Тертлдав Гаррі : другие произведения.

Кров і залізо

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

  
  
  
  Кров і залізо
  
  
  Введення
  
  Велика війна закінчилася. Після трьох років жорстокого конфлікту Сполучені Штати завдали поразки Конфедеративним Штатах і Канаді, в Європі Німецька імперія і Австро-Угорщина завдали поразки Франції, Великобританії та Росії. Зараз по всій Північній Америці люди намагаються налагодити свою розбиту життя.
  
  У Бостоні Сільвія Еноса оплакує втрату свого чоловіка Джорджа, який загинув, коли його есмінець ВМС США "Ерікссон" був потоплений торпедою в останні хвилини війни. Оскільки Конфедеративні Штати вже попросили про перемир'я, вона вважає, що британський підводне судно потопило "Ерікссон". Однак у неї є більш насущні турботи: зберегти роботу, коли так багато чоловіків повертаються з війни, і виховати своїх маленьких сина і дочку.
  
  Однак насправді командир Роджер Кімбол з CSS "Кістяна риба" потопив "Ерікссон", завдавши останній удар по Сполученим Штатам, хоча він знав, що Конфедерація просила пощади. Його виконавчий директор, Тому Брирли, намагався відрадити його від цього, але він проігнорував Брирли і пішов далі. Оскільки США заборонили CSA зберігати підводні човни після перемир'я, Кімбол знаходиться на пляжі в Чарльстоні, Південна Кароліна, в пошуках все, що він може знайти.
  
  Роджер Кімболл - колишній коханець Енн Коллетон. Її плантація "Болотисті землі", розорена з-за повстання червоних негрів 1915-16 років, зараз Енн живе в Сент-Мэтьюсе, Південна Кароліна, недалеко від Колумбії, столиці штату. Після закінчення війни їй, її братові Того і завербованого ними ополченню нарешті вдалося вигнати останні залишки чорношкірих повстанців, які називали себе Соціалістичною Республікою Конго, з боліт по берегах річки Конгари.
  
  Полковник Ірвінг Моррелл - один з героїв США теперішнього часу. Молодий офіцер очолив колону броньованих пересувних фортів, відомих як "бочки", які прорвали оборону конфедерації навколо Нешвілла, штат Теннессі, і дозволили Сполученим Штатам захопити важливий місто. Просуваючись на південь від Нешвілла, він був одним із перших офіцерів, які отримали запит Конфедерації про припинення вогню.
  
  Підполковник Абнер Доулінг - ад'ютант командира полку полковника Моррелла в Нэшвиллской кампанії Джорджа Армстронга Кастера. Коли війна закінчилася, він був викликаний до Філадельфії, фактичну столицю Сполучених Штатів, разом з Кастером, якого президент-демократ Теодор Рузвельт тільки що зробив в генерали в нагороду за його довге, віддану і - зрештою - успішну службу. Нестримна агресивність Кастера ідеально поєднувалася з масовим використанням бочок.
  
  У Філадельфії молода конгресвумен-соціалістка Флора Гамбургер заслужила прізвисько "совість Конгресу" за свою принципову позицію з важливих питань. Її молодший брат Девід теж знаходиться у Філадельфії, в Пенсильванському госпіталі - він втратив ногу, б'ючись у Вірджинії незадовго до закінчення війни. До її жаху, Девід став демократом і підтримує жорстку лінію відносно CSA. Флора подружилася з Осией Блэкфордом, ветераном-конгресменом-соціалістом штаті Дакота, який живе в тому ж будинку, що й вона.
  
  Неллі Семфрок, вдова, живе у Вашингтоні, округ Колумбія, зі своєю дорослою дочкою Эдной. Вони управляли кав'ярнею протягом всієї Великої війни в де-юре столиці Сполучених Штатів, яка протягом двох з половиною років була окупована солдатами Конфедерації. Неллі також збирала інформацію від спільників у кав'ярні і передавала її шевцеві через дорогу Хэлу Джейкобсу, важливого члена шпигунської мережі США. Неллі і Една були нагороджені президентом Рузвельтом за свої заслуги, і Неллі тільки що прийняла пропозицію руки і серця від Джейкобса.
  
  Колишній дворецький Енн Коллетон, Сципио, знайшов роботу офіціанта в Огасті, штат Джорджія. Культурний, освічений негр радий, що уникнув краху Соціалістичної Республіки Конго, і, можливо, ще більше радий, що уникнув помсти своєї колишньої коханки: повстання червоних, в якому Сципио мимоволі брала участь, почалося в Маршлендс з вбивства її брата Джейкоба, і цей факт допомагає їй прагнути помститися залученим в нього неграм. Сципіон ні на що так не сподівається, як прожити залишок свого життя в безвісності.
  
  В Лексінгтоні, штат Кентуккі, інший негр, Цинциннат Драйвер, пристосовується до життя в Сполучених Штатах. Нелегко пристосуватися; Кентуккі був насильно приєднано до США після його завоювання у Великій війні. Непохитні прихильники Конфедерації раніше активні в штаті. Те ж саме роблять і червоні угруповання, що складаються в основному з негрів. Цинциннат був неприємно і неохоче пов'язаний з обома групами, і обидві ставляться до нього з підозрою, як і Лютер Блісс, глава таємної поліції штату Кентуккі. Він працював водієм вантажівки в США . Служить в армії, але з закінченням війни опиняється без роботи і шукає спосіб прогодувати дружину і маленького сина.
  
  На канадській фермі недалеко від Розенфельда, Манітоба, Артур Макгрегор помстився американським окупантам, які стратили його сина-підлітка Олександра за повстання проти їхньої влади. Його бомба вбила майора Ханнебринка, офіцера, який наказав Олександрові постати перед розстрільною командою під час святкування закінчення війни. Артур Макгрегор не має наміру обмежувати свою помсту тільки майором Ханнебринком. Це турбує його дружину Мод. Його залишилися в живих дочки Джулія і Мері - особливо Мері, молодша - точно не знають, що він робить, але сподіваються, що він буде робити більше.
  
  Люсьєн Галтье також є фермером, обробляють землю, що раніше належала Домініону Канада. Однак у наші дні його ферма недалеко від Рів'єр-дю-Лу є частиною Республіки Квебек, створеної США під час Великої війни. Галтье спочатку виступав проти окупації Квебеку США, особливо після того, як влада США забрали частину його ферми - частина його спадщини - і побудували на цій землі лікарню. Однак останнім часом його побоювання з приводу Сполучених Штатів зникли, не в останню чергу тому, що його дочка Ніколь, яка працювала в лікарні, вийшла заміж за американського лікаря Леонарда О Дулла.
  
  Тільки що повернувся в Сполучені Штати з провінції Онтаріо Джонатан Мосс, який служив пілотом всю Велику війну. Мосс, який живе в районі Чикаго, планує відновити вивчення права. Перебуваючи в Канаді, він закохався в канадку Лауру Секорд. Незважаючи на те, що вона рішуче не любить його у відповідь - вона походить від відомого канадського патріота з тим же ім'ям, - він не може викинути її з голови.
  
  Сталевар Джефферсон Пінкард тільки що повернувся у Бірмінгем, штат Алабама, після боїв в армії Конфедерації в Західному Техасі. Він з нетерпінням чекає на повернення до своєї роботи на заводі Sloss Works. Він не так впевнений, що з нетерпінням чекає повернення до сімейного життя. Під час війни його дружина Емілі була неправильна його кращого друга Бедфорду Каннингему, який назавжди повернувся додому після того, як втратив руку в Теннессі.
  
  Сталевар Честер Мартін повертається в Толедо, штат Огайо. Він воював у Велику війну від першого до останнього пострілу, і йому пощастило бути пораненим всього один раз. Будучи сержантом, він командував ротою в останні дні боїв у Вірджинії (фактично він був командиром роти Девіда Гамбургера). Йому не терпиться повернутися в Сполучені Штати, щоб побачитися зі своїми батьками і сестрою Сью.
  
  Старшина Сем Карстен залишається у ВМС США. Він бачив вплив авіації на морську війну біля узбережжя Південної Америки, коли авіаносець ВМС США "Дакота" бомбили з літаків наземного базування. Його старший офіцер, командер Грейді, натякнув, що ВМС США задумали щось нове, коли мова заходить про морської авіації. Карстену не терпиться дізнатися, що саме.
  
  Реджі Бартлетт, помічник фармацевта, повернувся додому в Річмонд, штат Вірджинія, столицю CSA. Він пережив тяжку війну. Одного разу він був схоплений у Вірджинії, але втік з американського табору для військовополонених. Повернувшись до ладу, він був важко поранений в Секвої і знову узятий в полон. На цей раз він залишався в американському шпиталі у Сент-Луїсі до закінчення бойових дій. Його довгі бесіди з Рехав'амом, кольоровим солдатом Конфедерації, також знаходяться в госпіталі після втрати ноги, змусили його замислитися про ті сторони життя в Конфедеративних штатів, які він завжди вважав само собою зрозумілими до війни.
  
  Сержант Джейк Физерстон, колишній командир батареї Першого Річмондського гаубичного полку, теж повернувся додому в Річмонд. Він теж бився від першого до останнього пострілу у Великій війні і так і не піднявся вище сержанта, не в останню чергу тому, що Військове міністерство був злий на нього за викриття недоліків його колишнього командира, капітана Джеба Стюарта III. Розлючений і озлоблений на Військове міністерство, зокрема, і на світ в цілому, Физерстон задається питанням, що робити тепер, коли йому більше немає місця в армії.
  Я
  
  Коли закінчилася Велика війна, Джейку Физерстону тиша, яка запанувала на полі бою, здалася такою ж дивною і неприродною, як кулеметна черга в Річмонді недільним днем. Тепер, через кілька тижнів, сидячи в барі салуна в столиці Конфедерації, він прислухався до віддаленого гуркоту кулемета, кивнув сам собі зробив ще один ковток пива.
  
  "Цікаво, в кого вони стріляють на цей раз", - зауважив бармен, перш ніж відвернутися, щоб налити ще віскі іншому відвідувачу.
  
  - Сподіваюся, це ніггери. Джейк поклав руку на руків'я артилерійського пістолета, який носив на поясі. - Клянуся Ісусом, я б і сам не проти підстрелити парочку.
  
  "У наші дні вони відстрілюються", - сказав бармен.
  
  Физерстон знизав плечима. Під час війни люди називали його по-різному, але ніхто ніколи не називав його жовтим. Батарея Перших Ричмондских гаубиць, якою він командував, протрималася довше і відступила менше, ніж будь-які інші знаряддя в армії Північної Вірджинії. "Мені це пішло на користь", - пробурмотів він. "Багато користі від цього було в чому завгодно". Він все ще боровся з "дамнянкиз" з хорошої позиції за Фредериксбергом, штат Вірджинія, коли Конфедеративні Штати, нарешті, кинули губку.
  
  Він підійшов до стійки з безкоштовними обідами і намазав шинку, сир і мариновані огірки на скибочку не надто свіжого хліба. Бармен кинув на нього страдницький погляд; це був не перший раз, коли він здійснював набіг на стійку, та й не другий теж. Зазвичай йому було наплювати на те, що думають інші люди, але це місце знаходилося прямо за рогом від жалюгідної кімнатки, яку він знайшов. Він хотів мати можливість продовжувати приходити сюди.
  
  - Налий і мені ще пива, - неохоче сказав він. Він витягнув з кишені пару коричневих доларових банкнот і кинув їх через стійку. Пиво коштувало всього долар за стакан, коли він приїхав в місто (або четвертак дзвінкою монетою). До війни, навіть протягом більшої частини війни, воно коштувало всього п'ять центів.
  
  Випивши ще один келих, він прихопив пару яєць круто з безкоштовного ланчу, щоб подати їх до свого сэндвичу. З тих пір, як повернувся додому в Річмонд, він з'їв безліч безкоштовних обідів в салунах. Вони не були безкоштовними, але це був найдешевший з відомих йому способів прогодуватися.
  
  Пролунала пара гвинтівкових пострілів, ближче, ніж був кулемет. - Якщо пощастить, це Військове міністерство, - сказав Джейк, потягуючи нове пиво. - Там, внизу, купа чортових дурнів, яких ніхто не пропустить.
  
  "Амінь", - сказав хлопець у кінці бару, який пив віскі. Як і Физерстон, він носив формені штани кольору вершкового масла і сорочку, видавшую кращі дні (хоча у нього, на відміну від Джейка, був комірець). "Там повно виродків, які не заслуговують нічого кращого, ніж пов'язки на очах і сигарети, дозволивши нам ось так програти війну".
  
  "Пуста трата сигарет, запитаєте ви мене, але якого біса". Джейк зробив ще один ковток пива. Це додало йому щедрості. Тоном великої поступки він сказав: "Добре, дай їм покурити. Потім пристрель їх".
  
  - В Конгресі теж повно виродків, - вставив бармен. Він був пухким, лисим і з сивими вусами, так що, ймовірно, не був в окопах або відразу за ними. Тим не менш, він продовжив з щирим жалем: "Якщо б вони не відкрили вогонь по учасниках маршу на площі Капітолій минулого тижня, думаю, ми могли б побачити належну прибирання в домі".
  
  Физерстон похитав головою. - Для бинза це не мало б значення, я кажу.
  
  "Що ви маєте на увазі, це не мало б значення?" вимогливо запитав ветеран, вживає віскі. "Підвісити пару дюжин конгресменів до ліхтарним стовпам не мало б значення? Пройди довгий шлях до поліпшення стану речей, / подумай ".
  
  "Не став би", - вперто сказав Джейк. "Міг би повісити їх всіх, і це не мало б значення. Вони пішли б вибирати нових конгресменів після тебе, і хто б це був? Ще більше багатих сучих синів, які жодного дня в житті не працювали і не бруднили рук. Чоловіки з хорошої сім'ї. Він наповнив це презирством. "Такі ж придурки, як у них у Військовому міністерстві, якщо ви хочете почути Божу правду".
  
  Він не відповідав ничьему поданням про класичному оратора з витонченими, ретельно виваженими фразами і плавними, елегантними жестами: він був худим, кістлявим і незграбним, з гострим носом, ще більш гострим підборіддям і різким голосом. Але коли він приступив до роботи, то заговорив з такою інтенсивністю, що будь-який, хто його чув, звернув на це увагу.
  
  "Тоді що, по-вашому, має статися?" запитав бармен.
  
  "Віднеси все це", - сказав Джейк тоном, що не терпить заперечень. "Віднеси це і почни спочатку. Не бачу, що, в ім'я всього Святого, ще можна зробити, не тоді, коли чоловіки з хорошою семьи9, - він усміхнувся сильніше, ніж коли-або, - "дозволили ниггерам повстати, а потім дозволили їм йти в армію, щоб втекти від клятих янкі, а потім дали їм право голосу, щоб сказати спасибі. Господи! Він допив залишки пива і вийшов.
  
  Він стріляв з каністри по відступаючим військам негрів - і, оскільки гниль поширилася по армії Північної Вірджинії, по відступаючих білим військам теж. Це не допомогло. Ніщо не допомагало. "Нам слід було якомога швидше покінчити з проклятим янкі", - подумав він. Довга війна дозволила їм тиснути на нас, поки ми не зламалися. Він сердито подивився у бік Військового міністерства. Твоя вина. Солдати не винні. Твоя.
  
  Він спіткнувся об цеглу і мало не впав. Вилаявшись, він штовхнув його в бік купи щебеню, з якої той виліз. Річмонд був сповнений уламків, щебеню та руїн. Бомбардувальні літаки США неодноразово здійснювали нічні нальоти протягом останнього року війни. Навіть вікна зі склом були винятками, а не правилом.
  
  Чорнороби-негри з лопатами прибирали цеглу та колоди з вулиці, де та чи інша угруповання, що виникла після провалу військових дій, спорудила барикаду. Солдат з багнетом "Тредегар" підтримував їх в роботі. Теоретично Річмонд перебував на військовому положенні. На практиці законів у ньому було дуже мало. Звільнені ветерани набагато перевершували чисельністю чоловіків, все ще перебували під командуванням уряду, і звертали на них не більше уваги, ніж вони мали.
  
  Троє інших негрів йшли по вулиці назустріч Джейку. Вони не були робітниками. Як і він, вони були одягнені в строкату суміш уніформи та цивільного одягу. Також, як і він, вони були озброєні. У двох були тредегары, які вони не здали під час перемир'я; у третього був пістолет у кобурі. Вони не були схожі на людей, які тікали від янкі. Вони не були схожі на людей, готових бігти від чого завгодно.
  
  Їх погляди ковзнули по Джейку. Він теж був не з тих, хто від чого тікає. Він пройшов крізь них, замість того щоб обійти. "Божевільний білий чоловік", - сказав один з них, коли вони йшли далі. Він не знизив голосу, але і безпосередньо Джейку нічого не сказав. Думаючи про своїх справах, Джейк продовжував йти.
  
  Він проходив повз площі Капітолій. Він спав під величезною статуєю Альберта Сідні Джонстона в ту ніч, коли приїхав в Річмонд. Зараз він не міг цього зробити: війська в кулеметних гніздах, обкладених мішками з піском, захищали Столицю Конфедерації від народу Конфедерації. Акуратно надруковані написи "НЕ ТИНЯТИСЯ БЕЗ ДІЛА" виросли, як гриби після дощу. На деяких були написані від руки додавання: "ЦЕ ОЗНАЧАЄ ВАС". Плями крові на тротуарі підкреслювали це.
  
  Плакати покривали кожну стіну. На найпоширеніших були зображені Зірки і Смуги, а також фраза "СВІТ, ПОРЯДОК, ПРОЦВІТАННЯ". Физерстон знав, що цей плакат був випущений урядовими друкованими верстатами. Президент Семмс і його поплічники були переконані, що якщо вони скажуть, що все в порядку, то так воно і буде.
  
  Чорні розірвані ланцюги на червоному - ще одна часто повторювана тема. Повстання червоних негрів в кінці 1915 року були придушені, але червоні залишилися, ПРИЄДНУЙТЕСЬ до нас! деякі кричали плакати - заклик від чорного до білого.
  
  "Навряд чи", - сказав Джейк і плюнув на один з цих плакатів. Не більше жменьки білих з Конфедерації приєдналися до революціонерів під час повстань. До них ніколи не приєднається більше жменьки людей. У цьому Физерстон був морально впевнений.
  
  Ще на одному плакаті був зображений Джордж Вашингтон і гасло "НАМ ПОТРІБНА НОВА РЕВОЛЮЦІЯ". Джейк помітив тільки пару екземплярів того, який був поширений Партією свободи. До цього моменту Джейк ніколи не чув про партію свободи. Цікаво, чи вона існувала до закінчення війни?
  
  Він вивчив плакат. Повільно кивнув. "До біса впевнений, що потрібна нова революція", - сказав він. Хоча Вашингтон йому не дуже подобався. Вашингтон був президентом Сполучених Штатів. Це викликало підозру в очах Джейка.
  
  Але, незважаючи на грубу ілюстрацію, незважаючи на дешевий шрифт, послання потрапило в ціль, і сильно вдарило. У всякому разі, Партія свободи звучала чесно. Правлячі віги намагалися залікувати ампутацію лейкопластиром. Радикальні ліберали, наскільки йому було відомо, зіграли ту ж пісню в іншій тональності. Що стосується соціалістів... - Він плюнув на інший червоний плакат. Ніггери і любителі ніггерів, всі до єдиного. Маніяки, кидають бомби, теж хотіли революції, але не такої, в якій потребувала країна.
  
  Він уважніше придивився до плакат Партії Свободи. Там не було сказано, де знаходиться штаб-квартира партії або як вступити в неї. Його губи скривилися. "Чортові дилетанти", - сказав він. Єдине, чого він навчився, провівши все своє свідоме життя в армії: достоїнству організованості.
  
  Знизавши плечима, він попрямував назад у свою убогу кімнатку. Якщо Партія свободи не знала, як залучити своїх членів, швидше за все, вступати в неї не коштувало. Якими б гарними не були його ідеї, вони не мали значення, якщо про них ніхто не міг дізнатися. Навіть кляті соціалісти знали це.
  
  "Дуже погано", - пробурмотів він. "Страшенно погано". Цієї осені чекали вибори в Конгрес. Шкода, що виборці не змогли направити шахраям і злодіям в Капітолії правильний сигнал.
  
  Повернувшись в кімнату - під час кампанії у нього було безліч більш зручних бівуаків - він деякий час писав у блокноті Grey Eagle. Він придбав цю звичку ближче до кінця війни. На відкритих майданчиках він назвав роботу незавершеною. Це дозволило йому висловити частину свого гніву на папері. Як тільки слова були вимовлені, вони вже не так сильно гноїлися в його голові. Він міг би вбити кого-небудь, якщо б у нього не було такої розрядки, як ця.
  
  Коли настав день, він відправився на пошуки роботи. Кольорові робітники були не єдиними, хто розчищав завали в Річмонді, у всякому разі, недалеко від мілині. Він тягав цеглу, бруд і шматки битого каменю незабаром після сходу сонця і незадовго до заходу сонця. Господар соломи, звичайно, розплатився паперовими грошима, хоча в його власних кишенях дзвеніло. Знаючи, що завтра банкноти будуть коштувати менше, ніж сьогодні, Джейк попрямував до місцевого салун, де можна було перекусити безкоштовно. У армії йому теж давали раціон трохи краще, але він був дуже голодний, щоб звертати на це увагу. Як і раніше, бармен кинув на нього докірливий погляд за те, що він виставив себе свинею. Як і раніше, він купив другу кухоль пива, щоб хлопець був задоволений або не дуже засмучений.
  
  Він запихав у рот маринований помідор, коли увійшов хлопець, з яким він напередодні розмовляв про політику, і замовив собі порцію. Потім він теж скористався безкоштовним обідом. Вони знову розговорилися; Физерстон дізнався, що його звуть Х'юберт Слеттері. Через деякий час Джейк згадав плакати Партії Свободи, які він бачив.
  
  На його подив, Слеттері розреготався. "О, вони!" - сказав він. "Мій брат подивився на цих хлопців, але не захотів мати з ними нічого спільного. Судячи з того, що сказав мені Горацій, їх всього четверо чи п'ятеро, і вони керують усією вечіркою з взуттєвої коробки.
  
  "Але у них є плакати і все таке", - запротестував Джейк, вражений тим, наскільки він розчарований. "Не хороші плакати, зауважте, а плакати".
  
  "Єдина причина, за якою вони це роблять, - це те, що один з них друкар", - сказав йому інший ветеран. "Вони зустрічаються в цій маленькій забігайлівці на Сьомому каналі, недалеко від Металургійного заводу Тредегар. Якщо хочеш даремно витратити свій час, друже, іди подивися на них сам.
  
  "Може бути, я так і зроблю", - сказав Физерстон. Х'юберт Слеттері знову розсміявся, але це тільки додало йому рішучості. "Присягаюся Богом, може бути, я і зроблю".
  
  Конгресвумен Флора Гамбургер від захвату заплескала в долоні. Посмішка доктора Ханрахана була ширше, ніж у багатьох з тих, що можна побачити в Пенсильванської лікарні. І Девід Гамбургер з виразом глибокої зосередженості на обличчі виставив вперед свою милицю, а потім зробив ще один крок на своїй штучної нозі.
  
  "Як ти себе почуваєш?" Флора запитала свого молодшого брата.
  
  "Кукса не дуже болить", - відповів він, трохи задихаючись. "Але це більш важка робота, ніж я думав".
  
  "Ти не стояв на ногах з тих пір, як втратив ногу", - нагадав йому доктор Хан-рахан. "Давай. Зроби мені ще крок. Ти можеш це зробити". Девід зробив і мало не впав. Ханрахан підтримав його перш, ніж Флора встигла це зробити. "Ви повинні розгорнути протез, щоб колінний суглоб зафіксувався і прийняв на себе ваш вагу, коли ви выпрямляетесь на ньому", - сказав лікар. "Якщо ви цього не навчитеся, нога не буде працювати. Ось чому кожен з ампутацією вище коліна ходить як моряк, який пару років не ступав на сушу".
  
  "Але ти йдеш пішки, Девід", - сказала Флора. Вона перейшла з англійської на ідиш: "Данкен Готт дафар. Омайн".
  
  Вид її брата на ногах або на одній його нозі, а інша була зроблена з дерева, металу і шкіри, - трохи пом'якшив почуття провини, яке гризли її з тих пір, як він був поранений. Ніщо ніколи не міг зробити більше, ніж трохи. Після того, як її округ в Нью-Йорку направив в Конгрес, у неї був шанс перевести Девіда з окопів на тихий пост в тилу. Він би не хотів, щоб вона це робила, але вона могла б. Вона поставила соціалістичний егалітаризм вище сімейних уз ... і ось результат.
  
  Її брат ніяково знизав плечима. "Мені потрібна тільки одна нога, щоб управляти педаллю швейної машини. Я не помру з голоду, коли повернуся додому, і мені також не доведеться викачувати платню вашої конгресвумен, - Він криво посміхнувся їй.
  
  Будучи представником США, Флора заробляла 7500 доларів на рік, що набагато більше, ніж інші члени її сім'ї, разом узяті. Вона не соромилася ділитися грошима зі своїми батьками, братами і сестрами, і вона знала, що Девід знав, що вона цього не робить. Він користувався привілеєм брата, поддразнивая її.
  
  Він також скористався братської привілеєм длубатися в її мізках: "Що нового про світ з ребами?"
  
  Вона скривилася з кількох причин. По-перше, він не називав конфедератів цим презирливим прізвиськом до того, як пішов в армію. По-друге... "Президент Рузвельт, як і раніше, дуже суворий і дуже впертий. Я можу зрозуміти збереження частини території, яку ми відвоювали у CSA, але все, що він готовий повернути, - це ділянка Теннессі на південь від Камберленда, який ми взяли в результаті бойових дій, і він не віддасть його назад: він хоче обміняти його на маленький шматочок Кентуккі, який конфедерати все ще утримують ".
  
  "Хуліган для нього!" - Вигукнув Девід. Він був хорошим соціалістом до того, як пішов на війну. Тепер, більшу частину часу, він говорив як закоренілий демократ рузвельтовского спрямування. Флору це теж засмучувало.
  
  Вона продовжувала: "І він не збирається дозволяти їм залишати собі ні лінкори, ні підводні човни, ні військові літаки, ні бочки, і він зажадав, щоб вони обмежили свою армію сотнею кулеметів".
  
  "Хуліган!" На цей раз її брат і доктор Ханрахан сказали це разом.
  
  Флора роздратовано переводила погляд з одного з них на іншого. - І він не отримає ні цента менше двох мільярдів доларів репарацій, і все це буде виплачено дзвінкою монетою, сталлю або нафтою за цінами 1914 року. Це непосильний тягар для пролетаріату Конфедеративних Штатів".
  
  "Я сподіваюся, що це знищить їх", - люто сказав Девід. "Постукай по дереву, вони більше ніколи не зможуть і пальцем поворухнути проти нас". Замість того, щоб стукати в двері або по підвіконню, він використовував свою власну штучну ногу, яка довела справу до кінця.
  
  Флора залишила спроби сперечатися з ним. Він повною мірою успадкував впертість сімейства Гамбургерів. Замість цього вона повернулася до лікаря Ханрахану і запитала: "Скільки ще йому доведеться залишатися тут тепер, коли він почав вставати на ноги?"
  
  "Він зможе виписатися приблизно через місяць, при умові, що у нього буде хороший прогрес і за умови, що інфекція в культі не спалахне знову", - сказав Ханрахан. Флора хитнула головою; вона бачила, що він давав їй прямі відповіді. Він закінчив швидким кивком: "Тоді ми знімаємо до першого листопада".
  
  Дбайливо обнявши брата і захоплено поцілувавши, Флора покинула Пенсильванскую лікарню. У повітрі, безсумнівно, відчувалася осінь; деякі листя на деревах на території лікарні почали опадати. Вона зупинила таксі. - До офісної будівлі Конгресу, - сказала вона водієві.
  
  "Так, мем". Він доторкнувся до блискучого шкіряного козирка свого кашкета, включив передачу "Олдсмобиля" і відправився воювати з філадельфійським трафіком. Трафік, як це часто бувало, переміг. Філадельфія була фактичною столицею США з тих пір, як конфедерати бомбардували Вашингтон під час Другої мексиканської війни, більше тридцяти п'яти років тому. Ще до цього в центрі міста виріс величезний лабіринт федеральних будівель. Дістатися до них було не завжди для слабкодухих.
  
  "У мене для вас повідомлення", - сказала секретарка Флори, повна жінка середніх років на ім'я Берта. Вона помахала аркушем паперу. - Конгресмен Блэкфорд хоче, щоб ви йому передзвонили.
  
  "Правда?" Флора сказала так нейтрально, як тільки могла. "Добре, я зроблю це. Спасибі". Вона увійшла в свій кабінет і закрила за собою двері. Вона не обернулася, щоб подивитися, чи посміхається Берта у неї за спиною. Вона сподівалася, що ні, але насправді не хотіла знати.
  
  Дакота, міцно облаштувався соціалістичний штат, повертала Осию Блэкфорда в Будинок з тих пір, як Флора була дівчинкою. Зараз він був приблизно вдвічі старше її, високопоставлена фігура в Партії, навіть якщо, на її думку, ідеологічно був м'якотілих. І він був удівцем, чия квартира у Філадельфії знаходилася прямо навпроти її квартири. Він не залишав сумнівів у тому, що вона йому цікава, хоча ніколи не робив нічого, що могло б спокусити її захищатися капелюшної шпилькою. До її власний подив, вона виявила, що зацікавлена у відповідь реакції, навіть якщо він був одночасно помірним і неевреем.
  
  - Отже, - пробурмотіла вона, піднімаючи слухавку і чекаючи, поки оператор підійде до лінії, - він дзвонить по приводу вечірки або ... що ще?
  
  "Привіт, Флора", - сказав Блэкфорд, коли трубку зняли. "Я просто хотів дізнатися, чи бачили ви газетні статті про страйки в Огайо, Індіані та Іллінойсі".
  
  Значить, справи на вечірці. - Боюся, що ні, - відповіла Флора. - Я тільки що повернулася з візиту до Девіда.
  
  "Як він?" Запитав Блэкфорд.
  
  "Вони встановили штучну ногу, і він був на ній". Флора похитала головою, хоча Блэкфорд не міг цього бачити. "Навіть без однієї ноги він говорить як демократ". Вона обмакнула ручку в чорнило й поклала перед собою аркуш паперу, щоб можна було робити нотатки. "Тепер розкажи мені про цих ударах".
  
  "З того, що я читав, власники фабрик намагаються знизити заробітну плату, нацьковуючи робочих один на одного", - сказав він. "Коли солдати починають повертатися додому з війни, у них стає більше людей, охочих отримати роботу, ніж їх можна знайти, тому вони дивляться, хто буде працювати за найнижчу плату".
  
  "Це схоже на капіталістів", - спохмурніла Флора. За мить вона просяяла. "Це також звучить як політична можливість для нас. Якщо власники фабрик будуть продовжувати робити подібні речі - а вони, ймовірно, будуть, - вони радикалізують робітників, і вони впораються з цим краще, ніж ми коли-небудь могли ".
  
  "Я випадково дізнався, що ми закликали страйкуючих залишатися настільки мирними, наскільки вони можуть, якщо тільки боси не нацькує на них зарізяк, або уряду їх штатів, або уряд США не підійме проти них війська", - сказав Блэкфорд.
  
  "Добре". Флора кивнула. Блэкфорд цього теж не бачив, але їй було все одно. Щось зі сказаного ним навело на іншу думку. "Рузвельт вже зробив яку-небудь заяву з цього приводу?"
  
  "В одному з репортажів the wire цитується, як він назвав власників фабрики зборищем жадібних дурнів, - сказав конгресмен з Дакоти, - але там не сказано, що він зробить що завгодно, аби примусити їх припинити грати в ігри з життям людей ".
  
  "Це на нього схоже", - сказала Флора. "Він говорить про чесну угоду для робітників, але нічого не домагається. Він домігся війни".
  
  "Він приніс перемогу", - поправив Осія Блэкфорд. "Країна зголодніла по одному. Країна зголодніла по одному більше п'ятдесяти років. Тобі це може не подобатися, але ти не можеш ховати голову в пісок і вдавати, що це не так ".
  
  "Я не збираюся робити нічого подібного", - різко сказала Флора. "Люди зголодніли за перемогу, я бачила це навіть на прикладі мого власного брата. Але через деякий час вони виявлять, що здобули перемогу, а самі як і раніше голодують, як і раніше, каліки і, як і раніше сироти. І вони будуть пам'ятати, що Тедді Рузвельт теж домігся цього ".
  
  Мовчання Блэкфорда було задумливим. Через кілька секунд він сказав: "Цілком можливо, що ви маєте рацію". Він щосили намагався стримати хвилювання в голосі, але вона почула це. "Якщо ви праві, це дало б нам шанс на боротьбу на виборах 1918 року, а може бути, навіть і в 1920 році. Багато люди зараз бояться, що ми будемо настільки сильно завалені, що демократи скрізь будуть робити все по-своєму ".
  
  "Багато чого може відбутися між сьогоднішнім днем і виборами в Конгрес", - сказала вона. "Ще більше все може статися між сьогоднішнім днем і 1920 роком".
  
  "Це теж правда", - сказав Блэкфорд. "Але ви ж бачили, у багатьох соціалістів у ці дні витягнуті обличчя. Навіть сенатор Дебс виглядає похмурою. Може, їм варто підбадьоритися".
  
  - Можливо. Справжня проблема, - Флора глибоко зітхнула, - в тому, що ми ніколи не перемагали на президентських виборах. У нас ніколи не було більшості ні в одній з палат Конгресу. Я думаю, що занадто багато людей насправді не вірять, що ми коли-небудь зможемо ".
  
  "У мене самого були сумніви", - зізнався Блэкфорд. "Іноді важко змиритися з тим, що ти постійно в меншості, якщо ти розумієш, що я маю на увазі".
  
  "О, так", - тихо сказала Флора. "Я єврейка, якщо ти пам'ятаєш". В Нижньому Іст-Сайді в Нью-Йорку євреї становили більшість. Всюди в країні, всюди в світі ... Постійно перебувати в меншості - це був самий ввічливий спосіб висловити це, який вона коли-небудь чула.
  
  Вона задавалася питанням, чи змусить нагадування Блэкфорда про те, що вона єврейка, вирішити, що вона йому все-таки не цікава. Вона задавалася питанням, чи вона хоче, щоб він так вирішив. У багатьох відношеннях її життя було б простіше, якби він це зробив. Однак, маючи велику родину, вона рідко жила простим життям. Хотіла б вона цього чи знала б, що з цим робити, якщо б це було?
  
  Єдине, що сказав Блэкфорд, було: "Звичайно, я пам'ятаю. Це означає, що мені доведеться їсти крабові котлети свинячі відбивні на самоті". В його голосі не було нічого, крім посмішки. "Не відмовишся повечеряти зі мною сьогодні ввечері? Якщо хочеш, я не буду їсти нічого, що тебе образить".
  
  "Я не ображаюся, якщо ти їси те, що я не можу, - сказала Флора, - так само як ірландець або італієць не образився б, якщо б я з'їла солонину в п'ятницю. Я б образився, якби ти спробував змусити мене є свинину, але ти б ніколи не зробив нічого подібного.
  
  "Сподіваюся, що ні!" Блэкфорд вигукнув. "Ти все ще не сказав, повечеряєш зі мною".
  
  - Я б із задоволенням, - сказала Флора. - Але ми можемо почекати до шести? У п'ять до мене зайде виробник сорочок, і я збираюся висловити йому все, що про нього думаю ".
  
  - Добре було б, скажімо, о шостій тридцять. Мені зайти до вас в офіс?
  
  "Добре". Флора посміхнулася. "Я з нетерпінням чекаю цього". Вона повісила трубку і відправилася на роботу, відчуваючи себе краще, ніж коли-небудь.
  
  Реджинальд Бартлетт виявив, що він не вписується в Річмонд кінця 1917 року майже так само добре, як у 1914 році. Бої на фронті в долині Роанок і Секвої, коли він двічі потрапив у полон і один раз був застрелений (насправді, теж двічі: в ногу і плече однієї і тієї ж кулеметною чергою) янкі, зробили його іншою особою, а не тим жвавим молодим хлопцем, який весело пішов на війну.
  
  Річмонд теж був іншим. Тоді він був сповнений липневого достатку та впевненості; тепер холодні жовтневі вітри, які переходять у листопадові, занадто добре відповідали настрою міста. Поразка і осінь йшли рука об руку.
  
  - Думаю, завтра буде дощ, - сказав Реджі Біллу Фостеру, коли два помічника аптекаря йшли разом по Сьомій вулиці. Він простягнув праву руку, щоб торкнутися свого лівого плеча. "Так прямо тут і написано".
  
  Фостер кивнув, чому у нього затремтіли щелепи. Він був невисоким, круглим і темноволосим, в той час як Бартлетт був вище середнього зросту, худорлявим (і ще більш худим після поранення) і блондином. Він сказав: "Я чув, як достатньо людей говорили це в окопах, і в більшості випадків вони були праві". Він провів війну в Кентуккі і Теннессі і повернувся додому без єдиної подряпини.
  
  Торкнувшись його плеча, Реджі сказав: "Це не так вже й багато". У нього була інша думка, поки рана залишалася гарячою і повної гною, але він був далекий від об'єктивності. - Хлопець, на якого я працював до війни, його звали Майло Аксельрод, він зупинив кулю горілиць у Меріленді. Він був непоганим начальником - у всякому разі, краще, ніж цей Макнелли, на якого я зараз працюю.
  
  "Судячи з того, що ви сказали про Макнелли, це було б неважко". Фостер міг би продовжувати, але на розі Сьомий і Кері зібралася невелика юрба. Він вказав. "Цікаво, що там відбувається".
  
  "Може, з'ясуємо?" Не чекаючи відповіді від свого друга, Реджі поспішив до натовпу. Знизавши плечима, Фостер пішов за ним. "О, зрозуміло", - сказав Бартлетт мить. "Це політичний мітинг. Це зрозуміло на тлі виборів у Конгрес у наступний вівторок. Але що, чорт візьми, за Партія свободи? Я ніколи про них не чув ".
  
  "Я бачив їх пару плакатів", - сказав Біл Фостер. "Хоча не зовсім розумію, що вони означають".
  
  "Давай вислухаємо один одного. Може бути, це буде щось гарне". Реджі нахмурився, коли його поранена нога заныла, чого вже давно не було. "Не може бути гірше, ніж ППА, яку роздають радикальні ліберали і віги".
  
  "Приблизно так". Фостер кивнув. "Всі, хто знаходиться всередині, здіймають галас про те, що його ніколи особливо не цікавила війна, а всі, хто перебуває поза, кажуть, що якби він був там, то ніколи б не проголосував за це ні на гріш".
  
  "І все це теж нагромадження брехні", - сказав Бартлетт з глибоким презирством. "Чому вони не визнають, що всі вони щосили кричали про війну, коли вона почалася? Вони думають, ми забули? І коли Аранго балотувався проти Семмса на пост президента два роки тому, він сказав, що впорався б з боротьбою з янкі краще, ніж віги. Він нічого не сказав про те, щоб покінчити з війною, ні єдиного слова.
  
  У представника Партії Свободи не було модною платформи або модного костюма, що доводило, що він не належав ні до однієї із основних партій CSA. Він стояв без піджака на якомусь ящику чи бочці і звертався з промовою до парі десятків людей, які його слухали: "... зрадники своєї країни", - кричав він, коли підійшли Реджі і Білл Фостеры. - Зрадники і дурні, ось хто вони такі!
  
  - Псих, - прошепотів Бартлетт. Він схрестив руки на грудях і приготувалася слухати. - Давай трохи побалакаємо. Він може бути забавним.
  
  Хтось у натовпі вже подумав, що це смішно, і крикнув: "Судячи з того, що ви там говорите, весь уряд - не що інше, як зрадники і дурні. Ви самі повинні бути дурнем, щоб повірити в це".
  
  "Я не вірю!" - сказав говорив. Це був огрядний лисіючий чоловік років п'ятдесяти п'яти, бахрома сивого волосся якого растрепалась на осінньому вітрі. Його звали Ентоні Комод - так свідчила маленька табличка, на яку Реджі потрібен час, щоб звернути увагу. "Я - ні. Я кажу вам просту, неприкрашену правду, і нічого більше, крім!" Його очі, величезні за товстими скельцями окулярів, втупилися на свою маленьку аудиторію. "А ви, друзі мої, ви притискаєте гадюку до грудей і думаєте, що це ваш друг. Конгрес повний зрадників, Військове міністерство повний зрадників, адміністрація ..."
  
  Приблизно тоді Реджі перестав звертати на нього увагу. "І місяць сповнена зеленого сиру!" - крикнув хеклер, викликавши вибух сміху в натовпі.
  
  Комод бризкав слиною і кипів від злості, нитка його мови, якщо вона взагалі коли-небудь була, тепер повністю втрачена. Реджі і Фостер посміхнулися один одному, насолоджуючись його розгубленістю. Мова, безсумнівно, була б нудною. Це було що завгодно, тільки не це. "Не так-то просто піднятися на пень, як думав старий, чи не так?" Сказав Фостер зі смішком.
  
  "Ви всі зрадники своєї країни, тому що не прислухаєтеся до простої правді!" Люто закричав Комод.
  
  "А ти маніяк, і вони повинні були замкнути тебе в психлікарні і втратити ключ!" Це був не перший хеклер, а інший чоловік.
  
  Комод, здавалося, був на межі істерики. Хтось простягнув руку і смикнув його за штани. Він нахилився, приклавши долоню до вуха. Потім, презирливо фиркнув, він зістрибнув зі свого сідала. "Добре", - сказав він. "Добре! Тоді покажи їм, якщо думаєш, що так багато знаєш. Я можу сказати вам, що ви їм покажете - ви покажете їм, що не маєте жодного уявлення про те, що сказати і як це сказати ".
  
  На платформу видерся худорлявий чоловік років тридцяти з невеликим, у бавовняній сорочці поденника без коміра і формених штанах. Він озирнувся на мить, потім сказав: "Тоні прав. Сліпий теж повинен це бачити. В уряді повно зрадників та дурнів".
  
  Комод був схильний до суперечок, бурчав. Новоприбулий говорив з абсолютною переконаністю, настільки переконливою, що, перш ніж він встиг отямитися, Реджинальд Бартлетт подивився на північ, у бік Капітолійської площі, немов хотів побачити зрадників на місці злочину.
  
  "Так? Ти теж не можеш цього довести, як і інший дурень", - заволав один з нападників.
  
  "Вам потрібні докази? Я дам вам докази, клянуся Христом", - сказав худорлявий чоловік. Він не говорив так, ніби у нього було якесь велике освіту, але, здавалося, не відчував цього недоліку, як і багато людей, які зробили себе самі. "Подивіться, що сталося, коли повстали червоні ніггери, в кінці 15-го. Вони, чорт візьми, трохи не захопили всю країну. Отже, чому це, як ви думаєте? Це з-за того, що ніхто у всьому смердючому уряді не мав ні найменшого уявлення про те, що вони плетуть змову за нашими спинами. Якщо це не робить всіх, починаючи з президента, чортовими дурнями, ти скажи мені, що, чорт візьми, це робить ".
  
  "Їй-богу, в ньому щось є", - сказав Фостер, втупившись на нового оратора.
  
  "У всякому разі, у нього міцні нерви", - сказав Реджі.
  
  "Ось чому ви повинні голосувати за Тоні Дрессера в Конгрес, - продовжував худорлявий чоловік. - Тому що він може бачити просту правду, а ви - ні. Тепер наступне, що ви збираєтеся сказати, це, ну, вони там, нагорі, купка дурнів, все вірно, зі своїми шикарними автомобілями і повіями, але вони не можуть бути зрадниками, бо вони билися так довго, як могли, а янкі біса крути.
  
  "Ну, ось що я повинен сказати з цього приводу". Худорлявий чоловік вибухнув соковитим смаком стиглої малини. "Я точно знаю, що люди намагалися попередити уряд, що ніггери збираються повстати, з-за того, що я був одним з цих людей. Хтось слухав? Чорт візьми, немає!" Презирство сочилося з його голосу, як вода з дірявого даху. "Деякі з цих ніггерів були слугами синів багатіїв, синів важливих людей. І багатії в Капітолії і важливі люди у Військовому міністерстві засунули все під килим. Якщо це не робить їх зрадниками, то що, чорт візьми, робить?"
  
  "У нього щось є", - сказав Біл Фостер з шанобою в голосі.
  
  "У нього довгий язик", - сказав Бартлетт. "Якщо ви кидаєтеся такими звинуваченнями, вам краще б вміти називати імена".
  
  Замість того, щоб називати імена, новоприбулий на пні кинувся вперед: "І після цього - після цього, зауважте, після повстання ніггерів - що пішло і зробив уряд? Давайте. Ви пам'ятаєте. Ви білі люди. Ви розумні люди. Що вони взяли і зробили?" Голос худорлявого чоловіка знизився до драматичного шепоту: "Вони пішли і вклали гвинтівки в руки тим же самим ниггерам, ось що вони зробили!" Він більше не шепотів, а люто кричав: "Якщо це не робить їх зрадниками, то що ж, чорт візьми, робить?"
  
  Реджі згадав Рехав'ама, військовополоненого-негра, який ділив з ним палату в американському госпіталі після того, як втратив ногу в Арканзасі - і після того, як був червоним повстанцем в Міссісіпі. Все було не так просто, як уявляв собі цей новий спікер Партії Свободи. Чим старше ставав Реджі, тим складніше виглядав світ. Худорлявий чоловік був старше його, але все ще бачив речі в різких відтінках чорного і білого.
  
  І він зміг змусити свою аудиторію бачити їх такими ж. "Ви хочете ввести Тоні Дрессера в Конгрес, щоб дати голос цим людям Конфедеративних Штатів, - кричав він, - робочим, людям, які бруднять руки, людям, які вийшли і билися на війні, в яку втягнули нас дурні, зрадники і любителі негрів. Про, ви можете викинути свій голос за когось з діамантом на мізинці, - з лякаючою ефективністю він зобразив капіталіста, - але хто буде дурнем, якщо ви це зробите?"
  
  "Якого чорта ти не балотуєшся у Конгрес замість цього багатослівного сучого сина?" - крикнув хтось.
  
  "Тоні - голова Партії свободи", - легко відповів худорлявий чоловік. "Ви підвищуєте командира підрозділу, а не новобранця". Він дістав гаманець і показав щось, чого Бартлетт не зміг розібрати. "Ось моя членська картка - номер сім, датована вереснем".
  
  "Де ми реєструємося?" Двоє чоловіків поставили це питання одночасно. Один з них додав: "Ти недовго будеш новобранцем, приятель, не так, як ти кажеш. До речі, хто ти, чорт візьми, такий?
  
  "Мене звуть Физерстон - Джейк Физерстон", - відповів худорлявий чоловік. "Сержант артилерії Конфедерації Штатів у відставці". Він насупився. "Дурні з Військового міністерства відправили у відставку майже всю армію". Що виглядало як навмисне зусилля волі, він змусив себе посміхнутися. - Офіс вечірки в парі кварталів по сьомій вулиці, в бік Тредегар Уоркс. Заходь. У будь-якому разі, сподіваюся, що так.
  
  "Будь я проклятий, якщо не відчуваю спокуси", - сказав Біл Фостер, коли маленький мітинг почав розходитися. "Будь я проклятий, якщо немає. Цей хлопець, Физерстон, у нього хороший погляд на речі ".
  
  "У нього хороша лінія, це точно", - сказав Реджі Бартлетт. "Якби він продавав консервні ножі від дверей до дверей, завтра в Річмонді в цей час не було б ні однієї закритої банки. Але тільки тому, що щось звучить добре, це не робить це таким. Кинь, Білл. Ти думаєш, фокусник на сцені дійсно витягує Кам'яну стіну з твого носа?"
  
  "Я б хотів, щоб хто-небудь витягнув його звідки-небудь", - відповів Фостер.
  
  Сміх Реджі був сумним, п'ятидоларових золотих монет у його кишенях теж було у великому дефіциті. Він сказав: "Світ не так простий, як він собі уявляє".
  
  "Ну, а що, якщо це не так?" відповів його друг. "Я б хотів, щоб все було так просто. Не думай, що я єдиний, хто це розуміє".
  
  "Думаю, що ні", - погодився Бартлетт. "Але більшість людей такі ж, як ми з вами: вони знають різницю між тим, чого вони хочуть, і тим, що є насправді".
  
  "Так?" Фостер підняв брову. "Тоді чому ми просто билися в цій чортовій війні?" Реджі деякий час думав над цим, але не знайшов підходящого відповіді.
  
  Ведений пілотом, добре знайомим з місцевими мінними полями, есмінець ВМС США "Дакота" повільно і обережно увійшов в гавань Нью-Йорка. Матроси на буксирах і вантажних судах махали кашкетами лінкора. Ревіли й улюлюкали парові свистки. Пожежні катери викидали високо в повітря потоки води.
  
  Сем Карстен стояв біля поручня лівого борту, насолоджуючись видовищем. День кінця листопада був похмурим, похмурим і холодним, але це анітрохи не турбувало старшину. Все, що було більш милосердним, ніж хмари і морок, турбувало його: він був таким білявим і рожевим, що засмаг швидше, ніж йому потрібно було моргнути. Після того, як Бразилія вступила у війну на боці США, Німеччині та її союзників, "Дакота" вирушила в тропічну Атлантику слідом за конвоями, які прямували в Великобританію з Аргентини. Він тільки зараз почав приходити в себе після того, що зробив з ним жорстоке сонце.
  
  Далеко на заході, на острові Бедлоу, стояла велика статуя Пам'яті, в її руці меч поблискував відплати. Карстен повернувся до свого сусіда по ліжку і сказав: "Бачачи її, ти відчуваєш зовсім інші почуття тепер, коли ми пішли і виграли війну".
  
  "Звичайно, чорт візьми". Вік Крозетти енергійно кивнув. Він був таким маленьким і смаглявим, наскільки Карстен був високим і світловолосим. "Кожен раз, коли я бачив цю статую раніше, мені здавалося, що вона каже: "Якого біса ти на мене витріщаєшся? Йди туди і надері цим чортовим хлопцям черево ". Тепер ми взяли і зробили це. Хіба ти не бачиш посмішку на обличчі цієї бронзової баби?"
  
  Спогад виглядало таким же холодним, суворим і неприступним, яким було з тих пір, як вона пішла у відставку незабаром після Другої мексиканської війни. Незважаючи на це, Карстен сказав: "Так". Вони з Крозетти посміхнулися один одному. Перемога була солодкою на смак.
  
  - Карстен! - покликав хтось у нього за спиною.
  
  Він повернувся і виструнчився по стійці "струнко". - Сер!
  
  "Як і ви", - сказав командер Грейді, і Сем послабив хватку. Командир допоміжного озброєння правого борту "Дакоти" був досить хорошим хлопцем; Сем заганяв снаряди в саме переднє п'ятидюймовий знаряддя, що знаходилося під його початком. - Ти пам'ятаєш те питання, яке ми обговорювали в той день, коли "лайми" відмовилися від боротьби? - запитав Грейді.
  
  Якусь мить Карстен не розумів. Потім він кивнув. - Ви маєте на увазі літаки, сер?
  
  "Абсолютно вірно". Грейді теж кивнув. "Ти серйозно говорив про те, що мав на увазі, коли говорив про вхід на перший поверх?"
  
  "Так, сер. Упевнений, що був, сер", - відповів Сем. Літаки були на підході. Будь-який, у кого є око в голові, міг це побачити. Будь-який, у кого є здоровий глузд, міг би також зрозуміти, що Військово-морський флот не залишиться таким великим, яким він був під час війни. Оскільки Сем хотів бути впевненим, що він не виявиться на пляжі, знайомство з літаками виглядало як хороший страховий поліс.
  
  - Тоді гаразд, - сказав командер Грейді. У мене є для вас кілька наказів. Якби ви сказали "ні", ви б залишилися тут. З цим не було б жодних проблем. Однак, як би там не було, завтра вранці ми обидва сідаємо на потяг до Бостона. Ти зрозумієш чому, коли ми туди доберемося. Його усмішка зробила його на багато років молодше.
  
  "Ти покидаєш Дакотал", - зажадав Вік Крозетти. Коли Сем кивнув, Крозетти ляснув себе долонею по лобі. "Господи Ісусе, на кого мені тепер наїжджати?"
  
  "Я думаю, ти знайдеш кого-небудь", - сказав Карстен сухим голосом. Крозетти кинув на нього злий погляд, який перейшов в смішок, потім ляснув його по спині. У Сема був дар проникати в барліг, не зля на себе людей.
  
  "Єдина проблема з цим - поїздка на поїзді", - сказав командер Грейді. "Передбачається, що ця поширена іспанка досить небезпечна. Може бути, нам краще залишитися на борту "Дакоти"?
  
  "Сер, якщо "лайми" не змогли нас потопити, і японці не змогли нас потопити, і той, хто летів на цьому чортовому бомбардувальнику з Аргентини, не зміг нас потопити, я не думаю, що нам потрібно боятися будь-яких мікробів", - сказав Сем.
  
  Грейді розсміявся. "Ось це настрій! Добре, Карстен. Отримайте ваші нові накази, розберіться з паперами, і завтра вранці ми зійдемо на берег - якщо, звичайно, ви зможете скласти компанію офіцерові.
  
  "Я крутий хлопець, сер", - відповів Карстен. "Думаю, я змирюся з цим". Грейді розсміявся і зобразив, що збирається вдарити його, потім пішов своєю дорогою.
  
  "Що там щодо літаків?" Запитав Крозетти.
  
  "Навіть точно не знаю", - сказав Сем. "Я поступив на флот за п'ять років до початку війни, і ось я тут, купую кота в мішку. Може бути, мені потрібно перевірити свою голову, але, може бути, я ще й розумний. Розумний, я маю на увазі, крім того, що тікаю від тебе. У всякому разі, я сподіваюся, що це так.
  
  - Удачі. Я думаю, ти божевільний, але удачі. Крозетти знизав Сему руку і пішов, хитаючи головою.
  
  Отримання наказів було найлегшою частиною відходу з "Дакоти". Карстен заповнював нескінченні форми звільнення. Тільки після того, як був підписаний останній з них, скарбник неохоче видавав йому зелені. З грошима в гаманці і спортивною сумкою на плечі він спустився сходнями з "Дакоти" на пірс разом з коммандером Грейді.
  
  Навіть на краю гавані Нью-Йорк кипів життям. Коли Грейді піймав таксі, щоб доїхати до Центрального залізничного депо Нью-Йорка, три різних автомобіля ледве не збили його і Сема в гонитві за пасажирами. Водії вискакували і вигукували одне одному образи як англійською, так і на мові, який, здавалося, повністю складався з гортанних звуків.
  
  Грейді знав дорогу через переповнене старе депо, і це було щастя, бо Сем цього не знав. Йому доводилося спритно ступати, щоб не опинитися розлученим з офіцером; єдиним місцем, де він почував себе більш переповненим, була триповерхова каюта на "Дакоті". Все тут рухалися, зайняті своїми справами. Приблизно кожен третій чоловік, жінка і дитина чхали, шморгали носом або кашляли. Деякі з них, ймовірно, були хворі на грип. Карстен намагався не вдихати. Це не дуже добре спрацювало.
  
  Їм з Грейді дісталася пара місць у вагоні другого класу; таким чином військово-морський флот заощадив гроші на поїзних тарифах. Вони були там єдиними моряками, хоча солдати в сіро-зеленій формі займали неабияку кількість місць. Цивільні були самими різними - від барабанщиків в дешевих яскравих костюмах до маленьких бабусь, які, можливо, все ще були в Росії.
  
  Як тільки Грейді і Карстен в'їхали в Бостон, офіцер оплатив ще одну поїздку на таксі, на цей раз через Чарльзтаунский міст до військово-морської верфі на північному березі річки Чарльз. При вигляді лінкорів, крейсерів, підводних човнів і тендерів, пришвартованих там, серце Сема наповнилося гордістю. Кілька кораблів із Західної ескадри Німецького флоту відкритого моря виділялися на тлі своїх американських союзників менш знайомими лініями і світло-сірим забарвленням.
  
  Сем пішов за коммандером Грейді, у кожного з них на спині бовталася спортивна сумка. Потім, раптово, Сем зупинився як укопаний і все дивився і дивився. Грейді пройшов ще кілька кроків, перш ніж помітив, що компанії у нього більше немає. Він обернувся і подивився назад з усмішкою на кролячому особі. "У чому справа, Карстен?" - запитав він голосом людини, з усіх сил намагається не розсміятися вголос.
  
  "Сер", - жалібно сказав Сем, "Я бачив всі типи кораблів ВМС США, і я думаю, що майже всі типи кораблів під флот Відкритого моря теж". Він вказав вперед. "За всі дні мого народження, однак, я ніколи не бачив нічого, що виглядало б так, і молю Бога, ніколи не побачу знову. Що, чорт візьми, це має бути?"
  
  Тепер Грейді дійсно голосно розсміявся. "Це спогад, Карстен. Це те, на що ти підписався".
  
  "Господи", - сказав Сем. "Мабуть, я був не в своєму розумі".
  
  Спогад виглядало так, як ніби хтось вирішив побудувати лінкор, а потім, приблизно на третині шляху виконання роботи, йому це набридло, і він вирішив вирівняти більшу частину палуби, щоб прискорити процес. На палубі за містком стояв літак: не гідролітак, який сідав у воду і піднімався корабельним краном, а двоповерховий бойовий розвідник "Райт" - американська копія німецького "Альбатроса" - з абсолютно звичайним шасі і без будь-яких слідів поплавця. Сем недовірливо похитав головою.
  
  Все ще сміючись, командер Грейді поплескав його по спині. - Не сумуй. Все буде не так уже й погано. Ти все одно будеш борсатися на носі і спати на кормі. А п'ятидюймова гармата є п'ятидюймова гармата. Він вказав на спонсоні під неймовірно довгою, неймовірно рівною палубою. "Ти будеш робити свою роботу, а флайбои - свою, і всі будуть щасливі, крім бідних ворожих виродків, які наткнуться на нас".
  
  "Так, сер", - з сумнівом промовив Сем. "Хто, чорт візьми, вона взагалі починала бути? І чому вона не перетворилася в те, що це було?"
  
  "Вони почали будувати його як швидкий, легкоброньованої бойовий крейсер, щоб підійти впритул до узбережжя Конфедерації, рознести його к чортам собачим, а потім втекти, перш ніж повстанці зможуть щось з цим зробити - можна сказати, монітор з ногами", - відповів Грейді. "Але ця ідея ні до чого не привела. Якогось тямущому хлопчикові прийшло в голову, як зручно було б брати з собою літаки туди, де вони тобі знадобляться, і ... з'явився Літописець
  
  "Я сам думав про це після того, як "Дакоту" розбомбили біля берегів Аргентини, - сказав Карстен, - але я ніколи не уявляв собі ... такого". Він подумав, чи не полізе він у бійку з-за того, що моряки звичайних, респектабельних судів назвали б "Спогад" самим потворним кораблем у флоті. Чорт візьми, це був самий потворний корабель у флоті.
  
  "Давай, піднімемося на борт", - сказав Грейді. "Зсередини вона і близько не буде виглядати так дивно".
  
  Але навіть це виявилося неправдою. Ангари, вмещавшие майже три десятки бойових скаутів, а також приміщення постачання та технічного обслуговування, які до них додавалися, займали дуже багато місця, з-за чого спальні приміщення були тісними і здавалися другорядними. Як старшині, Карстену справді дісталася нижня ліжко, а середня в триярусною металевої конструкції була всього в декількох дюймах над ним. Він міг це виносити, але йому це не подобалося.
  
  Єдиним місцем, в якому він дійсно відчував себе як вдома, був спонсоні. П'ятидюймовий знаряддя було тієї ж моделі, що і на "Дакоті", а сам "Спонсоні", можливо, цілком перенесли з лінкора. Помічник старшого гармаша, який командував екіпажем, огрядний ветеран імені Віллі Мур, носив чудові сиві вуса кайзера Білла. Він не був зведеним братом своєму колезі з "Дакоти". ^ Хайрам Кідд, але Сем не зміг би довести це по тому, як він себе вів.
  
  Виявилося, що він був знайомий з Киддом, що Сема анітрохи не здивувало. "Якщо ви служили з "Кепом", думаю, ви мені підійдете", - прогрохотал він, коли Карстен згадав ім'я свого колишнього командира гармати через пару днів після прибуття на борт.
  
  "Спасібо, шеф. Сподіваюся на це", - сказав Сем і підкреслив це чханням. "Чорт. Я починаю застудитися".
  
  В той вечір за вечерею його не годували, що здивувало його: "Спогад", яким би потворним воно ні було, могло похвалитися першокласним камбузом. До того ж все було свіжим - перевага перебування в порту. Але Сем не усвідомлював, наскільки він хворий, до наступного ранку, коли мало не впав зі свого ліжка. Він стояв, похитуючись, перед нею.
  
  "Ти в порядку?" - запитав Джордж Мерлейн, який спав прямо над ним. Сем не відповів; йому було важко зрозуміти, що означають ці слова. Мерлейн пильно подивився на нього, доторкнувся до чола, а потім відсмикнув руку, наче спробував підняти палаючий вугілля. "Нам краще відправити цього хлопця в лазарет", - сказав він. "Я думаю, у нього грип". Сем теж не став сперечатися. Він не міг. Він дозволив їм повести себе.
  
  Артур Макгрегор відчував певний похмуре задоволення, слухаючи шум вітру навколо свого фермерського будинку. Це було навіть на краще; вітер в Манітобі збирався завивати всю зиму, незалежно від того, отримував він від цього задоволення чи ні.
  
  - Ось що, - сказав він дружині. - В таку погоду янкі сидять по домівках.
  
  "Я б дуже хотіла, щоб вони залишилися в своїй країні", - відповіла Мод. Вона була невисокою і рудоволосої, що становило контраст з його сухорлявим дюймами і темним волоссям, які почали покриватися інеєм, коли йому перевалило за сорок.
  
  Її погляд впав на фотографію сина Олександра, яка висіла на стіні у вітальні. Фотографія - це все, що у них було про нього; американські війська, які окупували Манітоби, стратили його за саботаж півтора року тому.
  
  Погляд Макгрегора теж кинувся туди. Він все ще мстився американцям за те, що вони зробили з Олександром. Він ніколи не перестане мститися їм, поки живий. Якщо вони коли-небудь дізнаються, що він робив бомби, він довго не проживе. Він не зміг би вигнати янкі з Канади в поодинці. Однак, якщо б вони спробували правити його країною, він міг би зробити їхнє життя нестерпним.
  
  З кухні увійшла Джулія. Вона теж подивилася в бік Олександра; у ці дні в сім'ї це перетворилося майже в ритуал. Макгрегор подивився на свою дочку з виразом, максимально близьким до здивування, на яку була здатна його солідна, флегматична вдача. Деякий час, поки він не дивився, Джулія перетворилася в жінку. Їй було одинадцять, коли вторглися американці, і її навіть не можна було назвати грайливою. Зараз їй було чотирнадцять, і вона більше не була грайливою. Вона була схожа на свою матір, але вище і стрункіше, як і сам Макгрегор.
  
  "Що ти збираєшся робити з цим шкільним наказом, тато?" запитала вона.
  
  Порив вітру посилився. Макгрегор міг би вдати, що не почув її. Його власний подих теж був поривчастим. "Я збираюся прикидатися, що нічого про це не знаю, так довго, як тільки зможу", - відповів він.
  
  Пару років тому він забрав Джулію і її молодшу сестру Мері зі школи. Американці використовували це, щоб навчити канадських дітей своєї брехні про те, як влаштований світ. З тих пір Макгрегор і Мод вчили вдома читання і шифруванню.
  
  Однак тепер окупаційна влада розіслали указ, що зобов'язує всіх дітей у віці від шести до шістнадцяти років відвідувати школу принаймні шість місяців в році. Вони не збиралися втрачати ані найменшого шансу розповісти свої історії людей, яких хотіли виростити американцями, а не канадцями.
  
  "Все буде добре, тату, - сказала Джулія. "Я дійсно думаю, що так і буде. Ти можеш відправити Мері і мене, і ми не станемо янкі, правда, не станемо". Вона знову подивилася на фотографію Олександра.
  
  "Я знаю, що ти цього не зробиш, чик", - сказав він. "Але я не впевнений, що Мері змогла б утриматися і не сказати вчительці, що вона насправді думає".
  
  У дев'ять років Марія не приховувала свого серця, навіть більше, ніж Олександр. Вона також ненавиділа американців чистої, чистої ненавистю, порівняно з якою бліднув навіть її батько. Повідомляти янкі про свої почуття здалося Макгрегору вкрай нерозумним.
  
  Джулія вимила посуд після вечері; Мері витирала її. Після того, як остання тарілка з гуркотом впала в шафу, вона вийшла, щоб приєднатися до решти членів сім'ї. Вона теж проростала, як пшениця після посіву. Макгрегор вирішив, що з неї вийде висока жінка. Але вона все ще зберегла частину котячої грації, якою володіла з самого дитинства, а також трохи котячої стриманості. Макгрегор не потрібно було багато вчити її конспірації. Вона зрозуміла це як би інстинктивно.
  
  Тепер він сказав: "Мері, якщо тобі доведеться, як ти думаєш, чи ти зможеш змиритися з тим, що янкі брешуть в школі, не вичитуючи їх?"
  
  "Чому я повинна це робити, па?" відповіла вона. "Може бути, вони можуть змусити мене ходити в школу, але..." Вона помилилися. Її сірі очі, так схожі на очі її покійного батька і брата, розширилися. "О. Ти маєш на увазі, терпіти їх, щоб у мене не було неприємностей - щоб у нас не було неприємностей".
  
  "Абсолютно вірно". Артур Макгрегор кивнув. Ні, нікому не треба було вчити Мері конспірації.
  
  Вона обдумала це. - Якщо доведеться, я, напевно, зможу, - сказала вона нарешті. - Але брехати - це гріх на їх совісті, чи не так?
  
  "Так воно і є". Макгрегор посміхнувся, почувши це, але не занадто: він передав свою сувору пресвітеріанську етику новому поколінню. - Однак за янкі значиться так багато інших гріхів, що брехня їм здається не такою вже страшною.
  
  "Ну, так і повинно бути", - сказала Мері. "Все це має бути враховано проти них, кожна частинка цього. І так і буде. Бог враховує все", - вона говорила з великою впевненістю.
  
  Макгрегор хотів би, щоб він сам був так упевнений. Він вірив, так, але він втратив цю просту впевненість. Якщо б у нього щось залишилося, смерть Олександра випалила б це з нього, залишивши попіл. Він сказав: "Значить, ти підеш у школу і будеш добрим маленьким папугою, щоб ми могли показати американцям, що підкоряємося їх законом?"
  
  Його молодша дочка зітхнула. - Якщо доведеться, - повторила вона.
  
  "Добре", - сказав Макгрегор. "Чим більше ми виглядаємо так, ніби робимо те, що вони від нас хочуть, тим більше ми можемо робити те, що хочемо, коли вони не бачать".
  
  Джулія сказала: "Це добре, тату. Це дуже добре. Саме це ми і зробимо".
  
  "Це те, що нам доведеться зробити", - сказала Мод. "Це те, що всім доведеться робити, скільки б часу це не зайняло, поки ми знову не будемо вільні".
  
  "Або поки ми не станемо американцями", - похмуро сказав Артур Макгрегор. Він підняв загрубілі від роботи руку. "Ні, я не маю на увазі нас. Деякі з наших сусідів перетворяться в американців, але не ми".
  
  "Деякі з наших сусідів вже перетворилися в американців", - сказала Джулія. "Їх не хвилює, ким вони були, тому їм все одно, хто вони є. Ми знаємо краще. Ми канадці. Ми завжди будемо канадцями. Завжди."
  
  Макгрегор задавався питанням, чи згадають його онуки і правнуки, маючи найбільш сильною волею в світі, що вони канадці. А потім, можливо, переймаючись тим же питанням, Мод заговорила, немов для того, щоб заспокоїти саму себе: "Німеччина відібрала Ельзас і Лотарингію у Франції майже п'ятдесят років тому, але люди там все ще пам'ятають, що вони французи".
  
  Канадці багато чули про невдоволення свого союзника кайзером і його поплічниками (до тих пір, поки американці не захопили їх, після чого їм довелося терпіти брехню про невдоволення Німеччині Францією). Тепер у Франції було більше причин для смутку, оскільки німці відкушували все більше її земель. І Макгрегор, все ще в своєму похмурому настрої, сказав: "Німці поселили багато своїх людей в Ельзасі і Лотарингії, щоб допомогти стримати їх. Якщо американці зробили це ..."
  
  Його дружина і дочки втупилися на нього в жаху. Мері заговорила першою: "Я б не стала жити поруч з американцями, тато! Я б не стала. Якби вони приїхали сюди, я б... Я не знаю, що б я зробив, але це було б дуже погано ".
  
  "Нам не доведеться турбуватися про це найраніше до наступної весни", - сказав Макгрегор. "Ніяких янкі, оседлавших ферму посеред зими, тут, у Манітобі, не буде". Його сміх був похмурим. "А ті, хто приїжджає навесні, якщо такі взагалі бувають, швидше за все, задерут ніс, коли дізнаються, на що схожі зими. Ми бачили, що американцям не подобається наша погода ".
  
  "Це дуже погано для них", - сказала Джулія.
  
  Після того, як діти поснули, Макгрегор лежав без сну поруч зі своєю дружиною в ліжку, яку вони ділили удвох. "Що мені робити, Мод?" він прошепотів, його голос був ледве чутний крізь свист вітру. "Поодинці я можу нашкодити американцям, але це все, що я можу зробити. Вони не підуть з-за мене".
  
  "Ти змусив їх заплатити", - сказала Мод. Він ніколи не зізнавався у виготовленні бомб, не так багатослівно. Вона ніколи не питала, чи не так багатослівно. Вона знала. Він знав, що вона знала. Але формально вони зберігали це в секреті навіть один від одного.
  
  "Недостатньо", - сказав він зараз. "Нічого ніколи не могло бути достатньо, крім як вигнати їх з Канади. Але жодна людина не може цього зробити".
  
  "Жоден чоловік не може", - сказала Мод замисленим тоном.
  
  Він зрозумів, до чого вона хилить, і похитав головою. - Одна людина може зберігати таємницю. Може бути, двоє можуть. А може бути, і троє, але тільки якщо двоє з них мертві. Це вийшло з-під пера американця Бенджаміна Франкліна, але Макгрегор забув, де він вперше зіткнувся з цим.
  
  - Гадаю, ти правий, - сказала Мод. - І все ж мені шкода.
  
  "Якби Олександр не спілкувався зі зграєю придуркуватих дітлахів, яким нічим було зайнятися, окрім як ляпати язиком і будувати дурні змови, він був би живий до цих пір", - різко сказав Макгрегор.
  
  У Мод перехопило подих. - Я розумію, про що ти говориш, - відповіла вона після довгої паузи.
  
  "І саме дивне, що якщо б він був все ще живий, ми б не ненавиділи янкі так, як ненавидимо зараз", - сказав Макгрегор. "Вони заподіяли собі більше шкоди, стріляючи в нього, ніж він коли-небудь заподіяв би їм, якби вони його відпустили".
  
  "Вони дурні", - сказала Мод. З цим Макгрегор був повністю згоден. Але сьогодні Канадою правлять американські дурні. Бог, мабуть, любив їх, тому що Він створив так багато.
  
  Уявлення про боголюбивих американців було настільки неймовірним, що Макгрегор пирхнув і заснув, приголомшений цим. Коли він прокинувся, було ще темно; грудневі ночі в п'ятдесяти милях на південь від Вінніпега були довгими. Він намацав сірника, запалив нею і запалив гасову лампу на нічному столику.
  
  Йому не хотілося вилазити з-під товстих вовняних ковдр: у спальні було чути його власне дихання. Він накинув сорочку і комбінезон поверх кальсонів і все ще тремтів. Мод теж встала з ліжка. Вона віднесла лампу вниз, як тільки одяглася. Він пішов за нею.
  
  Вона розвела вогонь у плиті і зварила кави. Кава був несмачний; якщо у американців і був хороший кави, вони тримали його для себе. Але він був гарячий. Він теж стояв біля плити, насолоджуючись теплом, що походить від чорного чавуну. Мод розтопила масло на сковороді і поклала туди три яйця. Макгрегор з'їв їх разом з хлібом і маслом. Потім він накинув довге важке пальто і одягнув рукавиці. Він неохоче відкрив двері і вийшов на вулицю.
  
  В спальні було холодно. Поки він шкандибав до сараю, він думав, чи не перетвориться він на бурульку, перш ніж дістанеться туди. Кривий смішок змусив туман на мить огорнути його обличчя, поки лютий вітер не поніс його геть. Люди говорили, що взимку на фермі не так вже й багато роботи. В якомусь сенсі вони були праві, тому що йому не потрібно було виходити в поле.
  
  Навесні і влітку, однак, йому не доводилося працювати в таку погоду. Завдяки теплу тіла худоби в сараї було тепліше, ніж зовні, але "тепліше" не означало "тепло". Він погодував коня, корову, свиней та курчат і прибрав їх нечистоти. До того часу, як він покінчив з цим, йому теж стало тепліше.
  
  Його погляд впав на старе тележное колесо - такий мотлох накопичується в будь-якому сараї. Під ним, заховані в ямі під дошкою, під шаром бруду, лежали динаміт, запали, капсулі-детонатори, щипці та інші інструменти для виготовлення бомб. Макгрегор кивнув їм. Вони знову вийдуть назовні.
  
  Дощ, місцями крижаний, лив з похмурого сірого неба. Бочка з гуркотом покотилася по брудній канзаської прерії в бік полковника Ірвінга Моррелла. Гармата, що стирчить з злегка виступає носа, була спрямована прямо на нього. За два кулемети стирчали з кожного боку сталевого корпусу з клепаной сталі; ще два прикривали корму. Рухома фортеця приводилася в рух парою двигунів білих вантажівок. З здвоєних труб виривалися смердючі димлячі вихлопні гази.
  
  Атака була б більш вражаючою, якби вона проходила в більш швидкому темпі, ніж ходьба. Це було б набагато більш вражаюче, якщо б бочка не загрузла в брудній калюжі, що, коли виросте, повинна була перетворитися в ставок. Гусениці машини були не дуже широкими, і вона важила майже тридцять три тонни. Вона могла б краще загрузнути на грунті, ніж пересуватися.
  
  Моррелл клацнув пальцями, сердячись на себе за те, що не захопив з собою грифельну дошку і жирний олівець, за допомогою яких він міг би робити нотатки тут, в польових умовах. Це був худорлявий чоловік років тридцяти, з довгастим обличчям, обвітреними рисами, свидетельствовавшими про те, що він багато часу проводив на сонці і вітрі, та коротко підстриженим волоссям пісочного кольору, які в цей момент були заховані під вовняною шапочкою і капюшоном дощовика.
  
  Його черевики видавали хлюпає звук, коли він пробирався по мулу до бочки. Командир машини висунув голову з центрального купола, який давав йому та його водієві місце для сидіння і кращий огляд, ніж у кулеметників і артилеристів (інженери, які обслуговували два мотора, не мали огляду, оскільки були затиснуті в надрах стовбура).
  
  "Вибачте, сер", - сказав він. "Я не міг помітити цього, поки не стало занадто пізно".
  
  "Це одна з небезпек ігри, Дженкінс", - відповів Моррелл. "Ти не можеш йти вперед; це так само ясно, як ніс на моєму обличчі. Подивимося, чи зможеш ти відступити".
  
  "Так, сер". Лейтенант Дженкінс пірнув у купол, з брязкотом закривши за собою люк. Звук двигунів змінився, коли водій перевів стовбур в зворотне положення. Стовбур від'їхав на кілька дюймів назад, потім знову загруз. Дженкінс був відважний. Змінивши позицію, він спробував ще раз рвонути вперед і вирватися з лещат бруду. Все, що йому вдалося зробити, - це зануритися в неї глибше.
  
  Моррелл махнув йому, щоб він зупинився і крикнув: "Продовжуй йти в ту сторону, тобі знадобиться перископ, щоб бачити, що відбувається, прямо як підводного апарату".
  
  Він сумнівався, що Дженкінс почув його; через гуркоту двигунів ніхто усередині бочки не міг почути, як людина поруч з ним кричить йому у вухо. Незважаючи на це, двигуни замовкли кілька секунд потому. Командир мандрівної фортеці міг сам переконатися, що він нікуди не дінеться.
  
  Коли молодий лейтенант знову висунувся з люка, він посміхався. "Що ж, сер, ви сказали, що хочете випробувати машину в екстремальних умовах. Я б сказав, що ваше бажання здійснилося".
  
  "Я б сказав, що ви маєте рацію", - відповів Моррелл. "Я б також сказав, що цим тварям потрібні більш широкі гусениці, щоб краще переносити їх вагу".
  
  Лейтенант Дженкінс енергійно кивнув. "Так, сер! Вони могли б використовувати і більш потужні двигуни, щоб допомогти нам виплутатися з такої халепи, якщо ми в неї потрапимо".
  
  "Це зауваження". Моррелл теж кивнув. "Ми використали те, що у нас було, коли проектували їх: знадобилася б ціла вічність, щоб створити новий двигун і усунути всі прорізуються болю, а нам випала війна. Однак з новою моделлю у нас є шанс робити все правильно, а не просто швидко ".
  
  Це була його робота: з'ясувати, що буде правильним. Йому було б що сказати про те, як буде виглядати наступне покоління бочок. Це була прекрасна можливість. Це була також велика відповідальність.
  
  Більше, ніж що-небудь інше, "бочки" вивели з дворічного глухого кута боротьбу в окопах і зробили можливою перемогу США над CSA. Мати кращі машини і знати, що з ними робити, було б життєво важливо, якщо б - ні, коли, подумав він, - Сполучені Штати америки і Конфедеративні штати знову об'єдналися.
  
  В даний момент його побоювання були більш нагальними. "Ви і ваші люди можете виходити", - сказав він Дженкінсу. - Нам належить пройти кілька миль по бруду, перш ніж ми повернемося в Форт-Лівенворт.
  
  - Залиште поки бочку тут, сер? - запитав молодий офіцер.
  
  "Саме по собі це нікуди не дінеться, це точно", - відповів Моррелл, з чим Дженкінс навряд чи міг не погодитися. "Рэбы теж не збираються це красти. Нам знадобиться евакуаційна машина, щоб витягнути його, але зараз ми не можемо її витягти, тому що вона теж захворіє ". Евакуаційні машини не встановлювали кулеметів або гармат, але були оснащені міцними буксирувальними ланцюгами, а іноді і бульдозерними відвалами.
  
  Відкрилося ще більше люків, коли інженери, кулеметники і артилеристи вибралися зі своєї сталевої оболонки. Навіть у грудні в Канзасі там було тепло. Влітку в Теннессі було спекотніше, ніж у пеклі, як виразно пам'ятав Моррелл. На вулиці теж було жарко. Тут не було жарко. Всі вісімнадцять чоловік з команди "бочки", включаючи Дженкінса, почали тремтіти і скаржитися. Вони не захопили з собою дощовики - який сенс у череві машини?
  
  Моррелл співчував, але нічого не міг з цим вдіяти. "Давай", - сказав він. "Ти не растаешь".
  
  "Послухай його", - сказав один з кулеметників своєму приятелеві. "У нього є плащ, так про що, чорт візьми, йому турбуватися?"
  
  - Сюди, - різко сказав Моррелл. Кулеметник виглядав стурбованим; він не хотів, щоб його підслуховували. Моррелл зняв дощовик і кинув йому. - Тепер у тебе є плащ. Відчуваєш себе краще?
  
  "Ні, сер". Кулеметник дозволив куртці впасти в бруд. "З мого боку це теж несправедливо, сер. Тепер її немає ні в кого". Це був найкращий відповідь, ніж Моррелл очікував від нього.
  
  Лейтенант Дженкінс сказав: "Давайте рухатися, щоб нам було якомога тепліше. Ми всі напрошуємося на іспанку".
  
  "Це правда", - сказав Моррелл. "Перше, що ми робимо, коли сідаємо в машину, - це занурюємося в гарячу воду, щоб змити бруд і зігрітися всередині. І якщо однієї думки про це недостатньо, щоб змусити тебе рухатися, я дам два долари кожному, хто повернеться в форт раніше за мене.
  
  Це, звичайно, привело команду "бочки" в рух. Моррелл був старший на три або чотири роки. Всі вони були ветеранами. Всі вони були переконані, що перебувають у відмінній формі. Кожен з них поспішив на схід, у бік форту. Всі вони думали, що до кінця дня в їх кишенях задзвенить трохи зайвих грошей.
  
  Моррелл гадав, у скільки йому обійдеться його балакучість. Коли він прискорив крок, його права нога почала боліти. На ньому не було шматка плоті, вирваного кулею конфедерації в перші тижні війни. Моррелл ледь не втратив ногу, коли рана загнивала. Він все ще трохи накульгував, але ніколи не дозволяв кульгавості сповільнювати його хід.
  
  І він дістався до форту Лівенворт раніше будь-якого з бочарников. Як тільки він дістався до периметра форту, то зрозумів, наскільки він виснажений: "проїхався верхи і змок" - ось фраза, яка прийшла йому на розум. Так, йому довелося неабияк попотіти, і він напевно був чертовски мокрим, але його ще не відвезли. Йому хотілося впасти в бруд, щоб позбавити себе від зайвих турбот.
  
  Отмокание в гарячій ванні після цього дійсно допомогло. І ще більше допомогли захоплені погляди, які він ловив на собі від своїх конкурентів, коли вони з'являлися на території форту слідом за ним. Він насолоджувався ними. Командування - це щось більше, ніж питання високого рангу. Якщо люди побачать, що він заслуговує цього звання, вони будуть охоче підкорятися, а не тільки з почуття обов'язку.
  
  У той вечір він уважно вивчав німецькі звіти про зустрічі з британськими та французькими бочками. Німці використовували лише кілька пересувних фортець, менше, ніж їх противники. Вони все одно перемогли, оскільки Англія була відвернута від дій на Континенті через бойових дій в Канаді і з-за заворушень, що охопили французьку армію після краху Росії. Моррелл був знайомий з британськими стволами; CSA скопіювала їх. Він менше знав про машини, побудованих французами.
  
  Коли він подивився на фотографії деяких французьких бочок - їх еквівалента англійською ромбоподібним бочках, які використовувало CSA, - він посміхнувся. Їхні гусениці були дуже короткими в порівнянні з довжиною шасі, що означало, що вони легко застрявали, намагаючись перетнути траншеї.
  
  Однак інша французька машина змусила його задуматися. У німців був тільки один приклад цієї моделі: у тексті мовилося, що це був прототип, наспіх озброєний і кинутий в бій у відчайдушній спробі зупинити розкладання французької армії. Це була маленька бочка (чи більше барильця, з усмішкою подумав Моррелл) з екіпажем всього з двох чоловік і єдиним кулеметом під обертається вежі, схожою на ті, що використовуються в броньовиках.
  
  "Тут недостатньо вогневої мощі, щоб принести вам стільки користі, скільки ви хотіли", - сказав Моррелл в тиші своєї казарми. Тим не менш, дизайн був цікавим. Його можна було поліпшити.
  
  Він схопив аркуш паперу й олівець і почав робити начерки. Той, хто розробив перші американські стовбури, не думав ні про що, крім як запхати якомога більше рушниць в сталевий ящик і переконатися, що принаймні одне з них може стріляти в будь-яку сторону. Ціною успіху було запхати солдатів на кілька відділень в цю пекельну сталеву коробку разом зі зброєю.
  
  Якщо ви встановите двухдюймовую гармату в цю вежу замість кулемета, ви отримаєте гармату, що стріляє в усі сторони сама по собі. Вам все одно потрібен кулемет попереду. Якби гармата перебувала у вежі, водієві довелося б спуститися в нижню передню частину машини. Чи він міг звертатися з кулеметом і водити машину?
  
  - Малоймовірно, - пробурмотів Моррелл. Гаразд: це означало, що з ним там, внизу, ще один або два стрільця.
  
  Однак вам не захочеться використовувати баштову гармату. Іноді це все одно що муху прибити ковадлом. Моррелл намалював ще один кулемет поруч з гарматою. Звичайно, він теж обертався б, і артилеристи, які обслуговували велику гармату, теж могли б обслуговувати її.
  
  Це скоротило екіпаж з вісімнадцяти осіб до п'яти або шести - ймовірно, вам теж знадобиться інженер, але краще б у машини був тільки один двигун, причому досить потужний, щоб рухатися з пристойною швидкістю. Моррелл похитав головою. "Ні, шість або сім", - сказав він. "Хтось повинен вказувати всім іншим, що робити". Човен без командира була б схожа на човен - ні, на корабель; Моряки посміялися б над ним - без капітана.
  
  Він щось забув. Він витріщився на папір, потім на звичайну побілену штукатурку стіни. Змушувати себе не виходило; він повинен був спробувати обдумати це. Це було так само важко, як не думати про вечерю зі стейком. Втім, у нього була практика. Скоро до нього дійде. Скоро...
  
  "Бездротовий телеграф!" - вигукнув він і додав антену до свого ескізу. Можливо, для цього буде потрібно інший член екіпажу, або, може бути, інженер впорається з цим. Якщо так, то так і було. Він хотів, щоб одне з цих пристроїв було у нього в бочці під час щойно закінчилася війни. Керувати механічними бегемотами було дуже складно без них.
  
  Він вивчив ескіз. Він сподобався їй більше, ніж машини, на яких він здобув перемогу над CSA. Йому було цікаво, що подумав би Військове міністерство. Це було по-іншому, і багато старші офіцери пишалися тим, що у них роками не виникало нової думки. Він знизав плечима. Він відправить її і з'ясує.
  II
  
  "Міс Коллетон, - голос брокера з Колумбії звучав схвильовано навіть за телефонним дротом, - я можу зробити не так вже й багато. Якщо ти просиш від мене неможливого, то не повинен дивуватися, коли я не подарую тобі на блюдечку з блакитною облямівкою.
  
  Енн Коллетон сердито втупилася на телефон. Вона не могла проявити всю свою значну силу характеру з його допомогою. Але вона також не могла покинути Сент-Метьюз, Південна Кароліна, щоб відвідати столицю штату. І тому їй доведеться відмовитися від впливу, яке її приваблива блондинка справляла на людей чоловічої статі. Вона впорається з цим, керуючись твердим здоровим глуздом, а якщо ні, то знайде нового брокера. Вона й раніше так робила.
  
  "Містер Уїтсон, - сказала вона, - чи варті долар Конфедерації, британський фунт стерлінгів та французький франк в перерахунку на золото сьогодні, 16 січня 1918 року, більше, ніж вчора, або вони коштують менше?"
  
  - Менше, звичайно, - визнав Уїтсон, - але навіть у цьому випадку...
  
  "Ви очікуєте, що завтра ці валюти будуть коштувати більше в золоті або знову менше?" Втрутилася Енн.
  
  - Знову менше, - сказав Уїтсон, - але навіть у цьому випадку ви спустошуєте свої володіння, роблячи...
  
  Вона перебила: "Якщо я переведу свої активи в цих валютах в золото, долари США і німецькі марки, поки долар США, фунт стерлінгів і франк все ще чогось варті, містер Уїтсон, у мене щось залишиться, коли Конфедеративні Штати стануть на ноги. Якщо я буду чекати ще, у мене нічого не залишиться. Я так чекав занадто довго. Тепер, сер, ви зробите так, як я вам скажу, чи віддасте перевагу поговорити з моїми адвокатами?
  
  - Я намагаюся врятувати вас від вас самих, міс Коллетон, - роздратовано сказав Уїтсон.
  
  "Ви мій брокер, а не пастор", - сказала Енн. "Будьте ласкаві, дайте відповідь на питання, яке я вам щойно задала".
  
  Уїтсон зітхнув. - Дуже добре. Хай буде по твоїй вині. - Він повісив трубку.
  
  Енн сердито зробила те ж саме. В кімнату увійшов її брат Том. "Ти виглядаєш задоволеною світом", - зауважив він. У його словах було менше безтурботного гумору і більше сардонизма, ніж було до війни. Він пішов, немов навмисно, капітаном, а повернувся підполковником, які пройшли через всі жахи, які міг запропонувати фронт в Роаноке.
  
  "Рада", - відповіла Енні. Вона все ще думала, що думати про свого брата. У якомусь сенсі вона була рада, що він не дозволив їй думати за нього, як раніше. З іншого боку, це турбувало її. Тримати його під своїм контролем було зручно. Вона продовжила: "Мій ідіот-брокер переконаний, що я маніяк. Післязавтра все налагодиться, якщо ти будеш її слухати".
  
  - Ти правий, він ідіот, - погодився Том. - Знаєш, скільки я вчора заплатив за пару туфель? Двадцять три долари - папірцями, звичайно. Я тримаю своє золото і срібло в кишені. Я не ідіот."
  
  "Буде тільки гірше", - сказала Енн. "Якщо це триватиме ще рік, заощадження людей нічого не коштуватимуть. Ось тоді нам дійсно варто почати турбуватися".
  
  "Я скажу, що це так". Її брат кивнув. "Якщо б червоношкірі ніггери почекали з повстанням, поки це не сталося, половина білих людей в країні схопила б свої рушниці з білками і приєдналася до них".
  
  "Якщо б вони не повстали тоді, ми, можливо, не були б зараз в таку халепу", - похмуро сказала Енн. "І вони досить погано вчинили, коли повстали".
  
  Тому кивнув. Негри-марксисти вбили Джейкоба, його брата і брата Енн, який був на плантації Маршлендс, тому що отруйний газ янкі зробив його інвалідом. Вони спалили і особняк; тільки за останні кілька місяців їх залишки були розчищені від боліт біля річки Конгари.
  
  "Хм", - сказав Том. "Нам потрібен ідіот, який забере Болота з наших рук. Може бути, нам слід продати їх вашого брокера".
  
  "Насправді, я думаю, нам потрібен недоумкуватий, щоб забрати Болота з наших рук", - сказала Енн. "Одному Богу відомо, коли хто-небудь зможе зібрати врожай бавовни на цій землі: кожен третій польовий робітник може бути Червоним, і як ви могли сказати про це, поки не стало надто пізно? А податки ... я щось не бачив, щоб хто-небудь говорив про викреслюванні військових податків з бухгалтерії, чи не так?
  
  "Навряд чи". Тому пирхнув. "Уряду потрібен кожен цент, який воно може вичавити. Єдина хороша річ в усьому цьому - уряду доводиться брати папір. Якщо вони не візьмуть папір, яку друкують, то й ніхто інший цього не зробить ".
  
  "Невеликі послуги", - сказала Енн, і її брат знову кивнув. Вона продовжила: "Я б прийняла практично будь-яку пропозицію по "Болотах", і я б взяла папір. Я б перетворив їх на золото, але волів би папір. Якщо це не доводить, що я у відчаї, то я не знаю, що могло б це довести ".
  
  "Сто років", - сказав Том. "Більше ста років - зник". Він клацнув пальцями. "Ось так. Зник". Він клацнув ними знову. "Краще, ніж п'ятдесят років хороших часів для всієї країни. Це теж пройшло".
  
  "Ми повинні зібрати шматочки воєдино", - сказала Енн. "Ми повинні знову зробити країну сильною, інакше "кляті янкі" знову задавлять нас, як тільки вирішать, що готові. Навіть якщо вони не вирішать задавити нас, вони можуть зробити нас своїми маленькими коричневими кузенами, як ми зробили з Мексиканської імперією ".
  
  "Будь я проклятий, якщо стану чиїмось маленьким коричневим кузеном", - вичавив з себе Те Коллетон. Він вилаявся з навмисною неквапливістю. Він ніколи не лаявся при ній до того, як вирушив у окопи. Він все ще не робив цього в тому розсіяному стилі, який, без сумніву, використовував там. Але коли він відчув необхідність, слова самі вирвалися назовні.
  
  "Я відчуваю те ж саме", - відповіла Енні. "Будь-хто, у кого є хоч крапля здорового глузду, відчуває те ж саме. Але вибори в Конгрес доводять, що ніхто не знає, як вивести нас з того стану, в якому ми знаходимося, туди, де ми повинні бути ".
  
  "Що?" Її брат підняв брову. "Розколовся настільки, що між вигами і радикальними лібералами немає ніякої різниці? І пара соціалістів, обраних від Чіуауа, і один від Куби, і навіть один від Нового Орлеана, заради Бога? Мені здається, що вони все владнають післязавтра, саме пізніше, через тиждень.
  
  Енн посміхнулася їдкому сарказму Тома, але в усмішці були гострі кути. "Навіть цей безлад не повинен сильно зіпсувати. Ми повинні робити досить з того, що нам кажуть янкі, щоб утримати США від нападу на нас, поки ми в бездіяльності. Які б неприємності не залишилися у нас після цього, вони можуть поставити нас на ноги. Так, важкі часи, але я думаю, ми зможемо їх пережити, якщо проявити кмітливість ".
  
  "За винятком пари нападів паніки, у нас раніше не було важких часів", - сказав Том. "Нам потрібні політики краще, ніж та банда, яка у нас є. Нам міг би згодитися тим, хто дійсно вивів би нас з дикої природи, замість того щоб сорок років блукати за нею, спотикаючись.
  
  "Враховуючи поточний урожай, я не збираюся затримувати дихання", - сказала Енн. "Я..."Телефон перервався. Вона зняла трубку. "Алло?" Її рот прочинився, зовсім трохи, від подиву. "Командер Кімбол! Як приємно чути вас. Я сподівався, що ви пройшли війну нормально. Де ви зараз?"
  
  "Я в Чарльстоні", - відповів Роджер Кімболл. "І що, чорт візьми, це за нісенітниця про "командира Кимболла"? Ти знаєш мене краще, ніж це, дитинко". На відміну від брата, Він лаявся, коли йому хотілося, і йому було все одно, хто слухає. У нього не тільки були гострі кути, він насолоджувався ними. І він був прав - вона дійсно знала його досить близько, у всіх значеннях цього слова, щоб називати його по імені.
  
  Те, що вона могла, однак, не означало, що вона повинна була. Їй подобалося виводити чоловіків з рівноваги. "В Чарльстоні? Як мило", - сказала вона. "Я сподіваюся, ви зможете дістатися до Сент-Метьюз найближчим часом. Ви знаєте, що мій брат, підполковник Коллетон, зупинився зі мною тут, у місті?" Ти ж знаєш, що, навіть якщо доберешся до Сент-Метьюза, ти не збираєшся займатися зі мною любов'ю прямо зараз?
  
  Кімболл був зухвалим. Він не був дурним. Енн терпіти не могла дурість. Він зрозумів, що вона мала на увазі, без того, щоб їй довелося пояснювати це. Кисло усміхнувшись, він відповів: "Та він вичавить з мене весь скипидар, якщо я засуну свої руки туди, де їм не місце, чи не так? Мила, мені неприємно тобі це говорити, але у мене немає домкрата для розважальних поїздок без особливого задоволення. Я на березі, як і будь-який інший шкіпер підводного човна у всьому цьому чортовому військово-морському флоті. Там, де він міг жартувати над тим, що упустив шанс нанести світський візит, який був всього лише світським візитом, в його голосі звучала неприхована біль, коли він сказав їй, що Військово-морський флот звільнив його.
  
  "Мені дуже шкода це чути", - сказала вона, сподіваючись, що він зрозуміє, що вона розуміє, що засмучує його найбільше. "Що ти збираєшся робити?"
  
  "Поки не знаю", - сказав Він. "Можливо, я спробую досягти успіху тут або відправлюся в Південну Америку. Там повно військово-морських сил, яким міг би стати в нагоді хтось, хто дійсно знає, що робить, коли дивиться в перископ.
  
  Ймовірно, це було правдою. Південноамериканські республіки вибрали сторону у Великій війні, як і весь інший світ. Переможені будуть шукати помсти. Переможці будуть прагнути переконатися, що вони цього не отримають.
  
  - Що б ти не вирішила зробити, - сказала Енн, - я бажаю тобі самого найкращого.
  
  "Але не настільки, щоб ти відправив свого брата полювати на опосумів або щось в цьому роді, а?" Кімболл знову розсміявся. "Неважливо. Думаю, на днях у нас буде ще один шанс. Удачі і підполковнику, сучий син. Перш ніж вона встигла відповісти, він повісив трубку.
  
  Вона теж засміялась. Вона захоплювалася підводником; на її думку, він був майже таким же егоцентричним, як і вона сама. Тому підняв брову. "Хто цей командер - Кімболл, чи не так?"
  
  "Абсолютно вірно. Він був капітаном підводного човна", - відповіла Енні. "Я познайомилася з ним у поїзді на Новий Орлеан незабаром після початку війни". Він теж спокусив її у своєму вагоні Пульмані, але вона не згадала про це.
  
  - Наскільки добре ти його знаєш? - Запитав Том.
  
  "Ми друзі", - сказала вона. "ми були з ним у ліжку в Чарльстоні, коли спалахнуло повстання червоних негрів", і про це вона теж не згадала.
  
  В цьому не було необхідності. - Ви більше, ніж... друзі? - запитав її брат.
  
  До війни він би не наважився ставити їй такі питання. "Я ніколи не питала, чим ти займався, коли не воював", - сказала вона. - Те, що я робив чи не робив, тебе не стосується.
  
  Тому стиснув щелепи і прийняв впертий вигляд. До війни він би теж так не вчинив. Ні, вона більше не могла контролювати його, принаймні, з впевненістю. Він сказав: "Якщо ти збираєшся вийти заміж за цього хлопця, то так. Якщо йому потрібні лише твої гроші, я відправлю його геть. Знаєш, те, що ти робиш, впливає на мене".
  
  У 1914 році йому б і в голову не прийшло таке. "Якщо б він полював тільки за моїми грошима, ти не думаєш, що я б відправила його збирати речі?" запитала вона у відповідь. - Ти ж знаєш, я можу подбати про себе за допомогою гвинтівки або будь-яким іншим способом.
  
  - Гаразд, - сказав Том. - Але люди, які закохуються, схильні до недоумства. Я хотів переконатися, що з тобою цього не сталося.
  
  "Коли це станеться, ти можеш закидати мене брудом, тому що я буду мертва". Енн говорила з великою переконаністю. Тому підійшов і поцілував її в щоку. Вони обидва розсміялися, відчуваючи, що в цей момент дуже сподобалися один одному.
  
  В окопах у Вірджинії Честер Мартін чув, як жителі Нової Англії говорили про ледачому вітрі, вітрі, який не обтяжує себе обдуванием людини, а проходить крізь нього. Вітер, що дув з озера Ері цим ранком, коли він пікетував сталеливарний завод в Толедо, де він швидше за все працював, був саме такого роду. Незважаючи на довге пальто і нижню білизну, незважаючи на капелюх і навушники, він тремтів і стукав зубами, ходячи взад-вперед перед заводом.
  
  Його вивіска була вражаючою у своїй простоті. На ній було всього одне слово, написане літерами висотою в фут: ЗЛОДІЇ! "Вони хочуть урізати нам зарплату", - сказав він стоїть перед ним кремезному чоловікові на ім'я Альберт Бауер. "Ми вийшли і в нас стріляли - чорт візьми, в мене стріляли - а вони залишилися вдома і розбагатіли. Ні, вони стали ще багатшими; вони вже були багаті. І вони хочуть урізати нам зарплату ".
  
  Бауер був переконаним соціалістом. Він сказав: "Ось що ми отримали за переобрання цього ублюдка Рузвельта".
  
  "Він не такий вже й поганий", - сказав Мартін. Сам демократ, він вийшов на пікет зі своїми більш радикальними колегами. "Одного разу він побував на моїй ділянці фронту; чорт візьми, я накинувся на нього, коли рэбы почали нас обстрілювати. Пізніше, коли я був поранений, він дізнався про це і прислав мені записку ".
  
  "Хуліган!" Сказав Бауер. "Ти можеш з'їсти записку? Ти можеш віднести її в банк і перетворити в гроші? Рузвельт зробить це. Феодальна знати робить. Але хіба його хвилює, помреш ти з голоду? Навряд чи!"
  
  "Тихіше!" - раптово сказав Честер Мартін. Він вказав. "А ось і струпи". У власників фабрик завжди були люди, готові працювати на них, як би мало вони не платили. Крім того, на їхньому боці була поліція.
  
  Глузування, прокляття і всілякі образи посипалися на голови робітників, які посіли місця чоловіків, які оголосили страйк. Те ж саме сталося з кількома каменями і пляшками, незважаючи на заклики соціалістів до спокою і на потужну охорону поліцейських у синій формі, що супроводжували їх на сталеливарний завод. "Що ж, тепер вони взяли і зробили це", - сказав Альберт Бауер з відразою в голосі. "Тепер вони дали чортовим копам гребаной привід, який їм потрібен, щоб продовжувати пригнічувати нас".
  
  Він виявився хорошим пророком. Як тільки поліція загнала струпів на завод, вони розвернулися і зірвали з поясів кийки. Пролунав свисток, як ніби офіцер під час війни наказував своїм людям виходити з окопів і перебиратися наверх. Люто вигукуючи, поліція атакувала страйкуючих.
  
  Честер Мартін не був офіцером. Але, завдяки втрат в рядах вище нього, він недовго командував ротою у Вірджинії, незадовго до того, як CSA запросило перемир'я. Майже всі чоловіки у пікеті теж бачили бій. "Вперед!" - крикнув він. "Ми впораємося з цими жирними сукиними синами! Давайте влаштуємо їм кілька штыковых навчань.
  
  Він зірвав картонний аркуш зі свого пікетного знака. Палиця, яку він залишив у руці, була не такою гарною зброєю, як кийок, але і зневажати її теж не варто. Всі оточували його товариші наслідували його дій.
  
  Сюди прийшли копи, їх була ціла фаланга. Незважаючи на це, вони були в меншості. Вони покладалися на дисципліну і здатність посіяти страх, щоб домогтися свого. Після газу, кулеметів, артилерії і стовбурів конфедератів Мартіну здалася абсурдною сама думка про те, що він повинен боятися ухильників від призову з кийками. Він також почув сміх чоловіків по обидві сторони від нього.
  
  За мить до того, як краснолицые поліцейські врізалися у пікетників, Мартін побачив подив і сумнів на обличчях пари головорізів в синій формі. Потім він опинився з ними зовсім поруч, і у нього не було можливості розглянути вирази їхніх облич в деталях.
  
  Один з них замахнувся палицею, цілячись йому в голову. Мартін пригнувся, немов поліцейський був бунтівником з гвинтівкою-кийком. Здавалося, що події розвиваються дуже повільно, як в бою, в окопах. Як він зробив би з гвинтівки з багнетом, Мартін ткнув кінцем своєї палиці в м'язистий бік поліцейського. Штик вирубав б хлопця назавжди. Як би те ні було, коп застогнав від болю і спробував вивернутися. Мартин штовхнув його в живіт. Він склався гармошкою, дубинка вилетіла у нього з руки.
  
  Мартіну хотілося схопити міцну палицю, але вона впала на тротуар, поза межами його досяжності. Він вдарив іншого поліцейського в горло кінцем того, що раніше було ручкою від його плаката для пікету. Кожному, хто був в окопах, не склало б праці заблокувати цей випад або відбити його в бік. Коп видав чути крик і перевернувся на спину.
  
  "Бачиш?" Крикнув Мартін. "Вони, чорт візьми, не такі вже й круті - рэбы з'їдять їх на сніданок. І ми теж можемо їх відшмагати".
  
  "Мітинг!" - крикнув один з поліцейських. Копам знадобилося більше часу, ніж страйкуючим, щоб зрозуміти, що відбувається. Тільки після того, як пало що близько половини їх числа або у них відібрали кийки, пролунав ще один крик: "Відступайте і перегруппировывайтесь!"
  
  Тріумфально волаючи, люди з пікету кинулися за ними. "Геть струпів!" - ревіли вони. "Геть копів!"Вони розтоптали ногами поліцейських, які не змогли відступити і перегрупуватися.
  
  Можливо, один з цих поліцейських був першим, хто вихопив свій пістолет і почав стріляти в людей, які топтали його. Але після того, як пролунали один або два різких клацання, раптом здалося, що кожен поліцейський в Толедо вихопив револьвер і відкрив вогонь по страйкуючих сталеварам.
  
  У страйкуючих не було захисту від вогнепальної зброї. Деякі падали, кричачи від болю. Деякі падали мовчки і більше не піднімалися. Деякі продовжували намагатися наступати на поліцію, незважаючи ні на що. Однак більшість, і Честер Мартін серед них, розуміли, наскільки це безнадійно. Йому не було соромно тікати.
  
  Кулі просвистіли над його головою. Тепер, коли поліція відкрила вогонь, вони, здавалося, були сповнені рішучості розрядити свої револьвери і вбити якомога більше страйкуючих. На їх місці Мартін, мабуть, вчинив би так само. Після того, як люди з пікету були так близькі до того, щоб повністю придушити копів, вони захотіли повернути своїх. Якщо страйкарі вирішать, що можуть перемогти поліцію, жодна людина в синьому не буде в безпеці.
  
  "Наступного разу, - пропихтів хтось неподалік, - наступного разу ми принесемо на танці наше власне зброя, клянуся Ісусом!"
  
  "Це вірно", - сказав хтось ще. "Вони хочуть війни, ми влаштуємо їм гребаной війну, подивимося, чи не зробимо ми".
  
  Все, чого хотів Мартін, - це мати можливість працювати і приносити додому хоча б наполовину пристойну зарплату. Він не думав, що прошу дуже багато. Люди, які управляли сталеливарним заводом - боси тресту в циліндрах і діамантових перснях на мізинцях, настільки улюблених карикатуристами, - очевидно, думали інакше. Куля потрапила в плоть людини, що стояв поруч. Мартін дуже часто чув цей звук на дуже багатьох полях, щоб сплутати його з чимось іншим. Сталевар зі стогоном звалився на землю.
  
  Мартін кинувся за ріг. Після цього йому не потрібно було турбуватися про те, що його підстрелять. Люди на вулиці не страйкували; вони займалися своїми звичними справами. Якби копи раптово почали розпилювати свинець у своїх лавах, вони або їх вижили - могли б поскаржитися в мерію з деякою надією бути почутими.
  
  Хоча, схоже, сезон пікетів був відкритий. Мартін зрозумів, що все ще тримає в руці палицю, яку з таким успіхом використовував проти поліції. Як можна більш недбало він впустив її на тротуар. Натягнувши кепку на очі (і дивуючись, як їй вдалося втриматися у нього на голові під час рукопашної сутички), він поплентався по вулиці до найближчої тролейбусної зупинки.
  
  Кілька поліцейських з пістолетами напоготові пробігли повз нього, поки він стояв і чекав. Його очі розширилися; можливо, він помилявся щодо того, який хаос копи готові були вчинити перед широкою публікою. Оскільки він нічого не робив, тільки стояв там, вони залишили його в спокої. Якщо б він спробував втекти,... Йому не хотілося думати, що могло б статися тоді.
  
  Коли тролейбус з брязкотом підкотив до зупинки, він кинув пятицентовик в касу для оплати проїзду і сіл, хоча їхав він далеко від квартири своїх батьків, де він зупинився. Він проїхав більше милі, поки сталеливарний завод не залишився далеко позаду. Коли він все-таки зійшов, то був всього в кварталі або близько того від будівлі окружного суду.
  
  Через дорогу від будівлі стояла статуя Пам'яті, зменшена копія великої статуї в Нью-Йоркській гавані. Пам'ять, нарешті, принесла Сполученим Штатам перемогу над CSA. Яку статую потрібно буде спорудити, перш ніж хто-небудь визнає, що робоча людина заслуговує того, що йому належить по заслугах? Скільки часу пройде, перш ніж він це зробить?
  
  Це були питання, які змусили Мартіна по-новому поглянути на Спогад. На його лівій руці був великий потворний шрам, нагадування про те, що він вистраждав заради своєї країни. Що його країна готова була зробити для нього?
  
  "Пристрель мене ще раз, от що", - пробурмотів він. "Це те, за що я боровся?"
  
  Тедді Рузвельт галасував про те, що його хвилює доля звичайного робочого людини. Коротка зустріч Мартіна з президентом в окопах змусила його повірити в щирість Рузвельта. Йому було цікаво, що сказав би Рузвельт про те, що сталося в Толедо. Це показало б, мав він на увазі те, що сказав.
  
  Мартін подумав, чи це не дасть користі, написавши йому листа. Він сумнівався в цьому. Він знав, що відбувається, коли рядовий пише лист генералу: або нічого, або хтось звалюється на рядового, як тонна цеглин. Рузвельт зробив би те, що він зробив би, і точка зору Честера Мартіна на цей рахунок не мала б значення.
  
  "Це неправильно", - сказав він. "Це несправедливо". Але він надто добре знав, що так влаштований світ.
  
  Через деякий час він сів у трамвай і повернувся у багатоквартирний будинок своїх батьків у Оттава-Хіллз. Його молодша сестра Сью була на роботі; вона влаштувалася друкаркою після того, як він оговтався від травми і повернувся на фронт. Його батько теж був на роботі. Це кілька схвилювало його; Стівен Дуглас Мартін пропрацював сталелитейщиком довше, ніж Честер був живий. Він працював по сусідству із заводом, на якому страйкував його син. У нього була хороша робота і хороша денна зарплата; Честер подумав, не довелося б йому самому чекати, поки він не посивіє і не покриється зморшками, щоб сказати те ж саме. Він задавався питанням, чи зможе він коли-небудь сказати те ж саме.
  
  Його мати, Луїза, яка виглядала як більш доросла версія Сью, здивовано вигукнула, коли він увійшов у двері. "Я думала, ти будеш там весь день", - сказала вона. Вона не схвалювала, що він завдав удар, але він був її сином, і вона залишалася ввічливою з цього приводу.
  
  В даний момент він відчув певне полегшення від того, що дістався сюди раніше, ніж прийшла звістка про неприємності. "Стало трохи жвавіше, коли з'явилися рани", - сказав він, що технічно було правдою, але зійде за применшення, поки не з'явиться що-небудь трохи краще.
  
  "Копи пробивали голови?" запитала його мати. Він кивнув. Вона теж похитала головою з материнською турботою. "Ось чому я не хочу, щоб ти там пікетував, Честер. Ти можеш постраждати.
  
  Він почав сміятися. Він нічого не міг з собою вдіяти. Справа була не в тому, що вона була неправа. Набагато більше в тому, що вона поняття не мала, наскільки була права. "Якщо я пройшов війну, я не дозволю головорізам з Толедо турбувати мене", - відповів він.
  
  "Тобі не про що турбуватися. Завтра ти можеш потрапити під трамвай", - сказала його мати. Він кивнув. Вона часто це говорила. Якщо б він збирався хвилюватися, тролейбуси не зайняли б перше місце в списку. Його очолювали два інших питання. Перший: дізнався чи його хто-небудь, коли він підбивав страйкуючих до опору поліції? Друге питання жорстко випливав з першого: повідомить чи хто-небудь з цих людей поліції, хто він такий?
  
  Джефферсон Пінкард насторожено стежив за тиглем, коли той повертався, щоб вилити розплавлене вміст на підлогу ливарного цеху Sloss Works. Хлопець, тримав у руках тигель, мав деяке уявлення про те, що він робить, але тільки якийсь. Херб Уоллес, кращий гравець "крусибл", якого Джефф коли-небудь знав, відправився битися з "дэмниэнкиз" - його рано призвали на строкову службу, - але додому, у Бірмінгем, він не повернувся. Його кістки лежали десь в Кентуккі.
  
  На цей раз заливка пройшла гладко. Тільки крихітний, схожий на палець струмочок розплавленої сталі пробився крізь землю і пісок, що вкривали форму, і Пинкарду і його партнеру не склало праці засипати його ще більшою кількістю землі. Потім, спираючись на граблі, Джефф сказав: "Хотів би я, щоб все було так просто".
  
  Його напарник кивнув. - Так, сер, Мисту Пінкард, - погодився Веспасіан. Великий, огрядний негр - такий же великий і важкий, як сам Пінкард, - зняв свою полотняну картуз і витер піт з лоба. Зовні могла панувати зима, але в пеклі ливарного цеху завжди було літо. Веспасіан вказав на оператора тигля. "Сподіваюся, Ісус, Біллі там, нагорі, розбереться зі своєю роботою, перш ніж кого-небудь вб'є. Такого ще не траплялося, але пару раз він був неймовірно близький до цього ".
  
  "Так, одним з них був я в минулому місяці". Пінкард відскочив убік, щоб показати, як він уникнув недоречного потоку металу.
  
  "Ти був правий, це факт", - сказав Веспасіан.
  
  "Чорт візьми, так і повинно було бути". Пінкард зміцнив край форми в іншому місці, де здавалося, що вона може піддатися. "До війни підлогу справді був гладким, і це теж факт".
  
  Веспасіан не відповів. До війни він не був у ливарному цеху. В ті часи негри топили печі і виконували іншу роботу, що вимагає міцних спін і відсутності мізків, але кращі посади були в руках білих. Партнером Джеффа в той час був його найближчий сусід і друг Бедфорд Каннінгем.
  
  Але війна засмоктала білих чоловіків в армію Конфедерації. CSA усе ще потребувало сталі - більше сталі, ніж коли-небудь, - для боротьби з проклятими янкі. Негри почали працювати в нічну зміну, яка колись була виключно власністю білих чоловіків, потім у вечірню зміну, а потім, нарешті, і в денну.
  
  Тоді, до того, як його самого закликали в армію, Джефф не хотів працювати пліч-о-пліч з чорношкірим чоловіком. Однак він зробив це заради своєї країни. Бедфорд Каннінгем повернувся в Бірмінгем без руки. Багато хто інші "сталеві люди" повернулися інвалідами. Набагато більше, як Трава Уоллес, взагалі не повернулися.
  
  І ось навіть зараз, коли війна закінчилася на півроку, негри залишалися в деяких місцях, які вони посіли під час війни: вони набралися досвіду. Пінкард не міг сперечатися з досвідом, не тоді, коли він скаржився на Біллі. І Веспасіан, якому було за сорок, не був таким нахабним, як багато чорношкірі молодші. Що стосується роботи, то з нього вийшов непоганий партнер. Джефф як і раніше відчував себе незатишно, працюючи поруч з ним.
  
  Він не звільнився. Безробітний відчував би себе набагато більш незатишно. Сталь - це все, що він знав. Якщо б він влаштувався на іншу ливарну фабрику, у нього не було ніякої гарантії, що йому не довелося б працювати з іншим негром, з яким порозумітися було б важче, ніж з Веспасіаном. Йому теж не хотілося переїжджати з житла S loss company (хоча він шкодував, що більше не живе по сусідству з Бедфордом). Він терпів.
  
  Він жодного разу не задумався, що думає Веспасіан про те, щоб працювати поряд з ним.
  
  Під час зміни пролунав паровий гудок, який прорізав інший шум на підлозі, як гарячий ніж крізь свинячий жир. "Побачимося вранці, Мистух Пінкард", - сказав Веспасіан.
  
  "Так", - відповів Джефф. "Побачимося".
  
  Вони вийшли порізно і теж порізно залишили величезну будівлю ливарного цеху. Все було не так, як раніше, коли Пінкард і Бедфорд іноді поверталися додому в свої сусідні жовті котеджі, обнявши один одного за плечі. У Веспасіана не було жовтого котеджу. Його хатина була пофарбована в червоний колір, що було дешевше.
  
  Кілька білих чоловіків, які поверталися додому, помахали Пинкарду, як та пара, яка прийшла на вечірню зміну. Він помахав у відповідь. Він завжди був радий бачити знайомі обличчя. Він бачив не так вже й багато. Перезміни нагадали йому, як мало залишилося того, що було в 1914 році. Нагадування боліло.
  
  Його дихання дымилось, коли він поспішав додому. Тиждень тому у них випав сніг, що в Бірмінгемі було рідкістю. До того ж, зима видалася суворою. Трава була жовто-коричневою і мертвою. Хтось чхнув недалеко від Джеффа. Він сподівався, що це від застуди або від щекочущих волосся усов. Іспанський грип вбивав чоловіків, які пережили всі кулі, випущені в них проклятими янкі, а також вбивав їхніх дружин, матерів та дітей.
  
  Незважаючи на холод, Фанні Каннінгем стояла перед своїм будинком, пліткуючи з жінкою, яка жила по іншу сторону від Пинкардов. Вона помахала Джеффу, коли він проходив повз. Він помахав у відповідь і крикнув: "Як справи в Бедфорді?"
  
  "Дуже добре", - відповіла вона. "Він був веселий весь день".
  
  "Радий це чути", - сказав Пінкард. Він був особливо радий почути, що Фанні весь день не спускала з очей чоловіка.
  
  Вона сказала: "Ти не приходиш, як раніше, Джефф. Бедфорд був би дуже радий бачити тебе частіше".
  
  Джефферсон Пінкард на це нічого не відповів. Він знову помахав рукою, майже - але не зовсім, - як би кажучи, що подумає про це, потім попрямував стежкою до свого котеджу. Він завагався, перш ніж відкрити двері. Однак він повинен був це зробити, якщо збирався увійти всередину. Коли він нарешті це зробив, від апетитного запаху тушкованої свинини у нього потекли слинки.
  
  "Це ти, люба?" Емілі покликала з кухні.
  
  "Все гаразд, це я", - сказав Джефф.
  
  Емілі вийшла з посмішкою на обличчі. У неї була приємна зовнішність барменші і хороша пишногруда фігура барменші, а волосся яскравого відтінку, десь між рудим і золотим. Тепер, коли вона більше не працювала на військовому заводі, вона дозволяла цього зрости. Тепер, коли вона теж покинула завод, жовтяниця, викликана роботою з кордитом, пройшла, зробивши її рум'яної і абсолютно бажаною.
  
  Джефф уклав її в обійми. Вона притягнула його обличчя до свого. Її губи жадібно стосувалися його губ. Вона завжди була жадібною до любові. Коли Джеффа не було поруч, щоб дати їй це.... Саме тоді він став менш ніж щасливою людиною.
  
  "Що ти робила сьогодні?" запитав він її після того, як вони відірвалися один від одного.
  
  "Звичайні речі", - відповіла вона. "Прибирала за мною. Готувала мені. Сходила і купила мені тканини, щоб пошити плаття". Вона кивнула в бік швейної машинки в кутку вітальні. Потім выпятила стегно, злегка нахилила голову і скоса подивилася на нього. "Думала про тебе. Багато думав про тебе, Джефф.
  
  "Невже?" - запитав він.
  
  Емілі кивнула, ляскаючи віями. Вона до кінця зіграла роль спокусниці. Це не означало, що Джефф не відреагував на це. Комірець його сорочки без коміра раптово став схожий на кольє. Іноді вечеря опинявся пізніше, ніж він очікував, коли входив у двері.
  
  - Ти...? Джефф знав, що не повинен ставити це питання. Ти бачив Бедфорда Каннінгема сьогодні? Якщо він хотів дозволити отрути просочитися з їх шлюбу замість того, щоб вливати в нього ще більше, він не міг продовжувати твердити про це. Він змінив курс на середині річки: "У нас є ще пиво в холодильнику?"
  
  Незадовго до війни Алабама засохла. Пінкард виявив, що це означало, що ви повинні були з кимось познайомитися, перш ніж купувати пиво чи віскі, і що якість товарів, які ви могли купити, особливо віскі, знизилося. Очевидно, йому вдалося задати питання без помітної паузи, тому що Емілі знову кивнула. "Звичайно, хочу", - сказала вона. "Пара пляшок. Будемо подавати їх до тушкованого м'яса? Все має бути ось-ось готове.
  
  "Звучить досить заманливо", - сказав Джефф. В даний момент він думав про вечерю більше, ніж про повернення в спальню. Він знайшов інше питання, який не був небезпечним, або не був небезпечний в цьому сенсі: "Скільки ви заплатили за тканина?"
  
  Тепер блакитні очі Емілі спалахнули люттю, а не яким-небудь більш ніжним почуттям. "Півтора долара за ярд. Ти можеш у це повірити?" - сказала вона. - Я не купувала модну шовкову тафту, Джефф. Я знаю, що ми небагаті. Це було не що інше, як ситцеве плаття з перкалі, таке я купувала до війни за одинадцять центів за ярд. Це теж було не так приємно, як те, що я міг отримати тоді.
  
  Він зітхнув; він побоювався, що відповідь буде приблизно таким. "Вони ні крапельки не збільшили мені зарплату", - сказав він. "Не знаю, коли вони зроблять це знову". В його сміху теж була лють. "Ось я тут, заробляю більше грошей, ніж коли-небудь розраховував за всі дні свого народження, і я навіть не можу тримати голову над водою. Це неправильно, Ем. Це абсолютно неправильно. І "пекельний вогонь", та дещиця, яку ми сховали в банку перед війною - що ми купимо зараз? Не те, на що ми сподівалися, це вже точно ".
  
  Його дружина не стала сперечатися. Замість цього вона пішла на кухню, витягла пробку з пляшки пива і принесла її йому. "Ось", - сказала вона. "Краще від цього не стане, але на якийсь час вони будуть виглядати краще". Поки Джефф робив великий ковток, вона взяла другу пляшку для себе.
  
  Після кухля пива все справді виглядало трохи краще. Приготування тушкованої свинини зробило Пинкарда більш милосердним по відношенню до світу. Це навіть зробило його більш милосердним по відношенню до Емілі. Він одружився на ній не з якоїсь іншої причини, крім того, щоб зняти з неї трусики, але вона показала йому і інші за роки, що минули з тих пір, як вони одружилися.
  
  Поки вона мила посуд після вечері, він читав вчорашню газету, при світлі гасової лампи. Ціни на гас теж зашкалювали, тим більше що янкі не збиралися відпускати Секвою, з якої Конфедеративні Штати здобували більшу частину своєї нафти.
  
  Одна історія привернула його увагу. - Послухай, - сказав він Емілі, коли вона вийшла з кухні, витираючи руки рушником. "Вони самі влаштували бунт в Річмонді: люди кажуть, що ми продаємо себе вниз по річці в США. Ми страшенно впевнені, що продаємо себе комусь вниз по річці. Півтора долара за ярд бавовни! Такого роду речі означають, що нам потрібно привести себе в порядок, але будь я проклятий, якщо знаю, як це зробити ".
  
  "Я не хочу, щоб тебе повісили, Джефф, дорогий, але мені подобається, як тебе повісили", - сказала Емілі. Політика її не цікавила. Відклавши газету в бік, вона сіла на коліна до чоловіка. Його руки обвилися навколо неї. Одна рука сомкнулась у неї на грудях. Вона зітхнула йому на вухо, її дихання було теплим і вологим. Він знав, що вона хоче його. Він ніколи не переставав хотіти її, навіть коли... Ця рука міцно стиснула її. Емілі злегка запхикала, але зовсім трохи.
  
  Пізніше, у спальні, вона хныкала по-іншому, задихалася, стогнала, билася і дряпалася. Задоволений, поринаючи в сон, Джефф повільно кивнув. Вона хотіла його, все вірно - в цьому немає сумнівів. Але кого б вона хотіла, якби він повернувся до неї спиною? Він задрімав, думаючи, роздумуючи.
  
  Неллі Семфрок, здригнувшись, прокинулася і виявила в своєму ліжку чоловіка: сивочолого чоловіка з густими вусами. Причину, по якій вона прокинулася, причому здригнувшись, було неважко зрозуміти, тому що він хропів, як лісопилка.
  
  Коли її шалено колотящееся серце повернулося до нормального ритму, вона розслабилася і тихенько зітхнула. Вона була одружена ще до початку року, але все ще не звикла спати зі своїм чоловіком. Вона теж не звикла називати себе своїм новим ім'ям. Вона носила те, що подарував їй батько Едни, багато років - більшу частину з них без нього, тому що він помер, коли його дочка була маленькою, а Една вже не була маленькою.
  
  "Один з небагатьох гідних вчинків, які він коли-небудь робив", - пробурмотіла Неллі. Потім вона тихо повторила про себе своє нове ім'я, знову і знову: "Неллі Джейкобс. Неллі Джейкобс. Неллі Джейкобс? У неї не було стільки проблем, коли вона виходила заміж в перший раз. Хоча з тих пір минуло чверть століття. Тепер вона була більш тверда у своїх поглядах. "Неллі Джейкобс".
  
  Хел Джейкобс щось пробурчав і повернувся до неї. Його очі відкрилися. Не виглядав він теж трохи збентеженим, як ніби не розумів, де знаходиться? Він довгий час був удівцем, як і вона, і звик сам про себе піклуватися. Кімната, в якій він жив, над шевської майстерні через дорогу від її кав'ярні у Вашингтоні, округ Колумбія, була напрочуд охайною.
  
  Потім, побачивши її, він посміхнувся. - Доброго ранку, моя люба Неллі, - сказав він, нахиляючись, щоб поцілувати її в щоку. Він робив це щоранку, коли вони прокидалися разом.
  
  - Доброго ранку, Хел, - привіталася Неллі. Її чоловік, хоча і був далеко не молодий, залишався чарівним молодим. Неллі теж була не така молода, як їй хотілося б. Зі свого боку, вона залишалася здивованою тим, що взагалі погодилася вийти за нього заміж.
  
  Його рука ковзнула під ковдру і зупинилася на вигині її стегна. - Ти зробила мене найщасливішим чоловіком у світі, - заявив він.
  
  Він був милим. З-за того, що він був милим, Неллі ніколи не говорила йому, як сильно їй не подобається, коли чоловік простягає руку і доторкається до неї ось так. Він був немолодий. Він не так вже часто домагався своїх подружніх прав. Коли він це робив, у неї не виникало проблем з цим. У дні своєї молодості вона переживала набагато гірше.
  
  Він хотів доставити їй задоволення. Вона дозволила йому думати, що йому це подобається. Один або два рази він дійсно був близький до цього, що здивувало її. Вона думала, що ця частина її померла назавжди, хоча в ній ніколи не було багато життя.
  
  Вона скинула вовняні ковдри. На ній була товста нічна сорочка фланелева і довге нижню білизну під нею, але їй все одно було холодно. Вона мерзла вже кілька місяців. "Коли закінчиться ця зима?" - запитала вона, хоча це був не те питання, на який її чоловік міг відповісти.
  
  Хел Джейкобс теж встав з ліжка. На ньому теж були кальсони під нічний сорочкою, і він теж виглядав замерзлим. "Це було важко", - погодився він. "Березень, і ніяких ознак спаду. І це, мабуть, посилює епідемію грипу ".
  
  Вони обидва швидко одяглися. Неллі сказала: "Я ненавиджу грип. Через нього люди бояться виходити на вулицю натовпом, а це погано позначається на бізнесі".
  
  "При такій кількості снігу на вулиці їм все одно важко пересуватися", - сказав Хел. - Однак це не завадить мені насолодитися чашечкою вашого чудового кави, принаймні, я сподіваюся, що ні, місіс Джейкобс.
  
  "Я думаю, ми, ймовірно, зможемо подбати про щось подібне, містер Джейкобс", - сказала Неллі. Їй завжди подобалося його старомодне, майже старомодно-світське почуття ввічливості. Тепер, коли вони побралися, вона зловила себе на тому, що імітує це.
  
  Вони разом спустилися вниз. Една, чия кімната знаходилася через хол, приєдналася до них через кілька хвилин. Всі вони стояли біля плити, яка нагрівала кухню, а також воду для кави.
  
  Потягуючи з своєї димлячої чашки, Хел Джейкобс вдячно зітхнув.
  
  Він перевів погляд з Неллі на Эдну і назад. - Моя прекрасна дружина і її прекрасна дочка, - сказав він, сяючи. - Так, я щаслива людина.
  
  Една подивилась на матір. - Тобі краще зробити так, щоб він був задоволений, ма. Він дійсно красиво говорить.
  
  - Фух, - сказала Неллі. Вони з Эдной дійсно були схожі: видовжені обличчя, каштанове волосся і дуже світла шкіра. Вона не вважала себе особливо красивою. Една була симпатичною молодою жінкою. Вона посміхалася частіше, ніж Неллі, що робило її більш приємною - але, з іншого боку, вона шукала чоловіка. Неллі вважала, що радість мати навіть хорошого дитини переоцінюється, але Една звертала на думку Неллі так мало уваги, як тільки могла.
  
  Зайшов клієнт і замовив каву сендвіч з яєчнею. Він був молодий і в міру красивий, з каштановим вусами "Кайзер Білл", що стирчать кінчики яких були натерті воском до страхітливого досконалості. Една подбала про нього раніше, ніж Неллі. Це могло б бути забавно, якби відбувалося в перший раз. Неллі, яка спостерігала це на протязі всієї війни, була сита цим по горло.
  
  Вона готувала яйця і для себе, і для свого чоловіка - після стількох років вдівства ідея мати чоловіка здалася їй дуже дивною. Коли Гел поїв, він сказав: "Я збираюся перейти вулицю і щось робити". Він усміхнувся. "Я ж не можу допустити, щоб люди говорили, що моя дружина робить всю роботу у родині, чи не так?"
  
  "Тільки не тоді, коли це неправда", - сказала Неллі. "Але перш ніж виходити на вулицю, сходи наверх і візьми своє пальто". Джейкобс кивнув і попрямував до сходів.
  
  Една розсміялася. "Ну ось, мамо! Ти вказуєш йому, що робити, як ніби ви одружені двадцять років". Неллі скорчила їй гримасу, і не дуже радісну. Піднімаючись наверх, Джейкобс знову розсміявся. Це була удача, нічого більше. З таким же успіхом він міг розсердитися при думці про те, що їм командують.
  
  Добре закутавшись, він перетнув засніжену вулицю і відкрив шевську майстерню. Сьогодні у нього буде не так вже багато справ. Він теж повинен був це знати. Магазин був частиною його повсякденному житті, так само як управління кав'ярнею було частиною роботи Неллі. Вона була рада, що він зберіг свою незалежність і дозволив їй зберегти її.
  
  Бочка з бульдозерним відвалом, привареним до носа, з гуркотом покотилося по вулиці, розштовхуючи сніг в сторони - і вивалюючись на тротуар, збільшуючи замети і ще більше ускладнюючи людям доступ в кав'ярню чи шевську майстерню. Водія бочки це анітрохи не хвилювало. Будучи окупованим конфедератами більше двох з половиною років, а потім спустошеним в ході відвоювання США, Вашингтон залишався на військовому положенні до закінчення військових місяців.
  
  Слідом за бочкою з ревом проносилися вантажівки: саме для них велика і важка машина розчистила дорогу. Їх грядки були засипані щебенем. Якби щебінь був золотом, Вашингтон викликав би ажіотаж, щоб панічну втечу в Каліфорнії здавалося нічим у порівнянні з ним. Але це було не золото. Це були всього лише щебінь. Від нього треба було позбавлятися, а не шукати.
  
  Коли Неллі відкрила вхідні двері, щоб віднести Хэлу чашку кави, вона виявила, що не може цього зробити, не пробравшись на вулицю. До того часу, як вони з Эдной прибрали посуд, кава охолола. Вона розлила його, взяла новий і віднесла через вулицю. Потім вона виявила, що їй довелося прокладати собі шлях в магазин чоловіка. Це означало ще один похід за гарячою кавою. Деякі речі, які вона сказала про уряді США, були далеко не компліментарними.
  
  Її чоловік лагодив солдатський черевик, коли вона нарешті увійшла. Єдина різниця між 1918 і 1916 роками полягала в тому, що це був черевик американського, а не конфедеративного зразка. "Кава? Як смачно. Як завбачливо, - сказав він. Його очі блиснули. - І що ж такого ви почули в кав'ярні, що могло б зацікавити старого шевця, а?
  
  Неллі розсміялася. Під час війни він був не просто шевцем. Він був частиною шпигунської мережі, яка стежила за тим, що робили конфедерати у Вашингтоні і його околицях. Він допомагав Неллі купувати каву і їжу, коли їх було мало і їх було важко дістати. З тих пір як вони у неї з'явилися, її заклад користувався популярністю серед офіцерів Конфедерації і доморощених колабораціоністів. У свою чергу, вона передала йому те, що підслухала.
  
  У неї був Пам'ятний орден. Перший клас, прямо з рук Теодора Рузвельта з-за цього. У Едни був орден Пам'яті Другого ступеня, абсолютно незаслужений: вона збиралася вийти заміж за офіцера Конфедерації, коли він загинув під артилерійським обстрілом США. Наскільки Неллі знала, у Гела не було власних прикрас. Це здалося їй страшенно несправедливим, але він ні разу ні словом не обмовився про це там, де вона могла чути.
  
  Як і зараз. Він швидко випив кави, насолоджуючись теплом, якого їй коштувало таких зусиль добитися для нього. Потім він зауважив: "Якщо ви подивіться туди, то побачите, що зараз вони будують пам'ятник Вашингтону трохи вище".
  
  Вона виглянула у вікно. До війни вона могла бачити тільки верхівку пам'ятника над будівлями між ним і магазином. Бомбардування повстанців і контратаки США зруйнували білокам'яний обеліск. Зараз вона все ще могла бачити більше, ніж до війни, тому що бойові дії також зрівняли з землею більшість будівель, які раніше стояли на цьому шляху.
  
  - Я чув, вони теж починають відновлювати Білий дім і Капітолій, - сказав Хел.
  
  "Вони будуть красивими", - сказала Неллі. "Крім цього, я не розумію, навіщо комусь турбуватися. Їх просто знову підірвуть, коли почнеться наступна війна, і я не можу уявити, як президент і Конгрес приїдуть з Філадельфії, а ти?"
  
  - Проводити весь свій час тут, як вони звикли? Хел Джейкобс похитав головою. - Ні. Не зараз, коли ми все ще так близько до Вірджинії, навіть незважаючи на те, що США будуть утримувати територію до Раппаханнока. Але, може бути, приїхати на церемоніальні засідання: це так. Це я міг бачити ".
  
  "Напевно, ти права", - сказала Неллі після невеликого роздуми. "Тедді Рузвельт з тих, хто любить волани і завитки, в цьому немає сумнівів. Він би теж з задоволенням змусив ребов скрипіти зубами. Вони говорили про те, що Вашингтон буде належати їм назавжди. Думаю, вони не знали все, що потрібно знати."
  
  "Вони були неправі", - погодився чоловік. "Вони заплатять за свою неправоту. Але ми заплатили високу ціну, тому що вони теж були неправі. Я сподіваюся, що це ніколи не повториться".
  
  "О, я теж на це сподіваюся", - сказала Неллі. "Я сподіваюся на це всім серцем. Але коли я сказав, що люди не повернуться в Білий дім і Капітолій з-за того, що їх підірвуть під час наступної війни, я не чув, щоб ви говорили мені, що я помиляюся ".
  
  "Ми вели три війни проти Конфедеративних Штатів", - сказав Хел. "Я сподіваюся, що ми не будемо воювати в четвертій. Я молюся, щоб ми не воювали в четвертій. Однак чоловік повинен будувати плани на основі того, що він бачив, а не на основі того, на що він сподівається і про що молиться. Чим старше я стаю, тим більше переконуюся, що це правда ".
  
  Неллі вивчала його. Ні, він не був красивий. Ні, він не змусив її серце тремтіти. І все ж, як вона переконалася під час війни і як переконалася ще сильніше зараз, у нього був стрижень твердого здорового глузду, який викликав захоплення. Вона захоплювалася їм і їм самим.
  
  Вона не шукала нікого, хто змусив би її тремтіти серце. Це було для людей віку Едни. Однак здоровий глузд - здоровий глузд зберігався. Чим старше ставала Неллі, тим більш неприємним вона ставала.
  
  Вона посміхнулася своєму молодому чоловікові. Це була сама жіночна посмішка, яку вона коли-небудь дарувала йому. Також це була посмішка людини, що починає розуміти, що вона, зрештою, уклала вигідну угоду.
  
