його руку. З кінчика його мізинця текла кров. Я почав сміятися, істеричний вереск, який більше нагадував плач, і припинився лише тоді, коли Джорді постукав мене другою рукою. — Трохи контролюй себе, — коротко сказав він. Я смутно почула голоси й грюкання дверима нагорі, але ніхто ще не наважувався зайти в коридор. Я миттєво знову протверезів.
  — Здається, я вбив одного, — беззвучно сказав я.
  «Дурниця. Ви не можете бити так сильно».
  «Я збив його з пожежної драбини, з третього поверху вниз».
  Джорді подивилася прямо на мене. — Тоді нам варто піти подивитися.
  'Все гаразд?' Ми обидва стікали кров'ю, як худоба.
  Він замотав палець у хустку, який одразу почервонів.
  "Найкращий". І з усмішкою: «Це не можна назвати смертельною травмою». Разом ми вийшли на вулицю та за ріг до провулка, куди вела пожежна драбина. Коли ми завернули за ріг, я раптом побачив спалах світла й почув рев двигуна й грюкання дверей.
  'Стережись!' — крикнув Джорді, хиличись убік.
  Я побачив жовті очі чудовиська, що кинулися до мене, і притиснувся якнайближче до стіни. Машина проминула мене з виттям, так близько, що в штанинах аж лопотіло. Машина з вереском шин вилетіла за поворот.
  Задихаючись, я відштовхнувся від стіни. У світлі вуличного ліхтаря на розі я побачив, як Джорді підвівся на ноги. «Ісусе!» Я запнувся. «Коли ти думаєш, що ти вже мав усе…»
  — Вони не були звичайними грабіжниками, — сказав Джорді, погладжуючи свій одяг. «Занадто наполегливий. Де та пожежна драбина?»
  — Далі, — сказав я.
  Ми повільно йшли в провулок, доки Джорді не спіткнувся об чоловіка, якого я випадково перекинув через перила. Ми нахилилися, щоб подивитися на нього. У тьмяному світлі ми могли побачити його голову, яка була розбита під неможливим кутом. На черепі була глибока кривава вм’ятина.
  — Мертвий, як птах, — сказала Джорді.
  IV
  — То ви думали, що вони говорять іспанською? — спитав ад'ютант. Я втомлено кивнув. «Як тільки ми увійшли, хтось крикнув:
  "Стережись!" а через секунду я вже бився. Через кілька хвилин інший чоловік закричав: «Іди звідси. Не стріляй, використовуй свій ніж». Я думаю, що це був той хлопець, який впав».
  Ад'ютант запитально подивився на мене. — Ви сказали, що він хотів вас застрелити.
  «На той час він втратив ніж, і я переслідував його».
  — Наскільки добре ви володієте іспанською, містере Тревельян?
  «Досить добре. Я працював у Південно-Західній Європі протягом тривалого часу, близько чотирьох років тому, і моє рідне місто було в Іспанії. Тоді я потрудився вивчити іспанську; мови мені підходять».
  Лікар акуратно зав’язав пов’язку на моїй руці і сказав: «Він гарний і тугий, але на вашому місці я б поки що трохи пощадив цю руку». Він схопив сумку і вийшов з кімнати. Я сів і на мить озирнувся. Квартира була схожа на розбомблений польовий госпіталь. На мені були лише штани та пов’язка на руці. Джорді продемонстрував акуратну пов’язку на мізинці. Він пив чай і підносив мізинець, як економ на парафіяльній вечірці. У моїй квартирі був безлад. Те, що не знищили грабіжники, було знищено під час бійки. У кутку без ніжок стояв стілець, а на килимі блищали осколки скла від дверцят книжкової шафи. Кілька стоїчних поліцейських стояли в кутках, а детектив присипав все порошком для відбитків пальців.
  — Ще раз, — сказав ад’ютант. — Скільки їх було?
  Джорді сказав: «Одного разу я вкусив двох».
  — Я теж бачив двох із них, — сказав я. — Але я думаю, що Джорді вже вдарив одного з них. Важко сказати, все сталося так швидко».
  «Той чоловік, який почув, як ти щось сказав, він сказав «ніж» чи «ножі»?»
  Я швидко подумав. «Ножі».
  *'Тоді їх було більше двох.'
  — Їх було четверо, — раптом твердо сказала Джорді. Ад'ютант подивився на нього скептично.
  «Я побачив трьох чоловіків у машині, які виїжджали з провулку. Один за кермом, а двоє швидко сіли. Один лежав мертвий унизу сходів; тож четверо чоловіків».
  — Правильно, так, — сказав ад’ютант. «Звичайно, вони залишили чоловіка в машині. Скажіть, як насправді сталася та стрілянина?»
  Джорді смикнув губами. «Ну як таке буває, з пістолетом, зазвичай». Тон, яким він сказав це, показав, що він вважає це дурним запитанням. Ад’ютант відчув натяк на надмірне хвилювання й сухо продовжив: — Я маю на увазі, які були обставини?
  — Ну, я пішов слідом за тим мерзотником униз по сходах і мало не спіймав його в коридорі. Помітивши це, він швидко, як блискавка, обернувся і простягнув мені шматок вати. Я був так здивований, що сів. Потім я побачив усю цю кров».
  — Ви сказали, що він маленький?
  'Точно. Маленькі двері, менше шести футів заввишки.
  "Добре, двоє хлопців спускалися по сходах, один був у машині, коли один впав з пожежної драбини", - резюмував ад'ютант. У нього була плоска квадратна голова з пильними сірими очима, які він раптом спрямував у мій бік. — Ви сказали, що чоловік першим кинув додолу валізу.
  «Справді».
  — Ми не знайшли валізи, містере Тревельян.
  «Інші, мабуть, підібрали їх», — сказав я. — Прямо перед тим, як нас ледь не переїхали.
  Він тихо сказав: «Звідки вони дізналися, що там валіза?»
  'Я не знаю. Можливо, вони бачили, як він упав. Я думаю, що машина чекала на інших у провулку».
  Він кивнув. — Що було в тій валізі?
  Я швидко глянув на Джорді, яка озирнулася без жодного виразу. «Деякі речі мого брата».
  "Що за е-м… речі?"
  «Одяг, книги... геологічні зразки».
  Ад’ютант зітхнув. — Щось важливе чи цінне?
  — Я так не думаю, — відповів я.
  — А ці чудовиська?
  «Я лише коротко подивився на це. Вони виглядали мені як конкреції марганцю, які зазвичай зустрічаються на дні океану. Нічого особливого, зауважте».
  «Цінний?» — наполягав він.
  «Я не думаю, що хтось, хто знає, що це таке, надасть цьому значення», — сказав я. «Я припускаю, що вони могли б бути цінними, якби їх було трохи легше знайти, але це надто складно пірнати за ними на три-чотири кілометри».
  Ад'ютант глибоко задумався. «Як, на вашу думку, ваш брат відреагує на втрату цих монстрів та інших своїх речей?»
  «Він помер».
  Ад'ютант глянув на мене з новим інтересом. 'O? Коли?'
  «Близько шести місяців тому на острові в Тихому океані».
  Поки він уважно дивився на мене, я продовжив: «Мій брат Марк був океанографом, як і я. Він помер від апендициту кілька місяців тому. Я тільки сьогодні отримав його речі. Щодо тих зразків, я думаю, що це сувеніри з досліджень Міжнародного геофізичного року, в яких він брав участь. Як вчений вони, звичайно, мали для нього певну цінність».
  «Хм», — відповів він. — Вам ще за чимось не вистачає дому, містере Тревельян?
  «Я не знаю».
  Джорді брязкнув чашкою. "Я думаю, що ми їх випередили", - сказав він. «Вони думали, що знайшли щось, але ми не дали їм часу це з’ясувати. Тож один із тих балакунів схопив перше, що потрапило під руку, і втік».
  Я мудро не згадав, що Маркова валіза була під моїм ліжком. Ад’ютант глянув на Джорді з ледь прихованою презирством.
  — Це не звичайна крадіжка зі зломом, — коротко сказав він. «Наприклад, ваша версія того, що сталося, не пояснює, чому вони доклали всіх зусиль, щоб повернути ту валізу, або чому вони використали так багато зброї». Він знову подивився на мене. — Чи знаєте ви, чи були у вас вороги в Іспанії?
  Я знизав плечима. «Я не знаю».
  Він стиснув губи. — Гаразд, містере Тревельян, повернемося до початку. Розкажи ще раз про момент, коли ти побачив світло у своїй квартирі...
  Минуло майже три години, коли поліція нарешті залишила нас у спокої. Наступного ранку вони знову були біля моїх дверей, щоб знову обшукати весь мій дім і вкотре вислухати нашу історію. Ад'ютант був явно незадоволений, але ні він, ні його колеги не могли сказати, що саме не так. І, чесно кажучи, я теж. Чудовий початок свята! Останнє, що сказав мені ад’ютант того ранку, було: «Ми маємо справу зі смертельним нещасним випадком, містере Тревельяне, і це дуже серйозна справа. Я очікую, що ви будете доступні у зв'язку з судовим розслідуванням. Ви не арештовані, — закінчив він ніби протилежним тоном і вийшов із моєї квартири, а за ним його лакеї.
  «Іншими словами, не залишайте місто», — сказав я. «Це був дуже розчарований поліцейський, який щойно пішов».
  Джорді сказав: «Він, мабуть, обв’яже пальці синіми, шукаючи експерта з марганцевих конкрецій. Він вірить, що в цих речах щось є».
  «Я теж, до біса! Але він не стане набагато мудрішим. Звісно, він зателефонує в Інститут, і Джарвіс чи якийсь інший авторитет скаже йому те саме, що я.
  Я встав, дістав із холодильника кілька пляшок пива й заніс їх у кімнату. Дивлячись на це, Джорді сказала: «Інколи у вас виникає гарна ідея. Скажіть мені, невже ті марганцеві конкреції нічого не варті?»
  «Я справді сказав тим копам правду», — сказав я. «Але у Марка, як мені здається, були якісь божевільні ідеї щодо утворення вузликів... У всякому разі, його записи зникли, і без них я не можу перевірити його теорію».
  Потім раптом мені щось спало на думку. «Почекай хвилинку», — сказав я і швидко пішов до своєї спальні. Звісно, вона все ще була там, маленький щоденник у шкіряній обкладинці лежав у мене біля ліжка. У поліції не було причин вважати, що вона не моя, тож вони чемно трималися подалі.
  Я кинув книгу Джорді на коліна. «Вони цього не знайшли. Я хотів тобі сказати, що це було в одному з Маркових костюмів. Що ви думаєте про це?'
  Він відкрив її з цікавістю, але, гортаючи сторінки, я побачив, що інтерес повільно зникає. 'Що це?'
  «Це Маркова варіація стенографії», — сказав я. — Я сумніваюся, що сам старий Пітмен міг би щось з цього зробити.
  — А ці малюнки?
  «Марк був затятим писаком. Маючи велику психологічну проникливість, ви могли б розшифрувати ці речі».
  Я подумки переглядав події минулого дня, намагаючись знайти якийсь зв'язок.
  «Джорді, послухай, — сказав я. «Марк помирає, а Норгаард, його колега, зникає. Джарвіс є джерелом усіх професійних пліток, і коли він каже, що не чув про Норгаарда багато років, це стосується всіх». Я підняв палець.
  «Це пункт один».
  — Що ви знаєте про того Норгаарда?
  — Просто він ще й океанограф. Він швед, але в геофізичний рік був на американському кораблі. Після цього я втратив його з поля зору. Після того року багато дружби розірвалися».
  «Яка його спеціальність?»
  'Океанічні течії. Він один із тих геніїв, які можуть визначити за чашкою морської води, куди вона текла мільйон років тому минулої середи. Я не думаю, що його спеціалізація ще має назву, але поки що я назву її палеоаквалогія — досить ковток».
  Джорді скептично подивилася на мене. «Чи справді вони можуть зробити те, що ти щойно сказав?»
  Я посміхнувся. «Це те, у що вони хочуть, щоб ти вірив, і саме це я роблю. Але я думаю, що це повна теорія, яка базується на дуже невеликій кількості фактів. Я підходжу до цього по-іншому: я аналізую на основі фактів, і якщо хтось хоче побудувати теорію на основі моїх висновків, то він або вона має вирішити для себе».
  «І Марк займався тим же, що й ти, фізичною хімією. Яке йому було діло до того Норгаарда? Мені здається, у них не було багато спільного».
  Я задумливо відповів: «Не знаю, справді не знаю».
  Я думав про ту абсолютно неправдоподібну теорію, яку Марк записав в одному зі своїх блокнотів.
  — Правильно, — сказала Джорді. — Отже, Норгаард зник — за вашими словами. Що ти ще знаєш?»
  «Друга точка — це Кейн. Для мене це все надто випадково. Той Кейн з’являється нізвідки, і через мить у нас на підлозі грабіжники. Він знав про ту валізу. Я сказав йому це».
  Джорді засміявся. «І як ви пов'язуєте чотирьох іспанських грабіжників з Кейном?» Чисто з нетеоретичної точки зору, розумієте?
  «Це гарне запитання. До речі, в цьому теж є щось дивне. Я не міг визначити їхній акцент. Це був діалект, якого я ніколи раніше не чув».
  «Ти не можеш знати всі діалекти іспанської мови», — заспокоїв мене Джорді. «Для цього треба бути іспанцем».
  «Це правда, так». У довгому мовчанні, що послідувало, я намагався зібратися з думками. «Я б хотів отримати цього Кейна».
  — Ти думаєш, що з ним щось не так, чи не так?
  «Справді. Але я не знаю що. З тих пір, як я з ним розмовляв, я намагався це з’ясувати».
  — Вибач, Майку, але я думаю, що ти говориш дурниці, — твердо сказала Джорді. «Мені здається, ти страждаєш від розбурханої уяви. Смерть Марка, а потім крадіжка зі зломом сильно вразили вас... і я також, але я б не заходив так далеко, щоб думати, що Норгаарда вже немає. Мені здається, він просто зручно десь сидить і пише дисертацію про доісторичну морську воду. У мене є ідея. Якщо цей Кейн моряк, то він, мабуть, десь біля доків, і якщо ти так хочеш з ним поговорити, я дозволю своїм хлопцям пошурхати. Голка в стозі сіна, якщо ви запитаєте мене, але ми можемо спробувати».
  «Дякую, Джорді», — сказав я. — Я подзвоню Хелен, щоб розповісти їй про крадіжку зі зломом. Ймовірно, їй не сподобається, що Маркові речі зникли, але це просто так. Я просто трохи пом’якшу це і скажу, що це все-таки нічого не варте».
  — Ти все ще збираєшся віддати їй той щоденник?
  Я задумливо похитав головою. «Який щоденник? Що стосується її, то все було вкрадено. Вона б ніколи не змогла розшифрувати дані Марка, але я міг».
  В
  Тієї ночі мені наснився кошмар.
  Я мріяв про прекрасний острів у Тихому океані з білосніжними пляжами та колихаючимися пальмами. Я не поспішаючи прогулювався по пляжу, поки не помітив, що небо потемніло і знявся крижаний вітер. Я почав бігти, але мої ноги ковзали на м’якому білому піску, тому я не міг просунутися. І я знав, до чого біжу. Нарешті він спіймав мене, коли я притулилася спиною до пальми. Він підходив усе ближче й ближче, розмахуючи іржавим кухонним ножем. Я знав, що це голландський лікар, хоча він кричав іспанською: «Emplead cuchillo - cuchillo... cuchilloV
  Він був п'яний, пахло потом і підходив ближче. Я стояв на місці. Я знав, що він може завдати удару будь-якої миті. Нарешті його обличчя було настільки близько до мого, що я бачив краплинки поту на його блискучому лобі та його тонкому темному обличчі. Це було обличчя Кейна. Він кинувся рукою і глибоко встромив ніж мені в живіт.
  Я прокинувся з криком.
  Я глибоко вдихнув, ковтаючи повітря великими ковтками. Все моє тіло було липким від поту. Рана на руці пекла. І тепер я знав, що не так з історією, яку мені розповів Кейн.
  Двері спальні відчинилися, і я почув, як Джорді бурмотить:
  «Що знову відбувається?»
  — Заходь, Джорді, — сказав я. «Нічого страшного, мені наснився кошмар».
  Я увімкнув світло біля свого ліжка. Джорді сказала: «Ти мене налякав».
  — Я теж, — відповів я, запалюючи цигарку. «Але я теж дещо відкрив, точніше, зараз дещо згадав».
  'Що потім?'
  Я постукав вказівним пальцем по грудях Джорді. «Апендикс Марка видалили багато років тому!»
  Джорді шоковано подивилася на мене. "Але ці некрологи..."
  Я нічого про це не знаю. Я їх ще не бачив, тому не знаю, справжні вони чи ні. Але я знаю, що клятий Кейн шахрай».
  — Ви впевнені в цьому?
  «Я пам'ятаю, де Марка тоді оперували. Я можу це перевірити, але я вже точно знаю».
  «Можливо, той голландський лікар помилявся», — спробувала Джорді.
  «Він, мабуть, до біса хороший хірург, якщо видаляє апендикс, якого вже немає», — сухо сказав я. «Ні, така помилка неможлива».
  — Якщо він не хотів щось приховати. Багато лікарів ховають свої помилки».
  — Ви хочете сказати, що він був некомпетентним? Я на мить подумав, а потім рішуче похитав головою. — Ні, Джорді, це зовсім не так. Під час першого огляду він би вже виявив шрам і знав, що апендикс уже видалено. Він би не став ризикувати всім, відмовившись від так очевидно неправильної причини смерті, чи не так? Ніхто не настільки некомпетентний, щоб це зробити».
  «Хм, так. Якби він хотів щось приховати, то причиною смерті назвав би малярію чи щось подібне, чого неможливо визначити. Ми ще не знаємо, що саме він назвав причиною смерті, чи не так?»
  — Скоро ми дізнаємось. Вони надіслали папери Хелен. І тепер я хочу зловити того Кейна, цього брудного брехуна, ще більше, ніж раніше».
  «Ми робимо все, що можемо», — сказав Джорді, але він не прозвучав особливо оптимістично.
  ДВА
  я
  Тієї ночі мені більше не снилося, але я спав міцно і надто довго. Саме Джорді нарешті розбудив мене, смикнувши мене за плече – і випадково торкнувшись моєї руки. Я обернулася зі стогоном, але він продовжував мене трусити, поки я не відкрила очі. «Тобі є телефон, — сказав він, — Інститут».
  П'яний уві сні я вбрався в халат і взяв слухавку. Це був Сіммс, один із молодших слідчих. — Містере Тревельяне, я так довго сиджу за вашим столом, і мені здається, що ви щось упустили. Я не знаю, чи це важливо, чи ти хочеш це зберегти..."
  'Що це?' Я пробурчав.
  «Марганцева конкреція».
  Раптом я прокинувся. — Де ти це знайшов?
  «Я ні, одна з прибиральниць побачила це під вашим столом і дала мені. Що мені з цим робити?»
  'Тримайся. Я заберу його пізніше. Це пов’язано з... тим, над чим я працюю. Дякую, що подзвонили.
  Я подивився на Джорді. «Приховане благословення. У нас ще є
  £і бульба марганцю. Ви впустили один на підлогу в моєму кабінеті».
  «Чого ти в захваті? Ви казали, що ці речі нічого не варті. Що такого особливого в цій грудці?»
  «Вся ця справа занадто секретна для мене. Я просто хочу це ретельно дослідити».
  За сніданком із сигаретою та чорною кавою я подзвонив Гелен, щоб мені зачитали документи про смерть Марка. Звичайно, вони були написані французькою, і вона також мала проблеми з почерком, але врешті-решт у мене було все. Поклавши слухавку, я сказав Джорді: «Тепер я хочу поговорити з тим лікарем, крім Кейна». Я був розпечений від злості та розчарування.
  «Яка була названа причина смерті?»
  «Перитит після хірургічного видалення апендикса. А це просто неможливо. Цього лікаря звуть Ганс Шоутен. Місце, де він підписав документи, — Танакабое на островах Туамото».
  — Це до біса далеко звідси.
  «Але це не стосується Кейна. Будь ласка, спробуй знайти його, Джорді.
  Він зітхнув. «Я роблю все, що можу, але це велике місто, і тільки ви з Хелен знаєте, як він виглядає».
  Одягнувшись, я поїхав в Інститут, забрав у Сіммса марганцеву конкрецію і відніс її в лабораторію. Я планував проаналізувати цей шматок породи до останнього мінералу. Спочатку я сфотографував його з усіх боків і зробив з нього латексний зліпок. Так було оформлено ззовні. Потім я розпиляв його навпіл алмазною пилкою. Не зовсім несподівано я побачив посередині зуб акули, теж акуратно розпиляний навпіл.
  Одну з двох половин кладу в жорна. Поки цю частину розтирали в дрібний порошок, я почав полірувати зрізану поверхню іншої половини. Тепер почалася справжня робота. До полудня я вже був у дорозі, не в останню чергу тому, що міг спокійно працювати сам. У якийсь момент увійшов Джарвіс. Він був здивований, побачивши мене на роботі.
  — Я думав, ти у відпустці, — сказав він. 'Що ти тут робиш?'
  Він подивився на предмети на робочому столі. Мене це не хвилювало; Я міг проаналізувати все, що завгодно, але все ще впізнавана половина була трохи поза полем зору. Легко сказав: «О, домашнє завдання, на яке я нарешті маю час».
  Він подивився на мене скоса. «Що ти задумав, юначе? Я бачив вас у газеті, знаєте. І до мене також прийшов хлопець зі Скотланд-Ярду і ставив мені всілякі запитання про вас — і про марганцеві конкреції. І він також щось сказав про те, що ти когось убив
  «Позаминулої ночі я спіймав купу грабіжників у своєму будинку. Під час бійки я випадково впустив одну з пожежних драбин». Сам я газет не бачив. Мені взагалі не спадало на думку, що про це будуть писати. Судячи з реакції Сімма, точніше з її відсутності, це не була новина на перших шпальтах.
  «Хм, — сказав Джарвіс, — погана річ. Тут схоже на Чикаго. Вас теж дратує. Але яке це насправді має відношення до марганцевих конкрецій?»
  «Їх викрали з мого дому разом із деякими іншими речами. Я сказав поліції, що вони не мають великої цінності».
  — Це я їм сказав, — гаркнув Джарвіс. «Я припускаю, що люди тепер переконані, що в поспіху ці грабіжники схопили перше, що вони купили. До речі, я не надто чорним тебе намалював».
  У мене були сумніви щодо того, чи повірив Скотланд-Ярд історії зі зломом. Той ад'ютант видався мені підозрілою людиною.
  «Ну, хлопче, я просто залишу тебе одного. Це цікаво?» Він з цікавістю глянув на робочий стіл.
  «Мені доведеться це розглянути», — усміхнувся я.
  Джарвіс кивнув. — Ну, так воно і є, — загадково сказав він і пішов геть. Я глянув на робочий стіл, думаючи, чи є сенс продовжувати. Мій власний досвід, підкріплений думкою Джарвіса, сказав мені, що це звичайна тихоокеанська бульба, але тепер, коли я це зробив, я міг би продовжити. Я дозволив каструлям і сковорідкам спокійно кипіти, а потім пішов до іншої кімнати, щоб сфотографувати поліровану поверхню під електронним мікроскопом. Це зайняло у мене кілька годин роботи. Ці зусилля не зменшили біль у моїй пораненій руці. Зазвичай я б
  «Ми викликали лаборанта, але цього разу я вважав за краще зробити це сам. Пізніше я дуже зрадів цьому, тому що те, що я зрештою знайшов, мене вразило. Я дивився з відкритим ротом на таблицю чисел, що з’явилася. У мене почали виникати найсміливіші підозри. Тоді я став ще зайнятішим. Я акуратно розібрала скляні колби і ретельно вимила кожну частину. Я не хотів залишати слідів того, що зробив. Коли я закінчив, я подзвонив додому.
  — відповів Джорді. — Де ти, в біса, був? запитав він. «До мене додому приходили всі: поліцейські, преса, страховка, все».
  «Це останні, кого я хочу зараз бачити. Вони вже пішли?»
  'Так.'
  Гарно. Гадаю, ви не знайшли Кейна».
  «Справді. Якщо ви не довіряєте цьому хлопцю, чому б вам не сказати поліції? Він зможе знайти це у сто разів швидше, ніж я».
  'Не зараз. Я йду, Джорді. Я маю тобі дещо сказати».
  'Чи ти вже поїв?'
  Раптом я зрозумів, що цілий день нічого не їв і справді голодував. «Занадто зайнятий», — сказав я з надією.
  «Я так не думав? Знаєш що, я збираюся зварити щось у тому твоєму камбузі, один із моїх особливих сортів. Тоді нам не доведеться йти в ресторан, де нас може переслідувати преса».
  'Гарна ідея. Дякую тобі.'
  По дорозі додому я купив кілька газет. Про подію в моїй квартирі більше нічого не було, але в сусідньому магазині все ще була газета з минулого дня. Це було лише коротке повідомлення, десь посередині і досить поверхове. У повідомленні не було вказано, що було вкрадено, і це мене цілком влаштувало. Мені не хотілося, щоб мене розпитували про конкреції марганцю. Я не дуже хороший брехун.
  Повернувшись додому, я побачив Джорді, яка стояла на кухні, огорнута ароматом, від якого в мене пішла сльоза. Вітальня була напрочуд охайною. Я подумав про те, щоб ніколи більше не купувати книжкову шафу зі скляними дверцятами; Мені вони все одно не сподобалися. — За годину буде готове, — крикнула Джорді. — Тож перед обідом ти зможеш відвітритися. Я зараз буду».
  Я дістав із шафи пляшку віскі та дві склянки й схопив свій старий шкільний атлас. Можливо, він був гарним і повністю застарілим, але його все одно можна було використовувати. Я поклав атлас на стіл і відкрив його на подвійній сторінці з регіоном Південних морів. Коли Джорді вийшла з кухні, я сказав: «Ходімо, я хочу показати тобі щось важливе».
  Він побачив ентузіазм у моїх очах і слухняно сів. Наливаючи два віскі, я сказав: «Я дам тобі вступний урок з океанографії, сподіваюся, не надто нудний».
  — Почнемо, Майк.
  «На дні океану, особливо в Тихому океані, є багатство металевої руди у формі невеликих самородків». Я вийняв з кишені половину бульби марганцівки і поклав її на стіл.
  'Як цей, наприклад. У цьому немає нічого загадкового. Кожен океанолог знає ці речі».
  Джорді взяв камінь і покрутив його в руці. — Що це за білий посередині?
  «Один акулячий зуб».
  «Як це могло опинитися посеред скелі?»
  «Це буде, — нетерпляче сказав я, — на другому уроці. Ну, ці самородки складаються в основному з діоксиду марганцю, оксиду заліза та слідів нікелю, кобальту та міді. Для зручності їх називають марганцевими конкреціями. Я не буду розповідати вам зараз, як вони опиняються на морському дні - це буде пізніше, - але їх кількість, безумовно, неймовірно велика».
  Я поклав палець на відкритий атлас і провів вертикальну лінію біля узбережжя американського континенту, від Чилі до Аляски. «Було показано, що в середньому п’ять кілограмів на квадратний метр на площі три мільйони квадратних кілометрів міститься двадцять шість мільярдів тонн марганцевих конкрецій».
  Я поставив палець на Гаваї. «Це центральний риф Південного моря. Шість мільйонів квадратних кілометрів, п’ятдесят сім мільярдів тонн бульб».
  — Прокляття, — сказала Джорді. «Справді без котів».
  Я перевів пальцем далі на південь, до Таїті. «Двадцять мільйонів квадратних кілометрів у центральній і південно-східній частині Тихого океану. Двісті мільярдів тонн бульб. Як порошинки в пустелі».
  «Чому я тільки зараз про це чую? Мені це здається дуже важливим».
  «Ви могли б прочитати про це давно, але не в газеті. Подобається це
  це нецікаво. У професійних журналах це не секрет; вони відомі з 1870 року, з експедиції Челленджера».
  «З цим, мабуть, щось не так, інакше хтось би давно з цим щось зробив».
  Я розреготався. «Звичайно, щось у цьому є. По-перше, глибина. Середня глибина, де знаходять ці речі, перевищує дві з половиною милі. Це довгий заплив, і тиск там надзвичайно високий. Але це можливо. Про це написав дисертацію американський інженер Джон Меро. Він запропонував опустити такий собі гігантський пилосос і висмоктати бульби. Звичайно, створення чогось подібного коштувало б мільйони, і прибуток був би майже незначним при десяти фунтах на квадратний метр. Якби її знайшли на суші, її б назвали худою жилою».
  — Але ж у вас є туз у рукаві, — лукаво зауважив Джорді.
  «Дозвольте сказати так: інформація, яку я вам щойно надав, базується на дослідженнях IGJ, а десять фунтів на квадратний метр — це лише приблизна оцінка...»
  Я тицьнув пальцем у східну частину Тихого океану. Зенкевича з Радянського геологічного інституту — росіяни, до речі, цим дуже цікавляться — вирахував на цьому місці майже сорок фунтів за квадратний метр. Ви знаєте, в деяких місцях це більш поширене, ніж в інших. Вони знайшли п’ятдесят фунтів тут, вісімдесят там, сімдесят там».
  Джорді з цікавістю слухала. «Врешті-решт, це може бути економічно цікавим».
  Довелося його розчарувати. «Ні, це неправда. Не бракує ні марганцю, ні заліза. Якщо ви видобуваєте ці бульби у великих кількостях, ви тільки отримаєте насичення ринку, що призведе до різкого падіння ціни, а потім ви повернетесь на круги своя, дуже невеликий прибуток. Або ще гірше. Велика металургійна промисловість і доменні печі - єдині, що мають достатньо капіталу, щоб, можливо, почати це - ні в чому не зацікавлені. Марганцевих копалень у них на материку вже достатньо. Якби вони також почали з моря, вони б тільки собі пальці стріляли».
  — Ти балакаєш у космосі, — ледь помітно зауважив Джорді. «Куди ти насправді хочеш поїхати?»
  'Просто будь терплячим. Я намагаюся щось прояснити. Тому я сказав, що в цих конкреціях також є сліди інших металів – міді, нікелю та кобальту. Ви можете забути про цю мідь, як мені не цікаво. Але тут, у південно-східній частині Тихого океану, конкреції містять до 1,6 відсотка нікелю та 0,3 відсотка кобальту. Центральний риф Південного моря навіть виробляє конкреції з 2 відсотками кобальту. Просто майте це на увазі».
  «Ісус, Майк, не тримай мене в напрузі, чоловіче».
  Я знав, що дражню його, і мені це подобалося. «Усі ці цифри базуються на дослідженнях IGJ». Я нахилився до нього. «Вгадайте, скільки місць вони вивчали».
  'Не маю уявлення.'
  Я зробив ковток віскі. «Вони копали в шістдесяти місцях і фотографували. Шістдесят уколів у майже сто мільйонів квадратних кілометрів Тихого океану.
  Джорді подивилася на мене. «Більше нема? Цим ти нічого не доведеш, чи не так?»
  «Ортодоксальний океанограф каже: «Дно океану мало відрізняється. Отже, те, що ви знайдете і перевірите в місці X, ви також можете знайти з достатньою мірою впевненості в місці Y, яке ви не перевірили». '
  Я постукав по атласу. «Я завжди мав щось проти такого способу мислення. Звісно, дно океану досить однорідне, але я не думаю, що вам слід робити невидимі висновки. І Марк теж думав про це».
  "Він працював з вами над цим?"
  «Ми ніколи не працювали разом», — просто відповів я. 'Добре, йдемо далі. У 1955 році експедиція Скріппса знайшла приблизно тут бульбу, яка була понад півметра завширшки, п’ятдесят сантиметрів завтовшки і важила тринадцять кілограмів. Того ж року британське кабельне судно виловлювало тут, у Філіппінському каналі, шматок обірваного кабелю. Їм вдалося викопати той кабель із глибини понад п’ять кілометрів. У петлі кабелю вони знайшли грудку чотири фути завширшки та один фут діаметром. Він важив вісімсот п'ятдесят кілограмів».
  — Тепер я починаю розуміти, куди ти йдеш.
  «Спробую сказати простіше. Ортодоксальні хлопці дослідили шістдесят місць на ста мільйонів квадратних кілометрів і досі мають нахабство стверджувати, що знають про це все. Б’юся об заклад, що є місця з марганцевими конкреціями вагою двісті п’ятдесят кілограмів на квадратний метр. І Марк знав, де, якщо я правильно розумію його записи».
  — Я думав, ти хочеш сказати щось про кобальт. Для нитки з ним.
  Я вже не міг приховати хвилювання. «Це все. Найбільший вміст кобальту в марганцевій конкреції становив трохи більше двох відсотків». Я ковзнув половиною бульби по столу пальцем. «Я проаналізував це сьогодні. Він містить десять відсотків кобальту, а кобальт, Джорді, коштує більше, ніж усі разом узяті. Ракетобудівники вбили б за це!
  II
  Ми наїлися тушонки Джорді досхочу. До півночі ми обговорювали цю тему до кінця, поки не було нічого нового сказати. Підхопивши наболіле я сказав:
  «Я б хотів, щоб у мене ще були ті зошити. Це були лише приблизні нотатки, і Марк також досліджував багато глухих кутів — деякі з його висновків були справді абсурдними — але я все одно хотів би, щоб їх не вкрали».
  Джорді смоктав свою люльку, булькаючи. «Я хотів би знати, чому вони були вкрадені — і ким».
  — Отже, ви також вважаєте, що вони мають відношення до смерті Марка?
  «Це я точно знаю. Він шукав щось, що могло б заробити багато грошей..."
  «...і за що його хтось убив», — закінчив я його речення. «Але хто? Кейн? Це здається мені малоймовірним. Жоден праведний вбивця не проїжджає півсвіту, щоб повідомити найближчих родичів».
  До цього мало що додати. Деякий час ми мовчали. Тоді я обережно сказав: «Якби ми тільки змогли дістати тих Схоутенів».
  «Це на іншому кінці земної кулі».
  «Мені здається, Марк був на сліді величезної кількості конкрецій із високим вмістом кобальту», — тихо сказав я. «Він був непоганим ученим, але, знаючи його, він, мабуть, найбільше цікавився фінансовою цінністю свого відкриття. «Я вважаю його теорії тривожними, але, чесно кажучи, також дуже захоплюючими».
  'Так?'
  «Тож я хочу почати з цього».
  — Ви маєте на увазі організувати експедицію?
  «Точно». Тепер, коли я сказав це вголос, усі мої шалені ідеї раптом почали втілюватися в життя.
  Джорді вибив свою люльку. «Скажи чесно, Майку: ти цікавишся цим науковим чи... особистим? Ви не були хорошими друзями з Марком. Ви робите це тому, що вважаєте, що Тревельяни повинні мати можливість займатися своїми справами, не будучи розореними, чи це щось інше?»
  «Це та багато іншого. По-перше, хтось зі мною возиться і мені це не подобається. Мені не подобаються грабіжники та витягувачі ножів, і я також не люблю, коли в моїх друзів стріляють. І точно не те, що мого брата вбили — якщо це справді так — незалежно від того, що я особисто про нього думав. Але, звісно, є й частка професійного інтересу; ця знахідка мене захоплює. Це може означати для океанографії те ж саме, що означала теорія еволюції для біології. А ще є фінансовий аспект».
  — Так, — сказала Джорді. — Гадаю, на цьому можна заробити гроші.
  «Розраховуйте на це. Якщо міркувати мільйонами, то можна відразу зупинитися через надзвичайну скупість. Це стосується мільярдів».
  Джорді ще не піддавалася. 'Ти справді так вважаєш?'
  — Справді, — твердо сказав я. — Звичайно, достатньо для кількох убивств.
  — Скільки коштувала б така експедиція?
  Я вже думав про це. — Корабель, плюс п’ятдесят тисяч фунтів на спеціальне обладнання, плюс провіант і поточні витрати.
  «Скільки часу тривають стягнення?»
  Я скривився. «Це один із великих знаків запитання. Хто міг таке сказати під час такої операції?»
  «Знаєте, багато грошей. І це стосується території в сто мільйонів квадратних кілометрів, ви сказали?»
  — Я не зовсім божевільний, — сказав я. «Я вже знаю чимало місць, де можна знайти конкреції з високим вмістом кобальту. Крім того, є те, що я можу пригадати про розрахунки Марка, які, якщо добре подумати, все-таки не такі вже й божевільні. І тоді ми маємо ось що: я впевнений, що ми можемо дійти до кінця». Я ненадовго підняв щоденник Markff, який носив у нагрудній кишені. Одним ударом Джорді зчепив його руки. — Тоді гаразд. Якщо ви можете забезпечити капітальні та поточні витрати — і бог знає де — я забезпечу корабель. Моя стара EsmeraldaT вам у пригоді
  «Ісус, це ідеально для малобюджетної експедиції!» Я пильно подивився на нього, намагаючись стримати частину свого ентузіазму.
  «Ви впевнені, що бажаєте взяти участь?» Знаєте, це досить ризиковано».
  Джорді розреготалася. «О, ви щойно згадали кілька мільярдів. Крім того, один із тих виродків допоміг мені кінчиком пальця до філістерів. Він мене не дуже цікавить, але я хотів би заволодіти його клієнтом. І, до речі, ці американські туристи починають мене дратувати. Я припускаю, що у вас вже є якісь ідеї щодо фінансів? Я маю на увазі, що без спонсора ви можете забути про це відразу».
  Я думав про це останні кілька годин між розмовами. Поки що весь мій план склався, як пазл.
  Я задумливо сказав: «Цього тижня я зустрів Клер Кемпбелл. Вона тут з батьком на якійсь конференції. Я повинен мати його».
  «Хто цей Кемпбелл?»
  'Джонатан Кемпбелл - завжди в повному складі. Шотландсько-канадський гірничий бос. Марк деякий час працював у нього після IGJ — щось пов’язане з новою розробкою в Південній Америці... — Мій голос замовк, і Джорді запитально подивився на мене. Те, що я щойно сказав, чомусь мені щось нагадало, але я не міг зрозуміти й похитав головою.
  «У нього є гроші?»
  «Гори», — сказав я, знову зосереджуючись. — Він має репутацію неабиякого авантюриста, тому наш план може йому сподобатися. Він втратив багато грошей на цьому підприємстві в Південній Америці; Думаю, тому що всі його шахти раптово націоналізували, але, напевно, у нього залишилося достатньо, щоб скористатися ще одним шансом».
  — Звідки ти все це знаєш про Кемпбелла, Майку? Я не знав, що ви стежите за звітами фондового ринку.
  «Після IGJ я ненадовго подумав про те, щоб попрощатися з чисто науковими дослідженнями. Оплата досить низька порівняно з корпоративним світом, тому я подумав про роботу, яка б більше відповідала моїм дорогим смакам».
  Я коротко вказав на свій скромний салон. «Багато колег робили те саме, Марк серед інших, тому я також слухав. Ось як я отримав Кемпбелла».
  — Ти не пішов до нього на роботу.
  'Немає. Розумієте, він уже взяв Марка, а мені не хотілося мати Марка як колегу. Приблизно тоді мені також надійшла пропозиція працювати в інституті – менше грошей, але набагато приємніша робота. Марк залишив IGJ і суто наукові дослідження. Я ніколи не зустрічав самого Кемпбелла, але я зустрічав його доньку у Ванкувері. Марк взяв її на буксир. З вигляду це була велика справа... це мало бути, донька боса і все таке».
  Голос Джорді був таким же холодним, як і мій. — Бідна, дурна річ.
  Я думав, що це було останнє, про що вона мені нагадала, і думав, як швидко вона відкрила б справжній характер Марка. У той час вона не здалася мені людиною, яка дозволила б себе довго дурити. Все ж я сподівався, що між ними нічого не сталося, бо це могло вплинути на ставлення Кемпбелла до мене.
  «Як довго Марк працював на Кемпбелл?»
  — Недовго — півтора року чи близько того. Потім він відправився в північну частину Тихого океану, щоб працювати з Norgaard. Це останнє, що я чув про нього. Я точно не знаю, що вони зробили. Наскільки я знаю, у жодного з них не було відповідного човна чи інструментів для належного дослідження».
  «Але якщо цей Кемпбелл — бос шахтарів, чому ви думаєте, що він захоче фінансувати таку глибоководну пригоду?»
  «Це не так вже й дивно», — відповів я. «Він видобуває метали. Не золото і срібло і не інша крайність, мелені метали. Він займається оловом і міддю, а також добув трохи платини. Зараз він, здається, зосереджується в основному на сплавах - титані, кобальті, ванадію тощо. Тепер, коли космічні подорожі зробили такий великий крок, інтерес до цих металів великий».
  «Як він насправді це робить?» — з цікавістю запитав Джорді. «Я маю на увазі інвестування».
  «Він зловживає вченими такими, як ми. Він наймає кількох хороших, наприклад Марка, кількість яких постійно змінюється, але переважно геологів, звичайно. Потім він організовує польові експедиції у віддалені райони, знаходить зерно руди, інвестує мільйон у дослідження та розробку, а потім вилучає та продає хлопцям з великими грошима. Я чув, що він вклав два мільйони доларів і рік свого часу в одне зі своїх останніх підприємств, а потім продав його з чистим прибутком у півтора мільйона. Непогано для року роботи, чи не так?»
  «Звичайно ні. Але я б сказав, що для цього також потрібен великий досвід і набагато більше мужності».
  «О, можна посперечатися, він розумний хлопчик. Сподіваюся, він ще в місті. Завтра подивлюся».
  «А Кейн? Послати за ним поліцію?»
  Я енергійно похитав головою. 'Ще ні. Все, що вони роблять, це посилають повідомлення на Таїті. Я не дуже довіряю діяльності французької колоніальної поліції, особливо коли є легальні документи про смерть. Це спричинило б лише затримки. Ні, я сам побачу, чи зможу обдурити Кемпбелла. Господи, я хотів би поговорити з тим лікарем Шоутеном».
  Джорді задумливо потер підборіддя. «Якщо ми справді це зробимо, я хочу внести деякі зміни в команду. Я хочу мати кількох хлопців, яких я знаю з минулого. Наприклад, мені цікаво, чи є у Ієна Льюїса щось на руках. Коли я зустрів його кілька місяців тому, він сказав, що йому дуже нудно».
  Я смутно пам’ятав високого, сухорлявого шотландця. — Тоді що він зробив?
  — О, у нього був котедж десь у шотландській пустелі, звідки він дуже хотів утекти. Б’юсь об заклад, що зможу зібрати принаймні півдюжини хороших хлопців, усі вони — досвідчені бійці, а також деякі з морським досвідом. І в мене є ще кілька, які я також візьму з собою в цю подорож».
  Я почав отримувати туманне уявлення про те, що Джорді мав на увазі. — Стривай, що ти плануєш?
  «Я ще не зустрів лиходія, який міг би зрівнятися зі старою командою твого тата. Можливо, вони вже не такі молоді, але й не дуже старі, і всі вони досвідчені командос. Знаєте, не всі з них виявилися хорошими сім'янинами».
  — Що ти взагалі мав на увазі — приватну армію?
  — Непогана ідея, — відповів він. «Якщо минула ніч є передчуттям того, що має статися, нам це потрібно».
  Я зітхнув. «Добре, сержант Вілкінс. Але ніяких «добрих батьків» чи людей з іншими зобов’язаннями. І зачекайте, поки я поговорю з Кемпбеллом, перш ніж давати якісь обіцянки. Без грошей ми нічого не можемо».
  «О так, гроші», — сказала Джорді й замовкла.
  III
  Дуже рано наступного дня мене відвідав ад'ютант і один із його людей. Джорді вже пішов, і я дуже хотів шукати Кейна, але не показав цього. Ад'ютант був підозрілий, але поводився так, ніби проблеми не було. Я вважаю, що він був у розгубленості, бо не знав, у чому саме бути підозрілим. Він запитав: «Ви знаєте когось у Південній Америці?»
  «Наскільки я не знаю», — відповів я.
  «Хм. Чоловік, якого ви вбили, міг бути південноамериканцем. На його одязі були ярлики з Ліми, Ріо та Монтевідео. Насправді він міг бути звідки завгодно, крім Бразилії».
  «Це вирішує одну з моїх проблем. Я не міг розставити його акцент. Як його звали?»
  Він похитав головою. — Ми не знаємо, містере Тревельян. Ми знаємо лише те, що він родом з Південної Америки. Ви справді впевнені, що не знаєте південноамериканців?»
  'Дуже впевнений.'
  Він вирішив піти іншим шляхом. «Це чудово, науко. Тепер я знаю все, що потрібно знати про марганцеві конкреції».
  — Тоді ти знаєш більше за мене, — сухо відповів я. «Це не моя спеціальність. Вам було цікаво?»
  Він кисло-солодко посміхнувся. 'Не дуже добре. Вони мають приблизно таку ж цінність, як гравій у моєму саду. Ви впевнені, що в тій валізі не було нічого цінного?»
  — Повірте, там не було нічого, крім мотлоху. Те, що завжди є в дорожніх валізах, крім тих бульб».
  — Тоді, здається, містер Вілкінс мав рацію. Що цих людей спіймали до того, як вони дійсно знайшли щось цінне».
  Я не впав на це. Ад'ютант ні на мить не повірив, що має справу зі звичайною крадіжкою зі зломом. Я випадково сказав: «Я теж так думаю».
  "Попередня експертиза наступної середи", - сказав він. «Звичайно, ви обидва отримаєте офіційне повідомлення».
  — Я подбаю, щоб я був там.
  Коли вони поїхали, я почав думати про Південну Америку. Це було ближче до Тихого океану, ніж Іспанія, це все, про що я міг думати. А потім, мабуть із запізненням, я подумав про стосунки Марка з Джонатаном Кемпбеллом і його роль у якомусь гірничодобувному підприємстві в Південній Америці. Це може бути над чим подумати. Однак я не міг нічого з цього зробити і вирішив поки що забути про це. Набагато легше знайти багатого канадця серед мільйонів лондонців, ніж безгрошового австралійця. Ділки багатих зазвичай десь зареєстровані. Інститут дав мені адресу конференц-центру, а там дали назву готелю Кемпбелла. Під час третього телефонного дзвінка я його додзвонив. Він прозвучав коротко, майже тупо. Так, він міг приділити мені рівно півгодини свого часу об одинадцятій; було вже пів на десяту. Здавалося, він хотів сказати: якщо я вважаю, що ти витрачаєш мій час, ти вийдеш за хвилину. Саме стільки тривав телефонний дзвінок.
  Об одинадцятій мене відвели до номеру Кемпбелла в Дорчестері. Він сам відкрив двері. «Тревельян?»
  «Справді».
  "Увійдіть."
  Він провів мене до кімнати, яка, мабуть, була розкішною вітальнею, але тепер була умебльована як тимчасовий офіс із письмовим столом, шафою для документів і секретером. Він відпустив її, сів за свій стіл і жестом запросив мене сісти навпроти нього. Це був кремезний, кремезний чоловік років шістдесяти, із засмаглим квадратним обличчям, на якому час залишив свій слід. Хтось колись сказав, що після сорока кожен відповідає за своє обличчя; якщо так, то Кемпбелл несе велику відповідальність. У нього були очі, як кристали льоду, а його жилаве волосся було сталево-сивим. Його костюм був добре покроєний, і лише слабкий акцент нагадував йому про його канадське походження.
  Я подумав, що зловити його зненацька — найкращий спосіб впоратися з ним. Я вийняв із кишені половину бульби марганцівки й поклав її на його промокальну машину. — Десять відсотків кобальту, — прямо сказав я. Він підняв камінь і оглянув його з усіх боків, не виявляючи ніякої реакції.
  — Звідки це взялося?
  «З дна Тихого океану».
  Якусь мить він уважно подивився на мене, а потім запитав: «Ви родичі того Марка Тревельяна, який працював у мене деякий час тому?»
  «Це був мій брат».
  'Був?'
  'Він помер.'
  Кемпбелл спохмурнів. «Як і коли?»
  — Близько чотирьох місяців тому десь у Тихому океані.
  — Мої співчуття, — недбало сказав він. «Хороший дослідник».
  Я не пропустив його обережний тон. Мені спало на думку, що він теж побачив Марка або був свідком того, як веде мій брат. Що стосується бізнесу, то я подумав, можливо, це якось пов’язано з донькою Кемпбелл? У всякому разі, я не мав уявлення, чи це мені на шкоду, чи на користь. Він продовжував дивитися на мене, не звертаючи уваги на марганцівку. «Тревельян… Я щойно почув це ім’я. О так!' Він схопив газету з полиці й відкрив її. «Ви цей Тревельян? Людина, яка вбила людину, захищаючи дім і вогнище? мій дім - мій замок?
  Я помітив заголовок: ВЧЕНЕЦЬ УБИВ ГРОМІШНИКА. Все ще дуже м’яко, принаймні для цієї газети. — Справді, — сказав я. Стиснувши губи, він відклав газету і одразу напав. «Це марганцева конкреція. На дні Тихого океану їх мільярди. До речі, і в Атлантичному океані».
  «Але не так багато», — відповів я. «І значно нижчої якості. Занадто багато осаду.
  'Це правда.' Він підкинув камінь у повітря і знову впіймав його.
  «На сьогоднішній день найвищий вміст кобальту в марганцю становить трохи більше двох відсотків. Воно прийшло з середини Тихого океану. А цей?»
  Я подивився на нього рівно й похитав головою. Раптом він розреготався. Раптом він став зовсім іншим; насправді у нього була чарівна посмішка. «Гаразд, спроба безкоштовна», — сказав він. «Ви навіть не уявляєте, як часто вони впадають на це. Ви також знаєте, чому я так багато знаю про марганцеві конкреції?»
  «Мені було цікаво про це».
  «Від твого брата. Кілька років тому він попросив мене профінансувати для нього експедицію. Чесно кажучи, спокуса була велика».
  — Тоді чому ти цього не зробив?
  Якусь мить він замовк. Потім: «Я потрапив до пекла в Південній Америці. Я не був до цього готовий, тому раптом опинився без ліквідних активів. Приблизно в той час твій брат покинув мене, і з того, що він мені сказав, я не міг зробити це сам».
  «Тоді я сподіваюся, що ти зараз у кращому становищі, — сухо сказав я, — бо це було саме моє запитання — чи хочеш ти фінансувати експедицію для мене».
  — Я вже про це підозрював, — так само сухо відповів він. Знову вхопився за марганцевий вузлик. — Треба сказати, що ти принаймні надав більше доказів, ніж твій брат. Він міг красиво говорити, але ніколи нічого конкретного не показував. Отже, цей містить десять відсотків кобальту?
  — Я сам вчора вдень міряв, тобто в другій половині.
  «Чи можу я повторно проаналізувати це незалежно?»
  — Давай, — сказав я нейтрально.
  Він засміявся, знову широко повертаючи ручку чар. «Гаразд, Тревельяне, ти добиваєшся свого. Я тобі теж вірю».
  «Я хотів би, щоб ви його проаналізували», — сказав я. «Я міг би отримати незалежне підтвердження. Але мушу сказати, що це єдиний доказ, який я можу надати».
  Його рука стиснула камінь. «Тепер, я думаю, буде дуже весело. Думаю, ви знаєте про це набагато більше, містере Тревельян. Чому б тобі просто не пояснити себе?»
  Я вже вирішив, що не повинен приховувати жодної інформації, якщо справді буде співпраця; Це не могло завдати великої шкоди. Так я почав, а коли закінчив говорити, домовлені півгодини вже минули. Він вислухав мою розповідь у цілковитій тиші, а коли я закінчив, сказав: «Дайте мені перевірити, чи правильно я зрозумів». Пункт перший: ваш брат загинув десь у Тихому океані; пункт другий, чоловік на ім’я Нельсон, якого ви не знаєте, надіслав вам валізу нотаток і марганцевих конкрецій; пункт третій, хлопець на ім'я Кейн з'являється і розповідає історію, яку, на вашу думку, він вигадав; пункт четвертий, валізу вкрали, ймовірно, пара південноамериканців, один з яких убитий у бійці; пункт п'ятий, у вас залишився один бульба, який при аналізі виявляється містить неймовірну кількість кобальту; і пункт шостий, у вас випадково є щоденник вашого брата, який ви навіть не можете прочитати».
  Він деякий час дивився на мене, а потім люб’язно сказав: «І виходячи з цієї інформації, ви просите мене інвестувати мільйон?»
  Я встав. — Вибачте, що забрав ваш час, містере Кемпбелл.
  «Сідай, ідіот. Не викидайте рушник відразу. Я ж не казав, що не буду цього робити, чи не так?» Прочитавши вираз мого обличчя, він продовжив: «Але не те, що я це роблю. У вас із собою той щоденник?»
  Замовкши, я вийняв її з кишені й посунув через стіл Кемпбеллу, який відкрив книгу й почав швидко її гортати. — Хто взагалі навчив вашого брата стенографії? — запитав він з огидним виглядом. 'Св. Вітус?
  «Це засновано на методі Пітмена», — пояснив я. «Але Марк відкоригував це тут і там». Я міг би сказати, що Марк завжди мав щось таємниче щодо себе, що він ніколи не хотів, щоб хтось знав, що він робив. Проте я мудро тримав язика за зубами. Кемпбелл відклав щоденник. «Можливо, ми зможемо щось отримати з цього», — сказав він. «Через графолога чи що». Він розвернув стілець і почав дивитися у вікно на Гайд-парк. Минуло багато часу, перш ніж він знову заговорив. — Знаєш, що мене справді цікавить у тій твоїй малоймовірній історії?
  'Добре?'
  «Ці південноамериканці», — сказав він, на мій подив. «У мене погані спогади про Південну Америку. Я втратив там десять мільйонів. Саме тоді експедиція Марка пішла не так, і багато іншого теж. І тепер Марк повернувся - у певному сенсі, і тепер південноамериканці знову вступають у гру. Що ти думаєш про це?'
  — Нічого, — відповів я.
  «Я не вірю у випадковість. Не з чимось таким. Те, що я повинен взяти до уваги, це те, що поза вашим контролем, я думаю. Міжнародне право щодо експлуатації, особливо за межами континентального шельфу, на морському дні. Міжнародні зв'язки. Тому спочатку мені потрібно більше дізнатися про область, де ви хочете шукати. Фінанси. Розподіл. Ринок.'
  Я був трохи шокований тим, що він сказав. Можливо, я був занадто розсіяним професором. Я навіть на мить не замислювався про суворі факти міжнародної торгівлі. Водночас, однак, я не почув у голосі Кемпбелла нічого, що вказувало б на відмову чи навіть на сумнів; він просто переглядав у своєму розумі плюси і мінуси потенційного нового підприємства, і, якщо я не помиляюся, він бачив більше плюсів, ніж мінусів. У його ставленні було щось безперечно авантюрне, і це додало мені нової сміливості. Я підозрював, що, як і старий друг Джорді Ян Льюїс, він знаходить життя дещо нудним і його приваблює мій незвичайний план. Кемпбелл знову вказав на марганцеву конкрецію. «Для промислової цивілізації абсолютно необхідні дві речі: дешева робоча сила і дешева сталь. Який у цьому вміст оксиду заліза?»
  «Тридцять два відсотки ваги».
  «Це вирішальний фактор. Кобальт робить це економічно доцільним, і результатом є дешева, але високоякісна залізна руда, величезна купа марганцю, а також трохи міді, ванадію та будь-чого іншого, що можна видобути. Дешеві метали, які коштують мільярди доларів і дешевші, ніж будь-хто інший. Ми можемо перетворити це на одну красиву, всебічну справу, якщо підійдемо до цього ретельно. А під обережністю я маю на увазі стриманість».
  «Справді. Мені вже доводиться тримати поліцію на зв’язку, і вони думають, що в крадіжці зі зломом є щось підозріле».
  Кемпбелл виглядав задоволеним. «Добре. Ти зрозумів."
  — Тоді ви профінансуєте мою експедицію? Я запитав. Це було надто легко, подумав я, і мав рацію.
  'Я ще не знаю. Спочатку я хочу розпитати тут і там у місцях, куди я можу піти, а ви ні. Хто знає, можливо, я знайду для вас того Кейна. Крім того, ви насправді не в змозі зробити багато чого на даний момент; зрештою, ти вбив людину». Цього разу його усмішка була радше похмурою, ніж чарівною. «Не те, щоб я вас звинувачував — я також знаю, що робити, — але давайте зачекаємо попереднього розслідування, перш ніж щось робити».
  IV
  До попереднього обстеження залишалося ще шість днів, шість найдовших у моєму житті. Щоб згаяти час, я почав працювати над звітом про дослідження, який мені ще потрібно було написати. Це, звичайно, не було блискуче; У мене було надто багато, щоб зосередитися.
  До кінця тижня Джорді так і не знайшла Кейна, хоча той точно не був бездіяльним. «Це безнадійно», — сказав він мені. «Голка в стозі сіна набагато легша; тепер я ніби шукаю певний шматок сіна».
  — Може, його взагалі немає в Лондоні.
  Істина, яка нікуди нас не привела. Проте в день попереднього розслідування Кейн раптово знайшовся – вірніше, він знайшов мене.
  Він подзвонив у двері моєї квартири саме тоді, коли я збирався йти до суду. Джорді вже пішов, як зазвичай, і зустріне мене там. Кейн виглядав трохи втомленим з його налитими кров’ю очима та поперченою щетиною. Він булькаючи кашлянув і сказав: «Вибачте, що потурбував вас, містере Тревельян, але ви сказали, що я можу підійти».
  Я здивовано подивився на нього і стримав запитання, якими насправді хотів закинути його. Я дозволив йому увійти і швидко подумав, наливаючи йому чашку кави. Джорді та Кемпбелл мали до цього таку ж причетність, як і я; Крім того, я хотів мати свідків, коли допитував Кейна. Я вирішила взяти це обережно, хоча ледь могла контролювати себе, просто дивлячись на нього. Я змусив себе ласкаво посміхнутися. — Вам уже досить Англії, містере Кейн?
  «Гарна країна, але погана погода, чи не так? Блін, нам би знадобився дощ у Квінсленді».
  "Ви добре провели час?"
  «Могло б бути краще», — сказав він. — Але моє перебування тут закінчилося. Знаєш, я знову не зміг втриматися від азартних ігор».
  «Шкода тобі».
  Він подивився на мене з надією. — Містере Тревельян, ви сказали, що, можливо, зможете організувати для мене дорогу назад. Тепер мені було цікаво...
  — Тобі негайно повертатися в тропіки?
  Чомусь це питання йому не сподобалося. — Не обов’язково, але в мене не залишилося ні червоного цента. Якби в мене були гроші чи робота, я міг би залишитися на деякий час. Я думав, ти можеш..."
  Я сказав: «У мене є друг, який зараз зашпаклює свою яхту». Ми хотіли разом покататися, і я думаю, що йому потрібна команда. Що ти думав?'
  Він одразу огризнувся. «Фантастика, містере Тревельяне!»
  Я відкрив юридичний блокнот і штовхнув його йому, намагаючись приховати своє хвилювання. «Напишіть, де ви зараз зупинилися, і я переконаюся, що мій друг зв’яжеться з вами. Звичайно, він захоче поговорити з вами першим, але я переконаюся, що все організовано. І я також дам тобі аванс, щоб ти впорався з першого разу. Добре?
  Він записав адресу. «Домовилися зустрітися. Щиро дякую, містере Тревельяне.
  «Ні, дякую», — великодушно сказав я. "Ти заслуговуєш на це."
  Я дав йому фору і швидко пішов на корт. Раптом мені стало набагато краще. Мені було ще про що подумати, і, крім того, тепер у мене була важлива ланка в моїй історії для Кемпбелла. У мене не було часу розповісти Джорді, але я з нетерпінням чекав розповісти це після слухання.
  Це стало рутинним розслідуванням. Лікар підтвердив причину смерті, а потім мене викликали на лаву підсудних, а за нею одразу й Джорді. Ми обмежилися фактами, не вдаючись у подробиці, але я бачив, що Джорді весь час чітко тримав свій поранений палець. Після Джорді настала черга мого сусіда, а потім поліції дозволили щось сказати. Коли Джорді робив свою заяву, я оглянув кімнату й побачив Кемпбелла, який сидів позаду. Він коротко кивнув мені, а потім знову звернув увагу на Джорді. На лаву запасних викликали ад'ютанта. Він підтвердив, що знайшов у правій кишені загиблого револьвер, автомат Беретта. Мушка застрягла в порваній накладці. Від його слів мені стало набагато легше, тому що це був важливий момент у моєму захисті. Я дивився судді прямо в очі. Він не відводив погляду — хороший знак. Ходили деякі розмови про те, що у загиблого немає жодної особи.
  Був і несподіваний свідок, принаймні для мене. Професор Джарвіс був викликаний для надання експертних свідчень. Він розповів судді, що таке марганцеві конкреції, і навіть показав одну. Суддя запитав більше про цінність марганцю, але Джарвіс відповів у своїй власній прямолінійній манері. Це була формальність, не більше того. Раптом усе скінчилося. Судді не потрібно було багато, щоб зробити висновок, що це був випадок самозахисту. Він завершив справу повчальною промовою про те, що для англійця його будинок може бути священним, але це не дає йому права брати закон у свої руки. Якби було трохи більше обережності, подумав він, смерті б не було. Однак те, що трапилося, не можна було повернути назад. Пан Майкл Тревельян зміг залишити суд вільною людиною, без жодної плями на своєму імені.
  Ми всі встали, коли він пішов геть, а потім одночасно пішли до виходу. Клерк підштовхнувся до мене й простягнув записку. Повідомлення було коротким і діловим: приходьте до мого готелю. Кемпбелл.
  Я показав записку Джорді, яка з ентузіазмом почала ляскати мене по спині. «Сподіваюся, це означає те, що я вважаю», — сказав я. — Я маю багато вам розповісти.
  Ми вийшли за течією. Багато людей вітали мене за те, що я вбив людину і не був там
  «був за це покараний, і деякі журналісти почали ставити мені сотні питань. Нарешті я побачив чоловіка, якого шукав. Мені довелося бігти, щоб наздогнати його, а за ним упритул йшов Джорді. Це був професор Джарвіс.
  Він побачив, що я підходжу, коротко помахав палицею і зупинився.
  «Ну, добре закінчилося, хлопче», — сказав він.
  «Частково завдяки вам».
  «Зграйка нелюдів», — пробурчав він. «Всі знають, що ці бульби практично нічого не варті — абсолютно нецікаві з економічної точки зору».
  «Мені було цікаво, чи можна поговорити з тобою на хвилинку», — сказав я. — Тут, бажано не в Інституті. Це було можливо. Ми сиділи на низькій стіні вздовж корту, гріючись на водянистому сонці.
  — Я нічого не можу вам сказати, — сказав професор. «Я запитував про Норгаарда, але це не дало жодних результатів. Цей хлопець, здається, зник з лиця землі».
  «Коли ви востаннє чули про нього?»
  «О, приблизно шість чи сім місяців тому, коли він був із твоїм братом. Вони були зайняті пошуком тих островів навколо Таїті.
  «Коли Норгаард почав співпрацювати з Марком?» Я запитав.
  'Гляньте. Мабуть, це було рік чи два тому, після того, як Марк покинув ту канадську компанію. Так, справді. Після того як йому довелося залишити IGJ, він поїхав до Канади. Він працював там у Кемпбелла рік або два, а потім почав працювати з Норгаардом. Я точно не знаю, що вони зробили. Вони ніколи нічого не публікували».
  Він був до біса добре поінформований, я подумав. Тоді я раптом напружився. «Що ви маєте на увазі, що йому довелося залишити IGJ?»
  Джарвіс зніяковіло дивився вперед. «О, я не повинен був цього казати», — пробурмотів він.
  «Я хотів би знати. Для Марка це вже не має значення».
  «Це неправильно. Про мертвих... і все таке, знаєте».
  — До кінця, — сказав я. — Давай, усе-таки це залишиться в сім’ї.
  Джарвіс подивився на кінчик свого начищеного черевика.
  "Ну, я ніколи не знав, про що це було - це було приховано, ви знаєте, - але, очевидно, Марк підробив деякі результати дослідження".
  «Сфальсифіковані цифри?»
  «Справді. Це було відкрито випадково. Звісно, тоді йому довелося піти. Але ми - IGJ вирішили не доводити це. Ось як він зміг отримати цю роботу в Канаді після того, як його звільнили».
  «Отже, тому він пішов рано. Мені вже було цікаво, що це таке. Що він насправді тоді робив?»
  Джарвіс знизав плечима. «Я не пам’ятаю, але це точно було пов’язано з глибоководними дослідженнями. Можливо, конкреції марганцю? Звичайно, це могло бути що завгодно, але мені все одно не сподобалося. Джарвіс продовжив: «Чесно кажучи, мені не подобався твій брат. Я йому не довіряв. Тому я не був здивований, що він сфальсифікував свої результати».
  — Справді, — сказав я. «Багатьом людям не подобався Марк, включаючи мене. Це був також не перший раз, коли він псував свої оцінки. Він уже робив це в школі». І в університеті. Не кажучи вже про його особисте життя.
  Джарвіс кивнув. «Мене це теж не дивує. І все ж, хлопче, це не означає, що я не довіряю жодному Тревельяну. Ти для мене в десять разів дорожчий за свого брата».
  — Дякую, професоре, — зворушено сказав я.
  «Тепер відкладіть це вбік і йдіть у відпустку. Атлантичний океан усе ще буде там, коли ти повернешся».
  Він розвернувся й пішов геть, весело махаючи палицею. Я спостерігав за ним із захопленням. Я думав, що він справді пошкодує, якби я приєднався до Кемпбелла й відправився в Тихий океан замість Атлантичного. Ймовірно, він знову голосно нарікатиме на економічні пастки, які заманили добрих дослідників у світ бізнесу, і знову бомбардуватиме професійні журнали гнівними листами.
  Я подивився на Джорді. 'Що ти думаєш?'
  «Норгаард зник приблизно в той самий час, коли Марк звільнився. Цікаво, якщо...'
  «Я знаю, про що ти думаєш, Джорді. Норгаард ще живий? Я дуже сподіваюся, що це продовжиться з Кемпбеллом. Я дуже хочу провести польову роботу на тих островах».
  «Тобі було щось мені сказати», — сказав він, але я вже вирішила приберегти це на час.
  «Я хотів розповісти вам і Кемпбеллу разом. Пішли зі мною.'
  -
  Кемпбелл був набагато більш поступливим, ніж під час нашої першої розмови.
  «Там», — сказав він, коли ми зайшли в його номер. — Я так розумію, містере Тревельяне, ви не зовсім закоренілий гангстер.
  «Ніякої плями на моєму імені. Так сказав сам суддя». Я запропонував Джорді. Двоє міцно складених чоловіків з цікавістю розглядали один одного. — Містер Вілкінс готовий надати корабель, — сказав я. — З капітаном — сам.
  Кемпбелл відповів: «Я бачу, що ще хтось вірить у вашу дивну історію. Очевидно, та крадіжка зі зломом його переконала».
  'І ти?' Я запитав.
  Не звертаючи уваги на мої слова, він запитав, що ми хочемо випити. «Кожен вдалий обхід судової влади слід відзначати», — майже весело сказав він. Він подзвонив у своєму порядку, і тоді ми могли почати розмову. Я вирішив зберегти свою історію Кейна на потрібний час і почекати, щоб побачити, що скаже Кемпбелл,
  «Я знав, що мої підозри щодо тих ваших південноамериканців до чогось призведуть», — почав Кемпбелл. «У мене є досить хороша розвідувальна мережа — як і потрібно в моїй професії, — і я виявив, що Суарес-Наварро зараз обладнує дослідницьке судно в Дарвіні. Для них це нове підприємство в новій сфері, тому я думаю, що вони рухаються в тому ж напрямку, що й ви».
  Я дивився на нього нейтрально; для мене це нічого не значило.
  Я думаю, йому сподобалося моє нерозуміння, тому що він на мить залишив мене невпевненим, перш ніж продовжити. «Suarez-Navarro — південноамериканська гірничодобувна компанія, яка працює в кількох країнах. Я мав справу з ними раніше; це зграя безпринципних бандитів. У будь-якому випадку, навіщо гірничодобувній компанії обладнувати дослідницьке судно?»
  — Марганцеві конкреції, — прямо сказала Джорді.
  «Наскільки безсовісні ці хлопці?» Я запитав. — А щодо проникнення в чужий будинок? Я навіть не говорив про вбивство. Кемпбелл склав руки. «Я розповім вам, що я знаю про них, а потім ви вирішите самі. Колись у мене був досить хороший бізнес у Південній Америці, неважливо де. Шахти дали багато, і я також багато інвестував у важливість хороших трудових відносин. Кілька шкіл біля підприємства, лікарня та ще щось таке. Індійським шахтарям ще ніколи не було так добре, і вони добре відреагували. Суарес-Наварро подивився на футляр і подумав, що в ньому щось є. Однак вони пішли на це своїм брудним шляхом. У них був свого роду агент-провокатор, якийсь Ернесто Рамірес, якого вони тримали під рукою спеціально для таких речей. Він пройшов шлях, отримав друзів в уряді за допомогою хабарів, і раптом у країні був новий уряд, який негайно націоналізував шахти в інтересах національної економіки.
  - принаймні так казали. Я ніколи не бачив від них жодного цента. Вони просто захопили все, і Рамірес заповз назад у ту яму, звідки він вийшов.
  Наступне: уряду потрібен був хтось, хто б керував шахтами. Тож Суарес-Наварро запропонував взяти бізнес із щирого серця і за жирний відсоток. У мене було 38
  відсоткового податку, але Суарес-Наварро дозволили працювати без податків, оскільки вони стверджували, що це державна компанія. Вони гарно це влаштували. Школи та лікарня були першими закриті; вони нічого не дають, розумієте? Незабаром вони опинилися біля страйкуючих шахтарів. Якщо ви ставитесь до чоловіка як до чоловіка, йому не сподобається, що з ним знову ставляться як до сміття, тому страйкуйте. Звичайно, це одразу підняло Раміреса на ноги. Він викликав армію, було багато стрілянини взад і вперед, і раптом більше не було страйку — лише п’ятдесят мертвих індіанців і майже стільки ж вдів».
  Він похмуро посміхнувся. «Чи достатньо це говорить вам про сумніви Суарес-Наварро?»
  Я кивнув. Це була жахлива історія.
  Кемпбелл був на рулоні. «Я тут, у Лондоні, на конференції з мінеральних ресурсів».
  «Ось як я тебе знайшов», — пробурмотів я, але він мене не почув.
  «Насправді це взаємна справа в Співдружності, але кілька інших зацікавлених сторін прислали спостерігачів. У Суарес-Наварро є два - їх ніде не можна познущатися, - але третій прибув минулого тижня. І його звуть Ернесто Рамірес». Голос Кемпбелла тепер був крижаним. «Рамірес не конгресмен, не учасник переговорів. Він лише натхненник Суарес-Наварро. Ти розумієш?'
  Ми з Джорді кивнули.
  «Ну, я більше не буду ходити навколо даху. Я знайшов для вас Кейна».
  «Прокляття, — сказав я.
  «Ви неправильно зробили це. Я щойно познайомив хлопця з Раміресом, який прийшов і сказав мені, що вчора Кейн розмовляв з ним дві години. За нами слідував Кейн; Я маю його адресу».
  Я пролунав його.
  Вдарило, як бомба. 'Що?' — недовірливо вигукнув Кемпбелл, а Джорді витріщилася на мене. Я повинен сказати, що мені це дуже сподобалося.
  «Кейн приходив до мене сьогодні вранці», — сказав я, пояснюючи, що сталося. — Я пропоную тобі відвести його до доків і серйозно з ним поговорити, — сказав я Джорді. На мить Кемпбелл виглядав стурбованим, а потім яскрава усмішка повернулася на його обличчя. «Ні, — сказав він, — ти не дурний. Ви не розумієте, що відбувається?»
  Ми з Джорді безсило знизали плечима. Ми не могли встигати за Кемпбеллом у цьому.
  «Ніколи не чули про корпоративне шпигунство? Ймовірно. Кожна велика компанія має одного або кількох шпигунів. Я теж роблю це сам; Мені це не подобається, але я повинен не відставати від крутих хлопців у цьому бізнесі».
  Він справді виглядав так, ніби йому це подобається. «Тепер давайте дізнаємося, що сталося. У вас є те, чого ви не повинні мати - принаймні на думку Суарес-Наварро. Рамірес прямує до Англії на високих ногах. Він прибув за день до того, як Кейн прийшов до вас, тож цілком можливо, що вони зібралися. Кейн приходить до вас, щоб дізнатися, чи є речі Марка, і він знає, що це тому, що ви самі йому про це сказали. Він вигадує якусь історію, щоб прикритися — байдуже. Тоді Рамірес наказує своїм людям забрати речі, але вас спіймають». Він запитально подивився на нас. «Чи правильно це поки що?»