  Джон Оглторп підійшов до Сципио, коли негр прибирав посуд зі столу, який тільки що покинув відвідувач. Власник ресторану кашлянув. Сципио знав, що означає такий кашель: Оглторп збирався сказати щось, що йому тільки наполовину хотілося сказати. Сципио теж міг здогадатися, що це було.
  
  Його припущення було не просто хорошим. Воно виявилося вірним. Ще пару раз прочистив горло, Оглторп сказав: "Ти виконав для мене тут відмінну роботу, Ксерксес. Я хочу, щоб ти знав, що я не жартую.
  
  "Я дуже вдячний вам, сер", - відповів Сципіон. Ксеркс - це ім'я, яке він використовував з тих пір, як втік з розпадається Соціалістичної Республіки Конго і пробирався через Південну Кароліну в Огасту, штат Джорджія. У його теперішньому вигляді за його голову була призначена солідна нагорода, хоча Джорджія більше турбувалася про свої власні чорно-червоних на волі, ніж про тих, хто знаходиться в інших штатах.
  
  - По правді кажучи, ви були майже таким же гарним офіціантом, як Аврелій, - продовжував Оглторп. Другий негр зручно влаштувався поза увагою і чутності. Оглторп знову кашлянув. "Але ми з ним знайомі багато років, і у мене більше немає стільки бізнесу, щоб тримати двох офіціантів зайнятими, не зараз, коли так багато військових робіт закрито".
  
  - Ти відпускаєш мене, - сказав Сципио. Діалект конгари був повільним і густим, як патока. Сципио міг говорити по-англійськи набагато краще, ніж його бос, - роки навчання на ідеального дворецького в "Маршлендс" змусили його цьому навчитися, - але зараз це не допомогло б. Насправді, це, швидше за все, тільки погіршило б ситуацію.
  
  Оглторп кивнув. - Як я вже сказав, мені неприємно це робити, але спочатку я повинен тримати голову над водою. Якщо ти шукаєш іншу роботу офіціанткою, скажи тому, хто подумує найняти тебе, щоб він поговорив зі мною. Ти молодець, і я так скажу."
  
  "Ось це правильно з вашого боку, Містах Оглторп", - сказав Сципио. "Ви були хорошим начальником". В цілому він був щирим. Оглторп очікував, що його помічники будуть працювати як мули, але він сам працював як мул. Сципіон не скаржився на це. Справедливість є справедливість.
  
  Порившись в гаманці, Оглторп дістав коричневі банкноти. - Сьогодні середа, але я заплачу вам до кінця тижня. Пара зайвих днів з грошима ще нікому не заподіяли шкоди ".
  
  Це було більш ніж справедливо. - Велике вам спасибі, сер, - сказав Сципио. Він перерахував гроші, спохмурнів і перерахував ще раз. Він дістав банкноту і сунув її господареві ресторану. "Навіть якщо ти заплатиш до кінця тижня, ти дав мені двадцять доларів більше, ніж потрібно".
  
  - Залиш собі. - Оглторп виглядав розсердженим тим, що помітив. - До війни це було не двадцять доларів. У ті дні гроші чогось варті. А тепер - чорт візьми, подивися на себе. У тебе в руках стільки грошей, а ти небагатий. Що це за світ, коли ти можеш стояти там з усіма цими грошима, і тобі доводиться турбуватися про ... Він осікся. "Ні, тобі не потрібно турбуватися про те, звідки принесуть твою таку їжу. Повертайся сюди, до мене".
  
  Сципио дістав. Його бос відрізав пару скибочок яєчного хліба, жовтого, як сонце, потім поклав їх навколо шматка шинки, яким міг би вдавитися удав. Він додав маринованих огірків і гірчиці, дав Сципио жахливий сендвіч і стояв, уперши руки в боки, поки той його не з'їв.
  
  "Я отримую нову роботу і повертаюся сюди поїсти", - заявив Сципио.
  
  - Хочеш ще? - Запитав Оглторп, знову потягнувшись за хлібом. Сципио похитав головою і, випнувши живіт, зумів втекти. Тільки опинившись на вулицях Огасты, він пошкодував, що не оцінив щедрість власника ресторану. Такий сендвіч не давав живота нити більшу частину дня.
  
  В ці дні у Серпні був убогий вигляд. З того, що він чув, Сципіон підозрював, що вся Конфедерація в ці дні мала убогий вигляд. Безліч чоловіків, білих і чорних, прогулювалися не зовсім безцільно, шукаючи щось, що могло б послужити роботою. Як сказав Оглторп, фабрики, які процвітали під час війни - бавовняні фабрики, цегельні заводи, заводи з виробництва добрив, консервні заводи, - більше не процвітали.
  
  Чимало чоловіків залишилися в своїй формі, хоча війна закінчилася минулого літа і весна була не за горами. Більшість білих, які все ще носили м'яту сорочку, схоже, одягли її тому, що їм нічого було вдягнути краще. Однак негри в уніформі могли бути і в ділових костюмах. Вони рекламували, що послужили своїй країні, так само ясно, як якщо б несли сендвіч-дошки, і сподівалися, що це допоможе їм працювати на землі. Яке місце Конфедеративні штати збиралися приділити своїм чорношкірим ветеранам, ще належить з'ясувати.
  
  Сципио попрямував на схід Телфэр в бік Террі, кольорового району в Огасті. Хтось проводив мітинг в Мей-парку. в парі кварталів на південь від Телфэр; він побачив розвіваються прапори на розі Телфэр і Елберт. Насправді йому не треба було повертатися в свою кімнату: в даний момент він був пустим джентльменом. Він побрів у бік парку, щоб з'ясувати, що відбувається.
  
  Прапори були прапорами Конфедерації. Вони літали по краю вулиці, щоб залучити людей до мітингу - так само, як їм вдалося залучити Сципіона, - і майоріли на легкому вітерці на платформі, на якій стояв оратор, і поруч з нею. Позаду хлопця була вивіска, яка, схоже, не була написана професіоналом. На ній було написано "ПАРТІЯ СВОБОДИ".
  
  Що таке Партія свободи? Що б це не було, Сципио ніколи не чув про неї. Наскільки він пам'ятав, ніхто на елегантних званих обідах Енн Коллетон ніколи про неї не згадував. Звичайно, він не приділяв політиці такої великої уваги, принаймні, до того, як його висунули в керівництво Конгарской Соціалістичної Республіки. З чого б йому це робити? Він не міг голосувати; Конфедеративні Штати не визнали його громадянином. Можливо, цей новий наряд допоможе поліпшити ситуацію.
  
  А може бути, і немає. Худий хлопець там, на платформі, довго скаржився: "Хіба наші генерали не гарні в своїх модних мундирах? Хіба вам не сподобалося б більше, якби в них було хоч якесь уявлення про те, як вести цю чортову війну? Хіба вони не сподобалися б вам більше, якщо б вони не були в кишенях клятих янкі?"
  
  Сципіон здивовано заморгав. Генерали іноді відвідували Болотисті землі. Він добре знав, що вони зробили все, що знали, щоб перемогти Сполучені Штати. Вони знали недостатньо, але вони намагалися.
  
  Більшість чоловіків у натовпі виглядали або білими ветеранами, або чоловіками, які під час війни працювали на заводах, а зараз залишилися без роботи. Вони ніколи не бачили ніяких генералів, за винятком, можливо, проносяться повз на шикарних автомобілях. Коли цей крикливий божевільний просторікував про зрадників у вищих ешелонах влади Річмонда, вони проковтнули це і зажадали продовження.
  
  І він дав їм, сказавши: "І якщо чортові генерали не були зрадниками і дурнями, то чому вони сиділи там, засунувши великі пальці в дупи, в той час як ніггери готували найбільше чортове повстання в історії світу? Вони були сліпими, або вони спеціально закрили очі? У будь-якому випадку, викиньте їх на сміттєву купу, всі до єдиного смердючі."
  
  "Правильно!" - пролунали голоси в натовпі. "Розкажи це!" На їхню думку, говорив міг бути одним з кольорових проповідників, які обходили плантації, засвідчуючи про силу Господа. Ці побиті білі люди відреагували так само, як кольорові польові робітники, найбільш пригноблена група, яка коли-небудь народжувалася, коли проповідник почав набирати силу.
  
  "І ми б побили клятих янкі - побили б їх, кажу вам, - якщо б ніггери не повстали", - кричав чоловік з Партії Свободи. Він вірив кожному своєму слову; Сципіон чув переконаність в його голосі. "Вони завдали удару нам - вони завдали удару нашій країні - в спину. Позбавтеся від ніггерів-зрадників і генералів-зрадників, і я вам скажу, ми б минули Філадельфію і попрямували в Нью-Йорк! Він потряс кулаком у повітрі.
  
  Його глядачі теж вразили кулаками в повітрі. Сципіон стояв на самому краю аудиторії. За поглядами, спрямованим у його бік, він раптом зрозумів, що навіть це було занадто близько до платформи. Він ретирувався, поки хто-небудь не вирішив, що повалити його на землю - хороший спосіб розплатитися за обід.
  
  Позаду нього юрба вибухнула ще більш радісними криками. Він не обернувся, щоб дізнатися чому. Він підозрював, що був би щасливий, не знаючи. Як тільки він повернувся в "Террі" - місцевий кольоровий діалект, що позначає Територію, - він відчув себе краще. Присутність в оточенні чорних осіб послабило тривогу, яку він відчував на мітингу Партії свободи.
  
  Не всі білі чоловіки були такими, як цей крикливий майбутній політик. Сципио поплескав себе по задньому кишені, де лежали гроші, які дав йому Джон Оглторп. Оглторп був гарний настільки, наскільки це було можливо, будь то чорний або білий. Навіть Енн Коллетон не налякала Сципио так, як налякала його в Мей-парку. Міс Енн хотіла продовжувати керувати справами, і вона хотіла помститися людям, які вбили її брата, розорили Болота і мало не вбили її. Це мало сенс для Сципіона, навіть якщо це поставило його в скрутне становище. Хлопець на платформі...
  
  - Я більше не думаю про нього, - пробурмотів Сципіон. Це було легко сказати. Це було не так просто зробити.
  
  Він заглядав в кожне маленьке занедбане кафе і кулінарну крамниці, повз які проходив, щоб подивитися, чи не шукає хто допомоги. Навіть якщо офіціантові платили не дуже багато, він не залишався голодним, принаймні, якщо у його боса була хоч частка серця. Обслуговувати столики теж було простіше, ніж працювати на фабриці, хоча в наші дні ніякої фабричної роботи там не було.
  
  У "Террі" він теж не знайшов роботи в ресторані. Він був би здивований, якби знайшов. У половині цих закладів взагалі не було офіціантів: хлопець біля плити робив все інше. У багатьох інших закладах офіціант виглядав як син кухаря, брат двоюрідний брат. Тим не менш, ніколи не можна було сказати напевно. Якщо ви не робили ставок, як ви збиралися виграти?
  
  У "Террі" було навіть більше місць, де можна було випити, ніж місць, де можна було перекусити. Сципио теж відчував спокусу сунути голову в одну з них, але не в пошуках роботи, а в пошуках місця, де він міг би вбити день за кухлем-другий пива. Зрештою, він залишився. Якщо у людини не було срібла, щоб витратити його, пиво коштувало три-чотири долари за кухоль навіть у самої брудної забігайлівці. Не маючи в даний момент роботи, Сципио не хотів так розкидатися своїми банкнотами.
  
  Зрештою він повернувся в свою кімнату. Господиня підозріло подивилася на нього. Робочий чоловік, який несподівано з'явився задовго до закінчення робочого дня, не міг придумати нічого іншого. Господиня нічого не сказала. В цьому не було необхідності. Якщо Сципіон запізнювався з орендною платою, він опинявся на тротуарі, і все, що в нього було - не те щоб це складало багато - залишалося там разом з ним. Йому заплатили до кінця тижня, і у нього було достатньо грошей на квартплату за наступний тиждень.
  
  Він сподівався, що після цього йому не доведеться турбуватися. Раніше у нього ніколи не було проблем з пошуком роботи. Це підбадьорило його, поки він не згадав, що не шукав її з тих пір, як закінчилася війна. Тепер усі поспішали на роботу.
  
  Він піднявся нагору. Меблі в його кімнаті була не краще, ніж можна було очікувати від мебльованих кімнат у махрових тонах, але він містив її в бездоганній чистоті. Книги на пошарпаної книжковій полиці належали йому. Він витягнув пошарпане скорочення "Занепаду і загибелі" Гіббона і з посмішкою на обличчі прочитав про мавританському завоюванні білявих вестготів Іспанії.
  
  Генерал Джордж Армстронг Кастер не був щасливою людиною. "Чорт би побрал це до біса, підполковник, - крикнув він, - я не хочу повертатися до Філадельфії. Я цілком задоволений тим, що залишаюся тут, в Нешвіллі ".
  
  "Я шкодую, сер", - сказав підполковник Ебнер Даулінг. Ад'ютант Кастера насправді був набагато менше, ніж спустошений, але знав, що краще цього не показувати. - Тільки що прийшла телеграма. Боюся, це залишає вам мало місця для обережності.
  
  "Я не хочу повертатися в Філадельфію", - повторив Кастер. У нього не було достатньо розсудливості. Взявши курс, він продовжував слідувати йому, і для того, щоб збити його з пантелику, зазвичай потрібний риторичне еквівалент динаміту. Він був упертим і непохитним протягом більше сімдесяти восьми років; ніяка телеграма з Військового міністерства не змусила б його змінити свої звички. Абнер Доулінг був переконаний, що ніщо не змусить його змінити свої звички.
  
  "Сер, - сказав Даулінг, - я підозрюю, що вони хочуть надати вам честь. В кінці кінців, ви старший солдат в армії Сполучених Штатів".
  
  "Не поливай мене м'яким милом, навіть якщо ти схожий на бочку", - прогарчав Кастер. Його опис статури Доулінга, на жаль, було точним, хоча в наші дні він сам навряд чи був лихим молодим кавалеристом. Він поплескав по чотирьом зіркам на плечі свого модного - настільки модного, наскільки дозволяли правила, і ще дечого -мундира. - Клянусь Богом, мені треба було достатньо часу, щоб стати повним генералом. Коли я думаю про дурнів і хлыщах, яких підвищили до мене.... Я готовий розридатися, підполковник, я готовий просто розридатися.
  
  Повільне просування Кастера по службі також означало повільне просування Доулінга. Кастер ніколи не думав ні про такі речі, ні про те, що назвати товстуни товстуном в обличчя може поранити його почуття. Кастер подумав про Кастере в першу, останню і вічну чергу.
  
  Доулінг почухав вуса замість того, щоб протягнути руку і вдарити шановного генерала, командуючого Першою армією США, прямо в ніс. Він глибоко зітхнув і сказав: "Сер, можливо, їм потрібно якийсь час, щоб визнати ваш героїзм, але вони пішли і зробили це".
  
  Як не дивно, він навіть говорив правду. Як і всю решту свого життя, Кастер знав тільки один стиль ведення бою: прямий удар. Перша армія заплатила страшну ціну за цю агресивність, насилу пробиваючись на південь через західний Кентуккі і північний Теннессі.
  
  Коли Кастер побачив свій перший стовбур, йому захотілося зібрати всі пересувні форти і бити ними своїх супротивників-конфедератів по голові. Доктрина Військового міністерства вимагала іншого. Кастер проігнорував доктрину Військового міністерства (попутно збрехавши про це і змусивши збрехати Даулинга теж), зібрав свої стовбури саме так, як хотів, жбурнув їх у повстанців - і прорвався. Інші армії США, що використовують ту ж тактику, теж прорвалися. Якщо це не зробило його героєм, то що ж зробило?
  
  Якщо б він зазнав невдачі... якщо б він зазнав невдачі, його б відправили у відставку. А Доулінг? Доулінг, ймовірно, був би першим лейтенантом, що відповідає за всі склади дозаправки лінкорів в штаті монтана і Вайомінг. Він знав, що їм ледве вдалося врятуватися. Кастер навіть не підозрював про це. Він міг бути дуже наївним.
  
  Він також міг бути дуже хитрим. "Я знаю, чому мене викликають у Філадельфію", - сказав він, нахиляючись до свого ад'ютанта, щоб говорити заговорщическим пошепки. "Вони збираються виставити мене на пасовище, ось що вони збираються зробити".
  
  "О, я сподіваюся, що ні, сер", - віддано збрехав Даулінг. Він багато років боровся за праве діло, намагаючись максимально наблизити Кастера до військової реальності. Якщо б йому більше не потрібно було цим займатися, Військове міністерство дало б йому яке-небудь інше заняття. Все, що стосувалося роботи у вбиральні, виглядало б більш приємним.
  
  "Я їм не дозволю", - сказав Кастер. "Я звернуся до газети, ось що я зроблю". Доулінг був впевнений, що він теж звернеться. Реклама була для нього їжею і напоєм. Можливо, він навіть виграє свій бій. У свій час він виграв багато з них.
  
  Проте в даний момент все це не мало значення. "Сер, вам наказано прибути у Філадельфію не пізніше неділі, двадцять першого квітня. Це післязавтра, сер. Для вас і місіс Кастер приготували спеціальний вагон "Пульман", а для мене - місце в сусідньому вагоні. Вам не обов'язково сідати саме на цей поїзд, але це був би зручний спосіб дістатися туди ". Доулінг був і повинен був бути вправним у мистецтві зваблювання.
  
  Кастер бризкав слиною і парувала крізь кислі вуса. Він дійсно знав, як виконувати накази - більшу частину часу. "Ліббі хотіла б піти цим шляхом", - сказав він, як би даючи собі привід поступитися. Доулінг кивнув, частково з міркувань політики, частково погоджуючись. Дружині Кастера сподобалося б піти таким шляхом, і вона також схвалила б його мовчазна згода. Але з іншого боку, у Елізабет Бекон Кастер, на думку Доулінга, в нігтях було більше мізків, ніж у голові її знаменитого чоловіка.
  
  Поїзд виявився чудовим. Доулінг задумався, чи не були Пуллманы і вагон-ресторан запозичені у багатого капіталіста, щоб розкішно перевозити Кастера, а він сам отримав лише віддзеркалення того пишноти, яким Кастер повинен був насолоджуватися повною мірою. Відкушуючи черговий шматок біфштекса в портвейновом соусі, він розмірковував про те, що життя могло бути і гірше.
  
  Духовий оркестр чекав на платформі, коли локомотив під'їжджав до станції Брод-стріт, - і не просто духовий оркестр, а той, яким керував Джон Філіп Суза. Поруч з оркестром стояв Теодор Рузвельт. Доулінг спостерігав за обличчям Кастера, коли той побачив президента. Ці двоє чоловіків були суперниками з тих пір, як об'єдналися, щоб вигнати британців з території Монтани в кінці Другої мексиканської війни. Кожен вважав, що приписали іншому більше, ніж він заслуговував, - вони посварилися з-за цього в Нешвіллі, коли закінчувалася Велика війна.
  
  Однак тепер Рузвельт оголив свої великі і, здавалося б, дуже численні зуби у вітальній посмішці. "Ласкаво просимо в Філадельфії, генерал!" - прогримів він і підійшов, щоб взяти Кастера за руку, коли оркестр заграв "Зірки і смуги назавжди", а фотоспалахи загуркотіли, як артилерійські залпи. - Я сподіваюся, ви зробите мені честь проїхати зі мною на чолі завтрашнього параду на честь Дня пам'яті.
  
  Доулінг не міг пригадати, коли востаннє бачив Джорджа Кастера безмолвствующим, але зараз Кастер втратив дар мови, на півхвилини. Потім, нарешті, він взяв Рузвельта за руку і хрипко прошепотів: "Дякую вам, пане президент". Поруч з ним Ліббі (яка була ще меншого думки про Рузвельта, ніж він сам) присіла в реверансі перед президентом.
  
  І Ебнер Даулінг відчув щось, що могло бути майже сльозою на очах. Рузвельт зробив Кастеру честь, а не навпаки. Президент Блейн заснував День пам'яті по закінченні Другої мексиканської війни як пам'ятник приниження Сполучених Штатів їх ворогами. Це завжди був день жалоби і голосінь, передчуття незвичних битв.
  
  І ось битва закінчилася, і вона була виграна. Замість того, щоб лежати ниць у поразці, Сполучені Штати тріумфували. З поверненням Дня пам'яті країна змогла побачити, що всі жертви, які її громадяни приносили протягом стількох років, були не марними. Прапори не будуть майоріти догори ногами в знак лиха.
  
  Кастер запитав: "Пане президент, куди ви посадите мою дружину? Те, що я дійшов до цього моменту, значною мірою пов'язане з нею".
  
  "Спасибі, Оті", - сказала Ліббі. Доулінг подумав, що Кастер абсолютно правий у своїй оцінці. Він не думав, що Кастер досить проникливий, щоб усвідомити правду в те, що він сказав. Час від часу старий міг піднести сюрприз. Проблема була в тому, що багато сюрпризи викликали тривогу.
  
  "Я мав на увазі помістити її в автомобіль прямо за нашим, - відповів Рузвельт, - і посадити з нею вашого ад'ютанта, якщо вас всіх це влаштує. Підполковник Доулінг зробив своїй країні чималу послугу.
  
  Доулінг виструнчився по стійці "струнко" і віддав честь. "Велике вам спасибі, сер!" Його серце, здавалося, ось-ось розірветься від гордості.
  
  "Люди захочуть подивитися на генерала і президента, тому я цілком задоволена тим, що їжу позаду", - сказала Ліббі. На публіці вона завжди ставила Кастера і його кар'єру вище його власних бажань. Наодинці, як зауважив Доулінг, вона насторожено спостерігала за Кастером, тому що його власний погляд, навіть в його похилому віці, мав тенденцію блукати.
  
  "Добре. Вирішено". Рузвельту подобалося все залагоджувати, особливо по-своєму. "Ми приютим вас, хлопці, на ніч, а потім завтра вранці ... завтра вранці, генерал..."
  
  Кастер наважився перервати свого головнокомандувача: "Завтра вранці, пан президент, ми святкуємо нашу помста всьому світу!" Це була типово грандіозна кастерианская фраза, з тією лише різницею, що на цей раз Кастер був безперечно прав. Теодор Рузвельт розсміявся, кивнув і радісно заплескав у долоні. Перемога, здобута Сполученими Штатами, здавалася досить великою, щоб допомогти залікувати навіть це давнє відчуження.
  
  Аж до війни готель "Гінденбург" називався "Лафайєт". Як би ви це не називали, це була розкіш, що перевершує все, що Доулінг коли-небудь знав, що перевершує поїзд, на якому він приїхав у Філадельфії, в тій же мірі, в якій поїзд перевершував типову військову базу. Він ласував лобстерами, пив шампанське, мився у ванні з золотими кранами, діставав прекрасну гавану з х'юмідору на туалетному столику і спав на гладкому постільній білизні і м'якенькому пуху. Були, міркував він, поринаючи в цей чудовий сон, люди, які жили таким життям постійно. Цього було достатньо, щоб змусити людину побажати, щоб він був одним з обраних - або це, або зробити його соціалістом.
  
  На наступний ранок його разом з Кастерами відправили на стрімку інспекцію підрозділів, які повинні були взяти участь у параді. Він швидше терпів, ніж насолоджувався більшою частиною огляду: він побачив чимало солдатів. Але деякі стовбури і їх розрахунки були з Першої армійської бригади, яку зібрав і якою командував полковник Моррелл. Вони вітали Кастера і Доулінга радісними вигуками.
  
  У всякому разі, Доулингу ці привітальні крики здавалися гучними, поки не почався парад і він не почув філадельфійців. Їх ревіння не був схожий ні на що з того, що він коли-небудь уявляв. Це було так, як якщо б вони виганяли більш ніж піввіковий сором і поразка - Чи окупував Філадельфію в кінці Війни за відділення - у цей найбільший з усіх великих моментів.
  
  Кілька жінок у натовпі виглядали люто, розмахуючи своїми прапорами - тридцять п'ять зірок, тепер, коли Кентуккі повернувся до складу США, а новим штатом Х'юстон четвертого липня виповниться тридцять шість. Одному Богу відомо, що станеться з Секвоей і з землями, отвоеванными у Канади. Ебнер Доулінг не турбувався про це.
  
  Він бачив, що інші жінки, здавалося, були на межі екстазу від того, чого нарешті досягла їхня країна. Сльози текли по обличчях стареньких, які пам'ятали всі поразки і збентеження, хлопчиків, які були недостатньо дорослими, щоб йти битися, і чоловіків бойового віку, які віддали всього себе, щоб зробити цей парад таким, яким він був. Навіть молодий чоловік з гаком замість лівої руки безсоромно плакав у цей Пам'ятний день, який запам'ятається назавжди.
  
  У машині попереду Кастер і Рузвельт по черзі вставали, щоб прийняти оплески натовпу. І натовп дійсно аплодувала кожен раз, коли хтось з них вставав. Але натовп все одно б вітала. Більше всього на світі вона вітала саму себе.
  
  Ліббі Кастер нахилилася ближче до Доулингу і сказала: "Підполковник, я дякую Богові за те, що Він врятував мене побачити цей день, і порадіти тому, що ми зробили".
  
  "Так, мем", - сказав він, а потім, звертаючись скоріше до самого себе: "І що нам робити далі?"
  III
  
  Викинутий на берег, Роджер Кімбол, як і багато його товаришів, зробив болісне відкриття: дуже небагато, чого він навчився у Військово-морській академії Конфедерації в Мобілі, підходило йому для того, щоб заробляти на життя на громадянці. Він був першокласним шкіпером підводного човна, але цивільних підводних човнів не існувало. Військово-морського флоту США також більше не дозволялося тримати підводні апарати; в іншому випадку він би залишився командувати "Кістяний рибою".
  
  Він прекрасно розбирався в роботі великих дизельних двигунів. Це також принесло йому дуже мало користі. За межами військово-морського флоту майже не було ні великих дизельних двигунів, ні маленьких. Він теж розбирався в бензинових і парових двигунах, але те ж саме розуміло безліч інших людей. Здавалося, ніхто з них не був готовий пожертвувати своїм становищем заради Кімбола.
  
  "Жалюгідні виродки, всі до єдиного", - бурмотів він, тащась вулицями Чарльстона, Південна Кароліна. Потім він розсміявся над собою. Якби у нього була постійна робота, він би теж не кинув її. Може бути, йому слід відправитися в Південну Америку, як він сказав Енн Коллетон, що може це зробити.
  
  У ці дні вулицями Чарльстона бродило багато колишніх моряків військово-морського флоту, більшість з них були дуже кваліфіковані для підвернулася роботи - коли подвертывалась яка-небудь робота, що траплялося нечасто. Кімбол тримав гроші в кишені почасти тому, що не був занадто гордий якою-небудь роботою, яка йому підвернулася - виріс на бідній фермі в Арканзасі, він не був розпещеним аристократом Конфедерації, - а почасти тому, що був чертовски гарним гравцем у покер.
  
  Він зайшов у салун під назвою "Броненосець". "Дозвольте мені випити пива", - сказав він барменові і поклав на стійку десятидолларовую банкноту.
  
  Він отримав назад пиво і три долари. Зітхнувши, він поклав трохи солоної сардельки на скибочку кукурудзяного хліба з прилавка для безкоштовних ланчів і проковтнув їх. Мариновані в розсолі, маленькі гольяни були такими солоними, що мимоволі викликали спрагу. Він сьорбнув пива і ледве стримав бажання залпом випити його і негайно замовити ще. Саме така реакція була викликана сенсом існування безкоштовного обіду.
  
  У дальньому кінці бару розмовляли двоє чоловіків, один з них теж потягував пиво, інший поставив перед собою склянку віскі. Кімбол якийсь час не звертав на них уваги, але потім почав слухати уважніше. Він спорожнив свою шхуну і підійшов до хлопця, який пив віскі. "Ви, випадково, не з Сполучених Штатів?" запитав він. Його різкий арканзаський акцент ясно давав зрозуміти, що це не так.
  
  Він чекав відповіді "так" і бійки. Коли чоловік на барному стільці повернувся, щоб оцінити його, він зрозумів, що бійка може виявитися не такою вже легкою. Він був трохи важче і трохи молодший за іншого чоловіка, але у нього були самі сталеві сірі очі, які він коли-небудь бачив. Якщо він вплутується в бійку, ці очі попереджали, що він не відступить, поки або не виграє, або не отримає нокауту.
  
  А потім його друг розсміявся і сказав: "Господи, Кларенс, клянуся Богом, мені доведеться припинити виводити тебе на публіку, якщо ти не припиниш так розмовляти".
  
  "Справа в тому, як я кажу", - сказав чоловік з жорстким поглядом - Кларенс. Він знову повернувся до Кимбаллу. "Ні, хто б ти не був, чорт візьми, я не чортів янкі. Я кажу так, як я кажу, тому що вчився в коледжі в Єлі. Кларенс Поттер, колишній майор армії Північної Вірджинії, до ваших послуг - і якщо вам це не сподобається, я плюну вам в око".
  
  Кімболл відчув себе нерозумно. Він відчував себе нерозумно і раніше; він очікував, що відчує себе нерозумно знову. Він назвав своє ім'я, додавши: "Колишній командир військово-морського флоту США, підводні човни", - і простягнув руку.
  
  Поттер взяв його. - У всякому разі, це пояснює, чому ти хотів витерти підлогу янкі. Вибач, я не можу тобі допомогти. - Він ліниво ткнув кулаком у бік свого друга. "А це істота тут - Джек Деламот. Ви повинні пробачити його; він розумово відсталий - всього лише колишній перший лейтенант армії Північної Вірджинії ".
  
  "Я не буду тримати на нього зла", - сказав Кімболл. "Радий познайомитися з вами обома. Я був би радий пригостити вас свіжими напоями". Він був би не радий це зробити, але це загладило б провину за те, що він прийняв Поттера за кого-то з півночі від лінії Мейсона-Діксона.
  
  "Я скажено радий зустріти будь-кого, хто пригостить мене випивкою", - сказав Деламот. Це був великий світловолосий хлопець, судячи по голосу, родом з Алабами або Міссісіпі. Він копнув ногою барний стілець поруч із собою. - Чому б тобі знову не присісти, і, може бути, ми знайдемо час купити і тобі такий же.
  
  Опинившись ближче до Кларенсу Поттеру, Кімболл сів поруч з ним. Бармен налив ще два пива і ще віскі. Кімболл високо підняв свою шхуну. "До біса Сполучені Штати Америки, чорт візьми!"
  
  Поттер і Деламот випили обидва: ні один офіцер Конфедерації, звільнений зі служби своїй країні після поразки, не міг відмовитися від цього тосту. Колишній майор, який говорив як янкі і виглядав як крутий професор, запропонував свій власний тост: "За те, щоб поставити чортові Конфедеративні Штати Америки на ноги!"
  
  Це теж було бездоганно. Випивши за це, Він виявив, що залишився з порожньою шхуною. Він не був п'яний, принаймні, після двох кухлів пива, але він був напружено й наполегливо задумливий. Йому теж було не дуже до душі напрямок своїх думок. "Як, чорт візьми, ми повинні це зробити?" - вимогливо запитав він. "Сполучені Штати будуть сидіти у нас на шиї протягом наступних ста років".
  
  "Ні, вони не будуть". Поттер похитав головою. "У нас буде шанс".
  
  Його голос лунав впевнено. Роджер Кімбол теж був упевнений: впевнений, що його новий знайомий не в своєму розумі. "Вони змусили вас, горіхових хлопчиків, говорити "дядько", - сказав він, що, можливо, було близько до розв'язування чергової бійки. Військовослужбовці військово-морського флоту Конфедерації, які перемогли своїх американських колег майже внічию, обурювалися тим, що армії довелося поступитися. Але тепер, не збираючись вступати в бійку, він продовжив: "Чому ти думаєш, що вони будуть настільки дурні, щоб коли-небудь дозволити нам знову що-небудь зробити?"
  
  "Те ж питання, яке я задавав йому", - сказав Деламот.
  
  "І я дам командиру Кимбаллу ту саму відповідь, що і вам". Поттер, здавалося, теж мислив як професор; він вишикував усіх своїх качок в ряд. Риторичним тоном він запитав: "чого прагнули Сполучені Штати з часів Війни за відділення, і особливо з часів Другої мексиканської війни?"
  
  "Штовхають нас прямо по яйцях", - відповів Кімболл. "І тепер вони, нарешті, взяли і зробили це, виродки". Він і сам дещо-що накоїв, навіть після припинення вогню. Останнє, однак, було секретом, який він мав намір забрати з собою в могилу.
  
  "Саме так", - погодився Кларенс Поттер, підкреслюючи цей момент вказівним пальцем. "Тепер вони, нарешті, пішли і зробили те, на що вказували з 1862 року. Досі у них була мета, і вони працювали до неї. Господи, вони серйозно ставилися до роботи над нею; ви не уявляєте, наскільки вони були серйозні, якщо ви ніколи не бачили параду в День пам'яті. Налякав мене до смерті, коли я був в Коннектикуті, повірте мені, так воно і було. Але тепер у них більше немає мети; вони досягли своєї мети. Ви бачите різницю, командер?
  
  Перш ніж Кімболл встиг відповісти, Джек Деламот сказав: "Що я бачу, так це те, що я хочу пити, і тримаю парі, що я не єдиний". Він замовив ще по порції випивки, потім з'їв трохи сардельки і закурив сигару, майже таку ж за смаком, як риба.
  
  Після пари ковтків пива Кімболл сказав: "Майор, я вас не розумію. Припустимо, їх наступна мета - повністю знищити нас? Як, чорт візьми, ми повинні їх зупинити?"
  
  "Голи так не працюють, принаймні, зазвичай так не буває", - сказав Поттер. "Як тільки ти опиняєшся там, куди, як ти завжди думав, прямуєш, тобі хочеться розслабитися і викурити сигару - гарну сигару, зауважте, а не смердючу травичку на кшталт тієї, яку Джек запихає собі в обличчя, - і, може бути, одружитися на хористке, якщо це те, на що ти розраховував після того, як досягнеш успіху".
  
  "Так от що, по-твоєму, має статися, а?" Кімболл усміхнувся. - Ти гадаєш, Сполучені Штати так довго економили, а тепер вони куплять шикарну машину і посадять у неї красиву даму? Що ж, я сподіваюся, що ви праві, але ось що я вам скажу: цього не станеться, поки президентом США є цей чортовий Рузвельт. Він занадто сильно ненавидить нас, щоб турбуватися про хористках ".
  
  "Я ніколи не говорив, що це відбудеться завтра", - відповів Поттер. "Я сказав, що це відбудеться. Країни живуть довше, ніж люди". Він залпом випив віскі різким рухом зап'ястя і замовив ще по порції.
  
  Поки нудьгуючий чоловік за стійкою розливав пиво, Джек Деламот нахилився до Кимбаллу і сказав: "Зараз ви почуєте, як Кларенс говорить про те, що нам потрібно знайти свою власну мету і дотримуватись її, як це робили "дэмниэнкиз"".
  
  "Це правда". Поттер виглядав впертим і злегка косоокістю. "Якщо ми цього не зробимо, ми назавжди залишимося другосортними".
  
  "Я не побачу цього з звичайними політиками", - переконано заявив Кімбол. - Вони загнали нас у болото, але будь я проклятий, якщо думаю, що у них є хоч найменша зачіпка про те, як нас звідти витягнути. Ні Поттер, ні Деламот не сперечалися з ним; він був би здивований, якби вони це зробили. Він продовжив: "Я чув цього худого хлопця на пні тиждень чи два тому. Партія свободи - так називалася його організація. Він був не так вже й поганий - звучало так, ніби він знав, чого хоче і як цього домогтися. Його звали Пір'їнка або щось в цьому роді ".
  
  На його подив, Кларенс Поттер, який здався йому кислим типом, закинув голову і розреготався. "Физерстон", - сказав колишній майор. "Джейк Физерстон. Він такий же вірогідний політик, як сом на роликових ковзанах".
  
  "Ви говорите так, наче знаєте його", - сказав Кімболл.
  
  "Він командував батареєю Перших Ричмондских гаубиць протягом більшої частини війни", - відповів Поттер. "Хороший боєць - повинен був стати офіцером. Але ця батарея належала Джебу Стюарту III, і Джеб-молодший звинуватив Физерстона, коли був убитий його син. Оскільки Джеб-молодший - генерал. Физерстон не дослужився до сержанта, якби залишився в армії до самої смерті від старості.
  
  Кімболл повільно кивнув. "Тоді не дивно, що він просторікував і марив про дурнів у Військовому міністерстві".
  
  "Не дивно", - погодився Поттер. "Не те щоб він помилявся щодо того, що у Військовому міністерстві є дурні: їх багато. Я був у розвідці; я працював з деякими і звітував перед іншими. Але вам потрібно поставитися до того, що говорить Физерстон, з часткою скептицизму щодо розмірів Техасу ".
  
  "Однак у нього є кілька хороших ідей щодо ніггерів", - сказав Він. "Якщо б вони не повстали, ми б все ще билися, клянуся Богом". Йому не потрібна була ні крихта солі, ні крихта розміром з Техас, ні крихітна. Він хотів вірити. Він хотів, щоб його країна знову стала сильною, і чим швидше, тим краще. Йому було все одно, як.
  
  Кларенс Поттер похитав головою. "Сумніваюся", - сказав він. "Хороший великий чоловік поб'є хорошого маленької людини - не завжди, але так прийнято тримати парі. Як тільки ми не вибили США з бою в поспіху - як тільки це перетворилося в сутичку - у нас були проблеми. Як я вже сказав, я працював у розвідці. Я знаю, наскільки вони переносили нас. "Навіть незважаючи на неабияку дозу віскі, він був безпристрасний і аналитичен, як вчений.
  
  Кімбол дбав про неупередженому аналізі тільки при розрахунку траєкторії торпеди. Навіть тоді це було засобом досягнення мети, а не самоціллю. Метою було дію - підірвати корабель. Фезерстоун теж хотів діяти. "Ви знаєте, як я можу дізнатися більше про цю Партії свободи?" - запитав він.
  
  "Я думаю, вони відкрили офіс тут, у місті", - відповів Поттер з відразою на обличчі. "Хоча Джейк Физерстон називає Річмонд своїм будинком, і я думаю, що Вечірка теж ".
  
  "Спасибі", - сказав Кімболл. "Я думаю, ти допоможеш мені трохи понишпорити". Він зробив знак барменові. "Постав їх знову, приятель".
  
  Цинциннат Драйвер - негр все більше і більше звик до прізвища, яку взяв роком раніше, - сподівався, що закінчення війни принесе мир в Кентуккі, і особливо у Ковінгтон, де він жив. І ось тепер була середина весни, а Ковінгтон все ще не знав спокою.
  
  Кожен день, коли він виходив з дому, щоб завести куплений ним старий вантажівка, його дружина казала: "Будь обережний. Стеж за собою".
  
  "Я так і зроблю, Елізабет", - обіцяв він, але не якось недбало, а з глибоким і незмінним почуттям, що говорить щось важливе. Він заводив вантажівку до стану гучної, содрогающейся життя, забирався в кабіну, заводив машину на передачу і їхав, щоб як можна більше метушитися в сфері вантажоперевезень.
  
  Йому хотілося опинитися всередині одного з великих, гарчали Білих вантажівок, які армія використовувала для перевезення припасів. Під час війни він водив Білу машину, перевозячи товари, які переправлялися через Огайо з Цинциннаті через Ковінгтон на фронт. Білі були потужними, вони були міцними, в них було, по суті, все, чого не було в його застарілої "Дурье". Це включало і дорожнечу, ось чому він їздив на "Дурье" і хотів білого.
  
  Цим ранком, коли він повернув праворуч на Скотт, виїхавши з негритянського кварталу, і поїхав у бік причалів, він насторожено озирався. На вулицях було багато американських солдатів у сіро-зеленій формі. Вони також виглядали настороженими і тримали в руках спрінгфілд з багнетами, немов готові почати стріляти або наносити удари ножем в будь-який момент.
  
  Їм теж потрібно було бути обережними. Після більш ніж п'ятдесяти років у складі Конфедерації Кентуккі знову став частиною Сполучених Штатів. Однак він не був схожий ні на один інший Сполучені Штати в тому сенсі, що велика частина населення залишалася непримиренною до переходу з Зірок і смуг на Зірки і смуги.
  
  Навколо мерії були встановлені кулеметні гнізда США. Хтось- швидше за все, непохитний прихильник Конфедерації - стріляв у мера пару тижнів тому. Серце Цинцинната не було б розбите, якщо б незадоволені вдарили по ньому. Мер співпрацював з владою США і намагався заспокоїти місцевих мешканців підбурливі промовами проти чорношкірих.
  
  Сині Андріївські хрести, деякі з яких були новими, позначали будівлі і наводили на думку про бойовий прапор Конфедерації. Дві горизонтальні червоні смуги з білою смугою між ними також наводили на думку про національний прапор Конфедерації. Деякі з них теж були новими. Непохитні не здавалися, ні на йоту: "Я НЕ ЯНКІ", - написав хтось поруч з одним з цих не зовсім прапорців.
  
  Нові плакати також прикрашали стіни, деякі з них закривали графіті на підтримку конфедерації. Плакати були суцільного червоного кольору, з натягнутими поперек обірваними ланцюгами чорного кольору. Повстання червоних серед негрів Кентуккі не зайшло так далеко, як серед їхніх побратимів, все ще знаходилися на території, що належить Конфедерації, в момент його початку. Але і тут воно не було жорстоко придушене. Бути червоним не було протизаконно в США, навіть якщо це було небезпечно для здоров'я чорношкірої людини.
  
  Червоні плакати і сині хрести були густо розвішані по набережній. Цинциннат задумався, чи не зіткнулися "непохитні" і "Червоні" один з одним під час своїх таємних раундів розклеювання і розмальовування. У CSA вони були б смертельними ворогами. Тут, в Кентуккі, вони іноді вважали уряд США спільним ворогом. Цинциннат тихенько свиснув. Вони теж іноді так не вважали.
  
  Причали патрулювали як солдати, так і поліція. Поліцейські Конфедерації зазвичай носили сіре, як солдати Війни за відділення. Тепер, коли Кентуккі належав США, поліцейські - іноді одні і ті ж поліцейські - носили темно-синю одежу, як носили б їх діди, якби билися за Зоряно-смугастий орден.
  
  А деякі поліцейські взагалі не носили форми. Деякі з нероб, деякі з різноробочих, расхаживавших взад і вперед по пірсів і набережної, безсумнівно, належали до поліції штату Кентуккі Лютера Блісса, підрозділу, яке зробило Кентуккі єдиним штатом США, мають власну таємну поліцію. Цинциннат знав Лютера Блісса краще, ніж хотів. Знати Блісса взагалі означало знати його краще, ніж Цинциннат хотів; начальник поліції штату був грізним ворогом.
  
  Робочі стягували ящики і бочки з баржі. Цинциннат загальмував: обережно, оскільки "Дурьеа" зупинятися не любила більше, ніж рушати з місця. Він вискочив з таксі і поспішив до незадоволеного вигляду хлопцеві з планшетом в руках. "Доброго ранку, містере Сіммонс", - сказав він. "Що у тебе є, куди це повинно потрапити і як швидко це повинно бути там?"
  
  - Привіт, Цинциннат, - відповів службовець пароплава, вказуючи на кілька бочок. - Тут є вівсянка: п'ять штук для універсального магазину TwitchelPs, і ще п'ять для магазину Dalyrimple's, і три для магазину Conroy's. Ти все це туди втиснешь? Він вказав на вантажівку Цинцинната. "До біса міцно пригорнися, якщо ти це зробиш".
  
  "Містер Сіммонс, вони ввійдуть туди, якщо я змушу одного з них сісти за кермо", - сказав Цинциннат, на що білий чоловік розсміявся. Цинциннат продовжив: "Хайфський долар за барель за перевезення, як зазвичай?"
  
  Сіммонс виглядав більш незадоволеним, ніж коли-небудь. Нарешті, він сказав: "Я б не заплатив жодному іншому ніггеру за кермом старого пошарпаного вантажівки, це вже точно. Але так, п'ятдесят центів за барель. Принесіть мені ваші квитанції, і я розплачуся з вами.
  
  "Уклав угоду, сер". Цинциннат просяяв. Це були хороші гроші, і у нього міг бути шанс забрати ще одну партію, або, може бути, навіть дві, до кінця дня. Потім він завагався, дійсно почувши третє ім'я, яке назвав йому Сіммонс. "Цей Джо
  
  Конрой? - запитав він. - Товстун, у тебе раніше був магазин, поки він не згорів?
  
  "Дай-но я перевірю". Сіммонс перегорнув папери. "Джозеф Конрой, ось що тут написано. Я не знаю щодо іншої частини. Як так вийшло?"
  
  "Не знав, що він повернувся в бізнес, от і все", - відповів Цинциннат. Це було ще не все, навіть близько, але він тримав це при собі. "Де знаходиться його новий магазин?"
  
  Сіммонс знову перевірив свої документи. - Тут написано на розі Емми і Бейквелл. Ти знаєш, де це? Це не моє місто, ти ж знаєш.
  
  "Так, я знаю, де це", - сказав Цинциннат. "На західній стороні, виходимо до парку. Твитчелл тут, на Третій вулиці, а Дэлиримпл на Вашингтонській, так що, думаю, я спочатку доставлю їх, а потім вирушу до Конрою. Він простягнув руку. - Дай мені папери, які я повинен підписати.
  
  "Тримай". Службовець пароплава простягнув їх йому. "Це ще одна причина, по якій я плачу тобі, як платив би білій людині, або майже: ти добре читаєш і пишеш, так що все робиться належним чином".
  
  - Спасибі, - сказав Цинциннат, роблячи вигляд, що не чує цього або майже не чує. Він нічого не міг з цим вдіяти. Сунувши папери в кишеню сорочки, він почав запихати бочки з вівсянкою в кузов вантажівки. Зрештою один з них опинився на сидінні поруч з ним; Сіммонс добре розбирався в тому, скільки місця займають товари.
  
  Вантажівка їхала важко, вага в кузові згладжував його рух і змушував сміятися над вибоїнами, які стрясали б Цинцинната, якби він був порожнім. Він оцінив це. Важкі повороти і велика ймовірність викиду були ніж-то іншим. Він вів машину обережно, уникаючи вибоїн, якими була всіяна вулиця. Прокол коштував би йому дорогоцінного часу.
  
  Його перші дві зупинки пройшли гладко, як він і передбачав. До цього він доставляв вантажі і Хенку Твитчеллу, і Кэлвину Дэлиримплу. Твитчелл, великий, м'язистий хлопець, навіть допомагав йому тягати бочки з вівсянкою в його магазин. Келвін Дэлиримпл цього не робив; сильний вітер відніс би його геть. Вони обидва підписали свої квитанції і відправили Цинцинната геть в найкоротші терміни.
  
  Він поїхав в західну частину міста з набагато більшим трепетом. Його побоювання анітрохи не зменшилися, коли він виявив, що новий універсальний магазин Конроя розташований між салуном і ломбардом. Ні один з поглядів, кинутих на нього перехожими, коли він зупиняв вантажівка перед магазином, не був доброзичливим або навіть близьким до нього. Більшість з них переводилося як "Якого біса ти тут робиш, нігер?" Він сподівався, що вантажівка все ще буде там, коли він закінчить свої справи з Конроєм.
  
  Він також сподівався, що комірник не впізнає його. Коли він приніс в магазин першу бочку, все, що він сказав, було: "Ось ваша вівсянка, сер, прямо з порту. У вантажівці є ще дві бочки, зараз принесу їх тобі. Все, що тобі потрібно зробити, це підписати квитанцію про отримання, і я вирушаю в дорогу.
  
  Джо Конрой хмикнув. Це був круглий білий чоловік середніх років з вузькими підозрілими очима. Він також був непохитним прихильником Конфедерації і другом колишнього боса Цинцинната Тома Кеннеді. Кеннеді теж пов'язав Цинцинната з "непохитними", змусивши його підкидати бомби із запальною сумішшю на вантажі, які прямували американським військам. Зрештою, Цинциннат встановив один з них в старому магазині Конроя, але білий чоловік так і не здогадався про це.
  
  Цинциннат так і не вирішив, наскільки розумний Конрой. Негр припустив, що Конрой розумнішим, ніж він показував. Він виявився досить розумний, щоб дізнатися Цинцинната, якого не бачив цілий рік і який був би радий ніколи більше його не бачити. - Так-так, - повільно вимовив він, незапаленою сигара у нього в роті здригалась вгору-вниз. - Подивися, у що кішка підсипала наркотик.
  
  - Доброго ранку, містере Конрой. Цинциннат поспішив до вантажівки, щоб затягнути другу бочку вівсянки. Поки він працював, йому не потрібно було розмовляти. Йому хотілося, щоб покупець зайшов в тісний темний універсальний магазин. Конрой не міг дозволити собі розмовляти там, де його могли почути.
  
  Але ніхто не увійшов, крім Цинцинната. Конрой окинув його оцінюючим поглядом. "Чув, що це той чортів янкі, на якого ти працював, застрелив Тома Кеннеді", - сказав він.
  
  "Так, сер, це факт. Я сам чув, як він це говорив", - погодився Цинциннат. Він сам почав копати: "Це були не "Червоні", як ти сказав мені в парку в минулому році".
  
  "Ні, це були не червоні", - сказав крамар. "Але все одно це був ваш друг. Ми не забуваємо такі речі, немає, дійсно, не забуваємо".
  
  "Я врятував бекон Тома Кеннеді від янки, коли війна тільки починалася", - сердито сказав Цинциннат. "Якби я цього не зробив, я б ніколи не зустрів тебе - і повір мені, це б мене цілком влаштувало".
  
  - Ми знаємо, де ти знаходишся. - в голосі Конроя почулася загроза.
  
  "І я теж знаю, де ти", - сказав Цинциннат. "Якщо з-за тебе і твоїх дружків у мене будуть неприємності, Лютер Bliss дізнається, де ти і чим займався. Не хочу неприємностей, Конрой. Він зі смаком використовував неприкрашену прізвище білої людини, щоб шокувати. "Але якщо у мене будуть неприємності, я відразу ж поверну їх".
  
  - Чортів нахабний ніггер, - прогарчав Конрой.
  
  - Так, сер. - Цинциннат вийшов на вулицю і заніс в магазин останню бочку вівсянки. Він сунув Джо Конрою квитанцію. "Ви хочете розписатися прямо тут, щоб я міг продовжувати займатися своїми справами".
  
  "Яке мені до цього діло?" Сказав Конрой.
  
  "Якщо ви не підпишете, я відвезу цю вівсянку назад у доки, і ви більше не отримаєте ніяких поставок". Цинциннату стало цікаво, наскільки це хвилює Конроя. Якщо б магазин був лише прикриттям для непохитних, йому, можливо, було б все одно. Це ускладнило б життя Цинциннату.
  
  Але Конрой схопив олівець, надряпав свій підпис і мало не кинув папір назад в Цинцинната. "Тримай, чорт би тебе побрал".
  
  - Дуже вдячний, містер Конрой. Цинциннат попрямував до дверей. - У мене залишилося багато роботи.
  
  "Давайте, - сказала Сільвія Еноса своїм дітям. "Ворушіться. Я повинна відвезти вас до місіс Дулі, щоб я могла піти на роботу".
  
  "Мені більше подобається, коли ти не працюєш, ма", - сказала Мері Джейн. Скоро їй мало виповнитися п'ять, у що Сільвії було важко повірити. "Мені подобається, коли ти залишаєшся вдома з нами".
  
  - Але коли вона залишається вдома з нами, це тому, що вона знову без роботи, дурненька. Джордж-молодший говорив з життєвою мудрістю своїх семи років - і не соромився набирати очки у своєї сестри. "У нас повинні бути гроші".
  
  В нього була тверда жилка прагматизму. Його отець був таким же. Джордж-молодший був дуже схожий на свого батька, хоча у нього не було каштанових усов кайзера Білла, які носив чоловік Сільвії. Побачивши свого сина, Сільвія знову проклинала долю, яка поставила підводний апарат на шляху американського корабля Ericsson в ніч після того, як Конфедеративні Штати поступилися США.
  
  Оскільки CSA вийшла з війни, подумала вона, це повинна була бути британська човен. Джордж не турбувався про Королівському військово-морському флоті. Підводний човен Конфедерації трохи не потопила його есмінець раніше в ході війни. Він бився з катерами повстанців до самого кінця. Після цього лайми потопити корабель ... навіть зараз це було важко винести. Джордж не заслужив такого невезіння.
  
  - Пішли, - знову сказала Сільвія. - Я не можу запізнитися через тебе. Я взагалі не можу спізнитися.
  
  Це було ні що інше, як євангельська істина. Оскільки чоловіки масово поверталися додому з війни, знайти роботу для жінок було все важче і важче. Вона не знала, як довго триватиме робота на галошной фабриці, і ні в якому разі не могла дозволити собі злити людей з-за неї. Вона була єдиною опорою для своєї сім'ї, як і будь-який чоловік для своєї, але ніхто не дивився на речі таким чином. Чоловіки були на першому місці. Жінкам було добре під час війни. Тепер...
  
  Тепер вона навіть не могла проголосувати ні за кого, хто міг би поліпшити її стан. У Массачусетсі немає виборчого права для жінок. Якби в неї була можливість проголосувати, вона б не замислюючись проголосувала за соціаліста. Демократи були в порядку, коли справа дійшла до перемоги у війні. На що вони були гарні в мирний час? Наскільки вона могла бачити, тільки підраховували свої прибутки.
  
  Вона поспішила вивести дітей з квартири на галасливі вулиці Бостона. Зітхнувши жалю вона пройшла повз рознощика газет, який розносив "Глоб". Вона не могла виправдати себе, витративши на це кілька центів, особливо коли не знала, чи буде у неї робота на наступному тижні.
  
  "Англія підписує Міжнародний договір!" - кричали хлопчаки-газетярі, намагаючись переконати інших розлучитися з монетами. "Лайми відмовляються від усіх претензій на Сандвічеві острови і Канаду! Англія підписує міжнародний договір! Визнає Ірландію і Квебек!"
  
  Вона припустила, що це були хороші новини. Хоча, на її думку, найкращою новиною було б те, що океан поглинув би Англію і всі її творіння. І поки океан був зайнятий цим, він міг поглинути і CSA.
  
  Місіс Дулі була старіючої вдовою з хвилястим волоссям, зухвало пофарбованими хною, і з яскравими плямами рум'ян на щоках. Сільвії це здалося більше схожим на клоунський грим, ніж на щось привабливе, але вона б ніколи так не сказала. Жінка добре дбала про своїх дітей і не брала занадто багато.
  
  Поцілувавши Джорджа-молодшого, Мері Джейн на прощання, Сільвія повернулася на тролейбусну зупинку, кинула ще один пятицентовик в касу для оплати проїзду (і незабаром їй теж доведеться платити за проїзд Мері Джейн: ще один витрата) і попрямувала на фабрику з виробництва калош. До її полегшення, вона дісталася туди вчасно.
  
  У закладі смерділо гумою, з якої робили гумові калоші. Повідомлення від Сільвії прийшло відразу після того, як калоші були витягнуті з форми. Вона намалювала червоне кільце навколо верху кожної. Якщо б фірма могла навчити собаку виконувати цю роботу, вона б так і зробила. В іншому випадку вона неохоче заплатила їй.
  
  Коли вона працювала на заводі по консервації скумбрії, вона могла керувати машиною, яка наклеювала яскраві етикетки на банки, майже не замислюючись про це; іноді, коли їй щастило, вона ледве помічала, скільки часу проходить між відвідуванням фабрики і обідом або вечерею і поверненням додому. У неї не було такої розкоші на взуттєвій фабриці, де вона працювала, коли вбили Джорджа. Якщо б вона не звертала уваги на те, що там робить, потужна голка електричної швейної машини розірвала б їй руку. Вона бачила, як це відбувалося з операторами, які працювали на місці довше, ніж вона була жива. Знадобилося лише мить.
  
  Все, що могло статися за мить до цього, - це те, що у неї на руці виявилася червона фарба, а не червона кров. І все ж вона не могла дозволити своїм думкам блукати, як це було на консервному заводі. Те, що вона робила тут, не було простим повторюваним рухом, як це було раніше. Вона повинна була стежити за точною фарбуванням кілець. Якщо вона цього не робила, майстер починав гавкати на неї.
  
  Френк Бест не був закоренілим старим татарином, як Густав Краффт, майстер взуттєвої фабрики, де вона працювала, який наочно продемонстрував, чому лайми і фрогз вважають німців гунами. Стиль Беста був швидше лукавим: "Я думав, ти ускользнешь від мене, чи не так?" - було моїм улюбленим зауваженням.
  
  Інша відмінність між двома чоловіками полягало в тому, що Краффт був занадто старий, щоб служити в армії. Френк Бест носив значок з солдатським кільцем і 1904 роком випуску. Оскільки він проходив строкову службу, він був на кілька років старший Сільвії. Він також був неодружений і переконаний, що є найбільшим подарунком жінкам, яким Бог коли-небудь посилав на планету.
  
  Багато жінок, які працювали на галошной фабриці, були вдовами, деякі все ще носили траур, інші - ні. Більшість з них, як Сільвія, щиро зневажали майстра. "Хотілося б помістити певну частину його тіла в форму другого розміру", - сказала Сара Уайкофф, одна з цих вдів, за вечерею в той день, коли Бест вів себе особливо нестерпно. - Не знадобилося б нічого більшого.
  
  Це викликало дружний сміх. Сільвія сказала: "Ні, заради бога, ти ж не хочеш, щоб його там вулканизировали. Тоді він би ніколи про це не сказав". Пролунало ще більше сміху.
  
  "Якщо так багато з нас ненавидять його, - сказала Мей Кавендіш, ще одна вдова, - чому він вважає себе таким хуліганом?"
  
  "Він чоловік", - сказала Сара Уайкофф, наче очікувала, що цим все сказано. По тому, як інші жінки кивнули, мабуть, так і було.
  
  Мей Кавендіш підвела голову; її світлі кучері розсипалися по плечах. "Що мене вражає, так це те, що деяким дівчатам він дійсно подобається".
  
  "Я не можу уявити, що він комусь дійсно сподобається", - сказала Сільвія із здриганням. Її супутники кивнули. Вона продовжила: "Але якщо він скаже: "Будь добрим до мене або йди шукати іншу роботу", деякі дівчата будуть добрими до нього. Часи важкі. Повір мені, я знаю ".
  
  "Ми всі знаємо, мила", - сказала Сара. "Якщо б він сказав мені що-небудь подібне, я б розірвала її навпіл". Вона була складена як портовий вантажник; Сільвія не думала, що вона мала на увазі щось інше, крім як буквально.
  
  "Повинен бути закон", - сказала Сільвія. Така думка приходила їй в голову і раніше, коли вона втратила роботу на консервному заводі з-за того, що їй довелося сидіти вдома і доглядати за своїми дітьми після того, як вони захворіли на вітрянку.
  
  "Повинно бути багато такого, чого немає", - авторитетно заявила Сара Уайкофф. "Якщо б я була Тедді Рузвельт..."
  
  "Ти виглядала б нерозумно з вусами, Сара і у тебе недостатньо зубів, щоб бути красивою", - сказала Мей Кавендіш. Вона дістала з сумочки пачку сигарет, чиркнула сірником про підошву туфлі, прикурила сигарету і випустила пристойне колечко диму. Потім закашлялася. - Вибачте. Я все ще новачок з цим ".
  
  "Хіба це не змушує людей думати, що ти швидкий?" Запитала Сільвія.
  
  Мей похитала головою. - Не так, як це було до війни, - сказала вона і знову затягнулася сигаретою. Вугілля спалахнув червоним. На цей раз вона випустила дим, не випендрюючись. "Не схоже, що це велика смердюча сигара або щось в цьому роді. І не схоже, що це був самогон. Ти не напиваєшся або щось в цьому роді - просто на якийсь час тобі стає легше, от і все. Вона простягнула пачку Сільвії. "Хочеш спробувати?"
  
  "Звичайно. Чому б і ні?" Сказала Сільвія. "Не схоже, що вони можуть заподіяти тобі шкоду або щось в цьому роді". Вона взяла сигарету. Мей Кавендіш чиркнула ще одним сірником. Сільвія не стала глибоко затягуватися сигаретою, як це робила Мей. Вона обережно втягнула ротом дим - принаймні, їй так здалося. Коли вона спробувала втягнути його в легені, захрипіла і почала задихатися.
  
  "Зі мною трапилося те ж саме, коли я спробувала в перший раз", - запевнила її Мей. "Стає легше, повір мені, так і є. До цього звикаєш".
  
  В роті у Сільвії був такий присмак, наче хтось тільки що затоптав багаття. Вона в сум'ятті втупилася на сигарету. "Чому ти хочеш звикнути до цього?" - запитала вона і знову закашлялася. Але вона відчувала поколювання до кінчиків пальців на руках і ногах, дивне і приємне поколювання і запаморочення. Дуже обережно вона зробила ще одну затяжку.
  
  Воно все ще було неприємним на смак. У неї горіло в грудях. Але поколювання і приємне відчуття в середині мозку посилилися.
  
  "Не роби занадто багато у перший раз", - порадила їй Мей Кавендіш. "Ти можеш захворіти, якщо будеш це робити. Подумай, подобається тобі це чи ні. Це не означає, що сигарети дорогі або щось в цьому роді ".
  
  "Це правда", - сказала Сільвія. "Вони теж подешевшали з тих пір, як закінчилася війна. Я помітила це, хоча зазвичай я їх не купую".
  
  Мей кивнула. "І тютюн тепер краще. Це єдина хороша річ, яку ти можеш сказати про ребах - вони вирощують найкращий тютюн, ніж ми. Дещо з того, що вони продавали, поки йшла війна.... Дорога, клянуся Ісусом, вони змітали з вулиць кінські кулі і загортали їх у папір ".
  
  "Однак люди продовжували курити", - сказала Сара Уайкофф.
  
  "Чому б і ні?" Сказала Сільвія. "Це не так вже погано, і Мей права - це дійсно змушує тебе відчувати себе трохи краще". Незважаючи на ці слова, у неї не було особливого бажання докурити сигарету, яку дала їй Мей Кавендіш. Вона кинула сигарету на землю і розчавила її ногою. Може бути, вона придбає звичку, а може бути, і немає. Якби вона це зробила, то робила б це повільно. Якби вона спробувала зробити це в поспіху, у неї було відчуття, що замість цього вона захворіє.
  
  - Пора повертатися до роботи, - сказала Сара, - або Френк знову почне нас обходити. Вона закотила очі, показуючи, як сильно вона цього чекала.
  
  Коли Сільвія повернулася на завод, там вже не так сильно смерділо гумою, принаймні, так здавалося. Через деякий час вона зрозуміла, що сигарета притупила її нюх. Це саме по собі здавалося гарною причиною для того, щоб почати курити.
  
  Черга прийшла в рух. Сільвія намалювала червоні кільця на парі калош. Обладнання відправило їх по лінії наступного робочого, який повинен був обрізати зайву гуму. Сільвія занурила пензлик в банку з фарбою і намалювала ще кілька кілець.
  
  Люсьєн Гальтье був з тих, хто насолоджувався влітку, поки воно тривало. Тут, нагорі, недалеко від річки Святого Лаврентія, в декількох милях від міста Рів'єр-дю-Лу, воно тривало недовго. Фермер не мав нічого проти літа. Воно було таким, яким було. Він прийняв це разом з насолодою.
  
  Він теж терпів бур'яни, але вони йому не подобалися. В даний момент він рихлив картопляну грядку. Коли він побачив трохи зелені не того відтінку і не в тому місці, мотика змахнула без його свідомого спрямування. Обезголовлений бур'ян впав.
  
  "Убий їх усіх смерть, черпапа", - сказав син Люсьєна, Жорж, який сидів кількома рядами далі, побачивши опускається мотику. У вісімнадцять років Жорж був на кілька дюймів вище свого батька і до того ж ширше в плечах - сила Люсьєна була жилистой і витривалою. Гумор Жоржа також був ширший, ніж у його батька; йому подобалося грати блазня, в той час як Люсьєн ставився до світу з іронією.
  
  "Відразу їх всіх наповал, а?" Сказав Люсьєн, позбавляючись від чергового бур'яну. "В один прекрасний день, син мій, ти зробиш свою країну прекрасним генералом".
  
  "Якщо я знадоблюся Республіці Квебек в якості генерала, у неї будуть великі проблеми", - переконано сказав Жорж. Він опустив погляд у землю. "Ну ж, бур'яни, вилазьте з картопляних траншей і заряджайте кулемети! Помріть і позбавте мене від необхідності витягувати вас". Сліпуче посміхнувшись Люсьєном, він продовжив: "Можливо, у тебе є на те причини. Я можу говорити як генерал, чи не так?"
  
  Його батько пирхнув. "Як завжди, ти не пара". Він повернувся спиною до прополки, не бажаючи, щоб Джордж побачив здивування на його обличчі. Він забув, як це іноді бувало з ним у повсякденній рутині фермерської життя, що це була Республіка Квебек, і була нею протягом останнього року і більше, що танцює на боці Сполучених Штатів, а не провінція Квебек, франкомовний придаток Британської імперії.
  
  Він посміявся над собою, як часто робив. Він забув про вирощеної американцями Республіці Квебек, та ще з американським зятем. Це була неуважність, гідна професора або священика.
  
  Коли він знову випростався, подивився в бік госпіталю, який американці побудували на його землі для надання допомоги своїм пораненим у боях на північ від річки Святого Лаврентія. Лікарня залишилась, але Зоряно-смугастий прапор більше не літав. Замість цього над ним майорів прапор Республіки (який також був прапором провінції): блакитне поле, розкреслений білим хрестом, і в кожному квадранті біла лілія. У ці дні лікарня залучала своїх пацієнтів з числа жителів Квебека.
  
  Коли сонце сіло, вони з Джорджем взяли мотики на плечі, як гвинтівки, і поплентались назад до фермерському будинку. У будинку був припаркований "Форд": не в сіро-зеленій офіційної розфарбуванні США і не в республіканському еквіваленті сіро-блакитного, а в похмурому цивільному чорному кольорі. Джордж посміхнувся, побачивши його. "А, добре", - сказав він. "Моя сестра тут, щоб я її турбував".
  
  "Так, і її чоловік теж тут, щоб віддати тобі по заслузі за те, що ти домагався її", - відповів Люсьєн, на що його син відповів чудовим галльським знизуванням плечей.
  
  Шарль, старший брат Жоржа, вийшов з сараю як раз в той момент, коли Люсьєн і Жорж попрямували до нього, щоб повісити мотики на стійку, яку дідусь Люсьєна спорудив багато років тому. Чарльз був схожий на Люсьєна, але був більш тверезим - в цьому він був схожий на свою матір.
  
  Марі привітала чоловіка й синів на ганку, як для того, щоб переконатися, що вони витерли ноги, так і будь-якої іншої причини. Вона була невисокою, темноволосою, розумною жінкою, ідеально підходить на роль дружини фермера. Її молодші дочки, Сюзанна, Деніз і Жанна, вік яких варіювався від шістнадцяти до одинадцяти років, теж вийшли в світ. Сюзанні шістнадцять! Гальтье похитав головою. Вона була дитиною, коли розпочалася війна. Вид її дорослішаючої фігури мимоволі нагадав йому, що вона більше не дитина.
  
  Люсьєн протиснувся між своїми молодшими дочками, щоб обійняти Ніколь. Вона виглядала дуже схожою на Марі в молодості. Вона також виглядала щасливою, що, в свою чергу, обрадувало її батька. Коли вона відпустила Люсьєна, він потиснув руку своєму зятю. "І як вам це вдається, шановний доктор О Дулл?" - запитав він.
  
  Доктор Леонард О Доулл озирнувся через плече, немов бажаючи подивитися, не розмовляє чи Галтье з ким-небудь у нього за спиною. Усміхнувшись, він відповів: "Мені це цілком підходить, мій дорогий. А тобі?"
  
  "О, зі мною?" Безтурботно запитав Галтье, дістаючи банку яблучного джека, який приготував один з його сусідів - здебільшого неофіційно. "Добре, що ви запитали. Дуже мило з вашого боку, що ви відвідали мій будинок тут, замість того щоб повертатися до палацу, в якому ви живете в Рів'єр-дю-Лу.
  
  - Батько! - Обурилася Ніколь.
  
  - Заспокойся, моя солодка, - сказав Леонард О Дулл, і в його зелених очах блиснув сміх. "Він намагався змусити тебе писнути, і у нього це вийшло". Він говорив по-французьки - по-паризьки по-французьки - до того, як приїхав у Квебек. Він як і раніше говорив на паризькому французькою, але тепер з сильним квебекський акцентом. Через кілька років він, мабуть, говорив як людина, що виросла тут.
  
  Ніколь пирхнула. "Я очікувала такої поведінки від свого брата, а не від мого дорогого татуся". Вона завдала патоку лопаткою. Її очі заблищали.
  
  "Чому?" Жорж невинно запитав. "А чого ти чекала від Карла?" Це змусило Ніколь розлютитися, Чарльза - блиснути очима, а юних леді з родини неупереджено жартувати над обома своїми братами.
  
  У розпал цього шуму Люсьєн більш серйозно звернувся до лікаря О Дуллу: "Завжди радий вас бачити". Він простягнув своєму зятю келих яблучного бренді. - За твоє здоров'я.
  
  - І за твоє, - сказав О Доулл. Вони випили. Галтье злегка ахнув, коли яблучний джек спустився до його живота: це була груба порція, ніж більшість страв, приготованих його сусідом. Якщо Леонарда О Дулла це й зачепило, він виду не подав. Передбачалося, що в ірландців повинен бути загартований шлунок, і він відповідав цьому. Зробивши ще один ковток, він продовжив: "Ми з Ніколь закінчили нашу роботу приблизно в один і той же час, і ми подумали, що могли б завдати вам візит".
  
  "Тобі слід було б частіше відвідувати подібні думки", - сказав Галтье, але потім уточнив це, додавши: "Ти впевнений, що для Ніколь було добре продовжувати працювати замість того, щоб вести домашнє господарство повний робочий день?"
  
  "Вона стала гарною медсестрою, - відповів О Доулл, - і лікарня стала б біднішими, якщо б втратила її. І вона хоче працювати, і я, повірте мені, зовсім задоволений тим, як вона веде господарство ".
  
  "Поки людина щаслива, все буде йти добре", - серйозно сказав Люцзянь, і його зять кивнув. Фермер підняв брову. - Саме з цієї причини - щоб похвалитися своїм щастям, - ви робите нам честь цим візитом?
  
  "У жодному разі". О Дулл міг зрівнятися з Джорджем абсурдом в абсурдності і Люсьєном сухістю в сухості. "Це тому, що маленька пташка прошепотіла мені на вухо, що мати Ніколь готує чудове рагу з лапен-про-спруно".
  
  "Ах, так ось у чому причина?" Люсьєн повільно кивнув. "Дуже добре. Насправді, дійсно, дуже добре. Кролики думають, що я поклав туди капусту, щоб вони могли насолодитися нею. Я, з іншого боку, думаю, що Бог помістив туди кроликів, щоб я насолоджувався ними. Після того, як покуштуєш тушкованого м'яса, - гарячий м'ясний запах якого наповнив хату, - ти вирішиш ".
  
  "Будь кролик, який наважиться скуштувати вашої капусти, безсумнівно, заслуговує того, щоб його приготували з спруно", - погодився його зять з таким незворушним обличчям, що Галтье, дуже задоволений, ткнув його ліктем в ребра, як ніби він був його рідним сином, і налив йому ще один келих домашнього кальвадосу.
  
  Вечеря пройшов на ура. Після цього Ніколь допомогла матері і сестрам помити посуд - при такій кількості рук робота не могла не бути легкою. О Доулл вручив ароматні Ха-банас Люсьєном і його синам і закурив одну для себе. Галтье насолодився ароматом, перш ніж вперше затягнувся солодким димом зі своєї панателы. Він присвиснув. - Табернак, - побожно промовив він.
  
  - Судячи з тютюну, який вони там вирощують, Гавана, повинно бути, дуже близько до Раю.
  
  "У всякому разі в найближчій частини Конфедеративних Штатів, але це мало про що говорить", - відповів доктор О Доулл.
  
  Шарль нічого не сказав, що було не дивно. Жорж нічого не сказав, що було здивуванням. Обидва молодих людини надулися від щастя. Люсьєн теж. Він не міг пригадати, коли в останній раз відчував себе більш задоволеним, принаймні, за межами шлюбного ложа.
  
  І тут сталося ще одне диво: з кухні вийшла Ніколь, за нею послідували Марі, Сюзанна, Деніз і Жанна. Галтье не вважав це приємним сюрпризом; за звичаєм жінки дозволяли своїм чоловікам затримуватися за випивкою і тютюном. Він вважав, що це гарний звичай, який не потрібно порушувати. "Що це?" запитав він. "Парад?"
  
  "Ні, любий тату, я повинна тобі дещо сказати ... дещо, що я повинна сказати всім", - сказала Ніколь. "Всім, окрім Леонарда, тому що він знає". Навіть при червоному світлі гасових ламп Люсьєн побачив, як вона почервоніла. Тоді він зрозумів, що за цим піде, зрозумів це ще до того, як вона заговорила: "Черпапа, дорога мама, в наступному році ви станете бабусею і дідусем".
  
  "Дідусь?" Вигукнув Люсьєн. Навіть знаючи, що за цим піде, він був здивований. Але я занадто молодий, щоб бути дідусем! йому хотілося плакати. Дурість, звичайно: якщо у нього була заміжня дочка, він був занадто молодий, щоб бути дідусем. І все ж він відчував себе так, наче був їм.
  
  Він подивився вниз, на свої руки, вузлуваті, в шрамах, натруджені роками роботи на фермі, засмаглі, коли було сонце, огрубілі від вітру і снігу. Це не були руки людини, занадто молодий, щоб бути дідусем.
  
  З них він перевів погляд на Марі. Вона, без сумніву, була занадто молода, щоб бути бабусею. Але її сяюче обличчя говорило про те, що вона так не думала. Це також свідчило про те, що вона з нетерпінням чекала цієї ролі.
  
  "А як же я?" Сказав Жорж з награним гнівом. "У наступному році я стану дядьком, але ти скажеш про це хоч слово? Ні! Дозволь мені самій у всьому розібратися. Це справедливо? Це справедливо?"
  
  Ніколь сказала: "Те, ким ти станеш в наступному році, - це те, ким ти є в цьому році і ким ти завжди був: заваді".
  
  - Спасибі. - Джордж кивнув, немов у відповідь на великий комплімент.
  
  "Ми будемо тітоньки", - хором вигукнули Сюзанна, Деніз і Жанна. Жанна, яка була наймолодшою з них, додала: "Я не можу дочекатися!"
  
  - Тобі доведеться, - сказала Ніколь. - Я поки не готова народжувати.
  
  Люсьєн встав зі стільця й обняв доньку. "Вітаю", - сказав він. "Нехай все буде добре. Нехай у тебе завжди все буде добре". Він відпустив її і потиснув руку своєму зятю. "Хто б міг подумати, що у мене буде онук по імені О Дулл?"
  
  Очі молодого лікаря блиснули. - Бачиш, що ти отримуєш за те, що дозволяєш своєї дочки працювати в американській лікарні?
  
  "У той час, - серйозно сказав Галтье, - я не думав, що це хороша ідея. Можливо, я був правий" Леонард О Доулл тільки усміхнувся йому. Йому довелося зачекати, поки Ніколь видасть гнівний крик, перш ніж він зміг продовжити: "Можливо, я був неправий. Але тільки можливо, майте на увазі. Хтось- він не бачив, хтось знову наповнив його склянку эпплджеком. Якщо він був повний, його треба було спорожнити. До війни він ніколи не уявляв собі онука-наполовину американця. Однак тепер він виявив, що йому подобається ця ідея.
  
  Джонатан Мосс сидів у кав'ярні неподалік від кампуса Північно-Західного університету. Вітерець з озера Мічиган тріпав його світло-каштанове волосся. Внутрішній бриз скуйовдив його думки.
  
  "У чому справа, Джонні, мій хлопчику?" - запитав його супутник за столом, кучерявий хлопець на ім'я Фред Сендберг. "Ти виглядаєш так, ніби в тебе знову кулі просвистіли над головою".
  
  Сендберг служив на Роанокском фронті у Вірджинії, допомагаючи відбити прибережний місто Біг-Лик і прилеглі залізні рудники у Конфедеративних штатів. Це були одні з найгірших боїв за всю війну. Він знав все про кулях, що пролітають повз його голови. У нього було пурпурове серце з гроном дубового листя, щоб показати, як багато він знав.
  
  Він знав про це більше, ніж Джонатан Мосс, і Мосс був би першим, хто визнав би це. Він був льотчиком в Онтаріо, брав участь у бойових діях і жодного разу не був поранений. Коли війна тільки починалася, він думав про себе як про кавалера, зустрічається з іншими кавалерами в єдиноборстві. Три роки польотів переконали його, що він такий же механізм в машину для вбивства, як піхотинець у багнюці. Краще були тільки оплата, вид і години роботи.
  
  Мосс сьорбнув кави. На задньому плані гудів розмова. Це була свого роду кав'ярня, де кожен день обговорювалися і вирішувалися величезні проблеми: природа всесвіту, вплив війни на світову історію, піде офіціантка додому з хлопцем з коледжу, який зробив їй пропозицію. В голові Мосса теж крутилися величезні проблеми.
  
  "Я намагаюся розібратися, чи дійсно мені наплювати на вивчення права", - сказав він.
  
  "А", - сказав Сендберг, який теж навчався на юридичному факультеті. "Ви закінчили свій перший курс до початку війни, так само, як і я, вірно?"
  
  "Ти знаєш, що так", - відповіла Мосс. "Тоді це здавалося важливим. Зараз... Мені важко переживати про це. Я думаю, війна змусила мене по-іншому глянути на масштаб речей, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я маю на увазі, в цілому, яка різниця, развешу я свою гальку і почну складати заповіту для торговців пшеницею, у яких більше грошей, ніж здорового глузду? "
  
  "Може бути, це не має ніякого значення в загальній картині", - сказав його друг. "Це чертовски точно впливає на те, як складається твоє життя. Тебе це не хвилює? Що стосується мене, то я хочу бути в такому місці, де ніхто не зможе змусити мене взяти в руки Спрінгфілд до кінця моїх днів ".
  
  "Щось у цьому є, без сумніву", - визнав Мосс. Він допив каву і махнув офіціантці, щоб та замовила ще чашку. Вона сказала, що піде додому зі студентом, чи ні? Як він не старався, Мосс не міг сказати напевно. "Але мені не наплювати. Мені не наплювати майже на все".
  
  "Ага!" - Фред Сендберг підняв вказівний палець. З нього вийшов би чудовий адвокат: він слухав. "Майже всі, так? Гаразд, Джонні, хлопчик мій, що тобі байдуже?"
  
  Раптово Моссу захотілося, щоб кава, який принесла офіціантка, був віскі. В офіцерських клубах під час війни у нього було вдосталь високоміцної мастила для захисту від пращ і стріл обурливою фортуни. Він теж потребував в цьому. Він потребував в цьому зараз, потребував в цьому і не отримав цього. Нарешті, повільно він сказав: "В Онтаріо, в Канаді, була одна дівчина, ця жінка ..." У нього видихався пар.
  
  "Ого!" Сендберг приклав вказівний палець до носа. "Вона була гарненька? Вона була складена?" Його руки описали в повітрі форму пісочного годинника.
  
  "Так, думаю, що так", - відповів Мосс із здивованою ноткою в голосі: насправді він не був до кінця впевнений. "Вона була цікавою...". Він кивнув. Це було правильне слово. Він повторив: "Цікаво".
  
  "До біса те, чи вона була цікавою", - сказав Сендберг, безжально практичний чоловік. "Була вона зацікавлена?"
  
  "У мені?" Мосс розсміялася. "Тільки для того, щоб плюнути мені в очі. Її звуть Лаура Секорд. Вона якимось чином пов'язана з оригіналом, який носив те ж ім'я сто років тому і грав Підлоги Ревірі проти США у війні 1812 року. Вона ненавидить американців. Вона говорила мені, куди йти, я не знаю, скільки разів. Крім того, - додав він похмуро, - у неї є чоловік.
  
  "О, хуліган". Фред Сендберг беззвучно, сардонически поплескав у долоні. "Ти впевнений, що знаєш, як їх вибирати, чи не так?"
  
  "Звичайно, хочу", - сказав Мосс. "В останній раз я бачив її відразу після того, як "Кенакс" здалися. Я поїхав з Оранджвилля, де був наш останній аеродром, назад в маленьке містечко під назвою Артур, де він колись був. Вона там вела господарство. Вона не знала, чи живий її чоловік мертвий. Вона давно нічого про нього не чула - він служив в канадській армії. Але для нього все буде готове, якщо він з'явиться в майбутньому."
  
  "Отже, якщо вона підтримувала домашнє вогнище заради нього, що вона вам сказала?" Запитав Сендберг.
  
  Особа Мосс спалахнуло при спогаді. "Вона сказала мені, що більше ніколи не хоче мене бачити. Вона сказала мені, що хотіла б, щоб "Кенакс" збили мене. Вона сказала мені, що хотіла б, щоб її чоловік випустив кулю, яка збила мене. Вона сказала мені, що сподівається, що поїзд, на якому я повертався в США, зійшов з рейок і розбився вщент. Після цього вона розлютилася".
  
  Фред Сендберг втупився на неї, потім почав реготати. "І ти називаєш цю дівчину цікавою? Господи Ісусе, Джонні, хлопчик мій, ти можеш поїхати в Нью-Мексико і одружитися на гримучої змії, і зробити це дешевше. Ти теж будеш жити щасливіше ".
  
  "Може бути", - сказав Мосс. "Навіть можливо". Його посмішка звела тільки один куточок рота, роблячи його швидше гримасою, ніж посмішкою. "Але я не можу викинути її з голови".
  
  Сендберг просто захопився своєю темою: "Або ви могли б почати пити абсент, щоб забутися, або курити сигарети з домішкою опіуму або гашишу. Тоді, якщо б вона коли-небудь побачила тебе знову, вона змилосердилася над тобою, бо ти був таким блідим, виснаженим і декадентски виглядає, і пригорнула б тебе до своїх грудей. Він нахилився вперед і зробив вигляд, що притискає Мох до грудей.
  
  "Забавно", - сказав Мосс, ухиляючись від відповіді. "Забавно, як милиця". У наші дні, коли так багато ветеранів спираються на один чи два милиці, кліше знайшло нове життя.
  
  "Добре, добре", - сказав Сендберг. "Але що ти збираєшся робити, Мун, з цією жінкою все життя? Коли у тебе будуть онуки, ти зможеш говорити про неї так, як кажуть рибалки: про ту, яка втекла. Знаєш, тобі, напевно, краще. Тобі майже напевно буде краще ".
  
  "Так, я знаю", - сказав Мосс. "Я кажу собі те ж саме з тих пір, як повернувся в Штати. Проблема в тому, що я не можу змусити себе повірити в це".
  
  "Тоді що ти збираєшся робити? Повернутися туди, де, за твоїми словами, вона жила в Канаді?" Сендберг похитав головою. "Звучить так, ніби потрібно пройти через купу неприємностей, щоб якась дівчина двічі послала тебе до біса". Він подивився на офіціантку, зухвалу брюнетку. "Вона, ймовірно, прямо тут пошле тебе до біса. А якщо ні, то що є у цієї дівчини з "Кенакс", чого їй не вистачає? Вони всі однакові, коли гасне лампа ".
  
  "Я ніколи так не думав", - сказав Мосс. Він теж ніколи не думав про повернення до Артур, Онтаріо, знову, не всерйоз. Замисленим тоном він продовжив: "Можливо, мені слід. Я б все одно викинув її з голови.
  
  "Ось це настрій". Сендберг вітально підняв кухоль з кавою. "До біса курси. До біса іспити. Якщо ти тільки ще раз побачиш цю жінку, яка ненавидить тебе до глибини душі, ти помреш щасливим. Я очікую, що вони знімуть про це зворушливий фільм, і кожен органіст в країні зможе вичавити з мінорних акордів все, чого вони варті ".
  
  "О, заткнися", - сказав Мосс. Але чим більше його друг висміював цю ідею, тим більше вона йому подобалася. Якби йому захотілося поїхати в Онтаріо, він міг би це зробити, за умови, що окупаційна влада не доставлять йому ніяких турбот. Якщо б він не походив з багатої родини, він би взагалі не вивчав юриспруденцію в Північно-Західному університеті. Поїхати на семестр було б нескладно.
  
  Йому було цікаво, що сказали б його батьки. Йому в голову прийшли варіації на тему "Ти не в своєму розумі". Може бути, йому було б розумніше просто сказати їм, що він збирається відвідати когось, з ким познайомився під час війни, не вдаючись у подробиці. Вони могли подумати, що він мав на увазі армійського приятеля. Йому довелося б набагато менше пояснювати потім, якби він повернувся додому з невдачею.
  
  Він не був дурнем. Я не дурень, за винятком цього, подумав він. Яким би безглуздим він ні був, коли думав про Лаурі Секорд, він розумів, що шанси були не на його користь. Шанси не завжди були на його користь, коли він грав у покер. Звичайно, він зазвичай програвав гроші, коли грав в покер, що означало, що він грав у нього не дуже часто.
  
  "Пішли", - сказав Сендберг, глянувши на свої кишенькові годинники. "У нас попереду лекція Брикера про захист у суді і тактиці перехресного допиту, і його варто послухати. Крім того, вже багато років він не програв жодної справи, і якщо це не доведе, що він знає, про що говорить, то я не знаю, що це доведе.
  
  Мосс поклав на стіл четвертак, щоб покрити дві чашки кави. Офіціантка принесла здачу в п'ятнадцять центів; він залишив їй пятицентовые чайові. Прямуючи до дверей, він сказав: "Я радий, що ми не в Клемсоне чи одному з інших університетів Конфедерації. Якщо б це було так, ми б платили за кавою п'ять доларів, а не п'ять центів ".
  
  "Так, але ми були б десь близько до мільйонерам - у всякому разі, в доларах Конфедерації", - сказав Фред Сендберг. Він похитав головою. "До війни їх долар був на одному рівні з нашим. Один Бог знає, коли це буде знову".
  
  "Вони віддають нам свої гроші і дозволяють друкованим верстатів працювати на себе", - сказав Мосс. "Ти дозволяєш цього тривати якийсь час, і досить скоро ти несеш пятифунтовые купюри в продуктовий магазин і міняєш їх на п'ять фунтів квасолі".
  
  "Або це, або рахунки починають переповнюватися з-за всіх цих додаткових нулів, які їм доводиться проставляти на кожному", - погодився Сендберг. Він знову подивився на годинник. "Давай. Поколиши ногою. Ми запізнюємося " .
  
  Завдяки вдалому збігу обставин вони дісталися до Свіфт-холу вчасно. Моссу сподобався кампус з його будівлями, розкиданими серед смарагдово-зелених галявин, і більш глибокими тонами дерев. Озеро Мічиган за ним можна було прийняти за море.
  
  Як сказав Фред Сендберг, професор Брікер був вражаючим лектором. Він був не тільки дивовижно красивим чоловіком з широкими плечима і густою шевелюрою чорних волосся, але і володів глибоким музичним голосом і поставою, якій міг би позаздрити актор. Мосс розумів, що присяжні повірять всього, що він скаже; не дивно, що він роками був скалкою під сідлом місцевих окружних прокурорів.
  
  І все ж, яким би прекрасним лектором був Брікер, Джонатану Моссу було важко звертати на нього увагу сьогодні. Його думки продовжували блукати по Канаді, задаючись питанням, що робить Лаура Секорд, що вона скаже, коли знову побачить його.
  
  Він дізнається. Без сумніву, це було нерозумно. Він розумів це. Але він був упевнений - майже впевнений - що зробить це в будь-якому випадку.
  
  Брокер Енн Коллетон виглядав дуже нещасною людиною, яким і був. "Було дуже мило з вашого боку приїхати в Колумбію, коли я попросив", - сказав він. "Я дійсно ціную це, повірте мені. Я хотів сказати вам особисто, що з першого серпня я більше не зможу представляти ваші інтереси".
  
  "Мені шкода це чути, містер Уїтсон", - сказала Енн не зовсім щиро. "Ви йдіть зі своєї професії?" Уїтсон був немолодий, але і не настільки старий.
  
  "Так, і не добровільно", - відповів він з гіркотою в голосі. "З цієї дати я оголошую про банкрутство, щоб захистити себе від моїх кредиторів. Я дуже сумніваюся, що вам або кому-небудь ще знадобився б збанкрутілий брокер.
  
  - Мені дуже шкода чути про ваше нещастя. Але Анна не змогла втриматися і зробила свій власний знімок: "Ви могли б домогтися більшого успіху, якщо б вклали кошти в ті напрями, які вибрала я, - ті напрямки, про яких ви сказали кілька недобрих слів, коли я уявляла їх вам".
  
  "Давай, втирай це суть", - пробурмотів Уїтсон. Енн не відчувала до нього такої неприязні, щоб продовжувати зловтішатися, тому вона вдала, що не чує. Він продовжив: "Я повинен визнати, що ваші ідеї виявилися більш здоровими, ніж мої. Як я вже сказав, я банкрут, у мене нічого не варті акції. Ваше фінансове становище вже не таке, як було до війни...
  
  "Чий це, в Конфедеративних Штатах?" Різко запитала Енн.
  
  "Не багато, я вам це скажу", - сказав брокер. "Але ви просто біднішими, ніж були. У CSA, і особливо тут, в Південній Кароліні, це вражаюче досягнення. Більшість власників плантацій давно розорилися. Ти все ще у боротьбі"
  
  "А хто ще бере участь?" Запитала Енн, зацікавлена змаганням.
  
  "Імпортери", - відповів Уїтсон. "Люди зі сталі. Нафтовики в Техасі та Луїзіані - вони процвітають, тому що Секвойя зникла. Хтось із сонорских мідних королів: ті, до чиїх рудників янкі не дісталися. Але кожен, хто вирощує що-небудь з допомогою негритянського праці - бавовна, тютюн, рис, цукрову тростину, індиго, - стикається з проблемами, як бродячий собака з блохами ".
  
  "Я більше не можу їм довіряти", - сказала Енн. "Це вже ніколи не буде як раніше. Ось чому у мене на шиї Болота, як млинове жорно. Кому б зараз знадобилося це місце? Що б хто-небудь з ним зробив, якщо б купив?"
  
  "Не маю ні найменшого уявлення, - сказав Уїтсон, - але я також не знаю, що це доводить". Його губи стиснулися в бліду тонку лінію. "Ідеї, які приходили мені в голову, не були хорошими".
  
  "Вся країна переживає важкі часи", - сказала Енн з великим співчуттям, ніж вона очікувала показати. "Нікому не вдається досягти успіху. Нам треба повернути собі трохи мужності, але я не знаю як ".
  
  "Ця інфляція виїдає нас з дому", - сказав брокер. "Незабаром стануть мільйонерами і всі опиняться на мілині".
  
  / говорила тобі так, що тремтіла на межі зриву, але Енн притримала мову. Вона так і сказала Уитсону, а він не послухав, і тепер розплачувався за це. Оскільки вона конвертувала свої активи у валюту, яка все ще щось значила в перерахунку на золото, справи у неї йшли непогано. Коли, нарешті, настане підйом, вона знову стане багатою - якщо зможе почекати досить довго.
  
  - Якщо хочете, міс Коллетон, - сказав Уїтсон, - я можу порекомендувати вам нового брокера. Я знаю кількох дуже здібних людей, які...
  
  Енн піднялася на ноги. - Ні, дякую. Сподіваюся, ви вибачте мене за ці слова, але ваша рекомендація не здається мені ідеальним підтвердженням чоловічих якостей.
  
  Уїтсон закусив губу. - Я це заслужив.
  
  "Може бути, в майбутньому вам пощастить більше. Я сподіваюся, що пощастить", - сказала Енн, сказавши більше правди, ніж ні - вона не мала нічого особистого проти невдалого брокера. "Я бачу, у вас тут всі мої документи. Будь ласка, віддайте їх мені зараз".
  
  "Дуже добре". Уїтсон зітхнув, протягуючи їх їй. "Я повинен був прислухатися до твого ради по інвестиціях, а не навпаки. З моменту закінчення війни світ перевернувся з ніг на голову".
  
  "З самого початку війни", - сказала Енн. "Але ти правий. Конфедеративні Штати були на вершині, а тепер ми внизу. Деяким людям теж сподобається залишатися на дні. Деякі спробують зрозуміти, як знову піднятися на вершину. Що ви будете робити, містер Уїтсон?"
  
  Вона не стала чекати відповіді, а згребла папери в саквояж і вийшла з брокерської контори. Коли вона повернулася, щоб закрити двері, то побачила, що він дивиться їй услід. Вона тихесенько зітхнула. Уїтсон збирався стати одним з тих, хто довгий час залишався на дні.
  
  Його офіс знаходився всього в декількох кварталах від Капітолію. Енн подумала про те, щоб піти побачитися з губернатором, але знову зітхнула. У неї теж не було того впливу, яким вона користувалася до війни. Мало того, що постраждала її доля, вона звернулася за дуже багатьма послугами, борючись з чорно-червоними, які ховалися в болотах у Конгари ще довго після того, як їх повстання було придушене в інших місцях. Їй довелося майже спокушати губернатора, щоб той добув кулемет для ополчення.
  
  - Будь ти проклятий, Кассіус, - пробурмотіла вона. Колишній головний мисливець в Болотах виявився набагато більш впертим і винахідливим противником, ніж вона уявляла собі будь-якого негра. Вона знову і знову недооцінювала чорношкірих в "Маршлендс", недооцінювала їх і дозволила їм обдурити себе.
  
  "Це більше не повториться", - пробурмотіла вона, кидаючи саквояж на заднє сидіння свого пошарпаного "Форда". До повстання негрів вона водила потужний "Воксхолл". Коли спалахнуло повстання, вона повела його з Чарльстона у бік Боліт. На південь від фронту - негри так званої Соціалістичної Республіки Конго змогли деякий час утримувати регулярний фронт - офіцер ополчення конфіскував Vauxhall для використання проти чорних повстанців. Вона більше ніколи його не бачила. Вона подумала, скільки кульових отворів у ці дні залишили шрами на прекрасною обшивки кузова.
  
  Завівши двигун "Форда" на повну потужність, вона сіла в машину і поїхала на південь по шосе Роберта Е., з якого, зрештою, повинна була повернути ліворуч, щоб дістатися до Сент-Метьюза. Вона була приблизно в тридцяти милях від будинку: трохи більше години, якщо у неї не було проколу або нервового зриву. Якщо б це сталося, час могло подвоїтися або збільшитися в набагато більшому ступені.
  
  Що вразило її, коли вона тряслася в розваленому автомобілі, так це те, наскільки тихою і порожній здавалася сільська місцевість. Бавовна і тютюн повинні були дозрівати на полях, і чорношкірі робітники повинні були доглядати за обома культурами. Подекуди вони були. Але так багато полів представляли собою суцільне переплетення бур'янів, ліан і чагарників, і ніхто навіть не намагався зібрати на них урожай.
  
  Все було не так, як раніше. Так, як було, більше ніколи не буде. Сльози защипали їй очі, так що їй довелося зменшити швидкість, поки вони не расчистились - в будь-якому випадку, "Форд" не міг їхати дуже швидко. Бавовняні поля в Маршлендс виглядали саме так в ці дні.
  
  Коллетоны процвітали на плантації з кінця вісімнадцятого століття. Тим не менш, у неї виникло ще більша спокуса скоротити свої збитки, перестати платити непомірні податки і дозволити штату Південна Кароліна зняти це з неї. Наскільки вона могла судити, штат Південна Кароліна був тільки радий цьому.
  
  Подветренное шосе перетинало Конгари по сталевому підвісному мосту. Червоні повстанці пошкодили міст, але не змогли зруйнувати його. Задовго до того, як вона підійшла до річки і болотах по обидві сторони від неї, Енн дістала з саквояжа револьвер і поклав його на сидіння, де вона могла б схопити його в поспіху. Як сила, що підняла повстання проти уряду Південної Кароліни і CSA, Соціалістична Республіка Конго була мертва. Однак ще не всіх негрів вигнали з боліт. Деякі все ще заробляли на життя свого роду бандитизмом.
  
  Якщо там і причаїлися бандити, то вони ніяк не подали виду. Вона помітила пару пиканини, ловили рибу, і пройшла повз старого чорношкірого чоловіка, що веде за собою худого мула з горбатою спиною, тащившего якусь величезну ношу, прив'язану до його спини. Вона подумала про те, щоб зупинитися і попросити старого показати їй, що несе мул. Скільки гвинтівок і пістолетів пройшло через CSA у таких зв'язках до повстання 1915 року? Напевно занадто багато.
  
  Зрештою, вона поїхала далі. Потім їй стало не по собі, але одна людина могла зробити не так вже й багато. Якщо старий перевозив зброю чи вибухівку, що вона повинна була з ним робити? Заарештувати його? Водіння з однією рукою на кермі, а інший на пістолеті їй не подобалося. Застрелити його на місці? Це справді дуже їй сподобалося, але все виявилося не так просто, як було до війни. Їй, безумовно, довелося б звернутися з цього приводу до суду, у чому взагалі не можна було бути впевненим до 1914 року. Число ветеранів-негрів, внесених у списки для голосування в Південній Кароліні, залишалося крихітним. Проте повстання у час війни показав, наскільки небезпечним може бути ігнорування думки негрів.
  
  Увійшовши в Сент-Метьюз, вона посміхнулася. Кілька жінок на вулиці в штанах. Вона сама придумала цю моду, попросивши кравця Аарона Розенблюма зшити їй кілька пар, щоб вона могла вирушити на болота битися з червоними в одязі більш зручною, ніж спідниця до щиколоток. Ці жінки носили штани не тому, що збиралися полювати на червоних. Вони носили їх тому, що так робила одна з найвідоміших жінок округу Калхун.
  
  Тому Коллетон усміхнувся, коли вона помітила це. "Насправді, я й сам це помітив", - сказав він. "Спостерігати за гарненькою дівчиною - це абсолютно нове задоволення".
  
  "Правда?" Енн не була впевнена, злитися їй або бавитися. Зрештою, у неї вийшло і те, і інше. "Знаєш, я купила їх не тому".
  
  "Я ніколи цього не говорив", - відповів її брат. "Але це не робить те, що я сказав, менш правдивим". Поки Енн переварювала це і, нарешті, кивнула, Тому продовжив: "У нас залишилися які-небудь гроші?"
  
  "Враховуючи всі обставини, у нас все добре - настільки добре, наскільки це взагалі можливо". З деякою часткою зловтіхи вона додала: "У нас справи йдуть набагато краще, ніж у розумного містера Уитсона", - і пояснила, як він збанкрутував.
  
  "Значить, брокер розорився, чи не так?" Сказав Том.
  
  Енн скорчила йому гримасу. Потім вона почала сміятися. "Це те, що ти сказав би ще до війни. В наші дні ти зазвичай більш серйозний".
  
  "Я можу сміятися, коли хтось інший падає обличчям у бруд", - сказав їй Те. "Найважче сміятися, коли я сам там, внизу. Найважче сміятися, коли там вся країна. Я все ще не знаю, як ми збираємося знову встати на ноги, Сестричка.
  
  "Я теж, не зараз, коли "кляті янкі" стоять над нами з палицею", - сказала Енн. "Рано чи пізно, однак, вони послаблять хватку. У них є свої проблеми, пов'язані з усіма їх страйками і спробами стримати канадців, а соціалісти кричать на все горло. Коли вони стануть занадто зайняті будинку, ось тоді ми знайдемо кого-небудь, хто допоможе нам знову почати рухатися. Вона зітхнула. "Хоча я б хотіла, щоб це сталося швидше".
  IV
  
  Навіть через місяці після того, як Сем Карстен перехворів іспанським грипом, він знав, що він не зовсім та людина, яким був раніше. Хвороба зробила все можливе, щоб звести її в могилу. Загинуло близько дюжини моряків на борту американського есмінця "Ремембранс". Багато хто інші, як і він, залишалися слабше і повільнішими, ніж були до хвороби.
  
  Однак він все ще міг виконувати свою роботу і сотні інших справ, які доводилося виконувати будь-якому моряку, коли він не був на своєму бойовому посту. І поки Спогад працювало з літаками, які вона носила, дізнаючись, що вони можуть, а чого ні, він іноді знаходив час дивуватися.
  
  Це був один з таких випадків. Він стояв біля надбудови, поки "Ремембранс" борознив простори Північної Атлантики, спостерігаючи, як до корми наближається двопалубний лайнер "Райт". Матрос з допомогою семафорний лопатей направив літак до палубі. Пілот повинен був приділяти більше уваги режисерові, ніж своїм власним інстинктам і спонукань; якби він цього не зробив, то закінчив би тим, що випив.
  
  - Давай, - пробурмотів Сем. Він вже деякий час спостерігав за посадками. Все одно вони змушували його потіти. Якщо він не міг приймати їх як належне, то якими вони були для літунів? Пілоти були самими безтурботними людьми на землі, але кожен, хто був безтурботний під час однієї з таких посадок, в кінцевому підсумку був би мертвий. "Давай".
  
  Злетів аероплан. Повалив дим, коли його колеса вдарилися об палубу "ремембранса". Гак в нижній частині фюзеляжу машини Райта не зачепив перший сталевий трос, натягнутий поперек палуби, щоб зупинити її просування, але зачепився за другий. Двоповерховий лайнер смикнувся і зупинився.
  
  "Господи". Карстен повернувся до Джорджу Мерлейну, який спостерігав за приземленням в декількох футах від нього. "Кожен раз, коли вони це роблять, я думаю, що літак промахнеться повз палуби - або це, або він розірветься навпіл, коли гак зачепить його".
  
  Його сусід по ліжку кивнув. "Я розумію, що ти маєш на увазі. Це виглядає неможливим, хоча ми спостерігаємо за ними вже кілька місяців".
  
  Коли пропелер "Райта" перетворився з розмитої плями в повну зупинку, пілот вибрався з літака. Підбігли матроси зі швабрами і відрами і почали драїти палубу. Оскільки нафту і бензин постійно проливалися, чистка була більш серйозною справою, ніж на більшості суден.
  
  Сем сказав: "Чого я дійсно боюся, так це того, що один з них зайде низько і вріжеться прямо в корму. Слава Богу, поки що цього не сталося".
  
  "Так, це нікому не принесло б користі", - погодився Мерлейн. "Теж може статися, особливо якщо хтось прилітає зі своїм літаком, рознесеним під три чорти і улетевшим - або якщо він просто робить помилку".
  
  "На що я сподіваюся, так це на те, що ми ніколи не потрапимо в зону досяжності великих знарядь лінкора", - сказав Карстен. "Потрапити під удар досить погано в будь-якому випадку - я робив це, - але потрапити під удар тут, з усім тим бензином, який у нас є, Ми полетіли б прямо на Місяць або, може бути, в п'яти милях від неї ".
  
  "У будь-якому випадку, все закінчилося б в поспіху", - сказав його сусід по ліжку. Перш ніж Сем встиг сказати, що його це не тішить, Джордж Мерлейн продовжив: "Але це одна з причин, по якій у нас є всі ці літаки: в першу чергу, щоб "бойові фургони" не потрапляли в зону обстрілу".
  
  Карстен пройшовся тупотом на польотної палубі, яка була дерев'яною, покладеної поверх сталі. "Ми не можемо бути єдиним флотом, що працюють над авіаносцями".
  
  "Я чув, що японці такі", - сказав Мерлейн. "Не впевнений в цьому, напевно, але я чув це. Мене б це не здивувало".
  
  "Мене б це теж анітрохи не здивувало", - сказав Сем. "Я брав участь у битві трьох флотів, на захід від Сандвічевих островів. Ці маленькі жовті виродки крутіше, ніж хто-небудь коли-небудь думав про них ".
  
  Мерлейн виглядала кислою. "І вони теж просто пішли з війни вільними і неушкодженими. Платять Ребс, платять Англія і Франція, Росія котиться під три чорти, але Японія сказала: "Ну, добре, якщо більше ніхто з нашої сторони не встоїть, нам теж кінець", і ми нічого не могли зробити, окрім як сказати: "Добре, Чарлі, коли-небудь побачимося знову ".
  
  "Ми теж", - сказав Карстен. "Я був зовсім дитиною, коли Філіппіни відібрали у Іспанії відразу на рубежі століть. І тепер ми відібрали Сандвічеві острови в Англії - я був там з-за цього, на борту "Дакоти". Отже, вони дивляться в наш бік, а ми дивимося в їхній бік, і ніхто більше не стоїть між нами ".
  
  "Це була б бійка, все в порядку. Весь цей океан, літаки, носящиеся навколо, ми бомбимо їх і намагаємося перешкодити їм бомбити нас."У Мерлейна був відсутній погляд.
  
  Як і Сем. "Чорт візьми, якщо в обох сторін будуть авіаносці, ви зможете вести бій, навіть не бачачи кораблів супротивника".
  
  "Це було б досить дивно, - сказав Мерлейн, - але я думаю, що це могло б статися".
  
  "Звичайно, могло б", - сказав Сем. "І ви хотіли б потопити авіаносці іншого ублюдка так швидко, як тільки могли, тому що, якщо б у нього не залишилося жодного літака, він не зміг би перешкодити вашим линкорам робити все, що вони захочуть". Він знову тупнув ногою по льотної палубі. "І якщо авіаносець - це корабель, який ви повинні потопити першим, це робить "Ремембранс" найважливішим кораблем у всьому Військово-морському флоті прямо зараз".
  
  На мить він відчув себе майже пророком у розпал бачення майбутнього. Він також був задоволений собою за те, що у нього вистачило здорового глузду зрозуміти, що скоро з'являться літаки, і вдячний командер Грейді за те, що нагадала йому про це, хоч би якою потворною вона не була.
  
  Потім сталося ще щось. Він поспішив геть. "Де вогонь?" Джордж Moerlein, названий на його честь. Він не відповів, але поспішив вниз, в люк, щоб спуститися вниз.
  
  Він припустив, що Грейді перевіряє того чи іншого спонсона, і, звичайно ж, знайшов його в третьому, в який засунув голову. Офіцер перевіряв гвинт піднесення на знарядді і стиха розмовляв про це з помічником навідника, який командував екіпажем в той момент. Сем стояв по стійці смирно і чекав, коли його помітять.
  
  Зрештою, командер Грейді сказав: "Вам варто переконатися в тому, що там є нитки, Рейнольдс. Добре, що навряд чи ми підемо в бій найближчим часом". Він повернувся до Сема. - Що я можу для тебе зробити, Карстен?
  
  - Я тут подумав, сер, - почав Сем.
  
  Посмішка з'явилася на кролячому особі Грейді. "Я далекий від того, щоб перешкоджати такій звичці. І про що ти думав?"
  
  "Ми відібрали у конфедератів лінкори, сер, і ми відібрали у них підводні апарати", - сказав Карстен. "Що йдеться в угодах, які ми уклали з ними, про перевізників літаків?"
  
  "Наскільки я знаю, вони нічого не кажуть", - сказав командер Грейді.
  
  - А хіба не повинні, сер? - З деякою тривогою запитав Сем. - Що, якщо ребе побудують цілий пліт з цих кораблів і...
  
  Грейді підняв руку. "Я розумію, про що ти говориш. Якщо Спогад про неї виявиться таким важливим, як ми думаємо, тоді ти будеш прав. Але якщо вона цього не зробить... - Він знизав плечима. - У Філадельфії багато людей, які думають, що ми спускаємо гроші в щурячу нору.
  
  "Вони божевільні", - вигукнув Сем.
  
  "Я теж так думаю, але як ти збираєшся це довести?" Запитав Грейді. "Нам потрібно щось зробити, щоб довести, чого ми варті. У будь-якому випадку, я вважаю, що відповідь на ваше питання негативна, як я вже сказав: якщо Конфедеративні Штати хочуть будувати авіаносці, їм це не заборонено. Коли були укладені угоди, ніхто не сприймав цей клас кораблів всерйоз ".
  
  "Це дуже погано", - сказав Карстен.
  
  "Я теж так думаю", - повторив Грейді. "Хоча я нічого не можу з цим вдіяти. Ти теж нічого не можеш з цим зробити".
  
  Карстен подивився на південний захід, у бік Конфедерації. "Цікаво, скільки пройде часу, перш ніж у повстанців з'явиться один з цих немовлят". Потім він подивився на схід. "Цікаво, скільки часу пройде, перш ніж Англія і Франція зроблять те ж саме".
  
  "Ребсам буде потрібно якийсь час, і лягушатникам, я думаю, теж", - сказав командер Грейді. "Ми сидимо на CSA, а кайзер Білл сидить на Франції. Англія... Не знаю, як щодо Англії. У них не було війни, принесеної додому, не так, як у конфедератів і французів. Так, вони зголодніли, і Королівський військово-морський флот зрештою перестав пручатися з-за своєї ваги, але їх не побили - ви розумієте, що я маю на увазі?"
  
  "Так, сер", - сказав Сем.
  
  Грейді продовжував, ніби він нічого не говорив: "І від Австралії до Індії та Африки вони як і раніше ведуть себе як божевільні. Якщо вони вирішать, що хочуть поквитатися, і знайдуть друзів ..." Його сміх був яким завгодно, тільки не веселим. "Схоже на те, як ми виграли цю останню війну, не так, Карстен? Ми вирішили, що поквитаемся, і запобігали перед Німецькою імперією. Я молю Бога, щоб у них це не спрацювало ні через десять років, ні через двадцять, ні через тридцять ".
  
  "Так, сер", - знову сказав Сем. "Я думаю, ми просто повинні зробити все можливе, щоб випередити їх, от і все". Він зітхнув. "Цікаво, коли все це закінчиться, і чи закінчиться взагалі коли-небудь".
  
  "Я бачу, що це закінчиться тільки в тому випадку, якщо ми коли-небудь придумаємо, як стерти з лиця землі цілу країну", - сказав Грейді. Він ляснув Сема по спині. "Я не думаю, що це станеться найближчим часом, якщо взагалі відбудеться. У нас з тобою буде робота стільки, скільки ми захочемо".
  
  "Це було б добре, сер", - спокійно сказав Карстен. "Це головна причина, по якій я хотів перейти в "Спогад". Як тільки вони розбомбили нас біля берегів Аргентини, я зрозумів, що літаки залишаться важливими ще дуже, дуже довго ".
  
  "Ти кмітливий хлопець, Карстен", - сказав Грейді. "Я був радий бачити, що ти отримав підвищення в кінці 16-го. Ти занадто розумний, щоб залишатися здатним моряком так довго. Якщо б ти був таким же впертим, як зараз, ти б вже був офіцером.
  
  - Офіцер? Я? Карстен почав сміятися, але командер Грейді був не першою людиною, який сказав йому, що він думає як офіцер. Він знизав плечима. "Мені все подобається таким, як воно є, і досить добре. У мене достатньо проблем з тим, щоб говорити самому собі, що робити, не кажучи вже про те, щоб віддавати накази іншим людям ".
  
  Грейді усміхнувся. "Бути офіцером - це щось більше, ніж віддавати накази, хоча я не думаю, що це виглядає так для рядових на приймаючій стороні. Я думаю, у тебе є все, що потрібно, якщо ти хочеш застосувати себе ".
  
  "Насправді, сер?" Запитав Сем, і командер Грейді кивнув. Сем ніколи не прагнув ні до чого більшого, ніж старший старшина, навіть у найсміливіших мріях. Тепер він прагнув. Він знав кількох "мустангів", офіцерів, які піднялися по службовій драбині. Зробити це було неможливо, але й нелегко теж. Наскільки сильно він цього хотів? Хотів він цього взагалі? "Я повинен подумати про це".
  
  Джейк Физерстон втер брилліантин у волосся, потім розчесав проділ, який, можливо, був розкреслений лінійкою. Він подивився на себе в маленьке дзеркало над раковиною у своїй кімнаті. Він не був гарний, але і не думав, що коли-небудь стане красивим. Він би підійшов.
  
  Він одягнув чисту сорочку і пару штанів, які були відпрасовані у не такому вже й далекому минулому. Знову ж таки, він не виглядав так, ніби збирався виступати перед Конгресом Конфедерації, але він і не хотів виступати перед Конгресом Конфедерації, хіба що для того, щоб сказати всім тамтешнім жирним котам, куди їм йти. Він посміхнувся. Він теж збирався сказати кільком товстосумам, куди сьогодні піти, але вони виявилися не такими товстими, якими хотіли бути, і не такими товстими, якими себе вважали.
  
  Він надів матерчату робочу кашкет, причепив пістолет до пояса і вийшов з кімнати. Менше людей обтяжували себе носінням зброї на вулицях Річмонда, ніж це було в перші відчайдушні тижні після закінчення Великої війни, але він був далеко не єдиною людиною, який носить пістолетом або Тредегаром. Ніхто не міг бути впевнений, що станеться далі, і дуже багато людей не хотіли з'ясовувати це на власному гіркому досвіді.
  
  Физерстон поспішив по Сьомій вулиці в бік Джеймс-Рівер. Задня кімната в салуні, де збиралася Партія свободи, в ці дні була недостатньо великий, але орендованого залу через пару дверей від них все ще вистачало для їх потреб. Після зборів ветерани Вечірки відправлялися в салун, випивали і розмовляли про старі добрі часи, коли все завжди стояли пліч-о-пліч з усіма іншими.
  
  Іноді Джейк був частиною цих зборищ, іноді ні. Після сьогоднішнього вечора він або буде, або взагалі не буде мати жодного відношення до Вечірці. Він не бачив середини - але, з іншого боку, він ніколи не був людиною, який шукав середину в усьому, що він робив.
  
  На тротуарі перед залом зборів зібралася невелика юрба: мужчини в кепках і солом'яних капелюхах товпилися в дверях, штовхаючись, щоб увійти. Вони розступилися, як Червоне море, пропускаючи Джейка. "Сьогодні ввечері скажи правду, Физерстон!" - крикнув хтось. "Розкажи всім всю правду".
  
  "Не турбуйся про це", - відповів Джейк. "Я не вмію робити нічого іншого. Почекай і побачиш".
  
  Кілька людей заплескали в долоні. Але хто-то сказав: "Ти не хочеш бути головою партії. Ти хочеш бути королем, ось чого ти хочеш".
  
  Різко повернувшись до чоловіка, Джейк гаркнув: "Це чортова брехня, Білл Терли, і ти з біса добре це знаєш. Чого я хочу, так це щоб Партія свободи кудись пішла. Якщо все піде по-моєму, чудово. Якщо ні, все піде так, як піде, і я піду куди-небудь ще. Без образ ".
  
  Неважливо, що він сказав хвилину тому, це була нахабна брехня. Саме образи зробили Джейка Физерстона тим, ким він був. Якщо Партія Свободи відкине його сьогодні ввечері, він ніколи не забуде і не пробачить. Він ніколи не забував і не прощав жодних образ. І ця відмова, якщо б він пішов, було б набагато гірше, ніж проста образа.
  
  Всередині люди, гули й показували на нього пальцями, коли він йшов по проходу до довгого столу на піднесеній сцені в передній частині залу. Ентоні Комод вже сидів там разом з кількома іншими партійними чиновниками: Ерні Лондоном, скарбником, який був майже настільки широкий, що йому були потрібні два стільці; Фердинандом Кенігом, секретарем, вміла розбивати голови, незважаючи на своє модне ім'я; і Бертом Макуильямсом, заступником голови, людиною, який міг бути непомітним практично в будь-якій компанії.
  
  Комод, Лондон і Мак-Вільямс були одягнені у ділові костюми різного віку і ступеня блиску. Кеніг, як і Джейк, був у сорочці з короткими рукавами. Коли Джейк сів за стіл, він оглянув аудиторію. Публіка була в сорочках з короткими рукавами; він побачив лише жменьку піджаків, краваток та жилетів. Він посміхнувся, але тільки самому собі. Костюмер і його приятелі, без сумніву, подумали, що виглядають вражаюче. Однак натовп зовні вирішила б, що це набиті сорочки.
  
  "І вони такі", - пробурмотів Джейк собі під ніс. "Чорт би мене побрал, але вони такі".
  
  Ентоні Комод стукнув молотком по столу. "На цьому зібранні Партії свободи оголошується перерва", - сказав він і повернувся до Фердинанду Кенигу. "Секретар ознайомитися з протоколом засідання минулого тижня і введе нас в курс останніх подій з кореспонденцією".
  
  "Дякую вам, пане голово", - сказав Кеніг рокітливий баритоном. Джейк Физерстон слухав неуважно, поки він монотонно викладав протокол, який був затверджений без поправок. "Що стосується листування, ми отримали досить багато листів з Північної і Південної Кароліни, а також з Джорджії про вступ у Партію і формуванні місцевих відділень, і це в результаті виступу містера Физерстона. Ми також отримали запити з Міссісіпі і Алабами і навіть один з Техасу, засновані на газетних статтях про турне з виступами ". Він показав товсту пачку конвертів.
  
  Комод кинув на нього кислий погляд. - Будьте люб'язні дотримуватися фактів, містер Кеніг. Прибережіть передовиці газет. Він кивнув Ерні Лондону. "Перш ніж ми перейдемо до нових справах, скарбник доповість про фінанси Вечірки".
  
  "Спасибі, містер голова". Голос Лондона був напрочуд високим і тонким для такого масивного людини. "Що стосується грошей, то ми не в найгіршому становищі. Наш поточний баланс становить 8 541,27 долара, що на 791,22 долара більше, ніж минулого тижня. Мені більше сподобалося, якщо б це було в доларах до 1914 року: тоді у нас була б дуже приємна дрібниця. Але навіть зараз це краще, ніж впасти в око гострою палицею ".
  
  "Питання!" Різко сказав Джейк Физерстон. "Звідки взялися всі ці нові гроші?"
  
  Комод різко опустив молоток. - Зараз це не має значення. Єдине, що має значення, - це скільки у нас грошей. Він знову стукнув молотком. - А тепер, якщо більше нікому нічого сказати, займемося новою справою. Ми...
  
  "Пане голово, я думаю, Джейк в чомусь правий, - сказав Фердінанд Кеніг, особливо у зв'язку з новим бізнесом, який ви задумали".
  
  Бах! "Ні, сер", - сказав Комод, тепер вже сердито. "Я сказав, що це не має значення, і моє рішення залишається в силі, клянуся Ісусом".
  
  "Пане Голово, я ставлю це рішення на голосування з місця", - сказав Джейк. Він ненавидів парламентські процедури, але все одно почав їх вивчати, навіть якщо й думав, що це всього лише спосіб схитрувати з цифрами.
  
  - Другий, - сказав Кеніг.
  
  - Неважливо, - сказав Комод низьким, розлюченим голосом. Значить, він не був готовий до голосування в залі. Джейк теж не був упевнений, що готовий до голосування в залі. Коли з'явився один, він хотів, щоб це було для всіх кульок. Комод сказав: "Давай, Ерні. Розкажи їм те, що вони хочуть знати, щоб ми могли зайнятися справою".
  
  Лондон неохоче сказав: "Дещо надійшло від внесків, дещо- від пожертв людей, які чули виступ Физерстона".
  
  "Скільки надійшло з кожного?" Зажадав Джейк.
  
  Незважаючи на те, що Ерні Лондон був товстим, він виглядав так, наче хотів стати невидимим. "У мене немає з собою цифр, які показують розкол", - сказав він нарешті.
  
  "Ти з біса хороший скарбник", - усміхнувся Физерстон. "Добре, дозволь мені запитати тебе просте питання: я зібрав більше або менше половини тижневої виручки? Скажеш, що не пам'ятаєш, і я назву тебе брехуном в обличчя. Всі знають, що бухгалтери люблять грати з цифрами. Вони їх не забувають "
  
  - Це було більше половини, - з великою неохотою відповів Лондон.
  
  "Дякую, Ерні". Джейк променисто посміхнувся йому, потім кивнув Ентоні Дрессеру. "Продовжуй, Тоні. Поки що це твоє шоу". Він зробив невелике, але безпомилкове наголос на останніх двох словах.
  
  "Тоді гаразд". Комод оглянув кімнату, без сумніву, розраховуючи на підтримку. Физерстон робив те ж саме. Він не знав, чим це закінчиться. Він знав, чим би все закінчилося, якби в світі була хоч якась справедливість, але її вже деякий час не вистачало. Якщо б у світі була хоч якась справедливість, хіба CSA не виграла б війну? Можливо, такі ж думки проносилися в голові Ентоні Дрессера, коли він ще раз стукнув молотком і оголосив: "Нова справа".
  
  "Містер голова!" Голос Берта Макуильямса запам'ятався більше, ніж його обличчя, але не набагато. Коли Комод впізнав його, він продовжив: "Містер Голова, я пропоную усунути Джейка Физерстона від посади голови відділу пропаганди Партії свободи ".
  
  "Другий!" - тут же сказав Ерні Лондон. Джейк очікував, що Лондон внесе пропозицію, а Макуільямс підтримає його; в іншому він не був здивований.
  
  "Було вирішено зняти Джейка Физерстона з посади голови відділу пропаганди", - сказав Ентоні Комод. "Я припиню обговорення". Він кілька разів голосно постукав молотком. "І ми досягнемо порядку та тиші від учасників, якщо тільки вони не будуть допущені до виступу. Порядок!" Бах! Бах!
  
  Коли щось не занадто далеке від порядку було відновлено, Комод продовжив: "Я не заперечую, що Джейк зробив щось хороше для Вечірки - не зрозумійте мене неправильно. Але він також заподіяв нам багато шкоди, але не ту шкоду, яку легко виправити. Він узяв всі великі справи, за які ми виступаємо, і звів їх до того, щоб повісити генералів і ніггерів. Не те щоб їх не потрібно було повісити, майте на увазі, але є так багато інших речей, які теж потрібно зробити, щоб країна знову стала на ноги, і він ніколи не говорить ні про одну з них. Бачте, у людей складається неправильне уявлення про нас.
  
  Лондон і Макуільямс виступили з аналогічними промовами. На жорстких, незручних сидіннях, що заповнювали зал, члени Партії свободи мовчали, слухали, оцінювали.
  
  Физерстона охопила впевненість. Навіть тут, коли вони повинні були робити все, щоб знищити його, його опоненти ходили навколо так близько і намагалися розглянути питання з усіх боків. Він ніколи б не допустив такої помилки ".Містер Голова!" - вигукнув він. "Я можу говорити за себе, або ви просто збираєтеся повністю усунути мене?"
  
  - Продовжуй, Джейк, - обережно сказав Комод. Скажи своє слово. Потім ми голосуємо.
  
  "Вірно", - натягнуто сказав Физерстон. Він подивився на натовп. "Зараз саме час ловити рибу або зрізати наживку", - сказав він. "Причина, по якій я очолюю відділ пропаганди, полягає в тому, що я єдина людина, якого тут люди можуть слухати, не засинаючи". Це викликало у нього сміх. Ентоні Комод, сердито пирскаючи слиною, спробував відбитися молотком, але зазнав невдачі. "Я той, хто приносить гроші - Ерні сам так сказав. І я скажу вам чому - я намагаюся говорити просто. В цьому суть пропаганди. Я змушую людей хотіти підтримати нас. Я не кажу одне в понеділок, інше у вівторок і щось ще в середу. Як я вже сказав, у мене все просто.
  
  Він глибоко зітхнув. "Я струшую ситуацію. Я змушую людей на високих посадах попотіти. Це ще одна мета пропаганди, хлопці - показати людям, що твій шлях краще. Отже, ось що: ви можете продовжити зі мною і подивитися, як багато ми зможемо витрусити разом, або ви можете вигнати мене і витрачати свій час, б'ючи один одного по спині, тому що в пеклі буде холодно, перш ніж ви побачите нових учасників ". Він повернувся до Ентоні Дрессеру. Тоном презирливою впевненості він сказав: "Містер Голова, я задаю питання".
  
  Комод витріщився на нього, пелена раптово спала з його очей. - Ти не хочеш бути главою відділу пропаганди, - пробурмотів він, затинаючись. - Ти ... ти хочеш очолити Партію.
  
  Джейк посміхнувся, приховуючи власне занепокоєння там, де Комод дозволив йому проявитися. "Я ставлю питання", - повторив він.
  
  Облизнув губи, Комод сказав: "За те, щоб прибрати Джейка Физерстона?" Десь від чверті до третини чоловіків у залі підняли руки. Голосом, схожим на попіл, Комод сказав: "Проти?" Інші руки злетіли високо. Пролунав гучний крик тріумфу. "Пропозицію не прийнято", - видавив з себе Комод.
  
  "Пане голово!" Сказав Фердінанд Кьоніг, і Комод був досить необачний, щоб дізнатися секретаря партії. Кеніг продовжував: "Містер Голова, я пропоную вам піти у відставку, і ми призначимо Джейка Физерстона головою Партії свободи ".
  
  Піднявся ще один гучний крик. В ньому було дві дюжини вигуків: "Другий!" - А може, й більше. Физерстон і Кеніг посміхнулися один одному, коли Ентоні Комод головував на голосуванні за своє відсторонення від посади. В цей чудовий момент Джейку здалося, що світ перевернувся тільки тому, що його руки обертали вісь. Тепер у нього був шанс. Він не знав, що з цим робити, поки немає, але він був.
  
  Стівен Дуглас Мартін подивився на свого сина. "Я б хотів, щоб ти цього не робив", - сказав він з неспокоєм у голосі.
  
  "Я знаю", - відповів Честер Мартін. "Однак ти повинен зрозуміти - у тебе є місце. Судячи по тому, як ведуть себе боси в наші дні, у мене його ніколи не буде, поки я не заберу його собі ".
  
  Його батько вказав на опуклість пістолета у себе за поясом. - Цим ти нічого не доб'єшся.
  
  "Я не доб'юся цього іншим способом", - вперто сказав Мартін. "Я не прагну стріляти першим - я не настільки дурний, - але я не настільки дурний, щоб стояти без діла і дивитися, як моїх друзів на пікетах відстрілюють, як собак. Якщо не буде проблем, чудово. Але якщо ці головорізи почнуть в мене бити, я більше не збираюся тікати, як кролик."
  
  Його батько стурбовано похитав головою. "Ти знову слухаєш соціалістів. Якщо я більше ніколи не побачу червоного прапора, це буде дуже скоро".
  
  "Ти не розумієш, тату, - сказав Честер, роздратований невіглаством старшого покоління. "Якщо б не соціалісти, ніхто б не заробляв скільки-небудь пристойних грошей - все це було б у босів". Безперервна трудова боротьба з тих пір, як він повернувся додому з війни, підірвала його довічну віру в Демократичну партію.
  
  "В кінцевому результаті ти опинишся в чорному списку", - похмуро сказав його батько. "Тоді у тебе взагалі не буде ніякої роботи, незалежно від того, чим обернуться страйку".
  
  "Можливо, я не буду працювати з сталеливарними заводами", - сказав Честер, знизуючи плечима. "Тим не менш, так чи інакше, я впораюся. Є багато речей, які я можу зробити, якщо доведеться. Один з них або інший обов'язково спрацює. Я білий чоловік; я витримаю свою вагу ".
  
  "А-а-а". Стівен Дуглас Мартін видав звук відрази. "Ти береш участь у цьому заради слави. Я теж пам'ятаю червоні прапори, развевавшиеся в 90-е, і битви, і кров на вулицях. По-моєму, все це було дурницею ".
  
  - Слава? Честер Мартін гірко розсміявся. Він розстебнув ліву манжету і високо закатав рукав, щоб показати шрам, залишений кулею конфедерації на його передпліччя. "Наскільки я можу судити, слави не існує. Якщо кулемети не вбили її, то це зробила артилерія. Тедді Рузвельт обіцяв нам чесну угоду, але я не бачу, щоб він її виконав. Якщо мені доведеться вийти на вулицю, щоб отримати це, я зроблю це - і до біса славу ".
  
  "А-а-а", - повторив його батько. "Ну, тоді продовжуй, раз це те, що ти зобов'язаний і сповнений рішучості робити. Я тільки сподіваюся, що ти повернешся цілим і неушкодженим, от і все. Ти там граєш на совість ".
  
  Честер кивнув. Ця думка не стурбувала його, принаймні, не дуже. Він грав впроголодь з тих пір, як його перший товариш повис на колючому дроті Конфедерації і був застрелений прямо на кордоні з Вірджинією в серпні 1914 року. Він сказав: "З-за чого була війна, якщо вона не була спрямована на те, щоб мати краще життя після того, як вона закінчиться? Я цього не бачу, принаймні для себе, не бачу, не без цієї боротьби. Заради всього святого, я все ще тут, у тій старій кімнаті, яка була у мене до того, як я пішов в армію.
  
  "Я поховав одного сина, Честера, коли скарлатина забрала твого брата Хенка", - важко сказав його батько. "Це моє серце розірвало надвоє, і те, що це зробило з твоєю матір'ю... Якщо б мені довелося зробити це двічі, я не знаю, як би я жив потім ".
  
  Честер Мартін вдарив батька по спині. - Все буде добре. Я знаю, що я роблю, і я знаю, чому я це роблю ". Це була не та бравада, яку він міг би демонструвати в ті дні, коли заклик привів його в армію. Замість цього це була твереза оцінка людиною ризику і потреб.
  
  Його батько нічого не сказав. Його батько ясно бачив, що більше сказати було нічого. Кивнувши наостанок, Честер вийшов з квартири, спустився на кут і став чекати тролейбус, який відвезе його в серце Толедо і в епіцентр боротьби з власниками сталеливарних заводів.
  
  До цього часу у страйкарів була своя штаб-квартира - орендоване приміщення в парі кварталів від довгого ряду сталеливарних заводів, труби яких вивергали в небо клуби чорного сірчаного диму. У залу була своя передова охорона, а потім більш сильний загін захисників з червоними пов'язками на рукавах ближче до нього. Більшість лідерів страйку служили у Великій війні. Вони розуміли необхідність глибокої оборони позиції.
  
  Незвичайне кількість сміттєвих баків, кегів і лавок вишикувалися вздовж вулиці біля будівлі мерії. Якщо поліція Толедо спробує здійснити наліт на це місце, страйкуючі можуть поспіхом звести барикади. Вони вже робили це не раз, коли їх боротьба з власниками розгоралася. Однак зараз повз залу зі свистом проносилися автомобілі.
  
  На даний момент поліцейські в синій формі теж пройшли повз охорони страйкуючих. Люди в синьому прогулювалися так, як ніби вони повністю контролювали околиці. Однак лише деякі з них прогулювалися одночасно. Мовчазне взаєморозуміння між лідерами страйку і мерією дозволяло поліції зберігати цю ілюзію контролю, за умови, що вони не намагалися втілити її в реальність. Угоду було не тільки мовчазним, але і тендітним; коли ситуація на пікетах загострювалася, копи наближалися на свій страх і ризик.
  
  - Що скажеш, Честер? - Покликав Альберт Бауер, коли Мартін увійшов до холу. Кремезний сталевар стиснув кулак. "Вип'ємо за революцію - ту, яка, як ви сказали, нам не потрібна".
  
  "Ах, заткнись, Ел", - відповів Мартін з кислою усмішкою. "Або, якщо ти не хочеш заткнутися, скажи мені, що ти ніколи в житті не помилявся".
  
  "Не можу цього зробити", - зізнався Бауер. "Але я скажу вам ось що: я не думаю, що коли-небудь помилявся в чомусь настільки важливий".
  
  - Тоді навчи мене бути таким, як ти, - сказав Мартін з легкою насмішкою.
  
  "Ви вчитеся". Бауер був незворушний. "Ви починали з того, що були спантеличені капіталістами, як і багато інших, але ви вчитеся. Дуже скоро ви побачите їх такими, які вони є насправді - лише експлуататорів, яких потрібно викинути на смітник історії, щоб пролетаріат міг просуватися вперед ".
  
  "Я нічого не знаю про купі попелу в історії", - сказав Мартін. "Я сподіваюся, що деякі з них будуть зметені на виборах. До них залишилося всього пару місяців. Це послало б країні правильний сигнал " .
  
  "Так і буде", - сказав Бауер. "Так і буде. Це означає, що ми повинні послати країні правильний сигнал до дня виборів".
  
  "Ти хочеш сказати, що не хочеш, щоб я вийшов і почав стріляти в потворних синіх виродків, які стріляли в нас?" Сказав Мартін.
  
  "Що-то в цьому роді, так". Погляд Бауера впав на пістолет, захований - але недостатньо добре - за поясом штанів Мартіна. "Ми не збираємося зараз влаштовувати безлади. Якщо поліція почне це, ми дамо їм стільки, скільки вони захочуть, але в газетах повинно бути написано, що вони першими напали на нас ".
  
  "Добре". Мартіну це здалося розумним. Він попрямував до акуратним рядах знаків про пікет. Вибравши той, на якому було написано "ЧЕСНА УГОДА ОЗНАЧАЄ ЧЕСНИЙ ОБІД", він звалив його на плече, як ніби це був Спрінгфілд, і попрямував до черги, яку страйкуючі сталевари збудували навколо найближчого заводу.
  
  До того часу струпи, які підтримували завод в робочому стані, вже увійшли всередину. Мартін був впевнений, що вони увійшли під градом проклять. Можливо, сьогодні вони не потрапили під град каменів і пляшок. Це було з тих подій, які призводили до сутичок з поліцією, і на якийсь час все здавалося спокійним, як це було на фронті в Роаноке, коли обидві сторони готувалися напасти один на одного.
  
  Мартін марширував по тротуару. Поліція Толедо і охоронці компанії уважно стежили за страйкуючими. Поліцейські виглядали гарячими і нудьгуючими. Мартіну теж було жарко і нудно. Піт стікав з нього струмками; день був задушливий, без натяку на вітерець. Він насторожено поглядав на охоронців компанії. Вони теж були гарячими, але в той же час були схожі на датських догів, тремтячих на кінці повідця і спраглих вкусити все, що опиниться поблизу.
  
  "Любителі струпів!" - насміхалися над ними страйкарі. "Повії!" "Головорізи!" "Смердючі сучі діти!"
  
  "Ваші матері були повіями!" - кричали у відповідь охоронці. "Ваші батьки були ниггерами, такими ж, як ті, хто повстав у CSA!"
  
  "Заткніться!" - кричали копи знову і знову. "Заткніться все до чортової матері!"1 Вони не хотіли нічого робити, крім як стояти там. Бійка в такий день приносила більше неприємностей, ніж користі. Честер Мартін відчував до них трохи співчуття, але зовсім трохи. Він прокляв охоронців компанії разом з усіма іншими учасниками пікету.
  
  Працівники Соціалістичної партії принесли пікетувальників бутерброди з сиром, щоб вони могли перекусити під час ходи. В середині дня пікетники і поліцейський впали в непритомність від спеки з різницею в кілька хвилин один від одного. Ніхто з охоронців роти не впав. У них було стільки їжі і холодної води, скільки вони хотіли.
  
  Наближався час перезмінки. Честер Мартін напружився. Крики пікетників, які стали недбалими, знову стали гучними, лютими і розгніваними, коли "рани" в супроводі охорони і поліції залишили сталеливарний завод.
  
  "Назад!" - закричав поліцейський на страйкуючих. Мартін так часто чув цей крик, що він йому до смерті набрид. Тим не менш поліцейський знову крикнув: "Відійдіть, хлопці, чи ви пошкодуєте!"
  
  Іноді страйкуючі сталевари відступали. Іноді вони кидалися вперед і атакували струпів, незважаючи на копів і головорізів, які захищали їх. Мартін брав участь у кількох серйозних боях - так, у всякому разі, називали їх газети. Для людини, який знав справжні бої, це назва не мало значення. Або репортерам вдалося пересидіти війну в стороні, або вони більше дбали про продаж газет, ніж про те, щоб говорити правду. Можливо, і те, і інше було правдою одночасно. Мартіна б це анітрохи не здивувало.
  
  Сьогодні нічого поганого не сталося. Страйкуючі глумилися і проклинали струпів і закликали: "Приєднуйтесь до нас!" Більше кількох колишніх струпів звільнилися з роботи і вийшли на пікети. Однак сьогодні вдень ніхто не кинув ні каменю, ні кінського лайна. Стріляти теж ніхто не почав, хоча Мартін був упевнений, що він далеко не єдиний нападник з пістолетом.
  
  Пройшовши через більшу кількість перестрілок, ніж він коли-небудь хотів собі уявити, він був чим завгодно, але тільки не жалем, що не потрапить у це знову. Він поплентався назад у зал "Страйкерс", загорнув у свою вивіску і дістав з кишені пятицентовик на проїзд в тролейбусі. Його батько і мати були б раді бачити його будинку цілим і неушкодженим. Він задумався про свою сестру. Судячи з деяких історій, розказаних Сью, її бос теж експлуатував її.
  
  Стоячи на розі вулиці, він повільно і здивовано похитав головою. "Боси занадто дурні, щоб розуміти це, - пробурмотів він, - але вони перетворюють цілу купу гарних демократів у революціонерів".
  
  Сципио сподівався, що ніколи більше не почує про Партії свободи після того єдиного мітингу в Мей-парку. Він не вважав таку надію дуже необґрунтованою: він ніколи не чув про неї до того мітингу. Якщо пощастить, так звана вечірка виявиться одним розлюченим білим людиною, подорожуючим з міста в місто на поїзді. Для таких диваків настав час.
  
  Але коли літо поволі змінилося восени, Партія свободи відкрила офіс в Огасті. Офіс знаходився далеко від Террі; навіть якщо б більше, ніж жменька негрів, що мали право голосу, Партія свободи не стала б шукати їх підтримки. Сципіон дізнався про це офісі зі статті в один абзац на внутрішній сторінці Augusta Constitutionalist,
  
  Він показав цю історію своєму босові, сивого негру по імені Еразмус, який тримав рибний ринок, який одночасно служив кафе з смаженою рибою. Він бачив, що Еразм був проникливим бізнесменом, але читав повільно і затинаючись, бурмочучи слова собі під ніс. Коли, нарешті, він закінчив, то подивився на Сципіона поверх окулярів-половинок. - Не думаю, що це так вже погано, Ксеркс, - сказав він.
  
  "Бакра з цієї компанії ненавидить нас", - запротестував Сципіон. Після майже року в Серпні він звик до свого псевдоніму так само, як і до свого справжнього імені. "Вони доберуться куди завгодно, і це не принесе нам ніякої користі".
  
  Еразмус знову втупився на нього поверх своїх безглуздих маленьких окулярів. "Більшість білих людей ненавидить нас", - відповів він як ні в чому не бувало. "Ці тут, принаймні, чесні в цьому. Думаю, я краще знаю, хто мене терпіти не може, ніж дозволю людям говорити мені неправду ".
  
  В цьому був певний сенс, але тільки подумав Сципіон, певний. "Бакра, звичайно ж, хоче бути на вершині", - сказав він. "Але ці прихильники Партії Свободи, вони хочуть бути на вершині, тому що хочуть, щоб ми були в могилі, на шість футів під землею".
  
  Його бос похитав головою. "Білі люди не настільки дурні. Ми мертві й поховані, хто ж за них працювати? Ти відповіси мені на це, і тоді я буду турбуватися про цій Вечірці Свободи ".
  
  "Ха", - сказав Сципио. Він трохи подумав, потім трохи збентежено розсміявся. "Можливо, ти правий. Хіба ти тільки що не бачив натовп на бавовняних полях, де наглядач кричить і проклинає їх, щоб вони шевелили своїми ледачими білими сідницями?
  
  "Господи помилуй, я б хотів, щоб Ісус зміг побачити це", - сказав Еразмус. "Я плачу гроші, щоб побачити це. Але цього ніколи не станеться. Білі люди не збираються бруднити свої ніжні ручки в пухирях, і завдяки цьому ми в достатній безпеці. "Ввійшов негр у комбінезоні і сів за один з півдюжини хитких столиків перед прилавком, де на льоду лежала риба. Еразмус вказав. "Не звертай уваги на цю дурницю, з якої ми все одно нічого не можемо вдіяти. Йди туди і подивися, що Піфагор хоче з'їсти".
  
  "Сом смажений і кукурудзяний хліб", - сказав покупець, коли Сципио підійшов до нього. "Лимонад на гарнір".
  
  "Я зрозумів це для тебе", - відповів Сципіон. Він обернувся, щоб подивитися, чи почув Еразм наказ або йому доведеться передати його. Його бос вже витягнув сома з льоду; порожнє місце вказувало на те, де він тільки що був. Мить гаряче сало, зашкварчала, коли риба, швидко обмакнутая в яєчне тісто, вирушила на сковороду.
  
  Сципио налив лимонад і відрізав шматок від листа з вологим жовтим кукурудзяним хлібом, який Еразм спік цим ранком. Він відніс лимонад Піфагору. До того часу, як він повернувся, Еразмус виклав смаженого сома на тарілку разом з кукурудзяним хлібом. Він також зачерпнув ополоником зелені з чавунної каструлі, що стояла на дальньої стінки плити, і поклав її поруч з рибою.
  
  - Він не просить зелені, - тихо сказав Сципіон.
  
  "Як тільки він їх бачить, він вирішує, що хоче їх", - сказав Еразмус. "Він приходить сюди більше десяти років. Ти думаєш, я не знаю, чого він хоче?"
  
  Не кажучи більше ні слова, Сципіон передав тарілку Піфагору. Він витратив роки, навчаючись передбачати потреби Енн Коллетон і задовольняти їх ще до того, як вона дізналася, що вони у неї є. Якщо Еразм робив те ж саме зі своїми постійними клієнтами, як міг Сципіон сперечатися з ним?
  
  І, звичайно ж, Піфагор помахав Еразм і з'їв зелень з усіма ознаками задоволення. На десерт він замовив шматок персикового пирога. Тільки після того, як він покінчив з цим, він кинув насторожений погляд на Сципіона і запитав: "До чого все це призвело?"
  
  - Тридцять п'ять доларів, - відповів Сципио і став чекати, коли впадуть небеса.
  
  Піфагор тільки знизав плечима, зітхнув і витяг із задньої кишені товсту пачку банкнот. Він виділив дві двадцятки і поклав їх на стіл. "Не турбуйтеся через відсутність дрібниці", - сказав він, встаючи. "Незважаючи на війну, я не думаю, що у мене ніколи не було тридцяти п'яти доларів, принаймні, всіх відразу. Гроші зараз даються легко, але, господи! впевнений, що і даються вони легко ". Він підняв свою полотняну кашкет, вітаючи Эразмуса, потім вийшов назад на вулицю.
  
  "Зроби Ісуса!" Сказав Сципио. "Щодо цього він, звичайно, правий". Еразмус платив йому 500 доларів в тиждень після його останнього підвищення і, крім того, годував його вечерею кожен день. Незважаючи на те, що в 1914 році це виглядало б вражаючим багатством, Сципио залишався всього лише ще одним бідним негром у Террі.
  
  Еразмус сказав: "Не так вже й погано. Пару тижнів тому я відніс в банк тисячу доларів, щоб розплатитися за векселем за свій будинок. Треба було бачити, як ці білі банкіри метушилися і борсалися у воді, як соми на гачку. Його усмішка нагадує оголила кілька відсутніх передніх зубів. "Але вони нічого не могли з цим вдіяти. Гроші є гроші, чи не так?" Він розсміявся.
  
  Як і Сципіон. "Гроші є гроші", - погодився він і знову розсміявся. В наші дні за долар Конфедерації чи можна купити те, що до війни можна було купити за пенні. Для всіх, у кого були борги, дешеві гроші були знахідкою. Для тих, у кого їх не було, це було катастрофою або, в кращому випадку, проблемою - заплатити за продукти на цьому тижні з зарплати за минулий тиждень.
  
  По мірі того, як день переходив у вечір, в закусочній стало більше сидячій торгівлі. Проте все більше жінок кидали коричневі банкноти в обмін на рибу, яку вони несли загорнутої в газету, щоб засмажити для своїх чоловіків, братів і дітей. Сципіон спостерігав, як Еразм розповідав історію про Партії Свободи навколо жирного сома, якого товста жінка в бандані на голові затиснула під пахвою, як буханець хліба.
  
  Йому не було шкода, що історія закінчилася. Він хотів, щоб хто-небудь - можливо, Бог використовував саму Партію свободи для пакування риби. Що б не говорили про тощем чоловікові, який виступав від імені вечірки, він був страшенно серйозний. Він вірив кожному слову з того, що говорив. Якщо це не робило його ще більш страхітливим, Сципіон не знав, що могло б це зробити.
  
  Нарешті, Еразмус сказав: "З таким же успіхом можеш йти додому, Ксерксес. Не думаю, що сьогодні ввечері у нас буде більше торгівлі. Побачимося вранці".
  
  "Добре". Сципіон залишив маленький ринок та кафе і попрямував назад до свого будинку. Поспішаючи, він тримав вухо гостро. Вуличні ліхтарі у Террі були нечисленні; білі люди, що управляли Огастой, не витрачали багато грошей на кольорову частину міста. Якщо хтось і думав про вирівнювання багатства зовсім не по-марксистському, то Сципіон хотів побачити його до того, як його побачать.
  
  Ніхто не потурбував його по дорозі в гуртожиток. Ніхто не потурбував його і коли він туди дістався. - Добрий вечір, Ксерксес, - привіталася господиня, коли він піднявся сходами у вітальню. - Не так жарко, як було, правда?
  
  "Ні, мем", - сказав Сципио. Він вже деякий час справно платив за квартиру. До того ж він постійно працював, що давало йому можливість продовжувати платити за квартиру. За таких обставин не дивно, що господиня говорила дружелюбно.
  
  Він піднявся в свою охайну кімнату на третьому поверсі, зняв білу сорочку і чорні брюки і накинув поверх панталон дешевий бавовняний халат. Потім, босоніж, він прошлепал у ванну в кінці коридору. Робота дворецьким в "Маршлендс" зробила його таким же вимогливим до своєї персони, як і до свого оточення, а це означало, що він мився частіше, ніж більшість людей, які ділили з ним кімнату.
  
  Але коли він посмикав двері ванної, вона була замкнена. Зсередини долинув переляканий сплеск і жіночий голос: "Хто там?"
  
  Вуха Сципіона запалали. Якби він був білим, він почервонів. - Це Ксеркс, міс Вірсавія, з горішнього поверху, - сказав він. - Мені дуже шкода, що довелося тебе потурбувати.
  
  "Не переймайся", - сказала вона. "Я майже закінчила". Знову сплески: він вирішив, що вона вилазить з тісної жерстяної ванни. Він злегка посміхнувся, дозволивши своїй уяві зазирнути за зачинені двері.
  
  Через кілька хвилин двері відчинилися. Звідти вийшла Вірсавія, приємної зовнішності жінка років тридцяти з невеликим. Сципіон подумав, що в ній є трохи білої крові, хоча і недостатньо, щоб називатися мулаткою. На ній був халат з невдалим малюнком з тієї ж дешевої бавовняної тканини, що і у нього. Вона не тримала його закритим так добре, як могла б. В Болотах Сципіон опанував мистецтвом дивитися непомітно. Тепер він зміг непомітно оглянути себе.
  
  "Побачимося пізніше, Ксерксес", - сказала Вірсавія і рушила по коридору повз нього. Він повернув голову, щоб подивитися їй услід. Вона озирнулася на нього через плече. Її очі заблищали.
  
  - Ну-ну, - пробурмотів Сципіон. Він поспішив у ванну, наповнив ванну наполовину і вимився так швидко, як тільки міг. Він би все одно викупався в поспіху; сидіти у ванні з холодною водою було далеко від чуттєвої насолоди. Однак тепер у нього з'явився додатковий стимул, або він сподівався, що був.
  
  Він майже бігом повернувся в свою кімнату і зодягнув свіжу сорочку і штани. "Скоро треба буде здавати білизну до прання", - подумав він. Він знову попрямував до дверей, потім зупинився. Коли він йшов, у нього була плоска пинтовая пляшка віскі. Він не пив багато, але бували моменти.... Він постукав у двері кімнати Беер-шеві.
  
  "Це ти, Ксерксес?" запитала вона. Коли він визнав це, вона відкрила двері, потім закрила її за ним. На ній все ще був той халат, і вона як і раніше не працює як слід застебнути його. Вона вказала на пляшку віскі. - Що в тебе там? - запитав я. Її голос звучав лукаво; вона прекрасно знала, що у нього є - і чому теж.
  
  "Цікаво, чи не хочеш ти випити зі мною", - сказав Сципио.
  
  Замість відповіді Батшеба взяла кілька різномастих склянок і присіла на краєчок пошарпаного дивана. Коли Сципіон теж сів поруч з нею, він ухитрився - або, може бути, це зробила вона - торкнутися своєю ногою її ноги. Вона не відсторонилася. Він налив у кожну склянку по неабиякої порції віскі.
  
  Вони випили і поговорили, ніхто з них нікуди не поспішав. Через деякий час Сципіон обійняв її. Вона поклала голову йому на плече. Він поставив келих, повернувся до неї і підняв її обличчя для поцілунку. Потім його вільна рука ковзнула під її халат. Він швидко виявив, що під ним вона оголена.
  
  Вірсавія розсміялася, побачивши, повинно бути, перелякане вираження його особи. "Я сподівалася, що ти зайдеш", - сказала вона.
  
  "Солодка моя, я не зупинився", - сказав Сципио. "Я ще навіть не почав". Він опустив рот до грудей з темними сосками. Вона притиснула руку до його потилиці, закликаючи його продовжувати. У нього перехопило подих. Його не потрібно було підганяти.
  
  У ці дні Нижній Іст-Сайд у Нью-Йорку здавався Флорі Гамбургер дивним. Те, що він здавався дивним, саме по собі було дивним. Вона прожила там все своє життя, поки на початку 1917 року не виїхала до Філадельфії, щоб зайняти своє місце в Конгресі. Тепер, коли жовтень 1918 року поступився місцем листопада, вона знову була вдома і вела кампанію за переобрання на другий термін.
  
  Але, хоча з тих пір вона кілька разів відвідувала Нижній Іст-Сайд, ця довга кампанія змусила її усвідомити, як довго її не було. Все здавалося убогим, тісним і набитим людьми щільніше, ніж банку сардин дрібною рибкою. Звичайно, менше ніж за два роки тут мало що змінилося. Але раніше вона приймала це як належне. Вона більше цього не робила.
  
  Її плакати - червоні та чорні, з написом "ГОЛОСУЙТЕ ЗА СОЦІАЛІСТА!" ГОЛОСУЙТЕ ЗА ГАМБУРГЕР! як англійською, так і на ідиш - були майже всюди в Чотирнадцятому окрузі, і особливо на Центральному ринку, через дорогу від штаб-квартири Соціалістичної партії. Її округ був чисто соціалістичним; кандидат від Демократичної партії, доброзичливе нікчемність на ім'я Маркус Краускопф, практично не брав участі у виборах. Демократи не змогли перемогти два роки тому навіть при наявності призначеного чинного президента. Тепер, коли у "Флори" була перевага в займаній посаді, вони, схоже, притримували свої зусилля для тих місць, де у них був шанс досягти більшого успіху.
  
  Флора була не з тих, хто приймає як належне. Вона стояла на діжці з цвяхами і зверталася до людей, віруючим, які стовпилися на Центральному ринку, навіть якщо багато хто з них полювали за маринованими помідорами, хвоєю або копченим сигом, а не за словами. "Що ми отримали від нашої великої перемоги? Мерці, покалічені люди, люди, які не можуть знайти роботу, тому що капіталісти більше дбають про прибуток, чим про те, щоб дозволити людям нормально заробляти на життя. Це була війна, яку вам влаштували демократи. Це світ, який демократи вам дають. Це те, чого ви хочете?"
  
  Деякі люди на ринку закричали "Ні!", приблизно стільки ж, однак, продовжували займатися своїми справами. Більшість з них - у всякому разі, більшість громадян - проголосують, коли прийде час. Вони пізнали занадто багато гноблення, щоб упустити шанс мати право голосу в уряді, який пропонували їм Сполучені Штати.
  
  "Якщо ви хочете допомогти капіталістам, ви будете голосувати за демократів", - продовжувала Флора. "Якщо ви хочете допомогти собі, ви будете голосувати за мене. Я сподіваюся, що ви проголосуєте за мене".
  
  Її дихання дымилось, коли вона говорила. День був сирий, по небу мчали рвані сірі хмари. Люди чхали і кашляли, переходячи від одного ринкового прилавка до іншого. Іспанський грип був далеко не такий страшний, як минулої зими, але й не зник.
  
  Коли Флора злізла з барильця з цвяхами, Герман Брук простягнув руку, щоб підтримати її. Брук був щеголеват в пальто самого останнього покрою: не тому, що він був багатий, а тому, що походив з родини майстрів-кравців. "Прекрасна мова", - сказав він. "Дуже гарна мова".
  
  Він не хотів відпускати її руку. Її відсутність не зробило його менш зацікавленим в ній. Це зробило її набагато менш зацікавленою в ньому, не те щоб вона коли-небудь була дуже зацікавлена. Поряд з Осией Блэкфордом він був ледь привчив до будинку цуценям. Высвободившись, Флора сказала: "Давай повернемося в офіс. Я хочу переконатися, що п'ятого числа у нас будуть всі спостерігачі за виборами, які нам знадобляться ". Вона була впевнена, що соціалісти прийдуть, але це дало їй привід рухатися далі і підтримувати Брука.
  
  Офіс партії розташовувався над м'ясної лавкою. М'ясник Макс Флейш-Манн вийшов зі свого під'їзду і сказав на ідиш: "Я буду голосувати за вас, міс Гамбургер".
  
  "Спасибі, містер Флейшманн", - відповіла Флора, щиро зворушена - різник був переконаним демократом. Його голос багато значив для неї.
  
  Трохи по-іншому, це також багато значило для Германа Брука. Піднімаючись наверх з Флорою, він сказав: "Якщо за тебе проголосують такі люди, як Флейшман, ти переможеш на прогулянці".
  
  "Ми дізнаємося це у вівторок ввечері", - сказала Флора. В офісі люди вітали її як стару подругу, якою вона і була. Термін повноважень в Конгресі пролетів непомітно, і якийсь час вона була просто агітатором, якою була до того, як трагічна випадкова смерть конгресмена Майрона Цукермана змусила її балотуватися на його місце і повернути місце Соціалістичної партії.
  
  Всі зааплодували, коли Брук повідомив про те, що сказав Макс Флейшманн. Марія Тріска зауважила: "Якщо ми будемо продовжувати в тому ж дусі, то в 1920 році демократи взагалі не будуть обтяжувати себе тим, щоб керувати ким-небудь в цьому окрузі, не більше, ніж республіканці роблять це зараз". Секретарка була самотньою італійкою в офісі, повному євреїв, але, ймовірно, самою яскравою соціалісткою там - і до теперішнього часу не в останню чергу вільно зауважувала на ідиші.
  
  "Може бути, у 1920 році - алеваи в 1920 році ... Білий дім", - тихо сказав Герман Брук. Настала тиша, поки люди думали про це. Коли Тедді Рузвельт піднявся на гребінь хвилі після перемоги в Великій війні, подібні мрії соціаліста були б лише мріями, і притому нездійсненними. Тепер, коли ціна війни стала яснішою, коли за нею пішли чвари, можливо, мрія зможе стати реальністю.
  
  Флора перевірила список учасників опитування і запропонувала внести деякі зміни і доповнення. "Якщо хочеш, щоб щось було зроблено добре, зроби це сам", - подумала вона. Після того як всі її задовольнило, вона попрямувала назад у квартиру, де прожила більшу частину свого життя. Роки роботи в Конгресі загострили її здатність до дебатів: їй не склало праці відмовити Брука від участі в них.
  
  Увійшовши в двері, вона знову згадала, як сильно змінилося її життя. Квартира, в якій вона жила одна у Філадельфії, була набагато більше цієї, в якій жили її батьки, два брати, дві сестри і маленький племінник, і в якій жила і вона сама. До того, як вона поїхала, він не здавався особливо багатолюдним: всі, кого вона знала, жили так само, і іноді брали до себе мешканців, щоб звести кінці з кінцями. Тепер вона знала, що є й інші можливості.
  
  Її сестри Софі і Естер, допомагали матері на кухні. Запах супу з яловичини і ячменю, який піднімався з каструлі на плиті, змішувався з ароматом трубкового тютюну її батька, створюючи атмосферу домашнього вогнища. Її брати, Девід і Айзек, схилилися над шахівницею на розі обіднього столу. Тут усе було так само, як і раніше, за винятком милиці на підлозі біля крісла Девіда.
  
  Девід зробив хід конем і виглядав самовдоволеним. Айзек хрокнув, як від болю. Відірвавши погляд від дошки, він вперше помітив Флору, хоча вона і не була особливо тихою. "Привіт", - сказав він. "Сьогодні отримав повідомлення про призов". Йому було вісімнадцять, на два роки молодший за свого брата.
  
  "Ти знав, що це станеться", - сказала Флора, і Айзек кивнув: кожен відсидів належні йому два роки. Флора тихо подякувала Бога, в Якого її марксистська зовнішність не вірила, що Айзек буде служити в мирний час. Судячи з того, як на мить спотворилося особа Девіда, ця думка теж приходила йому в голову.
  
  "Як нога?" - запитала вона його.
  
  Він ляснув по ній. Звук, який вона видала, був зовсім не схожий на звук плоті: ближче до меблів. "Не так уже й погано", - сказав він. "Я справляюся. Мені потрібна тільки одна ніжка для педалі швейної машинки, і не так вже важливо, яка саме. При цих словах почуття провини охопило Флору. Побачивши це, її брат сказав: "Я не хотів завдавати тобі клопоту. Просто так йдуть справи, от і все".
  
  Нове хмарка диму піднявся з-за "Дейлі Форвард", яку читав їх батько. Абрахам Гамбургер сказав: "Звичайно не варто говорити щось, що потім змушує тебе виправдовуватися".
  
  "Я б хотіла, щоб більше конгресменів звернули увагу на цей рада, батько", - сказала Флора, чому із-за газети на ідиш піднялися нові димові сигнали.
  
  Маленький Йоссель Райзен схопив Флору за ніжку і серйозно сказав: "Вова" - саме близьке, що він міг придумати до її імені. Потім він підійшов на нетвердих ногах до Софі і сказав: "Мама". Що у нього міцний пух.
  
  Софі Райзен завадила суп, потім взяла його на руки. Батько Йосселя, в честь якого його назвали, ніколи його не бачив; він був убитий у Вірджинії задовго до народження дитини. Якщо б він не отримав Софі по-сімейному, вони, ймовірно, не одружилися б до того, як він зустрів кулю.
  
  Коли подали вечерю, смак будинку був таким же знайомим, як і запах. Після вечері Флора допомогла матері вимити посуд. "Ти знову виграєш", - сказала Сара Гамбургер зі спокійною впевненістю.
  
  Вона подумала б те ж саме, якщо б Флора вважала, що вибула з боротьби. Як би те ні було, Флора кивнула. "Так, я думаю, що так і зроблю", - відповіла вона, і її мати просяяла; Сара Гамбургер знала це з самого початку.
  
  Засипати в ту ніч було новим випробуванням для Флори. Вона звикла дрімати в спокійній обстановці, якою б дивною не була ця думка перед поїздкою в Конгрес. Шум у квартирі, той самий шум, який коли-то заколисував її, тепер зводив її з розуму, тому що вона до нього більше не звикала. Навіть необхідність відповідати на "Спокійної ночі" Естер здалася їй нав'язливою.
  
  Останні кілька днів кампанії вона перебувала в замішанні. У вівторок, п'ятого числа, вона проголосувала у державній школі 130. Соціаліст, який проводив опитування, підняв перед нею кепку; його опонент-демократ не став піднімати свою дорогу чорну шляпу.
  
  Потім він повернувся в штаб-квартиру Соціалістичної партії, щоб дочекатися закриття виборчих дільниць в окрузі і по всій країні. По мірі того, як ніч видовжувалась, телефонні лінії і абоненти почали приносити звіти. До третього набору цифр зі свого округу вона зрозуміла, що обіграє Маркуса Краускопфа: її перевага було близько двох до одного.
  
  Задовго до півночі Краускопф прочитав напис на стіні і подзвонив, щоб поступитися. "Мазельтов", - люб'язно сказав він. "Тепер, коли ти переміг, продовжуй бути совістю Закладу. Вони там потрібні, повір мені ".
  
  "Велике вам спасибі", - сказала вона. "Ви добре пробігли дистанцію". Це було не зовсім правдою, але відповідало його люб'язності.
  
  "Я зробив, що міг". Вона майже почула, як він знизав плечима на дроті. "Але ви зробили собі ім'я, в усякому разі, це соціалістичний округ, і я не думаю, що нинішній рік буде демократичним".
  
  Як би підкреслюючи це, Марія Тріска вигукнула: "Ми тільки що обрали соціаліста в двадцять восьмому окрузі Пенсільванії. До речі, де це знаходиться?"
  
  Люди дивилися на карти. Приблизно через хвилину Герман Брук сказав: "Це далеко у північно-західній частині штату. Ми ніколи раніше не обирали конгресмена-соціаліста з місцевих - занадто багато фермерів, недостатньо шахтарів. Може бути, людям справді набридла Демократична партія ".
  
  "Навіть якщо їм, зрештою, набридне, їм знадобилося надто багато часу, щоб прийти до цього", - сказала Марія. На її думку, пролетарська революція могла початися завтра чи сьогодні ввечері.
  
  Чим пізніше ставало, тим більше повернень надходило із Заходу. Перші цифри з Дакоти показали, що Осія Блэкфорд упевнено лідирує у своєму окрузі. "Надійна людина", - сказав Герман Брук.
  
  - Звучить? У половині випадків він звучить як демократ, - похмуро зауважила Марія Тріска.
  
  Але навіть її ідеологічна чистота розтопилися перед обличчям досягнень соціалістів. Пара округів в Толедо і недалеко від нього, які ніколи не були нічим іншим, крім демократичних, сьогодні ввечері стали соціалістичними. Те ж саме відбулося в Іллінойсі і Мічігані і, зрештою, в далекій Каліфорнії теж.
  
  "Це більшість?" Флора задала питання, яке, як вона думала, їй не знадобиться сьогодні ввечері. Вона була налаштована оптимістично, йдучи на вибори, але між оптимізмом і удаваним оптимізмом була різниця.
  
  За винятком сьогоднішнього вечора, може бути, і не було. "Я не знаю". Герман Брук говорив як людина, з усіх сил намагається стримати здивований трепет. "Багато з цих перегонів все ще близькі. Але це може бути." Він подивився на карту, де він розфарбував соціалістичні райони червоним. "Це дійсно може бути".
  
  Кожен раз, коли водій з Цинцинната опинявся з підвітряного боку від Коптильні в Кентуккі, йому в рот потрапляла слина. Він нічого не міг з собою вдіяти; Апициус Вуд тримав кращу шашличну в Кентуккі, можливо, найкращу в США. Негри з околиць приходили в коптильню Кентуккі. Як і "Ковингтонз уайт". Як і люди, які приїхали з іншого берега Огайо з тих пір, як зірки і смуги замінили зірки і смуги на даху мерії. Ніхто так не задирав ніс від їжі.
  
  Лукулл - Лукулл Вуд, тепер, коли його батько Апіцій, як і Цинциннат, взяв прізвище, - перевертав свинячу тушу над ямою, наповненої дровами гікорі, і поливав м'ясо соусом, який ангел, безсумнівно, приніс з небес. Він кивнув Цинциннату. - Давненько тебе тут не бачив, - зауважив він. - Чого ти хочеш?
  
  Цинциннат простягнув руки в напрямку ями. На мить йому нічого так не хотілося, як насолодитися походить від неї теплом: погода зовні обіцяла зиму. "Я хочу поговорити з твоїм татом", - відповів він, починаючи розминатися.
  
  Лукулл скорчив кислу міну. - І чому я не здивований?
  
  "З-за того, що ти мене знаєш", - сказав Цинциннат. - Будь я проклятий, якщо розумію, як ти можеш виглядати так, немов відкусила шматочок від зеленої хурми, коли приймаєш ванну, вдихаючи кращий запах у світі.
  
  "Єдине, що я чую, коли ти з'являєшся тут, - це неприємності", - сказав Лукулл. Він ніколи не пропускав нагоди перевернути тушу або змастити її олією.
  
  З гірким смішком Цинциннат відповів: "Це було б забавно, але це не так. У мене тут неприємності, які втягнув мене твій батько. А тепер, - його голос став жорсткішим, - можу я побачити його чи ні?
  
  На Лукулласа Вуда було важче спертися, ніж раніше. Зараз йому було двадцять, або, може бути, рік тому, і він був упевнений у собі як у чоловіка. Але навіть у цьому випадку демонстрація рішучості все одно могла змусити його відступити. Він прикусив губу, потім сказав: "Думаю, ти знаєш про цю кімнаті ззаду".
  
  "Так, я знаю про цю кімнаті". Цинциннат кивнув. "Він там з ким-небудь, чи він один?"
  
  "Клянуся його самотністю, наскільки я знаю", - сказав Лукулл. "Продовжуй, продовжуй. Ти вривався раніше. Врывайся знову". Якщо б його руки були вільні, він, ймовірно, зробив би ними умывающие руху, щоб показати, що те, що відбулося далі, не було його вини. Як би те ні було, вираз його обличчя передало повідомлення.
  
  Проігнорувавши це вираз, Цинциннат пройшов по коридору в задній частині коптильні Кентуккі, поки не добрався до знайомої йому двері. Він не увірвався всередину; замість цього він постукав. "Увійдіть", - вимовив голос зсередини. Цинциннат відкрив засув. Апіцій Вуд подивився на нього без особливого задоволення. "О. Це ти. Подумав, що це може бути хтось, кого я був радий бачити.
  
  - Це я. - Цинциннат зачинив за собою двері.
  
  Апициус з бурчанням вказав на пошарпаний стілець. Власник коптильні в Кентуккі виглядав так, наче з'їв неабияку порцію власного барбекю. Якщо Цинциннат так погладшав, то навряд чи міг вибрати найкращий спосіб. - Ну, - прогрохотал Апіцій, - з-за чого ми будемо сьогодні битися?
  
  "Не хочу ніякої бійки", - сказав Цинциннат.
  
  Апициус Вуд розсміявся йому в обличчя. "В цьому місті не так багато ніггерів, таких впертих, як я, але ти, чорт візьми, один з них. Ми не сходимося в поглядах. Ти це знаєш, і я теж це знаю. Коли ми збираємося разом, ми сваримося ".
  
  Цинциннат віддав зітхнув. "Я недостатньо червоний, щоб підходити тобі, я недостатньо незламний, щоб підходити Джо Конрою, і я занадто чорний, чорт візьми, щоб підходити Лютеру Блиссу. Що це мені дає?"
  
  "Ризиковано", - точно відповів Апіцій. "Що ж, говори, що вважаєш за потрібне, щоб я знав, із-за чого ми будемо битися на цей раз".
  
  "Що ви думаєте про вибори?" - Запитав Цинциннат.
  
  "Яка, в біса, різниця, що я думаю або навіть якщо я думаю?" Відповів Апициус. "Не те щоб я повинен голосувати. І ти теж не повинен голосувати. Думаю, доведеться почекати до закінчення революції, щоб це сталося ".
  
  "Може бути, і немає", - сказав Цинциннат. "Якщо скласти їх разом, то соціалісти і республіканці отримали більше місць у Палаті представників, ніж демократи. Вперше демократи втрачають Палату представників більш ніж за тридцять років. Вони також втратили місця в Сенаті."
  
  "Тут, в Кентуккі, я нікого не втратив", - сказав Апициус. "Перш ніж дозволити кому-то тут проголосувати, вони чертовски впевнені, що знають, за кого він голосує".
  
  Цинциннат не дозволив толстому кухареві відвести себе в бік. "Як багато ви працюєте з білими соціалістами перед виборами?" - запитав він.
  
  "Не так вже й багато", - сказав Апіцій. "Працювати особливо не з чим. Тут майже немає доморощених білих соціалістів, і кожен, хто приїжджає з поліції штатів Огайо, Блаженство і Кентуккі, поклав на нього око. Не хочу, щоб ці виродки поклали на мене око ще гірше, ніж вони вже поклали.
  
  "Як сильно ти прагнув?" Цинциннат наполягав. "Ти...?"
  
  Але і Апиция було нелегко переконати. Піднявши руку з блідою долонею, він продовжив: "З іншого боку, цих білих соціалістів навряд чи можна назвати червоними. Вони всього лише рожеві, розумієш, про що я? Вони базікають про класову боротьбу, але не беруть в руки зброю і нічого особливого не роблять."
  
  "Про що ти говориш?"* - запитав Цинциннат. "Всі ці страйки..."
  
  Апіцій знову втрутився: "Ну і що? Не так вже багато стрілянини відбувається, не кажучи вже про те. Коли повстали ніггери в Конфедеративних Штатах, про цю битву варто було поговорити. Ми б зробили те ж саме тут, звичайно, якщо б янкі до того часу не вивели нас з CSA. У будь-якому випадку, дещо з цього зробили ".
  
  Це було правдою, і Цинциннат знав це. Він також знав дещо ще: "Так, вони повстали, звичайно, але їх відшмагали. Червоні повстають в США, їх теж б'ють батогом. Класова боротьба повинна бути чимось більшим, ніж постійна стрілянина з вогнепальної зброї, інакше люди, у яких найбільше зброї, завжди будуть перемагати ".
  
  "Ні, якщо їх солдати і поліція зрозуміють, на чиєму боці вони справді повинні бути", - сказав Апіцій. На цей раз він говорив швидко, щоб переконатися, що Цинциннат не зможе його перебити: "Так, я знаю, я знаю, це малоймовірно, не так йдуть справи зараз. Я і не кажу, що все по-іншому.
  
  "Тоді гаразд", - сказав Цинциннат. "Якщо це не боротьба зі зброєю в руках, нам-вам слід було б працювати з білими людьми, чи не так?"
  
  - Ти сам був недостатньо червоношкірим, щоб вказувати мені, що я повинен робити, Цинциннат, - важко промовив Апіцій.
  
  "Тобі це не подобається, ти не зобов'язаний слухати", - відповів Цинциннат. "Ще одна річ, яку ти повинен робити, це почати працювати над тим, щоб чорні люди отримали право голосу. У цьому немає нічого неможливого, принаймні, в США ".
  
  "Це неможливо, тільки не в Кентуккі", - сказав Апициус. "Деякі сучі діти в Законодавчому органі пам'ятають, як вони володіли нами. Ти народився після звільнення. Ти не знаєш, як усе було. Коли я був хлопчиком, я був рабом. Я не знаю, як сказати тобі, наскільки погано бути рабом."
  
  "Мій батько був рабом", - сказав Цинциннат. "Моя мама теж. У США є кілька штатів, які дозволяють ниггерам голосувати. Якщо ми не можемо голосувати, то з таким же успіхом можемо залишатися рабами, тому що у нас немає права голосу в тому, що з нами відбувається ".
  
  "Так, і ти знаєш, що це за штати", - сказав Апіцій, тряхнув головою. "Це штати, в яких проживає не більше дюжини ніггерів, може бути, максимум дві дюжини, так що їхнє голосування не має значення в ту чи іншу сторону. Кентуккі не такий. Ми повинні проголосувати тут, ми хотіли б, щоб хтось сказав за нас. Це означає, що ми ніколи не отримаємо тут права голосу. Білі люди цього не допустять ".
  
  В цьому була неприємна частка правди. Цинциннат сказав: "Якщо ми не можемо виграти бій і не можемо виграти голосування, яка від нас користь?"
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю, наскільки ти хороший, хіба що зводиш мене з розуму", - сказав Апіцій. "На що я годжуся, так це на те, що готую непогане барбекю".
  
  Цинциннат роздратовано видихнув. "Якщо ти не спробуєш, як, чорт візьми, ти дізнаєшся, на що здатний?"
  
  "Я піднімаюся на дах мерії, мені не треба стрибати, щоб знати, що я приземляюся на вулиці", - сказав Апициус. "Що, по-твоєму, я повинен зробити, передати Лютеру Блиссу петицію з проханням передати уряду, щоб воно дало нам право голосу? Навряд чи!" Навряд чи це не відносилося до наказів, які начальник таємної поліції Кентуккі міг віддати губернатору. Але Апициус ніколи не зміг би підписати таку петицію, оскільки не вмів ні читати, ні писати.
  
  "Тепер це одне з Сполучених Штатів", - вперто сказав Цинциннат. "Ти і я, ми громадяни Сполучених Штатів. Ми ніколи не були громадянами Конфедеративних Штатів. Ми можемо спробувати прямо зараз. Може бути, ми і не переможемо, але, може бути, до того часу, коли мій Ахілл виросте, він зможе голосувати ".
  
  "Не затримуй дихання, - порадив Апіцій, - або ти станеш самим синім черномазым, якого хто-небудь коли-небудь бачив".
  
  Це також звучить дуже правдоподібно для Цинцинната. Але він був не з тих, хто піддається неприємностей, якщо може їх обійти. І, як у громадянина США, у нього було більше способів спробувати обійти це, ніж у резидента Конфедерації. "Якщо я закінчу тим, що розіб'ю голову об кам'яну стіну тут, я зможу переїхати в один з тих штатів, де чорношкірим дозволяють голосувати". Він не знав точно, в яких штатах негритянам дозволено виборче право, але похід в бібліотеку міг би йому це сказати.
  
  Йому вдалося приголомшити Апиция. - Ти б переїхав в один із штатів янкі? Кухар барбекю, здавалося, прислухався до себе, тому що розсміявся. - Пекельний вогонь, в наші дні це штат янкі, чи не так?
  
  "Так, за винятком того, що більшість тутешніх білих цього не розуміють", - відповів Цинциннат. "Так чому, чорт візьми, я не повинен переїжджати? Гірше того, що у мене є зараз, бути не могло, тільки не в США" - Конфедеративні Штати були зовсім іншою історією, і обидва чоловіки це знали. - "Так що ж утримує мене тут? Мені слід було б посадити свою сім'ю у вантажівку і відправитися в шлях".
  
  "Я бачив цей грузовик", - сказав Апіцій. "Якщо тебе тут тримає не щось одне, будь я проклятий, якщо знаю, що саме. Тобі пощастить, якщо ти переправишься через річку в Огайо, не кажучи вже про що-небудь іншому.
  
  "Може бути", - сказав Цинциннат. "Це ганьба, чи не так?" Але, незважаючи на те, що він усміхнувся шпильки, ідея зібрати речі і виїхати не виходила у нього з голови. Чим більше він думав про це, тим краще це здавалося. Йому не доведеться турбуватися ні про Лютера Бліссі, ні про Апициусе, ні Червоних, ні про непохитних. Він бачив, що білі люди з іншої частини США не любили негрів - зовсім ні, - але білі люди в Кентуккі теж не любили негрів.
  
  Йому було цікаво, що сказала б Елізабет, якщо б він запропонував підняти ставки. Йому було цікаво, що б сказали його мати і батько. Раптово з'ясування відносин здалося не самою поганою ідеєю в світі. Він ніколи в житті не голосував. Можливість зробити це багато чого б коштувала.
  
  "У тебе такий погляд в очах", - сказав Апіцій.
  
  "Може, й знаю", - відповів Цинциннат. "Чорт забирай, може, і знаю".
  
  V
  
  "Бувають моменти, коли я веду себе нерозумно, - сказав Джонатан Мосс, - а бувають моменти, коли я дійсно ідіот".
  
  Він озирнувся. Чим більше дивився, тим більше це здавалося одним з випадків, коли він був по-справжньому ідіотом. Зими в Чикаго були жахливими. Він знав про них. Зими в Онтаріо були ще гірше. Він теж знав про них. Він пройшов через три з них, тремтячи від холоду, під час Великої війни. Навряд чи було щось марне, ніж пілот літального розвідника посеред зими в Онтаріо.
  
  "Однак я можу згадати одну річ, - сказав він, і його подих вирвалося величезним крижаним хмарою, - і це чоловік, який приїжджає сюди в грудні за жінкою, яка його терпіти не може - заміжньою жінкою, яка його терпіти не може, зауважте".
  
  Однак, якщо б він цього не зробив, він би задавався питанням все життя. Тепер, так чи інакше, він дізнався б. У нього були сумніви з приводу того, чи зробить це знання його щасливим. Але це додало йому впевненості, і це теж мало значення. У всякому разі, так він казав собі, коли закінчував юридичну школу.
  
  В'їжджаючи зараз в зруйнований маленьке містечко Артур, він задавався питанням. Жодне місто в Онтаріо, через який проходив фронт, не був нічим іншим, крім руйнувань. "Кенакс" і британці билися з жахливою інтенсивністю за кожен квадратний фут землі, яку вони утримували. Зрештою, це не принесло їм ніякої користі. Але кінець наступав набагато повільніше і набагато, набагато важче, ніж міг мріяти будь-який американець до початку війни.
  
  Люди у важких пальто і хутряних шапках втупилися на міцного Буцефала Мосса, коли він зупинив машину перед універмагом. Якщо б він був за кермом, скажімо, легкого "Форда", він навряд чи зміг би проїхати на північ від Гвельфів; дорога, якою б вона не була, завдала б йому поразки. Проте ось він тут, і Артуру, Онтаріо та Лорі Секорд доведеться отримати з цього максимум користі.
  
  Виходячи з машини, він пошкодував, що не одягнув хутро та шкіру, в яких літав. Він жив у них взимку. Під брезентом, навіть без нормальної даху над головою, вони були єдиними речами, які рятували його від смерті від замерзання. Суконное пальто, навіть суконное з переднім коміром, було не те ж саме.
  
  Всередині універсального магазину пузата піч світилася веселим червоним світлом. Комірник підкидав у неї ще вугілля, коли зайшов всередину Мосс. В одну мить він перетворився з занадто холодного занадто теплого.
  
  Поклавши лопату для вугілля, крамар сказав те ж саме, що міг би сказати будь крамар з маленького містечка в США: "Допомогти тобі, незнайомець?" Потім його очі звузилися. "Ні. Почекай. Ти не чужий, чи не зовсім. Ти був одним з тих літунів-янкі на аеродромі за містом, чи не так?
  
  "Так". Мосс не очікував, що його впізнають. Він не знав, полегшить це завдання або ускладнить. У будь-якому випадку, власник магазину незабаром зміг би визначити, що він американець. Тепер цей хлопець знав, яким американцем або різновидом американця він був. "Як у вас справи, містер Пітерсон?"
  
  "Я був краще, але бувало й гірше", - визнав канак. Він зміряв Мосса суворим поглядом. - Крім того, я займаюся своїми справами в місті, де прожив усе своє життя. Можеш зварити мене на рубець, перш ніж я розумію, якого біса янкі захотілося сюди повернутися. Ти раптом згадав, що забув запонку для нашийника на аеродромі, чи що?
  
  Раптово Джонатан Мосс відчув себе дуже самотнім. У радіусі кількох миль не було американських окупаційних військ. Військам належало зайняти більш важливі місця, ніж такий глухе містечко, як Артур. Якщо б з ним тут стався нещасний випадок, ніхто б ніколи нічого про це не дізнався, крім того, що розповіли місцеві жителі. І якщо б це виявилося не такою вже випадковістю, як виглядало... він був би не в тому становищі, щоб пояснювати.
  
  Тим не менш, він вирішив вхопитися за кропиву. Він прийшов сюди, щоб поставити це питання. Він планував зробити це трохи пізніше, але не бачив жодного плану, здатного пережити контакт з ворогом. Потім прямо: "Чоловік Лаури Секорд повернувся додому цілим і неушкодженим з війни?"
  
  Крамар Пітерсон кинув на нього ще один довгий погляд. - Ти той самий божевільний янкі, - сказав він нарешті. "Вона сказала мені, що був один, який вынюхивал щось навколо неї, і він був більше занепокоєння, ніж всі інші. Хоча не думаю, що вона коли-небудь думала, що ти будеш настільки набридливим, щоб повернутися сюди ".
  
  "Ви не відповіли на моє питання, містер Пітерсон", - сказав Мосс. Пітерсон і на нього не відповів. Зітхнувши, Мосс порився в кишені. Він витягнув двадцятидоларову золоту монету. З хвилину розглядаючи двоголового орла, він кинув її на прилавок. Вона приємно задзвеніла. - Ви не відповіли на моє питання, містер Пітерсон, - повторив він.
  
  Крамар вивчав монету так, наче ніколи раніше не бачив нічого подібного. Швидше за все, немає; не так вже багато американського золота потрапив би сюди. Орел перед схрещеними мечами на реверсі був близький до емблеми, з якої літали літаки США. Напис нижче містила одне слово: "ПАМ'ЯТЬ". Петерсон підібрав двоголового орла і сунув його в кишеню. - Вона ніколи не казала, що ти дурень багатий-янкі.
  
  "Велике спасибі", - відповіла Мосс. "Тепер, будь ласка, відповідай на моє запитання".
  
  "Ні", - сказав Пітерсон. На мить Мосс подумав, що це означає, що він не відповість. Американець задавався питанням, чи зможе він повернути свою золоту монету, не вбиваючи власника магазину. Поки він наважувався спробувати, Пітерсон повільно продовжив: "Ні, Айзек не повернувся. Це повинно змусити її впасти прямо в твої обійми, ти так не думаєш?"
  
  "Неа", - сказав Мосс, наслідуючи його. Те, що сказала Лаура Секорд, коли він бачив її востаннє, все ще палило його пам'ять. Що він взагалі тут робив? Не кажучи більше ні слова, він розвернувся на підборах і попрямував назад до своєї машини.
  
  Вінтер вліпила йому ляпас, як тільки він відкрив двері в універсальний магазин. Піт, який виступив у нього на лобі від розпеченої плити, тут же почав замерзати. Він сів у "Буцефал" і натиснув на кнопку стартера, мовчки завдяки Бога, що йому не довелося стояти на засніженій вулиці і заводити двигун.
  
  Він поїхав на аеродром; саме звідти він знав, як дістатися до ферми, якою керувала Лаура Секорд. У нього виникли деякі проблеми з пошуком бази, з якої він і його товариші літали проти канадців і британців. Вони жили під брезентом, і брезент перемістився разом з фронтом. Але він прослужив в цих краях цілу зиму, і тому через деякий час земля стала здаватися знайомої. Одне поле, явно изрытое коліями, незважаючи на лежачий на ньому сніг, викликало у нього озноб, який не мав ніякого відношення до погоди. Він катався там скільки завгодно разів, вилітаючи на завдання і повертаючись після них. Тепер - як дивно!- це знову було лише поле бою.
  
  Тим не менш, це було поле, в якому він потребував. Замість того, щоб розбрідатися по сторонах, він впевнено поїхав, як тільки знайшов його. П'ять хвилин потому він з'їхав з дороги, ще більш изрытой коліями, ніж поле, і звернув на вузький провулок, що вів до фермерському будинку, комори і парі господарських будівель поменше. Гальма "Буцефала" неохоче зупинили його недалеко від пня з застромленим у нього сокирою. З цього, а також з плям на дереві, він здогадався, що вона годилася для обробної дошки.
  
  Він вийшов з машини. Перш ніж він встиг звернутися до дверей фермерського будинку, як мав намір, з сараю вийшла постать, закутана до самих очей. "Хто приїде до мене на шикарному автомобілі?" Вимога було різким і цікавим водночас.
  
  Почувши голос Лаури Секорд вперше за півтора року, він здригнувся, неначе схопився за електричний дріт під напругою. Коли він спробував відповісти у перший раз, у нього вирвався лише хриплий кашель. Він знову відчув себе шістнадцятирічним, вперше дзвоном дівчині. Його руки і ноги не могли раптово стати великими і незграбними, але здавалося, що так воно і було. Він глибоко зітхнув і заговорив знову: "Це Джонатан Мосс, міс Секорд".
  
  Він забув її прізвище по чоловікові - зробив все можливе, щоб викинути її з голови. Він задавався питанням, забула вона його зовсім. Він бачив її не так вже й часто, і він був далеко не єдиним американським льотчиком, який її бачив. Але її різкий подих сказав, що вона пам'ятає. "Божевільний янкі!" - вигукнула вона.
  
  "Я так не думаю", - сказав він, його дихання виривалося з кожним словом.
  
  "Ну, ти, безумовно, злишся", - сказала вона. "Не гнівайтесь з-за того, що ти янкі - я не думаю, що ти можеш з цим зробити - але злишся з-за того, що знову приїхав сюди. З якого дива ти це зробив? Не важливо, наскільки ти божевільний, ти ж не міг захотіти знову побачити цю частину світу - чи можеш?
  
  "Ні, я прийшов сюди не за цим". Мосс зробив ще один глибокий вдих. Йому теж захотілося випити. "Я прийшов сюди, щоб побачити тебе".
  
  "О, Боже милостивий", - тихо сказала Лаура Секорд. Вона взяла себе в руки. "Ти що, не слухав ні слова з того, що я говорила тобі, коли ти був тут востаннє? Якщо це не божевілля, то я не знаю, що це. Тобі слід було залишитися там, де ти був, і продовжувати робити те, що ти робив ".
  
  "Я зробив це", - сказав Джонатан Мосс. "Я робив це більше року. Коли я більше не міг цього робити, я прийшов". Він завагався, потім продовжив: "Я почув від Артура, що ваш чоловік не повернувся додому. Я дуже шкодую, чого б це не коштувало".
  
  "Ти вирішив приїхати сюди, навіть не знаючи про це?" - запитала вона з неприхованим подивом, і він кивнув. Може бути, він все-таки був божевільним. Вона зауважила: "Знаєш, він би застрелив тебе. Він дуже добре звертався з гвинтівкою ще до того, як пішов в армію. Мосс нічого не сказав. Він не міг придумати, що сказати. Якщо б вона тоді сказала йому йти, він би повернувся у свою машину і поїхав геть, не сказавши більше ні слова. Замість цього вона продовжила: "Заходь в будинок і випий чашечку чаю. Я б не вигнав дворняжку в таку погоду, поки вона не вип'є чашку чаю.
  
  Це не здалося йому найтеплішою похвалою його особистому чарівності, якщо таке взагалі було, але це було добрішим всього, що вона сказала йому, коли він був тут востаннє. Він піднявся слідом за нею по сходах в будинок. На кухні топилася плита, але не така, як в універсальному магазині Петерсона. Лаура Секорд підкинула ще вугілля, наповнила чайник з відерця і поставила його на плиту. Поки вона готувала чашки і заварювала чай. вона продовжувала хитати головою. Щосили намагаючись поставитися до всього легковажно, Мосс сказав: "Я дійсно нешкідливий хлопець".
  
  "Якщо б ти справді був невинним хлопцем, тебе б застрелили", - парирувала вона. Потім вказала на стілець біля столу. "Сідай, якщо хочеш. Я можу принести тобі хліба з маслом. Він сів і кивнув. Вона обслужила його, потім зайнялася чаєм, коли чайник засвистів.
  
  Чого б він не очікував, чай виявився не особливо смачним. Він був гарячим. Він випив його залпом, насолоджуючись теплом, яке він приніс. Це також допомогло йому розв'язати мову: він сказав: "Я прийшов сказати тобі, що, якщо тобі коли-небудь що-небудь знадобиться - хоч що-небудь, - дай мені знати, і я подбаю про це".
  
  - Лицар у сяючих обладунках? Її брови поповзли вгору.
  
  Мосс похитав головою. "Я думав про себе саме так на початку війни: я маю на увазі лицаря повітря. Звичайно, це тривало недовго. Війна - брудна справа, незалежно від того, як ти з нею борешся. Але я зроблю це для тебе. Хай допоможе мені Бог, я зроблю. Ти ... особливий для мене. Я не знаю, як це висловити. "Він більше боявся зізнатися в любові, ніж зіткнутися з кулеметними кулями цуценя Сопвита.
  
  "Тобі краще піти зараз", - сказала Лаура Секорд. Вона не лаяла його, як минулого разу, коли він прийшов до неї, але і в її голосі не було поступки. - Ви хочете бути добрим; я впевнений, що ви хочете бути добрим. Але я не бачу, як я можу прийняти вашу пропозицію.... будь-яка частина цього щедрого пропозиції. Коли я бачу тебе, я бачу і твою країну, а твоя країна зруйнувала мою. Знайди собі американську дівчину, ту, яка зможе пробачити тебе за це. Вона засміялася. "Мелодраматично, чи не так? Але життя іноді буває такий.
  
  Він піднявся на ноги. Він з самого початку знав, що шанси були проти нього, м'яко кажучи. - Ось. Він витягнув з кишені клаптик паперу й олівець і надряпав три рядки. "Це мій адресу. Те, що я сказав, залишається в силі. Якщо я тобі коли-небудь знадоблюся, дай мені знати". Він повернувся і пішов так швидко, як тільки міг, щоб не дивитися, як вона скомкает газету і викине її. Незабаром він їхав назад до Артура, а потім повз Артура, назустріч життя, яку він з усіх сил намагався викинути з вікна. Він продовжував говорити собі, що йому пощастило. Йому коштувало диявольських зусиль змусити себе повірити в це.
  
  "Це приємно", - сказав Реджі Бартлет Біллу Фостеру, коли вони удвох прогулювалися Річмонд. "Останнім часом ми займалися цим не так часто, як раніше".
  
  "Час йде своєю чергою", - сказав Фостер, і Реджі кивнув. Його друг продовжив: "І потім ми теж заходили в салун випити пива. Коли пиво коштує двадцять п'ять доларів замість п'яти центів, зупинка в салуні вже не здається такою вже хуліганської ідеєю. Моя зарплата, звичайно, виросла, але не так швидко, як ціни ".
  
  "Так не буває", - сказав Бартлетт зі скорботною упевненістю. На цей раз Біл Фостер кивнув. Реджі додав: "І в наші дні тобі потрібно стежити за своїми грошима. Зрештою, в наступному місяці ти станеш одруженим чоловіком, а Саллі з тих дівчат, які заслуговують найкращого.
  
  "Я тільки сподіваюся, що зможу віддати їх їй". В голосі Фостера чулося занепокоєння. "Як я повинен стежити за своїми грошима? Все, що я можу робити, це дивитися, як вони йдуть. Долар, який я поклав у банк на початку року, зараз не варто і четвертаки, навіть з відсотками ".
  
  "Стежити за грошима в наші дні означає витрачати їх, як тільки вони у тебе з'являються", - відповів Реджі. "Якщо ти робиш щось ще, дивись, як вони зменшуються, як ти сказав".
  
  Фостер зітхнув. "Раніше такого не було. Як ми повинні жити далі, якщо не можемо навіть заощадити гроші? Партія свободи права, якщо хочете знати мою думку - ми повинні покласти цьому край, поки вся країна не вирушила в сортир ".
  
  "Так, ми повинні покласти цьому край", - сказав Реджі. "Це не означає, що Партія свободи права. Ми чули, як ці хлопці продовжували розмовляти, коли вони були новенькими, як мокра фарба, пам'ятаєш? Я думав, що вони божевільні тоді, і я все ще думаю, що вони божевільні ".
  
  Вони пройшли довгий шлях у північно-західну частину міста, до громадської площі на розі Мура і Конфедеративної вулиці (до Війни за відокремлення вона була Федеральної). Незважаючи на прохолодну погоду, на площі хтось проводив мітинг: прапори Конфедерації майоріли на вітрі, а на платформі зі свіжої жовтої сосни стояв жестикулюючий оратор.
  
  "Це знову Партія свободи?" Запитав Бартлетт. Потім він помітив вивіски за платформою. "Ні, я бачу - це Радикальні ліберали. Хочеш послухати, Білл?"
  
  "Звичайно. Чому б і ні?" Сказав Фостер. "У них є кілька цікавих ідей. Якщо вони не зійдуть з розуму, як вони це зробили, коли висунули Аранго в 15,1 році, то можуть проголосувати за них на пост президента в 21 році ".
  
  "Я теж". Реджі кивнув. "Цей хлопець нагорі, ким би він не був, не виглядає так, ніби він коли-небудь в житті сходив з розуму від чого-небудь".
  
  Підійшовши ближче, він побачив плакат, на якому було зазначено, що спікер - конгресмен Берд з Чіуауа. Одягнений по-домашньому, Бейрд більше скидався на банкіра, ніж на конгресмена. "Ми повинні дивитися фактам в обличчя", - говорив він, коли Реджі і Фостер підійшли досить близько, щоб чути. "Ми більше не головні пси. Наші друзі більше не головні пси. Ми можемо заховати голову в пісок і вдавати, що все ще так, як було в 1914 році, але це не принесе нам ніякої користі. Війна закінчилася майже півтора року тому, і більшість людей в цій країні насправді не розуміють, що все змінилося ".
  
  Біл Фостер виглядав обуреним. "] забираю назад те, що я сказав хвилину тому. Він хоче, щоб ми подлизывались до Сполученим Штатам, і я побачу його і всіх інших в пеклі, перш ніж буду лизати чоботи Тедді Рузвельта ".
  
  "Ми повинні щось зробити", - відповів Реджі. "Якщо ми цього не зробимо, у наступному місяці це буде пиво за 500 доларів, а може, і за 5000. Вони нас обіграли. Ти збираєшся сказати мені, що вони цього не робили? Як би нагадуючи йому, у нього защеміло плече.
  
  Поки вони розмовляли, був присутній і конгресмен Берд. Реджі знову почав слухати його на середині фрази: "... всьому континенту, як північного, так і південного і західного, було б краще, якби ми зняли наші тарифні бар'єри і США зробили те ж саме. Я не кажу, що ми повинні зробити все відразу, але я кажу, що це те, над чим ми можемо працювати, і що це може призвести до більшого зростання по всій Америці. У нас спільна спадщина зі Сполученими Штатами; янки по-своєму теж американці. Ми боролися за революцію проти Англії, але Англія стала одним Конфедерації. Незважаючи на те, що ми вели війни проти Сполучених Штатів, вони теж можуть стати нашими друзями ".
  
  "Ти хочеш почути ще що-небудь про це, Реджі?" Запитав Фостер. "Якби на вивісці не було написано, що цей хлопець з Чіуауа, я б подумав, що він пробрався сюди з Каліфорнії, або Коннектикуту, або з одного з цих проклятих містечок янкі".
  
  "Кляті янкі не так вже й погані. У них немає рогів і хвостів", - сказав Реджі. Його друг обдарував його поглядом, який явно означав спопеляючий. Він не зів'яв, продовжуючи: "Вони лікували мене так добре, як тільки міг хто-небудь інший, коли їм було б легше здатися і дозволити мені померти. Все, що ти робив, це боровся з ними. Я був у них в руках".
  
  Фостера це явно не переконало. Але конгресмен Берд отримав більше оплесків, ніж очікував Реджі Бартлетт. Фостер теж виглядав здивованим. Неохоче він сказав: "Деякі люди тут думають так само, як і ви. Я все ще не розумію, але я послухаю ще трохи / 1
  
  Натхнений схвальними вигуками, Берд продовжив: "Я ні на хвилину не кажу, що ми не повинні намагатися відновити якомога більше наших сил. Ми повинні бути в змозі захистити себе. Але ми також повинні пам'ятати про колосах на північ і захід від нас і про те, що, як я вже сказав, наші друзі відійшли на другий план. Ми надані самі собі у світі, який нас не любить. Було б розумно пам'ятати про це ".
  
  Для Реджі це мало сенс. Віги, які домінували в політиці Конфедерації навіть більш грунтовно, ніж демократи в політиці США, все ще, здавалося, застрягли в минулому, не маючи ні найменшого уявлення про те, як дивитися в майбутнє. Партія свободи і їй подібні хотіли виплеснути дитину разом з водою з ванни, хоча і посварилися через те, хто є хто. Бейрд, принаймні, мав деяке уявлення про те, в якому напрямку йому потрібен CSAtogo.
  
  Його прихильники в натовпі скандували: "Радикальні ліберали! Радикальні ліберали!" Віги ніколи б не зробили нічого такого недостойного. Але вигам не потрібно було робити нічого недостойного. Вони часто, здавалося, думали, що їм взагалі нічого не потрібно робити. Ось, подумав Реджі, що півстолітнє утримання влади зробило з партією.
  
  І тут ззаду пролунало інше скандування, або, скоріше, несамовитий виття: "Зрадники! Брудні, смердючі, кляті зрадники!" Реджі різко обернувся. По пожовклій траві бігли пара дюжин чоловіків, озброєних палицями, пляшками та безліччю іншого імпровізованого зброї. Всі вони були одягнені в білі сорочки і штани кольору вершкового масла. "Зрадники!" - знову заволали вони, врізавшись в тил натовпу конгресмена Берда. Вони викрикнули і щось ще, слово, від якого волосся Бартлетта встали дибки: "Свобода!"
  
  Голос конгресмена підвищився в добре модульованому обуренні: "Що означає це грубе втручання?"
  
  Ніхто йому не відповів, принаймні, в таких словах. Але сенс був очевидний навіть при цьому - новачки розганяли його мітинг і розбивали голови людям, які його слухали.
  
  - Бийся! - Крикнув Реджі. - Бийся з цими виродками!
  
  Повз його вуха просвистіла кийок, взмахнутая широкоплечим хлопцем з товстою шиєю, кричущим "Свобода!" у всю міць своїх легенів. Реджі штовхнув його під коліно, коли той пробігав мимо. Потім, коли чоловік почав валитися на землю, він штовхнув його в живіт. Колись давно він навчився битися чесно, і йому довелося в поспіху розучитися цього, коли він дістався до окопів.
  
  Він схопив палицю м'язистого громили після того, як той втратив інтерес тримати її, а потім почав розмахувати нею перед кожною людиною в білій сорочці, до якого міг дотягнутися. Деякі інші учасники мітингу теж чинили опір. Більшість білих чоловіків Конфедерації пройшли службу в армії. Вони бачили бої і гірше цього. Але на боці атакуючих сил Партії свободи були чисельність, лютість, молодість і раптовість. У них також був радісний інтерес до бійки, несхожий ні на що, з чим Реджі стикався в окопах.
  
  Двох або трьох він все одно збив з ніг. Але тут хтось вдарив його ззаду. Він похитнувся і впав. Пара людей - одним з них був Біл Фостер, який безуспішно намагався зображати миротворця, - наступили на нього, ще хтось штовхнув його в ребра, і він вирішив залишитися лежати, щоб з ним не сталося чого-небудь гірше.
  
  Хулігани майже завершили розгін мітингу, коли, нарешті, з'явилася поліція. Дюжина чоловіків у старомодній сірої одязі з Хайфи зняли з поясів кийки. Їх ватажок дмухнув у свисток і крикнув: "Годі про це!"
  
  "Свобода!" - заволали головорізи. Всі вони, ще залишаючись на ногах, кинулися прямо на поліцейських. У них була ще одна річ, яку Реджі Бартлетт помітив, тільки лежачи ниць: більш ніж невелика дисципліна. Вони билися як солдати, що переслідують загальну мету, а не як окремі повсталі з пекла. Уражені поліцейські впали, як пшениця під ножами женця. Витяг чи хто-небудь з них пістолет?... Дістав пістолет один з радикальних лібералів... Але ніхто цього не зробив. Хулігани, чи більшість із них, пішли.
  
  Повільно і з труднощами Реджі піднявся на ноги. Він озирнувся в пошуках Білла Фостера і помітив, що той притискає хустку до закривавленого носа. Двоє полеглих бійців Партії свободи теж піднімалися. Реджі нахилився, щоб схопити палицю, хоча швидке рух завдавало біль. Але показати, що він готовий битися, означало, що йому не потрібно було цього робити. Громили підняли товариша, який не міг піднятися самостійно, і, закинувши його руки собі на плечі, покинули площу.
  
  З трибуни конгресмен Берд продовжував повторювати: "Це обурливо! Кажу вам, обурливо!" знову і знову. Ніхто не звертав на нього особливої уваги. Він не помилився. Це не робило те, що він хотів сказати, корисним.
  
  - Вони тобі зламали ніс, Білл? - Запитав Реджі.
  
  "Не думаю". Фостер відчув це. "Ні, вони цього не робили. Мене просто вдарили, а не кийком або тупотом".
  
  "Виродки", - сказав Реджі. Це здалося йому недостатньо сильним. Він спробував знову: "Чортові гребаные сучі діти". Це теж здалося недостатньо сильним, але було ближче до істини. Він озирнувся в пошуках своєї капелюхи і виявив, що вона пом'ялася під час бійки. Піднявши її, він запитав: "Тобі все ще подобається те, за що виступає Партія свободи?"
  
  Фостер запропонував Партії Свободи зробити щось незаконне, аморальне і анатомічно неправдоподібне. Його капелюх, коли він знайшов її, була в гіршому стані, ніж у Реджі. На жаль, він впустив її на траву. Потім він сказав: "Справа в тому, що багатьом людям це сподобається. Страшенно важко переварити, коли хтось говорить щось хороше про Сполучених Штатах. Пару раз я б і сам був не проти поганяти Бейрда".
  
  "Думати про це - це одне", - сказав Бартлетт. "Хоча робити це ..." Він похитав головою. "Люди не зможуть це переварити. Люди ні за що на світі не зможуть це переварити. Біл Фостер обдумав це, потім кивнув. "Люди не такі дурні", - сказав Реджі, і його друг знову кивнув.
  
  Підполковник Ебнер Даулінг сидів за своїм письмовим столом - з-за свого виступаючого живота він сидів на деякій відстані від свого письмового столу - і стукав на друкарській машинці. Він швидко помер з голоду, якби йому довелося намагатися заробляти на життя секретаркою, але для армійського офіцера він був хорошою друкаркою.
  
  Йому хотілося опинитися на полі бою, а не складати звіт, який ніхто ніколи не прочитає тут, в офісі Військового міністерства у Філадельфії. Він шкодував, що не був на полі бою, а не в тилу штабу Першої армії протягом всієї Великої війни. Він міг би командувати батальйоном, може бути, полком - може бути, навіть бригадою, враховуючи, як швидко гинули офіцери на передовій. Звичайно, він міг загинути сам, але це був той шанс, яким ти скористався.
  
  "Даулінг!" Почувши виття позаду себе, він допустив друкарську помилку. Якщо б у ньому не звучало його ім'я, виття міг би вирватися з горла спійманого вовка.
  
  "Йду, сер". Він відсунув стілець достатньо далеко, щоб дозволити собі встати, потім поспішив в більш просторий кабінет позаду свого власного. Мокрий сніг тарабанив у вікна, з-за якого відкривався розмитий вигляд на центр Філадельфії. Незважаючи на те, що на вулиці було морозно, паровий радіатор зберігав тепло в офісі. Віддавши честь, Доулінг запитав: "Чим я можу бути вам корисний сьогодні вранці, генерал Кастер?"
  
  Кастер витріщився на нього, крізь нього. Доулінг вже бачив цей погляд раніше. Це означало, що Кастер прикладався до пляшки, про існування якої Доулінг не знав і не підозрював, що вона була у нього в шухляді столу. Немає: через мить Доулінг зрозумів, що в погляді було щось більше. Бліді, з червоними прожилками очі Кастера блукали по кабінету. Знову ж таки, він міг бути диким звіром у клітці.
  
  "Що я можу для вас зробити, сер?" повторив його ад'ютант.
  
  - Зробиш для мене? - Повільно перепитав Кастер; можливо, він забув, що взагалі викликав Доулінга. - Ти нічого не можеш для мене зробити. Ніхто нічого не може для мене зробити, зовсім ніхто".
  
  Доулінг і раніше чув Кастера в самих різних настроях, але ніколи не впадав у відчай. "Що сталося, сер?" запитав він. "Чи можу я чим-небудь допомогти?"
  
  - Ні, ви не можете мені допомогти, майор... е-е, підполковник. Міркування Кастера було не особливо швидким, але він і не почав ставати забудькуватим. Коли генерал продовжив, Доулінг зрозумів, що це було частиною проблеми: "Я вступив у Вест-Пойнт у липні 1857 року. Липень 1857 року, підполковник: шістдесят два роки тому, влітку. Я прослужив в армії Сполучених Штатів довше, ніж більшість чоловіків живуть на світі".
  
  "І служив з відзнакою, сер", - сказав Доулінг, що по-своєму було правдою. "От чому у вас по чотири зірки на кожному гонитві, сер; ось чому ви зараз тут, все ще служити своїй країні, у віці, коли більшість чоловіків" - мертві, але він цього не сказав, - "сидять у кріслі-гойдалці з трубкою і в тапочках".
  
  "Як ти думаєш, Даулінг, що я зараз роблю?" Генерал Кастер зажадав відповіді. - Як я вже сказав, я прослужив в армії майже шістдесят два роки і майже весь цей час активно командував. Він махнув пухлою, покритої віковими плямами рукою. - Де зараз знаходиться моє чинне командування, скажіть на милість?
  
  Доулінг зрозумів, що відчуває себе в пастці. Ад'ютант Кастера ретельно підбирав слова: "Сер, у країні не так багато діючих командувань, коли в країні мир, а наші вороги розбиті. І ваше завдання тут...
  
  "Це тільки звук і лють, нічого не означають", - втрутився Кастер. "У мене немає обов'язків, у всякому разі, ніяких обов'язків, які мають значення. Оцініть передачу наказів з штабу корпусу в дивізії і полки, сказали вони мені. Господи Ісусе, Доулінг, це робота для капітана з очима-намистинками, не для мене!"
  
  В його словах був сенс, хороший сенс. Намагаючись підбадьорити його, його ад'ютанта довелося проігнорувати це. "Без сумніву, вони хочуть скористатися вашим довгим досвідом".
  
  "О, дурниці!" Кастер огризнувся. "Нісенітниця! Дурниця! Вони відправили мене на пасовище, підполковник, ось що вони зробили. Їм наплювати, напишу я коли-небудь цю чортову оцінку. Навіть якщо я напишу, ніхто ніколи її не прочитає. Вона буде лежати на полиці і збирати пил. Це те, чим я зараз займаюся: сиджу на полиці і збираю пил. Вони витягли з мене все, що могли, а тепер відправили на полицю ".
  
  "Всі вдячні вам за те, що ви зробили, генерал", - сказав Даулінг. "Очолили б ви минулорічний парад в День пам'яті, якщо б це було не так?"
  
  "Отже, Тедді Рузвельт був досить великодушний, щоб кинути старому псові останню кістку", - сказав Кастер з явною насмішкою в голосі. "Ha! Якщо він проживе достатньо довго, він теж відправиться на звалище застарілого. І якщо підсумки виборів у листопаді минулого року послужать яким-небудь орієнтиром, він може дістатися туди швидше, ніж я ".
  
  Доулінг не знав, що на це відповісти. Він вирішив, що Кастер, швидше за все, прав. У генерала, раніше командував Першою армією, дійсно було тимчасове завдання тут, у Філадельфії. Але чого ще він міг очікувати? Наприкінці року йому мало виповнитися вісімдесят. Він не міг сподіватися, що йому довірять щось дійсно важливе.
  
  Він міг. Він зробив. "Бочки!" - сказав він. "Ось де я хочу працювати. До біса впевнений, підполковник, що прямо зараз, поки ми розмовляємо, рэбы придумують способи поліпшити своє життя. Я знаю, що їм нічого не дозволять, але вони все одно замишляють те ж саме. Ми проведемо з ними ще один раунд, подивимося, чи доживемо ми до цього. Я, можливо, не доживу до цього, але ти, я думаю, доживеш ".
  
  "Я б не здивувався, якби ви мали рацію, сер", - сказав Даулінг. Ніхто в армії США не довіряв Конфедеративним Штатам, якими б миролюбними вони не намагалися здаватися.
  
  "Я потрібен їм на бочках", - сказав Кастер. "Ці бовдури не знали, що робити з тим, що у них було, поки я їм не показав. Вони теж не будуть знати, як робити бочки краще, попомни мої слова.
  
  "Сер, я дійсно не знаю, праві ви чи ні", - сказав Даулінг, маючи на увазі, що Кастер говорить крізь капелюх. "Полковник Моррелл добре працює в Канзасі. Я бачив кілька аналізів, які він надіслав. Вони першокласні. Я був дуже вражений ". Він мав на увазі саме це. Чим більше він спілкувався з Моррелом, тим більше переконувався, що колишній командир "Бочкової бригади" буде носити чотири зірки задовго до того, як йому перевалить за сімдесят.
  
  "О, Моррелл - розсудливий хлопець, в цьому немає ніяких сумнівів", - сказав Кастер, маючи на увазі, що Моррелл приніс йому перемоги, яких він так прагнув. "Але він всього лише полковник, і він всього лише хлопець. Прочитають вони його аналізи або просто відкладуть їх поруч з моїми? Тут не солдати, Доулінг; це всього лише купка клерків у сіро-зеленій формі.
  
  Цього було достатньо правди, щоб бути провокаційним, але недостатньо, щоб бути корисним. Доулінг сказав: "Полковник Моррелл так чи інакше приверне до себе увагу".
  
  Думки Кастера, як це часто бувало, текли своєю чергою. Він ледь звернув увагу на слова свого ад'ютанта. "Нічого, крім зграї клерків у сіро-зеленій формі", - повторив він. - А тепер вони роблять з мене ще і клерка. Як я можу перетворитися на клерка, Доулінг, якщо останні шістдесят років я був бійцем?
  
  "Сер, я знаю, що це не перша ваша відрядження у Військове міністерство", - сказав Даулінг. "Як ви раніше справлялися?"
  
  "Одному Богу відомо", - похмуро відповів Кастер. "Я сидів за письмовим столом, так само, як сиджу за письмовим столом зараз. Однак тоді у мене була Армія, яка допомагала реформ. У мене були війни, яких я чекав з нетерпінням. У мене була мета, яка допомогла мені забути, що я застряг тут. Що у мене є зараз? Тільки стіл, підполковник. Тільки стіл." Його подих скуйовдив густі вуса.
  
  Роздратування. Лють. Презирство. Іноді здивоване захоплення. Жахи. Саме такі емоції Кастер зазвичай викликав у Абнере Доулинге. Те, що він повинен шкодувати стародавнього воїна, ніколи не приходило йому в голову досі. Доручити Кастеру переробку, було все одно що запрягти старого, зношеного чистокровного коня колишнього чемпіона в фургон пивоварні. Він все ще хотів втекти, навіть якщо більше не міг.
  
  Доулінг тихо запитав: "чи Можу я вам що-небудь принести, сер? Що-небудь, що могло б зробити вас більш комфортним?" Навіть якщо б Кастер сказав йому, що йому потрібна вісімнадцятирічна блондинка - а прохання Кастера про щось в цьому роді не надто здивувала б його ад'ютанта, оскільки він все ще вважав себе дамським угодником, особливо коли Ліббі не було поруч, - Доулінг вирішив зробити все можливе, щоб дістати його.
  
  Але генерал не просив ні про що подібне. Замість цього він сказав: "Ви можете з'єднати мене з президентом? У нас все ще є солдати в дії, які забезпечують дотримання наших правил у канадських заводях, які ми не захопили під час Великої війни. Навіть таке командування було б краще, ніж сидіти тут і чекати смерті. І, клянуся Богом, я все ще багатьом зобов'язаний "Кенакс". Британські виродки, які вбили мого брата Тома, виїхали з Канади майже сорок років тому. Навіть так пізно, як зараз, помста була б солодким.
  
  Даулінг пошкодував, що не тримав рот на замку. У нього не було великого бажання плестися у велику американську Сибір, чого б не домагався Кастер. Але, побачивши відчайдушну надію на обличчі старого, він сказав: "Я не знаю, чи я зможу привернути увагу президента Рузвельта чи ні, сер. Навіть якщо він почує мене, я не знаю, чи послухає він мене, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
  
  "О, так". Кастер кивнув з проникливим виглядом. "Можливо, було б цікаво дізнатися, чи сподобалося б Тедді тримати мене тут, під його наглядом, марною більше, ніж якщо б він знав, що відправив мене на край світу. Так, мені дійсно цікаво, як би він там вирішив. Доулінг неохоче кивнув. Тедді Рузвельт зробив би саме такий розрахунок.
  
  З ще більшою неохотою ад'ютант Кастера подзвонив в Пауел-Хаус, резиденцію президента у Філадельфії. Його не відразу з'єднали з Теодором Рузвельтом. Він і не очікував, що це відбудеться. Він залишив своє ім'я і ім'я Кастера теж - і як з ним зв'язатися. Якщо президент вирішить передзвонити, він зателефонує. Якщо він вирішить не робити цього... що ж, у такому разі Даулінг доклав всі зусилля.
  
  Два дні потому задзвонив телефон. Коли Даулінг зняв трубку, знайомий хрипкий голос на іншому кінці дроту вимовив: "Це Теодор Рузвельт, підполковник. Що я можу зробити для вас і що, імовірно, я можу зробити для генерала Кастера?"
  
  "Так, пане президент, саме тому я і подзвонив", - сказав Доулінг і пояснив.
  
  Настало довге мовчання. "Він хоче, щоб я відправив його туди?" Голос Рузвельта звучав так, наче він не міг повірити своїм вухам.
  
  "Так, сер", - відповів Даулінг. "Він відчуває себе непотрібним тут, у Військовому міністерстві. Він волів би щось робити, а не животіти. І він хоче правити канадцями залізним жезлом, можна сказати, з-за того, що сталося з його братом під час Другої мексиканської війни ". Лояльний Доулінг утримався від висловлювання власної думки про переведення в Канаду.
  
  "Якщо б Тому Кастер не був убитий, ми, ймовірно, програли б битву біля річки Тетон, тому що наші гармати Гатлінга були б неправильно розміщені", - сказав Рузвельт. "Але зараз це ні до чого, я визнаю". Президент зробив паузу. Доулінг майже чув, як у нього в голові крутяться колеса. Нарешті він сказав: "Що ж, клянуся богом, якщо це те, чого хоче генерал Кастер, то це те, що він отримає. Нехай ніхто ніколи не скаже, що я ставлю свої особисті розбіжності з ним на шляху виконання розумних бажань самого видатного солдата, якого Сполучені Штати знали з часів Джорджа Вашингтона ".
  
  "Дякую вас, ваше превосходительство, від імені генерала Кастера", - сказав Даулінг. "Ви не уявляєте, як він буде радий знову опинитися під сідлом".
  
  "Наш старий бойовий кінь". Рузвельт усміхнувся, і Даулінг не був упевнений, що цей звук йому сподобався. "Скажіть йому, щоб він спакував свої кальсони - і ви теж упаковуйте свої, підполковник".
  
  "Так, сер". Доулінг з усіх сил старався, щоб його голос звучав бадьоро. Він побоювався, що його зусиль було недостатньо.
  
  "Брехня!" Джулія Макгрегор люто труснула головою. Полум'я в каміні відкидало руді відблиски на її волосся, і здавалося, що вони теж от-от спалахнуть. "Брехня, яку американці змушують вчителів розповідати!"
  
  "Що тепер?" запитав її батько. Артур Макгрегор похмуро посміхнувся. Чим старанніше американці намагалися переконати його дочкам, тим частіше вони прострілювали собі ноги.
  
  "Вони називають Торі зрадниками! Вони залишилися вірні своєму королю, коли все навколо них повстали, і за це американці називають їх зрадниками!" Джулія була в люті, це вірно. "Я б вважав за краще бути поруч із людьми, які залишаються вірними, навіть якщо це їм чогось коштує, ніж зі зграєю дурнів, які дмуть, як флюгери, в яку б сторону їх підхопив вітер".
  
  Мод відірвала погляд від в'язання. - Вона твоя дочка, - звернулася вона до чоловіка.
  
  "Так воно і є", - сказав Макгрегор з неабиякою гордістю. "Моя дочка, дочка моєї країни, а не дочка якогось американця".
  
  "Я б сказала, що ні", - обурено вигукнула Джулія.
  
  Мері відсунула убік аркуш паперу, на якому вправлялася в множенні і діленні. - Тато, янкі теж брешуть щодо того, що дев'ять помножити на вісім буде сімдесят два? - запитала вона з надією в голосі. "Це спрацювало б набагато краще, якби було сімдесят один".
  
  "Боюся, там кажуть правду, чик", - відповів він. "Цифри не змінюються, незалежно від того, по який бік кордону вони знаходяться".
  
  "Дуже шкода", - сказала його молодша дочка. "Я думала, американці будуть брехати про все на світі".
  
  "Вони брешуть про все, що відбувалося під сонцем", - сказала Джулія. "Але цифри - це не зовсім те, що відбувається під сонцем. Вони реальні самі по собі, незалежно від того, як ви на них дивитесь".
  
  "Чим це відрізняє їх від решти?" Запитала Мері.
  
  Перш ніж Джулія встигла відповісти, одна з гасових ламп, які допомагали каміна висвітлювати вітальню, догоріла дотла. По кімнаті поширився запах лампового олії. Макгрегор важко підвівся зі стільця і попрямував за гасом, щоб заправити лампу.
  
  - Не втрачай часу, Артур, - сказала Мод. - Ми настільки близькі до розгадки, що це не має значення.
  
  "Це ... дуже погано", - сказав він; він з усіх сил намагався не лаятися при своїх жінок. "Завтра потрібно з'їздити в місто і купити ще в універсальному магазині Гібона. Не можу ж я блукати в темряві.
  
  - Чому б і ні, па? Мері сказала з лукавою посмішкою. "Янкі роблять це постійно".
  
  "Помовч, ти", - пирхнув Макгрегор. "Займися шифруванням, а не дотепами". Мері слухняно схилила голову на папері. Через хвилин п'ять, або десять або п'ятнадцять вона видасть що-небудь ще більш обурливе. Він був упевнений в цьому так само, як у тому, що завтра вранці зійде сонце.
  
  Коли на наступний ранок він виїжджав на вулицю у фургоні, він був лише наполовину впевнений, що сонце вже зійшло. Товстий шар брудно-сірих хмар лежав між ним та сонцем. В цьому тьмяному світлі сніг покривав землю, теж виглядав сірим і брудним, хоча більша його частина була свежевыпавшей. Під залізними шинами фургона мерзла земля була такою твердою, - хоча і далеко не такою гладкою, як якщо б вона була вкрита щебенем.
  
  Як правило, американські солдати ретельно перевірили фургон, перш ніж пропустити Макгрегора в Розенфельд. Йому нічого було ховати, принаймні тут: все його приладдя для виготовлення бомб залишилися захованими в сараї. Після того, як він помстився майору Ханне-Брінк, приказавшей стратити його сина, бажання створювати свої смертоносні іграшки послабилася.
  
  Янкі не відновили ділянку шерифа після того, як він розбомбив його. Все, що вони зробили, це прибрали уламки. Він посміхнувся, повільно пробігаючи повз голого, покритого снігом ділянки землі. Цього було недостатньо. Нічого не могло бути достатньо, щоб компенсувати втрату Олександра. Але це було щось. Це було більше, ніж було у більшості канадців, набагато більше.
  
  Розенфельд перебував далеко від великого міста. У ньому не проживала і тисячі людей. Якби там не перетнулися дві залізничні гілки, його могло б взагалі не існувати. Однак впродовж всієї війни американці забивали його до відмови, оскільки він став плацдармом та центром відновлення сил для довгої і важкої кампанії проти Вінніпега.
  
  Тепер, з невеликим окупаційним гарнізоном, він здавався набагато більш схожим на колишній, ніж у роки війни. Люди на вулиці кивали Макгрегор. Чому б і ні? Не потрібно намагатися уникати його погляду. Олександр був мертвий вже два з половиною роки: старі новини для всіх, крім його сім'ї. Ніхто не знав, що Макгрегор помстився. Якщо б хто-небудь знав, янкі дізналися б. Вони поставили б його до стінки, як поставили його сина, і застрелили б його теж.
  
  Він прив'язав коня на головній вулиці перед поштовим відділенням. Він не міг цього зробити під час війни; янки зарезервували цю вулицю за собою. Порившись в кишенях у пошуках дрібниці, він зайшов на пошту.
  
  "Привіт, Артур", - сказав Уілфред Рокбі, поштмейстер. Це був невисокий, метушливо акуратний чоловік з проділом посередині, волосся якого були змащені з обох сторін якимось пряно пахне маслом. - Не сподівався побачити вас в місті так скоро.
  
  "Гас закінчився раніше, ніж я думав". Макгрегор поклав на стійку пару десятицентовиков. - Раз вже я тут, дай і мені трохи марок, Уилф.
  
  "Я можу це зробити", - сказав Рокбі. Він відокремив від листа десять червоних двохцентових марок і простягнув їх Макгрегор. Це були звичайні американські марки, прикрашені портретом Бенджаміна Франкліна в натуральну величину, але на них чорним було надруковано слово "МАНІТОБА".
  
  "Принаймні, нам більше не потрібно платити вдвічі, щоб допомогти співакам і танцівницям приїжджати сюди і виступати перед солдатами-янкі", - сказав Макгрегор, прибираючи марки в кишеню. "Це було не що інше, як пограбування на великій дорозі".
  
  "Ситуація потроху налагоджується", - сказав поштмейстер. "Я чув, що якийсь хлопець збирається приїхати з Міннесоти і заснувати для нас нову щотижневу газету, коли погода покращиться. Минуло багато часу з тих пір, як з-за бомби, закладеної перед будинком Малахі Стьюбинга, відключилася стара каса.
  
  Ця бомба не належала Макгрегор. У той час він не займався вибухами. Він був в універсальному магазині Генрі Гібона, коли вибухнула бомба. Американці мало не взяли його в заручники після вибуху. Насупившись, він сказав: "Ще один спосіб для янкі поширювати свою брехню".
  
  - Це так, - визнав Рокбі, - але було б непогано дізнатися і міські новини, і всю рекламу. Ми скучили за цим. Ти не можеш сказати, що у нас їх не було, Артур.
  
  "Ну, може бути", - сказав Макгрегор, але потім, ніби спростовуючи себе, додав: "Міннесота". Похитавши головою, він повернувся і вийшов з поштового відділення.
  
  Універсальний магазин знаходився в полуквартале вгору по вулиці, на іншій стороні. Генрі Гібон витирав руки об фартух, коли Макгрегор увійшов всередину, несучи велику жерстяну банку. Гаряча плита допомогла позбутися від холоду на вулиці. "Не очікував побачити тебе раніше, ніж через тиждень або днів десять, Артур", - сказав крамар. Він підняв брову майже до того, що було б лінією росту волосся, якщо б його волосся не були давно прибрані на більш високу грунт.
  
  "Скінчився гас". Макгрегор з дзвоном поставив каністру на стійку. "Хочеш знову наповнити мене?"
  
  "Звичайно, допоможе", - сказав Гібон і зробив це з допомогою великого бляшаного ковша. Закінчивши, він надійно повернув кришку на місце і простягнув праву руку долонею вгору. - П'ять галонів - це шістдесят п'ять центів.
  
  "До війни це було всього півдолара", - сказав Макгрегор. Пятідесятіцентовая монета і десятицентовик, які він дав Гиббону, були американськими монетами, пятицентовая - канадської. У наші дні все більше і більше грошей, що перебувають в обігу, надходить з США.
  
  "Під час війни б вам не пощастило, якщо б у вас не було вашої продуктової книжки", - сказав Гібон, знизуючи плечима. "Це не так добре, як було, але й не так погано, як було".
  
  У нього не вбивали сина. Він міг дозволити собі говорити такі речі. Макгрегор говорив і не міг. Він попрямував до дверей, потім зупинив себе. Гібон, можливо, і не відрізняв хороше від поганого від "чоловіка з місяця", але він усе чув плітки, які можна було почути в Розенфельде. "Уилф Рокбі все правильно зрозумів? Приїде якийсь хлопець зі Сполучених Штатів, щоб випустити тут газету?"
  
  "У всякому разі, це те, що я чув", - відповів Гібон. "Було б дуже добре повідомляти людям кожну тиждень, що я все ще живий, і все ще в бізнесі".
  
  "Але янкі", - сказав Макгрегор. Крамар знову знизав плечима. Ця думка його не турбувала. До тих пір, поки він отримував рекламу в газеті, його менше за все турбувало, що ще туди потрапить.
  
  З бурчанням Макгрегор взяв каністру з гасом і вийшов назад на холод. Він попрямував через вулицю. Йому почувся гудок автомобіля. Він застиг як загнаний олень - він не звернув ані найменшої уваги на рух. Якщо б автомобіль не зміг вчасно зупинитися, він би збив його.
  
  Він зупинився в декількох дюймах від переднього бампера. Це був великий відкритий туристичний автомобіль, за кермом якого сидів американський солдат, виглядав дуже замерзлим, а на задньому сидінні - двоє чоловіків у бізонова робах і хутряних шапках. Один з них виглядав старше Бога, з гачкуватим носом, виступаючим на морщинистом особі. "Господи Ісусе, я хотів подивитися, як виглядає один з цих маленьких містечок", - сказав він з американським акцентом. "Я не збирався нікого вбивати, коли робив це".
  
  "Вибачте, генерал Кастер, сер", - сказав водій. Його шинель і близько не забезпечувала йому такого захисту від пронизуючого зимового холоду, як шкура бізона.
  
  "Я думаю, що у вашої дружини була правильна ідея, сер", - сказав молодий чоловік ззаду. Він був товстим хлопцем, настільки товстим, що жир, ймовірно, допомагав йому зігріватися. - Можливо, тобі краще було б залишитися в поїзді, поки ми не доберемося до Вінніпега.
  
  "Передбачається, що я відповідаю за все", - буркотливо сказав старий. "Як я можу відповідати за все, якщо я сам не розумію, за що, чорт візьми, я відповідаю?" Він погрозив Макгрегору кулаком в рукавичці. "Чого ти там стоїш, чортів ідіот? Геть з дороги!"
  
  Макгрегор розігнувся і зробив кілька кроків вперед. Автомобіль промчав повз нього з брязкотом передач; його шини бризнули снігом йому в обличчя. Він дивився услід. Про генерала Кастере він дізнався в школі. Під час Другої мексиканської війни він розгромив британсько-канадську армію генерала Гордона в Монтані, розгромив її після того, як США погодилися на припинення вогню. Макгрегор припускав, що він давно мертвий, поки його ім'я не почало спливати у військових новинах.
  
  І тепер він їде в Канаду, щоб керувати справами? І не просто в Канаду, а в Вінніпег, всього в парі днів шляху на північ, навіть на фургоні? Макгрегор поспішив назад до фургону. Мета дійсно зникла з його життя після того, як він помстився майору Ханнебринку. Тепер, раптово, вона повернулася. На цей раз він помститься не тільки за себе. Він помститься за всю свою країну.
  
  
  ***
  
  
  Неллі Джейкобс позіхнула прямо посеред робочого дня. Една розсміялася над нею. "Це кав'ярня, ма", - сказала дочка Неллі. - Якщо тобі хочеться спати, налий собі чашечку.
  
  "Я пила його весь день". Неллі підкріпила свою відповідь черговим позіханням. "Я не хочу зараз ще одну чашку". Вона похитнулася і знизила голос, щоб пара відвідувачів у закладі не почули: "У будь-якому випадку, це не зовсім те, що потрібно на смак. Нам дісталася погана партія квасолі?"
  
  "Я так не думаю", - також тихо відповіла Една Семфрох. "По-моєму, смачно. Ніхто нічого не говорив з цього приводу, якщо тільки хто-небудь не пішов і не поскаржився тобі".
  
  "Ні", - зізналася Неллі. Вона знову позіхнула. "Боже! Я не можу тримати очі відкритими. Якщо так піде і далі, мені доведеться піднятися наверх і ненадовго прилягти.
  
  Една сказала: "Звичайно, продовжуй, ма. Залиш всю роботу мені". Можливо, вона жартувала. З іншого боку, можливо, це було не так.
  
  Зрештою, Неллі не пішла нагору. Прийшло ще кілька клієнтів, і залишати Эдну з усіма ними здавалося несправедливим. Вона пережила цей день, хоча до кінця відчувала себе так, немов до її плечей прив'язали пару мішків цементу. "О Господи, я втомилася", - сказала вона за стейками з шинкою, квасолею і смаженою картоплею, які становили вечерю.
  
  "У тебе такий вигляд", - співчутливо сказав Хел Джейкобс. "Що ти робила, що так втомилася?" Її чоловік виглядав стурбованим. "Ти думаєш, це те, з приводу чого тобі слід звернутися до лікаря?"
  
  "Я не робила нічого особливого, - відповіла Неллі, - але сьогодні - ні, останні кілька днів - мені здавалося, що я рухаюся під водою".
  
  "Може, тобі варто сходити до лікаря, ма", - сказала Една. "Це на тебе не схоже, і ти знаєш, що це не так. Ти завжди була ініціативною".
  
  "Лікарі". Неллі труснула головою. "Вони всі шарлатани. У половині випадків вони не можуть сказати, що з тобою не так. Інша половина знає, що не так, але нічого не може з цим вдіяти ".
  
  Ні дочка, ні чоловік не сперечалися з нею. Якщо у вас зламана рука, лікар може вправити її. Якщо у вас фурункул, лікар може її розтяти. Якщо вам потрібна щеплення від віспи, лікар може зробити вам її. Але якщо у вас іспанський грип, лікар може порадити вам залишатися в ліжку і приймати аспірин. І якщо у вас була сухоти, він міг порадити вам зібрати речі і переїхати в Нью-Мексико. Це могло вас вилікувати, а могло і немає. Лікарі не могли, і чесні люди визнавали це.
  
  Неллі зловила себе на тому, що знову позіхає. Вона прикрила рот рукою. "Боже мій!" - сказала вона. - Клянусь небом, я не відчував себе таким вичавленим з тих пір, як носив тебе, Една.
  
  Слова, здавалось, повисли в повітрі. Очі Хела Джейкобса розширилися. У Едни відвисла щелепа. - Ма, - повільно промовила вона, - ти ж не думаєш, що... ти ж не думаєш, що у тебе знову все по-сімейному, чи не так?
  
  "Що за безглузда ідея!" Неллі вигукнула. Але, коли вона подумала про це, можливо, це було не так уже й безглуздо. Її час місяці повинно було бути... У неї теж відвисла щелепа. Її місячні повинні були настати ще пару тижнів тому. Їй ніколи не приходило в голову просити Хела надягати французьку букву в тих рідкісних випадках, коли вона віддавала йому своє тіло. Вона навіть не думала про це. Їй було вже далеко за сорок, і вона вважала, що завести дитину приблизно так само певно, як отримати удар блискавки.
  
  Вона обережно подивилася на стелю. Це було нерозумно, і вона знала це. Якби крізь стіну вдарила блискавка, вона б ніколи не дізналася, що в неї потрапило.
  
  - У тебе буде дитина, Неллі? - З подивом в голосі запитав Гел Джейкобс.
  
  - Я думаю... - Неллі з працею вичавлювала із себе слова, як не старалася. Нарешті їй вдалося видавити: - Я думаю, може, і так.
  
  Една розреготалася. Якою б втомленою Неллі себе не відчувала, вона не була надто втомлена, щоб сердито дивитися на неї. За мить її дочка виглядала раскаивающейся. "Вибач, ма, - сказала Една. "Я просто подумала, що якщо б у тебе була дитина, це було б майже так само, як у мене зараз була дитина, і ... - Вона знову захихотіла.
  
  Хел виглядав захопленим і побожним одночасно. М'яко він сказав: "Від моєї першої дружини у мене було двоє дітей, дві маленькі дівчинки. Жодна з них не дожила до трьох років. Тепер Бог дав мені ще один шанс, коли я ніколи не думав, що Він дасть ". Він схилив голову на знак подяки.
  
  Неллі не була впевнена, що відчуває подяку. Вона і не думала знову брати на себе турботу про дитину - якщо тільки з Эдной не трапиться нещастя в образі чоловіка (а Неллі не могла придумати більш ймовірного вигляду, який могло б прийняти нещастя). І тоді Неллі почала сміятися точно так само, як Една. "Це цікаво", - сказала вона. "У будь-якому випадку, це забавно зараз. Буде не так смішно, коли дитина нарешті з'явиться на світ. Я пам'ятаю це."
  
  "О, так, - відповів Гел. "Я теж пам'ятаю. Це велика робота. Але про тебе, Неллі, ми повинні найретельнішим чином дбати, щоб переконатися, що все йде саме так, як повинно.
  
  Він мав на увазі, що вона вже давно не наважилась завести дитину. Її це не могло дратувати. По-перше, він висловився дуже красиво. По-друге, вона вважала, що сама занадто довго була в зубах.
  
  Через півжиття вона згадала, як було народжувати Эдну. Може бути, на цей раз вона поїде до лікарні і там їй докладуть до лиця ефірний балончик. Це була ще одна річ, в якій лікарі були хороші.
  
  "Мама - крута птах", - сказала Една з неабиякою гордістю. Вона просяяла, дивлячись на Неллі. Неллі з трудом могла пригадати, щоб вона сяяла раніше. "Правда, ма?"
  
  Перш ніж Неллі встигла відповісти, Хел сказав: "Жінка в делікатному становищі знаходиться в делікатному становищі, що означає, що вона... делікатна, ось що це означає". Він двічі обійшов себе по колу, не сказав ні єдиної, єдиною речі і не усвідомлював цього.
  
  "Зі мною все буде в порядку", - сказала Неллі. "Це те, що Бог призначив жінкам". І якщо це не доводить, що Бог - чоловік, я не знаю, що тоді доводить. Вона не відчувала себе сильною птахом, але і крихкою себе теж не відчувала. Найбільше вона відчувала втому.
  
  Една сказала: "Якщо у тебе дійсно сімейний уклад, ма, чому б тобі не піднятися нагору? Я помию посуд".
  
  "Що ж, спасибі, мила". Неллі цінувала кожен дружній жест, який отримувала від Едни, не в останню чергу тому, що їх було не так вже й багато. Те, що вона роками спостерігала за Эдной, як яструб, ні разу не прийшло їй в голову.
  
  Коли вона піднялася вгору і зняла корсет, зітхнула з полегшенням. Дуже скоро вона більше не зможе носити корсет. Її живіт буде стирчати на очах у всього світу. Але в неї було кільце на потрібному пальці - вона підняла руку, щоб подивитися на тонкий золотий обруч, - так що все було в порядку.
  
  Вона знову зітхнула, коли лягла на ліжко. Їй здалося, що кістки у неї перетворилися в гуму. Вона підняла руку, а потім безвільно опустила її на матрац. Вона ще не зовсім була готова заснути - хоча знала, що дуже скоро засне, - але і нікуди не збиралася йти.
  
  Її очі тільки почали закриватися, коли в спальню увійшов Хел. "Я знаю, ми не думали, що це станеться, Неллі, - сказав він, - але це буде благословенням старості".
  
  "Напевно, так", - сказала Неллі, ще не переконана, але бажає бути переконаною. Вона знову розсміялася. "Я ніколи не думала, що знову стану матір'ю в тому віці, в якому я зараз".
  
  "І я ніколи не очікував, що стану батьком", - відповів її чоловік. - Ти зробила мене найщасливішою людиною в світі, коли сказала, що станеш моєю нареченою, і з тих пір ти теж зробила мене найщасливішою людиною в світі. Кожен волосок у його вусах, здавалося, тремтіли від радості.
  
  Неллі була далека від того, щоб бути найщасливішою жінкою в світі. Мільйон доларів, шикарний будинок, повний слуг, і багатий, красивий чоловік для Едни, ймовірно, змінили б ситуацію. Але Хел робив все можливе, щоб зробити її щасливою, а вона ніколи не дозволяла нікому робити цього раніше. "Ти милий", - сказала вона йому. "Все буде добре". Розмовляла вона сама з собою так само, як зі своїм чоловіком? Якщо так, то хто міг її звинувачувати?
  
  - Мені потрібно буде ще дещо купити в магазині через дорогу, - сказав Хел.
  
  "І як ти збираєшся це зробити?" Неллі запитала з непідробною цікавістю. Майстерня по ремонту взуття приносила постійний, надійний струмочок грошей. Перетворення цього струмочка у щось більше здалося їй малоймовірним.
  
  "Я знаю, що нам потрібно, - сказав її чоловік. - ще одна війна і ще одне вторгнення". Він зітхнув. "Тільки конфедерати, чиї черевики я пошив і полагодив, ймовірно, заплатять мені сумою, як в минулий раз. Але навіть з сумою я заробив на них під час війни більше, ніж на своїх постійних клієнтів до або після ".
  
  "Я б воліла бути бідною", - сказала Неллі. Враховуючи, як вона ставилася до грошей, це було неабияке твердження.
  
  "Я б теж", - сказав Хел Джейкобс. "Сполучені Штати все своє життя працювали над тим, щоб поквитатися з повстанцями. Тепер, коли ми нарешті зробили це, я не хочу, щоб у них коли-небудь був ще один шанс вторгнутися в нашу улюблену країну. І, звичайно, - додав він, - тепер, коли наш прапор майорить над Раппаханноком, конфедератам буде важче дістатися до Вашингтона і обстріляти його, ніж у двох останніх війнах ".
  
  "Я була зовсім маленькою дівчинкою, коли вони обстрілювали місто під час Другої мексиканської війни", - сказала Неллі. "Я думала, настав кінець світу". Вираз її обличчя стало напруженим. "А потім я пережив 1914 рік і був упевнений, що настав кінець світу. А потім я пережив обстріли і бомбардування протягом останніх декількох місяців війни, і до того часу, коли вони закінчилися, я вже бажав, щоб настав кінець світу ".
  
  "Це був дуже важкий час", - погодився Хел. "Але ти вийшла з цього неушкодженою, і твоя мила Една, і я теж". Він поцілував її. "А тепер це! Я ніколи не уявляв собі цього, але я так радий, що це сталося ".
  
  Неллі подумала, як би він зрадів, якби вона схилилася над відром, вивалюючи кишки. Вона пам'ятала, як робила це тижнями, коли носила Эдну. Вона подумала, як би він зрадів, якби вона стала великою, як слон, і не могла знайти зручного положення для сну, і їй доводилося вставати, щоб сходити на горщик щогодини. Вона задавалася питанням, наскільки щасливим він був би, якщо б дитина кричав на все горло всю ніч безперервно, три або чотири ночі поспіль.
  
  Вона дізнається. Вона глянула на Хела Джейкобса, який з ніжністю дивився на неї. Він виявився кращим чоловіком, ніж вона думала. Швидше за все, з нього теж вийшов би хороший батько.
  
  Неллі посміхнулася. - Якщо у нас народиться маленька дівчинка, ти її жахливо избалуешь.
  
  "Я сподіваюся на це!" - вигукнув Хел. "І якщо у нас буде маленький хлопчик, я теж збираюся його жахливо розпестити. Син!" Він моргнув. Сморгивал він сльози? "Я ніколи не думав, що у мене може бути син. Ніколи. Ще багато-багато років."
  
  "Ну, ми ще не знаємо, ви впіймали його", - сказала Неллі. "У нас попереду ще багато місяців, перш ніж ми дізнаємося". Вона ще раз позіхнула, на цей раз дуже сильно. - Але у мене залишилося всього кілька хвилин, перш ніж я засну. Вона закрила очі і виявила, що у неї немає навіть цього часу.
  
  Джефферсону Пинкарду хотілося зайти в салун і випити холодного пива. Йому не хотілося напиватися, принаймні, він так казав собі. Він просто хотів випити кухоль пива, щоб трохи розрядити поганий настрій. Але Алабама спорожніла ще до Першої світової війни. Всі салуна або були замкнені на замки висячі і по кісточки в пилюці, яких давним-давно переобладнані для якогось іншого способу відокремлювати клієнта від його готівки.
  
  Це не означало, що людина, що страждає від спраги, повинен був обсохнути і луснути. Трохи пива стояло в холодильнику в котеджі Джеффа. Хоча повертатися туди йому не хотілося. Він дивився на Емілі, як лисиця на курник, з тих пір, як повернувся додому з війни. Пройшло вже більше півтора років: наближалося до двох. Ви не могли б стежити за подіями кожну довгу хвилину кожного довголітнього дня.
  
  Весна ще не прийшла у Бірмінгем, але вона була на підході. Вітри більше не дули з морозних США. Можливо, було ще не дуже тепло, але вони дули з Мексиканської затоки, приносячи з собою легкий вітерець, натяк на субтропіки, хоча на гілках дерев не було листя, скелети були з плоті, а вся трава на газонах і в парках була жовтою і мертвою. Десь під корою, десь під землею таїлась нова життя, яка скоро повинна була вирватися назовні.
  
  Можливо, нове життя ховалася десь під землею і для Конфедеративних Штатів. Якщо це і було так, Джефферсон Пінкард не міг відчути її так, як він відчував наступаючу весну. Він хотів оновлення. Країна потребувала оновлення. Він поняття не мав, де його знайти. Ніхто інший в CSA, схоже, теж не знав.
  
  Бірмінгем до війни був прекрасним, галасливим містом. Тепер він просто працював на холостому ходу, як паровий двигун, що працює приблизно на чверті необхідного тиску. Сталеливарні заводи продовжували працювати, але більша частина того, що вони виробляли, відправлялася на північ в якості репарацій для дамнянки. Власники ливарних заводів не отримували там ніякого прибутку. А коли вони не отримували прибутку, страждав весь місто.
  
  Деякі універсальні, галантерейні та меблеві магазини можна було дізнатися тільки з написів на їх вітринах, вони представляли собою порожні, замкнуті оболонки своїх колишніх "я", майже такі ж випалені і мертві, як покійні салуна, з якими вони ділили ділові квартали. Інші виживали. Однак у суботній полудень вони не повинні були виживати. Вони повинні були процвітати, бути повними сталеливарників з грошима у кишенях, які можна було витратити на половину відпустки.
  
  У Джефферсона Пинкарда в кишенях були гроші - більше двохсот доларів. "До біса багато користі це мені приносить", - пробурмотів він собі під ніс. При тому, як йшли справи в ці дні, не можна було добре напитися навіть на двісті доларів. Може, й на краще, що все салуна були мертві.
  
  Чоловік у джинсових штанях і сорочці з заколотым рукавом вийшов з магазину вживаного одягу. Пінкард різко зупинився. У наші дні в багатьох чоловіків у Бірмінгемі відірвана рука вище ліктя. Але, звичайно ж, це був Бедфорд Каннінгем, колись давним-давно кращий друг Джеффа.
  
  "Як ти сьогодні, Джефф?" Запитав Каннінгем. Він був такого ж зростання, як Пінкард, і був таким же міцним, коли вони обидва лежали на підлозі в Sloss Works. З тих пір як його поранили, він втратив багато плоті.
  
  - Добре, - коротко відповів Пінкард. Він все ще пам'ятав - він ніколи не міг забути, - чим займалися Бедфорд Каннінгем і Емілі, коли він прийшов у свій котедж у відпустку. Але якщо Бедфорд був тут, він не міг повернутися і зараз щось робити з Емілі. Це змусило Джеффа трохи краще ставитися до нього настільки, що він запитав: "Чим ти зараз займаєшся?"
  
  "Я прямував у бік Эйвондейл-парку", - відповів Каннінгем. "Ця Партія нової свободи проводить мітинг. Я хочу подивитися, що вони скажуть".
  
  "Господи, Бедфорд, вони всього лише політики", - сказав Джефф, тепер впевнений, що у нього є виправдання, в якому він потребує, щоб не погоджуватися. "Ти чув одного з них, ти чув їх усіх. Ти чув одне з них, але і дуже багато.
  
  "Передбачається, що ці хлопці не такі, як всі", - сказав Бедфорд. "Це ті, хто розбив голови в Річмонді, якщо ви читали газети". Він відпустив невеликий жарт: "В Річмонді про щось сперечаються, навіть якщо ви не читали газет".
  
  Так вийшло, що Джефф читав газети, хоч і не з такою увагою, як міг би. "Забув назву цієї організації", - зізнався він. "Я і не знав, що вони добралися сюди, в Бірмінгем". Він потер підборіддя. Щетина заворушилася; йому потрібно було поголитися. "Що за чорт? Я піду з тобою." Цікавість до нової групи переважило неприязнь і недовіра до його старого друга.
  
  Люди - в основному білі представники робочого класу, такі як Пінкард або пошарпані безробітні колеги - брели по парку на дерев'яній платформі, прикрашеній прапорами Конфедерації. Перед платформою вишикувався ряд чоловіків з суворими обличчями, одягнених в те, що можна було б назвати уніформою: білі сорочки і штани кольору вершкового масла.
  
  "Не думаю, що ти захочеш затівати сварку з цими хлопцями", - сказав Бедфорд Каннінгем.
  
  "Ти б не хотів робити це більше одного разу", - погодився Джефф. "Вони всі пройшли через окопи, я впевнений - у них такий вид". Каннінгем кивнув.
  
  По платформі походжав худорлявий чоловік з рідкими каштановим волоссям. Він продовжував дивитися на натовп, мовби хотів почати свою промову, але змушував себе чекати, щоб його почуло більше людей. "Він теж бачив слона", - сказав Бедфорд. "У всякому разі, так назвав би це мій дідусь".
  
  "Так", - сказав Пінкард. "Звичайно, був". Навіть через стільки часу після війни у нього зазвичай не виникало проблем з тим, щоб відрізнити ветерана бойових дій від людини, яка ним не був.
  
  Нарешті, не в силах більше стримуватися, худий чоловік підійшов до переднього краю платформи. - Хлопці, хіба ви не пишаєтеся тим, що кладете гроші в кишені "клятих янкі"? - крикнув він різким, але переконливим голосом. - Хіба ти не рада, що тобі доводиться працювати до знемоги, щоб вони могли садити своїх коханок у модні автомобілі, які вони будують із сталі, яку ти виробляєш? Хіба ти не радий, що дурні і зрадники в Річмонді посилають повітряні поцілунки проклятим янкі, коли ті посилають їм нашу сталь, нашу нафту і наші гроші? Вони не робили цих речей, так якого біса їх це повинно хвилювати?"
  
  "У ньому щось є", - сказав Бедфорд Каннінгем.
  
  Пінкард кивнув, ледве помічаючи, що робить це. "Так, знає". Він махнув рукою. "А тепер помовч, Бедфорд. Я хочу почути, що він може сказати на своє виправдання.
  
  "Чи пам'ятають вони, там, в Річмонді, там, в Капітолії, там, в цій білій гробниці, чи пам'ятають вони, що не так давно ми вели війну із Сполученими Штатами?" - вимогливо спитав худий чоловік. "Правда? Мені так не здається, друзі. Як це виглядає для вас?"
  
  "Чорт візьми, немає!" Джефф почув свій крик. Він був далеко не єдиним, хто підвищив голос у натовпі. Поруч з ним Каннінгем кричав голосніше, ніж він. Він усміхнувся своєму старому другові, вперше зробивши це з тих пір, як застукав його з Емілі.
  
  "Там, в Річмонді, їх хвилює, що ми слабкі?" - спитав худий чоловік і сам відповів на своє запитання: "Ні, їм все одно. Чому це має хвилювати? Все, про що вони дбають, - це бути обраними. Ніщо інше для них не має значення. Ну і що, якщо Сполучені Штати плеснуть нам в обличчя брудом? Коли ми були великою країною, поки зрадники в Конгресі і дурні з Військового міністерства не завдали удару в спину. Ми можемо знову стати великими, якщо досить сильно захочемо. Їм не все одно, там, в Річмонді? Ні, їм все одно. Вам не все одно, ви, люди в Бірмінгемі?"
  
  Він міг вимовити ту ж мова в Чаттануга і просто згадати інша назва місця і пару деталей. Джефф знав це. Чомусь це не мало значення. Це взагалі не мало значення. Він відчував, що худий чоловік розмовляє з ним наодинці, показує йому, що не так, вказує шлях до того, щоб все стало краще. "Так!" - закричав він на всю горлянку, його голос був одним із сотень, і всі вони вигукували одне і те ж слово.
  
  "Я не звинувачую Сполучені Штати за те, що вони роблять з нами", - сказав худий чоловік. "Якщо б я був на місці Тедді Рузвельта, я б спробував зробити те ж саме. Але я звинувачую тих людей в Річмонді за те, що вони дозволили йому вийти сухим з води - ні, клянуся Богом, за те, що допомогли йому вийти сухим з води. Ми повинні викинути кожного з цих виродків на смітник, тому що це само по собі, перш ніж ми знову станемо на ноги, ми повинні викинути їх на смітник.
  
  "Але у нас є й інші причини, крім цього. Вони сиділи і спали, поки ніггери будували змова, а потім повстали. І що вони зробили після цього? Вони сказали: "Відмінно, з цього моменту ніггери нічим не гірше білих чоловіків ". Скажіть мені, друзі, ви вважаєте, що ніггери нічим не гірше білих чоловіків?"
  
  "Ні!" - заревіла юрба, і серед них голосно пролунав Джефферсон Пінкард. Веспасіан був непоганим хлопцем і досить добре виконував свою роботу, але робота пліч-о-пліч з білою людиною не робила його таким же гарним, як біла людина.
  
  "Ну, тепер ви бачите, що ви розумніші, ніж вони в Річмонді", - сказав спікер Партії свободи. "Ніггери не так гарні, як білі, ніколи не були і ніколи не будуть. Ніколи не може бути, і брехуни в Річмонді не зможуть змусити їх стати такими, навіть якщо б вони дали їм право голосу. Голосуйте! Його голос перейшов у лютий, зневажливий виття. "У мене є осів у Річмонді. Я можу шмагати його з цього моменту до судного дня, і він ніколи не виграє перегони. Ти можеш говорити, що ніггер нічим не гірше білого людини, але це не робить це таким. Ніколи не було. Ніколи не буде. Не можу.
  
  "Ми повинні дати цим дурням в Річмонді від воріт поворот і обрати кілька людей, які зможуть протистояти Сполученим Штатам та заступитися за білої людини тут. В цьому суть Партії свободи. Цієї осені у нас вибори в Конгрес. Сподіваюся, ви пам'ятаєте нас. Я Джейк Физерстон. Я прийду знову, якщо вистачить грошей. У вас в бюлетені буде хтось, хто думає так само, як я. Вирушай на свою виборчу дільницю і проголосуй за нього." Він махнув рукою, показуючи, що закінчив.
  
  Поки ще гриміли оплески, з натовпу промайнула капелюх, як би підкреслюючи, що якщо гроші витримають. Джефф витягнув з кишені стодоларову банкноту і сунув її в капелюх. Він уявляв собі, що зробить таке ще в 1914 році, або намагався. Він не міг уявити, що тоді у нього в кишені була стодоларова банкнота.
  
  "Є людина, яка знає, що нам потрібно", - сказав Бедфорд Каннінгем, коли мітинг почав розходитися.
  
  "До біса впевнений в цьому. До біса впевнений в цьому", - сказав Пінкард. В його голосі звучав благоговійний трепет, як ніби він сходив у церкву і народився заново. Він відчував себе заново народженим. Слухаючи Физерстона, він повірив, що Конфедеративні штати можуть знову зібратися разом. "Я б пішов за ним далеко".
  
  "Я теж", - сказав Каннінгем. "Якщо той, ким керує Партія свободи, хоча б на чверть так само гарний у грі, як цей Физерсмит ..."
  
  - Физерстон, - поправив Джефф; він з великою увагою слухав кожне слово худого людини. - Джейк Физерстон.
  
  "Физерстон", - сказав Каннінгем. "Якщо мені сподобається, ким вони тут балотуються, я буду голосувати за нього. Я довгий час був вігом, але я б змінився".
  
  "Я б теж", - сказав Джефферсон Пінкард. "Цей Физерстон знає, про що говорить. Це чути в кожному його слові".
  VI
  
  Можливо, вперше у своїй професійній життя полковник Ірвінг Моррелл пошкодував, що не повернувся до Філадельфії. Боротьба зі спорами про бочках з допомогою листів і телеграм з Ливенворта, штат Канзас, не дозволяла виконати роботу так, як він сподівався. Листи і телеграми було надто легко ігнорувати.
  
  "Що ми можемо зробити, полковник?" - Запитав лейтенант Дженкінс, коли з військового міністерства прийшов останній незадовільну відповідь. "У нас має бути готовий проект для створення прямо зараз, а ми навіть не наблизилися до цього".
  
  - Будь я проклятий, якщо знаю, Лайдж, - відповів Моррелл. Він постукав по паперів кінчиком вказівного пальця. "Я думаю, у нас вже був би проект, якби бюджет був таким, яким люди уявляли його собі, коли створювали Barrel Works ".
  
  "Жалюгідні соціалісти", - сердито сказав Дженкінс. "Вони намагаються забрати все, що ми завоювали на полі бою".
  
  "Вони нічого для нас не полегшують, це точно", - сказав Моррелл. "Я хочу заготовляти сіно, поки сонце світить, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Ти повинен розуміти, що Ребс не залишаться внизу назавжди. Чим далі ми будемо від них, коли вони почнуть вставати на ноги, тим більше мені це сподобається ".
  
  "Так, сер", - сказав Дженкінс. "Нам було б набагато краще, сер, якби вони більше прислухались до вас. Якщо вони не хочуть тебе слухати, то навіщо взагалі послали тебе сюди?"
  
  "По-перше, щоб позбутися мене, - відповів Моррелл. - Щоб звести мене з розуму, по-друге. В наші дні вони так стурбовані тратою грошей, що намагаються робити бочки задешево. Я не знаю, скільки разів я пояснював, і пояснював, і пояснював, що двигуни в наших машинах недостатньо потужні для виконання цієї роботи, але яку відповідь я отримую? Все зводиться до наступного: "Вони виконали завдання у минулій війні, так що, звичайно, вони виконають його і в наступному". - На його обличчі відбилося огиду.
  
  Лайдж Дженкінс теж. "З таким мисленням ми б вступили у Велику війну з однозарядними "Спрингфилдами" з чорним порохом".
  
  Моррелл кивнув. "Ви розумієте це, і я розумію це. Військове міністерство розуміє, що може закуповувати двигуни для білих вантажівок - навіть ті, які побудовані в дзеркальному відображенні в парі зі звичайною моделлю, - партіями, дешево, скільки захоче. Створення чогось кращого і близько не буде таким дешевим. А дешеве має значення. Прямо зараз дешеве має велике значення ".
  
  "Вони збираються залишити безпеку нашої країни висіти на пятицентовиках?" Лейтенант Дженкінс обурено зажадав відповіді. Він був ще дуже молодий, молодий, щоб вірити в зубну фею, в здоровий глузд Конгресу і безліч інших невероятностей.
  
  "Можливо", - сказав Моррелл, на що лейтенант подивився так, як ніби тільки що побачив, як його цуценя переїхали на вулиці. Намагаючись не посміхатися, Моррелл продовжив: "Вони провели двадцять років після Війни за відділення, кидаючи на вітер армійські пятіцентовіки і не більше того, пам'ятаєте. Вони теж заплатили за це, але це не означає, що вони не можуть зробити це знову ".
  
  "Вони, мабуть, божевільні", - вигукнув Дженкінс.
  
  "Ні, просто короткозорий", - сказав Моррелл, хитаючи головою. "Я думаю, саме президент Махан зазначив, що найбільша проблема республік полягає в тому, що з часом виборці схильні втомлюватися платити за те, що їхній країні необхідно для самозахисту. Вони швидше витратять ці гроші на хліб і видовища, ніж не витратять їх і будуть тримати в своїх кишенях".
  
  "Після всього, через що ми пройшли, сер, це було б злочином", - сказав Дженкінс.
  
  "Ви так думаєте, я так думаю, і Військове міністерство теж так думає", - відповів Моррелл, на цей раз знизавши плечима. "Виборці так не думають. В цьому році вони послали в Конгрес багато соціалістів. Ми робимо, що можемо, з тим, що у нас є, от і все. Якщо у нас мало чого є, ми робимо, що можемо з цим. Фараон змусив ізраїльтян робити цеглу без соломи".
  
  - Злочин, - повторив лейтенант Дженкінс. Він був достатньо дорослою, щоб пам'ятати, з якими обмеженнями на сир Армії доводилося миритися в похмурі роки після Війни за відділення. Морреллу теж, але він слухав бурчання солдатів постарше з цього приводу з тих пір, як одягнув сіро-зелену форму. Генерал Кастер, під керівництвом якого він служив у Теннессі, пройшов через все це.
  
  І тепер, як він чув, Кастер був у Канаді, командуючи солдатами, несучими влада США на землю, більшу, ніж Сполучені Штати. Він не знав, як старий бойовий кінь проявить себе на цьому завданні. Здавалося, це не вимагало стрімкості, яка характеризувала стиль Кастера. З іншого боку, Моррелл волів би це сидіння за письмовим столом у Філадельфії. Без сумніву, Кастер теж так думав.
  
  Моррелл викинув з голови свого колишнього командира. Він глянув на Лайджа Дженкінса, який як і раніше виглядав незадоволеним навколишнім світом. "Єдине, що ми можемо зробити, - це зробити все, що в наших силах", - сказав Моррелл. З настінних годин вилетіла зозуля і сповістила шість годин. Моррелл посміхнувся. - Ще одне, що ми можемо зараз зробити, - це піти в їдальню і приготувати вечерю. І після цього, хіба я не чув щось про танці в місті сьогодні ввечері?"
  
  "Так, сер". Очі Дженкінса блиснули. "Я йду туди. Ви теж не проти постригтися, сер?" Він подивився на Моррелла з деяким збентеженим цікавістю.
  
  Морреллу довелося докласти всі зусилля, щоб не розреготатися вголос. "Я ще не прадідусь, готовий вирушити на цвинтарі, лейтенант", - сказав він. "Тут ще залишилося трохи соку". Він приклав руку до грудей і злобно посміхнувся. "Після вечері, не забігти нам в танцювальний зал?"
  
  "Е-е, ні, сер", - сказав Дженкінс. "Ви втоптали мене в грязь на тренувальному полігоні. Я думаю, ви, ймовірно, можете зробити те ж саме на тротуарах". В його усмішці теж був лукавий відтінок. - Але, сер, ви ж знаєте, там будуть дівчата.
  
  "Я сподіваюся на це", - сказав Моррелл. "Ти ж не думаєш, що я захотів би танцювати вальс або фокстрот з таким потворним клієнтом, як ти, чи не так?" Насправді лейтенант Дженкінс був гарним хлопцем. Це все ще не означало, що Моррелл хотів танцювати з ним.
  
  Зараз Морреллу наближалося до тридцяти, і він так і не наблизився до того, щоб обзавестися дружиною. Його погляд завжди був прикутий до майбутньої війни, як і погляди Сполучених Штатів. Але тепер війна була закінчена і виграна, і цілеспрямована відданість обов'язку здавалася все більш і менш бажаною не тільки для країни, але і для Ірвінга Моррелла.
  
  Він не прямував на танці з лейтенантом Дженкінсом, всерйоз розраховуючи знайти дружину в ту ж хвилину, як ступить на танцпол. Це було б вкрай нерозумно, і він це знав. Але якщо він дійсно знаходив молоду леді, яку знаходив привабливою, він був готовий, більш ніж готовий продовжити розслідування і подивитися, до чого це призведе. Він кивнув, залишаючи Форт-Лівенворт. У нього ніколи раніше не було такої рішучості, ні в чому, крім поля бою.
  
  Лівенворт, штат Канзас, був містом з населенням близько двадцяти тисяч осіб. Далеко не всі з них служили форту. Багато здобували великі родовища вугілля в цьому районі, в той час як інші працювали на борошномельних і лісопильних заводах. Але, незалежно від того, працювали місцеві жителі на армію чи ні, солдати користувалися в Ливенворте великою повагою. Це було антирабовладельческое поселення ще до Війни за відділення, коли Південь намагався перетворити Канзас у рабовласницький штат. Зараз тільки найстаріші з старожилів пам'ятали ті дні, але традиція ненависті до Конфедерації була сильна тут, як і на більшій частині території Канзасу.
  
  Моррелл і Дженкінс пройшли повз великої бронзової статуї Джона Брауна, яку жителі Ливенворта встановили після Другої мексиканської війни. Браун був і завжди залишався героєм для багатьох кансанцев. Він став національним героєм в 1880-ті роки, коли люди в Сполучених Штатах почали розуміти, що він знав, що робив, коли нападав на жителів півдня не тільки тут, але і в їх власному лігві у Вірджинії.
  
  Танці проходили в світському залі поруч з пофарбованої в білий колір баптистською церквою з високим шпилем - запасним будівлею, яке, можливо, цілком перенесли з Нової Англії в прерії. Звуки фортепіано і скрипки розносилися в ночі. "Це не найкраща гра, яку я коли-небудь чув, - сказав Моррелл, що було, у всякому разі, щедрої оцінкою, - але вони дійсно йдуть відразу після мелодії".
  
  "Так, сер", - відповів Дженкінс. "Тепер нам залишається тільки сподіватися, що це не один з танців, де півдюжини дівчат і п'ятсот хлопців чекають можливості потанцювати з ними. Трохи в цьому роді має велике значення ".
  
  На вулиці було прохолодно; вугільна піч і старання танцюристів обігрівали зал для зустрічей, так що, коли Моррелл відкрив двері, його зустрів порив теплого повітря. Озирнувшись, він схвально кивнув: чоловіки не безнадійно перевершували чисельністю жінок. Не всі чоловіки були солдатами - майже половина носила цивільний одяг. Моррелл ніколи не боявся конкуренції будь-якого роду.
  
  Чаша для пуншу стояла на столі в дальньому кінці зали. Він підійшов до неї, взяв собі келих і притулився до стіни, спостерігаючи, як пари кружляють і пірнають більш або менш в такт музиці. Розвідка місцевості перед настанням була хорошою ідеєю і в інших речах, крім ведення війни.
  
  Лайдж Дженкінс, з іншого боку, кинувся прямо в бійку, напавши на цивільного в строгому костюмі. Хлопець кинув на нього кислий погляд і відійшов до бічної лінії. Ливенворту, можливо, і дуже подобалися солдати, але таке втручання могло призвести до бійки де завгодно.
  
  З останнім хрипким акордом маленький оркестрик з трьох чоловік припинив свій гул. Люди заплескали в долоні, не стільки для того, щоб поаплодувати музикантам, скільки щоб показати, що вони добре проводять час. Чоловіки і жінки подалися до чаші з пуншем. Моррелл швидко випив свою склянку і, скориставшись порожньою склянкою в якості приводу, ухитрився підійти до чаші одночасно з жінкою в блузці з воланами і темно-бордовою вовняної спідниці.
  
  Він наповнив ківш, потім, піймавши її погляд, щоб переконатися, що вільність не буде небажаною, налив пуншу в її келих, перш ніж зайнятися своїм. - Спасибі, - сказала вона. Їй самій було трохи більше тридцяти, з волоссям, чорними, як вугілля, карими очима і теплою смаглявою шкірою з легким рум'янцем під нею. Коли вона довше подивилася на Моррелла, одна брова піднялась. - Велике вам спасибі, полковник.
  
  Раптово він зрозумів, що це була пастка: озирнувшись, він побачив пару капітанів, але жодного солдата більш високого рангу. У цю гру грали не тільки чоловіки. Що ж, продовжуйте: "Із задоволенням", - сказав він. "Якщо хочете, можете відплатити мені тим, що подаруйте наступний танець".
  
  "Я так і зроблю", - відразу ж погодилася вона. "Мене звуть Хілл, Агнес Хілл".
  
  "Дуже радий з вами познайомитися". Моррелл назвав своє ім'я. Музиканти заграли те, що, без сумніву, повинно було бути вальсом. Він вивів її на танцпол. Він танцював з академічної точністю. Його партнерка - ні, але це мало що значило; зал був так переповнений, що пари раз натикалися один на одного. Коли це сталося, всі засміялися: цього очікували.
  
  Вони розмовляли під полумузыкальный гул. "Мій чоловік був убитий в перші кілька тижнів війни", - сказала Агнеса Хілл. - Він був на Ніагарському фронті, а у канадців було багато кулеметів, і... - Вона знизала плечима в обіймах Морреля.
  
  "Мені шкода", - відповів він. Вона знову знизала плечима. Моррелл сказав: "Приблизно в той же час я сам дістав кулю в Соноре. Єдина причина, по якій я тут, - це удача".
  
  Його партнерка по танцях кивнула. - Останні кілька років я багато думав про удачу, полковник. Це все, що ви можете зробити, чи не так?- я маю на увазі, подумати. Вона пройшла з ним ще кілька кроків, потім сказала: "Я рада, що тобі пощастило. Я рада, що ти тут". Коли музика закінчилася, Моррелл теж зрадів, що опинився там.
  
  Люсьєн Гальтье не розмовляв зі своїм конем по дорозі в Рів'єр-дю-Лу, як він зазвичай робив. Кінь, бессердечное тварина, здавалося, не відчувала нестачі. І у Гальтье було багато розмов, тому що замість того, щоб відправитися в місто по річці Святого Лаврентія одному, він взяв з собою Марі, двох своїх синів і трьох дочок, які все ще жили з ними вдома.
  
  "Не можу дочекатися, коли побачу дитини", - сказала Деніз. Вона повторювала це з тих пір, як Леонард О Дулл повідомив, що напередодні ввечері у Ніколь народився хлопчик.
  
  "Я хочу побачити Ніколь", - сказала Марі. "Не дарма пологи називають переймами". Вона подивилася на Люсьєна, як би кажучи, що це він винен у тому, що Ніколь пережила те, що пережила вона. Або, може бути, вона просто думала, що це провина чоловіків, що жінки терплять те, що вони терплять.
  
  Галтье заспокійливо сказав: "З Ніколь все добре, і з дитиною теж все добре, за що я дякую святу Матір Божу". Він перехрестився. "І я також висловлюю подяку за те, що Ніколь народжувала під наглядом лікаря, який так глибоко дбав про її благополуччя".
  
  "Інтимно!" Марі шмигнула носом і шльопнула його по нозі. Потім вона шмигнула носом знову, на дещо іншій ноті. "Акушерка була мені дуже корисна".
  
  "Акушерка - це добре", - погодився Люсьєн, не бажаючи сваритися з дружиною. Але від своїх поглядів він не відмовився. "Я вважаю, що лікар краще".
  
  Марі не стала з ним сперечатися, за що він був належним чином вдячний. Вона продовжувала озиратися по сторонах, ніби не хотіла пропустити нічого, що могли помітити її гострі очі. Вона не так часто виїжджала з ферми, як він, і хотіла витягти максимум користі з екскурсії у всіх відносинах. Трохи згодом вона сказала: "Їхати по асфальтованій дорозі до самого міста дуже приємно. Вона така рівна, що здається, що фургон майже не рухається".
  
  "Їхати по асфальтованій дорозі до самого міста ще краще, коли йде дощ", - сказав Галтье. Дорогу заасфальтували не для нього. Мощення було прокладено так далеко від Рів'єр-дю-Лу, як і його ферма, тільки тому, що американці, які окупували тоді Квебек на південь від річки Святого Лаврентія, побудували свою лікарню на землі, яку вони відібрали у його спадку, не в останню чергу тому, що він не захотів співпрацювати з ними.
  
  І тепер його дочка працювала над дитиною-наполовину американцем. Він похитав головою. Він цього не очікував. Він цього не очікував, але тепер, коли це сталося, він був радий цьому.
  
  По небу пливли хмари, частіше приховуючи сонце, ніж дозволяючи йому просвічувати. Сніг, як і раніше, лежав на землі по обидві сторони дороги. У будь-який момент в наступному місяці може випасти ще більше. У календарі говорилося, що зараз квітень, а значить, весна, але календар не розумів, як далеко може затягнутися зима в цій частині світу. Люсьєн, його дружина і діти були закутані так само добре, як якщо б виходили на вулицю в січні, і в цьому не було необхідності.
  
  Тут і там воронки від бомб виднілися у вигляді ямок під снігом. Британські і канадські літаки зробили все можливе, щоб нашкодити американцям після того, як їх солдатів відігнали на північ за річку. Але тепер рани на землі гоїлися. Зенітні гармати, що стояли за межами Рів'єр-дю-Лу, - знаряддя, укомплектовані в кінці війни солдатами в сіро-блакитній формі нової Республіки Квебек, - тепер зникли, заховані бог знає де. Люсьєн сподівався, що вони ніколи не вийдуть зі сховища.
  
  Сам Рів'єр-дю-Лу височів на скельному відрозі, виступаючому в річку Святого Лаврентія. Всередині його меж водоспад низвергался на дев'яносто футів з маленької річки, дала місту його назву, в більшу. В кінці сімнадцятого століття, коли був заснований Рів'єр-дю-Лу, це була б страшенна оборонна позиція. В наші дні літаків і гігантських гармат Галтье задавався питанням, чи взагалі існує таке поняття, як грізна оборонна позиція.
  
  Його дочка і зять жили всього в парі кварталів від церкви єпископа Паскаля, недалеко від ринкової площі. Гальтье вважав, що це змішане благословення; єпископ, який, коли почалася війна, був просто батьком Паскалем, так швидко стрибнув у постіль до американців, що, безсумнівно, поставив під загрозу свою обітницю безшлюбності. Все ще були часи, коли Люсьєн відчував змішані почуття з приводу того, як минула війна. Він підозрював, що такі часи будуть у нього, поки він живий.
  
  Будинки по обидві сторони впритул примикали до будинку доктора Леонарда О Дулла. "Як тут тісно в місті", - сказала Мері і засмучено кудахтнула. Люсьєн був схильний погодитися з нею. Приїхати в місто в базарний день - це дуже добре, але він би не захотів тут жити.
  
  Прив'язуючи коня до яблуні перед будинком, доктор О Доулл відкрив двері і помахав рукою. - Заходьте всі, - покликав він на своєму вічному квебекськом французькою. - Ніколь не може дочекатися зустрічі з вами, і, звичайно, ви захочете побачити маленького Люсьєна.
  
  Гальтье завмер на місці. Повільно промовив він: "Коли ви надсилали звісточку, ви нічого не сказали про те, щоб назвати дитину в мою честь".
  
  "Коли я надіслав звісточку, ми ще не вирішили, як назвемо дитину", - відповів його зять. "Але він буде Люсьєном О Доуллом". Він поліз у кишеню і дістав сигари. - Давай. Покури зі мною. У Сполучених Штатах прийнято, коли у чоловіка народжується син.
  
  Якби сигари були хоч трохи схожі на ті, що зазвичай були у О Дулла, Галтье з задоволенням викурив одну, незалежно від того, був у нього онук чи ні. Отямившись від подиву, він поспішив до будинку.
  
  Вугілля в каміні зігрівали від холоду. Ніколь сиділа в кріслі-гойдалці перед вогнем. Вона годувала дитину грудьми і не встала, коли увійшла її сім'я. Вона виглядала так, немов пройшла довгий період позиційної війни: бліда, змучена. Якби Гальтье не бачив, як Марі виглядала після народження дітей, він стривожився. Інші його діти, які не так добре пам'ятали подібні речі, були стривожені. Навіть у Жоржа не було напоготові єхидних коментарів.
  
  Марі заговорила командним тоном: "Коли він там закінчить, передай його мені".
  
  "Так, мамо. Це не повинно зайняти багато часу". Ніколь теж здавалася розбитою і змученою.
  
  Люсьєн Галтье пильно дивився на Люсьєна О Дулла, поки той годував грудьми. Немовля виглядав дуже червоним і зморщеним, його головка була дещо деформована після появи на світло. Його діти теж захоплювалися цим. Він сказав: "Кожен з вас виглядав однаково, коли народився".
  
  - Звичайно, я був набагато красивіше, - сказав Жорж.
  
  "Який жаль, що це не тривало довго", - сказала Деніз. Вона і її сестри розсміялися. Чарльз теж. Джордж виглядав не дуже задоволеним.
  
  Незабаром Ніколь переклала дитини з грудей на плече. Вона поплескала його по спині. Люсьєн поплескав би сильніше, але у нього було більше практики, ніж у його дочки; він зрозумів, що немовлята не ламаються. Через деякий час його онук віддав відрижку, зізнатися в якої не посоромився б і дорослий чоловік.
  