  — Думаю, так, — сказала Джорді.
  Я нічого не сказав. У мене були сумніви, але якщо це зацікавило Кемпбелла, то я міг би лише отримати від цього користь.
  Він продовжив: «Однак усілякі речі йдуть не так. Вони залишають одну бульбу та щоденник Марка. Рамірес цього не знає, але він знає, що ви зв’язалися зі мною і що ведуться всілякі розслідування, включаючи питання в суді щодо марганцевих конкрецій. О так, я впевнений, що він був там, або когось послав. Він, мабуть, був до смерті наляканий, коли ви до мене прийшли. Розумієш, він напевно наказав би стежити за тобою, на випадок, якщо ти зробив щось дивне — що ти відразу зробив. І що тепер робитиме Рамірес?»
  «Добре, — сказав я, — що тепер робитиме Рамірес?»
  «Він знову посилає Кейна до вас», — сказав Кемпбелл. — Ви дали йому для цього всі можливості; ти майже буквально запросив Кейна повернутися знову. Завдання Кейна — дізнатися, що ви задумали. Але Рамірес не знає, що ти не відразу довіряв Кейну, і це дає нам ідеальну можливість. Ми беремо Кейна під наше крило, ми даємо йому роботу та всю інформацію, яку хочемо йому надати. Йому не говорять те, що йому не дозволено знати. Ми будемо стежити за ним і стежити, щоб ми його знову не втратили. Тому не варто ставити йому жорстких запитань — принаймні поки».
  Я думав про це деякий час. «Це означає, що ви хочете взяти участь? Компанія фінансує?
  — Ну й що, — різко сказав Кемпбелл. «Якщо Суарес-Наварро докладає стільки зусиль, це має бути щось велике. І він мені ще щось винен. Я вкладу півмільйона — або скільки завгодно, а натомість попрошу тільки одне: щоб ми пішли туди й забрали ці речі перед ними».
  «Моя гарна ідея, чи не так?» — тихо сказала Джорді.
  'Як так?' — запитав Кемпбелл.
  «Джорді збирає приватну армію. Чим старшим він стає, тим кровожерливішим стає».
  Вони обмінялися розуміючими поглядами. Я знову помітив, що вони думають однаково про багато речей. Я відчував себе аутсайдером, новачком.
  Кемпбелл продовжив: «Ще одна річ. Мій лікар весь час скаржиться на моє здоров'я, цей старий шарлатан. Він багато років дорікав мені, що я повинен здійснити морську подорож, і я дійсно бачу в цьому щось. Я беру участь».
  «Ти бос», — сказав я, анітрохи не здивований. Він подивився на Джорді. — Гаразд, капітане, який у вас корабель?
  'Бригантина. Близько двохсот тонн».
  У Кемпбелла відвисла щелепа. «Але ж це вітрильник! Я думав, що це буде велика справа».
  «Заспокойся», — сказав я, сміючись над тим, як Джорді стискав кулаки на кожне погане слово про його Есмеральду. «Багато дослідницьких кораблів є вітрильниками. І на це є вагомі причини».
  — Послухаймо.
  — Частково чисто технічно, — почав я. «Наприклад, зробити вітрильник немагнітним набагато легше, ніж теплохід. Магнетизм може зіпсувати будь-які важливі вимірювання. Але найбільше вас цікавитимуть суто економічні причини».
  — Принаймні я можу це зрозуміти, — гаркнув він.
  «Дослідницькі кораблі ніколи точно не знають, куди вони прямують. Можливо, нам доведеться копати землю за тисячу миль від найближчого материка. Холостий хід і днопоглиблення споживають електроенергію і паливо; теплохід мав би перевозити дуже багато палива, щоб підтримувати це.
  Вітрильник може пропливти весь шлях, а потім прибути на місце з майже повними баками, звичайно, з хорошим капітаном. Він може залишатися на місці довше і не потребує економії пального для зворотного шляху. Ви можете скористатися теплоходом, але це буде коштувати вам більше мільйона фунтів. Човен Джорді здається ідеальним».
  «Жодного дня не було витрачено дарма», — сказав Кемпбелл. «Я дізнався щось нове. Я відчуваю, що ти знаєш, про що говориш, Тревельяне. Яке обладнання вам потрібно?»
  Ми могли б почати. Найважливішою була лебідка, яку потрібно було встановити на міделі, і місце для зберігання десяти тисяч метрів кабелю під нею. Було додано лабораторію для аналізу на місці; необхідні інструменти коштували б досить дорого, не кажучи вже про переобладнання човна.
  «Нам знадобиться клятий великий генератор», — сказав Джорді. «Схоже, нам потрібен дизель, який навіть більший за головний двигун. Яке щастя, що туристи займають стільки місця своїми розкішними іграми», — підсумував він, підморгнувши. Трохи пізніше Кемпбелл запропонував їм щось перекусити. Ми втрьох пішли до їдальні, щоб продовжити розмову за стейком. Ми домовилися, що я подбаю про інструменти, поки Джорді підготує « Есмеральду» і збере свою команду. Ми мало говорили ні про місцезнаходження нашого чудового скарбу, ні про можливість взагалі щось отримати. Я зрозумів, що я єдиний, хто міг сказати про це щось значуще. Це означало, що попереду у мене ще кілька днів важких блоків.
  «Якщо ви візьмете Кейна, це означає, що він у нас є, і він не може нам зашкодити», — сказав Кемпбелл, повертаючись до своєї улюбленої теми. «Не те щоб це мало значення. Напевно, у Раміреса є інші хитрощі в рукаві. Я буду пильно стежити за ним».
  Я думав про Кейна.
  «Ваше зображення ситуації було дуже точним у багатьох аспектах, але одна річ була неправильною».
  «А це?» Кемпбелл хотів знати.
  «Ти сказав, що Кейн розповів мені якусь історію, і це не мало значення. Це не зовсім правильно. У нас є незалежні докази. У документах про смерть Марка причиною смерті є апендицит. Кейн і Шоутен сказали одну й ту саму брехню. Я хотів би знати, чому».
  «Блін, ти маєш рацію», — сказав Кемпбелл. «Ми витягнемо це з Кейна, як тільки він нам більше не буде потрібен».
  — прогарчав Джорді. «Ми їдемо туди самі. Можливо, ми зможемо витягнути це з тих Схоутенів. У будь-якому разі ми вже близько».
  OceanofPDF.com
  
  ТРИ
  я
  Минуло майже три місяці, перш ніж ми змогли нарешті виїхати. Наукова експедиція - це не подорож для задоволення. Наперед треба було зробити тисячу й одну справу. Щоб досягти цього, ми працювали за щільним графіком по шістнадцять годин на день, сім днів на тиждень. Перше, що я зробив, це звільнився з інституту. Старому Джарвісу це не подобалося, але він нічого не міг з цим вдіяти, тому неохоче поступився. Я хотів би сказати йому, що планую зробити, але це було неможливо.
  Джорді старанно збирав свою команду, яка представлялася нам один за одним. Він тримав чотирьох своїх людей, плюс Кейн, звичайно. Останніх шістьох чоловіків я востаннє бачив малим хлопчиком, під час війни, у взводі мого батька. Ян Льюїс без жалю попрощався зі своїм домом у Хайлендс. Джорді призначив його напарником; він плавав роками і міг конкурувати з найкращими. Колишній капрал Теффі Морган також пішла разом. Однієї ночі він убив своїм ножем шістьох німців і отримав за це нагороду. Це також стосувалося Денні Вільямса, хоча я не знав чому, тому що він не хотів нічого про це говорити. Потім був пишногрудий Нік Дуган, ірландець із Фрі-Стейту в прямому та переносному сенсі. Білл Хантер також прийшов зареєструватися; він зробив собі ім'я експерта з підводної вибухівки. Він був єдиним справжнім членом екіпажу Джорді. А потім був Джим Тейлор, ще один спритний хлопець із вибухівкою. Він був там, коли мого батька вбили.
  Як і Джорді, цим чоловікам було вже далеко за сорок, але вони витривалі й загартовані. Усі вони виглядали мускулистими, навіть без зачатків живота. Джорді сказав, що міг би зібрати двадцять п’ять чоловік, але він вибрав лише найкращих. Я був схильний йому вірити. Якби ми потрапили в халепу, я гадав, у нас не буде особливих проблем із цією командою.
  Джорді був упевнений, що зможе швидко перевивчити своїх людей на хороших моряків. Те, чого їм не вистачало, вони швидко здобудуть, у будь-якому випадку, вони були в захваті, хоча на той момент вони не знали, що це не буде розважальна подорож. Вони знали не краще, ніж те, що це буде якась навчальна поїздка, і це також стосувалося Кейна. Якщо Джорді й робив якісь натяки, вони принаймні тримали їх при собі. Як і передбачав Кемпбелл, Кейн продовжував висіти на нас, як клубок. Джорді сказав йому, що він може підійти, і Кейн схопив цю можливість обома руками. Кемпбелл повернувся до Канади. Перед тим, як він пішов, ми знову все обговорили. 'Я сказав тобі, що я *
  мати хорошу розвідувальну службу", - сказав він. «Ну, це також стосується Суарес-Наварро. Вони спостерігають за вами й знають усе, що ви робите, як тільки ви це робите, навіть якщо Кейна немає поруч. З цим нічого не вдієш. Це питання: вони знають, що ми знаємо, що вони знають і так далі. Жахлива ситуація».
  «Це свого роду гра з оптимальною інформацією з обох сторін — щось на зразок шахів. Перемагає той, хто найкраще маневрує».
  'Не зовсім. Обидві сторони мають неповні дані, — терпляче виправив він мене. «Ми точно не знаємо, скільки вони знають. Можливо, вони знають точне місцезнаходження марганцівки, і все, що їм потрібно зробити, це скинути земснаряд, але, можливо, вони відстають від графіка і повинні зупинити нас. З іншого боку, вони не знають точно, скільки ми знаємо. Вірніше, як мало. Можливо, так само, як і вона. Важко, чи не так?»
  «Тільки логік може це зрозуміти. Якщо говорити про вихід, тобі вдалося розшифрувати той щоденник?»
  Кемпбелл пирхнув. «Ми призначили графолога першого класу, і він досі над цим працює. Біда не в особливій стенографії, каже він, а в неохайному написанні. Але він також каже, що, проявивши трохи терпіння, він зможе це зрозуміти. Мені хотілося б знати, звідки Суарес-Наварро насправді знає про це».
  У мене особисто склалося враження, що Марк після того, як його звільнив Кемпбелл - тому що він, мабуть, так бачив це у своєму розчаруванні - сам пішов до Суарес-Наварро. Однак я недостатньо знав про погляд Кемпбелла на Марка, щоб висловити це словами. Це трохи застрягло між нами, делікатна тема, яку ми обоє воліли уникати.
  Тому він повернувся до Канади, щоб продовжити свій бізнес. Ми тим часом не сиділи на місці. Тому я відчув невелике полегшення, коли одного дня прийшов Джорді повідомити, що ми нарешті готові відплисти. Все, що йому потрібно було знати, це куди йти.
  Я сказав: «Ти знаєш плато Блейк?»
  'Ніколи не чув про це.'
  — Недалеко від узбережжя Кароліни. Там ми можемо випробувати лебідку та решту інструментів, і це також достатньо далеко, щоб ваша команда була в строю. Мені не хочеться раптом виявити, що щось не так посеред Тихого океану. Якщо щось не так, ми можемо виправити це в Панамі. Там є багато ремонтних компаній».
  «Добре, але чому плато Блейк?»
  «Там також є марганцеві конкреції. Я завжди хотів побачити цей атлантичний марганець».
  «Хіба їх десь немає?» — спитала Джорді.
  Я кивнув. «Вони не утворюються в місцях, де відбувається сильна седиментація. Це виключає майже весь Атлантичний океан. Однак плато Блейк змивається Гольфстрімом, тому там може утворюватися марганець. Однак він неякісний. Це не порівняти з марганцем з Тихого океану».
  'Як глибоко?'
  «Не глибше тисячі метрів, досить глибоко, щоб випробувати лебідку».
  «Добре. Отже, ми збираємося зібрати трохи брухту з морського дна. Ми можемо виїхати через день або близько того».
  — Я вмираю, — відповів я. І це було м'яко кажучи.
  II
  Подорож через Атлантичний океан пройшла без пригод, у чудову погоду. Джорді та Лан разом з іншими швидко увійшли в хороший робочий ритм і на борту панував чудовий настрій. На наше задоволення, Кейн добре адаптувався і боровся так само важко, як і інші. Знаючи, що всім цікаво наше справжнє місце призначення, я час від часу проводив нарочито нудні розмови про океанографію. Я назвав ряд можливих цілей дослідження, щоб пошук марганцю не надто виділявся. Наприкінці я залишився з двома зацікавленими слухачами. Я поговорив з ними в більш приватному колі про своє фактичне дослідження. Одним, звичайно, був Джорді, іншим, що мене не здивувало, але приємно здивувало, був Білл Хантер. Він був нашим експертом з дайвінгу, і його інтерес і участь могли мати велике значення.
  Одного дня на моє прохання вони прийшли відвідати мене в мою лабораторію, щоб дізнатися більше. Джорді взяв марганцевий вузлик, який я розпиляв навпіл. Я приніс кілька із собою для ілюстрації. Він показав на білу серцевину бульби.
  «Ти точно скажеш мені ще раз, що це акулячий зуб. Ви ніколи не пояснювали мені, що саме сталося».
  Я трохи засміявся. «Це справді один».
  «Зробіть це зараз».
  'Справжній. Це не так вже й дивно, знаєте. Ви повинні уявити, що коли акула вмирає, її тіло опускається вниз. М’ясо з’їдається або гниє, кістки розчиняються – насправді це не кістки, а переважно хрящі – і поки решта досягає дна, залишаються лише зуби. Вони складаються з трифосфату натрію і не розчиняються у воді. Імовірно, на морському дні їх мільйони».
  Я відкрив коробку. Дивитися. Я дав йому більший шматок кістки. Він був завбільшки з його долоню і неправильної форми.
  'Що це?'
  — Внутрішнє вухо кита, — сказав Білл, дивлячись через плече Джорді. — Я це вже бачив.
  «Правильно. Це також з трифосфату натрію. Іноді ми знаходимо їх в серцевині більших бульб, але найчастіше це зуб акули, а ще частіше просто камінчик».
  «Так марганець прилипає до цього зуба. Скільки часу потрібно, перш ніж він перетвориться на бульбу?» Джорді хотіла знати.
  «Оцінки коливаються від одного міліметра на тисячу років до одного міліметра на мільйон років. Хтось колись підрахував, що це один шар атомів на день. Це був би найповільніший хімічний процес у світі. У мене є власні ідеї щодо цього».
  Джорді та Білл подивилися на мене. «Чи означає це, що якщо ви знайдете грудку діаметром двадцять міліметрів навколо зуба акули, ця акула жила десять мільйонів років тому?» Чи були тоді акули?» — зачаровано спитала Джорді.
  «Так, акула — один із найдавніших видів тварин».
  Ми ще трохи поговорили, але я не заглиблювався в це. Їм ще багато чого треба було навчитися, і це краще було б подавати невеликими порціями. У мене було б багато нагод поговорити з ними під час нашої подорожі. Ми пливли на південь-південний захід, повз Багамські острови навітряним судноплавним шляхом. Опинившись у каналі, ми трималися якомога далі від Куби. Одного разу ми натрапили на американський патрульний корабель, який привітав нас сигналом прапора, цей жест ми не залишили без відповіді. Потім ми отримали довгий відрізок прямо через Карибське море до Колона та входу до Панамського каналу.
  На той час ми провели достатньо тестів. Були дрібні проблеми, так би мовити прорізування зубів, але в цілому я дуже задоволений. Постановка на якір, випробування лебідки та виконання різноманітних завдань забезпечили цікаву зміну звичайної рутини корабля. Всім було весело, і погода залишилася до нас прихильною. Я зібрав кілька бульб, але також багато іншого матеріалу. Тож ніхто не знав, про що насправді йдеться, крім Джорді. Серед бруду, червоної глини та іншого мотлоху ми знайшли достатньо зубів акули та внутрішні вуха кита, щоб забезпечити всю команду сувенірами.
  Джорді та Білл дедалі більше цікавилися марганцевими конкреціями й хотіли дізнатися про них більше. Тому я вирішив знову запросити їх до своєї лабораторії. Я був зайнятий аналізом, почасти щоб не втратити свою рутину, почасти щоб перевірити, чи мої інструменти в порядку.
  «Якими були ті атлантичні марганцеві конкреції?» — спитала Джорді. Зазвичай він ставив запитання, а Білл дивився й слухав, сприймаючи все це.
  — Те саме, що зазвичай виловлюють в Атлантичному океані, — сказав я. «Трохи марганцю, трохи заліза, трохи всього, крім забруднень, глини тощо. Це погана річ в Атлантичному океані: забагато опадів, навіть на плато Блейк».
  «Чому марганець поводиться таким чином?» Я маю на увазі, він утворюється в грудки?»
  Мені довелося трохи посміятися. Ви подаєте заявку на прискорений курс фізичної хімії? Гаразд, я спробую пояснити це якомога простіше. Ви знаєте, що таке колоїд?»
  Дві хитаючі голови.
  «Слухай. Якщо в склянку води покласти ложку цукру, то вийде розчин цукру. Тобто цукор розпадається на молекулярному рівні і змішується з водою. Іншими словами, він розчиняється. Так?'
  'Так.'
  «Припустімо, що у вас є речовина, яка не розчиняється у воді, але яка розділена на дуже дрібні частинки, набагато менші, ніж ви можете побачити за допомогою звичайного мікроскопа, і що кожна частинка залишається зваженою у воді?» Тоді у вас колоїд. Я міг би показати вам колоїд, який на перший погляд виглядає як чиста вода, але кишить частинками».
  «Я розумію різницю», — сказала Джорді.
  «Добре. Але тепер: з причин, у які я не буду вдаватися, усі частинки колоїду повинні мати електричний заряд. Цей заряд тепер змушує всі частинки діоксиду марганцю злипатися разом у все більші одиниці. Крім того, їх часто приваблюють поверхні з високою провідністю, такі як зуб акули або невеликий шматочок глини. Ось як ви отримуєте бульби».
  — Ви хочете сказати, — задумливо сказав Білл, — що той марганець давно розпався і тепер знову намагається зліпитися?
  «Щось подібне, так».
  «А звідки береться той марганець, я маю на увазі, коли він починає злипатися».
  «З річок, з тріщин у земній корі, з каменів на самому морському дні. Хлопці, море внизу — одна велика хімічна фабрика. У певних місцях і за певних умов морська вода стає лужною, а марганець вимивається з каменів і розчиняється у воді...»
  «Ви щойно сказали, що це не вирішиться».
  «Чистий металевий марганець розчиняється , якщо дозволяють умови. Хіміки називають це «відновною атмосферою». Просто повір мені, Джорді. Течії переносять розчинений марганець у «окислювальну атмосферу», де вода має вищу кислотність. Марганець змішується з киснем, утворюючи діоксид марганцю, який є нерозчинним і тому утворює колоїд, а потім процес продовжується, як я щойно описав».
  Йому довелося подумати про це на мить. — А як щодо міді, нікелю та всієї цієї хрені в тих бульбах?
  «Як молоко потрапляє в кокос?»
  Ми всі троє розреготалися, роблячи шкільну атмосферу трохи спокійнішою. «Як і люди, метали воліють взаємодіяти з окремими представниками свого виду, ніж з іншими. Якщо ви подивитеся на таблицю елементів, ви побачите, що вони згруповані близько один до одного, за вагою - від марганцю під номером двадцять п'ять до міді під номером двадцять дев'ять. Коли колоїдні частинки стають більшими, вони поглинають інші метали. Звичайно, це займе багато часу».
  — Приблизно сто мільйонів років або близько того, — сказав Джорді з іронічною сміхом.
  — Це звичайна думка, так.
  — Думаєш, це піде швидше?
  «Я думаю, що це піде швидше, — повільно повторив я, — за правильних умов, хоча я ще не знаю точно, які вони. Інший дослідник вважав так само, але я не можу повністю зрозуміти його аргумент. Крім того, я помітив речі, які вказують на швидке зростання. У будь-якому випадку, це одна з цілей цієї поїздки, щоб дізнатися.
  Чого я не сказав у присутності Білла, це те, що «інший дослідник»
  Марк був, ані те, що ті особливості, які я бачив, походять від марганцевої конкреції Марка. Було ще щось, про що я не говорив: особливості, які призвели до аналізу високого вмісту кобальту. Повільно, але впевнено в моїй голові почала виникати теорія про бульбоутворення, яка, незважаючи на всю свою нечіткість, могла бути кроком у правильному напрямку. Мені стало дуже цікаво дізнатися, що графологу Кемпбелла вдалося зробити з щоденника Марка.
  III
  Через десять днів після виходу з плато Блейк ми пришвартувалися в панамській гавані. Принаймні ми були тепер у Тихому океані, ближче, ніж будь-коли, до моєї мети. Кемпбел чекав на нас, плавно стрибнув на борт і потиснув мені й Джорді руки, вітаючи інших загальним жестом.
  — Ви зробили це гладко, — сказав він.
  «Також пройшло добре», — радісно відповіла Джорді. Кемпбелл оглянув «Есмеральду» та її зайняту команду: «Тож це ваша команда фехтувальників і відчайдухів».
  він сказав. Він був у чудовому настрої, цей жвавий, енергійний чоловік. «Я сподіваюся, що нам не доведеться апелювати до їхніх якостей». Він узяв мене під руку й пішов поруч із доком, із задоволенням розглядаючи мої морські ноги.
  «Я забронював для вас номер у своєму готелі. Це нормально дозволити собі деякі предмети розкоші до того, як почнеться груба робота. Джорді теж, якщо захоче. У будь-якому випадку, я чекаю вас сьогодні на вечері. Ви не можете пропустити готель: Colombo, прямо на передній частині... Тоді ви можете розповісти мені все про поїздку. Спочатку я хотів би поговорити з вами окремо». Він повів мене в портовий паб, і трохи пізніше я сидів за гарним, прохолодним келихом пива. Кемпбелл не хвилювався і витягнув коричневий конверт, щойно сів. «У мене були фотокопії щоденника вашого брата», — почав він. «Оригінал знаходиться в сховищі банку в Монреалі. Я сподіваюсь ти не заперечуєш. Ви отримаєте його назад у свій час».
  «Добре».
  Він висипав конверт на стіл. «Я повністю його переписав, погана робота, як сказав графолог. Він сподівався, що правильно представив наукові деталі».
  — Скоро ми дізнаємося. Я заціпенів від напруги. Кемпбелл простягнув мені акуратно переплетену книжку, яку я швидко почав гортати. — Це копія щоденника. Це транскрипція. Це репродукції всіх малюнків на звороті. Я не можу робити ні голови, ні решки. Сподіваюся, вас це також не стосується, інакше ми можемо забути про це». Його гарний настрій на деякий час зник, але я вже звик до його різких змін настрою. Я швидко його переглянув. «Це буде неабияка робота», — нарешті сказав я.
  «Я не можу багато сказати про це тут і зараз. Я збираюся добре роздивитися це сьогодні вдень у своїй кімнаті. Тепер я хочу повернутися до «Есмеральди» , щоб поговорити з Джорді та спакувати речі. Тоді я прийму гарний душ».
  Якщо він і був розчарований, то не показував цього. Він зрозумів, де мої пріоритети. І так сталося, що лише через кілька годин, ще вологий і напівголий після купання, я відкрив конверт на готельному ліжку. Транскрипція Маркового прайгельшрифту була майже завершена, але вона була не такою чіткою, як я сподівався. На моє розчарування, це було написано в стилі телеграми, якого було біса важко зрозуміти. Це був справжній щоденник, який чітко висвітлював останні місяці життя Марка, приблизно з моменту його виходу з IGJ
  ступінчастим, хоча чітких дат і назв місць не було зазначено. Мені було цікаво, чи завжди він вів щоденник. Я так думав. Це звичка, яку так само важко сформувати, як і позбутися. Joost знає, де зупинилися попередні частини. Я не думав, що вони б мені дуже допомогли. Що хвилювало мене, так це останній період. Загалом це був звичайний щоденник: описи подорожей на березі, фільмів, які він бачив, людей, згадуваних лише за ініціалами, як це завжди роблять для себе, і всі інші дрібниці людського життя, викладені грубо й уривчасто. Марк також стежив за своїми любовними екскурсіями, і це, звичайно, було нецікаво читати, але в іншому все це було досить нецікаво на перший погляд. Потім були записи, які він зробив на морі. Тут щоденник став дуже науковим, із записами спостережень, приблизними розрахунками тут і там, аналізом ґрунтового матеріалу, головним чином ґрунтового мулу. Де-не-де бачив аналізи бульб, нічого цікавого, просто буденність. Я горів книгу зі зростаючою підозрою, що марную час, аж поки в кінці не побачив щось, що раптом змусило мене сісти. Я дивився на надрукований аркуш і раптом зрозумів, що дивлюся на щось дуже дивне. Це був аналіз бульби, хоча в ньому не було так багато слів, але результати були вражаючими.
  У перекладі символи звучать так: «Марганець - 28%; залізо - 32%; ко- балт - 8%; мідь - 4%; нікель - 6%; інші - 22%. Добре!'
  Дійсно, добре, добре!
  Ці цифри супроводжувалися аналізом ще чотирьох бульб, які показали таку саму насиченість.
  Я зробив кілька розрахунків і дійшов висновку, що середній вміст кобальту в п’яти конкреціях був майже 9%. Вміст міді та нікелю також не був незначним. Я ще не знав про можливі витрати на викопування бульб, але вже бачив, що це може бути вартим заходу навіть у примітивних умовах, залежно від глибини води. І я мав підстави вважати, що з такою глибиною це не так уже й погано. З більш складним обладнанням він міг би стати золотою жилою.
  Проте було одне велике «але»: у всьому щоденнику Марк ніде не написав, де це багатство. Навіть назви місця ніде не було. Тож ми були так само далеко, як і раніше, за винятком того, що тут і там між текстом було нашкрябано Тут зображення з номером. Наприкінці було кілька репродукцій із коротким поясненням малюнків каракулю графолога. Цілком можливо, навіть ймовірно, що ці малюнки є a є своєрідними піктограмами або ребусами. Дослідження цього малюнка ningen наводить мене на думку, що вони вказують на назви місць. З 32 малюнків, мені здається, я розшифрував 24. Проілюструвати- Тракція: приблизний ескіз плаща зі словом БЕЗКОШТОВНО der може стосуватися австралійського міста Фрімантл; бородатий чоловік із мечем і дитиною, ймовірно, Са- lomon і відноситься до Соломонових островів; бородатий чоловік з мавпою може бути посилання на Дарвіна; розріз пряма лінія може стосуватися або екватора, або середини острова спосіб. Той факт, що всі ці імена знаходяться в одній зоні, є ще одним свідченням того, що наші підозри можуть бути правильними. Ан- Інші знайдені назви також вказують на цю територію. Додається аналіз креслень із можливими висновками. за вісім невпізнаних малюнків я можу лише сказати, що я повинні мати більше знань про географічне середовище. Крім того, я повинен мати більше інформації про виробника цих малюнків, оскільки вони чітко демонструють a надзвичайно особистий спосіб мислення, який відображає його освіту, його досвід, висловлює свої почуття. Все своє життя, іншими словами. Я знову переглянув аналіз двох надзвичайно ситних бульб і побачив, що за ними стоять два малюнки, номери 28 і 29. На одному зображена грудаста жінка у фрігійському ковпаку, а під ним написано « Чудова богиня». Іншим був досить розпатланий американський орел із написом The Ver- свинячий трюк. Жоден не був розшифрований. Дивлячись у стелю, подумав я. Я знав, що корабель Марка базується в Австралії в IGJ - звідси, ймовірно, австралійські посилання. Марк міг бути на Соломонових островах, можливо, навіть аж до Мідвею. У будь-якому випадку він точно перетнув екватор. Можливо, до острова Пасхи? Я схопив малюнки і знайшов: кролик з яйцем у лапах, традиційні символи родючості Великодня. Графолог теж це бачив. До біса велика територія навколо Прекрасної Богині Де Вердвійн-
  ' потрібно знайти хитрість.
  Я думав про Марка та його «надзвичайно особистий спосіб мислення». Цей графолог розумів це до біса, так що я іноді думав, що він дивно спотворений, замкнутий спосіб мислення. він насолоджувався складністю та обманом, ніколи не йшов прямо до чогось, але завжди дивними обхідними шляхами, і завжди до тієї самої мети – егоїзм Марка Тревельяна Все своє життя я бачив, як він намагався домогтися свого шляхом брехні та обману, без жодного разу Він думав, що він міг би зробити це принаймні так само швидко, просто попросивши. Він був неймовірно розумним, але він також був ледачим, завжди шукав найлегший шлях. Але тому він не раз відставав у своїй роботі .
  Думаю, з якоїсь незрозумілої причини він мене теж ревнував. Я був на два роки старший за нього, і коли ми були маленькими, він докладав чималих зусиль, щоб не відставати від мене, як фізично, так і розумово. У психологів є гарний несмачний термін для цього: «суперництво братів», але з Марком воно набуло дуже нездорових масштабів. Він сприймав все своє життя як одне велике змагання, і навіть думав, що мої батьки мене сприймають, а це зовсім не так. Єдина причина, яку я можу пригадати, щоб він почав займатися океанографією, це те, що я цим займався. Не тому, що йому так подобалося, як у мене. Пам’ятаю, як він сказав, що стане відомим, коли про мене давно забудуть.
  Це було справді іронією, що він мав це сказати, тому що він мав все необхідне, щоб стати першокласним дослідником-теоретиком. Якби він жив, то, напевно, вразив би нас - якби знову не шукав легкого виходу.
  Роками я уникав його як професійно, так і приватно, але тепер мені довелося порівняти свій інтелект з його. Мені довелося розшифрувати ці загадкові малюнки, і це було нелегко. Я був переконаний, що Марк робив щось підозріле. Розслідування IGJ не виявили високого вмісту кобальту, і Марк його виявив. Я подумав про те, що сказав Джарвіс про те, що Марк фальсифікував цифри в той період і намагався змусити Кемпбелла приєднатися до експедиції з видобутку бульб. Головоломка почала складатися.
  Мої думки перервав голосний стукіт у двері Джорді.
  — Ти ще не готовий? — гавкнув він. «Ми повинні їсти з босом».
  «Ісусе, як летить час».
  "Знайшли щось?"
  Я підвів очі з іронічною посмішкою. «Так, я щось знайшов, але я буду благом, якщо знаю, що це таке. Схоже, Марк все ще грає з нами в хованки. Я розповім вам потім за столом. Я буду готовий через десять хвилин».
  — По-перше, я маю дещо тобі сказати, — сказав Джорді, тримаючи руку на дверній ручці. — Кейн зійшов на берег і надіслав телеграму.
  'Куди?'
  «Нам пощастило. Я послав за ним Денні Вільямса — не хвилюйся, він мовчазний, як могила, — і він щойно почув, як Кейн запитував про ставки в Рабаулі».
  «Рабаул! Але це в Новій Британії, на архіпелазі Бісмарка. Навіщо йому надсилати телеграму через Тихий океан? Ви знаєте, кому?
  Денні не міг цього зрозуміти. Він повинен був підкупити касувальника, але, на жаль, йому не прийшла в голову ця розумна ідея. Бос сказав, що ми повинні спочатку піти до вітальні; ще рано їсти. Він хоче з нами побалакати — я думаю, про це». Він показав на стос паперів на моєму ліжку.
  IV
  Коломбо був сучасним західним готелем. Ми з Джорді підійшли до стійки, де я зареєструвався раніше того дня, і запитали Кемпбелла. Виявилося, що він уже зайшов до однієї з кімнат відпочинку, непомітно освітленої кімнати з прасувальною дошкою в кутку. Дуже цивілізовано і приємно, і зовсім відрізняється від життя на борту Есмеральди. Коли нам принесли напої,
  Я попросив Кемпбелла забути щоденник і послухати моє пояснення про марганцеві конкреції. З явною неохотою він погодився. Він явно був не в своєму роді, але я знав, що він підбадьориться, коли я зацікавлюсь ним. Він уже виконав певну домашню роботу, тому мені не довелося детально розповідати про процес утворення та розподілу бульб. Я мовчки був радий, що вже повідомив Джорді. Нарешті я дійшов до датування бульб.
  — Я дійшов висновку, що наша бульба ще не дуже стара, — сказав я, виймаючи її.
  "Скільки саме років?" Кемпбелл хотів знати.
  «О, він завжди говорить мільйонами», — сказав Джорді, сміючись, але цього разу він помилився.
  — Щонайбільше п’ятдесят тисяч років, — категорично сказав я. — Від тридцяти до п’ятдесяти тисяч, але точно не більше, я б поставив на це свою репутацію. Десь у Тихому океані ці речі ростуть із вибуховою швидкістю».
  "Вибуховий!" — недовірливо вигукнув Джорді. — Ви називаєте п’ятдесят тисяч років вибуховими?
  — З геологічної точки зору — так. У будь-якому випадку, це до біса незвично і дуже важливо».
  'Як так?' — спитав Кемпбелл.
  «Подивіться, усе дно океану вкрите цими речами, які росли дуже повільно протягом мільйонів років. Тепер у нас є один, який виріс такого ж розміру за частку цього часу. Думаю, для цього повинна бути причина. У мене таке відчуття, що це суто залежить від місцевих обставин. Якщо це так, то, швидше за все, ці обставини ще не змінилися. Іншими словами, ці бульби продовжуватимуть рости так само швидко».
  «Я насправді не бачу, яку користь ми отримаємо від цього».
  «Я тобі скажу. Це означає, що ми вже можемо ліквідувати певні величезні території океану, тому що я знаю, що умови там просто перешкоджають швидкому росту бульб. У цьому відношенні я дотримуюся традиційної геології; морське дно досить регулярне, клімат теж, такі речі. Для нас важливі незвичайні обставини».
  «Тоді в якому напрямку ви думаєте?»
  Я зробив паузу. «У мене є ідея, але я поки що залишу її при собі. Можливо, ця розшифровка Маркового щоденника зробить мене трохи мудрішим. Цілком можливо, що одним словом справа складеться, як пазл».
  «Ми поговоримо про це», — сказав Кемпбелл. «Я не сидів без діла, коли мова зайшла про Суарес-Наварро. Рамірес покинув Лондон на той їхній корабель.
  «Де це зараз?» — спитала Джорді.
  «Ще в Дарвіні — на дупі. Мушу сказати, що я цього зовсім не розумію».
  Говорячи, він швидко підвів очі й підвівся. Ми побачили, що до нас йде молода жінка. Я впізнав її, це була дочка Кемпбелла.
  Кемпбел познайомив нас. — Клер, це Майкл Тревельян, а це наш капітан Джордж Вілкінс.
  Джорді формально потиснув їй руку й виправив своє ім’я. Коли я потиснув їй руку, вона запитально подивилася на мене, але зовсім не відповіла на моє ім’я. Я збирався сказати, що зустрічав її в минулому в компанії Марка, але вчасно зрозумів її натяк і нейтрально привітав її. Ми знову сіли. Поки замовляли напої, я оцінив її, як будь-який чоловік оцінює жінку.
  Коли я зустрів її у Ванкувері в той час, я не особливо цікавився нею. У мене не було бажання вникати в пригоди Марка. Тепер я бачив, що Клер була красунею, і дивувався, як я міг пропустити це. Вона була досить висока, мала чорне волосся та прямі брови над парою сірих очей. Її рот був трохи завеликий, жвавий - рот, створений для сміху. Але тепер вона міцно стиснула губи, ніби навчилася силою стримувати свій сміх. Вона носила такий оманливо простий одяг, який видає багатство; вона не дарма була донькою Кемпбелла. Я бачив, що на ній не було ніяких прикрас, крім рубінової брошки.
  Ми трохи поговорили. Я помітив, що вона досить стримана, підозріла до мене. Мені було цікаво, що Марк думав про неї. Коли я тоді побачив їх разом, вона виглядала набагато сяючою, і ця жорсткість була зовсім не в стилі Марка; його завжди більше приваблювали жваві жінки. Кемпбелл торкнувся теми, про яку ми весь час думали. Я взагалі не підвів очей, коли він сказав: « Панове, я просто скажу, що я розповів всю історію — наскільки я її знаю — Клер. Вона є моєю підтримкою, вона час від часу виступає моїм секретарем і я втягую її в усі свої справи. Також у цьому».
  Я подумав, що крадіжка зі зломом, підробка, шпигунство та вбивство цілком могли б стати причиною певної стриманості, але, можливо, вона вже мала досвід із цим, зважаючи на минуле її батька.
  «І ще одне: зі мною поїде моя дочка», — продовжив він. Ну, він, звісно, був начальником, але все одно сказав це дещо зухвало, наче вже взяв до уваги наші заперечення. Джорді мало не захлинувся й подивився на мене, просячи допомоги.
  'Чому ні?' Я відповів нейтрально. «Багато місця. Крім того, мені знадобиться допомога в лабораторії. І якщо ви теж вмієте готувати, міс…
  «Скажи Клер. Вас звуть Майкл чи Майк?
  «Майк, завжди Майк».
  Вона посміхнулася: «Я вмію готувати, але я не збираюся стояти в камбузі всю подорож». Я хотів би заповнювати час від часу».
  Джорді сидів на краю свого сидіння. Нарешті йому дозволили щось сказати. — Ви коли-небудь плавали, міс, е-е, Клер? — суворо запитав він. Клер не здригнулася.
  — Так, Джорді, я був у багатьох морських подорожах. У мене є власні речі, і я можу показати вам, що вони добре використані. Насправді я набагато краще поінформований про те, що ми збираємося робити, ніж мій батько».
  Джорді просто мовчала.
  — втрутився Кемпбелл. — А як щодо щоденника, Майку?
  Гадаю, ви вже прочитали його?
  «Це відкриває кілька цікавих перспектив».
  'Як так?'
  «Марк написав цей щоденник частково під час IGJ. Приємно те, що лише він помітив ці конкреції з високим вмістом кобальту, про них нічого не згадувалося. Іншими словами, він приховав ці дані».
  Кемпбелл стурбовано подивився на мене. — Я б ніколи не сказав, що твій брат зробить щось подібне, — сухо сказав він. Тепер я був упевнений, що його застереження щодо Марка ґрунтувалися на його стосунках із Клер і що він ніколи не бачив, яким насправді був Марк. Мені довелося бути обережним, але настав час розкритися.
  — У вас є інше пояснення? Я запитав.
  Кемпбелл похитав головою. «Я не можу робити ні голови, ні хвилі, і, чесно кажучи, я думав про це протягом тривалого часу. Ви справді це маєте на увазі, коли говорите, що ваш брат був здатний на щось подібне? Він завжди здавався мені першокласним ученим».
  «Марк був досить безжальним», — відповів я. «Він чогось хотів від вас, тому показав себе з кращого боку».
  Кемпбеллу явно не сподобалася моя відповідь. Моя відверта недовіра до Марка не відповідала його уявленням про порядність. Брати повинні бути братерськими, кров куди не може піти і все таке. Я підозрював, що в душі він цілком пуританин, спадок його, безсумнівно, кальвіністських предків. Він сказав майже вороже: «Ви нічого не отримаєте, знищивши свого брата, особливо тепер, коли він більше не може захистити себе».
  «Погляньте на Біблію, містере Кемпбелл», — тихо відповів я. «Там є кілька проклятих повчальних історій. Просто прочитайте про Каїна та Авеля, або Якова та Ісава. У мідійців і персів не існує закону, що брати один одному є найближчими друзями. Треба давати на життя негідникам, які походять із чесної родини».
  Кемпбелл не здригнувся. «Ви знатимете найкраще. У будь-якому випадку, у мене ніколи не було підстав сумніватися в його чесності, поки він працював у мене». Його очі зустрілися з очима Клер. На мить він завагався. «Я маю сказати, що на особистому рівні…»
  Обличчя Клер було спокійним, у кращому випадку зацікавленим, але я не пропустив жорстку лінію її щелепи. Я сказав: «Ми повинні поговорити про це. Тут ми зіткнулися з проблемою, яку осідлав нам Марк, і ми можемо її вирішити, лише якщо зрозуміємо, яким був Марк і як він працював. Джорді може підтвердити деякі речі, які я збираюся сказати». Тепер я привернув їх увагу. «Дозвольте мені почати з того, що ви, напевно, не знаєте: Марк вибув з IGJ
  тому що він сфальсифікував дані. Це сталося якраз перед тим, як він приєднався до вас».
  «Я цього не знав і не впевнений, що в це вірю».
  — Це правда, — відповів я. — Професор Джарвіс, мій бос в Інституті, сказав мені — перед Джорді. Я думаю, що Марк знайшов ці бульби саме тоді, враховуючи, скільки вони коштували, і вирішив нікому про них не розповідати. Потім він підійшов до вас – використав вас».
  Кемпбелл був глибоко ображений. "Він використав мене?"
  — У вас були гроші, необхідні йому для експедиції. Він не міг показати вам ті бульби, тому що ви б хотіли знати, як він їх отримав. А саме крадучи їх у людей, які платили йому зарплату».
  Гнів Кемпбелла змінився здивуванням. «Він ніколи мені нічого не показував, але вмів гарно говорити».
  «Справді. У нього були найчудовіші теорії, і ти мало не впав на них. Якби ви справді це зробили, він би даремно витратив свій час і ваші гроші, шість місяців дурнуючись у Тихому океані, після чого його «теорія» привела б його до цієї великої знахідки. Дивіться, він точно знав, звідки ті бульби. У будь-якому випадку, ваша їжа тоді була б куплена, і він отримав би багато грошей, а також задоволення: великий вчений і так далі».
  Кемпбелл нерішуче кивнув.
  «Проте була заминка, — продовжив я. «У вас були проблеми із Суарес-Наварро, що призвело до гострої нестачі грошей. Ви більше не могли фінансувати його експедицію. Він дозволив тобі задихнутися, бо більше не міг тобою користуватися. Так воно і було, чи не так?»
  Коли Кемпбелл обробляв мої слова, панувала напружена тиша.
  «Добре, добре, тепер я розумію», — сказав він нарешті. 'Цього достатньо. Припустімо, що це справді сталося таким чином, що нам тепер робити?:
  «Спочатку щось інше. Ви дивувалися, як Суарес-Наварро натрапив на ці бульби. Мені здається, що Марк теж намагався підвести його на свій бік. Насправді, я можу посперечатися, що вони з Норгаардом були на Таїті й чекали на корабель, який зараз готують. Таким чином усе ідеально поєднується».
  «Добре, ми візьмемо і це. Я думаю, що чим більше ми будемо дивитися, тим краще». Він все ще був засмучений тим, що я сказала про Марка. «Але що ми тепер будемо робити?»
  «Ну, по-перше, ми можемо з’ясувати, де був викопаний корабель Марка IGJ, а потім шукати там же. Однак я не думаю, що ці місця дадуть щось значення, тому що результати були б оголошені - зрештою, Марк був не єдиним, хто робив тести. Ні, я думаю, що це був експериментальний сайт, який вони серйозно не досліджували і, можливо, навіть не включили у свій звіт. Але ми також можемо це перевірити».
  Деякий час ми сиділи мовчки, дивлячись вперед. Тиха фонова музика змінювала темп. Тепер я також почув жіночий спів і обернувся, щоб поглянути на неї. У неї був гарний голос, але насправді вона не була такою чудовою. Її тіло було набагато кращим за голос, а також закутане в ледь приховану сукню. На мить я відійшов у світ, де було мало місця для похмурих роздумів. Я трохи розслабився, тому почув лише останню частину речення Клер,
  «...прошу запитати тебе про щось, якщо я не турбую тебе, Майку?» Її голос все ще був нейтральним, але коли я повернувся до неї, я побачив прожектори в її очах.
  "Вибачте, що ви сказали?"
  «Ви щойно сказали, що Марка скинули з корабля за фальсифікацію даних — що це були за дані? Не такий високий вміст марганцевих конкрецій, тому що це ще не відомо, як ви сказали. Потім він, мабуть, підробив інші дані, в результаті чого його спіймали. Що це були за дані і чому він вважав за потрібне їх підробити? Я маю на увазі, вони важливі для нас?»
  Це те, про що я не думав. Це було біса гарне запитання. Я сказав: «Марк завжди вмів придумувати диверсії. Одного разу він підробив результати тестів. Було так: одного разу він мав йти до ректора перед заліком, і його випадково викликали на деякий час. На його столі лежав набір анкет. Марк розумно підійшов: взяв не одну, а шість. Він скопіював одну для себе, а інші шість дав іншим хлопцям, звичайно, анонімно».
  «Я цього не розумію», — сказав Кемпбелл.
  'Дуже легко. Він сказав мені потім. Він знав, що я його не зраджу. Він припускав, що якщо вони дізнаються, що відбулося підроблення, то ці шість бланків з’являться – з тими шістьма іншими хлопцями. Він залишився повністю осторонь цього. У всякому разі, це не було виявлено, і це пройшло без зусиль. Що, якби він зробив щось подібне і тут?»
  Кемпбелл роздратовано подивився на мене. Адже він був далеко відомий як розумна людина». Це міг бути тільки я, але я все ще трохи не розумію цього».
  — Подивіться, — терпляче сказав я. «Марк знайшов пляму з високим вмістом кобальту і марганцю, і він не хоче, щоб про це знав хтось інший. Він знає, що якщо це справдиться, це коштуватиме йому статусу вченого і, можливо, цілого стану. Отже, знаючи Марка, я думаю, що він придумає необхідні диверсії. Сфальсифікуйте ще деякі цифри, щоб зробити речі трохи незрозумілішими, і, можливо, скоригуйте всі оцінки в бік підвищення. Це трохи збільшило б шанси на відкриття, але якби воно трапилося, а це виявилося, його можна було б щонайбільше засудити як надто оптимістичного й амбітного дослідника. Нікому не спаде на думку, що ці цифри були частково неправильними з зовсім іншої причини. Можливо, жодна людина ніколи б не дізналася». Я похмуро посміхнувся. «Я не здивуюся, якщо Марк завжди возився з цифрами. Після цього жоден колега не сприйняв би його серйозно».
  «Чому вони не оприлюднили це, щоб захистити таких, як тато?» — з гіркотою запитала Клер.
  — Гадаю, вони припускають, що такі бізнесмени, як ваш батько, можуть подбати про себе, — сказав я. «Але часто вони занадто джентльмени».
  Кемпбел все ще розгублено дивився на мене, Джорді погодилася.
  — Чи справді Марк був таким, як ти щойно сказав? — нарешті спитав Кемпбелл. Я міг сказати, що він був поранений; його гордість у своїх судженнях зазнала серйозного удару. Але йому не було чого соромитися: його обдурив шахрай. «Марк міг виправити все, що було не так», — сказав я.
  — А якщо ти мені не віриш, Джорді може тобі дещо розповісти.
  Джорді кивнув. «Так, мені дуже шкода це говорити, але Марк був просто шахраєм. Він завдав батькам багато болю».
  «Добре. Припустімо, що Марк дійсно був настільки ж маніпулятивним, як ви стверджуєте, тоді ми досягли такого ж успіху, як і на початку. Єдина конкретна річ, яку ми маємо, — це щоденник».
  — І розшифрувати його каракулі буде досить важко. Я можу добре розібратися в науковій частині, але решта цілком загадкове».
  — Ми поговоримо про це за вечерею, — сказав Кемпбелл на моє таємне полегшення.
  Їжа була цілком засвоюваною, більше, ніж можна було б сказати з щоденника. Клер запитала, чи може вона взяти його з собою, щоб почитати перед сном. "Я люблю такі речі", - сказала вона. «Криптограми, пазли». Я також мав відчуття, що вона вважала, що її власний досвід з Марком може бути ясним.
  «Продовжуйте», — відповів я. «Я хотів би відійти від цього на деякий час». Я був радий, що протягом вечора вона втратила частину своєї стриманості і що напружена лінія її губ повільно, але впевнено пом’якшилася. Поки ми пили каву, до нашого столика підійшов офіціант. — Один із вас, містер Тревельян?
  'Це я.'
  «У фойє є жінка, яка хоче з вами поговорити».
  Я здивовано озирнувся. «Я нікого не знаю в Панамі».
  Кемпбел подивився на офіціанта. «Старша леді чи молода?»
  — О, панночка, сер.
  Кемпбелл підморгнув. «На вашому місці я б уже був у фойє. Чого ти чекаєш, чоловіче?»
  Я встав. «Це, мабуть, помилка», — сказав я, хоча був упевнений, що ні.
  У фойє я побачив багато людей, у тому числі кількох дівчат, але до мене ніхто не підійшов. Я підійшов до стійки і сказав:
  «Мене звати Тревельян. Я розумію, що хтось хоче зі мною поговорити».
  Адміністратор ручкою жестом показав мені, щоб я зайшов до офісу за стійкою. Там справді сиділа молода дівчина. Певним чином я теж її знав; це був співак оркестру в вітальні.
  «Я Тревельян. Ви б хотіли поговорити зі мною?»
  Я міг зрозуміти, що вона нервувала. Вона була досить струнка і зблизька виглядала дещо недоїдаючою, з темними колами під карими очима та шкірою, яка була радше обвітреною, ніж засмаглою. У ній було щось дуже привабливе; Я вважаю, що милий - це правильне слово. Мені було цікаво, що вона скаже.
  «Вибачте, що турбую вас, але... я бачив ваше ім'я в реєстрі... е-е... мені було цікаво, чи не пов'язані ви з Марком Тревельяном. З Таїті?
  — Це був мій брат, — сказав я. 'Мене звати Майкл. Мабуть, ви... ви знаєте Марка». Я не знав, чи знала вона про його смерть. Я не думав, що було б дуже приємно сказати їй так відверто. Вона кивнула, сплевши руки. — Так, я знав його, справді дуже добре. Ви щойно приїхали з Англії?
  'Так.'
  — Ви знаєте його… дружину?
  'Так.'
  «Вона все-таки отримала ту валізу, яку я їй надіслав?»
  Я дивився на неї з подивом. «Чого, до біса! Я думав, чоловік... Ти
  значить, ви П. Нельсон».
  Вона посміхнулася, тепер трохи розслабленіше. «Справді, Пола Нельсон. Отже, валіза прибула благополучно?
  «Справді. Ще раз дякую, — відповів я. Я промовчав про те, що його вкрали одразу після цього, бо не знав, яку саме роль відіграла ця дівчина в складному житті Марка. Але я хотів це виявити.
  «Міс Нельсон, чи не хочете ви випити з моїми друзями?» Ми всі дуже цікавимося Марком і тим, що він там робив».
  Вона похитала головою. — Ні, я не можу цього зробити, містере Тревельяне. Я тут просто співробітник. Нам заборонено змішуватися з гостями. Бос каже, що це місце не нічний клуб. Думка про розлюченого роботодавця, мабуть, нервувала її ще більше.
  «Ми можемо піти кудись в інше місце, якщо у вас буде час», — ласкаво сказав я. — Я хотів би поговорити з тобою ще.
  Вона глянула на годинник. «У мене є півгодини, потім я маю виступати знову. Почекай хвилинку, я візьму своє пальто».
  'Із задоволенням.'
  Я коротко подумав, чи варто повідомляти іншим, куди я йду, але вирішив цього не робити. Їм не потрібно було знати все, що я робив. Ми з Полою Нельсон пішли до кафе на цій вулиці. Я замовив випити й відніс наші келихи до столика в ніші. Кафе було безлюдно, за винятком одного клієнта. Щоб зламати лід, я сказав: «Ви з Америки, чи не так?»
  'Так. А ти з Корнуолла. Ти розмовляєш так само, як Марк. Я інколи дражнив його з цього приводу».
  І цим вона багато прояснила про їхні стосунки.
  — Де ви його зустріли?
  «На Таїті. Я працював у барі в Папеете. Марк часто приходив туди зі своїм сонним і... ну, ми закохалися».
  — Хто був його ледарем?
  «Хлопець зі Швеції, Свен щось інше. Але це було, о, принаймні два роки тому».
  Тож коли він покинув Кемпбелл, я швидко підрахував. Я сказав: «Я хочу дізнатися, як помер Марк. Чи не могли б ви розповісти мені про це більше, якщо це вас не дуже засмучує?»
  — О, нічого страшного, — сказала вона, але її голос підозріло тремтів. «Я мало про це знаю. Він помер від апендициту на островах Паумото. Хіба ти не знав?»
  — Так, але звідки ти знаєш?
  «Я спочатку не хотів у це вірити, але вони показали мені документи про смерть».
  «Хто ці «вони»? Хто вам насправді сказав?
  «Це придумав хлопець на шхуні. Потім я пішов до відділу реєстрації актів цивільного стану, щоб переглянути це чорно-білим. Розумієте, я думав, що він… що він утік».
  — Той лікар сам приходив до Папеете — той лікар, який оперував Марка?
  Вона похитала головою. «Це не мало сенсу, чи не так? Я маю на увазі, що це понад двісті миль, і він єдиний лікар на милі навколо. Він би точно не прийшов і сам не сказав би нам».
  Це суперечило історії Кейна. За його словами, формальності лікар виконав сам. Або він це сказав? Я згадав, що саме сказав Кейн: що він і його напарник Хедлі залишили все лікарю. Можливо, це просто означало, що він надіслав документи.
  — Ви знали екіпаж тієї шхуни? Я запитав. Вона на мить замовкла, а потім задумливо запитала: «Чому ви хочете все це знати, містере Тревельяне?»
  «Я можу сказати, звичайно, з чистого інтересу до смерті мого єдиного брата, але це не так», — рішуче відповів я. «Мені здається, у всій цій історії є щось підозріле». Коли я це сказав, мені спало на думку, що вона може бути одним із шпигунів Раміреса, про яких мене попередив Кемпбелл. Якби це було так, я б уже розкрив щось, про що хотів би залишити при собі, хоча я навряд чи міг уявити, що ця тендітна штука може бути інтригантом.
  — Думаєш, він покрасів? — беззвучно запитала вона. Я стиснув губи. Потрібне було швидке рішення. Я вирішила, що тепер можу піти далі. Тепер було вже занадто пізно. — Ви так думаєте, міс Нельсон?
  Вона довго мовчала, але нарешті кивнула. — Так, — прошепотіла вона й одразу розплакалася. Чомусь це мені полегшало. Вона псувала макіяж, а який шпигун це зробив, особливо коли їй ще треба було виступати?
  Я дозволив їй тихо поплакати, а потім узяв її за руку.
  — Ви жили з Марком?
  'Так. Господи, я так його любила! Вона говорила так напружено, стиснувши мою руку, що я змушений був їй повірити.
  «Ти була щаслива з ним?» Я запитав. — Чи був він добрим до вас, міс Нельсон?
  На мій подив, вона почала посміхатися. «Зрадів, так. І, будь ласка, не називайте мене міс Нельсон. Просто скажи «Паула».
  «Якщо ти кажеш Майк».
  Якусь мить ми мовчали. Тоді я запитав: «Що насправді сталося, Паула?»
  Вона відповіла; «Я думаю, що все почалося, коли Свена вбили…»
  Норгаард? Убитий?
  'Так. Вони знайшли його на рифі, недалеко від Папеете, з розбитим черепом. Спочатку всі думали, що це прибій - що*
  там дуже сильний. Вони думали, що його змило з рифу, а потім розбило об скелі. Але потім – я не знаю точно, як – вони вирішили, що його, мабуть, убили. Це якось було пов’язано з розтином».
  Я похмуро кивнув. 'І потім?'
  «Поліція почала розпитувати, і так вони потрапили до Марка. Він сказав, що не має до цього відношення і його це не хвилює».
  Я глибоко вдихнув. «Пауло, як ти думаєш, Марк убив Свена?»
  Вона якусь мить вагалася, а потім енергійно похитала головою. «Ні, це просто не міг бути Марк. Я знаю, що він був дуже запальним, іноді навіть агресивним, але я впевнений, що він не вбивав Свена. Це був його партнер».
  Я бачив приклади агресії Марка в молоді роки.
  — Пауло, він колись тебе бив?
  Вона опустила очі й кивнула. «Іноді... але я теж не кохана. Я справжній ледар і страшна неряха. я-'
  Вона засміялася, але її голос перелився в ридання, і сльози знову покотилися по щоках. Я глянув на неї з жахом.
  'І потім?'
  «Марк злетів. Для поліції. Не буквально, я маю на увазі, того дня, коли вони прийшли до нього, але наступної ночі він покинув Таїті. А через деякий час ми почули, що він мертвий — ну, я вже казав тобі це».
  — Я маю на увазі, хто прибув передати повідомлення на тій шхуні?
  «Хтось Хедлі. Він сказав, що він і його напарник знайшли Марка тяжко хворим на одному з островів. В її очах повернувся той нервовий вираз; на мою думку, тому що вона згадала ім'я Хедлі.
  Однак у мене на думці були важливіші речі, ніж нервозність Паули. Це був вирішальний момент, доказ того, що Кейн був брехуном. Ці документи про смерть могли бути помилкою, але не це. Кейн сказав, що вони з Хедлі залишили це на розсуд лікаря. Слова Паули викрили його як брехуна.
  «Спільник Хедлі, його звали Кейн?» Я запитав.
  'Я не знаю. Я його ніколи не бачив. Я знав Хедлі; він часто приходив до Марка».
  — Чого ж, біса! — вигукнув я. Це було щось дуже нове для мене.
  «Справді і справді. Марк і Свен часто орендували човен Гедлі й їздили з ним на прогулянку, іноді на кілька тижнів».
  «Ти точно не маєш уявлення, куди йти», — недбало сказав я.
  «Марк ніколи не розповідав про свою роботу».
  — Ще одне питання, дуже важливе. Ви щойно сказали, що вважаєте Марка вбитим. Чому ви так думаєте?»
  «Клянусь Гедлі», — відповіла вона. «Він прийшов до мене і сказав, що хоче речі Марка. Те, як він говорив про Марка... так тріумфально. Я не вважав за потрібне давати йому речі Марка, тож відмахнувся від нього. Звичайно, він був розлючений, але нічого не міг з цим вдіяти, тому що мої друзі щойно прийшли в гості. Але він мені погрожував. Він виродок, ти знаєш. Потім я переглянув вміст Маркової валізи, але там не було нічого цінного для мене, тож я відправив його його дружині. Марк розповів мені про неї».
  В її голосі був біль. — Боюся, він теж нічого доброго не сказав мені про вас.
  «Я хотів би в це вірити. Хедлі спробувала знову?
  'Так. Він показав мені кожен куточок кімнати, а потім перевернув усе догори дном, але, звісно, все вже зникло».
  — Ти маєш на увазі... він справді вдарив тебе?
  «Абсолютно! Таке колосальне підбите око. Потім вона знову серйозно подивилася на мене. — Ви не маєте багато досвіду спілкування з такими людьми, як Гедлі, чи не так?
  — Справді, — похмуро сказав я. «Але це буде. У мене є кістка, щоб з цим виродком.
  Вона презирливо засміялася. «Він уб'є тебе, Майк. Стережіться того чоловіка. Ніколи не нападайте на нього спереду, а ззаду; він би зробив це і з тобою. Він ненадійний мерзотник».
  Я скоса глянув на ту мініатюрну дівчину, яка так поважно розповідала про побої та бійки. Не дивно, що вона завжди справляла враження, ніби зіщулилася перед неминучим ударом
  - чи вона справді викликала агресію цим? — Я запам’ятаю, — сказав я.
  Пола зітхнула й продовжила свою розповідь. «Ну, а потім я злякався, бо наговорив слова. Знаєш, що я сказав? Що у мене є докази того, що він бреше — що Марк не помер, як він сказав. Потім він подивився на мене дуже дивно і сказав, що повернеться з кількома своїми друзями. Тому швиденько зібрав деякі речі і залишився ночувати у знайомого. Наступного ранку о п'ятій годині вантажний човен вирушив до Панами, а о четвертій годині я вже був на борту. Я наважився вийти на палубу лише тоді, коли Папеете зовсім зник з поля зору».
  — Які в тебе були докази, Пауло?
  Вона сказала те, що я вже очікував. «Марку вже зробили операцію на апендиксі. Я сам бачив шрам. Він не міг померти від цього».
  «Я це вже помітив. Багато років тому Марк переніс операцію на апендиксі».
  Пола подивилася на годинник і підскочила. Вона все ще виглядала заплаканою, але спокійнішою. — Мені треба повернутися.
  «Дякую, Паула. Ви мені дуже допомогли. Ще одне: ви думаєте, що Гедлі вбила Марка та Свена Норгаардів?»
  — Думаю, так, — рішуче сказала вона.
  «Чому?»
  — Не знаю, — задумливо сказала вона. «Але я все одно переконаний».
  «Ще одна річ, Пола. Чи не могли б ви записати для мене те, що ви знаєте?»
  «Я... Гаразд, Майку, але я мушу бути дуже обережним».
  Вона не хотіла повертатися зі мною до вітальні, тому я дозволив їй увійти раніше мене. Коли я зайшов, то побачив, що Джорді розмовляє з Клер. — Тато вже пішов спати, — сказала вона. «Вже пізно, і він легко втомлюється».
  — Сподіваюся, тобі не було нудно в Джорді.
  «Зовсім ні. Він розповідав мені всілякі речі про Марка — і про вас».
  — У мене було таке відчуття, — легковажно відповів я. Я побачив, як Паула вийшла на сцену. У тьмяному світлі ніхто не міг помітити, що вона плакала. Вона почала співати своїм приємним, дещо хриплим голосом. — Вона гарно співає, — недбало сказала Клер.
  Я бачив, як вона та Джорді дивляться на неї.
  — Ну як там ваша таємнича панночка? — спитала Джорді.
  'Дуже цікаво.'
  Пустотлива усмішка заграла в кутиках рота Клер. — Ми бачили, як ви вивели її з фойє.
  — Її звуть П. Нельсон, — зазначив я. Джорді подавився кавою.
  Я швидко поінформував Клер про значення цього імені і вирішив:
  «Вона мала багато розповісти мені, захоплюючих речей. Вона вважає, що Марка вбили, як і його колегу Норгаарда — так, він теж мертвий. Пола вважає, що їх обох убив Хедлі, таємничий приятель Кейна. Однак влада Таїті, здається, припускає, що Марк убив друга Норгаарда і що Марк помер під час втечі. Все дуже дивно».
  — Господи, — вимовила Джорді. — А що вона тут робить?
  *Вона втікає від Хедлі. Завтра все розкажу. Зараз я надто втомився».
  Здавалося, минуло багато років, відколи ми прибули до Панами того ранку. Клер скоса подивилася на Паулу, яка почала іншу пісню.
  — Наскільки добре вона знала Марка?
  «Досить добре», — сказав я, не задумуючись. «Одна з багатьох його жінок». Як тільки я це сказав, мені хотілося відкусити собі язика.
  Наступного ранку під час сніданку Кемпбелл прибув із телеграмою. Коли він прочитав це, між брів у нього з’явилася хмура брова. "Суарес-Наварро вжив заходів", - сказав він.
  «Їхній корабель покинув Дарвін і зараз прямує до Нової Гвінеї».
  — Архіпелаг Бісмарка теж такий, — сказав Джорді.
  "Яке це має відношення до будь-чого?"
  — Ми вам цього ще не казали, — сказав я. — Кейн учора надіслав телеграму до Рабаула; це в Архіпелазі.
  — Кейн... Можливо, Рамірезу, щоб він знав, де ти. Чи може ваш бульбовий сад бути поблизу Рабаула?»
  «Немає жодних аргументів проти, є кілька аргументів за», — відповів я. «Хоча я особисто думаю, що Марк тримався б ближче до цього. Однак із щоденника я зрозумів, що він пов’язував утворення конкрецій із вулканізмом, а цей регіон, як виявилося, кишить вулканами».
  — Тоді не тут?
  «О так, насправді по всьому Тихому океану. Я поясню тобі це, коли сам розберуся».
  — Як ти думаєш, Марк мав рацію зі своєю теорією? — спитав Кемпбелл.
  — Не знаю, — мусив визнати я. «Це все досить абстрактно, але в принципі в цьому немає нічого поганого».
  Кемпбелл пробурмотів: «Того дня, коли я отримаю однозначну відповідь від вченого, настане кінець світу. Ну, розкажи мені про ту дівчину вчора ввечері. Клер уже мені дещо сказала».
  Я коротко розповів йому, а потім ми сиділи мовчки, вражені, а також дещо побоюючись значення історії Паули. Ми потрапили у щось, що з кожним днем ставало все більш ризикованим. Кемпбелл подумав, що для мене було б гарною ідеєю попросити Полу записати її історію, бажано юридично підтверджену, хоча я не був впевнений, що вона захоче взяти на себе зобов’язання. Змінюючи тему, Клер сказала: «Майку, я знову дивилася на той щоденник, особливо на малюнки. Я думаю, що я знайшов щось. Після обіду ми всі підемо до кімнати батька?
  З явною неохотою Джорді відповіла «так». Він дуже хотів повернутися на свій корабель, але ми все одно змогли переконати його, що ці кілька годин не матимуть великого значення. «Вони чудові хлопці, у них є чим зайнятися, і вони знають, де можна з тобою дістатися», — твердо сказав я йому. І ось після сніданку ми сиділи за кавою в номері Кемпбелла, вже гарячі та спітнілі, незважаючи на кондиціонер, оскільки панамське сонце манило нас крізь відкриті вікна. Клер поклала перед нами щоденник і розшифровку.
  «Я працював у зворотному напрямку від того місця, де, як ми знаємо, був Марк, щоб побачити, чи зможемо ми розшифрувати ще якісь малюнки. Останній на мене схожий на монокль. Мені здається, я знаю, що це означає, але лише тому, що тепер ми знаємо, де був Марк. Я думаю, що монокль означає Таїті».
  «Як так?» — роздратовано спитав Кемпбелл.
  Ці острови також називаються Островами Товариства. А монокль характерний для високого дядька, типу "суспільство". Це бідно, я визнаю, але чи знаєте ви щось краще?» Вона пильно подивилася на мене.
  Я розреготався. 'Може бути. Надумано, але ймовірно. Продовжуйте».
  «Я взагалі не можу розшифрувати номери 30 і 31 — можливо, Джорді зможе, якщо він трохи знає місцевість. Одна корова, а друга… ну, тільки подивіться». Вона вказала на малюнок неправильного, сплощеного півкола, розташованого вертикально на плоскій лінії. Малюнок був пов’язаний із зображенням корови словом АБО . Ми всі цього трохи не розуміли.
  «Тоді ми маємо цей. Прекрасна богиня і зникаючий фокус, жінка й орел».
  — перебив я її. «Це два, які безпосередньо передують цифрам вимірювань Марка з високим вмістом кобальту. Я думаю, що вони найважливіші з усіх».
  — Добре, — сказала вона коротко. Тому що є набагато більше можливостей. Я думав про цю жіночу фігуру. Я думаю, що це може бути La France, знаєте, як дядько Сем для Америки та Джон Буйл для Англії. Ця жінка - Маріанна представляє Францію. Ви іноді бачите її на карикатурах у газеті».
  Кемпбелл уважно вивчив малюнок. «Можливо, у вас там щось є. Ця штука на її голові — це Кепка Свободи, чи не так? Що таке територія Франції в Тихому океані?»
  'Французька Океанія; близько п’ятнадцяти сотень мільйонів квадратних кілометрів, що містить Таїті, Бора-Бора, острови Туамото, Маркізькі та Австралські острови. Нам потрібно зосередитися на цьому набагато більше».
  — Маріанські острови, — сказав Джорді гробовим голосом. «Маріанські острови також французькі».
  Клер схвильовано подивилася на нього. «Де саме вони?»
  — Далеко, до біса. Майже до Філіппін, — відповів я. «Цього просто не може бути, а інакше я не розумію, чому Марк був так далеко звідти».
  Джорді вже думав про щось інше. «Цей корабель Суарес-Наварро прямує туди!»
  Ми злякано дивилися одне на одного. «Це просто неправильно», — сказав я лише тому, що не хотів, щоб це було правдою. «Ми повинні мати щось у цій сфері».
  Кемпбелл сказав: «А як щодо тієї богині? Зрештою, Маріанна не богиня».
  «Давайте переглянемо наш список богинь», — запропонував я. «Венера, для початку. Чи існує острів Венери?»
  Джорді посміхнувся. «Я знаю пагорб Венери, але це не острів. Але зачекайте, на Таїті є точка Венери».
  «Це звучить добре», - сказав Кемпбелл.
  «Занадто близько до узбережжя. До того ж там давно ведуться днопоглиблювальні роботи».
  «Не дуже добре», — зітхнув Кемпбелл. — Але маймо це на увазі.
  — Продовжуйте з цими богинями, — сказала Клер. — Афродіта?
  Ми думали про це на мить. — Нічого не треба робити, — нарешті сказала Джорді.
  «Це може бути французьке ім’я», — припустив Кемпбелл. Я був нещадним. — Або полінезійське ім’я. Або полінезійська богиня».
  — Господи, — зітхнув Кемпбелл. — Таким чином ми туди ніколи не дійдемо.
  Ми переглянули весь пантеон, але без докторського ступеня з антропології нам навіть не довелося починати з ритуального поклоніння богам у полінезійців. Ми вирішили випробувати наші чотири інтелекти на малюнку орла, але безуспішно, і повернулися до La France. Клер пильно вдивлялася в малюнки. «Добре, минулого разу. З самого початку.'
  Ми застогнали в унісон.
  «Венера».
  — Таїті, — пробурмотів Кемпбелл, увага якого слабшала.
  «Лічильник».
  Жодного кроку.
  "Афіни".
  «Ми не в тому місці», — зітхнув Кемпбелл. — Давай, покінчимо з цим.
  Клер раптом розреготалася. 'Я отримав його! Це зовсім не La France, це Афіна, богиня правосуддя. Леді Справедливість. Прекрасна богиня. Марк використав слово «справедливий» у значенні «чесний».
  — Не те, щоб він про це щось знав, — пробурмотіла Джорді.
  «А цей капелюх свободи?» Я запитав.
  — Це не капелюх, а римський шолом. Насправді, вона також повинна мати спис».
  «Афіна — не римська богиня», — запротестував Кемпбелл. «Вона була грецькою богинею».
  — Її римським образом була Мінерва, — сказав я. «Чи можемо ми з цим щось зробити?»
  Джорді вдарив кулаком по столу й розреготався.
  «Боже Всемогутній! Я вірю, що це у мене є; чому я цього раніше не бачив... Récife de Minerve, звичайно!'
  — Є таке? — запитав Кемпбелл з новою надією, щоб пригадати, що я читав про це, але я не міг згадати, як це було весело!
  Кемпбелл потер руки з новою силою. «Ну, принаймні ми кудись досягаємо. Де це... та річ? Правда, десь тут?
  — На південь від островів Туамото, — сказав Джорді.
  «Чи варто подорожувати?» — запитав Кемпбелл, повертаючись до мене.
  «Ти тут експерт».
  Мені спало на думку, що малоймовірно, що ми миттєво потрапимо в потрібне місце і що по дорозі ми зустрінемо більше тупиків, якщо не зможемо отримати більш конкретну інформацію. З іншого боку, я не хотів, щоб наша експедиція провалилася через відсутність активності чи ентузіазму. Адже з чогось треба було починати. — У нього є потенціал, — обережно сказав я. «Дещо залежить від того, де саме він знаходиться, і Джорді може нам це сказати».
  "Ти здурів?" — сказав Джорді, все ще посміхаючись про свою знахідку.
  «Ніхто, навіть флот, не знає, де Мінерва».
  Настала глибока тиша. Кемпбелл першим знову знайшов свій голос.
  "Що ти маєш на увазі?"
  «Я маю на увазі це», — сказала Джорді, миттєво протверезіючи. «ВМС шукали його, але не змогли знайти. Я думаю, що все це є в Тихоокеанській лоцманській книзі — мені треба було б дізнатися, — але щось про це є в книзі, яку я маю на борту».
  'Що це?' — запитала Клер.
  «Ну, саме те, що там написано. Ресіфі де Мінерв. Риф Мінерви. Це скеля, просто під водою».
  Джорді залишив нас, щоб повернутися до Есмеральди . Крім того, що він хотів отримати цю книгу, він також хотів перевірити, чи все в порядку, і почати готувати запаси для нашої майбутньої морської подорожі. Крім того, він мав взяти каюту для Клер, а це означало влаштувати деякі заходи для когось іншого. Ми вирішили, що нам просто слід продовжити наші приготування, і що, за винятком будь-яких непередбачених обставин, ми можемо виїхати через день або близько того. Я вирішив знову поговорити з Полою. Вона змусила мене залишити записку з її адресою. У мене була інша ідея, яку я хотів спробувати на ній.
  Я зателефонувала в коридорі і відразу ж викликала її.
  «Паула, це Майк. Я хотів поговорити з тобою хвилинку».