  "Добре", - сказала Марі. "Дуже добре. Тепер він влаштувався. Тепер ти віддаси його мені". Ніколь з великою обережністю простягнула дитини. Марі прийняла його з автоматичною компетентністю, яку ніколи не втратить, підтримуючи його голову правою рукою і перекладаючи її на згин лівої руки. "Він такий маленький", - пробурмотіла вона, коли маленький Люсьєн безладно замахав руками. "Коли у домі якийсь час нікого не було, забуваєш, наскільки малий новонароджений".
  
  "Він хлопець гарного росту", - сказав Леонард О Доулл. "Майже вісім фунтів".
  
  "Він відчував себе як слон, коли я народжувала його", - додала Ніколь.
  
  Марі проігнорувала їх обох. - Такий маленький, - промуркотала вона. - Такий маленький.
  
  "Ось, дай його мені", - сказав Люсьєн. Його дружина кинула на нього несхвальний погляд, але передала йому дитину приблизно через хвилину. Він виявив, що все ще знає, як тримати немовля. Його крихітний тезка втупився на нього темно-синіми очима. Він знав, що з часом вони потемніють, але наскільки потемніють, могло виявитися цікавим питанням: у Леонарда О Дулла були зелені очі. - Про що ти думаєш, малятко? - пробурмотів Галтье.
  
  "Про що він може думати, крім того, хто цей дивний чоловік?" - Запитав Жорж.
  
  "Можливо, він думає: "Чому ця людина збирається вдарити його сина по голові?" Відповів Галтье. Вони з Жоржем обидва сміялися. Якби Люсьєн спробував вдарити свого сина по голові, він підозрював, що Жорж міг би змусити його пошкодувати про це.
  
  "Він, певно, думає: "Хто цей дивний чоловік?" - сказав О Доулл. Перш ніж Гальтье встиг зробити більше, ніж підняти брову, його зять продовжив: "Він теж думає, що це за дивний світ? Дитині все повинно здаватися дуже незвичайним: світло, звуки, запахи, дотики і все інше. Він нічого цього раніше не знав, особливо там, де він був ".
  
  Галтье визнав неделікатним згадувати, де була дитина до свого народження. Судячи з виразу їхніх облич, те ж саме зробили і обидва його сина. Він нагадав собі, що О Доулл був лікарем і ставився до таких речей інакше.
  
  "Дозволь мені тепер потримати дитину, батько", - сказала Деніз. Коли Люсьєн передавав їй онука, хтось постукав у вхідні двері.
  
  "Хто це?" З деяким роздратуванням запитав О Доулл. Потім він розсміявся над собою. "Є лише один спосіб з'ясувати, чи не так?" Він відкрив двері.
  
  Там стояв єпископ Паскаль, пухкий і рожевий, виглядав настільки вражаюче, наскільки це взагалі можливо для пухкого рожевого чоловіки в митрі, плащі та сутані. На його обличчі майже завжди була широка усмішка, і сьогоднішній день не став винятком. "Я правильно розчув, що вчора ввечері в цьому будинку відбулося благословенний подія?" - запитав він, а потім, побачивши маленького Люсьєна на руках Деніз, вказав пальцем. "О, дуже добре. Дійсно, дуже добре. Я бачу, що правильно розчув". Його очі блиснули. "Я радий дізнатися, що мої джерела інформації залишаються надійними".
  
  Він мав на увазі, що я радий, що мої шпигуни приступили до роботи. Люсьєн прекрасно це зрозумів. Якщо О Дулл цього не зрозумів, то не тому, що Галтье йому не сказав. Але єпископ Паскаль в ці дні не був явним ворогом Галтье і ніколи не був ворогом ні одному американцеві: навпаки. Доктор О Доулл сказав: "Заходьте, ваша світлість, заходьте. Так, минулої ночі у Ніколь народився маленький хлопчик". Він простягнув єпископу сигару.
  
  "Як чудово!" Єпископ Паскаль вигукнув. Він простягнув руки. Деніз глянула на Галтье, який ледь помітно кивнув. Вона передала єпископу немовляти. Він довів, що знає, як втримати його. Сяючи, він запитав: "І як його звати?"
  
  - Люсьєн, - відповів Леонард О Доулл.
  
  "Ах, чудово!" Ні, єпископ Паскаль не переставав посміхатися. Він націлив свій великий зубастий рот на Гальтье. "Твоє ім'я збереглося". Люсьєн кивнув. Єпископ Паскаль знову повернувся до О Дуллу. "Ви повинні переконатися, що по мірі того, як цей малюк підросте, він вивчить мову, а також мову Республіки Квебек".
  
  Він, безсумнівно, мав на увазі хороший рада. Ймовірно, це був хороший рада. Все одно це змусило Галтье ощетиниться. Леонард О Доулл відповів м'яким голосом: "У ці дні, і я очікую, що до кінця моїх днів, мова Республіки Квебек є моїм мовою".
  
  "Я не хотів вас образити", - швидко сказав єпископ Паскаль. "Проте в сучасному світі знання англійської мови допоможе молодій людині протягом всього його життя".
  
  Це було правдою до війни. Це, як сказав єпископ, ймовірно, буде ще більш правдою зараз, коли Квебек так тісно пов'язаний з США. Однак це не означало, що Люсьєну це повинно було подобатися, і він цього не зробив.
  
  Сільвія Еноса закурила сигарету. Вона втягнула дим у легені, затримала його там і знову випустила. Потім зробила ще одну затяжку. Вона і близько не відчувала того збудження, яке відчувала, коли завела цю звичку, але їй це дійсно подобалося. Коли вона не могла курити, як на конвеєрі галошной фабрики, вона ставала напруженою, навіть нервової. Як і багато інших жінок, що працювали там, вона потайки курила в туалеті. Тут завжди пахло салуном.
  
  Потім їй довелося повернутися до лінії. У банку з фарбою вирушила її кисть. Вона намалювала червоне кільце навколо верху однією з чорних гумових калош, що лежать перед нею, потім навколо іншої, працюючи швидко, щоб нескінченні стрічки фабричної лінії не забрали їх до того, як вона закінчить.
  
  Інша пара калош, ще теплих після цвілі, з'явилася перед нею. На них вона теж одягла кільця. Вони пішли по черзі. Наступна дівчина, озброївшись ножами і секаторами, обрізала зайву гуму з калош. Вона викинула обрізки у відро для сміття у себе під ногою. Коли бункер наповнювався, обрізки відправлялися назад у бункер разом зі свіжою гумою для виготовлення нових калош. Фабрика нічого не витрачала даремно і робила все максимально дешево. Ось чому у Сільвії все ще була робота. Якби за неї взявся чоловік, їм довелося б щотижня викладати трохи більше грошей.
  
  Через деякий час від запаху гуми у неї розболілася голова. Це траплялося щоранку до десяти годин. Це також дало їй ще одну причину побажати сигарет, а може бути, і цілу пачку. Те, що вона виявила в перший день, коли закурила, ставало тим точніше, чим більше вона курила: тютюн дійсно приспала її нюх.
  
  Френк Бест попрямував в її бік. Вона тихо застогнала; бригадир ніс калошу в тому місці, де вона пропустила частину червоної лінії нагорі. Вона знала, що він скаже, ще до того, як він це вимовив. Це його не зупинило: "Я думав, ти проскользнешь повз вуха, чи не так?"
  
  "Мені дуже шкода, містер Бест", - сказала Сільвія. Вона не хотіла, щоб він хоч якось тримав її. "Ось, дай це мені. Я все виправлю".
  
  Він притримав її. "Знаєш, Сільвія, дійсно дуже шкода, що мені доводиться брати одну з таких пар. Це затримує чергу і затримує всіх. Сподіваюся, відтепер мені не доведеться робити це дуже часто ".
  
  Він теж підтримував лінію, читаючи їй нотації. Вона цього не сказала; вона знала, що справа безнадійна, коли бачила його. "Я зроблю все можливе, щоб це не повторилося", - сказала вона. "Будь ласка, дозволь мені все виправити".
  
  Нарешті Бест зробила це. Сільвія, немов Леонардо, що працює над "Моною Лізою", завершила червоне кільце. Вона повернула гумову калошу Бесту. "Будь ласка", - подумала вона. Віднеси це туди, де ти його помітив, і залиш мене в спокої. Лекції - це одне, і досить погане. Інша частина його рутини була ще гірше.
  
  Це не завадило йому перейти до справи. "Тобі дійсно слід приділяти більше уваги тому, що ти робиш", - сказав він. "Я був би розчарований, і я знаю, що ви були б також, якби дуже часто здійснювали подібні помилки. В наші дні іноді важко знайти роботу ".
  
  "Містер Бест, я не часто здійснюю подібні помилки", - відповіла Сільвія. "Ви самі це сказали".
  
  Він продовжував, ніби вона нічого не говорила: "Проте, якщо люди, які стоять над вами, будуть задоволені вами, у вас все може скластися набагато краще".
  
  Вона знала, як він хотів бути над нею: на ліжку в якомусь дешевому готельному номері. Вона знайшла цю ідею скоріше поганою, ніж привабливою. Тепер, коли Джорджа не стало, у неї були моменти, коли вона нудьгувала по чоловікові, іноді дуже сильно. Однак Френк Бест був явно не тим чоловіком, яким вона нудьгувала.
  
  Нерозуміння його здавалося тут найбезпечнішим. - З цього моменту я буду особливо обережним, містер Бест. Я обіцяю, що буду.
  
  Він кинув на неї кислий погляд. Вона подумала, не виразиться він простіше. Якщо б він сказав: "Переспи зі мною або втратив роботу", що б вона зробила? Вона б встала і звільнилася, ось що. Можливо, вираз її обличчя говорив про це, тому що він повернувся і пішов геть, щось бурмочучи собі під ніс.
  
  Сільвія повернулася до роботи. Весь ранок вона була надто обережна з кільцями. Якщо Бест хотів знайти привід потурбувати її, йому довелося б його придумати; вона не хотіла давати йому жодного. Вона не раз відчувала на собі його погляд, але робила вигляд, що не помічає. Нарешті пролунав сигнал до обіду.
  
  "Френк співав тобі свою маленьку пісеньку "будь милим або ще що-небудь"? - Спитала Сара Уайкофф, вгризаючись в курячу ніжку, імовірно, залишилася з вчорашнього вечері.
  
  "Він, звичайно, був". Сільвія відкусив великий шматок від свого власного сендвіча, який був приготовлений з вчорашнього хліба і ковбаси, за смаком нагадувала наполовину тирсу. Наскільки Сільвія знала, так воно і було. Воно коштувало вдвічі дешевше, ніж більш якісні бренди. Це мало значення.
  
  "У нього немає сорому", - сказала Мей Кавендіш. "Ніякого".
  
  "Він майстер", - сказала Сара. "Звичайно, у нього немає сорому".
  
  "Майстер на консервному заводі, де я раніше працювала, завів там одну з дівчат по-сімейному", - сказала Сільвія. Її подруги сумно квокали і розуміюче кивали. "Я так і не дізналася, він одружився на ній потім чи ні - мене звільнили, тому що я повинна була піклуватися про своїх дітей, коли вони підхопили вітрянку".
  
  Вона думала, що Ізабелла Антонеллі прийшла б і повідомила їй, все в порядку. Вона давно не бачила іншу жінку з консервного заводу. Це могло означати, що Ізабелла була шалено щаслива і більше в ній не потребувала. Швидше за все, це означало, що майстер з консервного заводу кинув її в біді. Сільвія задавалася питанням, чи впізнає вона коли-небудь, що відбулося. Життя не зав'язує всі кінці акуратним бантиком, як це роблять романи.
  
  "Це зовсім по-чоловічому". Сара Уайкофф вивчала власне мускулисте передпліччя. "Ніхто не збирається жартувати зі мною, тільки не він, і тримай зуби подалі".
  
  Мей зітхнула. "Чоловіки роблять так, що ти не хочеш з ними жити, і вони роблять так, що ти з працею можеш заробляти на життя сама. Ти не заробляєш стільки, скільки людина, що виконує ту ж роботу, і вони все одно не дозволяють тобі виконувати половину роботи. Ти скажи мені, що в цьому справедливого?"
  
  "Якби нам не платили менше, ніж чоловікові, у нас не було б такої роботи, як тут", - сказала Сільвія. Дві інші жінки кивнули.
  
  "І вони також не дозволять нам голосувати тут, в Массачусетсі", - з гіркотою сказала Мей. "Вони повинні прийняти закон, який говорить, що ми можемо, і хто повинен його прийняти? Чоловіки, ось хто. Ти думаєш, більше половини чоловіків у Новій Палаті представників штату будуть голосувати за жінок? Цього ще не сталося, і я теж не збираюся затримувати дихання."
  
  "Є багато штатів, де це дійсно сталося". Голос Сільвії був задумливим. "Кінця світу не було".
  
  "Можна подумати, що так і є, судячи з того, як поводяться деякі чоловіки", - сказала Сара. "Мей права. Вони не варті паперу, на якому надруковані".
  
  Мей з'їла яблуко до дуже тонкої серцевинки, потім дістала пачку сигарет. Вона прикурила одну, потім випустила елегантне колечко диму. "Я люблю покурити після їжі", - сказала вона. "Начебто вирішує, що там всередині, якщо ти розумієш, що я маю на увазі ".
  
  "Звичайно, хочу". Сільвія дістала свої сигарети. На лицьовій стороні пачки були зображені солдати в сіро-зеленій формі, марширують до перемоги. Ніхто ніколи не показував покалічені трупи солдатів у сіро-зеленій формі та моряків в темно-синьою, які не дожили до перемоги. Сільвія ніколи б не подумала, якби не втратила Джорджа. Тепер вона навмисно перевернула пачку, щоб не бачити цих рожевощоких солдатів. - Спасибі, що тоді пригостила мене цигаркою, Мей. Тепер вони мені подобаються.
  
  "Добре". Мей Кавендіш збиралася покласти сигарети назад у сумочку. Вона зупинилася і направила пачку на Сару. "Хочеш спробувати?"
  
  "Ні, дякую". Сара похитала головою. "Я курила пару раз. Ніколи не любила це настільки, щоб продовжувати. Не чекай, що я б і зараз не стала ".
  
  "Будь по-твоєму", - сказала Мей, знизавши плечима. Вона прибрала рюкзак.
  
  Сільвія рішуче затягнулася сигаретою. Вона кашлянула всього один раз. Її груди теж почала звикати до тютюнового диму. І Мей була права: навіть без того кайфу, який вона відчула, коли вперше почала вживати цю звичку, покурити після обіду або вечері було приємніше, ніж в будь який інший час.
  
  Джордж любив курити після того, як вони займалися любов'ю. У Сільвії загорілися вуха, коли вона згадала це. Їй стало цікаво, як це - глибоко затягнутися, ліниво насолоджуючись смаком. Напевно, досить приємно, подумала вона. Буде у неї коли-небудь шанс дізнатися про це?
  
  "Де-то ж мають бути порядні чоловіки", - раптом сказала вона.
  
  "Багато з них мертві", - сказала Сара. "Мій Мартін мертвий". Вона зітхнула і подивилася на брудний дерев'яна підлога. "Я все ще не можу думати про нього без бажання підлизатися. Я навіть не знаю, чи захочу я коли-небудь бути з кимось ще ".
  
  "Я б так і зробила, якщо б могла кого-небудь знайти", - сказала Мей. "Але багато порядні чоловіки стали більш розсудливими зі своїми дружинами, тому що це те, що роблять порядні чоловіки, і багато чоловіків, незалежно від того, порядні вони чи ні, не хочуть мати з тобою нічого спільного, якщо у тебе є діти".
  
  "Про, є одна річ, яку вони хочуть з тобою зробити", - сказала Сільвія. Обидві її подруги розсміялися над очевидною правдою в цьому. Сільвія продовжила: "Але це не самі порядні люди. Може бути, мені слід було б частіше ходити до церкви, але неділя - це єдиний шанс, який у мене є, щоб хоч трохи відпочити, не те щоб я могла багато встигати з двома дітьми в будинку ".
  
  "Багато чоловіків, які ходять до церкви щонеділі безперервно, теж не з тих, кого можна назвати порядними", - сказала Мей таким тоном, неначе говорила голосом досвідченого людини. "Вони йдуть туди не для того, щоб помолитися або послухати проповідь - вони йдуть тому, що знаходяться на полюванні".
  
  "Це ганьба", - сказала Сільвія.
  
  "Дорога, в цьому світі відбувається безліч ганебних речей", - авторитетно заявила Сара Уайкофф. "Тобі не потрібно дивитися далі Френка Беста, якщо ти хочеш щось побачити".
  
  "Що ж, бог свідок, це правда", - сказала Сільвія, зітхнувши. "Тепер, коли я сказала йому "ні", я тільки сподіваюся, що він залишить мене в спокої і не буде зганяти це на мені, як він сказав, що був схильний".
  
  "Все залежить від обставин", - сказала Мей, яка пропрацювала на фабриці калош довше Сільвії. "Якщо він незабаром знайде когось, хто погодиться співпрацювати з ним, він забуде про тебе. Якщо він цього не зробить, можливо, якийсь час ти не будеш так добре проводити час ".
  
  Сільвія задумалася, як їй слід ставитися до надії, що яка-небудь інша молода жінка піддасться тому, що Бест називала його фатальним чарівністю. Без сумніву, це полегшило б її власне життя. Але побажала б вона бригадира кому-небудь ще? Вона не могла уявити, щоб хтось не подобався їй настільки, щоб сподіватися, що її спіткає така доля.
  
  Коли пролунав свисток, який сповіщає про закінчення обідньої перерви, вона без особливого ентузіазму попрямувала назад на своє місце відразу за формами для калош. Вона нагадала собі, що повинна зробити все, що в її силах, намалювавши кільця на гумових калошах, щоб не давати Френку Бесту приводу турбувати її.
  
  Але чи потрібно йому було виправдання? Ось він прийшов. Це була не кров в його очах. Сільвія дізналася це вираз. Джордж часто одягав його, коли надовго йшов у море. Френка Беста там не було, хоча вона з радістю скинула його з пірсу. У всякому разі, у нього був такий вираз обличчя. Сільвія зітхнула. Здавалося, до кінця дня ще роки.
  
  Іноді Роджер Кімбол все ще шкодував, що не поїхав у Південну Америку. Час від часу газети Чарльстона повідомляли дражливі новини про бої, які тривали там, хоча Велика війна закінчилася всюди. Місцева ворожнеча почалася задовго до війни і не збиралася зникати, тому що це сталося. Всім, крім Парагваю і Болівії, потрібні були капітани підводних човнів, і вони б це зробили, якби у них були берегові лінії.
  
  Але він пробув у Чарльстоні вже майже два роки і, ймовірно, пробуде тут ще якийсь час. По-перше, він час від часу бачився з Енн Коллетон: не так часто, як йому хотілося б, і не настільки рідко, щоб у розпачі опускати руки. Він розумів, наскільки ретельно вона регламентувала їх зв'язку. Це привело б його в лють ще більше, якщо б він теж не захоплювався нею.
  
  І, по-друге, він знайшов, чи думав, що знайшов спосіб допомогти поставити Конфедеративні Штати на ноги. Кларенс Поттер, який став другом, а не знайомим з бару, думав, що він божевільний. "Не можу повірити, що тебе втягнули в Партію Свободи", - сказав Поттер одного вечора в маленькій мебльованій квартирі Кім-болл. "Ці люди не змогли б розвести вогонь, якщо б ви побачили у них запалений факел і розпалювання".
  
  "Я один з таких людей, Кларенс, - сказав Кімболл з легким роздратуванням у голосі, - і я дякую тобі за те, що ти тримаєш язик за зубами".
  
  "Ні, ти не такий", - сказав Поттер. "Якщо відкинути в бік твій сумний смак у політиці, ти розумна людина. Повір мені, це виділяє тебе з натовпу в Партії свободи. Це також відрізняє тебе від Джейка Физерстона. Він підняв руку. "Не зрозумій мене неправильно - Физерстон не дурень. Але у нього освіти не більше, ніж можна було б очікувати, і єдине, в чому він хороший, - це залазити на пень і злити всіх інших так само, як і він сам.
  
  Джек Деламот відсьорбнув віскі. - Я сам чув, як він говорить. Він навіть мене злить, а я зазвичай занадто ледачий, щоб злитися із-за чого б то не було.
  
  "Нам потрібно розсердитися, чорт візьми", - сказав Він. "У цій країні дуже багато поганого, щоб не злитися з-за цього. Гроші нічого не варті, кляті янкі не дозволяють нам мати нормальну армію і флот, а половина ніггерів в країні ведуть себе так, наче вони тут господарі. Ти не можеш переконати мене в протилежному. Ти дуже добре знаєш, що це правда.
  
  "У Физерстона приблизно стільки ж шансів вирішити ці проблеми, скільки у людини з Місяця", - сказав Поттер. "Може бути, менше".
  
  "Кларенс прав", - сказав Джек Деламот. "Він як один з цих чорномазих проповідників. Він заводить людей, це вже точно, але ти дивишся на те, що він говорить, і бачиш, що насправді він взагалі нічого не говорить ".
  
  "Все в порядку", - спокійно сказав Кімболл. Поттер і Деламот обидва виглядали ураженими. Кімболл вказав на колишнього офіцера розвідки. "Кларенс, коли ми зустрілися в перший раз, ти говорив про пошук цілі для CSA і про те, як змусити людей дотримуватися її. Ти пам'ятаєш це?"
  
  "Звичайно, знаю", - сказав Поттер. "Це було правдою тоді і залишається правдою зараз. Зараз це правдивіше, ніж коли-небудь, тому що ми довше дрейфували без керма".
  
  Кімболл усміхнувся. "Намагаєшся говорити як моряк, чи не так? Ну, добре, продовжуй. Але ти ж знаєш цього Физерстона, вірно?" Він почекав, поки Поттер кивне, потім продовжив: "Як сказав Джек, у нього дуже добре виходить виводити людей з себе. Якщо у нього немає ніякого освіти, ну і що? Тим краще, насправді. Що ти скажеш, якщо ми зв'яжемося з ним і дамо йому ідеї, які потрібні Конфедеративним Штатам, щоб знову стати на ноги?"
  
  "Ти, я і Кларенс рятуємо країну?" Здавалося, Деламот не просто сумнівався; здавалося, він ось-ось расхохочется вголос.
  
  "Хтось має", - відповів Роджер Кімболл. Він не сміявся, не зараз. "Ніхто в Річмонді не знає як, це вже точно. Що скажеш, Кларенс? Физерстон тебе послухає?
  
  Поттер потер підборіддя. В його сірих очах читалася невпевненість, яку Кімболл рідко бачив у них. Нарешті, він сказав: "Я не знаю напевно. Він ненавидів офіцерів в цілому, але не ненавидів мене зокрема, тому що я надав йому кілька добрих послуг. Але чи означає це, що ми зможемо спрямувати його так, як нам хочеться? Я не впевнений. Я також не впевнений, що у нього є звичка когось слухати. Він настільки впертий, наскільки це можливо ".
  
  Джек Деламот опустив погляд в свій стакан, який був порожній. - Тигру легко залізти на спину, - зауважив він. - І як же ти знову вибрався?
  
  "О, ми з цим впоралися", - впевнено сказав Поттер. - Будь-який з нас трьох - навіть ти, Джек, яким би апатичним ти собі не дозволяв - може зрівнятися з Физерстоном і деякими іншими.
  
  "Тоді вирішено", - сказав Кімболл, хоча це було далеко не так. "Ми зв'яжемося з Физерстоном, розповімо йому все, що, на нашу думку, він повинен сказати, і змусимо людей звернути увагу на те, що дійсно потрібно зробити". Він узяв зі столу пляшку віскі, висмикнув пробку і налив нові напої собі і своїм друзям. Вони урочисто підняли.
  
  У своєму роді Кімбол не втрачав часу дарма, намагаючись втілити задумане в життя. Він став звичним гостем в офісі Партії свободи на Кінг-стріт, поруч зі штаб-квартирою Вашингтонської легкої піхоти, підрозділу, яке, як випливало з назви, брало участь у війнах CSA і США після Революції. "Ні, командер, - сказав хлопець з-за друкарської машинки, - я не знаю, коли сержант Физерстон знову прибуде в Південну Кароліну. Хоча це не повинно зайняти надто багато часу. Я думаю, у зв'язку з виборами в Конгрес цієї осені йому доведеться багато подорожувати. Ми прагнемо послати Річмонд вісточку зі всієї країни ".
  
  "Це чудово", - сказав Кімболл. "Це дуже добре. Справа в тому, що я хотів би відправити повідомлення сержантові Физерстону". Не зумівши стати офіцером, лідер Партії свободи безмірно пишався своїм сержантським званням. Кімбол старанно зберігав незворушний вираз обличчя, говорячи про це. "Я тільки що дізнався, що мій друг служив в армії Північної Вірджинії і досить добре пізнав його там. Він хотів би мати можливість привітатися".
  
  "Багато людей служили в армії Північної Вірджинії", - сказав представник Партії Свободи. "Насправді, я служив сам. І ви були б здивовані, дізнавшись, як багато хто з них тепер кажуть, що тоді знали сержанта Физерстона.
  
  "Мого друга звати Поттер, Кларенс Поттер", - терпляче сказав Кімболл. "Він сказав мені, що ім'я, яке я повинен згадати, Помпей, що сержант Физерстон повинен знати, що це означає". Абсолютно недбало він поклав золотий долар, маленьку монетку, на стіл поряд з друкарською машинкою.
  
  Представник Партії Свободи облизнул губи. В наші дні за золотий долар можна купити банкнот на пару тисяч доларів. Він змусив монету зникнути: це було нескладно, коли вона була такою маленькою. - Думаю, я зможу організувати телеграму в Річмонд. Ти правий - я знаю, він був би радий отримати звісточку від старого друга, особливо за партійними каналах.
  
  Кімбол міг відправити телеграму сам. Але скільки телеграм Джейк Физерстон отримував кожен день? Без сумніву, цілі купи. Він широко прославився завдяки CSA. Скільки з цих телеграм залишилося непрочитаними? Він приділив би більше уваги тим, які прийшли з його власного підрозділу.
  
  "Спасибі, друже", - сказав Він і відправився грати в покер, дуже задоволений собою. Він теж виграв, що зробило його ще більш задоволеним.
  
  Коли через кілька днів він повернувся в штаб-квартиру Партії Свободи, хлопець, який поклав золотий долар в кишені, простягнув блідо-жовту телеграму. Кімболл взяв його з упевненістю, яка випарувалася, коли він прочитав повідомлення: "МАЙОР ПОТТЕР".-
  
  ЯКЩО Б ТИ ХОТІВ ЗУСТРІТИСЯ Зі МНОЮ, ТИ МІГ БИ ЗРОБИТИ ЦЕ ДАВНИМ-ДАВНО. ФИЗЕРСТОН, сержант, 1-Й РИЧМОНДСКИЙ ГАУБИЧНИЙ ПОЛК.
  
  "Я думаю, він знає вашого друга, - сказав представник Партії Свободи, - але не схоже, що він дійсно гарячий бажанням завдати йому візит".
  
  "Ні, це не так", - похмуро погодився Кімболл. "У будь-якому випадку, спасибі, що спробував". Тепер, коли він знав, що цей чоловік брав хабарі, він, можливо, захотів би розплатитися з ним знову, а це означало, що зараз на нього не гарчать.
  
  Але що він дійсно хотів зробити, так це отримати Джейка Фезерстоуна. Якщо ім'я Поттера не підходило до замку, йому потрібен був той, який підійде. Залишаючи офіс Партії Свободи, він клацнув пальцями. Можливо, він знав, де це знайти.
  
  Оскільки в його квартирі не було телефону, він підійшов до будівлі телефонної станції і подзвонив в Сент-Метьюз. На це пішло деякий час. До цього часу брат Енн Коллетон звик до дзвінків Кімбола, навіть якщо не зовсім приймав їх. Але Енн сама підійшла до телефону. "Привіт, Роджер!" - сказала вона, коли дізналася, хто на іншому кінці дроту. "Що я можу для тебе зробити сьогодні?"
  
  Кімболл навчився розпізнавати тон її голосу. У ньому говорилося: "Якщо ти дзвониш, тому що хочеш переспати зі мною, забудь про це". За інших обставин це розлютило його. Це все ще мало значення, небагато, але він приховав це. "Що ви думаєте про Партії свободи?" - запитав він.
  
  Він застав її зненацька. У Сент-Мэтьюсе на кілька секунд запанувало мовчання, перш ніж вона відповіла: "насправді я не дуже багато думала про це, так чи інакше. Хоча останнім часом це виразно наробило багато шуму, чи не так? Зараз вона могла б бути детективом, доставающим збільшувальне скло. "Чому ви хочете знати?"
  
  Він пояснив, що він мав на увазі Партії свободи, закінчивши словами: "Люди починають прислухатися до цього Физерстону. Якщо він буде говорити правильні речі, то, можливо, стане тим, хто зможе витягти країну з болота ".
  
  "Ну, - сказала Енн після ще однієї задумливою паузи, - я не знаю, що я очікувала почути від тебе, коли ти подзвонила, але це було не те". Вона знову завагалася. - Як ти думаєш, чому Физерстон послухав би мене?
  
  Кімбол не хотіла, щоб Физерстон слухав її; він хотів, щоб лідер Партії свободи вислухав те, що він збирався сказати. Можливо, Енн сказала б те ж саме, що й він, але у нього не було ніякої гарантії на цей рахунок. Тим не менш, вона чекала відповіді, й він їй дав пряму відповідь: "У тебе є гроші. Ти коли-небудь чула про політику - якому політичному діячеві, який не потребував грошах?"
  
  Вона розсміялася. "В цьому ти правий, бачить бог, і я теж, по-своєму. Я не впевнений, що хочу витрачати якісь зі своїх грошей на Партію свободи, але я також не впевнений, що у мене їх немає. Дозвольте мені дещо перевірити і подивитися, чи будуть ці гроші витрачені не даремно. Якщо я вирішу, що це так, я думаю, що зможу знайти спосіб повідомити Физерстону, що хочу з ним поговорити.
  
  Вона говорила про Партії свободи так, як ніби це була фірма, в яку вона розглядала можливість інвестування. У певному сенсі, ймовірно, саме так це і було для неї. З точки зору Роджера Кімбола, політика та інвестиції були двома різними світами. Можливо, це означало, що Енн Коллетон була саме тією людиною, до якого варто звернутися в Физерстон. Кімболл сказав: "Добре, це досить справедливо. Спасибі".
  
  Коли він більше нічого не сказав, Енн поддразнила його: "Ніяких солодких промов, Роджер? Ти пішов і знайшов кого-небудь іншого?"
  
  "Після тебе будь-який інший був би нудним", - відповів він. На цей раз задоволення наповнило її сміх. Він продовжив: "Я просто не думав, що сьогодні це спрацює, от і все".
  
  "Ти розумна людина", - сказала вона. Кимбаллу така похвала сподобалася набагато більше, ніж від Кларенса Поттера.
  
  Тому Коллетон запитливо подивився на Енн. Він запитав: "Ти впевнена, що хочеш це зробити?"
  
  "Що, зустрітися з Джейком Физерстоном?" запитала вона. Її брат кивнув. Вона роздратовано видихнула. - Враховуючи, що він збирається сісти в поїзд, що прибуває в Сент-Метьюз через півгодини, тобі не здається, що турбуватися про це трохи запізно? Якщо я покажуся йому зараз, я наживу ворога. Я, ймовірно, нажив небезпечного ворога. Я не хочу цього робити, велике вам спасибі ".
  
  "Думаю, ти правий - ти зазвичай такий". Тому все ще виглядав нещасним. "Хоча не можу сказати, що мені дуже подобається те, що я про нього чув".
  
  - Тихіше, - неуважно сказала Енн, підходячи до шафи. - Я хочу вибрати капелюшок, яка краще всього поєднується з цим платтям. Плаття з бавовняної вуалі кольору орхідеї, з квадратним коміром нового фасону і оборками на рукавах, талії, стегнах і на кілька дюймів вище подолу довжиною до щиколоток. Йому вдалося бути стильним і в той же час відповідати суворому клімату Південної Кароліни.
  
  У капелюхи в квіточку, яку вона обрала, були загнуті донизу поля, теж за останньою модою. Вона не знала, скільки уваги Физерстон приділяє моді. Вона намагалася з'ясувати, що він думає про жінок; все, що їй вдалося дізнатися, це те, що він холостяк. Неможливість з'ясувати більше викликала у неї смутний роздратування.
  
  "Ти впевнений, що хочеш піти з нами, Тому?" - запитала вона. "Єдине, що ми точно знаємо, це те, що він не любить офіцерів".
  
  "Наступний рядовий, якого я зустріну, який полюбить офіцерів, буде першим". Її брат дістав кишеньковий годинник. "Нам краще поквапитися, якщо ти збираєшся зустріти його на вокзалі".
  
  "Ти думаєш, поїзд прийде вчасно?" Запитала Енн, але пішла з ним.
  
  Так вийшло, що поїзд справді запізнився, але всього на двадцять хвилин або близько того: чи цього часу вистачило, щоб почати злитися. Він в'їхав на зруйновану станцію - не всі пошкодження, отримані в результаті повстання чорних, були усунуті, - колеса верещали і іскрили, коли гальма зупинили його, а з труби локомотива валив чорний дим і зола. Енн змахнула сажу з рукава, пробурмотів прокляття, яке змусило Тома хихикнуть і якого більше ніхто не почув.
  
  Тільки дві людини зійшли з поїзда в Сент-Мэтьюсе. Оскільки одна з них була товстою кольоровий жінкою, для з'ясування, хто була інша, не потрібно особливих здібностей. Довготелесий білий чоловік, одягнений в маслянисті штани, чисту білу сорочку та солом'яний капелюх, озирнувся в пошуках людей, які могли б привітати його, як це зробив би будь-який мандрівник.
  
  - Містер Физерстон! - Покликала Енн, і знову прибулий насторожено повернувся до неї. Риси його обличчя були загостреними і не особливо красивими, але коли його очі зустрілися з її, їй на мить довелося взяти себе в руки. Роджер Кімболл був прав: ким би він не був, до Джейка Физерстону не можна ставитися легковажно. Вона зробила крок до нього. - Я Енн Коллетон, містер Физерстон. Радий познайомитися з вами і дякую, що прийшли. Це мій брат Том."
  
  "Дуже радий познайомитися з вами обома", - сказав Физерстон, його вірджинський акцент не свідчив про якомусь високому освіту. Коли він вітався за руку Енн, його потиск був таким діловим, що нічого не видавало. Він повернувся до її брата. - Ви були офіцером на Роанок-ському фронті, чи не так?
  
  "Так, це так", - сказав Том. "Я був не єдиним, хто проводив перевірку", - подумала Анна. "Ні, Фезерстон був не з тих, до кого можна ставитися легковажно, ні крапельки".
  
  Він сказав: "Я постараюся не тримати на вас зла". В устах більшості колишніх сержантів це прозвучало б як жарт. Енн і Тому обидва почали посміхатися. Жоден з них не дозволив своїй посмішці стати занадто широкою. Енн зовсім не була впевнена, що Физерстон жартує. Він запитав: "У вас тут є машина, щоб відвезти нас, куди б ми не йшли?"
  
  Енн похитала головою. "Я не турбувалася. Ми всього в парі кварталів від моєї квартири. Це невелике місто - ти ж бачиш. Звідси легко дійти пішки".
  
  "Я віднесу туди твою дорожню сумку, якщо хочеш", - додав Те, простягаючи руку за нею.
  
  "Не хвилюйтеся", - сказав Физерстон, але не віддав її. "Я вже давно дбаю про себе сам. Я можу продовжувати це робити". Він кивнув Енн. - Показуйте дорогу, міс Коллетон. Чим швидше ми будемо на місці, тим швидше зможемо приступити до справи.
  
  Поки вони йшли, він здебільшого мовчав: не з тих, хто любить поговорити про дрібниці. Поки він йшов, він вивчав Сент-Метьюса з військової настороженістю. Точно так само він вивчав Енн. Його погляд постійно повертався до неї, але не так, як чоловік, який дивиться на жінку з пожадливістю. Енн бачила це досить часто, щоб бути найбільш знайомою з цим. Ні, він намагався оцінити її. Це було цікаво. Зазвичай, поки вони не зрозуміли, що у неї є мізки, чоловіків більше цікавили спроби помацати її.
  
  Повернувшись додому, Физерстон замовив кави і шматок персикового пирога. Він їв так, наче топив котел, дуже швидко спустошуючи свою тарілку. - Чим я можу бути вам корисний, міс Коллетон? - запитав він.
  
  "Я не зовсім розумію", - відповіла Енні. "Що я точно знаю, так це те, що мені не подобається, як Конфедеративні Штати дрейфують з моменту закінчення війни. Я б хотів, щоб країна знову почала рухатися вперед. Якщо Партія свободи може допомогти нам у цьому, можливо, я хотів би допомогти Партії свободи ".
  
  "Я можу сказати вам, чого я хочу для CSA", - сказав Физерстон. "Я хочу помститися. Я хочу помститися "чортовим янкі" за те, що вони обіграли нас. Я хочу помститися дурним політикам, які втягнули нас у війну. Я хочу помститися дурним генералам з Військового міністерства, які все зіпсували. Я хочу помститися ниггерам, які повстали і завдали удару в спину. І я прагну добитися цього ".
  
  Помста - це слово зачепило Енн за живе. Більшу частину двох років вона витратила на те, щоб поквитатися з чорними з Конгарийской Соціалістичної Республіки після того, як вони підпалили Болота, вбили її брата Джейкоба і мало не вбили її саму. Їй дуже хотілося поквитатися з Сполученими Штатами, хоча вона й не уявляла, як Конфедеративні Штати зможуть впоратися з цим найближчим часом. Тим не менш...
  
  "Як ти пропонуєш все це зробити?" - запитала вона.
  
  "Ви самі сказали: зараз все в країні здається мертвим", - відповів Физерстон. "Партія свободи жива і росте. Люди бачать це. Вони починають переходити на наш бік. Ми будемо обирати конгресменів в цьому році - просто почекайте і побачите, якщо ми цього не зробимо. Незабаром ми оберемо президента ".
  
  Він був упевнений у всьому світі, це безсумнівно. Тому зауважив: "Ви ж самі не балотуєтеся у Конгрес, чи не так?"
  
  Физерстон похитав головою. "Вірно, я не збираюся. Не хочу сидіти тут, по-перше, тому, що я не виношу занадто багатьох, хто вже тут. І, по-друге, я хочу мати можливість їздити туди, куди я хочу, коли я хочу туди їхати. Якщо б мені довелося залишатися в Річмонді занадто багато часу, я б не зміг цього зробити. Так що ні, я не піду на танці.
  
  "Ти залишишся осторонь і будеш задавати тон", - сказала Енн.
  
  "Можна сказати і так, - погодився Джейк Физерстон. У нього було досить гарне непроникне обличчя, але воно не було ідеальним. Енн побачила, що його увага зосередилась на ній. Це все ще був не той погляд, яким чоловік обдаровує привабливу жінку: швидше погляд, яким снайпер дивиться на ціль. "Тепер він зрозумів, що я не дура", - подумала вона. / цікаво, варто було мені повідомляти йому про це так скоро. Цікаво, чи варто мені взагалі повідомляти йому.
  
  Вона також зрозуміла, що Физерстон не дурень. Те, що він не балотувався в Конгрес, дозволяло йому самому вибирати свої проблеми і те, що він з ними робив. Це також захищало його від ризику балотуватися і програти. Вона ще не відчувала, наскільки він розумний, але він був досить проникливий.
  
  "Яку мелодію ти збираєшся включити?" - запитала вона.
  
  "Я вже говорив тобі", - відповів він. "Я не приховую нічого з того, що збираюся зробити; я просто виходжу прямо і кажу про це". В голові Енн задзвенів сигнал тривоги: будь-який чоловік, який сказав щось подібне, майже напевно, збрехав. Її обличчя залишалося зовсім спокійним. Фезерстоун продовжив: "Платформа досить проста, як я вже сказав. Повернемо гроші США, як тільки зможемо. Зачистимо Палату представників і Сенат. Відчистіть Військове міністерство. Поставте ніггерів на місце. По-моєму, краще місце для них - у шести футах під землею, але я поки погоджуся на меншу. Тим не менш, це країна білої людини, і я прагну, щоб так воно і залишалося ".
  
  "Що ви пропонуєте робити з чорношкірими чоловіками, які отримали право голосу, б'ючись в армії?" Запитав Те Коллетон.
  
  "Більшість з них цього не заслуговують", - відразу сказав Физерстон. "Більшість з них бігли, замість того щоб битися. Я був там. Я бачив, як вони це робили. Я теж стріляв у них, щоб примусити їх боятися мене більше, ніж "клятих янкі".
  
  "Деякі дійсно втекли", - погодився Том. "Я сам це бачив. Ближче до кінця війни я теж бачив, як білі війська ламалися і втекли". Він чекав. Физерстон повільно кивнув, виглядаючи незадоволеним тим, що йому доводиться це робити. Тому продовжив: "Я бачив, як кілька ніггерів непогано билися. Я кажу саме про них. Як ви можете позбавити їх права голосу?"
  
  "Це було б неважко, як тільки ми до цього дійдемо", - відповів Физерстон з захоплюючим дух і, як подумала Енн, точним цинізмом. "Більшість порядних білих людей все одно їх терпіти не можуть. Крім того, є ймовірність, що ті, хто наполегливо боровся проти США, навчилися цьому, борючись проти Конфедеративних Штатів. Повісьте це на них, назвіть це державною зрадою і повісьте поганих виродків ".
  
  "Що ми будемо робити, якщо Сполучені Штати спробують перешкодити нам знову стати сильними?" Запитала Енн. "Це мене найбільше турбує".
  
  "Ми ходимо потихеньку, поки це необхідно", - сказав Физерстон. "Мені це неприємно, але я не знаю, що ще вам сказати. Однак ми нарощуємо наші сили при кожному зручному випадку, і незабаром нам доведеться сказати "чортовим янкі", щоб вони залишили нас у спокої, якщо тільки вони не хочуть отримати носком по носі ".
  
  Для Енн це мало сенс. Вона не могла зрозуміти, що ще може зробити CSA, насправді, крім як стати безвольною маріонеткою США. Вона сказала: "Отже, ви хочете вигнати негрів з міст і з фабрик назад на поля, чи не так?" Буде коштувати зберегти болотисті землі? Ні, розсудила вона. У Физерстон було більше можливостей, ніж вона очікувала, але Партія свободи залишалася дуже молодий і неприборканої. Вона прагнула до влади; поки вона не збиралася претендувати на багато що.
  
  Физерстон відповів: "Приблизно так, міс Коллетон". Він знову подивився на неї. Вгадав він розрахунки, які вона робила? Вона б не здивувалася.
  
  Її погляд метнувся до Того. Це дійсно здивувало її; вона рідко покладалася на чиюсь допомогу у прийнятті рішення. Її брат злегка знизав плечима. Він залишав це на її розсуд. Він робив це частіше, ніж зазвичай. Їй хотілося, щоб він цього не робив, не тут. Физерстон чекав. У нього виявилося більше терпіння, ніж вона думала.
  
  У нього було набагато більше речей, ніж вона думала. На неї було нелегко справити враження, але він справив на неї враження. Вона сказала: "Я думаю, ми рухаємося в одному напрямку, містер Физерстон. Я підозрюю, що вам теж не завадила б деяка допомога в дорозі.
  
  "Ми, звичайно, могли", - сказав він. "Ми, звичайно, могли. Коли я вступив у Партію свободи, вона працювала з коробки з-під сигар. Зараз нам краще, ніж це, але не набагато ". Презирство охопило його, ніби вилили з відра. "Більшість багатих людей не наважуються змінити те, що зробило їх багатими. Вони будуть продовжувати підлизуватися до вигам і радикальних лібералів, в той час як країна котиться коту під хвіст. Завжди приємно знайти когось, хто викручується, коли більшість людей викручується ".
  
  Він не зміг би зробити їй комплімент, який вона оцінила б більше, якби навіть намагався цілий тиждень. "Думаю, я зможу чимось допомогти", - сказала вона. "Наскільки, залежить від безлічі факторів".
  
  Физерстон піднявся на ноги, ніби став на пень. "Поверніть цих ніггерів на поля, де їм саме місце!" Його голос наповнив квартиру хрипким раскатом грому, якого не було, коли він говорив звичайним тоном. Це знову застав Енн зненацька, і на мить у неї перехопило подих. Вона кивнула, визнаючи вигідну угоду, яку уклала. Вона простягнула руку. Джейк Физерстон потиснув її. Ти вимовляєш мови, подумала вона. Так, ти сам назвеш мелодію - після того, як я тобі її насвистаю.
  
  
  ***
  
  
  Підполковник Ебнер Даулінг дивився на прерію з вікна третього поверху офісу генерала Кастера у Вінніпезі. Він був там з генералом з зими, і вигляд у ясний день ніколи не переставала його дивувати. Сьогодні йому вдалося висловити це здивування словами: "Боже мій, сер, це рівніше, ніж Канзас!"
  
  "Це так, чи не так?" Кастер погодився. "Ти можеш бачити вічно, а якщо не можеш, то виразно здається, що можеш. Це наводить на думку, що Бог притулив залізо до тутешньої місцевості, чи не так?
  
  "Так, сер". Доулінг кивнув. "Хоча, судячи з того, що я читав, це був зовсім не праску. Це був величезний ударний шар льоду, який придавив землю до землі і не відступав, не танув або що б там не відбувалося до недавнього часу ".
  
  - Я можу в це повірити. - Кастер мелодраматично щулився. "Судячи з того, яка була погода, коли ми добралися до цього місця, я б сказав, що льодовик зійшов приблизно півтора, максимум два дні тому".
  
  Доулінг розсміявся. Кастер рідко жартував. Тут, на площі, він цілком міг би пожартувати. Протягом декількох днів тієї зими температурі жодного разу не вдалося піднятися вище нуля, ні навіть наблизитися до нього. Було слово, що позначає місце більш ніж в трьохстах милях на північ від Міннеаполіса: Сибір.
  
  Але тут жили люди. До війни тут проживало близько 150 000 осіб. За зваженому думку Абнера Доулінга, вони були не в своєму розумі. О, з травня по вересень погода була досить хорошою, але це залишало багато вільного часу.
  
  Зараз у Вінніпезі залишилося не так багато людей. Багато хто бігли за ті два з половиною роки, протягом яких канадські та англійські війська утримували армію США далеко від найважливіших залізничних вузлів тут. Набагато більше людей втекли, коли зрозуміли, що "Кенакс" і "лайми" більше не можуть стримувати американців. І багато хто загинув, коли місто нарешті упав.
  
  Одна з причин, яку Доулінг міг бачити досі, полягала в тому, що будинок, в якому розташовувався штаб-квартира Кастера, було одним з небагатьох у місті, які пройшли війну недоторканими. Якщо б у нього коли-небудь були сусіди вище, зараз вони перетворилися б на руїни. Ніщо не заважало огляду.
  
  Багато нові будинки, які почали зводити в Вінніпезі в ці дні, були побудовані з уламків старих будівель. Одна будівельна організація навіть рекламувала себе як КРАЩИХ ВІДНОВНИКІВ У МІСТІ. У компанії було достатньо матеріалу для роботи.
  
  - У мене таке відчуття, що я бачу всю дорогу до Скелястих гір, - сказав Кастер.
  
  "Хотів би я, щоб звідси ми могли бачити всю дорогу до Скелястих гір, сер", - сказав Доулінг. "Це набагато спростило б нашу роботу - і в будь-якому разі, саме в цьому криється більшість наших проблем".
  
  "Мітла не підмітала чисто", - сказав Кастер. "Ось у чому проблема. Ось чому вони послали мене сюди, щоб я все виправив".
  
  Скільки Доулінг його знав, Кастер володів чудовим даром переосмислювати події так, щоб вони чітко вписуються в схему речей, іноді існуючу тільки в його власній свідомості. Перша частина його заяви, однак, була об'єктивною правдою. Американська мітла не вимітала чисто і навіть близько не підходила до цього. США завоювали Онтаріо і Квебек, відокремили східну Канаду від великого Заходу, остаточно захопивши Вінніпег, і завдали удару на північ, у Скелясті гори, щоб розірвати залізничне сполучення з Тихим океаном. Цього було достатньо, щоб виграти війну. Але це також залишило кілька мільйонів квадратних миль не відвіданих американськими військами.
  
  На більшій частині цих квадратних миль, особливо на крайній півночі, було недостатньо людей, щоб змусити кого-небудь турбуватися. Але міста канадських прерій - Реджайна та Саскатун, Калгарі і Едмонтон - обурювалися тим, що їх передали Сполученим Штатам, коли ні один солдат в сіро-зеленій формі і близько не підійшов до них під час війни. Вони кипіли від обурення. Те ж саме відбувалося на фермах, для яких вони створювали ринки збуту. Те ж саме відбувалося в лісозаготівельних і шахтарських містах Британської Колумбії. Те ж саме відбувалося і з рибалками Ньюфаундленду. Те ж саме, якщо вже на те пішло, зробили дуже багато людей в районах, які Сполучені Штати захопили силою.
  
  "Чорт візьми, підполковник, як я можу контролювати половину континенту без солдатів, яких я повинен був втратити в одній битві середнього масштабу у Великій війні?" Запитав Кастер. "Кожен раз, коли де-небудь починається нове маленьке повстання, мені доводиться забирати у Пітера війська, щоб заплатити Полу, щоб Підлога міг придушити його. А потім, двадцять хвилин потому, Йому знову потрібні люди "
  
  "Ми забезпечили безперебійну роботу залізниць, чи не так, сер?" Доулінг похитав головою, почувши це применшення. "Враховуючи, як просувається бюджету в Конгресі, ми повинні вважати себе щасливчиками, що у нас тут все ще стільки солдатів, скільки є. У наступному році ситуація не покращиться ".
  
  "Соціалісти!" Як зазвичай робив Кастер, він перетворив це на лайку. "Я кажу вам, Доулінг, що саме правильне застосування кулемета - це відстріл соціалістичних бовдурів, які хочуть поставити нашу країну на коліна. Роздеріть їх вщент, а решта, можливо, схаменуться - якщо у них взагалі є хоч якийсь здоровий глузд, ніж я схильний сумніватися.
  
  "Так, сер", - покірно відповів Даулінг. Він сам був твердокаменным демократом, але, подумав він з деякою часткою гордості, не таким політичним копалиною, як його начальник.
  
  Кастер сказав: "Якщо справи підуть ще гірше, нам доведеться почати позичати солдатів у Республіки Квебек, будь я проклятий, якщо брешу".
  
  Доулінг почав сміятися: для Кастера відпустити два жарти за один день було майже безпрецедентним. Потім він зрозумів, що Кастер не жартував. На мить він був схильний до зневаги. Потім, раптово, він більше не відчував презирства. Час від часу Кастеру приходила в голову цікава думка, іноді він навіть не усвідомлював, що зробив це.
  
  "Знаєте, сер, я б посперечався, що французи там нам їх позичать", - сказав Даулінг. "І знаєте, що ще? Я б посперечався, що солдати з Квебека давно б уже розправилися з англійцями, які так довго сиділи на них верхи. Цим дійсно варто було б зайнятися."
  
  "Тоді подбай про це", - байдуже сказав Кастер. Ні, він не знав, що це хороша ідея. Він просто казав, щоб почути себе, щось, що він любив робити.
  
  Доулінг надряпав собі замітку: "Доведеться змусити Квебек заплатити і за війська, які вони посилають", - сказав він. "Це втішить Конгрес. Можливо, це не зробить Квебек щасливим, але я не збираюся втрачати через це сон. Якщо ми не можемо викрутити руку Квебеку, то чию ж ми можемо викрутити? Якби не Сполучені Штати, сьогодні це навіть не було б країною ". Наскільки він розумів, це була не така вже велика країна, але ніхто в Квебеку не цікавився його думкою.
  
  "Яка різниця, подобається це Квебеку чи ні?" Сказав Кастер, що означало, що він думав разом з Доулингом, і це майже змусило Доулінга задуматися, чи не помилився він. Якби Кастер погодився з ним, у нього була велика ймовірність помилитися.
  
  Він сказав: "Я думаю, нам вдалося придушити останній спалах за межами Едмонтона. У будь-якому разі, це вже дещо".
  
  "Придушення спалахів не завершує роботу, підполковник", - сказав Кастер. "Я хочу придушити їх, щоб вони не почалися знову. Вважаю, в один прекрасний день нам доведеться стерти з лиця землі одне з цих містечок в преріях. Так виродків і треба. І після того, як ми зробимо це, інші "Кенакс" зрозуміють, що ми не жартуємо ".
  
  "Можливо, сер", - сказав Даулінг, і його тон ясно давав зрозуміти, що "можливо" означає "ні". Іноді Кастеру не вдавалося бути занадто відвертим, тому він продовжив: "Якщо ми зробимо це без вагомої причини, весь інший світ підніме галас".
  
  "До біса весь світ", - велично виголосив Кастер: філософія мого життя звелася до восьми словами. Протягом усього свого довгого терміну Кастер робив все, що йому заманеться. На цьому шляху у нього було чимало перерв, але ніхто не міг заперечувати, що він використовував їх по максимуму.
  
  "Чи що-небудь ще, генерал?" Запитав Даулінг.
  
  "Насправді, є ще дещо". Кастер вагався, що було зовсім на нього не схоже. Нарешті він продовжив: "Боюся, нам з Ліббі довелося звільнити нашу економіку. Не могли б ви організувати наймання іншого?"
  
  "Хіба ваша дружина не мала б подбати про це замість вас, сер?" Обережно запитав Даулінг. Коли Елізабет Кастер приєдналася до свого чоловіка на службі, вона вела їх господарство з залізної примхою.
  
  Кастер кілька разів кашлянув. "На цей раз, підполковник, я б хотів, щоб ви подбали про це. Ліббі - чудова жінка - Бог ніколи не створював жінку прекрасніше, - але у неї є звичка наймати кислих, засушених дівчат, з якими мені важко ладнати. Я сподівався, що ви знайдете здатну жінку з більш життєрадісною вдачею.
  
  "Я розумію". І Даулінг зрозумів. Ліббі Кастер наймала домробітниць, до яких її чоловік не міг виявляти ніякого інтересу. Це був всього лише здоровий глузд з її боку, оскільки Кастер дійсно поклав око на гарненьких жінок. Функціонує в його віці щось більше, ніж око, Доулінг не знав. Він теж не хотів це з'ясовувати. Тепер, коли у Кастера знову була справжня команда, йому не потрібно було, щоб якась гарненька попси відволікала його.
  
  А Доулінг не хотів дратувати дружину Кастера. Ліббі виявилася набагато більш мстивим, набагато більш непримиренним ворогом, ніж коли-небудь мріяв її чоловік. Якби Даулінг найняв Кастер попси, вона була б їм незадоволена.
  
  У нього теж був напад кашлю. "Сер, - сказав він, - я дійсно думаю, що це краще залишити на розсуд місіс Кастер".
  
  "Дурниця!" Сказав Кастер. "Ти багато разів влаштовував для мене подібні заходи під час війни. Ще один раз тобі нітрохи не зашкодить".
  
  "Однак, коли ваша дружина була з вами, сер, вона воліла тримати такі справи у своїх руках", - сказав Доулінг. "Мені б не хотілося, щоб вона подумала, що я зазіхаю на її привілеї".
  
  "Ви не допомагаєте, підполковник", - роздратовано сказав Кастер.
  
  Доулінг мовчав. Якщо Кастер накаже йому вибрати економку, він вирішив знайти генералу саму непоказну стару карго, яку тільки зможе. "Подивимося, - подумав він, - як ти попросиш мене зробити що-небудь подібне".
  
  Але Кастер такого наказу не віддавав. Замість цього він віддав довгий, хрипкий подих. "Ось я тут командую всій Канадою, - сказав він, - і я виявляю, що я навіть не командую своїм власним будинком". Доулінг задумався, скільки інших знаменитих генералів зазнали поразки від своїх дружин. "Дуже багато", - таким було його припущення, і він не думав, що це припущення може бути сильно помилковим.
  VII
  
  Сципіон був закоханий і дивувався, чому, в ім'я всього Святого, він ніколи раніше не був закоханий. Найкраща відповідь, яку він міг вигадати, - і він знав, що його і близько недостатньо, - це те, що він завжди був дуже зайнятий. По-перше, йому силоміць запхали в горло освіта. Потім він був дворецьким в "Маршлендс", що при Енн Коллетон було роботою, здатної утримати в напрузі будь-яких чотирьох чоловіків. І після цього він був втягнутий у справи Конгарской Соціалістичної Республіки.
  
  Отже... Отже, наскільки знали всі в Огасті, штат Джорджія, він був офіціантом Ксерксом, звичайним хлопцем, який робив свою роботу і нікому не завдавав клопоту. А Вірсавія, він був впевнений, самим чудовим створінням, яке Бог вважав за потрібне помістити на обличчі землі.
  
  У нього ніколи не виникало проблем з тим, щоб знайти жінку для постелі, коли він хотів її. Але він ніколи не розумів різниці між коханням і закоханістю, принаймні, до цього моменту. Він погладив Батсибу по щоці, коли вони лежали пліч-о-пліч на вузькій ліжку в його мебльованій кімнаті. "Я найщасливіша людина на всьому білому світі", - сказав він - без оригінальності, але з великою щирістю.
  
  Вона нахилилася і поцілувала його. - А ти, добра людина, - сказала вона. Ніхто ніколи раніше не називав Сципіона так. У нього теж було не так вже багато можливостей проявити доброту. Тепер, коли вони у нього були, він робив все можливе, щоб використовувати їх по максимуму.
  
  Вірсавія встала з ліжка і почала одягатися для зворотного походу через хол у свою кімнату. - Не хочу, щоб ти йшла, - сказав Сципіон.
  
  "Я повинна", - відповіла вона. "Завтра вранці має піти забиратися до білим. Робота ніколи не закінчується".
  
  Він знав це. Однією з причин, по якій він любив Вірсавію, було те, що він знайшов у ній здоровий глузд. Не те, що він хотів знову зайнятися з нею любов'ю, змушувало його хотіти, щоб вона залишилася. З тих пір, як йому перевалило за сорок, повторні обходи не здавалися такими терміновими, як раніше. Але йому подобалося розмовляти з нею більше, ніж з ким-небудь ще, кого він коли-небудь зустрічав.
  
  Він пошкодував, що не може процитувати що-небудь з любовних віршів, які вивчив. Але узнав він це тільки з акценту утвореного білої людини, який йому довелося придбати. Використання цього акценту могло б - ні, змусило б змусити її задавати питання, на які він не міг дозволити собі відповідати.
  
  Це була єдина ложка дьогтю в бочці меду його щастя: все, що він говорив про своє минуле, повинно було бути або розпливчатим, або брехнею. Навіть ім'я, під яким вона знала його, було вигаданим. Він вважав, що йому пощастило, що він швидко звик до псевдонімом, під якими приховував свою справжню особистість. У Південній Кароліні нагородні плакати з його справжнім ім'ям все ще висіли в поштових відділеннях, поліції і ділянках шерифа. Деякі, можливо, навіть приїхали в Джорджію, хоча він ніколи не бачив ні одного в Огасті.
  
  Немов бажаючи підштовхнути його до цієї таємниці, сказала Вірсавія: "В один прекрасний день я дізнаюся про тебе все - все, що тільки можна знати. І знаєш, що ще? Мені теж сподобається кожен шматочок цього ".
  
  "Мені вже подобається все, що я знаю про тебе", - сказала Сципио, і її очі спалахнули. Що стосується його самого, він був радий вишколу дворецького, яка дозволяла йому думати одне, а говорити інше, не даючи ні найменшого натяку на те, що ховалося за виразами облич, які він одягав, як зручні маски.
  
  Вірсавія схилилася над ліжком і ще раз поцілувала його. - Побачимося завтра ввечері, - сказала вона багатообіцяючим голосом. Потім вона пішла, м'яко прикривши за собою двері.
  
  Сципіон встав і надів легку бавовняну нічну сорочку. У Серпні на початку літа ніхто не хотів нічого більшого. Він взяв віяло з плетеної соломи. Йому хотілося, щоб в гуртожитку було електрика: він купив би електричний вентилятор і направляв його на ліжко, коли спав. Тут було так само спекотно і душно, як і в Конгари. Він чув, що в Савані стало ще гірше. Йому було важко в це повірити, але ніколи не можна було сказати напевно.
  
  Наступного ранку його розбудив дзвінок дешевого будильника. Він позіхнув, встав з ліжка і почав одягатися. Його біла сорочка була наполовину застебнута, перш ніж він розплющив очі. Двері Беер була закрита, коли він вийшов зі своєї кімнати, і в її помешканні все було тихо. Вона встала раніше, ніж він, щоб втиснути в день якомога більше роботи.
  
  В закусочній, де він працював, не подавали сніданок. Він купив яйця, вівсянку і кава у закладі, де вони були, і заплатив за них банкнотою номіналом 500 доларів. "Потрібна ще сотня зверх цього", - сказав чорношкірий чоловік за прилавком.
  
  З гримасою Сципио відділив ще одну банкноту і простягнув йому. "Думаю, завтра буде тисяча", - сказав він.
  
  Поміркувавши, продавець похитав головою. "Не думаю, що раніше наступного тижня", - серйозно відповів він.
  
  Незважаючи на серйозний тон, це було по-своєму цікаво. З кожним днем паперових доларів Конфедерації купувалося все менше і менше. Сципио тільки що виклав шістсот з них на дешевий сніданок. Якщо б це була тисяча завтра або, найпізніше, тисяча на наступному тижні, ну і що? Друкарські верстати б випустили більше банкнот з великою кількістю нулів на них, і почався б новий цикл.
  
  Смачний, солодкуватий запах який печеться кукурудзяного хліба наповнив ніздрі Сципіона, коли він увійшов в рибний магазин і ресторан Erasmus's. Сивий негр, який керував закладом, кивнув йому і сказав: "Доброго ранку".
  
  - Доброго ранку, - відповів Сципіон. Він схопив мітлу і совок для сміття і почав підмітати підлогу. Він містив свою мебльовану кімнату в чистоті, наскільки міг, і робив те ж саме тут, хоча Еразмус не покладав на нього такого обов'язку.
  
  Тепер Еразмус спостерігав за ним, поки він управлявся з мітлою. Кухар рідко згадував про це. Можливо, він не знав, що з цим робити. Може бути, він боявся, що, якщо він що-небудь скаже, Сципіон перестане це робити.
  
  Пару хвилин через Еразмус вийняв лист з кукурудзяним хлібом з духовки і поставив його на стіл остигати. Потім він сказав: "Переконайся, що ніхто не вкраде магазин, Ксеркс. Я збираюся приготувати нам сьогодні рибу. Крижана людина прийде до того, як я повернуся, розклади по подносам, як ти вмієш робити ".
  
  "Я подбаю про це", - пообіцяв Сципіон.
  
  До цього часу у Эразмуса були вагомі підстави покладатися на його обіцянки. Він попрямував до дверей. Товстий банківський згорток оттопырился в його задньому кишені. Рулет буде значно тонше, коли він повернеться з рибного ринку на березі річки. Однак він отримає хороше співвідношення ціни і якості за витрачені гроші. Навіть в ці часи скажених цін він завжди так робив.
  
  Він пішов. Наданий самому собі, Сципио продовжив прибирання. Крижана людина дійсно прийшов. Сципіон розклав кілька шматочків льоду з вітринним лотків, а решту поклав у вологі тирсу під цими лотками, щоб вони не розтанули раніше, ніж знадобляться. Потім він узяв молоток і льодоруб і почав розбивати лід в лотках з шматочків в блискучі шматки.
  
  До того часу, як він закінчив возитися з льодом, Сципиону вже не було жарко. Його зуби стукали, і він ледве відчував свої пальці. Він задавався питанням, чи було схоже на це пережити зиму в США. Він сумнівався, що коли-небудь дізнається.
  
  Він недовго мерз. Ніщо не могло довго залишатися холодним, принаймні в таку погоду. Він взяв маленький шматочок колотого льоду і засунув його за комір сорочки. Це змушувало його соватися і в той же час приносило задоволення.
  
  Еразмус повернувся з джутової сумкою, перекинутою через плече. Він хмикнув, побачивши лід на підносах. - Пішли, - сказав він Сципиону. "Треба почистити нам цю рибу".
  
  Більшу частину прибирання він зробив сам. Він давно зрозумів, що Сципіон вміє поводитися з ножем, але той був майстром своєї справи; будь у нього гарну освіту, він міг би стати хірургом, а не кухарем. Сципио приніс рибу і поклав її на лід. Він також відніс рожеві, закривавлені риб'ячі тельбухи в провулок за магазином і викинув їх у пом'ятий залізний сміттєвий бак. Він завжди промивав банку з шланга відразу після того, як з неї виливали сміття. Там все ще смерділо несвіжою рибою. Навколо неї дзижчали мухи. У Серпні, коли стояла тепла погода, мухи дзижчали всюди.
  
  Люди знали, коли Еразмус повернеться зі своєю рибою. Не минуло й п'ятнадцяти хвилин після його повернення, як домогосподарки почали приходити, щоб купити що-небудь для своїх чоловіків і родин. Коли Сципіон тільки почав там працювати, вони ставилися до нього з підозрою, оскільки люди звикли ставитися з підозрою до кого-небудь або чому-небудь новому. До теперішнього часу вони сприймали його як належне.
  
  Одна жінка, несучи пару сомів, загорнутих у старі газети, обернулася і сказала Эразмусу: "Цей Ксеркс, він розквитався зі мною краще, ніж ти коли-небудь міг, старина".
  
  "У наші дні це не так складно, не з такими шаленими грошима, що ніхто не знає, скільки взагалі нічого не повинно коштувати", - відповів Еразмус. Жінка взяла рибу і пішла. Сципіон глянув на свого боса, гадаючи, не розсердили його її коментарі. Еразмус не подав вигляду; піймавши погляд Сципіона, він посміхнувся йому, як би кажучи, що домогосподарка зробила йому комплімент.
  
  З наближенням полудня справи пішли на лад. Чоловіки почали приходити в магазин і замовляти на вечерю смажену рибу. Еразмус також підсмажив до них картоплю, а велика каструля зелені, здавалося, ніколи не знімалася з плити. Чоловік міг вийти з-за столу голодним, але це було нелегко.
  
  І як потекли гроші! Стодоларові банкноти, п'ятисотенні, тисячні, іноді навіть десятитисячні - Сципіон відчував себе банківським касиром, коли вносив здачу. Він відчував би себе ще більше банківським касиром і ще менше бідним негром, якщо б сам не заробляв 40 000 доларів в тиждень. Наступного тижня Erasmus, ймовірно, дав би йому п'ятдесят, шістдесят чи сімдесят. Як би це ні було, це збереже їжу в його шлунку і дах над головою, але далі цього справа не піде.
  
  Ще одна причина одружитися на Беер як можна швидше полягала у тому, що тоді їм знадобилася б тільки одна дах над їхніми головами, і вони зекономили б на вартості другий - не те щоб хтось міг сильно заощадити при таких шалених цінах, як вони були.
  
  Неприємності почалися близько половини першого. Першим натяком на це, який вловив Сципіон, був пролунав неподалік сердитий крик: "Свобода!" За мить це прозвучало знову, з безлічі ковток: "Свобода!"
  
  "Це бакра!" - вигукнув Сципио. "Чому бакра заявився в де Террі з такою поведінкою?"
  
  "Не знаю". Еразмус засунув ножа за пояс. "Мені теж не дуже подобається ця ідея. Їм нічого робити в цій частині міста".
  
  Були у них справи чи ні, але вони йшли прямо по вулиці повз кафе: дюжина або близько того білих чоловіків, всі в білих сорочках і брюках кольору вершкового масла. "Свобода!" - кричали вони знову і знову. Кричачи, вони збивали з ніг будь-якого негра на своєму шляху, чоловіка, жінку або дитину.
  
  "Що нам з цим робити?" Сказав Сципіон. "Що ми можемо з цим вдіяти? Я знаю, що вони білі, але у них немає права робити нічого подібного. Як ти думаєш, Еразм, від криків поліції є якийсь толк?
  
  Еразмус похитав сивою головою. "Навряд чи. Двоє-троє з цих хлопців були з поліції". Сципио трохи подумав про це. Він думав, що назавжди уникнув терору, коли звільнився від останнього краху Конгарской Соціалістичної Республіки.
  
  Тепер він виявив, що був неправий.
  
  "Я ніколи не думав, що доживу до цього дня", - сказав Сем Карстен, коли військовий корабель США "Ремембранс" проходив через протоку Святого Георгія. Якщо б він подивився по правому борту, то побачив би Англію - ні, Уельс. Ірландія лежала по лівому борту.
  
  Джордж Мерлейн кивнув. "Я розумію, що ти маєш на увазі", - сказав він. "До біса шалено, що ми наносимо візит ввічливості в Дублінської гавані".
  
  "Єдиний спосіб, яким військовий корабель США міг увійти в гавань Дубліна до війни або під час неї, - це пробити собі дорогу", - погодився Сем. "Звичайно, тоді Ірландія належала лайми, і ми не були бажаними гостями".
  
  "Ну, тепер так", - сказав Мерлейн. "І якщо в Англії це не подобається, нехай вона спробує що-небудь почати. Вона чертовски швидко зрозуміє цю ідею після того, як ми гарненько пнем її під зад.
  
  Незважаючи на цю браваду, він дивився на схід більш ніж нервово. Королівський військово-морський флот зазнав поразки у Великій війні, але він не був розгромлений. Англія не була розчавлена, не так, як Конфедеративні Штати і Франція. Він не сумнівався, що США і Німецька імперія могли б розчавити її, якщо б знадобилося. Він також не сумнівався, що до того часу, як вони закінчать, вони зрозуміють, що потрапили в халепу.
  
  Есмінець, розвіває зелено-біло-помаранчевий прапор з арфою посередині білого, очолював церемонію Вшанування. Есмінець починав своє життя як американський чотиритактний крейсер; десятки таких, як він, зійшли на воду під час Великої війни. Його екіпаж складався з ірландців, які починали свою кар'єру в Королівському військово-морському флоті. Тисячі таких людей склали основу ірландського військово-морського флоту.
  
  "Я сподіваюся, що у них там хороший пілот", - сказав Карстен. За мить він додав: "Я сподіваюся, що у нього теж хороші графіки". Ще за мить він зробив ще одне доповнення: "Я сподіваюся, що ні одна з мін з родовищ не дрейфує вільно з Ірландського моря".
  
  Він думав, що це покриває всі, але його приятель показав йому, що він помилявся. "Поки ти сподіваєшся, сподівайся, що лайми не ушилися і не посадили парочку цих маленьких виродків прямо у нас на шляху", - сказав Джордж Мерлейн.
  
  "Це було б не дуже люб'язно з їхнього боку, чи не так?" Сем поморщився. "І вони завжди могли сказати щось на кшталт:"О, нам дуже шкода - ми поняття не мали, що хтось там був". Як хто-небудь зможе довести щось інше?"
  
  "Ви не змогли б", - сказав Мерлейн. "Вам і в голову не прийшло б зробити це. Звичайно, добре те, що Тедді Рузвельта не знадобилися б ніякі докази. Якщо у нас тут трапиться лихо, він змусить Англію заплатити. Лайми теж повинні це знати. Я не думаю, що вони будуть ставитися до нас по-гейски ".
  
  "Будемо сподіватися, що ти прав". Карстен глянув на небо, затягнуте сірими щільними хмарами. "Прекрасний день, чи не правда?"
  
  Мерлейн подумав, що це прозвучало саркастично. "Так, якщо ти мох на дереві", - відповів він. "Я сподівався, що нас відправлять в Південну Америку, щоб ми допомогли Бразилії перемогти Аргентину. Це мій тип погоди ".
  
  "Ні, дякую", - сказав Карстен, здригнувшись. "Я подгораю, як печеня з реберець на камбузі, коли кухарі забули про нього".
  
  Коли "Ремембранс" увійшов в гавань Дубліна, його зустріли приблизно такого ж розміру, як той, з яким "Дакота" заходила в Нью-Йорк після закінчення Великої війни. Нью-Йорк міг похвалитися великою кількістю людей, ніж вся Ірландія, але ті, хто вишикувався по обидві сторони річки Ліффі, аплодували досить голосно, щоб компенсувати їх нечисленність. Коли "Спогад" наблизилося до призначеного йому причалу, Сем був приголомшений виглядом десятків тисяч людей, майже всі вони були такими ж світлошкірими, як і він.
  
  "Якби ви відбуксирували це місце в Бразилію, то приблизно через півтора дня у всіх тут стався тепловий удар", - сказав він. Більше ніхто не звертав на нього ніякої уваги. Якщо інші матроси на палубі споглядали шкіру ірландських жінок, а вони, безсумнівно, так і робили, у них на думці були зовсім інші речі. Те ж саме, якщо вже на те пішло, думав і Сем.
  
  Пара світло-сірих німецьких крейсерів стояла біля причалу всього в декількох причалах від "Ремембранса". Моряки на борту махали в бік авіаносця. Сем і його товариші помахали у відповідь. Тут, у Дубліні, і американці, і німці були зайняті тим, щоб поставити Англії синець під оком. Тим не менш, Сем окинув ці крейсера оцінюючим поглядом, задаючись питанням, на що буде схоже вступ в бій з "квадратноголовыми". І офіцери на борту німецьких кораблів обов'язково фотографували це Спогад, щоб їх керівництво у Берліні могло вирішити, як з ним боротися і чи варто будувати кораблі, подібні йому.
  
  Після того, як судно було закріплено, лорд-мер Дубліна і рудоволосий хлопець у модного військово-морській формі піднялися на борт, щоб привітати її в своїй країні. Лорд-мер, на якому була зелено-біло-помаранчева стрічка, виголосив промову. Адмірал вивчала це Спогад так, наче хотіла, щоб у нього була дюжина таких же, як вона, під ірландським прапором.
  
  - Отже, - нарешті промовив лорд-мер з акцентом, який здався Карстену швидше британським, ніж ірландським, - ми справді пишаємося тим, що вітаємо цей чудовий військовий корабель в нашому порту, символ прихильності між Сполученими Штатами та Ірландією, яка спонукала вас допомогти нам нарешті повернути нашу свободу після стількох століть гноблення з боку британської корони.
  
  Разом з іншими присутніми американськими моряками Сем слухняно зааплодував. Під час війни США зробили б усе, щоб допомогти Англії пережити важкі часи. Це більше ніж прихильність, спонукало США допомогти ірландського повстання. Мер не виглядав безглуздо; він повинен був знати так багато. Політики виглядали однаково по обидва боки Атлантики.
  
  Якби світ був ідеальним місцем, ірландець заслужив би Пам'ять. Проте капітан Олівер Роланд був смаглявим чоловіком французького походження. Він сказав: "Сполучені Штати раді вітати Ірландію в сім'ї націй. Поряд з Польщею і Квебеком, її незалежність показує, як держави Четверного союзу поважають національні устремління народів, яких наші недавні вороги занадто довго позбавляли свободи, яку вони заслуговували ".
  
  Лорд-мер захоплено вклонився. Ірландський адмірал заплескав у долоні. Поруч із Семом Віллі Мур грубо, але тихо пирхнув. Командир гарматної обслуги пояснив це словами: "Поляки можуть робити те, що їм кажуть німці, а жабники в Квебеку можуть робити те, що ми їм говоримо, а американці ніколи не були до біса гарні в тому, щоб робити те, що їм хтось говорить".
  
  Це було цинічно. З великою часткою ймовірності це було правдою. Помічник старшого артилериста міг сказати це людині зі свого екіпажу. Якби капітан Роланд сказав це лорда-мера Дубліна, все пройшло не так гладко. Шкіпер повинен був бути або, принаймні, вести себе як політик.
  
  - Ми збираємося отримати свободу, шеф? - Прошепотів Сем Муру.
  
  "Я чув, що це так", - прошепотів у відповідь Мур. "Ще я чув, що кожному, хто прийме дозу бавовни, відріжуть яйця, щоб у нього ніколи, ніколи не було шансу зробити це знову. Ти розумієш, про що я кажу?"
  
  "Звичайно, хочу", - відповів Сем шепчущим фальцетом.
  
  Очі Віллі Мура на мить широко розкрилися. Потім, замість того щоб розсміятися, він почав кашляти. "Чорт би тебе побрал, Карстен, ти хитрий сучий син", - прохрипів він. Він знову закашлявся і кинув на Сема злісний погляд. Сем доклав усі зусилля, щоб напустити на себе маску ангельської невинності. За словами Мура, його зусилля були не надто гарні.
  
  Він дійсно отримав свободу, але не раніше, ніж через три дні: так близько до Англії капітан Роланд хотів, щоб на борту "Ремембранса" було якомога більше екіпажу. Можливо, офіцери оглядали дублінські собори та інші пам'ятки. Сем все ще подумував про те, щоб самому спробувати стати офіцером. Втім, собори його не цікавили. Він зайшов у перший-ліпший бар - паби, як їх тут називали, - який він зауважив, всього в парі кварталів від набережної річки Ліффі, у якій розташовувався "Ремембран".
  
  "ГІННЕС" КОРИСНИЙ ДЛЯ ЗДОРОВ'Я! свідчила вивіска у вітрині. На ній був зображений здоровий на вигляд хлопець, разливающий пінту стаута. Сем чув про "Гіннеса", але ніколи його не пив. Він не міг уявити кращого місця, щоб втамувати спрагу та одночасно покращити свою освіту. Він увійшов.
  
  Коли він попросив знаменитий стаут, шинкар посміхнувся йому. "Дійсно, і я щасливий обслужити янкі", - заявив він, набагато більше схожий на ірландця, ніж лорд-мер. "Якщо ви не розміняли свої гроші, то чверті долара буде достатньо".
  
  "Тримаю парі, так і буде", - сказав Сем не дуже радісно. Повернувшись до сша, він міг купити п'ять келихів пива за четвертак. Але він не повернувся в Штати, а "Гіннес" повинен був бути чимось особливим. Він порився в кишені і поклав на стійку срібну монету.
  
  Ірландець дійсно відміряв йому повну міру, наповнивши пинтовую кухоль до країв, а потім останніми краплями з-під крана намалював трилисник на вершковою голівці. Помітивши, що Сем дивиться на нього, він соромливо посміхнувся. - Просто выпендриваюсь, - пробурмотів він.
  
  "Спасибі", - сказав Сем і підняв склянку в знак вітання. "Твоє здоров'я". Він відсьорбнув з "Гіннесса". Трохи подумавши, він кивнув. Можливо, воно не коштувало і четвертаки, але було близько до цього. У цьому смаку було набагато більше, ніж у блідому водянистому пиво, яке він купував будинки. Це навело його на думку про те, щоб пити хліб з пумперникелем. До того ж у ньому було щось смачненьке. Він міг бачити, що після трьох-чотирьох пінт пива йому більше не захочеться їсти, і ходити він теж не зможе.
  
  Він не був готовий осліпнути. Спочатку у нього на думці було дещо інше. "Ти випадково не знаєш, де я міг би знайти доброзичливу дівчину?" запитав він.
  
  "Я роблю це", - відповів рознощик. "Ви загорнете за кут тут", - він вказав, - "потім постукайте в будинок з синьою дверима. Скажи їм, що тебе прислав Шон, і вони трохи знизять ціну.
  
  Вони віддадуть йому його частку за те, що він направить торгівлю в їх сторону, ось що він мав на увазі. Сем свого часу отримував таку ж відповідь від багатьох барменів. Його це не турбувало. Вони займалися бізнесом не заради свого здоров'я; вони хотіли заробити долар - ні, тут фунт - як і всі інші.
  
  Він випив ще пінту "Гіннесса", а потім, відчувши приємне збудження, знайшов будинок з синьою дверима. Ім'я Шона привело його всередину. "Ще один!" - вигукнула мадам, побачивши його форму. - Господи, та ви, янкі, просто хтиві дияволи.
  
  "Ми довгий час були в морі, мем", - відповів Сем.
  
  Незабаром він щасливо влаштувався нагорі з пухкенькою блондинкою, яка сказала, що він може називати її Луїзою. Його перший раунд закінчився, майже не почавшись, як це часто траплялося після довгої перерви. Він виклав ще трохи готівки і почав знову. Все йшло найприємнішим чином, коли внизу піднялася якась метушня.
  
  Він зосередився на поточному справі, поки хрипкий голос з американським акцентом не проревів: "Будь-моряк з "Ремембранса", який не повернеться на борт протягом години, ви, чорт візьми, опинитеся на мілині! Тоді ми відпливаємо! Синя двері зачинилися.
  
  "Господи!" - Вигукнув Сем і приклався. Він скінчив у кілька ударів. Це все зіпсувало Луїзі, яка, як йому здалося, приємно розігрівалася під ним. Але в нього більше не було часу турбуватися про неї. Вона кинула на нього нещасний погляд, поки він натягував одяг. У нього теж не було часу турбуватися про це. Він був прямо за одним американцем, що виходять з публічного будинку, і прямо перед іншим.
  
  Важко дихаючи, він поспішив вгору по трапу до "Спогадам": "Що, чорт забирай, відбувається?" - запитав він, піднімаючись на борт.
  
  "Повстання на півночі", - відповів моряк. "Вони не хочуть обрізати тасьми на фартухах Англії там, нагорі. Ірландці попросили нас допомогти їм з нашими літаками і зброєю, і ми збираємося це зробити ".
  
  "О. Гаразд". Сем на мить задумався, потім усміхнувся. "Дуже добре, що вони не піднялися на годину раніше, це все, що я можу сказати".
  
  Емілі Пінкард сказала: "Клянуся Ісусом, Джефф, якби я не знала, де ти пропадав ночами, я б подумала, що ти завів собі іншу дівчину на стороні".
  
  "Ну, а я ні". Джефферсон Пінкард суворо подивився на свою дружину. Це вона була тією, хто зраджував, а тепер у неї вистачає нахабства думати, що він може бути невірним? Емілі опустила очі. Вона знала, що накоїла. Джефф продовжив: "Партія свободи важлива, чорт візьми. Я не думаю, що зараз у всій країні є щось більш важливе".
  
  Що вона робила ночами, коли його не було вдома? Пинкарда це турбувало, особливо з тих пір, як Бедфорд Каннінгем, як би багато він думав про мови Джейка Физерстона, не приєднався до Партії свободи. Джефф приєднався і продовжував відвідувати партійні збори. До того, як він зареєструвався, все здавалося безглуздим, марним. Тепер в його житті з'явився фокус. Він знайшов справу.
  
  "Це більше, ніж я", - сказав він, намагаючись змусити Емілі зрозуміти. "Це важливіше, ніж я. Але я частина цього. Все налагодиться, і налагодиться почасти завдяки мені. Мені. Він тицьнув великим пальцем собі в груди.
  
  Емілі зітхнула. "Люди занадто багато говорять про політику, клянуся, так воно і є. Якщо розібратися, все це нічого не значить".
  
  - Якби не політика, ми б не воювали. Джефф недбало поцілував її і попрямував до дверей. - У мене немає часу на суперечки сьогодні ввечері. Я не хочу спізнюватися.
  
  Він чув, що Партія свободи почала проводити збори в салуні Річмонда. Оскільки Алабама була посушливим штатом, штаб-квартира партії в Бірмінгемі не могла наслідувати штаб-квартирі установчого відділення. Джефф жалкував про це; він би з задоволенням посидів з новими друзями, яких завів, і обговорив всі за парою кухлів пива або віскі.
  
  Йому все одно подобалося сидіти зі своїми новими друзями, але робити це в платній стайні було зовсім не те. Тим не менш, власник стайні був членом партії, і гроші, які він отримував за оренду приміщення раз на тиждень у якості залу зборів, допомагали йому триматися на плаву. У наші дні, коли так багато людей пересідають з екіпажів на автомобілі, йому була потрібна будь-яка допомога, яку він міг отримати.
  
  Головою бірмінгемського відділення м'язистий краснолицый хлопець на ім'я Барні Стівенс. Під час війни він був сержантом; Пінкард міг би посперечатися, що він був злою людиною. Рівно о восьмій годині він сказав: "Давайте, хлопці, відправимо це шоу в дорогу".
  
  Разом вони заспівали "Dixie". Спів було не з кращих і близько до цього. Це не мало значення. Гучні слова національного гімну Конфедерації нагадали Джеффу - і всім іншим, - чому вони об'єдналися. Хороші часи, про які йшлося в пісні, можуть наступити знову. Партія Свободи змусить їх прийти знову.
  
  Після того, як замовкли останні ноти, Стівенс сказав: "Хлопці, сила, яка врешті-решт переможе, - це вогонь нашої молодої мужності Конфедерації. Сьогодні в Конфедерації з'являються нові люди, які претендують на владу, люди, які проливали свою кров за Конфедеративні штати і знають, що їх кров пролилася даремно, з вини людей, які керували урядом ".
  
  Джефф плескав так, що у нього захворіли жорсткі долоні. Він оглянув стайню. Жменька чоловіків там була солідних середніх років. Більшість, однак, були схожі на нього: чоловіки двадцяти-тридцяти з невеликим років, що пройшли через горнило війни і готові прийняти якусь нову форму.
  
  "Нас надто багато, щоб уряд міг придушити нас силою", - заявив Барні Стівенс, і його аудиторія знову зааплодировала. "Ми повинні зруйнувати те, що потребує руйнування, і, клянуся Богом, цього достатньо. Ми повинні бути жорсткими. Нарив на тілі країни потрібно вирізати і стискати, поки не потече чиста червона кров. І кров повинна текти досить довго, перш ніж тіло знову стане чистим ".
  
  "Свобода!" Джефф і інші закричали. Стайня, важке повітря всередині, пахне сіном і кіньми, відгукнулися луною на цей крик.
  
  "Цієї осені, - продовжував Він, - вам знадобиться новий голова, бо Дев'ятий округ збирається відправити мене в Конгрес". Нові оплески. - І коли я доберуся до Річмонда, - сказав він, - мені буде що сказати з приводу...
  
  "Свобода!" Пінкард знову закричав разом зі своїми товаришами. У нього встав. Це змусило його розсміятися. Емілі зрадила йому з чоловіком. Він був помилковим їй на Вечірці.
  
  Стівенс сказав: "З сьогоднішнього дня і до дня виборів ми збираємося змусити людей звернути на нас увагу. В цю суботу вдень, я чув, ніггери, за яких проголосувало наше дурнувате уряд, збираються провести мітинг - як ніби вони дійсно громадяни, як ніби вони заслуговують бути громадянами ", - Презирство сочилося з його слів. Він був не такий гарний, як національний голова, але й не поганий. Він посміхнувся натовпі. "Хто з вас, хлопці, хоче надіти білі сорочки і штани кольору горіхового горіха і нанести візит?"
  
  Майже кожна рука злетіла в повітря. Одним з чоловіків, яких вибрав Стівенс, був Джефферсон Пінкард. Голова бірмінгемського відділення сказав: "Зустрінемося на розі Коттон-стріт і Форестдейл в дві години дня в суботу. Ми проведемо старі добрі часи, якби ми прокляті, якщо не проведемо ".
  
  - А як щодо копів? - крикнув хтось із задньої частини стайні.
  
  "А що з ними?" Презирливо сказав Барні Стівенс. "Вони нічого не зроблять, щоб утримати нас від купки нахабних ніггерів". Він знову посміхнувся. "І, крім того, більшість з них - це ми".
  
  Більшість людей на зборах, яких знав Пінкард, були сталеварами з ливарних заводів Слосса. Але багатьох він знав недостатньо добре, щоб навчитися того, що вони робили. Він би не здивувався, якщо б деякі з них були поліцейськими. Поліцейським, як і всім іншим, потрібна свобода.
  
  Йдучи зі зустрічі, він кинув банкноти в 500 доларів в жерстяну капелюх, яку тримав у руках один з друзів Барні Стівенса. Щотижневі внески, ймовірно, незабаром досягнуть 1000 доларів. Гроші більше не здавалися реальними. Вони вмирали разом з багатьом з того, що було йому дорого. Я зроблю це краще, подумав він. Я зроблю.
  
  Емілі ще не спала, коли він повернувся додому. Він думав, що вона вже лягла спати. "Вже пізно, Джефф", - сказала вона. "Завтра ти будеш блукати як п'яний, ти так втомишся".
  
  - Не починай приставати до мене, - прогарчав він.
  
  "Хтось повинен зайнятися тобою", - відповіла його дружина. "Досить небезпечно знаходитися на підлозі ливарного цеху, коли ти не спиш". Її голос підвищився, ставши пронизливим, злим і в той же час стурбованим. - Ти виходиш туди напівсонний і...
  
  "Не заважай мені, я сказав!" Він дав їй ляпаса. Вона дивилася на нього, її очі розширилися від шоку. Він ніколи не піднімав на неї руку, навіть коли застав її з Бедфордом Каннінгемом. Чому, чорт візьми, немає? він задавався питанням і не знаходив відповіді.
  
  Він штовхнув її по коридору в бік спальні, потім підняв на руки, повалив на підлогу і оволодів нею силою. За ці роки вони зіграли в безліч грубих ігор. Це була не гра, і вони обидва це знали. Емілі пручалася з усіх сил. Пінкард був більше, сильніше і, сьогодні ввечері, зліше. Після того, як він вичерпав себе і вийшов, вона відкотилася від нього і заплакала, відвернувшись обличчям до стіни. Він заснув, ситий і щасливий, з її риданнями у вухах.
  
  На наступний ранок вона не розмовляла з ним, хіба що відповідала на те, що він їй казав. Але вона приготувала йому сніданок, передала йому миску з вечерею і взагалі намагалася не розсердити його. Він чмокнув її в щоку і, насвистуючи, пішов на роботу.
  
  - Доброго ранку, Мистух Пінкард, - сказав Веспасіан, опинившись в рукотворному пеклі, яким був ливарний цех. - Я тільки що дістався сюди сам.
  
  "Доброго ранку, Веспасіан", - життєрадісно сказав Джефф. Веспасіан був кращим негром, це точно: той, хто знав своє місце. Пінкард насилу міг дочекатися суботнього вечора. Він і його приятелі подбали б про деякі ниггерах, які не знали свого. Вони навчилися, клянуся Богом!
  
  Він глянув на Веспасіана. У по-справжньому пристойному світі навіть найкращий негр не став би виконувати яку-небудь роботу білої людини. Він підкидав вугілля в печі або на бавовняних полях, де місце чорношкірим. Джеффу стало цікаво, що б з цим зробила Партія свободи, коли б у неї з'явився шанс. Що-небудь вартісне. Він був упевнений в цьому.
  
  Закінчивши свої суботні півдня, він поспішив додому і переодягнувся в білу сорочку і штани кольору уніформи Конфедерації. Коли він попрямував до дверей, Емілі дуже обережно запитала: "Куди ти йдеш?"
  
  - Геть, - відповів він і так і зробив.
  
  Він дістався до місця зустрічі вчасно. Барні Стівенс потиснув йому руку. "Хороший хлопець", - сказав Він і простягнув йому двухфутовую товсту палицю - саму грізну палицю, яку тільки міг носити будь-поліцейський. "Ми навчимо ніггерів, що їм не зійде з рук напускати на себе вигляд, ніби вони нічим не гірші за білих".
  
  Деякі з членів Партії Свободи принесли з собою свинцеві трубки, пляшки або інші обрані інструменти для нанесення каліцтв. Разом сімдесят чи вісімдесят чоловік, одягнених практично однаково, становили грізну силу. Дух Джеффа воспарил від того, що він став частиною чогось такого чудового. Він воспарил знову, коли одягнений в сіру поліцейський верхи на коні помахав рукою і підняв кашкет, вітаючи сили Партії свободи.
  
  "Поїхали", - сказав Барні Стівенс, як ніби вони збиралися вийти з своїх окопів і перелізти через вершину. І так, у деякому сенсі, і було. "Пам'ятайте, це війна. Бий ворога, допомагай своїм приятелям, тримайся разом, підкорись моїм наказам. Якщо я здамся, наступним на черзі буде Білл Маклана-хан. Тепер - вишикуйтеся в колону по чотири людини. "Ветерани корилися без суєти. Вони робили це раніше, незліченну кількість разів. - Фор'ард-хаарч! - Гаркнув Стівенс.
  
  Парк Магнолія, де негри проводили свій мітинг, знаходився всього в декількох кварталах. Їх оратор стояв на платформі, на якій майоріли прапори Конфедерації. Це змусило кров Джеффа закипіти навіть сильніше, ніж влітку в Бірмінгемі. Дюжини або близько того поліцейських було досить, щоб утримати пару дюжин білих хеклеров подалі від мітингу. Ці білі люди не були організовані. Компанія з Партії Свободи була.
  
  Крики тривоги вирвалися з чорних ковток, коли в полі зору з'явилися бійці Партії свободи. "Подвійна бойова лінія зліва і справа", - крикнув Барні Стівенс, і бійці виконали еволюцію з відпрацьованої легкістю. Стівенс вказав палицею, немов це був жезл британського фельдмаршала. "В атаку!"
  
  "Свобода!" Джефф кричав разом зі своїми друзями. Пара поліцейських мляво намагалися встати між членами Партії свободи і неграми. Міцні молоді ветерани в білому і горіховому налетіли на них.
  
  Джефф змахнув кийком. Вона врізалася в чорну плоть. Пролунав виття болю. Його губи оголили зуби в дикій усмішці. Він замахнувся знову, і знову, і знову. Кілька чорношкірих ветеранів чинили опір. Однак набагато більше бігло. Деякі з них могли б отримати право голосу, але негр, який воював з білим людиною в CSA, бився не тільки зі своїм ворогом, але і з усією вагою суспільства та історії Конфедерації.
  
  Через п'ять хвилин мітинг був розігнаний, розгромлений. Деякі з білих хеклеров приєдналися до членів Партії свободи. Жоден з поліцейських не зробив більш ніж символічних зусиль, щоб утримати їх. Багато негри лежали з проломленими головами. Джефф відчував себе так, немов тільки що штурмував позиції янкі в західному Техасі. Він стояв на весь зріст, піт праведного праці стікав по його обличчю. Тільки на даний момент він і його товариші були господарями все, що вони бачили.
  
  Спікер Палати представників вказав на Флору Гамбургер. "Голова визнає шановного представника з Нью-Йорка", - виголосив він співуче.
  
  "Спасибі вам, містер Спікер", - сказала Флора. Це було більше, ніж проста люб'язність; Сеймур Стедман з Огайо сам був соціалістом, першим недемократом, що став спікером після першого Конгресу катастрофічного терміну президента Блейна на початку 1880-х років ". Голова, я пропоную Палаті представників прийняти резолюцію, текст якої я передав Секретарю, виражає співчуття і засудження нападів на законослухняних негрів, які зараз відбуваються в Конфедеративних Штатах ".
  
  "Пан спікер!" Кілька конгресменів спробували привернути увагу Стедмана. Як і було домовлено, він дізнався Осию Блэкфорда. "Другий!" - Сказав Блэкфорд гучним, ясним голосом. Вони з Флорою посміхнулися один одному.
  
  "Було запропоновано і підтримано, щоб ми прийняли резолюцію, яку міс Гамбургер передала секретаря", - сказав конгресмен Стедман. "Секретар зараз зачитає резолюцію для обговорення".
  
  Зачитав секретар, смертоносним гулом. Як тільки він закінчив викладати резолюцію, яку коротко виклала Флора, по всьому залу Палати представників зметнулися руки. Спікер Стедман сказав: "Голова визнає свого шановного колегу з Огайо".
  
  - Дякую вам, містер Спікер. Вільям Говард Тафт важко звівся на ноги, потім повернувся до Флори. "Я хотів би поцікавитися у шановного представника з Нью-Йорка, чому вона не включила в свою резолюцію заворушення, що відбуваються в даний час в Китаї, Росії, Південній Америці, Франції та Іспанському Марокко, всі вони знаходяться за межами Сполучених Штатів і компетенції Палати представників в не меншій мірі, ніж події, засуджені в Конфедеративних Штатах".
  
  Флора вп'ялася поглядом у Тафта, і в ньому було багато такого, на що можна було впиться поглядом. Оскільки соціалісти і республіканці мали незначну більшість у Палаті представників, він більше не очолював Комітет з транспорту і не міг використовувати свою владу, щоб зробити її життя нестерпним. Здавалося, йому було важко усвідомити це; багатьом демократам було важко. Вони брали владу як належне, навіть коли її не було.
  
  "Я б відповіла джентльменові з Огайо подвійно", - сказала вона. "По-перше, те, що відбувається в Конфедеративних Штатах, життєво важливо для Сполучених Штатів, тому що Конфедеративні Штати так близькі і так тісно пов'язані з нами. А по-друге, нападу на негрів там жорстокі, невиправдані і абсолютно неспровоковані".
  
  "Заради Бога, вони всього лише ніггери", - вигукнув хтось, не чекаючи, поки його дізнаються. "Яка, до біса, різниця, що з ними роблять рэбы?"
  
  "Порядок!" Спікер Стедман стукнув молотком. "Голова визнає шановного представника від Дакоти".
  
  "Спасибі вам, містер Спікер", - сказав Осія Блэкфорд. Цей невихований тип дає мені можливість процитувати Донна, і я не втрачу її: "Жодна людина не є островом сам по собі; кожна людина - це шматочок континенту, частина материка; якщо море змиє кого землі, Європа стане менше, так само як якщо б це був мис, так само як якщо б це був маєток твоїх друзів або твою власну; смерть кожної людини применшує мене, тому що я причетний до людства; і тому ніколи не посилай дізнатися, за ким дзвонить дзвін; він дзвонить по тобі". ."Якщо конфедерати зараз дозволяють тероризувати своїх негрів, що, судячи з доходить до нас повідомленнями, є правдою, хто може припустити, що вони можуть дозволити через рік, чи через п'ять років, чи через десять?"
  
  "У мене є два питання до джентльменові з Дакоти", - сказав демократ, який піднявся, щоб відповісти Блэкфорду. "По-перше, чому ви думаєте, що Конфедеративні Штати звернуть яку-небудь увагу на резолюцію цієї Палати? По-друге, якщо ви, соціалісти, хочете, щоб ми зробили щось, на що Конфедеративні Штати звернуть увагу, чому ви нанесли удар по бюджету Військового міністерства?"
  
  Друге питання, зокрема, змусив Флору поморщитися. Вона також наполягала і проголосувала за скорочення військового бюджету, і причини, за якими вона це зробила - головна з них у тому, що країна більше не могла дозволити собі продовжувати витрачати гроші на колишньому рівні, - все ще здавалися їй вагомими. Але вона була змушена визнати, що попередження, зроблене в умовах реальної загрози війни, зробило б набагато більше для стримування головорізів, які називають себе Партією свободи, ніж будь-яка резолюція Палати представників.
  
  По мірі продовження дебатів вона також почала розуміти, що навіть прийняття резолюції буде утруднено. Багато демократи заявили, що вони не хочуть, щоб їх бачили вмешивающимися у внутрішньополітичні справи сусідньої суверенної держави. Спікер Стедман відреагував на це сардонічною насмішкою: "Оскільки ми не будемо втручатися в справи Республіки Квебек? Якщо б ми не втручалися в ці справи, не було би Республіки Квебек".
  
  Але конгресмен, який сказав: "Вони всього лише ніггери", говорив від імені дуже багатьох своїх колег, незалежно від того, вони хотіли вийти і визнати це чи ні. Флора не очікувала нічого кращого від демократів. Але республіканці, в основному конгресмени з Середнього Заходу, які проживають на фермах, також виявилися не надто співчуваючими тяжкого становища кольорових. І навіть один соціаліст встав і сказав: "Це не те питання, яке стосується жителів мого округу".
  
  "Жителям вашого округу наплювати на погроми?" Флора сердито закричала, що змусило спікера Стедмана вдарити по ній молотком.
  
  Коли Стедман задав це питання, резолюція Флори не була прийнята вісімнадцятьма голосами. "Оскільки час наближається до шести, я пропоную відкласти засідання на сьогодні", - сказав спікер. Його пропозицію було підтримано голосуванням, при цьому не було заслухано ні одного незгодного. Зал Палати представників швидко спорожнів.
  
  Все ще розлючена, Флора навіть не намагалася приховати це. - Що вони будуть робити, коли за ним задзвонить дзвін? - запитала вона Осию Блэкфорда.
  
  "Хто може вгадати, поки не прийде час?", він відповів з кривою посмішкою. "Ти не виграєш весь час, Флора. За багато років ми майже не вигравали взагалі. Ми ведемо запис, навіть якщо резолюція провалилася. Якщо так піде і далі, ми можемо підняти це питання на сесії ".
  
  - Ти дивишся на речі, - повільно промовила вона.
  
  "Я б так і зробив, після того як всі стоять резолюції і законопроекти, які я бачив, загинули". Блэкфорд знову блиснув кривою усмішкою. "На даний момент, якої думки ти дотримуєшся про вечерю?"
  
  "Я за це", - зізналася Флора. "Якщо пощастить, в яке-небудь місце, де знають, як подають "ворону"".
  
  "О, я думаю, ми можемо придумати щось краще", - сказав він і повів її в закусочну, яку вони відвідували кілька разів раніше. Після баранячих відбивних і червоного вина світ дійсно здавався менш похмурим місцем. Бренді після цього теж не зашкодить. Блэкфорд дістав портсигар. Він дочекався кивка Флори, перш ніж вибрати і прикурити "панателу". Між затяжками він запитав: "Підемо куди-небудь потанцювати або на водевіль?"
  
  Флора подумала, потім похитала головою. Вона не була так вже щаслива. - Ні, дякую. Не сьогодні. Чому б тобі просто не відвезти мене назад в мою квартиру?
  
  "Добре, якщо це те, чого ти хочеш". Блэкфорд встав і провів її до свого автомобіля. Зворотна дорога до багатоквартирного будинку, де вони обидва жили, пройшла в основному в мовчанні.
  
  Вони разом піднялися нагору. У коридорі, через який виходили один на одного їх двері, було тихо і похмуро: більш похмурим, ніж зазвичай, тому що одна з маленьких електричних лампочок перегоріла. Як зазвичай, Блэкфорд проводив Флору до дверей. Як правило, він нахилився, щоб поцілувати її на ніч. Послідував поцілунок був яким завгодно, тільки не звичайним. Може бути, Флора намагалася загладити денний розчарування. Може бути, у неї просто позначився бренді. Вона не знала, та не дбала про це.
  
  Як, очевидно, і Осія Блэкфорд. - Фух! - сказав він, коли вони нарешті відірвалися один від одного. - По-моєму, ти розтопив весь віск у мене в вусах.
  
  Сміх Флори був тремтячим. Її щоки запалали, наче від збентеження, але вона не була збентежена. Її серце шалено калатало. Вона повернулася, гадаючи, заспокоїть її рутинна робота по відмикання і відкриванню дверей. Цього не сталося. Вона потягнулася до вимикача у двері, потім знову подивилася на Блэкфорда. "Не хочеш зайти всередину?" - запитала вона.
  
  - Добре... - почав він, відповідаючи на побажання спокійної ночі, яким вона завжди бажала його раніше. Потім він почув, що вона насправді сказала. Він поставив свій власний питання: "Ти впевнена?"
  
  Вона нахилилася вперед і встала навшпиньки, щоб поцілувати його в кінчик носа. Він ніколи не підштовхував її зайти далі, ніж вона хотіла. Тиснути на неї було марно, як могли б сказати йому багато людей, в Конгресі і за його межами. Але йому і не потрібно було пояснювати. Зараз він не тиснув. Він дуже подобався їй за це ... і за відчуття його губ, притиснутих до неї, його тіла, притиснутого до неї. - Так, - твердо сказала вона.
  
  "Я б ніколи не змогла зробити цього там, у Нью-Йорку, - подумала вона, коли вони сиділи пліч-о-пліч на дивані, - не зі всіма, хто живе в нашій квартирі. Але навіть це було неправдою. Коли Йоссель Райзен збиралася йти на війну, її сестра Софі знайшла спосіб піднести йому кращий жіночий подарунок - і він зробив їй подарунок у відповідь, подарунок, який тепер носив його ім'я, подарунок, до якого він так і не дожив. Якщо б ти захотів досить сильно, ти завжди міг би знайти спосіб.
  
  Вона ніколи не думала, що може так сильно хотіти цього. Коли Блэкфорд в порядку експерименту обійняв її, вона пригорнула його до спинки дивана. Цей поцілунок тривав набагато довше, ніж той, в коридорі, і залишив у неї відчуття, що вона може вибухнути в будь-який момент.
  
  Блэкфорд цілував її очі, щоки; його рот ковзнув до її шиї, потім до вуха. Кожен раз, коли його губи торкалися її шкіри, вона відкривала для себе щось нове, дивовижне і чудове. Він прикусив мочку її вуха, пробурмотівши: "Ти не уявляєш, як довго я хотів зробити це, дорога". Вона не відповіла, принаймні словами, але не залишила жодних сумнівів у тому, чого вона хотіла.
  
  Але увійти з ним у свою спальню кількома хвилинами пізніше було ще одним довгим кроком у невідомість. Вона не стала включати там світло. Незалежно від того, наскільки сильне хвилювання переповнювало її, думка про роздяганні перед чоловіком змушувала її тремтіти. Незважаючи на це, вона зітхнула з полегшенням, знімаючи корсет. Спекотною, задушливій вночі пізнього літа приємно відчувати дотик голої шкіри.
  
  Незабаром її оголена шкіра відчула себе набагато краще, ніж добре. Вона була вражена відчуттями, які руки, губи і язик Осії Блэкфорда викликали у її грудях, а потім знову здивувалася, коли одна рука ковзнула нижче. Час від часу вона пестила себе, але зараз все було по-іншому: кожен дотик, кожен рух викликали подив. Тихий, абсолютно мимовільний стогін задоволення, який вона видала, застав її зненацька.
  
  Але цей сюрприз також частково повернув її до себе. Вона згадала жах і паніку Софі на балконі сімейної квартири, коли сестра сказала, що вагітна. "У мене не може бути дитину!" - вигукнула вона.
  
  Блэкфорд зачекав, вивчаючи її в напівтемряві. Вона розлютила його? Якщо він зараз встане і піде, вона помре від приниження і розчарування. Але, на її превеликий полегшенню, він кивнув. "Одна з причин, по якій ти мені так дорога, - це твій здоровий глузд", - сказав він. "Ми подбаємо про те, щоб все було в порядку". Він нахилився так, що його рот опинився там, де раніше була його рука.
  
  Флора буквально ніколи не уявляла собі нічого подібного. Вона також не уявляла, наскільки це приємно. Коли насолоду охопило її, все, що вона робила сама, здалося ... "Не по справі" - це був найкращий спосіб думати про це, який вона знайшла.
  
  Якщо він зробив це для неї, вона повинна відплатити йому тим же, хоча і не зовсім розуміла як. Вона ніяково взяла його за руку. Підійшовши ближче, вона побачила, що він виглядає дивно. За випадковостям, що стався в сімейній квартирі, вона знала, як влаштований чоловік. Осія Блэкфорд був створений трохи по-іншому. Він не обрізаний, зрозуміла вона. Вона забула про це наслідок того, що він був язичником.
  
  Вона цілувала його і лизала. Йому знадобилося всього мить, щоб зрозуміти, що вона не відає, що творить. "Візьми в рот", - тихо сказав він. Вона так і зробила, хоча всього кілька хвилин тому не уявляла собі цього, як і той, інший. Звук, який він видав, був чоловічий версією її стогону. Підбадьорена, вона продовжила.
  
  Їй не довелося довго наполягати. Він хрокнув, сіпнувся і бризнув слиною. Це застало її зненацька і виявилося не дуже смачним. Вона закашлялася, забулькав і проковтнула, перш ніж змогла стриматися. Коли вона знову змогла говорити, вона запитала: "Це було правильно?"
  
  Він поклав її руку собі на серце, яке стукало, як барабан. "Якщо б це було ще правильніше, - запевнив він її, - я був би мертвий". Вона розсміялася і лягла поруч з ним, все ще дивуючись, що таке задоволення можливо, і відчуваючи величезне полегшення від того, що, на відміну від Софі, їй не доведеться турбуватися про наслідки дев'ять місяців потому.
  
  "Атланта!" - крикнув кондуктор, заходячи у вагон, в якому їхав Джейк Физерстон. "Все в Атланту!" Він заходив по проходу, переконавшись, що ніхто не засумнівається в наступній зупинці.
  
  Физерстон схопив свою дорожню сумку і схопився на ноги. Його сидіння знаходилося в середині вагона, але він вибрався звідти одним з перших. Він теж був одним з перших, хто сів у таксі. - Готель "Кендалл", - сказав він водієві.
  
  "Звичайно", - відповів хлопець. Готель виявився всього в декількох кварталах на схід від Кінцевої станції. Взвизгнули гальма, коли водій зупинився перед масивним цегляною будівлею з мавританськими башточками і орнаментами. - З вас дванадцять.
  
  - Тримай. - Джейк простягнув йому банкноти в 1000 доларів і 500 доларів. - Мені не потрібна здача. З чайовими таксиста він отримав би назад всього сто доларів, навіть двісті, якщо б хотів бути скнарою. Він цього не зробив. Як би те ні було, при тому, як йдуть справи з валютою в наші дні, треба бути божевільним, щоб турбуватися про таку дрібницю, як сотня баксів.
  
  Підійшов негр-носильник в уніформі, щоб віднести його сумку. Він дав чорношкірому сто доларів. Ось для чого годилися такі майже нічого не варті банкноти. Це також, подумав він, то, на що годяться майже нікчемні чорношкірі чоловіки.
  
  Коли Джейк назвав своє ім'я на стійці реєстрації, клерк вручив йому ключ, а потім сказав: "У мене для вас повідомлення, містер Физерстон". Він дістав з шухляди конверт і урочисто вручив його мені.
  
  "Спасибі". Физерстон витяг конверт і розгорнув всередині лежав аркуш паперу. На ньому було написано: "Найт прибув сьогодні вранці". Якщо ти побачиш це вчасно, повечеряй з нами сьогодні о сьомій вечора в ресторані готелю. Еймос Мизелл засунув цидулку в кишеню. "Як мені знайти ресторан?" - запитав він у портьє.
  
  "По цьому коридору - другі двері ліворуч - спочатку бар", - відповів молодий чоловік. Соромливо він продовжив: "Для мене велика честь бачити вас в "Кендалл", містер Физерстон. Свобода!"
  
  "Свобода, так". Джейк все ще звик до того, що люди впізнають його ім'я. Він виявив, що звикнути до цього було дуже легко.
  
  Інший кольоровий носильник відніс сумку в свій номер і заробив ще сто доларів. Джейк пирхнув, уявивши собі стодоларові чайові до війни. Він розпакував свій одяг, потім дістав з кишені годинник і подивився на час. Було пів на шосту.
  
  Йому не хотілося сидіти півтори години в кімнаті, як качан капусти, тому він спустився в бар і зняв 500-доларову банкноту за пиво. Він тримав у руках єдиний келих, доки не настав час вечеряти. Останнє, чого йому хотілося, це йти на цю зустріч п'яним або навіть напідпитку.
  
  Коли він вийшов з бару і попрямував до ресторану, професійно слизовий офіціант підвів його до столика в тихому куточку: не найкраще місце для тих, хто хотів похизуватися, але прекрасне місце, щоб посидіти, поїсти і поговорити. Двоє інших чоловіків вже сиділи і розмовляли. Физерстон прийняв би їх обох за ветеранів, навіть якщо б не знав, що вони ними були.
  
  Вони піднялися на ноги при його наближенні. - Физерстон? - запитав той, що вище. Джейк кивнув. З сильним техаським акцентом хлопець продовжив: "Я Віллі Найт з Ліги порятунку, а це Амос Мизелл, який очолює "Жерстяні капелюхи"".
  
  - Радий познайомитися з вами, панове, - сказав Джейк, потискуючи їм обом руки. Він не був упевнений, наскільки радий зустрічі з Найтом; Партія свободи зростала дуже повільно на захід від Міссісіпі, не в останню чергу тому, що там Ліга Визволення проповідувала схожі ідеї. Вечеря з Амосом Мизеллом, однак, був окрасою його капелюха. "Залізні капелюхи" були, безумовно, найбільшою організацією колишніх солдатів в CSA.
  
  Мизелл відсьорбнув віскі із стояв перед ним склянки. Йому було близько сорока, і у нього не вистачало мізинця на лівій руці. Він сказав: "Я думаю, ми всі троє рухаємося в одному напрямку. Я думаю, ми всі троє теж хочемо, щоб країна рухалася в одному напрямку. Що ми хочемо зробити, це переконатися, що ніхто нікого не відволікає ".
  
  "Абсолютно вірно". Найт кивнув. Він був блондином, красивим і носив дорогий костюм, і все це змушувало Джейка ревнувати. "Це в самий раз", - продовжував він. "Якщо ми зіткнемося лобами, єдині, хто виграє, - це "кляті янкі"".
  
  "Справедливо". Джейк посміхнувся, як міг би посміхнутися невдалої покерной комбінацією. Найт нагадав йому офіцера, що в його книзі було ще однією чорною міткою проти людини з Ліги спокути. "Хоча, можливо, було б розумніше не говорити про це до закінчення виборів в Конгрес. Тоді у нас було б краще уявлення про те, хто сильний, а хто ні".
  
  Віллі Найт майже непомітно скривився. Физерстон посміхнувся йому жорстокої зухвалою посмішкою, яку він кидав кожному, хто встає у нього на шляху. Партія свободи була сильнішою Ліги Визволення, принаймні на даний момент. Вона розташовувалася в більш густонаселеному східній частині Конфедеративних штатів і просувалася на захід, де лише відносна жменька людей по цю сторону Міссісіпі належала до Ліги Порятунку.
  
  І знову Мизелл зіграв миротворця: "Одне можна сказати напевно: разом ми сильніше, ніж порізно". "Залізні капелюхи" не були політичною партією, тому він не був прямим суперником ні одному з чоловіків, що сиділи з ним за столом. Але якщо б він дав чайові того чи іншого з них, його вплив було б чималим.
  
  Вони замовкли, коли підійшов офіціант. Найт замовив біфштекс, Мизель - смаженого курчати, а Джейк - стейк з шинкою. "Я балотуюся у десять конгресменів на наступній сесії", - сказав він, хоча очікував, що, можливо, половина з цього числа отримає місця. "Як щодо тебе, Найт?"
  
  "Ми виграємо Даллас - я майже впевнений в цьому", - сказав лідер Redemption League. "Звідти вони можуть бачити "Янкіз" в Секвої і в цьому проклятому новому штаті Х'юстон. Ми теж можемо зайняти кілька інших місць. Але, клянусь Богом, я скажу вам, що ми зробимо: ми налякаємо радикальних лібералів до смерті".
  
  "Ніяких заперечень", - сказав Амос Мизелл. Він знову підніс келих до губ. "Я б хотів, щоб більше нових лідерів, які мислять у тому ж дусі, що і ми, приєдналися до нас сьогодні ввечері. У теннессийских добровольців, Сірих лицарів і Червоних Бійців є ідеї, які ми могли б вважати стоять, і вони не єдині.
  
  "Є багато людей, незадоволених тим, як зараз йдуть справи", - визнав Джейк. "Пару років тому Партія свободи була не чим іншим, як кількома людьми, які сиділи в салуні і бурчали". Він гордо випростався. - З тих пір ми пройшли довгий шлях.
  
  "Це у вас є", - сказав Мизелл. Найт знову кивнув. Тепер він виглядав ревнивим. Партія свободи просунулася далі і швидше, ніж Ліга визволення. Мизелл продовжив: "Я точно знаю, що багато Бляшані капелюхи теж є членами Партії Свободи".
  
  "Я ніколи не думав, що нам зійде з рук розгін мітингів м'яких партій", - сказав Вілл Найт і знову подивився на мене з заздрістю. "Але ти взяв і зробив це, і тобі це теж зійшло з рук".
  
  - Ще б пак, - сказав Джейк. - Якщо ти вважаєш, що копи люблять вігів, радикальних лібералів і ніггерів, то, чорт візьми, можеш подумати ще раз. І, - він трохи знизив голос, - якщо ви вважаєте, що солдати люблять зрадників у Військовому міністерстві, ви, чорт візьми, теж можете ще раз подумати про це".
  
  "Деякі речі, які ви сказали про Військовому міністерстві, викликали у мене занепокоєння", - сказав Амос Мизелл. "Я не хочу накликати позор на людей, які так хоробро билися з ворогом. "Зрадник" - важке слово".
  
  Физерстон зміряв його лютою усмішкою. "Джеб Стюарт III був моїм командиром", - сказав він. "Помпей, його чорномазий слуга, був по вуха в повстанні. Він захистив того ніггера від розвідки Армії Північної Вірджинії. Його старий, Джеб-молодший, захистив його, коли з'ясувалося, що він помилявся. Якщо це не робить його зрадником своєї країни, то що, чорт візьми, це робить?"
  
  Перш ніж Мизелл або Найт встигли відповісти, офіціант повернувся з їх вечерею. Деякий час вони їли мовчки. Найт першим порушив мовчання. "Припустимо, те, що ви говорите, правда. Якщо ти будеш повторювати це занадто голосно і дуже часто, тобі не здається, що Армія впаде на твою спину?"
  
  "Я думаю, генерали були б раді", - відповів Джейк з набитим ротом. "Але я не думаю, що їм було б легко зробити це, навіть зараз, із-за того, що солдати, які отримали наказ, не були б раді слідувати їм. І чим довше вони будуть чекати, тим важче це буде зробити ".
  
  "Можливо, ви праві щодо другої частини цього", - сказав Мизелл. "Повинен вам сказати, що у мене є сумніви щодо першої. Можливо, було б розумніше час від часу робити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед ".
  
  - Партія Свободи не відступає. - Физерстон подивився на Мизелла, але насправді звертався більше до Найту. "Ти говориш про людей, які хочуть розсьорбати бардак, в якому ми опинилися, і ти говориш про нас в першу чергу. Всі інші йдуть за нами ".
  
  "Якщо ти продовжуєш в тому ж дусі, навіщо ти взагалі потрудився спуститися сюди?" Запитав Найт. "Про що ми хочемо поговорити?"
  
  Це був хороший питання. Джейк не хотів вести переговори з Лігою Спокути. Ведення переговорів означало, що він вважав Найта рівним собі, чого йому не хотілося робити. Але він не наважувався ризикувати, налаштовуючи проти себе Залізні капелюхи. Якби Амос Мизелл почав говорити різкі речі про нього і про Партії свободи, це завдало б біль. Але він і цього не збирався визнавати.
  
  Добираючи слова з більшою обережністю, ніж зазвичай, він відповів: "Ми на шляху нагору. Ти хочеш піти з нами, Найт, ти хочеш допомогти нам піднятися, це прекрасно. Ти хочеш битися, ти замедлишь нас. Я не кажу нічого іншого. Але ти нас не зупиниш, і в кінці кінців я зламаю тебе ". Це була не партія проти партії. Це був чоловік проти чоловіка. Єдине, що Физерстон вмів робити, коли йому погрожували, - це давати відсіч сильніше, ніж коли-небудь. Найт був людиною того ж сорту. Він люто подивився через стіл на Джейка.
  
  "Ми тут для того, щоб зупинити ці бійки, поки вони не заподіяли шкоди всім нам", - сказав Амос Мизелл. "Якщо ми вирішимо всі зараз, нам не доведеться виносити нашу брудну білизну на публіку і витрачати сили, які ми могли б спрямувати проти наших ворогів. Ось як я це бачу ".
  
  "Я теж так це бачу", - сказав Джейк. "Якби Ліга визволення була більше, ніж Партія свободи, я б відступив. Оскільки все навпаки ..."
  
  "Це ти так говориш", - сказав Віллі Найт. Джейк тільки посміхнувся. Він знав, що бреше - він зробив би все, щоб випередити суперника, - але ніхто не міг цього довести.
  
  "Мені здається, що при нинішньому стані речей наш кращий курс - використовувати Партію свободи як вістря нашого руху, а Лігу визволення та інші організації - як стрижня, який допомагає надати голові її ударну силу", - сказав Мизелл. - Як вам це представляється, містер Найт?
  
  Физерстону захотілося поцілувати Эймоса Мизелла. Він сам не зміг би поставити лідера Ліги Спокути у незручне становище. Найт виглядав як людина, що виявила черв'яка - ні, половинку черв'яка - у своєму яблуці. Дуже повільно він відповів: "Я думаю, ми можемо працювати з Партією Свободи, в залежності від того, хто сильніший в тому чи іншому конкретному місці".
  
  "Це вигідна угода", - відразу ж відповів Джейк. "Ми висунемо пару наших кандидатів в Арканзасі, де у вас більше шансів, і ми підтримаємо вас усією своєю вагою. Я можу згадати кілька округів в Алабамі та Міссісіпі і один в Теннессі, де я хочу, щоб ви зробили те ж саме ".
  
  Ще повільніше Найт знову кивнув. Якщо Партія Свободи перевершить Лігу порятунку на цих виборах, підтримка хитнеться у бік Физерстона, залишивши Найта в тяжкому становищі. Він міг це бачити. Але він нічого не міг з цим вдіяти.
  
  Він хотів би зайняти високий пост, якби Ліга визволення влилася в Партію свободи. Джейк уже міг це сказати. Він би теж виділив Найту гарне місце. Таким чином, він міг би доглядати за ним. Він думав, що CSA отримав удар в спину. Він не збирався дозволити цьому статися з ним.
  
  Джонатан Мосс вислизнув з свого "Буцефала" і, спотикаючись, рушив до свого багатоквартирного будинку в Еванстоні. Він був радий, що йому вдалося добратися додому, нікого не задавивши. Після останнього блюда він, Фред Сендберг і ще кілька людей - він не міг зараз згадати, скільки саме, - знайшли затишний салун і зробили все можливе, щоб випити його насухо. Чому б і ні? він подумав. Був вечір п'ятниці. Мізки йому більше не знадобляться до ранку понеділка.
  
  З рота у нього йшла пара. Вітер з озера Мічиган відносив дим геть. Було холодно, незважаючи на антифриз, який він залив в трубки. "Не так холодно, як було б в Онтаріо", - сказав Мосс, як ніби хтось стверджував зворотне. Він піднявся по сходах. "І наполовину не так холодно, як на душі у Лаури Секорд".
  
  Фред не переставав жартувати над Лаурою Секорд. Навіть зараз, після того як вона знову відкинула його, він не міг викинути її з голови. Він повернувся додому. Він добре вчився у Northwestern. Однак він не знайшов дівчину, яка була б йому небайдужа. Він задавався питанням, чи знайде він коли-небудь. Він задавався питанням, чи зможе він коли-небудь.
  
  Він відкрив двері на верхньому майданчику сходів, потім швидко зачинив її за собою. Сховатися від вітру було приємно. Він намацав ключ від своєї поштової скриньки. Знайти його було нелегко, особливо коли кожен ключ на кільці був схожий на один з близнюків. Він майже кинув це заняття і пішов спати. Але, вважаючи, що у нього, ймовірно, теж виникнуть проблеми з пошуком ключа від своєї квартири, він вирішив розглядати ключ від поштової скриньки як тест. Він напився до нестями.
  
  "Ось ти де, підлий маленький ублюдок", - сказав він, забираючи заблукав ключ. Вставити його в замок було ще однією боротьбою, але він виграв і цю.
  
  Пара рекламних проспектів впала на підлогу. У нього закрутилася голова, коли він нахилився, щоб підняти їх. Ще у нього був лист від двоюрідного брата з Денвера і ще один конверт з адресою, написаним рукою, яку він не дізнався. Він зробив два кроки до драбини, перш ніж згадав, що треба повернутися і закрити поштову скриньку.
  
  Йому дійсно треба було дуже багато часу, щоб знайти ключ, що відкриває двері квартири, але по щасливій випадковості він вставив його в замок з першої спроби. Він увімкнув електричний світло і кинув пошту на столик перед диваном. Він кинувся на диван і заснув.
  
  Наступне, що він пам'ятав, - сонячні промені, що б'ють у вікно. В його голові наполегливий музикант тарабанив по електричним барабанів. В роті у нього був присмак изрытой траншеї. Його сечовий міхур був готовий вибухнути. Похитуючись, він побрів до ванної, вічно мочився, почистив зуби і проковтнув дві таблетки аспірину всуху. Чорний кава теж допоміг би, але його приготування було дуже схоже на роботу.
  
  Сполоснувши обличчя холодною водою, він повільно повернувся у вітальню. Він виявив, що не викинув рекламні проспекти, і зробив це. Потім він прочитав лист свого кузена. У Денвері вже пішов сніг, і Девід, схоже, отримав підвищення в банку, де він працював.
  
  - Хуліган, - пробурмотів Мосс. Його голос пролунав у вухах різко і неприродно гучно. Він залишив листа там, де залишив. Кузен Девід був не самим цікавим людиною, якого коли-небудь створював Бог.
  
  Залишався інший конверт, з незнайомим почерком. На ньому не було зворотної адреси. Щось в марці виглядало дивним. Придивившись уважніше, він побачив, що над портретом Бена Франкліна надруковано слово "ОНТАРІО".
  
  "Ні", - сказав він хрипко. Він погрозив кулаком у вікно, в напрямку Північно-Західного кампуса. - Будь ти проклятий богом за те, що ти такий практичний сучий син, Фред. Йому було набагато легше повірити, що його друг роздобув якісь окупаційні марки, ніж у те, що хтось в Онтаріо міг написати йому. Він знав тільки одну людину в завойованій канадській провінції, і вона воліла б не знати його.
  
  Але на конверті був поштовий штемпель від Артура. Міг Фред домовитися, щоб хтось там, нагорі, поклав його поштою? Мосс знав, що Фред міг це зробити. Його друг пішов би на багато чого, щоб смикнути його за ланцюжок.
  
  "Є лише один спосіб з'ясувати", - пробурмотів він і розкрив конверт пальцями, не всі з яких тремтіли через похмілля. Папір усередині була грубою і дешевою. Він розгорнув його. Лист - насправді записка - було написано рукою, надписавшей конверт.
  
  "Дорогий містер Мосс, - говорила вона, - тепер у вас є шанс відплатити мені тим же". Насмілюся припустити, що для вас це буде приємно. Я б швидше зробив що завгодно, ніж поклався на слово людини, якій я не завдав нічого, окрім образ, але я виявив, що у мене немає вибору. Урожай в цьому році був дуже поганим, і у мене немає можливості зібрати 2001 долар, необхідний для того, щоб не обкладатися податком з моєї ферми. Наскільки я можу судити, всі мої родичі мертві. Мої друзі такі ж бідні, як і я. Навіть якщо ви зважитеся послати гроші, я не можу обіцяти, що буду відчувати до вас те, що ви хотіли б, щоб я почував. Я б не став обманювати вас, кажучи щось ще. Лаура Секорд. Далі слідував її адресу.
  
  Мосс витріщився на нього. Лист не могло бути нічим іншим, крім як справжнім. Він розповів Фреду Сэндбергу дещо з того, що сказав і зробив в Онтаріо, але ніколи не згадував про обіцянку, дану Лаурі Секорд. Він надто добре знав, як розсміявся б Фред.
  
  "Що мені тепер робити?" - запитав він стелю. Стелю не відповів. Це залежало від нього.
  
  Якщо б він викинув лист, помстився б. Проблема була в тому, що він не дуже-то хотів помсти. Він не розсердився на Лауру Секорд, коли вона відмовила йому. Він був розчарований. Він був поранений, майже як кулеметною чергою. Але те, що він відчував до неї, не переріс у ненависть, хоча, хоч убий, він не зміг би сказати чому.
  
  Якщо б він послав їй двісті доларів, то викинув би свої гроші на вітер. Він знав це. Якби він цього не знав, вона ясно дала це зрозуміти. Але в той крижаний день в Артура він сказав їй, що якщо він коли-небудь знадобиться їй для чого-небудь, все, що їй потрібно зробити, це попросити. Тепер вона попросила. Збирався він порушити свою обіцянку? Якби він це зробив, що б це змусило її подумати про американців? Що б це змусило її подумати про нього?
  
  Він ніколи не був людиною, в якому альтруїзм горів яскравим полум'ям. Він був заможною людиною, але не настільки, щоб витратити двісті доларів не зашкодило б це не було схоже на те, що він грав на гроші Конфедерації.
  
  - Що мені робити? - повторив він. Стеля, як і раніше, мовчав.
  
  Він повернувся у ванну і дивився на себе в дзеркало над раковиною. Виглядав він жахливо: налиті кров'ю очі, щетина, волосся розпатлане, тому що він ще не потрудився їх розчесати. Якщо б він викинув лист Лаури Секорд в сміттєву корзину, що б він побачив, коли в наступний раз подивився в дзеркало?
  
  "Брехливий покидьок". Це говорив не стеля. Це був він. Чи він хотів йти по життю, думаючи про себе як про брехуна кожен раз, коли намилювався пензликом для гоління? Деяким людям було б все одно. Деякі люди вирішили б, що відмова робить їх обіцянку недійсним.
  
  Але він дав обіцянку після того, як Лаура Секорд відкинула його, незважаючи на те, що вона відкинула його самого. Його головний біль мала лише невелике відношення до похмілля. Він зітхнув, запотевая дзеркалом. Це доводило, що він все ще живий. Він знав, що зробить. Він ніколи б не сказав Фреду Сэндбергу. Фред не дозволив би йому пережити це, якщо б дізнався. Він зробив би це в будь-якому випадку.
  
  Було суботній ранок. Банки мають бути закриті. Однак поштове відділення працювало. Він міг відправити грошовий переказ, якщо у нього було двісті доларів готівкою. Перевернувши квартиру догори дном, він заробив 75,27 долара. З хвилину він тихо лаявся, потім подзвонив Фреду Сэндбергу.
  
  "Алло?" Коли Сендберг відповів на дзвінок, його голос звучав так, наче він тільки що воскрес із мертвих і шкодував, що це було не так.
  
  - Привіт, Фред, - бадьоро привітався Мосс - аспірин подіяв. - Послухай, якщо я випишу тобі чек на сто тридцять доларів, ти зможеш отримати готівку?
  
  "Я так думаю", - відповів його друг.
  
  "Добре. Побачимося через кілька хвилин", - сказав Мосс. Сендберг почав питати його, навіщо йому потрібні гроші прямо зараз, але він повісив трубку, не відповівши. Накинувши на себе дещо з одягу, він проїхав кілька кварталів до квартири Сендберга.
  
  "Що, чорт візьми, все це значить?" Запитав Сендберг. Він виглядав як погано виконаний бальзамувальник; він випив більше, ніж Мосс. "Ти втік з якоюсь бабою і тобі потрібно купити сходи?"
  
  "Отримав з першого разу", - сказав йому Мосс. Він виписав чек і сунув його своєму другові. Натомість Сендберг дав йому дві пятидесятки, двадцятку і золотого орла. "Спасибі, друже, ти мій спаситель", - сказав Мосс. Він попрямував до виходу, залишивши Сендберга позаду чухати потилицю.
  
  На пошті Мосс виявив, що не може купити грошовий переказ за двісті доларів. "Максимум сто доларів, сер, - сказав клерк, - але я можу продати вам два". Мосс кивнув. Продавець продовжив: "Це складе 200,60 долара - тридцатицентовая комісія за кожен замовлення". Мосс віддав йому гроші. Отримавши грошові перекази назад, він поклав їх у конверт, на який вже написав адресу. Ще за два центи продавець продав йому марку.
  
  Після цього він поїхав додому. Тепер, коли справу було зроблено, він дивувався, наскільки нерозумно вів себе. Двісті доларів дурниці, - подумав він, і шістдесят центів. Коли він попросить у батьків грошей, що йому в кінцевому підсумку знадобиться, вони захочуть знати, куди вони поділися. Вони могли запідозрити, що він витратив їх на розпусну жінку. Він невесело розсміявся. Якщо б тільки Лаура Секорд була вільною або хоча б трохи вільніше!
  
  У понеділок він повернувся до вивчення права. Кожен день, повертаючись додому, він перевіряв пошту в надії знайти ще один конверт із маркою з надпечаткою. Десять днів потому він отримав один. Записка всередині свідчила просто: "Бачиш, зрештою, є й порядні янкі, нехай благословить тебе Господь". Він перечитав її дюжину разів, остаточно переконавшись, що це найкращі двісті доларів, які він коли-небудь витрачав.
  VIII .
  
  Неллі Джейкобс відкрила очі. Вона лежала на жорсткої ліжку і дивилася на яскраву електричну лампочку. Коли вона моргнула, лампочка, здавалося, завагалася і попливла. Крім того, він здавався набагато далі, ніж належить поважає себе стельового світильника.
  
  Між нею і лампою маячили її дочка і чоловік. - З тобою все гаразд, люба? - запитав Гел Джейкобс.
  
  "Я в порядку". Навіть самій собі Неллі здалося, що вона зовсім не в порядку. Її голос був п'яним. Вона теж відчувала себе п'яною, принаймні, до такої міри, що їй було все одно, що вона каже: "Не турбуйся про мене. Я народжена, щоб тусуватися". Вона закашлялася. Це було боляче. Так само, як і говорити. Її горло саднило, саднило і пересохло. Коли вона повільно прийшла в себе, це була далеко не єдина біль, яку вона виявила. Хтось використовував її живіт як боксерської груші.
  
  "Ти знаєш, де знаходишся, ма?" - Запитала її Една Семфрох.
  
  "Звичайно, знаю", - обурено відповіла вона. Це дало їй кілька секунд, щоб покопатися в туманних коридорах своїй пам'яті і спробувати знайти відповідь. До деякого власний подив, вона так і зробила: "Я в лікарні швидкої допомоги на розі П'ятнадцятою і D, міс Розумниця-Бритчес". Спогад про те, де вона знаходиться, змусило її згадати, чому вона там опинилася. "Святий страждає Ісус! У мене був хлопчик чи дівчинка?"
  
  "У нас є дочка, Неллі", - сказав Хел. Якщо він і був розчарований відсутністю сина, то не показав цього. "Клара Люсіль Джейкобс, шість фунтів чотирнадцять унцій, дев'ятнадцять з половиною дюймів завдовжки і красива. Зовсім як ти".
  
  "Як ти справляєшся", - сказала Неллі. Маленька дівчинка. Це було мило. Маленькі дівчатка, слава Богу, не виростають чоловіками.
  
  Хтось новий з'явився в полі її зору: чоловік, одягнений у все біле, аж до білій полотняній шапочки на голові. Лікар, зрозуміла вона і захихотіла від того, що взагалі здатна що-небудь зрозуміти. - Як ви себе почуваєте, місіс Джейкобс, - діловито, як біржовий маклер, запитав він.
  
  "Не так уже й погано", - сказала вона. "У мене був ефір, чи не так?" Вона згадала конус, опустився їй на обличчя, дивний, задушливий запах, а потім ... нічого. Доктор кивав. Неллі теж кивнула, хоча у неї від цього закрутилася голова, або, швидше, сильніше. "Я брала ефір, а після цього у мене народилася дитина". Доктор знову кивнув. Неллі знову хихикнула. "Набагато легше робити це так, ніж звичайним способом", - заявила вона. "До біса набагато простіше, повір мені".
  
  "Більшість жінок говорять те ж саме, місіс Джейкобс", - відповів доктор. Її лайка його не турбувала. Він напевно чув, як багато пацієнтів виходили з-під дії ефіру. Він навіть не помітив. Една слухала і ухмилялась.
  
  Неллі продовжувала підбивати підсумки. Вона зазнала багато сутичок до того, як Гел і Една привезли її в лікарню, і набагато більше до того, як лікарі приспали її. Але вона пропустила ті, що були в кінці роману, і вони були, безумовно, найгіршими. І вона пропустила процес, коли, як висловилася одна з її занепалих сестер багато років тому, вона намагалася обосраться кавун. Звичайно ж, так було краще.
  
  "Ви хотіли б побачити свою дочку, місіс Джейкобс?" - запитав доктор.
  
  "Я б ніколи!" Сказала Неллі. Посміхаючись, доктор повернувся і покликав її до себе. Медсестра піднесла до Неллі дитини, загорнутого в рожеве ковдрочку. Клара була крихітною, лисою, рожево-червоної і зморшкуватою. Една виглядала точно так само відразу після народження.
  
  - Вона гарна, чи не правда? - Сказав Хел.
  
  "Звичайно, вона така", - відповіла Неля. Една виглядала так, немов у неї була інша думка, але вона була досить розумна, щоб тримати його при собі.
  
  "Якщо ви хочете дати їй свою груди зараз, ви можете", - сказав лікар.
  
  Що, прямо тут, перед тобою? Неллі трохи не випалила. Це було нерозумно, і вона зрозуміла це ще до того, як слова злетіли з її губ. Його руки були на її інтимних місцях, коли він приймав пологи у Клари. Після цього, як вона могла скромничати, дозволяючи йому бачити свою оголені груди?
  
  Але вона була такою. Він, мабуть, прочитав це на її обличчі - і, звичайно, побачив би те ж саме і в інших жінок. Він сказав: "Містер Джейкобс, чому б вам не вийти зі мною в хол? Я думаю, вашій дружині було б легше, якби тут були тільки дами".
  
  "О, так. Звичайно", - сказав Хел. Він пішов за доктором з палати, озирнувшись через плече на Неллі.
  
  "Опустіть халат, дорогенька, і ви зможете зробити своїй дитині що-небудь смачненьке", - сказала медсестра. Це була міцно складена жінка середніх років з картою Ірландії на обличчі. Після того, як Неллі оголила груди, вона доклала до неї дитини. Клара знала, як притискатися; діти народжувалися з цим знанням. Їй не знадобилося багато часу, щоб знайти сосок і почати смоктати.
  
  - Ой, - сказала Неллі і зашипів крізь зуби. Вона забула, які ніжні в неї грудей, і якими вони будуть, поки від годування не стануть міцнішими.
  
  "Вона щось отримує, це точно", - сказала медсестра. Неллі теж почула судомні звуки, які видавав дитина. Медсестра продовжувала: "Вам буде краще, якщо ви і далі будете доглядати за нею. У немовлят, що знаходяться на грудному вигодовуванні, не буває скарг на роботу кишечника, які забирають так багато малюків, і далеко не так часто, як у тих, хто смокче з пляшки ".
  
  "Годувати дитину дешевше і простіше", - додала Неллі. "Нічого не купувати, нічого відміряти, нічого варити. Я буду робити це так часто, як зможу".
  
  Една зачаровано спостерігала за подіями. - Вони точно знають, що робити, чи не так?
  
  "Вони це роблять", - сказала медсестра. "Якщо б вони цього не робили, ніхто з них не дожив би до дорослішання, і тоді де б ми були?"
  
  "Ти була такою ж", - сказала Неллі Едні. "Думаю, я теж була такою, і моя мама, і її мама, і весь час до початку часів". Вона не згадала ні батька маленької Клари, ні батька Едни, ні свого власного батька, ні якого-небудь іншого чоловіка. Це було не тому, що вона передбачала, що вони були такими ж. Це було тому, що, на її думку, чоловіки не варті згадки.
  
  Приблизно через десять хвилин дівчинка перестала смоктати. Неллі передала її медсестрі, яка уміло її отрыгнула. Клара трохи поплакала - високий, тонкий плач новонародженого, який завжди наводив Неллі на думку про кішці на задньому дворі. Потім раптово, ніби хтось повернув вимикач у неї на спині, вона заснула.
  
  Неллі виявила, що теж позіхає. Через неї пройшли не тільки залишки ефіру, але і пологи: важка робота, навіть якщо вона майже нічого не відчула.
  
  "Відпочиньте зараз, якщо хочете", - сказала медсестра. "Ми хочемо залишити вас тут на тиждень, може бути, днів на десять, щоб переконатися, що у вас не почнеться пологова гарячка або що-небудь ще". Вона кинула задумливий погляд на Неллі. Це або щось ще, що, без сумніву, означало, чи щось ще, що може статися з таким старим дурнем, як ти.
  
  Будь у Неллі більше енергії, вона, можливо, обурилася б цього. Зараз, коли у неї не було такого вбрання, щоб лизнути поштову марку, вона просто знизала плечима. Тиждень або десять днів, коли нічого було робити, крім як няньчитися з дитиною, їсти і спати, здавалися їй раєм.
  
  Една дотримувалася іншої точки зору. "Тиждень? Десять днів?" - вигукнула вона в удаваному гніві. "Ти збираєшся так надовго залишити мене керувати справами в поодинці, ма? Це занадто багато для мене ".
  
  "Я вже багато чого зробила", - сказала Неллі. "Крім того, заклад має приносити достатньо грошей, щоб оплатити мій маленький відпустку тут".
  
  Насправді це було не так. Вони з Хэлом накопичили достатньо, щоб оплатити лікарняний рахунок. Хел знав, як відкладати гроші. Це була не найгірша річ у світі. Неллі хотіла б, щоб у неї це виходило краще. Вона дечому навчилася, звертаючи увагу на те, як її чоловік вів справи. Можливо, вона могла б навчитися більшому.
  
  Една перестала скаржитися, навіть в жарт. Неллі здалося, що вона дізналася блиск в очах дочки. Гел не зміг би спостерігати за Эдной так, як Неллі, з тих пір, як вона стала жінкою. У Едни не було б багато часу, щоб пустувати, але дівчині і не потрібно багато часу, щоб пустувати, П'ятнадцяти хвилин цілком вистачило б.
  
  І, може бути, через дев'ять місяців Едні докладуть до лиця ефірний колбочок, і вона прокинеться з дитиною, чи віком до своєї тітки. Якби вона це зробила, Неллі сподівалася, що у дитини була б прізвище.
  
  Вона знову позіхнула. Вона дуже втомилася, щоб турбуватися навіть про це. Що б Една зробила протягом наступного тижня або близько того - якщо вона що-небудь зробить, - вона, чорт візьми, зробить, а з наслідками, якщо такі будуть - вони з Неллі і Хэлом розберуться пізніше. Єдине, з чим Неллі хотіла зараз мати справу, так це зі сном. Світло над головою і жорсткий лікарняний матрац її зовсім не бентежили.
  
  Але перш ніж вона змогла заснути, в кімнату повернувся її чоловік. Він схилився над нею і поцілував у щоку. "Все буде добре", - сказав він. "Лікар сказав мені, що ви не могли б зробити краще. Ти будеш здорова, і маленька Клара буде здорова, і кожен з нас здоровий".
  
  - Хуліган, - сказала Неллі, а потім сказала нове слово, яке вона почала чути в кав'ярні: "Шикарний. Хел, ти такий милий, але, будь ласка, забирайся звідси до біса і дай мені відпочити.
  
  - Звичайно. Звичайно. Він мало не спіткнувся про власні ноги, так швидко вийшов за двері. Він затримався в дверях, щоб послати їй повітряний поцілунок, а потім пішов. Мить Неллі теж зникла.
  
  Вони розбудили її посеред ночі, щоб вона знову погодувала дитину. До того часу дія анестетика закінчилося. Якщо не вдаватися в подробиці, вона відчувала себе жахливо. Нічна медсестра принесла їй аспірин. Це означало, що хлопчика відправляють виконувати чоловічу роботу. Вона задавалася питанням, чи зможе знову заснути, коли Клару знову заберуть. Вона так і зробила, що свідчило не стільки про ефективність таблеток, скільки про її власному разючого виснаженні.
  
  Прокинувшись вранці, вона була по-звірячому голодна. Вона накричала на Эдну за те, що та подала клієнту таку жирну яєчню-бовтанку, пересмажену бекон і холодний тост. Кава, якою її пригостили, можливо, був зварений з бруду. Вона не помітила, поки не з'їла весь сніданок. Поки вона їла, вона помітила тільки, що це заповнило величезну, гулкую порожнечу в її животі.
  
  Після того, як Клара теж поснідала, медсестра проводила Неллі по коридору, щоб та могла прийняти ванну. Це був перший раз, коли вона як слід оглянула своє тіло з тих пір, як народилася дитина. Їй було наплювати на те, що вона побачила, ні крапельки. Шкіра на її животі обвисли, її розтягнули, щоб вмістити дитини, якого там більше не було. Вона знову затягнеться; вона пам'ятала це по днях, що послідував за народженням Едни. Хоча в ті дні вона була набагато молодшою. Наскільки сильно затягнеться зараз?
  
  Якби Хел менше хотів її після того, як вона повернеться додому... це не розбило їй серце. Це, у всякому разі, приніс би полегшення. Вона вирішила запастися сейфами. Тепер, коли вона знала, що може зловити, вона не збиралася робити це знову. Якщо Гел не хотів їх носити ... Вона скривилася. Були й інші речі, які вони могли робити, речі, не пов'язані з ризиком. Вона ненавиділа все це, оскільки їй доводилося робити це для чоловіків, які клали монети на тумбочки в дешевих готельних номерах, але ще більше вона ненавиділа саму думку про те, що знову завагітніє.
  
  Як і по дорозі в ванну, її хода на зворотному шляху була не тільки повільною, але і чітко кривоногой. Це вона теж пам'ятала. У неї там дійсно народилася дитина. Клара чекала її, коли вона повернулася в своє ліжко. Неллі змусила себе посміхнутися. Ще одна дитина, немає. Цей? - Не так уже й погано, - сказала вона і взяла доньку на руки.
  
  Вночі 4 листопада Роджер Кімбол попрямував у штаб-квартиру Партії Свободи на Кінг-стріт, щоб отримати результати виборів у Конгрес так швидко, як тільки телеграф доставить їх в Чарльстон. Він намагався умовити Кларенса Поттера і Джейка Деламота поїхати з ним. Вони обидва відпросилися.
  
  "Якщо твої друзі-божевільні все-таки виграють кілька місць, я захочу піти куди-небудь і напитися, і я не маю на увазі святкування", - сказав Поттер. - Раз так, я, мабуть, піду прямо зараз в салун. У будь-якому випадку, компанія буде краще.
  
  "Я маю намір напитися, що б не трапилося", - луною озвався Джек Деламот. Він погодився з Поттером.
  
  Літні солдати, подумав Кімболл. Вони були достатньо готові подумати про використання Джейка Физерстона, але не заспокоїлися на те, щоб надовго використовувати загін Физерстона. Шкіпер підводного плавання навчився терпінню. Ті, хто так і не навчився, опинилися на дні океану.
  
  Офіс Партії свободи наповнився димом, коли Він увійшов. Як тільки двері за ним зачинилися, він підняв галлоновый глечик віскі. Пролунали хрипкі привітання, і все в закладі вітали його як давно втраченого брата. Він був далеко не єдиним засобом відновлення сил; кілька людей вже здавалися явно на взводі. Він розсміявся. Поттер і Деламот могли б напитися тут і заощадити тисячі доларів - не те щоб тисячі доларів вже багато значили.
  
  "Ми лідируємо в четвертому окрузі Вірджинії!" - оголосив хтось з операторів bank of telegraph, і пролунали нові схвальні вигуки. Однак люди голосніше вимагали Кімбола і його віскі.
  
  Він налив собі келих і високо підняв його. "Їду в Конгрес!" - крикнув він, і зал наповнився новим вибухом радісного галасу.
  
  Повинно бути, вона теж вийшла на вулицю, тому що поліцейський у сірій уніформі просунув голову всередину, щоб подивитися, з-за чого піднявся переполох. Хтось сунув до рота сигару, як ніби у Партії свободи народилася дитина. Хтось запитав: "Хочеш понюхати, Ед?" Перш ніж поліцейський встиг кивнути або похитати головою, в його руці опинився склянку. Він швидко осушив його.
  
  "Перші голоси від Алабами - ми перемагаємо в дев'ятому окрузі. Це Бірмінгем", - сказав краснолицый представник Партії Свободи.
  
  Пролунали оплески, а разом з ними пара бунтарських вигуків. Люди високо піднімали келихи і пляшки і розливали віскі так, наче більше ніколи його не побачать. "Конгрес буде нашим!" - скрикнув хтось. Це викликало нові оплески.
  
  Кимбаллу захотілося сміятися, чи плакати, чи битися головою об стіну. Пара місць змусила людей подумати, що вони отримають більшість, чого не було, не могло бути і в дев'яти милях від того, щоб це сталося. Можливо, Кларенс Поттер був прав: можливо, Партія Свободи справді привертала ідіотів.
  
  З усього, що чув Кімбол, навіть Джейк Физерстон не передбачав, що в кінцевому підсумку більше десяти місць дістануться представникам Партії свободи. Це не становило і десятої частини складу Палати представників. І якщо лідер партії не був професійним оптимістом перед виборами, то хто їм був? Він вважав, що вечір буде успішним, якщо Партія свободи кого-небудь обере. За цим вимогливим стандартам справи, здавалося, вже йшли добре.
  
  "Поїхали - Перший округ, Південна Кароліна. Це ми. Заспокойтеся, ви все", - крикнув хтось із телеграфістів bank of telegraph. Люди дійсно заспокоїлися - трохи. Хлопець підождав, поки надійдуть цифри, потім сказав: "Чорт візьми, у цього виродка-віга все ще на пару тисяч голосів більше, ніж у Стусани. Однак ми далеко попереду радикальних лібералів".
  
  Кімболл озирнувся, чи немає в офісі Стусани Холлистера, кандидата від Партії свободи. Він його не помітив. Це його не дуже здивувало: Холлистер насправді жив не в Чарльстоні, а в Маунт-Голлі, в п'ятнадцяти милях від міста. Ймовірно, там він отримував результати.
  
  "Ну, в будь-якому випадку, ми налякали цих сучих синів", - голосно сказав лисий чоловік. Це викликало ще одну хвилю схвальних вигуків і ударів.
  
  "До біса лякати сучих синів", - сказав Кімбол ще голосніше. "Ми налякали сучих синів у США, але в кінці кінців вони перемогли нас. Чого я хочу від нас, чорт би побрал це все до біса, так це того, що я хочу, щоб ми перемогли".
  
  За цим послідувала ще одна майже тиша. Через мить люди почали плескати, кричати й тупати по підлозі. "Свобода!" - крикнув хтось. Крик заповнив кімнату: "Свобода! Свобода! Свобода!"
  
  Запаморочення, що не мала нічого загального ні з випитим віскі, ні з тютюновим димом, який забив і сгустившим повітря, охопило Кимболла. Він відчував щось подібне, коли випущена ним торпеда врізалася в борт військового корабля США. Тоді, однак, гордість була викликана тим, що він робив сам. Тепер він радів, що є частиною організації, більшої, ніж він сам, але до успіху якої він доклав руку.
  
  "Свобода! Свобода! Свобода!" Крик тривав. Він був п'янким, гіпнотизує. Кімболл викрикнув це слово разом з усіма іншими. Поки він кричав, йому не потрібно було думати. Все, що йому потрібно було робити, це відчувати. Ритмічний крик заповнив його повністю.
  
  Двері, що ведуть на вулицю, відкрилася. Кимболлу стало цікаво, чи увійде ще один поліцейський і спробує втихомирити людей. (Він не бачив, як ішов перший поліцейський. Насправді, він був там і пив як риба.) У дуже багатьох людей, мабуть, виникла та ж думка, тому що скандування "Свобода!" різко припинилося.
  
  Але там стояв поліцейський. Це була Енн Коллетон. Не всі в офісі впізнали її. Не всі, хто впізнав її, знали, що вона допомагала Партії свободи. Більшість людей, що послідували за Джейком Физерстоном, були бідняками або в кращому випадку належали до середнього класу. Однією з причин, по якій вони пішли за ним, був купорос, який він вилив на голови еліти Конфедерації. І ось явний представник цієї еліти - Енн ніколи не могла бути ніким іншим - холоднокровно роздивлявся їх, як ніби вони перебували в мавпятнику чарльстонского зоопарку.
  
  Кімболл почала пояснювати, хто вона така і що зробила для Вечірки. Перш ніж він встиг вимовити більше пари слів, вона, по своїй звичці, взяла справу в свої руки. - Свобода! - рішуче сказала вона.
  
  При цих словах скандування відновилося, голосніше, ніж коли-небудь. Чоловіки кинулися до Енн, як зазвичай надходили всякий раз, коли вона з'являлася на публіці. Якби вона прийняла всі напої, які їй намагалися нав'язати, вона б дуже швидко впала долілиць на підлогу. Однак після того, як вона взяла одну, їй зробили щеплення від подальшого вживання.
  
  Замість того щоб вести себе як шматок заліза, притягнутий магнітом, Кімболл позадкував назад. Енн настільки вважала свою привабливість само собою зрозумілим, що чоловікові, який показував, що не повністю в її владі, часто вдавалося викликати інтерес явним протиріччям.
  
  - Привіт, Роджер, - сказала вона, коли нарешті помітила його в натовпі. - Я думала, що знайду тебе тут.
  
  "Ні за що не пропустив би це", - відповів він. "Найкраще шоу в світі - принаймні, по цей бік цирку". На це вона розсміялася. Він сказав: "Я не очікував побачити тебе тут. Якщо ти виберешся з Сент-Метьюса, я розраховував, що ти підеш у Колумбію".
  
  "Я приїхала сюди не тільки заради виборів", - сказала Енн. "Я зняла номер у готелі "Чарльстон" на Мітинг-стріт. Магазини в Колумбії не йдуть ні в яке порівняння з тими, що є тут".
  
  "Як скажеш", - відповів Кімболл.
  
  "Я дійсно так говорю", - серйозно відповіла вона. "Я знаю, чого хочу, і я прагну отримати саме це, не менше". Вона глянула на нього краєчком ока. - В чому-то ми з тобою дуже схожі.
  
  "Це факт", - сказав він. Насупившись, він продовжив: "Якщо ти збираєшся дражнити мене, вибери інший час. У мені дуже багато віскі, щоб із задоволенням поставитися до нього сьогодні ввечері.
  
  "Це досить відверто". Вона оцінила його як відвертість. - Але я вже вирішив, що не збираюся дражнити тебе, якщо знайду сьогодні ввечері: я збирався запросити тебе до себе в кімнату. Я тільки що сказав тобі, що знаю, чого хочу і прагну це отримати.
  
  Він думав про те, щоб відмовити їй, щоб довести, що вона не може приймати його як належне. Це могло змусити її поважати його більше. Це також могло привести її в лють. І він не хотів відмовляти їй. Він хотів повалити її на велику м'яку ліжко і оволодіти нею, поки вона буде расцарапывать його спину на шматки. Якщо у неї було щось подібне на розумі, він був готовий, бажав і міг - він не випив стільки, щоб залишалися якісь сумніви на цей рахунок.
  
  "Ми попереду на сьомому місці в Теннессі", - оголосив людина у телеграфної стрічки, що викликало новий вибух оплесків. Незважаючи на це, хлопець продовжив: "Це близько Нешвілла. Їх окупували "кляті янкі" - їм довелося платити якісь борги".
  
  Інший представник Партії Свободи наглядав за іншим телеграфним апаратом. "Ліга порятунку, схоже, збирається завоювати собі місце в Техасі", - сказав він. "Це не так добре, як якщо б ми це зробили, але це наступна найкраща річ".
  
  "Як довго ти хочеш залишатися тут?" Запитала Енн.
  
  "Вирішувати вам", - відповів Він. "Ми вже зробили приблизно стільки, скільки, на мою думку, могли, і ще багато голосів очікує підрахунку. Може бути, ми дійсно отримаємо десять місць, як і обіцяв Физерстон ".
  
  "Це було б чудово", - сказала Енн. Вона повторила його власну думку: "Більшість хвальків перед виборами починають заводитися в ту ж секунду, як голосування завершено". Вона взяла його під руку. - Тоді, може, підемо відсвяткуємо? Моя машина через пару будинків звідси.
  
  Вона все ще сиділа за кермом обшарпаного "Форда", що дістався їй після того, як армія США реквизировала її "Воксхолл". Це говорило Кімболл про те, що вона не повністю оговталася від фінансових потрясінь, пережитих нею під час війни. Але тоді, хто в Конфедеративних Штатах оговтався? Він задавався питанням, що б з ним стало, якби він не володів більшим, ніж зазвичай, майстерністю поводження з колодою карт.
  
  Готель "Чарльстон" представляв собою велику будівлю з білою штукатуркою і входом з колонадою. Службовець вів "Форд" так, наче це був "Воксхолл". Домашній детектив і оком не моргнув, коли Кімболл увійшов у ліфт разом з Енн.
  
  Їх з'єднання було лютим, як зазвичай, такою ж мірою боротьба за домінування, як і те, що багато людей вважали заняттям любов'ю. Коли це було добре, як сьогодні, вони обидва перемагали. Потім вони лежали пліч-о-пліч, ліниво пестячи один одного і розмовляючи ... про політику.
  
  "Ти був прав, Роджер", - сказала Енн, що було свого роду визнанням, яке вона рідко робила. "Партія свободи на підйомі, і Джейк Физерстон - той, з ким потрібно рахуватися".
  
  "Я хочу зустрітися з ним сам", - сказав Кімболл. Він ущипнув її за сосок, досить ніжно, щоб бути ще однією ласкою, досить різко, щоб бути вимогою та попередженням. "Ти в боргу переді мною, враховуючи, що я був правий".
  
  Вона відштовхнула його руку і відповіла з більшим, ніж просто натяком на злобу: "Що змушує тебе думати, що він захоче зустрітися з тобою? Зрештою, ти був офіцером, а він не з тих, кого можна назвати небайдужими до офіцерів.
  
  "Він не в захваті від багатих офіцерів", - парирував Кімбол. "Ви коли-небудь бачили ферму, на якій я виріс, ви би зрозуміли, що я не з таких. Він теж це зрозуміє".
  
  Він побачив, що здивував її, відповівши серйозно. Він також побачив, що його відповідь була не тим, про що вона подумала сама. "Добре", - сказала вона. - Я подивлюся, що можна зробити. - Вона перейшла до нього на широкому ліжку. - А тепер...
  
  Він обійняв її. - Тепер я подивлюся, що можна зробити.
  
  Драйвер з Цинцинната пошкодував, що перестав отримувати вантажі для універсального магазину Джо Конроя. Він хотів би триматися подалі від Конроя все життя. Як і багато інші бажання, це не було виконано. Він не міг відмовитися від поставок в Conroy's. Якщо б він почав відмовляти в постачанні одному власнику магазину, він перестав би доставляти товари іншим власникам.
  
  Він також пошкодував, що в його містечко-колимазі немає двірників на лобовому склі. Оскільки це було не так - він вважав, що йому пощастило, що у нього був мотор, не кажучи вже про всякі дрібнички, - він проїхав від Огайо до кута Емма і Блекуелл так повільно і обережно, як тільки міг, з усіх сил намагаючись вдивлятися крізь краплі дощу, забрызгивающие лобове скло. Його старань було достатньо, щоб втриматися від того, щоб кого-небудь збити, але він квохтав про себе над тим, скільки часу йому було потрібно, щоб проїхати через Ковінгтон.
  
  "І коли я, нарешті, доберуся туди, мені доведеться мати справу з Джо Конроєм", - сказав він. За кермом він багато розмовляв сам з собою з-за відсутності кого-небудь ще, з ким можна було б поговорити. "Хіба це не зробить мій день краще? Кислий старий..."
  
  Але коли він втягнув перший бочонок патоки в універсальний магазин, то застав Конроя в настрої не просто хороше, але і радіснім. Він підозріло втупився на толстого продавця; Конрой не повинен був так себе вести. Зазвичай Конрой не підписував товарну квитанцію, поки Цинциннат не забере все необхідне, але сьогодні він це зробив. "Хіба це не прекрасний ранок?" - сказав він.
  
  Цинциннат виглянув назовні, на випадок, якщо, поки він стояв спиною, виглянуло сонце і на небі з'явилася веселка. Немає: все залишалося таким же сірим і темним, як і хвилину тому. Противна холодна мжичка переростала в противний холодний дощ; йому не подобалася майбутня поїздка назад на пристань.
  
  "Скажу вам прямо, Мистух Конрой, я бачив біса багато днів, коли мені більше подобався зовнішній вигляд", - відповів він і повернувся на вулицю, щоб принести ще чого-небудь з того, що замовив Конрой. Чим швидше він віднесе все це в магазин, тим швидше зможе виїхати.
  
  Коли Джо Конрой знову зайшов всередину, він сказав: "Я не говорив, що на вулиці було красиво. Я сказав, що ранок був чудовим, і, чорт візьми, так воно і є".
  
  "У мене немає часу грати в дурні ігри". Цинциннат розмовляв з Конроєм грубіше, ніж з будь-яким іншим білим людиною, якого він знав, і насолоджувався кожною хвилиною цього. - Скажи мені, про що ти говориш, або залиш це в спокої.
  
  У Конроя була звичка здіймати галас з приводу того, яким нахабним ніггером був Цинциннат. Сьогодні він навіть не став обтяжувати себе цим. "Клянуся Ісусом, я скажу тобі", - відповів він. "Я чертовски впевнений, що скажу тобі. Сьогодні прекрасний ранок, тому що Партія свободи отримала одинадцять місць в Конгресі в Річмонді, а Ліга визволення отримала ще чотири ".
  
  Це не робило ранок Цинцинната прекрасним - але з іншого боку, Цинциннат, хоча йому доводилося працювати з непохитними прихильниками Конфедерації в Кентуккі, сам таким не був. Його зважена думка полягала в тому, що чорношкірий чоловік повинен бути божевільним, щоб хотіти, щоб "Зірки і бари" знову літали тут. Зоряно-смугастий прапор не був величезним поліпшенням, але будь-яке поліпшення, якою б скромною вона не була, здавалося йому чимось близьким до чуда.
  
  Потім він стукнув себе по лобі тильною стороною долоні. Може, він і не божевільний, але, можливо, він був дурний. "Ось чому за останні пару тижнів я бачив напис "Свобода!" майже на кожній стіні", - сказав він.
  
  "До біса впевнений в цьому", - сказав Конрой. "Ці хлопці зроблять великі справи для країни - для моєї країни". Його маленькі примружені вічка вивчали Цинцинната. Цинциннат байдуже дивився у відповідь. Він не хотів, щоб Конрой знав, про що він думає. Крамар хмикнув і продовжив: "Думаю, в Кентуккі з дня на день розпочнеться Вечірка Свободи".
  
  "Як ти думаєш, США дозволять тобі вийти сухим із води?" Цинциннат здивовано запитав. "Вони не допустять, щоб існувала партія, яка насправді взагалі не належить Сполученим Штатам".
  
  Джо Конрой виглядав хитрим. Можливо, він і не був таким розумним, але він був хитрим дияволом: це Цинциннат не міг не визнати. "Вони дозволяють червоним діяти в США, чи не так?" сказав він. "Це вільна країна, чи не так? У будь-якому випадку, каже, що це так - вимовляє це вголос, барабанячи у великий барабан. Якщо, скажімо, Партія свободи хоче спробувати отримати голоси, щоб повернути Кентуккі в CSA, як вони можуть перешкодити нам зробити це?"
  
  Він виглядав самовдоволеним, наче був певен, що у Цинцинната не може бути відповіді. Але у Цинцинната дійсно була відповідь, і він виклав його в двох словах: "Лютер Блісс".
  
  "Ха", - сказав Конрой. "З ним ми теж розберемося, коли прийде час".
  
  Цинциннат більше не сперечався. Спори з дурнем завжди здавалися йому марною тратою часу. І Конрой, чорт візьми, був не такий уже й розумний, якщо думав, що зможе впоратися з Лютером Блиссом. Цинциннат сумнівався, чи зможе Апіцій Вуд впоратися з Блаженства, якщо доведеться. У Апиция, розсудив він, вистачило розуму не намагатися, але ж Апіцій дійсно був досить розумний.
  
  "Дозволь мені забрати твої речі", - сказав Цинциннат. Якщо б він не був обличчям до обличчя з Конроєм, він не зміг би сперечатися з ним.
  
  Крамар хотів продовжувати тріпатися, але Цинциннату не треба було грати, принаймні, сьогодні він цього не робив. З квитанцією Конроя в кишені все, що йому потрібно було зробити, це завершити доставку і забратися геть. Саме це він і зробив.
  
  Коли він їхав назад до річки, він дійсно звернув увагу, на скількох стінах і парканах була намальована "СВОБОДА!" . Це слово замінило сині хрести і червоно-біло-червоні горизонтальні смуги в якості обраних каракулей непохитних.
  
  Йому не сподобалося те, що він чув про Партії свободи. Це м'яко сказано. Місцеві газети мало писали про цю організацію; в наші дні вони щосили намагалися ігнорувати те, що відбувалося в Конфедеративних Штатах. Але, незважаючи на це, просочилися чутки з CSA, чутки поширилися по чорній лозі, яка тягнулася поруч, а іноді і перекривала ту, яку використовували непохитні. Жодне з цих слів не було хорошим. І тепер Партія Свободи домоглася на виборах більшого успіху, ніж хто-небудь чекав. Це теж не було гарною новиною.
  
  Повернувшись додому в той вечір, він розповів Елізабет про те, що почув від Конроя. Вона кивнула. "Біла леді, для якої я прибираю будинок, говорила по телефону про те ж самому. Схоже, вона щаслива, як свиня на суничної грядці.
  
  "Я вірю в це", - сказав Цинциннат. Кентуккі був виведений зі складу США основними силами в кінці війни за відділення. Його втягли назад у Сполучені Штати під час Великої війни. Багато кентуккийцы - багато білі кентуккийцы - бажали, щоб такого повернення ніколи не було. Цинциннат продовжував: "Уряд коли-небудь дозволить людям тут голосувати за Партію свободи, їм не сподобаються голоси, які вони побачать".
  
  Елізабет зітхнула. Почасти це зітхання був втомою після тривалого дня. Почасти це була втома від життя серед людей, які зневажали її, як тільки бачили. Вона сказала: "Думаю, ти правий. Хотілося б, щоб це було не так, але це так".
  
  "Тато прав", - весело сказав Ахілл. "Тато прав". Він не знав, у чому Цинциннат був прав. Його це теж не хвилювало. Він був упевнений, що його батько був і завжди буде правий.
  
  Цинциннат пошкодував, що у нього немає такої ж впевненості. Він надто добре знав, скільки помилок зробив за ці роки, як йому пощастило, що він пройшов через деякі з них, і як ще одна могла зруйнувати не тільки його життя, але і життя його дружини і маленького сина. Повільно він сказав: "Можливо, нам слід ще трохи поговорити про підвищення ставок, Елізабет. Ми можемо це зробити. Мені більше не потрібна ощадна книжка".
  
  "Ми на все життя вкоренилися в цьому місці", - сказала Елізабет. Вона сказала те ж саме, коли Цинциннат заговорив про ідею виїхати з Ковингтона на початку року.
  
  Тоді він не тиснув на неї дуже сильно. Тепер він сказав: "Інколи єдине, для чого гарні коріння, - це коли їх витягують із землі. Іноді, якщо ти їх не витягуєш, вони тримають тебе там до тих пір, поки що-небудь не вирубає тебе ".
  
  Замість прямої відповіді Елізабет пішла на кухню. - Іди, розташовуйся. Судячи по запаху, шинка ось-ось буде готова, - кинула вона через плече.
  
  Цинциннат сам сів, але не відмовився від теми, на що сподівалася його дружина. "Я думав про це", - сказав він. "Я багато думав про це, навіть якщо я мало що сказав. Якщо ми поїдемо, я знаю, куди б я хотів, щоб ми пішли. Я навів довідки, наскільки міг ".
  
  "І де це?" Запитала Елізабет, в її голосі змішалися покору і страх.
  
  "Де-Мойн, Айова", - відповів він. "Це на річці - Де-Мойн впадає в Міссісіпі, - так що вантаж буде вивозитися з доків. Айова дозволяє чорношкірим голосувати. Вони також дозволяють жінкам голосувати за президента ".
  
  "Я думаю, у них там є жінки", - погодилася Елізабет. "У них там взагалі є чорношкірі?"
  
  "Думаю, кілька", - відповів він. "Майже в кожному великому місті США є кілька чорношкірих. Хоча місць не більше, ніж кілька, дуже багато". Він підняв руку, перш ніж його дружина встигла що-небудь сказати. "Може бути, це навіть на краще. Коли нас не так вже багато, цього недостатньо, щоб білі люди зненавиділи нас".
  
  "Хто сказав, що не може?" Елізабет говорила з накопиченої гіркою мудрістю своєї раси. "Господи, як далеко звідси цей Де-Мойн? Це було б все одно що впасти з краю світу.
  
  - Близько шестисот миль, - сказав Цинциннат як можна більш недбало. Очі Елізабет наповнилися жахом. Він продовжував: "Думаю, вантажівка впорається. У США багато доріг з твердим покриттям. - Він стиснув губи. - Треба вибрати час, щоб виїхати, переконатися, що все добре і сухо.
  
  "Ти збираєшся взяти з собою своїх маму і тата?" Запитала Елізабет. Її власні батьки були мертві.
  
  "Вони хочуть приїхати, ми їх як-небудь пристосуємо", - відповів Цинциннат. "Вони..." Він знизав плечима. "Вони всі дорослі. Я не можу змусити їх робити те, що їм не подобається.
  
  "Я сама не в захваті від цього". Елізабет выпятила підборіддя і прийняла впертий вигляд.
  
  "Тобі сподобається жити тут, в Кентуккі, якщо Партія свободи почне перемагати на виборах?" Запитав Цинциннат. "Якщо трапиться що-небудь подібне, ти будеш радий, що нам є ще куди піти ".
  
  Це потрапила в точку. "Можливо", - сказала Елізабет тихим голосом.
  
  Цинциннату прийшло в голову дещо ще: якщо Партія свободи почне перемагати на виборах в Конфедеративних Штатів, що будуть робити тамтешні негри? Вони не зможуть втекти в Айову. Вони вже намагалися повстати, намагалися і зазнали невдачі. Що це залишало? Хоч убий, Цинциннат нічого не міг розгледіти.
  
  Погляд Стівена Дугласа Мартіна переходив від дочки до сина і назад з виразом, схожим на задоволене роздум. "Ти не зобов'язана робити це через мене, ти знаєш", - сказав він. "Якщо ти хочеш вийти і пофарбувати місто в червоний колір, іди прямо зараз і зроби це".
  
  Честер Мартін посміхнувся батькові. "Ти вже казав, що в мене занадто багато червоного. Я навіть не хочу виходити на вулицю і фарбувати місто в зелений колір"
  
  "Ми просто хочемо провести напередодні Нового року з тобою і мамою, от і все", - сказала Сью Мартін, енергійно киваючи. Молодша сестра Честера була дуже схожа на нього, з гострим носиком, зеленими очима і волоссям пісочного кольору. Вона теж багато в чому була схожа на нього у питаннях праці і багатьох інших речах.
  
  "Крім того, па, - додав він, - куди, чорт візьми, я міг би піти в Толедо, щоб пофарбувати місто в червоний колір, навіть якщо б захотів? Це не зовсім Філадельфія або Нью-Йорк". Толедо також не міг похвалитися безліччю салунов і борделів, які виникали в тилу армії для задоволення потреб - або, принаймні, бажань - солдатів, ненадовго вирвалися з окопів.
  
  "Що ж, ви мене спіймали", - відповів батько. "Так, сер, ви мене спіймали. Коли-то давно я знав, де знаходяться всі гарячі точки, але це було давним-давно. Не прагни так сильно вийти на вулицю і бешкетувати, як я це робив до того, як переспав з твоєю матір'ю і розсудливим.
  
  - У чому ти зараз звинувачуєш мене, Стівен? - крикнула з кухні Луїза Мартін. Посуд задзвеніла, коли вона ставила її назад у шафу. - Я тут майже закінчила. Що б ти не намагався на мене повісити, через хвилину я буду там, і ти не зможеш цього зробити ".
  
  Вона стримала своє слово. Її чоловік сказав: "Те, що я намагався покласти на тебе, люба, це заспокоїти мене. Якщо ти не вважаєш, що у тебе це вийшло, я піду куди-небудь, нап'юся і залишу тебе вдома з дітьми. Його очі блиснули. - Я, напевно, теж поб'ю тебе, коли повернуся, як завжди.
  
  "Я не знаю, чому ти досі не звільнилася", - сказала Луїза Мартін з досить переконливим мученицьким зітханням. - Я вся в синцях, а поліція продовжує тягати тебе у відділок через день.
  
  Вони обидва розреготалися. Сью переводила погляд з одного з них на іншого, немов дивуючись, що її батьки могли вести себе так абсурдно, причому з приводу чогось, що було б дуже серйозним, якби вони самі були серйозними. Честер сказав: "Ну, ма, для копів це найкраща робота, ніж велика частина того, що вони роблять, повір мені".
  
  "Почекай". Його батько простягнув руку, як поліцейський, який зупиняє рух. "Якщо ми збираємося зустріти Новий рік щасливо, давай подивимося, чи зможемо ми обійтися без розмов про політику. Інакше ми просто почнемо сперечатися".
  
  "Я постараюся", - сказав Честер, знаючи, що його батько, швидше за все, прав. Він криво посміхнувся, перш ніж продовжити: "Хоча мені нема про що говорити, окрім моєї футбольної команди".
  
  "Я б теж хотіла, щоб ти не говорив про це", - сказала його мати. "Це так само небезпечно, як виходити на пікет".
  
  - Навіть близько немає. Честер похитав головою. "Хлопці з команд, в яких ми граємо, майже ніколи не носять зброю, на відміну від копів і головорізів з компанії".
  
  "Що я сказав хвилину тому?" Стівен Дуглас Мартін поставив риторичне питання. "Якщо ти хочеш випускати передовиці, синку, йди працювати в газету".
  
  - Добре, - сказав Честер.
  
  Батько подивився на нього з деяким подивом, очевидно, не очікуючи такої легкої перемоги. Мартін, чоловік старшого віку, з бурчанням піднявся зі стільця, в якому затишно влаштувався після вечері. Він пішов на кухню і повернувся з пляшкою віскі і двома склянками.
  
  "Що ж, мені це подобається", - сказала Сью з роздратуванням, лише частково награним. "Ти збираєшся залишити нас з мамою мучитися від спраги?"
  
  "У мене тільки дві руки". Її батько поставив віскі і стакани на приставний столик поруч зі своїм кріслом, потім показав на відповідних членів клубу. "Порахуй їх - два". Він повернувся на кухню і приніс ще дві склянки.
  
  Честер задався питанням, чи мав намір його батько залучити Сью і його мати в п'янку. Якщо ні, то ніхто не зможе цього довести. Віскі з бульканням розлилося по чотирьох склянок. Честер підняв свій. "До 1920 році!" - сказав він.
  
  "За 1920 рік!" - луною повторив його сестра і батьки. Всі випили. Честер зітхнув, коли віскі потекло йому в горло. Це було не найсмачніше, що він коли-небудь пив, але і непогане. Якась погань, яку він пробував в тилу - і час від часу у флязі або глечику, контрабандою доставленому в передові окопи, - була схожа на рідку колючий дріт.
  
  Його батько встав, щоб запропонувати тост. "За 1920-ті роки - нехай вони будуть кращими десятьма роками, ніж ті, які ми тільки що пережили". За це теж всі випили. Стівен Дуглас Мартін сказав: "Тепер нам всім слід кинути келихи в камін. Єдина проблема в тому, що ви перебираєте багато келихів".
  
  Сью подивилася на годинник на камінній полиці. - До півночі залишилося три години, менше пари хвилин. Дійсно введення нового календаря щось змінить? Було б приємно думати, що це станеться.
  
  "Ми завжди сподіваємося, що так і буде", - задумливо сказала її мати. Вона зітхнула. "І зазвичай в кінці кінців ми озираємося назад і говоримо:"Що ж, ще на рік менше".
  
  "Це був не такий вже поганий рік", - сказав Честер. - У всякому разі, більшу частину часу мені доводилося працювати, і це більше, ніж я можу сказати за всі решту часу, з тих пір як я звільнився з армії.
  
  Він залишив все як є. Якщо б він сказав більше, вони з батьком перейшли б до політичного спору. Він був переконаний, що власники фабрики домовилися зі сталеварами через результатів виборів 1918 року. Що б про них не говорили, великі капіталісти не були дурнями. Коли на стіні з'являвся почерк, вони могли його прочитати. Якщо б вони не прийшли до угоди з людьми, які на них працювали, Конгрес почав приймати закони, які їм не подобалися.
  
  Його мати сіла за старе пошарпане піаніно і почала грати. Її вибір мелодій викликав у нього посмішку. Через деякий час він сказав: "Я більше не в армії. Тобі не обов'язково показувати мені один марш Сузи за іншим ". Він ходив взад-вперед по кімнаті, як на параді.
  
  "Мені подобається грати в них, Честер", - сказала Луїза Мартін. "Вони викликають у мене бажання марширувати, але я не можу, не під час гри". Вона перейшла до енергійному, хоча і не технічно досконалого виконання пісні "Спогад і виклик".
  
  "Вона буде робити все, що їй заманеться, синку", - сказав Стівен Дуглас Мартін. "Якщо ти досі про неї не дізнався, скільки часу тобі знадобиться на це?"
  
  "Якщо вона грає їх для себе, це чудово", - сказав Честер. "Але якщо вона грає їх для мене, то марно витрачає час. Я ніколи не був такий радий, як в останній раз, коли зняв цю форму.
  
  "Ти багато через що пройшов", - сказала Сью. "Я пам'ятаю, як важко тобі довелося з тим військовим поліцейським в парку, коли ти був вдома у відпустці по одужанню. Це було схоже на те, що ти бачив багато такого, чого у нього ніколи не було, так що ти не думав, що у нього є якесь право турбувати тебе ".
  
  "Це як раз те, про що я думав, сестричка", - відповів він. "Він вів себе так, наче думав, що Бог послав його в хмарі диму. Люди, які дійсно пройшли через це, так себе не ведуть ".
  
  "Я бачив це у молодих хлопців, з якими працюю", - сказав його батько. "Один з них отримав Медаль Пошани, але ти ніколи не почуєш від нього".
  
  "Так і повинно бути", - сказав Мартін. "Ми вирушили туди не для того, щоб сурмити в свої роги або добре проводити час - не те щоб в окопах були якісь хороші часи. Ми вирушили туди, щоб виграти війну, і ми зробили це. - Він допив залишки віскі. - І знаєш що? Цікаво, чи варто те, що ми купили, того, що ми за це заплатили?
  
  "Ми перемогли повстанців", - сказав його батько. "Разом з кайзером Біллом ми перемогли всіх. Ми відплатили людям за все, що вони коли-небудь зробили нам".
  
  "Це так, - сказав Честер, - але скільки? мільйон? щось на зразок цього - скажімо, мільйон чоловіків, які ніколи цього не побачать. І одному Богу відомо, скільки тут людей на милицях, в інвалідних візках та з гаком замість руки. Він торкнувся своєї лівої руки. "Я один із щасливчиків. Все, що я отримав, це "Пурпурове серце" і трохи відпустки - "домовласник", так ми називали таку рану. Але це була просто удача. Більше нічого. Кілька дюймів в бік, і мене б тут зараз не було. Мене б взагалі ніде не було. Я був хорошим солдатом, але не тому я вийшов цілим. Нічого, крім удачі ".
  
  Марш Сузи, який грала Луїза Мартін, обірвався. "Ти засмутила свою матір", - сказав Стівен Дуглас Мартін, а потім звернувся до своєї дружини: "Все в порядку, дорога. Він тут. З ним все в порядку. Якщо б він не був тут і в порядку, він би не ніс таку нісенітницю, чи не так?"
  
  "Ні", - тихо відповіла мати Честера. "Але мені не подобається думати про ... про те, що могло б бути".
  
  Честер знову наповнив свою склянку віскі. Йому теж не подобалося думати про те, що могло б бути. Більшість з них були гірше того, як все обернулося насправді. Деякі з них все ще змушували його прокидатися ночами в поту, хоча війна закінчилася два з половиною роки тому. Він пив. Якщо б він закляк, йому не довелося б думати про них.
  
  Його мати теж налила собі ще випити. Він підняв брову; зазвичай вона не брала другий келих. Можливо, у неї теж були речі, про які вона не хотіла думати. Можливо, він подарував їй щось з цих речей. Раптово йому стало соромно.
  
  - Мені дуже шкода, - пробурмотів він.
  
  Батько встав і поплескав його по плечу. "З тебе вийде чоловік", - сказав він. "Я думаю, що це перший раз, коли я чую, як ти кажеш, що шкодуєш, і говориш так, як ніби ти це мав на увазі. Діти теж так кажуть, але вони говорять по-іншому. "Мені дуже шкода". Стівен Дуглас Мартін добре зобразив дев'ятирічної дитини, який вибачається, щоб з ним не сталося чого-небудь гірше.
  
  Сью сказала: "Ми сподіваємося, що нам взагалі не потрібно буде вибачатися - ну, не сильно - в наступному році".
  
  "Я вип'ю за це", - сказав Честер і випив.
  
  Кожен раз, коли він дивився на годинник на камінній полиці, було трохи пізніше. Він знаходив це досить кумедним, що свідчило про те, що він випив занадто багато віскі. Вранці у нього боліла б голова. Він був радий, що йому не доведеться йти на сталеливарний завод. Від цього у нього б трохи голова не відвалилася.
  
  За кілька хвилин до півночі почали вибухати петарди. Вони стривожили Честера; вони змусили його подумати про стрілянину. Вони також переполошили всіх собак по сусідству. Поряд з ударами Толедо відкрив 1920 рік хором собачих завивань, шаленого гавкоту і скавчання.
  
  "З Новим роком!" Сказав Честер, коли обидві стрілки на годиннику піднялися вгору. "З Новим роком!" Йому було цікаво, чи наступить він. Потім він задався питанням про щось інше, про що, можливо, не зовсім несвязанном: хто буде балотуватися в президенти?
  
  Артур Макгрегор стояв перед плитою на кухні, вбираючи тепло, як квітка вбирає сонячне світло. Він поняття не мав, чому подумав про кольорах: навряд чи вони з'являться в січні в Манітобі. Він повернувся, щоб підсмажити з усіх боків.
  
  - Коли ти увійшла всередину, у тебе на бровах був іній, - сказала Мод.
  
  "Я вірю в це", - відповів він. "Якщо б я носив вуса, з них би теж звисали бурульки. Такий вже сьогодні. Але якщо я не піду туди і не подбаю про стаді, хто це зробить, а?
  
  Губи його дружини стиснулися. Олександр повинен був бути там, щоб допомогти. Але Олександр зник, якщо не рахувати фотографії на стіні. Макгрегор на мить відійшов від плити, щоб підійти і обійняти Мод. У неї від подиву відвисла щелепа. Жоден з них не був схильний до відкритого прояву почуттів.
  
  "Я роблю не так багато, як слід було б", - невдоволено сказав він.
  
  "Ти помовчи", - сказала йому Мод. "Ти вже багато зробив. Тобі не потрібно турбуватися про те, що ти не зробиш більше. Якщо ти хочеш, щоб цього було достатньо, цього може бути достатньо ".
  
  "Але я не хочу", - сказав він. "Я повинен це зробити, хіба ти не розумієш? Я повинен - і я не можу". Його руки самі собою стиснулися в кулаки від розчарування.
  
  Мод утешающе поклала руку йому на плече. - Ти поїхав в Вінніпег, Артур. Ти озирнувся. А потім ти повернувся додому і сказав, що це неможливо. Це було настільки близько, наскільки вона могла підійти до того, щоб заговорити вголос про його бомбах. "Якщо це неможливо зробити, значить, не можна, от і все".
  
  "Чорт би побрал янкі!" - люто сказав він. "Вони тримають занадто багато солдатів навколо штаб-квартири Кастера, і навколо будинку, який він вкрав, теж".
  
  Озираючись назад, можна сказати, що підірвати майора Ханнебринка було досить легко. Ейфорія янкі від перемоги у війні допомогла; все в Розенфельде в ту ніч святкували так, як ніби радість стане незаконною в ту ж секунду, як знову зійде сонце. А Ханнебринк був всього лише майором і далеко не так цінний для американців, як їх командувач всій Канадою.
  
  Вони знали, що генерал Кастер стане мішенню для канадців, як ерцгерцог Франц Фердинанд став мішенню для сербів. Сербський бомбардувальник вбив Франца Фердинанда і поклав початок Великій війні. Американці не збиралися дозволяти Кастеру піти тим же шляхом. Вони тримали навколо нього рої солдатів. У Макгрегора не було ні найменшого шансу закласти бомбу в будь-якому місці, де від неї міг бути який-небудь толк.
  
  Він міг би кинути одну з них в автомобіль Кастера, як серби кинули одну з них в карету Франца Фердинанда. Сербський націоналіст, який кинув свою бомбу, був застрелений миттю пізніше. Макгрегор хотів жити. Навіть вбивство Кастера не було достатньої помстою, щоб задовольнити його. Він хотів більшого пізніше, якщо у нього коли-небудь буде шанс.
  
  "Може бути, він знову приїде сюди, в Розенфельд", - сказала Мод.
  
  Її голос звучав утешающе, як тоді, коли одна з дівчаток сумувала після того, як зламала іграшку. Макгрегор було сумно - і він теж був в люті - тому що він не міг зламати свою іграшку. Якщо подивитися на це з правильної сторони, то це було похмуро-забавно.
  
  "Навряд чи", - сказав він. "Це не такий вже і місто, якщо розібратися". Він насупився. "У людини, що працює в поодинці, просто немає шансів".
  
  Мод задала питання, яке знову і знову ставив його в глухий кут: "Кому ти можеш довіряти?"
  
  "Ніхто". Такої відповіді він завжди домагався. "Занадто багато людей тут, нагорі, тримають руки в кишенях янкі. Занадто багато людей шпигують за своїми сусідами. Занадто багато людей так само швидко перетворилися б у янкі - і ти не завжди можеш сказати, хто вони, поки не переконаєшся на власному гіркому досвіді, що не можеш ".
  
  Його дружина кивнула. "Тоді я не знаю, що ти можеш зробити, крім як зайнятися справами тут".
  
  "Я теж". Макгрегор відчував себе вовком-одинаком, який хоче завалити самого великого лося у величезному стаді. Якщо подумати, це було божевіллям - хотіти зробити це. Частина його знала це. Немає: весь він знав це. Просто більшої частини його було все одно. - Проблема в тому, - повільно промовив він, - що в середині зими в добі занадто багато годин - занадто багато часу, щоб сидіти склавши руки і думати.
  
  Робота на фермі була важче і змушувала людину працювати довше, ніж будь-яка міська робота. Бували моменти, особливо під час збирання врожаю, коли йому не хотілося спати пару тижнів поспіль, щоб не витрачати дорогоцінний час даремно. Однак, коли на землі лежав глибокий сніг, можливості людини зменшувалися. Після того, як він доглядав за худобою і робив ремонт у хаті і коморі те, що залишалося, крім як зайти всередину, посидіти і поміркувати?
  
  У Мод була готова відповідь: "Ти могла б допомогти мені з деякими справами по будинку. Вони не зникають, коли стає холодно. Насправді, якраз навпаки".
  
  Він витріщився на неї. Невже вона думала, що він збирається одягти фартух і виконувати жіночу роботу? Якщо так, то їй потрібно подумати по-іншому. Він мав намір повідомити їй про це, причому в найдрібніших подробицях.
  
  Потім він побачив, як блиснули її очі. Він набрав у груди повітря для гнівного крику. Замість цього він випустив його в пориві сміху. "Ти диявол", - сказав він. "Ти справді такий. Ти змусив мене піти на це".
  
  "Я сподіваюся на це", - відповіла його дружина. "Приємно бачити твою усмішку, Артур. Я не бачила її досить часто з тих пір, як Вона замовкла. Ніхто в родині не посміхався з тих пір, як в Олександра стріляли. Вона хоробро продовжила: "Ми не можемо весь час залишатися похмурими. Життя занадто коротке для цього. Незважаючи ні на що, життя занадто коротке для цього ".
  
  "Вважаю, що ні", - сказав він, навіть близько не впевнений, що припускав що-небудь подібне. Щоб уникнути необхідності вирішувати, припускав він це чи ні, він вказав на стелю. "Що роблять дівчата?"
  
  "Я сподіваюся, вони будуть займатися в школі стільки, скільки зможуть", - сказала Мод. "Якщо знову не піде сніг, вони зможуть відновити заняття завтра або післязавтра. Вони хочуть повернутися. Посмішка торкнула тільки один куточок її рота. "Я сподіваюся, що вони зможуть. Я не буду шкодувати, якщо на деякий час заберу їх з дому. Останні кілька днів вони часто огризалися один на одного.
  
  "Я помітив". Макгрегор сумно похитав головою. "Я все ще можу розігріти дупу Мері, але з Джулією це більше не працює". Його старша дочка була жінкою, що досі приводило його в замішання. "Доводиться напоумляти її, а іноді вона не хоче слухати здоровий глузд".
  
  "І звідки, по-твоєму, вона це бере?" - пробурмотіла його дружина. Він удав, що не чує. Вміння не чути здалося йому не останньою важливою частиною щасливого шлюбу.
  
  Насправді він сказав: "Приготуй мені чашку чаю, гаразд? Думаю, я досить зігрівся, щоб він не перетворився на шматок льоду у мене в животі".
  
  Він пив його, коли Джулія спустилася вниз, драматично закотивши очі, і зажадала: "Хто буде щось робити з моєю набридливої молодшою сестрою?"
  
  Макгрегор знову розсміявся - двічі за один ранок. "Ви нагадуєте мені Генріха II, який сказав:"Хто визволить мене від цього бунтівного священика?" - і це був кінець Томаса Бекета", - сказав він.
  
  Джулія виглядала такою сердитою, що на якусь мить він подумав, що вона хоче, щоб хто-небудь визволив її від Мері. Але вона злилася з іншого приводу: "У школі більше не викладають історію Англії, крім того, що метрополія була такою грішницею, що американцям довелося влаштувати революцію, щоб піти".
  
  "Я не здивований", - сказав Макгрегор. "Я не радий, майте на увазі, але я і не здивований. Янкі роблять все можливе, щоб зробити нас такими ж, як вони, і намагаються прикинутися, що винайшли все, що запозичили у метрополії. Чим менше молодь знає про Англії, тим легше американцям вийти сухими з води зі своєї брехнею".
  
  "Це вірно". Джулія, здавалося, ось-ось розридається. "І ми нічого не можемо з цим вдіяти. теж, чи не так?"
  
  Почувши це, Макгрегор зрозумів, що йому доведеться знову спробувати розбомбити генерала Кастера. Можливо, смерть Кастера викличе повстання по всій Канаді. Навіть якщо б це було не так, це нагадало б його співвітчизникам, що у них є своя країна, що вони не янкі, яким довелося жити в холодному кліматі і говорити зі злегка дивним акцентом.
  
  І, охоплений люттю проти Сполучених Штатів, Джулія забула розсердитися на свою молодшу сестру. Принаймні, так думав Макгрегор, поки Джулія не сказала: "А Мері продовжує наспівувати мені на вухо, поки це не зводить мене з розуму. Вона навмисне дратує".
  
  "Якби ти народився хлопчиком, ти б знав, як про це подбати", - сказав Макгрегор. "Ти б сказав їй зупинитися. Якби вона цього не зробила, ти б побив її. Якщо ти хочеш повернутися наверх і ненадовго прикинутися хлопчиком, я не заперечую.
  
  Джулія пішла, в її очах горів бойової вогник. Через кілька хвилин Макгрегор почув глухий удар. Він чекав, що Мері спуститься і поскаржиться на те, якою худобою була Джулія. Нічого подібного не сталося. Пролунало ще кілька глухих ударів, що перемежовувалися криками і парою глухих ударів, як ніби одне тіло, або, можливо, два, раптово впали на підлогу.
  
  Він усміхнувся. - Звучить бадьоро, чи не так?
  
  "Сподіваюся, вони не заподіють один одному шкоди", - стурбовано сказала Мод. "Джулія крупніше, але я не думаю, що Мері знає, як кинути палити".
  
  "Якщо вона зіткнеться з ким-то побільше і серйозно відносяться до справи, через деякий час вона навчиться йти", - сказав Макгрегор.
  
  Дружина подивилася на нього - зловила і втримала його погляд - нічого не сказавши. На мить він замислився, чому. Потім він зрозумів, що те, що він сказав про своєї молодшої дочки, може бути застосовне до боротьби Канади проти Сполучених Штатів. На його власному обличчі відбилося усвідомлення цього, але Мод продовжувала дивитися на нього. І знову він задався питанням, чому, і почав злитися.
  
  Але потім він побачив, що те, що він сказав про своєї молодшої дочки, може бути застосовано і до його власної боротьбі проти Сполучених Штатів. Сполучені Штати були набагато більше, і вони серйозно ставилися до того, щоб утримати його країну. Йому було все одно, вони серйозно ставляться до справи чи ні. Він мав намір продовжувати боротися з ними.
  
  "Вони ще не обіграли мене, Мод", - сказав він. "Я завдав їм кілька ударів, але вони не обіграли мене".
  
  "Добре", - було єдине, що сказала його дружина. Вона хотіла, щоб він був обережний у тому, що робить, але не хотіла, щоб він зупинявся. Або, якщо вона дійсно хотіла, щоб він зупинився, вона не дала йому про це знати, що означало одне і те ж.
  
  Хтось спускався по сходах: Мері, судячи по звуку кроків. Макгрегор чекав, щоб втішити її. Але, коли його молодша дочка увійшла в кухню, на її обличчі світився тріумф. "Джулія стала злою", - сказала Мері. "Думаю, вона не стане повторювати це найближчим часом".
  
  Мод роззявила рот від подиву. Макгрегор теж. На цей раз він зловив погляд дружини і втримав його. Якщо Мері могла здобути перемогу, незважаючи ні на що, чому він не міг? Бомба все ще лежала в сараї, захована під колесом старого фургона. Незважаючи ні на що, він міг знайти можливість підкласти її. Йому не потрібно було робити це прямо зараз. У нього був час.
  
  Полковник Ірвінг Моррелл стояв на залізничній станції Форт-Лівенворт, штат Канзас, очікуючи прибуття спеціального поїзда із Понтіака, штат Мічиган. Його сіро-зелене пальто захищало від сильних холодів, хоча він пошкодував, що не одягнув хутряну шапку замість звичайної службової кашкета. Землю покривав вкрите сажею сніг. Судячи по масі брудно-сірих хмар, що збираються на північно-заході, незабаром їх стане ще більше.
  
  Поруч з ним неспокійно заворушився лейтенант Лайдж Дженкінс. "Все йде повільніше, ніж слід було б, сер, я знаю, - сказав він, - але ми нарешті отримаємо прототип нової моделі".
  
  "Ні, не прототип". Моррелл похитав головою. "Просто тестова модель, щоб подивитися, як реалізуються деякі ідеї, які ми відправили у Військове міністерство. Більшість деталей взято з бочок, які ми використовували під час Великої війни, так що тестова модель буде працювати, можливо, вдвічі швидше, ніж має. - Він зітхнув, випускаючи невеличка хмарка пари. "Створення цього Маккоя теж буде працювати удвічі швидше, ніж варто було б".
  
  - Коли я думаю, що у нас могло б бути... - Дженкінс сердито похитав головою. "Коли я думаю про те, що у нас повинно було бути до теперішнього часу, війна влітку триватиме більше трьох років, а нова модель все ще навіть близько не готова до запуску у виробництво".
  
  "Ми живемо в борг", - сказав Моррелл. "Запитайте будь-якого солдата, і він скаже вам те ж саме. Якийсь час ти можеш жити в борг, але потім тобі доведеться повернути його з відсотками ".
  
  Дженкінс подивився на північ і схід, через Міссурі. Він вказав. "Не бачу я там вихлопних газів, сер? Саме час зробити це особливим".
  
  "Так воно і є", - погодився Моррелл. "Я думаю, ми дізнаємося досить скоро". Він озирнувся по сторонах, потім задоволено кивнув. "А, добре. Чергові на станції в ударі. У них напоготові важка рампа для вивантаження бочок з платформи. Вони і раніше допомагали знімати бочки з поїздів, так що знають, як це робиться ".
  
  З труби валив вугільний дим, спеціальний потяг перетнув Міссурі, проїхав через Лівенворт і знову рушив на північ, до станції Форт-Лівенворт. Це був найкоротший поїзд, який Морреллу коли-небудь доводилося бачити, що складається з локомотива, тендеру і однієї платформи, на якій височіла велика фігура, накрита сіро-зеленим брезентом, щоб захистити її від негоди і сторонніх очей.
  
  Коли поїзд зупинився, офіцер вистрибнув з локомотива і підійшов до Морреллу. "Полковник Ірвінг Моррелл?" запитав він. Моррелл зізнався, що це він. Офіцер коротко кивнув, потім віддав честь. "Дуже радий познайомитися з вами, сер. Я майор Уілкінсон; Я приїхав сюди з цим чудовиськом з "Понтіака". Як тільки я отримаю тут вашого Джона Хенкока приблизно на шістдесяти одинадцяти різних бланках, я зможу передати його вам у руки і дозволити вам почати з'ясовувати, на що він здатний.
  
  Моррелл підписував, підписував і ще раз підписував. До того часу, коли він закінчив, підписи на бланках вже майже не були схожі на його власні. Після того, як він повернув останній аркуш паперу майору Уилкинсону, він сказав: "Чому б вам не зняти обгортку, щоб я міг подивитися, що в пакеті?"
  
  - З задоволенням, сер. Якщо ви і лейтенант - Дженкінс, здається?- пройдете зі мною, ви зможете подивитися, що там всередині. Моторний, як мавпа, він видерся на платформу і відв'язав мотузку, утримували брезент на місці. Моррелл і Дженкінс піднялися більш поважно. Вони допомогли йому зняти важку тканина, що прикривала новий бочонок.
  
  "Хуліган", - тихо сказав Лайдж Дженкінс, коли вперше глянув на нього. "Якщо це не машина 1920-х років, то будь я проклятий, якщо знаю, що це таке. Порівняно з тим, що у нас було під час Великої війни, це машина з 1930-х років, клянуся Богом ".
  
  "Так, зовні він симпатичний, - сказав Моррелл, - але мені він нагадує непоказну дівчину, на якій багато фарби і пудри". Він почав стукати кісточками пальців по корпусу стовбура, але стримався: було досить холодно, щоб він здер шкіру з металу. Він обмежився тим, що показав пальцем. "Це всього лише м'яка сталь, а не броньова пластина, до того ж це тонка м'яка сталь. Це робить стовбур легше, так що один Білий двигун, який вони туди поставили, може надати йому хоча б половину пристойній швидкості. Але ви не змогли б взяти його з собою в бій; він навіть не захищений від рушничного вогню, не кажучи вже про що-небудь іншому ".
  
  Але навіть коли він говорив, його очі пестили лінії тестового стовбура, як вони робили це у Агнес Хілл всякий раз, коли він бачив її. Тут, в металі, була форма, яку він накидав незабаром після того, як прийшов на завод Barrel Works. На нього дивилися баштова гармата і кулемет. Те ж саме робив кулемет, встановлений в передній частині корпусу.
  
  "Він не виглядає таким ... таким завантаженим, як один з наших звичайних стволів", - сказав лейтенант Дженкінс.
  
  "Ні, думаю, що ні, - сказав Моррелл, - але я сподіваюся, що це змусить ворога бути більш зайняті, ніж звичайні люди. І нам також не потрібно буде розміщувати тут цілий полк солдатів, коли ми почнемо діяти. Він попрямував до задньої частини платформи. - Покваптеся з цим пандусом, будь ласка, джентльмени.
  
  "Ми майже готові, полковник", - відповів один із солдатів. Через пару хвилин він сказав: "Все гаразд, сер, все на місці".
  
  "Ви не хочете зняти його з машини, майор?" Запитав Моррелл.
  
  "Я зроблю це, якщо ви хочете, сер, - відповів Уілкінсон, - але продовжуйте, якщо віддаєте перевагу надати мені честь".
  
  Морреллу більше не треба було вмовляти. Він відкрив люк у верхній частині корпусу, який вів у відділення водія, потім протиснувся всередину. Органи управління були ідентичні тим, що були на старих бочках. Він навчився водійського мистецтва з тих пір, як прийшов на завод Barrel Works, але застосовував його так само, як і до усього, що вабило його інтерес. Його палець тицьнув у кнопку електричного стартера.
  
  Позаду нього Білий двигун хрокнув, кашлянув і ожив. Звук був гучним. Однак він не був приголомшуючим, як двигуни в бочках старого зразка. Це було не тому, що в тестовій моделі була тільки одна, тоді як звичайним машинам було потрібно дві. Це було тому, що замість того, щоб розташовуватися прямо посередині внутрішнього простору стовбура, двигун мав окремий відсік, відокремлений від екіпажу сталевий переборкой.
  
  Він пошкодував, що йому не довелося спускати бочку по пандусу, щоб зняти її з платформи. Навіть висунувши голову з люка, навіть з дзеркалом заднього виду, завбачливо передбаченим виробником (невеликий бонус, який, можливо, протримається в бою тридцять секунд), він чомусь не міг зазирнути за спину. Це було те, про що він не подумав, коли вибирав баштову гармату.
  
  Що ж, саме для цього і була створена тестова модель: виявити все те, про що він не подумав, та й ніхто інший теж. Якщо пощастить, він зможе позбутися від них до того, як нова модель надійде у виробництво. Він прекрасно знав, що не знайде їх усіх; він був людиною, а значить, схильний до помилок. Але він зробить все, що в його силах.
  
  Він зробить все, що в його силах, щоб зняти це чудовисько з платформи. Все, що йому потрібно було зробити, це випрямити спину. Якщо б він дивився вперед, то міг би оцінити, наскільки добре у нього це виходило. Та він не міг сидіти тут вічно. Його ліва нога натиснула на зчеплення. Він перевів важіль перемикання передач в положення заднього ходу і трохи піддав газу.
  
  Він був більш зухвалим, ніж ті, в яких він воював під час Великої війни: не бадьорим, як модний автомобіль, недостатньо бадьорим, щоб підходити йому, але більш зухвалим. Машина з'їхала по трапу швидше, ніж він очікував. Не встиг він отямитися, як опинився на землі. З вагона-платформи майор Уілкінсон помахав рукою, а лейтенант Дженкінс показав йому піднятий великий палець.
  
  "Давай!" - крикнув він Дженкінсу крізь ревіння двигуна, який здавався набагато голосніше, коли він висунув голову з люка. Лейтенант зістрибнув з поїзда, видерся по стовбуру і заліз в башту через люк на даху.
  
  "Тут немає боєприпасів", - обурено сказав він. Моррелл пирхнув, ніби хтось був настільки божевільний, щоб класти боєприпаси в бочку, яка буде подорожувати на поїзді. Нещасні випадки трапляються не дуже часто, але хто ризикне відправити дорогу тестову модель в дим? Потім Дженкінс продовжив: "Я хотів зняти краєвид, поки ми їхали", і Моррелл знову пирхнув, на цей раз на іншій ноті. Його підлеглий знову вів себе як дитина.
  
  Моррелл перевів стовбур на найнижчу з чотирьох швидкостей руху вперед. Він з гуркотом перелетів залізничні колії і помчав у бік брудної прерії на північний захід від форту Лівенворт. Він розігнався до повної швидкості так швидко, як тільки міг. Якщо спідометр не брехав, він розвивав швидкість понад десять миль на годину, більш ніж у два рази швидше, ніж міг розвинути Великий бойовий бочонок на аналогічній місцевості. Передбачалося, що співвідношення потужності до ваги тестової моделі буде таким же, як і у майбутньої серійної машини. Якщо це так, то ці стовбури будуть витворяти трюки, про які їхні предки і не підозрювали. Вони все ще були недостатньо швидкі, щоб задовольнити його.
  
  "Пекельна поїздка!" Крикнув Дженкінс з таким натхненням, ніби досвідчений наїзник на наполовину сломленном жеребці. "Пекельна поїздка! Тепер у нас знову є кавалерія, клянуся Ісусом!
  
  "Це частина ідеї", - сказав Моррелл. Вершники були врівноважені протягом всієї Великої війни, готові використовувати будь-які прориви, які могла вчинити піхота. Але піхота поодинці не змогла домогтися прориву, а кавалерія танула під кулеметним вогнем, як сніг влітку в Долині Смерті. Старі бочки проривалися через лінію оборони Конфедерації, але не завжди були достатньо швидкі, щоб повною мірою використовувати виконані ними проломи.
  
  Можливо, ці машини так і зробили б, навіть в їх нинішньому стані. Уявним поглядом Моррелл побачив, як бочки б'ють по флангу відступаючого противника, розстрілюють його солдатів, руйнують лінії постачання, не дають підкріпленнях дістатися до поля бою, просувають фронт вперед семимильними кроками, а не поповзом.
  
  Це було запаморочливе бачення, настільки запаморочливе, що Моррелл майже побачив його думкою, виключаючи пару у себе в голові. Якщо б він не звертав уваги на прилади перед собою, то не звернув би уваги на те, як мало палива в баку досліджуваної моделі. Опинитися в прерії - це було зовсім не те, що він мав на увазі, коли справа дійшла до знайомства з новою машиною. Він неохоче попрямував до брудному полю, де сиділо з півдесятка вижили у Великій війні.
  
  Він заглушив двигун, виліз із люка і зліз з випробувальної моделі. Лайдж Дженкінс спустився поруч з ним. Юнак перевів погляд з нового ствола на старі. "Це все одно що поставити першу Дуром проти "Олдсмобиля", чи не так, сер?" - сказав він.
  
  "У всякому разі, щось в цьому роді", - сказав Моррелл. "Звичайно, є ще одна відмінність: "Олдсмобили" дійсно існують, але це дітище", - знову згадав він в останній момент, щоб не стукати кісточками пальців по корпусу, - "поки тільки прикидається".
  
  "Я сподіваюся, що нам не потрібно двадцять років, щоб отримати справжні, сер", - сказав Дженкінс.
  
  - Я теж, лейтенант, від усього серця. Вони можуть знадобитися нам раніше, - сказав Моррелл. Він попрямував до казарм. Дженкінс поплентався за ним.
  
  По дорозі Моррелл роздумував, що б такого розповісти Агнес Хілл про новій іграшці. У загальних рисах вона знала, в чому полягали його обов'язки. Будучи вдовою солдата, вона також знала, що не варто задавати занадто багато питань про те, чим він займався. Але наступного разу, коли він побачить її, він буде схвильований. Він хотів розділити це хвилювання. Йому не потрібно було занадто багато говорити. Він був страшенно радий, що пішов на танці з Дженкінсом. Він хотів продовжувати радіти. Єдине місце, де ризикувати було гарною ідеєю, - це поле бою.
  IX
  
  Товстий чоловік з противним кашлем підійшов до прилавка аптеки, де працював Реджі Бартлетт. "Вам допомогти?" Запитав Реджі.
  
  "Молю Бога, що зможеш", - відповів чоловік, знову рубаючи. "Якщо я не встряхну цю чортову штуку, вона зажене мене прямо на дерево". Він витягнув пачку сигарет і постукав однієї з них по долоні.
  
  - Тримай. - Реджі простягнув йому коробку сірників з написом "Ліки ХАРМОНА" зверху - хороша реклама. Він почекав, поки чоловік прикурит, потім продовжив: "Я можу дати вам камфорну мазь, щоб ви втирали її в груди і під ніс. І у нас є новий еліксир від кашлю. У ньому міститься щось подібне денатурованого морфіну - далеко не такий сильний і не викликає звикання, але він робить свою справу ".
  
  "Дайте мені трохи мазі і пляшечку цієї погані теж", - сказав страждалець. Він знову закашлявся і похитав головою. "Це вбиває мене. Я навіть не можу більше насолоджуватися своїм куривом ".
  
  "Ще одна річ, яку ви можете зробити, - це поставити каструлю з водою на плиту до кипіння, додати трохи мазі і вдихати пар", - сказав Бартлетт. "Це також допоможе прочистити твої легені".
  
  "Хороша ідея", - відповів товстун. На його обличчі з'явилося щось на зразок побоювання, яке не мало нічого спільного з його хворобою. "Отже, скільки я вам винен?"
  
  - Дві тисячі за мазь, - сказав Реджі. Покупець з деяким полегшенням кивнув. Реджі продовжив: "Однак еліксир, як я вже сказав, новий і коштує дорого: 25 000 доларів".
  
  "Могло бути і гірше", - сказав товстун. Він дістав з гаманця три банкноти по 10 000 доларів і сунув їх через прилавок Бартлетту. Реджі дав йому три банкноти по 1000 доларів дрібницею. Прибираючи їх, товстун здивовано похитав головою. "Це як гральні гроші, чи не так? Вважай, я мільйонер, і це приносить мені чертовски багато користі ". Він знову закашлявся, потім взяв приосадкувату синю пляшку з маззю і велику - з еліксиром. "Дуже вдячний вам, молодий чоловіче, і я сподіваюся, що це принесе мені деяке полегшення". Прямуючи до дверей, він кинув останнє слово через плече: "Свобода!"
  
  Бартлетт люто здригнувся. Він зробив все, що міг, щоб притримати мову і навіть втриматися від того, щоб не кинутися за товстуном і не вигукнути в його адресу прокляття. - Господи! - сказав він. Його руки тремтіли.
  
  Єремія Хармон відірвав погляд від таблеток, які він готував. - Тебе щось турбує, Реджі? Йому було під сорок, з каштановим вусами, що починають сивіти, та такий тихий, що Бартлетту завжди доводилося напружувати слух, щоб почути його. Це було непогано, принаймні, з точки зору Реджі. Він пішов від Макнелли, свого попереднього роботодавця, тому що цей чоловік не переставав знущатися над ним.
  
  "Так, сер", - відповів він. "Той хлопець, який тільки що вийшов, віддав честь Партії Свободи, коли виходив за двері. Мені не подобаються ці люди, ні крапельки не подобаються".
  
  "Не можу сказати, що я теж, - сказав Хармон, - але я сумніваюся, що вони варті того, щоб через них сильно хвилюватися". Наскільки він був стурбований, ніщо не варте того, щоб за них сильно хвилюватися.
  
  "Господи, сподіваюся, ти правий, але я просто не знаю", - сказав Бартлетт. "Я бачив, як їх головорізи розігнали мітинг. Вони і мене мало не розігнали. Це не єдина бійка, в яку вони вплуталися - навіть близько не стоїть. А тепер в Річмонді конгресмен від Партії свободи. Мене нудить ".
  
  "Тут допоможе бікарбонат соди", - зауважив Хармон; він був аптекарем до кінчиків пальців ніг. Проте за мить він зрозумів, що Реджі використовував фігуру мови. Знизавши плечима, він продовжив: "Я припускаю, що вони - спалах на сковороді. Мати кількох з них в Конгресі, мабуть, добре. Як тільки вони покажуть, що вони всього лише купка галасливих базік, люди досить швидко порозумнішають ".
  
  Бартлетт хмикнув. "Я не думав про це з такої точки зору. Можливо, в цьому щось є". Він навіть зараз не сприймав Партію свободи всерйоз. Коли у більшої кількості людей була можливість побачити це у дії, як вони могли сприймати це всерйоз? "Іноді краще, що ви можете зробити, це дозволити дурневі довести, що він такий".
  
  "Абсолютно вірно", - сказав Джеремі Хармон. В магазин зайшов покупець. Хармон знову схилився над своєю роботою. "Чому б тобі не доглянути за місіс Динвидди там?"
  
  "Добре. Здрастуйте, місіс Динвидди", - сказав Реджі. "Що я можу запропонувати вам сьогодні?" Він думав, що знає, але, можливо, помилявся.
  
  Він був прав: місіс Динвидди відповіла: "Мені потрібна пляшка касторової олії. Останнім часом мій кишечник був у жахливому стані, просто в жахливому, і якщо я не знайду чого-небудь, щоб її розслабити, що ж, клянуся Ісусом, я не знаю, що буду робити. Вибухнути, я думаю.
  
  Деякий час вона продовжувала в тому ж дусі. Вона купувала касторове масло раз в два тижні; покупки були регулярними, як годинник, навіть якщо її кишечник був не в порядку. Кожен раз, купуючи його, вона вимовляла одну і ту ж мова. Бартлетту набридло це слухати. Як, без сумніву, і Джеремі Хармону. Оскільки Хармон був босом, у нього була привілей уникати місіс Динвидди. Реджі цього не робив.
  
  До того часу, коли вона спустилася вниз, він був набагато більш близьких відносинах з її нижніми відділами кишечнику, ніж коли-небудь хотів. "Ну, я вас більше не затримую", - сказала вона, і так вже затримавши його занадто надовго. Вона відкрила сумочку. "Скільки я вам винна?"
  
  "Це 15 000 доларів, мем", - відповів Реджі.
  
  "Коли я заходила в останній раз, було всього десять", - різко сказала вона. Він знизав плечима. Якщо їй не подобається, як підскочили ціни, вона може обговорити це з Хармоном. Він прикинув, скільки з нього взяти. Але, поворчав собі під ніс, місіс Динвидди дала Бартлетту пару банкнот за 10 000 доларів. Він повернув їй здачу і пляшечку касторової олії.
  
  Так минув день. Це було щось менш захоплююче, але це принесло йому гроші в кишені. Це принесло йому десятки тисяч доларів. Ці десятки тисяч доларів залишили його в дещо гіршому становищі, ніж до початку війни, коли він заробляв два долари в день. Інфляція перетворила на гіркий жарт все, що, як йому здавалося, він знав про гроші.
  
  Він припустив, що це була одна з причин, по якій люди голосували за Партію свободи та інші організації, подібні їй. Вони голосно заявили, що у них є відповіді на всі проблеми, що терзали Конфедеративні Штати. Заявити, що у них є відповіді, було найлегшою частиною. Насправді отримати їх і змусити їх працювати - це виглядало складніше. Для нього це виглядало набагато складніше. Але деякі люди купували повітряні замки, тому що їм не вистачало бобів на землі.
  
  Коли пробило шість годин, він сказав: "Побачимося завтра, містер Хармон".
  
  Аптекар підняв очі зі смутним подивом. "О, так, це буде чудово". Він не зробив жодного руху, щоб піти самому. Реджі був лише найманим працівником і міг приходити і йти, коли йому заманеться - за умови, що більшу частину часу він віддавав перевагу приходити вчасно. Аптека належала Хармону. Він працював стільки, скільки вважав за потрібне.
  
  Реджі одягнув пальто і вийшов на мороз. Це було не так вже й погано - на землі не було снігу, - але і не приносило йому задоволення. Він ішов швидко, його ноги цокали по тротуару. Поки він продовжував рухатися, він не занадто сильно відчував холод. А квартира Білла Фостера, куди він отримав запрошення на вечерю, перебувала всього в декількох кварталах звідси.
  
  Саллі Фостер відкрила двері. "Привіт, Реджі", - сказала вона. "Заходь, согревайся, відчувай себе як вдома. Як ти сьогодні?"
  
  "Бувало й гірше", - відповів він, і тільки небеса знали, що це правда.
  
  - Білл, дорогий, - покликала Саллі, - Реджі тут. Це була невисока, злегка пухкенька блондинка років двадцяти п'яти. З причин, які Бартлетт не міг до кінця зрозуміти, вона була про нього хорошої думки. Він задавався питанням, чи залишиться Біл Фостер його іншому після того, як Білл і Саллі одружаться: багато чоловіків кидають своїх друзів-холостяків після того, як самі перестають бути холостяками. Але Саллі щосили намагалася бути серцевої, і тому дружба між ними залишалася теплою.
  
  - Привіт, Реджі, - привітався Біл Фостер. Сімейне життя явно пішла йому на користь; він легко поправився на десять фунтів з тих пір, як Саллі почала готувати для нього. - Я можу запропонувати тобі що-небудь, щоб розпалити вогонь всередині?
  
  "Спасибі. Я б не заперечував", - відповів Реджі.
  
  Фостер дістав пляшку віскі і пару стаканів. - Хочеш до цієї води? - запитав він. Іноді Реджі брав, іноді ні.
  
  Сьогодні він цього не зробив. "Труби і так достатньо іржаві", - сказав він. Саллі розсміялася. Можливо, вона не чула цього раніше. Однак це була стара жарт в окопах, про що свідчив смиренний смішок Фостера. Коли Реджі взяв келих в руку, він підняв його і сказав: "За довгу прогулянку з короткого пірсу в пам'ять про Джейка Физерстоне".
  
  "Господь свідок, я вип'ю за це", - сказав Білл і випив. Бартлетт теж. Звичайно ж, віскі приємно зігріло його. Фостер сказав: "Я готовий випити за це в будь-який день, і, до речі, двічі в неділю. Але що змусило тебе заявити про це саме тоді?"
  
  Реджі розповів йому про товстуні з кашлем, який викрикнув односкладовий гасло Партії Свободи, і закінчив так: "Коли він вийшов, я стояв там, шкодуючи, що не дав йому щурячої отрути замість еліксиру від кашлю".
  
  "Я теж це чув", - сказав Біл Фостер. "У мене від цього волосся стає дибки на потилиці, як від звуку летить снаряда. Можна було б подумати, що у людей більше здорового глузду, але у багатьох з них його немає.
  
  "Ще мені було цікаво, чи був він просто кимось, хто голосував за Партію свободи, або він був одним з крутих хлопців, які одягаються в біле з горіхами і виходять на вулицю у пошуках голів, які можна розбити", - сказав Бартлетт. "Він не був схожий на той тип людей, але ніколи не можна сказати напевно".
  
  "Їм не потрібно багато хуліганів", - сказав Фостер. "Поки люди думають, що хлопці з кийками чинять правильно, вони не намагатимуться зупинити їх. І це турбує мене більше всього на світі".
  
  Це дало Реджі новий привід для занепокоєння: "Ми навіть не можемо написати нашому конгресмену та поскаржитися. Швидше за все, він надішле головорізів прямо до нашої двері".
  
  - Що ти можеш зробити, - сказала Саллі, - так це підійти, сісти і повечеряти. Як тільки у вас в животах набереться трохи їжі на додаток до віскі, яке ви заливаєте, світ перестане здаватися таким гнилим місцем ".
  
  Шинка, яблучне пюре, консервована кукурудза і квасоля, приготовані з невеликою кількістю солоної свинини, можливо, і не змінили світ, але Саллі була права: думка Реджі про нього дійсно покращився. Персиковий пиріг ще більше поліпшив смак. Він поплескав себе по животу. Йому було неважко зрозуміти, як Білл додав у вазі. - У тебе часом нема сестри, чи не так? - запитав він Саллі, знаючи, що вона цього не знає.
  
  Тим не менш, він сподобався їй; він побачив у її очах. "Тобі давно треба було одружитися", - сказала вона йому.
  
  Він знизав плечима. "Моя мати говорить те ж саме. Вона хоче внуків. Я ніколи не зустрічав дівчину, з якою хотів одружитися". Він похитав головою. "Ні. Це не так. До війни я був закоханий в одну дівчину. Але вона не була закохана в мене. Вона ні в кого не була закохана, принаймні тоді. Я чув, що після війни вона нарешті вийшла заміж за якогось військового. Отже, як його звали? Я чув це. Мене буде турбувати, якщо я не зможу згадати. Він помовчав, напружено міркуючи. "Брентлі? Баклі? Ні, але щось в цьому роді.... Брирли! Ось що це було, Брирли. Я знав, що придумаю це."
  
  "А тепер, якби ти тільки міг підійти з дівчиною", - сказала Саллі.
  
  "Якщо б я хотів послухати свою маму, я б поїхав відвідати її", - сказав Реджі. Всі засміялися. Він простягнув свій келих Біллу Фостеру. "Не хочеш запропонувати мені ще випити? Я прекрасно знаю, що моя мама цього не зробила б ". Всі знову засміялися.
  
  Сільвія Еноса курила короткими, лютими затяжками. "Цей чоловік!" - сказала вона.
  
  Ні Сарі Уайкофф, ні Мей Кавендіш не потрібно було питати, про кого вона говорить. "Що Френк зробив на цей раз?" Спитала Сара.
  
  "Торкнув мене", - прогарчала Сільвія. "Він не турбував мене кілька тижнів, але сьогодні вранці у нього раптово зросла більше рук, ніж у восьминога. Він повернувся туди, де я працював, і обмацав мене, як гарбуз, яку він купує у візки. Я мало не відтягнув його і не пристебнув ремінь ".
  
  "Тобі слід було це зробити", - сказала Сара. "Я б зробила. Я б теж нокаутувала його в середині наступного тижня". З її значним статурою вона могла б це зробити.
  
  Мей сказала: "Він якийсь час вынюхивал Ліліан. Можливо, він теж робив щось більше, ніж просто вынюхивал; наскільки я коли-небудь бачила, вона трохи запальна". Вона шмигнула носом, потім продовжила: "Але я не бачила Ліліан останні пару днів, і..."
  
  "Вона звільнилася", - сказала Сільвія. "Я чула, як один з бухгалтерів говорив про це. Вона переїжджає до Каліфорнії. Там корисно для легень".
  
  "Ну, якщо вона звільниться, тоді Френк буде шукати когось нового", - сказала Мей. "Ми вже досить часто спостерігали, як це відбувається".
  
  "Досить часто, щоб бути гарною і втомитися від цього", - сказала Сільвія. "І я молю небо, щоб він не вынюхивал мене. Якщо він досі не зрозумів, що мені не хочеться грати в ігри, то він ще більший дурень, ніж я думаю.
  
  "Він не міг бути великим дурнем, ніж я про нього думаю", - сказала Сара Уайкофф.
  
  Сільвія відкусив великий шматок від свого сендвіча з яйцем і салатом. Їй захотілося бути гігантської фанаткою карнавалу і відкусити голову Френку Бесту замість курки. Потім вона спантеличено похитала головою. Мабуть, він справді діяв їй на нерви, інакше у неї ніколи б не виник такий химерний уявний образ.
  
  Вона сказала: "Я б хотіла знайти іншу роботу. Але як я взагалі можу її шукати, коли я тут п'ять з половиною днів на тиждень? А роботу знайти нелегко, не то що під час війни ".
  
  "Це неприємний палітурка, дорогенька", - сказала Мей. "Я сподіваюся, що для тебе все обернеться добре".
  
  "Найгірше, що він може зробити, - це звільнити мене", - сказала Сільвія. "Тоді у мене буде час пошукати нову роботу. Коли він стає таким, я майже хочу, щоб він звільнив мене. Ви, дівчатка, милі, але я б не забратися геть звідси.
  
  "Що змушує тебе думати, що в іншому місці все було б по-іншому?" Запитала Мей. "У тебе все одно був би чоловік начальником, а ти знаєш, які чоловіки".
  
  - Обережніше, - тихо сказала Сара. Френк Бест пройшов повз і помахав жінкам під час обідньої перерви. Він, безсумнівно, вважав свою посмішку чарівною. На думку Сільвії, воно було таким жирним, що здавалося вирізьбленим з шматка свинячого сала.
  
  Вона запалила нову сигарету. Бригадир обдарував її ще однією маслянистої посмішкою, коли повернувся звідти, куди ходив. "Майже пора повертатися на лінію", - сказав він.
  
  "Так, містер Бест". Сільвія з нетерпінням чекала повернення до роботи приблизно так само, як походу до лікаря для видалення карбункула. Іноді, правда, їй доводилося ходити до лікаря. А коли лунав свисток, їй доводилося повертатися і малювати червоні кільця на калошах.
  
  Френк Бест залишив її одну на двадцять хвилин після цього, що було приблизно на п'ятнадцять хвилин довше, ніж вона очікувала. Потім він повернувся до неї з парою гумових калош в руці. Кільця на них були ідеальними. Сільвія взяла за правило фарбувати ідеальні кільця з тих пір, як він знову почав її турбувати, щоб давати йому якомога менше приводів.
  
  Але, будучи бригадиром, він не обов'язково потребував виправданні. Сільвія занурила кисть в банку з червоною фарбою по лінійці і намалювала ще два ідеальних кільця на калошах, що стояли перед нею.
  
  - Ти намагалася підсунути це мені, так, Сільвія? - Запитав Бест. Він засунув їй калоші, які тримав у руці.
  
  "Я не бачу в них нічого поганого", - сказала Сільвія.
  
  Це виявилося помилкою - не те щоб у неї був правильний курс. "Ось. Подивися ближче", - сказав Бест і став поруч з нею. Він торкнувся рукою її груди, коли піднімав калоші і тримав їх у неї під носом. Це могло бути випадковістю, якби він не турбував її весь ранок.
  
  Вона відступила на півкроку назад і перекинула банку з червоною фарбою, так що більша частина її пролилася йому на черевики. Це могло бути випадковістю, якщо б він не чіплявся до неї весь ранок.
  
  "О, містер Бест!" - вигукнула вона. "Мені так шкода!" Мені так шкода, що я не подумала про це давним-давно.
  
  Він стрибав, скакав і вживав вирази, які жоден джентльмен не вжив би в присутності леді. Він вже довів, що він не джентльмен, звертаючись з Сільвією так, наче вона не леді. "Тобі краще стежити за собою!" - сказав він, коли до його мови повернулося що віддалено нагадує зв'язність. "Тобі краще прибрати цей безлад і переконатися, що нічого подібного більше ніколи не повториться, інакше ти опинишся на тротуарі так швидко, що у тебе закрутиться голова".
  
  "Так, містер Бест. Мені страшенно шкода, містер Бест", - сказала Сільвія. Майстер почимчикував геть, залишаючи за собою ланцюжок червоних слідів.
  
  Сільвія ввібрала в ганчірки стільки червоної фарби, скільки змогла. У неї щось потрапило на руки, але ні краплі на плаття або блузку - вона була обережна з ними, в той час як про туфлях Беста зовсім не дбала. Вона відкрила ще одну банку фарби і продовжила фарбувати калоші. Якби вона цього не зробила, у Беста була б інша причина повернутися і поговорити з нею.
  
  Якось так вийшло, що він не розмовляв з нею до кінця дня. Її це цілком влаштовувало. Однак жінки з усього виробничого цеху знаходили приводи, щоб підійти і привітатися. Упівголоса вони знайшли, що сказати, крім "привіт". Вона отримала більше привітань, ніж за будь-який інший день з тих пір, як народилася Мері Джейн. Якщо у когось з жінок і знайшлося добре слово про Френка Бесті, ніхто не вимовив його там, де вона могла чути.
  
  Сара Уайкофф сказала: "Це було навіть краще, ніж встромити йому зуби в горло, тому що це виставило його таким дурнем, яким він є".
  
  Мей Кавендіш додала: "Тепер всі дівчата будуть приносити фарбу на роботу, Сільвія, і це твоя провина, нічия більше".
  
  "Добре", - сказала Сільвія. Мей хихикнула.
  
  Коли пролунав фінальний свисток, Сільвія покинула фабрику по виробництву калош з пружинистістю в ході, якої вже досить давно не було при звільненні. Вона забрала своїх дітей зі шкільної площадки і була далеко не єдиною матір'ю, яка робила це. В школі не піклувалися про дітей у класах після закінчення уроків, як це було під час війни. Але це дозволяло дітям гратися у дворі, поки батьки не заберуть їх. Це було вже дещо, хоча й не дуже багато.
  
  - Я замерз, ма, - сказав Джордж-молодший.
  
  "Я теж", - додала Мері Джейн. У половині випадків вона погоджувалася з усім, що говорив її старший брат. В іншій половині вона не погоджувалася - люто. Сільвія ніколи не знала заздалегідь, яку тактику вона вибере.
  
  "Ми скоро будемо вдома", - сказала Сільвія. "У нас є паровий радіатор, і я теж буду готувати на плиті, так що все буде смачним і підрум'яненим. Чим більше часу ти проведеш тут, скаржачись, тим більше часу пройде, перш ніж ти повернешся.
  
  Як не дивно, діти зрозуміли повідомлення. Насправді, вони побігли до тролейбусної зупинки попереду неї. Можливо, у неї і була пружиниста хода, але вони були дітьми. Їм не потрібно було ні на кого проливати фарбу, щоб відчувати себе енергійними.
  
  Коли вони всі повернулися в квартиру, Сільвія наварила на вечерю багато капусти, картоплі і трохи солонини. Овочі були дешевими, а солонина - ні. Діти любили картоплю і їли капусту тільки в знак протесту. Сільвія була такою ж, коли була маленькою.
  
  Поки вона кип'ятила воду для вечері, вона також підігріла трохи для ванної кімнати в кінці коридору. Діти були вже досить дорослими, і вона більше не могла купати їх разом. Це означало спуститися в хол спочатку з Мері Джейн, потім з Джорджем-молодшим і, нарешті, самої. До того часу, коли вона дісталася до ванни, вона насилу могла сказати, що в неї коли-небудь потрапляла гаряча вода.
  
  Це означало, що вона прийняла ванну так швидко, як тільки змогла. Потім вона вийшла, накинула халат, обернула мокрі волосся рушником і поспішила назад у свою квартиру. Це було навіть на краще, що вона це зробила; вона виявила, що діти з усіх сил намагаються вбити один одного. Зростання сприяв Джорджу-молодшому, лють і довгі нігті Мері Джейн.
  
  "Я можу залишити вас наодинці на п'ять хвилин?" Зажадала Сільвія, незважаючи на очевидний негативний відповідь. Вона зробила все можливе, щоб докопатися до суті того, з-за чого розпочалася бійка. Діти розповідали діаметрально протилежні історії. Вона могла б знати, що так і буде. Вона знала, що так і буде. На цей раз вона не могла розібрати, хто з них бреше, або вони обидва думають, що говорять правду. З бездоганною неупередженістю вона шльопнула їх обох по сідницях.
  
  "Я ненавиджу тебе!" - закричала Мері Джейн. "Я тебе ненавиджу навіть більше, ніж його". Вона вказала на Джорджа-молодшого.
  
  Не звертаючи уваги на сестру, він сказав Сільвії: "Я більше ніколи в житті з тобою не заговорю". Він вже висловлював подібну загрозу раніше, і одного разу виконував її цілих півгодини: достатньо довго, щоб вивести її з себе.
  
  Вона пішла в спальню і подивилася на будильник. "Вже більше восьми", - сказала вона. "Вам обом потрібно готуватися до сну". Це викликало ще більш пристрасні протести з боку дітей; Джордж-молодший перервав мовчання, щоб заволати на все горло. Це не принесло йому користі. Через п'ятнадцять хвилин вони з Мері Джейн обидва були в ліжках і дуже скоро заснули.
  
  Сільвія з втомленим зітханням опустилася на диван. Їй скоро доведеться лягти спати. Коли вона встала, все, чого їй хотілося, - це провести ще один день на галошной фабриці. Передбачалося, що життя має бути краще, чи не так?
  
  Життя було б краще - вона була впевнена в цьому, - якби Джордж був живий. Тоді він, звичайно, виходив би в море і скаржився на важку роботу, коли повертався на сушу. Але якою б важкою не була робота, вона йому подобалася. Сільвії не сподобалося б шити калоші, навіть якщо б Френк Бест не турбував її, коли він не турбував когось іншого. Це була всього лише робота, яку вона робила, щоб їжа була на столі. Вона хотіла б звільнитися.
  
  Вона знову зітхнула. Вона була в пастці. Єдина різниця між нею і мишею в мишоловці полягала в тому, що її хребет не був зламаний ... поки. "Якщо б у мене тут був цей лаймовий шкіпер підводних човнів, - сказала вона, - я б вистрілила йому прямо між очей. Якого біса він робив у тій частині Атлантики?" У неї не було пістолета; Джордж не тримав його в квартирі. Хоча вона з радістю навчилася б стріляти з нього, якщо б могла помститися цьому англійцеві. Вона похитала головою. Наскільки вона знала, король Англії приколов до нього медаль. Якщо у світі й існувала якась справедливість, то їй треба було дуже багато часу, щоб зрозуміти, де саме.
  
  Противний вітер кидав сніг в обличчя Люсьєну Гальтье. Він натягнув капелюха і підняв комір пальта, повільно прямуючи від ферми до комори. Йому довелося йти повільно; з-за снігу він насилу розрізняв, де знаходиться сарай. Але ноги знали.
  
  Він прийняв зиму в Квебеку зі смиренням людини, який ніколи не знав і навряд чи уявляв собі щось інше. Переїзд у більш теплий клімат ніколи не приходила йому в голову. Квебек не міг похвалитися більш теплим кліматом. Крім того, переїзд позбавив би його землі, яку його сім'я обробляла з сімнадцятого століття. У нього було менше шансів розлучитися зі своїм спадком, ніж з дружиною, і жодного разу за всі роки, що пройшли з тих пір, як священик з'єднав їх разом, йому не приходила в голову думка залишити Марі.
  
  Діставшись до сараю, він зітхнув з полегшенням. Кобила пирхнула, почувши, як він увійшов. Це не було дружнім фырканьем в знак вітання, незважаючи на всі годинники бесіди, які пройшли між ними, поки вони подорожували по дорогах навколо ферми. Ні, єдине, що означало це пирхання, було: "Де мій сніданок і що тебе так довго затримувало?"
  
  "Наберися терпіння, жадібне тварина", - сказав Галтье. Кінь знову пирхнула. Вона не збиралася набиратися терпіння або яким-небудь іншим способом. Йому хотілося сіна та вівса, і він хотів їх прямо зараз.
  
  Він нагодував весь худобу і прибрав гній. До того часу, як він покінчив з цим, м'язи попереку у нього занили. Чому ти не відправив Жоржа або Шарля? це було те, на що вони скаржилися. Він дійсно робив це більшу частину часу, але цим ранком вони були зайняті в іншому місці.
  
  "Та, - сказав він, звертаючись до своїх м'язів, як ніби вони були конем і тому не могли заперечити, - я не впав у старече слабоумство. Якщо я не можу виконувати цю роботу, який від мене користь?" Але справа була не в тому, що він не міг виконувати цю роботу. Справа була в тому, що виконання цієї роботи вимагало своєї ціни в наші дні, і з роками ціна росла.
  
  Він вийшов назад на холод, на ферму. Підійшовши до неї впритул, він здивовано присвиснув. "Форд" доктора Леонарда О Дулла був припаркований біля будинку. Незважаючи на те, що його зять працював в лікарні на землі Галтье, він не так вже часто відвідував його. Люсьєн прискорив крок, щоб дізнатися, навіщо О Доул прийшов сьогодні.
  
  "Бонжур, мій дорогий", - сказав О Доулл, встаючи, щоб потиснути йому руку. Марі вже пригостила молодого доктора чашкою кави і солодкою булочкою.
  
  "Бонжур", - сказав Люсьєн. "Моя донька й онук, я сподіваюся, з ними все в порядку?"
  
  "Так", - сказав О Дулл, і Марі кивнула: повинно бути, вона задавала питання. Американець продовжував: "Я прийшов, як я вже почав говорити вашій дружині до того, як ви прийшли сюди, попросити вас про послугу".
  
  "Vraiment?" - Запитав Люсьєн з деяким подивом. О Дулл був незалежним хлопцем, і про послуги він просив рідко. Галтье замахав руками. "Ну, якщо ти прийшов сюди, щоб зробити це, тобі краще зайнятися цим, тобі не здається?"
  
  "Так, звичайно". Але О Доулл знову завагався, перш ніж, нарешті, продовжити: "Мої мати і батько вирішили, що хотіли б приїхати в Квебек, щоб побачити свого першого онука. Ви знаєте наш будинок і знаєте, що він не з самих великих. Можливо - було б можливо - щоб ви поселили їх тут на кілька днів? Якщо це неможливо зробити, ти повинен знати, що я зрозумію, але було б добре, якщо б це було можливо ".
  
  Перш ніж відповісти, Галтье глянув на Марі. Ферма була її областю. Він знав, що виникнуть заворушення, але вона була єдиною, хто міг оцінити, наскільки серйозні. Тільки після того, як вона ледь помітно кивнула йому, він відповів експансивним тоном: "Ну звичайно! Їм будуть дуже раді. Коли вони приїдуть, щоб побачитися з тобою?"
  
  "Через пару тижнів, якщо ви не заперечуєте", - відповів О Доулл. "Вони з таким нетерпінням чекають зустрічі з Ніколь, з маленьким Люсьєном і з усіма вами, тому що ваші діяння заповнили сторінки наших листів".
  
  "Я сподіваюся, що ми не такі погані, якими нас ви представляєте", - сказав Галтье.
  
  Поки Леонард О Доулл все ще міркував, як до цього поставитися, Мері запитала: "Це з-за того, що твої мама і тато говорять по-французьки?"
  
  "Мій батько знає, небагато", - відповів О Доулл. "Він сам лікар і вивчав французьку в коледжі. Моя мати намагалася вчитися з тих пір, як я вирішила жити тут, але я не знаю, чому вона навчилася ".
  
  "Ми порозуміємося", - сказав Галтье на своєму ламаною англійською. Потім йому довелося перекладати для дружини. Марі кивнула, хоча сама майже не володіла англійською.
  
  "Я вам дуже вдячний", - сказав О Доулл з кивком, який сам по собі був майже поклоном. "Я телеграфирую їм і скажу, що все влаштовано. Вони дійсно хочуть зустрітися з вами. Я, звичайно, дам вам знати, коли дізнаюся, коли вони прибудуть у Рів'єр-дю-Лу ". Ще раз кивнувши, він повернувся до своєї машини, а потім назад в лікарню.
  
  Після того, як двері за ним зачинилися, Люсьєн і Марі подивилися один на одного. Вони обидва підняли брови, а потім обидва почали сміятися. - Ну, це буде, принаймні, щось надзвичайне, - сказав Галтье.
  
  "Незвично, так, - погодилася Марі. "Та робота, яку нам доведеться виконати, щоб бути готовими вчасно, теж буде незвичайною". Вона гордо випросталася. "Але ми зробимо це. Ми не будемо ганьбитися перед багатими американськими батьками Леонарда".
  
  Лікарі не обов'язково були багаті, але Люсьєн не обтяжував себе протиріччями зі своєю дружиною. Протиріччя Марі рідко приносили користь. Крім того, вона була, по суті, права. Галтье теж хотів влаштувати для батьків свого зятя найкраще шоу, яке тільки міг.
  
  Протягом наступних двох тижнів по дому міг пройти торнадо. Робити весняне прибирання і прати білизну, яке додавалося до весняного прибирання, поки на землі лежав сніг, було непросто, але Марі і її дочки справлялися з цим з допомогою Люсьєна і двох хлопчиків, коли їм вдавалося це зробити. Деніз, яка після весілля своєї сестри займала кімнату, яку колись ділила з Ніколь, в повній самоті, була відправлена спати до Сюзанні і Жанні, щоб надати гостям окрему кімнату.
  
  "Чому у нас немає електрики?" Простогнала Марі. "Чому у нас немає водопроводу?"
  
  "Чому" для цих речей не має значення", - сказав Галтье, знизуючи плечима. "У нас їх немає, і ми не зможемо отримати їх до прибуття О Доуллов. Побережіть свої турботи для того, чого ми можемо допомогти ".
  
  "Вони подумають, що ми відсталі", - сказала Марі.
  
  - Вони подумають, що ми живемо на фермі. Галтье озирнувся. - Наскільки я можу судити, вони будуть праві. Вона наморщила ніс, дивлячись на нього. Знову знизавши плечима, він додав: "Я чув від нашого зятя, що на фермах у Сполучених Штатах відбувається те ж саме, що і тут".
  
  Це на якийсь час заспокоїло Марі. Вона нервувала ще дюжину разів, перш ніж Леонард О Доулл, зустрівши своїх батьків на залізничній станції у Рів'єр-дю-Лу, привіз їх, Ніколь і маленького Люсьєна на ферму. До того часу костюми, які носили Люсьєн, Шарль і Жорж, досить довго провітрювалися, щоб від них більше не пахло нафталіном.
  
  Харві О Доулл виглядав як більш низькоросла, постаріла і обвітрена версія свого сина. Роза, його дружина, нічим не нагадувала пудинг з салом, але її очі, зелені, як у Леонарда, були добрими. "Я був радий нарешті познайомитися з вашою чарівною дочкою, і я радий познайомитися з усіма вами", - сказав Харві з акцентом приблизно на дві третини американським, на одну третину паризьким. "Я радий бачити тебе в нашій сім'ї і бути твоєю" .
  
  "Мій чоловік", - відповіла його дружина. Її акцент був значно гіршим, ніж у нього, але вона намагалася хоча б трохи говорити по-французьки.
  
  Оскільки вона це зробила, Люсьєн відповів на своєму скрипучому англійською: "І я теж радий познайомитися з вами. Будь ласка, заходьте всередину, там жарко".
  
  Очі Харві О Доулла бігали взад-вперед по фермі, немов фотоапарат, який робить моментальні знімки. Його обличчя виражало багато знань; скільки ферм він побачив за свою практику? Ймовірно, багато. Коли він сказав: "Це гарне місце", - говорив він авторитетно.
  
  "Це чудово!" Сказала Роуз по-англійськи, коли вони увійшли всередину. Це було не зовсім те слово, яке Галтье використав би для опису будинку, де він жив, але воно було задумано як похвала, і він прийняв його в тому дусі, в якому воно було запропоновано.
  
  Леонард О Дулл привіз валізи. Його батько відкрив один і порився в ньому. - У мене тут багато іграшок для малюка, - сказав він на своєму досить дивному французькою, - і ще одна для вас, мосьє Гальтье. З виглядом людини, що демонструє фокуси, він підняв велику пляшку віскі.
  
  "Оскільки я не можу випити усе це сам - принаймні, не відразу, я поділюся ним з усіма, хто захоче", - сказав Галтье. - Деніз, побіжи на кухню і принеси стакани, будь добра.
  
  Віскі було вдосталь. Його вистачило б на кілька разів. - За Люсьєна О Дулла! - За Люсьєна О Дулла! - голосно сказав Харві О Дулл. Всі випили. Люсьєн Галтье виявив, що це був не тільки рясний, але і чудовий віскі.
  
  Люсьєн О Доулл, без якого збори не відбулися б, не пив віскі. Він весь час намагався підвестися, відпускав руки і падав на дупу. Його крики були швидше обуреними, ніж скривдженими. Він знав, що повинен встати на задні лапи, але не зовсім уявляв, як це зробити.
  
  На вечерю був смажений курча з сосисками, картопляне пюре, ріпа з маслом і свіжоспечений хліб Марі. Апетит у обох старших О Дуллов було в порядку, і вони обидва хвалили їжу на двох мовах. Перший незграбний момент настав, коли Троянда запитала на акуратному французькою: "Oil est le WC?"
  
  "Я не в туалеті". Відповів Галтье, а потім по-англійськи: "Туалету немає". Зі смиренним жалем він вказав на вулицю. Одним з невеликих переваг холодної погоди було те, що прибудова була менш стиглої, ніж це було б влітку.
  
  Роза О Доул моргнула, але загорнулася в своє товсте вовняне пальто і вийшла. Коли вона повернулася, то, на подив Люсьєна, посміхалася. "Я не каталася на двоколісному велосипеді з тих пір, як Гектор був щеням", - сказала вона по-англійськи. Люсьєн не знав точно, що це означає, але у нього було досить чітке уявлення.
  
  Роуз також наполягла на тому, щоб повернутися і допомогти жінкам Галтье з посудом. Харві, як виявилося, приніс коробку сигар до прекрасного віскі. Після того, як чоловіка випустили радісні зітхання, він сказав: "Сподіваюся, месьє Гальтье, ми не доставимо вам занадто багато клопоту".
  
  "Зовсім ні", - сказав Люсьєн. "Для нас це задоволення".
  
  "Все, крім Деніз", - пробурмотів невиправний Жорж.
  
  На щастя, Харві О Доулл або не почув, або не зрозумів. Він продовжив свій хід думок: "Я знаю, скільки роботи на фермі. Я був дитиною на фермі. Приймати гостей нелегко людині, у якого багато роботи.
  
  "Коли гостями є інші бабуся і дідусь мого онука, вони, в певному сенсі, з моєї плоті і крові", - відповів Галтье.
  
  Харві О Доулл кивнув. "Ви дуже схожі на те, що мій син писав про вас у своїх листах. Він каже, що ви самий прекрасний джентльмен, якого він коли-небудь зустрічав".
  
  Ключове слово було англійською, але Галтье зрозумів його. Він подивився на Леонарда О Дулла і люто промовив: "Подивіться, яку поширювали брехню ви про мене!"
  
  Харві О Доулл почав виправдовуватися, думаючи, що Люсьєн неправильно зрозумів і справді був ображений. Леонард О Доулл, який краще знав свого тестя, погрозив йому вказівним пальцем - чисто французький жест для ірландця. - Якби я не чув цих слів з твоїх уст, я б подумав, що сказав Жорж.
  
  "Tabernac!" Галтье вибухнув. "Тепер я ображений!"
  
  "Я теж", - сказав Жорж. Всі розсміялися. Люсьєн не думав, що його зустріч з цими американцями почнеться так добре. Але тоді, подумав він, він і не думав, що його зустрічі з ким-небудь з американців пройдуть так добре, як вони пройшли. Іноді - але тільки іноді, наполягала його вперта селянська частина - сюрпризи були приємними.
  
  Сципио стояв у черзі біля будівлі мерії Огасты, штат Джорджія, з великим неспокоєм у серці, ніж показував на обличчі. Чергу з чорношкірих людей розтягнулася на кілька кварталів. Час від часу проходить повз білий відпускав насмішку або прокляття. Одягнені в сіре поліцейські утримували білих від чогось гіршого, якщо вони і мали намір.
  
  Вірсавія стиснула його руку. - Сподіваюся, ніхто з членів Партії свободи не прийде піднімати шум.
  
  Він кивнув. "Я теж". Це дійсно було одне з занепокоєнь, що він з усіх сил намагався приховати. Однак, оскільки ці занепокоєння тривали, воно було зовсім невеликим.
  
  Вірсавія бадьоро продовжила: "Ощадкнижки будуть не так вже й погані. Ми досить добре поводилися з ними раніше, і, я думаю, зможемо знову. Просто неприємність, от і все ".
  
  "Я сподіваюся, що ти прав", - сказав Сципіон. У нього були свої сумніви. Представники Партії Свободи в Конгресі були тими, хто вніс закон, що посилює систему ощадкнижок в CSA, яка розвалилася на шматки під час Великої війни. Він не довіряв всьому, що мало якесь відношення до Партії свободи. Але це занепокоєння також не було на першому місці в списку.
  
  Чергу повільно поповзла вперед, але не до головного входу в мерію - білі не зазнали б, щоб чорні таким чином перешкоджали їх просуванню, - а до бічних дверей. Негри, яким нещодавно видали ощадкнижки, вийшли через чорний хід. Деякі з них підійшли поговорити з друзями, все ще стояли в черзі.
  
  "Схоже на поліцейську дільницю", - сказав один з них. "Вони вивісили оголошення про розшук кожного ніггера, коли-небудь плюнувшего на тротуар".
  
  Пара чорношкірих, почувши це, раптово знайшли інші заняття, окрім як стояти в черзі. Сципиону теж захотілося знайти собі якесь інше заняття. Але, судячи з того, що він прочитав у газетах, у нього було більше шансів потрапити в біду без ощадкнижки пізніше, ніж бути впізнаним зараз. Може бути, плакат з його ім'ям - його справжнім ім'ям - висів би там разом з усіма іншими. Ніхто в Джорджії не хотів його, крім Беер-шеви, і він був радий, що він у неї є. Все, що він зробив для Соціалістичної Республіки Конго, закінчилося в Південній Кароліні. Він був абсолютно щасливий, що люди там ламають через нього голову; він ніколи більше не мав наміру переступати поріг цього штату.
  
  Вони з вірсавією і це піднялися по витертих кам'яних східцях, що вели до бічних дверей. - Радий, що ми робимо це не влітку, - сказав він. "Ми танемо так само швидко, як лід під рибою у Эразмуса".
  
  "Це правда", - погодилася Вірсавія. Коли вони увійшли всередину, вона подивилася вздовж коридору. "Цей хлопець не брехав. Хто б міг подумати, що в цьому місті так багато поганих ніггерів?"
  
  Сципио переглянув оголошення про розшук. До біса впевнений, що там було вицвіле оголошення з його ім'ям. Однак на плакаті не було фотографії. За всю свою життя його фотографували всього пару разів, і ці знімки розвіялися в диму, коли загорілися Болота. Він ніколи не стикався з поліцією, як і чоловіки і жінки, чиї фотографії прикрашали більшість листівок. З іншого боку, якби його зловили за політичні злочини, йому загрожувала б шибениця або розстріл.
  
  Нарешті він постав перед білим клерком з кислим обличчям. "Ім'я?" - запитав хлопець.
  
  "Ксеркс", - відповів Сципіон, а потім йому довелося вимовляти це по буквах для клерка, який почав з Z замість anX
  
  Від того, що чорношкірий чоловік поправив його, особа клерка стало ще більш кислим, але він вніс зміни. "Адреса проживання?" - сказав він, і Сципио дав йому адресу нічліжки "Террі". Клерку не склало праці записати це на папері. Потім він запитав: "Місце народження?"
  
  - Я народився на плантації в Південній Кароліні. Сципіон сподівався, що його раптове напруга не проявилося. Він не чекав такого запитання.
  
  Але клерк тільки кивнув. "Ви так говорите", - сказав він і написав "ПІВДЕННА КАРОЛІНА" в ощадкнижці і в бланку, який повинен був зареєструвати її нового власника. Він запитав про віці Сципио (виходячи з загальних принципів, Сципио збрехав на п'ять років пізніше), про його роботодавця та адресу його роботодавця. Записавши все це, він сказав: "Назвіть час і причину, по якій була загублена ваша попередня ощадкнижка".
  
  "Ну, це було в 1916,1 році за розрахунками, - сказав Сципио, - і я забирався до чортової матері звідти, де я був, тому що не хотів надягати кілт. Я не взяв з собою нічого, крім одягу, що був на мені.
  
  Клерк хмикнув. "Ще один патріотично налаштований ніггер, який тікає від" червоних", - сказав він. "Якщо б у мене був десятицентовик - я маю на увазі справжній срібний десятицентовик - за кожен раз, коли я чув за останні пару днів, я був би страшенно багатою людиною". Але він просто випускав пар в цілому; здавалося, він не сумнівався в Сципио зокрема. Коли Сципіон не здригнувся, клерк знову хмикнув. "Підніми свою праву руку".
  
  Сципіон послухався.
  
  "Ви урочисто присягати, що інформація, яку ви дали мені щодо цієї книги, правдива і повна, нехай допоможе вам Бог?" - бубонів білий чоловік.
  
  "Так, сер", - сказав Сципио.
  
  Продовжуючи монотонно бубоніти, клерк продовжив: "Покаранням за неправдиві свідчення щодо цієї книги може бути штраф, тюремне ув'язнення або і те, і інше, в залежності від рішення суду. Ви розумієте?" Сципио кивнув. Клерк виглядав роздратованим, можливо, з-за того, що знайшов чорношкірої людини, якій не потрібно було пояснювати слово "лжесвідчення". Сунувши нову ощадну книжку Сципиону, він сказав: "Завжди тримай цю книжку при собі. Її слід пред'явити або здати на вимогу будь-якого компетентного посадової особи. Якщо ви переїжджаєте або міняєте роботу в Огасті, ви повинні повідомити мерію або поліцейську ділянку протягом п'яти днів. У вас повинна бути відповідна відмітка в книжці, перш ніж ви виїдете за межі округу Річмонд. Покаранням за порушення цих положень також є штраф, тюремне ув'язнення або і те, і інше. Ви все це розумієте?"
  
  - Так, сер, - повторив Сципио.
  
  "Тоді гаразд", - сказав клерк, ніби умиваючи руки. "Пройдіть по цьому коридору і зайдіть в одну з кімнат ліворуч. Сфотографуйтеся. Копія фотографії буде відправлена вам. Вона повинна бути внесена в вашу ощадкнижку на порожній сторінці навпроти вашої особистої інформації. Якщо ви не отримаєте її протягом двох тижнів, поверніться сюди, щоб сфотографуватися знову. Наступний!"
  
  Вірсавія, яка підійшла до клерка поряд з тим, який мав справу з Сципио, чекала, коли він закінчить. Вони разом пішли фотографуватися. Фотосалон був сповнений порохового диму від спалахів, як ніби солдати зі старомодним зброєю боролися там у битві.
  
  Фумп! Фотограф включив ще спалах. Від яскравого світла у Сципио заслезились очі. "Господи Ісусе!" - вигукнув він. Колышущееся зелено-фіолетове пляма затанцювало в центрі поля зору, перш ніж повільно згаснути.
  
  "Це було все одно що дивитися на сонце", - сказала Вірсавія, коли вони вдвох, кліпаючи очима, прямували до задніх дверей і виходили з мерії Огасты.
  
  "Звичайно, був", - сказав Сципио. Він поклав ощадну книжку в кишеню комбінезона. Якщо він не міг покинути округ, не поставивши відмітку в книзі, влади Конфедерації посилювали заходи з подвоєною силою. І все ж, як не дивно, це турбувало його зовсім небагато. Тепер у нього був офіційний документ, який підтверджує, що він Ксеркс з Августи, штат Джорджія. Це значно ускладнювало завдання Енн Коллетон - або кому-небудь ще, але більше всього він турбувався про міс Енн - звинувачувати його в тому, що він коли-небудь був Сципіоном кровожерливим Червоним.
  
  Він зауважив Аврелія в черзі чоловіків і жінок, які чекали отримання ощадкнижок, і помахав офіціантові, з яким працював в ресторані Джона Оглторпа, перш ніж білий чоловік відпустив його. Аврелій помахав у відповідь. "Як справи?" Подзвонив Сципіон.
  
  Аврелій помахав рукою взад-вперед. - Як завжди. Він перевів погляд з Сципіона на Вірсавію і назад. "Схоже, у тебе непогано виходить", - сказав він з посмішкою.
  
  "Це моя суджена", - гордо відповів Сципіон. Він представив Вірсавію і Аврелія, потім запитав: "Як поживає містер Оглторп?"
  
  "Він не змінюється", - сказав Аврелій. "Зовні міцний, як скеля, а всередині м'яка, як масло".
  
  Сципио кивнув. Це дуже добре характеризувало його колишнього боса. Він вже збирався сказати це, коли крик, що пролунав далі по Грін-стріт, змусила його різко обернутися. Крик цей він чув і раніше: "Свобода!" Здавалося, він виходив з безлічі ковток.
  
  Вздовж всієї черги негри з тривогою дивилися один на одного і вздовж вулиці. Ніхто з темною шкірою не думав про Партії свободи з чим-небудь, крім страху. "Свободу!" - Тепер цей гучний крик звучав ближче. Сципио глянув на поліцейських, які підтримували порядок у шерензі. Він завжди розглядав білу поліцію як інструмент для утримання негрів на місці. Тепер він сподівався, що вони зможуть захистити його і його людей.
  
  Повз шеренги негрів пройшли учасники маршу Партії Свободи. Сципіон в сум'ятті втупився на них: сотні чоловіків йшли дисциплінованими рядами. Всі вони були одягнені в білі сорочки і світло-коричневі штани. На головах у багатьох з них були сталеві шоломи. Чоловіки в першій шерензі несли Зірки і смужки, а також бойові прапори Конфедерації. Люди у другій шерензі несли білі прапори з написом "СВОБОДА" сердитими червоними літерами та інші, які могли б бути бойовими прапорами Конфедерації, за винятком того, що на них був зображений червоний Андріївський хрест на синьому, а не синій на червоному.
  
  "Свободу!" - знову заревіли учасники маршу. Якщо б вони накинулися на негрів, що вишикувалися в чергу біля будівлі мерії, жменька поліцейських не змогла б їх зупинити. Але вони просто продовжували марширувати і вигукувати своє гасло з одного слова. Це теж свідчило про дисципліну і налякало Сципіона майже так само сильно, як це зробила б атака.
  
  Він перевів погляд з учасників маршу назад на поліцію. Поліцейські не тільки були в меншості, вони також здавались зляканими демонстрацією сили Партією свободи. Це було майже так, як якщо б учасники маршу представляли уряд Конфедерації, а поліція була цивільними глядачами.
  
  "Від цих ублюдків одні неприємності", - сказав Аврелій, кажучи тихим голосом, щоб переконатися, що він не дає білим людям приводу робити що-небудь, окрім маршу.
  
  "Кожен раз, коли Партія Свободи робить щось, до них приєднується бідна бакра раніше часу", - сказав Сципіон. "Якщо так піде і далі, в один прекрасний день вони закінчать керувати цією країною. Що вони будуть робити потім?"
  
  "Все, що їм заманеться", - відповіла Вірсавія. "Вони роблять все, що їм заманеться".
  
  "У будь-якому випадку, ми нічого не можемо з цим зробити", - сказав Аврелій.
  
  Сципіон раптово відчув важкість ощадкнижки в кишені. Це могло бути схоже на вагу кульки з ланцюгом. Вперше він по-справжньому співчував повстання червоних, в якому сам того не бажаючи брав участь. Цього маршу Кассіус, Чері та інші червоні боялися найбільше.
  
  Але їх повстання допомогло породити Партію Свободи - Сципіон розумів діалектику і те, як вона працює, навіть якщо він не думав про це як про розкритої правди. І повстання чорних провалилося, як і будь-яке повстання чорних: занадто мало чорних, занадто мало зброї. Що це залишало неграм в CSA? Він нічого не міг розгледіти.
  
  "Ми в пастці", - сказав він, сподіваючись, що Вірсавія або Аврелій будуть з ним сперечатися. Жоден з них не став, що турбувало його найбільше.
  
  Сем Карстен загнав м'яч у казенник п'ятидюймовий знаряддя, яке він ніс на борту американського есмінця "Ремембранс". "Вогонь!" Крикнув Віллі Мур. Карстен смикнув за шнурок. Гармата заревіла. Гільза впала на палубу з дзвоном міді про сталь. Один з гильзодергателей, що стояв позаду Сема, простягнув йому новий патрон. Злегка кашляючи від парів кордита, він перезарядив рушницю.
  
  Мур виглянув назовні через оглядову щілину спонсона. "Я думаю, нам потрібно опустити його на пару сотень ярдів, щоб кинути саме там, де ми хочемо", - сказав він і повозився з гвинтом підйому, щоб домогтися бажаного результату. Коли він був задоволений, він кивнув Сему. "Дай їм ще по одній".
  
  "Добре, шеф". Сем знову смикнув за шнурок. Револьвер заревів. Карстен сказав: "Господи, до того часу, як ми закінчимо з Белфасті, від нього нічого не залишиться".
  
  "Страшенно вперті божевільні міккі", - сказав Мур. "Я маю на увазі тих, хто хоче залишитися частиною Англії, а не тих, хто прагне об'єднати всю Ірландію в одну країну. Вони теж страшенно вперті божевільні міккі, але вони на нашому боці.
  
  Над палубою "Ремембранс" з ревом промчали два літаки, один за іншим наступаючи на п'яти. "Вони дадуть Бельфастерам їжу для роздумів", - сказав Сем.
  
  "Так і буде", - погодився командир гарматної обслуги. "У цьому немає сумнівів". Він знову визирнув у щілину. "Сучі діти!" - вирвалося у нього. "Виродки відстрілюються. Один тільки що гепнувся у воду в декількох сотнях ярдів від нас".
  
  Один із стрільців, Джо Гілберт - як і більшість на його місці, великий, м'язистий хлопець сказав: "Чортові лайми, повинно бути, протягли контрабандою ще кілька пістолетів".
  
  "Так", - сказав Карстен. "І якщо ми звернемося до них з цим, вони скажуть, що ніколи нічого подібного не робили - їх улюблені міккі, повинно бути, знайшли зброю та снаряди де-небудь під плоским каменем, або ж зробили їх самі".
  
  Офіційно Великобританія визнала незалежність Ірландії. Їй довелося; Сполучені Штати і Німецька імперія змусили її піти на поступку. Королівський військово-морський флот ніколи не виходив в Ірландське море, щоб кинути виклик "Ремембрансу" або будь-якого іншого військового корабля США, Німеччини та Ірландії.
  
  Але орди невеликих вантажних суден і рибальських човнів контрабандою доставляли зброю і боєприпаси, а іноді і солдатів у лоялістське північно-східну частину Ірландії. Міністерство закордонних справ Великобританії ввічливо заперечив, що що-небудь знає про це. Скільки б кораблів стояло між Ірландією, з одного боку, і Англією та Шотландією - з іншого, перевізники зброї завжди знаходили щілини, через які вони могли прослизнути.
  
  Віллі Мур сказав: "Чортовим мічманам - я маю на увазі, нашим чортовим мічманам - краще б почати краще патрулювати, ось і все, що я повинен вам сказати. Це їх чортова країна. Якщо вони не можуть впоратися з усім цим поодинці, я можу сказати вам, що ми не збираємося вічно тягати їх каштани з вогню. Він знову відрегулював гвинт підйому. "Нехай вони візьмуть наступний прямо зараз".
  
  "Є". Сем знову вистрілив з п'ятидюймовий рушниці. Йому довелося спритно крокувати, щоб гільза не впала йому на пальці ніг.
  
  Джо Гілберт передав йому ще один патрон. Він нахилився, щоб зарядити його в казенник, коли снаряд з берега потрапив в спонсоні. Те, що він нахилився, врятувало йому життя. Велика частина сили снаряду пішла на те, щоб пробити броню, захищала спонсона, але осколок випатрав Віллі Мура, як ніби він був мускусом, витягненим з озера в Міннесоті. Ще одна куля просвистіла над головою Сема і потрапила в шию Гілберта. Рвач впав без звуку, його голова майже відокремилася від тіла. Мур кричав, кричав і кричав.
  
  Сем міг визирнути через дірку, зроблену снарядом, і побачити океан, а за ним - гарячий Белфаст. Він витратив на це лише крихітну частку секунди. Що робити при попаданні в "спонсоні", він засвоїв за більш ніж десять років служби на флоті. Пожежі немає - це він перевірив в першу чергу. Всередині спонсона був просто голий метал, без фарби, яка могла б горіти. Це не завжди допомагало, але на цей раз допомогло. Боєприпаси, що не вибухнули.
  
  Потім перевірте гарматний розрахунок. Джо Гилберту було вже не допомогти. Кров капала з черевиків Сема, коли він підіймав ноги. Келвін Уеслі, інший перевізник снарядів, не отримав ні подряпини. Він витріщився на смикається труп Гілберта так, ніби ніколи раніше його не бачив. Він був ветераном - всі на борту "Ремінісценції" були ветеранами, - так що це було важко уявити, але, можливо, так воно і було.
  
  Віллі Мур продовжував верещати. Один погляд на те, що накоїв снаряд, сказав Сему все, що йому потрібно було знати. Він відкрив аптечку на стіні "спонсона"; осколок снаряда подряпав товстий метал прямо поруч з нею. З аптечки він дістав два шприца з морфієм. Одного могло б бути достатньо, але він хотів переконатися.
  
  Він нахилився до Муру. - Тримай, шеф, я подбаю про тебе. - Він дав помічникові стрілка весь морфій в обох шприцах. Через зовсім небагато часу Мур замовк.
  
  "Це вже занадто", - сказав Уеслі. "Це вб'є його".
  
  "У цьому вся ідея", - сказав Сем. Він подивився на груди Мура. Вона перестала рухатися. Як людина, що прокидається від поганого сну, Карс-десятий стріпнувся. "Давай, чорт візьми. У нас є зброя, щоб битися. Ти знаєш, як заряджати, вірно?"
  
  "Краще я", - відповів Уеслі. "Я досить часто бачив, як ви, хлопці, робите".
  
  "Тоді гаразд. Ти заряджай і стріляй, а я буду цілитися з цього чортового пістолета". Сем теж досить часто бачив, як це робиться, і сам практикувався в цьому, коли у нього була можливість під час навчань. Попадання занадто сильно пошкодила ліву сторону спонсона, щоб пістолет міг повністю рухатися в цьому напрямку. В іншому, однак, він все ще був у справі. "Вогонь!"
  
  Келвін Уеслі відправив у шлях снаряд, який Сем заряджав, коли в них потрапили. Він вставляв наступний патрон в казенник, коли хтось у коридорі постукав у задраенный люк. Крізь товсту сталь долинув крик: "Там є хтось живий?"
  
  "Вогонь!" Сказав Сем, і револьвер заревів. Це повинно було відповісти на питання, але стрілянина тривала. Він кивнув Уеслі. "Відкрий це".
  
  "Є". Майстер з виготовлення раковин послухався.
  
  З Півдюжини чоловік увірвалися в "спонсоні", серед них командер Грейді. - Двоє мертві, сер, - твердо сказав Карстен, - але ми все ще можемо використовувати зброю.
  
  "Я так розумію". Грейді подивився на тіла. Його кролячі риси залишалися невиразними; він і раніше бачив чимало трупів. Трохи подумавши, він швидко кивнув. "Добре, Карстен, це твоє рушницю на деякий час. Я дістану тобі важковаговики. Ми приберемо цей безлад і продовжимо роботу".
  
  Ще один снаряд з берега гепнувся в Ірландське море досить близько від "Ремембранса", щоб через пробоїну, виконану попаданням в броню "Спонсона", потрапило трохи води. Сем сказав: "Сер, якщо ми зможемо використовувати пару літаків, щоб розстріляти це знаряддя і його екіпаж, що наше життя стане легше".
  
  Не встиг він договорити, як з палуби авіаносця злетів один з бойових розвідників "Райт", за ним мить потому пішов ще один, а потім ще один. - Бачите, у вас не в одного така ідея, - сказав командер Грейді.
  
  "Ніколи не думав, що буду таким", - відповів Сем не зовсім щиро. Весь час, проведений на флоті, навчило його, що офіцерам часто буває важко бачити речі, які повинні були бути очевидні.
  
  Грейді вказав на двох пересічних, що стояли поруч з ним. "Дринкуотер, ви з Йоргенсоном залишаєтеся тут і стріляєте снаряди. Карстен, Уеслі може попрацювати заряджаючим?"
  
  "Сер, якщо б ми стріляли командою з двох осіб, то, чорт візьми, з чотирма у нас вийшло б набагато краще", - відповів Сем. Келвін Уеслі кинув на нього вдячний погляд. Заряджаючий був би підвищенням для Уеслі, а начальник екіпажу - підвищенням для Сема. Сем шкодував, що заслужив це таким чином, але, як було заведено на флоті, ніхто не звертав уваги на його бажання.
  
  Грейді вказав на трупи, які були Віллі Муром і Джо Гілбертом. "Приберіть ці тіла звідси", - наказав він людям, яких не призначив у гарматний розрахунок. - Ми і так провели тут надто багато часу.
  
  Коли матроси витягали трупи з "спонсона", Сем зайняв те місце, де раніше був Віллі Мур. У командира гарматного розрахунку була перевага, якого не було у інших людей - він міг дивитися назовні, коли йому заманеться: через оглядову щілину, через далекомір, а тепер і через отвір, що, коли дозволить час, безсумнівно, буде приварене до сталевої пластини.
  
  Сем подивився на південний захід, у бік берега в півдюжини миль від них. Бойові розвідники, запущені "Спогадом", сновигали навколо чогось. Спалах сказала Карстену, що це була гармата, з якої стріляли по його корабля. Снаряд впав за кормою авіаносця.
  
  Він повернув калібрувальний гвинт на далекомір і вирахував точну відстань до цілі: 10 350 ярдів. Віллі Мур, не замислюючись, знав, як високо підняти пістолет для потрапляння з такої відстані. Сем не знав. Він глянув на пожовклий аркуш паперу над оглядовим щілиною: таблиця дальності стрільби. Перевіривши кут піднесення, він побачив, що рушниця знаходиться трохи низько, і відрегулював його. Потім він обійшов її зовсім трохи вліво.
  
  - Вогонь! - крикнув він. Він віддавав наказ і раніше, коли з ним був тільки Келвін Уеслі, але тепер це звучало більш офіційно. Якщо він буде добре битися з пістолетом, то, можливо, залишить його собі.
  
  Уеслі вискнув, коли гільза ледь не потрапила йому в підйом ноги. Але коли один з нових важкоатлетів вручив йому наступний патрон, він в хорошому стилі всадив його точно в ціль.
  
  "Ти повинен стежити за своїми ногами", - сказав Сем, обходячи пістолет трохи далі за його траєкторії. "Ти можеш провести деякий час на милицях, якщо не будеш цього робити". Він повернув гвинт ще на чверть обороту. - Вогонь!
  
  Він помітив ще один спалах в ту ж мить, коли заговорив його власний пістолет. Снаряд, випущений пробританскими повстанцями, був близький до промаху. На дистанції, на якій він бився, він не міг сказати, потрапив він чи промахнувся. Але рушницю на березі більше не стріляв. Або його снаряд змусив його замовкнути, або один з інших пятидюймовок зробив свою справу, або літаки з "Ремембранс" знищили екіпаж.
  
  Він не став витрачати час на роздуми про те, що саме так і було. Поки ірландські повстанці більше не могли зашкодити цим Спогадам, він був вільний повернутися до того, чим займалася його гармата до того, як корабель потрапив під обстріл: розносити Белфаст вщент. Рано чи пізно повстанці зрозуміють, що вони не зможуть виграти війну проти своїх численних супротивників - і проти могутності Німеччини та Сполучених Штатів. Якщо б їм потрібна була допомога у з'ясуванні цього, він з радістю простягнув би руку допомоги.
  
  Важковаговики були просто найнятими м'язами, великими чоловіками з сильними спинами. Келвін Уеслі справлявся зі своєю новою роботою досить добре, хоча Сем знав, що сам справлявся з нею краще. Він знизав плечима. Віллі Мур звертався б з пістолетом краще, ніж він це робив. Досвід враховувався.
  
  "Є тільки один спосіб отримати це", - пробурмотів він і взявся за справу, намагаючись роздобути якомога більше.
  
  Серце Роджера Кімбола забилося в передчутті, коли він постукав у двері готельного номера. Таким чином він зустрічався з Енн Коллетон всякий раз, коли вона йому дозволяла. Одного разу вона відкрила двері і зустріла його голою, як в день свого народження. Її уява не знало меж. Як і його власні апетити.
  
  З легким скрипом двері відчинилися. Фігура у дверному прорізі не була голою. Це була і не Енн Коллетон. Серце Кимболла продовжувало битися точно так само. Жага помсти - це теж апетит. з чим Енн миттєво погодилася б. "Ласкаво просимо в Чарльстон, містер Физерстон", - сказав Кімболл.
  
  "Велике вам спасибі, командер Кімболл", - відповів Джейк Физерстон. Слова були досить ввічливими, але в його голосі не було доброти, ні крапельки. І він відгукнувся про титулі Кімбола так, що це було що завгодно, тільки не захоплення. Але після того, як він відступив убік, пропускаючи Кімбола, його тон трохи потеплішав: "Я чув, що повинен подякувати вас за те, що ви прошепотіли моє ім'я на вухо міс Коллетон. Це пішло на користь Вечірці, і я не скажу нічого іншого ".
  
  Ймовірно, саме тому він погодився зустрітися з Кімболом. Пам'ятав він зневажливу телеграму, яку відправив у Чарльстон? Повинно бути, пам'ятав; у нього був вигляд людини, яка пам'ятає все. Кімболл не збирався піднімати цю тему, якби не Фезерстон, Що ж стосується того, щоб прошепотіти ім'я Фезерстона на вухо Енн Коллетон... ну, згадати про це по телефону - це одне, але коли Енн підпустила його досить близько, щоб він прошепотів їй на вухо, йому було що сказати.
  
  "Хочеш випити?" Запитав Физерстон. Коли Кімболл кивнув, лідер Партії свободи дістав пляшку з шафки і налив два ременя середнього розміру. Передавши Кимбаллу один келих, він високо підняв інший. - За помста!
  