  — Добре, — сказала вона сонно. Мабуть, мали на увазі пізні явки
  спати пізно вранці. 'Коли? Зараз?
  «Якщо можливо, будь ласка».
  «Добре. Зустрінемося в тому кафе від учора».
  Вона вже була там, коли я зайшов, за тим самим столиком. «Привіт, — сказала вона. 'Що?'
  Я замовив дві чашки кави. Вона виглядала відпочилою та набагато більш розслабленою, ніж попередньої ночі. Мабуть, вона вирішила, що я на її боці — те саме, що я вирішив щодо неї.
  «Я думав про Хедлі та тих його друзів. Ви впевнені, що ніколи не чули про цього Кейна?»
  Пола рішуче похитала головою.
  — Або Рамірес?
  Це теж нічого не дало. — Слухай, — продовжував я, — чи добре ти знаєш Таїті, зокрема Папеете?
  «Досить добре. Я там довго жив».
  Я потер підборіддя. «Я погано це знаю. І я точно не знаю Хедлі. Я міг, так би мовити, пройти повз нього на вулиці. Мені потрібна пара очей».
  Тихим голосом вона сказала: «Ти хочеш, щоб я повернулася до Папеете?»
  Я кивнув. — Але не без супроводу чи підтримки. Ти боїшся Хедлі?
  «Ну і що, я хотів би вам це сказати».
  «Поло, я тут на вітрильному кораблі з екіпажем, щонайменше так само підло, як мафія, але дуже чесно. Майже всі вони колишні командос, які керують Хедлі однією рукою. Мабуть, завтра поїдемо на Таїті. Якщо ви підете з нами, у вас буде двоє наших людей як постійні охоронці, коли ми прибудемо. Якщо Хедлі щось спробує, він отримає урок вільної боротьби, який запам’ятає на все життя».
  Я подумав, що було б ризиковано мати її на борту з Кейном, але Пола знову запевнила мене, що він ніколи її не бачив і що ризик вартий того. Якби я залишив її в Панамі зараз, у мене більше ніколи не було б можливості скористатися її послугами.
  «У вас буде компанія — жіноча компанія, якщо вас це хвилює. Та дівчина, яка вчора сиділа за нашим столиком, також прийде».
  Вона закусила губу. «Майку, це лякає мене до смерті. Крім того, у мене тут контракт, хоча він закінчується через кілька тижнів. Я б краще не розривав контракт. Це створює мені погану славу, розумієте?
  «Якщо ви турбуєтеся про гроші, — великодушно сказав я, — ми оплатимо всі ваші витрати, а також трохи додатково. Ми навіть можемо викупити ваш контракт, якщо хочете».
  «Я взагалі не думаю про гроші. Ти справді хочеш дізнатися, що сталося з Марком, чи не так?»
  — Справді, — рішуче сказав я.
  Вона на мить подумала, потім відкинулася на спинку крісла й подивилася прямо на мене.
  «Добре, я піду. Марк — єдиний чоловік, якого я коли-небудь кохала, і... я думаю, що він теж любив мене, по-своєму. Якщо його вбили, то я хочу допомогти знайти вбивцю».
  «Молодець! Знаєте що, чому б не взяти круїзний корабель на Таїті? Вони їдуть звідси? Чи могли б ви дізнатися?»
  «Зачекай хвилинку, я подзвоню».
  Вона повернулася за п'ять хвилин.
  «Є круїзний лайнер « Східне сонце», який відправляється звідси на Таїті, але не на кілька тижнів. По дорозі він відвідує Папеете. Я можу отримати каюту. Навіть роботу, так що економить гроші. Але, як я вже сказав, це займе деякий час». *
  Це мене добре влаштовувало. Я зрозумів, що мине ще кілька днів, перш ніж ми зможемо поїхати. Крім того, спочатку ми пішли днопоглиблювати біля рифу Мінерви, де б це не було. Я зазначив дату прибуття Східного Сонце в Папеете та пообіцяли Паулі, що ми заберемо її, щоб вона не була одна. «Я не хочу платити тобі грошей»,
  Я продовжував. «Я оплачу ваші витрати на проїзд і проживання. Якщо ти зможеш отримати роботу, поверни мені гроші. У вас є банківський рахунок?»
  Вона дала мені номер. «Я перекажу достатньо грошей на ваш рахунок. Ще раз дякую, Паула. Ласкаво просимо в команду.
  — Це щось більше, ніж просто смерть Марка, чи не так? — запитала вона розумно.
  'Набагато більше. Я розповім тобі в Папеете, коли ми дізнаємося більше». Така дівчина, як Клер Кемпбелл, поставила б набагато більше питань, перш ніж вирушити на таку пригоду, але Паула, очевидно, задовольнилася своєю підпорядкованою роллю. Коли ми прощалися, я думав про те, як такі абсолютно різні жінки могли любити Марка, хоча між ними було більше спільного, ніж просто стать. Пола і Клер були рішучими, сміливими жінками, і, чесно кажучи, вони обидві заслуговували набагато кращого, ніж сумнівна прихильність Марка.
  Я повільно повертався до готелю, розглядаючи вітрини ліворуч і праворуч і дивлячись на екзотичну сцену вулиці. Я обідав сам, оскільки всі розійшлися, але через півгодини я побачив, що Клер та її батько повернулися, а за мить пізніше Джорді з книжкою під пахвою. Знову зводимо голови за прохолодним напоєм. Книга, яку приніс Джорді, була «Bul Robinsons To The». Велике Південне море.
  «Ось я маю це. Я також подивився на Пілотну книгу, але поки що залишив її на борту. Я перечитав Робінзона, бо знав, що ми йдемо в цьому напрямку. Він плив із Галапагосів до Мангареви на своїй шхуні, і ось що він говорить про Мінерву. До речі, це було не так давно, 1957 рік».
  Він передав книгу Клер і вказав на абзац. Вона мовчки почала читати, аж поки батько роздратовано вигукнув: «А тепер читай уголос, щоб ми хоч знали, про що йдеться».
  Клер почала читати: «Коли ми наближалися до Мангареви, ми дуже близько проминули риф Мінерви, одну з тих невидимих скель, місцезнаходження чи навіть існування яких ніхто не знає напевно, яку також називають «вігіас». Вігі — біда кожного мореплавця, тому що ніхто не знає точно, де вони знаходяться і чи взагалі існують. Відповідно до Керівництва для морських моряків, в якому не згадується, як риф отримав свою назву, немає жодних сумнівів, що Мінерва існує. Корабель, сер Джордж Грей був оголошений зниклим безвісти під час бойових дій у 1865 році, хоча кілька років потому британському флоту не вдалося знайти риф на цьому місці. У 1890 році німецькі барки Erato помітили риф. І в 1920 році його знову побачили з бурхливими водоймами, що оточували його, за десять миль від місця, про яке згадував Ерато . На мій великий розчарування, наш шанс спостерігати за Мінервою був зіпсований марааму. Вітер ущух, тож близько полудня ми прибули до району рифів, але там було ще досить море з примхливою та нерівномірною хвилею. Неможливо було відрізнити хвилі над рифом від хвиль, які піднімає марааму. Ми скерували корабель курсом, який привів нас за десять миль на північ від найпівнічнішого положення рифу, про яке коли-небудь повідомлялося, і дослідили всю місцевість, але марно».
  Коли Клер мовчала, Кемпбелл вибухнув: «Ну, до біса! Ви хочете сказати мені, що поки астронавти обертаються навколо Землі, а ми вже стоїмо однією ногою на інших планетах, все ще є цей чумний риф, який неможливо виявити?»
  «Справді», — відповів Джорді. «Таких є ще».
  «Нічого не варто», — сказав Кемпбелл, який більше звик до визначення точних місць на материку. «Але якщо Марк знайшов це, то ми теж можемо це зробити».
  «Якщо», — відповів я. «І я в цьому сумніваюся. Якби корабель IGJ знайшов Мінерву, про це б точно повідомили, а цього не сталося. Але це не обов’язково означає, що вони там не проводили днопоглиблення».
  — поспішно додав я, побачивши їхні розчаровані обличчя.
  — Ви самі чули, що про це сказав Робінсон. Ймовірно, ви можете побачити це лише тоді, коли немає вітру, і тоді приплив також повинен співпрацювати».
  «Робінзон був дуже обережний, щоб триматися подалі від цього», — посміхнувся Кемпбелл. «Десять миль на північ від останнього повідомленого місця, мій боже».
  — Робінзон був розумним і дуже досвідченим моряком, — заперечив Джорді. — Він не хотів ризикувати своїм кораблем. Це може бути ковзний риф, і якщо ви його не бачите, краще триматися подалі від нього. Я б теж так зробив, повірте».
  Знову всі глянули на мене — експерта неохоче.
  «Обставини, про які я щойно згадав, не є неможливими. Ми повинні з чогось почати, і я думаю, що було б добре знайти риф. Чому ні?'
  Ще одна річ сталася перед тим, як ми покинули Панаму. Кейн хотів поговорити зі мною. Ми наполегливо ставилися до нього як до члена екіпажу під час зовнішньої подорожі. Він добре виконав свою роботу, і ми не були ним незадоволені. Однак Джорді погодився лише на те, що він може поїхати аж до Панами. Тому нам було дуже цікаво, яким буде його наступний крок.
  Одного ранку він прийшов до мене в каюту і сказав: «Містере Тревельян, я можу з вами поговорити?»
  "Увійдіть." Він виглядав відпочившим. Сама того не усвідомлюючи, я уникала його всю поїздку, тому що мені було моторошно мати можливого вбивцю Марка так близько до мене. Але, звісно, я не міг повністю його уникнути, і тепер його питання навіть не було для мене незручним.
  'Що ти хочеш?'
  — Ти точно збираєшся зробити більше для цього розслідування, чи не так?
  «Справді. Як ви знаєте, ми вирушаємо завтра-післязавтра».
  «Коли я прийшов сюди, переді мною був лист від мого партнера Хедлі. Джим у Новій Гвінеї, і він каже, що деякий час не може приїхати сюди. Я знаю, що ми лише погодилися, що я можу зайти так далеко, і я дуже вдячний вам за це, насправді дуже вдячний. Але тепер я думав, чи міг би я приїхати на деякий час. Інакше вам знадобився б хтось на моєму місці. Може, ти десь наблизишся до Джіма; Може Таїті? Це б нас цілком влаштувало».
  «Нічого проти», — відповів я. «Як на мене, ви можете піти, але останнє слово, звичайно, залишається за капітаном».
  «Дякую, містере Тревельяне. Я постійно щось у вас прошу, і ви щоразу допомагаєте мені».
  «Ви повинні дивитися на це тверезо. Нам потрібен матрос; ти добре працюєш і сам заробляєш на проходження. Але останнє слово за паном Вілкінсом».
  «Домовилися зустрітися. Я його запитаю. Знову дякую.'
  Я швидко попередив Джорді, щоб вона сказала «так», і наказав Кемпбеллу. — Добре, так ми можемо стежити за ним, — погодився він. «Навряд чи він дізнається, куди ми йдемо, якщо ми навіть не знаємо. І він не може нічого розповісти друзям з корабля».
  І так Кейн залишився з нами. Наступного дня ми вирушили у подорож невідомої тривалості до невідомого пункту призначення, існування якого навіть не було певним.
  OceanofPDF.com
  
  ЧОТИРИ
  я
  За словами місцевих жителів, Récife de Minerve була нічим іншим, як легендою, причому дуже відомою легендою. У передмові в пілотній книзі про вігії говорилося, що їх дуже багато, але також і те, що в 1880 році HMS Alert безрезультатно обшукала всю територію, де нібито був розташований риф. Це не зупинилося на одній спробі; кілька кораблів шукали його, а іноді навіть знаходили, але ніколи в тому самому місці.
  Ми відпливли від Панами, навіть у чималому темпі в перші дні. Проте потім ми опинилися в тихому дзеркально-гладкому морі. Ми чекали двадцять чотири години, а потім вирішили продовжити плавання на моторі. Кемпбелл не любив кліше про намальовані кораблі в намальованих океанах, особливо коли я розповів йому легенду про корабель, який сорок років дрейфував у Панамській затоці, поки нарешті не затонув від жахливих страждань.
  Було шкода, що нам довелося використовувати двигун, оскільки це означало, що у нас буде менше палива для днопоглиблення. Проте Кемпбелл вважав, що час так само цінний, як паливо, і я мусив з ним погодитися. Нарешті, я також мав подумати про Паулу. Кемпбелл надіслав серію телеграм своїм шпигунам, наказуючи їм уважно стежити за кораблем Суареса Наварро. Коли ми вже були в дорозі, я бачив, як він з кожною хвилиною нервував усе більше, мабуть, тому, що почувався втраченим без телефону. Він весь час залишався біля радіо, але, хоча йому хотілося новин, він дійсно волів не знати, а тим більше відповідати. За наполяганням Кемпбелла, у нас на борту було потужне радіо — електронне диво, яке могло охопити весь Тихий океан. Однак він не хотів, щоб ми ним користувалися, боячись, що Суарес-Наварро може нас спіймати.
  Нарешті ми отримали повідомлення, що вони стали на якір у Порт-Морсбі, в австралійській Новій Гвінеї, і що тепер, як і в Дарвіні, вони живуть своїми душами в терпінні. Кемпбелла так само хвилювало їхнє неробство, якби вони постійно були в русі. Нам усім стало легше, коли « Есмеральда» помчала вперед завдяки потужності свого двигуна, прорізаючи ровне море зі стабільною швидкістю дев’ять вузлів у напрямку до місця, де ми торкнемося південно-східних пасатів, створюючи ідеальну погоду для плавання. Невдовзі після цього ми відчули південний вітер у наших вітрилах, і ми попрямували на південний захід на передньому та задньому вітрилі, « Есмеральда» була настільки нахилена, що вода плескалася через підвітряну поручню. Згодом вітер зміщувався на схід, поки одного разу ми не помітили, що у нас справжній пасат. Потім ми підняли великі чотирикутні вітрила на фок-щоглі, і «Есмеральда» з новою сміливістю взялась за це.
  Кейн був регулярним відвідувачем цього регіону. Хоча ми не покладалися на його поради, він все одно був щедрим на хороші поради щодо погодних умов, яких ми могли очікувати. "Ми збираємося викликати торнадо на дорозі", - сказав він. «Знаєте, нема про що хвилюватися. Тільки дуже маленькі, але до біса швидкі. Перш ніж ви це усвідомите, ви опинитесь у центрі подій, тому важливо уважно стежити за цим».
  Кемпбелл, здавалося, не зовсім мав морські ноги. Більшу частину часу він проводив на своїй койці, де, ймовірно, глибоко шкодував про винахід корабля. Для нього було незвично не бути босом, і він сказав, що почувався абсолютно непотрібним на палубі, оточений людьми, які швидко й якісно робили всілякі таємничі речі та могли пропустити його поради, як зубний біль. У мене виникла підозра, що він може дуже ускладнити ситуацію своїм власним співробітникам. Однак Клер виявилася в своїй стихії. Вона працювала так само старанно, як і інші, у вицвілому вітрильному одязі, про який згадувала, і з веселим засмаглим обличчям. Її присутність була одностайно оцінена екіпажем, який розглядав її як статиста на цій частині подорожі. Вона допомагала готувати їжу і, як і ми, працювала вахтовими змінами, але вона також постійно тикала носом у нашу скромну бібліотеку, особливо в розповідях Джорді про морські подорожі, особливо тихоокеанські. Одного вечора, коли ми вдвох розмовляли, у мене був інший образ мого брата, побачений її очима. Це був один із тих казкових вечорів, які можна побачити лише в тропіках. Місяць був на спаді, і зірки сяяли на небі, як нерівна купка вогнів. Вітер свистів у спорядженні, і вода м’яко плескалася об Есмераль да, який волочив за собою святкову стрічку фосфоресцючої води.
  Я стояв на платформі, коли до мене приєдналася Клер. Дивлячись на доріжку місячного світла у воді, вона сказала: «Я б хотіла, щоб ця подорож ніколи не закінчувалася».
  «Це неможливо. Навіть Тихий океан не нескінченний».
  — Коли ми потрапимо до Мінерви?
  «Можливо, ніколи; спочатку ми повинні знайти його. Якщо ми знову затримаємо це, ми будемо близькі за тиждень».
  «Я просто сподіваюся, що ми маємо рацію щодо цього малюнка», — сказала вона. «Іноді я думаю, що було б краще, якби ми їх не досліджували. А що, якщо ми помиляємося?»
  «Тоді ми просто придумаємо щось нове. Не відставати від способу мислення Марка ніколи не було легко».
  Вона злегка посміхнулася. 'Я знаю це.'
  «Як добре ви знали Марка?»
  «Досить добре, як на мене», — відповіла вона. «Але виявилося, що я ніколи його не знав». Вона зробила паузу. — Татові не подобається те, що ти сказав про Марка — я маю на увазі його нечесність. Тато дуже про нього думав».
  Я сказав: «У Марка було багато облич. Він працював у вашого батька і був йому потрібен, тому він показав себе з кращого боку. Твій батько ніколи не бачив Марка таким, яким він був насправді».
  'Я знаю це. Марк був запеклим виродком».
  Я був шокований, але не дуже здивований. 'Чому ти так думаєш?'
  Вона задумливо відповіла: «Того вечора в готелі я почувалася трохи поганою, а потім ти завдав мені психічного удару, коли назвав ту співачку «однією з жінок Марка». Мені здається, що я теж належу до категорії «одна з жінок Марка». Нічого нового під сонцем, зауважте. Це трапляється з тисячами жінок у всьому світі, але коли це трапляється з вами, це справді боляче. Я був повністю захоплений Марком. Мрія однієї довгої рожевої дівчини – він теж був таким чертовски хорошим хлопцем».
  «Якби він хотів. Він міг увімкнути та вимкнути свій чарівний перемикач за бажанням».
  «Він дозволив цьому статися, той виродок», — сказала вона. «Він міг зупинити це в будь-який момент, але той придурок просто дозволив цьому продовжуватися. Я чув, як дзвонять весільні дзвони, коли я дізнався, що він уже одружений — можливо, не щасливо, але все ж».
  «Він використав вас, — тихо відповів я, — щоб заслужити ласку перед вашим батьком. Це типово для Марка».
  «Так, тепер я теж це знаю. Якби я знав тоді. Нам з Марком було дуже весело разом, і, як на мене, це могло тривати роками. Ти пам'ятаєш...'
  «Що я зустрів вас у Ванкувері? Так.'
  «Тоді я дивувався, чому ви такі суворі одне до одного.*
  Ти так круто поводився. Тоді я думав, що це твоя вина. Він сказав це...'
  'Не зважай. Як це сталося далі?»
  Вона знизала плечима. «Раптом усе скінчилося, повністю скінчилося. Приблизно в той же час я почув про проблеми мого батька з Суарес-Наварро. Тому я йому нічого не сказав, хоча підозрюю, що він щось усвідомлював. Хіба ти не помітив, що він хвалить Марка тільки як вченого, а не як людину?»
  — І раптом Марк зник.
  «Справді. Я ніколи його більше не бачив». Вона дивилася в простір. «І тепер він мертвий — його тіло десь там — і він все ще маніпулює людьми. Нами всіма маніпулює Марк. Ти теж це знаєш? Ти і я, мій тато і ті хлопці Суарес-Наварро, твій друг Джорді та його армійські друзі — усіма маніпулює мертва людина з біса довгою рукою».
  — Просто заспокойся, — сказав я заспокійливо. Вона звучала досить гірко. «Марк ніким не маніпулює. Ми всі знаємо, що робимо, і робимо це, бо хочемо. Марк помер, крапка uiO
  Настав час для іншої теми. Я застосував традиційний підхід.
  — Розкажи мені про себе, Клер. Яку роботу ви робите? А коли померла твоя мати?»
  «Коли мені було шість».
  «Хто вас виховав? Ваш батько досить часто був у від’їзді, чи не так?
  Вона вибухнула сміхом. «О, я всюди була з ним. Він виховав мене».
  — Тоді у вас, мабуть, було дуже незвичайне дитинство.
  — Але досить гарно. Звісно, я теж довго ходила в інтернат. Канікули я завжди проводила з татом, а не вдома. Іноді ми їздили на зимові види спорту, іноді в Європу, Австралію чи Південну Америку під час літніх канікул. Ми були нерозлучні».
  «Тоді ти справжній мандрівник».
  «Іноді з цим можна було керувати, знаєте. У нього є злети і падіння; він не завжди був таким багатим, як зараз. Інколи у нас були гроші, інколи ні цента, але він завжди стежив, щоб мені нічого не бракувало. Я ходив у чудові школи та коледж. Лише минулого року я дізнався, що він відкрив для мене банківський рахунок у вдалий період. Навіть коли він був повністю розорений, він не міг отримати їх, незалежно від того, наскільки добре він міг використовувати ці гроші».
  «Здається, розумний хлопець».
  «Я люблю його», — просто відповіла вона. «Коли Суарес Наварро відправив його в нокдаун, я вперше був достатньо дорослим, щоб зрозуміти, що таке поразка. Потім я почав вивчати стенографію тощо, і він зробив мене особистим секретарем, коли в нього не було грошей, щоб найняти її. Це було найменше, що я міг зробити. Він втратив віру в людство, і йому потрібно було на когось спертися. Хоча я тоді теж не був впевнений! благодійно налаштований».
  «Все ж, він вижив досить добре».
  «Він міцний», — гордо відповіла вона. «Він завжди встає знову. Можете посперечатися, що Суарес-Наварро пошкодує, що зробив з ним цей трюк. З ним таке вже траплялося, і він завжди виживав. Я досі працюю на нього. я...'
  «Що хочеш сказати, просто скажи».
  — Коли ви готувалися до цієї поїздки, я вас перевірив у Лондоні. Я просто не хотів, щоб батько знову порізав собі пальці. І на додаток..."
  «Мене звали Тревельян?»
  — Ой, вибачте, — зітхнула вона. «Але мені довелося. До речі, ти добре вийшов із цього». Вперше я помітив, що вона трохи сором'язлива. «У будь-якому разі, стільки про Кемпбеллів», — продовжувала вона. — А як щодо Тревельянців — я маю на увазі вас?
  'Зі мною? Я просто працьовитий книжковий хробак». Ми обидва засміялися. Безумовно, слово «трудитися» не підходило для моєї роботи над «Есмеральдою». Клер миттєво розслабилася.
  «Я думаю, що сьогодні більшість вчених більше дивляться на всесвіт, ніж на книги».
  «О так, космічні подорожі», — відповів я.
  «Звучить не дуже ентузіазмом».
  «Я теж ні. Я вважаю, що це марна трата грошей. Американці витрачають тридцять мільярдів доларів, щоб доставити хлопця в космос. Зрештою, це може навіть коштувати в десять разів більше. Це приблизно п’ятнадцять тисяч доларів на квадратний кілометр безкисневої поверхні Місяця. На Землі ви можете отримати набагато кращий ґрунт за набагато менші гроші, і якщо ви вкладете стільки ж грошей у дослідження океану, віддача буде ще кращою. Я думаю, що море — це нова дорадо, а не космос».
  Вона посміхнулася на мій дещо педантичний тон. — Отже, тому ти став океанографом?
  'Я думаю так. Я завжди любив море».
  «А Марк? Чому він? Мені здається, я ніколи не бачив двох настільки різних братів».
  «Марка з'їли амбіції. Я не знаю, як він став таким. Можливо, він мене ревнував, хоча для мене загадка чому. Коли мій батько помер, у Марка ніби щось тріснуло. Мати зовсім не контролювала його. Після її смерті я ніколи більше не мав нічого спільного з Марком; ми обоє пішли різними шляхами. Не завжди легко було мати такого брата за колегу. Іноді нас плутали один з одним, і це завжди працювало проти мене».
  — І йому на користь.
  — Ну, дякую, леді, — сказав я з легким поклоном. Раптом здалося, що ми знайомі багато років.
  — Тревельян, це корнуолльське ім’я, чи не так? Ви самі з Корнуолла?
  'Так. Ми нащадки фінікійських і карфагенських торговців оловом. Ганнібал все ще популярне ім’я в Корнуолі, але, на щастя, не в моїй родині».
  Того вечора ми довго, невимушено розмовляли про всілякі речі, які нас цікавили. Коли Клер нарешті повернулася до своєї каюти, у мене було набагато чіткіше уявлення і про Клер, і про її батька. Кемпбелла було важко оцінити, оскільки він не надто відкрито давав особисту інформацію і майже завжди обмежувався лише бізнесом. Після цієї розмови з Клер я дізнався більше про його походження і, як ніколи, відчув, що можу йому довіряти.
  А тут сама Клер. Мені було цікаво, чи зможе вона змусити себе знову довіритися Тревеліану, чи Марк назавжди відключив її від усіх Тревеліанців. Подумки я додав ще одну відмітку до Маркового результату: навіть після його смерті він зробив усе можливе, щоб зруйнувати моє життя. Я довго думав про Клер, перш ніж теж піти до клітки. І тоді мені раптом спало на думку те, що Клер сказала про Марка: що йому все ще вдається маніпулювати людьми своєю довгою мертвою рукою, як пішаками на шахівниці. Вона мала рацію, все, що ми робили або робили, було результатом характеру Марка. Таке враження, ніби Марк був режисером, а ми — гравцями, маріонетками, якими він рухав за бажанням. Неприємна думка про те, щоб заснути.
  II
  Як і передбачав Кейн, тепер ми потрапили в зону невеликих локалізованих штормів, починаючи від одного вихору близько десяти метрів і закінчуючи жахливими воронками щонайменше сотні метрів у діаметрі. Насправді було дуже захоплююче плисти, якщо ви уважно придивилися. Одну мить « Есмеральда » могла мчати під чистим блакитним небом, а наступної миті горизонт потемнів, і вода за кілька секунд перетворилася на чорну хвилясту масу. Коли шторм минув, нас знову зустріли прекрасні веселки, і вірний пасат знову підняв нас вперед, все далі й далі в океан, до південно-східного куточка Французької Океанії. Через шістнадцять днів після того, як ми покинули Панаму, Джорді зняв полуденне сонце, а потім сказав: «Ми майже на місці. Сьогодні вдень ми зайдемо в район пошуку».
  Ми вирішили не розповідати екіпажу зайвого. Тож Джорді зібрав їх і просто сказав, що хоче прогулятися й перевірити стан води, але кожен має уважно стежити за піщаними берегами чи рифами. Насправді ми знали, що поблизу не може бути жодної землі, але якщо хтось вважав його запитання дивним, він цього не показував. Вони слухняно організовували додаткову вахту, ми також дали додаткового чоловіка з біноклем на фок-щоглі. Наскільки я думав, ми проводили дослідження лише для підтримки зовнішнього вигляду, але всі були задоволені різноманітністю. Вирішили також трохи покопатися, потренувати себе та техніку.
  Наступного ранку я стояв у картографічній кімнаті з Джорді та Кемпбеллом, вдивляючись у карту та Пілотну книгу. Я почав: « Ерато побачив тут Мінерву, і це було в 1890 році. У 1920 році інший корабель побачив Мінерву тут, у двох милях на схід-північний схід. Як сказав Робінсон, це різниця в десять миль».
  "Як дивно, що вони бачили це лише двічі за 30 років", - сказав Кемпбелл.
  — Не дивно, — відповів Джорді. «Це досить спокійна вода, і навіть спокійніша тепер, коли ми більше не залежимо від вітру. Ніхто не обов'язково повинен сюди приходити». Він поклав палець на карту. «Існують різні можливості. Одне зі спостережень було правильним, інше — неправильним; просто виберіть, який це був. Або обидва помилялися. Або вони обидва були хороші, а Мінерва - це ковзний риф. Іноді таке буває».
  «Або вони обоє помилялися, і Мінерва все-таки є ковзним рифом», — нерішуче сказав я.
  «Або є два рифи», — припустив Кемпбелл.
  Ми розреготалися. — Ну, ви зрозуміли, — сказав Джорді, знову переглядаючи карту. «Добре, ми розміщуємо всі ці спостереження в середині прямокутника десять на двадцять миль. Це дає нам зону пошуку у двісті квадратних миль, але це найбезпечніше. Ми починаємо ззовні, а потім рухаємося спірально всередину».
  Кемпбелл сказав: «Ні, давайте просто перейдемо до суті справи. Прямо до цих двох місць і подивіться, що ми знайдемо».
  Однак Джорді був проти цього. «Погода – невизначений фактор. Я не наважуюся відвідати ці два місця, якщо море не зовсім гладке. Ви читали, що сказав Робінсон: що ви не можете відрізнити звичайну білу шапочку від розривної води. Можливо, ми так близько наблизимося до того рифу, що раптом опинимося без кіля».
  «У нас ще є ультразвуковий датчик», — заперечив я. «Таким чином ми відразу помічаємо, де вода стає мілкою».
  «Блін! Це називається океанограф, — вигукнув Джорді. — Ви повинні знати, що ці рифи — не що інше, як вершини підводних гір. Вода, ймовірно, все ще дуже глибока до чверті милі від Мінерви. І раптом ми опинились на відстані двадцяти сажнів, і гострий шматок корала розколов нас надвоє».
  — Ти маєш рацію щодо цього, Джорді. Цілком можливо, що Мінерва - атол в розробці. Якщо почекати ще мільйон років або близько того, це буде справжній острів».
  — Я не можу цього дочекатися, — незворушно сказав Кемпбелл.
  «Добре, ти капітан. Ми зробимо це по-вашому».
  Сказано – зроблено. За підрахунками Джорді, щоб побачити це, нам потрібно пройти милю від Мінерви. Це означало, що нам потрібно було пропливти близько ста миль, щоб охопити площу у двісті квадратних миль. Ми використовували двигун якомога менше і обмежили нашу швидкість до чотирьох вузлів, щонайбільше. Таким чином наші пошуки вдень триватимуть лише день-два.
  Перший шматок нічого не дав. Того вечора ми залишилися перевернутими, знаючи, що нам буде важко визначити наше місце наступного ранку через сильну течію в цьому районі та фактор невизначеності принаймні в один вузол. Джорді пояснив усе це Кемпбеллу, щоб він зрозумів, що це дуже відрізняється від нишпоріння клаптика землі, який принаймні залишається на місці. Кемпбелл скрипнув зубами. Того вечора, коли ми всі сиділи на палубі за вечерею, мене засипали запитаннями від команди. Їм усім було дуже цікаво. Насправді мені не подобалося залишати їх у такій невизначеності; Я впевнений, що вони були б набагато більш відданими, якби були хоча б певною мірою поінформовані. Крім того, мені було цікаво, як відреагує Кейн.
  — Що це все, Майку? — запитав Ян Льюїс.
  «Так, що ми тут робимо?»
  Я скоса подивився на Джорді, перехопив його погляд і майже непомітно кивнув. «Добре, хлопці, ми шукаємо щось досить незвичайне».
  Вони пильно дивилися на мене; тепер я був упевнений, що вчинив правильно, сказавши їм.
  — Ви коли-небудь чули про Мінерву? Я запитав.
  Жодної відповіді, лише бурмотіння та хитання головами, крім одного. Кейн різко підвів очі. «Récife de MinerveV», — сказав він жахливою французькою. Тепер усі погляди були спрямовані на нього. 'Ти шукаєш це? Ну, тоді ми можемо трохи повеселитися». Він засміявся, насолоджуючись моментом тріумфу.
  «Що це тоді?»
  Я коротко розповів їм, що ми шукаємо, і трохи про захопливу історію.
  «Чому насправді?» Денні Вільямс хотів знати.
  Я сказав: «Це, як ви знаєте, океанологічна експедиція, і таких хлопців, як я, завжди цікавлять таємниці. Це, так би мовити, наша робота. І води навколо острова, який все ще розвивається, рясніють захоплюючими речами».
  Це пройшло добре, хоча я чув, як Денні шепотів своєму сусідові: «Я завжди вважав тих науковців дивними птахами; Тепер я повністю впевнений».
  Поступово всі затихли, наче тепер іншими очима бачили вечірнє море навколо. У цей момент Кейн підійшов до мене й невимушено сказав, чутно лише мені: «Е-е... це якось пов’язано з вашим братом, містере Тревельян?»
  Я одразу насторожився. 'Як так?'
  — Ну, він теж проводив такі дослідження, чи не так? І він помер недалеко звідси. Хіба він не шукав щось із тим іншим хлопцем?»
  Я вдивлявся в темряву на північному сході, де лежали острови Туамото, за сто миль по інший бік невидимого горизонту. «Так, це так, але я не думаю, що це має до цього якесь відношення. Я не начальник, ти маєш пам’ятати. Містер Кемпбелл відповідає».
  Кейн презирливо посміхнувся. «Шукаю Мінерву. Тобі краще знайти негра у вугільній шахті». Деякий час він просидів зі мною, але коли побачив, що більше не може від мене витягнути, пішов геть, тихо посміхаючись у темряві. Я помітив, що мої кулаки стиснуті в кишенях. Наступного дня ми прокинулися до сходу сонця, сподіваючись на безхмарне небо, щоб зранку зняти сонце, що не зовсім надійно, але ми повинні були дізнатися якомога раніше, як далеко ми відійшли, інакше б. у наших пошуків немає сенсу.
  Я стояв біля Джорді з секундоміром у руках і розповідав йому про свою розмову з Кейном минулої ночі. — Цікавий Аагдже, чи не так? він сказав.
  «Я не знаю, це було цілком нормальне запитання».
  «До речі, я вважаю чудовим, що ви повідомили хлопців. Інакше вони б, мабуть, трохи свербіли. Якби ви були на кораблі, який раптом почав обертатися по колу посеред Тихого океану, ви хотіли б знати, чому, чи не так? І все-таки мене нудить від Кейна. Він дуже швидко встановив зв’язок із Марком».
  «Це теж не є ненормальним. Блін, він зображує себе вбитою невинністю, чи не так? Я сам чув, як гірко я говорив, і був радий змінити тему. «Ха, там сонце».
  Джорді вистрелив у сонце й сказав: «Ну, а тепер подивимось, де ми». Разом ми повернулися до кімнати карт, де Джорді обчислив наші позиції та занотував їх. «Ми дрейфували близько семи миль. Тож на південний схід є течія трохи більше половини вузла. Гаразд, тепер, коли ми знаємо, де ми знаходимося, ми можемо зрозуміти, куди йти».
  Відновлюємо пошуки. Джорді міняв годинник на фок-щоглі щогодини, тому що відблиск води легко викликав проблеми з очима. Сльозяться очі у відповідальний момент дозволили нам пропливти повз ціль. Він поставив іншу людину на передній частині церемонії зі суворими вказівками дивитися прямо перед собою; він не хотів, щоб Мінерва знайшла нас, а не ми її, тому що це могло бути катастрофічним. День не дав абсолютно нічого. У нас було кілька захоплюючих моментів, коли ми думали, що перед очима Мінерва, але потім виявили, що це зграя грайливих дельфінів — на велику радість Клер та інших морських любителів. Але більше нічого. Розвернулися і знову приготувалися до ночівлі.
  Наступний день мало чим відрізнявся. Останній відрізок привів нас прямо через обидві раніше повідомлені позиції. Ми не були цілком впевнені, тому що вітер повернув на північ і викликав непостійну, неспокійну хвилю. Того вечора ми скликали конференцію в картографічній кімнаті.
  'Що ти думаєш?' — запитав Кемпбелл. Я ніколи раніше не бачив, щоб він був таким різким і різким.
  — Можливо, ми пройшли повз Мінерву за останні три-чотири години. Ці білі гребені не полегшили».
  Кемпбелл вдарив кулаком по столу. «Тоді ми переглянемо це ще раз. Не повністю, лише останню частину». Здавалося, він не терпить протиріч.
  Джорді подивилася на мене. — Скажи мені, як тільки ми знайдемо Мінерву, що далі?
  «Ну, це інше питання», — почав я, але потім зрозумів, що він мав на увазі.
  «Тепер ми можемо бути в межах п’яти миль від Мінерви. Ви сказали, що умови, в яких утворилися ваші фантастичні бульби, були місцевими. Наскільки місцеві?
  «Я не дізнаюся, поки не побачу. Це може бути місце площею десять квадратних миль або це може бути місце площею п’ятдесят тисяч».
  «Тоді я вважаю, що вам варто просто закинути свій гачок і подивитися, що станеться. Ми можемо бути прямо над вашим «місцевим» місцем».
  Я почувався дурнем. У суміші напруженого очікування й нудьги, яка домінувала в наших пошуках останні два дні, я зовсім забув, заради чого ми прийшли. — Ти абсолютно правий, Джорді. Ми згаяли час, і це моя вина. Звичайно, ми можемо почати днопоглиблення, а тим часом стежити за Мінервою.
  Від моїх слів обличчя Кемпбелла й Клер засяяли. Перспектива зайнятися чимось іншим, крім неквапливого плавання, була до біса спокусливою. Однак я одразу подумав, скільки часу знадобиться, щоб їхній відновлений інтерес зник. Насправді я не очікував знайти щось вражаюче. Я почав готувати лебідку до використання. Море було неспокійне, повне білих шапок, і «Есмеральду» злегка гойдало, коли земснаряд вилетів за борт. Оскільки ми вже тренувалися, все пройшло досить гладко, хоча я відвів Кемпбеллів убік, щоб попередити їх, щоб вони не надто прагнули йти в ногу з прогресом; для інших це було не більше ніж звичайне розслідування. Ехометр зафіксував глибину трохи менше тисячі метрів.
  Того дня ми драгували у двох місцях, наступного дня – у п’яти. Двічі ми зупиняли роботу через те, що на глибині семи метрів під водою було помічено щось схоже на кораловий берег, але в обох випадках це виявилося величезна маса зелених водоростей; величезні зграї риби також призвели до кількох помилкових тривог. У мене були повні руки в лабораторії, аналізуючи отриманий матеріал. Крім іншого матеріалу, він також містив багато вулканічної породи, що мене порадувало, оскільки підтвердило одну з моїх теорій. Бульб ми виростили багато, але результати виявилися поганими і невтішними для інших. Не для мене, тому що я все одно нічого від цього не очікував.
  За сніданком я відвів Кемпбелла вбік і показав йому стос паперів. «Це саме те, чого ви очікуєте в цій місцевості», — сказав я. «Багато марганцю, мало кобальту. Кобальту навіть менше, ніж зазвичай, лише нуль цілих два відсотки».
  Джорді сказав: «Ми робили днопоглиблення лише на захід від місця, де, як нам здається, знаходиться Мінерва. Як щодо зразка зі східної сторони?»
  Я погодився, і він сказав: «Чудово, ми зробимо це сьогодні».
  
  
  Не було сенсу повністю розбирати лебідку й плисти цю коротку відстань, тому ми проїхали кілька миль відразу після сніданку. Море знову було спокійне, лише повільні хвилі пасату полегшували пошуки. Настала черга вахти Іена Льюїса, і він дозволив мені на деякий час керувати кермом. Я не був досвідченим моряком, але хотів навчитися якомога краще, але в тиху погоду та під пильним оком Яна чи Джорді. Клер підійшла до мене на хвилинку. «Яке життя, чи не так», — зітхнула вона.
  «Сьогодні вранці я їв летючу рибу на сніданок. Таффі приберегла їх для мене; Думаю, я йому подобаюся».
  «Твій батько погано проводить час», — зауважив я.
  «Він такий розчарований. Але так відбувається з кожним новим проектом. Поки все йде добре, жодне море не буде для нього надто високим, але якщо справи підуть трохи не так, він повністю занепадає. Найкращий спосіб захворіти на виразку шлунка, іноді кажу йому».
  «Як і подагра, це хвороба багатих. Це знання підбадьорить його, — сказав я. "Тільки..."
  Голос Денні Вільямса прогримів із лука, пронизливий від хвилювання: «Ліворуч! Зліва! Порт!'
  Зараз кричав ще хтось.
  З усієї сили кинув кермо вліво. Відразу ж Ес- меральда небезпечна о. Тримаючись за штурвал, я бачив блискучу білу масу води на сонці. Потім, на моє величезне полегшення, Лан знову опинився поруч зі мною, щоб взяти кермо. Я відпустив і втратив рівновагу, впавши на Клер. Судячи з криків і тупоту на палубі, весь екіпаж хотів на власні очі побачити, що відбувається. Я швидко подивився на ультразвуковий зонд і побачив, як звукове світло завершує повне коло за одну неймовірну секунду. Здавалося, ми дуже швидко ковзаємо до чогось.
  Лан налаштував «Есмеральду» , поки біла маса піни не залишилася позаду нас. Потім він вирівняв курс, і я побачив, як світло обертається в іншому напрямку так само швидко. Коли Ян вимкнув двигун, я глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. Джорді перебіг палубою.
  — Що це було в біса? — вигукнув він.
  «Здається, ми ледь не врізалися в риф — здається, у нас це вийшло», — видихнув я, все ще задихавшись. Всі стояли на кормі, дивлячись на вируючу воду, але з нашої позиції вже було неможливо побачити, що там під нею. «Якщо вони знову не риби...»
  Лан сказав: «Ні, це був риф. Кілька дециметрів над водою. Ви знаєте, він піднявся досить круто».
  Кемпбелл підійшов з приголомшеним і трохи запамороченим виглядом. Мабуть, він спав. 'Що?
  — Гадаю, ми знайшли Мінерву.
  Він озирнувся й побачив те, на що ми всі дивилися.
  'Що? Це? — запитав він недовірливо.
  'Це все?' — запитала Клер. Деякі члени екіпажу, менш досвідчені моряки, виглядали не менш здивованими.
  «Чого ви очікували, статую Свободи?» Я запитав.
  — Дістали, хлопці, дійшли, що завгодно! Джорді був піднесений, а також відчув полегшення, оскільки хвилювався за свій дорогоцінний корабель. Денні Вільямс прийшов, щоб погладити нас усіх по спині. «Добре, що ти тримав очі відкритими», — сказав я йому, і він виглядав дуже задоволеним.
  «Боже, мені ніколи не було так страшно», — сказав він. «Це раптом виникло нізвідки. Так бачиш, так не бачиш. Я справді думав, що човен запливе прямо в нього. Треба сказати, що ти був біса швидкий з кермом».
  Навколо гуде схвалення. Тепер була моя черга виглядати задоволеною.
  Джорді сказала Лану: «Залиш човен тут. Б’юся об заклад, якщо ми підемо далі від нього, то більше ніколи його не знайдемо. Господи, як добре, що майже відплив, інакше його навіть не було б видно. Це щонайбільше один метр над водою».
  — Навколо багато коралових горбів, — сказав я, підтверджуючи попередження Джорді. «Між тими пагорбами та рифом вода дуже глибока, а далі є лагуна. Ось ви бачите атол у розвитку».
  Я бачив, що всі дивляться на мене, крім Лана та двох матросів, які стояли на сторожі, тож вирішив розповісти. «Та скеля просто зараз не могла бути там довго, інакше вона була б вище
  - острів, іншими словами. Цей корал тільки розвивається».
  "Що ви маєте на увазі, "щойно зараз"?" — підозріло запитав Джорді.
  Останні п'ять-десять тисяч років. Я бачу це краще, якщо подивлюсь на це зблизька».
  «Я думав, що ти це скажеш, але це буде важко. Як ви думаєте, ми можемо наблизитися до цього?»
  Ми всі озирнулися на Мінерву, якщо це була Мінерва. — Ні, — сказав я нерішуче. — Ні, мабуть, ні.
  Кемпбелл явно хотів мене щось запитати, але не при всіх. Кивки й жести рук свідчили про його нагальну потребу в приватній розмові, тож я відірвався від все ще схвильованої команди й пішов за ним у каюту з Клер.
  Кемпбелл сказав: «Вибачте, що перериваю науковий потік, але яке відношення все це має до цих марганцевих конкрецій?» Як ви думаєте, зараз у нас більше шансів на успіх?»
  «Це якраз проблема», — відповів я поважно. — Я теж не знаю. Більшість бульб досить старі, але Маркова була ще дуже молода. У нього була теорія, яку я зараз починаю розуміти, згідно з якою утворення конкрецій було прискорене вулканічним процесом. Хоча тут, у Мінерві, відбувався вулканічний процес, на мій смак це було занадто давно. Було достатньо часу для повільного формування коралів, і це не збігається з теорією Марка».
  «Тож це ще одна фальшива тривога», — пробурчав Кемпбелл.
  'Можливо ні. Можливо я помиляюся. І ми можемо це дізнатися, лише поглинувши землю».
  III
  Тож ми пішли днопоглиблювати.
  Якомога швидше Джорді якомога ретельніше визначив розташування рифу. «Тепер я хочу записати це раз і назавжди для нащадків», — сказав він. «Ми обпливаємо його обережно й не надто близько, уважно спостерігаючи за глибиною води та наносячи на карту все, що зустрічається. А потім ми складаємо план».
  Коли Джорді доб’ється свого, ми зможемо почати. Джорді підніс «Есмеральду» якомога ближче до рифу, а потім ми запустили земснаряд. Подумки я бачив, як ця істота спускається, як величезний сталевий павук на своєму тросі, вздовж неймовірних скель Мінерви; далі, далі й далі в бездонну глибину.
  Операція нічого не дала; Бульби ми не вирощували. Проте я не зневірився. «Цього слід було очікувати. Спробуймо знову з іншого боку». Там теж результат був нульовий.
  Я подумав, що на дні цілком могли бути марганцеві конкреції, але вони стали недоступними через висхідний тиск нашого тепер знайомого рифу. Тепер ми всі називали його Мінерва, хоча ми з Джорді зрозуміли, що це міг бути зовсім інший риф; зрештою, саме цим були відомі ці води. Я вирішив спробувати трохи подалі, подалі від каламутної води.
  Цього разу ми знайшли бульби; Ми їх виховували, як мішки картоплі. Я знову мав повні руки в лабораторії, хоч і з невтішно низькими результатами. «Нема про що писати», — сказав я своїй аудиторії. «Багато марганцю, не так багато кобальту, як раніше, і тут занадто глибоко, щоб зробити це економічно доцільним. Але я все одно хочу зробити це ретельно». І так днопоглиблення тривало день за днем. Ми постійно трохи змінювали нашу позицію, завжди безуспішно.
  Одного вечора ми з Джорді зібралися разом і вирішили припинити це. Минуло більше двох, майже трьох тижнів, відколи ми покинули Панаму, і я дуже хотів прибути на Таїті до східного сонця. Джорді не хвилювався про провізію, навіть про воду, його ретельне планування означало, що ми могли б протриматися в морі шість тижнів, якщо б знадобилося, але він відчував, що відсутність дій вплине на екіпаж, який зрештою був заманений сюди за допомогою обіцяє багато дій та хвилювання. Кемпбелл одразу ж був готовий припинити справу. На материку він був би наполегливішим, але й тоді не завжди був там сам і проявляв себе лише тоді, коли справді починало давати результати. Тому ми вирішили покласти край днопоглиблювальним роботам і наступного ранку відпливти на Таїті. Інші схвально зустріли наше рішення. Хвилювання від пошуку рифу вже вщухло. Кемпбелл почув це з серйозним обличчям, розвернувся й, розгублено опустивши плечі, пішов до сходів каюти. Вперше я зрозумів, що Кемпбелл уже не молодий чоловік.
  «Йому це дуже важко», — сказав я.
  «Хм», — відповів Джорді. «Що нам робити тепер — після Папеете?»
  «Я думав про це. Якби у нас не було того клятого щоденника, я б навіть не думав шукати кобальтові вузлики в Мінерві, але ми просто не можемо ігнорувати Маркові каракулі.
  «Ми навіть не впевнені, що це була Мінерва. Ви думаєте, він був на хибному шляху?»
  «Я взагалі не знаю, на якій трасі він був, це дратує. Я лише побіжно проглянув ці його нотатки, перш ніж їх вкрали, і за цей короткий час я не міг скласти про них чіткого уявлення. Але одна річ постійно виникала, і це було те, що це було якось пов’язане з вулканізмом».
  — Ти вже казав це раніше, так, — сказала Джорді. «Чи можете ви також пояснити це звичайному неспеціалісту?»
  — Гадаю, мені варто прочитати ще одну лекцію, але вже з Кемпбеллом і Клер. Принаймні тоді вони трохи відволікаються. Зберіть вас утрьох сюди після обіду та призначте людину на спостереженні, щоб уберегти Кейна від небезпеки. Усі очікують серйозних консультацій».
  І ось того вечора я стояв перед своїм класом із трьох учнів із геофізичною картою дна океану, розгорнутою на столі.
  «Одного разу ви запитали мене, звідки береться марганець, і я відповів: з річок, каменів і через вулканізм. Я думав про останнє. Але спочатку ось що: Тихий океан рясніє марганцевими конкреціями, а Атлантичний – ні. Чому так?'
  Трохи по-вчительськи, залучаючи клас до відповідей на запитання, але це завжди працює. «Ви думаєте, що це якось пов’язано з осадженням», — сказав Джорді.
  «Це стандартна відповідь. Це не зовсім неправильно, тому що при високій швидкості седиментації ріст бульб припиняється - вони покриваються і більше не контактують з морською водою, колоїдним середовищем. Швидкість осадконакопичення в Атлантичному океані досить висока через Амазонку та Міссісіпі, але я не думаю, що це все пояснює. Я хочу тобі дещо показати».
  Ми вдивлялися в карту.
  «Про Тихий океан абсолютно ясно одне: навколо нього вогняне кільце».
  Мій олівець намалював лінію, починаючи з Південної Америки. «Анди — вулканічний гірський хребет, як і Скелясті гори». Мій олівець застряг над американським західним узбережжям. «Це розлом Сан-Андреас, який спричинив великий землетрус у Сан-Франциско 1908 року». Моя рука прокреслила широку дугу над північною частиною Тихого океану. «Тут, на Алеутських островах, є діючі вулкани, які поширені по всій Японії. Нова Гвінея досить вулканічна, як і острови навколо неї; це Рабаул, місто серед шести кратерів - кожен активний. Раніше їх було п’ять, але в 1937 році все пішло трохи безладно, і за 24 години острів Вулкан перетворився на справжню гору. Триста людей загинуло».
  Я опустив руку на південь. 'Нова Зеландія: вулкани, гейзери, гарячі джерела - характерні для вулканізму. Ще далі на Південному полюсі розташовані два вулкани Еребус і гора Терор. І це завершує коло мого польоту над Тихим океаном».
  Я перевів олівець на схід. «Атлантичний океан досить спокійний, кажучи вулканічно, за винятком поблизу Ісландії. Потім у нас було величезне виверження вулкана Пелі, більше в Карибському морі, але, як ви бачите, за межами Тихоокеанського кола - так само, як Кракатау, поблизу Яви. Єдине місце, де ви знайдете значну кількість бульб, це плато Блейк. Цікаво те, що плато лежить точно вздовж течії з Карибського моря, про яку я щойно згадав
  *сказав, що це вулканічний.'
  Джорді випрямив спину.
  «Тоді у вас є до біса широкий вибір».
  «Це справді проблема. Крім того, на дні океану є всілякі тріщини, про які ми ще нічого не знаємо - насправді ми зараз знаходимося прямо над ними. Але я знаю, що багата кобальтом територія існує, і я можу побитися об заклад, що ми знайдемо її у вулканічному середовищі».
  Кемпбелл сказав: «Наскільки я розумію, ті тихоокеанські конкреції, звичайні, які є найпоширенішими, росли дуже повільно протягом мільйонів років у результаті вулканічного процесу ще давнішої давності. А тепер ви думаєте, що в деяких місцях ці конкреції ростуть швидше через інший і нещодавній вулканічний процес».
  «Справді. І вони містять високий вміст кобальту та нікелю через їх швидке зростання. Ці метали інкапсулюються перед тим, як вони розсіюються у водах Тихого океану».
  «Хм. Але тоді ми ще не знаємо, де шукати».
  «Я хочу залишитися в західній частині Тихого океану», — рішуче сказав я.
  «Там є багато добре відомих тріщин на морському дні, і нам краще просто плавати тут, ніж витрачати час». Звичайно, у мене були інші причини. Я хотів дізнатися, як мій брат зустрів свій кінець, але я добре розумів, що Кемпбелл мав лише економічні мотиви. Можливо, у нього були й особисті причини, але вони не були вирішальними.
  Нам було над чим подумати; Поступово всі четверо замовкли. Нарешті Джорді вирішив: «Добре, ми поїдемо до Папеете, а потім подивимося, що буде по дорозі».
  IV
  Ми вирушили на Таїті, спочатку на південь, навколо островів Туамото, потім прямим курсом. Джорді вважав за краще не плавати між островами, тому що їм не подобалося їхнє ім'я Джорді . прекрасні острови, недарма: величезна територія коралових атолів і гострих як бритва рифів, не всі з яких ще були нанесені на карту.
  Я підрахував, що ми прибудемо в Папеете приблизно в той самий час, що й «Східне сонце» , якби воно йшло за розкладом. Сподіваюся, ми прибули першими, тому що я не хотів, щоб Паула була сама, і я пообіцяв їй захист. Кемпбелл підбадьорився й оговтався від старого сварливого бурчання, якого я знав, як завжди пом’якшеного Клер. Ми знову спокійно обговорили різні варіанти, і я намагався переконати його, що справді не втягую його в якийсь дикий план. Але насправді мені було дуже мало за що триматися, і це мене дуже турбувало. Клер знову переглянула щоденник Марка в надії розгадати ще кілька таємниць. Насправді я сподівався, що ні; ми вже мали достатньо метушні про Récife de Minerve . Вона сховала транскрипцію та ксерокопійовані малюнки, але спочатку переписала їх у власний блокнот і час від часу переглядала його.
  Це була гарна подорож, але не така весела, як перша частина нашої подорожі з Панами. Незважаючи на наше одностайне рішення почати знову в іншому місці, настрій був трохи пригнічений. Ми також були на морі досить довго і знову прагнули твердої землі під ногами.
  Тож усі зітхнули з полегшенням, коли Джорді прийшов повідомити, що Таїті буде в полі зору будь-якої миті. Ми сиділи на палубі, обідали й неквапливо балакали. Клер сиділа наче сама, все ще вдивляючись у ті кляті малюнки.
  'Країна! Вперед!» — заревіла Таффі Морган. Ми всі піднялися на ноги, щоб уперше поглянути на Таїті. Це була невтішна маленька цятка на горизонті, і знадобилося багато часу, перш ніж ми змогли її чітко побачити. Ми якраз стояли біля поручнів і вітали Джорді з його кермовою майстерністю, коли Кейн підійшов до Клер.
  «Ви пропустили це, міс Кемпбелл. Будьте обережні, щоб його не здуло за борт».
  У простягнутій руці він тримав розкритий блокнот Клер з відкритими малюнками Марка. Ми мовчали, дивлячись на це.
  «Дякую, містере Кейн, — холодно сказала Клер.
  — Я не знав, що ти вмієш малювати.
  — Ой, я просто пустую.
  Усміхаючись, Кейн почав гортати сторінки. «Здається, так», — сказав він.
  «Я думаю, що це гарна корова, але цей птах ні на що не схожий».
  Беручи зошит, Клер усміхнулася. «Так, я ніколи не буду дуже хорошою», — сказала вона.
  Джорді коротко крикнув: «Кейн, ти вже розколов новий флагшток?»
  — Просто хотів, капітане. Коли Кейн відійшов, я зітхнув із полегшенням. Клер прошепотіла: «Ісусе, я така дурна».
  Кемпбелл поглянув услід Кейну і, переконавшись, що його більше ніхто не чує, сказав: «Клер, це було до біса безглуздо з твого боку».
  — Я сам це знаю.
  — Не думаю, що це така вже катастрофа, — спокійно сказав я. «Це не справжній щоденник; він не бачив почерку Марка. І, наскільки нам відомо, Кейн навіть не підозрює про існування щоденника».
  «Можливо, хтось інший», — відповіла Клер. «Що Рамірес навіть послав людей вкрасти валізу Марка; можливо, він знав про це».
  «Якщо Кейн займає низьку сходинку в ієрархії, він нічого про це не знає. Я не думаю, що це взагалі має значення, що він це бачив. Не думай про це більше».
  Клери знову подивилася на малюнки, і раптом її хмурий погляд змінився широкою посмішкою. «Тепер, коли він показав мені ту корову, я думаю, що я розшифрував одну з жахливих каламбурів Марка. Але не захоплюйтеся відразу. Це лише припущення».
  Вона показала на корову і сплющений півколо. «Я десь читав, що острови Туамото також називають Низькими островами. Це та плоска річ, низький острів у морі. Поруч стоїть АБО, а потім та корова. Це два малюнки для одного місця: островів Туамото.
  'Але як?' — роздратовано спитав Кемпбелл.
  «Корови мукають», або низько англійською. Вона вибухнула сміхом. Я теж розреготався, і навіть її батько не зміг стримати усмішки. Якщо Клер мала рацію, це був гарний жарт. Ніхто з нас більше не думав про інцидент з Кейном.
  Коли «Есмеральда» наближалася до Таїті, море поступилося місцем туманним зеленим горам, а потім ми побачили білий спінений прибій, пливучи паралельно узбережжю. Єдине, про що ми думали, це про холодне пиво та твердий ґрунт під ногами.
  Папеете, перлина Тихого океану, є привітним містом із усіма відомими будівлями, банками, лікарнею, магазинами тощо, але насправді це не що інше, як колекція цинкових хатин, розташованих хрест-навхрест на тропічному острові . Але навколо є і залишається прекрасним. Після нашого прибуття ми змогли пришвартуватися прямо на головній вулиці; не так багато портів, де можна це зробити. Дивлячись на гавань, ви можете побачити острів Муреа за дев’ять миль від вас, вулкан, який вибухнув у далекому минулому, залишивши за собою скелі та вершини найгротескніших форм тут і там, одне з найкрасивіших місць у світі, і це має бути, щоб певною мірою компенсувати незручності Папеете. Я озирнувся в пошуках східного сонця , але нічого не побачив, тож викинув це з голови й приготувався проходити митницю. Кемпбел нервував; очевидно, йому дуже хотілося вийти на землю, щоб побачити, чи є щось для нього на пошті. Він надто не знав про прогрес Суарес-Наварро, щоб йому подобалося. Я сам не був взірцем терпіння. Мені потрібна була будь-яка інформація, і я також хотів дізнатися, чи можу я поговорити з губернатором. Я віддаю перевагу роботі зверху вниз, а не навпаки.
  Нарешті прибув офіцер митниці, швидко оглянув наш багаж і майже одразу висадився, пропустивши нам шлях. Я запитав його, коли прийде східне сонце . Його відповідь була одним із тих чудес, на які можна тільки сподіватися.
  — Цей круїзний лайнер, месьє? Він прийде будь-коли, я чув по радіо. Він прибуде завтра».
  Перш ніж усі зійшли, я на мить підійшов до Джорді.
  «Хто у вас найсильніші хлопці?»
  «Насамперед Лан Льюїс», — швидко відповів він. «І тоді це жеребкування між Таффі та Джимом Тейлором».
  «Мені потрібен хтось із сильними кулаками».
  *Тоді вам слід взяти Джима. Таффі - це наш витягувач ножів. Кого потрібно редагувати?'
  «Пола Нельсон завтра прибуває на « Істерн Сан» . Це не дуже здорове місце для неї. Коли вона приїде, я б хотів, щоб ви її підвезли, бо вона вас знає в обличчя. Тоді ви повинні взяти інших і привести її сюди — і неушкодженою. Кожен, хто спробує щось зробити з нею, отримає повний удар».
  Джорді мовчки слухав, а потім кивнув. Я знав, що Пола була в його надійних руках.
  Гарно. Тоді я залишу тебе наодинці з твоїми сумнівними справами, Джорді. Нам потрібно швидко перезарядитися, щоб ми могли вирушити в будь-який момент, тому просимо екіпаж залишатися поряд. Той, хто випадково потрапляє до в'язниці, там і залишається. Я піду перевірити, чи зможу я зв’язатися з губернатором».
  На пошті була купа листів для Кемпбелла. Він повернувся до того, як я зійшов на берег і зник у баку з Клер і пачкою паперу. Я насправді сподівався, що він дасть їй трохи свободи, і думав, що можу запросити її на вечерю того вечора. Це вже була приємна можливість спокійно поїсти на самоті, але з Клер це було ще приємніше. Я взяв із каюти сумку з речами й попрямував до урядової будівлі, яка пізніше виявилася дещо занедбаною вікторіанською будівлею, оточеною великим парком. Як я й очікував, спочатку мені довелося боротися з натовпом клерків, секретарів тощо, але я стояв на своєму, і зрештою мене привели в кімнату очікування для співбесіди з губернатором. Ним виявився високий худий чоловік із тонкими, як олівець, вусами. Він сидів за величним столом, заваленим стосами паперів. Він не встав, а простягнув мені руку через стіл.
  — Месьє Тревельян, що я можу для вас зробити? Сідайте.'
  «Дякую, що знайшли для мене час, месьє... е-е...»
  «Мене звати Макдональд», — сказав він, на мій подив, і злегка посміхнувся.
  «З вами англійці завжди те саме — ви не можете зрозуміти, як я отримав шотландське ім’я, — але ви повинні пам’ятати, що один із маршалів Наполеона був Макдональдом».
  Я подумав, що це може бути один із його стандартних моментів для розмови з британськими відвідувачами, тому ввічливо запитав: «Ви звідти?»
  — Так думав мій батько, але після марних повстань у вісімнадцятому столітті багато шотландців уже осіло у Франції. Я не відчуваю себе нащадком французького маршала». Його тон став діловим. — Чим я можу вам допомогти, месьє Тревельян? Його англійська була бездоганною, майже без жодного акценту. Я сказав: «Близько року тому мій брат помер на островах Туамото, на одному з менших атолів, здається, за досить загадкових обставин».
  Макдональд спохмурнів. «Загадковий, що ти маєш на увазі?»
  — Ви щось про це знаєте?
  — Боюся, я нічого не можу сказати вам про смерть вашого брата. По-перше, я тут не дуже давно, і тільки як заступник губернатора; справжній губернатор Французької Океанії у відпустці. Крім того, неможливо згадати обставини кожної смерті, кожного випадку в цьому величезному районі».
  Особисто я б не назвав смерть мого брата, можливо, вбивство мого брата, випадком, але, безперечно, губернатор думав інакше. Мені вдалося висловити своє розчарування, не зробивши своєї присутності абсолютно зайвою, чого він би волів. З ледь помітним нетерпінням він сів назад, щоб вислухати мою розповідь.
  «Ми матимемо на це файл», — сказав він, коли я закінчив і взяв слухавку. Поки він розмовляв по телефону, я дістав власну папку й почав упорядковувати різні папери. Макдональд поклав слухавку. — Ви говорили про загадкові обставини, месьє Тревельяне?
  «Марк — мій брат — загинув на атолі, імені я не знаю. Його лікував лікар Шоутен, який живе на Танакабое».
  Макдональд стиснув губи. — Ви сказали, доктор Шоутен?
  'Так. Це копія свідоцтва про смерть». Я ковзнув фотокопією по столу.
  "Це виглядає нормально".
  «Так, він заповнений ідеально», — різко сказав я. «Написано, що мій брат помер від перитоніту після гострого апендициту».
  •Макдональд кивнув. Я вже збирався продовжити, але тут увійшов клерк і поклав папку на стіл Макдональда. Губернатор почав її гортати, зупинився, щоб задумливо поглянути на мене, а потім продовжив читати.
  Нарешті він сказав: «Я бачу, що британське міністерство закордонних справ запитувало цю справу. Ось лист і відповідь губернатора».
  «Я сам маю копію цього», — сказав я.
  Він знову переглянув папери. — Мені здається, що все добре, месьє Тревельяне.
  Я посунув ще одну фотокопію по столу. «Це підтверджена копія заяви англійського лікаря про те, що він хірургічно видалив апендикс моєму братові кілька років тому».
  Спочатку мої слова, здавалося, не дійшли до нього, але потім Макдональд підвівся, наче я вдарив його гарпуном, і швидко схопив фотокопію. Кілька разів прочитавши, він подивився на мене. — Тоді, схоже, Схоутен зробив помилку, — повільно сказав він.
  «Справді», — відповів я. — Що ти про нього знаєш?
  Макдональд розчепірив пальці по столу. «Я ніколи не зустрічався з ним. Він ніколи не приїжджає на Таїті, ти розумієш. Він родом з Нідерландів і живе на островах Туамото, де має свою практику, близько двадцяти років».
  Проте я не пропустив його іронічний погляд і зрозумів, що він знає більше, ніж говорить.
  «З ним щось не так, чи не так? Хіба він не алкоголік?»
  «Він справді п’є, але п’ють усі. Я сам люблю гарну склянку, — ухильно відповів Макдональд.
  «Він хороший лікар?»
  «Я ніколи не мав на нього претензій».
  Я подумав про Схоутена на його віддаленому острові, далеко від адміністративного центру в Папеете. Скарги на нього, безсумнівно, померли б тихою смертю під час їхньої довгої подорожі туди, особливо якщо його клієнтура складалася лише з остров’ян. Я запитав: «Доктор Шоутен сам приїхав до Папеете, щоб повідомити про смерть мого брата?»
  Макдональд переглянув свою папку. «Ні, не це. Він дочекався, поки корабель попрямує звідти, а потім надіслав листа з документами про смерть. Він не хотів так довго підводити свою лікарню через одну смерть — пам’ятаєте, у нього є інші пацієнти».
  «Тоді ніхто не бачив мого брата, крім Схоутена та двох чоловіків, які його знайшли», — зазначив я. «І ніхто не запитував, ніхто не запитував Кейна, Хедлі чи Схоутена?»
  — Ви неправильно дивитеся, месьє Тревельяне. Ми тут не в центрі цивілізованого світу. Острови Туамото знаходяться за сотні кілометрів, і ми маємо лише обмежений адміністративний апарат. Запевняю, це питання було розслідувано. Повір мені.'
  Він нахилився до мене й холодно запитав: «Чи знаєте ви, що ваш брат підозрювався у вбивстві під час смерті й перебував у втечах?»
  «Я справді чув цю нісенітницю, так. Напевно, твоїм чудакам стало в нагоді так закрити футляр».
  Моя відповідь йому не сподобалася; його очі роздратовано спалахнули.
  — Тут, у Французькій Океанії, ми маємо дивну проблему, месьє Тревельяне. Острови мають завидну репутацію раю на землі. Тому люди з усіх боків приїжджають сюди в надії на життя в раю. Вони думають, що їм достатньо фруктів і солом’яної хатини. Але вони помиляються. Вартість життя тут така ж висока, як і в цивілізованому світі. Сюди приїжджають часто непристосовані люди, невдахи з великого міста. Більшість йдуть, коли помічають, що тут не так божественно, як вони думали. Інші залишаються тут, щоб створювати нам проблеми. Ми, влада, не для зручності цих покидьків, а для того, щоб гарантувати рівень життя власного народу. І якщо помре невідома біла людина, яка вже була в контакті з поліцією, ми не піднімаємо з цього приводу багато галасу».
  Він постукав по папці. «Особливо, якщо у нас є дійсні документи про смерть, якщо він був причетний до вбивства, і особливо якщо він помер, тікаючи від поліції Таїті, на якомусь атолі за сотні миль звідси».
  Я з працею контролював себе. — Я все це розумію, але чи не хочете ви зараз відновити розслідування? Коли ви прочитаєте це, ви побачите, що мій брат був науковим дослідником, а не пляжником. І вам також доведеться визнати, що з документами про смерть щось не так».
  Макдональд схопив записку лікаря. «Справді, людина не може хворіти на апендицит більше одного разу». Він нашкрябав щось у блокноті. «Я накажу офіцеру особисто допитати цього чоловіка, а не інформувати місцеву владу. Це станеться, як тільки хтось із моїх людей відправиться на острови Туамото.
  Він відкинувся на спинку крісла, чекаючи моїх виразів вдячності.
  — А коли це? Я запитав.
  — Приблизно через три місяці.
  'Три місяці!'
  — Ваш брат мертвий і похований, містере Тревельян. Я ніяк не можу зробити його живим. Крім того, у нас тут достатньо; мій район займає понад півтора мільйона квадратних кілометрів. Ви повинні розуміти, що ми не можемо закрити все, щоб..."
  «Я взагалі про це не питаю. Я лише прошу, щоб ви розслідували смерть мого брата!
  «Таке, звичайно, буває», — відповів він категорично. «І в результаті лікар помилився. Можливо, він переплутав двох пацієнтів. Це відбувається постійно, і ми не повинні звільняти його за одну помилку, чи не так? Нам потрібна термінова медична допомога на тих островах, месьє Тревельяне.
  Я подивилася Макдональду прямо в обличчя й зрозуміла, що розмовляю зі стіною. Перші три місяці нічого не відбувалося б, а потім все, безсумнівно, було б закрито. Я дав губернатору записку з адресою свого адвоката.
  «Я був би вдячний почути результати вашого розслідування. ВИ
  ви можете надіслати його на цю адресу.'
  — Я буду тримати вас у курсі, месьє Тревельяне. Я переконаний, що це питання можна вирішити дуже просто». Він підвівся, явний знак того, що я маю встати. Я пішов просто до британського консула, але нікуди не дійшов. Він був надзвичайно ввічливим і чуйним, зазначив, що Макдональд мав рацію і що мені справді потрібно проявити терпіння. — Вони дізнаються, містере Тревельян. Якщо старий Шоутен зробив щось не так, це вийде».
  Він звучав не дуже переконливо.
  Я запитав: «Що це за людина, той Схоутен?» Я припускаю, що ви його знаєте».
  Консул знизав плечима. «Відомий тропічний тип. Живу там роками. І він також зробив багато хорошої роботи».
  — Але не недавно?
  — Ну, він теж старіє і...
  — Він п’є, — грубо закінчив я його речення.
  Консул пильно подивився на мене. «Будьте обережні, щоб не засудити його передчасно. Він втратив усю свою родину, коли японці вторглися в Нову Гвінею».
  Я з гіркотою відповів: «Хіба це дає йому право вбивати своїх пацієнтів?»
  Розумної відповіді на це не було. Я сповільнився і вирішив застосувати інший підхід.
  — Ім’я Джим Хедлі вам щось говорить?
  — Досить великий австралієць?
  «Точно».
  — Я не знаю його особисто, — сказав консул, — але один раз бачив його. Він має доволі репутацію неприємного. Не той чоловік, з яким варто сперечатися. Ваш брат нещодавно орендував свою шхуну.
  — Невже він такий грубий хлопець?
  Він зробив паузу. «Цілком, так. Не той, хто вибиває наші двері. Особисто я б ніколи не рекомендував його».
  — А якийсь Кейн?
  «Це інший австралієць?» Його партнер, я вважаю. Я бачив його в компанії Хедлі, але ніколи не розмовляв з ним особисто».
  «Скажи чесно: ти думаєш, що влада вірить цій справі?»
  Він зітхнув. — Я не буду втрачати слів, Тревельяне. На момент смерті ваш брат був утікачем. Його підозрювали у вбивстві». Я хотів перебити його, але він жестом змусив мене замовкнути. «Ні, не кажіть, що це має сенс. Майже всі вбивці мають таких братів, як ти, які відмовляються вірити в будь-яке зло зі своєї родини, особливо коли чують про це вперше».
  Це було не те, що я хотів сказати, але все одно мовчав.
  «Коли він помер разом із паперами, підписаними кваліфікованим лікарем, поліція припинила розслідування, що, на мою думку, цілком зрозуміло. Правління тут має чим зайнятися, і, крім того, не було причин не підозрювати вашого брата. Але рано чи пізно вони відновлять розслідування на основі ваших нових даних».
  «Коли всі сліди будуть достатньо стерті».
  — Розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він. «Але я не думаю, що можу щось змінити. Я спробую для вас».
  І мені просто довелося змиритися з цим.
  Коли я повернувся до Есмеральди , я почувався повністю пригніченим. Мабуть, я очікував, що моє повідомлення розлетиться, як бомба, але натомість мене майже відіслали. Клер, яка сиділа на палубі й побачила, як я підходжу, весело вигукнула: «Тут гарно, чи не так?»
  «Мені хочеться блювати», — кисло відповів я.
  'Чому ти злишся? Ти виглядаєш так, ніби весь острів міг би потонути в океані, як тобі не до речі».
  «О, ці прокляті колоніальні французи теж. Справедливість йде своїм чередом, але з кроком равлика. І англійці з того самого одягу».
  — З губернатором нічого не вдалося?
  «Ой, вони відновлять розслідування через три місяці – три роки. Вони не хочуть втрачати свого фантастичного лікаря Шоутена. якщо*
  Якщо він справді з’єднає крапки, то має заарештувати лікаря за підробку, а він цього не хоче. Тож він ховається, прикриває все, сподіваючись, що це забудеться. У нього є набагато важливіші справи, ніж знайти вбивцю Марка».
  Під її співчутливу відповідь я знову трохи розслабився. Через деякий час я навіть відчув себе достатньо бадьорим, щоб запросити її на вечерю, і, на мою радість, вона відповіла так. Трохи пізніше я пішов шукати Джорді, якого знайшов у машинному відділенні з одним із матросів. Усі інші зійшли на берег. Я відвів Джорді вбік і розповів йому, як усе було. Витираючи масло з рук, він сказав: «Тоді вони поставили тобі мат».
  «Схоже, так, що стосується допомоги від влади».
  Тоді настав час тиснути на Кемпбелла. Якщо ви хочете знайти Схоутена, вам справді потрібна його допомога. Шкода, що ви не можете розшифрувати жоден із цих малюнків як Танакабо; або, можливо, ви можете придумати якусь гарну наукову нісенітницю, щоб заманити його туди».
  «Або де завгодно», — похмуро відповів я. 'Я спробую.'
  Я витратив решту дня, прогулюючись вулицями Папеете та вибираючи ресторан. Того вечора ми з Клер пішли весело провести вечір, уникаючи всіх гострих тем і ближче пізнаючи одне одного через розмову. Кемпбелл зняв кімнату в готелі для себе та Клер. Я відхилив його пропозицію зробити те саме, тому наприкінці нашої ночі я відвіз Клер до її тимчасового дому, а сам повернувся до човна, втомлений, але все ще досить бадьорий.
  Наступного ранку я побачив пришвартований «Східне сонце» . Джорді зійшов на берег з Яном і Джимом, і я піднявся на палубу, де я щойно побачив, що на борт піднявся Денні Вільямс.
  «Привіт, Майк», — сказав він. «Щойно повернувся з гри в детектива».
  'Про що ти говориш?'
  «Шкіпер сказав, що ми повинні стежити за Кейном з кількома хлопцями. Вчора він пішов на пошту, а потім провів цілий день у пабі, Quin's Bar. Сьогодні за ним переслідує Нік, і я послав Білла до Куїна стежити за тим, як там все відбувається. Ми думаємо, що у нього там побачення. Вчора він про когось там розпитував».
  «Гарна робота», — сказав я. — Але чому ти сам туди не пішов?
  Ти втомився грати в поліцейського?»
  «Я думав, що мені слід триматися подалі. Я весь час переслідував його в Панамі і боявся, що він про це дізнається».
  Я задоволено кивнув. Принаймні Денні використав свій розум. За кілька хвилин Кемпбелл і Клер вийшли на палубу, явно відпочили й повні енергії. Я вирішив, що зараз ідеальний час для боротьби з Кемпбеллом. Проте він мене вже випередив.
  — Клер сказала мені, що ти хочеш поїхати до того Схаутена.
  Я на мить подивився на Клер. Я їй цього зовсім не казав, але, мабуть, вона вгадала мої думки, і це мене здивувало. Я сказав: «Я думав, що це гарна ідея».
  Кемпбелл спохмурнів. «Щойно не знаю».
  Він видобув із кишені листа. «Суарес-Наварро знову на шляху до Рабаула. Вони повинні бути там незабаром».
  — Ти знаєш, чи вони вже копають?
  Він похитав головою. «Цього тут не зазначено, але мій інформатор не може цього знати, якщо не подивиться».
  «Хочеш, щоб корабель слідкував?»
  Кемпбел знову роздратовано похитав головою, ніби хотів відігнати настирливу муху. «Справа не в тому, чого я хочу, а в тому, чи варто це того. Мені здається, що ти не знаєш, яким повинен бути наш наступний крок, і, очевидно, Рамірес знає. Можливо, тому ми повинні піти за ним».
  Я підвів очі й побачив, що на борт йде невелика група. Маленька маленька Пола Нельсон, оточена Ланом і Джимом, з Джорді на буксирі з валізою Паули. — Паула тут, — сказав я. «Давайте подивимося, що це принесе. Якщо вона зможе вказати Гедлі, нам, можливо, не доведеться йти аж до Схоутена.
  Кемпбелл і Клер обидва були поінформовані про те, що Паула приїде до Папеете, і їм було дуже цікаво про неї. Я привітав Паулу, яка, очевидно, була дуже рада знову мене бачити, і представив її іншим. Я підморгнув Лану, який широко усміхнувся. — Немає проблем, — сказав він. «Ніхто нічого не пробував».
  'Дякую, хлопці. Приємно, що ти тут, Пола. Хороша подорож?»
  'Смачного! Я ніколи не плавав на такому великому круїзному лайнері. О так,'
  Сподіваюся, ви не заперечуєте, але я не працював на борту. Було так приємно бути серед гостей для різноманітності».
  — Усе гаразд, — сказав я. Перш ніж я встиг піти далі, я побачив, що Нік Дуган підійшов до Джорді й швидко щось прошепотів йому на вухо, а той дістав свій бінокль і почав дивитися на гирло гавані. Я залишив Полу з Кемпбеллами й став біля Джорді.
  Нік сказав: «Ось той хлопець, який розмовляв з Кейном у барі Квін». Він коротко вказав. — Він щойно сів на шхуну, і тепер вони в дорозі.
  Я взяв у Джорді бінокль і навів його на шхуну. За штурвалом сидів якийсь задирака, який, мабуть, гавкав рідному екіпажу. Вони пливли на повній швидкості; Судячи з усього, вони не мали чого втрачати. З імпульсу я покликав Паулу й сунув їй у руки бінокль.
  «Погляньте на той корабель і скажіть, чи впізнаєте когось».
  Їй знадобилося трохи зусиль, щоб сфокусувати зображення, але потім вона раптом тихо скрикнула. «Це Джим Хедлі»,
  — прошепотіла вона. — Це Хедлі на своєму човні « Перлина».
  Кемпбел швидко взявся за бінокль.
  "Де Кейн?" — запитав я стурбовано.
  — Я щойно бачив його в пабі, — сказав Нік. — Білл стежить за ним.
  Тепер до нас приєднався Ян Льюїс, який бажав кинутися в погоню. — Як швидко ми зможемо відплисти, капітане?
  — запитав він Джорді.
  «Це займає надто багато часу, і половина екіпажу на березі», — відповів Джорді. — Але нам зовсім не треба за ним ганятися, я теж бачив ту шхуну в Панамі. Він женеться за нами , блін.
  «Тоді Кейн брехав і в Панамі», — сказав я. «Цікаво, яке у нього виправдання цього разу».
  залишитися на «Есмеральді» ще трохи », — запропонувала Джорді. Лан подивився на нього й задумливо кивнув. «Шкіпере, я думаю, що нам усім пора почути, про що йдеться», — тихо сказав він. «Що це взагалі за хлопець?»
  Ми з Джорді обмінялися розуміючими поглядами. Справді, давно пора.
  Джорді сказав: «Лан, збери хлопців разом». Просто наш клуб, я маю на увазі, не звичайна команда. Ми розповімо тобі все пізніше сьогодні, десь на березі, я думаю. Я також думаю, що було б краще, якби вас поінформували».
  «Приходьте до мого готелю», — сказав Кемпбелл, беручи ініціативу в свої руки, як завжди любив це робити.
  — Я подбаю про те, щоб у нашому розпорядженні була велика кімната, а потім ми зможемо обмінятися інформацією. Ти теж, Пола. Майк, я хочу поговорити з тобою на хвилинку».
  Він відвів мене вбік.
  «Я відчуваю, що ми починаємо втрачати контроль. Я думав, що ми можемо використати Кейна, щоб надати Рамірезу неправдиву інформацію, але це не спрацювало. Кейн розповідає про все, і ми не мудріші».
  Я розреготався. «Б'юся об заклад, Рамірес не розуміє жодного слова з інформації Кейна. У будь-якому випадку йому доведеться довго шукати, щоб знайти те наше останнє місце днопоглиблення».
  Кемпбелл глянув на шхуну, яка проходила повз отвір у рифі. 'Що тепер?'
  «Ми не можемо стежити за Хедлі. Ми не знаємо, куди він прямує, і, крім того, його перевага надто велика. І навіть у цьому випадку він незабаром скине нас. Він знає ці води як свої п'ять пальців. Якщо ми будемо грати в це офіційно, незабаром у нас працюватиме ціла армія державних службовців. Тоді залишиться лише Схоутен».
  «Я так і думав, але Рамірес у Рабаулі. І що він там робить ?»
  «Я думаю, чекає, щоб прийти за нами, якщо він запідозрить, що ми знайшли місце, багате марганцем. Я переконаний, що Суарес-Наварро знає стільки ж - чи так само мало - як ми, інакше вони підійшли б до цього інакше. Вся ця проблема почалася зі смерті Марка, і Схаутен став її свідком. Я дійсно вважаю, що ми повинні поговорити з ним, навіть якщо це лише для того, щоб прояснити деякі незрозумілі питання».
  Кемпбелл кивнув. — Клер теж так думала. Вона придумала, що, можливо, не всі речі Марка були відправлені назад до Англії, що Схоутен міг щось приховати. Що ви про це думаєте?»
  — Ми повинні запитати про це Паулу. Може, вона щось знає».
  Кемпбелл нервово тарабанив пальцями по трубі щогли.-*
  «Я хочу вам у дечому зізнатися: я трохи конфліктний. На Мінерві ми ловили камбалу, і це коштувало нам місяця. Тепер знадобиться щонайменше два тижні, щоб шукати тих Схоутенів, і ці два тижні можуть коштувати дуже дорого. І Бог знає, що Рамірес тим часом робить».
  Він замовк, і я залишив його так на деякий час.
  — Цілком можливо, що ми знайдемо щось таке, що введе всю справу в безлад, — сказав він нарешті. Але ризик вартий того. Ми йдемо. Якщо це нічого не дасть, я покладу цьому край».
  Я був надто схвильований його рішенням, щоб дбати про його погрози. Це завжди було можливо. Ми повернулися до двох жінок, які розмовляли з Джорді.
  — Ми їдемо до Танакабое, — коротко сказав я. Джорді глянула на мене з приємним подивом, а Клер стрималася. Паула виглядала просто приголомшеною.
  «Пауло, — запитав я, — ти знаєш, чи ті речі Марка, які ти мені надіслала, були його речами? Щось залишилося?»
  «Я справді не знаю, Майк. Я так не думаю. Він не мав стільки».
  Раптом мені спало на думку. «Ви будете присутні на тій зустрічі сьогодні вдень і зрозумієте, що вона є суворо конфіденційною. Зрештою, ви можете багато чого зробити. Тоді ми, ймовірно, незабаром знову вирушимо в дорогу, а оскільки я привіз вас сюди, я не можу вас залишити. Ти тепер моя відповідальність. Хочете піти з нами?»
  Я подивився на інших, щоб побачити, як вони відреагують. Кемпбелл уже став до неї по-батьківськи і виглядав дуже задоволеним, наче це була його ідея. Джорді виглядав змиреним. Тепер у нього було дві жінки на борту і ще менше місця, ніж раніше. З Клер було трохи складніше. Вона була дещо офіційною з Паулою, хоча й не ворожою. Вона дуже спокійно відреагувала на мою пропозицію і додала: «А чому б і ні? Мені це приємно, я думаю».
  Пола виглядала збентеженою. Її темні очі бігали з одного на іншого, нарешті зупинившись на мені.
  «Тільки подумай про це», — сказав я. — Ви коли-небудь плавали?
  «Так, кілька разів. Десь тут. Одного разу я плавав на «Перлині» з... з другом».
  «Якщо вам щось знадобиться, ви можете купити це тут. Життя на борту не надто суворе, ми добре харчуємося, і вам не потрібно спати в гамаку, — підбадьорливо сказав я. Я зрозумів, що вона єдина в групі не вважала Марка абсолютним дурнем. Було добре мати когось на його боці з нами.
  «Що нам робити з Кейном?» — спитала Джорді.
  «Ми тримаємо його на повідку. Якщо він захоче прийти, ми його візьмемо. І він, звичайно, цього хоче. І коли я поговорю з Схоутеном, я задам йому кілька конкретних запитань. До того часу ми будемо пильно стежити за ним, Джорді.
  — Досить, — відповів він, усміхаючись. — Це не такий вже й великий човен.
  OceanofPDF.com
  
  П'ЯТЬ
  я
  Наступного дня ми вирушили до островів Туамото, після того, як всюди розголосили, що хочемо неспішними етапами плисти до Індонезії. Ми зробили це не лише для Кейна, який цілком передбачувано запитав, чи може він прийти знову, але й на випадок, якщо Макдональд почує, що я хочу поставити запитання його дорогому лікарю Шоутену, і заперечив. Ми пропливли через отвір у рифі у відкрите море, прямуючи на захід, поки не побачили землі. Тоді Джорді дав сигнал на північний курс. Випадково Кейн опинився за штурвалом і не відповів, але через кілька годин, коли його змінили і новому керманичу наказали йти новим, більш східним курсом, він сказав мені: «Якщо ми підемо до Нової Британії.
  Хочете, ми йдемо не так, містере Тревельян».
  — Хто сказав, що ми їдемо до Нової Британії? Кейн домовився з цього; Ми ніколи не обговорювали Нову Британію в його присутності, але я міг сказати, що він думав про Раміреса.
  Він справлявся досить добре. «О, я думав, ти збираєшся заправлятися в Рабаулі. Там добре, — плавно збрехав він.
  — Шефу тут ще є про що подбати, — коротко сказав я. Він залишився на цьому, хоча я міг сказати, що він хвилювався до смерті.
  Я не міг не дратувати його трохи. — Я думав, що твій приятель Хедлі чекатиме на тебе в Папеете.
  «Так, хороший хлопчик, га? Він залишив мені повідомлення, що не міг більше чекати. Але привіт, мені також приємно тобі допомагати, — великодушно сказав він.
  У Кейна була мужність - тепер він допоміг нам!
  Джорді був дуже обережним, наближаючись до островів Туамото, що стосується черги Кейна за штурвалом. Ми досі не зрозуміли, що він мав на увазі, але й не хотіли навмисне сідати на мілину. Уважно стежачи за картами, Джорді ретельно вибирав шлях між тисячами острівців, що складали архіпелаг, але завжди в напрямку Танакабое, який лежав на іншому березі.
  Клер вважала острови прекрасними. — Як у кіно, — радісно сказала вона, дивлячись на атол удалині. — Хіба ми не можемо побачити це зблизька?
  Я схопив її за лікоть. — Давай, я тобі щось покажу. У кімнаті з картами я вказав наше місцезнаходження на карті. — Ось цей атол — ви можете побачити контури тут, приблизно за три милі від самого острова. Ви знаєте, що це?
  «О так, звичайно. Усі острови мають кільце коралових рифів».
  — І дуже різкий, — продовжив я. «Зараз я максимально близько до цього атолу. І це лише загальновідомі атоли, бо інакше вони відомі лише місцевим. Я на мить подумав про Хедлі, який блукав десь там зі своєю Перлиною .
  — Сподіваюся, ми не помиляємося, — поважно сказала Клер, відповідаючи моєму настрою. «Ми повинні повернутися з чимось корисним. Тато був досить розлючений через те фіаско в Мінерві».
  «Можливо, ми не знайдемо нічого нового про марганцеві конкреції, але, сподіваюся, ми дізнаємося щось про Марка. І одне може призвести до іншого». Я змінив тему. — Ви ладнаєте з Полою?
  Клер на мить замовкла. Потім: «Я думав, що вона мені зовсім не сподобається, знаєте. Дві Маркові колишні подруги мали б почухати одна одній голови».
  — Я думав, ти вже пробачив мені це.
  «На мій подив, вона мені подобається. Я виявила, що ніколи не любила Марка, що це була закоханість, яка пройшла, як тільки я дізналася, який він виродок. Це не кохання. Паула знала, якою людиною був Марк, але її це не хвилювало; вона продовжувала любити його. Це справжнє кохання, щось зовсім інше, ніж моє. І тепер ми більше не суперники».
  Я був щасливий; Дві жінки, які сваряться, можуть завдати багато неприємностей, особливо на такому маленькому кораблі. Паула, зі свого боку, була розслаблена та чудово проводила час. Вона почувалася комфортно з хлопцями, вільною від атмосфери конкуренції та небезпеки, і її одностайно вважали активом на борту. Зрідка вона щось співала для нас увечері і ніжилася своїм скромним успіхом. Здавалося, Кемпбелл усиновив її як незвичайну, але дуже бажану племінницю.
  Коли ми залишили позаду найбільшу групу островів, Джорді міг прокласти курс на Танакабое, не турбуючись про те, що він сіде на мілину. Кейн знав про цей маневр і говорив зі мною про це. «Куди ми йдемо, на інший дослідницький майданчик?»
  Я сказав: «Можливо, бос хоче повернутися до Мінерви».
  Мружився на сонце. «Трохи надто далеко на північ, чи не так?»
  — А може, він хоче глянути на Танакабо? – запропонував я, трохи перебільшивши. Це було небезпечно, але він незабаром дізнається.
  Кейн скоса подивився на мене. — Це якось пов’язано з вашим братом?
  Я подивився на нього. «Це потрібно?»
  «Ну, старий Шоутен живе на Танакабое».
  "Справжня?"
  — Так, хоча я гадаю, що він уже мертвий. Останнього разу він пив постійно. Він був справжнім питним органом».
  — Наскільки я знаю, він ще живий. Було спокуса піти ще далі, але я стримався.
  Кейн більше нічого не сказав і задумливо відступив. Трохи пізніше я побачив, як він спустився вниз, мабуть, щоб продовжувати спокійно хвилюватися
  «його каюта, яку він поділив з двома іншими, які зараз чергували на палубі. Ми добре просунулися, хоча довелося плисти по діагоналі в пасат. Увечері третього дня ми побачили Танакабое. Сонце вже занурювалося за обрій, коли Джорді оглядав риф у бінокль, а потім пильно розглядав карту. «Ми пропливаємо його на мотоциклі. Це трохи завузько, щоб я проплив. Будьте готові до рифлення вітрил, лан!
  Він все ще дивився на риф і пінистий прибій, коли до нього підійшов коротун Пауелл, його радист. «Я вловив дивний сигнал, капітане», — сказав він і мить подивився на мене. Джорді сказав: «Продовжуйте. Що в цьому було такого дивного?»
  — Вони говорили про нас.
  Я нашорошив вуха, і Джорді обернулася. «Іменем та прізвищем?»
  — Назва корабля, — сказав Шорті. « Есмеральда».
  — Що вони про нас сказали? Я запитав.
  Шорті скорив боляче обличчя. «Це біда, я не знаю. Я бавився, і раптом я впіймав це, і до того моменту, коли я правильно визначив довжину хвилі, все закінчилося. Я зміг вловити лише кілька слів: "...на борту Есмеральди. Вона..." Але я можу сказати вам одне. Б’юся об заклад, що це був австралієць. Я слухав Кейна, і в нього був саме такий акцент».
  «Містер Кемпбелл теж має це почути», — сказала Джорді. Тому ми викликали його, і Шорті отримав перехресний допит третього ступеня. Нарешті Кемпбелл сказав: «Як ти думаєш, як далеко це було?»
  Шорті знизав плечима. «Це неможливо сказати, якщо ви не зможете провести два опитування на станції. Але якщо ви проводите півжиття, слухаючи таке радіо, ви отримуєте своєрідну інтуїцію. Я думаю, що є дві можливості: або це була дуже потужна станція далеко, або слабка станція поблизу».
  — Ну, чувак, давай, що це було? — нетерпляче вигукнув Кемпбелл.
  «Я б сказав: слабка станція поблизу, але не цитуйте мене».
  'Гаразд. Дякую, Коротун. Слідкуйте за цією частотою. Можливо, ви зможете забрати більше».
  Коли Коротун пішов, а Джорді повернувся до своєї навігації, Кемпбелл сказав мені: «То що ти думаєш?»
  «Я нічого з цього не роблю. Цього просто недостатньо — лише те, що австралієць говорив про Есмеральду ».
  — Це, мабуть, була Хедлі, — твердо сказав Кемпбелл. — І я дуже хотів би знати, з ким він розмовляв, з кимось на землі.
  Ми на мить залишили наші думки, тому що ми в цей момент пливли через риф. Було вже темно, і Джорді дуже нервувала. Прохід був вузький, з поворотом на півдорозі, і темрява в поєднанні з досить сильною течією не полегшувала. Проте ми пройшли неушкодженими і трохи пізніше кинули якір біля вогнів якогось села. Невеликий флот пірогів плив до нас. Трохи пізніше кілька полінезійців піднялися на палубу.
  Я вирішив не чекати наступного ранку, а бити, поки залізо гаряче. Це був вечір, мабуть, найкращий час для зустрічі з лікарем вдома, а крім того, мене спонукав до дій мій страх, що за нами стежать. «Де я можу знайти лікаря?» — крикнув я. «Доктор Шоутен?»
  Лепет став ще сильнішим. Кремезний чоловік із привабливою усмішкою просунувся вперед. «Ці хлопці не говорять англійською», — сказав він. «Мовлячи франком, aise. Я розмовляю англійською. Я був на Гаваях.
  Я сказав: "Мене звуть Майк - як тебе звати?"
  «Піро».
  — Добре, Піро. Де я можу знайти лікаря?»
  «О, Шоутен?» Піро махнув рукою. «Вода з іншого боку. Він у... лікарні. Ти розумієш, höpital?»
  — Він там, у лікарні?
  'Так.'
  "Як мені туди потрапити?"
  «Ти підеш зі мною. Я привезу вас на джипі».
  Я дивився в темряву. 'Наскільки це?'
  Піро знизав плечима. 'Недалеко. Можливо, двадцять хвилин».
  — Ти мене зараз забереш?
  «Найкраще. Давай.' Раптом він насторожився. «Заплатити?»
  — Звичайно, заплачу. Я підійшов до Кемпбелла серед натовпу на палубі й сказав: «Мені краще негайно поїхати до Схоутена». Скажи Джорді уважно стежити за Кейном, щоб він не втік. Може, він спробує».
  «Я йду з тобою».
  «Скоріше ні. Я візьму з собою охоронця. Джим Тейлор, я думаю».
  Я сказав це тому, що Джим стояв найближче. Без зайвих слів я схопила його за руку, притягнула до себе й швидко щось прошепотіла йому на вухо. Він усміхнено кивнув і пішов до Джорді, щоб розповісти йому.
  Кемпбелл подивився прямо на мене й схопив мене за руку. «Заспокойся, хлопче. Не робіть нічого поспішно».
  «Договірся», — пообіцяв я. — Але я все одно хочу дізнатися правду.
  Ми перейшли за борт у пірогу Піро, не дуже водонепроникну та хитку структуру. Опинившись на суші, Піро жестом показав на своє горде володіння, сказавши nj eep. Це був пережиток хвилі війни, що захлинула Тихий океан. Кузов майже зник, а двигун лежав голий і незахищений, такий самий голий, як і малюки, які стояли навколо машини, кричали й балакали, широко розплющивши очі у мерехтливому світлі смолоскипів, дивлячись на білого незнайомця. Ми залізли в джип і сіли на грубий, незручний дерев'яний ящик. Піро завів двигун, який почав кашляти й бризкати, але зрештою завівся. Піро ввімкнув передачу, і ми помчали, мчачи уздовж пляжу й ледве уникаючи скупчення пальм, тьмяно освітлених тьмяним світлом фар. Двигун видав величезний шум. Раптова зміна безтурботного спокою Есмеральди була вражаючою. Піро пишався своїм джипом. «Найкращий візок на Танакабое», — весело вигукнув він, коли ми закрили вуха від шуму.
  «У доктора Шоутена теж є машина?»
  «Ой, ні! Лікар нічого не має — тільки ліки від шлунка».
  Ми проїхали повз темний склад копри, а потім звернули на вузьку стежину прямо через пальмову плантацію. Піро коротко показав рукою.
  «Ці мої дерева. Усі ми дерева».
  — У лікаря теж є дерева?
  «Трохи, не дуже. Він надто зайнятий ліками та ножем».
  Ми повернули вглиб країни, щоб я більше не бачив моря, що здавалося неможливим на такому маленькому острові. Тим не менш, я міг час від часу чути прибій між брязканням двигуна. Через кілька хвилин ми виїхали на іншу ділянку пляжу. Піро вказав прямо перед собою. 'Є/іопіта/.'
  Вдалині була велика колекція вогнів — набагато більша, ніж село, де ми стояли на якорі. Я сказав: «Велика лікарня для такого маленького острова, Піро».
  «Ой, багато хлопців приїжджає з інших островів, вони дуже хворі. Багато ва- Хайнс теж. Там багато прокази, і хлопчики з виразками».
  Прокажена колонія! Я відчув тремтіння жаху. Мій здоровий глузд підказував мені, що проказа не обов’язково заразна, але з усіх хвороб вона найжахливіша. Ідея заїхати в таку колонію мене не дуже приваблювала.
  Піро, мабуть, не хвилювався через це, тому що він байдуже виїхав з пляжу на територію лікарні й зупинився перед довгим низьким сараєм. «Дошки там», — сказав він. «Я маю чекати?»
  «Так, вам доведеться почекати», — відповів я. — Це буде недовго, Джиме. Не заходьте досередини, але заходьте негайно, коли я вас покличу».
  «Добре, Майк». Джим відкинувся назад і запропонував Піро сигарету. Я піднявся кількома сходинками до довгого ганку й постукав у двері. Голос сказав: «Лей! лей!' Я перейшов ґанок до кімнати з іншого боку. Це був офіс; великий чоловік сидів і писав за столом при світлі масляної лампи. Біля нього стояла наполовину повна пляшка коньяку й повна склянка.
  Я сказав: «Доктор Шоутен?»
  Він підняв очі. 'Oui?'
  «Вибачте, я погано розмовляю французькою. Ви, можливо, розмовляєте англійською?
  Він усміхнувся, надавши молодості своєму спустошеному обличчю. «Так, я розмовляю англійською». Він підвівся. Він був великим чоловіком, який у розквіті років, мабуть, був шматком м’язів і м’язів, але тепер його тіло було млявим і одутлим від відсутності фізичних вправ. Його обличчя було зморщеним і мало дві глибокі зморшки від носа до куточків рота, що надавало щокам горбкуватість. Він подав мені руку і сказав: «На Танакабое не так багато відвідувачів, принаймні на цій частині острова». У нього був сильний голландський акцент, але його англійська була принаймні такою ж хорошою, як у губернатора.
  Я сказав: «Ми щойно приїхали».
  "•'Я знаю це. Я бачив вогні вашого корабля, коли ви проходили через риф, а потім почув, як наближається джип Піро». Він помахав на вікно. "Ось чому ви не бачите пацієнтів, які гуляють на вулиці - іноді випадкові відвідувачі дуже шоковані цим".
  Він відкрив шафу. «Хочеш щось випити?»
  — Мене звати Тревельян, — сказав я.
  Шоутен одразу ж упустив склянку, яку взяв із шафи. Він різко повернув голову й глянув на мене через плече. Я побачив, що обличчя його пожовкло; його очі бігали туди-сюди.
  «Тревельян?» — пробурмотів він. Вимовити це він міг лише насилу.
  'Так.'
  Він обернувся. «Хвала Богу», — сказав він. — Я думав, ти помер.
  Я здивовано глянув на нього. «Мертвий? Чому я повинен бути мертвим?»
  Він сів за стіл, схопивши руками край. — Вони сказали, що ти мертвий, — тихо сказав він. Його очі витріщилися, ніби бачили щось інше — щось страшне. Тоді я зрозуміла – він думав, що я Марк! — Хто сказав, що я мертвий?
  «Я виписав свідоцтво про смерть за цим столом. Його звали Марк Тревельян. Помер від перитоніту». Він подивився на мене, і я побачив страх у його очах.
  «Я Майкл Тревельян. Марк був моїм братом».
  Він глибоко, тремтливо зітхнув. Потім його погляд упав на склянку. Він схопив і випив залпом.
  — Може, тобі краще все мені розповісти, — продовжив я. Він не відповів, а залишився нахилитися вперед у своєму кріслі, уникаючи мого погляду. «Ти сказав занадто багато — і занадто мало», — наполягав я. 'ВИ
  повинен сказати мені, що сталося з Марком».
  Схоутен був старим чоловіком, з’їденим зсередини самотністю, алкоголем і видами людей, які гниють, і він не міг зрівнятися з моїм психічним тиском. Було в ньому щось уперте, але всередині він був весь м'який. Я вирішив негайно продовжити.
  «Мій брат не помер від апендициту, це неможливо. Але ви таки підробили свідоцтво про смерть. Чому?
  Він схилився над столом, розкинувши руки, стиснувши кулаки. Він мовчав.
  — Боже мій, що ти за людина? — вигукнув я. «Медична професія цього не оцінить. Вас виженуть. Можливо, ви постанете перед дисциплінарною комісією. Гільйотина, уявіть собі! Чоловіка вбили, Схоутен, а ти співучасник. Ти милостиво відійдеш тюремним ув'язненням».
  Він повільно похитав головою, заплющивши очі, ніби від болю.
  «Ти вже в поганому стані, і десять років ув’язнення тобі нічого не принесуть. Більше не пити, хоча ти молишся, благаєш і плачеш про це. Давай, що сталося з Марком?»
  Він відкрив очі і подивився прямо на мене. — Я не можу вам цього сказати.
  — Ти не можеш чи не хочеш?
  Його рот стиснувся, і він продовжував дивитися вперед у впертій тиші.
  — Добре, — сказав я. — Ти повернешся з нами до Папеете, а потім розкажеш свою історію губернатору. Ви перебуваєте під громадянським арештом, Шоутен. Я не знаю, чи це має силу за французьким законодавством, але я спробую. У вас є десять хвилин, щоб зібрати речі».
  Здавалося, у Схоутені щось тріснуло; Я знав, що мене вкусили. Він підняв голову. «Я не можу покинути лікарню», — сказав він. «Що має статися з моїми пацієнтами?»
  Я був непохитний. «Що має статися з лікарнею, якщо ти сидиш у в'язниці?» Або отримати смертну кару? Давай пакуйте свої речі».
  Раптом він відсунув стілець і підвівся. «Ти не розумієш. Я не можу покинути цих людей; інакше вони гинуть. Я тут єдиний лікар».
  Я дивився на нього без жалю. У мене була жорстока перевага, і я мав її використати; Я не міг зробити нічого іншого. «Тобі слід було подумати про це, перш ніж убити мого брата», — сказав я. Його м’язи напружилися, і на мить я подумав, що він збирається напасти на мене. «Хоч ти й великий хлопець, — різко сказав я йому, — але всередині ти м’який, як пудинг! Я сильніший за тебе, і ти це прекрасно знаєш, тому тримайся подалі від мене, інакше я тебе поб'ю. У мене руки сверблять».
  Його рот здригнувся, і я побачив натяк на посмішку. — Я не хотів нападати на вас, містере Тревельяне. Я не люблю насильство. І я не вбивав твого брата».
  — Тоді чому б вам не сказати мені, що сталося?
  Він знову сів і закрив очі руками. Коли він знову підняв голову, я побачив, що його щоки були мокрі від сліз. Він насилу сказав: «Я не можу залишити лікарню сам, але ви повинні гарантувати мені, що з нею нічого не станеться, містере Тревельяне». Бачиш, вони сказали...вони сказали, що спалять його».
  «Палимо лікарню! Хто сказав, що?'
  «Що я міг ще зробити? Я не міг дозволити їм робити все, що вони хочуть, чи не так?» У його очах було щось таке, що раптом змусило мене його пошкодувати.
  «Ні, ти не міг цього зробити», — відповів я трохи спокійніше.
  «Що сталося б з моїми пацієнтами? У мене було п'ятдесят. Що з ними могло статися?»
  Я схопив пляшку і налив бренді. — Ось, — сказав я, — випий.
  Він узяв склянку, якусь мить подивився на неї, потім знову поставив. 'Немає. Цьому треба покласти край». Його голос звучав трохи сильніше, ніж раніше. «Я не міг вдіяти. Змусили мене це зробити – виходу не було. Це було або приховування злочину, або втрата лікарні». Він замахав руками. «Я вважав своїх пацієнтів важливішими за покарання злочинців. Я був правий чи не правий?»
  — Що сталося з Марком? — категорично спитав я.
  Його погляд став холодним. «Ви повинні пообіцяти мені, що з лікарнею нічого не станеться», — наполягав він.
  'Я обіцяю. Що сталося з моїм братом?»
  "Його вбили", - сказав Шоутен. «На шхуні, в лагуні».
  Я видихнув, важко зітхнувши. Тепер це нарешті було сказано. Усі мої туманні підозри та підозри викристалізувалися в цю одну мить, і все, що я відчув, — це жалість до людської руїни переді мною.
  — Розкажи мені, що сталося, — сказав я.
  Схоутен почав говорити. На його обличчі повернувся колір, а голос звучав трохи твердіше, ніж раніше. Він дав суворий звіт, не виправдовуючи себе; він визнав, що зробив щось не так, але думав лише про найкращі інтереси своїх пацієнтів. Це була сумна, жорстока історія.
  — На початку минулого року шхуна зайшла в лагуну. Це був невідомий корабель, як і ваш. Єдині кораблі, які заходять у Танакабое, — це копрові човни, і це була не відповідна пора року для цього. Корабель увійшов у лагуну і став на якір навпроти лікарні — десь там». Він показав на море.
  «Двоє чоловіків вийшли на берег. Один був вашої статури, досить худий. Інший був великий, мабуть, такий же великий, як я. Вони сказали, що на борту сталася аварія і загинула людина. Вони хотіли отримати документи про смерть. Я схопив свою сумку з кутка і сказав, що піду на борт, але великий чоловік сказав ні, це не потрібно. Чоловік уже був мертвий, це було абсолютно очевидно, і все, що вони хотіли, — це офіційний аркуш паперу».
  Схаутен злегка посміхнувся. «Я посміявся з них і сказав, що це неможливо, що труп повинен був спочатку побачити лікар на власні очі. Потім великий чоловік почав мене бити». Він на мить помацав свою щоку і вибачливо сказав: «Я нічого не міг зробити». Я вже не такий молодий».
  — Я це розумію, — сказав я. «Ви змогли вловити ім’я?»
  — Того великого чоловіка звали Джим, так його назвав інший. Я вже не пам'ятаю його імені».
  — Добре, а далі?
  «Я був вражений. Я взагалі не розумів, чому той чоловік мене вдарив. Я хотів підвестися, але він знову вдарив мене. Тоді він підтягнув мене, посадив за стіл і наказав виписати свідоцтво про смерть».
  Я закусив губи. Цілком ймовірно, що той великий чоловік був Джимом Хедлі, а інший — Кейн. Коли я повернувся до «Есмеральди» , мені доводилося колупатися з останнім .
  «Я відмовився, — продовжив Шоутен. «Я запитав, чому мені не дозволили побачити тіло. Той худий чоловік тоді сказав, що він понівечений до невпізнання, і що навіть лікарю не буде добре. Тоді я точно знав, що відбувається щось серйозне. Мені спало на думку, що вони вбили когось, когось, хто не міг просто так безслідно зникнути — мали бути докази його смерті».
  Я кивнув. 'І потім?'
  «Великий чоловік знову почав мене бити і продовжував, поки інший не сказав йому зупинитися. Він сказав, що не повинен так робити
  «вирішуючи це. Потім він узяв свою хустку і дуже обережно і ласкаво почав витирати кров з мого обличчя. І поки той великий чоловік пив, він почав говорити зі мною».
  'Про що?'
  'Лікарня. Він сказав, що вважає це чудовою лікарнею і що я дуже добре роблю роботу на островах. Він запитав, скільки в мене пацієнтів, і я сказав, що близько п’ятдесяти. Він запитав, чи зможу я їх також вилікувати, і я відповів «так», але деякі вже зайшли занадто далеко. Я просто намагався подбати про останнє якнайкраще. Тоді він запитав мене, що станеться, якщо на Танакабое не буде лікарні, і я відповів, що це буде катастрофа, що багато людей помре».
  Схоутен схопив мене за руку і вибачливо сказав: «Я сказав йому все це з власної волі». Я поняття не мав, на що він збирається».
  — Продовжуй, — напружено сказав я.
  «Великий чоловік почав сміятися і знову вдарив мене. Він сказав: «Це для того, щоб ви відчули, що я це серйозно. Підпишіть ці документи, або ми спалимо вашу гарну лікарню». '
  Схоутен закрив очі руками. «Що я міг ще зробити?» — здавленим голосом вигукнув він.
  Я був розлючений, такий розлючений, як ніколи в житті. Якби Кейн і Хедлі були там у той момент, я міг би легко задушити їх голими руками. Схоутен продовжив: «Він сказав, що йому байдуже, якщо пацієнти теж обгоріли». Він подивився на мене з жахом. — Розмовляючи, запалював один сірник за іншим.
  — А потім ти виписав ці папери.
  'Так. Я зробив те, що вони від мене просили, а потім я їх підписав. Тоді той великий чоловік знову вдарив мене, а другий сказав: «Якщо ти скажеш щось про це, ми дізнаємося за мить. Тоді ми повернемося і попрощаємося з тими твоїми пацієнтами твоєю рукою». Потім той великий чоловік підпалив солом’яний дах того сараю, і поки я намагався його загасити, вони пішли геть, регочучи».
  Я пішов за його вказівною рукою і побачив, що частину даху відремонтували.
  — Ти знаєш, що це були за чоловіки?
  «Раніше я жив у Новій Гвінеї, на австралійській стороні. Я знаю, як говорять австралійці. Ці люди були австралійцями».
  — Ти знову їх бачив?
  Схоутен похмуро кивнув. «Великий робить. Він постійно повертається. Він каже, що стежить за мною. Він сідає пити мій коньяк і запалює сірники. Він уже тричі повертався».
  «Коли востаннє?»
  — Приблизно місяць тому.
  Це був Гедлі — судячи з усього, не новий хлопчик. У нацистській Німеччині були сотні таких табірних охоронців, як він, але ви знайдете їх усіх національностей. Кейн і він точно не були рекламою для Австралії.
  «Я не наважився піти в поліцію. Через лікарню».
  Я ще раз пережив всю сумну історію подумки. — Ти справді не пам’ятаєш іншого імені?
  Він похитав головою. «Ні, але я думаю, що це був третій чоловік на борту; він не був рідним моряком».
  "Хто б це був?"
  «Він не зійшов на берег, але я бачив, як він йшов палубою. Дуже високий, худий чоловік з гачкуватим носом, досить темний. Я бачив його лише раз, коли човен приплив».
  Я подумав про це на мить, але це нічого для мене не значило. Я сказав: «Мені шкода, що це сталося, докторе Шоутен». Але ви повинні усвідомити, що ви повинні сказати владі зараз».
  Він насилу кивнув. «Так, я це розумію, але я дуже боявся за благополуччя своїх пацієнтів. Це віддалений атол, без поліції, без захисту від злочинців. Я все ще боюся». Він дивився прямо на мене. «Що заважає тим людям або іншим повернутися?»
  — Я знаю, хто вони, — гірко відповів я. — Вони більше вас не турбуватимуть.
  На мить він вагався, а потім сказав: «Добре. Я передам листа Папеете. Ви повинні розуміти, що я не можу кинути своїх пацієнтів».
  «Це те, що я маю». Тепер Макдональд повинен мене вислухати. Був би дуже радий особисто доставити листа Шоутена.
  «•'Ви негайно пришлете людей нас захистити? Ви обіцяли, що з нами нічого не станеться».
  Я подумав, що ми можемо залишити тут деяких хлопчиків Джорді, поки ми повернемося, або навіть надіслати радіоповідомлення Папеете перед від’їздом. Гедлі пішов би за нами назад, якби він був за нами. Кілька колишніх командос поставилися до нього досить приязно, якщо він наважувався прийти сюди знову після нашого від’їзду. Шоутен сказав: «Написання цього листа не займе багато часу. Полегшуйте собі завдання якомога довше. Ти щойно не хотів зі мною пити — може, зараз хочеш?»
  — Це моя честь, докторе, — відповів я.
  Він підійшов до шафи й схопив нову склянку, змітаючи ногою осколки вбік. — Ти мене налякав, — сказав він з легкою іронією в голосі. — Я думав, мертві воскресли.
  Він налив велику склянку й простягнув її мені. «Мені дуже прикро через те, що сталося з вашим братом, містере Тревельяне. Ви дійсно повинні в це повірити».
  — Я теж, докторе. Вибачте, що я був таким суворим з вами».
  Він скривився. «Це ніщо в порівнянні з тим, що зробив той великий чоловік».
  Я подумав, що це правда, але ми зі Схоутеном потрапили в одну точку: його турбота про пацієнтів і його лікарню. Мені було глибоко соромно. Я швидко випив свою склянку й подивився на Схоутена, який строчив ручкою. Я міг сказати, що це займе деякий час, тому я запитав: "Коли ти будеш готовий?"
  «Щоб докладно розповісти, потрібен час. Крім того, я не дуже вільно пишу англійською. Але якщо ви хочете почекати, ви, звичайно, можете залишитися на вечерю».
  'Ні, дякую. Я повернуся на свій корабель і попрошу когось залишитися з вами, поки ми повернемося до Папеете. Я повернуся сьогодні пізно ввечері або завтра вранці».
  Схоутен коротко вклонився. 'Як хочеш. Я був би вдячний за захист». Він продовжив писати, і я підвівся. Коли я відчинив двері, він сказав: «Ще трохи, містере Тревельяне». Мені знову щось спало на думку».
  Коли я стояв біля дверей, він підвівся на ноги. «Ви запитали мене про інше ім’я, про яке вони говорили. Великий чоловік згадав про нього, а потім інший сказав йому заткнутися».
  "Яке це було ім'я?"
  Шоутен пішов зі мною на веранду. Коли Піро побачив нас, він завів свій джип. «Це було дивне ім’я, воно звучало іспанською. Рамірес, я вірю", - сказав Схоутен.
  II
  Ми проїхали менше двох кілометрів, як зламався джип. Рев двигуна згас, і ми зупинилися. Піро вискочив надвір, нахилився над двигуном і чиркнув сірником. «Він мертвий», — сказав він безтурботно. Я хотів повернутися до Есмеральди якомога швидше. Мені терміново потрібно було побити Кейна. Я знаю, що людина не може залишатися злим вічно – це невигідно, – але я плекав свій гнів, тому що хотів хоча б раз його випустити. Я збирався не залишити каменя на камені від цього виродка. Джим Тейлор відчув мою напругу і дуже тактовно не ставив жодних питань.
  Піро запалив ще один сірник і безладно тицьнув у нутрощі джипа. Потім він підвів очі й сказав, сяючи: «Він не піде».
  'Що?'
  «Немає суті».
  «Блін, чому ти не долив? Чому ти не перевірив лічильник, оце тут?» — запитав я сердито.
  «Зламаний».
  «Добре, тоді ходімо. Ми просто повинні йти берегом».
  Піро сказав: «Не тікай. Прау тут. Ми ходимо по воді».
  Ми пішли за ним кілька сотень ярдів вгору по пляжу
  Стежка звернула вглиб країни, а потім він підійшов до краю води.
  «Ось каное. Я відвезу тебе назад».
  Це було всього кілька кілометрів, але в темряві здавалося набагато довше. Невдовзі ми побачили якірні вогні « Есмеральди » на ясному вечірньому небі, але минуло багато років, перш ніж ми опинилися на відстані чутного. Поруч усе ще стояло кілька пірог, і, здавалося, на палубі панувала святкова атмосфера, тубільці й моряки їли разом. Кемпбелл, Клер і Паула чекали мене біля перил і відразу побачили, що я не в гарному настрої. "Де Кейн?" — прошепотів я Кемпбеллу. Я не міг помітити його з першого погляду.
  — Джорджі стежить за ним. Він дав йому роботу в баку. Що сталося, чоловіче?
  «Цей виродок убив Марка. З Хедлі, — сказав я. У Паули перехопило подих, і Кемпбелл запитав: «Ти впевнений?»
  «У мене немає юридичних доказів, але я в цьому переконаний». Я подумав про сльози на щоках Схоутена. «Я хочу поговорити з Кейном прямо зараз!»
  — Мені він не здається вбивцею.
  «Хто б?» — гірко вигукнув я. «Я щойно почув прокляту неприємну історію. Рамірес також бере участь».
  Кемпбелл почав. 'Як ви знаєте, що?'
  — Скажи мені, як він виглядає, — сказав я.
  «Високий, худий хлопець із яструбиним носом і порізою шраму на лівій щоці».
  «Тоді я знаю достатньо. Він був там, коли Марка вбили. Схаутен побачив його й описав, за винятком шраму, а Гедлі вимовила його ім’я. Він замішаний у цьому бізнесі, він в ньому до своєї брудної шиї - що я радий *
  розвернеться. Але спочатку я хочу Кейна».
  Кемпбел обернувся до Клер і Поли. — До вашої каюти, дами.
  Паула слухняно обернулася, але Клер все одно не піддавалася. "Тато...я..."
  Голос Кемпбелла нагадував удар хлистом. — До вашої каюти!
  Вона пішла без жодного слова. Кемпбелл подивився на мене.
  «Зробіть так, щоб ця штука зникла», — сказав я. «Попередьте Лана. Ми йдемо до Кейна».
  Я підійшов до бака, але його не було ні там, ні на палубі. Ми зібрали екіпаж і обшукали все судно, але марно. У мене почала боліти щелепа від тривалого стискання.
  — Він п’яний, — нарешті сказав Лан.
  «Джорді, де Джорді?» Я сказав.
  Однак Джорді також зникла.
  Я вибіг на палубу, де залишилося кілька тубільців. Я подзвонив Піро, і він вийшов із групи.
  — Чи можете ви допомогти нам знайти двох чоловіків на острові?
  — Що за чоловіки?
  «Капітан і матрос. Капітан — це той великий чоловік, якого ви бачили на палубі, коли ми прибули. Другий худий, високий. Просто тримайтеся подалі від нього; він небезпечний.
  Піро потер лоба. «Небезпечно?»
  «Він поганий. Він б'є. Він тебе вб'є».
  Піро знизав плечима. «Ви платите – ми шукаємо».
  Разом із кількома своїми людьми він спустився у свою пірогу, а Лан уже був зайнятий тим, щоб разом із кількома іншими викинути наш шлюп за борт. Піро стояв, вигукуючи накази своєю рідною мовою своїм острів’янам, які раптово ожили. Кемпбел прийшов до мене. — У вас є рушниця? запитав він.
  «Мені це не потрібно. Я роздеру його на шматки».
  «Іди сюди», — сказав він, тягнучи мене до освітленого місця. Він розкрив кулак; в його пласкій долоні блиснула куля. «Я знайшов його на підлозі під його кліткою, .38. Певно, Кейн кинув його поспішно. Це означає, що він озброєний».
  «Ісусе, ми повинні повернути тих тубільців», — сказав я. «Я не хочу, щоб хтось помер».
  Я хотів вибігти на палубу, але він відтягнув мене за руку і втиснув мені в руку щось важке. — Ось револьвер, — сказав він. — Ти впораєшся?
  Я міцно стиснув рушницю в руках. — Скоро ми дізнаємося. Я поклав його в кишеню своєї легкої вітрильної яхти. — Тобі краще залишитися тут.
  — Слухай, хлопче, — сказав Кемпбелл, — я ще не такий старий.
  Я подивився в його світло-блакитні очі і сказав: «Тоді поспішаймо». Ми перебігли палубу і стрибнули в човен. Якусь мить я дивився на берег. Маленькі точки світла рухалися в темряві,
  •«ліворуч і праворуч, час від часу зникаючи, а потім знову з’являючись, коли виходили з-за пальми.
  «Блін, вони вже почали». Я відвів погляд. «У Кейна є пістолет».
  'Давай, ходімо. Зі мною шестеро чоловіків. Інші вже на землі. Вони знають, що мають робити». Двигун завівся, що, звичайно, було компліментом для одного з нас. Коли ми ковзали до пляжу, я сказав іншим: «Слухайте, хлопці, ми збираємося знайти Джорді». Якщо ви зустрінете Кейна, тримайтеся подалі від нього. Не пробуйте з ним нічого, бо він озброєний. А як зустрінеш рідного хлопця, відпусти його додому».
  «Що зробив той Кейн?» — запитала Теффі Морган.
  — Він убив людину, — холодно відповів Кемпбелл. Ми пливли мовчки, поки не сповзли на берег. Піро чекав на нас, його обличчя сяяло й сяяло у світлі факела. — Знайшов, — сказав він лаконічно.
  'Котрий?' — швидко запитав я.
  Він показав рукою. 'Великий чоловік. Зараз у кабіні.
  Я зітхнув з полегшенням. Це мала бути Джорді. «Піро, ти можеш попередити своїх людей припинити пошуки? Їм не потрібно шукати того іншого чоловіка. Він озброєний.
  Піро швидко подав знак одному зі своїх супутників. Чоловік приклав до рота велику мушлю. Пролунав важкий, похмурий звук. Сигнал поширився по плантаціях; Я бачив, як вогні поверталися до села.
  «Давай, ходімо до Джорді».
  Ми знайшли його в одній із хат. Він виглядав жахливо, з глибокими порізами та подряпинами по всьому обличчю. Піро сказав:
  «Ми знайшли його біля дерев, він спав на землі».
  Я думаю, що у Джорді був легкий струс мозку, тому що він *
  Він говорив трохи незв’язно, але все одно був доступним. Він бачив, як Кейн тихо сів в одну з пірогів і поплив за ним. Він не встиг попередити інших, тому що боявся втратити Кейна з поля зору. Він пішов за ним по селу в ліс, і там на нього напали.
  — Ким, їй-богу?
  «Це, мабуть… це, мабуть, була Хедлі. Завбільшки, як слон, — насилу вимовила Джорді. «Він вийшов з-за дерева і тицьнув мене пістолетом під ребра. Я не очікував цього; Я думав, Кейн був один. Це мене цілком здивувало. А потім... він змусив мене обернутися і почав... бити... — його голос упав, але з зусиллям оговтався. — Зі своїм револьвером. Великий револьвер. Це був приціл, який... зробив це. А сволота тільки сміється. Потім він кілька разів вдарив мене по голові, а потім... я впав».
  Він слабко посміхнувся. «Можливо, він думав, що я був там, але в мене тверда голова. Вибач, Майк, я наплутав».
  Не турбуйся про це. Цього ніхто не міг передбачити. Мені просто шкода, що ви взяли на себе весь тягар».
  Його спустошене обличчя скривилося в посмішці. — Додайте це до мого зламаного пальця, — слабко сказав він. — Дай йому одну від мене.
  «Тоді вам доведеться чекати своєї черги. Вони шикуються в чергу, щоб отримати Хедлі – і Кейна». Я встав. «Нам краще вас взяти на борт».
  Двоє його хлопців підійшли вперед, обережно підняли його й понесли назад до катера. За жестом Піро інші пішли до хатини. Я подивився на нього. «Чи є тут ще один човен, PearlT», я терміново запитав. Якщо Хедлі дійсно повертався кілька разів, то Піро повинен знати свій корабель. Відповідь Піро була шоком, хоча ми вже були готові до цього в наших серцях.
  «Так, воно прийшло сюди. Минулий höpital; одна, друга година».
  «Ну, до біса, — вигукнув Кемпбелл. — Потім він пройшов через риф слідом за нами, у темряві, без світла. Тоді він може дуже добре керувати».
  — Це не робить його мені дорожчим, — похмуро відповів я. У хатину вбіг тубільець і почав схвильовано розмовляти з Піро, дуже збентежений. Піро виглядав переляканим і жестом запросив мене вийти на вулицю, а потім почав показувати в темряву. Обрій зловісно червонів. 'Hö- pital, він горить", - сказав він.
  «Ісусе!»
  Інші вибігли надвір.
  «Як ми можемо туди швидко дістатися?» Всі з нас?' Я проклинав джип Піро, який тепер стояв на пляжі без пального.
  — Велика пірога, — сказав Піро. «Їдь швидко. Швидше, ніж ходити». Він утік.
  ^Гедлі підпалила лікарню!' — крикнув я. Кемпбел дивився на сяйво вдалині. «Як ми туди потрапимо?
  Блін, цей хлопець збожеволів? Яка в цьому була потреба?»
  «Він уже погрожував. Я не можу це зараз пояснити. Ходимо туди з пірогами. Піро організовує декілька. Де в біса Лан?
  Його м’який шотландський голос пролунав біля мого плеча. 'Я тут.'
  — Візьміть піроги й поверніться до «Есмеральди». Відпливайте до лікарні якомога швидше. Світла достатньо. Лагуна безпечна, вам просто потрібно слідувати пляжем. Але робіть це швидко».
  Він нічого не сказав, але відразу втік. Піро схопив мене за руку.
  «Приходьте до пироги».
  Більшість із нас сіли в шлюп, а решта — у пірогу, разом із цілою купою тубільців, усього близько двадцяти чоловік. Каное було не зовсім водонепроникним, але Боже, ця штука поїхала швидко! Веслуючи щосили, ми мчали по воді, залишаючи блискучу смугу сліду. Ми могли легко встигати за човном.
  П'ять кілометрів до пляжу зайняли у нас не більше двадцяти хвилин, але коли ми прийшли туди, то побачили, що весь комплекс горить. Темні постаті бігали туди-сюди на тлі жовтого сяйва полум’я; Мені було цікаво, скільки людей загинуло б у вогні. Я був настільки загіпнотизований сценою переді мною, що навіть не бачив корабля. Кемпбелл потиснув мене за плече й почав вказувати. У лагуні, прямо навпроти лікарні, стояла на якорі шхуна. У темряві тієї жахливої ночі ми б ніколи не побачили його, якби палаючий вогонь не освітлював його білий корпус. Я крикнув Кемпбеллу: «Що нам робити, на шхуну чи в лікарню?»
  'Лікарня. Ми повинні врятувати пацієнтів».
  Каное вискочило на пляж, трохи осторонь лікарні. Ми всі вискочили й пішли на пляж до палаючого вогню. Я побачив, що Кемпбелл виготовив револьвер, дивну зброю з довгим вузьким дулом. Я дістав із кишені куртки револьвер, який він мені дав, і кинувся вперед, ледве встигаючи за командами бігу. Вся лікарня вже горіла; сухий очерет тріщав, мов підпалки, і полум'я лизало безвітряне небо. Я перебіг галявину між двома палаючими хатами і побачив причал лікарні. Маленький човен плив, і я почув раптове різке мурчання човнового мотора над ревучим полум’ям.
  — Вони тікають! — крикнув я, цілячись у човен. Нічого не сталося; Я забув активувати запобіжник. Кемпбелл напівзігнувся на колінах і прицілився зі свого дивного пістолета, але потім знову підвівся, похитавши головою. 'Надто далеко. Якби я мав пістолет, чорт забирай!
  «Ми не можемо дозволити їм втекти отак!» — крикнув я розпачливо. У темряві мені здалося, що я бачу усміхнене обличчя Кейна, хоча на такій відстані це було неможливо визначити. Кемпбелл різко смикнув мене. 'Поспішай!'
  Я востаннє глянув на човен, який зараз швидко зникав у темряві, а потім вибіг на берег за іншими, які вже приєдналися до своїх товаришів. Хтось крикнув: «Запізно гасити вогонь! Виведіть цих людей геть! Я побіг до будинку Схоутена. Це було безглуздо. Це було одне палаюче море вогню, ревучий вогняний стовп висотою в десятки метрів. Я подумав, що це була кремація Шоутена, чи він уже був мертвий до початку пожежі?
  Я побіг у задню частину будинку, щоб подивитися, що там відбувається, і мало не перечепився об жінку посеред стежки. Я підвів очі й побачив, що вона тримає голову Шоутена на колінах. Над полум’ям було чути її крики. "Ааа, lepauvre docteur, lepau- доктор миру!'
  Її сукня була обгоріла й порвана. Ймовірно, вона витягла тіло Шоутена з дому. Побачивши мене, вона скрикнула, підвелася на ноги і з криком побігла в темний ліс. Мабуть, вона вважала, що я належу Хедлі.
  Я впав на одне коліно біля Шоутена. Це було не приємне видовище, адже йому кілька разів стріляли в голову. Його нижня щелепа була повністю відбита, і я побачив маленьку чорну дірку на лівій скроні. Його правої скроні не було; все, що я бачив, — це зяюча діра розміром з кулак і його мізки, що сочилися на землю.
  Я звівся на ноги і врізався в дерево. Потім я рвала, доки мій шлунок не випорожнився, і продовжувала дихати, тремтячи, скигливши й мокрий від поту.
  Я щойно трохи оговтався, коли до мене підбіг Нік Дуган із почорнілим від диму обличчям. Він взяв мене під руку, щоб підтримати. 'Все гаразд?'
  "Так Так."
  «Дивись, Майку, ось Есмеральда. Вони зробили це швидко».
  Я подивився на воду й побачив корму «Перлини» , а за нею — Есмеральду, що стрімко рухалася , носова частина якої мерехтіла червоним у світлі полум’я. « Перлина » ще не мала великої швидкості. З мінливого кута носової частини «Есмеральди » я бачив, як Ян намагався зупинити шхуну, лежачи поруч або навіть протаранивши її. Однак « Перлина » все більше набирала швидкість і прослизнула прямо під небезпечним носом « Есмеральди» . Лан знову змінив курс, але як тільки зіткнення здавалося неминучим, «Перлина» різко відхилилася вбік. Бушприт «Есмеральди » лише зачепив борт шхуни. Коли два кораблі проходили повз один одного, з «Перлини» почулася стрілянина , а з нашого корабля — уривчаста відповідь. Мені було цікаво, хто з нас мав пістолет і хто ним користувався. Тоді «Перлина» була безпечно поза досяжністю та попрямувала прямо через лагуну до проходу в рифі, а вогні тут і там спалахували. « Есмеральда» кинула погоню й повернула до пляжу. Я почув, як мотор зупинився. Порятунок лікарні був нашим головним пріоритетом, було надто небезпечно переслідувати шхуну, що тікає, у темряві. Вони втекли.
  III
  Світанок виявив суцільне спустошення. З каркасів будівель повільно звивалися клуби диму. Пацієнти
  – ті, хто вижив – сиділи безвтішно групами на пляжі з друзями та тим, хто залишився від персоналу лікарні. Піро взяв рахунок; число загиблих було чотирнадцять; із Схоутеном п'ятнадцять. Ми були втомлені, сирі від спеки і повністю зневірені. Кемпбелл озирнувся на безлюдну сцену; його обличчя було сірим і вимученим. — Оті виродки, — щиро зітхнув він. «Ця брудна зграя вбивць. Я подбаю про те, щоб вони дістали петлю».
  «Тоді ми повинні спершу їх дістати», — сказав я. Ми сиділи гуртом на дерев'яній лавці, гріли руки кухлями гарячої кави, привезеної з бригантини. У нас на борту не було достатньої кількості, щоб прогодувати всіх, але ми роздали те, що могли, і селяни також привезли їжу для глибоко шокованих тих, хто вижив. Кілька чоловіків, яких навчив Схоутен, творили чудеса в наданні першої допомоги, але цього було далеко недостатньо. Більше того, ми самі не залишилися неушкодженими: у ранковому світлі стало очевидно, що наше радіо розбило на шматки, ймовірно, Кейн, перш ніж він висадився. Не було іншого способу отримати допомогу, як отримати її самому. лан, який перевершив себе Есме- Відправляючи Ралду через лагуну так швидко, він проклинав себе за те, що радіо не стежив пильніше, але ми намагалися переконати його, що того вечора ніхто не вважав це за потрібне. Я ще не був на борту, щоб поговорити з Джорді, хоча мене запевнили, що він почувається добре, хоча йому довелося залишатися в ліжку.
  «Я не можу уявити, щоб Суарес-Наварро був втягнутий у це. Я знав, що вони були купою виродків, але це неймовірно", - зітхнув Кемпбелл.
  Я не поділяла його думку. «Як справи з історією англійської мови?»
  Він раптом підвів очі. "Яке це має відношення до будь-чого?"
  «Жив-був колись англійський король, здається, Генріх Другий, який мав радником єпископа, Томаса Бекета. Легенда свідчить, що одного вечора за обідом король сказав: «Ніхто не може врятувати мене від цього запального священика?» Тож четверо його лицарів повстали й убили Бекета в Кентерберійському соборі».
  Я нашкріб пісок ногою. Коли цар почув це, він був глибоко вражений. Відверто сповідався в церкві і здійснював покуту. Але зрештою для нього все обійшлося добре; Принаймні він позбувся того неприємного Бекета».
  Я показав на почорнілі залишки лікарні. «Суарес Наварро проводить засідання правління, а потім якийсь втомлений директор каже: «Я б хотів, щоб ми могли щось зробити з Кемпбеллом і тим баламутом Тревельяном». І тоді хтось на кшталт Раміреса виступає і робить щось, і коли це стається – і Кемпбелла і Тревельяна зупиняють – він отримує додаткові гроші, без складних питань. І дивіденди Суарес-Наварро продовжують зростати. Директор непритомніє, коли бачить кров, тому не питає, як це сталося, боячись, що не одужає».
  — Зрештою, вони на нас не нападали.
  — Не безпосередньо. У цьому більше характерна безглузда, садистська помста Хедлі. І все ж я думаю, що ми поки що поза небезпекою».
  Кемпбелл подивився через пляж на невтішну групу пацієнтів, які залишилися. Він задумливо сказав: «Тоді цього б не сталося, якби ми сюди не приїхали».
  Раптом у роті відчув кислий присмак. 'Немає. Схоутен уже боявся, що це станеться. Я йому сказав, що з ним нічого не станеться, що він буде захищений. Господи, який безлад я влаштував».
  Ми просто мовчали про це. Додати було просто нічого.
  Клер пішла до нас на пляжі з аптечкою в руці. Вона виглядала напруженою та втомленою, але я відчував, що її приваблює більше, ніж будь-коли. Я хотів взяти її на руки, але щось стримувало мене. Клер теж це бачила.
  «Майк, твої руки! Ходи, я перев'яжу».
  Я дивився на свої руки. Я нічого не помічав, але тепер, коли я це побачив, почало дуже боліти.
  Вона почала бинтувати мені руки і сказала батькові, не відводячи очей від її роботи: «Тату, я думаю, тобі слід дістати чекову книжку».
  «Гроші більше не виживуть п’ятнадцять людей», — огризнувся я.
  «Якими дурними можуть бути чоловіки», — відповіла вона, і я почула гнів у її голосі. «Що сталося, те сталося. Це не ваша вина, хоча я підозрюю, що ви бачите це інакше. Лікарня є і залишиться осторонь. Що тепер має бути з тими бідними людьми? Хтось має щось робити! Ми не можемо просто піти і сказати: «Ну, ми не розпалювали пожежу», навіть якщо це правда».
  — Вибач, Клер, — сказав я. «Але що ми можемо зробити?»
  Кемпбелл глибоко засунув руки в кишені. «Буде нова лікарня – хороша лікарня. З лікарями, інструментами. Я подбаю про це». Його голос нагадував удар батога. — Але я змусжу Суарес-Наварро заплатити за це, незважаючи ні на що.
  Він пішов уздовж пляжу. Клер почала наносити ніжну мазь на мої руки. "Що це за штука?" Я попросив порушити менш болючу тему. Хоча мої хворі руки для цього були не зовсім придатні.
  'Мазь дубильної кислоти. Дуже добре проти опіків».
  «Ніхто ще не встиг розповісти нам, що сталося на борту?» Ви щось знаєте про це? «Я не знав, що у нас на борту зброя», — рибалив я.
  «У кількох хлопців є зброя, у мого тата також є невеликий арсенал. Який ти часом страшенно наївний».
  — Тоді хто стріляв з «Есмеральди»?
  «Деякі хлопці — і я», — коротко відповіла вона. Я подивився на неї. 'Ви?'
  «Знаєш, я вмію непогано стріляти. Тато навчив мене». Вона почала бинтувати мені руки. «Здається, я вдарив одного. Я думаю, що це був Кейн». Раптом вона почала ридати. «Майк, це було так жахливо. Я ніколи не стріляв у людей, тільки по мішенях. Це було...'
  Хоча я заплутався в смужках марлі, мені все ж вдалося обійняти її за плечі. Вона притиснулася до мене.
  — Це те, на що він заслуговував, Клер. Варто лише озирнутися навколо себе, щоб це зрозуміти. Ви його вбили?»
  Вона підняла голову. Обличчя її було бліде й заплакане. «Я так не думаю; було так темно і все сталося так швидко. Здається, я вдарив його в плече. Але… але я стріляв, щоб убити його, Майку».
  «Я теж, — відповів я, — але мій пістолет не вистрілив. Я не дуже збройний хлопець, але принаймні я спробував і ні на секунду про це не шкодую».
  Вона загартувала себе. «Дякую, Майк. Вибачте, що я так вчинив».
  Я похитав головою. — Це не позерство, Клер. Вбивати людей для нас не буденна робота, і це добре. Ми не такі маніяки, як Хедлі та Кейн, але наш обов’язок — зупинити таких людей, на краще чи на зло».
  Я дивився на її голову, яка все ще лежала на моєму плечі, і думав, як сильно я хотів, щоб уся ця лайнова історія позаду. Раптом до мене дійшло, що тліюча лікарня з обгорілими трупами, розкиданими тут і там, не зовсім ідеальне місце, щоб освідчуватися дівчині в коханні. Мені довелося приберегти це для тихого вечора на борту « Есмеральди» зі спокійним морем і романтичним місячним світлом і, можливо, кількома уривками тихої пісні про кохання з каюти. На даний момент я був ситий по горло всієї цією пригодою. Як Марк зустрів свій кінець, де той дурний скарб кобальтових конкрецій, що мене хвилювало? Я більше не хотів мати з цим нічого спільного, крім Клер. Однак це було легше сказати, ніж зробити. Я розпізнала симптоми фізичного та психічного виснаження і набралася сили.
  Клер побачила вираз моїх очей і швидко відвела погляд, але, здається, вона помітила. Вона сказала: «Ми маємо зайнятися цим зараз, Майку. Ми не можемо дозволити людям Суареса Наварро добитися свого... якщо вони це зробили. Інакше все це було б марним».
  «Я знаю, Клер. Знову все гаразд. Мені більше не так сумно. Чи є ще хтось поранений, крім мене?»
  «Опіки, порізи. Не гірше за вас, — відповіла вона.
  «Добре. Тоді ми повинні просто піти. Людям тут просто потрібно вижити, поки ми не зможемо надіслати допомогу».
  Я підійшов до Піро, яка сиділа трохи далі, і відчув її погляд на своїй спині. Я б віддав усе, щоб сидіти з нею будь-де, крім того похмурого пляжу в той момент. •
  "Що ти збираєшся робити зараз?" — запитав я Піро.
  Він подивився на мене сумними очима. «Ми знову будуємо. Усі жителі Танакабое побудували тут багато хатин. Але лікаря немає...
  — Піро, у містера Кемпбелла багато грошей, більше грошей, ніж йому потрібно. Він пришле лікарів, і тоді ви отримаєте справжню лікарню, як у Папеете. Але спочатку ми повинні повернутися і розповісти поліції, що тут сталося. Чи можете ви щось для мене записати?»
  Виявилося, що Піро не вміє писати навіть свого імені. Це було прикро, тому що я хотів мати можливість надати письмову заяву очевидця. Тепер, коли Схаутен помер, шансів на це більше не було.
  Померлих ми ховали на цвинтарі біля лікарні. Я запитав, чи є на острові священик, але, мабуть, Схоутен також діяв як священик. Вони прийшли з Біблією. Кемпбелл прочитав кілька творів, хоча я думаю, що мало хто з місцевих міг зрозуміти його франко-канадський акцент. Нарешті він знову сказав англійською: «Ми довіряємо землі тих, хто є невинними жертвами ганебного злочину». «Мені належить помста», — каже Господь, але Він може використовувати таких людей, як ми, як Свої знаряддя. Я сподіваюся, що це так».
  Потім він розвернувся й пішов берегом, сумний і самотній чоловік.
  Схоутену дали могилу трохи осторонь від інших. Я думав, що це через різницю в релігії, а виявилося, що йому хотіли дати особливе місце спочинку. Видно було, що вони дуже засмучені його смертю. Я подумав, що це прекрасніший меморіал, ніж він очікував, і це мене дещо задовольнило.
  Коли ми того дня поїхали, остров’яни вже розчищали завали, більшість хворих уже десь розмістили. Ми не змогли знайти нічого, що можна було б взяти з собою як доказ катастрофи. Усі файли та особисті речі Схоутена були втрачені у вогні. Ми зробили кілька фотографій, у тому числі кількох тубільців, які стояли біля Кемпбелла та Лена, щоб попрощатися, на знак нашої дружби, а також команди на похоронній церемонії. Коли Ян обережно провів «Есмеральду» через вузький прохід у рифі, він пригнічено зауважив: «Що за люди роблять щось подібне?» Ти сказав, що вони небезпечні, Майку, але я думаю, що вони маніяки».
  «Вони психопати», — відповів я. — З того, що я почув від доктора Шоутена, це точно стосується Гедлі.
  Коротун Пауелл вийшов на палубу з побілілим обличчям, а за ним сердитий Кемпбелл. «Мені є що тобі показати»,
  — сказав він і повів мене й Лана до каюти Кейна. На ліжку лежав пофарбований у коричневий колір пристрій, який, очевидно, знайшов Коротун і показав Кемпбеллу.
  «Це рація, американська смітник, продається за кілька десятків євро. На суші радіус дії становить лише кілька кілометрів, але на морі ви точно можете мати контакт...
  — Приблизно п’ятнадцять кілометрів, — додав Шорті.
  «Ось чому шхуна Гедлі з’явилася так швидко. І це також був сигнал, який вловив Коротун. Ви думали, що це слабкий сигнал зблизька, але хто б міг подумати, що він надійшов прямо з «Есмеральди »?»
  Кемпбелл кивнув. «Напевно, за нами стежили протягом усієї подорожі. Корабель міг просто зависнути над горизонтом, і Хедлі могла б приємно поговорити з Кейном».
  Я взяв рацію і з цікавістю подивився на неї. «Я не думаю, що Кейн був достатньо розумним, щоб придумати щось подібне. Це схоже на солідну організацію».
  — Рамірес, — твердо сказав Кемпбелл.
  «Цілком можливо», — відповів я. Я намагався придумати більше речей, пов’язаних із нашою знахідкою, але мої думки перервала Паула. Лан знову піднявся на палубу.
  «Джорді шукає вас», — сказала вона. Вона також виглядала виснаженою. Вона допомагала на пляжі з Клер. Я дружньо обняв її.
  «Як у нього справи?»
  «Нічого страшного, але він має поїхати до лікарні в Папеете, можливо, для накладення швів. Я не дипломована медсестра». Враховуючи небезпеки, в які ми її втягнули, і жахливі речі, які вона пережила, я думав, що вона почувається*
  тримався досить добре; вона мала вроджену наполегливість.
  "Я не думаю, що ці шрами зникнуть", - сказала вона.
  — Так, такий револьвер робить жахливі рани. Цей виродок Хедлі! Кемпбелл зітхнув.
  Коли ми підійшли до каюти Джорді, він сидів на своїй койці й дивився на нас крізь бинти яскравими очима. Він уже чув про пожежу та знищене радіо, але хотів знати тонкощі.
  'Як почуваєшся?' Я запитав.
  «Розумно за даних обставин. Але я ще не чув усієї історії. Що сталося між вами та тим лікарем минулої ночі?» — суворо запитав він. З потрясінням я усвідомив, що сталося стільки всього, що я навіть не встиг розповісти жахливу історію Шоутена. Після того, як він переконав мене, що він достатньо сильний, щоб почути мою історію – він ледь не приставив мені ножа до горла – я подзвонив Клер і Полі й почав розповідати. Вони слухали в приголомшеній тиші.
  «Це жалюгідна ситуація», — підсумував я.
  «Скажи так», — відповів Джорді. «Ті хлопці не такі вже й хороші».
  «Кейн знає», — заперечив я. «Гедлі божевільна, психопат, але Кейн набагато розумніший, ніж ми думали». Я сказав Джорді про рацію.
  «Нас обдурили, і мені це зовсім не подобається. Але вчора ввечері вони перейшли межі. Мені здається, що Хедлі виклалася з усіх сил, і Раміресу це зовсім не сподобається», – сказав Кемпбелл.
  «Я думав, так би мовити, складав шматочки мозаїки», — сказав Джорді. «Але я думаю, що деякі частини не підходять».
  «Як?»
  «Ну, ви сказали, що, за словами Шоутена, Кейн і Хедлі вбили Марка, і що Рамірез знав про це. Але чому вони вбили Марка?»
  — Я теж про це думав, — відповів я. — Це сталося через те, що бідолашний Шоутен сказав — що Гедлі сміявся з нього, коли він попросив показати тіло, і що навіть лікар би через це засмутився. Що б це означало?»
  «Знаючи Хедлі, це може свідчити про тортури».
  — А навіщо їм Марка мучити? Насправді я мав би сповнитися огиди від цієї думки, але чомусь я був дуже відсторонений від цього.
  «Чому людей катують? Щоб отримати інформацію».
  «І Рамірес був там. Я думаю, вони хотіли знати, де вони можуть знайти ці багаті на марганець конкреції».