  "За помсту!" Повторив Кімболл. Це був тост, за який він пив завжди. Він зробив великий ковток віскі. Тепло поширилося від його живота. "Ах! Спасибі. Це прекрасна штука ".
  
  "Непогано, непогано". Джейк Физерстон вказав на стілець. "Сідай, Кімболл, і скажи мені, що в тебе на умі".
  
  "Я так і зроблю". Кімболл сів, схрестивши ноги і поставивши склянку з віскі на коліно вище. Физерстон здавався таким же прямим у своїх особистих справах, яким був на пні. Кімбол схвалив; ніхто з невпевнених у собі ніколи не командував підводним апаратом. "Я хочу знати, наскільки серйозно ви ставитеся до переслідування високопоставлених осіб у Військовому міністерстві".
  
  "Я ніколи в житті ні до чого не ставився так серйозно". Якщо Физерстон брехав, то у нього це дуже добре виходило. "Вони перетворили війну в місиво і не хочуть в цьому зізнаватися". Що ще приєдналося до гніву, заповнив його вузькі риси, що-те, що Кимбаллу знадобилося мить, щоб розпізнати: розрахунок. "Крім того, якщо конгресмени від Партії Свободи продовжують вимагати слухань, а віги і радикальні ліберали продовжують відмовляти нам, хто виглядає добре, а хто погано?"
  
  Кімболл повільно кивнув. "Хіба це не мило?" сказав він. "Це зберігає назву Партії в газетах, так само, як і законопроект про ощадкнижці".
  
  "Це вірно". Розважливість зникла з обличчя Физерстона. Гнів залишився. Кимболлу здалося, що гнів ніколи не йшов. "Ніггери не отримали і половини того, чого вони заслуговують, поки не отримали. І навіть конгресмени, люблячі ніггерів, в Річмонді зараз не завадять нам дати їм це ".
  
  "Хуліган". Голос Роджера Кімбола був лютим. "Коли почалося повстання, вони не дозволили моїй човні "Кістяна риба" вийти в патруль проти "клятих янкі". Замість цього мені довелося плисти вгору по Пі-Ді і прикидатися, що я річкова канонерка, щоб битися з смердючими червоними ".
  
  "Я знав, що вони збираються повстати", - сказав Физерстон. "Я знав, що вони спробують вдарити білу расу прямо по яйцях. І коли я спробував попередити людей, що я отримав? Що мені це дало чортове Військове міністерство? Поплескування по голові, ось що. Поплескування по голові і пара нашивки на рукаві, які вони з таким же успіхом могли витатуювати у мене на руці, тому що я не позбудуся від них до Судного дня. Ось що я отримав за те, що був прав ".
  
  Його очі спалахнули. Роджер Кімболл був вражений всупереч своєму бажанню, вражений сильніше, ніж він очікував. Він знав, як Физерстон може впливати на натовп. На нього самого вплинула натовп. Він очікував, що сила особистості лідера Партії свободи буде менше при особистій зустрічі, подібної до цієї. Хоча, якщо вже на те пішло, вона була більше. Всім своїм серцем він хотів вірити всьому, що говорив Джейк Физерстон.
  
  Кимбаллу довелося взяти себе в руки, перш ніж він зміг сказати: "Ви ж не хочете виплеснути дитину разом з водою з ванни. Військове міністерство могло б принести країні деяку користь, як тільки сухостій буде прибрано".
  
  "Так, імовірно, розповість", - усміхнувся Физерстон. "Найкраще, що могло трапитися з Військовим міністерством, - це рознести його до чортів собачих. І кожен, хто говорить щось інше, такий же великий зрадник, як і брехливі собаки там, всередині ".
  
  "Це лайно", - сказав Кімболл, не підвищуючи голосу. Очі Физерстона широко розкрилися. Кімболл посміхнувся; він подумав, що з Физерстоном вже давно ніхто так не розмовляв. Все ще посміхаючись, він продовжив: "Наприклад, як ми збираємося виробляти пристойні стовбури без Військового міністерства? Вам краще всього повірити, що "кляті янкі" працюють над тим, щоб зробити їх більш жорсткими, так само, як вони працюють з літаками. Чи Не думаєте ви, що ми повинні зробити те ж саме?"
  
  - Бочки. Смердючі бочки, - пробурмотів Физерстон собі під ніс. Він перестав насміхатися. Тепер він спостерігав за Кімболом так, як людина міг би спостерігати за гримучою змією в той момент, коли її хвіст почав дзижчати. Ні, якийсь час у нього не було вболівальника, який міг би заперечити йому. Це вибило його з колії, приголомшило і збило з пантелику. Але він швидко зібрався з силами. "Ну так, бачить Бог, нам знадобляться нові стовбури, коли ми знову будемо воювати з США. Але де, чорт візьми, вони? Ми працюємо над ними? Наскільки я знаю, я ніколи про це не чув, а в мене вуха у всіляких цікавих місцях. У нас є люди - найманці, які використовують старі машини на південь від кордону, але нові? Забудь про це. Доводить те, що я тобі сказав, чи не так? - купка чортових зрадників у Військовому міністерстві.
  
  Коли ми знову будемо воювати з США. Від спокійного прийняття Физерстоном наступної війни у Кімбола перехопило дихання, або, швидше, це сталося швидко і жорстко, як якщо б Енн Коллетон зустріла його в дверях оголеною. Він теж хотів цієї наступної війни. Він не хотів здаватися в минулому, але у нього не було вибору. Бачачи, як сильно Физерстон жадає цього, він забув про їх недавньому розбраті.
  
  Коли він не відповів одразу, блиск повернувся в очі Физерстона. Лідер Партії свободи сказав: "Думаю, ви просто заступалися за офіцерів в Річмонді, враховуючи, що ви самі були одним з них".
  
  "До біса офіцерів в Річмонді", - спокійно сказав Кімболл. "Так, я був офіцером. Я, блядь, заслужив звання офіцера, коли отримав призначення у Військово-морську академію в Мобілі, недалеко від паршивої маленької ферми в Арканзасі. Я теж заслужив свій вступ до Академії, і я заслужив кожне підвищення, яке отримав, як тільки почалася війна. І якщо вам це не подобається, сержант, - він з презирством мовив вибраний Физерстоном титул, - можете вирушати до біса".
  
  Він думав, що йому доведеться битися прямо тут і зараз. Він теж не був упевнений, що зможе перемогти в ньому; у Джейка Физерстона був жорсткий, худорлявий вигляд людини, який у бійці принесе більше неприємностей, ніж йому належить. Але Физерстон здивував його, закинувши голову і розсміявшись. "Гаразд, ти був офіцером, але ти не один з цих маленьких блакитних кровей, як Джеб Стюарт III, цей нікчемний мішок з кінським гноєм".
  
  - Блакитних кровей? Я? Навряд чи. Кімболл теж розсміявся. "Після смерті мого батька я ходив за дупою мула, поки не зрозумів, що більше не хочу цим заробляти на життя. Я скажу тобі ще дещо: мені теж не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти це ".
  
  "Не думаю, що це мало б значення", - сказав Физерстон. "Добре, Кімболл, ти був офіцером, але ти був офіцером мого типу. Коли я стану президентом, думаю, я зможу тобі знайти житло в Річмонді, якщо ти цього захочеш.
  
  Коли я стану президентом. Він сказав це так само спокійно, як сказав "Коли ми знову будемо воювати з США". Він сказав це так само впевнено. Його впевненість змусила Кімбола знову ахнути. Трохи хриплувато колишній шкіпер підводного човна запитав: "Отже, ви збираєтеся брати участь в гонках в наступному році?"
  
  "Чорт візьми, так, я буду балотуватися", - відповів Физерстон. "Я не виграю. Люди тут ще не готові до важких дій, які необхідно виконати. Але коли я побіжу, коли я скажу їм, що ми повинні будемо зробити, це допоможе їм підготуватися. Ти розумієш, про що я кажу, Кімболл? Дорогу треба побудувати, перш ніж я зможу проїхати по ній на своєму автомобілі ".
  
  "Так, я розумію, про що ти говориш". Кімболл знав, що його слова звучать абстрактно. Він нічого не міг з собою вдіяти. Він думав про те, щоб направляти Джейка Физерстона так, як вершник направляє кінь. Після півгодинної розмови з Физерстоном це здавалося смішним, абсурдним, безглуздим - він не міг підібрати досить сильного слова. Лідер Партії Свободи знав, куди він хоче піти, знав з упевненістю, від якої у Кімбола волосся стало дибки на потилиці. Чи добереться він туди - це був інший питання, але він знав, куди веде дорога.
  
  Набагато більш обережно, ніж він говорив раніше, Кімбол сказав: "Я не єдиний офіцер, якого ви могли б використовувати, ви знаєте. Ви не повинні ставитися до всіх нас зверхньо. Візьмемо, приміром, Кларенса Поттера. Він...
  
  Физерстон перервав його різким жестом. "Ви з ним приятелі. Я пам'ятаю це. Але він мені по-справжньому не потрібен. В цій людині немає вогню; він занадто багато думає. Не той, хто думає як професор, заводить купу звичайних робочих людей. Це той, хто думає, як вони. Це хтось, хто говорить, як вони. Він би просто ссался і стогнав з цього приводу, тому що не може зробити це сам ".
  
  Згадавши єльський акцент Поттера, звучний як у янкі, і його безжальну точність, Кімболл виявив, що киває. Він сказав: "Тримаю парі, від нього було б більше користі, якби він одразу прийшов на Вечірку".
  
  "Пекло і полум'я, звичайно, я б так і зробив", - сказав Физерстон. "Але я бачу його зараз, як він дивиться собі під ніс, дивиться поверх окулярів" - він справляв на рідкість чудове враження людини, що робить саме це, - "і вважає мене ніким іншим, як чортовим дурнем. Може бути, зараз він знає краще, але, може бути, вже занадто пізно.
  
  Кімболл взагалі нічого не сказав. Думка Физерстона про Кларенсе Поттера було близько до його власного. Кларенс був чудовим хлопцем - Кімболл не зайшов би так далеко в очорненні його, як це зробив Физерстон, - але він надто багато думав про своє власне благо.
  
  "Ми на шляху нагору", - сказав Физерстон. "Ми на шляху наверх, і ніхто нас не зупинить. Тепер, коли я тут, я страшенно радий, що приїхав в Чарльстон. Ти мені пригодишься, Кімболл. Ти такий же голодний ублюдок, як і я. Нас недостатньо, розумієш, про що я кажу?
  
  - Звичайно, хочу. Кімболл простягнув руку. Физерстон потиснув її. На мить вони притислись один до одного, уклавши союз взаємної користі. Кімбол розмірковував, що президент Конфедеративних Штатів має право тільки на один шестирічний термін. Якщо Джейк Физерстон дійсно виграє цей пост, хто посяде після нього? Роджер Кімбол раніше не підозрював про подібні амбіції, але тепер вони у нього з'явилися.
  X
  
  Хвилювання наростало в Честері Мартинсе по мірі того, як зима поступалася місцем весні. Незабаром весна поступиться місце льоту. Коли в Толедо прийде літо, то ж саме відбудеться і на національному з'їзді Соціалістичної партії.
  
  "Тільки знову не Дебс!" - сказав він Альберту Бауеру. "Він двічі балотувався і двічі програв. На цей раз ми повинні вибрати кого-то нового, свіже обличчя. Зараз все не так, як було в 1916 або в 1912 році. У нас є реальний шанс перемогти в цьому році ".
  
  "В 1912 і 1916 роках ви були чортовим демократом", - відповів Бауер, запихаючи конверт. "Що дає вам право вказувати Партії, що робити зараз?"
  
  Мартін помахав рукою місцевому штабу. "Те, що я зараз тут і мене б тоді не застали тут мертвим. Доводить мою точку зору, чи не так?"
  
  Його друг хмикнув. "Може бути, у тебе щось є", - неохоче сказав Бауер. Однак через мить він просяяв. "Повинно бути, саме так відчували себе справжні соціалісти старих часів, коли Лінкольн привів у партію так багато республіканців після Другої мексиканської війни. Було приємно, коли більше півдюжини чоловік приходили на збори і голосували за тебе, але багато новачків ні чорта не знали про те, що таке соціалізм ".
  
  "Ти хочеш сказати, що я багато чого не знаю?" - Запитав Мартін з радістю в голосі.
  
  "Розкажіть мені про засоби виробництва", - попросив Альберт Бауер. "Поясніть, чому вони не належать до класу капіталістів".
  
  "Мені не потрібно сидіти на місці на іспитах.: Слава Богу, я більше не в школі", - сказав Мартін. "Я мало що знаю про засоби виробництва, і мені теж наплювати. Що я знаю точно, так це те, що демократи стрибнули в ліжко до жирним котам. Я хочу, щоб хто-небудь з гостей стрибнув до мене в ліжко.
  
  "Ви голосуєте за свої класові інтереси", - сказав Бауер. "Що ж, це початок. Принаймні, ви знаєте, що у вас є класові інтереси, а це набагато більше, ніж у дуже багатьох людей. Ви не повірите, скільки у нас було клопоту з вихованням пролетаріату, щоб він виконував свою належну соціальну роль ".
  
  "Так, і одна з причин цього в тому, що ти продовжуєш так химерно базікати, що ніхто не хоче звертати на тебе уваги", - сказав Мартін. "Якщо ви продовжуйте в тому ж дусі, соціалісти програють ці вибори, як програли всі інші. І тільки Богу відомо, коли у нас коли-небудь буде більше шансів".
  
  По тому, як Бауер здригнувся і поморщився, він зрозумів, що зачепив за живе, можливо, навіть сильніше, ніж збирався. "Що ви думаєте?" - Запитав Бауер, злегка змінюючи тему розмови. - ТР буде балотуватися на третій термін?
  
  "Ніхто ніколи не робив цього раніше", - відповів Мартін, але це було не те питання, яке задавав Бауер. Нарешті він сказав: "Так, я думаю, що зробить. Що він збирається робити, обтрусити руки і піти? Відправитися полювати на левів і слонів в Африці? Ви запитаєте мене, йому подобається те, що він робить. Він спробує продовжувати це робити. "Він підняв вказівний палець. "Ось тобі, Ел: якщо Тедді знову побіжить, чи стане від цього нам легше чи важче?"
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю", - відповів Бауер стурбованим голосом. "Ніхто не знає. Може бути, люди згадають, що він бився на війні і виграв її. Якщо згадають, то проголосують за нього. Або, може бути, вони згадають, скільки людей загинуло, і всі неприємності, які у нас були з тих пір. Якщо вони це зроблять, вони не зачеплять його десятифутовым шостому ".
  
  "До моменту виборів війна закінчиться майже через три з половиною роки", - сказав Мартін.
  
  "Це факт". Альберт Бауер, схоже, теж був радий, що це факт. "Люди не пам'ятають речі дуже довго. Звичайно, - здавалося, він нічого не хотів радіти, - Велика війна - це те, про що варто забути.
  
  "Програш на двох виборах поспіль - це теж велика річ, про яку треба забути, і саме це зробила Дебс", - сказав Мартін. "Якщо ми знову виставимо його кандидатуру, яким буде наше гасло? "Чарівність третього разу"? Не думаю, що це спрацює.
  
  "Він входить і знає відповіді на всі питання". Бауер, можливо, звертався до стелі; оскільки він говорив про Мартіна в третій особі, він звертався не зовсім до нього. Але потім він знову сказав: "Добре, добре, може, і не Дебс. Але якщо ми не будемо керувати ним, то ким ми будемо управляти? Він єдиний, хто в нас є, у кого є послідовники по всій чортової країні ".
  
  "Ти вибираєш кого-небудь", - сказав Честер Мартін. "Ти завжди говориш про те, що ти старий Червоний, тому ти повинен знати всіх цих людей. Я всього лише чортів новобранець. У всякому разі, це те, що ти мені постійно говориш.
  
  "Йди торгуй своїми паперами", - сказав Бауер. Трохи менш грубо він продовжив: "Іди, візьми відгул до кінця дня. Господи, сьогодні неділя. Невже тобі нема чим краще зайняти свій час?
  
  - Можливо. Мартін підвівся з-за столу, за яким вони з другом готували рекламні листівки для розсилки. "Але якщо занадто багато людей знайдуть собі заняття цікавіше, ніж працювати на Партію, робота не буде виконана. Де ми тоді будемо?"
  
  "Вгору по тому ж старому струмка", - визнав Бауер. "Але ребс не захоплять Філадельфію, якщо ви вип'єте пару кухлів пива або що-небудь в цьому роді".
  
  "Викрути мені руку", - сказав Мартін, і Бауер викрутив, не дуже сильно. Мартін все одно застогнав. "Все! Ну ось, ти змусила мене це зробити. Побачимося пізніше".
  
  Коли він вийшов на вулицю, в повітрі витала весна. Поки він воював в долині Roanoke, весна прийшла раніше і більш відчутно, ніж тут, на березі озера Ері. Це було єдине хороше, що він міг сказати про Вірджинії. Він протиставив їй бруд, сморід, жах, страх і біль, бруд і вошей. Вони змусили чашу ваг впасти на це місце.
  
  Скільки ветеранів оцінили б те, через що їм довелося пройти, таким же чином? Варто було того, що вони зробили? Чи Могло що-небудь коштувати трьох років пекла на землі? Він так не думав, особливо якщо врахувати, які неприємності у нього виникли після закінчення війни. Відчули б інші мільйони людей, які носили сіро-зелене, - в усякому разі, ті з них, хто залишився в живих, - те ж, що й він? Якщо так, то Тедді Рузвельта загрожувало більше неприємностей, ніж він припускав.
  
  Над будівлею соціалістів майоріли червоні прапори. Поліцейські Толедо раніше снували повз. Мартін більше не носив у кишені пістолет. На трудову арену повернулося щось подібне до світу. Він задавався питанням, як довго це триватиме. Відповідь напрошувався сам собою: до наступного дня після виборів.
  
  Один з поліцейських в темно-синій формі з мідними ґудзиками показав Мартіну піднятий великий палець. Мартін був так здивований, що спіткнувся про тріщину в тротуарі й трохи не впав. Під час великої хвилі страйків цей коп, безсумнівно, проламував голови робочим разом зі своїми головорізами-приятелями. Невже він думав, що зможе перетворитися на доброго соціаліста одним простим жестом? Якби він це зробив, то був би ще більшим дурнем, ніж звичайний поліцейський.
  
  Або, може бути, він був соломинкою, вкраденій вітром змін. Якщо поліцейський вважав гарною ідеєю показати комусь, що виходить із залу соціалістів, що він не налаштований вороже, то у кого була влада? Хто був зобов'язаний провести його після 4 березня 1921 року? Можливо, поліцейський підстрахувався.
  
  - Це не принесе вам ніякої користі, - пробурмотів Мартін собі під ніс. - Ми все одно будемо пам'ятати вас, виродки. Чорт візьми, та, будемо.
  
  Він прислухався до себе. Саме тоді він почав думати, що у партії, яка так довго блукала в глушині, може нарешті з'явитися шанс повернутися додому. Демократи довгий час правили країною. Вони б зраділи, якби забралися звідси, принаймні, після стількох років, вони б цього не зробили.
  
  "Страшенно погано", - сказав Мартін.
  
  Червоні соціалістичні плакати були розклеєні на кожній стіні, паркані і телеграфному стовпі. Великими чорними літерами вони закликали до свободи і справедливості. На цей раз їх піднялося більше, ніж їх червоно-біло-синіх колег-демократів. На них був зображений орел США, що летить високо над палаючим прапором Конфедерації, і послання з одного слова: ПЕРЕМОГА!
  
  Що стосується плакатного мистецтва, рекламні листівки демократів були досить гарні. Єдиний недолік, який Честер Мартін знайшов у них, полягав у тому, що вони хвалилися старими новинами. Як сказав Бауер, люди в поспіху все забувають.
  
  Мартін підійшов до тролейбусної зупинки і поїхав назад до багатоквартирного будинку, де жив він, його батьки і сестра. Вони грали в черви трьома руками. "Саме час тобі повернутися додому", - сказав його батько. "Це краща гра, коли карти випадають навіть тоді, коли ти їх складаєш".
  
  "Бачиш, що ти отримуєш, почавши без мене?" Сказав Мартін, присуваючи стілець.
  
  "Тато хоче зіграти в цю гру, тому що він програє", - сказала сестра. Але усмішка Сью говорила про те, що вона теж не проти зіграти.
  
  "Моя власна плоть і кров ображають мене", - сказав Стівен Дуглас Мартін. "Якщо б я сказав своєму батькові, що-небудь подібне..."
  
  "Дідусь б покотився зі сміху, і ти це знаєш", - сказав Мартін. Він зібрав карти і розгорнув їх віялом у руці. "Нічия при першій здачі". У підсумку він здав сам. Після щедрої пожертви туза пік і пари черв'яків своєї матері, що сиділа ліворуч від нього (і отримання аналогічної порції сміття від своєї сестри, яка сиділа праворуч від нього), він крикнув: "Гаразд, де двійка?"
  
  Вийшли дві трефи. Коли була розіграна комбінація, його батько запитав: "Ти влаштував весь світ там, у залі зборів соціалістів?"
  
  "Упевнений, що це зробив Хек", - весело сказав Мартін. "Революція пролетаріату починається в наступну середу, рівно в сім годин ранку. Тобі краще діяти жвавіше, папаша, ти ж не хочеш спізнитися. Він взяв хабар бубновим тузом, потім вивів десятку пік. - Давай подивимося, де ховається дама.
  
  "Задаси дурне питання, отримаєш дурний відповідь", - сказав його батько. Як і мати Честера, він ухилився від лопати. Те ж саме зробила і Сью. Стівен Дуглас Мартін продовжив: "Невже люди хочуть, щоб це знову була ця буйнопомешанная дурочка Дебс?"
  
  "Деякі люди так і роблять", - відповів Мартін. "Я думаю, у нас було б більше шансів з кимось іншим". Оскільки десятці пік не вдалося вивести ферзя, він повів дев'ятку. "Може бути, це змусить її з'явитися".
  
  Його мати засмутилася і виклала туза пік. Його батько посміхнувся і сховав під нього короля. Його сестра посміхнулася ще ширше і скинула ферзя, давши його матері тринадцять очок, яких вона не хотіла. - Ну ось, мамо, - солодко сказала Сью.
  
  "Велике тобі спасибі", - сказала Луїза Мартін. Вона повернулася до сина. "Коли гряне революція, королева буде коштувати всього одне очко, щоб зрівняти її з усіма червами у колоді?"
  
  "Не знаю щодо цього, ма", - сказав Честер. "Я не думаю, що в платформі Соціалістичної партії є стаття, в якій говориться про це".
  
  "Є якась планка, яка пояснює, чому вони думають, що нам потрібен хто завгодно, крім старого хулігана Тедді?" Поцікавився Стівен Дуглас Мартін.
  
  "Я можу назвати два", - відповів син. "По-перше, ні в кого ніколи не було трьох термінів. Якщо ТР вирішить балотуватися знову, йому теж не слід. І навіть якщо демократи очолять когось іншого, вони повинні пояснити, що у нас є для всіх чоловіків, які були убиті і покалічені під час війни, і чому з тих пір вони знаходяться в кишені трестів ".
  
  Коли він був поруч з Альбертом Бауером, він звучав як реакционер. Коли він був поруч зі своїми батьками, які, на його думку, були реакціонерами, він звучав так само радикально, як і Бауер. Чим більше він думав про це, тим смішніше це здавалося.
  
  Крик минає свистка прорізав гуркіт на підлозі Sloss Works, як клин, розколює пень. Джефферсон Пінк-ард сперся на свій лом. "Ще один день закінчений", - сказав він. "Ще один мільйон доларів".
  
  Він не заробляв мільйон доларів в день, але він заробляв більше мільйона на тиждень. В наступному місяці, ймовірно, він буде заробляти більше мільйона на день. Це не мало значення. Те, що в CSA називали грошима, була лише жартом, яка ставала все смішніше по мірі того, як на банкнотах з'являлося все більше і більше нулів. Суть полягала в тому, що до війни він жив краще, ніж зараз. Так було майже з усіма в Конфедеративних Штатах.
  
  "Побачимося вранці, Мистух Пінкард", - сказав Веспасіан.
  
  "Так", - відповів Джефф. "Побачимося". Він не робив свій голос холодним навмисно, просто так вийшло. Чим більше він ходив на зібрання Партії Свободи, тим менше йому хотілося працювати пліч-о-пліч з чорношкірим людиною. Веспасіан одвернувся і попрямував до годинника, щоб відбити час, не сказавши більше ні слова. Пінкард не мав звички хвалитися тим, що брав участь в штурмових ескадрильях Партії Свободи, але він би не здивувався, якби Веспасіан дізнався про це. У чорних були забавні способи з'ясовувати подібні речі.
  
  "Страшенно погано", - подумав Джефф. Втомлений і спітнілий, він сам попрямував до годинника.
  
  Входячи в ливарний цех Слосса і виходячи з нього, білі завжди спілкувалися з білими, а негри з неграми. Це не змінилося. Що змінилося останнім часом, так це те, як чоловіки з однієї групи дивилися на людей з іншої. Чорношкірі здавалися більш настороженими, ніж під час війни. Білі, здавалося, були менш задоволені тим, що навколо було так багато кольорових чоловіків, які виконують роботу, яку їм не дозволили б виконувати до початку війни. Пінкард розумів це до глибини душі. Він сам відчував те ж саме
  
  Він не перестав потіти тільки тому, що перестав працювати на день. У Бірмінгем прийшла весна, повна обіцянок щодо того, яким буде літо. Якщо б у цих обіцянках було не так багато брехні, літо було б спекотніше, ніж у пеклі, і в два рази душнее. Літо в Бірмінгемі зазвичай було таким, так що в обіцянках, ймовірно, була частка правди.
  
  Коли він під'їхав ближче до дому, Бедфорд Каннінгем помахав йому рукою. Бедфорд сидів на ґанку свого будинку, а на перилах перед ним стояв склянку з чимось, що навряд чи було водою. "Приходь після вечері, Джефф", - покликав він. "Ми порушимо кілька". Він підняв того, хто сидів на перилах.
  
  "Не можу сьогодні", - відповів Пінкард. "У мене зустріч".
  
  "Людина жива". Каннінгем похитав головою, взад-вперед, взад-вперед. Судячи з того, як він це зробив, той, що на перилах, був не першим, кого він підняв. "Ніколи не думав, що ти пірнеш на Вечірку Свободи, як черепаха, пірнаюча зі скелі в струмок".
  
  Якщо розібратися, це була досить справедлива фігура мови. Джефф відчував себе набагато щасливішими, плаваючи в річці Вечірки, ніж на скелі в самоті. Він сказав: "Може бути, тобі варто піти зі мною, знайти собі заняття крім того, щоб закурювати".
  
  "Мені подобається запалювати", - сказав Каннінгем. "Що, чорт візьми, мені ще краще зайнятися? Я майже не можу працювати, не соромлюся рук. Я буду голосувати за Свободу, впевнений, що буду, але мені не подобається сидіти склавши руки і слухати, як люди виголошують промови ".
  
  "Це не так", - запротестував Джефф, але Бедфорд Каннінгем знову підняв свій келих. Знизавши плечима, Пінкард пройшов по доріжці до свого будинку.
  
  "Привіт, дорога", - сказала Емілі. Вона підняла обличчя для поцілунку. Він поцілував її, досить недбало. Вона не намагалася поліпшити його. - Я знаю, що в тебе сьогодні зустріч, - продовжила вона, коли він відпустив її, - так що вечеря буде для тебе на столі в два рахунки. Вона повернулася на кухню, щоб все приготувати. Вона не стала крутити власним хвостом, як зробила б не так давно.
  
  Джефф не звернув уваги на переміну. - Добре, що ти пригадала, - сказав він їй. "Барні Стівенс повернувся в місто з Річмонда, і він збирається повідомити нам, що задумали ці виродки в Конгресі. Я не хочу спізнюватися, тільки не для цього ".
  
  "Ти і не будеш", - пообіцяла Емілі, її голос рознісся по коридору. "Давай, сідай".
  
  Він так і зробив, а потім запустив собі в лице куркою і галушками з цілеспрямованістю, яку міг би проявити кочегар, підкидаючи вугілля в топку парової машини. Потім, ще раз розсіяно поцілувавши свою дружину, він попрямував до найближчої зупинки тролейбуса, щоб доїхати до стайні, де все ще збиралася Партія Свободи.
  
  Він відчував себе там як вдома, навіть більше, ніж в котеджі, який вони з Емілі ділили ще до війни. Майже всі чоловіки, які вступили в Партію, були ветеранами, як і він; вони билися з "дэмниэнкиз" Вірджинія, Кентуккі, Арканзасі, Секвої, Техасі, Соноре. Та більшість з них за останні кілька місяців одягли білі сорочки і штани кольору горіхового горіха і вирушили в атаку, щоб розігнати мітинги конкуруючих партій і нагадати чорношкірим Бірмінгема, де їх місце в системі речей.
  
  "Свобода!" - говорив він кожен раз, коли знизував комусь руку або плескав кого-то по спині. І люди теж тяглися, щоб потиснути йому руку, поплескати по спині і вітати його односкладовим привітанням, яке також було бойовим кличем. Він міг би бути масоном або Диваком: всі, хто був з ним у стайні, були його братами.
  
  Разом з усіма іншими він тупотів, свистів і плескав у долоні, коли Барні Стівенс, масивний і вражаючий у чорному костюмі, вийшов на відкриту площадку. "Свобода!" Дзвонив Стівенс - нині конгресмен Стівенс.
  
  "Свобода!" - заревів у відповідь аудиторія. Джефферсон Пінкард відчув себе по-іншому, коли використовував цей гасло разом зі своїми товаришами. Тоді він знайшов силу, якої йому не вистачало, коли це було просто привітання. Це стало обіцянкою і в той же час попередженням: усім, кому не подобалися ідеї Партії свободи, треба було забиратися геть з дороги, і притому в поспіху.
  
  "Хлопці, нас чекає величезна робота, і це факт", - сказав Барні Стівенс. - У тому великій коморі, який вони називають Капітолієм, вже біса давно ніхто не прибирав гній. Більшість хлопців, вони були там з дирта, або ж їх татусі були там з дирта, і вони прийшли на зміну після того, як старий, нарешті, піднявся і впав замертво. Чортові пижонствующие голубокровные. Стівенс потряс рукою на безвладного зап'ясті. Члени Партії свободи вибухнули реготом. Він продовжив: "Але ми починаємо просуватися вперед, і чорт мене забирай, якщо це не так. Ця історія зі сберкнижками була лише першим снарядом у бомбардуванні. Дозвольте мені розповісти вам дещо з того, що я маю на увазі ..."
  
  Через деякий час Джефф виявив, що починає позіхати. Стівенс був непоганим оратором - аж ніяк. Але Джефф вступив у Партію свободи не для того, щоб приділяти пильну увагу азам політики. Він приєднався до команди, тому що в глибині душі відчував, що з його країною щось пішло не так, і думав, що Джейк Физерстон зможе це виправити.
  
  Як саме це було виправлено, для нього мало не стільки значення, скільки те, що він щотижня зустрічався з іншими людьми, які стежили за Фезерстоном, і час від часу зустрічався з ними, щоб проломити голову тим, хто цього не робив. Це повернуло йому почуття товариства, яке він пізнав в окопах: мабуть, єдине хороше, що він пізнав на війні.
  
  І ось, коли Барні Стівенс все говорив і говорив про слуханнях, податки, тарифи та трудовому законодавстві, Джефф прослизнув з середини майданчика у стайні для переодягання в задню частину. "Прости, Грейді", - прошепотів він, наступивши на п'яти іншому чоловікові. Він зауважив, що він був не єдиним, хто рухався до задньої частини стайні. Всі були раді бачити Стівенса в Конгресі, але сьогодні ввечері він втратив частину своєї аудиторії. Його обрали, щоб він подбав про деталі, а не стомлював всіх ними.
  
  Пінкард був не першим, хто вислизнув за двері. "Моїй дружині трохи недобре", - прошепотів він двох дужих охоронців, йдучи. Вони кивнули. Швидше за все, вони знали, що він бреше. Він знизав плечима. Він був ввічливий - і він кинув півмільйона доларів у велику миску у двері. Поки він був ввічливий і добре платив, охоронцям було все одно, чи він піде раніше.
  
  Оскільки він ішов рано, Емілі, ймовірно, ще не спала. Можливо, з-за них матрац скрипіти, коли він повернеться додому. З якоїсь причини в останній час вона вела себе з ним досить стримано. Він подбає про це, клянуся Богом. Вивести її з себе була кращим способом, який він знав - йому б це теж сподобалося.
  
  Він доїхав на тролейбусі до околиці житлового комплексу компанії "Слосс", потім пішки дійшов до свого котеджу. Кілька людей все ще сиділи на своїх верандах, насолоджуючись прекрасним нічним повітрям. Він задавався питанням, чи побачить він Бедфорда Каннінгема на своєму, п'яного або без свідомості. Але Бедфорд, повинно бути, пішов у хату спати, тому що його там не було.
  
  В будинку Пинкарда теж було темно, тому він вирішив, що Емілі теж лягла спати. Що ж, якщо так, він, чорт візьми, розбудить її. Він повернув ключ у замку. Двері не рипнули, коли повернулася на петлях. Він змастив їх після того, як повернувся додому з війни, і з тих пір потихеньку змащував. Одного разу він спіймав Емілі зраді і хотів отримати чесний шанс зробити це знову, якщо вона переступить межу. Наскільки він знав, вона цього не робила, але...
  
  Петлі не скрипіли, але щось в будинку скрипіло, ритмічно поскрипывало. Він знав, що це за звук. Він долинав з спальні. Лють охопила його, та ж лють, яку він відчував, коли одягав білу з горіхами і відправлявся розбивати голови, але тепер зосередився, немов на палаючому склі.
  
  "Будь ти проклята, Емілі, маленька повія!" - проревів він і затопал по коридору в бік спальні.
  
  Його вітали два крику жаху: один - Емілі, інший - чоловіки. За ними пішли скребуть звуки, глухий удар і звук біжать ніг. Хто б не був там з Емілі, він не хотів зустрічатися віч-на-віч з Джеффом. Коли Джефф увірвався всередину, його ноги зачепилися за щось, потім зацідили щось ще: чоловічі штани і його черевиків. Ким би не був цей хлопець, він пішов занадто швидко, щоб попрацювати забрати свій одяг.
  
  "Джефф, милий, послухай мене..." - Емілі говорила швидко, високим, розпачливим голосом.
  
  - Заткнися, - сказав він, і вона стулила пельку. Вона щільніше притисла до себе ковдру. Місячне світло, проникав у вікно - те саме вікно, через яке втік її коханий, - висвічував її руки, бліді і оголені на тлі темно-синьої вовни.
  
  Він зірвав з неї ковдру. Вона була гола під ним. Він знав, що так і буде. Важко дихаючи, він накинувся і двічі вдарив її, праворуч і ліворуч, швидко, як нападниця змія. Вона ахнула, але більше не видала жодного звуку. Якби він вбив її на місці, жоден суд присяжних визнав його винним. Вона повинна була знати це.
  
  Коли він зловив її в перший раз, вона використала всі свої тілесні чари, щоб заспокоїти його. Це також спрацювало, навіть якщо він почувався брудним і використаним, повертаючись на фронт у західному Техасі. Тепер він мав намір використати своє тіло, щоб помститися. Він розстебнув штани, дозволив їм впасти на підлогу і кинувся на неї.
  
  Вона терпіла все, що він робив, не хныкая, не протестуючи. За інших обставин, можливо, захопився цим. Зараз він просто хотів зламати її, як якщо б вона була дикою конем. Коли його уяву і витривалість, нарешті, вичерпалися, він підвівся з ліжка і засвітив газову лампу над нею. Витративши себе знову і знову, він був готовий діяти легко - і занадто виснажений, щоб робити щось ще.
  
  Принаймні, так він думав, поки не побачив, що лівий рукав сорочки на підлозі заколотий шпилькою. - Бедфорд, - прошепотів він убивчим голосом. Особа Емілі стало блідим, як зняте молоко, чому синці, які він їй завдав, здавалися тільки темніше.
  
  Він натягнув штани, потім стягнув її з ліжка і перекинув через плече. Потім вона заверещала, заверещала і почала брикати. Ігноруючи все, що вона робила, він виніс її з котеджу і кинув, все ще оголену, на доріжці. Потім він повернувся всередину і замкнув за собою двері.
  
  Коли вона піднялася, плачучи і голосячи, він крикнув: "Іди до біса. Ти зробила свій вибір. Тепер ти за це платиш". Він теж зробив свій вибір. "Я це переживу", - подумав він. Він повернувся в спальню, ліг і одразу ж заснув.
  
  Артур Макгрегор хвилювався кожен раз, коли виходив з кімнати, яку зняв в дешевому пансіоні Вінніпега. Він хвилювався і тоді, коли був у кімнаті. І справа була не в тому, що в його багажнику лежав дерев'яний ящик з самої великої і прекрасної бомбою, яку він коли-небудь робив. Він турбувався про бомбу, коли виходив з кімнати: він боявся, що хто-небудь знайде і що він не зможе нею скористатися.
  
  Перебуваючи в бідно обставленій кімнаті, він турбувався про фермі. Його турбувало, чи зможуть Мод, Джулія і Мері зробити все, що потрібно, без його присутності. Він також іноді турбувався про те, чи підтвердиться історія, яку він і його сім'я розповсюдили - про те, що він поїхав провідати двоюрідних братів в Онтаріо, - при ретельному вивченні. Якщо б який - небудь тямущий Янкі склав два і два і вийшло б чотири...
  
  Але янкі, який, швидше всього, міг це зробити, майор Ханнебринк, був мертвий. Макгрегор подбав про це, і їй це зійшло з рук. Тепер він збирався подбати і про смерть генерала Кастера, і він думав, що це зійде йому з рук. А якщо не вдасться, то він був готовий, якщо не прагнув заплатити за це ціну.
  
  "Завдай удару в ім'я свободи", - пробурмотів він собі під ніс, спускаючись вниз снідати.
  
  Він не звик їсти страви, приготовані ким-небудь, крім Мод. Яйця тут були просмажені занадто сильно, а бекон здавався йому гумовим на зубах. Ранкова розмова текла рікою навколо нього. Крім пари "Доброго дня" і пари ввічливих кивків, він нічого до цього не додав.
  
  Він пішов, ні за що на світі, як ніби у нього була робота, на яку він не хотів спізнюватися. Його квартирна хазяйка думала, що у нього дійсно є постійна робота. Він подбав про те, щоб вона так думала. Якби вона думала інакше, янкі напевно дізналися б про це. Це було останнє, чого він хотів.
  
  Майже через три роки після закінчення Великої війни Вінніпег являв собою дивну суміш руїн і блискучих нових будівель, наче фенікс наполовину повстав з попелу. Макгрегор подумав, що через кілька років він, можливо, знову перетвориться в гарне місто. Про руїнах забудуть. Як і про будівлі і надії, з яких ці руїни були зроблені. Новий Вінніпег був би американським містом, а не канадським.
  
  "БУДИНОК ХОРНА ЗАБАРВЛЕНИЙ", - свідчила вивіска на Дональд-стріт. ДОСТУПНО 37 КОЛЬОРІВ. Якби Хорн займався бізнесом до 1914 року, якщо б він не був янкі-новачком, його вивіска тоді рекламувала б 37 КОЛЬОРІВ. При правлінні США змінилося навіть написання.
  
  Макгрегор насупився. Для нього КОЛЬОРИ виглядали обрізаними, неприродними... Американки. Він зійшов з тротуару - і його самого мало не підрізав американський автомобіль. Сердитий звук клаксона "Форда" змусив його відскочити на тротуар. "Обережно, чортове сім'явиверження!" - закричав водій з акцентом, безпомилково визначаються американцем. "Ти що, ніколи раніше не бачив автомобіль?" Він натиснув на газ і помчав перш, ніж Макгрегор встиг сказати хоч слово.
  
  "Господи!" Макгрегор витер чоло рукавом. "Це було б все, що мені потрібно, вийти перед однією з цих чортових штуковин, коли у мене в руках ..." Він дозволив своєму голосу затихнути. Він не збирався згадувати вголос, що у нього могло бути з собою. Він не підійшов так близько, якби тільки не був близький до того, щоб бути вбитим.
  
  Невже до Великої війни вулицями Вінніпега сновигало так багато автомобілів? За ті дні Макгрегор приїжджав в сіті всього пару разів, так що він не міг бути впевнений, але він так не думав. Зрештою він міг стати не тільки красивим, але і процвітаючим.
  
  Йому було все одно. Він волів би бути бідним за короля Георга, ніж багатим при Зоряно-смугастих військах. Янкі відібрали у нього країну. Якщо вони очікували, що він зрадіє цьому, то їх чекало розчарування.
  
  Насправді, якщо вони очікували, що він буде радий цьому, їх чекало велике розчарування. Він похмуро усміхнувся - так похмуро, що хлопець у діловому костюмі відсунувся від нього подалі. Він не помітив. Він хотів переконатися, що їх розчарування було якомога більшим.
  
  Він перетнув міст Дональд-стріт через Ассинибойн і пройшов повз триповерхової будівлі, яка якимось дивом вціліло під час війни. Солдати в сіро-зеленій формі та горшкообразных шоломах стояли на варті навколо будівлі кулеметних гніздах, обкладених мішками з піском, що створювало значний оборонний периметр. Він не став затримуватися. Американські охоронці ставили гострі, а іноді і прямолінійні - питання людям, досить наївним, щоб затримуватися в штаб-квартирі генерала Кастера.
  
  Вони, без сумніву, поставили б ще більш гострі - або, можливо, прямолінійні - питання кожному, хто був би досить безрозсудний, щоб спробувати залишити дерев'яний ящик де-небудь по сусідству. Макгрегор бачив це під час своєї останньої поїздки до Вінніпега.
  
  Неподалік був парк. В ньому не було навіть дитячих гойдалок. Там була тільки трава і кілька лавок. Макгрегор сів на траву і став чекати полудня. Він проробляв це вже багато разів і добре дізнався парк. Земля тут була не гладкою, а рясніла круглими западинами різного розміру і глибини. Вузька зигзагоподібна смуга низовини, частково перекрита западинами, перетинала парк зі сходу на захід. Війська, що захищали Вінніпег, зайняли тут оборону. Макгрегор хмикнув. Вони зазнали невдачі, чорт би їх побрал.
  
  Він був не єдиним, хто вийшов на вулицю в цей погожий день. Хлопчики і дівчатка гралися там, де розривалися снаряди і стікали кров'ю чоловіка. Неголений чоловік у брудній шинелі канадської армії і подертих штанях кольору хакі підніс пляшку до губ. Він поставив її повільно і неохоче, ніби її відкривали уста його коханої. У п'яному вигляді так і повинно було бути.
  
  Макгрегор вбивав час, поки дзвони собору Святого Боніфація на іншому березі Ред-Рівер не пробили дванадцять. Він встав і неквапливо попрямував назад до штаб-квартирі Кастера. Він точно розрахував час. Він якраз проїжджав повз будівлі, коли "Паккард" з водієм - автомобіль, який мало не збив його в Розенфельде, коли Кастер прямував в Вінніпег, - від'їхав від фасаду закладу. Він продовжував йти, майже не дивлячись на автомобіль, і повернув на захід, геть від Ред-Рівер.
  
  Через деякий час він поїхав за Кеннеді-Авеню. Диявольськи впевнений, що перед закусочною під назвою "У Хайса" стояв "Паккард". Шофер залишився на передньому сидінні, поїдаючи сендвіч. Генерал Кастер і його ад'ютант, кремезний офіцер, який, здавалося, супроводжував його всюди, увійшли всередину.
  
  Макгрегор посміхнувся про себе. Кастер обідав у Хайса кожен понеділок, середу і п'ятницю. Він був надійний, як годинниковий механізм. Він вечеряв в іншому місці - Макгрегор не зміг з'ясувати, де саме, - по вівторках і четвергах. Наскільки міг судити Макгрегор, тут його не оточував рой охоронців.
  
  Удача мала дуже мало спільного з тим, що Макгрегор відкрив для себе свій робочий розпорядок, або, принаймні, три п'ятих його частини. Озлоблений фермер почав бродити по вулицях Вінніпега в обідню перерву в пошуках того самого "Паккарда". Терпіння окупилося, тому що терпіння має властивість даватися взнаки. Макгрегор пройшов повз машини по іншій стороні вулиці. Водій не звернув на нього ніякої уваги. Якщо б він раптово розвернувся і пішов назад тим же шляхом, яким прийшов, це могло б привернути до нього увагу цього хлопця.
  
  Він не міг допустити цього, не тоді, коли був так близький. Він повернувся у парк, хоча на цей раз не пройшов повз штаб-квартири Кастера. "Тепер вони взагалі не повинні мене бачити", - сказав він, знову сідаючи на траву. Його ніхто не почув. Діти пішли. Колишній солдат втратив свідомість. Його пляшка лежала порожній поруч з ним.
  
  Трохи пізніше п'яти Макгрегор повернувся в пансіон. Він без скарг з'їв скромний вечерю господині. Після цього він піднявся до себе в кімнату і читав Квентіна Дорварда, поки не захотілося спати. Потім він вимкнув електричну лампу і, наскільки йому було відомо, не ворушився до ранку.
  
  Оскільки на наступний день був четвер, Кастер не збирався вечеряти в Hy's. Макгрегор увійшов, підійшов до бару і замовив собі "Лосине голову". Поки він пив пиво, він вивчав заклад. Він не міг підкласти бомбу між сидіннями; йому ніде було її сховати. Але поруч з баром було багато столиків, і він упакував багато динаміту і десятипенсовых цвяхів для шрапнелі в дерев'яний ящик, який привіз з ферми. Якби він міг сховати його де-небудь під стійкою бару, у нього були б хороші шанси провернути цей трюк. Вибух може навіть обрушити всю будівлю ... якщо детонація спрацює належним чином.
  
  Це його теж турбувало. Зі своєї попередньої поїздки в Вінніпег він знав, що йому доведеться встановити цю бомбу і залишити її. Щоб усе спрацювало, коли він захоче, він прихопив з собою будильник, який заводив, доки закладав бомбу. Коли він дзвонив, вибромолоток і дзвіночки приводили в дію капсулі-детонатори, які він укладав навколо них, що, в свою чергу, приводило в дію динаміт. У всякому разі, він на це сподівався. Але він знав, що цей метод менш надійний, ніж розтяжка або запобіжник.
  
  - Це спрацює, - люто прошепотів він. - Це повинно спрацювати.
  
  На наступний ранок він встав з ліжка в дві години і вислизнув з пансіону. Бомбу він ніс на спині на ременях, як ніби це був солдатський ранець. В одній кишені його пальта лежали кепки, в іншому - маленький електричний ліхтарик і монтування.
  
  У Вінніпезі раніше діяла комендантська година. Якщо патрулює американський солдат помітить його, він може бути застрелений на місці. Якщо його підстрелять, він, швидше за все, тут же відправиться прямо на Місяць, розірваний на шматки різного розміру. Він дуже ризикував, затіваючи це підприємство, і знав це. Йому було все одно, більше немає. Як солдат, готовий переступити межу, він був безповоротно відданий справі.
  
  За "Хай" починався провулок. Рух там змусило його серце підстрибнути, але це була всього лише кішка, выпрыгнувшая зі сміттєвого бака. Він подумав, чи є в ресторані охоронна сигналізація. Він з'ясує це експериментальним шляхом. Він віддав довгий, щасливий зітхання, коли задні двері майже відразу піддалася монтуванні.
  
  Навшпиньки пройшовши через кухню, він вийшов за барну стійку, наче був джентльменом з сальними волоссям, який там обслуговував. Тільки сівши за стійкою, він увімкнув ліхтарик. Йому захотілося порадіти, побачивши не тільки досить місця під стійкою бару, щоб заховати бомбу, але і джутовий мішок, в який її можна сховати.
  
  Він завів будильник і встановив його на годину, потім підняв кришку бомби, встановив годинник на місце і, дуже обережно звертаючись з ними, упакував капсулі-детонатори за дзвіночки. Потім він закрив кришку, накрив коробку джутовым мішком і пішов тим шляхом, яким прийшов раніше. Він зачинив за собою двері, ризикнувши ще раз посвітити ліхтариком, щоб перевірити, чи не занадто помітні сліди від монтування. Він усміхнувся: він їх взагалі майже не бачив. Швидше за все, ніхто інший навіть не помітив би, що він прийшов і пішов.
  
  Він повернувся в пансіон так само непомітно, як і пішов. Знову заснути було важко. Встати, щоб зробити вигляд, що йдеш на роботу, було ще важче. Йдучи після сніданку, він не пройшов повз штаб-квартири Кастера, а скористався сусідньою вулицею, щоб попрямувати в парк. Він влаштувався на траві і став чекати.
  
  Дзвони Святого Боніфація відбивали години. Після того, як вони продзвонили дванадцять разів, він почав вагатись. Час, здавалося, повзла рачки. Скільки часу залишилося до години ночі? Вічність? Немає. Перш ніж дзвони пробили годину, набагато більш потужний і безладний вибух звуку луною прокотився по Вінніпегу. Артур Макгрегор скочив на ноги, кричав від захвату. Він злякав кількох голубів поруч з собою. Крім голубів, ніхто не звернув на нього жодної уваги.
  
  Підполковник Ебнер Даулінг дивився на генерала Кастера з якоюсь сумною упевненістю. Старий дуже багато веселився, що не йшло йому на користь. Коли його дружина помітить, як йому було весело, - а Ліббі помітить, о так, помітить, - у неї знайдеться, що сказати з цього приводу.
  
  В даний момент, однак, говорив Кастер. Він не любив нічого кращого. "Всі при виконанні службових обов'язків", - прогудів він, як доглядає за степовим курчам. - Все при виконанні службових обов'язків, моя дорога.
  
  Олівець репортера дряпав сторінку блокнота, заповнюючи її стенографическими закарлючками. "Розкажіть мені більше", - попросила Офелія Клеменс. "Розкажіть мені, як сталося, що ви вирішили, що Військове міністерство неправильно використовує стовбури, і як ви придумали той, який виявився більш ефективним".
  
  "Я був би радий", - сказав Кастер з посмішкою, достатньо широкою, щоб продемонструвати всі пишність своїх куплених в магазині зубів в кавових плямах.
  
  "Тримаю парі, ви б так і зробили", - подумав Даулінг. Він би теж не заперечував, якби Офелія Клеменс взяла у нього інтерв'ю. Це була приємної зовнішності жінка - десь між сорока і сорока п'ятьма, прикинув Доулінг, - з рудувато-золотавим волоссям, злегка зворушеним сивиною, і фігурою, що нагадує пісочний годинник, які нічого (ну, майже нічого) не поступилися часу.
  
  Замість того, щоб відповісти на її запитання, як він обіцяв, Кастер поставив один зі своїх: "Як така гарненька леді, як ви, взагалі потрапила в газетний бізнес? Більшість репортерів, яких я знаю, носять вуса і курять сигари.
  
  Міс Клеменс - вона не носила обручки - знизала плечима. "Мій батько займався бізнесом п'ятдесят років, поки не помер десять років тому. Він навчив мене всьому, що я знаю. Чого б вам це не коштувало, він носив вуса і курив сигари. Отже... - Вона повторила питання про бочках.
  
  За цією милою посмішкою ховається гостра, як цвях, хватка, розсудив Ебнер Даулінг. Кастер цього ще не зрозумів; красива посмішка - це все, що він помітив. Його відповідь довів це. Він не зовсім сказав, що Бог і хор ангелів передали йому нове вчення про барилах понад, але він безперечно мав на увазі це.
  
  Офелія Клеменс постукала неоструганным кінцем олівця по спіральної дроті, скреплявшей її блокнот. "Хіба іншою причиною є той факт, що ви були відомі своїми безрозсудними атаками прямо на ворога ще з часів Війни за відділення, і що barrels надав вам шанс зробити це знову, тільки по-новому?"
  
  Даулингу хотілося поцілувати її з причин, які не мали нічого спільного з тим, як вона виглядала. Клянуся Богом, вона була прониклива як тріска. Всю Велику війну Кастер тільки і робив, що йшов прямо на ворога. Перша армія теж жахливо страждала, посилаючи атаку за атакою прямо в зуби оборонних позиціях повстанців. Якби не бочки, Кастер, ймовірно, до сих пір бився би лобами зі своїми противниками з Конфедерації в Теннессі.
  
  Тепер він сказав: "Що це було, міс Клеменс? Боюся, мої вуха вже не зовсім ті, що раніше". Доулінг і раніше бачив, як він користувався цієї виборчої глухотою. Він не був надто тугоухим, не враховуючи, скільки йому було років. Але він був, є і завжди був, дуже тугоухим.
  
  Офелія Клеменс терпляче повторила питання, не змінивши ні єдиного слова. Як тільки вона це зробила, дзвони собору Святого Боніфація, розташованого на східному березі Ред-Рівер, сповістили про настання полудня.
  
  Кастеру не склало праці почути дзвін дзвонів, навіть якщо він знову примудрився пропустити питання. Він сказав: "Можливо, ви пообідаєте зі мною і моїм ад'ютантом, міс Офелія. Менш ніж в десяти хвилинах їзди звідси є дуже хороша закусочна, яку я регулярно відвідую: насправді, у мене припаркована машина, яка як раз зараз повинна під'їхати до цієї будівлі ".
  
  "Я був би радий, - сказав репортер, - за умови, що ми зможемо продовжити роботу над цим. Таким чином, мої редактори не будуть заперечувати проти того, щоб сплатити рахунок за мене".
  
  "О, дуже добре", - сказав Кастер без особливої вишуканості. Він, без сумніву, хотів використовувати ленч як перепочинок від її проникливих питань. Але Офелія Клеменс теж була не така вже погана в тому, щоб добиватися свого.
  
  Коли вони сіли в "Паккард" з водієм, Кастер домігся свого, вставши між Доулингом і міс Клеменс. Сидіння було розраховане на трьох: і він, і його ад'ютант займали досить багато місця. Якби Кастер був так тісно притиснутий до іншого офіцера, у нього знайшлося б що нагрубити з приводу обхвату Даулинга. Як би те ні було, він ні крапельки не скаржився.
  
  - Привіт, Галвиц, - сказав Даулінг, зрозумівши, що генерал зайнятий іншим.
  
  "Так, сер". Шофер увімкнув передачу "Паккарда".
  
  В закусочній Кастер замовив собі подвійний віскі і спробував нав'язати те ж саме Офелії Клеменс. Вона обмежилася келихом червоного вина. Доулінг замовив "Лосине голову". Що б ви не говорили про них, "Кенакс" варять пиво краще, ніж в Штатах.
  
  Кастер замовив баранячу відбивну, а потім, оскільки його келих якимось чином спорожнів сам собою, ще один подвійний віскі. Доулінг теж вибрав баранину; в Hy's її приготували чудово. Міс Клеменс замовила невелику вирізку - ймовірно, подумав Доулінг, щоб ні в чому не зрівнятися з Кастером.
  
  Другий дубль зник так само швидко, як і перший. Кастер заговорив невпопад. Він не завжди був гранично ясний, але й тверезим він теж не завжди був гранично ясний. Навіть після того, як принесли їжу, Офелія Клеменс продовжувала робити нотатки. "Скажіть мені, - попросила вона, - з точки зору командувача генерала, що найскладніше в окупації Канади?"
  
  "Цього занадто багато, і у мене немає і чверті необхідних мені військ", - відповів Кастер. П'яний чи тверезий, це була його постійна скарга, і в ній теж була частка правди. Він відрізав великий шматок від відбивної і продовжив з набитим ротом: "Ні за що на світі не заполучу людей, які мені потрібні, принаймні, з ... проклятими соціалістами, що тримає в своїх скупих кулаках ниточки гаманця".
  
  "Значить, ви б воліли третій термін для TR?" Запитала міс Клеменс: гострий випад, якщо б вона знала про суперництво між Рузвельтом і Кастером, а вона, очевидно, знала.
  
  "Я солдат і не повинен обговорювати політику", - був би стриманий відповідь. Але Кастер вже почав обговорювати політику і був стриманий тільки випадково. Він як раз відправив в рот чергову порцію баранини, коли отримав запитання, і сильно відкусив від неї, м'яса та виделки одночасно.
  
  Він сильно вкусив як в прямому, так і в переносному сенсі. Насправді, надто сильно: Доулінг почув клацаючий звук. Кастер збентежено вигукнув: "О, Джешуш, давай потиснемо один одному руки! Я розбудив свого старшого брата!" Він підніс серветку до рота і прибрав шматочки.
  
  "Я страшенно шкодую, генерал", - сказала Офелія Клеменс. Її зелені очі могли б блиснути. Вони, безумовно, не мерехтіли. Доулінг захоплювався її самовладанням.
  
  Він підійшов до бармена і дізнався про ім'я та адресу найближчого дантиста. "Він швидко приведе вас в порядок, сер", - сказав Даулінг, а потім додав: "Вибачте, міс Клеменс, але, схоже, ми сьогодні рано розлучимося".
  
  "Це упир", - сказав Кастер, киваючи. "Я теж ефектний, Міш Офевия, але я повинен отримати цей фикшед".
  
  "Я розумію". Офелія Клеменс продовжувала робити нотатки і задавати питання. Доулінг задавався питанням, чи стане збентеження Кастера новиною від узбережжя до узбережжя. Якщо так, то дуже погано, подумав Даулінг. Кастер завжди прагнув до популярності. Зазвичай це приносило солідні дивіденди. Час від часу це його дратувало.
  
  Коли вони вийшли до машини, Даулінг сказав Галвицу, куди відвезти Кастера. Офелія Клеменс теж сіла. Як би солоденько ні звучав Кастер, вона хотіла закінчити інтерв'ю. "Так, сер", - сказав шофер, як завжди незворушний. Він завів двигун; "Паккард" плавно покотив по Кеннеді-стріт.
  
  Він якраз повернув праворуч на Бродвей, де знаходився кабінет дантиста, коли світ вибухнув позаду автомобіля. Рев пролунав як кінець світу, це вже точно. Вікна по обидва боки вулиці розлетілися вщент, обсипаючи перехожих осколками. Лобове скло "Паккарда" теж розлетілося вщент. Більшу частину скла, яке в ньому знаходилося, на щастя, віднесло вітром від водія. Галвиц все одно закричав, від подиву і, можливо, переляку. Даулінг навряд чи міг звинувачувати його.
  
  І Кастер крикнув: "Притупування машину! Ти поранений! Повертайся! Ми повинні показати, що сталося і що ми можемо з ним зробити!" Це повинно було звучати безглуздо - старий без зубів, справжніх або вставних, у верхній щелепі, ревучий як маніяк. Чомусь цього не сталося.
  
  "Так, сер", - відповів Галвиц і розвернув машину так, що будь-регулювальник в світі виписав йому штраф.
  
  "Боже мій", - сказав Доулінг, коли побачив руйнування на Кеннеді. "Боже мій", - повторив він, коли побачив, де зосередилися руйнування. "Це Хай. Я маю на увазі, це належало Хай. Від закусочної залишилися тільки уламки, уламки, з яких почали підніматися дим і полум'я.
  
  "Бомба", - твердо сказала Офелія Клеменс. "Бомба, безсумнівно, призначалася вам, генерал Кастер. Що ви про це думаєте?" Вона занесла олівець над блокнотом, щоб записати його відповідь.
  
  "Хороший спосіб боротися", - сказав він, ніби майже забув про її присутність - що було дуже незвично для Кастера, коли журналіст, особливо симпатична журналістка, знаходиться в межах досяжності. "Канаки завжди були боягузами". Навіть зараз Кастер почав розкопки в країні, звідки приїхали люди, які вбили його брата. Він ляснув Галвица по плечу. "Штоп!" Галвиц зробив це так близько, як тільки міг, до розбитого "Хайсу". Кастер вискочив з "Паккарда". "Давай, Доувинг! Давай пошуруем, чи зможемо ми кого-небудь зловити!"
  
  Прийшов Доулінг. Чоловіки і жінки висипали з магазинів, будинків і офісів навколо "Хай", деякі стікали кров'ю і кричали, інші зважали в пошуках того, хто підштовхнув би їх до дії. Кастер саме так і вчинив, і люди поспішили виконати його наказ, навіть якщо його голос звучав солоденько або, можливо, п'яно. З простою проблемою, поставленої прямо перед його обличчям, він був чемпіоном світу.
  
  "Бувви!" - закричав він, коли Доулінг і хлопець у білій сорочці перукаря і фартуху витягли стонущего, почорнілого від диму чоловіка з руїн "Хай". - Отже, у нас є лікар? Нам потрібна захисна кришка, щоб утримувати двигун на низькому рівні, поки не затихне двигун. Ти, ти і ти! Знайдіть вуннинга ватуха! Ми повинні зробити все, що в наших силах!"
  
  "Він у своїй стихії, не так?" - Сказала Офелія Клеменс Даулингу.
  
  "Так, мем", - відповів ад'ютант Кастера. Він лояльно продовжив: "Ви бачите, який він чудовий командир".
  
  "О, дурниці", - сказала вона. "Це таланти капітана чи майора, а не таланти чотиризіркового генерала. Доказів того, що він володіє талантами чотиризіркового генерала, на місцях трохи, чи не так?
  
  "Ні, мем", - відповів Даулінг, як і раніше залишаючись вірним собі, хоча і подумав, що міс Клеменс потрапила в саму точку. Коли хтось направляв його батальйон на ворожий опорний пункт і говорив "Бери його", Кастер ішов прямо на нього, попереду всіх своїх людей, і займав позицію або гинув, намагаючись це зробити. Під час Великої війни дуже багато людей загинуло, намагаючись це зробити, тому що прориватися було всім, що він коли-небудь знав.
  
  Тут, на одне короткий сяюче мить, доля - і удача у вигляді зламаної зубний пластини - повернула його в його стихію. Насолоджувався він собою? Дивлячись на нього, слухаючи його наполегливі команди, Даулінг не сумнівався, що так воно і є.
  
  Якась жінка поклала в сумочку упаковку пастилок від кашлю з арроурута. "Велике вам спасибі", - сказала вона Реджі Бартлетту. "Свобода!"
  
  Реджі скривився, як робив щоразу, коли чув це привітання. "Ці люди божевільні, і з кожним днем їх стає все більше", - сказав він своєму босові.
  
  Єремія Хармон знизав плечима. "Їхні гроші витрачаються так само добре, як і у всіх інших", - сказав він, а потім показав великий палець вниз. "Тобто, не дуже". Він розсміявся. Реджі теж. Він зажадав з жінки чверть мільйона доларів за її пастилки і не був упевнений, запрацювала аптека гроші на операцію.
  
  Високий, досить блідий чоловік приблизно його віку підійшов до стійки і поставив банку з милом для гоління. Він здався Бартлетту смутно знайомим, хоча він не міг пригадати, де бачив його раніше. "Приємно чути когось, хто терпіти не може божевільних з Партії Свободи і не боїться вийти і сказати про це", - зауважив він.
  
  Коли він заговорив, Реджі впізнав його. - Ви Тому, е-е, Брирли. Ви одружувалися на Меггі Симпкинс після того, як вона вказала мені на двері.
  
  "Я так і зробив, і щасливий, що теж це зробив", - відповів Брирли. Краєм ока він глянув на Реджі, немов гадаючи, чи не збирається помічник аптекаря схопити підйомник для плити і спробувати размозжить йому голову.
  
  У Реджі не було таких намірів. Він хотів поговорити про Партії свободи, це було те, що він хотів зробити. Замість підйомника для плити він розмахував газетою в Брирли. "Десять тисяч людей на мітингу в Чарльстоні днями, якщо ви можете в це повірити. Десять тисяч чоловік!" Він розгорнув газету і почав шукати потрібну цитату: "Керуючий району Тарти Роджер Кімбол звернувся до радісного натовпу. "Це тільки початок"."
  
  "Господи Ісусе!" Брирли люто здригнувся, потім взяв себе в руки. "Мене анітрохи не дивує, що він опинився в Партії свободи", - сказав він. "Насправді, він би так і зробив. Самий кровожерний сучий син, який коли-небудь вылуплялся з яйця ".
  
  "Ти його знаєш?" Реджі запитав, як, безсумнівно, і передбачалося.
  
  - Я був його старшим помічником на борту "Кістяний риби" більшу частину останніх двох років війни - до самого кінця. Брирли виглядав так, наче хотів щось додати до цього, але в кінці кінців промовчав.
  
  "Це справжній удар по голові". Бартлетт знову перегорнув газету. "Крім того, тут говориться, що дівчина на ім'я Енн Коллетон вкачивала гроші в Партію в Південній Кароліні. "Ми повинні знову поставити нашу країну на ноги", - каже вона.
  
  Він знову здивував Брирли. - Ви знаєте Енн Коллетон? - запитав колишній військовий моряк.
  
  "Якщо б я знав багату леді, став би я тут працювати?" Запитав Бартлетт. Із задньої частини аптеки донеслося пирхання його боса. Брирли усміхнувся. Реджі продовжив: "На фронті Роанока, однак, у мене був колега по імені Коллетон, Тому Коллетон. Він теж був з Південної Кароліни. Б'юся об заклад, її чоловік або, може бути, її брат.
  
  - Брат. В голосі Брирли звучала впевненість. - Вона незаміжня. Роджер знає її, як не крути. Кожен раз, коли він повертався на яхту після відпустки, він хвалився, як п'ятнадцятирічний хлопчина, який тільки що переспав зі своєю першою черномазой повією.
  
  "Тісний світ", - сказав Реджі. "Ти знаєш його, я знаю її брата, вони знають один одного". Він моргнув; він не збирався дратуватися римами.
  
  "Цікаво, наскільки добре вони знають один одного", - задумливо промовив Брирли. Він вловив блиск в очах Реджі і похитав головою. "Ні, не так. Але Роджер здійснював вчинки, якими не варто хвалитися. Тобі краще повірити, що він здійснював ".
  
  "Так?" Реджі поставив лікті на стіл і перехилився через неї. "Що за речі?"
  
  Але Брирли похитав головою по-іншому. "Чим менше я буду говорити, тим краще для мене, і тим краще для тебе, певно, теж. Але якщо б я міг розповісти свою історію Енн Коллетон, це могло б вбити клин між ними, і це не могло б не зашкодити Вечірці ".
  
  "Все, що шкодить Партії свободи, звучить для мене добре". Реджі ще більше нахилився вперед. "Як щодо цього? Припустимо, я напишу листа Того Коллетону? Я скажу йому, що ти хочеш поговорити з його сестрою, бо знаєш щось важливе.
  
  "Він, швидше за все, теж по вуха в Партії свободи", - сказав Брирли.
  
  "Якщо і так, то у мене є тільки марка", - відповів Бартлетт. "Що таке десять штук? Не варто турбуватися. Але його імені немає в газеті, так що, можливо, його і немає".
  
  "Добре, давай, зроби це", - сказав Брирли. "Але будь при цьому загадковим, чуєш? Не згадуй мого імені. Просто скажи, що ти когось знаєш. Це дійсно може виявитися моєю шиєю, якщо ці люди вирішать переслідувати мене, а вони можуть ".
  
  "Я буду обережний", - пообіцяв Бартлетт. Він задавався питанням, чи дійсно Брирли в такій великій небезпеці, як він думав, або він дозволив своїй уяві розігратися. Якби Реджі більше турбувала втрата Меггі Симпкинс, він, можливо, подумав би про те, щоб помститися колишньому флотським. Насправді, він справді думав про це, але тільки ліниво.
  
  Брирли дістав гаманець. - Скільки я вам винен за це? - Скільки? - запитав він, вказуючи на майже забуте мило для гоління.
  
  "Чотири з чвертю", - сказав Реджі. "Добре, що ти отримав це зараз. Якщо б ти прийшов сюди на наступному тижні, можеш посперечатися, це коштувало б дорожче".
  
  "Так, це не так погано, як я думав". Брирли вручив Реджі новеньку хрустку банкноти в 500 000 доларів. Реджі дав йому банкноту в 50 000 доларів, дві банкноти по 10 000 доларів і одну номіналом в крихітні 5000 доларів. Вносячи здачу, він розсміявся, згадавши, як не так давно думка про банкноті в 5000 доларів, не кажучи вже про банкноті вартістю в півмільйона доларів, була б занадто абсурдною, щоб висловити її словами.
  
  "Я напишу листа", - сказав Реджі. "Я побачив цього Джейка Фезерстоуна на пні незабаром після закінчення війни - так давно, що все ще можна було купити за долар. Тоді я подумала, що він божевільний, і з тих пір не бачила нічого, що могло б змусити мене передумати ".
  
  "Роджер Кімбол не божевільний, але він може бути таким злим, як борсук з прив'язаною до хвоста консервною банкою", - сказав Брирли. "Не той тип людини, яку ти хотів би бачити своїм ворогом, і не той тип людини, у якого багато смачних друзів".
  
  "Може бути, нам вдасться зловити їх обох або допомогти, в будь-якому випадку", - сказав Реджі. "Я сподіваюся". Він помовчав. "Якщо хочеш, передай Меггі найкращі побажання від мене. Якщо тебе це не хвилює, я зрозумію, повір мені".
  
  "Може бути, я так і зроблю, а може бути, і немає". Брирли взяв мило для гоління і вийшов з аптеки. Бартлетт кивнув йому в спину. Він не чекав нічого особливого. Потім він знову кивнув. Все, що він міг зробити, щоб відвернути увагу Партії свободи, здавалося йому вартим.
  
  Підійшов Джеремі Хармон і поставив пляшку, повну мутно-коричневої рідини, на полицю під прилавком. "Ось проносне містера Медісона", - сказав аптекар. "Якщо ця справа не зрушить його з місця, клянуся Богом, ніщо і ніколи не зрушить. Я думаю, він з'явиться після того, як вийде в банку".
  
  "Добре, бос", - сказав Бартлетт. "Я запам'ятаю, що це там".
  
  "Це прекрасно". Хармон завагався, потім продовжив: "Ти мусиш бути обережний з тим, у що ввязываешься, Реджі. Я чув дещо з того, про що ви говорили з тим хлопцем. Все, що я повинен сказати, це те, що коли маленький чоловічок виходить на призовий ринг проти великого міцного чоловіка, вони будуть виносити йому удари ногами, незалежно від того, наскільки він хороший. Ти розумієш, що я тобі кажу?
  
  "Я впевнений". Реджі глибоко зітхнув. "Але є й інша сторона медалі: якщо ніхто не вийде на ринг з великим та міцним чоловіком, він піде і буде сам затівати бійки". Це прозвучало не зовсім так, як він хотів; він сподівався, що Хармон зрозумів, що він мав на увазі.
  
  Очевидно, це зробив аптекар. "Добре, синку", - сказав він. "Це вільна країна - більш або менш, у всякому разі. Ти можеш робити, як тобі заманеться. Я хотів переконатися, що ти нічого не натворишь до того, як гарненько все обдумаєш.
  
  "О, я робив це", - запевнив його Реджі. "Моє власне уряд відправив мене в окопи. Кляті янкі двічі стріляли в мене і двічі спіймали. Що ще гірше, може зробити зі мною Партія Свободи?"
  
  "Може бути, нічого, якщо ти так ставиш питання", - погодився Хармон. "Добре, тоді продовжуй - не те щоб тобі потрібно було моє дозвіл. І удачі тобі. У мене таке відчуття, що вам це може знадобитися. - Він повернувся на своє місце в задній частині магазину і почав готувати іншу суміш.
  
  В належний час містер Медісон дійсно з'явився. Реджі вважав, що його робота кишечника покращилася б, якщо б він скинув вагу і трохи потренувався. Як і більшості людей, Мэдисону було наплювати на думку Реджі. Вивчаючи флакон, він запитав: "Ти впевнений, що це подіє?"
  
  "О, так, сер", - сказав Реджі. "Містер Хармон каже, що це звичайна, як ви її називаєте, глибинна бомба, от і все. Що б тебе не турбувало, цього не буде.
  
  - Господи, сподіваюся, що ні. Як це вже робила місіс Динвидди, як це увійшло в звичку, банківський клерк розповів Бартлетту набагато більше про стан його шлунково-кишкового тракту, ніж Реджі коли-небудь хотів знати. Через надто багато часу Медісон поклав свої гроші, взяв дорогоцінний проносне і пішов.
  
  Залишок дня Реджі приділяв роботі менше уваги, ніж слід було. Він знав це, але нічого не міг з собою вдіяти. Його бос випускав з виду помилки, за які в більшості випадків можна було б отримати догану. Хармон не відчував особливої любові до Партії свободи, навіть якщо і не дуже радів цьому.
  
  Нарешті Реджі зміг повернутися додому. Маленька порожня квартирка, в якій він жив, не представляла собою нічого особливого. Сьогодні в цьому не було необхідності. Він знайшов чистий аркуш паперу і написав лист. Потім - ще один тріумф - він знайшов конверт. Він насупився. Як адресувати?
  
  Трохи подумавши, він зупинився на майора Томі Коллетоне, плантація Маршлендс, Південна Кароліна. Він поняття не мав, чи працює ще плантація; він був у таборі для військовополонених янкі, коли в CSA спалахнуло повстання чорношкірих. Однак з такою адресою лист повинно було потрапити до потрібного Того Коллетону. Він був просто радий, що зміг згадати назву плантації; навряд чи він чув його більше пари раз.
  
  Він лизнув марку і приклав її до конверту. На марці не було зображення Девіса, або, або Лонгстрита, або Джексона, або сцени перемоги солдат Конфедерації над дамнян-кіс, як це було у більшості випусків протягом всієї війни. Вгорі було написано "Поштові ВИТРАТИ К. с.". Малюнок, якщо він заслуговував такої назви, складався з безлічі концентричних кіл. Поверх нього чорним були надруковані слова "ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ".
  
  Покінчивши з важливою роботою, Реджі прочитав "Річмонд Екзаменатор", а потім на пару голів військового роману, написаного людиною, який, схоже, і близько не підходив до фронту. Реджі такі речі подобалися більше, ніж реалістичні: це давало йому привід для сміху. Так вже склалися обставини, що він брав сміх скрізь, де тільки міг його знайти.
  
  На наступний ранок він прокинувся до того, як будильник зробив все можливе, щоб імітувати свист снаряда над окопом. Він давно цього не робив. Підсмажити собі яєчню, він відніс листа до поштової скриньки на розі і опустив його в нього. Він задоволено кивнув і попрямував до аптеці Хармона. Якби він затримався на тиждень, вартість марки, ймовірно, зросла до 25 000 доларів.
  
  Він озирнувся через плече на поштову скриньку. "Що ж, - сказав він, - подивимося, що це дасть".
  
  Джонатан Мосс повернув ключ у своїй поштовій скриньці. Оскільки він був тверезий, у нього не виникло проблем з вибором відповідного ключа. Інше питання, чи варто зберігати пошту, коли він дістане її з коробки. Велика частина того, що він отримував, відправлялася прямо у відро для сміття.
  
  "Повинен бути закон, що забороняє витрачати час на таку дурницю", - сказав він. Він прекрасно знав, що такий закон порушував би Першу поправку. Зіткнувшись з лавиною рекламних проспектів, він насилу дбав про проблеми свободи слова.
  
  Потім він побачив конверт, на якому була двухцентовая марка з написом провінції ОНТАРІО. Його серце не здригнулося і не підскочило. Він покірно зітхнув. Він не викинув би цей конверт в сміттєву корзину нерозпечатаним, як зробив би з багатьма іншими, але він навчився не надто радіти подібним речам.
  
  Піднявшись до себе додому, він розкрив конверт. В ньому було саме те, що він очікував: поштовий грошовий переказ і записка. Грошовий переказ був на суму 12,50 доларів. У записці говорилося: "Дорогий містер Мосс, з цим останнім платежем я тепер повинен вам 41.50 доларів". 1. сподіваюся отримати все це до кінця року. Урожай виглядає досить добре, тому що гроші у мене повинні бути. Ще раз благослови вас Бог за те, що допомагаєте мені. Лаура Секорд.
  
  Вона посилала йому грошові перекази, то на цю суму, то на ту, з середини зими. Він написав їй, що в цьому немає необхідності. Вона проігнорувала його. Єдине, що йому вдалося зробити, - і це було нелегко, - це переконати її, що вона йому нічим не зобов'язана.
  
  "Господи, яка вперта жінка", - пробурмотів він. Він зрозумів це, коли був у Канаді під час війни. Вона ні на йоту не поступилася у своїй ворожості до американців.
  
  Він змусив її прогнутися до такої міри, щоб бути ввічливою з ним. Він не змусив її прогнутися до такої міри, щоб захотіти залишатися зобов'язаною йому ні на мить довше, ніж це було необхідно. Як тільки вона виплатить останню частину свого боргу, вона зможе знову прикинутися, що його не існує.
  
  Він навіть не міг відмовитися від оплати грошових переказів. О, він міг би, але Лаурі Секорд від цього анітрохи не легше. Вона вже виклала готівку, щоб оплатити замовлення. Не спокутувати їх означало б відрізати собі ніс зло своїй особі.
  
  "Хіба ти вже недостатньо цього зробив?" запитав він себе. Оскільки у нього не було хорошого відповіді, він і не намагався вигадати його.
  
  Він приготував на плиті невеликий біфштекс, потім поклав трохи свинячого сала разом з начинкою і підсмажив до нього пару картоплин. Вечеря вийшов непоказним, але зате визволив від відчуття порожнечі в животі. Він обмив тарілку і столове срібло і протер сковорідку сталевою щіткою. Його господарство було таким же, як і приготування їжі: функціональним, ефективним, позбавлені натхнення.
  
  Як тільки він розібрався з цим, він взявся за бухгалтерію. Влітку чекали іспити в колегію адвокатів. Як би йому не подобалося проводити більшу частину часу в Північно-Західній юридичній школі, він не хотів чекати ще один семестр, щоб перездати іспити після невдачі.
  
  Книга, яку він вивчав з особливою ретельністю, називалася. Окупаційний право: адміністративний і судовий розгляд Нової Американської колоніальної імперії. Природно, що після закінчення Великої війни значення цієї області зросло. До війни це взагалі чи було частиною юриспруденції США, оскільки Сполучені Штати, на відміну від Англії, Франції та Японії, не володіли колоніальною імперією. Як все змінилося за кілька минулих років! Говорили, що в даний час велику частину іспитів становить закон про професії.
  
  Мосс сказав собі, що це єдина причина, по якій він так старанно працював над текстом. І все ж, якщо він вирішив розвісити свою гальку де-небудь в Канаді, йому слід було знати, що він робить, чи не так? Він не думав про те, щоб вивісити свій човен де-небудь поблизу від Артура, Онтаріо ... У всякому разі, не більше пари раз.
  
  Він зрозумів, що не може вчитися все час, принаймні, якщо хоче залишатися на відстані невиразного бурмотіння від розсудливої людини. На наступний ранок він зустрівся зі своїм другом Фредом Сэндбергом в кав'ярні, де вони провели - даремно, якщо судити з цього приводу, - так багато часу з тих пір, як вчинили в юридичну школу.
  
  "У тебе знову такий вираз очей", - сказав Сендберг. Мосс знав, що він краще розбирається в юриспруденції, ніж його друг, але йому не хотілося виступати проти Фреда в залі суду: Сендберг розбирався в людях набагато краще, ніж він в книгах. Він продовжував: "Скільки вона прислала тобі на цей раз?"
  
  - Дванадцять п'ятдесят, - відповів Мосс. Він зробив паузу, щоб замовити каву, потім запитав: "Як, чорт візьми, ви це робите?"
  
  "Все в зап'ясті, Джонні, мій хлопчик, все в зап'ястя". Сендберг підняв руку, ніби збирався зробити один зі своїх новомодних передач вперед по сітці. Мосс пирхнув. Його друг сказав: "Ні, серйозно, я не думаю, що це те, що ти можеш пояснити. Щось на зразок почуття карти, якщо ти розумієш, що я маю на увазі".
  
  "Тільки почувши, як люди говорять про це", - зніяковіло зізнався Джонатан Мосс. "Коли я грав у карти під час війни, я програвав всі чортове час. Зрештою, я кинув грати. Це приблизно настільки близько до розуміння карт, наскільки я коли-небудь розумів ".
  
  "Ближче, ніж багато людей можуть собі уявити, повірте мені", - сказав Фред Сендберг. "Деяким хлопцям, з якими я грав в окопах, знадобилася б така інфляція, як у чортових дітлахів, щоб витягти їх з ям, які вони вирили для себе".
  
  Підійшла офіціантка. Вона поставила каву перед Моссом і Сэндбергом. Сендберг поплескав її по стегну - не зовсім по дупі, але близько до того, коли вона відвернулася. Вона продовжувала йти, але посміхнулася йому через плече. Мосс був похмуро впевнений, що, спробуй він зробити те ж саме, все закінчилося б гарячою кавою на колінах і ляпанцем по целующемуся місцем. Але у Фреда було чуття на людей, і тут вже нічого не поробиш.
  
  Мосс вирішив якось використати народне чуття свого приятеля і одночасно змінити тему: "Ви думаєте, Тедді Рузвельт зможе переобратися на третій термін?"
  
  "Він упевнений, що балотується на одну з них, чи не так?" Сказав Сендберг. "Я думаю, що він цілком може, особливо якщо соціалісти знову виставлять Деб на ринг. Можна подумати, у них було б більше здорового глузду, але ніколи не можна сказати напевно, чи не так? Насправді, я сподіваюся, що Тедді програє. Перемога створила б поганий прецедент."
  
  "Чому?" Запитав Мосс. "Вам не здається, що він зробив достатньо, щоб заслужити повторне обрання? Якщо хтось коли-небудь і заслуговував, так це він".
  
  "Я не буду з вами сперечатися", - сказав Сендберг. "Що мене турбує, так це те, що, якщо він виграє третій термін, десь в кінці кінців хтось, хто цього не заслуговує, буде балотуватися, і він теж переможе".
  
  "Добре. Я розумію, про що ти говориш", - сказав йому Мосс, киваючи. "Хоча, скільки ще людей будуть турбуватися про це?"
  
  "Я не знаю", - зізнався Сендберг. "Я не розумію, як хтось міг знати. Але я готовий посперечатися, що відповідь така: більше, ніж ви думаєте. Якби це було не так, ми б обрали кого-небудь на третій термін задовго до цього ".
  
  - Думаю, так. - Мосс сьорбнув кави. Він спостерігав за людьми, які прогулюються повз кав'ярні. Коли повз пройшов чоловік з однією ногою, приковылявший на милицях, він зітхнув і сказав: "Цікаво, як би проголосували зараз хлопці, які не пройшли війну, якби у них був шанс".
  
  "Ймовірно, це не сильно відрізняється від того, як наше покоління в кінцевому підсумку проголосує", - сказав Сендберг. Мосс кивнув; ймовірно, це було правдою. Його друг продовжив: "Але ми належимо до половині покоління, Джонні, хлопчик мій. Кожен відданий нами голос буде мати подвійну вагу, тому що у багатьох з нас навіть немає могил, які ми могли б назвати своїми".
  
  - "Половинне покоління", - повільно повторив Мосс. - Непогана назва для цього. - Він махнув офіціантці і замовив порцію коньяку до кави. Тільки після того, як він перекинув чарку, він задав питання, який прийшов йому в голову: "Ти коли-небудь відчував, що не заслуговуєш повернутися цілим і неушкодженим? Як ніби хлопці, які були краще тебе, померли, але ти просто продовжував йти вперед?"
  
  "Кращі бійці? Я нічого про це не знаю", - сказав Фред Сендберг. "Вважаю, на землі визначити це складніше, ніж у повітрі. Але я давним-давно зрозумів, що це просто дурне везіння, що я все ще дихаю, а хлопець поруч зі мною отримав кулю в шию. Не думаю, що це дуже далеко від того, що ти кажеш."
  
  "Це не так", - сказав Мосс. Якщо вже на те пішло, Сендберг отримав дві кулі і все ще дихав. Без сумніву, успіх мала велике відношення. Мосс хотів би, щоб за цим було щось більше. "Я відчуваю, що повинен жити своїм власним життям краще, ніж я є, щоб компенсувати все життя, які були перервані. Для тебе це має якийсь сенс?"
  
  "Трохи, так". Сендберг підняв брову. "Так ось чому ти все ще мрієш про цю дівчині з Канака, яка кожні пару тижнів надсилає тобі пачки пенні, чи не так? Для мене це має сенс ".
  
  "Чорт би тебе побрал". Але Мосс не міг навіть набратися сил, щоб висловити належне обурення. Його приятель обійшовся з ним чесно. Він захищався, як міг: "насправді ти мало що можеш сказати про те, у кого ти закохуєшся".
  
  "Може бути, і немає", - сказав Сендберг. "Але ти теж ще не зовсім готовий стати гіпсовим святим, і не забувай про це".
  
  "Я не хочу бути гіпсовим святим", - сказав Мосс. "Все, чого я хочу, - це бути краще, ніж я є". На цей раз він вловив блиск в очах Фреда. "Ти скажеш мені, що це буде неважко, і я дам тобі по зубах".
  
  "Я не збирався говорити нічого подібного", - пихато відповів Сендберг. "І будь я проклятий, якщо ви зможете довести що-небудь інше".
  
  "Ви зараз не в суді, радник", - сказав Мосс, і вони обидва розсміялися. "Але що, чорт візьми, ми збираємося робити - я маю на увазі Половину Покоління, не ви і я - до кінця наших життів? Ми завжди будемо озиратися через плече, очікуючи, що інша половина підійде і простягне нам руку допомоги. А вони цього не зроблять. Вони не можуть. Вони мертві ".
  
  "І ви були тим, хто тільки що закінчив говорити, що Тедді Рузвельт заслуговував третього терміну", - зазначив Сендберг. "І я був тим, хто сказав, що не можу з вами сперечатися. Хай допоможе бог нам обом".
  
  "Хай допоможе Бог нам обом", - погодився Джонатан Мосс. "Хай допоможе бог світу, тому що навряд чи знайдеться країна, в якій не було б половини покоління. З "Кенакс" це більше схоже на Чверть покоління ".
  
  "Італія пройшла успішно", - сказав Сендберг. "Японці теж не сильно постраждали, чорт би їх побрал".
  
  "Так, звичайно, коли-небудь нам доведеться поговорити з японцями по душам", - сказав Мосс. "Вони схожі на Англію, тільки в більшій мірі: вони насправді не знають, що були на боці переможених". Він на мить замислився. "Я думаю, єдине, що було б гірше, ніж пройти через Велику війну, - це пройти через Велику війну і програти. У будь-якому випадку, Рузвельт врятував нас від цього ".
  
  "Так він і зробив". Сендберг присвиснув тихо і сумно. "Ви можете собі уявити, на що була б схожа ця країна, якби рэбы знову розгромили нас? Ми б влаштували собі ще одну революцію, і нехай допоможе мені Бог, ми б це зробили. Я теж не маю на увазі червоних. Я просто маю на увазі людей, які хотіли б повісити кожного політика і кожного генерала на найближчому ліхтарному стовпі, який вони змогли б знайти ".
  
  "Ця Партія свободи в CSA", - сказав Мосс, і Сендберг кивнув. Мосс продовжив: "Знаєте, може бути, TR дійсно заслуговує третього терміну. Навіть якщо він нічого не робив, він визволив нас від цього. Його друг знову кивнув. Мосс виявив, що у нього на дні чарки ще залишилося кілька крапель бренді. Він знову підняв її. - За ТР! - сказав він і випив їх.
  XI
  
  "Геть ТР! Геть ТР! Геть ТР!" Разом з усіма іншими у великому залі в Толедо Флора Гамбургер вигукувала скандування. Повітря було густим від тютюнового диму. Крім того, він був густим, з ще більш запаморочливим ароматом, який ніколи раніше не відчувався на національному з'їзді Соціалістичної партії: запах перемоги.
  
  "На цей раз у нас вийде". Флора не знала, як часто вона чула це з тих пір, як приїхала в Толедо. Правда це чи ні, ще належить з'ясувати. Правда це чи ні, але люди в це вірили. Вкриті шрамами і сивиною організатори, які приїжджали на з'їзди задовго до початку століття, говорили це, і говорили з подивом в голосах і на обличчях. Вони ніколи раніше цього не говорили.
  
  "Пане голово! Пане голово!" Дюжина людей, які перебували в залі, вимагали уваги найяснішої особи на трибуні.
  
  Бах!Опустився молоток. "Голова визнає главу делегації з великого штату Індіана".
  
  "Дякую вам, пане голово", - проревів цей гідний чоловік. Голова ще раз голосно постукав і продовжував стукати, поки не запанувало щось більш тихе, ніж хаос. Керівник делегації штату Індіана заговорив у трубку: "Містер Голова, в інтересах перемоги і єдності штат Індіана передає двадцять сім голосів від свого великого патріота і державного діяча, сенатора Дебса, наступного президента Сполучених Штатів Америки містерові Сінклеру! Таким чином, ми діємо за конкретною прохання сенатора Дебс, яка розуміє, що інтереси Партії повинні, дійсно, зобов'язані бути вище всіх особистих турбот ".
  
  Флора ніколи не була на полі бою. Однак, якщо б рев, піднявся при цьому оголошенні, не відповідав оглушливої канонаді, вона була б вражена. Ще більше чоловіків, включаючи главу делегації з Нью-Йорка, розмахували руками, капелюхами або транспарантами, щоб привернути увагу голови. Після п'яти нерішучих голосувань соціалісти висунули свого кандидата в президенти. Хтось запропонував висунути кандидатуру одноголосно; пропозицію було прийнято переважною більшістю голосів. Після цього горді і щасливі делегати проголосували за перерву до наступного дня.
  
  Але вони не хотіли залишати зал. Як ніби вони вже перемогли на виборах, вони товпилися навколо, святкуючи перемогу, зустрічаючи старих друзів, заводячи нових і чудово проводячи час.
  
  Будучи вище більшості чоловіків на з'їзді, Флора легко помітила Осию Блэкфорда, коли він переходив від невеликої делегації Дакоти до великої делегації з Нью-Йорка. "Справу зроблено", - сказав він. "У всякому разі, перша частина справи зроблена, і зроблена добре". Коли він посміхнувся, то скинув роки. - Хіба це не хуліганство, Флора?
  
  "Я так думаю", - відповіла вона. "А друга частина - хто знає, який може бути друга частина?" Їй хотілося обняти його. Вона не могла, не на людях. Вона не могла, навіть віч-на-віч, у всякому разі, поки йшов з'їзд: ніяке усамітнення в Толедо не було достатньо приватним. "Коли ви дізнаєтеся другу частину, будь ласка, дайте мені знати, коли б вам не довелося її почути".
  
  "Незалежно від того, чи піде справа так чи інакше, я зроблю це", - урочисто пообіцяв Блэкфорд. "Не повечеряти нам зараз?"
  
  "Чому б і ні?" Запитала Флора. Вони вийшли з холу і повернулися в готель, де зупинилися обидві. Жодна з них не заперечувала, щоб її бачили на людях з іншого; їх дружба була загальновідома у Філадельфії. Те, що вони були чимось більшим, ніж просто друзями, вони тримали при собі.
  
  Вони доїдали непоказну тушковану яловичину, коли до столу підійшов схвильований молодий чоловік у яскравому картатому піджаку і запитав: "Конгресмен Блэкфорд?"
  
  "Абсолютно вірно", - відповів Блэкфорд. Молодий чоловік у яскравому піджаку глянув на Флору. Зрозумівши цей погляд, Блэкфорд сказав: "чи Правильно я розумію, що ви прийшли від містера Сінклера?" Новоприбулий кивнув. "Говори вільно", - закликав його Блэкфорд. "Ти можеш покластися на розсудливість конгресвумен Гамбургер не менше, ніж на моє власне".
  
  "Дуже добре". Нетерплячий юнак вклонився Флорі своїм казанком. "Радий познайомитися з вами, мадам". Він знову переключив свою увагу на Блэкфорда. "Містер Сінклер просив передати тобі, що ти - його перший вибір. Це твоє, якщо ти цього хочеш.
  
  Флора заплескала в долоні. - О, Осія, як чудово! - вигукнула вона.
  
  - Невже? - Запитав Блэкфорд, більше для себе, ніж для кого-небудь іншого. - Цікаво. Якщо я візьму і програю, я повернуся додому. Якщо я погоджуся і виграю, я піду в тінь на чотири роки, може бути, на вісім. Це нелегкий вибір ".
  
  "Ти не можеш відмовитися!" Сказала Флора. "Ти не можеш, не в цьому році".
  
  "Я не можу?" Пробурмотів Блэкфорд. Вона виглядала стривоженою. Молодий чоловік в яскравій куртці не зробив цього. Вказуючи на нього, Блэкфорд посміхнувся і сказав: "Бачиш? Він знає, що в озері повно іншої риби. Флора сердито пирхнула. Все ще посміхаючись, Блэкфорд продовжив: "Але ні, я не думаю, що зможу, не в цьому році. Так, сер: якщо містерові Сінклеру завгодно, щоб моє ім'я було внесено в список кандидатів на пост віце-президента, я пошту за честь побігати з ним і подивитися, чи не зможемо ми прив'язати консервну банку до хвоста Тедді Рузвельта і відправити його гавкати по вулиці ".
  
  "Відмінно!" Юнак простягнув руку. Блэкфорд потиснув її. "Мій директор буде в захваті, і я вже радий. На цей раз, клянуся громом, ми їх розіб'ємо. Він помахав рукою і пішов.
  
  "Ми збираємося розправитися з ними", - повторив Блэкфорд. Його усмішка була широкою і веселою. "Що ж, клянуся громом, може, й так. Чого я боюся, так це того, що завтра вам доведеться слухати промови кандидатів, які розповідають на з'їзді, який я святий, і ви будете сміятися так голосно, що вас викинуть з залу ".
  
  "Я б ніколи так не вчинила!" З веселим блиском в очах Флора додала: "Не вголос, я б не стала".
  
  І, справді, вона сиділа, сяючи від гордості, коли на наступний день один оратор за іншим вставали, щоб похвалити Осию Блэкфорда. У номінації також були представлені кілька інших імен, але Блэкфорд переміг у першому турі голосування. Флора плескала до тих пір, поки долоні не почервоніли і не захворіли, і вона була далеко не єдиною, хто це робив.
  
  Але навіть на з'їзді з висунення кандидатів майбутній віце-президент поступився почесне місце людині, яка очолює список кандидатів. Посильний відправився викликати Осию Блэкфорда (звичай забороняв йому перебувати в залі, поки тривала процедура висунення кандидатів). Голова з'їзду сказав: "А тепер, друзі мої, - ні, леді і джентльмени, не з Соціалістичного табору, - я маю честь представити вам наступного президента Сполучених Штатів, містера Аптона Сінклера з Нью-Джерсі!"
  
  Пішли нові оплески, більш гучні і тривалі, ніж ті, якими було оголошено про висування Осії Блэкфорда. Сінклер вибіг на трибуну. І його хода, і білий літній костюм, який він носив, свідчили про його юнацької енергії: Флора не могла згадати, сорок один йому рік або сорок два. На тлі шістдесятирічного Рузвельта він здавався хлоп'ячим, прыгучим, повним слини і оцту.
  
  Він теж це знав. "Друзі мої, настав час змін!" - прокричав він гучним голосом, і схвальні вигуки пролунали подібно грому. Сінклер підняв руки, закликаючи до тиші. Зрештою, він зрозумів це. "Настав час змін", - повторив він. "Прийшов час змінити ідеї, і настав час змінити людей, які пропонують нам наші ідеї". Флора, для якої навіть Сінклер був не такий уже молодий, знову сильно заплескала в долоні.
  
  "Те, що цей з'їзд зробив тут, у Толедо, знаменує собою перший крок у цьому великому і необхідній зміні", - сказав Сінклер. "Цей з'їзд передав факел новому поколінню, поколінню, яке народилося після Війни за відділення, загартованому нашими проблемами, дисциплінованому суворим світом, який нав'язали нам наші сусіди, і прагне до свободи, справедливості і рівності, про які ми так багато чули і так мало бачили. Скажіть мені, друзі мої: чи готові ви стати свідками або допустити ослаблення тих свобод, яким завжди була прихильна ця нація?"
  
  "Ні!" - закричала Флора разом з усіма іншими в залі.
  
  "Я теж! Як і Соціалістична партія!" - вигукнув Аптон Сінклер. "І я також кажу вам от що, друзі мої: якщо наша вільна країна не може допомогти бідним людям, вона, безумовно, не може і не повинна - рятувати тих небагатьох, хто багатий!" Кожен раз, коли Флора думала, що наступний вибух оплесків буде не голосніше попереднього, вона виявляла, що помиляється. Коли запанувала тиша, Сінклер продовжив: "Тепер, коли ми так багато постраждали в боротьбі з ворогами нашої нації, давайте замість цього боротися проти спільних ворогів людства: проти гноблення, проти бідності і проти самої кривавої війни!"
  
  Він продовжував у тому ж дусі ще деякий час. Це більше скидалося на інавгураційну промову, ніж на вступну. Жоден кандидат в президенти від соціалістів ніколи раніше не говорив з такою невимушеною впевненістю не тільки перед партією, але і перед країною. Голос Аптона Сінклера звучав так, наче він вважав само собою зрозумілим, що він може перемогти. Якщо він приймав це як належне (або звучав так, ніби так і було), хіба інша країна не вчинила б так само?
  
  І ось, нарешті, він сказав: "А тепер, друзі мої, я маю приємність і честь представити вам наступного віце-президента Сполучених Штатів, конгресмена Осию Блэкфорда з великого штату Дакота".
  
  Блэкфорд удостоївся більш ніж ввічливих оплесків. Внесок Флори був настільки гучним, наскільки вона могла це зробити. Коли метушня вщухла, Блэкфорд сказав: "Я теж належу до покоління, яке народилося після Війни за відділення, хоча б і справедливою. І я належу до покоління, яке дізналося про соціалізм від його засновників: у моєму випадку буквально, оскільки Авраам Лінкольн вказав мені на необхідність класової справедливості та економічної справедливості під час поїздки на поїзді через Монтану - тоді це була територія Монтана - і Дакоту ".
  
  Ім'я Лінкольна викликало нервові оплески, як це бувало завжди: наполовину гордість за ту роль, яку він зіграв у зміцненні Соціалістичної партії, наполовину страх перед презирством, яке все ще чіплялося за нього, тому що він воював - і програв Війну за відділення. Флора сподівалася, що з перемогою у Великій війні країна не буде так сильно зациклюватися на війні за відділення, як це було в попередні дні.
  
  "Я повністю підтримую містера Сінклера в його заклику до свободи і справедливості", - сказав Блэкфорд. "Соціалістична партія, на відміну від будь-якої іншої партії в США, прихильна економічної свободи та економічної справедливості для кожного громадянина Сполучених Штатів. Інші можуть говорити про чесну угоду, але, друзі мої, як може бути чесна угода для мільйонів робітників, які не можуть заробити достатньо, щоб купити нормальну їжу?"
  
  Це викликало у нього бурхливі оплески, до яких приєдналася Флора. Її переповнювала собственническая гордість: там, нагорі, був її чоловік, можливо - ні, певно, подумала вона, кинув виклик півтора поколінням перебування демократів в Білому домі, - наступний віце-президент, як сказав Аптон Сінклер. На зміну гордості прийшло самотність. Якби Блэкфорду судилося стати наступним віце-президентом, він об'їжджав країну з сьогоднішнього дня до 2 листопада. У них буде не так вже багато шансів побачитися до виборів.
  
  Більш солідні оплески послідували за промовою Блэкфорда: саме такі, подумала Флора, повинні бути у кандидата у віце-президенти. Блэкфорд говорив вміло, але не перевершив Сінклера. "Вперед, до перемоги!" - гукнув голова, розпускаючи делегатів і формально завершуючи з'їзд.
  
  На вулиці біля будівлі суду хлопець з пісочного кольору волоссям, в комбінезоні і матер'яною кепці сталевара, гукнув Флору по імені. "Так? Що це?" - запитала вона.
  
  "Я хотів запитати, як поживає ваш брат, мем", - сказав чоловік. "Я був його сержантом в той день, коли його поранили. Мене звуть Честер Мартін". Він зняв кепку і опустив голову.
  
  - О! - вигукнула Флора. - Він завжди добре відгукувався про тебе в своїх листах. Ти знаєш, що він втратив ногу?
  
  "Я думав, що він прийде - я бачив рану", - відповів Мартін. "Будь ласка, передай від мене привіт, коли побачиш його в наступний раз".
  
  "Я так і зроблю", - відповіла Флора. "З протезом ноги у нього все добре, наскільки він міг сподіватися. З ним і тростиною він пересувається досить непогано. Він працює, повернувся в Нью-Йорк.
  
  "Це хороші новини, або настільки хороші, наскільки це може бути", - сказав Мартін.
  
  "Він демократ", - додала Флора, як би кажучи, що всі новини були не з приємних.
  
  "Раніше був, але зараз я соціаліст", - сказав Мартін. "Це вирівнює ситуацію. І я думаю, що, оскільки Сінклер балотується, ми можемо виграти вибори на цей раз, мем. Я дійсно хочу.
  
  - Я теж, - прошепотіла Флора - вона не хотіла говорити занадто голосно, боячись, що хто-небудь почує і накладе на це прокляття. - Я теж.
  
  Енн Коллетон кинула на брата роздратований погляд. - Я все ще не зовсім розумію, чому ти вважаєш, що я повинна зустрітися з цією людиною.
  
  "Тому що я дуже добре пам'ятаю солдата, який написав мені про нього", - відповів Тому Коллетон. "Якщо Бартлетт говорить, що щось важливе, ви можете віднести це в банк". У нього був сором'язливий вигляд. "У наші дні, насправді, слово Бартлетта, чорт візьми, набагато краще, ніж віднести щось в банк".
  
  "Я думаю, ти хочеш, щоб я познайомилася з цим Брирли, тому що все ще намагаєшся витягти мене з Партії Свободи", - сказала Енн.
  
  "Якщо великі шишки на Вечірці - це не зовсім те, про що ти думаєш, хіба тобі не слід про це знати?" відповів її брат.
  
  Якщо Роджер Кімбол не такий, яким ти його вважаєш, хіба це не причина припинити твій роман з ним? Саме це мав на увазі Те. Кімболл міг би бути баптистським проповідником, і Тому не схвалив би цього справи. Те, що Кімболл був ким завгодно, тільки не баптистським проповідником, змушувало несхвалення стирчати всюди, як голки на дикобразе.
  
  Однак її брат був прав. Енн не була настільки сліпо віддана ні Партії свободи, ні Роджеру Кимбаллу, щоб закривати на це очі. "Він приїде. Я не можу завадити йому приїхати. Я вислухаю його, - сказала вона.
  
  "Дуже радий, що ти задоволений". Тому нахабно посміхнувся. "Враховуючи, що його потяг прибуває в Сент-Метьюз через двадцять хвилин, я збираюся звернутися до станції. Хочеш приєднатися?"
  
  "Ні, дякую", - відповіла Енні. "Це твій солдат і приятель твого солдата. Якщо ти хочеш мати з ним справу, дій. Ти запросила його спуститися, не потрудившись запитати мене про це, так що можеш привести його сюди і сама.
  
  "Добре, сестричка, я так і зроблю", - сказав Том. "Скоро побачимося - або, може бути, не так скоро, в залежності від того, наскільки пізно сьогодні відправляється поїзд". Він схопив капелюх з вішалки і, насвистуючи, вийшов за двері. Енн сердито подивилася йому в спину. Якщо він і знав, що вона це робить, то вигляду не подав.
  
  Енн вирішила бути настільки поганою господинею, наскільки дозволяли жорсткі уявлення про гостинність конфедерації. Але коли її брат повернувся з незнайомцем, її рішучість похитнулася. Вона не очікувала, що хлопець буде виглядати таким цуценям. На стіл принесли персиковий пиріг, про існування якого вона не збиралася визнаватися. Вона поставила новий кавник з кавою. - Вас звуть Брирли, чи не так? - запитала вона, чудово знаючи, що так воно і є.
  
  "Так, мем", - відповів він. "Тому Брирли, колишній офіцер військово-морського флоту К. С.". Більшу частину війни я був старшим помічником Роджера Кімбола на борту "Боунфишр".
  
  "Звичайно", - сказала Енн. "Я знала, що це ім'я звучить знайомо". Насправді це було не так; Кімболл згадав свого старшого помічника всього пару разів, і далеко не втішних слів. У Енн була чудова пам'ять на імена, але ім'я Брирли геть вилетіло у неї з голови. Він теж не хотів говорити про це перед тим, як спуститися вниз; лише категорична відмова її і Тома зустрітися з таємничим чоловіком витягнув це з нього.
  
  Брирли сказав: "Там, в Річмонді, я прочитав у газетах, що ви працювали на Партію свободи, і що він теж працює".
  
  Тому Коллетон підняв брову. Енн проігнорувала це, сказавши: "Так, це вірно. Війна закінчилася три роки тому. Нам давно пора було знову встати на ноги, але, як мені здається, єдині люди, які хочуть, щоб ця країна щось робила, а не просто сиділа, сховавши голову в пісок, - це члени Партії ".
  
  "Я не думаю, що це так, але неважливо", - сказав Брирли. "Я прийшов сюди не для того, щоб сперечатися з вами про політику. Примусити когось змінити політику може бути простіше, ніж змусити його змінити свою церкву, але це не набагато простіше ".
  
  "Тоді навіщо ти приїхала сюди?" Запитала Енн. "У своєму останньому листі ти сказала, що знаєш щось важливе про Роджері Кимбалле, але не сказала, що саме. Я не впевнений, чому ви взагалі вирішили, що це буде мати для мене значення, за винятком того, що наші імена випадково опинилися в одній газетній статті.
  
  Кімбол мало говорив з нею про Брирли. Як багато Кімбол розповідав про неї Брирли? Чоловіки хвалилися. На її думку, це була одна з найбільш огидних рис. Вона думала, що Кімболл щодо несприйнятливий до цієї хвороби. Можливо, вона помилялася.
  
  Вона не могла сказати напевно, не за виразом обличчя Брирли. Він все ще був схожий на цуценя. Але його голос не був схожий на щенячий, коли він відповів: "Тому що, якщо те, що він зробив, коли-небудь вийде назовні, це поставить Партію Свободи в незручне становище. Якщо вже на те пішло, якщо те, що він зробив, коли-небудь вийде назовні, це поставить Конфедеративні Штати в незручне становище ".
  
  "Ти не вмієш говорити по дрібниці, чи не так?" Помітив Те Коллетон.
  
  "Мій дідусь, звичайно, назвав би це носкологией, - сказав Брирли, - і він теж був би правий. Дозвольте мені розповісти вам, що сталося на борту "Кістяний риби" в самому кінці війни. Він докладно розповів, як Кімбол, повністю усвідомлюючи, що війна закінчена і програна, тим не менш вистежив і потопив американський есмінець "Ерікссон", відправивши його на дно без єдиного вцілілого, наскільки знав Брирли.
  
  - І це все? - Запитала Енн, коли її відвідувач замовк. Тому Брирли кивнув. - І що, по-твоєму, я маю з цим робити? - запитала вона його.
  
  Вона ставила собі те ж питання. Кімбол, безумовно, тримав це в секреті від неї. Вона не була здивована. Чим більше людей знало про Ерікссона, то небезпечніше ставало це знання. Вона взяла за правило не дивитися на брата. Вона знала, як він, ймовірно, скористається цим: не так, щоб їй було зручно.
  
  Тому Брирли сказав: "Те, що я роблю, не має значення. Я ніхто зокрема. Але ви берете участь в Партії свободи так само, як і Роджер Кімбол. Як ти ставишся до того, щоб працювати пліч-о-пліч з холоднокровним вбивцею?
  
  Енн прикусила внутрішню бік нижньої губи. Ні, Брирли не розмовляв як щеня. Насправді, він взагалі не соромився у виразах. Вона вирішила відповідати його чемності: "Якщо ви дійсно хочете знати, містер Брирли, мене це анітрохи не турбує. Якщо б я був в змозі завдати янкі останній удар, я б зробив це, і я б зробив це незалежно від того, мала закінчитися війна чи ні. Що ви про це думаєте, сер?
  
  Тепер Брирли був схожий на наляканого цуценя. Він кілька разів кашлянув, перш ніж вистрілити: "не Дивно, що ви підтримуєте Партію свободи!"
  
  "Сполучені Штати працювали п'ятдесят років, щоб помститися нам", - сказала Енн. "Я не знаю, як довго мені доведеться чекати своєї черги. Сподіваюся, що не так довго. Скільки б часу це не зайняло, я думаю, що це прийде швидше від Партії Свободи, ніж від кого-небудь іншого прямо зараз ".
  
  Тому Коллетон сказав: "Однак містер Брирли прав в одному: якщо Сполучені Штати коли-небудь дізнаються про те, що накоїла Кістяна риба, вони можуть посадити нас за це в гарячу воду. Якщо Рузвельт переможе на третій термін, він теж це зробить ".
  
  "Тоді ми повинні подбати про те, щоб Сполучені Штати про це не дізналися", - сказала Енн, щосили намагаючись налякати Брирли виразом свого обличчя.
  
  Це не спрацювало. Вона повинна була зрозуміти, що це не спрацює, навіть якщо б він пройшов війну в підводному апараті. Він сказав: "Якщо ви хочете бути впевнені, що ця історія потрапить в Сполучені Штати, то влаштувати для мене нещасний випадок - кращий спосіб добитися цього. Я прийшов сюди, не прийнявши заходів обережності, які взяв би розумна людина, перш ніж сунути голову в пащу леву.
  
  "Я не загрожувала вам, містер Брирли", - сказала Енн: технічна правда, яка насправді була великою, оглушливої брехнею.
  
  "Звичайно, немає", - сказав Брирли - ще одна брехня.
  
  Енн задумалася, чи не запропонувати їй заплатити йому за те, щоб секрет Кістяний риби не потрапив в Сполучені Штати. Трохи подумавши, вона вирішила цього не робити. Якщо він хотів грошей в обмін на мовчання, нехай підніме це питання. Якщо він хотів паперових грошей Конфедерації в обмін на мовчання, він був великим дурнем, ніж показував себе.
  
  Її брат сказав: "Містер Брирли, ви ж розумієте, що будь-які рахунки ви хотіли звести з містером Кімболом, ви можете нашкодити всій країні, якщо ця історія отримає надто широке поширення". Тепер Енн дивилася на нього з захопленням. Вона не могла придумати нічого більш гладкого.
  
  Брирли кивнув. "Звичайно, знаю. Ось чому я так довго мовчав. Ви можете називати мене по-різному, але я люблю свою країну. Якщо ви мене вибачте, я занадто сильно люблю свою країну, щоб хотіти, щоб вона потрапила в руки Партії свободи ".
  
  "Я прощаю тебе за це", - сказав Тому Коллетон. "Чи погодиться моя сестра - це, ймовірно, інше питання".
  
  Брирли глянув на Енн. Вона подивилася на нього у відповідь, м'яка, як тільки що збите масло. "Я не згодна, але містер Брирли приїхав сюди не для того, щоб змінювати свою політику", - сказала вона.
  
  Брирли зітхнув з полегшенням. Енн мало не розсміялася йому в обличчя. Одна річ, яку він явно не розумів про Партії свободи, полягала в тому, що так багато людей вступили в неї, тому що хотіли помститися: помститися Сполученим Штатам, помститися неграм в Конфедеративних Штатах і помститися уряду і армії, які не змогли відповідати давнім традиціям перемоги CSA. Жага помсти призвела Енн на Вечірку. Тепер у неї була ще одна можливість помститися: помститися Тому Брирли.
  
  Він сказав: "Тоді я залишу все як є. Я щиро дякую вам за те, що вислухали мене. Наступний потяг на північ приходить тільки завтра, чи не так?"
  
  "Ні, - сказав Том Коллетон. - Сент-Метьюз не такий вже великий місто. Я думаю, ви самі в цьому переконалися. Якщо хочеш піти зі мною, подивимося, чи є в готелі вільні номери. Він пирхнув. - Давай подивимося, чи є в готелі вільні номери, крім того, у якому ти живеш. Пішли.
  
  Як тільки її брат забрав Тома Брирли з квартири, Енн спробувала зв'язатися по телефону з Річмондом. Вона не хотіла нічого викладати письмово, що виключало як телеграф, так і лист. Передбачалося, що телеграфісти не повинні звертати ніякої уваги на те, що вони посилають, але вони звертали або могли звертати. Листи можуть загубитися.
  
  Як і телефонний зв'язок. "Вибачте, мем", - повідомила оператор. "Не схоже, що ви зможете дістатися туди звідси сьогодні". Вона розсміялася власним дотепності.
  
  Енн цього не зробила. Енн не була - рішуче не була здивована. Вона прогарчала щось безсловесне, але переконливе і з гуркотом повісила трубку. Вона сподівалася, що у оператора зацокотіли зуби. Хто міг здогадатися, в чому проблема? Шторми повалили дроти? Білки прогризли ізоляцію і закоротили лінію? Можливо було все, що завгодно, тільки не додзвонитися до Річмонда.
  
  Її брат увійшов через пару хвилин. "Ну, і що ти тепер думаєш про Кимбалле?" - запитав він.
  
  "Те ж, що і раніше", - відповіла Енн, до явного розчарування Тома. "Як я і сказала тому хлопцеві, якби я була на "Кістяний рибі", я б торпедувала і цей есмінець".
  
  - Моя пожирає вогонь сестра, - сказав Том швидше захоплено, ніж ні.
  
  "Абсолютно вірно", - сказала Енн. "Абсолютно вірно. І кожен, хто забуде про це хоча б на хвилину, буде шкодувати про це до кінця своїх днів".
  
  Цинциннат Драйвер озирнувся на будинок, в якому прожила все своє подружнє життя. Він оглянув Ковінгтон, штат Кентуккі, район, в якому прожила все своє життя. Для всього був останній раз, і це був він.
  
  Він завів двигун. Старий пошарпаний вантажівка Duryea з гуркотом ожив. Він не доставляв і половини тих клопотів, зазвичай, як ніби теж був радий струсити пил Кентуккі зі своїх шин. Цинциннат поспішив назад до таксі.
  
  Там сиділа Елізабет з Ахіллесом на колінах. - Ми готові? - Запитав Цинциннат, сідаючи за кермо. З одного боку, це був дурний питання: все, що в них було і що вони мали намір взяти з собою, знаходилося позаду, в кузові вантажівки. З іншого боку, це було питання, і Цинциннат це знав. Він все ще не знав, чи готові він і його сім'я відмовитися від усього, що вони коли-небудь знали, в надії на краще життя.
  
  Готові вони були чи ні, але вони збиралися це зробити. Елізабет кивнула. Ахілл крикнув "Готові!" у всю міць своїх легенів. Цинциннат включив передачу. Він чекав, що двигун затихне або станеться що-небудь жахливе. Нічого не сталося. "Дурна" покотилася плавно, немов була на десять років новіше.
  
  Коли Цинциннат виїхав з кольорового кварталу Ковингтона на Зелену вулицю, Елізабет сказала: "Я б дуже хотіла, щоб твої мама і тато вирішили поїхати з нами".
  
  "Я теж", - відповів він. "Але вони твердо стоять на своєму, як і всі люди. Я не збираюся сильно турбуватися про це. Як тільки ми знайдемо місце, ти почекаєш і подивишся, не прийдуть вони за нами ".
  
  "Може бути, так і буде", - сказала його дружина. "Я сподіваюся, що так і буде. Якщо так, то їм буде не так самотньо, це точно".
  
  "Так". Якби Цинциннат дозволив своїм рукам вести вантажівка замість нього, він би поїхав далі, до набережної. Він прямував туди пішки, або на тролейбусі, або за кермом вантажівки з перших днів війни. Але більше він туди не збирався. Замість цього він поїхав по підвісному мосту на північ через річку Огайо і в'їхав в Цинциннаті.
  
  - Сполучені Штати, - тихо сказала Елізабет.
  
  Цинциннат кивнув. О, в наші дні Кентуккі був одним із Сполучених Штатів, але в багатьох відносинах Кентуккі все ще здавався таким, яким був, коли належав Конфедерації. Це було головною причиною, по якій Цинциннат вирішив спробувати щастя собі і своїй сім'ї в іншому місці. Він не збирався чекати, затамувавши подих, поки отримає право голосу і інші привілеї, які білі в Кентуккі вважали само собою зрозумілими.
  
  У довоєнні дні він проводив багато часу, оглядаючи Огайо. Неграм в США доводилося нелегко. Він знав це. Якби він цього не знав, його ткнули носом в цю справу під час війни. Багато чоловіків зі Сполучених Штатів думали, що вони повинні вести себе як наглядачі за рабами, щоб домогтися від негрів якої-небудь роботи. Але не всі з них так робили, і закони, що обмежують можливості чорношкірих, в США були м'якше, ніж в CSA: наприклад, йому більше не потрібно було турбуватися про ощадкнижці.
  
  Однією з причин такої м'якості, звичайно, було те, що чорношкірих в Сполучених Штатах було набагато менше, ніж у Конфедеративних Штатах. Це дійсно турбувало Цинцинната. Він завжди проводив велику частину часу серед собі подібних. Зараз це було б набагато складніше. У Ковингтоне не було великого кольорового спільноти, але що б він став робити в місті, де всього жменька чорних?
  
  Вантажівка з'їхав з моста в Цинциннаті. Набережна на північному березі Огайо зовні не сильно відрізнялася від тієї, з якою Цинциннат був так добре знайомий. Але Елізабет відразу помітила одна відмінність: "Подивіться на всіх білих людей, що виконують роботу різноробочих. Ніколи б не побачила нічого подібного в Ковингтоне. Ніколи б не побачила нічого подібного ніде в CSA. Білі люди працюють на негрів? Вона похитала головою.
  
  "Ось що я тобі казав, мила", - сказав Цинциннат. "У США немає такої речі, як робота для негрів, або майже немає. Ніггерів недостатньо, щоб виконувати всю брудну роботу, яка вимагає виконання, тому білим доводиться протягувати руку допомоги. Я чув, що багато хто з них іноземці, але, по-моєму, не всі.
  
  - Що таке "іноземець", тато? - Запитав Ахілл.
  
  "Хтось, хто живе в країні, в якій він народився", - відповів Цинциннат.
  
  Його син подумав про це, потім запитав: "Як ти відрізняєш іноземця від того, хто ним не є?"
  
  "Часто з-за того, що він говорить забавно - у багатьох зарубіжних місцях не говорять по-англійськи", - сказав Цинциннат. Однак за цим стандартом син іноземця, який ходив у школу в США, перетворився б у американця, неотличимого від будь-якого іншого. Якби Ахілл став таким же освіченим і красномовним, як Тедді Рузвельт, він все одно не був би американцем, відрізняючись від будь-якого іншого. Цинциннату це здалося несправедливим.
  
  Він знизав плечима. Це було несправедливо, тут вже нічого не поробиш. Він сподівався, що Ахілл знайде все менш несправедливим де-небудь в США, ніж в Кентуккі.
  
  Люди дивилися на нього: люди на тротуарі, люди в автомобілях, навіть пара чоловіків, які перестали фарбувати вивіску, щоб подивитися. Всі вони були білими. В Цинциннаті було кілька негрів; Цинциннат знав це. Але на вулицях він нікого не бачив. Це була зміна, разюча зміна в порівнянні з тим, як було тоді в Ковингтоне, на іншому березі річки.
  
  Товстий краснолицый поліцейський підняв руку. Цинциннат зупинився перед ним, як і повинен був. Він був дуже задоволений тим, як добре вів себе старий Дурна. Він витратив багато часу на те, щоб привести вантажівка найкращу форму, яку тільки міг, але єдине, що дійсно могло вилікувати його від численних недуг, - це новий вантажівка, і він це знав.
  
  Вираження відрази на обличчі поліцейського було досить широким і для нього, і для вантажівки. Хлопець тицьнув великим пальцем у бік бордюру. "Зупиніть цей фургон", - сказав він по-англійськи з гортанним акцентом. "Я буду з тобою розмовляти".
  
  "Він іноземець, тато?" Схвильовано запитав Ахілл. "Він забавно розмовляє, як ти і казав".
  
  "Думаю, що може бути", - відповів Цинциннат. "Кажуть, Цинциннаті битком набитий німцями".
  
  "Справжні живі німці?" Очі Його були величезними. Європейські союзники США були народом, з яким можна було чаклувати, точно так само, як французи в CSA ... поки не почалася війна, і Франція не програла.
  
  Коли Цинциннат зупинив вантажівку біля узбіччя, поліцейський важливо підійшов до нього. "Ви звідки?" він вимогливо запитав.
  
  - Ковінгтон, штат Кентуккі, сер, тільки на іншому березі річки, - відповів Цинциннат. Він не став би вести себе нахабно з поліцейським з Ковингтона, і він не був настільки необачний, щоб думати, що поліція буде набагато дружелюбніше на північній стороні Огайо.
  
  "Що ви тут робите?" спитав поліцейський. "Чому б вам не залишитися на іншому березі річки, де вам саме місце?"
  
  "Я не планую осідати в Цинциннаті, сер", - поспішно сказав Цинциннат. "Моя сім'я і я, ми просто проїздом".
  
  "Куди ви прямуєте?" - запитав поліцейський.
  
  - Прямую в Айову, - відповів йому Цинциннат. "Des Moines, Iowa."
  
  "Це досить далеко від Цинциннаті", - сказав поліцейський, швидше самому собі, ніж Цинциннату. "Ви станете причиною занепокоєння людей в Айові, а не занепокоєння людей тут. Дуже добре. Ви можете їхати далі ". Він навіть зглянувся до того, щоб зупинити рух і дозволити Цинциннату виїхати ще раз. Цинциннат був би вдячний, якби не було так очевидно, що поліцейський хоче позбутися від нього.
  
  "Ласкаво просимо в Сполучені Штати", - зауважила Елізабет. "Ласкаво просимо, але не дуже".
  
  "Я сам про це думав, не так давно", - сказав Цинциннат. "Тут краще, ніж якщо б ми вирушили в Теннессі".
  
  Його дружина не стала сперечатися з цього приводу. Він знову зосередився на водінні. Він знав, куди їде, але не був до кінця впевнений, як туди дістатися. Дорожні карти залишали бажати кращого. Він вивчив усе, що міг, у бібліотеці Ковингтона, тому знав, наскільки вони далекі від досконалості. Він також не довіряв дорожніх знаків. О, біля доріг в містах були назви і номери; на це він міг покластися. Але під час війни він бачив, що дороги між містами могли змінювати назви без попередження або, можливо, взагалі ніколи не мали назв. Це робило подорожі більш цікавими для незнайомих людей.
  
  Йому вдалося вибратися з Цинциннаті, і він привітав себе з цим. Тільки після того, як він ненадовго виїхав з міста, він зрозумів, що їде строго на північ, а не на північний захід, у бік Індіанаполіса.
  
  "Анітрохи не засмучуйся через це", - сказала Елізабет, коли він прокляв себе за чотирнадцять різних дурниць. "Рано чи пізно ти натрапиш на дорогу, яка упреться в ту, якою тобі слід було скористатися. Тоді все знову буде добре ".
  
  "Звичайно, я попадуся на цю дорогу звинувачень, - прогарчав Цинциннат, - але як, чорт візьми, я дізнаюся, що це правильний шлях? Вона не буде виглядати інакше, ніж будь-яка інша дорога, і на ній теж не буде ніякого знаку ". Він відчував себе стурбованим.
  
  Пару хвилин він відчув себе ще більше змученою, коли одна з внутрішніх труб вантажівки вибухнула з гуркотом, який навів його на думку про вогнепальне поранення, якби він не почув більше пострілів, ніж коли-небудь хотів почути за останні кілька років. Він відвів кульгаву машину на узбіччя і приступив до повільного, брудному справі щодо усунення проколу.
  
  Легкові автомобілі і вантажівки продовжували проїжджати повз нього, наче його там не було. У кожного з них - у всякому разі, у кожного, кого він помітив, - за кермом було біле обличчя. Більшість, без сумніву, теж не зупинилися б, щоб допомогти білій людині. Але всі вони промчали б повз незнайомого білого, не залишивши жодного побіжного погляду? Можливо. З іншого боку, може бути, і немає.
  
  Нарешті, коли він поставив колесо назад на вісь, позаду вантажівки зупинився "Форд". "Вам допомогти?" - запитав водій, пухкий блондин у солом'яному капелюсі і комбінезоні.
  
  "Вже майже закінчив", - сказав Цинциннат. "Шкода, що ти не зайшов півгодини назад; я не проти сказати тобі це".
  
  "Вір цьому", - сказав білий чоловік. "Куди ти прямуєш?"
  
  "Де-Мойн", - відповів Цинциннат і підняв брудну руку. "Так, я знаю, що я не на тій дорозі. Я пропустив потрібну в Цинциннаті. Ти знаєш, як я можу повернутися до цього звідси?"
  
  "Їдь вгору"... дай мені подивитися... чотири перехрестя, а потім поверни наліво. Це приведе тебе до шосе на Індіану", - сказав білий чоловік. Він схилив голову набік. - У тебе сім'я в Де-Мойні?
  
  "Ні, сер", - сказав Цинциннат. "Просто шукаю місце для життя краще, ніж Кентуккі". Він почекав, як біла людина це сприйме.
  
  "О. Удачі". Хлопець сів у свою машину і поїхав.
  
  - Спасибі за вказівки, - крикнув йому вслід Цинциннат. Він не міг сказати, чи почув білий чоловік. Він знизав плечима. Чоловік зупинився і надав йому деяку допомогу. Він не міг скаржитися на це - навіть якщо, незважаючи на те, що був змучений, відчував сильний спокуса. "Де-Мойн", - сказав він. Скоро він знову відправиться в шлях.
  
  - Пішли, - нетерпляче сказала Сільвія Еноса Джорджа-молодшого, Мері Джейн, коли вони прямували через Бостон-Коммон до Нового будинку Уряду. - І тримайся за мої руки, заради всього святого. Якщо ти загубишся, як я знайду тебе знову у натовпі?
  
  На платформі, зведеної перед Новим будинком уряду, майоріли прапори США. Її прикрашали червоно-біло-сині полотнища. Хоча президент Рузвельт мав виступити тільки через годину, натовп швидко зростала. Більшість людей, що зібралися навколо платформи, були чоловіками. Чому б і ні? Вони користувалися правом голосу.
  
  Хоча Сільвія цього не зробила, вона хотіла почути, що Рузвельт скаже в своє виправдання. Вона теж хотіла побачити його, і щоб його побачили діти. Вони запам'ятають це на все життя.
  
  Мері Джейн у той момент думала про інше: "Купол дійсно блискучий, ма!" - сказала вона, вказуючи. "Тримаю парі, він сяє, як сонце".
  
  "Це тому, що він позолочений, дурненька", - поважно сказав Джордж-молодший.
  
  - Що значить "позолочений", ма? - Запитала Мері Джейн.
  
  "Це значить "пофарбований золотою фарбою", - пояснив старший брат.
  
  - Я тебе не питала, містер Всезнайко, - сказала Мері Джейн. - Крім того, тримаю парі, ти все одно це вигадуєш.
  
  "Я не такий!" Джордж-молодший завив. "Я повинен врізати тобі добре, ось що я повинен зробити".
  
  "Я пристрелю вас обох, якщо ви не будете добре поводитися", - сказала Сільвія. В її голові промайнуло те, що вона запам'ятає цей день на все життя, але не тому, що вона бачила президента.
  
  "Скажи Мері Джейн, що я прекрасно знаю, що значить "позолочений", - сказав Джордж-молодший. "Я вивчив це в школі. І десь там всередині лежить дерев'яна тріска, до того ж позолочена. Вони називають це Священної тріскою. - Він спохмурнів. - Я не знаю, що означає "священна".
  
  "Це означає "святий", - сказала Сільвія. "І твій брат прав, Мері Джейн. "Позолочений" дійсно означає "намальований золотою фарбою". І я буду вдячна тобі, якщо ти не будеш обзивати його. Передбачається, що ти повинен знати про це краще.
  
  - Добре, ма, - сказала Мері Джейн таким по-янгольському ніжним тоном, що Сільвія не повірила жодному її слову. Вираз обличчя, яке Мері Джейн скорчила Джорджу-молодшому мить, говорило про те, що її скептицизм був цілком обгрунтований.
  
  Сільвія підібралася як можна ближче до платформи. Це було недостатньо близько, щоб задовольнити її дітей, які хором заспівали: "Ми нічого не бачимо!"
  
  У даний момент дивитися було на що. Сільвія звернула на це увагу, але це ніяк не зупинило приспів. Нарешті вона сказала: "Коли президент почне говорити, я заберу вас обох, щоб ви могли його побачити, добре?"
  
  "Ти заїдеш за нами обома одночасно?" Голос Мері Джейн звучав так, як ніби їй сподобалася ця ідея.
  
  "Ні!" - вигукнула Сільвія. "Якщо я це зроблю, ви з братом зможете потім забрати мене і віднести додому". Вона подумала, що це може їх заспокоїти. Замість цього це змусило їх стрибати від збудження. Джордж-молодший дійсно намагався підняти її на руки і продовжував спроби, поки їй не довелося вдарити його, щоб змусити кинути.
  
  Пройшла, здавалося, ціла вічність, перш ніж люди почали виходити з Нової Будівлі Уряду і підніматися на платформу. Вони виглядали однаково: пухкі чоловіки середнього і похилого віку, багато з великими обвислими вусами, все в похмурих чорних костюмах з жилетами. Більшість носили циліндри; деякі з тих, що молодші, задовольнялися хомбургами. Вони могли б бути багатими трунарями. Насправді вони були політиками-демократами.
  
  "Під час Великої війни вони поховали більше людей, ніж похоронні бюро змогли б поховати за сотню років", - з гіркотою подумала Сільвія. Один з них виступив вперед. "Ура губернатору Куліджу!" - крикнув хтось, і це підказало їй, хто цей чоловік.
  
  "Ви прийшли сюди сьогодні не для того, щоб слухати мене", - сказав Кулідж. "Я збираюся поступитися місцем президенту Рузвельту". З поклоном він саме це і зробив. "Пан Президент!"
  
  "Спасибі, губернатор Кулідж". Теодор Рузвельт відповідав іншим присутнім чоловікам за віком, статурі і одязі, але енергії у нього вистачало на чотирьох з них, може бути, на шістьох. Він вискочив на передній край платформи, мало не наскочивши на губернатора Массачусетсу в своєму прагненні постати в очах громадськості. "Леді і джентльмени, - вигукнув він гучним голосом, - це найбільша нація в світовій історії, і я найщасливіша людина у світовій історії, якому випала честь керувати нею протягом останніх восьми років".
  
  "Ніякого третього терміну! Ніякого третього терміну!" Крик пролунав у кількох місцях навколо Сільвії одночасно. Вона підозрювала, що це не було випадковістю. Вона також підозрювала, що Рузвельт буде чути один і той же крик всюди, куди б він не пішов, аж до дня виборів.
  
  Повинно бути, він підозрював те ж саме. Він оголив повний рот великих квадратних зубів і прогарчав: "Ах, соціалісти вже гавкають. Якщо б вони домоглися свого, ми б сиділи осторонь, поки найбільша боротьба, яку коли-небудь знав світ, вирішувалася без нас. Я заявляю вам, леді й джентльмени, що велика нація не дозволяє іншим вибирати її долю за неї. Велика нація сама вершить свою долю: це ознака величі ".
  
  Він отримав шквал оплесків. Але хеклеры знову почали скандувати: "Скільки загиблих? Скільки загиблих?" Це сильно зачепило Сільвію. Якби Рузвельт залишився осторонь, її чоловік був би сьогодні живий. Можливо, США не були б такими сильними. Сільвія пішла б на цей обмін в мить ока, якби тільки могла, якби тільки хто-небудь попросив її.
  
  "Скільки людей загинуло б, якби ми зачекали?" Відповів Рузвельт. "Скільки загинуло б, якщо б ми дозволили Англії, Франції, Росії та Конфедеративним Штатам об'єднатися проти наших союзників?" Після того, як держави Антанти скинули нашого друга кайзера Білла, як ви думаєте, скільки часу пройшло б, перш ніж знову підійшла наша черга? Вони навалилися на нас у Війні за відділення, чи не так? Вони напали на нас під час Другої мексиканської війни, чи не так? Ти не думаєш, що вони напали на нас і у Велику війну? Клянуся джинго, я вірю! Ми молоді, мужні і процвітаємо, зовсім як Німецька імперія. Країни, у яких була влада, не хотіли ділитися нею з країнами, які цього хотіли, з країнами, які цього заслуговують. Що ж, якщо вони не хотіли надати нам місце під сонцем, ми повинні були піти і зайняти його. І ми це зробили. І я пишаюся тим, що ми це зробили. І якщо ви теж горді, ви проголосуєте за демократичний квиток в листопаді ".
  
  Це принесло йому ще більше оплесків, до яких домішувалася лише невелика розсип схвальних вигуків. Скільки загиблих? це все ще віддавалася луною в душі Сільвії Енос, коли вона підняла спочатку свого сина, а потім дочка, щоб побачити Теодора Рузвельта. Президент був майстром загальної картини; він змусив її побачити, що весь світ обертається в її руках. Але це все одно означало для неї менше, ніж чоловік, який не повернувся додому.
  
  І хеклеры теж не здавалися. "Ніякого третього терміну!" - знову закричали вони. "Ніякого третього терміну!"
  
  Рузвельт випнув підборіддя. Сонце віддзеркалене від лінз його очок, роблячи його схожим не стільки на людину, скільки на механізм. "Оскільки Джордж Вашингтон вирішив, що не буде балотуватися на третій термін, хіба в Священному Писанні сказано, що кожен наступний президент повинен послідувати його прикладу?" він пролунав. "Ми говоримо тут про Сполучених Штатах Америки, леді і джентльмени, а не про гравця в аукціонний дім". Він стукнув кулаком по долоні. - Я відмовляюся пов'язувати свої дії з діями рабовласника з Вірджинії, померлого сто двадцять років тому. Голосуйте за мене чи проти мене, залежно від того, хорошого або поганого ви думки про мене і про те, що я зробив на своїй посаді. Цієї іншої згубної нісенітниці немає місця у передвиборчій кампанії ".
  
  "Ще чотири роки! Ще чотири роки!" Рузвельт теж були друзі в натовпі, набагато більше друзів, ніж ворогів, судячи з кількості голосів, які закликали до третього терміну для президента. При такій великій підтримці Сільвія не розуміла, як він може бути переобраний. Може бути, це було б не так уже й погано. Він, ймовірно, не знайшов би жодного приводу для початку нової війни до 1924 року.
  
  "Знаряддя капіталізму! Знаряддя капіталізму!" Соціалісти почали нову насмішку.
  
  Рузвельт говорив про право голосу для жінок, за яке, до чималого подиву Сільвії, він відкрито виступав. "Я нічиє знаряддя в руках людини!" - крикнув він, відповідаючи на нападки так само войовничо, як і протягом всієї промови. "Я нічиє знаряддя в руках людини і не належу ні до якого класу. Дозвольте мені почути, як містер Сінклер скаже те ж саме, і я дечого навчуся. Диктатура пролетаріату - це не менша диктатура, ніж будь-яка інша".
  
  Джордж-молодший смикнув Сільвію за спідницю. - Що за про-про-пролеватчамакаллит, ма?
  
  - Пролетаріат. Це означає людей, які виконують всю роботу на фабриках і фермах, - відповіла Сільвія. - Не багатих людей, які володіють фабриками.
  
  "Про". Її син подумав про це. "Ти маєш на увазі таких людей, як ми".
  
  "Це вірно, такі люди, як ми". Сільвія посміхнулася. Малювати червоні кільця на галошах було самій пролетарській роботою, яку тільки можна було знайти. Якщо вона не прийде завтра, бригадир може замінити її практично ким завгодно з вулиці. А на наступний день Френк Бест, без сумніву, спробував би затягнути до себе в ліжко нову художницю по кільцях.
  