  «Справді, — сказав Кемпбелл, — я вже думав про це. Чи сказав би Марк їм це?»
  'Не маю уявлення. Він завжди намагався врятувати власну шкуру, але міг і зневажливо ставитися до таких людей. Можливо, він не усвідомлював, що вони налаштовані серйозно, доки вони справді не взялися за роботу, а можливо, тоді було вже надто пізно».
  Дівчата мовчки дивилися на мене, збентежені значенням моїх слів. Однак це Джорді виразив це словами. — Ти думаєш, Гедлі знову зайшов занадто далеко, і Марк помер, не доживши нічого сказати?
  «Можливо. Очевидно, вони не знають цього місця, інакше б не йшли за нами так. Тож вони заховали свою помилку, тиснули на лікаря й відправили Хедлі забрати речі Марка в надії дізнатися більше. Хедлі переплутав і пропустив речі - завдяки тобі, Паула, тому Рамірес поїхав до Англії, щоб отримати це, використовуючи Кейна як контактну особу».
  «Це чудово поєднується», — зауважив Джорді.
  Він ліг назад. Раптом він виглядав виснаженим; тому ми залишили його самого. Ця тема більше не обговорювалася до кінця нашої подорожі. Ми всі були виснажені та пригнічені, і навіть гладка подорож назад до Папеете не змогла підбадьорити нас.
  Усе йшло добре, доки ми не залишилися за кілька годин пливу від Папеете, і ми всі прагнули твердого ґрунту під ногами. Я планував піти до поліції, щойно прибуду з Ланом, Кемпбеллом і декількома хлопцями, залишивши інших на борту, щоб захищати корабель, а особливо Джорді та дівчат. Ми поняття не мали, де Перлина , але я не хотів ризикувати. Я просто був зайнятий у своїй каюті,-»
  коли я отримав сигнал швидко вийти на палубу. Ян, який виконував обов’язки заступника капітана, вказав на корабель з правого борту. Це був швидкий моторний човен, який широким колом плив навколо нас. «Ця штука насувається на нас дуже швидко, Майку», — сказав Лан. «Їм щось від нас потрібно. Мені це здається офіційним».
  Він дав мені бінокль. Я побачив, що це був якийсь військово-морський патрульний корабель із гарматами на носовій палубі. У нього був номер, але не було імені. Коли я дивився на нього, він повернув праворуч до нас. «Подзвоніть містеру Кемпбеллу», — сказав я. Моторний човен підійшов поруч і зупинився метрів за п’ятдесят від нас. Офіцер у рубці підніс мегафон до рота, і через мить на нас обрушилася злива французьких слів.
  Я підняв руки в перебільшеному жесті, який не зрозумів. Другий чоловік взяв у руки мегафон і крикнув англійською: «Повертайся, Есмеральдо, або ми відкриємо вогонь».
  Я подивився на гармату на передній палубі. Два матроси вантажили його; один щойно поклав туди магазин, а інший обертав його, доки він не був направлений приблизно до середини корабля.
  — Чого ж, біса! — вигукнув я, але з гарматою так не говорили. Цей шутер міг би потопити нас за кілька секунд. Я почув кілька наказів, і через мить вітрила опустили, коли екіпаж зійшов на палубу, а за ним Кемпбелл.
  «Що тут відбувається?» — запитав він сердито.
  «Нас зупиняє флот», — відповів я. 'Старомодний спосіб. Якщо ми не зупинимося, то стрілятимуть, це сам хлопець сказав».
  Кемпбелл зачаровано дивився на бортову гармату. «Ну, у мене є своє життя», — сказав він. «Пірати?»
  — Не так близько до узбережжя. Це влада!
  Усі вітрила були спущені. « Есмеральда » трохи посковзнулася і почала розгойдуватися. Патрульний корабель повільно наближався, а потім ковзав поруч. Троси були закріплені, і через кілька хвилин на борт стрибнув офіцер, а за ним троє матросів. У нього в руці був револьвер, в інших були автомати. Наші люди трохи відступили, дуже налякані всією ситуацією, і я побачив, як Кемпбелл зробив енергійний, але марний жест, щоб утримати дівчат під палубою.
  — Месьє Тревельян? — гаркнув офіцер.
  Я виступив вперед. 'Це я.'
  Кулемет піднявся, аж ствол був спрямований мені в живіт.
  «Ви арештовані».
  Я ошелешено глянув на нього. "Для чого?"
  Кемпбел сердито крокував до нас. — Послухай хвилинку… — почав він. Офіцер коротко жестикулював, і двоє інших матросів направили гвинтівки на Кемпбелла. Зловісне клацання свідчило про те, що зброя на вістрі. Ян схопив Кемпбелла за плече, щоб трохи заспокоїти його.
  Офіцер продовжив: «Ви почуєте про це більше в Папеете. Будь ласка, підніміться на борт мого корабля зараз. Ти... — Він довго дивився. — Ви підете за нами в гавань під двигуном. Ці люди залишаться на борту з вами. Я прошу вас не грати дурниць».
  Я подивилася в його холодні очі і зрозуміла, що він мав на увазі кожне слово. Мені дуже не хотілося залишати « Есмеральду» , але у мене справді не було вибору, тому я, не кажучи жодного слова, перейшов до патрульного катера, де мене обшукали, а потім відвели під палубу. Мене завели в голу хатину, таку собі плавучу камеру. За мною зачинилися двері. Я був один.
  IV
  Я почувався нікчемним. По-перше, я не мав уявлення про те, що відбувається, хоча у мене була підозра — насправді, не одна. Якби мені було з ким поговорити, я б не був таким нещасним, але це було неможливо. Мені було цікаво, як справи в інших.
  Останні кілька миль до Папеете ми подолали зі швидкістю, з якою могла встигати повільна Есмеральда , безсумнівно, все ще під загрозою того пістолета. У моїй каюті не було ілюмінаторів, тому я не міг бачити. Однак я точно відчув це, коли ми зійшлися. Я підготувався до того, що мало статися. І справді, через кілька хвилин двері відчинилися, і мене знову викинуло на тепле сонце. Я побачив, що ми вже не на старому місці, а серед інших військових кораблів. Я бачив «Есмеральду», пришвартовану поруч з нами, але •*
  на палубі були тільки французькі матроси; моїх друзів ніде не було видно. На набережній чекала машина, міліцейський джип. Мої ноги здавалися свинцевими, коли я пройшов коротку відстань до джипа.
  Ми прибули до поліцейського поста, мабуть, найбільшого на острові. Мене безцеремонно відвели в іншу камеру і залишили там одного. Через кілька годин мене знову вивели, і цього разу мене відвели в якийсь кабінет і сіли навпроти сердитого одутлого чоловіка за неодмінним столом. Я стояв перед ним зі своїм ескортом, інший морський піхотинець стояв біля дверей. Я вже в думках склав план походу: негайно йти в атаку. Складання здавалося найдурнішим, що я міг зробити, тому що це могло вказувати на можливу провину, але, перш за все, це було просто неможливо для мене. Тож як тільки чоловік переді мною відкрив рот, я перебив його.
  «Я хочу поговорити з британським консулом!»
  'Сідай.'
  'Немає. Я не відповідаю на запитання без присутності консула».
  Він вдарив долонею по стільниці, і мене відразу штовхнули на стілець. Я побачив табличку на його столі, на якій було вказано, що його звали Жак Шаман і що його ранг дорівнював старшому констеблю, у всякому разі найвищому дядькові. Тоді це мало бути до біса серйозно. У мене вже було неприємне відчуття, що це може бути.
  — Я не буду ходити навколо куща, Тревельяне. Ще одна людина з майже безакцентною англійською. «На Танакабое сталася різанина, і ти відповідальний за це — і ти про це знатимеш».
  Я спантеличено подивився на нього. "Ти здурів?"
  Він сперся на лікті. «У мене є файл на вас. ВИ
  ви були в Папеете минулого тижня і висунули серйозні звинувачення проти лікаря Шоутена в Танакабое, звинувачення, які могли б коштувати йому репутації лікаря. Тоді вам сказали, що будуть вжиті заходи для розслідування цих звинувачень, але, очевидно, вам цього було недостатньо. Ви відпливли з Папеете під виглядом, що слідуєте західним курсом, але замість цього ви попрямували до Танакабое».
  Незважаючи на всі свої наміри, я продовжував мовчки слухати.
  «Після вашого прибуття в Танакабое ви, мабуть, посварилися з Схоутеном і згодом убили його. Щоб замести сліди, ви підпалили його будинок. Вогонь перекинувся на лікарню, що призвело до великої кількості загиблих. Ваш екіпаж також бере участь. Ви всі винні».
  Кліпнувши очима, я опустився на своє місце, все ще приголомшений гнівом у його голосі та своїм скрутним становищем. Ми дуже швидко відпливли назад до Папеете, і...
  «Наскільки я знав, радіозв’язку з Танакабое не було, тому поліція могла почути це лише з одного боку. Я вибрав кілька його коментарів і вирішив використати їх на свій власний захист.
  «Чи можливо, що ви точно не знаєте, скільки людей загинуло? Ви мали прямий контакт з островом? — швидко запитав я. Я не знала, скільки часу в мене було, перш ніж він знову змусить мене замовкнути. Чоловік на мить завагався. Тепер я знав, що був у правильному місці.
  «Як ви отримали цю інформацію? Від якогось Хедлі, капітана шхуни PearlT
  Цей коментар одразу впав у голову. Чамант коротко кашлянув, а потім сказав із надзвичайною стриманістю: «Я не бачу, яка це різниця, але справді є. Містер Хедлі зміг дуже детально описати ваш терористичний акт на Танакабое. Він сказав, що ви намагалися потопити його корабель, і він ледве вибрався живим».
  Добре, я вже тримав його під контролем. Насправді я мав би говорити, а не він. Мені здалося, що я почула першу нотку сумніву в його голосі, і негайно продовжив.
  «Ви сказали, що я, мабуть, посварився із Шоутеном. Які у вас є на це "докази"? Я залишив його після довгої розмови, без жодної неприязні. Це може підтвердити один з остров'ян, якийсь Піро. Він повернув мене на мій корабель. Він також підтвердить, що ми все ж намагалися врятувати палаючу лікарню – він і ще багато остров’ян. Ви не маєте права арештовувати мене, мене чи інших!»
  Він уважно слухав, не перебиваючи мене. Позаду мене морські піхотинці стояли, як соляні стовпи. я погано зрозуміла*
  чому, здавалося, хвиля раптом змінилася, але з кожною хвилиною я почувався сильнішим.
  — Прочитайте цей файл, месьє Шаман, він там чорним по білому. Хедлі нібито знайшла мого брата. Я кажу, що він убив його, і Шоутен це підтвердив. Я ще не можу цього довести, але решта може».
  Я щось згадав і переможно вигукнув: «Я фотографував!» Розгорніть цей рулон плівки. Тоді ви зможете побачити це своїми очима».
  — Месьє Тревельяне, я розумію, що ви маєте на увазі. Звичайно, ми розробимо ці фотографії, і, крім того, ми вже відправили патрульний катер до Танакабое. Але вам ще потрібно багато чого пояснити. Ви поки що залишатиметеся під арештом».
  «Я можу сказати вам набагато більше!» — вигукнув я. «Той виродок Гедлі та його приятель Кейн, вони вам потрібні. Вони вбили Норгаарда, вони вбили мого брата, вони вбили того бідолашного Схоутена і вони вбили чотирнадцять його пацієнтів — спалили їх живцем, чуєте мене — вони спалили живцем тих бідолашних.
  Чамант жестом показав двом офіцерам, які почали смикати мене за плечі. У своєму гніві я втратив увесь свій самоконтроль і зрозумів, що намагаюся перелізти через стіл, щоб підкреслити свої слова. Я опустився назад у крісло, тремтячи й важко дихаючи. На мить запала тиша, поки Чамант обробляв мої слова.
  — Де Хедлі? — запитав я, все ще маючи ініціативу. Він мовчки подивився на мене, а потім почав повільно кивати. Швидкою французькою він дав одному з офіцерів деякі вказівки; чоловік повернувся і швидко пішов геть. Потім він подивився на мене. — Я ще не зовсім готовий вам повірити, але ми допитаємо мосьє Гедлі, я вам обіцяю. Тим часом я прошу вас пояснити це, якщо можете».
  Він показав на коробку на столі в кутку. Другий офіцер поклав його на свій стіл. Виявилося, що в ньому чотири револьвери і кілька ящиків з патронами. Я відразу впізнав дві зброї.
  — Чотири револьвери з достатньою кількістю патронів, щоб почати війну, месьє Тревельяне. Ви не очікуєте такого ні від прогулянкового корабля, ні від наукової експедиції».
  — Де ти це знайшов? — запитав я, хоча міг здогадуватися. Мені це не сподобалося. Тож я був у небезпеці знову втратити щойно здобуту позицію.
  — Троє в каюті вашого месьє Кемпбелла. І один у містера Вілкінса, вашого капітана.
  Я зробив слабкий жест. Що ще казати?
  — Ви бачили цю зброю раніше?
  «Їх двоє», — відповів я. Кемпбелл дав мені той пістолет після того, як ми виявили, що Кейн зник. я
  «Повинен розповісти вам всю історію в хронологічному порядку. Другий револьвер мав сам. Але...'
  'Але що?'
  «Ніхто з нас не стріляв! Якщо ви проведете розтин Схоутена, ви побачите, що в нього влучили три кулі».
  "Тож лише два інші були використані".
  — Так, був на борту, коли Гедлі втік. Ми намагалися його зупинити, протаранити – притягнути до відповідальності». Останнє видалося настільки мелодраматичним, що навіть француз розплакався.
  — Тоді розкажи мені всю історію.
  Я так і зробив, нічого не кажучи про наші пошуки марганцевих конкрецій, про Раміреса та Суарес-Наварро. Це лише зробило все невиправдано складним. Все, що я сказав про це, це те, що Гедлі одного разу орендував свій корабель моєму братові та Норґаарду, побився з ними з невідомих причин, убив їх і зробив доктора Шоутена спільником. Я прийшов дізнатися правду, а натомість опинився у величезному гнізді шершнів. Це стало гарною, всебічною історією. Чамант іноді робив нотатки, не перебиваючи мене. Коли я закінчив, він сказав: «Я хочу, щоб ти все це занотував і підписав цю заяву. Я дозволяю вам повернутися на свій корабель, але ви повинні переконатися, що ви та ваша команда не висаджуєтеся. Ви під охороною поліції».
  Його перебив офіцер, якого він вислав. Чоловік підійшов прямо до нього і почав щось шепотіти йому на вухо. Потім обидва підійшли до вікна й продовжили розмову по-французькому. Як не дивно, мені здалося, що я знаю, про що йдеться.
  — Це Гедлі, чи не так?
  Чоловіки обернулися.
  — Ти дозволив йому втекти, чи не так? Ти просто відпусти цього брудного вбивцю!
  Чамант повільно кивнув. «Так, схоже, він пішов. Ви повинні розуміти, що жодних підстав його затримувати після того, як він склав і підписав свою заяву, не було. Ми не очікували, що він так швидко поїде – це все-таки його домашня база».
  З його тону я зрозумів, що він серйозно стурбований і майже забув, що перед ним затриманий. Я міг здогадатися чому. Гедлі, ймовірно, був відомий тут як бешкетник і порушник спокою. Цілком можливо, що поліція стежила за ним тривалий час через його зв’язки з Марком і Норгаардом і хто знає ще з чим. Давши йому втекти, мсьє Шаман сильно поранився. Я відчув полегшення і лють водночас. Шамант зібрався й наказав своєму агенту відвезти мене назад до «Есмеральди». Я був щасливий. Домашній арешт був шматком пирога порівняно з перебуванням у такій голій камері. Опинившись на борту, мене не надто хвилювало видовище всіх озброєних поліцейських навколо, на палубі та на причалі, а також групи людей, що вешталися навколо, ніби чекаючи початку шоу. Мені навіть вдалося посміхнутися й зробити тріумфальний жест, коли мене направили до бака, що дуже потішило їх і розчарувало мого супроводжуючого.
  Коли я повернувся, мене почула приглушена радість і такий самий настрій очікування, як і на лаві підсудних, хоча я також відчув натяк на страх і збентеження. Всі зібралися навколо мене і почали засипати мене запитаннями.
  'Залишайся спокійним!' Я весело відбивав їх. «Багато часу — навіть більш ніж достатньо. Спочатку я хочу вмитися, а потім випити літр кави і щось перекусити. Хто готує?»
  Я рішуче пішов до своєї каюти, щоб переодягнутися й дозволити іншим проявити до мене свою турботу, коли раптом завмер, побачивши Джорді, яка все ще лежала на нижній койці нашої спільної каюти.
  «Джорді! Якого біса ти тут робиш? Хіба тобі не слід було бути в лікарні?» Мене починала хвилювати така нелюдська поведінка, але він жестом змусив мене замовкнути.
  «Я в порядку, юначе. Раді бачити Вас. Що сталося?'
  — Я розповім тобі та іншим пізніше, коли переодягнусь і вип’ю кави. Ви справді в порядку?
  Чесно кажучи, він уже виглядав набагато краще. Я міг сказати, що хтось обізнаний дивився на його обличчя, тому що великі рани були зашиті та акуратно перев’язані. Коли я знімав мокрий одяг, він сказав: «Мене хотіли прогнати, але я стояв на своєму. Зі мною немає нічого поганого, чого б не могла виправити така мила патронажна медсестра. Що стосується мене, вона теж може дивитися на вас».
  Він кивнув на мої руки, які місцями були ще досить сирі, хоча за останні кілька днів вони досить добре зажили. Я швидко витер обличчя мокрою ганчіркою і через кілька хвилин сів у кабіні за тарілкою з їжею в супроводі всієї команди « Есмеральди мінус один». Було величезним полегшенням більше не бачити обличчя Кейна. Я сказав їм те, що хотів сказати, зберігши деякі деталі для приватної бесіди з Кемпбеллом і Джорді пізніше того ж дня.
  «Цей Чамант у дуже поганому стані. Так було, коли я туди потрапив, але відтоді, як Хедлі отримала це, стало гірше", - сказав Кемпбелл.
  — Ви тоді з ним говорили?
  — Так, і жінки, і Лан теж — він теж хотів побачити Джорді, але про нього просто піклувалися. Джорді, зручно вмостившись на одній із лавок у кабіні, коротко підморгнула. Я зрозумів, що моя історія дуже підняла всім настрій. Хоча технічно ми й судно все ще перебували під арештом, тепер стало ясно, що нам нема про що хвилюватися завдяки різним доказам, які я надав поліції. Наше обмеження свободи було лише фізичним, без того гнітючого відчуття справжньої пастки.
  «Розкажіть мені про вашу розмову з Шамантом», — попросив я Кемпбелла. Мабуть, це було дещо фарсом. Замість того, щоб промовчати про виявлення скромного арсеналу зброї під його ліжком, Кемпбелл легковажив. Він спокійно сказав, що має всі дозволи, що він сумнозвісний колекціонер і що він ніколи не подорожував, не взявши щось із собою на практику; що в будь-якому випадку була вистрілена лише одна зброя, і то його дочка, яка мала захищати життя та майно від орди піратів-убивць. Він був різко саркастичним щодо поганої влучної стрільби Клер і, здавалося, його зовсім не хвилювало те, що вона паралізувала чоловіка, або щонайбільше засмучений тим, що вона не вбила його миттєво. Пізніше з'ясувалося, що після прибуття в Папеете у Кейна з плеча вилучили кулю малого калібру, за іронією долі той самий лікар, який перев'язував Джорді. Кемпбелл отримав догану за те, що не задекларував свої револьвери на митниці. Була навіть загроза конфіскації, але Кемпбелл викрутився. Зрештою, на час нашого перебування в Папеете запечатали лише бочки. Виявилося, що інший револьвер, який я бачив, належав Ніку Дугану. Він отримав те саме очищення, що й Кемпбелл. За словами Клер, принаймні два інших револьвери використовувалися під час перестрілки між « Есмеральдою» та « Перлиною», але швидкий пошук їх не знайшов, тому я залишив це на цьому. Я також чув, що у Джорді була зброя, яку він задекларував на митниці: за іронією долі, це була єдина вогнепальна зброя, яку не використовували.
  Під час його допиту Кемпбелл блефував так само, як і я, і використав усі свої сили, щоб продемонструвати свою добросовісність. Мабуть, месьє Шаман ставився до нього так само, як і до мене; він дав йому спокійно закінчити, уважно вислухав і, нарешті, відпустив, лише попросивши, щоб той виклав свою заяву на папір. Здавалося б, нашій версії подій повірили. І справді, пізніше того дня нам дозволили подихати повітрям на палубі групами по двоє чи троє, після того як вони прив’язали «Есмеральду» до буя на деякій відстані від причалу. Речі знову почали виглядати краще; Тієї ночі ми лягли спати набагато щасливішими, ніж встали того ранку. Наступного ранку на борт прибув інспектор і змусив нас усіх скласти заяву. Це зайняло досить багато часу, незважаючи на те, що дехто з нас уже щось написав на папері і залишалося лише підписати це в його присутності. Мою камеру також забрали; Я мовчки сподівався, що мої фотографії не провалилися. Лікар знову прийшов перевірити Джорді. Пізніше Кемпбелл відвів чоловіка вбік і розпитав його про лікарню хворих на проказу на Танакабое та
  *• про можливість якнайшвидшого відправлення іншого лікаря на острів. Ми почали неспокійно. Хоча поводи були трохи послаблені, нам все одно не дозволили висадитися, а оскільки нас пускали на палубу лише групами, на борту було задушливо жарко й душно.
  У другій половині дня Джорді запитав через одного з хлопців, чи може він поговорити зі мною. Він сів у ліжку, поставивши перед собою стоси книжок. Його обличчя все ще було забинтоване, але він явно відновив сили, і вже не було жодних ознак струсу мозку.
  — Сідай, чоловіче, — сказав він. — Я маю вам дещо показати.
  'Що?' — запитав я, хоча міг здогадуватися. Я вже бачив, що це були морські книжки, а Лоцманська книга була зверху. — Це якось пов’язано з тими клятими марганцевими конкреціями?
  «Справді. Просто замовкни на мить і слухай уважно».
  Раптом я відчув дуже тонке, але дуже неприємне поколювання в потилиці. Після того жахливого випадку в Танакабое я так втомився від усієї цієї справи, що не хотів більше думати про це ні хвилини. На мою думку, ці бульби могли вічно залишатися на дні океану. Оскільки смерть Марка була більш-менш з’ясована, моя потреба довести цю справу до кінця також скоротилася до невиразної рішучості. Однак тепер, коли я опинився у стані вимушеного бездіяльності, я не міг не думати, що це насправді досить цікава справа, і мій професійний інтерес також знову виник. Ось чому я вирішив без нарікань вислухати історію Джорді.
  «Я думав про того байдужа Кейна, — почав він. «Він заговорив, коли ми згадали слово «Нова Британія», коли він нічого про це не міг знати. З тих пір я думав, чи, можливо, він не говорив, тож почав думати про те, що він сказав, а потім знайшов ось що. До речі, гарний матеріал для читання».
  Він дав мені відкритий другий том Пілотної книги. Я почав читати, куди він показав пальцем. Ще до того, як я дійшов до кінця сторінки, мої брови були майже до маківки. Це був досить довгий уривок, який потрібен час, щоб засвоїти. Коли я закінчив читати, я поважно сказав: «Дуже цікаво, Джорді, але чого ти насправді хочеш?»
  Він обережно відповів: «Я не хочу ще однієї помилки, як у Мінерви, але я думаю, що це пояснює інший малюнок у щоденнику Марка. Принаймні, якщо це відповідає вашій науковій теорії».
  І це сталося.
  «Начальник теж повинен це побачити», — сказав я, і Джорді мало не підскочила з ліжка від радості. Він закинув горобця і впіймав тріску. Я швидко підхопив Кемпбелла, Яна та Клер і потягнув їх до ліжка Джорді. — Гаразд, Джорді, почнемо спочатку.
  Я чітко бачив, що інші також були щасливі, що думали про щось інше, ніж про події останніх кількох днів.
  «Я думав про Кейна», — знову сказав Джорді. «На все, що він сказав. Тоді я згадав, що один із малюнків Клер він назвав «ощипаним соколом». Ми всі думали, що це орел, чи не так? Ну а потім я почав шукати соколів у Лоцманській книзі і раптом побачив, що там дійсно є Соколиний острів. Місцева назва — Фонуа-Фо'ое, але іноді його називають Соколиним островом, оскільки він був завойований HMS у 1865 році.
  Сокіл виявлено».
  Клер сказала: «А як щодо того «трюку зі зникненням»?»
  «Це просто жарт», — відповів я. «Соколиний острів іноді зникає».
  «Хохо, почекай хвилинку», — стурбовано покликав Кемпбелл. — Ми вже проходили через той жарт із Мінервою.
  — Це інше, — сказала Джорді. «Récife de Minerve — це риф без точного розташування. Соколиний острів або Fonua Fo'oe були записані з точністю до міліметра, але це не завжди є».
  — Що це за дурниці! — заревів Кемпбелл. Джорді поглянула на мене з усмішкою. «Просто скажіть їм; ти експерт».
  — Соколиний острів — це, ймовірно, вершина підводного вулкана, — поважно сказав я. «Інколи відбувається виверження, яке викидає кілька мільйонів тонн попелу та пемзи, яких достатньо, щоб утворити досить великий острів». Я глянув на Пілотну книгу. «У 1889 році він був більш ніж квадратну милю і близько п'ятдесяти футів заввишки; у квітні 1894 року була лише якась піщана мілина, просто під водою, але приблизно в грудні того року вона раптом стала майже шість кілометрів завдовжки, три кілометри завширшки та тридцять п’ять метрів заввишки».
  Я показав на сторінку. «Про зникнення та повторну появу острова буде повний опис, але щоб оновити його: у 1930 році Валкенейленд мав два кілометри завдовжки та сто шістдесят метрів заввишки. До 1949 року він зник і був на тому самому місці, дев’ять сажнів води».
  Я віддав книгу Кемпбеллу. «Схоже, що відбувається те, що острів продовжує змиватися. Матеріал, який виходить із цього вулкана, досить пористий і тому легко розчиняється у воді».
  Він сказав: «Це відповідає вашій теорії бульбоутворення?»
  «Як автобус. Якщо ці виверження справді відбуваються кожні, скажімо, двадцять років і протягом останніх ста тисяч років або близько того, тоді в море викачується клята купа каміння. Відсоток металів може бути мінімальним, але це нас не бентежить. Про це піклується процес утворення вузликів — усі метали, що плавають навколо, захоплюються та концентруються, а потім інкапсулюються».
  Кемпбелл був збентежений. — Ти весь час думаєш про найбожевільніші речі, — слабко сказав він. «Спочатку риф, який іноді є, іноді ні, а тепер, до біса, острів, який більше схожий на магічний трюк. Як зараз ця дивна річ?»
  Я подивився на Джорді.
  'Не маю уявлення. Спробую перевірити це в додатках до Пілотної книги, але вони завжди дуже відстають. Можливо, люди в цьому районі знають про це більше».
  «Де те цуценя Соколиного острова чи Фонуа, яке стрибає, якщо воно там?»
  — Біля островів Дружби, — відповів я. Клер не могла не посміхнутися. «Група Тонга. Це приблизно сорок миль на північ від Тонгатапо, найбільшого острова.
  Кемпбелл на мить замислився. «Це дуже далеко від Рабаула, а там Суарес-Наварро. І це також далеко від того місця, де востаннє бачили Марка».
  «Рівно наполовину», — спокійно відповів я.
  Кемпбелл задумливо кивнув, і ми на мить замовкли, сприймаючи нову ситуацію. Через деякий час я сказав: «Грунтуючись на цих нових фактах, я вважаю, що має сенс зосередитися на Соколиному острові — якщо ми збираємося продовжувати, тобто».
  Останній запитально дивиться на Кемпбелла.
  «Звичайно, ми продовжимо», — відповів він із новою енергією. Його оптимізм явно перемагав.
  — Ти справді вважаєш, що воно того варте?
  Клер прийшла мені на допомогу. «Я був переконаний, що ці малюнки щось означають».
  «Мінерва коштувала нам двох місяців втраченого часу», — нерішуче відповів Кемпбелл. «Що ти думаєш, Джорді?»
  Джорді подивився на мене, але не вагався ні хвилини. «Майк — експерт».
  Ян Льюїс терпляче чекав на задньому плані. Він був готовий піти куди завгодно, зробити все, що від нього попросять. Незважаючи на неприємні події в Танакабое, він насолоджувався цим на повну, далеко від суєти повсякденного життя. Справа була вирішена без нас, поки Кемпбелл ще замислювався. Легкий вітерець із відкритого ілюмінатора перегорнув кілька сторінок Лоцманської книги. Я випадково подивилася на сторінку, яка була зараз угорі, почала дивитися широко розплющеними очима, а потім нестримно розреготалася.
  "Гей, що такого веселого?" Кемпбелл сказав.
  Я штовхнув книгу в руки Джорді, на мить показав пальцем, а через мить він теж тремтів від сміху. Коли я трохи заспокоївся, я сказав: «Ми подивилися не на ту Мінерву». Подивіться, це тут за двісті шістдесят миль на південний захід від Тонгатапо, або лише за триста миль від острова Сокол.
  існує інша Мінерва ?»
  «Точно».
  Джорді дала йому книжку. «Повністю визначено. Це плато завдовжки двадцять вісім миль. Тверде дно, черепашки, корали та пемза, на глибині від шестисот до тисячі двохсот метрів».
  — Щось схоже на Соколиний острів, але набагато, набагато старіший і такий же постійний, — додав я.
  — Але тут нічого не сказано про бульби, — заперечив Кемпбелл.
  «Це звіт ВМС, і ВМС не мають жодного відношення до марганцю. Вони просто проводять зондування за допомогою центрипа з воском навколо нього, щоб взяти пробу ґрунту. Бульба, навіть маленька, занадто важка, щоб прилипнути до воску».
  Повільно, але впевнено в маленькій хатині панувала радісна атмосфера.
  «Ну, мабуть, це все», — нарешті сказав Кемпбелл. «Ми їдемо на Тонгу». Він суворо подивився на нас. «Але цього разу я більше не допущу помилок».
  І тому було вирішено, що ми збираємося робити, коли залишимо Папеете. Коли ми покинули Папеете.
  В
  Здавалося, це цілий вік.
  Очевидно, патрульний катер відправився в Танакабое і повернувся через три дні. Тим часом вожжі нашого домашнього арешту дещо послабилися, але не дуже. Усій команді було надано дозвіл зійти на берег невеликими групами, але Ян, Кемпбелли та я мусили залишитися на борту, як і Джорді, хоч і з інших причин. Я думаю, Паулі вдалося вийти на землю лише тому, що вона знала всіх, включаючи поліцейських. Однак вона виходила на берег лише з Джимом або Таффі як ескорт, і ніколи надовго, тому що вона не була впевнена, що Гедлі справді пішла. На четвертий день Кемпбелла і мене вивели на берег і відвезли до поліцейського посту, де нас прийняли в той самий кабінет, де я був раніше. Месьє Шамант уже чекав на нас. Він був дуже особистий. «Ситуація на Танакабое збігається з вашим твердженням. Я бачу, що містер Тревельян припинив погоню, щойно помітив, що Кейн озброєний, і це значною мірою говорить на вашу користь. Я також дізнався, що ви врятували багато життів під час пожежі в лікарні, і також було встановлено, що ви були на борту свого корабля, коли лікар був убитий і почалася пожежа. Нарешті, ваші фотографії також підтвердили деякі речі».
  Це була хороша новина, а якщо ви уважно слухали, також форма вибачення.
  "Коли ми можемо виїхати?" — спитав Кемпбелл.
  Чамант знизав плечима. «Ми не можемо вас зупинити. Якби Кейн і Хедлі були тут, ми б дозволили вам залишитися і свідчити в суді, але...
  — Але ви не могли їх знайти, — додав я з гіркотою.
  «Якщо вони все ще у Французькій Океанії, ми їх знайдемо. Але Тихий океан дуже великий».
  Принаймні, здавалося, вони були переконані у провині Гедлі та Кейна, що рано чи пізно справдилося б. Хедлі був у Танакабое, і його впізнали кілька жителів острова. Тому я був тим більше здивований, що вони потім повернулися в Папеете, щоб кинути поліцію на хибний шлях, а не втікати, як блискавка. Мені спало на думку, що Гедлі, здатність мислення якого, здавалося, була обернено пропорційна його садизму, справді думав, що нас визнають винними і, таким чином, знешкодять. Принаймні тепер, коли їх розшукувала сама міліція, вони вже не встигали нас ганяти. Ми вже вирішили зробити вигляд, що їх більше не існує, інакше більше нікуди не потрапимо.
  — Ви можете йти, коли забажаєте, месьє Кемпбелл.
  «Ми пливемо на захід згідно з нашим початковим планом», — відповів Кемпбелл. «Ми їдемо на Тонгу. Якщо ми побачимо їх там, ми повідомимо владу». Тепер ми всі допомагали, бо не хотіли, щоб поліція більше залишалася на нашому шляху.
  Шамант сказав: «Чудово, джентльмени, ви вільні приходити й йти, коли хочете. Я відкликаю поліцейську охорону з вашого корабля. Однак я закликаю вас дотримуватися тиші до кінця вашого перебування, і, крім того, я рекомендую вам зробити це перебування якомога коротшим. Твоя родина... — він кивнув на мене, — твоя родина створює тут неприємності, навмисно чи ні. І ми не можемо використовувати тут хвилювання».
  Кемпбелл міцно стиснув руку навколо мого зап’ястя, щоб запобігти моїй можливій різкій реакції. — Дякую, месьє Шаман. Ми це чули на свої вуха. Чи не могли б ви зараз організувати транспортування назад до нашого корабля?»
  Було зрозуміло, що він краще відмовиться, але врешті нас підвезли назад до «Есмеральди», де звістку про наше звільнення сприйняли з належною радістю. Кожен заслуговував на кілька вихідних, і ні Кемпбелл, ні я не хотіли відмовляти хлопцям у цьому. Нам ще потрібно було багато зробити, перш ніж ми зможемо вирушити на Острови Дружби.
  OceanofPDF.com
  
  ШОСТА
  я
  Добре було знову опинитися в морі, гнаному невблаганними пасатами. Це було приблизно шість днів плавання до Тонги, і ми швидко повернулися до корабельної рутини. Джорді також став на ноги. Його обличчя було схоже на поле бою, але в іншому він був у формі; з явним задоволенням він знову прийняв командування від Лана, який з жалем у серці відмовився від своєї славетної ролі шкіпера. Свіжий вітер роздув останній поганий смак Танакабое, і це було добре для всіх. Після того, як Кейн пішов, нікому більше не потрібно було зберігати секретність. Усі знали все, включно з власною командою Джорді, тому що ми вважали справедливим попередити їх усіх заздалегідь про потенційну небезпеку. Однак ніхто не прийняв пропозицію Джорді полетіти додому за його рахунок, якби вони цього хотіли.
  Паула теж була там. Нікому це не здалося дивним, і вона легко адаптувалася до життя на борту. Вони з Клер добре доповнювали одна одну.
  Я покопався в підручниках і морських картах, оскільки хотів вивчити течії, і попросив у Джорді лоцманські карти цієї місцевості. «Не те, що це дуже допоможе», — сказав я. Ці течії могли значно змінитися за останні п'ятдесят тисяч років. Ось чому Марк працював з Норгаардом – він був експертом у цій галузі».
  «Ці пілотні карти вказують лише на поверхневі течії,»
  Джорді сказала. «Хто знає, що відбувається під рівнем моря».
  «Є речі, щоб це виміряти, але я не маю їх із собою. І, на жаль, вони не вказують на те, що сталося п'ятдесят тисяч років тому».
  Я пояснив. «Ось FonuaFo'oe. На південно-західній стороні острова проходить тепла гілка південно-екваторіального Гольфстріму. Це має означати, що якщо бульби були відкладені, вони повинні бути на південний захід від острова. Але це поверхневий потік. На більшій глибині можуть існувати інші течії, що йдуть у різних напрямках. Ми повинні перевірити це, якщо зможемо».
  Те, що я сказав, мене не задовольнило. — Проблема в тому, чи змінилися ці течії за останні п’ятдесят тисяч років? Я не знаю, але насправді я так не думаю. Це не так багато часу».
  Джорді буркнув.
  Я показав на щось на карті. «Мене справді хвилює це саме тут — жолоб Тонга. Наш земснаряд піднімається лише на 30 000 футів, а глибина дна жолоба місцями 35 000 футів».
  — Справжня калюжа води, — сухо сказав Джорді. — Це більше десяти кілометрів. Ви можете потонути в цьому, якщо не будете обережні».
  «Якщо ці багаті кобальтом конкреції утворилися на дні жолоба, ми даремно втрачаємо час», — сказав я, не звертаючи уваги на його почуття гумору.
  «Ви можете їх викопати, але це було б викиданням грошей у море. До речі, я ще не сказав начальнику. Тоді він просто втрачає сміливість, і ми можемо розбудити сплячих собак без потреби».
  «Він не почує від мене», — пообіцяв він.
  Однак я шукав Кемпбелла для чогось іншого; Я знайшов його в його улюбленому місці на палубі з книжкою. Ми трохи побалакали про корабель і погоду, а потім я запитав: «Чи правда те, що каже Клер, що ти стрілець?»
  — Я непоганий, — сказав він майже скромно.
  «Я хотів би навчитися стріляти. Я не міг отримати постріл там, у Танакабое, і ці виродки просто вискакували навколо».
  Він посміхнувся. — Тоді що було не так?
  «Здається, я забув запобіжник».
  — Я так і думав, — сказав він. — Видно, що ти про це мало знаєш.
  — Ані трохи, — твердо сказав я.
  «Добре. Тоді мені не доведеться вчити вас поганих звичок. Хвилинку, я принесу пістолети».
  Він повернувся з чотирма зброями і поклав їх на палубу. Я бачив трьох раніше, а четвертий був братом-близнюком револьвера, який я тоді тримав у руках. Я не питав, де він їх весь цей час ховав. Він сказав: «Я не знав, з якими проблемами ми зіткнемося, тож про всяк випадок приніс ці два .38 для вас і Джорді».
  — А який у вас тоді?
  «О, мій улюблений .22. Вони для мене та Клер — вона теж може зробити це, але їй потрібно більше практики».
  «Я завжди вважав, що .22 нічого не вартий проти людей», — сказав я.
  «Ви схожі на поліцейського. Він завжди вважає, що у вас повинен бути .38 або навіть більший, — несхвально сказав Кемпбелл. «Якщо поглянути на це з такого боку, хто зазвичай використовує пістолет?»
  Я думав. «Поліція, військові, злочинці та любителі, як ти».
  'Точно. Розумієте, армійський офіцер не має багато часу для тренувань, навіть під час війни, тож він отримує найважчий пістолет із доступних, із величезним ударом у ньому — .45. З такою зброєю йому не обов’язково бути стрільцем. Якщо він тільки дістане свою людину, він уже облажався».
  Кемпбелл взяв .38. «З міліцією вони практикуються частіше, тому зазвичай отримують цю або самі вибирають. Зброя, яка зручно лежить у руці та непомітно ховається в кобурі. Але це робить стовбур трохи коротким, і вони не такі точні. Ви, мабуть, багато знімали».
  Тепер він узяв .22. «Ви дійсно повинні вміти добре стріляти з цього. Куля маленька і не відразу повалить супротивника на землю, тому потрібно знати, як потрапити в потрібне місце. Він знімає неймовірно чисто – у всякому разі, цей знімає. Якщо ви маєте справу з кимось, хто завжди носить .22, краще триматися від нього подалі, особливо якщо він підпиляв зерно, тому що це означає, що він стріляє інстинктивно, і швидко».
  — Як далеко ви стріляєте з такої рушниці? Я запитав.
  «Довгий шлях, але справа не в цьому. Важлива відстань, з якої він стріляє, а це не так вже й далеко з цими пістолетами. Звичайний стрілець може влучити в когось із .38 калібру на десять ярдів. Снайпер до двадцяти метрів. І я вже не кажу про вправи зі стрільби. Я говорю про дію, коли суперник відбивається».
  Він розмахував своїм довгим 22-м патроном. — Цим я вб’ю когось на відстані тридцяти ярдів — може, й більше.
  «Ви якось сказали, що вбили когось. Це було з цим?» — запитав я з цікавістю.
  «Так, у Південній Америці. Індіанці в джунглях не люблять зловмисників».
  Він більше нічого не сказав, і я просто залишив це на цьому. І ось він почав вчити мене стріляти. Спочатку він пояснив мені основи; як розібрати рушницю і як вона працює. Потім він показав мені, як стояти і, нарешті, як тримати рушницю.
  "Я не буду витрачати час на класичну стрілецьку стійку", - сказав він.
  «Це для поліції та спортивних стрільців. Якщо ви спробуєте це, вас застрелять ще до того, як ви помітите свою людину. Давайте спочатку перевіримо, чи є у вас почуття до цього. Покажи пальцем на щоглу».
  Я зробив, і він перевірив мене.
  'Непогано. Якби ваш палець був стволом гармати — і ви тримали його нерухомо — ви б зробили дірку прямо в центрі щогли. Зробити це знову.'
  Тому я зробив це знову - і знову - і знову. Тоді він дав мені .38. «Тепер знову».
  Я направив пістолет на щоглу, і він похитав головою. «Так ти промахнешся на півметра. Помістіть вказівний палець уздовж ствола й знову приціліться».
  Я знову націлив рушницю, і цього разу пішло краще. «Не варто сунути туди палець, коли ви справді стріляєте», — сказав він. «Тоді він міг стати на заваді чогось гидкого. Але я хочу, щоб ти показував ствол так само, як показуєш пальцем».
  Він працював наді мною чотири години щодня під час подорожі до Тонги. Решта команди спершу товпилися навколо нас і також просили дати уроки стрільби, але Кемпбелл не хотів цього робити. Каже, що одного учня йому цілком достатньо, а запасної зброї теж немає. Джорді погодився. Чоловіки, які мали власну зброю, трохи тренувалися, але ні в кого не було багато набоїв, тому ми незабаром залишилися самі. Я навчився стріляти стоячи, сидячи, лежачи і, нарешті, швидким півобертом. Потім ми зосередилися на пальці на спусковому гачку. Доводилося вмовляти обережно, без ривків. Він підпиляв його, доки він не клацнув від найменшого натиску, а потім дозволив мені знову потренуватися. Потягніть, відпустіть запобіжник, націліться та натисніть на спусковий гачок одним плавним рухом. На третій день я зробив перший постріл.
  Кемпбелл зробив мішень і поставив її біля лука. Коли я натиснув на курок з фок-щогли, я був упевнений, що промахнувся.
  Однак, коли ми підійшли, він показав мені отвір, який був лише на два дюйми від центру. «Ти можеш стати дуже хорошим стрілком на десять ярдів», — схвально сказав він.
  — Дай мені ще кілька років, і я зроблю тебе стрільцем.
  Він дістав свій .22 і зробив шість пострілів за стільки ж секунд з тієї ж відстані, що й я. «Тільки подивіться на цей диск», — сказав він. Навколо трохи більшого отвору моєї кулі він зробив акуратне коло маленьких отворів. «Якщо ви дасте мені трохи часу, ви теж зможете», — сказав він у відповідь на мою щиру похвалу. «Я не думаю, що у нас достатньо часу. Ні, якщо ми знову зіткнемося з Kane & Co».
  «Ви думаєте? Наскільки я знаю, корабель Суарес-Наварро все ще в Рабаулі».
  — Не думаю, що вони там залишаться, — сказав я. — Вони захочуть піти за нами.
  Кемпбелл раптом виглядав пригніченим. «Як ми дізнаємося, чи ми на правильному шляху?» Ми просто керуємося нашим відчуттям, що кілька пошкрябаних малюнків щось значать».
  Він розвернувся і спустився вниз; пістолети раптом стали дуже важкими.
  II
  Острів Тонгатапое з'явився в поле зору на шостий день після виходу з Папеете.
  Нукуалофа, південний порт архіпелагу Тонга, знаходиться на північній стороні острова, тому Джорді змусив Есмеральду змінити курс.
  Він сказав мені: «Лоцманська книга говорить, що ви повинні бути обережними в цих водах щодо підводної вулканічної діяльності та нових рифів».
  Я сміявся. 'Це звучить непогано.'
  'Не для мене. Я хочу залишитися на цьому кораблі ще довше».
  Однак ми діємо розумно, не стикаючись із чимось незвичайним. Ми пришвартувалися і спокійно чекали капитана порту. Нукуалофа — типове місто на південному морі. Будинки з цинковими дахами виглядають так само, як сто років тому. Якийсь час здавалося, що Нукуалофа стане найважливішим торговим і бункерним портом західної частини Тихого океану, але це стало Сува на островах Фіджі, можливо, тому, що його легше вимовляти. У всякому разі, Нукуалофа не зміг сприйняти цю можливість і поринув у безчасну млявість. Коли корабель звільнили, Кемпбелл, як завжди, першим пішов на пошту. Я пішов до готелю з двома дівчатами. Клер повідомила, що їй набридли душі з солоною водою. «Моє волосся – один великий клубок, і я більше не можу вивести сіль. Йому справді потрібна стрижка», — сказала вона. «Спочатку я хочу свіжої води та комфорту на деякий час».
  Я задумливо сказав: «Здається, ми могли б залишитися на Нукуалофі на деякий час. Думаю, я теж знайму кімнату. Можливо, Джорді також. Корабель — це добре, але час від часу треба з нього сходити».
  Пола також почувалася тут щасливішою. Небезпека Гедлі була далеко, і не було більше нікого, хто б знав її. Це було не так напружено для всіх нас, як наш другий візит до Папеете. Коли ми приїхали в готель, Клер вигукнула: «Боже мій, це схоже на весільний торт». Це був справжній музейний експонат з оцинкованими башточками й куполами, прикріпленими до нього в найдивніших місцях; але всередині було приємно прохолодно й темно, а великі електричні вентилятори підтримували рух повітря.
  На ресепшн ми зіткнулися з проблемою: коли ми попросили п'ять номерів, виявилося, що вільних лише три, один одномісний і два двомісних. «Якщо ти не проти спати з Полою, тоді ми з Джорді також візьмемо двомісну кімнату, а одномісна кімната буде для твого батька».
  Адміністратор рясно вибачився, але щойно несподівано кинулися до номерів. Схоже, Нукуалофа почала складати Сува певну конкуренцію. Я домовився з дівчатами про нову зустріч у вітальні через годину, а потім піднявся нагору, щоб прийняти гарячу ванну й розробити план, як залишити Клер одну для мене кудись того вечора — вперше після Папеете. Коли я спустився вниз, вони вже сиділи у вітальні за великим келихом пива. «Це гарна ідея», — сказав я, дивлячись на бренд на пляшці. Це було австралійське пиво, Swan. На мить я повернувся в Лондон того сірого, мокрого дня мільйон років тому. «Це улюблений напій Кейна. Може, він ще прийде».
  Клер подивилася повз мене. — Ось і тато.
  Кемпбел підійшов до столу з великою стосом пошти в руках і неминучою стурбованістю в очах. Клер сказала:
  'Випий холодного пива. Так воно і є, з такою погодою».
  Він, мов камінь, упав на ротанговий стілець, який скрипнув на знак протесту. «Мені здається, ми потрапили не туди», — бурхливо сказав він. Я помахав офіціанту і замовив кілька сортів пива.
  'Як так?'
  Він розгорнув телеграму. «Народ Суарес-Наварро повернувся до Нумеа в Новій Каледонії».
  Я виглядав здивованим. «Цікава новина, але що з нею робити? Цікаво, що вони там роблять».
  «Я не знаю, але це виглядає недобре. Ми припускаємо, що вони не знають, де ці речі. Тоді чого, в біса, вони тиняються по всьому Тихому океану? Здається, вони заблукали, як і ми».
  Клер задумливо сказала: «Можливо, Марк збив їх зі шляху перед смертю».
  Я похитав головою. «Ні, якби він, вони б зробили
  «Були проведені пробні опитування, і ми впевнені, що вони цього не робили. Але ми не просто сидимо тут... принаймні я на це сподіваюся».
  Я глянув крізь двері вітальні й побачив клерка, який працював над рахунками. Я сказав: «Я йду на хвилинку» і пішов до стійки, де протягом п’яти хвилин мав цікаву розмову, під час якої багато речей було сказано стримано, завуалованим рухом. Я повернувся до вітальні, сів і на хвилинку випив холодного пива. Тоді я сказав: «Ми в хорошому місці».
  Вони всі витріщилися на мене. 'Як ви знаєте, що? Як ти можеш таке говорити?»
  «Чоловік на ім’я Ернесто Рамірез забронював шість номерів у цьому готелі. Він ще не показав себе, — сказав я.
  Кемпбелл виглядав шокованим, а Клери схвильовано пискнула. З іншого боку, я також побачив, що Паула помітно зморщилась у своєму кріслі.
  «Мені здалося трохи дивним, що в цей час готель був заповнений, тому я перевірив. Рамірес обговорив номери і заплатив за них багато наперед. Він написав, що не знає точно, коли приїде, але кімнати мають бути вільними».
  — До біса, — вилаявся Кемпбелл. — Тоді що він робить у Нумеа?
  «Мені здається, що він просто тинявся в цьому районі весь час, а потім повільно наближався. Тоді він міг почекати й побачити, куди ми йдемо, не наближаючись до нас надто близько».
  «Але він уже йде сюди, а ми тут не були й дня», — сказала Клер. «Звідки він міг це знати? І чому він приходить зараз?»
  «Ми бачили кілька кораблів під час переходу і ніколи не тримали в таємниці місце призначення. Я думаю що-•
  що хтось йому повідомив. Я не можу сказати, чому він до нас приходить. Але він не знає, що ми знаємо, що він прийде, і ми маємо фору — ми вже там».
  «Він має знати, що ми вже тут», — поважно відповів Кемпбелл.
  «У нього, мабуть, тут сидить людина. Б’юсь об заклад, що він уже спілкується з ним».
  — Ми тут недовго, — сказав я. — Скоро вирушаємо на днопоглиблення. Ми можемо змусити їх подумати, що ми йдемо в інше місце, і заманити їх у сітку. Принаймні ми можемо щось зробити з невеликої відстані». Але ми не могли зробити більше, ніж здогади; ніхто точно не знав, що відбувається навколо нас.
  — Що за корабель у них? Я запитав.
  «Насправді такий самий, як і ми — трохи більший — він називається « Сирена».
  «Це означає, що якщо вони підуть зараз, їх не буде тут ще тиждень».
  Кемпбелл поставив свою порожню склянку, голосно постукавши. «Тоді ми повинні йти якомога швидше».
  Я побачив, як Джорді зайшов у фойє, і помахав йому рукою. Він підійшов до столу, брудний і втомлений, і з цими напівзагоєними шрамами на обличчі він виглядав погано. Чорною від жиру рукою він поставив на стіл маленьку скляну банку і сказав: «Велика біда».
  «Які проблеми?» — спитав Кемпбелл.
  — Випий пива й сідай, — сказав я.
  Джорді сіла й зітхнула. «Пиво пішло б», — зізнався він. Він відкрутив кришку банки і показав її - повна жиру. Він підштовхнув його до мене і сказав: «Потрі це між пальцями, а потім розкажи мені, як це відчувається».
  Я застромив вказівний палець у мастило й витер його великим. Він не був слизьким і слизьким, як має бути мастило, але було відчуття, що в ньому є піщинка. Кемпбелл простягнув руку і теж спробував.
  "Як ти це отримав?" — спитав він грубо.
  — Від основного підшипника двигуна лебідки, — сказав Джорді. «І мастило в підшипнику барабана лебідки виглядає так само — все оброблено шліфувальним порошком».
  «Ісусе, — крикнув я. «Якби ми використовували лебідку, все б заклинило. Як ви це дізналися?»
  «Частково просто технічне обслуговування, але я також думав про те, що б я зробив на місці Кейна і хотів би залишити Кемпбелла тут на деякий час. Я не знав, де саме шукати, але все одно пішов перевірити лебідку. Я ніколи не думав, що в мастилі для підшипників буде шліфувальний порошок».
  Кемпбелл щиро вилаявся і скоса глянув на Паулу. — Вибачте, — пробурмотів він.
  'Не важливо. Я знаю ці слова довше, ніж сьогодні».
  «Скільки часу знадобиться, щоб це виправити?» Я запитав.
  — Тиждень, — твердо сказала Джорді. «Ми повинні розібрати всю лебідку
  , отримати це, і це багато роботи. Але це не єдине, що мене хвилює».
  — Ще не досить? — гаркнув Кемпбелл.
  «Я думаю про те, що Кейн міг зробити, а ми ще не знайшли. Я не думаю, що він торкався двигуна, але чого він торкався?»
  «Він не міг багато чого зробити. Ми весь час стежили за ним, — заперечив я.
  — Він міг би дістати лебідку, — уперто наполягав Джорді.
  «Джорді має рацію, — сказав Кемпбелл. «Ми не можемо нічого сприймати як належне. Треба перевірити весь корабель».
  Дівчата мовчали під час нашої розмови, але я відчував, що вони були стурбовані всією ситуацією так само, як і ми. Якби він мав намір перешкодити нашим планам, можливо, йому б це вдалося. Але якщо намір також полягав у тому, щоб знеохотити нас, Кейн ґрунтовно недооцінив свого суперника - з усіх нас Кемпбелл був найрішучішим, щоб все виправити та йти далі. Я допив склянку. 'Давайте розпочнемо. Я завжди залишав лабораторію замкненою, але я думаю, що я міг би також заглянути туди».
  Ми повернулися до «Есмеральди», забираючи кожного члена екіпажу, якого бачили по дорозі. Опинившись на борту, я пішов прямо в лабораторію. Через кілька годин я все ще нічого не знайшов, спектроскоп був у порядку, і всі пляшки, здавалося, містили те, що вони сказали. З одного боку, це була марна трата часу, з іншого – ні. Принаймні тепер я точно знав, що мої речі ніхто не псував.
  Лан прийшов до мене зі зразками мазуту з основних резервуарів.
  «Шкіпер хоче, щоб ви перевірили це, — сказав він.
  — Тоді що мені шукати?
  Він посміхнувся: «Все, що не належить до мазуту».
  Я розлив зразки в чашки Петрі й підніс до них сірник. Практично нічого не залишилося від зразка з правого борту танка, але зразок з лівого танка залишив гумовий безлад на блюді.
  Я піднявся нагору, щоб знайти Джорді. «Літній резервуар зламано», — сказав я йому. — Здається, він поклав туди цукор.
  Джорді лаявся щонайменше півхвилини поспіль. «Я думав, що ми споживаємо так багато цукру. Так ось воно. А як щодо правого бортового танка?
  — Здається, все гаразд.
  «Кейн не міг дістатися до правого борту танка, щоб його не помітили. Він розташований близько до керма. Трохи інакше йде справа з резервуаром порту. Я пам'ятаю, як він сидів там досить часто, коли не був на вахті».
  — Це теж було не так важко — по одному фунту цукру.
  «Ми також багато плавали. Якби ми цього не зробили, ми б виявили це раніше – і це було б недобре. Уся нафта, яку ми випустили, надходила з маленького резервуару в машинному відділенні, і ми постійно доповнювали її там, де пришвартувалися».
  Підійшов Кемпбелл.
  — Чому ти такий сумний?
  Я пояснив це йому, а потім він додав кілька нових слів до англійської мови.
  «Ми кидаємо це», — сказав я. «Не тут, у гавані, — тоді вони будуть кричати про криваве вбивство, — але ми підемо в море й скинемо це десь там».
  — Добре, — сказала Джорді. — Малу цистерну я наповню з правого борту, бо треба кудись плисти.
  — Ні в якому разі, — сказав Кемпбелл. «Можливо, Кейн був достатньо розумним, щоб зробити щось інше. Нехай Shell привезе нову нафту для маленького бака». Він зробив паузу. «Це буде важко. Ймовірно, на дні ємності багато нерозчиненого цукру. Якщо ви заливаєте нове масло, ви ще далеко від дому».
  «Я можу показати, містить вода цукор чи ні. Продовжуємо промивання, поки ємності не стануть чистими. Ти можеш набрати достатньо води, Джорді? Я віддаю перевагу прісній воді, ніж солоній, — сказав я.
  «Добре, що зараз не сухий сезон. Потім запаси можуть впасти, але я думаю, що зараз достатньо. Здається, це коштує кілька центнерів».
  Він думав про роботу. «Після того, як ми промили, ми повинні почекати, поки резервуари знову висохнуть. Можливо, я зможу зібрати щось, що накачує гаряче повітря в баки, щоб вони висихали трохи швидше».
  «•«Зробіть це», — сказав Кемпбелл. «Як ви думаєте, скільки часу знадобиться, перш ніж ми знову будемо готові відплисти?»
  Ми зробили кілька швидких розрахунків, і відповідь була принаймні тиждень. Кемпбелл знизав плечима. «Так і має бути. На жаль, ми втратили лідерство. Нам пощастить, якщо ми втечемо вчасно, перш ніж з’явиться Рамірез».
  — Може, він почекає, поки ми підемо, — сказав я. Але це залишилося здогадкою, і ми швидко припинили це робити.
  III
  Наступного дня ми вийшли в море, відкачали обидва основні резервуари та наповнили їх прісною водою з резервуарів для води. Я перевірив вміст цукру та виявив чітко помітну кількість у воді з портового резервуару, тож ми знову викачали обидва резервуари досуха та повернулися до Нукуалофи. Ми заправилися свіжою водою, як у цистерни для води, так і в цистерни з паливом, і знову попливли.
  Я знайшов трохи нерозчиненого цукру в резервуарі портвейну, тож ми повторили все. Тепер ми думали, що все зрозуміло, тому ми попливли назад у порт. Джорді запустив свою власноруч винайдену машину з гарячим повітрям для сушіння баків. Це тривало кілька днів, і щоразу нам потрібна була лише частина екіпажу; інші могли по черзі сходити на берег. Бог зна, які байки про нас розповідали в гавані, а хлопцям, мовляв, казали, щоб вони нічого не знали. Поки Джорді з однією командою перевіряв лебідку та пов’язані з нею продувки, за допомогою Кемпбелла Лан з іншою групою послабив усе, що застрягло на Есмеральді . Зняли весь такелаж, рухомий і стаціонарний, все оглянули. Вони не змогли знайти нічого несправного. Тому ми були впевнені, що придатні до плавання. Але на це потрібен був час. Ми більше не знайшли слідів диверсії з боку Кейна. Він ретельно вибрав дві речі, які могли завдати нам найбільшої шкоди — мастило для підшипників із шліфувальним порошком і цукор у мазуті. Якби за ним не стежили весь час, він міг би зробити набагато більше, і як було, це було б досить погано. Кемпбелл не турбувався про постачання їжі. «Позбудься цього», — був його короткий, але потужний вирок.
  — Нам не треба викидати банки, — запротестував Лан, економний шотландець.
  Проте Кемпбелла не вдалося переконати. 'Позбутися від нього. Цей виродок був занадто розумний для мене. Мені взагалі не потрібен ціанід у їжі».
  Так і сталося. Під час нашого останнього морського випробування ми викинули весь запас їжі за борт, а також скинули ехометри на фіксовані пеленги. Вони все ще були в порядку, але ти ніколи не знав. Місцеві торговці дуже зраділи, коли ми закупили свіжими продуктами у великому масштабі, і це сповільнило потік чуток про Есмераль це, безсумнівно, ще більше. Через сім днів після того, як ми виявили саботаж Кейна, Джорді сказав: «Це все. Тепер ми знову готові вирушити в море».
  «Будемо сподіватися, що Кейн не приховав сюрпризів, яких ми ще не знайшли», — сказав я. «Це не буде проблемою, якщо ми почнемо днопоглиблення і дно випаде з-під корабля. Як машина, Джорді?
  Він скривився. «Все добре, але нам довелося його повністю розібрати, щоб бути впевненим».
  «Це погана річ у саботажі. Що ви нічого не знаєте напевно».
  Коли ми того вечора зібралися в лаунжі готелю, Кемпбелл запитав мене, яким буде наш наступний крок. «Як нам це зробити?»
  — Я припускаю, що між Соколиним островом і Мінервою можна щось знайти. Це відстань близько трьохсот миль. Ми пливемо від острова Сокол до Мінерви прямим курсом, а потім беремо пробу дна кожні десять миль. Якщо ми нічого не знайдемо, візьмемо проби паралельно на схід і захід від початкового маршруту».
  — Отже, спершу ми повинні знайти Соколиний острів.
  Я на мить подумав, похитав головою і сказав: «Ні, я передумав». Я вважаю, що ми повинні почати з Мінерви — і працювати навпаки».
  Інші зацікавилися. "Чому - яка різниця?"
  «Марк був океанографом, і я думаю, що він працював на основі тих самих вулканічних теорій, які я припускаю. Якщо багаті кобальтом конкреції знайдені десь поблизу Соколиного острова, чому він вважав за потрібне згадати Мінерву? Я думаю, що бульби знаходяться досить далеко від Соколиного острова, можливо, дуже близько до Мінерви. Замітка, яку Марк зробив про це у своєму щоденнику, вказує на джерело — Соколиний острів і ймовірне місце розташування — Мінерва».
  «Це має сенс», — сказав Кемпбелл. «Але це також може означати, що бульби не на прямій лінії від Соколиного острова до Мінерви. Вони точно могли опинитися по інший бік цих рифів».
  «Або розподіліть по всій цій частині», — додала Клер. І це теж цілком можливо, я знав.
  — Ми зробимо наступне, — сказав я. «Ми виходимо звідси, а потім пливемо на захід, поки не прибудемо на півдорозі між Соколиним островом і Мінервою. Потім повертаємо до Мінерви і беремо пробу ґрунту кожні десять миль. Якщо ми нічого не знаходимо, ми плаваємо навколо Мінерви, завжди беручи проби. Якщо ми все одно нічого не знайдемо, ми повернемося на Соколиний острів паралельним курсом, візьмемо проби по всьому острову, а потім відпливемо на десять миль від початкового курсу. Що ти думаєш про це?'
  Ми деякий час це обговорювали, а потім пішли до їдальні. Я був щасливий, що знову зміг поїхати на море. Кожного разу, коли ми заходили в якийсь порт, щось йшло не так, будь то підпал, помилкові арешти, диверсія чи просто погані новини. Коли ми їли, Клер штовхнула мене й пробурмотіла: «Поглянь на це». *
  Я озирнувся, але нічого особливого не побачив. «Що тут подивитися?»
  Вона тихо сказала: «Офіціанти щойно зіштовхнули ці два столики і поставили їх на вісім осіб».
  Я подивився ще раз і побачив, що вона права. «Рамірес», — вигукнув я, і вона кивнула. «Цілком можливо».
  Ми дивилися на двері, але там нікого не було.
  — Не кажи моєму батькові, — прошепотіла вона. «Він розлютиться, коли побачить Раміреса. Я не хочу тут ніяких сцен. Ми повинні вивести його тихо».
  «Спробуй закласти його в ліжко, якщо можеш. Ми з Джорді збираємо речі й прямуємо до «Есмеральди» , щоб пришвидшити справу — нам потрібно їхати вранці. Переконайтеся, що ви там».
  «Це буде добре».
  Вони не заходили в їдальню, поки ми були там, і Клер і Паула підняли старого джентльмена нагору, не усвідомлюючи, що він ніщо інше, як шахова фігура — жінки зробили це дуже добре. Я сподівався, що наступного ранку вони зроблять те саме. Як тільки вони пішли, я сказав Джорді: «Ми думаємо, що Рамірес прибув. Нам краще взяти свої речі».
  'Як ви знаєте, що?'
  «Клер зіграла Шерлока Холмса, і я думаю, що вона права». Я показав на накритий стіл. Ми пішли прямо на прийом і все домовилися; на щастя, фойє залишилося порожнім. Потім ми пішли в свою кімнату пакувати речі. Я взяв один із двох .38-х, які мені довірив Кемпбелл, і кинув ним у Джорді. «Бос каже, що це для вас. Ви можете впоратися з цим?
  Він тримав його в руці. «Просто нехай Кейн або Хедлі стоять переді мною. Тоді ти щось побачиш. У вас є набої?»
  Ми розділили патрони, зарядили револьвери й пішли вниз зі своїми речовими мішками. Я постійно відчував вагу револьвера і почувався трохи смішно, ніби я втілював третьосортного гангстера з кінофільму. Але насправді в цьому не було нічого смішного; Мене можуть змусити використати пістолет. На півдорозі за поворотом сходів я зупинився й простягнув руку, щоб зупинити Джорді. Фойє здавалося повним людей, і я почув уривки речень, іспанські речення.
  Ми дочекалися, поки всі ті люди увійшли до їдальні на чолі з високим худим чоловіком із яструбиним носом. Отже, це був Рамірез. Він відповідав опису Кемпбелла, хоча я не бачив шраму. Мій живіт стиснуло від злості, коли я його побачив. Коли фойє спорожніло, ми продовжили. Ми знайшли Лана на палубі « Есмеральди». — Приблизно за останню годину прийшов ще один новий корабель — прямо спитав Джорді
  ,Подобається це?'
  — Так, — сказав Лан. «Це там». Він показав на воду, і я побачив темну тінь човна, який стояв на якорі дещо далі від причалу. Важко було сказати, наскільки він великий, але, дивлячись на якірні ліхтарі, я здогадався, що він приблизно такий же, як Есме... ralda , може трохи більший.
  — Це Суарес-Наварро, — сказав Джорді, а Лан ошелешено витріщився на нього.
  «Я хочу, щоб уся команда була на палубі. Повинен бути охоронець. Двоє чоловіків з кожного боку та оглядовий на фок-щоглі. І ніяких зайвих вогнів – вони не повинні нічого показувати, що щось не так. Я хочу, щоб корабель був готовий негайно відплисти. Усі на борту?»
  «Більшість хлопців так; Я незабаром зберу інших».
  «Тоді йди і зроби це негайно».
  — Так, сер, — акуратно сказав Лан і помчав униз. Джорді вдивлявся в інший корабель. — Цікаво, чи там Гедлі. Або Кейн, — тихо сказав він.
  «Вони не були в готелі з Раміресом. Можливо, вони не наважуються зійти з корабля — звісно, у кожному порту цього району є ордер на їхній арешт. Але, звичайно, вони також не повинні бути на борту. Ви знаєте, у Хедлі все ще є Перлина , і ми не маємо доказів, що вони тут або що вони відвідували Раміреса після того, як залишили Папеете».
  — Це правда, — грубо відповів Джорді.
  «Мені треба щось зробити в лабораторії», — сказав я. «Готуємо все до морської подорожі. Побачимось.'
  Я працював протягом години, коли Джорді та Ян прийшли разом. — У нас є ідея, — сказала Джорді. Вони виглядали так, ніби говорили щось, мабуть, неправильне.
  «А це?»
  «Хлопці думають, що Кейн і Гедлі там, на кораблі Раміреза. Вони хочуть витягти цих двох».
  «Ісусе, це неможливо».
  'Чому ні?'
  — Ти чудово знаєш, що їх, швидше за все, немає. Ти просто шукаєш привід, щоб робити всілякі пустощі».
  «А що, якщо вони там?» Це позбавило б нас багатьох проблем. Ми передаємо їх поліції, а потім Рамірес може забрати свої речі. Тоді йому знадобиться вся його майстерність, щоб пояснити, чому на його борту є кілька вбивць-утікачів».
  Я подумав про це й похитав головою. «Ні, це занадто ризиковано, це дуже схоже на піратство. Кемпбелл би цього зовсім не схвалив».
  «Дивіться, — сказала Джорді, — хлопці божеволіють. Їм не сподобалися ті ваші оповідання; Їм зовсім не сподобалося те, що ці двоє робили в Танакабое, і що їх дуже дратує, це те, що вони цілий тиждень працювали тут завдяки Кейну. Вони втомилися бути хуліганами. У Танакабое стріляли в кількох хлопців, і їм це зовсім не подобається. Я не знаю, чи зможу я їх зупинити».
  Я бачив, як його очі сяяли. — А що, якби ти більше постарався?
  Він розсердився. «Чого в біса? Пам’ятаєш, у мене все ще є кість, щоб порозбиратися з тим Хедлі? Мені розрізали обличчя пістолетом. І Кейн саботував мій корабель, а не Кемпбелла!
  — А якщо їх там немає?
  — Мабуть, ми знайдемо щось, чим зможемо скористатися. Я помітив, що він уже втягнувся в авантюру і більше не вдавав, що проти.
  Лан сказав: «Гей, Майк, це просто шматок пирога. Так само, як лисиця, що клює курей, коли собака в шинку з фермером».
  «О так, дуже легко, правда? Тоді ви можете сказати мені, що ви двоє приготували?»
  Лан подивився на Джорді, яка сказала: «Дивись, Майку, це так. Я вважав, що пильнувати було гарною ідеєю, але насправді трохи недолугою, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Тож я послав кількох хлопців на берег, щоб вони трохи дослідили. Вони побачили, що майже весь екіпаж тієї баржі напивався в шинку. Багато шахраїв, так, але більшість із них уже повні. Усе від тих південноамериканців».
  — І ніяких Кейна та Хедлі.
  'Небачений. У будь-якому випадку, з такою купою в готелі їх залишилося дуже мало на борту».
  — Вони теж будуть на варті. Рамірес не ідіот і він знає, що ми тут, — сперечався я.
  «Так, це так, — зізналася Джорді, — але я вже думала про це. Я послав Теффі та Білла Хантера на човні подивитися. Білл — найкращий плавець, який у нас є, і він має гарні очі». Він засміявся. «Ти знаєш, що він зробив? Спочатку він обплив його, потім піднявся на борт з лівого борту, добре оглянув палубу, а потім знову опустився у воду з правого борту. Потім вони прийшли прямо сюди, щоб звітувати».
  Я подумав вголос: «Це треба робити дуже обережно».
  «Ну, це не проблема, — сказав Лан, — ми дуже тиха команда».
  «Тихо, як у зграї акул. Вони теж не шумлять».
  — Ну, що ти думаєш? — запитала Джорді з благальним виглядом.
  «Ніякої зброї. Без смертей. Все голим кулаком».
  «Навіть маленький шматок круглого дерева?» — мило запитав Лан.
  «Ти кровожерливе лайно! Це божевільний план, але я згоден — за однієї умови!»
  Джорді радісно посміхнувся. «Я знав це! Яблуко недалеко від дерева падає».
  — Мій батько віддав вас під військовий суд за непокору та непокору, і ви це чудово знаєте. Гаразд, це мої умови. Пункт перший: якщо ви знайдете Кейна чи Хейлі, їх передадуть поліції без жодної волосини на голові. Пункт другий: якщо не знайдеш, то повернешся сюди, як блискавка. Ми повинні покинути Нукуалофу якомога швидше. Рамірес шукає нас, і, можливо, поліція теж. Це означає, пункт третій, що Кемпбелл і дівчата на борту
  треба принести».
  Обличчя Джорді похмуріло. «Це означає, що вечірку скасовано. Йому ніколи не подобаються дівчата навколо».
  «Йому не потрібно знати відразу. Якщо ми правильно розрахуємо, ви можете послати когось до готелю, щоб забрати їх, поки ми приступимо до роботи».
  «Вдалий час означає, що ми вже пішли, коли він прийде сюди»,
  — сказав Джорді. «Майку, хлопче, тобі доведеться багато чого пояснювати, коли цей старий прийде на борт».
  — Я зроблю це пізніше, — сказав я. — Четверта умова — я піду з тобою. Мені ще потрібно влаштувати деякі справи».
  IV
  Це було легше сказати, ніж зробити. Ми не знали, як довго Рамірес і його люди пробули в готелі і навіть чи планували вони повернутися на свій корабель того вечора. Ми не хотіли випадково наштовхнутися на них, тому що це точно створило б шум.
  Однак Кемпбелл і дівчат довелося вивозити з готелю прямо під носом у Раміреса. Тож ми склали план. Джорді вибрав Ніка Дугана, щоб він забрав Кемпбелла з готелю. «Він, мабуть, найкращий боєць, який у нас є», — сказав він. «Але він створює багато шуму з цього приводу. Краще не допустити його до великої операції, він це розуміє».
  Я дав Ніку необхідні інструкції та негайно відправив його в дорогу. «Ви повинні зробити дві речі», — сказав я. «По-перше, стежте за Раміресом. Якщо ви думаєте, що хоча б один із тих хлопців повертається до човна, швидко підіть до пристані та попередьте нас світловим сигналом. Тоді вся операція не пройде. У вас це є?»
  'Так.'
  — Починаємо рівно о пів на одинадцяту. Саме в цей час ви йдете в кімнату Кемпбелла і передаєте йому записку від мене. Не раніше і не пізніше пів на одинадцяту — це важливо».
  — Розумію, — сказав Нік.