  Стоячи на платформі, заклопотаний більш важливими речами, Теодор Рузвельт закінчував свою промову словами: "Я люблю цю країну. Я служив цій країні все своє свідоме життя, кожною клітинкою свого єства. Якщо вам, громадяни, буде завгодно, щоб я продовжував служити Сполученим Штатам, це буде найбільшою честю і привілеєм, які ви в ваших силах мені надати. Я сподіваюся, що так і буде. Я молюся, щоб так і було. Давайте разом йти вперед і зробимо так, щоб двадцяте століття назавжди запам'ятався як століття Америки. Я дякую вас ".
  
  "Він закінчив?" Запитала Мері Джейн, коли натовп зааплодировала. Сільвія кивнула. У її дочки знайшовся інший питання: "Тепер ми можемо йти додому?"
  
  "Добре, люба". Сільвія не зовсім знала, як поставитися до цього питання. Вона задавалася питанням, чи дійсно Мері Джейн запам'ятає цей день так надовго, як вона сподівалася. Коли вони прямували до тролейбусної зупинки, вона запитала: "Що ви думаєте про президента?"
  
  "Він довго говорив". Судячи з того, як Мері Джейн це сказала, вона не хотіла зробити комплімент.
  
  "Йому було про що поговорити". Сільвія віддавала належне там, де це було необхідно, навіть якщо їй було наплювати на все, що сказав Рузвельт. "Управління країною - це велика і складна робота".
  
  "Ха", - сказала Мері Джейн. "Тримаю парі, за нього проголосувало б більше людей, якщо б він не говорив так багато". Сільвія спробувала придумати, як на це відповісти. Зрештою, вона взагалі нічого не відповіла. Її кращим припущенням було те, що Мері Джейн була права.
  
  Джейк Физерстон ніколи не думав, що в кінцевому підсумку буде працювати в офісі. Однак тепер у нього був офіс, сплачений внесків Партії Свободи. У нього теж була секретарка, якій платили з того ж джерела. Без Лулу, нескінченно стукати на друкарській машинці, він не встиг би зробити і чверті того, що було потрібно. Як би те ні було, він зробив половину того, що потрібно було зробити, іноді навіть більше.
  
  Лулу не могла впоратися з усім самостійно. Физерстон вивчав знімок на своєму столі. На ньому була зображена ромбоидальная бочка в британському або конфедеративний стилі посеред якийсь посушливій, суворій на вигляд місцевості. Лист, прикладена до фотографії, було від члена партії, боровся за імператора Мексики проти повстанців, яких підтримували янкі.
  
  "Насправді нас тут взагалі немає", - говорилося в листі. Як і нашого друга. Іншому, про який йде мова, був стовбур. Тільки пара з нас коли-небудь використовувала цих тварюк у війні проти США. Тепер ми всі знаємо, як з ними поводитися. Деякі з нас збираються спробувати і подивитися, чи не можна придбати і більш потужні двигуни, щоб вони 11-го року випуску працювали краще. Тримаю парі, ми, 11-е, приносимо додому те, чому вчимося. Свобода!
  
  Физерстон повільно кивнув сам собі. Конфедеративним Штатам не дозволялося мати власні бочки. Так сказали Сполучені Штати, а Сполучені Штати були досить сильні, щоб стримати своє слово. Але найманці Конфедерації в Мексиці, Перу та Аргентині тренувалися битися на бочках, у літаках та на морі, а також розробляли для удосконалення використовуваних ними машин. Багато з цих найманців належали до Партії свободи. Джейк вважав, що знає про таємних військових справах Конфедерації стільки ж, скільки і Військове міністерство, а Військове міністерство не знало, як багато йому відомо.
  
  Лулу перестала друкувати. Вона увійшла в його особистий кабінет: худорлява сивоволоса жінка, швидше компетентна, ніж декоративна. "Містер Кімболл прийшов побачитися з вами, містер Физерстон".
  
  "Проводите його прямо зараз", - сказав Джейк. "Звичайно, нам є про що поговорити". Його секретарка кивнула, пішла і через хвилину повернулася з Кимболлом. Джейк встав і потиснув йому руку. - Радий тебе бачити. Радий, що ти зміг приїхати в Річмонд.
  
  "Я цього не планував, - відповів Роджер Кімболл, - але події мають звичай траплятися, коли їх зовсім не чекаєш, а?"
  
  Физерстон кивнув. Після того, як Лулу вийшла і знову почала друкувати, він сказав: "якраз в той момент, коли ви подумали, що все зникло з очей геть назавжди, ви виявили, що помилялися. Той хлопець, який ходив і бачив Енн Коллетон, випадково, не бреше, не так?
  
  Він виглядав так, наче хотів сказати "так", але в кінці кінців похитав головою. "Я потопив цього ублюдка янкі, все в порядку. Значить, війна закінчилася? Страшенно погано". Він люто глянув на Джейка, закликаючи його зробити що-небудь з цього.
  
  "Добре", - сказав Джейк. Кімболл витріщився на нього. Физерстон продовжив: "Я бився з "проклятими янкі" до самої останньої секунди, поки міг. Думаєш, мене хвилює, що ти підождав, поки перемир'я набере чинності, перш ніж лизнути їх в останній раз? У свинячьей дупі, так. Що для мене важливо, так це створять це проблеми для Партії і для країни. Якщо я вирішу, що це станеться, мені доведеться тебе звільнити ".
  
  Він зачекав, як Він сприйме це. Колишній шкіпер підводного човна сказав: "Я вб'ю цього сучого сина Бреарлі, навіть якщо це буде останнє, що я коли-небудь зроблю. Я з самого початку знав, що він слабак ".
  
  "Ви цього не зробите", - сказав Джейк Физерстон. "Ви цього не зробите, ви мене чуєте?" Він почекав, як Кімболл сприйме категоричний наказ.
  
  Кімболл сприйняв це саме так, як він і чекав: він програв свій стек. "Чорта з два я цього не зроблю", - прогарчав він, стаючи цегляно-червоним. "Я сказав цьому ублюдку, що вб'ю його, якщо він коли-небудь почне розпускати свій довгий язик. Він, чорт візьми, це зробив, і я, чорт візьми, це зроблю ".
  
  "Тоді я, чорт візьми, цю ж хвилину звільню тебе", - сказав Физерстон. "Забудь, що я сказав тобі в Чарльстоні. Я не хочу, щоб в Партії Свободи була людина, яка не може робити те, що йому говорять. Я не хочу, щоб в Партії був хтось, хто може вибухнути за моєю спиною. Якщо ви хочете вбити Брирли після того, як я сказав вам не робити цього, ви можете люб'язно почекати, поки у вас не зникне будь-який зв'язок зі мною. Робіть все, що вам заманеться, на свій розсуд. Не ставте Компанію в незручне становище. "
  
  Він знову почекав. Що б зробив Кімбол? Він був офіцером. Став би він обурюватися, підкоряючись наказам колишнього сержанта? Багато хлопців, які носили модну форму, не могли переварити нічого подібного. Або він пам'ятав, що в Партії свободи він все ще був офіцером середньої ланки, а Джейк був головнокомандувачем?
  
  Кімболл знову почав видувати свою стопку. Физерстон бачив, як це почалося ... і за мить Кімболл знову розслабився. Джейк подивився на колишнього моряка з повагою, яке, як він сподівався, той приховав. Не кожен міг впасти в лють, а потім придушити її. Люди, які могли, були дійсно дуже корисні.
  
  Повільно промовив Роджер Кімболл: "Добре, сержант, припустимо, я залишу цього сучого сина в живих на деякий час? Це означає, що у тебе є план дати йому те, чого він заслуговує, якимось іншим способом, вірно?"
  
  "Поки немає, це не так", - відповів Физерстон. Так, Кімбола варто тримати поруч, все вірно - він був на крок попереду Джейка, що траплялося не кожен день. "Я теж поки не кажу, що зроблю це. Потрібно зашифрувати, як я хочу це зробити, якщо я вирішу це зробити. Хочу я, щоб все виглядало так, ніби Партія не має до цього жодного відношення? Або я хочу, щоб на роботі говорили: "Ти зв'язався з Партією свободи, і ти закінчиш добре і помреш"?
  
  Раптово, замість того, щоб приймати це близько до серця, Кімболл почав дивитися на це як на тактичну проблему. Джейк помітив зміну в його очах. Він посміхнувся про себе, але тільки про себе - він не хотів, щоб Він знав, що він може читати його думки.
  
  "Гарне питання, чи не так?" Сказав Кімболл. "Я думаю, відразу після цього слід запитати: якщо ми дамо світові знати, що Партія свободи позбулася Брирли, чи зможемо ми зробити це так, щоб ніхто не потрапив у в'язницю?"
  
  "Є місця, де ми могли б", - відповів Джейк. "Я думаю, Південна Кароліна - одне з них: у Енн Коллетон великі шматки цього штату щільно зашиті для нас".
  
  "Я сам вчинив не так уже й погано, ви не заперечуєте, якщо я так скажу", - відповів Він. Чи була ця уразливість в його голосі?
  
  Так і є, вирішив Джейк. Кімболл ревнував до Енн Коллетон? Будь він проклятий, якщо це не так. Це було корисно знати. Фезерстоун відклав це в довгий ящик. Він не міг використовувати його зараз, але це не означало, що він не зможе десь у майбутньому. На даний момент йому потрібно було займатися поточним бізнесом: "Я не так впевнений щодо Річмонда. У нас тут на Вечірці багато копів, як і в більшості інших місць, але за ними доглядають мерія, уряд штату і уряд Конфедерації. Можливо, їм доведеться відправитися за нами, хочуть вони цього насправді чи ні.
  
  "Я бачу це". Кімбол підняв брову. Він знову був спокійний і зібраний. Так, з нього вийшов би грозний шкіпер підводного човна. Ніщо не виводило його з себе надовго. Джейк легко міг уявити собі, як він вистежує і топить американський есмінець після закінчення війни і розраховує на успіх, щоб не потрапити в халепу. Він продовжував: "Віги і радикальні ліберали в наші дні не дуже-то люблять Партію свободи, чи не так?"
  
  "Якби вони це зробили, я б подумав, що роблю щось не так", - сказав Фезерстоун. "Купка проклятих дурнів, хочуть продовжувати робити все по-старому. Це справді хитро, чи не так? Ось як ми потрапили в ту пригоду, в якій перебуваємо. Ось як ми потрапимо в ще більшу халепу, упевнений як диявол."
  
  "Я не думаю, що ти помиляєшся". Кімболл нахилився вперед, Брирли майже забув. "Що, чорт візьми, ти збираєшся робити з ниггерами, якщо у нас коли-небудь з'явиться така можливість?"
  
  "Збити їх з ніг і переконайтеся, що у них не буде шансу знову стати на ноги і завдати нам удару в спину", - відповів Джейк: відповідь, який він зазвичай давав. У нього було на думці щось більше, але він все ще не знав, чи зможе він зробити, та й взагалі хто-небудь міг би зробити, все, що він дійсно хотів. На даний момент було достатньо того, що він сказав Кимбаллу. "Давайте повернемося до цієї справи. Немає ніяких паперів, нічого у вашому судновому журналі або ще чого-небудь, що говорило б про те, що ви потопили корабель янкі занадто пізно, вірно?"
  
  До його полегшення, Кімболл кивнув. "Я був впевнений, що цього не буде. Брирли не може довести нічого подібного. Але я також не топив "Ерікссон" поодинці. Якщо інша команда почне базікати, вони можуть влаштувати мені страшенно неприємні часи ".
  
  "Вони так вчинили?" Спитав Джейк.
  
  "Більшість з них не стали б цього робити, я упевнений в цьому", - сказав Кімболл, і знову Фезерстон хотів почути саме той відповідь. "Вони вили, як зграя вовків, коли ми відправили на дно цей чортовий есмінець. Але навіть на такому маленькому суденці, як "Кістяна риба", є пара дюжин матросів. Я не можу сказати вам, що ніхто не став би зв'язуватися з моїм виконавчим директором, тому що я цього точно не знаю ".
  
  "Добре", - Джейк почухав потилицю і трохи подумав. "Ось що ми збираємося зробити зараз: сидіти тихо і подивитися, що відбудеться. Якщо Брирли потрапить у газети, він, чорт візьми, потрапить, от і все. Я не думаю, що це зашкодить Вечірці. Ти не був у Партії під час війни, тому що під час війни не було ніякої Партії, в якій можна було б складатися".
  
  "Справедливо", - сказав Кімбол: так, він був готовий виконувати накази. "Що ми будемо робити, якщо він потрапить у газети?"
  
  "Ти нічого не зробиш, - сказав Физерстон, - принаймні, не йому. Повертайся в Південну Кароліну і залишайся там. Якщо репортери почнуть задавати питання, скажи ... Скажи їм, що ти не можеш говорити про це, ось що ти скажеш. Він посміхнувся. "Ти повинен пам'ятати, Роджер, що єдине, про що ми турбуємося, - це те, що США розлютяться на нас, коли ми недостатньо сильні, щоб завдати удару у відповідь. Більшість людей в CSA - чорт візьми, на твоєму місці вони зробили б те ж саме ".
  
  "Клянуся Ісусом, вони б так і зробили. В цьому ви праві. В цьому ви абсолютно праві, сержант", - сказав Кімболл. "ПРИВІТ, роби, як ти кажеш. Я скажу нишпоркам, що не можу говорити про це. І якщо вони запитають, чому я не можу, я скажу їм, що я теж не можу говорити про це ".
  
  "Ось так-то", - сказав Джейк, киваючи. "Нехай це прозвучить таємничо, як на прощання. Це зведе з розуму цілу ораву репортерів, так само, як дівчина, яка зображає з себе недоторку, зводить з розуму хлопців. Репортери звикли до людей, які виходять із себе. Більшість людей люблять поговорити, - безсумнівно, їм подобається більше. Якщо ти будеш тримати рот на замку, ти набагато випереджаєш події. Він вивчаюче подивився на Кімбола. - Думаєш, ти зможеш це зробити?
  
  "Я можу це зробити", - сказав колишній морський піхотинець, і Джейк подумав, що він може. Кімболл продовжив: "насправді, було б забавно водити їх за ніс".
  
  На думку Джейка, мало що було веселіше, ніж водити репортерів за ніс. Набагато частіше репортери писали про Партії свободи ті статті, які він хотів, щоб вони написали. Зазвичай вони думали, що розкручують Вечірку, але вони розкручували її так, як він від них хотів, таким чином, який дозволяв їм відчувати себе розумними, але в той же час надавав Вечірці привабливий вигляд для багатьох читачів.
  
  Він не сказав цього Кимбаллу. Можливо, Він був досить розумний, щоб розібратися у всьому самому. Якщо це так, йому також треба було бути достатньо розумним, щоб тримати це при собі.
  
  "Що-небудь ще в тебе на думці?" Спитав Джейк.
  
  "Я не думаю, що є", - сказав Кімболл після невеликого роздуми. "Ми тут все залагодили, чи не так?"
  
  "Так, хочемо", - сказав Физерстон. "Я дуже радий, що ви прийшли, радий, що у нас була можливість дещо про що поговорити". Він був ще більше радий, що Кімболл виявився розсудливим, але іншому чоловікові теж не треба було цього знати. Джейк і раніше користувався палицею, а тепер кинув йому морквину: "Здається мені, що ти збираєшся кудись приєднатися до Партії свободи. Я вже говорив це раніше, чи не так? Схоже, що це все ще так".
  
  "Я прагну до цього", - сказав Кімболл. "Так, сер, я прагну". Джейк знову вивчаюче подивився на нього. Як високо він метил? Проблема амбітних чоловіків полягала в їх огидну звичку прагнути прямо до вершини.
  
  Але Джейк теж прагнув до вершини, на іншій вершині, вище всього, до чого, на його думку, міг прагнути Роджер Кімбол. Якщо все пройде ідеально, він добереться туди в наступному році. Ще пару місяців тому він і уявити собі не міг, що зможе перемогти. Тепер він думав, що цілком може. І якщо щось піде не так, йому буде потрібно більше часу, от і все. У будь-якому випадку, він мав намір це зробити. "Я радий, що ми влаштували вас, - сказав він, - тому що я не хочу, щоб щось заважало балотуватися в президенти, коли настане 1921 рік".
  
  "Ні, сер!" Сказав Кімболл, і його очі загорілися.
  
  
  ***
  
  
  Полковник Ірвінг Моррелл і Агнес Хілл поспішили через Уоллман-парк до ще однієї статуї Джона Брауна - здавалося, вони були всюди в Ливенворте. Прикрашений прапорами, він виглядав набагато святковіше, ніж коли-небудь був насправді суворий старий воїн за свободу.
  
  "Сьогодні тут будуть всі жителі міста". Агнес Хілл вказала на натовп людей, які переходили по пішохідних містках через Трехмильный струмок.
  
  "Сьогодні тут повинні бути всі жителі міста", - сказав Моррелл. "Аптон Сінклер зібрав хорошу натовп, коли виступав пару тижнів тому. Єдино правильним, щоб президент зібрав більше людей".
  
  Агнес кивнула. Їх об'єднувала спільна віра в Демократичну партію. Їх багато що об'єднувало, в тому числі величезне задоволення від товариства один одного. Моррелл посміявся над собою. Він пішов на ті танці, не збираючись закохуватися в першу-ліпшу жінку, і ось він взяв і зробив це. І, судячи з усього, вона теж закохалася в нього.
  
  Не тільки президент Рузвельт був потужним магнітом для натовпу, але і сам день, здавалося, вабив людей на вулицю. Вересень стрімко наближався до жовтня, річна задушлива спека спала. Сонце все ще яскраво світило, і дуби, в'язи і каштани в парку все ще несли свої пишні навіси з листя, щоб дати тінь тим, хто цього хотів. Фітофтороз, поширився серед каштанів на Сході, ще не добрався до Канзасу; Моррелл сподівався, що він ніколи не добереться. Повітря не був ні теплим, ні свіжим. Фактично, він взагалі майже не відчував повітря.
  
  "Чудово", - сказав він, і Агнес Хілл знову кивнула.
  
  Багато чоловіків в натовпі були одягнені в сіро-зелену одяг, як у Моррелла, оскільки форт-Лівенворт знаходився на північ від міста, чиє ім'я він носив. Це допомогло їм з Агнес пройти крізь натовп: солдати, помітили його орлов, розступилися перед ним і його супутницею. "Це чудово!" - вигукнула вона, коли вони виявилися всього в трьох або чотирьох рядах від трибуни, з якої повинен був виступати Рузвельт.
  
  "Це так, чи не так?" Сказав Моррелл і стиснув її руку. Вони посміхнулися один одному, такі щасливі, немов були наодинці, а не посеред самої великої юрби, яку Лівенворт бачив за багато років (Моррелл все ж сподівався, що натовп була більшою, ніж та, яку намалював Сінклер).
  
  Люди заулюлюкали, як червоношкірі індіанці, коли президент Рузвельт піднявся на трибуну. Осторонь духовий оркестр грянув "Зірки і смуги назавжди". Моррелл пошкодував, що група не вибрала іншу мелодію, ця мелодія кілька днів звучала у нього в голові всякий раз, коли він її чув і створювала галасливу компанію.
  
  Рузвельт сказав: "Клянуся богом, мені завжди приємно приїжджати в Канзас. Цей штат був заснований чоловіками і жінками, які дізнавалися південну гадюку з першого погляду, ще до Війни за відділення. Він озирнувся на статую Джона Брауна. "Є людина, який знав, хто наш ворог, і людина, яка сильно вдарила ворогів нашої країни, навіть коли вони все ще прикидалися друзями. За це я з гордістю віддаю йому честь. - Він зняв капелюха і полупоклонился статуї.
  
  Моррелл плескав так, що у нього захворіли руки. Поруч з ним Агнес Хілл послала Рузвельту повітряний поцілунок. "Чи повинна я ревнувати?" Запитав її Моррелл. Вона показала йому язика. Вони обидва розсміялися.
  
  "Люди кажуть, - пишуть газети, - що я веду боротьбу у своєму політичному житті", - продовжував Рузвельт. "Я кажу, хуліган!"1 Він насолоджувався новим вибухом оплесків, що обрушилися на нього з боку доброзичливою натовпу. "Може бути, вони і потягнуть цього старого демократичного осла вниз, - кричав він, - але якщо вони це зроблять, от що я вам скажу: вони теж будуть знати, що брали участь у бійці".
  
  "Ти виграв війну, Тедді", - крикнув хтось. "Ти можеш виграти цей бій".
  
  Рузвельту, як випадково дізнався Моррелл, не подобалося, коли його називали Тедді. Однак під час передвиборної кампанії він терпів це, його посмішка виглядала доброзичливою, а не вимученою. А потім ще хтось закричав. "Ти потрібен країні, Тедді!"
  
  "Я не знаю, чи потрібен я особисто країні чи ні, - сказав Рузвельт, - але я точно знаю, що відчуваю величезну гордість за те, що служив країні. І я точно знаю, що країні потрібен демократ в Пауел-хаусі або Білому домі, і, схоже, саме мене Демократична партія висуває в цьому році.
  
  "Я хочу, щоб ви про щось подумали, леді і джентльмени: за роки, що минули з 1852 року, Демократична партія перемагала на всіх президентських виборах, за винятком двох. Кожен школяр знає це, але я збираюся приділити вам хвилинку часу, щоб нагадати вам про це ще раз. У 1860 році виборці відправили Авраама Лінкольна в Вашингтон, і він втягнув нас у війну, причому програну на додачу. Двадцять років потому, забувши свій урок, народ обрав Джеймса Р. Блейна, який подарував нам ще одну війну - і ще одну втрату.
  
  "Коли знову почалася війна, Сполучені Штати були готові до неї. Президенти-демократи зробили цю країну сильною. Президенти-демократи знайшли в США союзників. І, дякуючи народові, біля керма державного корабля у нас був президент-демократ ". Він набув поважного вигляду, щоб нагадати своєї аудиторії, ким був цей президент-демократ.
  
  "Ми виграли Велику війну з Божою допомогою. Ми відплатили за півстоліття з гаком принижень, які не повинна була терпіти жодна велика нація. І тепер, пишуть автори редакційних статей, тепер люди втомилися від Демократичної партії. Вони кажуть, що ми були досить гарні, щоб виграти війну, але недостатньо гарні, щоб керувати країною в мирний час. Вони кажуть, що соціалісти заслуговують повороту, шансу".
  
  Рузвельт обвів поглядом юрбу. "Що ж, хай кажуть, що їм заманеться. Це вільна країна. Завдяки Демократичної партії вона залишилася вільною країною - і, я міг би додати, країною-переможницею. А тепер я скажу вам, що я скажу. Пані та панове, я кажу, що, якщо ви оберете президентом соціаліста в 1920 році, зло, яке він накоїть Сполученим Штатам, у порівнянні з витівками Лінкольна і Блейна буде виглядати як те, що могла б накоїти пара хлопчиків-скайларков ".
  
  "Правильно!" Моррелл закричав на всю горлянку. Кричала вся величезна натовп, але Рузвельт почув голос Моррелла, а потім зловив його погляд. Вони кілька разів зустрічалися у Філадельфії і завжди добре ладнали: два агресивних людини, які обидва вірили в те, що потрібно битися з ворогом.
  
  "Тут, в Ливенворте, ви вже бачили, як соціалісти взялися за бюджет Військового міністерства з ножем для обробки м'яса", - сказав Рузвельт. "Вони зробили те ж саме і з Військово-морським міністерством. Якщо вони будуть контролювати президентство так само, як Конгрес, нам пощастить, якщо до того часу, коли ми зможемо проголосувати за їх відсторонення від посади, у нас будуть Військове міністерство і Військово-морський флот. Тут, переді мною, я бачу одного з найвидатніших солдатів нашої країни, полковника Ірвінга Моррелла, провідного представника бочкової війни в цій країні. Я знаю, на які гроші доводилося жити полковнику Морреллу після виборів 1918 року. Як добрий патріот, він щосили використовує те, що йому виділено, але я знаю, як і ви, мабуть, знаєте, що він міг би зробити набагато більше, якби у нього було більше коштів для цього. Хіба це не правда, полковник?
  
  "Так, сер, це правда", - голосно сказав Моррелл. Агнес втупилася на нього блискучими очима. Вона могла уявити собі дуже багато, коли прийшла послухати Рузвельта, але, звичайно ж, вона не припускала, що президент схвалить Моррелла на загальний огляд. Сам Моррелл нічого подібного не очікував.
  
  Рузвельт сказав: "Ось вам, леді і джентльмени, прямо з перших вуст. Якщо ви хочете зберегти Сполучені Штати сильними, голосуйте за мене. Якщо вам все одно, голосуйте за Сінклера. Я дякую вам."
  
  Коли він спускався з помосту, йому влаштували ще одну овацію. Потім, до ще більшого подиву Моррелла, Рузвельт поманив його до себе. "Як поживає ця випробувальна модель, полковник?" - запитав президент.
  
  "Сер, це значне поліпшення в порівнянні з бочками, які ми використовували під час війни", - відповів Моррелл. "Було б ще краще, якби ми змогли виготовити справжній стовбур такої конструкції, а не легкий автомат, броньований тонкою м'якою сталлю".
  
  "У вас буде така машина, полковник", - прогримів Рузвельт. "Якщо після листопада мені буде що сказати про те, як Військове міністерство витрачає свої гроші, ви це отримаєте".
  
  "Це було б чудово, пане президенте", - сказав Моррелл, а потім додав: "Сер, я хотів би представити вам мою наречену Агнес Хілл".
  
  "Я дуже радий познайомитися з вами, міс Хілл". Рузвельт схилився над її рукою. "Я хочу, щоб ви добре дбали про цю людину. Він ще довго буде потрібен країні".
  
  "Я зроблю все, що в моїх силах, ваше превосходительство", - сказала вона. "Для мене велика честь познайомитися з вами".
  
  "Добре, добре". Президент посміхнувся їй, потім відвернувся, щоб поговорити з кимось ще.
  
  В очах Агнес затанцювали зірочки. "Як щодо цього?" Сказав Моррелл, посміхаючись. Насправді він не очікував, що у нього буде можливість поговорити з Рузвельтом або представити йому Агнес. З-за свого попереднього знайомства з президентом він сподівався, що щось подібне може статися, але він провів достатньо часу за грою в покер, щоб розуміти різницю між надією і ймовірністю. Однак час від часу тобі щастило.
  
  "Як щодо цього?" Луною відгукнулася Агнес. "Я не знала, що ви такий важливий людина". Вона цікавістю подивилася на Моррелла. "Але навіть найважливіші люди, судячи з усього, що я чув, запитують жінку, чи не хоче вона стати нареченою, перш ніж представити її таким чином".
  
  - Упс, - сказав Моррелл, що змусило Агнес розреготатися. Трохи заковтнувши, він продовжив: "Я думаю, єдиний спосіб загладити свою провину - це запитати пізніше, а не раніше: ти хотіла б стати моєю нареченою, Агнес?"
  
  "Звичайно, я б хотіла", - відповіла вона. "Ти витратив свій дорогоцінний час, щоб з'ясувати це, але я не дуже турбувалася про це, тому що завжди припускала, що ти це зробиш".
  
  "Завжди?" Запитав Моррелл, все ще нервуючи, але і щасливий. "Скільки це "завжди"?"
  
  "З тих пір, як ми зустрілися на тому першому танці", - сказала Агнеса Хілл. "Я думала, що ти приваблива, і вирішила, що повинна бути тією, хто зловить тебе". Вона підняла брову. "Тепер над чим ти хихикаешь?"
  
  - Тільки те, що я теж поклав на тебе очей з того танцю, на якому ми зустрілися, - сказав він. - Це справедливо, чи не так?
  
  "Звичайно, допомагає", - сказала Агнеса. "Я думаю, все буде добре".
  
  "Знаєш що?" Сказав Моррелл, і вона похитала головою. "Я теж", - сказав він їй. Він мав на увазі кожне слово. Вона знала, на що схоже бути дружиною солдата, і знала це як не можна краще: вона була однією з них. Вона пройшла через найгірше, що могло трапитися з дружиною солдата - вона пройшла через це, вона пройшла через іншу сторону і була готова спробувати це знову. Чого ще він міг бажати?
  
  Тільки після всього, що промайнуло у нього в голові, він перестав задаватися питанням, яким чоловіком міг би стати. Агнес могла знати, що робить, вступаючи в цей шлюб, але він цього не знав. Він поняття не мав; одруження не входила в навчальну програму Вест-Пойнта. Можливо, так і повинно бути, подумав він. Можливо, це не призведе до появи кращих офіцерів, але з великою ймовірністю призведе до появи більш щасливих.
  XII
  
  Люсьєн Гальтье підняв очі до неба. Він мигцем побачив сонце, що останнім часом йому вдавалося рідко. Він летів низько на півдні і незабаром зник за густими сірими хмарами, які були домінуючою рисою неба, коли жовтень поступився місце листопада.
  
  Почав накрапати дрібний дощик. Він розсудив, що скоро він перетвориться в мокрий сніг, а потім і в заметіль. "Роби все, що в твоїх силах", - сказав він. "Роби все, що в твоїх силах, або навіть трохи гірше цього. Ти не робив цього під час збору врожаю, і ти не можеш заподіяти мені шкоди зараз. Продовжуй. Мені було б все одно".
  
  "Ти завжди розмовляєш з хмарами, тато?" - запитав Жорж, який, мабуть, вийшов з сараю, поки Люсьєн насміхався над погодою за те, що вона втратила свій шанс.
  
  "Завжди", - урочисто відповів Люсьєн. "Я переконаний, що це моя найкраща надія отримати розумну відповідь у цих краях".
  
  - Справді? Жорж глянув у бік фермерського будинку. - Можливо, мені варто розповісти моїй дорогій мамі про вашу думку з цього приводу? Я впевнений, їй було б дуже цікаво дізнатися.
  
  "Я впевнений, що, якщо ти скажеш їй хоч слово про це, я розкрию твою голову, щоб подивитися, зовсім вона порожня або тільки майже", - сказав Люсьєн. "Якщо б мені довелося гадати, я б сказав, що у вас там взагалі нічого немає, але я можу помилятися: у вас можуть бути камені. Звичайно, ніякого сенсу"
  
  "Mais non, certainementpas", - сказав Жорж. "І в своїй безглуздості я схожий на тебе чи на матір свою?"
  
  "Я зараз займуся тобою - з сокирою, за своїм вибором", - сказав Галтье. "Ти зробив з худобою все, що хотів?"
  
  "О, ні, зовсім ні", - відповів син. "У мене завжди є звичка кидати роботу, коли вона зроблена тільки наполовину".
  
  "Те, що у вас увійшло в звичку, зводить мене з розуму", - сказав Люсьєн. Жорж вклонився, ніби отримав значний комплімент. Як раз в цей момент біля фермерського будинку зупинився автомобіль. Люсьєн розсміявся. "Дивись, твій шурин. Подивися, чи зможеш ти звести його з розуму. У тебе це ще не вийшло, і не через брак спроб".
  
  Доктор Леонард О Дулл, здавалося, випростався, як плотницька лінійка, коли вилазив з "Форда". Побачивши Люсьєна і Джорджа, він помахав їм рукою і неквапливо підійшов. Якщо холодний, противний моросить дощ і турбував його, він не подав вигляду. - Як справи? він покликав усіх з сигарою в роті.
  
  "Все йде добре", - відповів Люсьєн. "А в тебе все йде?"
  
  "Досить добре", - сказав його зять. "Сьогодні субота, так що у мене є всього півдня, щоб провести в лікарні. Я подумала, що перед тим, як їхати в місто, зайду побажати Ніколь і маленькому Люсьєну доброго дня.
  
  "І я теж радий побажати тобі гарного дня", - сказав Люсьєн. Він глянув на Джорджа. Вони обидва ледь помітно кивнули. Ні один день на фермі не тривав півдня. Леонард О Доулл був першокласним хлопцем. Чим довше Галтье знав його, тим більше думав про нього. Але одним О Доулл не був і ніколи не міг бути: фермером. Він не розумів - по природі речей, він не міг зрозуміти, як старанно працювали члени його сім'ї по шлюбу.
  
  Жорж побічно згадав про це: "Враховуючи, що сьогодні у вас всього півдня роботи, як все може пройти "досить добре" для вас?"
  
  "Ну, по-перше, що значить для вас останній день жовтня?" - Запитав О Доулл.
  
  Жорж почухав потилицю. Люсьєн Галтье теж. Нарешті Люсьєн сказав: "Це свято Всіх Святих: все це дуже добре, але не те свято, про яке можна говорити поряд з Великоднем або святом народження нашого Господа".
  
  - Переддень Дня всіх святих. - О Доулл кивнув. - По-англійськи ми називаємо це Хеллоуїн. У нас є звичай відзначати його костюмами, масками, вирізаними гарбузами і вечірками, а іноді і розіграшами. Це веселий час, час удаваного переляку ".
  
  "Ми не робимо цього тут, у Квебеку", - сказав Джордж.
  
  "Я знаю", - сказав О Доулл. "Я сумую за цим".
  
  "Хеллоуїн". Галтье дозволив англійському слову злетіти з язика. "Я пам'ятаю, коли я служив в армії, у англомовних був це свято. Але Жорж прав: ми не робимо цього в Квебеку. Я був би вражений, якби подумав про це тричі за всі роки, що минули відтоді, як я повернувся додому на свою ферму ".
  
  О Дулл виглядав нещасним. "У минулому році я вирізав з гарбуза ліхтар-домкрат" - ще одне англійське слово - "і виставив його на вітрині зі свічкою всередині. Я більше так не зроблю. Всі мої сусіди думали, що я язичницями. Добре, що єпископ Паскаль знає про цей звичай, інакше сморід була б набагато сильнішою, ніж була ".
  
  "Тоді ти мені про це не розповідав", - сказав Люсьєн. "Ніколь теж про це не говорила".
  
  "Я думаю, ми обидва відчували себе нерозумно через це", - сказав О Доулл. "І це була моя власна вина".
  
  "Я знаю чоловіків, які все своє життя жодного разу не вимовляли цих слів", - зауважив Люсьєн.
  
  "Вони не лікарі". Його зять говорив з великою впевненістю. "Кожен лікар в світі знає, що він поховав пацієнтів, яких повинен був врятувати".
  
  "Може бути і так", - сказав Галтье. "Якщо це так, то навіщо комусь хотіти стати лікарем?"
  
  "Тому що ми рятуємо пацієнтів, яких поховали б без нас", - сказав Леонард О Доулл. З видимим зусиллям він змінив тему: "І вівторок тут же день, відмінний від того, яким він буде в Сполучених Штатах".
  
  "І чому це?" Знайомство Люсьєна з американськими святами почалося тільки з американською окупацією Квебеку. Він знав, що воно залишилося неповним.
  
  "Тому що у вівторок ми будемо голосувати за нашого президента, - відповів О Доулл, - і вперше за весь час, що я живу, я думаю, що вибори будуть дуже близькі". Він копнув землю. "І ось я тут, іноземець, який постійно проживає в Республіці Квебек. Все, що я можу зробити, це почекати, щоб побачити, що зробить моя країна ".
  
  "Як американці можуть знову не обрати Рузвельта?" Запитав Джордж. "Завдяки йому вони виграли війну. Хто знає, що могло б статися без нього?"
  
  "У вас є на те причини", - сказав О Доулл. "Але війна закінчилася майже три з половиною роки тому. Для мене війна була дуже вдалою, тому що без неї я б не зустрів Ніколь - і нікого з вас, інших прекрасних дам, поспішаю додати. Але багато постраждали, і багато хто, хто тепер може голосувати, втратили близьких у боях. І з тих пір йде нескінченна боротьба між лейбористами. Люди, звичайно, можуть голосувати за Рузвельта. Але знову ж, вони можуть і не перемогти. І ніхто ніколи не вигравав третій термін на посаді президента Сполучених Штатів ".
  
  "За кого б ви проголосували, якби повернулися в Сполучені Штати?" Поцікавився Галтье.
  
  "Я не зовсім впевнений", - повільно промовив О Доулл. "При Рузвельті я точно знаю, що отримала країна. Якби соціалісти знову запустили Debs, я б теж знав, що ми отримуємо. Але з Сінклером сказати складніше. У нього енергія молодої людини, і, судячи з того, що я можу сказати тут, в Квебеку, багато людей думають, що він поведе Сполучені Штати в новому напрямку. Можливо, це було б добре. Як я вже сказав, в цьому важко бути впевненим ".
  
  "Буде так, як буде", - сказав Галтье, знизуючи плечима. "Як би те ні було, Сполучені Штати як і раніше будуть великою країною, а Республіка Квебек - маленькою. Я сподіваюся, ви не нещасливі, покинувши свою країну, щоб оселитися тут ".
  
  - Нещасливий? О Доулл похитав головою. "Всього лише ціле життя тому мої предки виїхали з Ірландії в Сполучені Штати. Ми і раніше робили ставки, О Доуллы. Я зробив це знову, от і все".
  
  Гальтье почухав потилицю. Його предки жили не тільки в Квебеку, але і на землі, на якій він стояв, з сімнадцятого століття. Навіть те, що його дочка переїхала в Рів'єр-дю-Лу, здавалося позбавленням коренів. Він не міг зрозуміти, чому О Доулл говорить про одному місці так, наче воно нічим не гірше іншого. Для нього це було б явною - більш того, неуявної - неправдою. Його зять приймав це як належне, як факт життя.
  
  О Доулл сказав: "Що ж, мені краще повернутися в місто, інакше Ніколь буде гадати, що зі мною стало. Сподіваюся, у тебе буде можливість приїхати найближчим часом, поки погода не зіпсувалася. Він торкнувся полів своєї фетровому капелюхи, потім поспішив назад до своєї машини. Вона з ревом ожила. Він поїхав.
  
  "Американська політика", - сказав Джордж, знизуючи плечима. "Мене дуже мало цікавить американська політика".
  
  "Якщо б ти сказав це в 1910 році, ти, можливо, виявив би трохи здорового глузду", - відповів батько. "У 1910 році я дуже мало знав про американську політику, але вона була важлива для нас вже тоді. Кажучи це зараз... що ж, я вже дратував вас за безглуздя. Якби американська політика була іншою, була б у нас війна? Якби американська політика була іншою, жили б ми в Республіці Квебек? Якби американська політика була іншою, був би у вас такий племінник, який у вас є?"
  
  "Якби американська політика була іншою, у мене все ще був би батько, який читав би мені нотації більше, ніж коли-небудь шкільні вчителі", - сказав Джордж. Люсьєн роздратовано фиркнув, але потім почав сміятися. Жорж був таким, який він був. Правильна дружина могла привести його в форму, але, з іншого боку, він міг залишитися таким, навіть будучи одруженим на самій похмурій дівчині в окрузі.
  
  Не те щоб Люсьєн і Марі збиралися звалювати на плечі Жоржа саму похмуру дівчину в окрузі. По-перше, Беатріс Ріго привезла з собою лише невеликий весільний наряд. І, по-друге, Люсьєн не вважав правильним так чинити зі своїм люблячим веселощі молодшим сином. Однак ця причина була на другому місці після першої.
  
  Гелловін прийшов і пішов, ніким не зазначений. Галтье задумався, вирізав чи доктор Леонард О Доулл гарбуз для своєї сім'ї. У цьому році він не виставить його на вітрину - він ясно дав це зрозуміти.
  
  Два дні потому вибори в Америці також прийшли і пішли. Вони не викликали фанфар, які досягли ферми Галтье. Якщо б у Люсьєна не було американського зятя, він би не знав, в який день вони відбулися. Зрештою, він дізнається, хто переміг: якщо новина не дійде до його ферми раніше, він дізнається, коли поїде до міста.
  
  Марі сказала: "Я чула, що не всі американські жінки можуть голосувати: це для них, бідолах, так само, як було в дні, що передували створенню Республіки".
  
  "Я нічого не знаю про те, чи можуть американські жінки голосувати", - відповів Люсьєн. Він як і раніше не переконаний в тому, що надання виборчого права жінкам Квебеку було найкращою ідеєю в світовій історії. Але він виявив, що, сказавши це своїй дружині, потрапив у більш неприємну ситуацію, ніж все, що пов'язано з оголошенням про те, що він завів коханку. Він знав кількох чоловіків, у яких були коханки, але жоден з них не був настільки необачний, щоб заявити про це.
  
  "Я сподіваюся, що американці оберуть соціаліста", - сказала Марі. "Вони будуть спокійніше, якщо виберуть".
  
  "Я думаю, вони повернуть Рузвельта", - заявив Люсьєн. "Навіть якщо він протестант, він дуже великий чоловік. А соціалісти, судячи з усього, що я чув, взагалі не вірять в le bon Dieu".
  
  Він думав, що це змінить думку його дружини; вона набагато більше дбала про атрибути благочестя, ніж він. Але вона сказала: "Можливо, добра Людина вірить у них", - відповідь була настільки пророчим, що Гальтье не мав ні найменшого уявлення, як на нього реагувати.
  
  - Що за пісню грав оркестр лорда Корнуоллиса, коли йому довелося здатися американцям в Йорктауне? - запитав Гел Джейкобс.
  
  "Не маю ні найменшого уявлення", - відповіла Неллі Джейкобс. Її навчання рано припинилося. Мало того, Клара намагалася викрутитись з її рук і впасти головою на підлогу спальні. Це заважало Неллі мислити так ясно, як вона могла б.
  
  "Тепер це буде турбувати мене", - сказав Хел. "Це те, що я колись знав, і я не такий старий, щоб забувати про такі речі". Він посміхнувся Кларі. "Якщо б я був таким старим, у мене б зараз не було маленької доньки".
  
  Неллі не очікувала, що у нього тепер буде маленька дочка. Більш того, вона не очікувала, що у неї тепер буде маленька дочка. Якщо б вона очікувала такого, то взяла б запобіжні заходи. Однак вона зізналася собі, що їй подобалося, коли Клара була поруч.
  
  Хел клацнув пальцями, що змусило Клару перестати соватися і подивитися, звідки долинає цей забавний звук. ""Світ перевернувся з ніг на голову"! - вигукнув він.
  
  "Що, коли у нас була дитина?" Сказала Неллі. "Звичайно, було".
  
  "Ні, ні, ні", - відповів він. "Я маю на увазі, так, так воно і було, але ні, я не це мав на увазі". Він замовк, судячи з усього, збитий з пантелику. Через мить він продовжив: "Я мав на увазі, що "Світ перевернувся з ніг на голову" - це пісня, яку група Корнуоллиса виконувала на "Капітуляції".
  
  "Про", - сказала Неллі. "Ну, чому ти цього не сказав, якщо це те, що ти мав на увазі? І взагалі, чому ти забиваєш собі голову цим Корном -як-там-її-звуть?
  
  "Я не так багато думав про Корнуоллисе", - сказав Хел. "Я намагався згадати назву пісні. Ви повинні визнати, що це відповідає новин останніх двох днів".
  
  "Про", - сказала Неллі. "Вибори". Це чи здавалося їй реальним: вона була позбавлена виборчих прав не тому, що була жінкою, а тому, що жила у Вашингтоні, округ Колумбія. Хел теж не голосував у вівторок, та й не міг голосувати.
  
  "Так, вибори". Він клацнув язиком між зубами. "Коли демократи програють вперше з 1880 року, світ перевернувся з ніг на голову. І коли перемагають соціалісти вперше в історії, все дійсно перевертається з ніг на голову".
  
  "Думаю, так і є". Неллі похитала головою. "Не здається правильним звільняти президента Рузвельта з роботи після того, як він пішов і виграв війну для Сполучених Штатів. Я не можу назвати нікого іншого, хто міг би це зробити ".
  
  "Тато", - сказала Клара. Вона теж сказала "мама" і "е-е-Е", що розумілося як ім'я її зведеної сестри.
  
  "Як щодо цього, Хел?" Запитала Неля. "Як ти думаєш, ти міг би виграти війну для Сполучених Штатів?" Через мить вона продовжила: "насправді, ви дійсно пройшли довгий шлях до перемоги у війні для США, принаймні, в тому, що стосується Вашингтона".
  
  Хел махнув рукою. Неллі бачила, що він був самим скромним і самоуничижительным людиною, яка коли-небудь народжувався. Це допомогло їй довше, ніж слід було, не помічати його численних позитивних якостей. Він сказав: "По-перше, мені зробили найкращу допомогу, якої ви були чималою частиною".
  
  "Пух!" Сказала Неллі.
  
  "Пух!" Луною відгукнулася Клара. Вона булькнула й засміялась, їй сподобався звук, який вона тільки що відтворила.
  
  "Пух!" Неллі повторила, що знову змусило Клару розсміятися. Неллі продовжила: "Я отримала медаль, яку не особливо заслуговувала, а ти заслуговувала її, але так і не отримала".
  
  Хел Джейкобс знизав плечима. "Я знаю, що я зробив. Моя країна знає, що я зробив. Мені не потрібні ніякі медалі. І, крім того, якщо хтось і повинен був виграти медаль, то це був Білл Річ. Я був далеко не єдиною людиною, який звітував перед ним. Він був тим, хто зібрав все воєдино і домігся більшої частини результату. Я знаю, він вам не дуже подобався, але дуже сумно, що він не дожив до нашої перемоги".
  
  "Ти вже казав це раніше", - відповіла Неллі і кинула це на підлогу. Вона була єдиною людиною в світі, який знав, що сталося з Біллом Річ, і вона мала намір унести цей секрет з собою в могилу. На її думку, він заслуговував все, що вона йому дала. Але Хел-як і раніше, була про нього хорошої думки, тому вона притримала свої власні зауваження якомога менше, щоб вони зійшли їй з рук.
  
  "Президент Аптон Сінклер". Хел, до її полегшення, повернувся до того, що світ перевернувся з ніг на голову. Він знову знизав плечима. "Це не схоже на ім'я, що належить президентові. Президентів звуть Джон, або Томас, або Ендрю, або Теодор. Аптон? Він похитав головою. "Це звучить як ім'я дворецького, а не президента".
  
  "Що ж, так воно і є", - сказала Неллі. "У нас є чотири роки, щоб звикнути до цього. До того часу, коли настане 1924 рік, це буде здаватися досить природним".
  
  "Я вважаю, що це можливо", - визнав Хел. "Я сподіваюся, що до того часу країні це набридне, і вона проголосує за його відсторонення від посади і поставить хорошого демократа з приємним, пересічним ім'ям".
  
  "Може бути, все буде не так уже й погано". Неллі просунула палець під край підгузника Клари. "О, добре, ти суха". Вона присіла на край ліжка і почала ніжно похитувати дитини вгору-вниз. "Давай, сонечко, тобі пора спати".
  
  "Тобі пора спати, щоб твої мама і тато могли заснути", - додав Хел. Він позіхнув. "Я й забув, як багато ти втрачаєш сну, коли дитина маленька".
  
  "Я теж", - сказала Неллі. "І ще одне: зараз мені потрібно спати більше, ніж коли Една була маленькою. Я вже не така молода, як раніше, і, боже, Клара дала мені про це знати. - Вона обережно глянула на свою дочку, чиї повіки безуспішно намагалися зімкнутися. "ШШШ. Я думаю, вона збирається відключитися".
  
  Тільки після того, як Неллі поклала дитину в колиску, змусила спальню переповнитися, Хел сказав: "Для мене ти все ще молода і прекрасна, моя люба Неллі. Ти завжди будеш такий".
  
  "Пух!" - ще раз сказала Неллі. Вона знала, чому чоловіки так розмовляють: щоб змусити жінок лягти з ними в ліжко. Будь-яка жінка, поверившая подібним умовлянням, була майже настільки дурна, що заслуговувала того, що вона неодмінно отримає. Так навчила Неллі важка життєва практика. Але життя з Хэлом та слухання його слів, час від часу змушували його задумуватися.
  
  Вона дуже втомилася, щоб зараз вдаватися другим думок або навіть першим. Вона дозволила собі впасти на ліжко. Якщо б вона полежала так хоча б пару хвилин, то заснула б, не переодягаючись в нічну сорочку. Вона робила це пару раз в ті дні, коли у Клари різалися зубки, або вона хворіла, або просто вередувала. Засипання в корсеті було вражаючим доказом того, до чого може призвести перевтома.
  
  Однак сьогодні ввечері вона вирішила, що хоче позбутися шнурівки і сталевих прутів. Втомлено зітхнувши, вона встала на ноги, зняла спідницю і блузку і звільнилася від корсета. Вовняна нічна сорочка фланелева накривала її, як затишна намет. Хел наділу не тільки нічну сорочку, лише трохи коротше її сукні, але і шерстяний нічний ковпак з пензликом. Ніякої холодний вітерець не застане його зненацька.
  
  - Добраніч, - сказав він, коли вони з Неллі забиралися під ковдру. - Сподіваюся, маленька Клара дозволить нам поспати до ранку.
  
  Вона так і робила. В останні дні вона робила це частіше, ніж зазвичай, що було благословенним полегшенням в перші кілька тижнів після того, як вона повернулася додому з лікарні. Тим не менш, ночі, коли вона цього не робила, були досить жахливими, щоб компенсувати багато з тих, коли вона це робила.
  
  Але на наступний день вона прокинулася такою усміхненою і життєрадісною, що Неллі теж посміхнулася, навіть не встигнувши поснідати або, що більш важливо, випити кави. Вона дала Кларі груди. У ці дні дитина їв пластівці, а також іншу тверду їжу, але йому, як і раніше подобалося починати день з того ж старого прилавка.
  
  Неллі переодягнула її - зараз вона в цьому гостро потребувала - пушком припудрила їй сідниці і, попередньо одягнувшись сама відвела вниз. Вона дозволила Кларі повзати і шкандибати навколо, поки розводила вогонь у плиті і готувала перший кавник кави. Вона, Гел і Една ділили його на двох; клієнти отримували те, що було потім.
  
  "Слава богу, спокійної ночі", - сказала Една, спустившись вниз через кілька хвилин. Життя через коридор з дитиною не так вже сильно відрізнялася від життя з ним в одній кімнаті. Една почала смажити хліб і розтопила масло на сковороді, щоб приготувати яєчню для себе, матері та вітчима. На іншій сковороді вона обсмажила стейки з шинкою у беконній жирі, що залишився з учорашнього дня. Хел Джейкобс спустився вчасно, щоб поїсти, поки що-небудь не охололо, але занадто пізно, щоб Неллі і Една не стали дражнити його за неробство.
  
  Він вже збирався перейти вулицю і відкрити свою майстерню шевця, коли перед кав'ярнею, якою керувала Неллі, зупинився шикарний автомобіль. Водій поспішив відкрити дверцята для свого пасажира, огрядного добродія середніх років. Хлопець попрямував до дверей кав'ярні.
  
  - Господи, ма, - видихнула Една, - ти тільки подивися на це! Це президент. Він знову прийде сюди.
  
  Неллі підхопила Клару, яка завила від обурення через те, що їй не дали можливості з'їсти апетитний на вигляд шматочок пилу, який вона підібрала. - Тихше, ти, - суворо прошепотіла Неллі, що абсолютно не допомогло.
  
  Увійшов Теодор Рузвельт. - Доброго ранку, міс Семфрок, - сказав він, вклоняючись Едні. Він повернувся до Неллі. - І вам доброго ранку, місіс Джейкобс. Ha! Я все зробив правильно, клянуся джинго!" Він виглядав задоволеним собою. "І вам доброго ранку, містере Джейкобс", - сказав він Хэлу. "У вас тут чарівна дочка. Вітаю."
  
  "Дякую вам, ваше превосходительство", - хором сказали Неллі і Гел. Хел продовжив: "Дуже шкода, що вибори пройшли не на вашу користь, сер".
  
  "Народ висловився", - сказав Рузвельт. "Це ще один приклад того, що Австрія сказала Росії після того, як росіяни врятували свій бекон в 1848 році: "Ми здивуємо світ своєю невдячністю". Разюче, що вони зробили, не допомагаючи царя в Кримській війні. Тепер у нас є аналогічний приклад по нашу сторону Атлантики. Але це країна переживе - я дуже вірю в Сполучені Штати - і я теж переживу ".
  
  "Що ти будеш робити?" Запитала Неля.
  
  "Я точно не знаю", - відповів Рузвельт. "Полювати на велику дичину, можливо, або керувати літаком - можливо, я буду полювати на велику дичину з літака. Це могло б бути забавно. Але я прийшов сюди сьогодні не за цим.
  
  Една налила йому чашку кави. - Навіщо ви прийшли сьогодні, сер? - запитала вона.
  
  Сьогодні Рузвельт був без охоронців. Ні, - поправила себе Неллі. Сьогодні охорона не заходила в кав'ярню. Двоє з них походжали зовні, сторожові пси в хомбургах і фетрових капелюхах. Рузвельт сунув руку в кишеню жилета і витяг маленьку, покриті повстю коробочку. "У мене тут знак вдячності за послуги зв'язку, які містер Джейкобс зробив своїй країні під час останньої війни. Це медаль за видатні заслуги - я посмикав за певні ниточки, щоб Військове міністерство видало її, оскільки містер Джейкобс формально не служив в армії під час війни. Але в цьому питанні вони посміялися наді мною: одне з небагатьох переваг "кульгавого каченяти", яке я ще не відкрив.
  
  Неллі в захваті заплескала в долоні. Една теж. Хел Джейкобс почервонів. Він сказав: "Пан президент, мені здавалося, я абсолютно ясно дав зрозуміти, що не хочу особливого визнання за якісь дрібниці, які я, можливо, зробив".
  
  "Ви це зробили", - сказав Рузвельт. "Я ігнорую вас. Ось ще одна перевага нікчемності: мені більше не треба нікого слухати, якщо мені цього не хочеться. Ви отримаєте медаль і станете героєм, містер Джейкобс, і якщо вам це не сподобається. дуже шкода. Що ви про це думаєте?"
  
  "Він думає, що це чудово!" Неллі вигукнула. Хел Джейкобс кинув на нього несхвальний погляд. Їй було все одно. Їй було абсолютно все одно. Якщо дружина не може говорити за чоловіка, коли він цього потребує, яка від неї користь? Наскільки могла судити Неллі, взагалі ніякої.
  
  Артур Макгрегор прогнав курку з її гнізда і схопив яйце, яке знесла. Люті крики і трепыхание курки говорили про те, що вона була переконана, що він убив когось із її найближчих родичів. Вона була права - він зробив це, чи зробить, як тільки Мод збереться приготувати яйце. Макгрегор теж убив члена своєї сім'ї. Це викликало у нього деяку симпатію до курки ... Але не настільки, щоб утримати його від пограбування її гнізда.
  
  Він опустив туди порцелянове яйце і дозволив курці повернутися. Вона продовжувала метушитися хвилину або дві. Потім вона виявила замінник. Її кудкудакання змінилося з обуреного на задоволене. Вона заспокоїлася і почала виношувати яйце, яке не вилупилося б навіть в Судний день.
  
  З похмурим виразом обличчя Макгрегор перейшов до наступного матчу. Ніхто не дав йому ніякої заміни Олександру. Він хотів би бути дурним, як курка, щоб фотографія могла обдурити його, змусивши думати, що у нього все ще є син. На жаль, він знав краще.
  
  Все, на що він міг сподіватися, - це помститися. Похмурий погляд став ще глибше. "Я навіть цього не зміг зрозуміти", - прогарчав він, вибиваючи таку курку з гнізда ударом навідліг, який ледь не зламав її дурну шию. У гнізді у неї не було яєць, так що з таким же успіхом він міг би убити її.
  
  "Зубні протези!" Що за слово перетворювати в лайка! Але якщо б Кастер не зламав свої вставні зуби, він все ще сидів би в Hy, коли вибухнула бомба Макгрегора. Як би те ні було, Макгрегор вбив більше дюжини невинних людей, так і не діставши людини, якого він дійсно хотів. Він почував себе ніяково з-за цього, і ще гірше, тому що всі вони були канадцями, жертвами американської окупації не менше, ніж він.
  
  Але Олександр був невинний, і Олександр був жертвою, і ніщо ніколи не поверне його до життя. Що стосується Макгрегора, війна проти Сполучених Штатів тривала. Канадські війська, можливо, капітулювали (хоча повстання все ще вирували подекуди, особливо в частинах Домініону, до яких армія США не дісталася до закінчення Великої війни). Метрополія, можливо, здалася. Артур Макгрегор продовжував битись всякий раз, коли у нього з'являлася така можливість.
  
  Він закінчив збирати яйця і підсунув курям порцелянові пустушки. Прямуючи назад до фермерському будинку, він знову подумав, наскільки простіше було б життя, якби США видали йому china son і якщо б він був досить дурний, щоб вважати його таким же, як справжній.
  
  Зима і реальність вдарили його по обличчю, як тільки він вийшов з сараю. Вітер різав як ніж. Небо було ясним і блакитним, таким блакитним, що він подумав про синяку. Якщо він довго залишався на вулиці, то теж починав синіти. Він ніколи не зустрічав американського солдата, який спокійно переносив зими в Манітобі. США просто не створювали таку погоду.
  
  "Так якого біса янкі захотіли прийти сюди і відібрати це у нас?" запитав він. Ричить вітер відніс його слова геть. Це не мало значення. На це питання не було хорошого відповіді, за винятком того, що американці були такими, які вони були.
  
  Коли він відкрив кухонні двері, хвиля тепла від плити була чи не слабкіше того, що обрушив на нього крижаний вітер. Там, де мить тому його била тремтіння, тепер на лобі виступив піт. Він скинув капелюха і тепле пальто так швидко, як тільки міг.
  
  Мод відірвала погляд від моркви, яку чистила. - Скільки у тебе яєць? - запитала я.
  
  "Сім". Макгрегор заглянув в кошик. "Ні, беру свої слова назад - вісім".
  
  "Непогано", - сказала його дружина. Він знизав плечима. Прямо зараз він не хотів ні на що дивитися з позитивної сторони. Мод продовжувала: "Якщо справи і далі підуть так, як йшли, ми переживемо цю зиму в кращій формі, ніж були з довоєнних часів".
  
  "Ми ніколи не будемо в тій формі, в якій було до війни", - відповів Макгрегор, його голос був холоднішим, ніж погода на вулиці.
  
  Мод прикусила губу. - Ти знаєш, що я маю на увазі, - сказала вона. Він теж. Це не допомогло. Якщо б Олександр був там з ним, рік, коли він не розорився, можливо, виглядав би не так вже погано, навіть в умовах окупації США. Як би те ні було, кожен рік приносив йому збитки, навіть якщо він заробляв гроші.
  
  - Якби тільки... - почав він, але дозволив фразі повиснути в повітрі. Він все ще не розповів дружині про свої бомби. Вона, звичайно, знала, що він поїхав до Вінніпега, і знала, що сталося, поки він був там. Але вони обидва, як і раніше робили вигляд, що це не більше ніж збіг.
  
  "Ти ж знаєш, що "Каллиганы" влаштовують танці на наступному тижні, якщо до того часу у нас не буде хуртовини, і, можливо, навіть якщо ми це зробимо", - сказала Мод.
  
  "Ні, я не знав". Макгрегор подивився на неї з деяким подивом. "Ти хочеш піти потанцювати?" Вона не виявляла ніякого інтересу до такого роду речей з тих пір, як закінчилася Перша Світова війна. Він знизав плечима. "Якщо ти погодишся, я відвезу тебе. Але будь я проклятий, якщо подумаю, що пам'ятаю кроки".
  
  Мод похитала головою. - Мені все одно, так чи інакше. Але Джулія і Тед Каллиган знають один одного з дитинства, ти ж знаєш, і я думаю, їй було б дуже приємно потанцювати з ним.
  
  "Правда?" Макгрегор машинально запротестував: "Але вона всього лише..." Він замовк, почуваючи себе нерозумно. Джулія більше не була просто дитиною. Через кілька тижнів їй виповнилося б вісімнадцять. Він був заручений з Мод, коли їй було вісімнадцять. Він кілька разів кашлянув. "Я ніколи не звертав ніякої уваги на Теда Каллигана, так чи інакше. Невже він так багато значить для Джулії?
  
  "Він міг би", - сказала Мод. "Я не знаю, серйозно вона, і я дійсно не знаю, чи серйозно він - ви, чоловіки". Макгрегор тільки моргнув, почувши це огульне засудження своєї половини людства. Коли він більше нічого не зробив, Мод знизала плечима і сказала: "Я думаю, вони можуть бути серйозними. Ми повинні вирішити, чи хочемо ми, щоб вони були серйозними. Каллиганы непогані хлопці ".
  
  "Ні, це не так. Вони не лізуть не в свою справу - вони не схожі ні на кого з людей, із-за яких в Олександра були неприємності ". Макгрегор прийняв рішення. "Добре, ми підемо на ці танці".
  
  Вони поїхали. Йшов сніг, але не сильний. Джулія схвильовано щебетала, поки Макгрегор вів фургон до Каллиганам. Мері защебетала ще більш збуджено; це був її перший танець (насправді, це було не зовсім так, але вона була занадто мала, щоб пам'ятати, що ходила на інші).
  
  Люди приїхали за багато миль звідси, включаючи сім'ї пари хлопчиків, які назвали Олександра своїм товаришем по змови. Макгрегор зберігав незворушність, коли бачив Маккиер-нанов і Клименко. Він роками зберігав незворушність. Зробити це зараз було не набагато складніше, ніж в будь який інший час.
  
  Вуха Теда Каллигана оттопырились. В іншому він здавався досить милим хлопцем. Він був недостатньо хороший для Джулії; це було очевидно. Але також було очевидно, що ніхто інший не міг бути досить хороший для Джулії.
  
  Кілька американських сімей прийшли і зайняли занедбані ферми навколо Розенфельда. Макгрегор задавався питанням, чи запросять їх Каллиганы на танці. Тоді зберегти незворушний вираз обличчя було б складніше. Але він їх не бачив і не чув жодного американського акценту.
  
  Пара скрипалів, хлопець з гармошкою і чоловік, який бив у барабан з великим ентузіазмом, ніж з ритмом, створювали музику. Всі мелодії були старими і безпечними. Маленька група дотримувалася пісень про кохання. Макгрегор з задоволенням послухав би деякі з полкових балад, які він вивчив в армії, але розумів, чому музиканти соромилися їх виконувати; слух напевно дійшов би до американських властей в місті, що відразу ж привело б до неприємностей.
  
  Макгрегор станцював пару танців з Мод. Вона запам'ятала па краще, ніж він; він був задоволений, дозволивши їй вести. Він зауважив, що був не єдиним фермером, чия дружина також керувала кермом. Це змусило його розсміятися, що він рідко робив в останні дні.
  
  Після перших кількох танців Макгрегор був задоволений тим, що стояв осторонь і пив пунш. Його брови поповзли вгору при першому ж його смаку. Каллиганы не поскупилися на скроні. Випивши чашечку-другу, чоловік міг подумати, що зможе зігрітися на вулиці без пальта і капелюхи. Можливо, він навіть виявиться прав. Швидше за все, він замерзне смерть.
  
  Джулія танцювала з іншими хлопцями, крім Теда Каллигана. Це допомогло Макгрегору заспокоїтися. Його дочка добре проводила час, і йому було приємно. Він станцював танець з Мері, чия голова, як він з подивом усвідомив, діставала майже до його плеча. Коли вона встигла стати такою великою?
  
  Там стояла Джулія, розмовляючи з Тедом за чашкою міцного пуншу. Раптово Макгрегор зовсім не звернув уваги на погоду. Влітку закохані пари могли ненадовго вислизнути в сарай. Зараз це загрожувало обмороженням, а не романтикою.
  
  Макгрегор потиснув руку батькові Теда Каллигана, коли прийшов час повертатися додому. Він удав, що не помітив, як Тед поцілував Джулію в щоку. Це було нелегко, особливо коли вона стала кольору розпеченої плити.
  
  "Я чудово провела час", - повторювала вона знову і знову по дорозі назад на ферму. "Просто чудово". Вона була досить молода, щоб на час забути про те, що сталося з її родиною і її країною, і насолоджуватися моментом. Макгрегор хотів би зробити те ж саме.
  
  Повернувшись на ферму, він запалив лампу на кухні. Його дружина і дочки, позіхаючи, піднялися наверх, спати. Він виніс лампу на вулицю і поставив її на віз, поки распрягал кінь. Потім він знову взяв лампу і поніс її в лівій руці, ведучи коня в сарай.
  
  Він поставив тварина в стійло і знову попрямував до виходу з сараю. Але через кілька кроків зупинився: високо підняв ліхтар, озираючись по сторонах. Ні, він не помилився. Хтось був у сараї, поки Макгрегоры були на танцях.
  
  Страх і лихоманка боролися всередині нього. Спочатку страх був понад усе. Той, хто нишпорив у його речах, не спробував приховати свою присутність. Інструментів не було там, де вони повинні були бути. Пара ящиків під робочим столом Макгрегора були відкриті; він знав, що залишив їх закритими, тому що завжди так робив.
  
  Серце калатало у нього в горлі, коли він підійшов до старого колеса від фургона, під яким ховав приладдя для виготовлення бомб. Піднісши лампу ближче, він спробував розгледіти, не торкнув його шукач. Наскільки він міг судити, це було нетронуто. Його таємниця залишалася в безпеці.
  
  Коли він зрозумів це, лють взяла гору над страхом. "Чорт би побрал цих сучих синів", - тихо сказав він. "Вони все ще вважають, що я можу бути терористом". Він був, мабуть, обурений більше, ніж якщо б був невинний. Янкі не звертали - ні, янкі, здавалося, не звертали на нього ніякої уваги останні пару років. Він думав, що вони забули про нього. Він помилявся.
  
  Але вони нічого не знайшли. Якби знайшли, то чекали б його тут. - Вони намагаються залякати мене, - пробурмотів він. "Мабуть, так". Вони не змогли довести, що він заклав бомби, тому розкрили свої карти, намагаючись змусити його зробити помилку. Він похитав головою. Він не збирався їм догоджати.
  
  Коли він повернувся на ферму і піднявся до себе в спальню, Мод міцно спала. Він знизав плечима. Навіть якщо б вона не спала, він би не сказав ні слова. Він сам приготувався до сну.
  
  Перед президентськими виборами багато фірм вкладали роздруковані повідомлення в конверти з зарплатою своїм працівникам. Той, який прочитав Честер Мартін, свідчив: "Якщо Аптон Сінклер буде обраний у вівторок, не перевантажуйте себе появою на роботі в середу вранці". Капіталісти до самого кінця намагалися утримати пролетаріат від голосування за свою совість і свої класові інтереси.
  
  Вони і раніше намагалися грати в ці ігри, хоча і не так агресивно: до цих виборів вони не так сильно турбувалися про поразку. Що ж, вони все одно програли. Мартін сміявся кожен раз, коли думав про це. Настане 4 березня, зі старим буде покінчено, а з нових - нове, і у Сполучених Штатів з'явиться перший президент-соціаліст. Він ледве міг діждатися.
  
  Тут теж був кінець грудня, а його не звільнили. Він теж не очікував, що його звільнять найближчим часом, якщо тільки він не накинеться на свого бригадира або що-небудь в цьому роді. Його бригадир був ідіотом. Все в ливарному цеху це знали. Проте бос бригадира цього не знав, і його рішення було єдиним, яке мало значення. Але робота йшла своєю чергою, незважаючи на те, що був обраний президент-соціаліст.
  
  "Ви дійсно чекали чогось іншого?" Запитав Альберт Бауер, коли Мартін якось зауважив про це в залі соціалістів поруч зі сталеливарним заводом.
  
  "Не знаю, чи чекав я чогось іншого", - відповів Мартін. "Скажу, що мені було цікаво".
  
  "Містифікація", - презирливо сказав Бауер. "У тому-то все і справа, що містифікація. Капіталісти намагалися залякати нас і намагалися змусити нас повірити, що у них є влада безкарно залякувати нас. Це не спрацювало, і тепер їм доведеться навчитися ходити набагато менше ".
  
  "Так", - сказав Мартін, а потім запитав: "Як ти думаєш, скільки Сінклер зможе зробити, коли надійде?"
  
  "Не знаю", - відповів Бауер. "У нас більшість у Палаті представників, і я думаю, що соціалісти, республіканці та прогресивні демократи становлять більшість у Сенаті. В судах повно реакціонерів. Вони дарують нам неприємності".
  
  "Якщо вони будуть створювати занадто багато проблем, ми перестанемо їх слухати", - сказав Мартін. "Давайте подивимося, як вони досягнуть своєї мети, якщо всі будуть їх ігнорувати. Або давайте подивимося, як вони доб'ються свого, якщо з найзапеклішими реакціонерами почнуться нещасні випадки ".
  
  Бауер розсміявся над ним. "І це говорить людина, який раніше був демократом? Я чув, що люди, які були революціонерами ще до твого народження, говорили і наполовину не так люто, як ти".
  
  "За пенні, за фунт", - сказав Честер Мартін, знизуючи плечима. "Крім того, ніхто з тих, хто пройшов через окопи, не стане метушитися з-за вбивства одного-двох суддів. Після того, як ти попрактикуешься, вбивство здасться тобі досить легкою справою ".
  
  "Щось у цьому є, я б не здивувався". Бауер виглядав стурбованим. "Капіталісти, можливо, і не усвідомлювали, що вони робили, коли розпочинали війну, але вони допомогли створити супротивників, які не відступили від зустрічі сили з силою, коли це було необхідно".
  
  Мартін кивнув. "Після артилерії, отруйних газів і кулеметів поліцейські не являють собою нічого особливого", - сказав він, думка, яка приходила йому в голову і раніше. Він помовчав, потім запитав: "Що ти думаєш про цю Партії Свободи в CSA, Ел? Це ще одна компанія, яка, схоже, не боїться зв'язуватися з ким-то, хто їй не подобається ".
  
  "Реакційні маніяки", - сказав Бауер, тряхнув головою. "Вони хочуть повернути час назад, до того, як все було до Великої війни. Ти не можеш повернути час назад, і треба бути дурнем, щоб думати, що можеш.
  
  "Приблизно так я і думав", - сказав Мартін. "Ви вірите газетам, хоча багатьом людям подобається те, що вони говорять. Чортові тупі повстанці".
  
  "Чортові тупі ребе", - погодився Бауер. "Але якщо б ми програли війну, уявіть, наскільки заплутаною була б наша політика. Соціалістів зараз чекала б нагорода. Вам краще повірити, що так і було б - вони полювали б за нами на вулицях. І вони продовжували б обирати президентом демократів на наступні п'ятдесят років. Так що, може бути, нам не варто занадто сильно звинувачувати ребов за їх дурість ".
  
  "Хмп", - ось і все, що сказав на це Честер Мартін. Він провів три роки з конфедератами, стрелявшими в нього. Чорт візьми, вони не просто стріляли в нього - вони застрелили його. В доказ у нього було "Пурпурне серце", а також записка з виразом співчуття, підписана Теодором Рузвельтом. Навіть коли війна була майже три з половиною роки позаду, він не був схильний проявляти милосердя до колишнього ворога.
  
  Бауер ляснув його по спині. "Давай, забирайся звідси. Іди додому. Іди за різдвяними покупками. Сходи куди-небудь. Я весь час повинен тобі це говорити. Схоже, у тебе напад нудьги. Ти не принесеш собі ніякої користі, поки не здолаєш їх. Вечірці ти теж нічого хорошого не принесеш, так що продовжуй. Провалюй."
  
  Мартін не став з ним сперечатися. Він застебнув пальто і попрямував до виходу з дому соціалістів. Тролейбусна зупинка була в парі кварталів звідси. Навколо нього дымилось дихання. Єдине, чого він заздрив в Конфедеративних Штатах, так це їх м'якою зимової погоди. З іншого боку, літо у Вірджинії було досить близьким до пекла. Звичайно, літо в Толедо теж було не так вже далеко від пекла.
  
  Магазини, блискучі мішурою і яскраво освітлені електричними лампочками, закликали людей, що проходять повз них по вулиці: "ВЕЛИКИЙ РОЗПРОДАЖ!" вивіски у вітринах кричали. Деякі з них, можливо, навіть мали на увазі саме це. Але Мартін не побував у кількох магазинах, і йому ще належало побачити багато чого в плані зниження цін. Вивіски були просто принадою, як мішура і яскраві вогні.
  
  Йому потрібно було купити подарунки для свого батька, матері і сестри. Він хотів купити що-небудь і для Альберта Бауера, хоча Бауер був найменш сентиментальною людиною, якого він коли-небудь знав поза полем бою. "Може бути, трохи мило для гоління", - подумав він. Це було б зручно і корисно одночасно.
  
  "Мило для гоління", - повторив він кілька разів. Проходила повз жінка кинула на нього дивний погляд. Йому було все одно, чи не занадто. Проголошення чогось вголос допомогло йому згадати це.
  
  Монети позвякивали в кишені його штанів - ледь чутний звук крізь товсту шерсть пальто. Він не був розорений, як пережив трудову боротьбу після війни. За соціалістичної адміністрації, можливо, більше не було б боротьби робітників. На це він надіявся, коли ставив Хрест у квадраті поруч з іменами Аптона Сінклера і Осії Блэкфорда. Капіталісти довгий час все робили по-своєму. Тепер, подумав він, настала черга лейбористів.
  
  Він розстебнув пальто рівно настільки, щоб дістати пятицентовик. Поки він чекав трамвай, до нього підійшов бродяга. Хлопець скиглив, вимагаючи здачі. Від нього смерділо немитої шкуркою і кислим пивом. Мартін знав, що той просто купить ще одну кружку на п'ять центів, але все одно кинув йому монету. - Щасливого Різдва, приятель. Він витягнув з кишені ще п'ять центів.
  
  "Нехай Бог благословить вас, містер", - сказав волоцюга. Мартін нетерпляче махнув рукою, бажаючи, щоб він забирався звідси, перш ніж пошкодує про власної щедрості. Бродяга мав досвід у тому, що робив. Він зник.
  
  Під'їхав деренчливий тролейбус, спізнився майже на п'ятнадцять хвилин. Мартін пробурчав, кидаючи свій пятицентовик в касу для оплати проїзду. Він ще трохи побурчав, коли побачив, що йому доведеться якийсь час постояти: вагон був переповнений, багато пасажирів обвішані пакунками. Він зробив все, що міг, розташувавшись поруч з гарненькою дівчиною, якій теж ніде було сісти. Вона глянула на нього один раз, і погляд її був холодніший, ніж погода на вулиці. Коли вона вийшла через кілька кварталів, він відчув більше полегшення, ніж що-небудь інше.
  
  Зрештою він все-таки знайшов собі місце; коли тролейбус під'їхав до Оттава-Хіллз, з нього вийшло більше людей, ніж увійшло. Не в перший раз він подумував про те, щоб зняти власне житло, поки йшов до квартирі, яку ділив з батьками і сестрою. Він міг собі це дозволити - поки робота залишалася стабільною, він міг собі це дозволити. Але його зарплата допомагала батькам оплачувати тут оренду, і вони несли його, коли він страйкував, несли, навіть незважаючи на те, що були не згодні з його позицією. Йому не потрібно було нічого робити поспіхом.
  
  Коли він увійшов у парадні двері, його батько прикрашав ялинку мішурою. Свіжий сосновий аромат перебивав звичайні запахи тютюнового диму і готування. - Хороша, тату, - сказав Мартін. - Давно ти не знаходив такої красивої, круглої і пухкенькою.
  
  "Я не шукав красивих, круглих, пухкеньких з тих пір, як одружився на твоїй матері", - відповів Стівен Дуглас Мартін. Не звертаючи уваги на обурення пирхання свого сина, він продовжив: "Тим не менш, я цілком задоволений цим. Знайшов його на маленькій стоянці за рогом; я зменшив за нього ціну до чотирьох монет.
  
  "Це хороша ціна", - погодився Мартін. "Ти пам'ятаєш, куди сховав зірку та інші прикраси після минулого Різдва?"
  
  "Я їх не ховав", - з гідністю сказав його батько. "Я заховав їх у надійному місці". Приблизно раз у два роки йому доводилося перевертати квартиру догори дном, тому що він прибирав прикраси так надійно, що не мав ні найменшого уявлення, де вони знаходяться.
  
  На цей раз, однак, він підійшов до них і нагородив сина зарозумілим поглядом, який Честер щосили намагався проігнорувати. Вони повісили прикраси разом. "У цьому році у нас будуть свічки на ялинці?" - Запитав Честер.
  
  "Якщо вони вам не потрібні, я б сказав "ні", - відповів Стівен Дуглас Мартін. - Кожен рік ти читаєш в газеті про який-небудь чортовому дурні, - його погляд метнувся в бік кухні, коли він переконався, що Луїза Мартін не чула, як він лаявся, - який підпалює свій будинок і свою сім'ю за цих речей. Я не прагну бути таким дурнем, велике вам спасибі ".
  
  "Добре", - сказав Мартін. Після бомб, бочок і осколків снарядів в окопах, після поліцейських і головорізів з пістолетами та кийками свічки здалися йому безглуздою річчю, про яку варто турбуватися. Але його батько не помилився; люди і будинки дійсно горіли кожне Різдво. Мартин припустив, що, якщо не вважати великих страхів, на перший план виходять маленькі.
  
  Сью увійшла, коли вони ще прикрашали кімнату. Вона пролетіла в своєму крислатому капелюсі в квіточку через всю кімнату, як ніби це був літак, і сказала: "Я можу одягнути зірку зверху. Після того дня, який у мене був сьогодні, я це заслужив ".
  
  "Що трапилося сьогодні?" Запитав Честер.
  
  "Всі хотіли друкувати всі одночасно, і все це було нерозумно", - відповіла сестра. "І всі кричали на мене, тому що я не могла робити шістнадцять різних речей одночасно. Якби половина людей в офісі подумала хоча б кілька секунд, перш ніж почати навалювати на мене купу всякої всячини, все було б в порядку. Але жбурляти в мене чим попало, а потім кричати на все горло було простіше, тому вони зробили це замість цього ".
  
  Вона взяла позолочену скляну зірку і поставила її на верхівку різдвяної ялинки. Потім вона сердито подивилася на свого брата і батька, кидаючи виклик їм, щоб вони сказали їй, що вона не повинна сердитися. Честер не збирався брати своє життя у свої руки. Він сказав: "Чому б тобі не дістати пляшку schmidt's з холодильника?"
  
  Зазвичай Сью не пила пиво. Сьогодні ввечері вона жваво закивала головою. - Я так і зроблю. Спасибі, Честер. Вона попрямувала на кухню. Честер Мартін посміхнувся Стівену Дугласу Мартіну. Може, його і готували як солдата, але він всього лише служив справі миру.
  
  Сципіон рідко бачив сніг. З-за того, що він рідко бачив його, йому це подобалося. Як і всім іншим в Серпні. Пиканинни ліпили снігових ангелів і кидалися сніжками. Як і їхні батьки. Як і їхні бабусі та дідусі, у деяких з яких волосся були білими, як сніг.
  
  Через забитих і слизьких вулиць він дістався до "Эразмуса" пізніше, ніж належало, і в з'їхала набік капелюсі. У наші дні все більше і більше хлопчиків грали в футбол у стилі янкі, що означало, що все більше з них кидали м'яч, а це означало, що у них була практика, яку вони з успіхом використовували зі сніжками.
  
  Очі Эразмуса весело блиснули, але все, що він сказав, було: "Доброго ранку, Ксерксес. Як у тебе справи?"
  
  "Холодно", - відповів Сципіон. "Тут не що інше, як чертовски спекотна погода. Наскільки я можу судити, вона могла б залишатися там, нагорі, разом з ними".
  
  "Риба зберігається довше", - сказав Еразмус. "Не потрібно купувати стільки льоду у цього злодія-ледовода на пару днів. За межами цього я не збираюся з тобою сперечатися.
  
  Сципио як раз приступив до ранкової прибирання, коли прийшов перший відвідувач, позавтракавший. Еразм виявив, що заробляє, подаючи сніданок, і почав. Відвідувач зажадав гарячий кави. Сципіон не винуватив його. Йому довелося відірватися від теплою плити, щоб принести хлопцеві паруючу чашку, а потім яєчню з вівсянкою.
  
  Налив собі кілька димлячих чашок і запхнувши в себе їжу, чорношкірий чоловік піднявся на ноги, засунув руку в кишеню комбінезона і запитально подивився на Сципио. Навіть якщо це було без слів, Сципіон зрозумів це. "Півтора мільйона", - сказав він.
  
  "Минулого тижня було всього мільйон", - сказав покупець, зітхнувши. Він подарував Сципио два хрусткі новенькі банкноти в 1 000 000 доларів з портретом Роберта Е. на одній стороні і фотографією Джефферсона Девіса, приймає присягу в якості тимчасового президента в Монтгомері, на інший. Сципио простягнув йому п'ять банкнот по 100 000 доларів (старих і більш потертих, тому що вони були в обігу довше) на здачу. Як він і сподівався, йдучи, клієнт залишив пару сотень тисяч доларів чайових.
  
  "Коли ти в останній раз бачив срібні або золоті гроші?" Запитав Еразмус з тугою в голосі. "Я навіть пенні біса давно не бачив".
  
  "Я теж", - сказав Сципио. "З тих пір, як війна щойно закінчилася. Якщо хто-небудь опустить десятицентовик або кварту, думаю, я впаду. Хто-небудь поставить Кам'яну стіну, і я знаю, що упаду ".
  
  "Як ти думаєш, скільки паперу купує "Стоунуолл" у наші дні?" Губи Эразмуса беззвучно ворушилися, поки він виготовляв свої власні підрахунки. "Десь близько двадцяти-двадцяти п'яти мільйонів, я думаю. Що ти думаєш?"
  
  "Звучить приблизно так", - погодився Сципіон. У Еразма не було формальної освіти, але він добре розбирався в цифрах. Сципио додав: "Непогані долари в золото".
  
  "Звичайно, немає", - сказав Еразмус і більше нічого не сказав. Сципіон ні крапельки не здивувався б, дізнавшись, що у його боса десь схована хороша купа Кам'яних стін. Якщо б вони були йому потрібні, вони б вийшли. Якщо б часи коли-небудь стали краще, і гроші перестали б тягнутися, як каучук, вони б теж вийшли. Сципіон пошкодував, що у нього немає своєї власної купи.
  
  Йому стало цікаво, скільки золотих монет було у Енн Коллетон в ці дні. Він був готовий посперечатися, що у неї їх було чимало. Вона завжди вміла твердо стояти на ногах. І, якщо газети не брехали, вона перекачувала гроші в Партію свободи. Це турбувало Сципио. Його колишній бос не підтримував переможених. Він переконувався в цьому знову і знову. Але якщо Партія свободи перемогла, то всі чорношкірі чоловіки і жінки в CSA програли. Те, що чоловіки в білих сорочках і брюках кольору горіхового горіха вже зробили в Огасті, зробило це кришталево ясною.
  
  Якби не Вірсавія, він би так не хвилювався. Він завжди міг подбати про себе. Навіть після того, як Соціалістична Республіка Конго звалилася в крові і вогні, він подбав про себе. Проте піклуватися про когось іншого, про когось, кого він любив, - це зовсім інше. До того ж це було важче: він не насмілювався ризикувати заради Беер тим, на що з радістю пішов би заради себе.
  
  Увійшов ще один негр, який попросив оладки і яйця. На куртці в нього була стрічка. Через мить Сципио дізнався, що це: стрічка для "Пурпурного серця". Вказуючи на це, він запитав: "Де ти це взяв?"
  
  "Нагорі, у Вірджинії", - відповів чоловік. "Якийсь чортів янкі прострілив мені ногу. Дозвольте мені сказати вам, що мені страшенно пощастило. Все, що він зробив, це відірвав шматок м'яса. Куля не зачепила ні кості, ні що-небудь ще, інакше, думаю, я б ходив з перекошеною ногою.
  
  Слухати, як хтось говорить про те, як йому пощастило, що його підстрелили, здалося Сципио дивним, але він чув, що білі ветерани надходять точно так само. Він сказав: "Значить, ви пристосувалися до війни і зробили все, що потрібно gummint?" Покупець кивнув. Сципіон поспішив назад, щоб узяти свій сніданок і принести його їй, потім запитав: "І тепер ти громадянин? Тепер твоя рідня голосує і тобі у всьому подобаються бакры?"
  
  "Не можу одружитися ні на одній білій жінці". Ветеран знизав плечима. "Не хочу одружуватися ні на одній білій жінці - як на кольоровий дівчині, яка у мене є. Але так, - продовжив він зі спокійною гордістю, - я громадянин. Він поліз у кишеню і дістав ретельно надрукований бланк, що підтверджує його службу на війні. - Я ношу це тут замість ощадкнижки.
  
  Сципіон не замислювався про аспекті громадянства. Він глибоко і щиро заздрив ветерану, який насолоджувався свободою, яку навряд чи коли-небудь дізнається. "Партія свободи приносила тобі неприємності?" - запитав він. Він не знав, чому поставив запитання: чи намагався він заспокоїти себе з приводу того, що може зробити Партія Свободи, чи сподівався змусити ветерана відчувати себе погано, незважаючи на привілей, яку він заслужив?
  
  Рот чоловіки стиснувся. Його очі звузилися. Між ними з'явилася вертикальна борозна, а по краях губ - інші зморшки. "Ось виродки", - тихо сказав він. - Ти знаєш, що ні один нігер не отримує від них неприємностей?
  
  "Звичайно, ні", - відповів Сципіон. "Я сподівався, що ти зробив".
  
  "Жодного". Негритянський ветеран говорив впевнено. "Ми теж нічого не можемо з цим вдіяти, я нічого не бачу. Так, я громадянин. Я вріжу одному з цих сучих синів за те, що він обзивав мене або ще як-небудь доставляв мені неприємності, що буде потім? Присяжні з числа білих відправлять мене у в'язницю приблизно на двадцять років. Ця людина з Партії Свободи вдарив мене по яйцям, що було потім? Присяжні білих людей кажуть, що він не зробив нічого поганого ". Він не намагався приховати свою гіркоту.
  
  "Але ваша рідня голосує проти них", - сказав Сципио. "Більшість чорних нічого не можуть зробити".
  
  "Я можу голосувати". Ветеран кивнув. "Я пішов і зробив це на минулих виборах, і я зроблю це знову в листопаді. Ну і що? Ну і що, чорт візьми? Не тільки я один, але і всі білі з Партії свободи. Навіть якщо б всі ніггери в країні могли голосувати, нас було б недостатньо. Білі люди можуть робити все, що хочуть, досить близько. Чому вони не повинні дозволяти мені голосувати? Вони можуть собі це дозволити ".
  
  Він підвівся, поклав на стіл два мільйони доларів і вийшов, не чекаючи здачі.
  
  "Сподіваюся, ти не так сильно осідлав Антіоха, щоб він не повернувся", - сказав Еразмус. "Це недобрий бізнес".
  
  "Вибач", - відповів Сципіон, що було правдою в діловому сенсі, якщо ні в якому іншому. "Ти чув, що він сказав?" Він почекав, поки Еразмус кивне, потім продовжив: "Ти все ще вважаєш, що нам нічого боятися ніякої Партії Свободи?"
  
  Еразмус знову кивнув. - Я все кажу тобі й кажу, біла людина не впорається з роботою сам, якщо він не впорається з нею сам, він не заподіє нам ніякої шкоди - в усякому разі, не гірше звичайного. Ти показуєш мені цих хлопців з Партії Свободи на бавовняних полях під час збирання врожаю, тоді я починаю турбуватися. А доти... - Він похитав головою.
  
  Сципіон хотів би, щоб він міг ставитися до справи так само спокійно, як його бос. З раціональної точки зору, все, що говорив Еразм, мало сенс. Цього повинно було вистачити Сципиону, який сам був людиною раціональним як по нахилам, так і за освітою. Повинно було вистачити, але не вийшло.
  
  Останні кілька років були важкі для раціональності. Якщо негритянське повстання 1915 року не було вправою в романтизмі, то він не знав, що їм було. У червоних не було ні єдиного шансу, але вони все одно повстали. Він не думав, що у Партії Свободи також були шанси відновити статус-кво до війни. Це не завадило білим стати під його знамена. Більшості білих цілком подобалося те, як йшли справи до війни.
  
  І там було, як сказав негритянський ветеран, багато білих. Якщо вони підтримають Партію свободи, Джейк Физерстон і його приятелі можуть перемогти. Наскільки далеко вони зможуть повернути час назад? З'ясувати це було б такою ж романтичною дурістю, як повстання Червоних. Але Кассіуса та інших червоних лідерів ніщо не зупинило, і, ймовірно, Физерстона теж ніщо не зупинить.
  
  Сципіон зітхнув. "Життя нелегке, і в кінці тобі нічого не залишається, як встати і померти. Це здається неправильним".
  
  Еразмус зайнявся приготуванням свіжої кави. Коли він закінчив, він сказав: "Тоді скажи мені, ти збираєшся поцілувати свою подругу на прощання? Ти що, лежиш у ліжку в самоті і чекаєш, коли впадеш замертво?
  
  "Звичайно, немає", - сердито сказав Сципіон. Потім він зупинився і втупився на Эразмуса. Кухар-фрай спростував його похмурі домагання так само вправно, як це міг би зробити будь-який білий чоловік з солідною ступінь з філософії, - і в десятій, а швидше у сотому ступені, такою кількістю слів. Замість того щоб розсердитися, Сципіон відчув себе нерозумно, не кажучи вже про сором'язливість. "Пора зайнятися своїми звичайними ярмарками", - пробурмотів він.
  
  "У цьому набагато більше сенсу, ніж в те, що ти говорив хвилину тому, тобі не здається?" Зажадав відповіді Еразмус.
  
  "Так, сер", - сказав Сципио. Наскільки він міг пригадати, він ніколи не називав чорношкірої людини "сер". "Уайт" отримали титул, бо у них була краща рука в CSA. Він віддав його Еразм, тому що ... тому що він цього заслуговує", - думка, яка промайнула в голові Сципио.
  
  Еразмус теж це помітив. Він різко повернув голову. Сципио готовий був посперечатися на кілька мільйонів доларів - може бути, навіть на Кам'яну стіну, - що до цього моменту його теж ніхто ніколи не називав сером. "Просто повертайся до роботи, гаразд?" - сказав він хрипким голосом. Він не знав, як реагувати на шанобливе ставлення.
  
  Навіщо йому це? Сципіон задумався. Цілком імовірно, що ніхто ніколи йому нічого не показував Завдяки цьому Сципіон став ближче до розуміння того, чому червоні повстали проти уряду Конфедерації, ніж коли-небудь раніше. Варто було, щоб до тебе ставилися як до людини, битися і померти за це? Можливо, так воно і було.
  
  Що я знаю про те, що зі мною поводяться як з людиною? подумав він. Лише Я був дворецьким, і думав він не на діалекті конгари, а на точному, формальному англійською, який він йому вбив в голову. Іноді це допомагало йому: це давало йому більш широку й докладну карту світу, ніж у нього була б, піди він на бавовняні поля. Іноді це не залишало йому ні риби, ні птиці. І іноді це змушувало його злитися на те, що Коллетоны зробили з його розумом, з його життям. Вони зробили це і не заради нього. Вони взагалі не дбали про нього, хіба що як про речі. Вони зробили це для власної зручності.
  
  "Просто потрібно прожити день і не турбуватися ні про що, чого ти все одно не можеш змінити", - сказав Еразмус. Сципіон кивнув. Кухар-фрай розвивав думка, яка прийшла йому в голову трохи раніше. Але думка Сципио повернула в іншому напрямку. Як може чорношкірий чоловік зробити життя стоїть того, щоб жити в Конфедеративних Штатах? він задумався. Питання було легко встановити. Хоча я знайшов відповідь...
  
  - Ось останній звіт, сер. Підполковник Ебнер Доулінг поклав документ на стіл генерала Кастера.
  
  - Що ж, давайте поглянемо на це. - Електричне світло в стельовому світильнику відбився від окулярів Кастера для читання, коли він взяв звіт і почав його переглядати. Ебнер Даулінг чекав вибуху, який, як він припускав, не змусить себе довго чекати. Він був прав. Командувач збройними силами США в Канаді жбурнув на стіл листи з машинописним текстом. "Нісенітниця собача!" - закричав він. "Нісенітниця собача! Дурний ідіотизм! Хто був тим ідіотом, який вигадав цю нісенітницю?"
  
  "Сер, капітан Філдінг, наш оперативник в Розенфельде, один з кращих, кого ми маємо в цій країні", - сказав Доулінг, який прочитав звіт, перш ніж передати його Кастеру. "Якщо він скаже, що немає ніяких доказів того, що цей Макгрегор підклав бомбу в закусочну Хая, ви можете на це розраховувати".
  
  "Якщо він говорить, що немає ніяких чортових доказів, він не бачить носа у себе перед носом", - прогарчав Кастер. "Христос на хресті, Макгрегор підірвав попередника цього блискучого оперативника", - сарказм Кастера зачепив його, - "попередника. Інакше у цього ідіота взагалі не було б роботи. Подивись на фотографію Макгрегора. Цей диявол з бігаючими очима здається тобі чесною людиною?"
  
  "Цього теж немає доказів, сер", - терпляче сказав Даулінг. "Вони обшукували ферму, сарай і територію Макгрегора безліч разів, але не знайшли нічого, що вказувало б на те, що він терорист".
  
  "Що тільки доводить, що він не недоумкуватий, зовсім не схожий на наших одноплемінників там, внизу", - сказав Кастер з усмішкою, продемонструвала прекрасні білі відбивні на його нової верхній тарілці. - Хлопець, який був там під час війни, наказав розстріляти сина Макгрегора, чи не так?
  
  "Серед безлічі інших страт, так", - відповів Даулінг, зітхнувши, який він ледь намагався приховати. Він заздалегідь був упевнений, що Кастер прийме цю лінію. Кастера нестримно тягло до очевидного.
  
  І, звичайно ж, Кастер рвонувся вперед, як ніби нічого не говорив: "Інші бомби навколо Розенфельда теж. Всі вони були або пов'язані з сім'ями, з-за яких його син потрапив у біду, або з людьми, пов'язаними з тим іншим оперативником, який злетів на повітря в ніч закінчення війни. Збіг? Ти хочеш сказати, що це збіг?
  
  "Сер, так хтось робив бомби", - сказав Даулінг. "Але ймовірність того, що це Макгрегор, не більше, ніж хто-небудь інший там, внизу. Майору Ханнебринку - оперативнику, якого зараз немає в живих, - доводилося утримувати сільську місцевість під час війни, і він не користувався легкою рукою. Ніхто не користувався легкою рукою під час війни, сер."
  
  І знову, Кастер, можливо, не почув його. Він продовжив свої власні думки, такими, якими вони були: "І був цей Макгрегор на своїй фермі, коли розбомбили Hy? Він не був. Ти знаєш, що він не був."
  
  "Я теж знаю, де він був: відвідував родичів в Онтаріо", - сказав Доулінг. "Він не робив секрету з того, куди прямував. Його ферму перевірили після вибуху, а потім ще раз незадовго до Різдва, в надії, що він, можливо, проявив необережність. Я не думаю, що він міг проявити необережність, сер, тому що я не думаю, що йому було з-за чого виявляти необережність.
  
  "Варто було б затримати його", - сказав Кастер. "Варто було б затримати його, зав'язати йому очі і дати сигарету, поставити його до стіни і дати йому те ж саме, що отримав його син".
  
  "Сер!" Доулінг вигукнув по-справжньому стривожено. "Сер, останнім часом в країні було досить тихо. Ви хочете подарувати "Кенакс" мученика? Якщо ви карайте людини, коли не можете довести, що він щось зробив, ви напрошуєтесь на неприємності. Вам не здається, що краще залишити сплячих собак в спокої?"
  
  "Цей пес Макгрегор бреше, все вірно, але він не спить", - парирував Кастер. "Він абсолютно не спить і сміється над нами, ось що він робить. А що стосується того, що ти напрошуєшся на неприємності ... Він виглядав хитрим, що завжди було небезпечним ознакою. "Враховуючи, що через п'ять тижнів до влади прийдуть прокляті соціалісти, я б із задоволенням подивився, як "Кенакс" стануть вередувати. Це могло б нагадати червоним у Філадельфії, чому у нас тут є солдати ".
  
  Це було підступно. Доулінг задавався питанням, як солдат, який заробив свою репутацію, кинувшись прямо на ворога - незалежно від того, вимагала цього ситуація, - придбав таке візантійське розуміння політики. Це могло б бути навіть розумним ходом... якщо б ви не зупинилися і не подумали про те, що це означало для цього Артура Макгрегора і того, що залишилося від його сім'ї.
  
  Доулінг сказав: "Сер, цей хлопець вже втратив свого сина. Якщо ви пристрельте його, ви залишите вдову і пару дочок-сиріт. Це досить важко, сер. Якщо б він був терористом, він би з ким-небудь змовився, чи не так? Ніщо не доводить, що він це зробив. Я взагалі нічого не маю на увазі, сер. Ніяких претензій, ніяких непрямих доказів - нуль. Він цього не робив, і крапка."
  
  "Самотній вовк", - сказав Кастер, але в його голосі не було такої впевненості, як хвилину тому. У "шалених бомбардувальників-вовків-одинаків" було не так-то легко повірити, навіть Кастеру.
  
  Користуючись своєю перевагою, Доулінг продовжив: "Отже, ви бачите, сер, це справді не такий вже поганий звіт. Я знаю, було б приємніше, якби вони могли перев'язати бомбардувальник красивою рожевою стрічкою, але в цій жалюгідній країні-холодильнику мільйони кэнаксов і мільйони квадратних миль. Зловити цього смердючого ублюдка непросто.
  
  "Ба", - сказав Кастер - ознака ослаблення. Потім, як ніби це щось доводила, він додав: "Він і тебе ледь не підірвав".
  
  "Повірте мені, сер, я це знаю", - гаряче сказав Даулінг. Ніхто не дбав про нього особисто настільки, щоб хотіти його прикінчити. Але якщо Кастер піде, він, швидше за все, теж піде. Він помістить одну сходинку в четвертий абзац газетних статей. Ад'ютант головнокомандувача також загинув при вибуху - єдиний некролог, який він коли-небудь отримував.
  
  Він зітхнув. Його ім'я і фотографія не потраплять ні в енциклопедіях, ні в підручники історії. Якщо б він коли-небудь написав свої мемуари, єдина причина, по якій вони могли б знайти видавця, полягала б у тому, що у людей був нескінченний апетит до історій про Кастере. Доулінг кашлянув. Він міг би розповісти історії про Кастере, все в порядку, історії, від яких у кожного, у кого є хоч крапля здорового глузду, встали б дибки волосся.
  
  Він не вважав себе хвальком, вважаючи себе розумнішими старшого солдата армії США. Кастер закінчив школу останнім у своєму класі у Вест-Пойнті - навряд чи це був яскравий приклад, за винятком, можливо, того, чого не слід робити. Всякий раз, коли Кастер опинявся прав на протязі всієї своєї неймовірно довгої військової кар'єри, він був правий по неправильним причин. Перепалка, в яку він вплутався з Тедді Рузвельтом з приводу того, як і чому вони використовували свої гармати Гатлінга на території Монтани, спосіб, яким вони довели, як далеко це зайшло в минулому.
  
  І все ж, незважаючи на всі свої недоліки, Кастер був знаменитий і заслуговував цього. Можливо, він був правий по неправильним причин, але він був прав у потрібний час. Це мало більше значення. І Кастер, що б там про нього не говорили, ніколи нічого не робив наполовину. Це теж багато важило.
  
  Недоліки і все таке - а Доулінг, довгий час стикалася з / із / ними, знав, наскільки вони масштабні, - Кастер буде жити в пам'яті країни для прийдешніх поколінь. І коли автори дійдуть до написання історичних романів про нього, їм доведеться винайти персонажа на роль його ад'ютанта, тому що ніхто не згадає цього компетентного, але невдохновленного підполковника Эбнера Доулінга, єдиний відчутний недолік якого дійсно полягав в його незвичайному і постійно зростаючому обхваті. Навряд чи це було справедливо.
  
  Без сумніву, це було несправедливо. Але ж і життя була несправедлива. Одні люди були розумнішими за інших. Деякі були красивіші інших. Деякі - на розум прийшов Кастер - були наполегливіше інших. Ви зробили все, що могли, з тим, що у вас було. І навіть якщо ніхто не згадає про внесок маловідомого офіцера на ім'я Доулінг, Кастер зробив більше, ніж міг би в іншому випадку, тому що цей маловідомий офіцер був поруч з ним і прикривав його спину.
  
  - О, дуже добре, Доулінг, - роздратовано сказав Кастер, - будь по-твоєму. Якщо ви думаєте, що цей Макгрегор чистий, як свіжий сніг" - порівняння, яке навряд чи вимагало поетичного духу в Вінніпезі в січні, - "ми залишимо його в спокої. Нехай це буде на вашій совісті. І якщо він підірве ще одну бомбу, то це буде на твоїй совісті".
  
  "Ви вже вказували на це, сер". Даулінг сам здавався дратівливим. "У свою чергу, я хотів би вказати вам, що це не просто моя думка. Це думка експерта на місці. Якщо ми не будемо звертати уваги на думку експерта на місці, що ми будемо робити?"
  
  Він мав на увазі риторичне питання. Кастер відповів так, як ніби це було буквально: "В офісах Генерального штабу в Філадельфії". Це викликало у Доулінга здивований смішок. Кастер продовжив: "Але якщо ми впадемо на коліна і будемо поклонятися експерту на місці, де ми тоді будемо? Разом з ізраїльтянами, які попадали ниць і поклонялися Золотому Тільцю, ось де".
  
  Доулінг визнав друге порівняння притягнутим за вуха. Кастер мав на увазі, що він хотів свободи чинити так, як йому, чорт візьми, заманеться. Це було все, чого Кастер коли-небудь хотів. Оскільки йому було вісімдесят один рік, і він все ще не розумів різниці між свободою та вседозволеністю, він навряд чи набуде це знання за той час, який йому залишилося.
  
  "Я дійсно думаю, що ви робите правильно, залишаючи цього Макгрегора в спокої", - сказав Доулінг. "Останнім часом в країні помітно спокійніше, ніж було, коли ви вперше прийшли до влади".
  
  "Я вселив страх Божий "Кенакс", ось чому, і у мене були на це свої вагомі причини", - сказав Кастер. Можливо, в його словах була частка правди, хоча Доулінг вважав, що відчай канадців з-за явного програшу мало до цього більше відносини. "Ми створимо пустелю, якщо буде потрібно, і назвемо це світом".
  
  "Так, сер", - покірно відповів його ад'ютант. Також немає сенсу чекати, що Кастер в його віці стане пристойним знавцем латини (більше надії, що він може стати знавцем непристойній латині). Коли Тацит сказав, що римляни створили пустелю і назвали це світом, він засудив їх. Кастер прийняв це за похвалу.
  
  "Мені все одно, вони ненавидять нас, чи ні, - додав Кастер, - головне, щоб вони нас боялися". Це була ще одна латинська мітка. Кастер, певно, знав про це; подумавши про одне, йому було б легше придумати інше. Але пам'ятав він, що ця фраза злетіла з вуст Калігули? Малоймовірно, розсудив Доулінг. Він глянув на Кастера. Був би Калігула таким, якби дожив до вісімдесяти одного року? Тремтіння Даулинга не мала нічого спільного з мінусовим холодом на вулиці. Він не міг пригадати, коли в останній раз йому приходила в голову така думка лякає.
  
  Він сказав: "Тепер, коли вони заспокоїлися, сер, я дійсно думаю, що краще їх не хвилювати".
  
  "Так ти казав - знову, і знову, і знову", - сказав Кастер. "Так всі говорять. Що ж, я теж хочу вам дещо сказати: краще б вам і всім іншим виявитися правими, інакше Сполучені Штати опиняться з яйцем на обличчі. І що ви про це думаєте?"
  
  "Я думаю, ви маєте рацію, сер". Доулінг не бачив сенсу в тому, щоб вказувати на незмінний дар Кастера помічати очевидне.
  XIII
  
  Будильник Джефферсона Пинкарда задзвонив зі звуком, схожим на вирок. Сталевар бився й корчився, і, нарешті, йому вдалося вимкнути цю чортову штуку. Йому хотілося стукнути себе по голові і таким чином позбавитися від головного болю. Алабама була посушливим штатом, але це не означало, що він і його приятелі з Партії Свободи не могли взяти в руки трохи віскі після зборів, коли їм цього хотілося.
  
  "Варто було б знати краще, ніж іти на роботу з похмілля", - сказав він. Він дійсно знав краще. Він навчився краще на гіркому досвіді. Він вже багато років не їздив на Слосс-Уоркс в образі - до тих пір, поки не вигнав Емілі з дому після того, як вдруге застукав її за блудом з Бедфордом Каннінгемом. З тих пір ... З тих пір він знав, що пив більше, ніж слід було, але знати і перестати - це дві різні речі.
  
  Він розвів вогонь у плиті і приготував каву. Потім повернувся у ванну і проковтнув пару таблеток аспірину. Намылил обличчя і поголився. Витираючись насухо рушником, він задавався питанням, чому не перерізав собі горло. Це питання приходило йому в голову не в перший раз.
  
  Після чашки міцної чорної кави, після того, як аспірин почав діяти, світ виглядав трохи менш похмурим. Він з'їв великий кусень хліба з шинкою і відрізав шматок від вчорашнього частково прожареного стейка з шинкою, щоб кинути його в миску для вечері. З тих пір як він вигнав Емілі, він виявив, що сам нікудишній кухар. - Я ще не вмирав з голоду, - заявив він і попрямував до дверей. У будинку панував жахливий безлад, але у нього не вистачало часу, енергії і навичок, щоб щось з цим зробити.
  
  По дорозі до ливарного цеху йому довелося пройти повз котеджу Бедфорда Каннінгема. Він дивився прямо перед собою. Він не хотів бачити Бедфорда, навіть якщо той був там. Він також не хотів бачити Фанні Каннінгем. Він вініл і її теж. Якщо б вона робила свого чоловіка щасливим в ліжку, йому не довелося б увиваться за Емілі.
  
  Ще більше сталеливарників, білих і чорних, стовпилося на доріжці, що веде до заводу Слосса. Повітря наповнили привітання: "Привіт, Лівша!" - "Доброго ранку, Джефф". "Як справи, Неро?" "Як справи, Джек?" "Свобода!" Пінкард чув це два-три рази, перш ніж дістався до годин і вставив свою візитку, щоб почати день. Як і аспірин і каву, цей слоган змусив його відчути себе краще.
  
  Він лише злегка скривився, коли ступив на ливарний цех. Опинившись там, він зрозумів, що переживе цей день. Якби він міг винести цей брязкіт зараз, то навіть не помітив би його до того часу, коли настане день.
  
  Веспасіан вийшов на майданчик через хвилину або близько того після нього. "Доброго ранку, Мисту Пінкард", - сказав негр-сталевар.
  
  - Доброго ранку, - відповів Пінкард. Кожен раз, коли він думав про це у ці дні, думка про роботу з чорним оленем хвилювала його все більше. Але Веспасіан працював у ливарному цеху з 1915 року, і він не був навіть трохи зухвало. Він не давав гніву Джеффа виходу. Це саме по собі доводило до сказу.
  
  Цим ранком у них не було часу на легку бесіду. Великий тигель опустився і вилив вогненний струмінь розплавленого металу на пісок ливарного підлоги. Шиплячими, смердючими хмарами піднімався пар. Сталь, здавалося, була так само сповнена рішучості звільнитися від плісняви, як будь-яка домашня кішка - вибратися на вулицю.
  
  Що б ще Пінкард думав про Веспасиане, він повинен був визнати, що здоровань негр розбирався в сталі. Веспасіан був самим хорошим партнером, який коли-небудь був у Бедфорда Каннінгема, і він навряд чи спробував би переспати з Емілі.
  
  "А може, так воно і є", - подумав Джефф. Хто, чорт візьми, знає? В наші дні Емілі, ймовірно, накидається на ніггерів. Він не знав напевне, що робить жінка, на якій він одружився, жінка, яку він любив, в ці дні. Нарешті він дозволив їй повернутися в дім, щоб вона могла одягнутися і зібрати все, що могла понести в руках. Потім він знову вигнав її геть. З тих пір вона більше не з'являлася там. Він би не впустив її, якби вона це зробила.
  
  Може бути, вона працювала на фабриці де-небудь в центрі міста. Може бути, вона стояла на розі вулиці, трясла дупою всякий раз, коли повз проходив чоловік, і сподівалася, що він дасть їй п'ять або шість мільйонів доларів за те, щоб швидко повалятися на сіні.
  
  "Мені все одно, що вона робить", - швидко і люто сказав Пінкард. Веспасіан не повинен був чути це тихе бурмотіння. Але негр пропрацював у ливарному цеху довгий час. Він навчився, наскільки це взагалі можливо, чути за шумом і вловлювати розмови. Він знав про Емілі. Кожен Слосс Уоркс знав про Емілі, це вже точно. Всього на секунду він подивився на Пинкарда з жалістю в очах.
  
  Джефф люто подивився у відповідь, і Веспасіан здригнувся, як від удару. Останнє, чого Джефф хотів у світі, - це жалості чорношкірого. "Працюй, чорт би тебе побрал", - прогарчав він. Веспасіан працював, його обличчя тепер нічого не виражало, як тільки що стертий класна дошка.
  
  До того, як Пинкарда закликали в армію, він би так не розмовляв з Веспасіаном. Тоді він вважав негра досить хорошим хлопцем. Можливо, він не розмовляв з Веспасіаном таким тоном до того, як вперше почув мова Джейка Физерстона. З таким же успіхом він міг бути сліпим раніше. Але Физерстон дійсно відкрив йому очі.
  
  "Вступ у Партію свободи було кращим, що я коли-небудь робив", - сказав він. Якщо Веспасіан і чув це, то зробив вигляд, що не чув.
  
  Хоча це було правдою. Партія свободи дала йому сім'ю, місце, куди можна піти, чим зайнятися. Якщо б він не брав активної участі у Вечірці, то, можливо, пройшов би мимо, коли Емілі вдруге зняла сукню для Бедфорда Каннінгема. Думка про те, що Емілі, можливо, не зробила нічого подібного, якби він не був так занурений у Партію Свободи, ні разу не приходила йому в голову.
  
  Про що він дійсно думав, так це про те, що за останні кілька місяців шлюби кількох його приятелів по вечірці полетіли під три чорти. Жоден з інших вибухів не був таким вражаючим, як у нього, але наявність приятелів, які розуміли, через що вона проходить, тому що вони проходили через те ж саме, полегшувало життя. Ніхто з його друзів так і не зміг зрозуміти, чому вони розлучилися зі своїми дружинами. Їм було про що поговорити на партійних зборах і коли вони збиралися разом у перервах.
  
  Єдиним місцем, де він не так багато думав про Партії Свободи, був ливарний цех. Якщо ви думали про щось, крім того, що ви там робили, ви напрошувалися на поїздку в лікарню, якщо вам пощастить, і на поїздку на кладовищі, якщо немає. Він засвоїв це рано і засвоїв заново, коли повернувся на завод Слосса після війни. Робота була понад усе. Це було питання життя і смерті.
  
  Нарешті, робота на сьогодні закінчилась. Коли вереск парового гудка затих, Пінкард повернувся до Веспасиану і сказав: "Побачимося завтра. Свобода!"
  
  Губи Веспасіана почали складатися в слово "бачити". Але він взагалі нічого не сказав. Тепер на його обличчі з'явився вираз: вираз болю. Джефф бачив це на обличчях янкі, коли встромлював штик в ціль. Веспасіан відвернувся від нього і, спотикаючись, пішов до виходу, як ніби їй теж встромили пару футів заточеною стали в живіт. Можливо, він заздалегідь мав досить гарне уявлення про політику Джеффа, але тепер у нього не залишилося жодних сумнівів. Джефф голосно розсміявся. Майбутнє було на його боці. Він відчував це всім своїм єством.
  
  Він вимкнув годинник і поспішив додому, в свій котедж. Фанні Каннінгем сиділа на ганку свого будинку по сусідству. Джефф покосився на неї, гадаючи, чи не так Бедфорд дивився на Емілі. Це не привернуло Фанні в його обійми. Вона втекла назад у будинок. Він знову розсміявся. Його гарячий, пекучий сміх заповнив вулицю, як розплавлена сталь заповнює свою форму.
  
  Він дістав кілька сосисок з холодильника і спалив їх на вечерю. У ті дні він вечеряв двома видами: горелыми і сирими. Він поїв з ними хліба і залпом випив склянку домашнього пива, яке виявилося не краще, ніж повинно було бути. Тарілки стояли в раковині і чекали. Наскільки він був стурбований, вони теж могли продовжувати чекати. Сьогодні ввечері у нього було збори Партії Свободи. Це було набагато важливіше, ніж купа чортової посуду.
  
  "Свобода!" - привітання наповнило стайню. Тут це був виклик і не крик непокори: це було те, що один друг сказав іншому. Люди, що заповнили стайню - заповнили її майже до відмови; незабаром, подобається це чи ні, бирмингемскому відділенню доведеться шукати нове місце для зустрічей, - були друзями, колегами, соратниками. Ті, хто був у Групі довше, користувалися трохи більшою повагою, ніж Джонні-прийшли пізніше, але лише трохи. Джефф приєднався до неї досить давно, щоб сам заслужити частина цієї поваги.
  
  Коли Барні Стівенс жив в Річмонді, худий маленький дантист по імені Калеб Бріггс керував зборами і очолював Вечірку в Бірмінгемі. "Свобода!" - крикнув він тонким і хрипким голосом - його отруїли газом у Вірджинії, і він не міг нормально говорити, поки його не поклали в могилу.
  
  "Свобода!" Пінкард кричав разом з іншими чоловіками, які зібралися разом, щоб знайти, побудувати щось більше і величне, ніж вони самі.
  
  "Хлопці, я не кажу вам нічого такого, чого ви вже не знаєте, коли кажу, що Джейк Физерстон збирається балотуватися в президенти в цьому році". Бріггс зробив паузу, щоб набрати побільше повітря в свої понівечені легені - і дозволити членам Групи підбадьорювати себе до тих пір, поки їх голоси не стали майже такими ж хрипкими, як у нього завжди. Потім він продовжив: "Ми час від часу влаштовували невеликі сутички, але це не має відношення до того, що ми збираємося робити, дозвольте мені сказати вам це!"
  
  Пролунали нові схвальні вигуки. Джефф потряс кулаком у повітрі. Бріггс продовжував, відчуваючи колючки в горлі: "Віги будуть проводити мітинги тут, у місті. Чортові радикальні ліберали будуть влаштовувати мітинги тут, у місті. Він похитав головою. Світло лампи волого відбився в його очах. "Це неправильно. Ці виродки-зрадники спробують провести мітинги тут, у місті. Ми їм дозволимо?"
  
  "Ні!" - закричав Джефф разом з більшістю членів Партії свободи. Решта замість цього кричали "Чорт візьми, немає!" та інші, більш грубі варіації на тему.
  
  "Абсолютно вірно". Калеб Бріггс кивнув, чому його очі заблищали по-іншому. Джефф не міг би сказати, що це відрізнялося, але це було так. Бріггс продовжував: "Все правильно, хлопці. Ми беремо участь у цій війні, такою ж, як та, на якій ми воювали в окопах. Ми б виграли той бій, якби не отримали удар в спину. На цей раз ми першими завдали удару по зрадникам ".
  
  Джефф аплодував до тих пір, поки не захворіли його тверді, мозолисті руки. Хтось неподалік витягнув флягу з самогоном і пустив її по колу. Пінкард зробив ковток. "Сучий син!" - побожно промовив він, його голосові зв'язки на мить обвуглилися майже так само, як у Бріггса. Він передав фляжку, наполовину шкодуючи, що вона пропала, наполовину радіючи, що вона зникла.
  
  Хтось почав співати "Діксі". Джефф проревів слова, в ньому вирувала лють, яка мала на диво мало спільного з віскі, яке він тільки що випив. Партія свободи співала "Діксі" на кожному зібранні. Потім хтось інший почав "Луїсвілл буде вільним". Це лист датувалося відразу після Другої мексиканської війни і розповідало про велике битві тієї війни. Коли Луїсвілл був змушений повернутися в склад США під час Великої війни, тепер він придбав гостроти, якої не мав тоді.
  
  Сльози потекли по обличчю Джефферсона Пинкарда. Вони застали його зненацька. Він задавався питанням, оплакує він розорений Луїсвілл або самого себе. Величезна рішучість наповнила його. Як і його країна, він заплатив за те, що робив те, у правильності чого раніше був переконаний, що рано чи пізно заплатять і всі інші.
  
  "Свобода!" - закричав він на всю силу своїх легенів. "Свобода! Свобода!"
  
  Реджі Бартлетт з деяким подивом кивнув, коли в аптеку Хармона увійшов Тому Брирли. Він майже не бачив Брирли з тих пір, як колишній військовий відправився в Південну Кароліну, щоб поговорити з Енн Коллетон. Реджі чекав феєрверку від цієї зустрічі. Він все ще чекав.
  
  Очевидно, Брирли втомився чекати. Він сказав: "Добре, містере Бартлетт, яка у вас така чудова ідея по виведенню Партії свободи з гри?"
  
  "У мене немає іншого", - зізнався Реджі. "Клянуся небом, що у мене його немає".
  
  "Ну, у мене є ще один". Брирли виглядав дуже рішучим. Реджі легко міг уявити, як він дивиться в перископ на американський крейсер. Як не дивно, він також виглядав набагато молодше, ніж до того, як випнув підборіддя. Він сказав: "Якщо я не зможу змусити цих ублюдків битися між собою, мені просто доведеться передати цю історію газети".
  
  "Господи", - сказав Реджі. "Ти впевнений, що хочеш цього? Я б не став, поки не виплачу всі страхові внески".
  
  "Насправді, так", - сказав Брирли, щосили намагаючись здаватися безтурботним. "Я переконався, що вони там, перш ніж спустився поговорити з сестрою Тома Коллетона, бо не був впевнений, що повернуся. Але тепер Він повинен знати, що я проговорився. Він повинен зрозуміти, що я розповім більше. Це означає, що рано чи пізно він спробує вбити мене - швидше за все, раніше. Я трохи здивований, що він досі цього не спробував - він або хтось із тутешніх мавп з Партії Свободи. Я хочу переконатися, що слух про це просочиться раніше, ніж це зробить він. В його голосі не було байдужості: просто констатація факту, людина, що береться за роботу, яка, як він знає, небезпечна.
  
  Реджі розумів це. Він би так не вчинив, тільки не до війни. Проходження через окопи - вихід з окопів по команді в атаку - змінювало людини назавжди. Він знав, що буде боятися знову, багато разів у своєму житті. Але страх ніколи не паралізує його, як це могло бути раніше. Тепер він зрозумів, у чому справа.
  
  Він сказав: "Якщо ти пов'язаний і повний рішучості зробити це, тобі краще добре подумати, в яку газету ти підеш. Ти не хочеш йти в "Сентінел", тому що..."
  
  "Не вчи свого дідуся смоктати яйця", - сказав Брирли з кривою усмішкою. "Невже я виглядаю настільки безглуздо? У половині випадків, я думаю, Джейк Физерстон сам витирає цю ганчірку. Сором і ганьба, той сміття, яке він друкує.
  
  "Чому б мені просто не заткнутися?" - Сказав Реджі, ні до кого конкретно не звертаючись.
  
  "Я не хочу, щоб ти затыкался", - сказав йому Брирли. "Ти ходиш на політичні мітинги заради розваги. Ти дійсно думаєш про це, набагато більше, ніж я. Тому мені потрібна ваша порада: ви вважаєте, мені треба поговорити з Вігом або з Екзаменатором?
  
  - Примкнути до вигам або радикальним лібералам? Реджі погладив підборіддя. Після хвилини або близько того мовчазного роздуми він сказав: "Це цікаво, чи не так? Партія свободи, ймовірно, ускладнює життя вигам - саме вони керували країною під час війни. Але я думаю, що радикальні ліберали більше бояться Физерстона і його банди, чи не так? По-перше, вони знаходяться далі від позиції, яку він займає, де деякі з правих вігів з таким же успіхом могли б самі почати кричати "Свобода!". А по-друге, бібліотеки Rad в паніці біжать. Якщо вони не отримають перепочинок, Партія свободи стане другим номером в країні після виборів цієї осені. Якщо ви дасте їм трохи компромату, вони будуть балотуватися з ним ".
  
  Тому Брирли подивився на нього так, ніби бачив вперше. - Ти даремно витрачаєш час, перекладаючи таблетки через прилавок, Барт-летт. Тобі слід було стати юристом, що-небудь в цьому роді. Ти міркуєш розсудливо. Ти міркуєш по-справжньому здорово."
  
  "Може бути і так", - сказав Реджі. "Це ти зараз не в собі, ось що я тобі скажу. Де, чорт візьми, я візьму гроші на вивчення права? Де я візьму гроші, щоб отримати освіту, яка мені потрібно, щоб вивчати юриспруденцію? Якби у мене був мільйон доларів до війни, можливо, все було б по-іншому ".
  
  Брирли знизав плечима. "Якщо ти хочеш чогось досить сильно, ти завжди можеш знайти спосіб, щоб отримати це. Чого я хочу прямо зараз, так це торпедувати Партію свободи. Я спробував один спосіб. Це не спрацювало. Добре, я спробую що-небудь інше. Це буде Екзаменатор. Спасибі, Бартлетт. Він зобразив привітання і пішов.
  
  Джеремі Хармон вийшов із задньої частини аптеки. "Я дещо з цього підслухав", - сказав він перепрошуючи - дивно для боса. "Це не моя справа, але кожен, хто йде проти кулемета без свого власного кулемета, напрошується на купу неприємностей. По-моєму, Екзаменатор - це хлопавка, а не автомат. Хотів би я сказати по-іншому, але не можу."
  
  "Де ви берете кулемет для боротьби з Партією свободи?" - Запитав Реджі.
  
  "Не маю ні найменшого уявлення", - відповів аптекар. "Не знаю, чи взагалі існує така тварина. Але якщо б у мене його не було, я думаю, я б залишився в своїй землянці і сподівався, що її не пробив великий снаряд ".
  
  Він не був на фронті. Війну він пройшов в Річмонді, виготовляючи пілюлі, мазі і сиропи. Він ніколи не прикидався, що це не так. Але окопный словник став частиною повсякденного мовлення кожного CSA. Величезна кількість людей пройшло через вогонь. Реджі витратив мить, розмірковуючи, чи не наповнили чи виразу з передовою звучання англійської мови Сполучених Штатів таким же різким.
  
  Хармон повернувся до того, чим займався, коли в аптеку зайшов Тому Брирли. Він не став витрачати багато часу на те, щоб озвучити свої думки. Якщо ви згодні з ним, або вирішите, що він правий, чудово. Якщо ви цього не зробите, він не втратить через це сон.
  
  І для Реджі Бартлетта це була не просто цікава дискусія. Він підписав своє ім'я під листом, відправленим Того Коллетону. Якщо головорізи з Партії Свободи прийшли за Томом Брирли, вони, швидше за все, прийдуть і за ним теж.
  
  Раптово він пошкодував, що не сказав Брирли, щоб той тримався подалі від газет. Частина його все одно цього хотіла. Інші зрозуміли, що такі побоювання виникли занадто пізно. Кіт виліз з мішка з тих пір, як він доторкнувся ручкою на папері.
  
  Він почав стежити за газетами, особливо за Richmond Examiner, як яструб. День йшов за днем, і жодного знаменної заголовка про американському есмінці, потоплений після того, як Конфедеративні Штати попросили пощади. Можливо, Брирли здрейфив і в кінці кінців не прислухався до репортера. У якомусь сенсі це розчарувало Реджі до глибини душі. З іншого боку, це змусило його засоромитися, але і принесло полегшення. Можливо, Брирли проговорився, а репортер йому не повірив. Реджі майже сподівався, що це так. Це дало б йому найкраще з обох світів.
  
  І ось одного разу, коли наближався березень, а разом з ним і перша інавгурація президента-соціаліста США, цей заголовок дійсно з'явився в газеті "Екзаменатор": "ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ ЗАЙМАЄ ЧІЛЬНЕ МІСЦЕ В КОЛАХ ПАРТІЇ СВОБОДИ"! На мить Реджі понадіявся, що стаття під заголовком буде про якому-небудь іншому військовому злочинця; він би не здивувався, дізнавшись, що Партія Свободи прихистила їх батальйони під своїм прапором.
  
  Але це було не так. Репортер не назвав Тома Брирли, пославшись на побоювання за безпеку свого інформатора, але він назвав Роджера Кімбола, Bonefish і USS Ericsson. Реджі не знав точно, який секрет зберігав Брирли. Тепер він знав. Тепер знали всі. Він кивнув сам собі. Брирли не перебільшував - справа серйозне.
  
  Репортер вимовив це так, наче кілька членів екіпажу підводного апарата теж підтвердили те, що сказав Брирли. Можливо, це був камуфляж, щоб історія здавалася більш авторитетною і трохи відволікти увагу Брирли. Можливо, він дійсно порадився з іншими членами екіпажу, і саме тому історія так довго чекала свого виходу.
  
  Як би це не спрацювало, історія призвела Партію Свободи в сказ. Вже на наступний день в the Sentinel з'явилося різке викриття. Це означало, що "кляті янкі" самі напросилися на це, і що будь-який, хто зраджує офіцера Конфедерації, який виконав свій обов'язок так, як він його бачив, заслуговує того, що з ним сталося. Сезон зйомок Тома Брирли не був оголошений відкритим, але і промахи особливого не було. Реджі був радий, що він жодним чином не фігурував у цій статті.
  
  Джеремі Хармон сказав: "Тепер твій друг довідається, якою ураган він пожинає".
  
  - Він не мій... - Реджі зупинився. Він збирався сказати, що Брирли йому не друг. Єдина причина, по якій вони знали один одного, полягала в тому, що колишній військовий ВМС одружився на своїй давній пасії. Але у них був спільний ворог: Партія свободи. Можливо, це і не зробив їх друзями, але зате зробило їх союзниками.
  
  Хармон помітив паузу Реджі, кивнув, ніби його асистент виголосив закінчене речення, і повернувся до роботи. В аптеку зайшов покупець, підійшов до прилавка і зажадав мазь від стригучого лишаю. Реджі продав йому мазь, знаючи, що найкраще, що пропонував магазин, було не дуже хорошим. Лікарі і дослідники досить добре навчилися з'ясовувати, що викликає безліч захворювань. Робити з ними що-небудь варте - це знову ж таки щось інше.
  
  Тому Брирли зайшов через пару днів. Він посміхнувся Реджі оскалом скелета. "Все ще тут", - сказав він замогильным тоном.
  
  Реджі зробив прогоняющие руху. "Ну, забирайся звідси до біса", - прошипів він. "Ти думаєш, я хочу, щоб мене бачили з тобою?"
  
  Його гра була дуже хороша; Брирли повернувся і зібрався йти. Тільки сміх, який Реджі не зміг стримати, зупинив його. "Чорт би тебе побрал", - сказав Брирли без роздратування. "Ти змусив мене піти на це. Партія Свободи все ще кричить про зрадників. Здається, це єдина пісня, яку вони знають ".
  
  - Хто-небудь приносив тобі справжні неприємності? - Запитав Реджі.
  
  Брирли похитав головою. - Слава Богу, поки що немає. Єдині люди в Партії свободи, які знають, як я виглядаю, живуть в Південній Кароліні. Але вони знають моє ім'я. Вони можуть дізнатися, де я живу. Він поплескав себе по поясу штанів. Його куртка приховувала те, що він там зберігав, але Реджі без праці здогадався, що це було. Брирли сказав: "Вони хочуть спробувати влаштувати мені неприємності, я готовий до них".
  
  "Добре". Реджі завагався, потім запитав: "Як справи у Меггі?"
  
  "Досить добре", - відповів Брирли. "Вона не відноситься до всього цього діла так серйозно, як я. Вона не приділяла стільки уваги політиці і насправді не знає, що за зграя мерзенних... таких-то вступила в Партію".
  
  Реджі теж не був упевнений, що відноситься до всього цього діла так само серйозно, як Брирли. Потім він згадав своє полегшення від того, що не потрапив у газету. Можливо - очевидно - він все-таки ставився до всього серйозно.
  
  Не переварити власну куховарство, він обмежився жирної ложкою на вечерю. Незабаром він пошкодував про це; чорношкірий хлопець, потевший біля плити, знав про те, що там потрібно робити, менше, ніж він. Повернувшись додому, він випив бикарбонатную соду. Це придушило внутрішній бунт, але залишило відчуття запаху газів і здуття живота. Він трохи почитав, зловив себе на тому, що позіхає, і ліг спати.
  
  Нічний дзвін розбудив його. Він знову широко позіхнув, накрив голову подушкою і дуже скоро знову заснув. Коли настав ранок, він наполовину поснідав, перш ніж згадав про тривогу. "Це були пожежні дзвони", - сказав він, а потім додав: "Добре, що пожежа була не по сусідству, я думаю, інакше я б прямо зараз обгорів дотла".
  
  Хтось згорів дотла. Хлопчаки-газетярі вигукували цю історію, розносячи рознос свої газети. "Будинок брехуна горить димом! Прочитайте всі про це!" - крикнув хлопчик, який продавав "Сентінел".
  
  По тілу Реджі Бартлетта пробіг холодок. Він не купив "Сентінел"; це було б те ж саме, що покласти п'ятдесят тисяч доларів в скарбничку Партії свободи. Пройшовши ще два кута, він взяв номер "Екзаменатора" і читав його, поки йшов до аптеки Хармона.
  
  Читаючи, він знову здригнувся. В газеті повідомлялося, що Томас і Маргарет Брирли загинули в "пожежу, що охопила їх будинок так швидко і люто, що ні в кого з них не було ні найменшого шансу врятуватися, що наводить на пожежних підозра, що, можливо, мав місце підпал". В ньому у загальних рисах говорилося про військово-морський кар'єрі Брирли, але не згадувалося, що він служив на борту "Кістяний риби".
  
  Джеремі Хармон тримав у руках газету, коли Реджі увійшов в аптеку. Реджі не потрібно було питати, яку історію він читав. "Бачиш?" - сказав аптекар своїм м'яким, тихим голосом.
  
  "О, так", - відповів Реджі. "Я розумію. Хай допоможе мені Бог, містер Хармон, я впевнений".
  
  Сільвія Еноса опустилася на сидінні тролейбуса з вдячним зітханням. Їй не часто вдавалося посидіти по дорозі на фабрику калош. І, що ще краще, в "Сидінні" був примірник "Бостон Глоуб", який можна було взяти. Вона схопила газету раніше, ніж хто-небудь інший. Кожен пенні, який вона не витратила на газету, міг піти на щось інше, а їй треба було багато інших речей, на які не вистачало ні пенні.
  
  Більша частина першої смуги була заповнена розповідями про інавгурації президента Сінклера, яка була призначена на післязавтра. Сільвія читала їх все з жадібним, злорадствующим інтересом; можливо, вона і не могла голосувати, але перспектива стати президентом-соціалістом приводила її в захват. Вона не зовсім розуміла, що Аптон Сінклер може зробити з Френком Бестом, але вважала, що він може щось зробити.
  
  Інший помітний заголовок ознаменував падіння Белфаста військами Ірландської Республіки. Не дивно, що ця історія набула широкого розголосу в Бостоні з його численним ірландським населенням. "Тепер весь Смарагдовий острів вільний", - цитували слова ірландського генерала Коллінза. Жителі Белфаста могли з цим не погоджуватися - звичайно, не погоджувалися, інакше вони не билися б так жорстоко, - але нікого по цей бік Атлантики їх думка не хвилювало.
  
  Сільвія відкрила газету на внутрішніх сторінках. Вона довго вибирала там; фабрика наближалася. Її увагу привернув заголовок: ОБВИНУВАЧ ПОВСТАНЦІВ ГИНЕ В ПІДОЗРІЛОМУ ПОЖЕЖІ. Велика частина історії була про смерть людини, чиє ім'я в половині випадків писалося як Брайерли, а в іншій половині - як Брирли. Репортер The Globe писав, що він накликав на себе гнів Партії свободи, зростаючої сили у CSA, заявивши, що веде партійний чиновник в одній з Каролін, перебуваючи в C. S. Військово-морський флот, відповідальний за умисне потоплення американського есмінця Ericsson, хоча і розумів, що війна між Сполученими Штатами і Конфедеративными Штатами закінчилася. Партія свободи спростувала це обвинувачення, а також заперечує яку-небудь роль у смерті Брайерли і його дружини.
  
  Тролейбус під'їхав до зупинки Сільвії. Він вже знову рушив, коли вона зрозуміла, що їй варто було вийти. Коли він знову зупинився, через пару кварталів, вона все-таки вийшла. Вона знала, що їй слід поквапитися назад на фабрику - невблаганний табель обліку робочого часу засчитывал їй кожну хвилину запізнення, не кажучи вже про труднощі, які влаштує їй Френк Бест, - але вона не могла змусити себе рухатися швидко, не з-за того, як кружляли її думки.
  
  "Зрештою, це не британське судно", - подумала вона. Це були повстанці. Джордж турбувався саме про них, і він був прав. І вони зробили це після закінчення війни, і хлопець, який це зробив, все ще розгулює на волі там, внизу. Їй хотілося кричати. Вона хотіла купити рушницю і пополювати на шкіпера підводного човна. Чому ні? Він відправився на пошуки її чоловіка.
  
  - З тобою все в порядку, дорогенька? - Запитала Мей Кавендіш, коли Сільвія увійшла і вклала свою візитку в годинник. - Ти виглядаєш трохи змарнілим.
  
  - Я... - Сільвія не знала, що з нею і як виразити це словами. Вона відчувала себе так, немов в її голові вибухнула торпеда, потопивши все, що, як їй здавалося, вона знала з кінця війни, і не залишивши нічого на своєму місці. Приголомшена і спустошена, вона увійшла на фабрику.
  
  Френк Бест привітав її, тримаючи в руці кишенькові годинники. - Ви спізнилися, місіс Еноса.
  
  У більшості випадків вона б розсипалася в вибаченнях, сподіваючись таким чином вберегти його від зайвого занепокоєння. У більшості випадків це теж було б марною надією. Тепер вона просто подивилася на нього і кивнула. "Так, це я, чи не так?" Вона пройшла повз нього до свого місця біля форм. Якщо б він швидко не відступив з дороги, вона переступила через нього. Він дивився їй услід. Вона не озирнулася через плече, щоб подивитися.
  
  Через деякий час він підійшов до неї з парою гумових калош. "Ти подумала, що могла б передати це мені, чи не так?" - сказав він свою звичайну вступну фразу.
  
  Вона подивилася на калоші. Червоні кільця навколо верху здалися їй прекрасними, що означало, що вони будуть гарні і для покупця. "З ними все гаразд, містер Бест", - сказала вона, рукавом блузки прибираючи пасмо волосся з очей. "У мене дійсно немає часу грати в ігри сьогодні. Мені дуже шкода."
  
  Він знову втупився на неї в повному подиві. - Я міг би звільнити тебе, - сказав він. - Ти могла б опинитися на вулиці через п'ятнадцять хвилин.
  
  "Це правда", - спокійно сказала вона і нахилилася, щоб намалювати пару калош, наближаються до неї по черзі.
  
  "Ти що, з глузду з'їхав?" бригадир пробурмотів:
  
  "Може бути". Сільвія на мить задумалася. "Я так не думаю, але мені б цього хотілося".
  
  - Ти жартуєш ... - почав Френк Бест. Він уважно подивився на Сільвію. Вона не жартувала. Це, мабуть, було очевидно навіть для нього. Він почав говорити щось ще. Що б це не було, воно так і не злетіло з його губ. Він пішов, хитаючи головою. Він все ще ніс калоші, з-за яких мав намір влаштувати їй прочухана.
  
  Так ось у чому секрет, подумала вона. Вона напивалася всього кілька разів у житті, але зараз відчувала те ж запаморочливе, нестримне почуття, що трапитися може все, що завгодно. Веди себе трохи божевільно, Френк залишить тебе в спокої.
  