  — У вас є годинник? — запитав я, і він показав мені годинник. Коли ми зводили годинники, я думав, скільки разів мій батько робив те саме перед операцією.
  «Я оплатив їхній рахунок одночасно зі своїм, тому їм більше не потрібно ходити на прийом. Кожен несе свій багаж. Приведіть їх сюди якнайшвидше — і якомога тихіше — і не показуйтеся Раміресу чи будь-кому з тих пат-джей-полів».
  Деякий час я балакав з Біллом Хантером. — Як саме вони там пильнують, Білле?
  Він засміявся. — Дуже добре, я вважаю — заради них. Але я б мене
  «Не хвилюйся про це. Шматок пирога.'
  «Джорді сказав, що ти найкращий плавець, тому йдеш першим. Але ви повинні мовчати, інакше ми потрапимо в біду. Ви повинні знайти найтихіше місце, де ми зможемо піднятися на борт».
  — Не хвилюйся, — впевнено сказав він. — Буде як у старі часи.
  Коли я обернувся, він сказав: "Е... Майк?"
  — Так, Білл?
  «Приємно знову працювати з Тревельяном».
  Я був зворушений. «Дякую, Білле. Це робить мене біса хорошим».
  Нарешті ми закінчили. Нас пішло шестеро: Джорді, Лан, Таффі, Джим, Білл Хантер і я. Денні Вільямс залишився командувати кораблем і рештою постійного екіпажу Джорді. Я сказав йому: «Денні, якщо щось піде не так, ти втечеш звідси, як тільки Кемпбелл, дівчата та Нік піднімуться на борт, навіть якщо це означає, що ти залишиш нас». Містер Кемпбелл не може втручатися в це, розумієте?
  "Зрозумів", - сказав він. — Але з тобою все буде добре.
  Джорді скиглила. «Джіме, ти маєш усе?»
  — Знаю, — сказав Джим.
  Я переїхав до Джорді. "Що таке "всі речі"?"
  — Нічого особливого, — легковажно сказав він. «Деякі інструменти. Шматки дерева та інше. Котра година?'
  Я глянув на сяючі стрілки годинника. «Друга до пів на одинадцяту». Поки ми не були готові, час минав швидко, але ось підкрадалися останні хвилини.
  — Ходімо зі мною, — сказав він. — Ми будемо розважатися.
  Ми спустилися у більший із двох човнів. Лан і Таффі схопили весла й спокійно попливли на човні, обігнувши ніс «Есмеральди», на інший бік гавані. Я думав про все, що може піти не так, про те, що скаже Кемпбелл, коли ми повернемося, і про те, який я ідіот. Я нахилився до Джорді й прошепотів: «Якщо у Таффі є той клятий ніж, скажи йому, щоб він залишив його в човні. Я не хочу, щоб щось сталося».
  «Це добре», — тихо відповів він. — Він не має при собі.
  Через кілька хвилин Ян і Теффі поклали весла, човен повільно ковзнув і лежав, м’яко похитуючи. Білл був одягнений у темний одяг, і все, що я бачив, це місячне світло на його зубах, коли він опускався через край. «Ви впевнені, що ваша лампа водонепроникна?» — спитала Джорді. «Так, так», — відповів Білл. «Я дам один світловий сигнал, коли закінчу».
  Він мовчки поплив, і ми, не кажучи ні слова, чекали його сигналу. Здавалося, що минуло багато часу, і я почав задаватися питанням, якого біса я роблю тут, у цьому тропічному порту, беручи участь у пеклі піратства. Це трохи відрізнялося від моєї парти в інституті.
  «Йому знадобиться багато часу», — сказав я Джорді.
  — Не хвилюйся, — відповів він. «Ми професіонали!
  Я глибоко зітхнув і спробував розслабитися на твердій дошці човна, не відводячи очей від Раміреса.
  корабель. Раптом на мить спалахнуло світло, таке тьмяне й так швидко зникло, що я задумався, чи я справді бачив його, чи мої очі мене обманули.
  — Це він, — тихо сказала Джорді. Веслування. Обережно».
  Розміреними помахами весел ми ковзали вперед, поки над нами не замаячив борт корабля. Щось вдарило мене в обличчя, і я був шокований. Джорді сказала мені на вухо: «Заткнись, клята».
  Я відчув, як він підвівся, і він сказав тим самим м’яким голосом, який набагато тихіший за шепіт: «Любий Білл». Він повісив тут мотузку для нас. Пристебніться там».
  Джим, у луку, прив'язав мотузку. Джорді сказав: «Я піду перший».
  Він піднявся, як мавпа, і зник через перила, Лан пішов за ним, а потім я підійшов. Я бачив, що вони використовували мотузяну драбину, яка висіла прямо над човном. Тепер мої очі звикли до темряви, і за допомогою місяця, що спадає, і тьмяного світла якірних ліхтарів я міг бачити досить багато. На палубі нікого не було, але з корми я почув звуки голосів. Хтось підійшов до нас, і я почула голос Білла, м’який і несподівано близький: «У мене один».
  — Що ви з ним зробили? — спитала Джорді.
  'Нічого особливого.' Голос Білла звучав так, ніби йому було весело. — Але він, мабуть, деякий час не прокинеться.
  Решта теж були на палубі. Джорді сказав: «Ми підемо групами по двоє. Майк піде зі мною. Робимо відоме
  «трюк назад-вперед».
  'Що це?' — запитав я, намагаючись говорити так само тихо, як і він.
  «Тсс».
  «Хтось іде. Джим і Таффі – візьміть це».
  Я спостерігав, як дві тіні плетуться по палубі, поки їх не поглинула темрява. Тоді я почув те, що навчені вуха Джорді чули багато разів раніше — обережні кроки, що долинали з квартердека. Ми побачили чоловіка, коли він зайшов за ріг рубки; в руках він тримав кухоль і намагався нічого не розлити — мабуть, кава для когось попереду. Раптом, на мій превеликий подив, чорна постать постала прямо перед ним, і я почув дуже ніжний голос Таффі: «О, це мило з вашого боку, кава».
  Чоловік зупинився і здивовано відступив на крок. Він уже хотів був щось сказати, як щось промайнуло перед його обличчям, і він підніс руки до горла. Таффі, як справжній професіонал, підняла кухоль, що падала, з повітря. Здавалося, чоловік ні до чого не воював. Він відступив на два кроки назад, а потім упав. Я побачив, як Джим нахилився над ним, і вони двоє потягнули його до нас, Таффі використовувала лише одну руку.
  «Хто хоче гарячої кави?» запитав він. «Жодної краплі не пролито».
  — Не будь ідіотом, — прогарчав Джорді.
  'Що це було?' Я запитав.
  «Скоро. Це два — як ти думаєш, Білле, скільки ще?
  «Коли я був на палубі, їх було п'ятеро. Але я не знаю, скільки їх там внизу».
  Джим і Таффі почали зв'язувати свою жертву і затикати їй рот. «Ми це робимо. Ви, хлопці, просто йдіть позаду і боріться з цим41
  колода чиста, — сказала Джорді.
  Двоє чоловіків мовчки розчинилися в темряві. Я пішов допомогти Джорді закінчити роботу. Чоловік зовсім обм’як лежав на палубі. — Що в біса Джим зробив із ним? — прошепотів я.
  «Старий колоніальний трюк; шовковий шарф з вагою на одному кінці. Ми отримали це від індійського інструктора. Але, на щастя, Джим не задушив цього хлопця – він прийде на себе».
  Ми почули глухий тупіт з боку квартердека. Джорді цокнув язиком. «Хтось там необережний. Ходімо, я хочу перевірити, чи Білл виконав свою роботу належним чином».
  Він підвівся і спокійно пішов на передню палубу, анітрохи не ховаючись. Він зупинився біля переднього люка й спробував його рукою. «Білл все ще може це зробити. Ніхто не підходить сюди».
  Тоді він озирнувся, поки не знайшов те, що хотів, непритомне тіло моряка, який був на вахті. Він перевернув нерухоме тіло і почав зв'язувати руки. — Не те щоб я не довіряв Біллу, — сказав він, — але приємніше закінчити все акуратно. Ти робиш йому ноги — його шнурками».
  Все це було трохи сюрреалістично. Джорді професійно зв'язував жертві руки і в той же час розмовляв зі своїм учнем як професіонал. «Вибач, Майк, ти не можеш брати участь у всьому, але ти просто не маєш у цьому досвіду. Якщо ви одного разу неправильно загорнете таку пташку, ми змусимо ляльок танцювати».
  Я побачив Джорді в напівтемряві й раптом усвідомив те, про що раніше ніколи свідомо не думав. Він був навчений професійному вбивці, і мій батько доклав до цього руку. Він знав незліченну кількість способів вивести когось із строю, тимчасово чи назавжди, і не любив дилетантів, хоча й не показував мені цього.
  Я вперше зрозумів, що Марк, мабуть, успадкував від мого батька свої жорстокі, дещо спотворені риси.
  — Усе гаразд, Джорді, — сказав я. — Давай, я подивлюся.
  З квартердека почувся дуже тихий, майже шепотливий свист, і Джорді підвів голову. «Вони готові. Давайте подивимося, як це виглядає».
  Ми підійшли так, наче корабель був нашим, і Джорді тихо сказала:
  «Ніколи не ускладнюй справи, якщо не потрібно. Це просто виглядає підозріло. Слухай, якщо хтось зараз спостерігає за палубою, то ми лише двоє членів екіпажу. Якби ми побродили, вони відразу побачили, що щось не так».
  Він зупинився, коли дійшов до кермової рубки, звідки з’явився широкий промінь світла. Він обережно визирнув з-за дверей і буркнув: «Я мав знати. Цей ненажера з Таффі. Що ти робиш, Тафф?
  Він увійшов усередину, я пішов за ним і побачив, що ми опинилися на камбузі. Таффі стояла, розпилюючи шматок хліба. — Готую бутерброд, шкіпере, — сказав він.
  «Брудна бочка для сміття. Скільки у вас чоловіків?»
  «Три».
  Кейн? Хедлі?
  «Нічого не бачив. Коли вони на борту, вони внизу. Але вони там у хорошому місці, бо ми зачинили віконниці».
  «Ну, ви просто зніміть їх і витріть це місце», — грубо сказала Джорді. «Потрібно лише одній людині подихати повітрям, а потім він одразу помічає, що не може вибратися. Коли ви закінчите їсти, містере Морган, ви б хотіли взятися до роботи? Так? Дякую тобі. І почистити той камбуз, так? А як натрапиш на бідон з борошном, то кинь туди фунт солі».
  — Так, сержанте, — сказала Теффі.
  Ми зайшли в рубку й знайшли там інших. Лан англійським гайковим ключем відкручував болт на маточині керма. Він подивився на Джорді й серйозно сказав: «Якщо ми збираємося бути тут, то можемо завдати певного дискомфорту». Він висмикнув засув і необережно кинув його у воду. потім повертати кермо. "Вони більше не зрізають кути з цим, я б сказав,"
  «Дуже гарно, але трохи передчасно», — сказала Джорді.
  «Давай спочатку закінчимо роботу. Ми з Майком беремо передній люк і спустошуємо бак. Лан і Білл, ви візьміть люк тут. Джиме, Таффі запихає себе на камбуз — ти візьми той, що посередині. Усе з тобою?
  — Усе є, шкіпере.
  «Добре. Починаємо одночасно. Даю сигнал. І ніякого шуму. Давай, Майк.
  Коли ми дійшли до переднього люка, Джорді трохи зачекав. 'Добре-*
  Давайте дамо їм хвилину, поки вони будуть готові». Він похитав головою. «Той клятий валлійський нахаба теж».
  Я озирнувся через палубу. Було дуже тихо і нічого не було видно. Я подумав, як легко все сталося
  - до сьогодні. Цим колишнім спецназівцям, здавалося, усе це було дуже смішно, і, звичайно, це було, коли ви стикалися з навченими есесівцями. Але мене не обдурили: це здавалося легким, тому що вони були такими професіоналами. Я був шокований, коли Джорді видав той самий глухий свист, який я чув раніше. — Ходімо зі мною, — тихо сказав він. «Спочатку я».
  Він обережно підняв люк і спустився сходами кабіни. Бак був тьмяно освітлений однією лампою і був повний темних кутів. Коли я підійшов до низу сходів, то побачив, як Джорді закриває двері до середини корабля маленьким дерев’яним клином, який він дістав із кишені. Коли двері були закриті, він обернувся й подивився на полубак. Два ряди нар, три заввишки, тяглися вздовж трикутного простору, утвореного носом корабля. Як сардини в банці, подумав я. Я почув хропіння. Джорді швидко озирнувся й приклав палець до губ у знак мені. Він повільно поповз уперед. Він поманив мене. Він стояв біля поясної койки, в якій спав матрос із неголеною головою пройдисвіту. Він приклав губи до мого вуха і прошепотів: «Перевірте інші клітки.
  Я навшпиньках пройшов через увесь бачок і зазирнув у кожну клітку, не побачивши більше нікого. Я повернувся до Джорді й похитав головою. Він голосно сказав: «А тепер розбудимо цю прекрасну сплячу».
  Чоловік голосно хропів, скрививши верхню губу. Джорді схопила його за плече. 'Агов чувак. Кінець близький.'
  Чоловік відкрив очі і дивився на нас з нерозумінням. Тоді кулак Джорді вдарив його, наче молотком, по підборіддю. Він потер кісточки пальців і сказав, трохи вибачаючись: «Я ніколи не люблю бити сплячого ворога. Я не думаю, що це справедливо».
  Я глянув на матроса, який зовсім оціпенів. Джорді знову обвів поглядом бака. «Дев'ять з кожного боку. Тож вони поставили сюди вісімнадцять. Якщо інспектор це побачить... Так чи інакше, давай подивимось, що там ще, Майку. Може, скоро нам пощастить».
  Він зняв клин із дверей і обережно надів його. Ми перевірили всі хатини, які траплялися, навіть туалети.
  «Немає нічого кращого, як ворог із штанами на щиколотках», — засміявся Джорді. Ми нічого не знайшли.
  Раптом судно відчутно гойдало. Ми обоє завмерли, але крику не було. Ми обережно підкрадалися, аж раптом у кінці коридору з’явилася тінь. іриска; він їв яблуко.
  Джорді пирхнув. «Тільки подивіться на це. І він просто не товстіє. Так само був і в армії — війна зачекала, поки наївся». Між нами та Таффі було ще дві каюти, і ми оглянули по одній, але марно.
  'Що ти маєш?' Джорді хотіла знати.
  Таффі швидко розчавила великий шматок яблука. Лан узяв один. Це був не Кейн, і він не був достатньо великим, щоб бути Хедлі».
  «Блін! Тоді тих виродків не буде. Ми теж отримали один».
  «Один попереду, а нас двоє», — сказала Теффі. «Сім чоловік на борту, капітане».
  Джорді почав рахувати. «На березі щонайменше п’ятнадцять чоловіків п’ють, а в готелі вісім. Це разом тридцять».
  «Екіпаж занадто великий для такого корабля», — сказала Теффі з виглядом того, хто говорить щось дуже глибоке.
  «Те саме з лінкором», — огризнувся Джорді. «І це також. Їм не потрібні всі ці люди, щоб підтримувати цей корабель у плаванні. Де Джим?
  «У машинному відділенні».
  Гарно. Ви йдете на палубу і спостерігаєте за речами. Не думаю, що хтось із офіцерів повернеться, але, можливо, хтось із екіпажу повернеться. Рамірес також міг би прийти і подивитися».
  Ми пішли позаду, де побачили, що Лан десь розламує письмовий стіл. Мені хотілося протестувати, поки я не зрозумів, що це вже не має значення, що ми робимо. Тільки б не було смертей. — Це каюта Раміреза, — оголосив Лан. У столі не було нічого, що могло б нам бути корисним, тому ми швидко переглянули його одяг, який свідчив про гарний смак. Там було занадто багато висячого, щоб просто перенести його на борт. — Ти вже знайшов тих двох птахів? — запитав Лан, працюючи. — Жоден із них, — сказав я. 'Це дуже погано. Кемпбелл, мабуть, дуже злий».
  — Гедлі також не був моєю людиною; у цього була чорна борода,
  — розчаровано сказав Лан.
  Джорді відповіла негайно. «Ти впевнений, що це був не він чи Кейн у маскуванні?»
  — Ні, ні, — твердо відповів Лан. «Та борода була надто довгою. У Кейна не було на це часу, і Гедлі голиться. До речі, та борода була справжня — я її ще трохи потягнув».
  Я подивився вниз і побачив, що Джорді відкочує килим. Випливло затонуле кільце. «Що там внизу?» Я запитав.
  «Ми побачимо про це за мить». Він схопив перстень і відчинив люк, потім витягнув із кишені ліхтарик і посвітив ним у отвір.
  — Блін, — сказав він і дістав автомат. Ми дивилися на нього безмовно, аж поки Джорді не сказав: «Я ж тобі казав, що це лінкор».
  "Що там ще?" Я запитав.
  Через п’ять хвилин ми були оточені достатньою кількістю зброї, щоб почати невелику війну. Чотири кулемети, п'ятнадцять гвинтівок різних марок, шість пістолетів і близько десяти ручних гранат.
  Я вимушено засміявся. «Цікаво, що б про це подумав Шамант. У нього мало не серцевий напад, коли він побачив ці чотири наші пістолети». Але я почувався зовсім недобре, і мої руки стали липкими від поту.
  Джорді задумливо сказав: «Ти завжди добре володів зброєю, Лане. Як ти маєш знеструмити цей безлад?»
  «Для гвинтівок із затворним замком все, що вам потрібно зробити, це викинути затвор. Треба знести бойок на іншому».
  — Чому б нам просто не викинути їх за борт? Я запитав. Джорді подивилася на мене. «Ми теж це робимо, але ці хлопці знову виводять їх, і вони все одно не можуть бути використані. Поспішай, Лан. Ми тут досить довго».
  Через п'ятнадцять хвилин ми були готові йти, дуже обережно, без бризок, викинувши за борт нікчемні рушниці. Лан згорнув останні затвори, які вийняв із пістолетів, у шматок тканини й поклав до кишені. Ми вже збиралися йти, як Таффі раптом підняв руку. 'Спокійно,'
  він сказав.
  Ми були дуже тихі, але як я не намагався, я нічого не чув. Таффі сказала: «Наближається човен».
  Тоді я почув тихий скрегіт весел і їхніх весел, а через мить — глухий стукіт лопатей. Я нервово подивився на Джорді.
  «Ми їх дістанемо», — підсумував він. «Ми поки що не можемо реалізувати речі».
  Він дав деякі вказівки, і люди розбрелися по темних частинах палуби. Почувся тихий удар, коли човен прикріпили до протилежного від нас боку корабля, і через мить я побачив силует людини на тлі нічного неба. Він був сам, і коли він піднявся на борт, у мене перехопило подих.
  Це був Кейн.
  «Це для мене», — пробурмотів я Джорді, яка у відповідь підняла мені великий палець. Я поповз по палубі згорбившись. Коли він пройшов повз мене, я встав і поплескав його по плечу. Він обернувся, і я з усієї сили вдарив його в щелепу. Коли він знепритомнів, Лан знову вдарив його чимось по голові й одним плавним рухом закотив його в шматок брезенту. Білл подивився через перила й побачив, що Кейн прийшов сам. — Принаймні ми більше не чуємо Кемпбелла, — сказав він радісно.
  «Я не дуже впевнений», — сказав я, потираючи хворі суглоби пальців. «Ми не можемо зараз доставити Кейна в поліцію. Йому не подобаються такі практики. І якщо вона дізнається, що ми зробили з цим кораблем, ми будемо там, праві ми чи ні».
  — Можливо, ти маєш рацію, Майку, — погодився Джорді. «Ми негайно вирушаємо — і друг Кейн їде з нами».
  Ми всі стрибнули в наш човен і попливли до Есме- ralda. Коли ми проходили під кормою корабля Раміреса, я підвів очі й побачив назву: Сирена. На півдорозі до гавані мене раптом охопило натхнення. "Джорді, що Джим робив у машинному відділенні?"
  — Нічого особливого, — сказав він. Джим злегка посміхнувся в напівтемряві, і я вже збирався запитати його прямо, коли Джорді перебила. Давай, зграя піратів! У нас небагато часу». Здавалося, диявол наступає йому на п’яти. Коли ми перелазили через бастион Есмеральди , я раптом згадав, що Джим Тейлор заслужив під час війни репутацію експерта з вибухівки. У мене не було часу думати про це, як Кемпбелл у гніві підійшов до мене.
  — Що, в біса, тут відбувається?
  Я помітив, що більше не потіє; Я почувався абсолютно спокійним. Безсумнівно, реакція буде пізніше. "Трохи складні дії"
  — сказав я спокійно.
  Джорді вже вигукував інструкції. «Запустіть цей двигун! Усі смуги опущені, крім банта. Беріть цей шлюп на борт!
  На колоді кипіла активність.
  «Дурні сумки! Ось як ми всі опиняємося в лізі, — вигукнув Кемпбелл.
  — Краще в ліжку, ніж у труні, — сказав я. — Ви не уявляєте, що ми там знайшли.
  «Будь обережним там, біля грон», — почув я слова Джорді. Я відчув, як корабель затрясся, коли двигун запустився.
  «Мене не хвилює, що ви знайшли», — буркнув Кемпбелл. — Хіба ти не розумієш, що це піратство?
  На щастя, двигун заглушив його голос. Тієї ж миті по палубі вибіг Лан. «Містер Кемпбелл! Хтось на лаві підсудних хоче з вами поговорити».
  Ми обоє шоковано подивилися на причал і побачили, що хтось стоїть біля нашого трапу. Він був один. Хлопці саме збиралися принести дошку, але я дав знак почекати. Це був Ернесто Рарм'тез.
  — Я його поб'ю! Я спалахнув.
  Кемпбелл теж одразу впізнав його, і позаду себе я почув переполох, коли Нік Дуган прошепотів ім’я Раміреза. Я пильно глянув на Ніка, але він дав мені знак, що Рамірес його не бачив. Кемпбел узяв мене під руку. «Заспокойся, Майк, не захоплюйся. Сьогодні ти вже достатньо напрацювався. Притримай Джорді на мить, добре? Було дивно, що поки гнів охоплював мене, його гнів вщух. Здавалося, він знову повністю взяв себе під контроль.
  Він підійшов до трапу, і я крикнув: «Гей, Джорді, зачекай хвилинку, бос має відвідувачів». Я пішов за Кемпбеллом.
  Рамірес недбало сперся на тумбу. Видно було, що на «Сирені» він ще не був — не встиг і був для цього надто спокійний.
  Кемпбелл подивився на нього. 'Добре?' — холодно запитав він.
  Рамірес дивився у відповідь так само пильно: «Я просто прийшов попрощатися. Я думав, ти зараз відпливаєш». Я зрозумів , що , незважаючи на Ніка Дугана, він бачив нас у готелі або що він бачив, як Кемпбелли та Пола йшли.
  Він піднявся на трап і ступив на палубу. У своєму білому тропічному костюмі він виглядав шикарно.
  Голос Кемпбелла був крижаним. «Для цього вам не обов’язково приходити на борт».
  «Можливо, ні, але я все одно тут».
  Він був першокласним лиходієм, але мав мужність. Після того, що він зробив, я б не наважився наблизитися до «Есмеральди» ближче за сто миль, особливо сам. Але він був розумним і довіряв репутації Кемпбелла як праведника, і, можливо, він знав, що наше сумління стримає нас. Але все ж у нього була сміливість.
  «Я думав, що повинен попередити вас. У мене є деякі плани, і я не хочу, щоб ти втручався між ними. Чому б вам просто не здатися?»
  — Я не маю нічого спільного з вашими планами, — прямо сказав Кемпбелл.
  «Ви знаєте, що я маю на увазі, Кемпбелл. Раніше ми билися, і у вас це не вийшло. І це станеться знову, якщо ти не тримайся від мене подалі». Він мав іспанську звичку перетворювати «H» на тверду «G», але в іншому його англійська була чудовою. Моя іспанська не була такою вільною. У роті пересохло. Я сказав: «Рамірес, ти вбивця і заплатиш за це». Я подбаю про це».
  Він звів брови. «Вбивство?» — насмішкувато запитав він. — Це наклеп, містере Тревельян. Тоді кого я вбив?»
  «Наприклад, мій брат», — сказала я, палаючи гнівом. Рамірес розреготався, закинувши голову назад. «Дорогий чоловіче, я хотів би постати перед судом за таким звинуваченням у будь-якій точці світу». Його зуби на мить спалахнули. «У вас немає доказів, ні •
  унція. Він знову засміявся.
  Це було надто правдою. Єдиним, хто бачив його в Танакабое, був лікар Шоутен, і він теж був мертвий.
  «Я не бачу сенсу в цій розмові, Рамірезе», — сказав Кемпбелл. Джорді схвильовано смикнув мене за руку. «Ми маємо піти зараз, поки ця штука не спрацювала».
  — Якого біса?
  Він відвів мене вбік і сказав поспішно, але м’яко: «Джім поставив маленьку пластикову бомбу на картер їхньої машини. Спочатку він хотів пробити дірку в дні човна, але мені це не сподобалося. Насправді шкода, заднім числом».
  — Коли та бомба вибухне?
  'Важко сказати. Він використовував звичайний будильник, і ви не можете встановити його точно на хвилини. Я думав, ми вже розійшлися».
  «Це збурить весь порт!»
  — Але ми вже підемо — ми тут ні при чому, розумієш? Його голос показав, що треба щось робити. Я подивився в бік Раміреса і сказав: «Я думаю, ти повинен сам почистити свою колоду».
  Джорді миттєво все зрозумів і негайно пішов до трапу, де Кемпбелл і Рамірез все ще тихо сперечалися. Я побачив, як Джорді непомітно постукала по кришці лебідки й дала знак Лану й Таффі. Решта команди дивилися на двох мисливських півнів, крім Джима, який нервово дивився на воду. Від дівчат не залишилося й сліду. Джорді став прямо перед Раміресом і прямо сказав: «Я капітан цього корабля — і власник — і я дуже уважно ставлюся до бруду на палубі. Я був би вдячний, якби ви залишили справу».
  Рамірес зблід і багатозначно подивився на шрами на обличчі Джорді. «Ах! Відважний, дурний містер Вілкінс, — зневажливо сказав він.
  «Особисто, так», — сказав Джорді. Він простягнув руку й витер її об лацкан незайманого білого піджака Раміреза, залишивши за собою брудну чорну масляну смугу.
  — Ви брудні, містере Рамірес.
  Рамірес був настільки вражений тим, що сталося, і презирством, з яким це було зроблено, що він завмер, не роблячи руху, але його очі почали бриняти вогнем.
  Джорді знову сказав: «Ви брудний і брудний, містере Рамірес. Я думаю, що вам потрібна ванна, чи не так, хлопці?»
  Вони швидко це зрозуміли — швидше, ніж Рамірез. Гарчачи, четверо схопили його. Я бачив, як рука Раміреза блискавично потяглася до його кишені, але Денні був швидшим. Він швидко вдарив по зап’ястку Раміреза стороною долоні. Його пістолет з брязкотом упав на палубу.
  Раміреза підняли й безпорадного віднесли до поруччя. Після двох джонів вони перекинули його через нього та разом з ним
  «•він попрощався з нами великим сплеском.
  Джорді не гаяв часу. Він розвернувся, взяв рушницю Раміреза і знову почав віддавати накази. 'Наздожени трап. Не стійте там роззяв! Беріть штурвал і не переїжджайте його. Пусти на фронт! Півшвидкості вперед!»
  « Есмеральда» почала рухатися, Кемпбелл все ще дивився через поруччя. «Ну, до біса», — пробурмотів він ні до кого конкретно, потім подивився на Джорді, яка, здавалося, не звертала уваги. Він насторожено дивився вперед у темряву й віддавав накази тихим, але чітким голосом. Він провів нас повз сплячі кораблі та маркерні буї. Ми майже не чули плескоту Раміреса.
  Коли ми вирівнялися за допомогою «Сирени», почувся глухий удар, не дуже гучний, але той, що донісся далеко по воді. У ту ж мить ми побачили вогні шлюпа, який саме збирався причалити; безсумнівно, що екіпаж повертався на борт. Знайшли б безлад. Цей удар точно не приніс би нічого доброго їхній машині. Все мовчало навколо нас, поки ми не залишили всі кораблі далеко позаду й не дійшли до одного з отворів у навколишньому рифі. Тільки тоді язики як слід розв’язалися. Лан мусив кричати, щоб його почули, коли він хотів підняти вітрила. Останні кілька годин усі перебували під високою напругою. Джорді обернувся й усміхнувся. Тріумф випромінював його обличчя. Хриплим голосом він почав співати якомога голосніше.
  — А ми їдемо на острів Гаваї, у країну випивки й жінок!
  Зі рушницею, що вільно висіла в руці, він був схожий на старого моряка.
  OceanofPDF.com
  СІМ
  я
  — Дурні ідіоти! Кемпбелл розлютився. — Ви, хлопці, зовсім збожеволіли?
  Лан човгав туди-сюди, Джорді стояв, байдуже дивлячись навколо, а я готувався до словесного побиття, яке неодмінно прийшло. Вогні Нукуалофи ковзали позаду нас, швидше, ніж «Есмеральда» набирала швидкість. За кермом був Денні Вільямс. Кемпбелл покликав нас трьох, щоб добре побити нас.
  — Ну, — почала Джорді, — ми подумали, що було б непогано подивитися, чи зможемо ми отримати Кейна чи Хедлі, і...
  Кейн? Хедлі? Ви не знайдете цього в Ramirez! Рамірес може бути покидьком найчистішої води, але він не дурень. Він точно не ризикне, щоб його побачили з цими двома, особливо зараз».
  Я подивився на Джорді з посмішкою і недбало запитав: «Де ти тримав Кейна?»
  «У нас немає тайника на борту, але з цим уже щось робиться. Тим часом він замкнений у моїй каюті, а біля дверей стоїть чоловік.
  У Кемпбелла відвисла щелепа. — У вас справді є Кейн?
  — Звичайно, — відповів я. Я не казав, що це було повсюдно і що все могло бути зовсім інакше за ті самі гроші. «Спочатку ми планували передати його поліції в Тонга, але цього не сталося через збіг обставин».
  — Які обставини?
  «Корабель Раміреза трохи пошарпаний», — сказав я. «Я більше не міг контролювати хлопців». Я крадькома глянув на Джорді; Я взяв його аргумент і тепер використав його проти Кемпбелла.
  "Як побитий?"
  «Один із нас потрапив в аварію з вибухівкою», — відповів я.
  «Це був тріск, коли ми відпливали?» Ви підірвали їхній корабель?» Він уже не знав, що робить.
  «О, це не так вже й погано», — заспокійливо сказала Джорді. — У них дірка в картері, от і все. Вони більше не підуть за нами раз-два-три».
  «Тобі не потрібно», — спалахнув Кемпбелл. «Як ти думаєш, що він зараз робить? Він повертається на свій корабель - кипить гнівом на вас
  - бачить, що він був виведений з ладу, і мчить до найближчого поста поліції, все ще в мокрому одязі, щоб подати звинувачення в піратстві та фізичному насильстві. Б’юсь об заклад, поліцейський катер із Нукуалофи прибуде за нами протягом години. Тоді ми більше не зможемо вийти так, як на Таїті — цього разу ми справді винні».
  Ми мовчки дивилися одне на одного.
  — Але, можливо, ні, — замислено продовжив Кемпбелл, — після того, що я йому там сказав. Він кивнув головою назад.
  — Що це було тоді? Я запитав. Я раптом побачив в очах Кемпбелла ті самі вогники, які я бачив того вечора з Джорді.
  «Я сказав йому, що поліція на Таїті не дуже задоволена. Те, що вони знали про Гедлі та Кейна, і що вони мали свідчення свідків про те, що Раміреза бачили в їхній компанії в Танакабое, коли вони були там вперше».
  — Що ж тоді за свідки?
  Він посміхнувся. — Рамірес теж хотів це знати. Я сказав, що його бачили троє пацієнтів і кілька медсестер. Звичайно, він сміявся з мене, але я міг сказати, що йому було байдуже».
  — Я не знаю таких свідків, — сказав я.
  «Майку, іноді ти страшенно повільно розумієш. Свідків не було взагалі, наскільки мені відомо. Але напевно хтось повинен був швидко щось придумати, щоб вивести нас із цієї лайнової ситуації? Я сказав Рамірезу, що поліція все ще шукає додаткові докази, але їм уже ясно, що Рамірес має відношення до тієї ситуації в Танакабое. Якби він пішов до поліції в Тонга і розповів їм якусь історію про піратство, і якби нас заарештували, ми здійняли б такий галас, що поліція Таїті була б тут миттєво » .
  «Це цікаво, — сказав Джорді. «Ми знаємо, що він був у Танакабое. Шоутен бачив його.
  «Точно так», — відповів Кемпбелл. — І звідки він може знати, чи не бачив його ще хтось? Він не може це ризикувати; зараз він повинен триматися тихо. Поки підозри поліції на Таїті залишаються лише підозрами, він почувається в безпеці. Але, звісно, він стежить, щоб поліція ним не надто зацікавилася. Принаймні я на це сподіваюся, і я також сподіваюся, що він тримає язика на замку щодо вашої дурної гри».
  «Тепер, коли у нас є Кейн, він точно не піде в поліцію. Кейн - наш козир. Рамірес не може дозволити собі, щоб Кейн потрапив у руки поліції», — сказав я.
  «Майк, він розумніший, ніж ти думаєш. Розумний і тонкий, коли йому це підходить. Мене не здивує, якби йому теж вдалося звідти вибратися».
  — Ще одна річ, — продовжив я. «Можливо, наше пограбування було не таким безглуздим, як ви думаєте — гаразд, можливо, трохи необдуманим, — але я вважаю, що воно того варте. Те, що ми знайшли на борту корабля, було таким же тонким, як удар кувалдою». Я показав Лану. «Покажіть містеру Кемпбеллу свою колекцію обладнання».
  Ян покопався в кишенях і витягнув затвори, які взяв із різних пістолетів. Очі Кемпбелла розширилися, коли він спостерігав, як купа зростає все вище.
  — У нього було десять рушниць?
  — П’ятнадцять, — виправив я його. «Решта були автоматичні гвинтівки. Ми розбили їх і скинули в море. Ще чотири кулемети і багато пістолетів».
  Джорді, у свою чергу, покопався в кишені й дістав ручну гранату, якою почав весело жонглювати.
  — Таких теж була купа. Я приніс із собою лише кілька».
  — Не дуже тонко, вам не здається? Я запитав.
  «І він має приблизно вдвічі більше людей, ніж йому насправді потрібно», — додав Джорді. «І він також не платить цій щедрій команді за роботу в півзміни». Джорді також не упустив свій шанс втерти носа Кемпбеллу.
  Очі Кемпбелла спалахнули, коли він спостерігав, як ручна граната танцює вгору та вниз. «Заткнись, блін. За мить ми всі злетимо в повітря. Давай, вип’ємо — вже пізно».
  Фактично це починало приїхати рано знову. І все ж я почувався прокинутим, і, схоже, було так, як і всі інші, включаючи Кемпбелла. Лише Клер і Паула повернулися до своєї каюти, пробувши деякий час на палубі.
  «Ні», — сказав я, відхиляючи пропозицію Кемпбелла. «Я хочу поговорити з Кейном прямо зараз. І я хочу бути на землі для цього. Він при свідомості, Джорді?
  «З відром води, так».
  Ми втрьох пішли до каюти, залишивши Лана на палубі. Джим і Нік все ще стояли біля дверей, як пара храмових охоронців. Кейн не спав і був наляканий. Він зіщулився, коли ми увійшли, і згорнувся калачиком у кутку ліжка Джорді, наче хотів зробитися таким маленьким, щоб ми його не бачили. Чотири чоловіки в цій маленькій хатині зробили її досить душною; Кейн почувався притиснутим з усіх боків, і це було правильно.
  Він виглядав таким же обдертим, як і тоді, коли я вперше зустрів його в Лондоні, неголений і хворий. Він тримав одну руку трохи дивно, поки я не зрозумів, що Клер вдарила його в плече. Його очі бігали туди-сюди, коли я зосередила свій погляд на ньому.
  — Подивись на мене, Кейн.
  Його очі повільно поверталися, поки його погляд не зустрівся з моїм. Його адамове яблуко підстрибувало вгору та вниз, а очі сльозилися.
  «Ти будеш говорити, Кейн, і кожне твоє слово є правдою. Ви можете думати, що ні, але ви помиляєтеся. Бо якщо ви цього не зробите, ми будемо редагувати вас, доки ви цього не зробите. Я був у Танакабое, і ви знаєте, що хто б там не був, той не дитячий. Мене виховали пристойно, і цілком можливо, що я переберу голову, але не розраховуйте на це занадто, тому що на борту є багато людей, які набагато менш чутливі. Зрозумів, Кейн? Цілком зрозуміло?»
  Проте вже тоді було зрозуміло, що протидії від нього чекати не доводиться. Його язик швидко пробіг по пересохлих губах і почав незв’язно лепетати. Він усе ще перебував під впливом того удару по голові, і, окрім усіх інших проблем, мав нестерпний головний біль.
  «Відповідь».
  Він кивнув. — Я поговорю, — прошепотів він.
  «Дай йому віскі, Джорді», — сказав я. Він трохи випив, і його обличчя трохи почервоніло. Він ще трохи посидів, але все ще був такий же стурбований, як і раніше.
  — Гаразд, — коротко сказав я. «Ми почнемо спочатку. Ви приїхали до Лондона, щоб поговорити з Хелен Тревельян, а потім зі мною. Чому?
  «Промах Джима. Він випустив валізу з рук. Там були записки і камінці. Ми повинні були повернути їх».
  «Ми, це Рамірес і деякі з його різачів, так?»
  'Так, правильно.'
  — Ви не повернули їх усіх, чи не так? Чи знав про це Рамірес?
  «Він сказав... вам, хлопці, потрібно мати щось інше. Він поняття не мав, що».
  — Отже, він штовхнув вас, щоб дізнатися?
  'Так. І звітувати про те, що ви зробили». Тепер він говорив легше, і мені не потрібно було витягувати з нього кожне слово. Кемпбелл і Джорді сиділи мовчки, дозволяючи мені проявити ініціативу. Я справді хотів знати все про Марка, але вирішив тихо працювати над цим, поставивши спочатку інші запитання, щоб також заплутати Кейна.
  «Ви зламали наше радіо».
  'Так. Він повинен був це зробити».
  — І вивести Гедлі на наш слід у Перлині ? Ми вже це знали
  «але ми все одно мали його підтвердити це.
  «Чому ви сказали поліції в Папеете, що ми підпалили лікарню?» Навіть ви могли б зрозуміти, що ми можемо легко довести свою невинність».
  На мить, тільки на мить, він виглядав роздратованим. «Це була робота Джима. Блін, я сказав йому, що це справжня дурниця. Але так, такий знак для його голови».
  Я злегка кивнув і взяв іншу тактику. — Коли ви побачили ті малюнки міс Кемпбелл, це для вас щось означало?
  'Вибачте?' Він нічого не розумів. 'Ні, чому?'
  «Ви сказали, що це схоже на «ощипаного сокола». Чому ти це сказав?'
  Він похмуро подивився на нас. 'Не маю уявлення. Можливо, це якось пов’язано з Соколиним островом?»
  Ми обмінялися швидким поглядом. Я нейтрально продовжив: «Продовжуйте. Чому ти думаєш?'
  'Я.,. Я просто думаю. Принаймні це виглядало як сокіл, і, можливо, я теж про це думав».
  «А як щодо Соколиного острова?»
  Кейн вагався, і я різко сказав: «Давай, покінчи з цим».
  «Я мало про що знаю. Рамірес іноді розповідав про Соколиний острів, який розташований недалеко від Тонги. Якось він сказав, що ми підемо туди, якщо втратимо тебе».
  «Загубився? Як він збирався це зробити? І чому?'
  — Я теж не знаю, містере Тревельян. Це пов’язано з тим камінням, яке ви виловили з моря — тими конкреціями, як ви їх називаєте. Йому довелося позбутися вас, перш ніж потрапити на Соколиний острів, тому що там ці речі. Чесно кажучи, містере Тревельян, я не знаю, про що йдеться!
  Позаду я почув, як Кемпбелл повільно видихнув. — Ви точно знаєте, де їх знайти?
  «Ні, вони ніколи не казали мені — лише… найкращі хлопці».
  Я міг це уявити. Кейн був надто малим хлопчиком, щоб мати справу з такою інформацією, але це було прикро. Знову змінивши тему, я раптом огризнувся: «Хто вбив мого брата?»
  Кейн сіпнув ротом і затинаючись: «Боже мій. Джим і... і Рамірез. Вони вбили Марка». Він виглядав смертельно хворим.
  — З вашою допомогою?
  Він почав різко хитати головою. 'Немає! Ні, я не мав до цього ніякого відношення!»
  — Але ти був там.
  — Я нічого про це не знаю.
  «Ти брешеш, Кейн. Ви були з Хедлі, коли він поїхав до Схоутена, щоб отримати документи про смерть, правда?
  Він неохоче кивнув.
  — Тоді ти причетний до смерті Марка, прокляття!
  «Я його не вбивав. Джим зробив це, і Рамірес це придумав».
  «Хто вбив Шоутена?»
  Відповідь не змусила себе чекати. «Джим. Джим Хедлі».
  — І ти знову там був?
  'Так...'
  — Але ви точно не вбивали Шоутена?
  'Немає!'
  — І, звичайно, ви не підпалили лікарню і не вбили в полум’ї чотирнадцять людей?
  'Немає!' — відповів Кейн. «Це був Джим. Джим - маніяк. Він божевільний».
  — Але ти був там.
  — Це не те, що я сказав.
  — Тоді вас засудять як співучасника.
  Кейн спітнів, і все його обличчя тремтіло, але я був непохитний. «Хто вбив Свена Норгаарда?»
  Кейн якусь мить замовк, але під нашими грізними поглядами прошепотів: «Джим».
  — Звучиш не дуже переконано. Повтори.'
  'Я не впевнений. мене там не було. Джим зробив це — чи твій брат».
  'Мій брат Т
  Я відчув Джорді за собою і стримався.
  «Поліція переслідувала його, так?» — у розпачі вигукнув Кейн.
  «Тоді чому б він цього не зробив? Я не знаю? Мене просто не було».
  «Розкажи мені більше про мого брата. Чому його вбили?» Я запитав. r «Ось що... Рамірес не хотів мені казати», — затинаючись, промовив він.
  'Без лайна. Відповідь.
  «Блін, вони ніколи мені нічого не казали. Я вірю, що він... він щось приховував. Щось хотів Рамірес. Я вважаю, що це якось пов’язано з цим камінням. Я його не вбивав! Я ніколи нікого не вбивав!
  Я підвівся і втомлено сказав: «Ну, мій чесний друже, ти нікого не вбив, ти ніколи ніде не був і твоя душа чиста, як щойно випав сніг». Я думаю, ти брешеш, що бачиш чорне, але це не має значення. Зрештою, ти співучасник. Я думаю, що тут досі використовують гільйотину».
  Дивлячись, як Кейн здригається, я продовжив: «Є запитання?»
  «У вас було майже все. Я більше нічого не можу думати. Можливо, пізніше", - сказав Кемпбелл.
  «Джорді?»
  Він похитав головою.
  «Ми повернемося пізніше, Кейн. Якщо у нас виникли запитання. Мені здається, ти брехав, як Ананій, і я попередив тебе, що станеться, якщо ти збрешеш. Подумайте про це уважно».
  Кейн уперто відвернув обличчя. — Я не брехав.
  — Мені не варто намагатися втекти, Кейн, інакше ти скоро будеш схожий на консервовану скумбрію. Ви в безпеці в хатині, ніж поза нею. Команда не любить вас і, ймовірно, стрілятиме, якщо побачить вас, тому тримайте голову нижче. Це краще для вашого здоров’я», – пригрозив Кемпбелл. На палубі ми похмуро дивилися один на одного. «Тепер я міг би випити», — сказав я, зітхаючи. «Я почуваюся нещасним».
  Трохи посиділи в салоні, даючи втомі *
  взяв на себе контроль і відчув, як емоції минулих годин повільно зникають. Нам було так багато про що думати, і крім того, нам дуже потрібен був сон. Джорді відвів Кейна в каюту, яку він спеціально охороняв. Кабіна була порожня, за винятком голої койки з великим замком на дверях. Принаймні тепер ми могли спокійно лягти спати.
  «Я хотів би почути всю історію вашого подвигу, але ми відкладемо це до завтра. Крім того, я хочу кілька пропозицій щодо Кейна», – сказав Кемпбелл.
  І з цим ми пішли до клітки, а світанок уже оголосив про кінець дня, який був найзахоплюючим у всьому моєму житті.
  II
  Наступний день почався пізно, за винятком тих, хто був на вахті. Це був спокійний, вдумливий початок нашої подорожі. На борту було приглушене вітання, яке, однак, не розділяли я та Кемпбелл. За пізнім сніданком я поговорив із Клер і Полою про події минулої ночі. «Ти добре повернувся на борт», — сказав я. «Молодець».
  «Нік був фантастичним. Але «молодець» — це не те слово, Рамірес, мабуть, бачив, як ми пішли», — сказала Клер.
  «Це не потрібно. Мабуть, він одразу побачив Есмеральду і тому знав, що ми тут. Я досі не знаю, чому він пішов за нами. Він, мабуть, не думав, що ми здамося чи передамо йому свої знання лише тому, що він про це просив, — задумливо сказав я.
  Клер сказала: «Наскільки я його знаю, він вважає за краще мати конфронтацію через деякий час. Просто подивитися, як ми відреагуємо. Я не думаю, що він такий хитрий, як думає мій батько».
  "Де ти насправді сидів, коли все стало цікаво?"
  «Тато ледь не вискочив зі шкіри, коли ми повернулися на борт і дізналися, що відбувається. Він був переконаний, що будуть проблеми, тому він послав нас вниз». Вона захихікала. «Ми бачили, як Рамірес зашкалював. Це було чудове видовище».
  «Кросівки», — засміявся я.
  Паула спокійно сказала: «Ми також знали, що містер Кемпбелл дасть вам вітер, як тільки ми виконаємо». Ми подумали, що ви не захочете, щоб там були шпигуни, тому ми залишилися внизу».
  — Гадаю, він уже пробачив нас, — сказав я.
  «Кейн теж на борту, ми це знаємо», — сказала Клер, раптово поважніша.
  «Мабуть, було неприємно розпитувати його. Ви багато чого навчилися?»
  «Це було жалюгідно, і ми практично не стали мудрішими. Кейн — нудьга».
  Клер простягнула через стіл мою руку.
  «Шкода тобі, Майку», — сказала вона, і я знову відчайдушно захотів побути з нею на хвилинку наодинці. У цю мить, наче за командою, увійшов Кемпбелл. Наші руки розвелися, і Клер підвівся, щоб снідати. За сніданком, у присутності Джорді, я коротко розповів Кемпбеллу, що сталося минулої ночі. Коли я закінчив говорити, він навіть посміхнувся. «Ісусе, як би я там був».
  «Спочатку ти був так розлючений через це», — запротестувала Клер. Він зітхнув. 'Я знаю, я знаю. Але іноді потрібно просто завдати удару у відповідь, не думаючи про наслідки. Можливо, я надто старію і боюся за власну шкіру». Він подивився на Джорді.
  «Скільки часу знадобиться Раміресу, щоб усунути пошкодження?»
  — До біса довго, якби він мав у своєму розпорядженні лише приміщення в Нукуалофі. Цей двигун більше ніколи не запуститься, якщо Джим правильно виконав свою роботу».
  «Він просто заразиться грипом», — передбачив Кемпбелл.
  «Йому просто привезуть новий двигун і купу механіків, щоб його встановити; Принаймні я б. Я даю йому три тижні — щонайбільше чотири, — перш ніж він знову прийде за нами».
  — Це велике море, — сказав я. — Він може ніколи нас не знайти.
  — Він дещо знає про Соколиний острів, і може здогадатися, що ми теж. Але будемо сподіватися, що ти правий, — сказав Кемпбелл, піднімаючи склянку з апельсиновим соком. «Вітаємо, капітане Флінт. Ніколи не думала, що на старості років буду на...
  опинився б на піратському кораблі, і я все ще не знаю, чи мені це так подобається. Але ти добре попрацював».
  Він зробив ковток і продовжив: «Сподіваюся, Рамірес не звернувся до поліції».
  — Скоро ми дізнаємось. Я поставив хлопця на фок-щоглу, щоб він озирнувся, — сказав Джорді. Кемпбелл склав руки на столі. «Тепер нам потрібно поговорити про Кейна».
  Він був не проти того, щоб залишити його на борту з деяких дуже розумних причин. За Кейном потрібно було постійно стежити; йому потрібно було поїсти, провітрити повітря та попросити когось спостерігати за його очевидно слабким здоров’ям. Він був як камінчик у черевику, постійне джерело роздратування, яке будь-кому діяло на нерви. "Поки він залишається з нами, він є проблемою", - сказав Кемпбелл. «Він не сказав нам нічого важливого, я сумніваюся, що він взагалі щось знає, і він становить небезпеку для всіх нас. Що ми можемо з цим зробити?»
  — Ти не думаєш, що він стане в пригоді як заручник? Я запитав. Джорді та Кемпбелл розчаровано дивилися на мене. «Майк, для Раміреса він навіть менш важливий, ніж для нас. Вони скручують йому шию, не змигнувши оком. Його єдина цінність може полягати в тому, що він міг би бути свідком, якщо поліція щось зробить... і навіть у цьому я не впевнений».
  «Схоже, Рамірес тримав язика на замку. Патрульний катер уже наздогнав би нас, — сказав Джорді.
  «Можливо, — відповів Кемпбелл, — але я все одно хочу, щоб наші дупи були закриті. Я хочу, щоб Кейн зробив заяву, яку може підтвердити хтось на борту, хтось, хто з ним безпосередньо не пов’язаний. Один із твоїх звичайних матросів може це зробити, Джорді. А потім я хочу його кудись кинути».
  — Можливо, на непридатному для життя острові? Я сказав. «Більше піратства?»
  — Я згоден з тобою, — сказав Джорді. — Давайте поглянемо на карти.
  Майже одразу знайшов те, що шукав. Біля найпівнічніших островів групи Тонга, зовсім недалеко від нас, лежить острівець Мо'унга 'оне. Згідно з Лоцманською книгою, там було село і в ньому був пляж, куди за гарної погоди можна було легко пришвартуватися. Ми задумалися на мить, але не знайшли жодних заперечень. Зрештою Джорді трохи змінив свій курс. Кемпбелл пішов поговорити з Кейном. Я не хотіла його бачити того ранку.
  Через мить Кемпбел повернувся й знову сів.
  «Це вирішено», — сказав він. «Він напише все, що ми захочемо, — каже він, — але я сказав йому дотримуватися фактів, які він знає — або каже, що знає. Він хоче врятувати власну шкуру, але без проблем допомагає своєму великому другу Джиму Хедлі. Справді, гарний джентльмен. Він хворий, я думаю, лихоманка від того вогнепального поранення, але кілька днів відпочинку на тропічному
  «Острів, він швидко повернеться на правильний шлях. Остров'яни за певну плату опікуватимуться ним, поки ми чи поліція не приїдемо за ним. Немає іншого виходу, Майк».
  Чесно кажучи, мені так само хотілося, щоб він пішов, як і іншим. Мені було важко тримати його так близько до мене, але все одно я не могла з ним впоратися.
  Ми залишили Mo'unga 'одного на ранок, поки Джорді та троє інших хлопців висадили Кейна. Він був готовий, навіть дуже нетерплячий, і, здавалося, ні хвилини не хвилювався про те, як довго йому доведеться залишатися на острові. Після повернення Джорді сказав, що жителі острова зустріли прибуття Кейна спокійно, доброзичливо і без запитань. Мабуть, у них на острові раніше були кораблі з білими людьми. Джорді запитав, жестикулюючи та всілякими мовними зворотами, чи знають вони щось про Соколиний острів. Найбільше він досяг, дико розмахуючи руками та імітуючи виверження вулкана. Це викликало багато сміху та хихікання, а також підтвердження того, що щось подібне дійсно відбувається північніше. Однак Джорді нічого більше не дізнався.
  І ось ми позбулися Кейна вдруге, і знову всі відчули полегшення. Цей чоловік може бути вбивцею, а може й ні, подумав я, але він, безперечно, був неприємним.
  Коли ми повернулися в дорогу, Джорді якось сказав:
  «Тепер ми майже на шляху між Фонуа Фо'ое та Мінервою. Якщо пощастить, ми можемо почати днопоглиблення завтра, якщо ти хочеш, Майк».
  «Ми повинні використовувати кожну секунду, яку дав нам Джим Тейлор», — сказав Кемпбелл. «Ми могли б почати відразу.-*
  Адже ми для цього і прийшли. Ходи випити кави, Майку, я хочу з тобою дещо обговорити».
  Наливаючи каву, він сказав: «Ти двічі добре мене налякав днями в Нукуалофі. Спочатку, коли я помітив, що ти робиш, і знову, коли ти розповів мені, що знайшов. Як ти думаєш, Рамірес планує напасти на нас, як справжній пірат?»
  «З того, що ви мені тоді сказали про шахтарські страйки, я вважаю, що він цілком здатний зробити щось подібне, якщо йому це зручно. Піратство також не надто складне в цих водах; воно все ще існує. Очевидно, це сталося зовсім недавно з Joyita , хоча вони ще не повністю це зрозуміли».
  «Так, я читав про це».
  «Навіть зараз піратство трапляється регулярно неподалік, у водах Індонезії, на Багамах, скрізь. Так, Рамірес атакує, коли це підходить його меті. Мені здається, він дозволяє нам провести дорогу туди, де знайшли бульби, а потім усуває нас із дороги. Про це не співає півень».
  «Він хотів би позбутися нас, якби знав це», — сказав Кемпбелл.
  «Просто щоб відкинути нас? Так, можливо, ви маєте рацію. Але він має щось інше на думці, перш ніж дійде до цього моменту».
  'Що потім?'
  — Йому ще треба нас знайти, — спокійно сказав я. Кемпбелл на мить замислився над цим. «Хм, у цьому щось є. Як ви тоді сказали, море до біса велике. Нам не потрібно турбуватися, поки ми залишаємося у відкритому морі. Але коли ми входимо в якийсь порт, він знову помічає нас».
  Він тарабанив по столу. — Але, можливо, він випадково дізнається, де ми знаходимось, — і я просто хотів поговорити з тобою про це.
  Я запитально подивився на нього.
  «У нас є сильні хлопці, і я знаю, що вони можуть битися, якщо доведеться, але чи вони? Ви сказали, що у Раміреса близько тридцяти людей.
  «Це залежить від способу бою. Можливо, ми позбавили Раміреса всієї його зброї, а можливо, ні. Якщо він буде стріляти в нас, ми точно відступимо. Якщо мова йде про рукопашний бій, то у нас є хороші шанси».
  — Навіть двоє проти одного?
  «Я бачив, як хлопці зайняті. Гаразд, це був несподіваний напад, але він вимагав приблизно стільки ж зусиль, скільки вечір катехизису. Наші хлопці – загартовані борці, кожен із них. Рамірез має лише діри від порту.
  «Сподіваюся, ви маєте рацію. Все ж я хочу поговорити з нашими хлопцями. Вони мають право знати, за що вони борються».
  — Вони давно це знають, — тихо відповів я. «Вони бачили лікарню на Танакабое».
  'Це правда. Але чоловіки мають право на правду. Вони точно не знають, що ми шукаємо, і я зараз їм скажу. Немає шкоди пообіцяти їм великий бонус, коли це закінчиться, незалежно від того, знайдемо ми щось чи ні».
  — Я впевнений, що вони всі прийдуть і подивляться, коли ми викинемо земснаряд за борт. Тоді ти можеш їм сказати, — сказав я.
  Рано вранці наступного дня ми почали готувати лебідку. О десятій годині вся команда Кемпбелла була на палубі навпроти нього. Він став на лебідку, опустився на стілець і привітно подивився на чоловіків.
  «Ви приблизно знаєте, що ми робимо», — почав він. «Але не все. Тому я вам зараз скажу – офіційно. Ви знаєте, ми вже копали туди-сюди, а тепер я скажу вам, що ми шукаємо».
  Він підняв шматок марганцівки.
  «Це марганцева конкреція. Дно океану всіяне ними. Виявляється, ця бульба нічого не варта, але вид, який ми шукаємо, коштує великих грошей». Він недбало викинув бульбу за борт.
  — У будь-якому випадку, джентльмен на ім’я Рамірез намагається нам завадити. Я припускаю, що ви це вже знаєте - звідси дивні речі, які відбуваються протягом останніх кількох тижнів. Тепер я хочу, щоб ви уважно слухали. Рамірес також женеться за цими бульбами через гроші — і я також, ви повинні це знати. Різниця в тому, що я думаю, що вистачає на всіх, і мені не обов’язково мати все. Я не буду турбувати Раміреса, якщо він залишить мене в спокої, але на його борту є ціла армія найманців, які готові діяти».
  Щодо останнього у мене були сумніви. Я був переконаний, що Кемпбелл зовсім не мав наміру ділитися своєю знахідкою із Суарес-Наварро, хоча його мотиви, можливо, були трохи благороднішими, ніж у Раміреса.
  «Я хочу, щоб ти знав, на чому ти стоїш. Перш ніж прийняти рішення щодо цього, я просто хочу сказати, що ви можете очікувати великого бонусу в кінці подорожі, незалежно від того, пощастить нам чи ні. Назвіть це оплатою за небезпеку. Якщо нам пощастить , я створю компанію, щоб використовувати наше відкриття, а потім виділю п’ять відсотків акцій, щоб розділити між вами. Це може здатися небагато, але я можу вам сказати, що це не маленький подвиг. Це може зробити всіх вас мільйонерами».
  Де-не-де чулася захоплена балаканина і навіть оплески. Джорді сказав: «Мені здається, я говорю від імені всіх, містере Кемпбелл. Це щедрий жест, але він насправді не був потрібним. Ми повністю за вас».
  Почулося схвальне бурчання. Джорді підняв руку. «Я хочу сказати ще одну річ», — сказав він. «Мені здається, Теффі Морган із задоволенням відмовиться від своїх пільг, якщо отримає подвійний пайок до кінця подорожі!»
  По палубі прогримів гуркіт сміху.
  — І навіть не це, шкіпере! Віддайте мені того виродка, який спалив ту лікарню! — крикнула Таффі.
  Сміх затих до сердитого гарчання. Ще навіть не було дня народження Хедлі, як він потрапив до рук одного з хлопчиків. Кемпбел знову підняв руку. «Гаразд, тоді вирішено. Якщо ви хочете дізнатися більше про ці бульби, просто запитайте Майка, він знає про них усе. А тепер нам краще йти, поки не з’явилася Сирена ».
  Він спустився з лебідки. Ми могли б почати.
  З першої спроби земснаряд врізався в дно на висоті 13 000 футів. Коли ми підняли його, там було чимало бульб. Екіпаж бачив досить багато цього раніше, але цього разу їм було цікавіше. Денні взяв один і запитав: «Ці речі стільки варті?»
  «Можливо, і я щиро на це сподіваюся. Я скажу тобі якомога швидше».
  Я відніс перші кілька зразків до лабораторії та взявся до роботи. На палубі я чув, як хлопці знову прив’язували драги, а Джорді викрикував свої накази, коли «Есмеральда» знову рушила. Я не був зайнятий, коли зайшли Пола та Клер.
  «Ми тут, щоб побачити, чи можемо допомогти», — сказала Клер. — Мабуть, у вас повні руки.
  Я потер підборіддя. Жоден з них не міг користуватися мікроскопом без практики, але вони були корисні для іншої роботи. — Сподіваюся, ти добре вимиєш посуд, — сказав я, помахавши скляним посудом. «Цей матеріал потрібно прополоскати та висушити після кожного тесту».
  Я зроблю, — сказала Паула. Вона подивилася на мій робочий стіл. «Це виглядає як щось зі старомодного фільму жахів».
  «Ну, я ще не доктор Франкенштейн, хоча нічого не можу гарантувати, якщо зрештою не вийде. Клер, треба ще багато попрацювати. Ви також іноді допомагаєте батькові в цьому. Як ви думаєте, ви можете впоратися з цим?»
  'Природно. Просто скажи мені, що робити».
  Почав розбирати бульби. Працювати на борту вітрильного корабля, який нахилявся, я не навчився в університеті, але мене вразило, як швидко я адаптувався. Я створив кілька цікавих систем, щоб впоратися з коливаннями. Ми не могли дозволити собі ставати на якір кожного разу, коли я знімав свої вимірювання, і здуття часто було гіршим. Я саме перевіряв деякі попередні результати, коли відчув, що «Есмеральда» сповільнилася, а через мить лебідка знову почала обертатися. Джорді зайняв позицію для наступної спроби.
  «Паула, ти можеш розібрати цю установку та почистити її?» Я запитав. «Незабаром прибуде ще один вантаж бульб».
  Вона пішла на роботу, а я підійшов до Клер, щоб допомогти їй з розрахунками.
  «Це дані лебідки з положенням і глибиною. Це дані зі спектрографа разом зі списком негативів. Це кількісний аналіз і це пронумерована половина бульби. Все це потрібно окреслити. Цього разу я зробив це сам, але наступного разу просто назву цифри».
  Я був у своїй стихії. Ця допомога в повсякденній роботі все змінила. Я зрозумів, що це значно прискорить роботу. Ми ще мали багато зробити. Я взяв це до уваги
  Я мав на увазі, що ми не відразу потрапимо в яблучко, і виявився правим. Результат першої спроби був посереднім, саме того, що традиційний океанограф очікував би від звичайної тихоокеанської марганцевої конкреції. Ми з Клер вийшли на палубу подихати свіжим повітрям і побачили, як земснаряд вилетів за борт. Я подивився на повітряні бульбашки, які з’явилися, і ми тихо пішли до передньої палуби. Я запропонував Клер сигарету. Коли ми проходили повз, інші озирнулися, а Лан гукнув із лебідки: «Знайшли щось?»
  Я похитав головою, усміхаючись. — Ще ні, Лане, але ти ще не можеш цього очікувати.
  «Тато розповів мені все, що ти запитував Кейна. Ви думаєте, він казав правду?»
  'Забудь це. Він усе це висмоктав».
  — Ви ж не очікували, що він зізнається у вбивстві? Звичайно, він бреше».
  — Я мав на увазі не це, Клер. Цікаво, що я не думаю, що він нікого вбивав - принаймні не своїми руками. Я вірю йому, коли він каже, що Гедлі все це зробила. Я не думаю, що у Кейна достатньо сміливості вчинити вбивство, але я вірю всьому про Гедлі. Я думаю, що це психопат. Кейн натякнув, що навіть Рамірес не може його контролювати. Звичайно, це не має значення в довгостроковій перспективі. Якщо ми спіймаємо їх усіх, Кейн буде визнаний таким же винним, як і решта, і засуджений відповідно».
  — Тоді ви думаєте, що він збрехав про щось інше.
  «Справді, хоча я не знаю, що. Це було щось у його поведінці, коли я запитав його про Марка. У ньому було щось страшне, щось у його очах, чого я не могла впізнати. Я думаю, що сталося щось навіть гірше, ніж ми підозрювали. Але в загальних рисах історія зрозуміла».
  Клер злегка здригнулася. «Мені не подобався Марк — звичайно, не після того, що він зробив зі мною, — але мені все одно було його шкода. Який жахливий спосіб покінчити з життям».
  Я кивнув. — Не думай про це занадто багато, Клер. Він мертвий і тепер нічого не відчуває. Світ для живих».
  І ти одна з живих, — подумав я, дивлячись на неї збоку. Над морем не світив романтичний місяць; натомість ми сиділи під палаючим світлом тропічного сонця. З салону також не було пісні про кохання. Чути було лише скрегіт лебідки та гул дизеля. «Клер, як тільки ми завершимо це успішно, я хотів би познайомитися з тобою ближче — набагато краще», — тихо сказав я. Вона подивилася на мене скоса. — І якщо ми не завершимо його успішно, ти збираєшся піти?
  — Звучить не дуже мило.
  «Так і повинно бути».
  Фік мовчав, ламаючи голову в пошуку потрібних слів.
  «Для мене це зовсім новий досвід», — сказала Клер з теплим гумором у голосі. «Мені ніколи не доводилося докладати зусиль. Здебільшого мені доводилося майже силою відганяти панів...
  'Я не хочу-'
  ...тому що я не знала, чи подобається мені цей чоловік, чи тому, що іноді я думала, що вони хочуть мене як багату доньку - ті, хто ніколи не бачив у його грошах перешкоди. Але я не думаю, що це ваша проблема. Або ви думаєте, що багаті можуть одружуватися лише з багатими?»
  Я саме збирався огризнути, коли зрозумів, що вона дражнить мене. Її очі сяяли приглушеною веселістю — і, як я збентежено подумав, також любов’ю. Я слабко сказав: «Клер, є всі види…»
  Вона мовчки чекала, але я просто не міг вимовити слів.
  «Ускладнення? Але ми можемо впоратися з цим. Майку, ти часом страшенно дурний... але від цього ти тільки солодший».
  Після незручного мовчання зі свого боку я зітхнув: «Блін, Клер, я зовсім не так планував».
  «Я занадто сильно тисну на тебе, Майку?» Чому б вам просто не сказати, що ви думаєте?»
  Ось що я зробив. «Ти вийдеш за мене заміж?»
  Вона на мить опустила голову, потім подивилася на мене. — Звичайно, — сказала вона. «Нас вінчає перший священик, якого зустрінемо. Господи, Майк, я думав, ти ніколи цього не придумаєш. Згідно з етикетом, дівчатам дозволяється робити пропозиції тільки у високосний рік, але я справді цього не міг дочекатися».
  Я відчував себе надзвичайно щасливим і повністю виснаженим водночас. «Ну, блін, Дж
  блін, — сказав я, і ми обидва розреготалися від чистої радості. Звичайно, я хотів би відразу взяти її на руки, але навіть тут нам не вистачило для цього усамітнення, тож довелося міцно тримати одне одного за руки. Клер сказала: «Майку, давай трохи помовчимо. У тата зараз достатньо думок. Я думаю, що йому це дуже подобається; але я хочу бути повністю впевненим у цьому спочатку, і я не думаю, що хтось інший повинен почути це раніше».
  Я погодився з нею. У той момент я погодився з нею в усьому. Ми трохи посиділи, обмінюючись звичними дурницями, поки знову не піднявся земснаряд. Я не пам’ятаю, як ми повернулися в каюту; Я думаю, що ми плавали.
  III
  Ми рухалися майже безперервно, зупиняючись кожні десять миль на нашому шляху до Мінерви. Ми драгували до тих пір, поки була крапка денного світла, і я навіть їв їжу в лабораторії. Дівчата дуже допомагали, але роботи було ще багато. Я почав боятися, що мій запас хімікатів скоро закінчиться. Мене дуже турбувала одна річ. Нас постійно переслідували члени екіпажу, які приходили в лабораторію, щоб подивитися, що ми робимо. Мало того, що вони хотіли побачити хороші результати, я також помітив, що Теффі Морган організовувала ставки на вміст кобальту в кожній знахідці. Я вирішив поговорити про це з Джорді.
  «Слухай, це займає надто багато часу», — сказав я. — Скажи їм, щоб вони трохи помовчали.
  Він іронічно засміявся. «Ти ж не хочеш знищити їхній ентузіазм, чи не так? Знаєте що, давайте мені щоденні результати кожної знахідки, і я розміщу це на дошці оголошень».
  'Гарна ідея. У Клер є результати.
  Джорді запхав тютюну в люльку. «Кемпбелл має щось на совісті з цією обіцянкою, що ми всі можемо стати мільйонерами. Як ви думаєте, він буде правий?»
  «Він людина слова».
  — Я в цьому не сумніваюся, — сказав Джорді. «Мені просто цікаво, чи зможе він це зробити. Якщо десять чи п’ятнадцять мільйонів фунтів — це лише п’ять відсотків від того, що він очікує заробити, тоді, я думаю, він очікує величезного прибутку».
  «Він, Джорді», — відповів я поважно. 'І я. Сподіваюся, якщо ми щось знайдемо, то це буде феноменально. Якщо у мене є хвилинка, Кемпбелл повинен зробити кілька цифр. Тоді ви зможете побачити це своїми очима».
  <*Він це вже зробив.'
  — А він тільки почав, — підбадьорив я його.
  — Побачимо, — сказав Джорді, якого це не вразило. Ми драгували — і драгували — і драгували. Потім ми досягли мілкого дна на майже 4000 футів. «Мінерва», — був лаконічний коментар Джорді.
  «Добре», — відповів я. «Гарна навігація, Джорді. Ми збираємося впоратися з нею згідно з планом і провести днопоглиблювальні роботи по всьому шляху. Але спочатку мені потрібні зразки з середини рифу, принаймні туди, де це безпечно».
  — Хіба це не марна трата часу? Кемпбелл відразу захотів знати.
  «Ми не дізнаємося, поки не зробимо це. Я просто хочу знати для статистичних цілей, а також у зв’язку з моєю теорією».
  Це справді виявилося марною тратою часу. Ми драгували на глибині 2000 футів і підняли відро, повне пемзи, мертвих коралів і черепашок. Жодної бульби. Хлопці виглядали дуже засмученими, але я їх заспокоїв. «Я начебто цього очікував, тому не хвилюйтеся. У нас набагато більше шансів навколо рифу. Принаймні тепер ми можемо викреслити цю частину з нашого списку; Я просто мав бути впевненим».
  Ми повернулися старим курсом до краю Мінерви й почали обпливати його по колу в десять миль, поставивши земснаряд у глибоку воду. Джорді вирахував усе це на карті. — Це буде близько шістнадцяти драг, або, скажімо, чотири дні.
  Виявилося, що це зайняло трохи більше часу, але за п’ять днів ми пройшли повне коло і так і не знайшли нічого. Кемпбелл, який завжди першим вставав і останнім лягав спати, знову почав втрачати свій ентузіазм. Його кисле обличчя погано вплинуло на екіпаж, який до того часу засукав рукава».
  «Ти впевнений, що ми зараз у правильному місці?»
  — уже вкотре запитав Кемпбелл.
  — Ні, я не знаю, — промовив я. Я сам був напружений, втомлений і розчарований, і, звичайно, не в настрої ставити дурні запитання. «Я нічого не знаю напевно. Я можу запропонувати вам теорії, але нічого з певністю».
  Джорді заспокоївся. «Ви повинні пам'ятати, що Рамірес був там, коли ми приземлилися в Тонга. Я думаю, що ми в хорошому місці».
  Я віддав би все, щоб знати, де зараз Рамірез. На мою думку, вони мали достатньо часу, щоб відремонтувати свій двигун. Якби ми мали хоча б мале уявлення про те, скільки насправді знав Рамірес, ми б краще знали, чого від нього очікувати. Кемпбелл був тим, хто висловив мої думки. Цікаво, де буде Суарес-Наварро? А де ті кляті виродки? Що нам робити, Майку?»
  «Просто продовжуй. Ми прямуємо назад до Валкенейленду паралельним курсом».
  «На схід чи на захід?» — спитала Джорді.
  Я знизав плечима й помацав кишеню.
  «У когось є монета? Ми могли б також мати за це кидок».
  Кемпбелл презирливо пирхнув.
  У Джорді була більш практична пропозиція. 'Чому б не так? Ми беремо наш зовнішній курс як центральну лінію, а потім пливемо назад зигзагом . Потім ми проводимо днопоглиблення в кожному куті зигзага».
  «Це звучить розумно», - сказав я. «Давайте зробимо це».
  Тож ми повернулися назад, у тій самій, дещо нудній рутині. Двигун лебідки завив, ківш із бризком увійшов у воду й через кілька годин знову піднявся з вантажем матеріалу, який я згодом міг викинути як марний. Не те щоб хлопців не було, але це були не ті хлопці, яких ми шукали. Екіпаж був зайнятий обслуговуванням корабля та приладів, і ми придумували всілякі ігри та вправи, щоб згаяти час. Джорді занепокоївся станом лебідки. "Ми використовуємо це занадто багато", - сказав він. «У нас немає часу на технічне обслуговування. Потім є кабель, який насправді потрібно постійно чистити та змащувати. Я боюся, що днями він зламається, якщо ми не будемо обережні».
  Кемпбелл на мить замислився, закусив губи, а потім сказав: «Ні. Ми повинні продовжувати, поки у нас є лідерство. Ти просто маєш зробити все можливе, Джорді.
  Я знав, про що він думає. Зараз ми були в морі більше двох тижнів, і Рамірес був готовий знову відплисти, якщо він цього ще не зробив. Поки ми були в морі, існував розумний шанс, що він нас не знайде, але кожен порт був для нас надзвичайно небезпечним.
  *І ось ми продовжили наш зигзагоподібний шлях до Соколиного острова, марно шукаючи, здавалося б, безплідне дно океану. А тут раптом перекусили!
  Мій голос тремтів, коли я назвав життєво важливу фігуру Клер. «К-кобальт, 4,32 відсотка».
  Вона злякано підвела очі. — Я не зрозумів цього, Майку, або, принаймні, я думаю, що зрозумів.
  Похитнувшись, я сказав: «Ось воно — 4,32% кобальту!»
  Ми безмовно дивилися одне на одного. Нарешті я обережно сказав:
  «Ми все ще проводимо деякі вимірювання останнього зразка. Багато. Паула! Все потрібно знову вимити і бути чистішим, ніж будь-коли!»
  І ми втрьох взялися за роботу, яка раптом перестала бути нудною.
  Результати склалися навколо мого першого відкриття, наприклад, кульові отвори Кемпбелла навколо моєї на мішені, 4,38, 4,29. Я перераховував його чотири рази і завжди з однаковим високим результатом.
  Я хрипким голосом сказав: «Блін, я мушу попередити Джорді, що він змінює курс».
  Я виліз на палубу, залишивши дівчат, що раділи. За кермом був Лан. «Повертайся!» — крикнув я. «Ми повинні повернутися до останнього місця».
  Його очі широко розплющилися. — Не кажи мені, що ти щось знайшов?
  «Розраховуйте на це! Де Джорді?
  — Він не на службі. Я думаю, що він у клітці».
  Залишивши курс на Лана, я помчав сходами вниз до нашої каюти. Однак Джорді не поділяла мого ентузіазму. — Чотири відсотки — це навіть не десять, — поважно сказав він.
  «Джорді, дурню! Це вдвічі більше, ніж коли-небудь було знайдено в конкреціях марганцю, окрім тієї, яку ми мали в Лондоні. Мабуть, ми досягли краю цього концентрованого шару.
  «Добре, але що тепер?»
  — Ми пливемо назад над цією частиною й уважно стежимо за ультразвуковим датчиком. Це точно зробить нас мудрішими».
  Джорді підняв ноги з ліжка й натягнув штани. «Можливо, ти, але не я. Добре, що ми завжди так точно записували свою позицію».
  — Давай, ми скажемо босу.
  Кемпбелл уже почув гарну новину. Ми знайшли його в лабораторії з дівчатами з моїми нотатками перед ним. Він повернувся до нас, його очі сяяли від хвилювання. — Ми в порядку, Майку?
  Раптом я став обережним. «Ми дещо знайшли, — обережно відповів я, — але чи справді це те, на що ми сподіваємося, ще невідомо».
  «О, ці вчені теж», — прогарчав Кемпбелл. «Хіба ти ніколи не можеш сказати щось прямолінійне?»
  Я схопив графік, який зробив на основі вимірювань ультразвукового датчика. «Тут є хребет, — сказав я, — приблизно з півночі на південь. Його вершина знаходиться на висоті менше дев’яти тисяч футів, приблизно трьох тисяч метрів, під водою. Ми виловили цю головну бульбу тут, на східній стороні хребта, на висоті одинадцять тисяч футів. Тепер я хочу перепливти цей хребет під прямим кутом, прямуючи на схід — сюди. Я хочу знати про глибину води».
  — Думаєш, це якось пов’язано з цим?
  «Можливо. Це може бути природний збірний басейн для найбільшої кількості конкрецій у цій області, набагато більшої, ніж у наймілкіших областях, хоча ніде ми не знайдемо шар товщиною більше однієї конкреції».
  — Я думав, вони у великих купах, як кургани.
  «Ні, не так», — відповів я. «Принаймні їх ніколи не знайшли таким чином. Найкращий доказ, який ми отримали з глибоководних фотографій, полягає в тому, що є ділянки морського дна, які досить нерівні під шаром опадів. Це вказує на те, що там може бути набагато більше бульб, але в цьому випадку вони припинили рости на довгий час, тому що були відрізані від свого життєзабезпечення — самої морської води».
  Але цього разу інші були не в настрої на мою імпровізовану лекцію. Мені довелося оформити це інакше.
  «Не бійтеся, ці мільярди тонн бульб точно там, навіть якщо вони товщиною лише в один шар. Є ще стільки речей, які нам потрібно з’ясувати».
  Ми повернулися до нашого останнього місця днопоглиблення. Коли я вийшов на палубу, то побачив, як екіпаж дещо смішно схилився через поручні, щоб перевірити, чи зможуть вони дивовижним чином побачити щось. "Добре, куди?" — спитала Джорді.
  «Я намалював олівцем лінію на його карті: «Дотримуйтесь цього курсу, будь ласка».
  Поки ми пливли, я пильно стежив за слідом ехометра. Лінія вказувала на те, що вода поступово глибшала, не раптовий спад, а пологий схил, наче з височини на низину. Коли ми пройшли близько десяти миль, дно знову почало підніматися з глибини понад вісім тисяч футів. Переконавшись, що це не просто місцева річ, я сказав: «Я хочу повернутися на дві хвилини».
  «Добре», — сказала Джорді та вигукнула кілька вказівок. В основному ми це робили на мотоциклі, тому що пересуватися тут було надто ризиковано. Я був вдячний за гарну погоду та спокійне море, тому що це давало нам менше шансів дрейфувати. На одну мить із ревнощами я подумав, наскільки легше щось подібне на землі. Кемпбелл глянув через моє плече. 'Що ти думаєш?'
  «Там внизу якась долина», — відповів я. «Ми зійшли з хребта, перетнули цю долину і зараз піднімаємося на хребет навпроти. Тепер я хочу повернутися до найглибшої точки і копати там, приблизно на тринадцять тисяч футів».
  Кемпбелл потер підборіддя. «Досить глибоко для комерційного днопоглиблення за допомогою кабелю. Ви витрачаєте занадто багато часу на опускання та підняття».
  «Якщо матеріал достатньо багатий, він, безумовно, буде вартий уваги».
  Усі вже знали, що щось відбувається, і земснаряд перевіряли з великим нетерпінням. Ян був за лебідкою, а сам Джорді за штурвалом, щоб утримувати «Есмеральду» на позиції. Здавалося, минуло багато часу, набагато довше, ніж зазвичай, перш ніж Лан відчепив лебідку й сказав: «Вона тут».
  Рука Джорді потяглася до елементів керування двигуном. Кемпбелл дивився з підозрою, стурбований, як стара мати, Дж
  курка. — Будь обережний, Джорді, заради Бога, нехай щось не піде не так.
  Есмеральда поповзла вперед, сприймаючи натяг троса. Подумки я бачив земснаряд на дні тієї ущелини, який шкрябав у найглибшій темряві, ковтаючи конкреції та інші камені своєю пащею, наче якийсь доісторичний монстр. Час настав. Лан знову запустив лебідку. Барабан почав обертатися, і екіпаж почав складати мокрий і слизовий кабель у трюм, коли він збігав з барабана. І знову здавалося, що це займе багато років. Напруга зростала, поки ми не відчули, як наші нерви майже чутно затремтіли.
  Таффі хрипко сказала: «Ісусе, Лан! Поспішай!'
  — Нічого з цього, — спокійно відповіла Джорді. «Спокійно, Лан, у тебе все добре».
  Тринадцять тисяч футів — це великий шлях, майже чотири з половиною кілометри. Потрібно багато часу, щоб підняти повний дисконний гачок з такої глибини, особливо якщо ви не надто довіряєте своєму кабелю і тому повинні ставитися до цього легко. Інакше ніхто б не підійшов подивитися, поки відро не підняли всередину, але тепер усі стояли біля поручнів у очікуванні. Коли земснаряд нарешті сплив на поверхню, знайшлося багато бажаючих намотати його. Джорді передав кермо Денні, а тепер швидко підійшов, щоб спорожнити земснаряд. Купа бульб котилася по палубі разом із звичайною кількістю слизу. Таффі нахилилася й взяла ріпку. — Зовсім не виглядає інакше, — сказав він із удаваним розчаруванням.
  — Ідіот, — крикнув Лан. «Залиш це Майку. Він знає, що робити».
  Я допоміг йому сподіватися.
  — Як довго, Майку? — спитав Кемпбелл.
  «Третя година, як завжди. Це просто не може бути швидше».
  Насправді це зайняло ще більше часу. Лабораторія була не надто великою, і нам утрьох працювати було досить важко. Тепер Кемпбелл наполягав на тому, щоб прийти подивитися; Де б він не стояв і не сидів, він постійно був на нашому шляху. Нарешті, серед гучних протестів, я змусив його вийти, хоча я продовжував чути його нетерплячі кроки по проходу. Після трьох годин і 45 хвилин аналізу я відчинив двері і сказав:
  «Вітаю, містере Кемпбелл. Ви щойно народили бульбу з 9,7% кобальту».
  Його очі почали сяяти. «Ми його взяли! Клянусь Богом, він у нас!
  — Прямо посередині! — відповів я так само захоплено. Він припав до стіни й глибоко зітхнув. «Ніколи не думав, що нам вдасться. Я завжди думав, що це неможливо». Через кілька хвилин його мозок знову запрацював. «Яка щільність?»
  — Десять фунтів за квадратний метр. Це займе вас перші кілька років».
  Його усмішка ставала все ширшою і ширшою.
  «Всі в каюту. Це треба випити. Спустіть Джорді».
  У салоні він відкрив шафу з алкогольними напоями, дістав пляшки з віскі та джином і енергійно почав наливати щедрі келихи. Нам з Клер вдалося протриматися в коридорі лише стільки, щоб швидко обійняти, а потім приєднатися до нього та Паули, а за мить пізніше — сяюча Джорді.
  «Ось тобі, Майк. Чудова робота», — сказав Кемпбелл із великим запалом. Я звучав разом із усіма, і ми, сміючись і підбадьорюючи, пили за наш успіх. — Ми ще не закінчили, — застережливо сказав я. «Нам спочатку потрібно визначити розмір шару та багато іншого».
  — Я це знаю, я це знаю, — недбало вигукнув Кемпбелл. «Але це деталі. Ми це зробили, ти це розумієш, Джорді?»
  «Я дуже рада за вас», — офіційно відповіла Джорді.
  'Ниття. Я радий за всіх нас. Як щодо подвійного вуха для хлопців, Джорді, з моїми компліментами?
  Він зробив широкий жест у бік добре укомплектованої шафи з алкогольними напоями.
  — Хм, я ще не знаю, — обережно сказала Джорді. — Ми також повинні підтримувати баржу в плаванні. Хто не на службі, той може прийти по склянку, а іншим доведеться трохи почекати. Емоції вже достатньо нагрілися». З посмішкою він продовжив: «Я зараз не на службі».
  Кемпбелл розреготався. «На що ти звертаєш увагу?»
  Джорді на мить нахилилася до мене. «Ми все ще невдоволені. Куди ми зараз йдемо?»
  Я думав. «Дев’яносто градусів від вашого останнього курсу на південь. Скажіть керманичу стежити за ехометром і триматися якомога глибше. Ми пливемо близько двадцяти п'яти миль. Якщо вода стане помітно мілішою або ми відійдемо надто далеко від курсу, я хочу знати негайно, і Клер повинна була надати тобі остаточний звіт, чи не так?»
  Клер вийняла аркуш паперу з магічними числами й простягла його Джорді, яка негайно піднялася з ним нагору. Кемпбелл подивився на мене. «Це вийшло гладко. Гадаю, у вас є ідея».
  'Більш-менш. Ми зійшли з хребта й поринули в найглибшу частину долини. Тепер я хочу перепливти ту долину, щоб побачити, яка вона довга й широка. Ехометр може надати нам багато корисної інформації, і ми також можемо робити земснаряди між ними!
  Ми почули підбадьорення з палуби. Кемпбелл, який саме наповнював склянку, зробив паузу. «Всі щасливі».
  — Крім Раміреса, — зауважив я.
  «На мене все, що він тоне», — сказала Паула з несподіваною гостротою. Кемпбелл на мить відчув трохи сум, а потім відкинув цю неприємну думку; це був не час думати про ризики. Джорді повернувся до каюти, а Кемпбелл жестом показав на шафу. — Налий сам. Я не покоївка».
  Джорді посміхнувся й схопив пляшку.
  Я викотив бульбу на стіл. «Джорді все ще сумнівається в цінності цієї речі. Я пообіцяв йому, що ви дасте мені кілька цифр».
  Кемпбел тицьнув пальцем у бульбу. — Виглядає не дуже дорого, правда, Джорді?
  «Таке ж цінне, як і інші камені, які ми викопували протягом останніх кількох тижнів», — скептично відповів Джорді.
  «Ця бульба містить майже десять відсотків кобальту. Ми не знаємо, що ще в ньому, тому що Майк дивився лише на кобальт, але ми знаємо, що він також повинен містити досить багато міді та ванадію, плюс, звичайно, залізо та марганець. Що ж, я можу вам сказати з власного досвіду, що валовий дохід від цього становить приблизно чотириста доларів за тонну».
  Джорді ще не переконав. «Мені це не здається занадто великим. Я думав, що це справді дорогоцінне, щось на зразок золота чи платини».
  Кемпбелл радісно посміхнувся й витяг із кишені невелику логарифмічну лінійку. «Ти думаєш, що концентрація постійна на дуже великій території, правда, Майку?»
  «Звичайно. У середині такої концентрації ви можете на це розраховувати».
  — А що ти називаєш великою площею?
  Я знизав плечима. — О, кілька квадратних миль.
  Кемпбелл подивився на Джорді з-під брів, а потім узявся до своєї лінійки. 'Дай мені подивитися. Десять фунтів за... це становить... ну, скажімо, п'ятдесят шість мільйонів доларів за 260 гектарів».
  Джорді, який саме ковтнув віскі, почав сплекати й кашляти.
  Нарешті до Джорді повернувся голос. «Ого, які гроші!
  Наскільки велика територія, де знаходиться цей матеріал?»
  «Я хочу зараз дізнатися», — відповів я. Я бачив, як дівчата здивовано дивляться на Кемпбелл. Раптом мені щось спало на думку. Я сказав Полі: «Ти теж є частиною цього, ти знаєш».
  Вона витріщилася на мене. "Але я... я не..."
  Кемпбелл сказав: «Звичайно, Пола. Ви частина екіпажу. Кожен член борту ділиться прибутком».
  Здивування, мабуть, було для неї занадто великим, тому що вона раптом розплакалася і втекла, ридаючи. Клер кинула на нас щасливий погляд і пішла за нею.
  Я бачив, як Джорді намагався обчислити п’ятнадцяту п’яти відсотків із п’ятдесяти шести мільйонів доларів — марно. Я сказав:
  Ці чотириста доларів за тонну — це валова вартість. Витрати на днопоглиблення та переробку, дистрибуцію та інші подібні речі все ще повинні бути усунені. У вас є якісь ідеї щодо цього?»
  «Так, я знаю», — відповів Кемпбелл. «Коли Марк тоді придумав цю ідею, я трохи подумав. Найбільша проблема – днопоглиблення. Високі частоти кабелю, як ми використовуємо, але з більш товстим кабелем, малопридатні на такій глибині. Ви витрачаєте занадто багато часу, піднімаючи його. Потім я залучив до цього своїх найрозумніших хлопців, і вони придумали гідравлічну днопоглиблювальну машину. Після приблизних підрахунків вони дійшли висновку, що можуть смоктати бульби з висоти 14 000 футів за десять доларів за тонну або менше. Ну, до цього потрібно додати багато речей: переробку, маркетинг, транспорт та інші технічні накладні витрати, оренду земснарядів, технічне обслуговування. Нам довелося б проектувати і будувати власні земснаряди, нам потрібні були б транспортні судна, і ми повинні були б побудувати переробний завод.
  Це можна було б зробити на одному з островів. Я також думаю, що ми можемо отримати підтримку для цього, тому що це означає значний дохід для остров'ян. Але загалом я маю підтримувати компанію, здатну інвестувати круту суму в сорок мільйонів доларів».
  Все це він сказав серйозним, діловим тоном. Клер, мабуть, звикла до такого роду фінансових промов, але ми з Джорді залишилися з нашими вухами. Для Джорджі це був перший смак великих грошей, і я теж, хоча я був трохи більш підготовлений до цього.
  «Великі боги! У вас є стільки? Я маю на увазі, чи можете ви отримати стільки грошей?»
  — Тільки сьогодні. Але тепер мені є що тобі показати. За перші кілька років, я думаю, ми досягнемо чистого прибутку близько сорока мільйонів; Після цього все лише прибуток. На Уолл-стріт буде багато хлопців, які з радістю приймуть цю посаду — або навіть займуть її взагалі».
  Він на мить подумав, а потім продовжив: «Але цього не буває. Коли Суарес-Наварро забрав мої шахти, я вирішив, що більше ніколи не захочу нічого володіти, особливо якщо це так легко забрати. Тож я знову почав займатися піонерською роботою: увійти, отримати швидкий прибуток і вийти. Але це - якось інакше. Я більше цього не дозволю. Я знаю вдома кількох хлопців, яким довіряю. Я хочу врегулювати це питання між ними та собою і, можливо, заради стабільності з деякими іншими урядами настільки жорстко, що жоден Суарес-Наварро чи будь-хто інший не зможе втручатися».
  Він підвівся і вдивився в ілюмінатор на море. «Там десь лежить Тонга. Це матиме частку в компанії. Вони мають ту перевагу, що переробне підприємство майже напевно буде розташоване на їх території. Це буде високоавтоматизована фабрика, так що вона не створюватиме занадто багато робочих місць, але вони збиратимуть податки та частку прибутку. Думаю, вони будуть дуже раді співпраці. Я думав про інше: цей процес бульбоутворення все ще триває, і з того, що сказав Майк, я зрозумів, що він триватиме й надалі — з швидкістю, яку він називає вибуховою. Можливо, ми нарешті зможемо щось видобути, не знищивши всю планету».
  Він повернувся до столу й підняв склянку. «І це досягнення, яким кожен повинен пишатися. Я хочу випити за це».
  Ми так і зробили в урочистій тиші. У будь-якому випадку, я був в захваті від масштабу нашої операції, і я думаю, що інші відчували те саме. Кемпбелл щойно сказав кілька дивовижних речей.
  IV
  Ми продовжували плавати навколо цього району ще тиждень, щоб намалювати підводну долину та провести днопоглиблювальні роботи в різних місцях. Матеріал буквально продовжував сипатися і давав мені купу роботи. Ще потрібно було провести більш детальне розслідування; Єдине, що я хотів на даний момент встановити, це наскільки насичений і послідовний наш сайт.
  На борту «Есмеральди» панувала весела атмосфера . Не те щоб раніше так не було, але депресія через відсутність результату поступилася місцем бадьорому, активному настрою. Екіпаж постійно жартував, хоча вони також уміли негайно вжити заходів у разі потреби. Одного разу я стояв на палубі, подихаючи повітрям, коли до мене приєдналася Пола.
  «Я просто не знаю, що мене охопило, Майку. Знаєте, коли містер Кемпбелл сказав, що я теж буду брати участь у прибутках.
  «Мабуть, просто шок від вашого раптового багатства. У мене теж таке було, знаєте».
  «Я ніколи не вважала себе багатою тіткою», — сказала вона. «Я, мабуть, ніколи не мав на це часу. Ніде довго не затримувався - Америка, Мексика, Австралія, Таїті, Гаваї, Панама. Я такий собі мандрівник».
  «Ти гарна дівчина, Пола», — тепло сказав я. «Не хвилюйся про це. Насолоджуйся цим. Що ти збираєшся робити зі своїм новим багатством?»
  «Не знаю, Майк. Я не така, як Клер. Він звик до грошей, а я ні. Від того, як розмовляє її батько, у мене іноді паморочиться голова від усього цього жонглювання мільйонами доларів».
  «Можливо, ви можете взяти круїз до сонячного Таїті», — сказав я жартома. Однак вона енергійно похитала головою. 'Немає. Я ніколи туди більше не піду. Я ніколи більше не хочу бачити Папеете». Деякий час ми мовчки стояли один біля одного. Тоді вона сказала: «Ні, я думаю, я піду додому спочатку». Так.'
  «Де дім?»
  «В Орегоні. Просто маленьке місце, знаєте. В Орегоні не так багато великих міст. Називається Медфорд. Я там не був роками. Я ніколи не повинен був виходити звідти».
  — Тоді чому ви пішли?
  Вона вибухнула сміхом. «О, звичайна історія. Все моє життя - одне велике кліше. У дитинстві я був дуже божевільним у кіно і в шістнадцять років виграв місцевий конкурс краси. Це додало мені багато недоречної надмірної впевненості та великого рота; Ви повинні були почути мене про те, що я робив у Голлівуді. Для мене вони були б абсолютно плоскими. Тож я поїхав до Голлівуду, і мене швидко знищили. Голлівуд переповнений такими дівчатами, як я. Кліше, як я вже сказав».
  — А після Голлівуду?
  «Більше кліше. Я тинявся, час від часу співав у пабах і все інше ви знаєте, або можете здогадатися». Я був шокований гірким змиренням у її голосі. «Той готель у Панамі, де ти мене знайшов, був найкращою роботою, яку я коли-небудь мав».
  «І ти просто покинула його? Просто тому, що я запитав?»
  'Чому ні? Це було... це було про Марка, ти знаєш. Добре, я знаю, що ти про нього думаєш, я чув, як ти говориш. Гаразд, скажімо, він був поганим хлопцем. Я завжди бачив це сам, але... я любив його, Майк. І, мабуть, я просто по-дитячому хотіла знати, чи, можливо, він теж мене любив. Я завжди робила для нього все».
  Я нічого не сказав. Я просто не міг придумати, що сказати.
  — Так, — тихо продовжила вона. «Здається, я йду додому. Я завжди хвалився, що не повернуся, поки не встигну. Я зробив це зараз, чи не так, Майку?» У неї були сльози на очах.
  «Ти справді хороша дівчинка», — ласкаво сказав я, на мить обійнявши її.
  Вона трохи понюхала, потім похитала головою і спокійніше сказала:
  «Посуд таким чином не очищається. Я збираюся повернутися до роботи. Але все одно дякую.
  Якусь мить я дивився, як вона йде, вкотре проклинаючи мого брата Марка. Хтось потягнув мене за лікоть, це була Джорді. «Я не хотів турбувати вашу бесіду тет-а-тет , — сказав він, — тому я трохи почекав». Він кивнув Паулі. «Тобі вона подобається, Майку?»
  «Зовсім ні», — весело відповів я, думаючи про те, наскільки далеко Джорді від мети. «Але бувають моменти, коли я проклинаю день, коли народився Марк».
  — Він погано з нею поводився?
  — Ні, як не дивно, вона була дуже щаслива з ним. Але він розбив їй серце, дозволивши себе вбити. Не те, що це має значення; рано чи пізно він все одно залишив би її. Що у тебе на думці, Джорді?
  «Я просто хочу поговорити з вами про наш наступний крок. Ми не можемо залишатися тут довго, Майк. Необхідно терміново перевірити лебідку та інші інструменти. Нам також трохи не вистачає води, тому що ми не встигли повністю заправитися в Нукуалофі, це стосується і пального. Ми до біса витратилися на ті земснаряди. Нам справді потрібно якнайшвидше зайти в порт».
  «Так, у мене теж майже закінчилися лабораторні матеріали. Подивіться, ми тут майже закінчили. У мене вже достатньо даних для роботи. Давайте віднесемо це до начальника».
  «Як швидко ви тоді зможете завершити свою роботу?» — запитав Кемпбелл, коли ми приєдналися до нього.
  «Я вже майже зробив це. Сьогоднішня остання земснаряда краще буде останньою, інакше ми будемо тинятися тут вічно».
  «Добре, це все. Але ми не повертаємося до Нукуалофи, якщо Рамірес усе ще там або шукає нас неподалік. Ми їдемо на Фіджі, у Сува».
  Я вагався. «Мені це здається добре, але... Я хотів поглянути на Соколиний острів».
  «Чому?»
  — Ну, ось звідки все це.
  «Вчений до кінця, га? Не задоволений знахідкою. Ні, вам також потрібно знати, як, чому і коли».
  Мені дуже хотілося побачити острів чи принаймні його околиці. Щоб підкреслити свій аргумент, я сказав: «Це може привести нас до ще більших родовищ кобальту. Можливі концентрації інших металів; як тільки ми дізнаємося, як виникла ця ситуація».
  Кемпбелл не міг стримати сміху. «Гаразд, Майк, ти хочеш. Якщо Джорді погодиться, ми попливемо до Сува через Соколиний острів.
  Однак Джорді не вважав це такою гарною ідеєю. Він дістав свої карти, підрахував відстані й загарчав собі під ніс. «Як довго ви хотіли там залишитися?»
  — Щонайбільше день.
  — А потім земснаряди?
  'Це не обов'язково. Над плямою дуже неглибоко. Хороший дайвер, як Білл Хантер, міг просто взяти зразки вручну; це насправді лише кілька сажнів глибиною. Крім того, він прагне показати, на що він здатний. Його можна переглянути за кілька годин».
  «Маржа стає досить малою», — пригнічено сказав Джорді. «Поки ми дійдемо до Сува, ми будемо в біса тісній воді. І добре, що ти не копаєш, бо я певен, що лебідка його більше не потягне. У нас має бути достатньо масла для маневрування та надзвичайних ситуацій; Я справді не можу витрачати більше на лебідку».
  — Гаразд, Джорді. Я знаю, як ти ненавидиш катання на моторних човнах».
  Зрештою, однак, я змушений був з ним погодитися. Ми закінчили днопоглиблення і заклали кабель востаннє. Земснаряд був закріплений на палубі, і Джорді встановив «Есмеральду» на північний курс у напрямку Фонуа Фо'ое.
  Того вечора в кабіні я сказав: «Я просто хочу підбити підсумки, які є результати. У вас є час на лекцію?»
  При попутному вітрі ми добре розганялися, скарб знайдено, а про небезпеку навіть не думали. Мої учні сіли зручно.
  «Я починаю звикати до цієї наукової розмови. Вони такі ж нудні, як і прибуткові, — промовив Кемпбелл.
  Я розреготався. «І цього разу дуже вигідно». Я дістав свою карту та нотатки. «Збагачені кобальтом конкреції, здається, зосереджені в долині чи рівнині двадцять миль завширшки та сто миль завдовжки, з різним ступенем насиченості та концентрації».
  Клер, яка, на мою радість, виявилася природним математиком, здивовано сказала: «Але ж це дві тисячі квадратних миль!»
  — Чимала площа, — погодився я. «Багатство трохи змінюється залежно від глибини води, приблизно від двох відсотків на вершинах до максимум десяти відсотків на дні долини, можна сказати, зворотна крива. Однак щільність також змінюється іншим чином. На крайньому північному краю щільність становить лише півфунта, але на іншому кінці вона досягає максимуму в п’ятдесят фунтів.
  — А з десятьма відсотками кобальту? — спитав Кемпбелл.
  «На дні, так».
  «Потжандоріє!» він закричав. Вони з Клер весело сміялися. Джорді ошелешено дивився перед собою; цифри були настільки приголомшливими, що він не міг встигати. Пола виглядала скам’янілою.
  Я знову переглянув свої нотатки. «Я розрахував деякі цифри. Я оцінюю, що середня щільність по всій площі становить близько восьми фунтів. Середній вміст кобальту становить приблизно шість відсотків, але, судячи з деяких вищих показників, у вас все добре, з чого б ви не почали. Тож якщо ви почнете систематично видобувати видобуток, це принесе ще більшу віддачу».
  «Ті твої середні оцінки нічого не значать, Майку», — сказав Кемпбелл. «Яка для мене різниця середня щільність у вісім фунтів, якщо я знаю місце, де вона становить п’ятдесят?» Тому що саме з цього ми збираємося почати. Спершу ми представляємо найбагатші речі».
  Він здивовано похитав головою. «Це справді феноменально. Ще до того, як ми почали, ми вже можемо прорахувати, яким буде результат. Але, звісно, ми все одно повинні провести ретельне розслідування — звісно, під вашим керівництвом».
  «Це буде честю», — сказав я. Я вже міг уявити передові інструменти та методи, які я міг би використовувати. Я вже з нетерпінням цього чекав.
  — Я дарую тобі найкращий із усіх існуючих дослідницький корабель, і я нічого не маю проти «Есмеральди» , Джорді. Але знову ж таки — можливо, вам більше не хочеться, коли ви купаєтеся в розкоші». Під час розмови він підвівся, щоб налити нам чогось випити.
  «Я не можу цього зробити, доки не закінчиться розслідування й не почнеться операція», — попередив я. — Але навіть тоді ви не зупините мене десятьма кіньми.
  «Я думав про це деякий час, — сказав Кемпбелл. «Я відкриваю нову компанію і залишаю п’ять відсотків акцій для команди. Три відсотки дістаються тобі, Майк, і два — Джорді. Я продаю двадцять відсотків тим двом хлопцям, про яких я згадував раніше, за двадцять мільйонів. Інші п'ятдесят відсотків держава чи хтось інший може отримати за двадцять мільйонів. Це майже гарантує нам початковий капітал».
  — Тату, соромся! — вигукнула Клер. «Ви, мабуть, думаєте, що я не вмію рахувати! Двадцять відсотків залишаєш собі, не піднімаючи жодної ноги. Все, що ви зробили, це зібрали цей жалюгідний мільйон для цієї експедиції».
  — Не зовсім, Клер, — привітно відповів він. — З цього буде вираховано вашу частку, ще п’ять відсотків. Крім того, у мене є кілька ідей щодо решти п’ятнадцяти. Століттями такі, як я, витягували все з лиця землі, не даючи нічого натомість. Ми жадібні - все людство жадібне. Як я нещодавно сказав: ми їмо голу землю».
  Його голос став сильнішим. «Тепер у нас в руках щось нове. Заради Бога, давайте не зіпсувати це, як ми зробили з усім, що нам дісталося. Я залишаю собі п'ять відсотків, чому б і ні? - але інші десять я інвестую в незалежну некомерційну компанію, яка зможе далі розвивати мої ідеї. Ми повинні знайти спосіб витягти ці речі з моря, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу більше, ніж необхідно, і повернути щось назад – якусь компенсацію».
  — Я вже знаю один спосіб це зробити, — сказав я. «Тут також є фосфорні конкреції. З нього можна виготовляти добрива, але поки ніхто не знайшов способу зробити його економічно привабливим. Ми можемо зібрати їх за один раз разом з рештою і таким чином допомогти сільському господарству».
  «Це саме те, що я маю на увазі», — вигукнув Кемпбелл. «Ви влучили в саму точку зору. Нам потрібні ці дослідження». Кутики його очей звузилися. «Чи хотіли б ви стати керівником нового фонду?»
  «Небо, ні! Я б не знав, як з цим впоратися. Я польовий працівник, а не адміністративний тип. Тобі варто взяти когось на зразок Джарвіса».
  «Вам не потрібно нічого їздити. Марна трата вашого часу. Я легко найму менеджерів. Ви будете керувати розслідуванням».
  «Тоді мене ніщо не стримає», — сказав я, трохи запаморочившись.
  "Хороший хлопець." Він підняв пляшку й критично подивився на вміст.
  «Майже порожній, нічого, будемо заправлятися в Суві».
  В
  Я був у своїй каюті, коли почув запуск двигуна. Я неквапливо пішов до рубки, де побачив Джорді за штурвалом. Був тихий вечір, без подиху вітру. Єдиним звуком був звук двигуна, що гнав «Есмеральду» по тихому морю. «Добре, що ти заощадив паливо», — сказав я, дивлячись на одне з млявих вітрил.
  «У мене ще є кілька літрів під рукою. Я завжди зберігаю трохи більше, ніж кажу іншим. Майку, яка глибина води у Фонуа Фо'ое?»
  — Не знаю, Джорді. З року в рік він змінюється. У лоцманській книзі остання виміряна глибина в 1949 році становить приблизно 54
  ногою, не видно острова. Але в 1941 році він з'явився, хоча менше, ніж у 1939 році. Банк на північному кінці зник за ці кілька років».
  У Джорді справи йшли не дуже добре. «Тоді ми повинні бути дуже обережними».
  — Ми вже були на мілководді, Джорді. Крім того, ми точно знаємо, де він має бути розташований. Що вас так хвилює?»
  — Мені це не подобається.
  «Що ні?»
  «Знову це».
  Я дивився на західне сонце і звідти на схід. На небі не було жодної хмаринки і все було мирно. 'Що це?'
  — Не знаю, — сказав він. «У мене таке відчуття. Я не вірю цьому блідо-жовтому на горизонті. Можливо, ми отримаємо шторм».
  «Що каже барометр?»
  «Все нормально, нічого страшного. Ну, може, я стара жінка».
  Він покликав Таффі й передав йому кермо. — Слідкуй за цим ультразвуковим датчиком, Таффе, — сказав він. «Я думаю, ми вже близько. Принаймні ми пливемо досить довго. lan, встановіть спостережний пункт, поки буде достатньо світла, щоб побачити рубильники. Якщо ми нічого не побачимо до темряви, ми розвернемося і повернемося завтра вранці».
  Він нервував більше, ніж я коли-небудь бачив, і я не мав уявлення чому. Мені здавалося малоймовірним, що це могло мати щось спільне з можливою погонею «Сирени». Ми нічого не бачили, і не було підстав вважати, що вони приїдуть шукати сюди. Вони точно не зупинилися б у Valkeneiland, ніби це було затишне місце на розі вулиці. І хоча моє шосте відчуття погоди було не настільки розвиненим, як у Джорді, свого часу я пережив чимало штормів. Я не бачив нічого в небі чи морі, що могло б мене турбувати. Я вирішив залишити Джорді в спокої й нарешті спустився вниз, залишивши його нервово крокувати в рульовій рубці, коли він прокладав циклічний курс на ніч.
  Ранок знову приніс те саме. Було спокійно, тихо і дуже мирно, коли ми вийшли на палубу шукати білошапок. Джорді повернув корабель на курс, а потім спустив його вперед. Через мить він знизив передачу не більше ніж на три вузли. Ехозонд показав сто сажнів. Кемпбелл і дівчата також вийшли на палубу; їхні голоси звучали неприродно голосно в тиші раннього ранку. Джорді спокійно сказав: «Наближається дно. Залишилося лише п'ятдесят сажнів». Він ще більше пригальмував.
  «Це Соколиний острів?» — запитала Клер.
  'Прямо попереду. Але ти нічого не бачиш, — відповів я. «Просто вода».
  «Двадцять сажнів», — крикнув Джим із зонда. Джорді знову перехопив і повторював слова Джима. Потім раптом вилаявся. — Що тут коїться в біса?
  'Що?'
  «Я не можу тримати свій старий човен на курсі».
  Я дивився на море на схід сонця. Море мало чорну маслянисту поверхню і здавалося таким же мирним, як завжди, але коли я придивився, то побачив усюди невеликі хвилі та брижі — дуже тривожне видовище в інакше гладкому, як дзеркало, морі. Це були лише невеликі турбулентності, але їх ставало дедалі більше. Я відчув, як Есмеральда зсунулася піді мною, не вперед, а вбік. І було ще щось, чого я не міг розмістити. Очевидно, Джорді повернув корабель під контроль. Тоді Джим
  — Десять сажнів! крикнув, він випустив двигун. Поки корабель повільно ковзав, Джорді тримав руку на шестерні, готовий включити задній хід. «Дев'ять сажнів... вісім... сім...»
  На шести з половиною сажнях Джорді ввімкнув задній хід; ехозонд зупинився на семи сажнях. «Ось і все, — сказав Джорді. — Далі не піду. Він виглядав стурбованим і звучав так само.
  «Бул готовий?»
  Занурення на глибину шість сажнів — близько сорока футів — не було проблемою для Білла, який уже був у своєму водолазному костюмі та кисневому баллоні та занурив маску у відро з морською водою, яке хтось підняв. Він уже отримав свої накази; вони не були складними. Йому довелося зняти кілька відер, а потім взяти трохи всього, що він міг побачити. Я не обов’язково очікував бульб, але пемза та добре очищений матеріал самі по собі були захоплюючим дослідницьким матеріалом. Я очікував, що він візьме когось із собою за широко поширеною системою, згідно з якою спільне горе — це наполовину горе, але він зневажливо сказав, що впорається з цим сам.
  «Над водою тобі набагато більше потрібен приятель», — сказав він мені, одним махом зруйнувавши мої усталені ідеї. «Там внизу ти досить швидко дезорієнтуєшся, навіть у чистій воді, як тут, тому половину часу навіть не можеш побачити один одного».
  Ось чому ми поставили за борт маленький шлюп, з якого Білл стартував. «Незабаром повертайся», — сказав він Джорді, і я був упевнений, що ми можемо піти за годину. Коли він піднявся на борт катера, він зупинився, понюхав повітря і сказав: «Хтось останнім часом не прав шкарпетки».
  Саме це мене завжди турбувало. Слова Білла посилили мою тривогу ще більше, ніж раніше. У повітрі стояв важкий сірчаний сморід. Ми з Джорді перезирнулися, і він сказав: «Сульфур, Майку?»
  «Ну, це вулканічна область», — відповів я. — Не дивно, що тут трохи важко пахне.
  Лан показав на горизонт. «Це можна не тільки понюхати, але й побачити». Небо вдалині поволі почало синіти, але над ним усе ще стояв дивний жовтий серпанок.
  Зараз Білл був у човні разом із Рексом Ларкіним, який веслуватиме його за кілька метрів від «Есмеральди» . Він сів, підняв великий палець, трохи посунув маску, а потім упав у воду. Декілька хвилин ми могли бачити, як його тіло тоне з човна. Він щойно зник, коли Джорді раптом крикнув хриплим голосом: «Білл! Зупиніть його!
  Не дозволяйте йому пірнати!'
  Було вже надто пізно. Кілька голів повернулися до Джорді, попелястого обличчя, що бореться з кермом. Водночас пролунав схвильований крик чоловіків на носі.
  «Боже, ми крутимося!» — крикнув Джорді, і тоді я зрозумів, що він мав на увазі.
  Есмеральда » крутилася, як божевільна. Нос повільно ковзнув уздовж горизонту й тихо обігнув усе навколо, не швидко, але показуючи силу велетенського вихору, що охопив корабель. У ту ж мить я побачив, як піднімається стовп туману, який ставав темнішим, коли піднімався, і чарівним чином піднявся з моря за півмилі від корабля. Почулися крики страху. Я схопився за щось, щоб утриматися, коли ми оберталися. Це закінчилося майже так само раптово, як і почалося. « Есмеральда » все ще хиталася вперед-назад, але випрямилася; закручена хмара пари тепер була з правого борту. Я бачив, як над затонулим островом з’являлися й зникали ще маленькі вири. Сморід сірки раптом став непереборним. Я чув, як Джорді щось кричить, але від жахливого дзвону в моїх вухах це звучало за милі. Я сильно похитав головою, щоб позбутися дзижчання,
  'lan! Це повсюдно, але ми повинні кинути якір!
  Якщо ми послизнемося, ми втратимо Білла та човен!
  Ледве він закінчив говорити, як я почув, як якірний ланцюг затріщав крізь отвір, через що «Есмеральда» застрягла на мілкому дні. Я розумів, яких зусиль довелося Джорді пожертвувати своєю дорогоцінною мобільністю в той момент, але, звичайно, було важливо залишатися там, де ми були в цей час. Човен сильно гойдало. Я бачив лінію, яку перекинули до r, мабуть, щоб утримати її ближче до нас. Кемпбелл наштовхнувся на мене, коли ми обоє відскочили, щоб уникнути якірного троса. Джорді крикнула: «Недостатньо! Так воно в шлюп б’є! Ми повинні доставити Білла нагору! Однак Білл спустився без шнурка навколо талії, тому, здавалося, нічого не було зроблено. Я побачив, що деякі хлопці вже гасять моторний човен, і запідозрив, що Джорді хоче використати його, щоб дати хлопцям у човні кращий човен і взяти маленький човен на буксир.
  — Як довго він буде там внизу? — запитав я, визираючи через поруччя. Тепер уся поверхня води рухалася сердитими, безладними хвилями.
  — Не так довго, — напружено відповіла Джорді. «Як тільки він підніметься, ми виловимо його з води. Якщо трохи пощастить, внизу буде так шумно, що він швидко підніметься наверх. Дякувати Богу, що тут не глибоко, тому він не може отримати дайвер/хворобу».
  «Що насправді відбувається?» Кемпбелл звучав так, наче він задавав це запитання кілька разів раніше.
  — Хвилинку, — сказав я. — Пізніше я тобі це поясню. Я зачаровано дивився на стовп туману, що піднімався з моря. Було майже тихо, але колона ставала все чорнішою й чорнішою, навколо неї був білий німб, дуже схожий на дим палаючої нафти. Я був цілковито впевнений, що якби не сталося якесь підводне хвилювання, яке швидко повернуло б Білла на поверхню, було б щось інше, що мало б такий самий ефект: море нагрілося, але не до точки кипіння, принаймні не тут, але відчутно. Я знав, що був свідком початку підводного виверження вулкана. Серце калатало, наче хотіло вискочити з грудей. Джорді теж це помітив, і неспокійна балаканина екіпажу свідчила, що вони теж цього не пропустили. Кемпбелл розкрив рота; його рука вислизнула з моєї руки. Наші очі бігали по воді навколо корабля, щоб, так би мовити, підняти нашого дайвера Білла. Крадькома поглядаючи позаду, ми інформували нас про зростання активності на горизонті. Ес-​ меральда все ще гойдалася більше, ніж зазвичай, але ми не могли її контролювати. Недалеко від човна щось спливло.
  "Там!" — крикнув Денні, показуючи рукою.
  Ми побачили, як двоє чоловіків, які все ще були в шлюпі, піднімали Білла на борт, а моторний шлюп був на відстані, щоб відбуксирувати їх на корабель, коли раптом сталося щось зовсім несподіване. Таффі Морган крикнула: «Корабль праворуч!»
  Приголомшений, я розвернувся і побіг через палубу, наштовхнувшись на одного з інших по дорозі. З-за диму й пари, що проносилися повз нас і тому залишалися прихованими від очей до останньої миті, раптово виринув корпус «Сирени» .
  Щогли були позбавлені вітрил, і він мчав до нас на повній швидкості. Я побачив фігури на палубі, їх дуже багато, і високу носову воду, коли вона наближалася.
  «Блін! Нас рубають на частини! — гнівно й недовірливо вигукнув Кемпбелл. На палубу вибіг Георгій. — Обрізай цей кабель, до біса!
  На це вже не було часу. « Сирена» вже була поряд з нами, в останній момент сповільнила швидкість і з мінімальною майстерністю розвернулася, поки не опинилася поруч, покладаючись виключно на ефект раптової атаки. Вона не встигла повністю повернути, тому бушприт вдарив нас, як жахлива рапіра. Над нашими головами ми почули жахливий тріск. « Есмеральда » сильно здригнулася, і її штовхнуло боком у воду. Мене кинули в Джорді. Разом ми впали на землю в клубку рук і ніг. Я звівся на ноги, задихаючись, і побачив у розмитому місці, що камеру Есмеральди зачепили за такелаж Сирени.
  Рамірес протаранив нас. Хаос був невимовний. З войовничим ревом на нас кинулася маса лютих людей Сирени . У всеохоплюючому сяйві цього божевільного жовтого світла спалахували ножі.
  OceanofPDF.com
  
  ВІСІМ
  я
  Це була коротка, але запекла боротьба.
  За частку секунди до того, як вони наскочили на нас, я побачив приголомшене обличчя Кемпбелла, його рот був відкритий від недовіри. Тоді Джорді заревів: «Тримайтеся разом, хлопці!» а через мить я виявив, що борюся з дикуном, супроводжуваним довгим і злобно сяючим ножем.
  Якби він завдав удару знизу, він би здер з мене шкіру живцем, але він застосував драматичний, але дуже непрактичний удар з боку. Я побачив, як опустився ніж, схопив його за зап’ясток і смикнув. Ця несподівана допомога застала його зненацька, змусивши втратити рівновагу. Я зробив акуратний крок убік, як якийсь танцівник фламенко, повернув його руку й сильно штовхнув. Він влучив у шпігат: його ніж із стукотом покотився по палубі.
  Я швидко озирнувся на заплутану сцену битви. Ледве я встиг відрізнити друга від ворога, як на мене знову напали. Я відчув, як крижаний, пекучий біль торкнувся моїх ребер там, де мене вдарив ніж. З мужністю відчаю я люто змахнув долонею по розмитій постаті перед собою. Я почув здавлений стогін, і розмита постать зникла — я сподівався, що сильно вдарив його по гортані. Вчепившись у виступ, я підтягнувся. Далі я побачив, як Кемпбелл впав під жахливим ударом барщинистого цвяха, а потім я побачив безпомилкову постать Джима Хедлі.
  Він схопив Клер і закрутив їй руку за спину, змусивши її закричати від болю. Я не чув її через метушню навколо мене, але бачив її відкритий рот і жах в її очах.
  Я саме збирався кинутися на її нападника, як раптом пролунав уривчастий гуркіт пострілів. Усі ніби завмерли на місці. Користуючись хвилинною тишею, я заревів:
  «Втриматися! Заради Бога, припиніть сваритися».
  Гуркіт знову почався, але його заглушила друга черга. Голос вигукнув: «Дуже мудро, містере Тревельян», після чого послідувала швидка балаканина іспанською, яку я не зміг вловити в розгубленості.
  — Перестаньте, хлопці! — крикнув я. — Вони схопили Клер!
  Менш ніж за три хвилини ми зазнали поразки.
  Воно припинилося так само раптово, як і почалося. Я поспішно оглядав палубу, ледве відволікаючись на пекучий біль уздовж моїх ребер. Я всюди бачив іспанців, набагато більше, ніж нас. Троє чоловіків нерухомо лежали на палубі.
  Рамірес обережно наблизився, захищений зі спини двома озброєними чоловіками. Я тільки встиг подумати, звідки вони взяли цю нову зброю, як він став переді мною. — Возз’єднання за інших обставин, містере Тревельяне, — зауважив він із глузливим сміхом. Я проігнорувала його. — З вами все гаразд, хлопці?
  Спочатку тихе бурмотіння, потім Таффі підвів погляд від однієї з лежачих фігур, смертельно блідий, незважаючи на засмаглу шкіру. — Денні мертвий, — категорично сказав він.
  Перекривши гарчання, я крикнув: «Припини! Стережись, Хедлі!
  Настала гробова тиша. Гедлі штовхнула Клер на коліна. Однією рукою він тримав її руку високо за спиною, іншою притискав пістолет до її шиї. Рамірес зупинився переді мною й вдячно кивнув.
  — Дуже розумно, містере Тревельян. Ви смієте зустріти поразку».
  — Скажи йому, щоб відпустив її.
  «Пізніше». Він підійшов до Джорді, яка продовжувала дивитися на нього байдуже. «Ах, хоробрий містер Вілкінс. Якось я сказав тобі, що ти пошкодуєш про те, що зробив». Він підняв руку й сильно вдарив Джорді тильною стороною долоні. Кільце глибоко врізалося в губу Джорді, яка почала рясно кровоточити. Він мовчки виплюнув кров.
  Кемпбелл застогнав і спробував підвестися. Рамірес стояв просто над ним, дивлячись на нього з дивним виразом. Здавалося, він якось шкодує про поразку свого заклятого ворога. — Ходи, старий, — різко сказав він. 'Вставати.'
  Кемпбелл наполовину підвівся, але знову впав. Рамірес роздратовано клацнув язиком. Він вказав на Теффі, яка все ще стояла на колінах біля тіла Денні. «Ти там — відведи старого в каюту».
  Таффі та Лан взяли Кемпбелла між собою. З його стегнами було щось не так, ніби його ліва нога була паралізована. Коли він підняв голову, я побачив неприємну кровоточиву рану на його лівій скроні. Моє горло стиснуло гіркий гнів.
  Рамірез жестом показав Джорді пістолетом. — Ти теж — до каюти. І ви теж, містере Тревельян. Давайте не забувати вас».
  Мені в спину тицьнув ствол. Безсилий я пішов до бака. На мить озирнувшись назад, я побачив, як Гедлі підняла Клер на ноги й штовхнула її вперед. Я зрозумів, що не бачив Полу.
  Перед тим, як нас заштовхнути в салон, нас грубо обшукали. Чоловік був не зовсім ніжним, і я задихався від болю, коли він ударив рану на моєму боці п’ятою своєї руки. Він усміхнувся, радше через дурість, ніж із садизму. Я думав, що IQ не сильно підвищився з усіма цими дикунами на борту. Це були слухняні безхарактерні маріонетки, не більше того. Можливо, мені варто це запам’ятати, подумав я. У салоні я допоміг покласти Теффі Кемпбелл на одну з кушеток, і він швидко прошепотів: «Ти впевнений, що Денні мертвий?»
  «Мертвий мертвий», — напружено сказала Теффі. «Він отримав ножове поранення в груди. Боже, вся ця кров!
  Я подивився на Кемпбелла. Його очі були відкриті, але, здавалося, нічого не бачили. Наскільки можливо нейтральним голосом я сказав: «Бос сильно вдарився. У шафі з алкогольними напоями є пляшка води, лан.
  Я озирнувся в пошуках Клер і побачив, що вона швидко йде до мене. Гедлі нарешті відпустив її. Вона була смертельно бліда, але в іншому абсолютно спокійна. Наші пальці на мить переплелися, але потім вона з жахом побачила кров на моїх пальцях. — Майку, ти поранений!
  «Просто подряпина, нема про що хвилюватися. Піди спершу перевір, як твій батько».
  Вона швидко почала обтирати його голову тканиною, змоченою в глечику з водою, який стояв перед нею, її обличчя було стиснуте від страху й занепокоєння.
  Тепер Паулу теж запхали в кабіну. Вона спіткнулася й мало не впала, коли охоронець різко штовхнув її, а потім зайняв свій пост біля дверей із гвинтівкою напоготові. Я схопив її за руку, щоб підтримати. «Паула! Все гаразд?'
  — Так, — сказала вона, важко дихаючи. — Я ще цілий. На мить озирнувшись навколо, вона тихо сказала мені: «Я бачила, що вони замкнули деяких хлопців у кабельній».
  — Господи, — сказав Джорді, витираючи рукою рот і спокійно розглядаючи кров на своїй руці. Він швидко підрахував і сказав: «Це лише двоє, Шорті та Дейві Блейк. Інші..."
  Він мовчав. — І Нік Дуган і Мартін, — закінчила Пола.
  — Про інших я нічого не знаю.
  Це були ті двоє, які були в моторному човні. Це означає-*
  знав, що Рамірес бачив їх і взяв на борт. Але потім були Джим і Рекс Ларкін у маленькій шлюпці, а також Білл Хантер. На мить я відчув якусь надію; може Рамірес їх не бачив? І якщо так, чи могли вони залишитися непоміченими в тому туманному, бурхливому морі? Ми з Джорді обмінялися розуміючими поглядами, а потім швидко відвели погляд. Я підійшов до Теффі, яка допомагала Клер, і вдав, що простягаю йому руку. — Схоже, це офіцерська нарада, Теффі. Просто мовчи, якщо не хочеш піти до своїх товаришів — у кабельну».
  Він кивнув. — Поцупив, — сказав він, якось дивно масажуючи рукою шию, ніби його туди вдарили. Один із озброєних чоловіків сказав іспанською: «Не говори!
  Всі мовчіть». Я зробив вигляд, що не чую його, і почав говорити, але цього разу жест, який супроводжував команду, був досить чітким, тому я тримав язик за зубами. Принаймні тепер у мене був час зіткнутися з ситуацією.
  Ні Рамірес, ні Хедлі не входили з нами в каюту; біля дверей стояли лише двоє озброєних охоронців. Нас було семеро, а в кабельній кімнаті було ще четверо. Денні лежав мертвий на палубі — все, про що я могла думати в жаху, — а троє хлопців, якщо пощастило, все ще були десь біля корабля.
  Я вирішив ризикнути.
  «Ми можемо поговорити», — сказав я своєю найкращою іспанською мовою. — Сеньйора Раміреса це добре.
  Вони переглянулись. Один із двох знизав плечима. Я правильно вгадав: вони настільки звикли отримувати накази, що навіть прийняли це від мене просто тому, що я сказав це так впевнено. Я розповів Джорді те, що сказав іспанською, крадькома кинувши погляд на зброю, але, на моє величезне полегшення, охоронці більше не втручалися.
  'Що тепер?' — спитала Джорді.
  «Ми не маємо контролю над цим. Рамірес володіє ініціативою, і я не можу дочекатися, щоб подумати про те, що він збирається робити. Ми нічого не можемо зробити з цією парою». Я майже непомітно кивнув двом охоронцям.
  «Сім тут, четверо в трюмі», — пробурмотів Джорді. Він зробив те саме доповнення, що й я. — А три — десь там.
  Я подивився на Кемпбелла, який, здавалося, трохи одужував. — Вбивча купа, га?
  «Я б хотів дозволити Джиму зробити все, що він хоче, коли він хотів підірвати Сирену », — щиро зітхнув Джорді.
  «Це всі розмови потім. Найбільше мене непокоїть те, що я думаю, що вони збираються з нами зробити саме так».
  Він роздратовано похитав головою. Якусь мить ми мовчали. Клер підійшла, розстібнула мені сорочку й почала перев’язувати рану. На щастя, виявилося, що це була лише велика екскоріація, хоча боляче було більше, ніж можна було очікувати від такої поверхневої рани. Я дякував Богу на своїх колінах, що ми мали розум тримати аптечки по всьому кораблю. Я відчув, як тремтять її пальці, і злегка схопив їх у заспокійливому жесті, але я сам помітив, наскільки це було бідно. На палубі ми раптом почули тупот і дикі крики. Лан швидко глянув угору. — Думаю, капітане, у них проблеми. На хребті великий безлад».
  добре. Що довше їм знадобилося, щоб звільнити два кораблі, то більше часу у нас було, щоб зрозуміти, як вибратися звідси. Крадькома погляд на охоронців розвіяв усі мої надії. Вони виглядали так, ніби вбили б свою бабусю за дві песети, не кажучи вже про нас, якби ми задумали якусь дурницю.
  Майже година минула, перш ніж щось сталося. Ми добре використали цю перерву. Ми знову взяли себе під контроль, і Клер навіть зуміла зробити свого батька знову доступним. У нього явно був струс мозку; його мова була важкою та нечіткою, але його навички мислення, очевидно, не вплинули.
  — Брудні виродки, — нерозбірливо пробурмотів він. — Чому ти здався, Майку?
  — У Хедлі була Клер, — коротко відповів я.
  «Ааа», — зітхнув він, знову опускаючись у подушки. «Не варто було брати її з собою», — пробурмотів він. — Ніколи не слухай жінку, Майку. Він заплющив очі й відвернув голову. Ми з Клер обмінялися стурбованими поглядами.
  «Це моя вина», — вибухнула Джорді. «Я повинен був дозволити хлопцям пильнувати. Ми ніколи не повинні були дозволяти собі бути таким здивованим».
  «Заткнись, Джорді», — сказав я. «Ми не можемо далі так. Ніхто не винен – ніхто з нас. Ми нічого не замислювали».
  — Так, — тихо, але грізно сказав Лан. — У того Раміреса багато чого на совісті.
  Через мить у дверях почувся брязкіт. Двері відкрив один із охоронців. Краєм ока я побачив, як Таффі ковзнула в куток, сховавшись за диваном. Увійшов Рамірес, елегантний, як завжди. — Сподіваюся, вам нічого не бракує?
  «Залиш цю нісенітницю при собі», — прямо відповів я. «Який твій наступний крок, Рамірес?»
  Він усміхнувся, ніби йому було дуже весело.
  — Ну, я просто хотів познайомити вас з кимось, — сказав він. Він висунувся і жестом показав комусь у коридорі. Знову подивившись на мене, він сказав: «Я вже говорив тобі раніше, що ти не повинен говорити наклепницьких речей, якщо не можеш це підтвердити».
  Чоловік, який увійшов до кабіни, був приблизно мого зросту, чорнявий і з чорною бородою. У нього в руках були мої лабораторні записки.
  — Твій давній друг. Я припускаю, що ви всі знаєте пана Марка Тревельяна», — сказав Рамірес.
  II
  Я подивилася Марку в очі. Моє серце пропустило кілька ударів, і волосся на моїй шиї встало дибом. Не часто зустрінеш небіжчика, не кажучи вже про мертвого брата. Почувся звук, схожий на довго затриманий видих, а потім запала мертва тиша. Першим відгукнувся Лан.
  «Це був маленький хлопець, якого я…»
  Його голос замовк, коли Марк перевів на нього погляд. «Ах, Ян Льюїс. Отже, це ти продав мені того ляпаса?» — сказав він весело. Потім його голос став холодним і твердим. — Тобі слід було залишитися у своїй хатині на вересі, шотландський хлопче.
  Весь малюнок останніх подій раптово змінився, як кольори в калейдоскопі, створюючи абсолютно новий малюнок. Не дивно, що Лан не впізнав бородатого чоловіка на «Сирені» . Востаннє він бачив Марка, коли був маленьким хлопчиком. Я міг би його впізнати, але просто не потрудився подивитися. Тієї ночі на Нукуалофі ми не шукали мертвої людини. Я глянув на інших. Обличчя змінювалися від здивування до повільного усвідомлення. Клері спокійно, оцінююче подивилася на Марка, потім зневажливо скрикнула й повернулася до батька. Кемпбелл схопив її за зап’ясток у захисному жесті, не зводячи очей з Марка. Він нічого не сказав.
  Рлан не приховував свого гніву, а Джорді продовжував дивитися на Марка з-під брів. Паула зробила імпульсивний рух, наче хотіла підійти до нього, але потім здригнулася й відступила за спину Джорді. Таффі точно не показала себе.
  Марк подивився прямо на мене. — Привіт, Майку, — поважно сказав він.
  «Марк, заради Бога... Я...»
  Марк зустрів мою безмовність невимушеною ввічливістю. Він на мить підняв мої записи.
  — Я нишпорив у вашій лабораторії. Як добре з вашого боку, що ви зробили для мене попереднє дослідження. Я, напевно, не зміг би зробити краще».
  Він кинув папери на стіл,
  Лан подивився на нього чорними гнівними очима. «Шкода, що я не вдарив тебе трохи сильніше», — гаркнув він,
  Марк усміхнувся, але нічого не сказав. Він знову схопив мої нотатки й почав гортати їх однією рукою. «Пряме влучення, я думаю, Майк. Там мільярди, вам не здається? Шкода, що ти так витратив час. Але привіт, ви заощадили мені багато роботи».
  Я подавив слова з пересохлого горла. — Яка ж ти сволота.
  «Гей, давай, Майк. Це добре для нашої матері?»
  Він озирнувся. «А хто ще тут у нас є?» Ну добре, Вілкінс, чи не так? Як справи на півночі сьогодні, Джорді?
  Джорді дав волю своїй огиді. «Набагато чистіше, ніж тут, у цій каюті».
  «Ми всі знаємо щось веселе», — весело відповів Марк. «І мій любий колишній бос, містер Кемпбелл, ге-•*
  падіння воїна - і Клер. Шкода, що ти тут, Клер.
  Вона відмовилася дивитися на нього і мовчала. Це дратувало Марка. Він сердито знизав плечима й обернувся, щоб поглянути за спину Джорді. — А хто ця прекрасна дівчина в тіні?
  запитав він. — Я не знав, що ти такий любитель жінок, Джорді.
  Він обійшов навколо столу, а потім раптом зупинився на місці. Його обличчя смертельно зблідло. «Паула!» — прошепотів він. Він швидко повернувся до Раміреса. — Ви не сказали мені, що вона на борту.
  Рамірес знизав плечима. «Що робить жінку більш чи менш важливою?» — недбало сказав він. Вони ненадовго обмінялися гнівними поглядами, що багато говорило про їхні стосунки. Пола підвелася на ноги. «Марк! О, Марк! Я думав, ти помер. Чому ти не прийшов до мене? Ти мені не довіряєш, Марк?
  Рамірес тихо посміхнувся.
  Марк виглядав явно стурбованим. «Мені справді шкода», — сказав він. «Мені шкода, що тобі доводиться через це пройти». Він зробив дивний жест, ніби відштовхував її. Дрож пробіг по спині. Цим одним раптовим жестом він відкинув усіх нас — так би мовити, викреслив усіх зі свого життя. Пола зробила крок уперед. «Але Марку, я…»
  Рамірес щось огризнув іспанською, і один із охоронців наставив свій пістолет. Намір був безпомилковий.
  Пола стояла на місці й дивилася на Марка з сумішшю жаху й нерозуміння. Його очі спалахнули, і він відвернув обличчя. Пола повільно опустилася в крісло, сховавши обличчя руками. Я почув її вереск і побачив, як Клер підійшла й обійняла її. Мені довелося стримуватися, щоб говорити спокійно. «Ми всі думали, що ти мертвий. Чому ти це зробив?'
  «Я мусив померти», — відповів він. Тема його помітно підбадьорила; тепер він міг відвести Паулу на мить. «Поліція йшла за мною по п’ятах, і земля під моїми ногами стала занадто гарячою. Тож я вбив себе».
  Раптом я зрозумів ще щось жахливе. — Ти вбив Свена Норгаарда, чи не так? Я сказав це максимально нейтрально. Він подивився на мене. «Що я міг ще зробити?» сказав він, захищаючись. «Цей дурний ідіот хотів оприлюднити це зі своєю клятою науковою чесністю. Він просто хотів віддати все, всі ті мільярди доларів, які були моїми - моїми , чуєш? Я відкрив це, чи не так?»
  Його голос на мить замовк, а потім тихо продовжив: «Я мусив його вбити».
  У мертвій тиші, що настала після його слів, ми всі дивилися на егоїстичного монстра, яким був мій брат. Випроставшись, він сказав: «А потім я вбив себе». Поліція ніколи не буде шукати мертвого вбивцю. Розумно з мого боку, правда, Майк?»
  «Дуже дурний», — категорично відповів я. — Але ти ніколи не був дуже розумним.
  Його рука вдарилася об стіл. Ми були вражені його раптовою інтенсивністю. Лише Рамірес продовжував дивитися на нього байдуже. — Це не було дурницею! — крикнув Марк. «Це була біса хороша ідея! На жаль, мене оточують дурні ідіоти!»
  «Як Кейн і Хедлі», — сказав я.
  — Саме так, — сказав він, тепер уже трохи спокійніше. «Ця купка недолугих мусила заразити мене апендицитом. Я міг би скрутити тому дурню, тому Гедлі, йому шию. Такі деталі взагалі не були потрібні».
  «Мені подобається в це вірити, — сказав я, — але ти найбільший нерозумний з усіх. Ви повинні були точно сказати їм, що робити».
  Вперше він продемонстрував відсутність домінування. «Я не мав до цього ніякого відношення», — грубо сказав він. — Це влаштував Ернесто.
  Я скоса подивився на Раміреса. — То це теж кувшин?
  Рамірес сардонічно посміхнувся, а Марк мовчав. Я продовжив:
  «Ти по-справжньому зіпсувався лише тоді, коли Гедлі дозволив твоїм паперам і каменям вислизнути крізь його пальці. Ви повинні були взяти їх — погане планування, знаєте».
  «Але вони повернули їх».
  — Не всі, Марку. У мене ще була одна бульба — і твій щоденник».
  Він розпеченим гнівом відреагував на мої слова, набрався й задумливо кивнув. «Пощастило. Ви це читали?»
  «Так, добре», — недбало відповів я. «Насправді код не складний».
  І я спостерігав, як він знову ковтає свій гіркий гнів, роблячи все можливе, щоб крок за кроком підірвати його самовпевненість. Потім раптом розреготався.
  — Той придурок Гедлі. У всякому разі, ви всі думали, що я мертвий. І в усьому звинуватили бідного Ернесто. Мені це сподобалося».
  Рамірес, який недбало прихилився до корпусу корабля, раптом випростався з холодним виразом очей. — Яка безглузда розмова, — коротко сказав він. Марк сказав: «Дай мені мою розвагу, старий. Це не так часто, коли труп може робити власні запити. Я чудово проводжу час».
  Рамірес глянув на нього з презирством. — Тоді гаразд. Це неважливо», – сказав він, заперечуючи інцидент. Я знав, що він просто чекав почути, що його люди нарешті розділили два кораблі, щоб він міг зробити все, що планував зробити, і я мав досить добре уявлення, що це таке.
  Я на мить потер вухо. Ніби щось заважало чути. Голос Раміреза теж так дивно тремтів. Корабель тремтів і гойдався вперед-назад, і мені стало цікаво, що насправді відбувається надворі. Однак те, що мав сказати мій брат, також було важливим, тому я відкинув свої тривожні думки.
  «Давайте дослідимо обставини моєї смерті трохи далі», — привітно сказав Марк.
  — Так, зробимо це, — раптом сказав Кемпбелл.
  Я обернувся й побачив, як він сидів, відводячи Клер і Лена. — Зробимо це, — повторив він. Я помітив, що його голос звучить сильніше і чіткіше. — Давайте знову поговоримо про підпал лікарні та вбивство лікаря та чотирнадцяти його пацієнтів.
  Марк скривився. «Я цього не робив. Це знову була Хедлі.
  — Знову Гедлі, — холодно повторив я. «Ти звучиш так само невинно, як хлопець Хедлі Кейн».
  «Ти це зробив», — рішуче додав Кемпбелл.
  «Я не мав до цього відношення. Я почув про це лише потім. Цю людину просто неможливо контролювати».
  Мій зневажливий коментар про Кейна не залишився без уваги Раміреса. Він запитально подивився на мене. Він не впав на потилицю.
  — Чи розмовляли ви нещодавно з Кейном, містере Тревельян?
  Він мав прийти до мене на Нукуалофі, але я більше його не бачив».
  Я намагався приховати свою помилку, як міг. «Так, я з ним говорив. Він розповідав нам усілякі цікаві речі — достатньо, щоб у вас було ура. Тому добре подумай, перш ніж щось робити, Рамірезе».
  — Чи можу я знати, де він зараз?
  «Десь ти не знайдеш його і... готовий до балачок».
  Деякий час Рамірес мовчки дивився вперед. Кемпбелл, побачивши маленьку дірку, негайно скористався нагодою. f 'Що ви плануєте з нами робити? Далеко не заїдеш, сам побачиш».
  «Це не дуже розумно, що ти говориш», — відповів Рамірес. Марк дивився на нас з подивом; від його хвалькуватого ставлення нічого не залишилося. Він шокував нас, не справляючи на нас враження, і тепер усе прийняло поворот, який для нього був дуже небажаний. Я почав розуміти, що, незважаючи на інтриги Марка, Рамірез керував ситуацією.
  — Ти вже вирішив, що не можеш залишити нас живими, чи не так? Кемпбелл сказав. «Це було б занадто багато. На вашій совісті вже близько сімнадцяти чоловіків, тому ми ще можемо до вас приєднатися. Але не думайте, що ви можете зробити це просто так. Ми залишили свій слід, Раміресе, і ваша команда рано чи пізно про це розповість».
  Це була відважна спроба; Я захоплювався Кемпбеллом більше, ніж будь-коли.
  Рамірес розреготався. «Моя команда, та купа дебілів?» Він жестом показав стоїчним охоронцям біля дверей. «Ця купа дурнів? Вони роблять те, що я кажу, не більше і не менше. У них немає мізків - я єдиний розум у них. Хто б їм повірив, якби вони заговорили?
  Вони ніколи не здогадувалися, про що йдеться, не здогадувалися. Більш того, там теж є що знайти».
  "Серія випадкових аварій?" — саркастично запропонував Кемпбелл.
  «Гарно це слово, подумав я».
  Я дозволив розмові пройти повз мене з нереальним почуттям. Рамірес був готовий убити нас без зайвих слів. Крім того, він не був зацікавлений у знищенні власної команди. Я міг уявити, як саме це буде вирішено. Чоловіки отримали солідну оплату, розійшлися, а потім, як і передбачав Кемпбелл, станеться серія нещасних випадків, можливо, смертельна автомобільна аварія в гавані, поки всю команду не вивезуть з пристані. було прибрано.
  «Добре, — почув я Кемпбелл, — але ти все одно не можеш залишитися безкарним. Залишаючи осторонь заяву Кейна. .. Ти ж не думаєш, що я щось не влаштував? Мої офіцери отримали запечатаного листа, який буде передано поліції, якщо я не почую від них незабаром. Якщо я зникну, буде пошукова група, яка скаже: «Ти у мене є».
  — Старий дурень, — роздратовано вирвався Рамірес. Нарешті він скинув маску. «Барометр впав на три бали за останню годину, насувається шторм, і ця штука там також божеволіє. Твій корабель йде на воду всіма руками. А ми за милі. Без доказів, без жодного доказу».
  Кемпбелл здригнувся, і Клері підійшла ближче до нього. Коли я дивився на Раміреса, мою увагу раптом привернуло щось, що я бачив крізь ілюмінатор за його головою. Ніхто з інших, здавалося, не помітив, вони були вражені словами Раміреза. Я побачив Теффі, який усе ще скорчився за диваном, знову роблячи той дивний жест шиєю, але він не випускав Раміреза з поля зору.
  «Рамірес, ти брудний, брудний, садистський вбивця», — сказав Кемпбелл.
  Рамірес розвів руками. «О, я не люблю вбивати заради вбивства. Я не такий, як Джим Хедлі. Він зробив дурний трук з Танакабое, чим я зневажаю. Він ставив своє задоволення вище бізнесу. Я вбиваю лише через потребу. Але якщо я це зроблю, то для мене немає різниці, чи це стосується сімнадцяти чи сімдесяти смертей. Людське життя дешеве, друже, коли ставки високі. Вважаю свої заходи необхідними». Він був холодний і слизький, як змія, і такий же смертоносний. Я знову перевів погляд на ілюмінатор. У мене перехопило подих; Я побачив обличчя з іншого боку. Обличчя, яке підморгнуло – Білл Хантер.
  Він міг бути нашим асом, і Раміресу не дозволили його виявити. Я обережно закрив рота рукою, кашлянув, а потім обережно опустив руку, ретельно уникаючи будь-яких несподіваних рухів. Я не хотів привертати увагу оточуючих. Білл знову підморгнув, і через секунду його обличчя зникло.
  Кемпбелл говорив безперервно, відчайдушно шукаючи аргументів, щоб переконати Раміреза відмовитися від своїх планів. Я знову відчув ту дивну вібрацію у своїх вухах, дивну переривання в голосі Кемпбелла, ніби було якесь перешкоду, тон настільки низький, що ви не могли його почути. Недалеко почулося шипіння, наче паровоз пускає пару. Есмеральда здригнулася . Раптом шум на палубі став голоснішим.
  Рамірес перебив Кемпбелла, повернувся і, на мій жах, попрямував до ілюмінатора. Я напружився, але потім він повернувся до нас і почав говорити. Я зрозумів, що він нічого не бачив.
  — Усе, що там відбувається, мене влаштовує, — холодно сказав він. «Як тільки ця купка ідіотів розділить два кораблі, ми підемо своїм шляхом. Ви не йдете дуже далеко, милю або близько того, прямо вниз. Ми затягнемо вас у глибоку воду — або спрямуємо ваш ніс на ту штуку там».
  Він подивився на Джорді. «Ми взяли на себе сміливість прийняти одну з ваших ідей, капітане. Ми приєднаємо заряд вибухівки до вашого корпусу, а той шторм там зробить все інше».
  Джорді чутно скрипнув зубами, але нічого не сказав. Хтось пробіг палубою над нашими головами, а інший закричав. Рамірес глянув угору. «Здається, вони майже закінчили».
  Я почув стукіт важких черевиків по сходах, а потім стукіт у двері. За жестом Раміреса один із охоронців відчинив двері. Увійшов Хедлі. Він подивився на нас з дурною усмішкою, яка не досягала його холодних блакитних очей, і нахилився до Раміреза, прошепотів, який одразу ж повернувся й знову поглянув в ілюмінатор. Я дякував Богу, що Білл залишився поза полем зору. Або це було?
  Рамірес повернувся. «У вас є конкретні переваги? Глибока вода чи Соколиний острів? Здається, там відбувається якась діяльність». З усмішкою він сказав Марку: «Це пощастило. Який кращий спосіб зазнати краху дослідницького корабля, ніж необережний візит до Валкенейленду в самий невідповідний час? Скласти компанію нашим друзям на мить, так? Останній проти Марка. Він різко розвернувся й вийшов із каюти, а за ним Гедлі. Джорді якусь мить спостерігав за ними, а потім перевів погляд на Марка. — Яким ти бідолахою став, — зневажливо сказав він. «Невже ти справді думаєш, що я буду просто спостерігати, як ти руйнуєш мій корабель і вбиваєш мою команду?» Якби мені довелося померти, я б скоріше забрав вас із собою, — він підвівся зі стільця. Після від'їзду Раміреса атмосфера в кабіні миттєво змінилася. Здавалося, ми всі розуміли, що Рамірес має справжню владу в поєднанні з холодним і злочинним мозком, тоді як Марк міг приховати свою невпевненість лише за тонким шпоном пихатості та прозорої жорсткості. Кожен із нас був готовий скористатися цим у разі потреби. Коли Джорді підвівся, Марк різко наказав охоронцям, які підняли рушниці. — Обережно, — сказав Марк, — вони стріляють — це навчені вбивці.
  — Я теж, — грізно відповіла Джорді. Він продовжував підніматися; Лан послідував цьому прикладу.
  Марк знову сказав щось іспанською, і один із охоронців вистрілив, очевидно, не цілячись. Вибух був оглушливий. Ми відсахнулися, коли осколки полетіли з місця біля ніг Джорді, де куля застрягла в підлозі. Джорді на мить вагався, і я швидко закричав: «Припини, Джорді, у тебе немає шансу». Кулі швидше вас».
  Джорді зиркнув на мене з-під брів, але я зробив швидкий різкий рух рукою й безладно підморгнув йому. Його хмурий погляд зник, і він сів назад, а за ним і Лан. Обидва були насторожі; Тепер я знав, що мені вдалося їх попередити.
  Шум над нашими головами продовжувався. «Мені здається, вони дуже псують справу», — сказала Джорді, дивлячись угору.
  — Ти не проти, якщо я закурю, Клер?
  Я поліз у кишеню, але напружився, коли ствол пістолета повернувся й уперся в мене. «Ісус, Марк, я не можу навіть закурити?»
  Він подивився на мене із задоволенням. «Куріння шкодить тобі, Майку. Давай, але переконайся, що ти не дістаєш нічого з кишені, крім сигарети».
  Я повільно відвів руку, коли Марк щось сказав охоронцям. Стовбур гармати трохи опустився. Я відкрив пакунок і сунув сигарету в рот. Саме тоді я знову побачив Біллове обличчя в ілюмінаторі, очевидно, стривоженого щойно пострілом, як я і сподівався.
  Двері каюти відчинилися на тріщину. Один із охоронців перекинувся кількома словами з кимось у коридорі, потім двері знову зачинилися. Мабуть, Рамірес також хотів знати, що означає стрілянина. Я знову засунув руку в кишеню і запитав чоловіка з пістолетом: "Фосфорос?" Він не відповів, і мені вдалося витягти сірники без погроз. Запалюючи сигарету, я сказав: «Слухай, Марку. Ви знаєте всіх тут у салоні. Деякі з нас були вашими друзями, деякі навіть більше, ніж друзями... набагато більше. Що ти за людина?» Мені було важко розмовляти з ним і при цьому тримати голос під контролем.
  «Що я можу з цим зробити?» — жалібно запитав він. «Ти думаєш, мені це настільки подобається, що тобі доведеться померти?» Я безсилий. Тут головний Рамірес».
  Голос Клер прозвучав як удар батогом. «Він невинно вмиває руки. Понтій Пілат Другий».
  — До біса, Клер, ти думаєш, я хотів би побачити тебе на морському дні? Кажу тобі, я нічого не можу зробити».
  — Це безглуздо, Майку. Він і пальцем не поворухнув би, щоб врятувати нас, навіть якби міг. Це стосується його власної шкіри, ти знаєш,
  Кемпбелл сказав.
  Це був мій шанс. Щоб поговорити з Кемпбеллом, мені довелося напіввідвернутися від Марка та охоронців у дуже природний спосіб. — Його дні теж полічені, — сказав я. «Тепер у Раміреса є те, що він шукає. Марк йому більше не потрібен — йому просто потрібно взяти з собою мої нотатки. Б’юсь об заклад, що він усуне всіх свідків цього... включно з Марком».
  Я щось нашкрябував на зворотному боці сигаретної коробки шматочком олівця, який видобув із кишені разом із сірниками. Я написав якомога чіткіше: КАБЕЛЬНА. Я на мить опустив погляд на Кемпбелла; він зрозумів це відразу. Щоб відвернути увагу, він почав махати Марку стиснутим кулаком і грати на його лапі. «Ти брудний братовбивця!» — заревів він.
  — Замовкни, — різко сказав Марк. — Замовкни, старий пердун.
  Я простягнув Кемпбеллу сигарети і сказав: «Заспокойся». Також?
  'Ні ні.' Він відкинув мою руку, але мій намір увінчався успіхом. Білл міг чітко прочитати моє повідомлення через плече Кемпбелла. Я просто сподівався, що з його очима все гаразд. Клер також побачила повідомлення, і її очі розширилися. Я бачив, як вона прошепотіла щось Паулі на вухо, нібито щоб її втішити. Щоб виграти час, я сказав Марку: «Навіщо йому мовчати?» Нам все одно нічого втрачати, тому ми просто скажемо те, що ми про вас думаємо. Мені соромно думати, що ти мій брат».
  Риси Марка напружилися, але він нічого не сказав. Мені довелося спробувати виманити його з намету. Я швидко глянув на шпори куріпки й побачив, що обличчя замінено рукою. Середній і великий палець разом утворили коло. Білл отримав моє повідомлення.
  Що б не сталося, мені потрібно було дати Біллу час, щоб щось зробити. Тепер він знав, де інші, і, можливо, міг щось з цим зробити. Мені було цікаво, чи він сам, чи з ним ще Джим і Рекс. Це був маленький, але це був наш єдиний шанс. Все, що ми могли зробити, це якимось чином схопити Марка, що було непростим завданням у його наднервовому стані.
  — Звідки ти взагалі знав, де ми? Я запитав. «Океан великий, Марку. Але, звісно, ви завжди знали, де це багате кобальтом утворення, чи не так?»
  «Я начебто знав. Я був не єдиним на цьому клятому кораблі IGJ, який проводив вимірювання, і я не міг отримати всі необхідні дані». Його образливий тон видавав, що він відчував, що інформація належала йому; типові для нього. Тепер я був на правильному шляху, змушуючи його говорити про свою кмітливість. Небагато справжніх егоїстів можуть протистояти цій спокусі.
  — Але кому спала на думку така розумна ідея, що ви знайдете нас тут? Ми могли бути де завгодно, за сотні миль. Ви не могли знати, де ми були».
  Він розреготався. «Ти справді так думаєш? Ти прозорий, як біс, Майк. Я знав, що ти знайдеш це утворення, якщо матимеш достатньо часу, щоб уважно вивчити це питання, тому я дав тобі цей час. І я також знав, що ви ніколи не зможете встояти перед спокусою глибше дослідити джерело. Я знав, що ти неминуче прийдеш на Фонуа Фо'ое, або Соколиний острів. Звичайно, Рамірес цього зовсім не усвідомлював. Іноді він не надто яскравий, знаєте. Мені вдалося переконати його, що я знаю брата як свої п'ять пальців. Ми були тут два чортових тижні і чекали, поки ви, хлопці, нарешті з’явитьсяте».
  «Як ти взагалі опинився з тим Рамірезом?» Не те, щоб я цього ще не знав, але принаймні це змусило його говорити.
  Кемпбелл не міг зібрати гроші, а Суарес-Наварро міг, це так просто. До кого ще я мав піти? Вони щойно показали, що не надто по-дитячому поводилися з цими мінами, тож це було саме те, що я шукав».
  І так справи пішли від поганого до гіршого. Ви повинні були вбити Норгаарда.
  «Це був нещасний випадок», — роздратовано відповів Марк. «Свен завершив лише окремі частини дослідження. Ми чекали, поки шторм трохи вщухне, і тоді СуаресНаварро надасть нам справжнє дослідницьке судно, щоб доставити ці речі на поверхню». Він постукав папку з моїми нотатками. «Але тим часом той ідіот раптом сказав, що хоче написати про це статтю. Він не реалізував Суарес-Наварро, а я так хотів, знаєте. Так чи інакше, ми посварилися, він був досить запальний хлопець, спочатку на слова, потім на кулак. І наступної миті він лежав на березі моря з розтрощеним черепом. Я справді не хотів його вбивати, Майку, клянусь. Я просто хотів переконатися, що він замовк».
  Я замерз усередині, скам’янів від того аморального егоїста переді мною, який був моїм братом. Мій рідний брат! Усе, що він зробив, було виправдано в його власних очах, а все, що пішло не так, було виною інших.
  Марк зробив жест змирення. — Звичайно, Хедлі знала про це. Він був зв'язковим між мною та Раміресом. Вони допомогли мені це приховати, але якось дізналася поліція».
  — Господи, а ти думаєш, що я наївний! — вигукнув я. «Слухай, Марк, я не здивуюся, якби Рамірес сам повідомив поліції. Для нього це не мало значення. Він організував твою «смерть» і все. Але з того моменту він тримав вас під контролем; ти не міг поворухнути ногою без його дозволу».
  — Це було зовсім не так, — пробурмотів Марк.
  'Ти впевнений? Навіть коли перший план пішов не так і Хедлі була причетна до вашого так званого вбивства, Рамірес не хвилювався. Ось чому він так сміявся, коли я його звинуватив. Він знав, що йому потрібно зробити лише одну річ, щоб очистити себе й Гедлі, а це — знайти вас. І можете бути впевнені, що він зробив би це так, що його теж поплескали б поліцейські».
  'Що ви маєте на увазі?'
  «Він показував би тобі мертвого — або вмираючого — Майка, тож ти не міг нічого сказати. І тоді поліція привітала б його з упійманням Марка Тревельяна, вбивці Свена Норгаарда та організатора вбивства Шоутена. Господи, він мав рацію, коли називав тебе невдахою! Ти справді в цьому по шию, чи не так?»
  Він був розлючений і шокований, і я бачив, що мій напад досяг результату. Усе його ставлення свідчило про сумніви.
  «Не те щоб це зараз мало значення. Марк, ти помреш, як і ми. Рамірес подбає про це", - додав Кемпбелл. Джорді похмуро засміявся. — Ти справді думаєш, що можеш довіряти Рамірезу?
  Марк на мить глибоко задумався, а потім похитав головою. «Можливо, ви маєте рацію», — визнав він. Мені спало на думку, що це, мабуть, один із рідкісних випадків, коли він таке говорить. — Але це не має значення. Ви хочете, щоб я вам допоміг, але я не можу. Ти його ніколи не поб'єш, а навіть якщо і поб'єш, то звинувачення все одно висітиме у мене над головою. Ні, я краще залишуся з Раміресом, мені доведеться ризикнути. Я йому все ще потрібна».
  Я хотів сказати йому, як він був неправий, але нарешті щось увійшло в мою свідомість. Здалеку я почув свист, ніби пара виходила під сильним тиском. Марк на мить подивився в ілюмінатор; те, що він побачив, викликало його помітний дискомфорт. — Якого біса вони роблять на палубі? — пробурмотів він. — Ми не маємо часу тут тинятися.
  Його нервозність посилилася, і він почав дискутувати з одним із охоронців. Здавалося, виникла суперечка, коли охоронець відповів, але Марк змусив його замовкнути. Оглянувшись через плече й нерішуче знизавши плечима, чоловік відчинив двері й зник. Я подивився на Джорді з надією, і він похмуро кивнув у відповідь. Наші шанси зростали, але все, що ми робили, треба було зробити до того, як повернеться другий охоронець. Рука Джорді ковзнула до важкої скляної попільнички на столі, а потім безтурботно зупинилася. Він не міг кинути попільничку швидше, ніж міг вистрілити охоронець, але він був готовий до того, коли з’явиться нагода. Ми сиділи, напруживши нерви до межі. На обличчі Марка спалахнуло червоне сяйво, коли він знову подивився в ілюмінатор. Мабуть, щось назрівало навколо Валкенейленду — у найбуквалішому значенні цього слова. — Що там відбувається, Марку? Я запитав. Його голос звучав напружено. «Схоже, Falcon Island скоро полетить».
  Я відчув, як мене пронизує тремтіння. Напевно, ми з Марком були єдиними на борту, хто мав уявлення про те, що це може означати. "Як близько?"
  — Чверть милі, мабуть. Випрямивши спину, він продовжив: «Це траплялося кілька разів на цьому тижні. Це небагато, але це вражаюче». Проте в його голосі було мало переконання. Ми були нездорово близько до Fonua Fo'oe. Рамірез і Гедлі могли подумати, що це безпечна відстань, особливо якщо вони весь тиждень спостерігали картини перед виверженням, але ми з Марком знали краще. Ми обидва були океанологами, які досліджували підводні виверження вулканів, хоча я ніколи не бачив їх на власні очі. Ми знали, що вони можуть зробити. Не дивно, що Марк боявся. Я теж був.
  Він подивився на охоронця, який залишився, на мить завагався, а потім заговорив до нього. Охоронець різко похитав головою, а коли Марк потягнувся до дверної ручки, він навіть став перед нею, націливши на нас свій пістолет.
  Кемпбелл глузливо сказав: «Що не так, Марк? Він тобі не довіряє?»
  Свист і булькання раптом стали інтенсивнішими. « Есмеральда» почала розгойдуватися, скриплячи й скриплячи по всіх швах. Ми обернулися, все ще підключені до сирени. Раптом у повітрі почувся різкий сірчаний запах. Очі Марка перебігли з охоронця на мене. Наші погляди дивилися один на одного, як на двох кораблях.
  — Він не хоче залишатися з тобою наодинці. Я маю зачекати іншого охоронця, — сказав Марк і знову підійшов до ілюмінатора. Я відчув, як у мене стиснулося горло.
  “Якого біса...” Джорді виплеснула.
  Він не встиг закінчити речення. « Есмеральда» знову смикнулася й занурилася майже до поруччя. Без сил, я сповз на бічній стінці кабіни і необережно вдарився головою об стіл, коли впав. Усе пекло вирвалося на палубу. Корабель знову випрямився, і ми всі впали на інший бік. Я чув стогін Кемпбелла; для людини в його стані це мало бути жахливо. Джорджі підвівся перший. Він схопив попільничку, жбурнув нею в охоронця, а потім стрибнув прямо через кабіну. Охоронець відчайдушно намагався схопити свій пістолет із землі, куди він його впустив. Він уже схопив пальці за дупу, коли Джорді вдарив його ногою в щелепу з бездоганною точністю. Миттєво його обличчя перетворилося на криваве місиво.
  Лан тим часом кинувся на Марка. Від його первісної шотландської лагідності не залишилося й сліду. Його обличчя було маскою затаєного гніву. Джорді схопив пістолет і направив його на Марка. Разом вони рушили до нього, але Марк зумів уникнути їх обох і порвався до дверей.
  Щось промайнуло в повітрі, і він негайно впав, притиснувшись рукою до правого стегна. Я бачив, як кров просочується крізь його пальці.
  Я підвівся, щоб погнатися за Джорді, крик протесту вже наполовину долинув до мого горла. Проте, коли Марк упав, Ян і Джорді різко зупинилися; щойно жадоба крові зникла з їхніх очей. Усі погляди були прикуті до блискучого закривавленого ножа на підлозі біля Марка.
  — Хто кинув того ножа? — крикнув я сердито.
  Таффі підійшла з задньої частини каюти. «Я». Побачивши вираз моїх очей, він поспішно продовжив: «Я б не вбив його, Майк, навіть якби він на це заслуговував. Я вмію впоратися з ножами».
  «Ну, приходь і візьми це назад», — відповів я. Він підняв його і витер об штанину. Клері стояла, дивлячись на нього з мертвотно-блідим обличчям, але Пола вже кинулася до Марка.
  — Тебе теж обшукували, Теффі, як і нас? Я запитав. — Тоді куди ти подів того ножа?
  «На шнурку біля основи моєї спини. Старий трюк, але вони добре потрапили на нього».
  На даний момент криза вщухла. Я стурбовано визирнув назовні. Неподалік висів туман пари, а за ним усе ще клубочився похмурий чорний дим. Море було неспокійне, де-не-де з маленькими вирами, а навколо стовпа пари виднівся край білої піни. Був неприємний, задушливий запах. Ближче до корабля я побачив моторний шлюп, що плив по кормі, а на борту нікого. Я нікого не бачив на палубі, навіть Білла.
  У каюті Ян і Клер були зайняті тим, що садили Кемпбелла назад на диван. Паула перев'язувала Марка, а Джорді працював над убитим охоронцем.
  Таффі ніде не було видно.
  "Джорді, де Таффі?"
  — Знаєш, Денні Вільямс був його найкращим другом.
  «Блін, ми повинні триматися разом. Акції камікадзе нам ні до чого».
  — Просто заспокойся, — заспокійливо сказала Джорді. «Таффі не дуже товариський, але сам по собі він дуже небезпечний. Повірте, він може зробити для нас набагато більше».
  «Це приємно для нього, але нам потрібно швидко скласти план кампанії. Тож Таффі гуляє, а Білл десь на палубі. Якщо пощастить, з ним будуть Рекс і Джим. Можливо, вони могли щось зробити. А ось і ми — троє чоловіків і пістолет».
  «Четверо», — різко сказав Кемпбелл, зводячи ноги з лави.
  — І якщо ці виродки ще не обшукали наші каюти, там є ще зброя.
  Його погляд зустрівся з моїм крижаним блакитним сяйвом. Він мав рацію, в єдиноборстві він не вартий ні цента, але зі своїми дорогоцінними пістолетами він міг бити будь-кого. Клер перевела погляд з батька на мене, і я побачив у її погляді холодну рішучість.
  — Я піду з тобою, — сказала вона.
  «Клер, ти не можеш...»
  Вона рішуче перебила мене. «Я теж вмію непогано стріляти, пам’ятаєш? Краще, ніж ти, Майк. Вам потрібна вся допомога, яку ви можете отримати». Вона була сповнена рішучості залишатися поруч зі мною, і її батько, і я не міг її звинувачувати. Вона нам була дуже потрібна. І якщо щось пішло не так, як для неї, так і для нас, смерть від кулі завжди була кращою, ніж утоплення, відчайдушна боротьба за повітря на тонучому кораблі. Моє горло стиснулося від страху за неї, але я не міг відмовити її від її рішення.
  Вона підійшла до шафи з алкогольними напоями. Під час падіння було розбито кілька пляшок. Вона підняла розбиту пляшку за шийку й задумливо подивилася на її гострі, як бритва, краї. «Я бачила це у фільмі раніше», — повільно сказала вона.
  Я гадав, що вона, ймовірно, ніколи не наважиться, але принаймні це додало їй певної впевненості. Джорді навіть усміхнувся. «Ось так мені подобається», — сказав він. Давай, у нас обмаль часу. Я піду перший, потім прийде Лан. Майк, ти ар'єргард.
  Пола все ще лежала над Марком. Її погляд зустрівся з моїм; вона похитала головою. Марк лежав на спині із заплющеними очима, але я не могла сказати, був він непритомний чи просто прикидався. «Добре, Паула, ти залишайся з ним», — сказав я. Джорді відчинила двері й вислизнула.
  Один за одним ми обережно пішли за ним у коридор. Він не пройшов і метра, як раптом зупинився, переступив через щось і знову пішов. Це було тіло нашого другого охоронця. Очевидно, він наштовхнувся на Таффі, повертаючись до каюти. Його горло було перерізане від вуха до вуха, а спереду його сорочка була насичена кров’ю. Клер на мить зам’ялася, дивлячись униз. Я міцно схопив її за руку і штовхнув уперед.
  Ми підкралися до каюти Кемпбелла, яка, на нашу радість, виявилася не пограбованою. Кемпбелл дістав свою валізу з дна шафи й відкрив її; щохвилини він виглядав більш задоволеним і сильнішим. У валізі було три револьвери, його та Клер, і пістолет, який Джорді взяв у Раміреза в Нукуалофі. Батько з донькою швидко зарядили револьвери, і Клер із помітним полегшенням прибрала розбиту пляшку.
  У нашій каюті ми з Джорді побачили, що наші пістолети лежать недоторканими. Коли ми завантажували їх, Кемпбелл дивився на них схвально. "Принаймні ми зараз у кращому становищі", - сказав він.
  Без перерви ми поповзли далі до кормової сходи каюти. Джорді спочатку обережно піднявся, а потім швидко відкинув голову. На вершині палуби стояв чоловік, чорний на тлі сірчаного неба. У нього був пістолет. Джорді обережно відклав револьвер убік і сходинку за сходинкою піднявся назад. Тоді він жестом запросив мене слідувати. Лан мав більше досвіду, але будучи набагато стрункішим за шотландця, я мав більше шансів потрапити на палубу одночасно з Джорді. Джорді спритно підскочив і схопив охоронця ззаду; він обійняв його за шию однією рукою, а іншою схопив пістолет. Я підхопився позаду нього і вдарив чоловіка прикладом свого револьвера. Він упав, як скеля. Ми скинули його зі сходів каюти, як мішок з картоплею. З похмурим сміхом Джорді сказала: «Ти починаєш вчитися, хлопче».
  Ми пішли за тілом назад.
  Тепер у нас було три гвинтівки та асортимент легкої вогнепальної зброї. Наші шанси зростали з кожною хвилиною. Джорді сказав, шикуючи війська: «Майку, я хочу поглянути на Соколиний острів. Ти підеш зі мною. lan, ти покриваєш нас. Містере Кемпбелл, ви з Клер стерегтимете тут і стрілятимете у все, що впаде, крім наших хлопців».
  Ми мовчки підкралися на палубу, де я вперше чітко бачив Валкенейленд. Жовте сяйво, здавалося, трохи послабшало, але пари було набагато більше, і пориви дощової речовини спускалися з одного боку шумного морського простору. А прямо посередині продовжував клубочитися густий чорний дим, крізь який пробігали ледь помітні червоні смужки. Море навколо них було у великому хвилюванні, але кораблі лежали непорушно в гладкому морі, за винятком тонких вихорів на поверхні. Свист пари під тиском був оглушливий, погана прикмета; сморід ледь не перевернув живіт. Я дивився на це заціпеніло.
  Однак опинившись на палубі, Джорді звернув більше уваги на свій корабель, ніж на захоплююче природне явище. Він глянув на фок-щоглу. «Боже, який безлад! Вони його ще не відпустили».
  Я вдивився в сліпуче сонячне світло й побачив, що дві щогли майже роз’єдналися; вони просто зчепилися десь високо. Більша «Сирена» притулилася по діагоналі до «Есмеральди» , і скрізь було видно безладдя галсів, розбитих лонжеронів та іншого сміття. Моторний шлюп ще висів за кормою, але від маленького шлюпа не було й сліду.
  — Вони все ще на цьому, — прошепотіла Джорді. «Ми йдемо до лебідки. Ми можемо сховатися за цим, поки відкриємо кабельну бухту.
  За штурвалом нікого не було, але далі я бачив групи людей, що стояли біля основи обох щогл. Деякі були далі, намагаючись послабити зламане спорядження. Я молився, щоб вони були надто зайняті, щоб дивитися вниз.
  «Нам просто доведеться ризикнути», — сказала Джорді, жестом показуючи Лану, щоб той йшов за нами. Ми поповзли вперед, згорбившись, відштовхнувшись у тіні рульової рубки. Наприкінці Джорді замовкла, схопила мене за руку й показала. У тіні барабана лебідки щось ворухнулося; щоб потрапити туди, нам потрібно було більше покриття.
  — Білл... або Таффі, — прошепотів він.
  З тіні виринула рука й почала перебирати замок палубного люка. Далі люди з «Сирени» , здавалося , звертали увагу лише на роботу на щоглі чи на Соколиний острів. Був великий шанс, що вони не побачать чоловіка, який крадеться через палубу. Однак тиснява була рівнозначна самогубству.
  Примарна рука все ще працювала над люком. «Я збираюся розв’язати інший бік», — тихо сказав я Джорді. «Дай мені прикриття».
  Раптом із Валкенейленду почувся важкий гуркіт, який заглушив усі інші звуки. Червоні спалахи в чорному диму раптом стали ще сильнішими. Я почув перелякані крики й барабанний стукіт квапливих кроків. Це відволікання прийшло якраз у потрібний момент. Я ковзнув уперед, чіпляючись за край люка й наближаючись до нього. Я потягнувся до клямки й миттєво побачив, що інший чоловік біля люка був Білл Хантер. Я вже послабив одну застібку і якраз завершував іншу, як раптом почув гучну стрілянину та тупотні кроки. Лан і Джорді стояли на колінах і стріляли в людей із «Сирени» , які кинулися на нас. Наді мною нависло спотворене обличчя, над головою загрозливо висів приклад. Я швидко впав на бік. Обух із гучним стуком вдарив об деку. Тоді я почув характерний звук бризок пістолета Кемпбелла. У мого нападника раптом посеред чола виросло третє око, і він упав на мене.
  Я швидко відштовхнув тіло і вхопився за люк. Друга засувка звільнилася, і ми з Біллом швидко підняли люк. Звідти вилізло четверо чоловіків, розпечених від люті й із вбивчими очима.
  'Назад! Назад!» — крикнула Джорді. З мужністю відчаю ми кинулися за рубку. Знову пролунали постріли; lan мав пряме попадання. Решта екіпажу « Сирени » відступила до щогли під вогнем прикриття корабля. Здавалося, він вийшов із їхньої кермової рубки, але в ближньому бою це було важко визначити. Джорді швидко пройшов повз нас, щоб порахувати голови. На моє велике задоволення я також побачив там Джима Тейлора. Принаймні один із хлопців із човна був у безпеці, і це дало мені надію на Рекса Ларкіна. Білл швидко підняв великий палець.
  Із "Сирени" лунали переривчасті постріли . На грот-щоглі був принаймні один снайпер. Джорді швидко нахилив голову, коли куля вибила осколки з дерева прямо над його головою.
  «Так ми нікуди не дінемося», — важко сказав він. «Нам не вистачає прикриття, а також закінчуються боєприпаси».
  У цей момент ми почули впевнені постріли з рушниці Кемпбелла. З крокв пролунав крик, і через мить на палубу «Сирени» впала темна постать, шалено махаючи руками й ногами .
  Джорді змусив нас піти в тил, залишивши Ніка та Лана прикривати наше повернення. Коли ми збігали сходами кабіни, ми побачили Кемпбелла, який перезаряджав свій пістолет. Його губи були розтягнуті у войовничій посмішці. Він жестом попросив нас відійти вбік і знову націлився на хребет, балансуючи одним коліном на сходах. Ще одне тіло впало, цього разу у воду.
  «Ось і все», — сказав Кемпбелл, і раптом я помітив, що він виглядає виснаженим. Клер стояла в коридорі, впевнено тримаючи в руці пістолет. Страх в її очах зник, коли вона побачила нас. Проходячи повз, я на мить обійняв її. Чоловіки зібралися в коридорі. Зброя швидко переходила з рук у руки. Нік підняв свій міцний кулак. «Мені не потрібен гавкач», — сказав він, показуючи великий гайковий ключ.
  Над нашими головами ще трохи постріляли, але незабаром затихло. Трохи пізніше Нік і Таффі повідомили, що на «Есмеральді» немає ворожих елементів, принаймні під палубою. Крім мого брата.
  Після короткої консультації з Кемпбеллом Джим і Джорді пішли досліджувати передні сходи каюти. Якось Джорді вдалося вмовити канадця залишитися в каюті з Марком, Полою та Клер. Я не питав, чи він зробив це тактовно чи з погрозами, але в будь-якому випадку - я відчув велике полегшення.
  «Відійшли — усі на «Сирені».
  Джорді повернувся з розповіддю очевидця. «Я не бачив Раміреса, але Гедлі всюди одночасно, лаючись на всіх. Він готує неабиякий суп. До речі, ми все ще застрягли».
  — А Соколиний острів? Я запитав.
  «Все те ж саме, але це стає досить божевільним. Швидко заглянули в машинне відділення, але слава Богу все в порядку. Ми повинні звільнитися від Сирени , а потім втекти до неї. Але як?'
  Ми переводили погляди з одного на іншого, відчайдушно намагаючись щось придумати.
  Джорді різко повернувся до Хантера. «Білл, як ти повернувся на борт? А де Рекс? Він у порядку? Білл ще не знав цього про Денні, але я вже бачив, як він дивився на нашу групу, і його очі були похмурими. Йому знадобилася хвилина, щоб відповісти.
  «Мені шкода, шкіпере, Рекс помер. Ми бачили, як деякі хлопці з «Сирени» стрибнули в човен. Вони тримали наших хлопців під прицілом і кидали їм шнур, щоб змотати. Вони не бачили нас, тож Рекс і Джим спустилися через борт човна. Джим піднявся на борт по мотузяній драбині, але... Рекс був прямо між нами, і коли «Есмеральда» почала ковзати... він втратив рівновагу. Господи, Джорді, я..."
  «Ви зробили все, що могли. Ще одну річ я скажу Рамірезу, — роздратовано сказала Джорді. Я залишив їх і знову піднявся, щоб подивитися на Соколиний острів. Я почувався пригніченим, мене нудило від усього насильства. Моторний шлюп усе ще гойдався на канаті, але десь глибоко в бурхливому морі лежав наш гребний човен з одним із членів нашої команди.
  Здавалося, що відстань між нами та тим стовпом диму, що відригує, зменшилася. Тоді ми або тягнули якір, що було цілком можливо в тому бурхливому морі та з вагою «Сирени» , або зона виверження розширювалася — ідея набагато тривожніша. Також було більше пари, ніж раніше. Я відчайдушно хотів знати, що відбувається за цією червоною завісою туману. Насправді я хотів би почути думку Марка з цього приводу. Я повернувся до Джорді. «Ми повинні вибратися звідси, перш ніж Острів Сокол справді вжив заходів».
  Він дивився на море. «Я готовий визнати, що вважаю це моторошним, але чи справді це так небезпечно? Є так багато кораблів, які пережили виверження вулкана в морі. І Марк сказав, що так тривало кілька днів».
  «Це просто прелюдія», — відповів я. У мене зараз не було часу на урок підводної вулканології. «Я хотів би піти звідси до останнього апофеозу».
  «О, але я теж, не помиляйся. Просто ми маємо дещо складнішу проблему, ніж Valkeneiland, наші друзі там. Я б віддав усе, щоб дізнатися, що задумав Рамірес. Білл, ти міг побачити, чи працював він з нашим корпусом? Він погрожував його підірвати».
  Білл похитав головою. — Наскільки я міг судити, ні, шкіпере.
  Моє попередження про Соколиний острів, здавалося, пройшло непоміченим Джорді. Це було те, з чим він взагалі не мав досвіду. Усю його увагу було зосереджено на тому, щоб звільнити Есмеральду, і в цей момент він, безперечно, мав рацію.
  — Що, в біса, нам тепер робити? Я запитав.
  — Ну, хто б там не був головним — Рамірес чи Гедлі, не має значення — я впевнений, що він так само прагне звільнитися, як і ми. Вони в такій же небезпеці, як і ми. І я не думаю, що вони зможуть легко здолати нас знову або змусити нас летіти, як вони погрожували. Знаючи Раміреса, я думаю, що він хороший вибір».
  "Щоб спробувати пізніше?"
  «Пізніше зараз не наша проблема. Давайте спочатку розв’яжемо це».
  Він мав рацію. Ми мовчки чекали, знаючи, що в його голові формується план. Нарешті він сказав: «Можливо, нам варто оголосити про припинення вогню». Якщо ми відправимо хлопця на щоглу, вони можуть не стріляти, якщо знатимуть, чому він там».
  «Яка користь від однієї людини? У них там тривалий час було десять чоловік, і вони нічого не могли досягти».
  «Я вже взяв це до уваги», — відповів Джорді, відправляючи одного з інших за Джима. — Маєш якісь пластикові бомби, Джиме? — запитав він через мить.
  Джим похитав головою. «Ні, я просто мав те, що використовував, щоб підірвати їхній двигун».
  Джорді показав на щогли. «Ви бачите цей хребет – де він кріпиться до збруї? Хіба ти не міг так розв’язатися, якщо повісити ручну гранату з обох боків поперечини?»
  Я запитально подивився на нього, але Джим уже був поглинений технічними деталями. — Трохи кіль-кіль, капітане. Гранати насправді для цього не призначені». Він нерішуче поглянув на перекладину. — Це сталеві труби.
  — Звичайно, — сказала Джорді. «Якби це було дерево, вони б його давно зрубали. Пастки також виготовлені зі сталі».
  — Не знаю, — чесно сказав Джим.
  «Але це робить поперечину слабшою, правда?» Джорді наполягав.
  — Краще не буває, якщо ти це маєш на увазі.
  “Блін, не ходи навколо куща. Припустімо, я ввімкну машину і натисну на перекладину після вибуху ручних гранат, як ви думаєте, ми зможемо її випустити?»
  — Це можливо, — задумливо відповів Джим. «Але правильно прикріпити ці ручні гранати буде досить важко».
  Джорді міцно стиснув його.
  «Хочеш спробувати?» Адже ви наш спеціаліст».
  Джим посміхнувся. "Я зроблю все можливе - якщо вони не вб'ють мене спочатку".
  — Добре, — твердо сказала Джорді. «Ми подбаємо про це. Переконайтеся, що у вас є те, що вам потрібно, і я принесу ручні гранати. Я знав, що вони знову стануть у пригоді. Майк, у тебе найкращий чат на борту. Просто спробуй домовитися про перемир'я з тією купою піратів.
  Мені було цікаво, чи усвідомлює Рамірес, що якщо він відпустить нас зараз, то більше ніколи нас не спіймає. Ми завжди будемо загрожувати його свободі, і мені здавалося, що він погодиться на щось подібне. Було занадто багато невизначених факторів. А потім був Соколиний острів — ще одна небезпека, причому велика, на обрії кипить і відригує чорний дим. Ми були надзвичайно вразливі, недостатньо споряджені, укомплектовані персоналом і, звичайно, не в змозі диктувати закони. Однак потім я подумав про Клер і про те, наскільки важливою вона стала для мене. Що б не сталося, я хотів, щоб вона все це пережила. Я підповз до рубки, стежачи за вікнами, і ввімкнув мегафон.
  «Агов, Сирено!» — крикнув я. «Агой, Рамірезе, ти мене чуєш?»
  Хтось стріляв по рубці. Я почув, як розбивається скло, і кілька осколків впало мені на спину. Почулися крики, а потім затихло. Єдиний звук доносився від двох кораблів, що скрипіли й стогнали один повз одного, і від шипіючого вулкану позаду нас.
  'Сирена! Рамірес! Я хочу поговорити з вами.'
  Мої кісточки навколо ручки мегафона були білі, як простирадло. Нарешті тишу порушив грубий голос. 'Добре?'
  — Це ти, Рамірес?
  'Так. Що ти хочеш?'
  — Той вулкан. Він міг спалахнути будь-якої миті. Він уже навіть почав, блін.
  'Я знаю це.' Він звучав налякано, і я ледь не посміхнувся з полегшенням. Він би співпрацював.
  «У нас є ідея».
  'Що потім?'
  — Ми відправимо людину на фок-щоглу. Ми можемо звільнити цю покидьок».
  У його голосі звучала підозра. «Як?»
  Я не збирався йому цього казати. — У нас тут експерт, — крикнув я. «Ми хочемо вашої гарантії, що в нього не стрілятимуть».
  Цього разу тиша була ще довша. Хтось поплескав мене по плечу й сунув мені в руки записку. Це прийшло від Джорді. «Ріжте якірний трос безшумно. Удачі.'
  Тишу знову порушив Рамірес. «Добре, Есмераль... так, ми не стріляємо».
  Я крикнув: «Рамірес, якщо в нашого чоловіка застрелять, ти будеш мертвий протягом години». Кожен чоловік тут на борту буде радий використовувати вас як вправу для стрільби».
  'Мені дуже страшно!' Невже я чув його сміх? «Через п'ять хвилин ви можете відправити свою людину на щоглу. Я впораюся з цим.
  Я виповз із рубки до Джорді, з яким був Кемпбелл.
  — Ми чули, — сказала Джорді. 'Що ти думаєш?'
  «Я вірю, що він буде мовчати», — відповів я. «Він у тій самій халепі, що й ми, і він це дуже добре знає. І він також зрозуміє, що ми більші експерти, ніж та його група лахманів».
  «Тобі не потрібно підніматися туди», — відповів Кемпбелл. Він знову повернувся до колишнього себе. «Джим справжній глиняний голуб, коли він там сидить».
  «Він повинен знати сам», — сказала Джорді. «У мене є кілька хлопців на баку, готових кинути якір. Вони вимірюють час, щоб воно збігалося з тим, що там». Він кивнув у бік Соколиного острова.
  «Ось що робить це таким терміновим. — Я не впевнений у цьому, — сказав я. Джим приєднався до нас і мовчки вислухав пояснення Джорді. Тоді він сказав: «Добре, тепер я знаю, що це означає». Я спробую.'
  «У нас залишилося три хвилини. Я знову зателефоную Раміресу за хвилину».
  Збившись у куток рульової рубки, ми рахували хвилини серед жахливого шипіння й булькання моря. Я подивився на Джорді. — Ми лише за сорок миль від Нукуалофи — швидкий човен може дістатися до нас за кілька годин. Це може дати нам певний захист. Які шанси надіслати радіоповідомлення?»
  — голос Джорді прозвучав гірко. — Першим увімкнулося радіо. Коротун намагається щось зібрати з уламків, але він вважає, що це займе деякий час».
  У мене була ще одна слабка надія, а саме можливість того, що хтось підійде до того стовпа чорного диму. Проте ми надто добре знали, як мало кораблів у цьому районі, не кажучи вже про швидкі кораблі. Крім того, будь-який розумний капітан кинув би один погляд на острів і втік би геть. Ні, всі мої думки зайшли в глухий кут. Я заповз назад у рубку й схопив мегафон.
  — Рамірес!
  'Я чую тебе.'
  «Наша людина зараз піднімається нагору. Він несе ящик з інструментами. Не стріляй!'
  «Ми не стріляємо», — відповів він. — Я попередив своїх людей.
  Крізь вікно я спостерігав, як Джим ішов до фок-щогли з полотняною сумкою на плечі. Не вагаючись, він виліз на щоглу. Майже всі наші хлопці спостерігали з різних позицій, деякі зі зброєю напоготові. Джим дістався до поперечини, зупинився, витягнув свою сумку й потягся в неї. Спочатку йому довелося пробиватися крізь клубок незакріпленого спорядження. На борту «Сирени» ніхто не з'явився ; як і ми, вони ховалися. Кораблі раптово почали хитатися, коли на нас обрушився вир. Я набрався й погойдувався разом із рухом, бурмочучи молитву, щоб Джим мав за що вхопитися й не впустив своїх гранат. Раптом я почув жахливий шум з рульової рубки « Сирени ». За мить Гедлі вибігла на палубу на очах у всіх. Він ревів від сміху, а в руці в нього був автомат. Швидко прицілившись, він зробив залп по фок-щоглі. Безсило розмахуючи руками й ногами, Джим скинувся з поперечини й із глухим стуком вдарився об палубу. Якби кулі не вбили його, той жахливий удар точно б убив. З «Есмеральди» пролунав жахливий виття , а за ним — люта стрілянина. Хедлі, все ще сміючись, відступив у тінь і висипав свій журнал ліворуч і праворуч через нашу палубу. Осколки полетіли з дерева під ноги маніяка, але він, здавалося, відскочив від куль і поза межами досяжності нашої зброї. j Залп Хедлі також розбив те, що залишилося від вікон кермової рубки. Як стріла з лука, я кинувся в бік Джорді та Кемпбелла. Джорді онімів від люті й безсилого горя. Кемпбелл міг тільки буркнути. — Який проклятий маніяк.
  «Він убивця з хтивості», — сказав Джорді напруженим голосом.
  «Я примушу його заплатити за це».
  Стрілянина нашого екіпажу затихла. Я бачив їхні ошелешені погляди. Двоє чоловіків вибігли зі схованки, щоб забрати тіло Джима. Їх не обстрілювали. Повільними кроками я пішов за іншими вниз, щоб обдумати. Клер чекала на нас у коридорі з блідим і спотвореним від жаху обличчям. Без жодного слова вона впала в мої обійми. Я міцно тримав її, і на кілька миттєвостей моя любов до неї здавалася єдиною реальністю навколо нас.
  «Майк! Батько! Що в біса там сталося?
  — Джима застрелили, — коротко сказав Кемпбелл.
  «У них там психопат», — додав я. 'Хедлі; він зовсім збожеволів».
  — Я його вб’ю, — прогарчав Джорді.
  «Джорді, заспокойся! Це не війна, і ти не якийсь кровожерливий генерал, якому байдуже, скільки солдатів пожертвує заради справи. Ми вже втратили Денні, Джима і Рекса, і деякі з нас постраждали. У нас немає шансів, якщо ми перестрибнемо через Сирену . Нас би негайно розстріляли».
  «Так, біса, але я не бачу іншого виходу», — сказав він, явно бажаючи йти в атаку. Екіпаж пролунав схвальний хрип. Я не міг не погодитися з ними, але водночас я знав, що мушу їх зупинити.
  'Тепер слухай. Хедлі шаленіє. Хтозна, що він ще робить. Б’юсь об заклад, що ті іспанці на борту бояться його ще більше, ніж ми. Я думаю, що Рамірес змусить його нейтралізувати в своїх інтересах».
  Обличчя Джорді застигло від ненависті, і я знала, що він не послухає мене. Тоді Кемпбелл сказав: «Пам’ятайте, ми зараз плаваємо. Ви кинули якір.
  Одним махом Джорді повернувся до тями. Він нахмурився, і це був набагато здоровіший вигляд, ніж та маска крижаної ненависті. — До біса, так! За мить ми підпливемо прямо до нього. Треба повністю зняти фок-щоглу з основи, зняти спорядження, викинути все за борт. Це також заважатиме Сирені , якщо вони захочуть переслідувати нас. Таффі, Нік... — Він віддав накази голосом, який вибухнув новою енергією.
  Хлопці зібралися, схопили зброю й чекали наказу Джорді приєднатися до бою. Натомість він наказав звільнити Есмеральду , і в його голосі вони розпізнали силу його проникливості. Убивчий дух почав зникати з них.
  Я на мить подивився на Клер. 'Все гаразд?' — тихо запитав я. Це був перший раз у цьому кошмарі, коли ми змогли на мить поговорити одне з одним.
  — Поправляється, любий.
  Однак навіть зараз навряд чи було часу на цю одну швидкоплинну мить контакту. «Де Пола і Марк?» — запитав я її. Вона кивнула в бік каюти. «Досі там. Він не надто серйозно поранений. Він сидів у кріслі, коли я востаннє прийшов подивитися. Я не думаю, що він все одно нас турбуватиме, Майку. Я ніколи не бачив його таким боязким».
  «Валкенейленд незабаром вступить у гру. Я бачив усі ознаки цього. Я хочу, щоб ви привели їх обох на палубу, це безпечніше, ніж вони залишаються внизу. І залишайся зі своїм батьком, Клер. Тримайте їх усіх разом». Я поцілував її. Нічого не кажучи, вона зайшла в кабіну.
  Джорді та його люди вже були на палубі, і я приєднався до них. На борту «Сирени» був величезний клубок людей, які атакували низ фок-щогли з усіма видами інструментів. Подібна картина спостерігалася і з нашого боку. Стрільби не було; Гедлі не було й сліду. Якби трохи пощастило, вони б уже розібралися з ним самі. На мить я поглянув на наш моторний човен, який все ще був прикріплений до нашої корми й шалено хитався вгору-вниз, на розкидані уламки, на тіло Джима, яке обережно несли на бак. Я пішов вперед, щоб також засукати рукави.
  Потім вибухнув Соколиний острів.
  З приголомшливим гуркотом тонни води вибухнули в перегріту пару. Яскраве мерехтливе сяйво осяяло нас, і сонячне світло зникло за високим стовпом пари. Менш ніж через п'ятнадцять секунд до нас долетіла перша хвиля. Я все ще відчайдушно намагався знайти за що вчепитися, коли побачив його на Есмералі бачив бурі , чорні на тлі палаючої печі Соколиного острова. Це була жахлива хвиля заввишки з щоглу, покрита брудно-сірою піною, що мчала зі швидкістю експреса. Я впав на відкриту палубу, якнайплоше притиснувшись до дерева. Хвиля врізалася в борт Есмеральди , піднявши її до неба й розбивши об Сирену . Я почув холодне до кісток стукіт дерева об дерево, і на мить злякався, що кораблі перемелюються одне об одного. Потік гарячої води облив палубу, і я здригнувся, коли вона прокусила рану на боці.
  Тоді хвиля була над нами. Кораблі пірнали в долину, скрипнувши й стогнучи до найменшої рами. Далі було ще чотири хвилі, хоча жодна не була такою високою, як перша. Я звівся на ноги і тільки тоді по-справжньому відчув дивний звивистий рух корабля у воді.
  Хвилі зробили те, що нам не вдалося. « Сирена » пливла на воді метрів за двадцять від нас. « Есмеральда» знову була вільна, але мусила заплатити за це фок-щоглою, яку було повністю вирвано з коренем. Однак щоразу, коли «Есмеральда» котилася, відбувалася сильна аварія, яка розбивала корабель до глибини. Напівспіткнувшись, я підбіг до перил і зазирнув у воду. Там висіла наша фок-щогла, все ще з клубком мотузок і тросів, переплетених із щоглою « Сирени». Поки я спостерігав, щогла, піднята хвилею, вдарилася по нашому корпусу, як таран, який під натиском хитався від носа до корми. Це не могло тривати довго. Я спіткнувся об тіло в шпигаті. Це був Нік, у якого на лобі була неприємна кровоточива рана. Коли я перевернув його на спину, на моє полегшення він застогнав і обережно відкрив очі. Мабуть, він мав статуру вола, тому що, незважаючи на значне поранення, він одразу звівся на ноги.
  «Ходіть, подивіться, як справи в інших!» Я крикнув, і Нік кивнув. Ми обернулися, а потім завмирали від виду Соколиного острова.
  Це стало островом! Острів тьмяно-червоної землі, пронизаний вогненно-золотими смугами, що оточує справжню пекельну яму з величезним кратером, що вивергає розжарені вуглинки та потоки лави. Соколиний острів знову став островом. Море чинило відважний опір, але суша була сильнішою. Ніщо не могло зупинити цей палаючий потік із цієї гігантської розпеченої пащі, хоч як сильно намагалося море, мільйони літрів води, що штовхали проти вогню. Результатом стало пекло шуму. Почулося майже нестерпне, оглушливе шипіння, ніби всі машини світу водночас випустили пару, підкріплене гуркотливим басом із глибини землі.
  Величезні вогняні стовпи вилітали з кратера, наполовину прихованого за червоним туманом. Води відступили, вируючи та киплячи, від палкого жару нового Fonua Fo'oe. Ми почули гуркіт хвилюючого прибою, але прибою, якого ми ніколи раніше не бачили. Могутні стовпи вулканічного попелу, весь спресований матеріал, який Соколиний острів міг вирвати зі своєї гігантської пащі, кипіли та палали в повітря, викидаючи величезну кількість попелу, магми та каміння на море. Над усім нависла слабка хмара розтертої пемзи, закриваючи сонце.
  « Есмеральда» пливла так само безпорадно, як і «Сирена». Чорні постаті бігали туди-сюди по обох палубах, вимальовуючись на тлі червоного сяйва Соколиного острова. Я відчув неймовірне полегшення, бо на мить здавалося, що ми з Ніком були єдиними живими істотами на землі. Я мовчки сподівався, що Клер неушкоджена.
  Очі Ніка були скляними, не від страху, а від приголомшливих вражень, які обробляли його почуття. Він був витривалішим і краще навченим протистояти небезпеці, ніж я, але в одному я мав перевагу над ним. Я знав, що відбувається там на тому острові, і це знання полегшило мій страх. Я грубо тряс Ніка за плечі, поки він не опритомнів. Він зробив кілька глибоких вдихів і пішов палубою попереду мене.
  Один із човнів «Сирени » звисав на шлюпбалці. Очевидно, деякі члени екіпажу намагалися втекти, але з тими величезними хвилями у них не було шансів. Один із кабелів обірвався. Мабуть, усі мешканці опинилися в киплячій воді.
  Поповзши, ми з подивом помітили, що пішов сніг. Пластівці тріпотіли з неба, як пір'їнки, вкриваючи все і всіх. Я змахнув одного з плеча, він був попелом. Повітря почало ставати отруйним випарами, посиленням смороду сірки і зовсім нестерпним запахом сіркокисню. Я дивився на море, яке булькало, як грязьова калюжа. Густі маслянисті бульбашки вибухали й лопалися, додаючи небезпечного диму до серпанку пари. Охоплений нудотою від страху, я зрозумів, що ми не наближаємося до джерела виверження, а що воно поширюється під водою і йде до нас.
  III
  З оглушливим гуркотом розкрився другий кратер Соколиного острова всього за кілька сотень метрів від обох кораблів. Цього разу хвилі були не такі високі, як уперше; мабуть, це було менше виверження. Ми вчепилися під першу хвилю киплячої гарячої води, а потім піднялися на ноги, важко дихаючи в задушливому повітрі. Нік тримав одну руку на грудях, і моя грудна клітка кричала від болю, але принаймні ми вижили. Люди тепер також піднімалися на ноги на нашій передній палубі; Я впізнав його масивний корпус, а трохи пізніше — Джорді.
  Сирена » підкидало й підкидало в розбурханому морі. Потім корабель почав крутитися, як це сталося з нами, коли ми вперше прибули на Соколиний острів. Однак вир, який захопив корабель, пішов далі, і після кількох обертів корабель знову зупинився, все ще тягнучи за собою уламки нашої щогли.
  Менш ніж за три метри до правого борту з моря раптово вирвався стовп води; краплі теплої піщаної води падали мені на голову. Ще один шлейф піднявся вгору і ще один; виглядало так, ніби по нас стріляли.
  Все розбурхане море мало такий рябий вигляд, наче йшов сильний дощ. Це був справжній град, що виходив із другого кратера Соколиного острова, який викидав сотні каменів вертикально в повітря й приземлявся по обидві сторони кораблів. Навколо нас диміло, диміло й шипіло. Але не тільки море було мішенню випущеного вулкана. Раптом посередині пролунав гучний тріск. Осколки злітали в повітря, змішуючись із градом попелу й палаючої магми. Ми підповзли до місця й побачили зяючу діру в даху камбузу та величезну вуглинку, що прогризала дерев’яну конструкцію внизу. Де-не-де дрібне полум'я вже починало лизати дошки.
  «Боже, там теж пожежа!» — вигукнув Нік. «Що ми з цим робимо?»
  Відповідь прийшла швидко і дуже драматично. З громовим шумом нова хвиля нахлинула на нас. Дивом ми вийшли неушкодженими, але виявили, що пожежу, що розпочалася, було погашено, хоч і за рахунок затопленої галери. Нарешті нам вдалося дістатися до деяких інших, повзаючи й чіпляючись за все, що віддалено застрягло, у кожного була своя частка ран і синців, але принаймні ми все ще були там. Хоча Джорді я більше не бачив. Я схопив когось за руку.
  — Джорджі, він теж мав бути тут. Де він?'
  — Він намагається знову завести двигун! Таффі проревів мені на вухо.
  Через секунду я відчув стійке тремтіння під ногами, коли наша машина ожила. Моє серце почало шалено калатати від надії.
  Навколо нас падав теплий дощ із конденсованої пари, змішаної зі слизьким, зрадницьким попелом. Їдкий запах усе ще тримався в моїх ніздрях, а моторошне скигління дерев’яних виробів разом зі свистом і гуркотом нового Соколиного острова загрожували нашим барабанним перетинкам. Свіжий град вулканічного матеріалу впав на нас. Три-чотири досить великі палаючі камені загриміли на палубу «Сирени », а також кілька — на нашу. « Сирена» знову була майже поруч; чоловіки юрмилися біля перил. Дехто стрибнув у саму воду або у відчайдушному польоті на нашу палубу.
  — Беріть мотузки! — крикнув Лан. Я побіг за ним до наших перил, поки вони з Ніком викидали мотузки за борт. Чоловік, що борсався у воді, зачепився за кінець, і його підняли на борт Лан і Шорті. Нік кинув за борт ще одну мотузку. « Есмеральду» підняла ще одна хвиля, і його ноги послизнулися на слизькій палубі. Він впав головою вниз у воду, у вузьку протоку між двома кораблями. І я кинувся за ним.
  Вода була тепла. пронизаний ще гарячішими течіями та брудний від піску та плаваючого сміття. У тіні двох високих корпусів було непроглядно темно. Я знайшов Ніка випадково. Він мав сенс лягти на спину, топчучи воду, але коли я підійшов до нього, він, мабуть, втратив свідомість, бо покотився обличчям вниз. Каміння падало у воду ліворуч і праворуч навколо нас, шиплячи, спускаючись вниз. Тоді я відчув , як на мене впало скупчення Есмеральди . Хтось зав’язав у ньому петлю, і мені якось вдалося затягнути туди Ніка. Я махнув рукою і вчепився з похмурим поглядом; Трохи пізніше нас плавно підняли на борт.
  Я впав на палубу, плюючись і блюючи огидно теплою морською водою. Кілька рук підняли мене на ноги, і одна з них була рукою Клер.
  «Майк! Майк, ти в порядку?
  Вона тремтіла так само, як і я. Тримати її міцно було необхідно, і це принаймні трохи полегшило мій власний страх.
  'Зі мною все гаразд. А Нік? Я все ще важко дихав і сплекав. Але я також був радий бачити, що наш двигун усе ще працює і що Джорді спокійно, але впевнено відводить нас від Сирени.
  Клер притиснула мене так міцно, що я злегка застогнав.
  — Майку, ти поранений?
  «Ні, нічого поганого. Але спокійно з цими своїми обіймами».
  Кемпбелл, накульгуючи, підійшов до нас із почорнілим обличчям, обгорілим і мокрим одягом. Ми з ним подивилися один на одного над головою Клер, і його обличчя розпливлося в посмішці.
  "Як Паула?" — запитав я його. — А Марк?
  «Обидва добре. Більше втрат у нас немає, — похмуро сказав він. «Хлопці підняли двох іспанців на борт, а ще двоє стрибнули».
  Таффі допомагала Ніку піднятися. За винятком його руки, яка, очевидно, була зламана, і садна на його обличчі, з ним все гаразд. Я знову був вражений його силою. «Ми послали всіх іспанців і замкнули їх у власній в’язниці», — сказала Теффі.
  — Тепер вони не небезпечні, чи не так? Я сказав.
  «Ну, це може дратувати», — відповіла Теффі. 'Вони мають...'
  Його слова стихли в оглушливому гуркоті. Град попелу й магми на деякий час припинився, але тепер почався знову. Майже прямо перед нами до неба здійнявся ще один стовп диму й пари. Наш корабель різко гойдався під новим ударом хвилі. Після останньої атаки «Сирена» горіла в кількох місцях. Понад гуркіт ми почули слабкі крики про допомогу. Я готовий посперечатися, що Джорді Вілкінс — найкращий керманич, який будь-коли стискав кулаки навколо штурвала. З вишуканою майстерністю та феноменальним використанням газу та прискорення він підсунув Есмеральду все ближче й ближче до смертельно враженої Сирени , прийшовши на допомогу наляканим пасажирам. Підійшовши ближче, ми побачили, що залпи з Соколиного острова збили великий гаф. Чоловіки лежали, звиваючись, на палубі під уламками та незакріпленим спорядженням. Інші відчайдушно намагалися звільнити їх, але різні вогні наблизилися до них, повільно проїдаючи собі дорогу крізь деревини палуби.
  — Дивись, Рамірес! — скрикнула Клер.
  «Сирени» , хитаючись, підійшов чоловік . Глухий до криків і благань своєї команди, він пішов далі, не втрачаючи з очей «Есмеральду» . Крізь дим, який час від часу підсвічувався червоним загравою, я побачив, що в руках у нього рушниця. Його порваний одяг був обпалений і просякнутий кров'ю, а обличчя було маскою кіптяви, крові та сліпої люті. Як смертоносний павук, він виповз зі своєї нори, щоб розпорошити на нас останню отруту.
  Я не знаю, чи він втратив будь-яку надію вижити і шукав лише помсти, чи його розум підвів. Я не міг уявити, що його холодний інтелект, який так сильно відрізняється від безрозсудного садизму Гедлі, може так легко зазнати невдачі. Однак від нього виходила гірка рішучість, яка була справді жахливою.
  Він направив рушницю на воду.
  Я впав, тягнучи за собою Клер; Я поняття не мав, на кого він міг орієнтуватися. Тоді я почув постріл, гучний і чіткий на тлі шуму. Майже миттєво за ним почувся жахливий гуркіт, голосніший за будь-який, який ми коли-небудь чули. Ми підхопилися на ноги саме вчасно, щоб побачити, як Валкенейленд розіграв свій останній жахливий козир. Саме Джорді, зосереджений на обережному маневруванні, першим помітив небезпеку. Я навіть не впевнений, що він знав про Раміреса. « Есмеральда » різко ковзнула вбік, коли він повернув стерно, так що ми закрутилися півколом, як той перший вир. Тоді він натиснув на педаль газу, поки двигун не запрацював на максимальній швидкості, відводячи нас далеко від сутички.
  Позаду нас я побачив, як «Сирена» раптово зупинилася, і Рамірес вивалився на палубу. Корабель піднявся високо в повітря і впав на бік, як маленький вітрильник, викинутий припливом на берег. Однак це був не пляж. Це було ложе розпеченої лави. Море захиталося в пеклі киплячої пари.
  В ту останню частку секунди Рамірез покотився з палуби, його одяг був у вогняному плащі. Він був викинутий за борт у середину кипучого лавового ложа і негайно зник. « Сирена» піднялася на небо, згоріла, як похоронний вогонь, а потім була схована від очей за щільними клубами диму та пари.
  IV
  З Соколиного острова продовжував йти вогонь. Всього в нас влучили чотири вогняні бомби. Виснажена та приголомшена команда гасила пожежі шлангами для більших і відрами для решти, молячись, щоб ми встигли з паливом. Пожежні шланги працювали лише до тих пір, поки працював двигун, і ми знали, що можна забути про плавання.
  Навіть коли двигун був на повній потужності, «Есмеральда» час від часу починала дрейфувати назад до Соколиного острова, потрапивши в лещата холодної течії, що ринула, щоб поповнити випаровану морську воду. Іншим разом ми потрапляли у вир, з якого Джорді обережно виводив нас назад. Лише приблизно через три години ми були на безпечній відстані від Соколиного острова, хаотичного фону вогню, пари, диму та лави, який, слава Богу, залишився далеко позаду. Час від часу Джорді змінювали кермо Ян і Таффі; Решта з нас зуміла загасити пожежі, викинути найгірші уламки за борт і привести корабель більш-менш у порядок. Ми по черзі плюхалися десь виснажені. Клер стабільно працювала, перев’язувала наші опіки та інші рани.
  Деякі частини Есмеральди витримали насильство краще за інші. За дивним збігом обставин моторний шлюп все ще висів на нашій кормі; у нас вистачило часу, щоб підняти його в шлюпбалки. На моє величезне полегшення я виявив, що мої нотатки та файли все ще майже цілими, хоча інструменти були майже повністю розбиті вщент. Мені було б краще мати справу з цим, ніж роздумувати про жахи останніх кількох годин. Проте були деякі справи, які потрібно було вирішити, і які – як би я цього не хотів – не можна було відкладати.
  Марк все ще був на борту, і потрібно було щось знайти. І Гедлі також.
  Таффі попередила мене перед тим, як вибухнув Соколиний острів. Хедлі був одним із двох чоловіків, які вискочили на палубу з нами, і тепер його тримали в нашій камері разом з іншими з «Сирени» . Була жахлива думка, що він серед нас, але для мене важливішою була проблема присутності Марка.
  Він і Паула залишалися разом у каюті протягом усієї зустрічі з Валкенейлендом. Тепер я більше не міг уникати його. Знесилений, я підвівся і повільно спустився вниз. Пола підвела очі, коли я увійшов. Її обличчя, як і в інших, було бліде й стурбоване.
  — Тепер це безпечно, Майку? вона запитала.
  'Я думаю так. Вам обом варто вийти на палубу подихати повітрям. Паула, дякую за допомогу.
  Вона вдячно посміхнулася. Вона встала разом з Марком. Він був смертельно блідий під своєю густою бородою і трохи накульгував, але в іншому не здавався надто слабким. Він мені нічого не сказав. Я повів їх нагору, і вони мовчки пішли слідом, вражені спустошенням. Ніхто нічого не сказав Марку, але не раз хлопці поплескали Паулу по руці, проходячи повз, або підбадьорливо посміхнулися.
  Ми зупинилися біля рульової рубки чи почорнілої оболонки, що залишилася від неї. Пліч-о-пліч вони озирнулися на високу хмару диму, що стояла позаду.
  «Я б хотів, щоб я міг це побачити», — сказав Марк. Здавалося, що він вибачається.
  «Дуже вражаюче, але моторошно близько», — сказав я. «Якнайшвидше я хочу викласти свої враження на папері. Ви можете багато чого дізнатися, якщо подивитися на нього зблизька. Ви знаєте, що сталося з «Сиреною »?
  — Клер розповіла нам, — сказала Пола, стримуючи тремтіння. Здавалося, Марк не дуже вражений, чого від нього не слід було очікувати. Я мудро нічого не сказав про Хедлі та інших в’язнів.
  — Марку, — коротко сказала я, — я хочу з тобою поговорити.
  — Я вже йду, — запропонувала Паула.
  Марк тримав її за руку. «Залишайся зі мною», — сказав він. Вона була єдиною, на кого він взагалі міг покластися, тому він хотів, щоб вона була поруч. Він подивився на мене і сказав з відтінком колишньої зарозумілості: «Ну що ж буде?» Ще одна ваша проповідь про порядність?
  Я почувався похмурим і втомленим, і не в настрої до жартів.
  — Марк, заради Бога, кинь. Я взагалі не буду проповідувати. Я знаю так само добре, як і ти, що це нітрохи не допомагає. Але ми повинні щось придумати, перш ніж приземлитися, перш ніж хтось нас побачить».
  Нічого іншого не хотілося, як відразу лягти на сонечко і спати тиждень. Я був фізично виснажений і приголомшений, але психологічний тягар Марка був важчим. Мені насправді хотілося зараз покластися на Клер, як він покладається на Полу, але я не хотів втягувати її в це. Ми дивилися один на одного, як два коти перед сваркою. Раптом мої заплутані думки перервав здавлений крик. Звук долинав із бака. Таффі та кілька інших пірнули вниз по сходах кабіни й пробігли повз нас. Я хотів піти за ним, але стримався; Краще було б залишити такі речі професіоналам.
  «Я думаю, що це один із тих іспанців. Він точно поранений, бідолашний, — сказав я.
  «Що за іспанець?» Марк хотів знати.
  Єдиною відповіддю був гучний гуркіт під нами. Хедлі кинувся крізь спалену галеру на палубу, де ми стояли. В руках у нього був великий кухонний ніж. Я відсахнувся від його налитого кров’ю божевільного погляду, коли він кинувся на мене, як скажений бик.
  Я вдарив його ногою по коліну, але з таким же успіхом міг би зупинити танк. Він кинувся на мене і вдарив мене в голову, від чого рана на боці запалилася. Його ніж висів небезпечно близько до мого горла. Коли ми обидва впали, я щосили почав обробляти його обличчя нігтями. Він приземлився на мене всією вагою, але, слава Богу, його рука з ножем застрягла між нами. Я завдав йому лютого удару карате по горлу. Він задихнувся; його хватка послабилася, і я швидко вперся коліном у його промежину й відірвався.
  Проте Хедлі швидко одужав і знову став на ноги. З неймовірною швидкістю для свого розміру він знову стрибнув на мене, витісняючи все повітря з моїх легенів. Він стиснув мої руки біля моїх ребер, і я відчула, як усе повітря виривається з мого тіла. Ребро тріснуло від пекучого болю. Омило мене чорне море. Раптом він втратив рівновагу. Ми разом з гуркотом впали на палубу. Нік підповз до Гедлі ззаду, схопив його за щиколотку й потягнув униз. Я швидко відкотився набік. Хедлі зігнувся вдвічі, потрапивши в живіт кулею з пістолета.
  На наш подив, він підвівся на ноги й кинувся на ніж, який усе ще лежав на палубі. Майже фатальну мить ми стояли паралізовані. З неземним криком люті й болю, що булькає з глибини його горла, він кинувся на Марка. Ніж яскраво спалахнув на сонці.
  Марк відкинув Паулу вбік і зловив атаку своїм тілом. Ніж вп’явся йому в живіт, і він без звуку впав. Зброя брязнула об палубу. Гедлі відступив на два кроки назад, схопившись руками за живіт, а потім упав навзнак через поруччя у воду.
  За його падінням запанувала гробова тиша.
  Я стояв, тремтячи, обхопивши руками ребра, задихаючись короткими, болючими ковтками. Клер і Білл Хантер зловили мене. Кемпбелл хотів допомогти Полі, але вона відштовхнула його вбік і побігла до Марка, який залишився на палубі. Однак він був при свідомості і навіть намагався встати. Джорді підбіг, і всі одразу почали кричати, щоб розповісти йому, що сталося. Таффі сказав, сердячись на себе: «Я винен, Шкіпере. Я випустив цього виродка. Ми почули, як хлопець кричить, тож я подумав, що у в’язниці щось відбувається. Я зайшов з Біллом, але Хедлі проминула нас, як експрес.
  — Не дивно, що той негідник стогнав. Хедлі практично вирвав руку зі свого торсу, щоб змусити нас відчинити двері», — сказав Білл.
  «Божевільний, як у пекла», — був його поширений коментар. Щоб припинити похмуру атмосферу, Джорді твердо сказала:
  — Що ж, він сказав своє слово. Охайний і акуратний. Нас більше не турбуватимуть ті інші. Ну що ж, хлопці, повернемося до роботи. Ми ще не вдома».
  Повільно вони поширюються. Джорді подивилася на мене й тихо запитала: «Що ти збираєшся робити зі своїм братом, Майку?»
  Я похмуро глянув на нього.
  'Не маю уявлення. Спочатку подивимося, наскільки він поганий. Я не можу просто передати його поліції».
  — Я не думаю, що в тебе є вибір, хлопче.
  «Ні, я теж так думаю. Але це мені не подобається».
  Клер, яка втішно обняла мене за талію, мовчки чекала, поки я прийму рішення. «Джорді, мені потрібно поговорити з ним наодинці», — сказав я. — Візьми з собою Полу, Клер. Допоможіть їй трохи. Їй було досить важко. Просто тримайте інших трохи подалі, добре?
  — Угода, — сказала Джорді.
  Клер подарувала мені востаннє теплу й люблячу посмішку, а потім пішла назад до кермової рубки. Марк сидів, спершись на поруччя, як завжди з Полою поруч. Я трохи почекав, коли Клер обережно взяла її за руку і повела до Кемпбелла в каюту. Це міг бути мій останній шанс поговорити з Марком, і я не хотів, щоб хтось там був.
  Марк продовжував похмуро дивитися перед собою, коли я сіла біля нього.
  'Як справи?' Я запитав.
  Він підняв плечі. — Погано, — сказав він, трохи задихавшись. Він був білий, як сукно, а очі його були тьмяні.
  «Марку, дякую, що врятував Полу», — сказав я.
  'Не варто подяки. Це моя справа». Він не хотів чути від мене похвальних слів. «Я казав тобі, що той хлопець божевільний.
  «Ну, принаймні, він мертвий. І це стосується і Раміреса. Залишається ти, Марку, і, чесно кажучи, це мене непокоїть».
  Я очікував його звичайного сарказму, але цього разу він мене здивував. «Я знаю, Майк. Я завдав вам багато клопоту, і мені щиро шкода. Я боюся, що я не зможу залишити вас одного, поки живу».
  «Ні я...»
  «Хоча це триватиме недовго. Я не лікар, але все одно відчуваю це».
  «Марк, ми відпливемо до найближчого порту, і тоді ти отримаєш всю необхідну допомогу. Можливо, ми ляжемо поруч один з одним». Я намагався пожартувати з цього. Марк був мовчазним і менш зарозумілим, ніж я його коли-небудь бачив, і це мене дуже хвилювало.
  — Не говори, Майку, — сказав він із колишньою лютістю. «У вас уже є довгий список запитань, на які потрібно відповісти. Звичайно, легше не стає, коли ти раптово з’являється зі своїм давно втраченим, убитим убивцею брата».
  Я знав, що він правий. Я передбачив низку проблем, які ніколи не закінчаться. Я відштовхнувся від думки передати його поліції, але нічого іншого я не міг придумати. Марк дав мені подумати про це на мить.
  Нарешті він сказав: «Майку, у мене є один шанс, тільки один, щоб полегшити тобі справи. Я ніколи в житті нічого для тебе не робив. Ви повинні дати мені цей єдиний шанс».
  «Боже мій, що я можу зробити?» — запитав я безсило. Він злегка підтягнувся й запаморочливо погойдувався вперед-назад. Тоді він сказав: «Майк, я помру».
  «Марку, ти не маєш уявлення...»
  — А тепер слухай. Його голос тремтів. «Майку, я наче мертвий. Без мене у вас є хороші шанси вийти з цього неушкодженим. Ніхто не може заперечити вашу версію того, що сталося. Ви повинні були відправитися в дослідницьку експедицію з Раміресом, але потім Острів Сокол потрапив у біду. Вони, мабуть, уже помітили це. Скоро з усіх боків прилетять вчені, приїдуть подивитися кораблі і так далі. Ви це знаєте так само добре, як і я. Ваші гарні груди можуть легко стерти будь-які сліди перестрілки. І ті іспанці на борту, мабуть, теж не видадуть жодного звуку».
  Він важко дихав і був мокрий від власного поту.
  «Ісусе, чи маю я це тобі розповісти?» Мені більше не стає краще. Я можу зробити для вас одну річ, але ви повинні мені допомогти».
  Вже знаючи відповідь, я запитав: «Чим?»
  «Допоможи мені померти».
  Я знав це. — Марку, я не можу цього зробити.
  — Тобі теж не треба цього робити.
  Щось блиснуло перед очима. Це був кухонний ніж, яким Гедлі поранила Марка; він мав закривавлений кінчик, але в іншому сяяв блискуче чистою на сонці. Я важко проковтнув клубок у горлі.
  — Що... що мені для вас зробити?
  «Дозвольте мені зайти за борт у воду. Тоді для мене все закінчиться так само швидко, як і для Хедлі».
  Я мовчки встав і почав крокувати палубою. Він подивився прямо на мене, нічого не сказав, дав мені час. Це була єдина абсолютно безкорислива річ, яку він зробить у своєму житті. Але для мене це був жахливий вибір.
  Нарешті я повернувся до нього.
  «Добре, Марк. Може, Бог мені простить, але я тобі допоможу».
  «Приємно». Раптом він поспішив. «Дбай, щоб вони нас не побачили. Вони, мабуть, усвідомили, що я перестарався сам, поки вас не було. Якби я міг, я б зробив це, але мені потрібна ваша допомога».
  Нікого не було видно. Джорді добре виконав свою роботу. Я не міг придумати, що ще сказати. Марк сухо кашлянув, і його голова впала вперед. На мить я подумав, що він уже помер, але потім він підняв голову і подивився мені прямо в очі. Перший і єдиний раз у житті ми дивилися одне на одного без ворожості.
  Це тривало не більше кількох секунд. Я підняв його на поручні, і ми обидва на мить дивилися на море, де носова хвиля намивала корпус « Есмеральди» . Пам’ятаю, як тихо було. Він зачепив одну ногу за поручні, і я затримав його, поки він також підняв на неї іншу ногу. Я тримав його так якусь мить.
  — До побачення, Майку, — сказав він рівним голосом.
  Я відпустив його. Він упав навзнак і зник у білій блискучій воді. Я наосліп розвернувся й притулився до борту рубки, обхопивши голову руками. Через деякий час я знову встав, тремтячи. Це сталося. Мені довелося піти розповісти хлопцям. Не до Паули, ні, ще ні. Мені довелося дати час плану Марка. Я обернувся і хотів піти. Ножа вже не було.
  Якусь мить я стояв приголомшений. Найсміливіші думки промайнули в голові. Тоді я повернувся до місця, де лежав Марк. Там теж немає ножа, а тепер, коли я подумав про це, теж дуже мало крові.
  За два кроки я був біля поруччя, мої думки були хаосом, який міг би змагатися з Валкенейлендом. Моторний човен, який слідував за нами, зник, трос вільно бовтався за бортом. Удалині мені здалося, що я бачу маленьку цятку, яка танцює на воді, але я не був певен; Я вже ні в чому не був впевнений.
  Я повільно підійшов до корми і втягнув трос. Кінець був порізаний чимось гострим як бритва. На борту шлюпа було паливо, пайки для надзвичайних ситуацій, оскільки він завжди був рятувальним човном, а також вудки, ковдри, сигнальні ракети та аптечка. Одним словом, повний пакет для виживання.
  Я стояв біля перил, сам, як він і просив, і передав братові останнє іронічне привітання.
  ~~~
   OceanofPDF.com
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"