  Але вона не прикидалася. Вона не просто відчувала себе п'яною. Вона відчувала себе божевільною. Світ перевернувся, поки вона не дивилася. Все, що, як вона думала, вона знала про те, хто вбив Джорджа, виявилося брехнею. Тепер їй належало розібратися з тим, що це означало.
  
  Малюючи червоні кільця на наступній парі калош, вона раптом пошкодувала, що Аптон Сінклер все-таки переміг на виборах. Сінклер, коли він говорив про взаємини з іншими країнами, говорив про примирення і поліпшення відносин з колишніми ворогами. Це звучало добре під час кампанії. Тепер-
  
  Тепер Сільвії хотілося, щоб Тедді Рузвельт знову пройшов інавгурацію в п'ятницю. З TR ви завжди знали, де він знаходиться. Велику частину часу Сільвії здавалося, що він стоїть не на тому місці. Але він зажадав голову шкіпера підводних човнів Конфедерації на срібному блюді. І, якщо б ребс вагалися, чи варто його видавати, TR почав би все підривати. Він би теж не припинив всі підривати до тих пір, поки конфедерати не зробили б те, що він їм сказав.
  
  Сільвія зітхнула. "Ось і все про соціалізм", - подумала вона. Як тільки вона захотіла, щоб Сполучені Штати зайняли жорстку позицію по відношенню до своїх сусідів, вона автоматично подумала про демократів.
  
  Ось чому вони так довго керували ситуацією, зрозуміла вона. Багато людей хотіли, щоб Сполучені Штати зайняли жорстку позицію по відношенню до своїх сусідів. Як тільки люди подумали, що їм більше не потрібно турбуватися про CSA і Канаді, Англії і Франції, вони викинули демократів геть. Вона теж хотіла виставити демократів за двері. Можливо, вона поквапилася.
  
  Як я збираюся помститися Аптону Сінклеру в Пауел-Хаусі, або в Білому домі, чи де б він не вирішив жити? вона задавалася питанням. Він цього не зробить. Він вже сказав, що не став би робити нічого подібного. Мені доведеться робити це самому?
  
  Вона розсміялася, уявивши, як поодинці вторгається в Конфедеративні Штати. Що б вона наділа? Каску поверх блузки і спідниці? Сіро-зелену уніформу і капелюх в квіточку? І як би вона позбулася реба, убив її чоловіка? Капелюшної шпилькою або обробним ножем? Це було найбільш смертоносна зброя, якою вона володіла. У неї було таке відчуття, що їх буде недостатньо для виконання цієї роботи.
  
  Вона продовжувала виконувати свою роботу так, автоматично, немов була машиною. Власники фабрики так і не придумали, як створити машину, яка замінила б її. В ту ж хвилину, як вони це зроблять, вона залишиться без роботи. Мільйони людей по всій країні виявилися в тому ж човні. Це була ще одна причина, по якій Сінклер переміг TR.
  
  Коли пролунав сигнал до обіду, Сільвія підстрибнула. Вона не могла вирішити, здалося їй, що це сталося занадто рано або занадто пізно. У будь-якому випадку, це не повинно було статися саме тоді. Це вирвало її з туману: не з туману роботи, а з туману думок, витавших десь далеко - в Конфедеративних Штатах, в Південній Атлантиці і знову в її квартирі з чоловіком.
  
  Все ще приголомшена, вона взяла своє відерце з вечерею і вийшла на вулицю, щоб зустрітися зі своїми друзями. - Що, чорт візьми, ти сказала Френку? - Що ти сказала Френку? - спитала Сара Уайкофф. - Він весь ранок ходить навколо так близько, як ніби тільки що побачив привид.
  
  - І те, як він на тебе дивився, - додала Мей Кавендіш, відкушуючи шматок від ароматного сендвіча з річною ковбасою, маринованими огірками та цибулею. "Не те щоб він хотів запустити руки тобі під одяг, як він зазвичай робить, але більше схоже, що він тебе боїться. Розкажи нам секрет".
  
  "Я не знаю", - непевно відповіла Сільвія. Вона пам'ятала розмова з бригадиром незабаром після початку зміни, але майже нічого з того, що сталося між ними. Велика частина того, що сталося з тих пір, як вона побачила цю статтю в "Бостон Глоуб", було для неї як в тумані.
  
  "Ти в порядку, дорогенька?" Запитала Мей.
  
  "Я не знаю", - знову сказала Сільвія. Вона зрозуміла, що повинна зробити щось краще, і все-таки спробувала: "Сьогодні вранці мені дуже важко зосередитися на роботі - практично на що завгодно".
  
  "Ну, я все знаю про це", - сказала Сара. "Це не найцікавіше місце, яке вони коли-небудь будували, і це чиста правда". Мей кивнула, закурюючи цигарку.
  
  Сільвія теж закурила. Прилив бадьорості, яка охопила її після перших двох затяжок, розвіяв туман, застилавший її розум. Замисленим тоном вона запитала: "Мей, що б ти зробила, якщо б змогла знайти солдата, який вбив твого чоловіка? Я маю на увазі солдата, того, хто стріляв з автомата, гвинтівки або що б це не було".
  
  "Я не знаю", - відповіла Мей Кавендіш. "Я ніколи не думала про це раніше. Наскільки я знаю, він вже мертвий". Її погляд став порожнім і жорстким. Коли вона заговорила знову, її голос був холодний, як сніг, мокрий сніг: "Я сподіваюся, що він уже мертвий, і я сподіваюся, що йому теж треба було багато часу, щоб померти, цього вонючему сукиному синові". Але потім, люто затягнувшись сигаретою, вона заговорила вже набагато більш звичайним своїм тоном: "А як ти взагалі міг здогадатися? Коли навколо так літало багато куль, ніхто не знав, хто стріляв в людей, а хто ні. Герберт завжди говорив про це, коли приїжджав додому у відпустку ". Тепер вона зітхнула і виглядала сумною, згадуючи.
  
  "Думаю, ти прав", - сказала Сільвія. Вона забула про відмінності між війнами, які вели армія і флот. Вона знала ім'я вбивці свого чоловіка: Роджер Кімболл. Вона знала, що він жив у Південній Кароліні і агітував за Партію свободи. Вона поняття не мала, була Партія свободи доброю, поганий або байдужою.
  
  - Що б ти зробила, Сільвія? - Спитала Сара. - Якби ти знала?
  
  "Хто може сказати?" Голос Сільвії звучав стомлено. "Мені подобається думати, що в мене вистачило б сміливості спробувати вбити його, але хто може сказати?" Пролунав свисток, оголошує кінець обідньої перерви. "Мені подобається думати, що в мене вистачило б розуму спробувати вбити і Френка Беста теж, але цього поки не сталося", - додала Сільвія. Сміючись, вона і її друзі повернулися до роботи.
  
  Флора Гамбургер згадала останню президентську інавгурацію, на якій вона була присутня, чотири роки тому. Так давно? Вона здивовано похитала головою. Так багато змінилося з 1917 року. Тоді вона була новенькою в Конгресі, невпевненої в собі, не впевнена в своєму місці в Філадельфії. Тепер у неї починався третій термін. Війна все ще вирувала. Тепер Сполучені Штати жили в мирі з усім світом. І тоді вона була на інавгурації демократа. Тепер-
  
  Тепер половина прапорів, прикрашали Філадельфію, була традиційної червоної, білої та синьої. Інша половина була суцільного червоного кольору, символу соціалістів, які нарешті домоглися свого.
  
  Багато людей у Філадельфії ходили з витягнутими особами. Будучи будинком федерального уряду з часів Другої мексиканської війни, він також був домом Демократичної партії з 1880-х років. Тепер президент Сінклер буде вибирати посадових осіб, починаючи від членів кабінету міністрів і закінчуючи листоношами. Натовп демократів, які думали, що у них довічні посади, виявляють, що помилялися, і їм доведеться піти і шукати справжню роботу.
  
  Обраний президент Сінклер вирішив провести інавгурацію на Франклін-сквер, щоб його побачила якомога більша юрба. Він подумував про поїздку до Вашингтона, округ Колумбія, але де-юре столиця залишалася занадто зруйнованої війною, щоб проводити церемонію. Це була Філадельфія. "Ми - партія народу", - говорив він дуже багато разів. "Дайте їм знати, як ними керують, і вони подбають про те, щоб ними управляли добре".
  
  До того, як Сінклер приніс президентську присягу, Осія Блэкфорд повинен був прийняти присягу віце-президента. Флора знову похитала головою. У березні 1917 року в неї були дружні стосунки з конгресменом з Дакоти. Тепер... Тепер я коханка обраного віце-президента Сполучених Штатів.
  
  Цей титул повинен був викликати у неї відчуття огиди і сорому - і іноді це відбувалося. Зрештою, що таке "пані", як не химерне слово для позначення занепалої жінки? Але вона також знала, що ніколи не була так щаслива, як з тих пір, як вони з Блэкфордом стали коханцями. Зробило це її розпусну? Вона так не думала - більшу частину часу вона так не думала, - хоча, без сумніву, інші б так і зробили, якби дізналися.
  
  Ким би вона не була, зовні це ніяк не виявлялося. Одягнена в прекрасний темно-бордовий вовняний костюм (Герман Брук схвалив б) і нову капелюшок, вона посіла одне з кращих місць на церемонії. Чому б і ні? Вона була членом Конгресу від соціалістичної партії. Потім вона задалася питанням: це питання рангу? Це те, що ми отримуємо? Станемо ми частиною правлячого класу, як це зробили демократи?
  
  Вона сподівалася, що ні. Народ обрав Аптона Сінклера, щоб запобігти подібні речі, а не сприяти їм. Потім всі її думки про що завгодно, крім одномоментного цього, зникли. Наростаючий гул величезного натовпу позаду неї сповістив про прибуття автомобілів, повних високопоставлених осіб, які повинні були взяти участь у церемонії, яка ознаменувала зміну варти в Сполучених Штатах.
  
  Люди плескали і вітали їх. Попереду, за почесною вартою солдатів і морських піхотинців, крокував головний суддя Олівер Уенделл Холмс. Він був трохи худіший, трохи сутулее, ніж тоді, коли Флора вперше побачила його чотири роки тому, але як і раніше рухався набагато більш молодий чоловік.
  
  За ним йшов віце-президент Маккенна, доброзичливе нікчемність, майже таке ж товсте, як конгресмен Тафт. У білій краватці і фраку він був схожий на пінгвіна, проковтнув пляжний м'яч. А позаду Маккенни йшов Теодор Рузвельт, теж в білій краватці і фраку. Коли він попрямував до піднесення, на якому президент Сінклер повинен був принести присягу, сенатори і представники конгресу піднялися на ноги і почали аплодувати йому. Демократи піднялися раніше, ніж соціалісти і республіканці, але незабаром, незалежно від партії, члени обох палат Конгресу встали і вітали людини, який привів Сполучені Штати до перемоги в Великій війні.
  
  Рузвельт, схоже, не очікував такої похвали. Він кілька разів підняв свого капелюха-димар. Одного разу він на мить скинув окуляри і потер очі. Був у них угольек або він витирав сльозу? Флорі було важко повірити в це старому татаринові начебто ТР. Потім, помітивши її в натовпі майже однаково виглядають чоловіків, президент помахав їй рукою і послав повітряний поцілунок. Навряд чи він міг би здивувати її більше, якщо б повернув колесо воза.
  
  Вона залишилася на ногах після того, як він пішов, як і всі інші соціалісти, більша частина республіканців з капральской гвардії Середнього Заходу і більш ввічливі демократи - приблизно половина. А ось і Осія Блэкфорд, що збирається змінити обраного віце-президента на віце-президента. На ньому теж був офіційний костюм. Він не був схожий на пінгвіна, принаймні для Флори. Він виглядав чудово.
  
  Флора покликала його по імені, аплодуючи. Він посміхнувся їй, але він посміхався всім. Він поспішив за Рузвельтом до платформи.
  
  А за ним - перед іншим почесним караулом, на цей раз з матросів і солдатів, - йшов людина години Аптон Сінклер. Витягнувши шию, щоб подивитися на нього, Флора побачила море червоних прапорів, що розвіваються в натовпі. Її серце забилося грудну клітку від хвилювання і захоплення. Як і пророкувала діалектика, люди нарешті звернулися до партії, яка б відстоювала їхні класові інтереси.
  
  Стоячи на платформі, Теодор Рузвельт офіційним жестом знизав Сінклеру руку, а потім легенько ляснув його по спині, на цей раз набагато слабкіше. Президент, який був, і президент, який буде, посміхнулися один одному. Флора згадала, як сенатор Дебс зберігала дружні стосунки до ТР навіть після того, як програла йому два президентських голосування.
  
  Що б Рузвельт і Сінклер не говорили один одному, вони знаходилися занадто далеко від мікрофона, щоб він міг розібрати їх слова. Поряд з мікрофоном стояв головний суддя Холмс з Біблією в руці. Він підкликав Осию Блэкфорда. Коли Блэкфорд приносив присягу віце-президента, електричне диво дозволило всій величезній юрбі почути, як він це робить.
  
  Потім суддя Холмс викликав обраного президента до мікрофона. Його гучна клятва наповнила величезну, отдающуюся луною тишу на Франклін-сквер: "Я, Аптон Сінклер, урочисто присягаю, що буду чесно виконувати обов'язки президента Сполучених Штатів і буду в міру своїх можливостей зберігати, захищати Конституцію Сполучених Штатів".
  
  "Вітаю, пане президенте", - сказав Олівер Уенделл Холмс. Як і Рузвельт, він простягнув Сінклеру руку для потиску. Те, що до цього було тихим, перетворилося в оглушливий рев: шум майже сорокарічної соціалістичної боротьби, нарешті вознагражденной перемогою.
  
  Аптон Сінклер підняв руки. Немов він був чарівником, запанувала тиша. Говорячи про це, він сказав: "Настав час змін!" - ту ж тему, яку він використовував у Толедо, тему, яку соціалісти використовували протягом всієї кампанії. "Ми говорили про це довгий час, друзі мої, але тепер настали зміни!"
  
  Пішли більш гарячі аплодисменти, а також розрізнені крики "Революція!" Сінклер знову підняв руки. На цей раз тиша наступала повільніше.
  
  Нарешті, він зрозумів це. Він сказав: "Ми живемо в світі, і я сподіваюся, що ми будемо жити в світі протягом всього мого терміну повноважень". Це викликало ще більше схвальних вигуків, і під жовчним поглядом Теодора Рузвельта Сінклер продовжив: "І у нас вдома теж буде світ, світ з честю, світ зі справедливістю, нарешті світ. У нас буде не світ експлуататора, який управляє своїми робітниками за допомогою сили і страху, а світ пролетаріату, якому відведено його законне місце в світі".
  
  Натовп схвально заревіла. Теодор Рузвельт виглядав як готова вибухнути гроза. Але все, що він міг зробити, це безсило насупитися. Мікрофон був у Аптона Сінклера. Вся країна належала Аптону Сінклеру.
  
  Він сказав: "Якщо капіталісти не віддадуть робочим належне, ця адміністрація подбає про те, щоб права і сподівання трудящих класів дотримувалися. Якщо капіталісти не прислухаються до наших попереджень, ця адміністрація подбає про те, щоб вони прислухалися до наших новим законам. Якщо капіталісти будуть продовжувати думати, що засоби виробництва належать їм і тільки їм, ця адміністрація доведе їм, що ці засоби виробництва належать народу, тобто уряду. Надто довго у трестів були друзі на високих постах. Тепер у людей є друзі на високих посадах".
  
  Червоні прапори опустилися і замахали. Натовп на Франклін-сквер вищала до хрипоти. Демократична меншість у Палаті представників і Сенаті слухало президента Сінклера в кам'яному мовчанні. Як і головний суддя Холмс. Флора помітила це, навіть якщо Сінклер цього не зробив. Сінклер міг пропонувати закони, Конгрес міг їх приймати ... і Верховний суд міг скасувати.
  
  Але це буде пізніше. Зараз було тільки запаморочення від перемоги. Флора теж це відчула і голосно зааплодировала, коли президент Сінклер виступив з промовистим закликом до рівності між націями. "Якщо б у нас завжди була рівність між націями, - подумала вона, - мій брат ходив на двох ногах".
  
  Але навіть біль і гіркоту не могли тривати довго, не сьогодні. Після того, як промова президента Сінклера закінчилася, почалося святкування. Кожен салун у Філадельфії був переповнений. Як і кожен бальний зал. Не у кожного соціаліста були пролетарські смаки в розвагах - аж ніяк.
  
  Флора відправилася на прийом в Пауел-хаус в честь делегації соціалістів у Конгресі. Вона познайомилася з президентом і його дружиною, життєрадісною рудоволосої дівчиною по імені Инид, яка була одягнена в зелене оксамитове плаття з відкритими плечима, яке в Нижньому Іст-Сайді викликало б кілька серцевих нападів; район Флори був радикальним в політичному відношенні, але не тоді, коли справа стосувалася жіночого одягу.
  
  Сінклер також був прекрасний в пальто clawhammer, яке він все ще носив. "Я хочу, щоб ти і далі залишалася совістю Будинку", - сказав він Флорі.
  
  "Я зроблю все, що в моїх силах, пан президент", - сказала вона.
  
  Потім підійшов сенатор Дебс і потиснув руку президенту. "Вітаю, Аптон", - люб'язно сказав він. "Ви зробили те, чого не зміг зробити я. І тепер, коли ви це зробили, у мене до вас питання. - Він почекав, поки Сінклер кивне, потім запитав: - Що ви пропонуєте робити з заявами про те, що підводний човен Конфедерації потопила один з наших кораблів після закінчення війни?
  
  "Вивчіть їх. Вивчіть їх", - відповів новий президент. "Не дійте необдумано, як зробив би TR. У конфедератів свої власні політичні потрясіння. Заяви можуть мати більше спільного з ними, ніж з правдою. Як тільки я зрозумію, що до чого, я вирішу, що мені потрібно робити ".
  
  Дебс кивнула, але сказала: "Цієї Партії Свободи не завадило б трохи поганяти. Це реакція на марш" - думка, з якою Флора була повністю згодна.
  
  "Як тільки я зрозумію, що до чого, я вирішу, що мені потрібно робити", - повторив президент Сінклер. Флора сподівалася на більше, але їй довелося задовольнятися цим.
  
  Прийом тривав дуже довго. Флора більше звикла до пізніх годинах у Філадельфії, ніж коли-небудь в Нью-Йорку, але на половині другого вона вже позіхала. Осія Блэкфорд - віце-президент Осія Блэкфорд - сказав: "Я прямую додому, Флора. Можу я тебе підвезти?" Він посміхнувся. "Я отримую допомогу на житло, але жоден будинок не показує, як віце-президент вписується в схему речей. Так чому я повинен переїжджати?"
  
  "Це було б дуже люб'язно, ваше превосходительство", - сказала Флора з посмішкою, яка змусила Блэкфорда фиркнути. Непоказний "Форд" віце-президента здавався недоречним серед модних автомобілів навколо Пауел-Хауса. У дружньому мовчанні він відвіз Флору назад у багатоквартирний будинок, де вони обидва жили.
  
  Не важливо, наскільки вона втомилася, вона запросила Блэкфорда до себе додому. Він підняв брову. - Ти впевнений? - запитав я.
  
  - Звичайно, рада. - Флора встала навшпиньки, щоб прошепотіти йому на вухо: "Я ніколи раніше не робила цього з віце-президентом ".
  
  Він голосно розсміявся і все ще сміявся, коли увійшов всередину. Після того, як Флора закрила за ним двері, він сказав: "Сподіваюся, що ні! Уолтер Маккенна розчавив би тебе в коржик". Флора обурено вискнула. Потім вона теж почала сміятися. Він обійняв її. Вона забула, що втомилася. Вона знала, що вранці їй нагадають, але зараз... вона забула.
  
  Цинциннат Драйвер і його родина ніколи не жили в багатоквартирному будинку до переїзду в Айову. Єдине, що він не зміг з'ясувати в публічній бібліотеці Ковингтона, штат Кентуккі, - це скільки коштують будинки в Де-Мойні. Це було набагато більше, ніж можна було купити або орендувати в Ковингтоне. Квартира з двома спальнями, яку він знайшов, була набагато більше в його ціновій категорії, навіть якщо жодна з кімнат не була достатньо великою, щоб розмахувати кішкою. Але в квартирі було електрика, що якоюсь мірою компенсувало це. Він ніколи раніше не жив в місці з електрикою. Йому це подобалося. Елізабет це подобалося ще більше.
  
  Житловий будинок знаходився майже в північно-західній частині міста, на захід від річки Де-Мойн і на північ від Раккуна. Це був найбільш близький Де-Мойн до того, щоб мати кольоровий район, хоча трохи більше тисячі негрів чи було достатньо, щоб скласти цей район в місті з населенням більше ста тисяч чоловік. Водії ділили свій поверх з двома іншими чорними сім'ями і однією білою; власник китайської пральні жив нагорі. Ніхто не був багатий, принаймні в цьому районі. Тим не менше, люди зводили кінці з кінцями. Наскільки міг судити Цинциннат, справи у них йшли набагато краще, ніж у Ковингтоне.
  
  "Я хочу в школу, тато", - крикнув Ахілл Цинциннату, коли одного разу ввечері повернувся додому виснажений після денної роботи. "Деякі з моїх друзів ходять в школу. Я теж хочу піти в школу.
  
  "Восени ти підеш у школу", - сказав йому батько. "Тоді тобі виповниться шість. Ми віддамо тебе в цей дитячий сад, який у них тут є".
  
  У Ковингтоне у білих дітей були дитячі садки. Чорні діти не отримували ніякого формального шкільної освіти, поки США не відібрали Кентуккі у CSA. Цинциннат був незвичайний для свого покоління негрів в Конфедеративних Штатах тим, що вмів читати і писати; у нього завжди було невгамовне бажання знати. Відчувати подібний свербіж було небезпечно в країні, де незадовго до його народження чорношкірим було не просто важко, але і незаконно вчити букви.
  
  - Що тобі приготувати, люба? - Запитала Елізабет, виходячи з кухні. - Як все пройшло сьогодні? - запитала вона.
  
  "У мене повно роботи по перевезенню вантажів", - відповів Цинциннат. "Люди були праві - навесні в Де-Мойні високий рівень води, навіть більше, ніж в Огайо, і сюди заходять човни, чого не буває в будь який інший час року. Влітку у нас буде не так багато справ. Минулого літа, коли ми приїхали сюди, я певний час думав, не помремо ми з голоду."
  
  - Ми зробили це. - голос Елізабет потеплішав від гордості.
  
  "Звичайно, зробив", - погодився Цинциннат. "Я хочу подивитися, чи зможемо ми трохи випередити події, поки річка розливається. Завжди добре мати трохи грошей, які тобі не потрібно витрачати прямо зараз ".
  
  - Амінь, - сказала Елізабет, як ніби він був проповідником, виступаючим з кафедри.
  
  - Амінь, - луною відгукнувся Ахілл; йому подобалося ходити в церкву в неділю вранці.
  
  Цинциннат посміхнувся синові. Потім знову перевів погляд на жінку. "Чого б я зараз хотів, так це пляшку пива. Я знав, що Айова - посушливий штат, але не думав, що місцеві жителі сприймуть це так серйозно. У Кентуккі люди завжди проповідували проти демонічного рому, але це не заважало їм пити віскі. Навіть майже не забарилося їх. Люди в цих краях говорять серйозно."
  
  "Більшість з них так і роблять, угу". Елізабет кивнула. Її очі заблищали - або, може бути, це була гра яскравою електричної лампочки над її головою. Вона повернулася і пішла назад на кухню. Спідниця закрутилася навколо неї, дозволивши Цинциннату мигцем побачити її витончені щиколотки. Деякі білі жінки в Де-Мойні носили спідниці набагато вище щиколоток - обурливо короткі, на його думку. Йому було б що сказати, якщо б Елізабет коли-небудь захотіла спробувати цей стиль.
  
  Вона відкрила холодильник, потім повернулася до вітальні. В руці у неї був високий стакан із золотистою рідиною з кремово-білого шийкою, на обличчі сяяла торжество. Цинциннат втупився на пиво. - Де ти це взяв?
  
  - Його готує китаєць нагорі, - відповіла Елізабет.
  
  - Так і буде. - Він здивовано похитав головою. - Я навіть не знав, що китайці п'ють пиво, не кажучи вже про те, щоб його робити. - Він узяв келих у Елізабет, підніс до рота і обережно відсьорбнув. Він прицмокнув губами, розмірковуючи, потім кивнув. "Пиво, звичайно, невелика, але це пиво, це точно".
  
  "Я знаю". Тепер очі Елізабет виразно заблищали. "З'їла мені трохи, перш ніж я заплачу за це китайцю. Не випивай це все зараз - чому б тобі не принести це до столу з собою? Тушкована яловичина майже готова."
  
  Слина поповзла Цинциннату в рот. - Я так і зроблю. - Яловичина тут була дешевою і до того ж у достатку, в порівнянні з тим, що було в Кентуккі. Він наївся досхочу, не турбуючись про те, чи не збанкрутує через таких розкішних страв. Він як і раніше їв багато свинини, але тепер більше тому, що вона йому подобалася, ніж тому, що не міг дозволити собі нічого краще.
  
  Після вечері, поки Елізабет мила посуд, Цинциннат дістав рідер і відправився працювати з Ахіллом. Хлопчик вже деякий час знав алфавіт і звуки, які видавали букви; всього пару тижнів тому у нього були проблеми - проблеми, часто доходили до сліз, - з об'єднанням звуків букв у слова. Цинциннат, який навчився читати багато років потому, сам живо пам'ятав це.
  
  Тепер, однак, у Ахілла був ключ. "Заборона", - прочитав він. "Може. Дан. Фанат. Осіб. Пане. Ран. Засмага. Летюча миша. Кішка. Жирні. Капелюх. Килимок. Поплескування. Щур. Сів. Den. Fen... Що таке болото, па?
  
  "Не знаю. Давай з'ясуємо". У Цинцинната був словник. З-за того, що він став грамотним за принципом "лови як можеш", в його словниковому запасі були прогалини. Він скористався словником, щоб заповнити їх. Гортаючи його зараз, він відповів: "Болото - це болото. Продовжуй, Ахілл. Ти молодець".
  
  "Курка. Чоловіки. Загін. Ten. Wen." Це змусило словник знову відкритися, як dx?. Ахілл просяяв. "Я вмію читати, тато!"
  
  "Ти добиваєшся свого", - погодився Цинциннат. "Ми будемо продовжувати в тому ж дусі". Він вважав, що Ахіллесу доведеться працювати в школі вдвічі старанніше, щоб заслужити хоча б половину того повагу, якого він заслуговує. Ось що дала тобі життя разом з чорною шкірою. Люди назвали б Ахілла чортовим ніггер, це так само вірно, як те, що завтра зійде сонце. Але ніхто не назвав би Ахілла біса тупим ніггер, навіть якщо б Цинциннат мав до цього якесь відношення.
  
  "Я хочу читати історії, подібні тим, що ти читав мені", - сказав Ахілл.
  
  "У тебе виходить", - знову сказав Цинциннат. "Тепер давай ще трохи попрацюємо над цим, а потім ти підеш спати". Ахіллесу подобалося вчитися читати в будь-який час. Опинившись перед вибором між спробою почитати ще трохи і відправленням спати, він читав би до чотирьох ранку, якби батько дозволив йому. Цинциннат не дозволив йому, бо сам хотів - і потребував - трохи поспати. Ахілл скрикнув, але незабаром почав важко дихати; коли він все-таки піддався сну, він здався глибоко і повністю.
  
  Цинциннат теж, бо дуже втомився. Він проспав дзвінок будильника; Елізабет розштовхати його, щоб розбудити. Пара чашок кави і яєчня-брехуха привели його в рух. Він накинув на голову полотняну шапочку, поцілував Елізабет і спустився вниз, щоб розігріти Дуром.
  
  Він відчував до вантажівки більше прихильності, ніж коли-небудь в Ковингтоне. Після капітального ремонту, який він провів перед переїздом до Айови, він працював дуже добре. Він пошкодував, що не відремонтував його раніше; це краще послужило б йому в Кентуккі. Він сів у машину і поїхав до причалів вздовж Де-Мойна.
  
  У сезон повені пароплави були пришвартовані майже у всіх причалів. Деякі з перевізників, які розвозили свої товари торговцям і на склади, були чорними, як і він; більшість були білими. Незважаючи на колір шкіри, у нього не було проблем з отриманням роботи. Сам обсяг розвантаження мав до цього якесь відношення. Але він також завоював репутацію надійного людини. Він сподівався, що це додасть йому імпульс, коли річка піде до дна і робочих місць стане менше.
  
  Відправивши галантерею в кілька універсальних магазинів, вантаж тарілок і мисок в посудну лавку і вантажівка з пачками папери в Капітолій штату на східній стороні Де-Мойна, він повернувся на пристань, щоб повечеряти. Двоє інших кольорових водіїв, Джо Сімс і Піт Даннетт, зупинили свої вантажівки поруч із вантажівкою з інтервалом у п'ять хвилин один від одного. Вони віднесли свої обідні відерця до лавки, де він їв.
  
  "Бізнес - це хуліганство", - сказав Сімс, кремезний, дуже чорний чоловік років сорока п'яти. "Будемо сподіватися, що це надовго".
  
  Даннетт був худіший, молодше і блідіше; в його жилах, можливо, текла чверть білої крові. "Абсолютно вірно", - сказав він. І він, і Сімс говорили із акцентом, який Цинциннат знаходив незвичайним. В нього були деякі ритми мови чорношкірих, з якими він був знайомий, але тільки деякі. Він також був сильно забарвлений різкою, гугнявою, майже ричащей промовою білих жителів Айови. Оскільки негри Де-Мойна складали таку незначну меншість, біле море навколо них розчиняло їх діалект.
  
  Цинциннат сказав: "Звичайно, було б непогано, якби це сталося. З грошима все гаразд, нічого особливого".
  
  Даннетт і Джо Сімс перезирнулися. Через мить Сімс сказав: "Коли ми вперше почули, як ти кажеш, Цинциннат, ми подумали, що ти тупий ніггер, ти лежав на цієї гидоти не так вже й густо. Тепер ми знаємо краще, але ти все ще говориш так, як говорив мій прадідусь.
  
  "Я кажу так, як я кажу. Нічого не можу з собою вдіяти", - сказав Цинциннат, знизуючи плечима. У Ковингтоне його акцент вважався у негрів м'яким.
  
  Піт Даннетт додав: "Ця твоя химерна ручка теж не допомогла".
  
  "Що не так з моїм іменем?" Тепер Цинциннат дійсно розлютився. "Коли я приїхав сюди і дізнався, що у всіх американських негрів імена, як у білих людей, я подумав, що це все одно що вівсянка без цукру, солі, олії, молока або взагалі нічого".
  
  ТВІ воліла б, щоб у мене було нудне ім'я, ніж звучало так, ніби мене назвали на честь міста ", - парирував Даннетт.
  
  "Місто назвали на мою честь, а не навпаки", - сказав Цинциннат. "Я маю на увазі, що і місто, і мене назвали на честь одного і того ж людини з далекої давнини".
  
  "Все одно звучить кумедно", - сказав Джо Сімс. "А як звуть вашого дитини?"
  
  "Ахілл", - сказав Цинциннат. "Він був героєм". Він трохи помовчав, в задумі, потім продовжив: "Ви, ніггери, тут, в США, вони дозволяють вам всім мати прізвища. Вони також дозволяють вам мати багато речей Ковингтоне ви всі були б парою по-справжньому багатих негрів. Коли там були Конфедеративні Штати, у більшості з нас майже нічого не було, крім нашого єдиного імені. Нам довелося вкласти в нього все, що ми могли ".
  
  Сімс і Даннетт знову перезирнулися. "У нас теж були важкі часи", - сказав Даннетт. У його голосі звучала деяка захист. Цинциннат не відповів. У Даннетта були причини захищатися. Білі люди патрулювали Огайо, щоб не допустити чорних з Конфедеративних Штатів в США. Нікому ніколи не було необхідності патрулювати Огайо, щоб не підпускати чорношкірих зі Сполучених Штатів до CSA. Чорношкірі в США прекрасно знали відстань між сковорідкою і вогнем.
  
  Сем Карстен волів би, щоб у нього не було нової нашивки на рукаві, що вказує на те, що він старшина другого класу. Він не втратив своїх амбіцій - аж ніяк. Але він заробив цю нашивку, добре виконавши свою роботу в якості голови своєї збройової команди після того, як був убитий Віллі Мур. На його думку, на ньому була кров.
  
  Військовий корабель США "Ремембранс" йшов на захід-через Атлантику до Бостонської гавані. Сему не потрібно було турбуватися про те, що тут він потрапить під обстріл. Йому не потрібно було турбуватися про підводних човнах Конфедерації-ренегатах. Те, що він дізнався про човні ЦРУ, потопившей американський есмінець після закінчення війни, наповнило його люттю. Під цією люттю переховувався жах. Катер повстанців з такою ж легкістю міг би переслідувати його старий лінкор ВМС США "Дакота".
  
  Вахтовий матрос смикнув гвинт на "Райт файтинг скаут". Двигун двоповерхового лайнера з гуркотом ожив. Гвинт став розмитим і невидимим. Парова катапульта Літописців підкинула бойовий розвідник в небо.
  
  - Задирака, - тихо сказав Сем. Запуск аеропланів зачарував його ще на борту "Дакоти". Захоплення змінилося терміновістю, коли літаки наземного базування розбомбили його лінкор біля берегів Аргентини. Тоді він уявляв собі міць авіації на море. Він пережив це зараз і все ще знаходив це вселяє благоговійний трепет.
  
  Позаду нього пролунав сухий голос: "Цікаво, як довго ми зможемо утримувати їх у повітрі".
  
  Сем обернувся. Якщо командер Грейді хотів наклеїти на нього табличку "ВДАР МЕНЕ", він стояв досить близько, щоб це зробити. "Що ви маєте на увазі, сер?" - Запитав Сем, думаючи, що знає, і сподіваючись, що помиляється.
  
  - Скільки ще ми зможемо утримувати їх у повітрі? - повторив артилерійський офіцер. - Ти не дурень, Карстен. Ти розумієш, що я маю на увазі. Вкладуть соціалісти достатньо грошей у флот, щоб підтримувати цей корабель в робочому стані? Прямо зараз ваше припущення так само вірно, як і моє."
  
  "Так, сер", - тупо відповів Сем. Він припускав, що соціалісти закриють стільки, скільки зможуть. За винятком тих випадків, коли війна забирала деяких на флот, соціалісти були розкидані по військовим кораблям: майже так само розкидані, як кольорові в США. Він мало що знав про те, що думають політики-соціалісти, за винятком того, що вони невисокої думки про Військово-морському флоті або Армії.
  
  Він подивився на коммандера Грейді. Грейді завжди так пишався Пам'яттю, як ніби сам її придумав. Тепер, коли він переводив погляд з льотної палуби на бойову рубку, його очі були тьмяними, майже безнадійними: очі людини, який чекав смерті коханої людини. Зітхнувши, він сказав: "У будь-якому випадку, це була хороша ідея. Це все ще хороша ідея".
  
  "Це дуже вірно, сер", - гаряче сказав Карстен. "Це чудова ідея, і кожен, хто цього не розуміє, чортів дурень".
  
  "Купа чортових дурнів розгулює на волі по світу", - сказав Грейді. "Деякі з них носять модну уніформу. Деякі з них носять дорогі костюми і обираються в Конгрес або президентом. Ці дурні можуть вказувати тим, хто в модній уніформі, що робити.
  
  "І ті, хто в модній формі, будуть вказувати нам, що робити". Сміх Сема був різким, як солоні бризки. "Так прийнято у флотських". Він не міг згадати іншого офіцера, якому сказав би подібне. Вони з Грейді через багато що пройшли разом.
  
  "Чорт забирай, - сказав Грейді низьким, лютим голосом, - ми довели, на що здатний цей корабель. Ми довели це, але чи отримаємо ми за це якусь оцінку?"
  
  "Не можу сказати напевно, сер, - відповів Карстен, - але я б не поставив на це нічого, що хотів би втратити".
  
  "Я б теж", - сказав Грейді. "Але ось що я вам скажу: ми показали, на що здатна "Спогад". Конгрес, можливо, не дивиться. Президент Аптон, чорт візьми, Сінклер, можливо, не дивиться. Однак ви можете посперечатися, що німецький флот Відкритого моря спостерігав. Королівський військово-морський флот спостерігав. І якщо б японці теж не спостерігали, я був би вражений. Через десять років у багатьох країн будуть ескадрильї авіаносців. Я молю Бога, щоб ми стали одними з них. "Перш ніж Сем встиг що-небудь сказати на це, Грейді розвернувся і швидко пішов геть.
  
  Карстен спробував прикинути, ким він буде через десять років. Найбільш імовірним, припустив він, був старший старшина, командувач гарматним розрахунком. Він легко міг уявити себе превращающимся в Хайрема Кідда або Віллі Мура. Йому просто довелося б піти по шляху найменшого опору.
  
  Якщо б він хотів чогось більшого, йому довелося б працювати старанніше. Мустанги на деревах не ростуть. І, якщо він націлився стати офіцером, йому теж має пощастити. Він задавався питанням, наскільки сильно він насправді хотів такої удачі. Те, що було добре для нього, могло обернутися чим завгодно, тільки не добром для інших людей. Він знову подумав про Муре, о Муре, корчившемся на підлозі з розірваним животом.
  
  Парова катапульта зашипіла, як мільйон змій, підкидаючи в повітря ще одного бойового розвідника. Екіпаж "Спогади" продовжував відточувати свою майстерність. На даний момент вони були найкращими в світі у тому, що вони робили, незалежно від того, цінував це Конгрес чи ні. Крім того, на даний момент вони були єдиними в світі, хто робив те, що вони робили. Сему стало цікаво, як довго це триватиме. Він згадав, як німецькі моряки в Дублінської гавані все дивилися й дивилися на авіаносець. Хлопці кайзера Білла будували літаки краще, ніж у США; двоповерхові "Райт" були копіями "Альбатрос". Могли б німці побудувати і більш досконалі авіаносці?
  
  Одна з машин Райта з ревом пронісся низько над польотної палубою. Якщо б вона злетіла на палубу, Сему було б все одно, що там стояти. З іншого боку, польотна палуба наїжачилася кулеметами і однофунтовыми гарматами. Якщо б цей бойовий розвідник був розмальований Зірками та Смугами замість американського орла перед схрещеними мечами, він отримав би теплий прийом.
  
  Зображення знову з'явилося над Пам'яттю, на цей раз ще нижче і догори ногами. Пара матросів на палубі відсалютували пілотові піднятими середніми пальцями. Сем цього не зробив, але йому захотілося. Він не мав особливого ставлення до пілотам на борту авіаносця: вони були офіцерами і в основному трималися осібно. Але те, що він побачив, змусило його замислитися, не вивалилися у них кульки з вух, коли вони летіли, тому що їм, здавалося, було наплювати, виживуть вони або помруть.
  
  Дивлячись услід бойового розвіднику, після того як він, нарешті, перекинувся на правий борт, Сем вирішив, що в цьому є певний сенс. Хиткі пристосування, на яких літали пілоти, мали звичку падати з неба самі по собі. Пілотам доводилося відводити їх в небезпечне місце і садити на хитку палубу військового корабля. Напевно, потрібно бути божевільним, щоб захотіти зробити що-небудь з цього. І якщо б ви не були божевільним, коли починали це робити, то через деякий час стали б таким же.
  
  Немов на доказ своєї правоти, пілот іншого бойового розвідника спікірував з неба на Спогад, як яструб-перепелятник на польову мишу. За неймовірно короткий час літак перетворився з жужжащего плямочки в ревучого монстра. Здавалося, він летить прямо на Сема. Він хотів викопати діру в палубі, пірнути в неї, а потім натягнути на себе дошки і сталь: броньоване ковдру, щоб зберегти себе в безпеці і теплі. Пара матросів кинулася бігти. Їх товариші викрикували прокляття на їхню адресу. Він розумів чому, але йому доводилося докладати зусиль, щоб встояти на ногах.
  
  В останній можливий момент двоповерховий "Райт" вийшов з піке. Сем не втримався і пригнувся; він подумав, що одне колесо шасі зачепить його. Це було не так близько, але йому довелося схопитися за свою кепку, щоб її не здуло з голови і, можливо, в море. Якби це потрапило в напій, вартість нового була б вирахувана з його зарплати.
  
  Двопалубний лайнер теж трохи не занурився у воду, прямуючи в порт Поминання. Карстен міг би заприсягтися, що його нижня точка була нижче палуби авіаносця. Шасі не зовсім стосувалося гребенів хвиль, але летюча риба могла заскочити в кабіну. Потім "Райт" знову почав набирати висоту, набагато повільніше, ніж скидав її.
  
  "Цей ублюдок з'їхав з глузду", - сказав хтось з нотками поваги в голосі.
  
  "Цьому ублюдку ледь не відрізали яйця", - сказав хтось ще, що теж було правдою і того ж змусило всіх, хто це чув, розсміятися.
  
  Хлопець з яскраво розфарбованими семафорными лопатями вийшов до краю палуби, щоб направити літаки до контрольованої посадці, яка представляла собою посадку на борт корабля. Його погойдуються сигнали спонукали пілота першого бойового розвідника трохи піднятися вгору, до правого борту, ще трохи піднятися... Сем навчився читати по вигвагам точно так само, як у дитинстві вивчав Азбуку Морзе.
  
  Дим повалив з міцних гумових шин, коли вони вдарилися об палубу. Гак під фюзеляжем зачепив трос. Літак смикнувся і зупинився. Спостерігаючи за цим, Карстен зрозумів, чому бойові розвідники потребували посилення перед тим, як піднятися на борт "Спогади".
  
  Коли пілот зняв захисні окуляри і вибрався з літака, на його обличчі з'явилася широка посмішка. Про що він думав? Ймовірно, він знову пережив це. Матроси відтягли двухпалубник в сторону, щоб інший бойовий розвідник міг приземлитися.
  
  Ось він з'явився, переслідуючи авіаносець з корми. Як і минулого разу, семафорщик вийшов і подав сигнал наближається літальному апарату. Сем здивувався, чому він турбується. Цей хлопець вийшов з піке без сторонньої допомоги. Якщо б він не зміг приземлитися таким же чином...
  
  Людина з веслами подав сигнал, а потім знову вгору, більш рішуче. Ніс "Ремембраншн" опустився в жолоб; корма піднялася. Сем зберігав рівновагу так само автоматично, як дихав. Зв'язківець теж. Він підняв штурвал, набираючи висоту, коли літак врізався в авіаносець.
  
  Пілот майже посадив його на корабель. Від цього стало тільки гірше, а не краще. Він все одно покінчив з собою, і уламки літака розлетілися по палубі, убивши хлопця з семафорными лопатями і половину екіпажу, чекав, щоб відвести літак до гідравлічного підйомника і розмістити його під палубою.
  
  Сем кинувся вперед, ухиляючись від палаючого палива і масла, як півзахисник від нападників у відкритому полі. Він загальмував поряд з матросом, який лежав, стогнав і хапався за стегно. Кров просочила його штанину і розтеклася калюжею по палубі під ним. Він не міг довго втрачати самовладання так швидко. Сем розстебнув ремінь, зірвав його і двічі обернув навколо ноги чоловіка над раною, щоб накласти джгут.
  
  - Боляче! - простогнав моряк. - Господи, як боляче!
  
  "Тримайся, друже", - сказав Сем. По палубі бігли ще матроси, деякі з носилками. Сем помахав рукою, привертаючи їх увагу. Моряк може вижити. Що стосується лоцмана... Його голова лежала приблизно в десяти футах від мене, все ще в захисних окулярах. Карстен подивився вниз, на настил. Так, флайбои заслужили право бути божевільними.
  XIV
  
  Джейку Физерстону подобалося їздити на поїзді. Коли він їхав на поїзді. він чогось домагався. Піша подорож асоціювалася у нього з тривалим, виснажливим відступом через Пенсільванію, Меріленд та Вірджинію. Тоді він йшов туди, куди його примушували йти кляті янкі. Тепер він був - в основному - наданий самому собі.
  
  Поїзд гуркотів по бавовняної країні Міссісіпі, прямуючи в Новий Орлеан. Физерстон посміхнувся, побачивши негрів, які працюють на полях. Їх мотики піднімалися і опускалися, сапаючи бур'яни. Червоні і сині бандани, які носили жінки, додавали фарб зелених полях. Джейк кивнув сам собі в своєму пульманівському вагоні. Ось де місце неграм.
  
  Чудова машина була його місцем. До недавнього часу він не знав розкоші. Він вирішив, що має право на невелику розкіш після такої довгої відсутності. Він дійсно шкодував, що їде в Новий Орлеан. Він ударив кулаком по коліну. Навіть лідер Партії свободи не зміг отримати все, чого хотів, поки немає.
  
  Еймос Мизелл з "Жерстяних капелюхів" наполегливо переконував його провести національний з'їзд партії на берегах Міссісіпі, щоб показати, що це вечірка для всіх Конфедеративних штатів. Віллі Найт, який очолював Лігу порятунку, сказав те ж саме. Їх аргументи мали сенс, тим більше, що Джейк хотів повністю залучити Лігу в Партію свободи.
  
  Він взагалі не особливо хотів проводити з'їзд; він знав, і всі інші знали, хто буде кандидатом від Партії. Але думка про те, що він просто висуне свою кандидатуру і вкаже пальцем на кандидата в президенти, навела жах на всіх навколо. І ось він тут, на дорозі на з'їзд, на шляху в Новий Орлеан. Він знову вдарив кулаком, на цей раз досить сильно, щоб змусити себе підстрибнути і вилаятися.
  
  "Ну, куди, чорт візьми, я ще міг піти?" запитав він у порожнечу навколо себе. Якщо він перенесе з'їзд на Міссісіпі, то Новий Орлеан був єдиним логічним вибором. Літл-Рок був захолустьем. Відправитися в Даллас означало б напрошуватися на неприємності від Віллі Найта, який хотів балотуватися на посаду віце-президента; Ліга порятунку була сильнішою Партії в Техасі. Чихуахуа? Физерстон невесело розсміявся. "Смазчики там, внизу, полюбили б мене, чи не так?"
  
  І ось, щоб довести національну привабливість Партії Свободи, йому довелося провести з'їзд в єдиному місті Конфедерації, найменш доброзичливому до нього і його послання. У Новому Орлеані були не тільки багаті негри зі своїм вищим суспільством, але і ціла купа білих чоловіків, яким було все одно. Останнім ображало Джейка навіть більше, ніж перше.
  
  Він відчув себе краще, коли поїзд під'їхав до станції. Компанія чоловіків у білих сорочках і брюках кольору вершкового масла чекала його на платформі. Деякі несли прапори Партії Свободи, інші - бойовий прапор Конфедерації з перевернутими квітами, який також використовувала Партія. "Сержант!" - кричали вони, коли він виходив з машини. "Сержант! Сержант! Сержант!"
  
  "Радий бути тут", - збрехав Джейк. "А тепер вперед, до перемоги!" Прихильники Партії свободи голосно вітали нас. Деякі інші люди на платформі, судячи з вигляду, уродженці Нового Орлеана, підняли брови і скривили губи в гальському презирство до цієї гучної демонстрації. Физерстон чи звернув на це увагу. Він знову був серед своїх знедолених, позбавлених коренів, озлоблених - і таким чином повернувся туди, де йому місце.
  
  Коли він дістався до готелю, у нього було таке відчуття, ніби частина Річмонда перенесли на цю чужу грунт. Судячи по наданій йому вшанування, він міг би повернутися в штаб-квартиру партії. Те, що говорили члени партії, було щирим, те, що говорив персонал готелю - як білий, так і чорний - професійно бездоганним. Повії, подумав він. Одні повії. Але, як і повії, вони доставляли йому задоволення.
  
  Він зауважив Роджера Кімбола в розкішному вестибюлі в стилі рококо. Кімбол теж помітив його і поспішив до нього. Він міг би обійтися і без цього. "Радий бачити вас, сержант", - сказав Кімболл, потискуючи йому руку. "Скажіть, вони збираються судити тих хлопців, яких заарештували за підпал будинку Тома Брирли?"
  
  Брирли і його дружина теж згоріли; Джейка злегка потішило, що Він не згадав про це. Він відповів: "Думаю, так". Стишивши голос, він додав: "Хоча не думаю, що присяжні винесуть їм обвинувачувальний вирок. В усякому разі так це виглядає звідси".
  
  - Хуліган, - сказав Кімболл, а потім додав: - Не буду тебе затримувати. Я думаю, тобі пора влаштовуватися. Він відійшов. Це було більш гладке виступ, ніж Фезерстон очікував від нього. Джейк задумливо потер підборіддя. Якщо б Він міг бути не тільки лютим, але і вкрадливим, він міг би в кінцевому підсумку стати дійсно дуже цінною людиною.
  
  Розпакувавши речі, Джейк пройшов пару кварталів до конференц-залу - величезного мармурового весільного торта в будівлі, яке виросло на Еспланаді, відразу за Французьким кварталом, за кілька років до Першої світової війни. Він стояв на трибуні, дивлячись на великий зал, коли Амос Мизелл направився до нього по центральному проходу. Віллі Найт увійшов через пару хвилин, перш ніж Джейк і Мизелл змогли зробити щось більше, ніж просто привітатися. Физерстон був роздратований, але лише небагато; у обох чоловіків повинні були бути шпигуни в готелі, а може бути, і на вокзалі.
  
  Всі привітання прозвучали більш насторожено, ніж могли б прозвучати для будь-якого, хто не знав залучених в них людей. Нарешті Мизелл сказав: "Жерстяні капелюхи підтримають тебе, Джейк. Ти - те, що потребує ця країна в цьому році, тут двох слів бути не може ".
  
  Раптово Физерстон був страшенно радий, що приїхав в Новий Орлеан. Він пішов назустріч Мизеллу, і тепер голова організації ветеранів багато в чому допомагав йому. Віллі Найт виглядав так, немов тільки що сильно відкусив від самого кислого лимона, який коли-небудь отримував. Він погрожував, що, якщо Джейк не висуне на посаду віце-президента, він сам буде боротися за перше місце в незалежній Лізі порятунку. Це було б боляче, дуже боляче, особливо на Заході. Він все ще міг це зробити. Але якщо б "Жерстяні капелюхи" голосно підтримували Партію свободи, його пропозиція виглядала б не чим іншим, як спробою зло.
  
  Тепер, все ще незадоволений, він запитав: "Ти думаєш, у тебе є якісь реальні шанси на перемогу, Физерстон?"
  
  "Не знаю напевно", - легко відповів Джейк. "У Партії було б більше шансів, якби TR переміг у США. Все тут ненавидять його так само сильно, як він ненавидить нас. Ці червоні виродки, які у них зараз там, нагорі, так сильно прогинаються тому, що важко розсердити людей на них так, як вони повинні бути ".
  
  "Ти повинен вважати, що тобі пощастило, Джейк", - сказав Мизелл. "Якби Рузвельт був президентом Сполучених Штатів довше, ніж кілька днів після того, як рознеслися новини про вашого хлопця там, в Південній Кароліні, у нього була б голова на плечах - або це, або він розніс би Річмонд до чортів собачих і поїхав".
  
  "Так, тут мені пощастило", - визнав Физерстон. Найт кинув на нього ще один примружений погляд, як би кажучи: "Якщо б мені пощастило трохи більше, я б зараз носив твої туфлі". Ймовірно, він був прав. Це не принесло йому користі.
  
  - Вже вибрав напарника? Мизелл запитав недбало, ніби цікавлячись, що Джейк збирається приготувати на вечерю. Можливо, йому було просто цікаво, судячи з того, як це прозвучало. І, може бути, Джейк теж змахнув би руками і полетів на Місяць.
  
  "Так", - відповів він і на цьому зупинився.
  
  - Це не я. - Голос Найта був рівним, незворушним.
  
  "Ні, Віллі, це не ти". Джейк оглянув його з ніг до голови. "І якщо ти хочеш підняти галас, валяй. Ти можеш керувати своїм власним маленьким підприємством, робити все, що захочеш. Ти б волів стати генералом у маленької армії-консервній банці або полковником у цієї?
  
  Він чекав. Він не знав, як сам відповість на це питання. Найт пильно подивився на нього, але зрештою сказав: "Я залишуся". Він не додав: "Чорт би тебе побрал, не зовсім. Його очі сказали це за нього.
  
  Джейку було все одно. З цього моменту він, здавалося, тримав світ у своїх руках і повертав його так, як хотів. Угода - угода, якої він не хотів, - пройшло гладко, як шовк, слизько, як вазелінове желе. Платформа закликала припинити виплати репарацій США, відновити надійну валюту, покарати людей, які провалили війну, поставити негрів на місце і знову зробити Конфедеративні Штати сильними (під цим Джейк мав на увазі переозброєння, але він як і раніше занадто підозріло ставився до Сполученим Штатам, щоб сказати про це відкрито). Він пройшов громовим голосуванням; Джейк сподівався, що це потрапить у заголовки газет.
  
  Наступного дня належав йому. Люди виголошували промови, що вихваляють його. Він допомагав складати деякі з них. Його висунення пройшло так гладко, як повинно було пройти наступ Конфедерації на Філадельфію в початку Великої війни. Більше нікого ім'я не називалося. Він став кандидатом від Партії свободи в першому турі голосування.
  
  Він дав зрозуміти, що хоче, щоб Фердинанд Кеніг балотувався разом з ним. Секретар Партії Свободи підтримав його, коли він найбільше цього потребував, і заслужив свою нагороду. Все пройшло не так гладко, як у перші два дні з'їзду. Віллі Найт дозволив внести своє ім'я в список номінантів, а його послідовники виголосили промови про географічному розподілі квитків. Вимовивши свої речі, вони сіли - і потрапили під паровий каток. Найт відправив Джейку записку, в якій говорилося, що він не знав, що вони це зроблять. Можливо, це було правдою. Джейк не поставив би на це і поштової марки.
  
  У ніч після того, як з'їзд висунув кандидатуру Кеніга, Фезерстоун стояв на сцені перед заповненим димом залом і дивився на натовп делегатів, вигукували його ім'я. Волосся у нього на потилиці спробували встати дибки. Три з половиною роки тому він забрався на ящик на розі вулиці, щоб зайняти місце Ентоні Дрессера, тому що засновник Партії свободи був не в змозі поговорити навіть з парою десятків людей. Тисячі людей чекали слів Джейка. Мільйони - він сподівався - проголосують за нього в листопаді.
  
  "Ми вже в дорозі!" - крикнув він, і зал вибухнув радісними вигуками. Він підняв руки. Миттєво і остаточно запанувала тиша. Бог, мабуть, відчував те ж саме після того, як створив небеса і землю. "Ми в дорозі!" Повторив Джейк. "Партія свободи у дорозі - ми на шляху до Річмонд. Конфедеративні Штати вже в дорозі - вони на зворотному шляху. І біла раса на шляху - на шляху зведення рахунків з єнотами, які завдали удар в спину і перешкодили нам виграти війну. І ми повинні були виграти війну. Ви все це знаєте. Ми повинні були виграти війну!"
  
  Навіть його підняті руки не могли перешкодити представникам Партії свободи закричати на все горло. Він купався в оплесках, як рожевий кущ гріється на сонці. Коли він знову заговорив, шум обірвався. "Віги кажуть, голосуйте за них, все в порядку, все в порядку, насправді нічого ні крапельки не змінилося". Сміх Джейка був грубим, як кінський волос. - Ставлю мільйон доларів, що вони помиляються. Він витягнув з кишені банкноту в 1 000 000 доларів, зім'яв її і викинув.
  
  Пролунав сміх, такий же гучний, як і привітання. Джейк продовжив: "У Rad Libs кажуть, що все в порядку, і все, що нам потрібно зробити, це зручніше влаштуватися в США". Він подивився на натовп. "Ви всі хочете підлизатися до США?" Рев "Ні!" мало не збив його з ніг.
  
  "І соціалісти - наші соціалісти, а не дурні в Сполучених Штатах - кажуть, що все буде добре, і все, що нам потрібно зробити, це підлизатися до ниггерам". Він помовчав, потім запитав, якого всі чекали: "Ви всі хочете підлизатися до ниггерам?" Ні! на цей раз це був не рев, а лютий виття. Він сказав: "Якщо б ми отруїли газом десять або п'ятнадцять тисяч цих червоних ніггерів на початку війни і під час неї, скільки гарних, чистих, чесних білих солдатів Конфедерації ми б врятували? Мільйон у Хайфі? Мільйон? Щось в цьому роді. А ті, хто дійсно помер, клянуся Богом, вони померли б не даремно, тому що ми б перемогли.
  
  "Але брудних трусів в Річмонді, продажним ідіотам з Військового міністерства не вистачило сміливості зробити це. Отже, ніггери повстали і потягли нас вниз. Але, як я вже говорив, ми знову в дорозі. На цей раз нас ніхто не зупинить - ніхто, ти мене чуєш? Ні Конгрес. Ні осли з Військового міністерства. Не ніггери. Не США. Ніхто! Тепер нас ніхто не зупинить!"
  
  Раптом він усвідомив, що з нього капає піт. Натовп теж розпалився і спітніла від нього. Вони схопилися на ноги і закричали. Він побачив море блискучих очей, море відкритих ротів. У нього встав. Він не просто хотів жінку. Йому потрібна була вся країна, і він думав, що зможе роздобути її.
  
  Колись давно місто називалося Берлін. Потім, коли почалася Велика війна, канадці перейменували його в Імперію, не бажаючи, щоб він зберігав назва ворожої столиці. Джонатан Мосс пролетів над ним тоді, коли армія США розбила його вщент і зрештою захопив його під час довгого, важкого просування до Торонто. Тепер це знову був Берлін. І ось тепер він повернувся, абсолютно новий юрист з абсолютно новою професією, що спеціалізується на професійному праві.
  
  У нього теж був абсолютно новий офіс. Канадці і британці боронили Імперію до тих пір, поки у останнього людини, який умів стріляти, залишалися патрони для гвинтівки. До того часу, коли американці увірвалися в місто, від нього навряд чи залишився камінь на камені. Римляни могли тільки мріяти про те, щоб побачити такі руйнування в Карфагені. Всі будівлі, які стояли в Імперії, були новими.
  
  Артур, Онтаріо, знаходився приблизно в тридцяти милях на північ. Джонатан Мосс знову і знову повторював собі, що не тому він вирішив відкрити свою практику в Берліні. Іноді він навіть вірив у це. Зрештою, він же не сів у свій "Буцефал" і не поїхав до Артура, чи не так? Звичайно, він цього не зробив. Це означало, що в нього на думці була не Лаура Секорд, чи не так? Так і було, принаймні, якийсь час.
  
  Але коли дні тягнулися повільно, у нього було занадто багато часу, щоб посидіти в своєму новенькому офісі і подумати. В такі дні він приймав відвідувачів не стільки заради бізнесу, який вони могли принести, скільки заради того, щоб відвернути їхню увагу.
  
  І ось тепер він був щасливий покласти сигарету в латунну попільничку на столі і привітати худорлявого чоловіка в вицвілому блискучому костюмі довоєнного крою, який увійшов у двері і запитав: "Містер Мосс, це ви?"
  
  - Абсолютно вірно. Обертове крісло Мосса скрипнуло, коли він піднявся з нього. Він простягнув руку. - Дуже радий познайомитися з вами, містер...?
  
  "Мене звуть Сміт. Джон Сміт". Худий чоловік зітхнув. "Залиште питання без відповіді, сер: так, це дійсно моє ім'я. Я можу довести це, якщо буде потрібно. Смітів багато, і мій батько, і його батько обидва були джонами, так що ... - Він знову зітхнув. "Це майже така ж проблема, як отримати ім'я начебто Сайруса Мадпаддла, або я думаю, що так воно і повинно бути, у всякому випадку".
  
  "Швидше за все, ви маєте рацію, містере Сміт", - сказав Мосс, якому протягом багатьох років доводилося жартувати над його іменем. "Чому б вам не сісти, не покурити, якщо хочете, і не сказати мені, що, на вашу думку, я можу для вас зробити ", - Він знову глянув на цей потертий костюм. "За першу консультацію плати немає". Сміт був голодніше, ніж він.
  
  "Спасибі, сер. Ви дуже добрі". Сміт сіл, потім демонстративно поляпав себе по кишенях. "О, любий, я, здається, забув свої сигарети будинку".
  
  - Візьми одну з моїх. Мосс простягнув пачку. Він наполовину чекав чогось подібного. Він запалив сірник для Сміта, гадаючи, чи отримає він коли-небудь гроші від цієї людини, якщо той візьметься представляти його інтереси. Після того, як канадець зробив кілька затяжок, Мосс повторив: "Що я можу для вас зробити?"
  
  Якусь мить він не був упевнений, чи отримає відповідь. Джон Сміт, здавалося, насолоджувався тютюновим димом. Моссу стало цікаво, як довго він обходився без нього. Однак через кілька секунд Сміт, здавалося, згадав, що зайшов в офіс не тільки для того, щоб викурити цигарку. Він сказав: "Я хочу, щоб ви надали мені допомогу, сер, у поверненні частини майна, відібраної у мене без поважної причини".
  
  "Дуже добре". Багато справи Мосса були в цьому роді. Він присунув до себе дістав блокнот і авторучку з середнього шухляди свого столу. - Спочатку основи: ви служили в канадській армії під час Великої Вітчизняної війни?
  
  "Ні, сер", - відповів Сміт. "Боюся, у мене серйозні переломи, і я не придатний до служби. У мене є свідчення лікаря".
  
  "Досить добре". Мосс надряпав записку. "Наступний очевидний питання: ви давали присягу на вірність окупаційній владі?"
  
  "Так, я зробив це зробив незабаром після закінчення війни, як тільки у мене з'явилася можливість", - відповів Сміт. "Я мирна людина. Я б не став брехати вам і говорити, що я радий, що ваша країна виграла війну - ви американець, я так розумію?" Він почекав, поки Мосс кивне, потім продовжив: "Оскільки я мирна людина, все, що я можу зробити, це витягувати максимум користі з того, що я знаходжу".
  
  "Це розумно, містер Сміт". Мосс зазначив, що він приніс присягу. "Добре. Можливо, я зможу вам допомогти. Якщо б ви відповіли "ні" на будь-який з цих питань, я, можливо, не зміг би, і жоден юрист теж. Деякі взяли б ваші гроші і сказали вам, що вони можуть творити чудеса, але вони збрехали. Я поки нічого не обіцяю, ви розумієте, але ви відповідаєте мінімальним критеріям для пред'явлення позову. Отже, про яку власності ми говоримо?"
  
  Сміт перепрошуючи кашлянув. - Ось цей, сер.
  
  "Що?" Мосс витріщився на нього.
  
  - Ось цей, сер. Джон Сміт виглядав ще більш збентеженим. - До війни, сер, мій дім стояв ось тут, - він вимовив це слово про себе, як сказав канадець, - ось тут, а не в цьому прекрасному великому будинку, де у вас офіс.
  
  "Ви хочете, щоб я допоміг вам переїхати з мого офісу?" Мосс вважав Сміта людиною без всяких нервів. Тепер він переглянув свою думку. Якщо це не було нахабністю, то Юлій Цезар ніколи нічого подібного не бачив.
  
  З самовладанням або без, Сміт залишався тихим, вибачається людиною. "Це не так вже й багато, чого я хочу, сер, - сказав він, - але ця власність була - є майже єдиною річчю, якою я володію. Мені було нелегко з тих пір... з тих пір, як почалася війна." Можливо, він збирався сказати щось на кшталт "З тих пір, як ви, грабіжники-янкі, з'явилися тут". Але, може бути, і немає. Може бути, він просто затнувся на якомусь слові. Він здавався людиною, здатним на багато що.
  
  Джонатан Мосс почав сміятися. Він швидко підняв руку. "Я не сміюся над вами, містере Сміт, правда, не сміюся", - сказав він. "Але це абсурд, і я не думаю, що ви можете зі мною посперечатися".
  
  "Я б і не подумав про це", - сказав Сміт, і Мосс йому повірив. Канадець піднявся на ноги. "Вибачте, що потурбував вас".
  
  "Не йди!" Мосс теж скочив на ноги, швидко, ніби він розгортав свого бойового розвідника до хвоста цуценя Сопвита. - Я не говорив, що не візьмуся за вашу справу. Дозвольте мені глянути на ваші документи. Містер Сміт, і я подивлюся, що можу для вас зробити.
  
  - Невже? Похмільний вираз обличчя Джона Сміта зникло, змінившись подивом. - Але ви тут працюєте!
  
  "Це не схоже на те, що я власник будівлі". Мосс поправив себе: "Я не думаю, що будівля належить мені". Він задався питанням, що б він зробив на місці свого орендодавця. Ймовірно, витурив Сміта так сильно, що він відскочив. Але "Кенакс" завжди могли знайти іншого адвоката. Зі Сполучених Штатів приїхало безліч нетерплячих молодих шишок, і деякі канадці також скористалися законом про окупацію.
  
  "Я... я не знаю, що сказати", - сказав йому Сміт. "Велике вам спасибі, сер". Він кашлянув і знову виглядав збентеженим. "Я також боюся, що у мене виникнуть деякі проблеми з оплатою".
  
  Один погляд на його костюм попередив Мосса, що це ймовірно. Те, як Сміт "забув" свої сигарети, попередив його, що це було настільки ж безсумнівно, наскільки і не мало значення. Він знизав плечима. "Якого чорта, містер Сміт", - сказав він невідповідним юридичною мовою, але в даний момент йому було все одно. "Подивимося, що ви зможете собі дозволити. Якщо ви не можете дозволити собі багато чого, я зроблю це заради забави. Я хочу бачити вираз обличчя мого домовласника, коли я вручу йому документи ".
  
  "О, це добре. Це дуже добре". На мить Сміт, якому повинно було бути близько п'ятдесяти, виглядав років на п'ятнадцять. "Те, що вони називають розіграшем, чи не так?"
  
  "Хіба це не справедливо?" Мосс нахилився уперед у своєму кріслі. "Тепер давайте точно з'ясуємо, наскільки це практична жарт. Покажіть мені ці документи".
  
  "Боюся, у мене не все з собою", - сказав Сміт. Мосс видихнув через ніс. Він практикував недовго, але вже встиг переконатися, що непідготовлені клієнти - біч адвокатської життя. Почервонівши, Сміт продовжив: "Я залишив велику частину паперів, які у мене все ще є, у себе вдома, тому що насправді не вірив, що вам буде цікаво допомогти мені".
  
  - Покажи мені, що у тебе... - Мосс зупинився. - Папери, які у тебе все ще є? різко запитав він. - Що сталося з тими, що були у тебе раніше?
  
  Джон Сміт вперше проявив запальність. "Як ти думаєш, що з ними сталося?" - гаркнув він. "Ви янкі, ось що. Я залишався в Empire - у Берліні - до тих пір, поки не почали падати снаряди. Коли я вийшов, на спині у мене була одяг і один саквояж. Спробуйте запхати все своє життя в один саквояж, сер, і подивіться, наскільки добре у вас це виходить.
  
  До приїзду в Берлін Мосс не особливо замислювався про те, як цивільні особи на стороні, що програла ставилися до війни. Він здобував освіту в тихій гіркоти. "Добре", - сказав він. "Що у тебе є?" - запитав я.
  
  Сміт сунув руку в нагрудну кишеню і витягнув два документа, про які вже згадував. Йому знадобилося б свідчення лікаря, коли він тікав від наступаючих американців. Без цього канадці всунули йому в руки гвинтівку і відправили його в окопи, розрив або не розрив. Вони могли б зробити це в будь-якому випадку, але у нього був папір, в якій говорилося, що вони цього не зроблять. У нього також була папір, в якій говорилося, що він офіційно уклав мир з американськими окупантами. Ні один канадець не зміг би працювати без цього.
  
  І у нього була його фотографія - більш молодий версії самого себе, - що стоїть перед обшитим вагонкою будинком, на якому був той же адреса, що і на цьому великому цегляному офісному будинку. Поруч з ним стояла непоказна жінка в чорному платті і старомодною капелюшку. - Ваша дружина? - Запитала Аліна.
  
  "Абсолютно вірно". Сміт помовчав, потім продовжив: "Якийсь пілот-янкі підстрелив нас, коли ми йшли - підстрелив по дорозі, я маю на увазі, заради спортивного інтересу. Він вбив мою Джейн і залишив мене без єдиної подряпини - і з тих пір я шкодую, що все було навпаки.
  
  Мосс не знав, що на це відповісти. Він розстрілював колони біженців. Це було частиною війни: це підривало сили ворога. Він не дуже замислювався про наслідки того, що робив. Зараз він рішуче намагався не думати про ці наслідки.
  
  - Крім цієї фотографії, - нарешті видавив він, - яке право власності ви можете пред'явити на цю власність? У вас є документ? У вас є банківські запису?
  
  "У мене немає документа", - сказав Сміт. "Раніше це були банківські рахунки в банку. Жодного банку більше немає. Я чув, солдати-янкі підірвали сховище і вкрали усе, що було всередині - у всякому разі, все, що їм було потрібно.
  
  Це не здивувало б Мосса. Крім усього іншого, армії були величезними бандами грабіжників. Він сказав: "Ви розумієте, відсутність належних документів значно ускладнить підтвердження вашої заяви".
  
  "Сподіваюся, я розумію це", - сказав Джон Сміт. "Якби я думав, що це буде легко, я б спробував сам".
  
  "Добре", - сказав Мосс. "Огляньте свої речі. Все, що ви зможете принести, що є доказом того, що ви володієте цією землею, я хочу це побачити. Неважливо, наскільки малоймовірним ви це вважаєте, я хочу це побачити. Якщо ви знаєте людей, які можуть підтвердити, що вам належала ця земля, я хочу почути їх думку. Втім, я не буду вас розігрувати. У нас і так повно роботи ".
  
  "Я зроблю все, що в моїх силах", - пообіцяв Сміт.
  
  Коли Люсьєн Гальтье побачив сіро-зелений автомобіль, який їхав по дорозі з Рів'єр-дю-Лу до його фермерському будинку, спочатку він прийняв це як належне. Він бачив нескінченну кількість сіро-зелених легкових автомобілів і вантажівок, що їдуть по цій дорозі, і ще одну нескінченність, що йде по ній.
  
  Потім, після того як він вже почав відвертатися, він обернувся і втупився на "Форд" очима, які хотіли звузитися від підозри і розширитися від подиву одночасно. Він вже давно не бачив сіро-зелених автомобілів. Армія США фарбувала свої автомобілі в цей колір. Але армія США не окупувала Республіку Квебек з моменту закінчення війни - ну, трохи згодом після закінчення війни.
  
  "Форд" з'їхав з дороги і припаркувався поряд з фермерським будинком, як останнім часом найчастіше робив автомобіль Леонарда О Дулла. Люсьєн зітхнув і попрямував до нього. "Я міг би здогадатися", - пробурмотів він собі під ніс. "Людина може думати, що уник неприємностей, але неприємності ніколи не вислизають від людини".
  
  З машини вийшли двоє чоловіків. Галтье першим дізнався єпископа Паскаля, швидше одяганню, ніж за власною пухкою фігурі. Його супутник, водій, був худорлявий і, звичайно ж, носив форму армії США. Побачивши наближається Люсьєна, він помахав рукою. "Bon-jour! - він дзвонив на чудовому паризькому французькою. - Радий знову бачити вас, мосьє Гальтье.
  
  "Bonjour..." Коли Галтье підійшов ближче, він побачив, що Джедидая Квіглі носить на плечах орлов, а не дубове листя із золота або срібла. Він був майором, коли Галтье вперше познайомився з ним. Тепер: "Бонжур, полковник Квіглі. Ви з'явилися на світ з тих пір, як я бачив вас в останній раз".
  
  "Він є офіцером військової зв'язку між Сполученими Штатами і Республікою Квебек", - сказав єпископ Паскаль. Почувши мова єпископа перед полковником Квіглі, Люсьєн анітрохи не здивувався; Паскаль завжди знаходив звук власного голосу солодше та п'янкого, ніж вино для причастя.
  
  "Дійсно важлива людина", - сказав Галтье. "І як і чому простий фермер заслуговує візиту не тільки офіцера військової зв'язку між Сполученими Штатами і Республікою Квебек, але і прославленого і святого єпископа Рів'єр-дю-Лу?"
  
  Єпископ Паскаль не вловив іронії. Полковник Квіглі вловив. Одна її брова поповзла вгору. "Це питання, що стосується лікарні", - сказав він.
  
  "А як же лікарня?" Запитав Галтье, раптово встревожившись. Він побачив, що Марі визирає з кухонного вікна, без сумніву, гадаючи, що відбувається. Він якраз збирався попросити Квіглі і єпископа Паскаля зайти на ферму, щоб вона пригостила їх чаєм - або чим-небудь міцніше - і булочками з корицею, які спекла напередодні. Тепер він уже не був так впевнений, що їм раді в його будинку.
  
  "Лікарня, звичайно, побудована на землі, взятої з вашого спадщини", - сказав єпископ Паскаль. Пухкий єпископ завжди дбав в першу чергу про себе. Він обійнявся з американцями з непристойною поспішністю. Гальтье ні на мить не захотів би повернутися до нього спиною. Але він розумів, як влаштований розум квебекського фермера.
  
  Полковник Квіглі, незважаючи на те, що перебував у Квебеку з 1914 року, цього не зробив. "І ми також платили вам за це хорошу орендну плату", - хрипко сказав він.
  
  "Це моя земля", - з гідністю відповів Галтье. "І", - його власна брова піднялась, - "протягом певного тривалого періоду часу ви не платили ні цента за оренду. Ви просто взяли його, тому що у вас були люди зі зброєю.
  
  "Ми підозрювали у вашій лояльності". Квіглі був різкий так, як не був би різкий жоден квебекец. "Коли ми перестали вірити, ми заплатили вам те, що були винні".
  
  "Якщо ви крадете землю спадщини людини, ви можете зробити його нелояльним", - сказав Галтье. "Дійсно, вам пощастило, що зі мною цього не сталося". Він все ще дивувався, що цього не сталося. Він був нелояльен після того, як американці вторглися в Квебек. Він ясно пам'ятав це. Але Ніколь пішла працювати в лікарню, вони з Леонардом О Доуллом полюбили один одного, Квіглі погодився платити за квартиру, і американці, врешті-решт, з ним поводилися не так вже погано. Він процвітав з тих пір, як вони приїхали. Квебек теж процвітав. І у нього був онук-наполовину американець. Звичайно ж, тепер він жив у світі з американцями.
  
  Єпископ Паскаль сказав: "Природно, син мій, ти можеш зрозуміти, що цієї прекрасної лікарні незручно перебувати на землі, де, якщо власник того побажає, він може за примхою наказати залишити її, щоб засіяти грунт салат-латук".
  
  - Салат-латук? - Перепитав Галтье. - Звичайно, ні. Це пшенична земля, і, мушу додати, пшенична земля вищої якості.
  
  Джедидая Квіглі, здавалося, знадобилися обидві руки, щоб зберегти терпіння. "Що б ви не торкнулися з цього приводу, це не відноситься до справи", - сказав він. "Справа в тому, що Республіка Квебек хоче купити у вас цю землю, так що ніяких проблем, про які говорить єпископ Паскаль, виникнути не може. Я залучений в цю справу, тому що я той, хто в першу чергу відібрав у вас цю землю ".
  
  - Ви хочете, щоб я продав частину свого спадку? Галтье знав, що його слова прозвучали так, ніби полковник Квіглі попросив його продати одного зі своїх дітей. Йому було все одно. Саме так він себе і відчував, хоча часом був би не проти позбутися від Джорджа.
  
  "Гроші теж можуть бути частиною вашого спадщини", - сказав Квіглі, що тільки доводило, що він не зовсім розуміє жителів Квебека.
  
  "Це був би акт християнського милосердя заради жителів Рів'єр-дю-Лу та околиць", - сказав єпископ Паскаль. "І, на відміну від більшості актів доброчинності, син мій, це було б не тільки корисно для твоєї душі, але і принесло б гроші в твою кишеню, а не змусило б їх витікати".
  
  "І не тільки гроші", - додав полковник Квіглі. "Ви знаєте, що лікарня сама виробляє електрику. У рамках угоди ми хотіли б, щоб лікарня також виробляла електрику для цієї ферми".
  
  Вони горіли бажанням укласти угоду. Вони показували, наскільки вони горять бажанням. Проти такого хитрого селянина, як Люсьєн Гальтье, вони благали, щоб з них здерли шкіру. Тепер він знав, що продасть землю. Марі спустить з нього шкуру, якщо він упустить шанс провести електрику. Але він мав намір спочатку змусити єпископа і полковника попотіти. "Це моє надбання", - прогарчав він. "Одного разу онук мого онука буде вирощувати пшеницю на цій землі".
  
  Полковник Квіглі закотив очі. "Чортова уперта жаба", - пробурмотів він собі під ніс по-англійськи. Галтье посміхнувся. Він не думав, що повинен був чути, а якщо й чув, то розуміти. "Дуже погано", - подумав він. Він був чертовски впертою жабою, і їм доведеться отримати з цього максимум користі.
  
  "Син мій, хіба ти не бачив за ці останні кілька років, як все може змінитися, і змінитися несподівано і швидко?" Єпископ Паскаль запитав. "Хіба тобі не хотілося б, щоб ці зміни були на краще?"
  
  - Під "краще", ваша світлість, ви маєте на увазі "робити так, як ви хочете". Гальтье не хотів упускати шанс, який у нього був тут. Грубо, неохоче. він сказав: "Дуже добре. Давайте поговоримо про це далі, раз ви наполягаєте. Проходьте до хати. Ми можемо також присісти.
  
  Коли він приніс їх на ферму, Марі, як він і припускав, заметушилась навколо них. Нагодувавши їх чаєм з булочками, вона запитала: "Як вийшло, що у нас такі поважні гості?"
  
  Перш ніж хто-небудь з відвідувачів встиг заговорити, Люсьєн продовжив гарчати: "Вони прагнуть придбати частина нашої спадщини. Поряд з грошима вони пропонують навіть електрика. /9 Він скривив губи, немов показуючи, як мало його хвилює електрика. "Вони не розуміють важливості спадщини людини".
  
  "Mme. Галтье, я впевнений, що ви зможете переконати свого чоловіка в цьому, - сказав полковник Квіглі.
  
  "Я залишаю ці питання на його розсуд. Зрештою, він чоловік", - манірно сказала Марі. Єдиний швидкий погляд у бік Галтье послав зовсім інше повідомлення, але ні в москві, росія, ні єпископ Паскаль цього не помітили. Після цього погляду Марі пішла на кухню.
  
  Єпископ Паскаль сказав м'яким розважливим тоном: "Ви навіть не поцікавилися, скільки Республіка і Сполучені Штати - ми розділимо витрати, наші дві країни - могли б заплатити за ваш ділянку землі".
  
  "Ви не сказали, що хочете за це", - сказав Квіглі.
  
  "Я не говорив, що візьму за це якусь суму грошей", - відповів Галтье. "Але, якщо вам необхідно, ви можете назвати ціну". Квіглі запропонував йому встановити власну ціну, коли він почав отримувати орендну плату за землю, на якій стояла лікарня. Він назвав найвищу ціну, на яку наважився, і Квіглі заплатив, не моргнувши оком. Люсьєн знав, що міг би заплатити і вище, але не знав, наскільки. На цей раз... Якщо б Квіглі назвав суму менше п'ятисот доларів, можливо, він дійсно не став би продавати нерухомість.
  
  "Сполучені Штати готові заплатити вам тисячу доларів за цей трактат, месьє Галтье", - сказав полковник Квіглі.
  
  І Республіка Квебек додасть до цієї суми тисячу доларів", - вставив єпископ Паскаль.
  
  У Галтье задзвеніло у вухах. Дві тисячі доларів? І електрику? "Ви це несерйозно", - сказав він, маючи на увазі, що не міг повірити, що вони заплатять так багато.
  
  Завдяки його сміливої поведінки єпископ Паскаль і Квіглі подумали, що він мав на увазі, що вони пропонують недостатньо. Американець виглядав кислим, єпископ благочестиво змирився. - О, тоді дуже добре, - сказав полковник Квіглі. Півтори тисячі від нас, ще півтори тисячі від Республіки, і ні центом більше.
  
  Три тисячі доларів? Люсьєн міг би купити автомобіль. Він міг би купити трактор. З ним стали б зважати на багато миль навколо. Він посміхнувся своїм гостям. - Дві тисячі доларів від Сполучених Штатів, ще дві від Республіки, і ні центом менше.
  
  Полковник Квіглі і єпископ Паскаль виглядали стривоженими. Галтье стривожився - не зайшов він занадто далеко? Єпископ і Квіглі схилили голови один до одного. Через пару хвилин єпископ Паскаль сказав: "В інтересах згоди ми розділимо з вами різницю - тисячу сімсот п'ятдесят доларів з Квебеку і аналогічну суму з Сполучених Штатів. Вас це влаштовує?"
  
  - А електрика? - Запитав Галтье.
  
  - І електрику, - додав полковник Квіглі. - Я говорив вам про це заздалегідь.
  
  "Краще бути у всьому впевненим, ніж залишати що-небудь під сумнівом". Гальтье зітхнув з небажанням, якої не відчував. "Дуже добре. Нехай буде так, як ти кажеш. За тисячу сімсот п'ятдесят доларів від кожного з ваших урядів - і за електрику - я продам цю землю, але тільки, майте на увазі, в інтересах згоди, як говорить святий єпископ.
  
  "Бог, безсумнівно, благословить тебе, сину мій", - сказав єпископ Паскаль, сяючи.
  
  "Ти так думаєш?" Зацікавлено запитав Люсьєн. "Це теж було б непогано".
  
  Єпископ Паскаль не знав, що з цим робити. Він почухав потилицю. Полковник Квіглі точно знав, що з цим робити. Вигляд у нього був ще більш кислий, ніж під час торгів. Чому це має хвилювати? Подумав Галтье. Це не його гроші, яким би кислим не виглядав Квіглі, угода була укладена. Гроші будуть у Галтье - скоро, він сподівався.
  
  Една Семфрок повернулася в кав'ярню. Неллі Джейкобс кинула на дочку невдоволений погляд, хоча після обіду справи йшли повільно. По правді кажучи, бізнес так і не повернувся до того, що було під час війни, коли офіцери конфедерації з сил, що окупували Вашингтон, змушували це місце працювати вранці, вдень і вночі. Неллі ні крапельки не нудьгувала по ребс, але вона дійсно сумувала за їхнім грошам.
  
  "Це зайняло у тебе досить багато часу, чи не так?" Кисло сказала Неллі. "Думаю, я могла б оглянути кожну спідницю звідси до Сент-Луїса за той час, що тебе не було. І ти навіть нічого не купила. Ти не можеш визначитися?" Люди, які жартували про жіночу нерішучості, ніколи не зустрічалися з Неллі.
  
  "Ні, нічого не купувала", - погодилася Една. Вона дивилася на матір з дивною сумішшю веселощів і побоювання. "По правді кажучи, навіть не дивилася на спідниці".
  
  Неллі не отримала особливого освіти. У більшості випадків вона була швидше проникливою, ніж по-справжньому розумною. Але коли Една говорила щось подібне, її матері не потрібна була карта, щоб зрозуміти, що вона скаже далі. "Ти шнырял за моєю спиною", - сказала Неллі, і в її голосі не прозвучало б більшого обурення, якби вона зачитувала чоловікові-распутнику "Закон про заколоти".
  
  Їй було б легше змиритися з розпустою чоловіка. Чоловіки отримували все, що могли. Це було частиною - занадто великою частиною, наскільки вона була стурбована - того, як вони були створені. Жінки, однак,... Вона давно знала, що Една гаряча штучка. Її дочка здавалася більш спокійною останні пару років, так що Неллі сміла сподіватися, що вона позбулася від цього. Очевидно, такої удачі не було.
  
  "Я намагалася налагодити своє життя, ма", - сказала Една. "Бог свідок, ти не облегчаешь життя дівчині". Але нестерпно самовдоволене вираз її обличчя говорив про те, що її бажання здійснилося - і, більш ніж ймовірно, було виконано щось ще.
  
  - Ах ти, маленька шльондра, - прошипіла Неллі. Їй хотілося, щоб Клара, яка вздремнула нагорі, вибрала цей момент, щоб прокинутися. В іншому випадку вона була б втягнута в сварку зі своєю старшою дочкою, яку вони вели під час війни і який у них не було з тих пір, як Неллі вийшла заміж за Хела Джейкобса.
  
  І знову не пощастило. Една підвела голову. - Шльондра? Ха! Думаю, потрібно знати, хто така. Будь у Неллі в руці ніж, вона, можливо, пустила б його в хід. На щастя, вона мила чашки і блюдця. Една проігнорувала її несамовитий крик. Една, здавалося, була схильна ігнорувати практично всі. Вона продовжила: "Але в будь-якому випадку це не має значення. Сьогодні він попросив мене вийти за нього заміж".
  
  "Чи думав він про те, щоб попросити тебе зробити аборт замість цього?" Ображена, Неллі хотіла завдати удару у відповідь будь-яким доступним способом.
  
  Її донька похитала головою. "У мене не сімейний уклад, ма. І я теж повинна знати, я так паршиво відчувала себе минулого тижня". Вона розсміялася. Виявилося, що ти був єдиним, у кого все склалося по-сімейному. Я все ще думаю, що це найцікавіша річ на всьому білому світі ".
  
  Якщо б їй довелося переконатися, що вона не вагітна, вона б зробила те, що залишило в неї сумніви. "Принаймні, я була заміжня", - сказала Неллі.
  
  "І я збираюся стати такою", - сказала Една. "Подобається тобі це чи ні, я збираюся стати такою. Ти знаєш, я не стаю молодше. Я ситий по горло тим, що ти спостерігаєш за мною так, як Тедді Рузвельт спостерігав за чортовими ребсами.
  
  Неллі зрозуміла, що Една не молодіє. Їй було ближче до тридцяти, ніж до двадцяти, так само як Неллі було ближче до п'ятдесяти, ніж до сорока. Навіть більше, ніж три роки шлюбу з Хэлом Джейкобсом, не наблизили Неллі до розуміння того, чому жінка виходить заміж заради задоволень в спальні; для неї задоволення в спальні були найбільш рідкісними випадками, які приносили стільки ж збентеження, скільки і полегшення. Але Една була не такою, як би сильно Неллі не бажала, щоб її дочка була такою.
  
  "Хто цей хлопець?" Після того, як Неллі задала питання, вона зрозуміла, що він повинен був зірватися з її губ першим.
  
  Її дочка, здавалося, здивувалася, що вона взагалі запитала про це. Менш різким тоном, ніж зазвичай, Една відповіла: "Його звуть Граймс, ма, Мерл Граймс. Він якраз мого віку, і він працює клерком в Управлінні реконструкції.
  
  - Якщо він твого віку, чому в нього досі немає дружини? - Запитала Неллі, гадаючи, чи була у нього насправді дружина, про яку Една не знала.
  
  Але Една сказала: "У нього була дочка, але вона померла від іспанського грипу пару-три роки тому. Одного разу він показав мені знімок. Я попросила його. По-моєму, вона була трохи схожа на мене, тільки волосся у неї були темніше.
  
  Це трохи вибило ґрунт Неллі з-під ніг. Коли вона запитала: "Що ви розповіли йому про лейтенанта Кинкейде?" - в її голосі не було злості.
  
  "Я сказала йому, що була заручена під час війни, але мого нареченого вбили", - сказала Една. - Я не говорив Мерле, що він ребе, і буду вдячний, якщо ти не будеш цього робити.
  
  "Добре", - сказала Неллі, і Една виглядав здивованим. Неллі припустила, що Мерл Граймс зрештою дізнається, і з-за цього виникнуть проблеми. Занадто багато людей знали про покійного Ніколасі Х. Кинкейде, щоб тримати це в секреті. Про його смерть на те, що повинно було стати весіллям Едни, навіть писали газети, хоча клерка уряду США тоді ще не було у Вашингтоні.
  
  "Білл Річ і я, ми вміємо зберігати секрети", - подумала Неллі. Якщо б хтось знав.... Але більше ніхто не знав, ні Една, ні Хел, ніхто. Ніхто ніколи не дізнається.
  
  - Він хороша людина, ма, - сказала Една. - Він хороша людина. Він тобі сподобається, коли ти його зустрінеш, клянуся Богом, що сподобаєшся.
  
  Якщо він був таким милим людиною, якщо він був таким гарним людиною, то навіщо він встромляв його в Эдну, перш ніж надіти кільце їй на палець? Неллі хотіла задати саме це питання, але вчасно схаменулася. По-перше, це розлютило б Эдну. По-друге, цей Граймс запропонував одягти обручку їй на палець. Неллі знайшла, що запитати по-іншому: "Як ви з ним познайомилися?"
  
  Една хихикнула. - Перші пару раз були прямо тут, в кав'ярні. Не думаю, що ти його пам'ятаєш, - що, безумовно, було правдою, - але він був тут, все в порядку. Він живе не дуже далеко. Одного разу ми зіткнулися у зеленщика, а потім ще раз через тиждень. Після цього одне як би спричинило за собою інше. "
  
  "Тримаю парі, так воно і було", - подумала Неллі. Але, незалежно від того, чи вважала вона Эдну дурепою, вона не могла заперечувати, що Една також була дорослою жінкою. - Добре, - знову сказала Неллі. "Якщо він хоче одружитися на тобі, якщо ти хочеш вийти за нього заміж, єдине, що я можу сказати, це те, що я сподіваюся, ти в кінцевому підсумку не пошкодуєш про це".
  
  "Я не думаю, що ми це зробимо, ма", - сказала Една. Кілька років тому вона була непохитно переконана, що вони з лейтенантом Конфедерації Кінкейд будуть жити довго і щасливо. Може бути, вона дійсно дорослішала, навіть якщо у неї було більше проблем з тим, щоб тримати ноги разом, ніж варто було б. Една теж думала про такі речі, але по-іншому, тому що запитала: "Хіба тобі не хотілося б мати маленького онука?"
  
  "Коли Клара поруч, мені здається, що вона у мене вже є", - сказала Неллі. "Якщо б у тебе була дитина, найбільшою різницею було б те, що мені не довелося б доглядати за дитиною кожну секунду дня і ночі. Я сподіваюся, ти будеш щаслива, Една. Я б хотів, щоб ти не думала, що тобі треба крастися, щоб зустрітися з ким-то і побачити його.
  
  Една нічого не відповіла, що, ймовірно, було й краще. Неллі зробила все, крім того, що одягла на свою дочку пояс цнотливості, щоб захистити її від зустрічей з ким би то не було. Неллі була впевнена - і досі була впевнена, що вчинила правильно, але Едні кл нарешті вдалося обійти її. Тепер їй належало отримати з цього максимум користі.
  
  Від її чоловіка було мало толку. "Їй давно пора вийти заміж, якщо це те, чого вона хоче", - сказав Хел. "Якщо вона потім буде нещаслива, їй нікого буде звинувачувати, крім себе. Але я сподіваюся і молюся, щоб вона не була нещасна ".
  
  "Я теж", - сказала Неллі. "Хоча, якщо це так, тримаю парі, вона звинувачує мене".
  
  "Ми побачимо, побачимо, коли зустрінемося з молодою людиною", - сказав Хел. "Він може виявитися дуже милим". Неллі була схильна сумніватися в тому, що в загальних рисах - на її думку, навряд чи знайдеться молодий чоловік, який був би дуже милий, - і в деталях - якщо б цей Мерл Граймс був дуже милий, він не став би стягувати з Едни панталони до тих пір, поки вони не одружилися, та й то не дуже часто. За цими мірками Хел Джейкобс був дуже милий.
  
  Після заяви Едни Неллі ні під яким виглядом не хотіла відпускати її з кав'ярні. Коли Една була дорослою жінкою, це було нелегко. Фактично, це було неможливо. І одного разу, приблизно через тиждень після того, як Една розірвала бомбу, вона все-таки вийшла. Коли вона повернулася, то під руку з чоловіком. "Ма, - гордо сказала вона, - це моя нареченная. Мерл, це моя мама. Тепер вона Неллі Джейкобс; як я тобі вже говорив, мого батька давно немає в живих.
  
  - Я дуже радий нарешті познайомитися з вами, місіс Джейкобс, - сказав Граймс.
  
  - Я теж рада познайомитися, - неохоче сказала Неллі. Вона мала намір обмежитися простим "привіт". Але Граймс виявився не таким, як вона очікувала. По-перше, він ходив з палицею і носив стрічку "Пурпурного серця" в петлиці. По-друге, він не був схожий на досвідченого спокусника. Він здавався серйозним і спокійним; його довге, трохи кінське обличчя і окуляри в золотій оправі могли б належати адвокату, а не клерку.
  
  Неллі знала, що це ще нічого не доводить. Деякі чоловіки, яких вона пам'ятала зі свого власного брудного минулого, зовні здавалися досить звичайними. Але вона не зненавиділа Граймса з першого погляду, як очікувала.
  
  Він сказав: "Я думаю, що я найщасливіша людина у світі. Една, можливо, сказала вам, пані, що я втратив дружину з-за грипу. Я ніколи не думав, що знову закохаюся в іншу жінку, поки не зустрів вашу дочку. Вона показала мені, що я помилявся, і я дуже радий, що вона це зробила ".
  
  Една виглядала так, немов готова була лягти заради нього на підлогу прямо тут і зараз, якщо б у кав'ярні не було Неллі. Неллі з усіх сил намагалася приховати свою відразу. Граймс попросив Эдну вийти за нього заміж. Він також не отримав її по-сімейному, як це було у батька Едни до того, як він одружився на Неллі.
  
  - Звідки ваші люди, містер Граймс? - Запитала Неля. - Чим вони займаються?
  
  - Я народився в Нью-Рамли, штат Огайо, місіс Джейкобс, - відповів Граймс, - у тому самому місті, де народився великий генерал Кастер. Мій батько випускає там щотижневу газету "Нью Рамли кур'єр". Його батько випускав її до нього; я думаю, що мій брат Калеб '11 візьме її на себе, коли прийде час ".
  
  "Чому ти сам досі не повернувся туди?" Неллі мала на увазі, що якщо б ти все ще був там, ти б не м'яв одяг моєї дочки.
  
  Мерл Граймс навряд чи міг цього не помітити, але це його не збентежило. Він сказав: "Я хотів постійної роботи. Газетний бізнес - це багато чого, але він не постійний. Ти йдеш працювати на уряд США, ти знаєш, що отримаєш зарплату до кінця своїх днів. Я не розбагатію, але й голодувати теж не буду ".
  
  Неллі не знала, якого роду відповідь вона очікувала почути, але це був не той відповідь. - Ти здаєшся досить врівноваженим хлопцем, - сказала вона, визнаючи, що не збиралася цього робити.
  
  "Я намагаюся бути таким", - твердо сказав Граймс.
  
  "Хіба він не самий задиристий людина на всьому білому світі, ма?" Сказала Една.
  
  Вона думала своєї пиздой - фраза, яка не приходила Неллі в голову з тих пір, як вона була в полусвете. Але Мерл Граймс дійсно виглядав набагато більш вигідною партією, ніж очікувала Неллі. "Він може підійти", - сказала вона. "Він просто може підійти".
  
  
  ***
  
  
  Взревев двигуном, "бочка" понеслася по канзаської прерії на північ від Форту Лівенворт. Полковник Ірвінг Моррелл висунувся на голову з вежі, щоб бачити якомога більше поля бою. Переконливим модель легко обігнала Великі Бойові машини, проти яких вона була виставлена, і перевершила їх в маневреності.
  
  Моррелл пірнув у вежу і прокричав команду водієві у передньому відсіку: "Стій!" І водій зупинився, і це не було божественним втручанням. Оскільки двигун був відділений від екіпажу сталевий переборкой, людина міг чути выкрикиваемый наказ. У Великій військовій бочці один чоловік не міг чути іншого, який кричав йому у вухо.
  
  За наказом Моррелла навідник обійшов вежу до тих пір, поки гармата не встала на обраний ним стовбур. Машини старого зразка теж намагалися навести на нього свої знаряддя, але їм доводилося наводити їх в потрібному напрямку, що було набагато більш повільним і незграбним процесом, ніж поворот вежі.
  
  "Вогонь!" Моррелл закричав. Заревіла встановлена у вежі гармата. Гільза вилетіла з казенника, коли полум'я вихопилось з дула. Це був всього лише тренувальний раунд, без снаряда, але він виробляв майже стільки шуму, скільки справжній, і звикання до пекельному гуркоту поля бою було не менш важливою частиною тренувань. Заряджаючий передав на новий снаряд наводчику, який загнав його в ціль.
  
  Суддя підняв червоний прапорець і наказав виключити стовбур, в який стріляв Моррелл, з вправи. Моррелл розсміявся. Це був п'ятий або шостий незграбний грубіян, яким він заплатив за цей день. Бочки Великої війни і близько не підійшли до того, щоб заподіяти йому шкоду. Якщо б це був бій на призи, рефері зупинив би його.
  
  Але на рингу або на полі бою той, хто стояв нерухомо, просив позначити його. Моррелл знову пригнувся і крикнув: "Вперед! Вперед з усіх сил! Давайте подивимося, скількох із них ми зможемо знищити, перш ніж вони змусять нас закруглитися ".
  
  Він розсміявся. Це було настільки близько до цього бою, наскільки він міг наблизитися. Можливо, йому й сподобалося б відправитися в Канаду з кількома ротами бочок, але він знав, що генерал Кастер насправді не мав потребу в його послугах. "Кенакс" останнім часом вели себе досить тихо. Конфедеративні штати теж все ще зализували рани. Так що він буде прикидатися, як прикидався до Великої війни, і при цьому чудово проводити час.
  
  На броньованих боках бочки попереду було намальовано назва "ПЕРСИКИ". Це теж розсмішило Моррелла. З перших днів появи бочок чоловіки називали їх в честь подруг, дружин та інших вродливих жінок. Персики належали лейтенанту Дженкінсу; Моррелл міг бачити його вартим в куполі. Він теж побачив Моррелла і послав йому жест, який не один молодший офіцер ніколи не повинен був направляти на свого начальника. Моррелл знову розсміявся.
  
  Дженкінс спробував затримати його, відкривши вогонь із своїх задніх і правих кулеметів. Вони теж стріляли холостими. Це було не тільки дешевше, але і бойові патрони пробили б тонку сталь надбудови тестової моделі. На цей раз в смешке Моррелла прозвучали хижі нотки. Це не принесло б Дженкінсу ніякої користі. Передбачалося, що ця машина захищена від подібних неприємностей.
  
  Але суддя підняв прапорець і вказав на Моррелла. Моррелл почав гаряче протестувати - іноді судді забували, що повинні прикидатися, що його стовбур належним чином броньований. Але потім він зрозумів, що офіцер вказує не на стовбур, а на себе. З цим сперечатися він не міг. Його власне тіло було вразливе для кулеметного вогню, навіть якщо передбачалося, що стовбура не повинно бути.
  
  Фактично, це було хорошим випробуванням для його команди. Він в останній раз нахилився до вежі. "Я мертвий", - сказав він. "Ти наданий сам собі. Я постараюся не пролити на вас кров." Він почав було говорити їм, щоб вони прибили стовбур Дженкінса цвяхами, але вирішив, що вже витратив досить "передсмертних" слів.
  
  Ці люди викликали у нього гордість. Його навідник, кремезний сержант по імені Майкл Паунд, сказав: "Якщо ви мертві, сер, забирайся з дороги, щоб я міг бачити, що роблю". Як тільки Моррелл поворухнувся, Паунд виглянув з вежі, а потім почав віддавати накази з авторитетом, якому міг би позаздрити генерал. До того ж це були хороші накази, розумні накази. Може бути, він і не зміг би командувати цілою бригадою бочок, але звучав так, наче міг.
  
  І він пішов прямо за стовбуром, який "вбив" його командира. Моррелл знав, що сам не зміг би впоратися краще. Незабаром Паунд обстріляв машину Дженкінса збоку: вогонь, на який його основне озброєння відповісти не зміг. Незабаром судді довелося підняти прапор, що сигналізує про знищення Great War barrel.
  
  - Забіяка! - Крикнув Моррелл і ляснув Паунда по широкій спині. - Де ти навчився так добре командувати?
  
  "Сер, я весь цей час слухав вас, - відповів його стрілок, - і не спускав з вас очей. Я скопіював, що ви будете робити і що скажете".
  
  "Принаймні, ви не скопіювали мій акцент", - сказав Моррелл. Паунд розсміявся. В його голосі чулися північні нотки, що робило його схожим на канадця. Моррелл продовжив: "Це все ще ваш стовбур, сержант. Що ви збираєтеся робити далі?"
  
  Сержант Паунд полював за бочками так люто, як Моррелл міг би побажати. Коли судді, нарешті, свистом зупинили вправа, один з них підійшов до досліджуваної моделі. "Полковник, передбачалося, що ви були вбиті", - сказав він метушливо-чітким тоном, який не викликав симпатії суддів у звичайних солдатів.
  
  "Капітан, даю слово честі, я взагалі нічого не робив і не говорив, щоб боротися з цією бочкою після того, як ваш колега подав сигнал, що в мене потрапили", - відповів Моррелл. Він виліз на вершину вежі, потім крикнув вниз: "Сержант Паунд, встаньте і поклоніться". Паунд дійсно встав. Побачивши капітана з суддівської пов'язкою, він виструнчився по стійці смирно і віддав честь.
  
  Немов надаючи йому послугу, якої він не заслуговував, капітан віддав честь у відповідь. Потім він підозріло подивився на Моррелла. "Мені дуже важко повірити в те, що ви мені розповіли, полковник", - сказав він.
  
  Це був невірний хід. "Капітан, якщо ви припускаєте, що я збрешу вам під чесне слово, у мене є для вас відповідну пропозицію", - спокійно сказав Моррелл. - Якщо хочете, ми можемо зустрітися в якому-небудь відокремленому місці і обговорити це питання, як чоловік з чоловіком. Запевняю вас, я до ваших послуг.
  
  Офіцери армії США не брали участь у дуелях з часів Війни за відділення. Моррелл насправді не мав на увазі пістолети на світанку. Але йому було б чимале задоволення вибити дурь з настирливого капітана. Він і це показав. Як він і очікував, капітан поник. "Сер, я думаю, ви, можливо, неправильно зрозуміли мене", - сказав він з таким виглядом, ніби йому хотілося потонути під розпушування прерії.
  
  "Сподіваюся, що зробив", - сказав Моррелл. "Я також сподіваюся, що видатне досягнення сержанта Паунда буде помітно у ваших звітах про бойових діях. Він заслуговує цього, і я хочу побачити, як він це отримає".
  
  "Він отримає це", - сказав суддя. "Ви можете вивчати протокол так уважно, як побажаєте". Він був не зовсім дурнем, якщо не розумів, що Моррелл прочитає цей звіт, щоб переконатися, що той виконає свою обіцянку. Він все ще був дуже близький до того, щоб бути досконалим дурнем, щоб зробити Моррелла щасливим.
  
  - Велике вам спасибі, сер, - сказав Паунд, коли Моррелл знову спустився в башту.
  
  "Не дякуй мене", - сказав Моррелл. "Ти сам це заслужив. А тепер давай відведемо це тварина назад в сарай. Ми продовжуємо показувати їм, що можемо обійти всі інші бочки у Сполучених Штатах. Якщо це не змусить їх будувати більше подібних до цього, я не знаю, що змусить ".
  
  Швидше за все, ніщо не змусило б соціалістів виробляти нові, поліпшені стовбури. Політична боротьба у Філадельфії в той момент була пов'язана з пенсіями по старості, а не з військовим міністерством. Моррелл був переконаний, що у нього було б більше шансів дожити до пенсії по старості, якщо б армія отримувала стовбури краще, але у нього не було друзів на високих постах, особливо в адміністрації президента Сінклера.
  
  Після того як бочка повернулася в сарай, який захищав її від негоди - і на рахунок якого бурчали квартирмейстер, - Моррелл вибрався назовні і попрямував в офіцерську каюту для холостяків. Потім він зупинився, з розумним виглядом розвернувся і пішов в іншому напрямку. По дорозі він похитав головою і посміявся над собою. Він був одружений всього трохи більше місяця, і звички, які він придбав за кілька років, піддавалися изживанию.
  
  Котедж, до якого він прямував, нічим так не нагадував житлові будинки компанії, які зводилися навколо деяких фабрик. Він був маленьким і квадратним і був схожий на ті, що оточували його з усіх сторін. Крім того, це був перший раз, коли у Ірвінга Моррелла було більше, ніж окрема кімната, з тих пір, як він прийшов в армію більше половини життя назад.
  
  Агнес Хілл - ні, Агнес Моррелл; звичка називати її колишнім ім'ям теж померла насилу відкрила двері, коли він ще йшов по доріжці. - Як все пройшло сьогодні? - запитав я. - запитала вона.
  
  Він поцілував її, перш ніж помахати рукою і відповісти: "Сосо. Ми рознесли вщент купу бойових стовбурів, як ми завжди робимо, але в мене вистрілили в середині вправи ".
  
  На його подив, Агнес виглядала ураженої. Їй знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що він мав на увазі. Навіть коли вона зрозуміла, її сміх прозвучав невпевнено. "Суддя вирішив, що в тебе стріляли", - сказала вона таким тоном, ніби їй потрібно було заспокоїти саму себе.
  
  Моррелл кивнув. "Абсолютно вірно. Бачиш? Крові немає". Він зробив акуратний пірует. Коли він знову повернувся до Агнес, вона все ще не посміхалася. Тепер йому довелося зробити паузу, щоб зрозуміти, чому. Коли він це зробив, то відчув себе нерозумно, не те почуття, до якого звик. Її перший чоловік загинув в бою; чи варто дивуватися, що вона не знаходила жарти про те, що її підстрелили, дуже кумедними? Моррелл з каяттям сказав: "Вибач, люба. Я в порядку. Мені дійсно шкода.
  
  - Краще б так і було. - Голос Агнес звучав люто. - А тепер пішли. Вечеря майже готовий. У мене є яловичий мову в горщику, як ти любиш - з картоплею, цибулею та морквою.
  
  "Ти можеш провести залишок ночі, розстібаючи мої штани, за тим, як ти мене годуєш", - сказав Моррелл. Агнес розсміялася над цим з непідробним веселощами. Скільки б Моррелл не їв - а він був хорошим м'ясником, - він лишався худим, як дошка.
  
  Після вечері Моррелл залишився на кухні, поки його дружина мила посуд. Йому подобалося її суспільство. Вони балакали, поки вона працювала, а потім, поки вона читала роман, він переглядав звіти. А потім вони лягли спати.
  
  Хоча він навряд чи був незайманим до того, як сказав "хочу", випадкові зв'язки Морреля з легковажними жінками не підготували його до задоволень шлюбного ложа. Кожен раз, коли він і його дружина займалися любов'ю, це було так, немов вони заново знайомилися і в той же час дізнавалися один про одного те, чого раніше не знали і, можливо, довгий час з'ясовували будь-яким іншим способом. "Я люблю тебе", - сказав він потім, переносячи свою вагу на лікті і коліна, поки вони все ще лежали сполучені.
  
  "Я теж тебе люблю", - відповіла Агнес, трохи підводячись, щоб поцілувати його в щоку. "І я люблю ... це. І я б хотів, щоб ти злізла з мене, щоб я міг встати і сходити у ванну, якщо ти не проти.
  
  "Думаю, так", - сказав він. Агнес розсміялася і тицьнула його в ребра. Коли вона повернулася в ліжко, він майже спав. Агнес знову розсміялася, на іншій ноті. Вона одягла нічну сорочку і лягла поруч з ним. Він почув, як її дихання теж сповільнилося, наближаючись до ритму сну. Відчуваючи смутний торжество від того, що не спав досить довго, щоб помітити це, він задрімав.
  
  Енн Коллетон завжди вважала, що в ній є щось від художниці. Ще до війни вона спроектувала і організувала виставку сучасного мистецтва, яку влаштувала в особняку Маршлендс. Всі хвалили то, як була оформлена виставка. Потім світ занурився в полум'я, і люди перестали цікавитися сучасним мистецтвом.
  
  Тепер Енн працювала з різними матеріалами. Цей мітинг Партії свободи в Колумбії повинен був стати одним з найбільших в Південній Кароліні. Вона була впевнена, що він також буде кращим. Вона зробила все можливе, щоб отримати дозвіл на проведення мітингу на території Будівлі Уряду штату, але її зусиль виявилося недостатньо. Губернатор був переконаним вігом і не збирався поступатися місцем в уряді вискочкам Джейка Фезерстоуна навіть на мить. Вона сподівалася на краще, насправді не чекаючи цього.
  
  Сиборд-парк цілком підійшов би. Ні губернатор, ні мер, ні начальник поліції не могли повністю заборонити мітинг, хоча їм би цього дуже хотілося. Але Конституція Конфедерації гарантувала, що громадяни можуть мирно збиратися, щоб подати петицію про задоволення скарг. Партія свободи не завжди була абсолютно миролюбної, але вона була досить близька до цього, щоб перетворити відмову у видачі дозволу в політичну катастрофу.
  
  Тому Коллетон торкнув Енн за руку. "Що ж, сестричка, повинен віддати тобі належне. Це буде до біса весела вечірка".
  
  "Мило з твого боку, що ти вирішив приїхати з Сент-Метьюз і подивитися це", - холодно відповіла Енн. "Я не очікувала, що ти будеш обтяжувати себе".
  
  "Це моя країна", - сказав Том. "Якщо ти пам'ятаєш, я ризикував своїм життям заради неї. Я хочу подивитися, що у тебе і цього маніяка Перстені на умі".
  
  - Він не маніяк. Енн з усіх сил намагалася стримати гнів у голосі. - Я не маю справи з маніяками, за винятком тих, з ким я в родині.
  
  "Хех", - сказав її брат. Але потім він здивував її, кивнувши. "Я вважаю, ти права - Физерстон не маніяк. Він знає, чого хоче, і знає, як досягати цього. Однак, якщо ви запитаєте мене, це робить його більш небезпечним, а не менше ".
  
  Енн задавалася питанням і турбувалася про те ж самому. Тим не менш, вона сказала: "Коли він переможе, в цьому році чи ні, він наведе порядок в Конфедеративних Штатах. І він згадає, хто допоміг йому піднятися на вершину. Тому почав щось говорити. Вона похитала головою. "Не можу зараз говорити. Шоу ось-ось почнеться".
  
  Заробили бензинові генератори. По всьому Сиборд-парку запалилися прожектори. Їх промені йшли прямо в повітря, від чого здавалося, що парк оточений колонадами з яскравого, блідого світла. Енн сама придумала цей ефект. Вона пишалася ним. Церкви хотіли б, щоб вони примушували людей відчувати благоговійний трепет, який навіювали ці світлові стовпи.
  
  У парку засвітилось ще більше електричних вогнів. У Тома перехопило подих. Вони показали місце, заповнене людьми. Велика частина натовпу складалася із звичайних робочих Колумбії в їх робочих комбінезонах, полотняних кепках і солом'яних капелюхах, з невеликою кількістю чоловіків у чорних піджаках і краватках: лікарів, юристів і бізнесменів, які прийшли послухати, що скаже новий людина в країні.
  
  Однак попереду, поруч зі сценою, де бригада теслярів весь день поралася, стояли акуратні, військового виду шеренги молодих людей в білих сорочках і брюках кольору вершкового масла. Багато з них були в жерстяних капелюхах. Якби віги і радикальні ліберали спробували наслідувати тактиці Партії Свободи і напасти на мітинг, загони охорони змусили б їх пошкодувати про це.
  
  Передні ряди прихильників партії несли прапори - кілька прапорів Конфедерації, кілька бойових прапорів К. С. з перевернутими квітами, кілька білих прапорів з червоним словом "СВОБОДА". Високий задник сцени, задрапірованому прапором, теж був білий, і на ньому малиновими літерами в два людських зрости було написано "СВОБОДА".
  
  "Вам не потрібно турбуватися про вкладення грошей", - сказав Том. "Ви могли б заробити мільярди, створюючи декорації для шоу менестрелів та турів по водевілів. Господи, ти міг би заробити мільйони, навіть якщо б долари Конфедерації дійсно чогось варті.
  
  "Спасибі, Тому", - сказала Енн Коллетон. Вона не була впевнена, хвалить він її чи засуджує, але прийняла це за перше. "Дивись - он йде Физерстон". Її власний спостережний пункт знаходився праворуч, за краєм натовпу, так що вона могла бачити далі в ліве крило, ніж хто-небудь із звичайної публіки. Вона напружилася. "Якщо ці люди з "прожектора" заснули на роботі, чорт би їх побрал, вони більше ніколи не будуть працювати в такому стані".
  
  Але вони цього не зробили. Як тільки Джейк просунувся досить далеко, щоб його могла бачити натовп, два промені прожекторів прокололи його наскрізь. Один з шишок Партії Свободи з Колумбії кинувся до мікрофону і вигукнув: "Давайте послухаємо наступного президента Конфедеративних Штатів Джааке Физерстона".
  
  "Вільний атом! Вільний атом! Вільний атом!" - почувся ритмічний клич серед стійких воїнів в білому і горіхово-горіховий. Спочатку це повинно було конкурувати з неорганізованими вигуками, ударами і розрізненим освистуванням більшою натовпу позаду них. Але стійкі трималися, як їх і вчили. І мало-помалу інша частина натовпу підхопила скандування, поки що, здавалося, сама земля Сиборд-парку не волала: "Вільний атом! Вільний атом! Безкоштовно-c/om!"
  
  Двухсложный ритм віддавався у вухах Енн. Вона організувала все це подання. Завдяки їй Джейк Физерстон стояв за мікрофоном з піднятими руками, вбираючи захоплення натовпу. Знаючи те, що знала вона, вона повинна була бути несприйнятлива до того, що хвилювало тисячі дурнів зовні. Але, до свого власного подив і, швидше, до свого жаху, вона виявила, що це не так. Їй хотілося приєднатися до пісні, розчинитися в ньому. Збудження, яке наростало в ній, було гарячим і шаленим, майже сексуальним.
  
  Вона боролася з цим. Фермери та робітники з фабрик не намагалися. Вони навіть не знали, що можуть спробувати. Вони прийшли, щоб їх розворушили, щоб вони стрепенулися. Церемонія поклала початок цій роботі. Джейк Физерстон завершить її.
  
  Він опустив руки. В ту ж мить прихильники Партії свободи в білому і горіховому припинили скандування. Крики "Свобода!" тривали ще кілька секунд. Потім до звичайних людей - набагато більшій частині - натовпи теж дійшла ідея. Трохи нерівно скандування закінчилося.
  
  Джейк нахилився вперед, до мікрофону. Енн виявила, що теж нахиляється вперед, до нього. Вона сердито випросталась. "Чорт би його побрал", - пробурмотіла вона собі під ніс. Тому з цікавістю подивився на неї. Вона нічого не стала пояснювати. Вона не хотіла зізнаватися навіть собі, не кажучи вже про кого-небудь ще, що Джейк Фезерстоун міг так завести її.
  
  "Колумбія", - сказав Джейк. "Я хочу, щоб ви знали, я радий - я пишаюся тим, що ступив у столицю першого штату Конфедерації". Він говорив банальними фразами. Його голос був різким, акцент не надто приємним. Чому-то все це не мало значення. Коли він говорив, тисячі і тисячі людей ловили кожне його слово. Енн була однією з них. Вона знала, що робить це, але нічого не могла з собою вдіяти. Физерстон був грізний у невеликій обстановці. Перед натовпом він був набагато більше, ніж просто грізний.
  
  Під схвальні вигуки він повторив: "Так, сер, я пишаюся тим, що ступив у столицю першого штату Конфедерації - тому що я знаю, що Південна Кароліна мені допоможе, допоможе Партії свободи, поверне Конфедеративні Штати людям, які заснували цю країну в першу чергу, чесним, працьовитим білим чоловікам і жінкам, які змушують CSA піти і не отримують за це ні цента похвали. Ви всі пам'ятаєте десятицентовики, вірно? В наші дні, я думаю, це було б кредитом на пару мільйонів доларів.
  
  Натовп засміялася і зааплодировала. "Він повний лайна", - сказав Том. "Люди, які заснували цю країну, були плантаторами і юристами, майже зверху донизу. Всі це знають".
  
  "Всі, хто отримав хорошу освіту, знають це", - сказала Енн. "Як ти думаєш, скільки з цих людей вчилися в коледжі?" Перш ніж Тому встиг відповісти, вона похитала головою. - Зараз неважливо. Я хочу почути, що він збирається сказати.
  
  "Тепер я знаю, що віги керують Вейдом Гемптоном, і я знаю, що він родом прямо звідси, з Південної Кароліни", - продовжував Физерстон. "Я думаю, що деякі з вас подумують проголосувати за нього з-за того, що він звідси. Ви можете зробити це, якщо захочете, без сумніву. Але я скажу вам дещо ще, друзі: Я думав, що це вибори президента, а не короля. Його Величність Уейд Хемптон П'ятий." Він продиктував ім'я і додавався до нього номер, потім похитав головою з добре розіграним недовірою. "Боже милостивий, хлопці, якщо ми проголосуємо за нього, то опинимося поряд з англійцями і Георгом V".
  
  "Він хороший", - неохоче сказав Те, коли юрба вибухнула новим вибухом сміху. Енн кивнула. Вона знову нахилилася вперед.
  
  "Отже, Хемптон V бажає мені добра, я ні на мить в цьому не сумніваюся", - сказав Джейк. "Віги теж мали благі наміри, коли Вудро Вільсон втягнув нас у війну, і вони мали добрі наміри, коли Військове міністерство, повне Третин, Четверте та П'яте, теж воювали за нас. І вам найкраще повірити, що у них були добрі наміри, коли вони ховали голови в пісок замість того, щоб помітити, що ніггери збираються завдати нам удару в спину. Якщо вам подобається, чим обернулася війна, якщо вам подобається платити десять мільйонів доларів за сніданок - на цьому тижні; в наступну середу буде більше - ідіть прямо вперед і голосуйте за Уейда Хемптона, і ви отримаєте ще шість років того, що у нас було.
  
  "Або, якщо ви хочете реальних змін, ви можете проголосувати за містера Лейна. Радикальні ліберали дадуть вам здачі, все в порядку. Я буду ... замінений, якщо вони цього не зроблять. Вони повернуть нас в Сполучені Штати, ось що вони зроблять. Ейнсворт Лейн навчався у Гарварді, хлопці, в Гарварді! Ви можете в це повірити? Це правда, хочете вірте, хочете ні. І радикальні ліберали хочуть, щоб він став президентом CSA1. Вибачте, друзі, але я вже бачив досить "клятих янкі", що обрушилися на нас. Мені не потрібні ніякі доморощені, велике вам спасибі.
  
  Це викликало більше сміху та оплесків, ніж його атака на Уейда Хемптона. Радикальні ліберали, хоча і не були дуже радикальними, ні надто ліберальними, завжди були слабкі в безкомпромісній Південній Кароліні. Якби Хемптон не був рідним сином, Енн подумала б, що вірогідним переможцем тут є Джейк Физерстон. Навіть за нинішніх обставин, вона думала, що у нього були непогані шанси очолити штат.
  
  Физерстон продовжував: "Віги і радикальні ліберали обидва говорять, що ми повинні винести уроки з війни, прийняти те, що пропонують янкі, з-за того, що ми недостатньо сильні, щоб робити щось ще. Я хочу сказати, що ми повинні винести уроки з війни, це вірно. Ми повинні засвоїти, що коли ми нападемо на Сполучені Штати, ми повинні вдарити по них сильно, і ми повинні продовжувати наносити їм удари, поки вони не впадуть! Вони вкрали великі шматки того, що належить нам. Я даю вам слово, друзі - в один прекрасний день він знову буде нашим!"
  
  Юрба вибухнула. Енн зловила себе на тому, що кричить на всю горлянку. Вона жадала помсти США. Вона подивилася на свого брата. Тому теж кричав, розмахуючи кулаком у повітрі. Що б він не думав про Джейка Физерстоне і Партії свободи, він теж хотів помститися Сполученим Штатам. Жага помсти об'єднала в CSA людей, у яких більше не було нічого спільного. Якщо пощастить, це об'єднає їх під прапором Партії свободи.
  
  "Free-do / w! Free-doml, Free-t / om!" The stalwarts почали скандувати, коли Джейк відступив від мікрофона. Він наростав, поки вся величезна натовп не викрикнула це слово, як ніби воно виходило з одного горла. Енн знову подивилася на Тома. Він теж вигукував це. Вона кричала це до тих пір, поки не зробила свідоме зусилля волі і не зупинилася. Вся Колумбія могла чути цей люте ревіння. До того часу, коли настане листопад, його почують всі Конфедеративні штати.
  XV
  
  Роджер Кімбол весело насвистував, заправляючи свою білу сорочку в штани кольору вершкового масла. Багато лідерів Партії свободи не хотіли брати участь у бійці, яка ознаменувала підйом Партії. Кімболл знизав плечима. Він ніколи не ухилявся від бійки, і він йшов назустріч багатьом. І Ейнсворт Лейн виступав сьогодні ввечері в Чарльстоні, або думав, що виступав.
  
  "Мені потрібна жерстяна кепка", - сказав Кімболл, застібаючи ширіньку. Шолом був даремний на борту підводного апарату. Проте його було зручно мати при польотах палицями і камінням.
  
  Він взяв свою палицю і попрямував до дверей. Він вже збирався відкрити її, коли хтось постукав. Він широко розчинив її. Там стояв Кларенс Поттер. Колишній офіцер розвідки подивився на нього з огидою. "Якщо ви не згодні з тим, що я повинен сказати, ви могли б просто сказати мені про це", - зауважив Поттер.
  
  "Я не згоден з тим, що ви хочете сказати", - відрізав Кімболл. "Хоча зараз у мене немає часу сперечатися про це. Не можна запізнюватися".
  
  Поттер похитав головою. "Коли ми вперше дізналися один одного, я був кращої думки про тебе. Ти був людиною, який хотів побудувати свою країну, а не хуліганом, руйнують підвалини республіки. Раніше ми говорили про те, як їздити верхи на Джейка Физерстоне. Тепер він їздить на тобі - і ти пишаєшся цим ".
  
  "Він не їздить на мені верхи", - сказав Роджер Кімболл. "Ми обоє йдемо одним шляхом, от і все".
  
  - До бунту і хаосу. - Поттер вказав на товсту палицю в руці Кимболла. Потім додав: - І до вбивства, можливо.
  
  "Кларенс, я не маю ніякого відношення до того, що Те Брирли перетворився в дим", - спокійно сказав Кімболл. "Я не сумую за нього, але я не маю до цього ніякого відношення. Наскільки я знаю, - він завбачливо не став задавати Физерстону ніяких питань, - Партія свободи теж не має до цього ніякого відношення. Присяжні визнали тих хлопців в Річмонді невинними.
  
  "Ні, присяжні визнали їх невинними, що далеко не одне і те ж", - відповів Поттер. - І якби присяжні знайшли що інше, як ви думаєте, скільки з цих дванадцяти дихали б сьогодні?
  
  "Я нічого про це не знаю. Що я знаю точно, так це те, що, може бути, тобі краще більше сюди не приходити". Кімболл зважив кийок.
  
  У Поттера було дуже мало поступливості. Кімболл переконався в цьому, коли вони вперше зустрілися в салуні. Клуб його не лякав. "Вам не потрібно турбуватися про це", - сказав він. Повільно і обдумано він повернувся спиною і пішов геть.
  
  Кімболл витягнув годинник з кишені. Добре, що він ще не запізнився. Він спохмурнів, потім поклав годинник на столик біля дверей. У деяких радикальних лібералів теж могли бути кийки, а це могло бути непросто для хронометриста.
  
  По дорозі в штаб-квартиру Партії Свободи він пройшов повз поліцейського. Одягнений в сіру поліцейський уважно оглянув його. Він подумав, чи не принесе ця людина йому неприємностей. Але коп крикнув "Свободу!" і помахав йому рукою, щоб він ішов своєю дорогою. Кімболл підняв палицю в знак вітання і поспішив уперед.
  
  Прихильники Партії Свободи висипали на тротуар і вулицю навколо штаб-квартири. З-за цього вони привернули увагу кількох поліцейських. "Давайте, хлопці, ви ж не хочете перекривати рух", - сказав один з поліцейських. Люди в білому і горіховому не звернули на нього особливої уваги. Так, у нього був шестизарядний револьвер, але їх було більше сотні разів по шість, всі ветерани бойових дій, і у деяких, без сумніву, були власні пістолети, засунуті в кишені або за пояс штанів.
  
  "Побудуйте, хлопці", - крикнув Кімболл. Це зробили члени Партії свободи. Тоді вони не просто висипали на вулицю: вони захопили її довгою, жилистой колоною, яка нагадала Кимбаллу про нескінченних стройових вправах, які він проходив у Військово-морській академії в Мобілі. Порівняння було доречним, тому що стійкі воїни - в основному колишні солдати, а також жменька моряків військово-морського флоту - напевно теж пройшли свою неабияку частку тренувань в тісному строю.
  
  "Ви не можете цього зробити!" - вигукнув поліцейський. "У вас немає дозволу на парад!"
  
  "Ми робимо це", - відповів Кімболл. "Ми вийшли на прогулянку разом - не так, хлопці?" Чоловіки в орєхово-білій формі схвально завили. Кімболл почекав, чи вистачить у поліцейського сміливості спробувати заарештувати його. Коп цього не зробив. Посміхнувшись, Кімболл сказав: "В Хемптон-парк! Вперед-руш!"
  
  Колона рушила, стійкі воїни видавали ритмічні вигуки "Свободу!" Кімбол щосили стримувався, щоб не розсміятися. І ось він тут, веде людей з Партії Свободи в атаку на радикальних лібералів в парку, названому в честь родини кандидата в президенти від вігів. Якщо це не смішно, то що ж тоді?
  
  Хемптон-парк знаходився в північно-західній частині Чарльстона, через місто від штаб-квартири Партії Свободи. Колона стійких воїнів була шириною в десять чоловік і завдовжки сотню ярдів; вона зупинила рух, щоб попрощатися. Деякі автомобілісти відчайдушно сигналили чоловікам, які наважилися проїхати повз них, незважаючи на правила дорожнього руху. Однак багато кричали "Свободу!", махали руками і аплодували.
  
  "Що ви збираєтеся робити?" - запитав Кімбола нервничающий поліцейський, коли "Стійкі воїни рушили Ешлі в бік Хемптон-парку. До того часу пара дюжин поліцейських ув'язалися за членами Партії свободи. Вони тільки й робили, що ходили по п'ятах; здавалося, вони були шоковані тим, що виявили себе такими маленькими і непомітними.
  
  В Хемптон-парку пара прожекторів металу в небо снопи світла. Радикальні ліберали не взяли на озброєння світиться собор, який придумала Енн Коллетон, але вони робили все можливе, щоб не відставати. Кімболл вказав на прожектори. "Ми маємо намір поговорити он з тими людьми". Коп бризкав слиною і кипів від злості. Він знав, що Партія Свободи мала намір зробити набагато більше, ніж це. Але знати і бути здатним це довести - це дві різні речі.
  
  Ейнсворт Лейн теж забезпечив себе мікрофоном. Його посилений голос луною розносився по парку. "... І тому я кажу вам, жителі Конфедеративних Штатів, що за наявності доброї волі ми можемо примиритися з тими, з ким у нас були конфлікти в минулому: з нашими американськими братами в Сполучених Штатах і з кольоровими чоловіками і жінками в нашій власній країні". Його голос звучав серйозно і вкрадливо.
  
  "Ви слухаєте цю нісенітницю, хлопці?" Запитав Роджер Кімболл. "По-моєму, звучить як державна зрада. А як щодо вас?" Низький гул згоди долинув від чоловіків, марширують позаду нього. Він поставив інше запитання: "У чому насправді потребує ця країна?"
  
  "Свобода!" - Громоподібний відповідь зганьбив мікрофон Лейна. Люди з Партії свободи увійшли в парк.
  
  Темні фігури вискочили з ночі їм назустріч. У радикальних лібералів був свій крик: "Лейн і свобода!"
  
  "Свобода!" Кімболл крикнув і змахнув кийком. Вона потрапила в плоть. Рэдлиб завив, як побита собака. Кімболл розсміявся. Якщо іншій стороні захочеться щось переплутати, він і його товариші були готові.
  
  У ці дні десятки прожекторів висвітлювали мітинги Партії свободи. Радикальні ліберали використовували лише кілька прожекторів. Радикальні ліберали також не повністю наслідували Партії свободи, коли справа доходила до створення сильних сил. Вони найняли кілька дюжин хуліганів: достатньо, щоб відбити першу атаку людей в білому і горіховому, але недостатньо, щоб зупинити їх або відкинути назад.
  
  "Лейн і свобода!" Радикальний ліберал замахнувся на голову Роджера Кімбола. Кімбол вчасно підняв ліву руку, щоб відбити удар, але все одно завив від болю. Він потряс руку. Коли він це зробив, біль не стала сильніше, так що він припустив, що Рэдлиб не зламав жодної кістки - хоча і не через брак зусиль. Кімболл замахнувся своєю палицею. Його супротивник відбив удар з легкістю, яка свідчила про великий практиці володіння багнетом. Але радикальний ліберал не міг впоратися з двома відразу. Інший член Партії Свободи вдарив його ззаду. Він зі стогоном упав. Кімболл щосили копнув його ногою і побіг далі. "Свобода!" - вигукнув він.
  
  Ейнсворт Лейн, повинно бути, вловив метушню в дальньому кінці парку. "І тепер, я бачу, сили нерозумності прагнуть зірвати наше мирне зібрання", - прогримів він у мікрофон. "Вони не звертають уваги на права, перераховані в Конституції Конфедерації, і всі же вони відчувають, що мають право керувати країною. Ми повинні відкинути їх насильство, їх радикалізм, бо ми..."
  
  "Свободу!" Кімбол знову крикнув. Лише кілька м'язистих хлопців з радикальних лібералів залишилися на ногах. Кімбол збив одного з них з ніг. За його кийком потекла темна кров. Він припустив, що в бійці проломив кілька черепів. Він сподівався, що так воно і було.
  
  "Свободу!" - заревіли прихильники партії, врізавшись в тил натовпу. Деякі люди намагалися чинити опір. Інші намагалися втекти. Їм було страшенно важко це робити, коли партизани Лейна були так щільно збиті в купу. Чоловіки і жінки почали кричати.
  
  "Свобода!" Для Кімбола і його товаришів це був не лише бойовий клич, але і пароль. Вони робили все можливе, щоб покалічити будь-якого, хто не вигукував їх гасло.
  
  На їх боці була лють. На їх боці була і дисципліна. Як і в окопах, вони підтримували один одного і билися як частини однієї сили, переслідує загальну мету. Чоловіки в натовпі радикальних лібералів, можливо, і були гідними суперниками окремо, але у них ніколи не було шансу поборотися окремо. Члени Партії свободи оточили їх натовпом, перекотилися через них і встромилися глибоко в серці натовпу, цілячись прямо в трибуну, з якої Ейнсворт Лейн все ще роздавав непомічені заклики до миру.
  
  Кімболл на кого-то настав. Коли вона скрикнула, він зрозумів, якої вона статі. Він утримався від того, щоб вдарити її, поки вона лежала. Поки що його лицарство було на висоті: поки і не далі. Розмахуючи кийком, він рушив до платформи.
  
  У запалі битви він задавався питанням, що йому та іншим членам Партії свободи слід робити, якщо вони дійсно доберуться туди. Витягнути Лейна і затоптати його до смерті? Багато стійкі хотіли б це зробити. Навіть незважаючи на те, що Він був у крові, він не думав, що це допоможе Вечірці. Деякі люди вітали б. Інші були в жаху.
  
  Коли почалася стрілянина, це звучало як вибухи петард Четвертого липня. Роджер Кімбол не знав, хто першим дістав пістолет - хлопець або чоловік з натовпу, прицілився в когось, хто йому не подобався, і натиснув на спусковий гачок. Однак не встигала вистрілити одна гармата, як дюжина або більше з кожної сторони починали гавкати і випльовувати люті язики вогню.
  
  Те, що було хаосом, перетворився у панічну втечу. Всі люди в натовпі намагалися втекти від людей з Партії свободи - і від стрільби - так швидко, як тільки могли. Якщо вони топтали дружин, чоловіків, дітей ... Значить, так воно і було, і вони будуть турбуватися про це пізніше. Єдине, про що вони турбувалися зараз, - це про втечу.
  
  "Давайте встановимо світ!" Ейнсворт Лейн закричав, але миру не було.
  
  Кімболл побачив, як член Партії свободи цілиться в Лейна. "Ні, чорт візьми!" - крикнув він і вибив револьвер з рук здорованя кийком. Хлопець загарчав на нього. Він загарчав у відповідь. "Ми повинні забиратися звідси!" - закричав він. "Ми зробили те, чого приїхали, але тепер кожен поліцейський в Чарльстоні прямує сюди. Пора по домівках, хлопці".
  
  Він думав, що "Стійкі" могли б впоратися зі всією поліцією Чарльстону і мати хоч якісь шанси на перемогу. Хоча йому й не хотілося це з'ясовувати. Якби тут перемогла Партія Свободи, губернатору довелося б викликати ополчення. Або цивільні солдати переб'ють стійких, або вони збунтуються і перейдуть на їхній бік, і в цьому випадку в Південній Кароліні відбудеться революція менш ніж за місяць до виборів.
  
  Джейк Физерстон вбив би його, якщо б це сталося. Це не було фігурою мови, і Кімболл прекрасно це розумів. "Геть!" - знову крикнув він. "Геть! Ми зробили те, чого прийшли!" Дисципліна дотримана. Члени Партії свободи почали залишати Хемптон-парк. Навіть вони забули про Эйнсворте Лейн.
  
  Ранок 8 листопада в Річмонді видався холодним і дощовим. Реджі Бартлетт встав з ліжка на півгодини раніше, ніж зазвичай, щоб встигнути проголосувати, перш ніж іти на роботу в аптеку Harmon's. Позіхаючи, незважаючи на мутний кави, який він зварив, він спустився вниз і вийшов на вулицю в огидну погоду. Дощ був недостатньо сильним, щоб користуватися парасолькою. Він натягнув капелюх глибше, підняв комір пальта і бурмотів прокльони кожен раз, коли дощова крапля стікала йому по потилиці.
  
  Великий прапор Конфедерації майорів перед будинком, який служив йому виборчою дільницею. Перед ділянкою для голосування стояла пара поліцейських. Він і раніше бачив поліцейських на передвиборної службі. Вони завжди виглядали нудьгуючими. Не ця пара. Кожен з них тримав руку на пістолеті. Після заворушень, що охопили CSA за кілька тижнів до дня виборів, Бартлетт не міг звинувачувати їх.
  
  "Свобода! Свобода!" - Четверо чи п'ятеро чоловіків у білих сорочках і коричневих брюках скандували це слово знову і знову. Вони тримали плакати з ім'ям Джейка Физерстона і стояли так близько до виборчої дільниці, наскільки дозволяв стофутовый ліміт для агітації проти виборів. Копи спостерігали за ними, як за ворожими солдатами.
  
  Так само Реджі Бартлетт. Він ніс кирпатий.38 револьвер у кишеню штанів в ці дні. Присяжні могли б виправдати головорізів з Партії Свободи, які спалили будинок Тома Брирли поруч з ним, але Реджі знав - разом з усім іншим світом, - хто що зробив і чому. Він підписав своє ім'я на листі, яке познайомило Брирли з Томом Коллетоном. Це, мабуть, означало, що Партія Свободи знала про це. Ніхто поки не намагався нічого з ним зробити з-за цього. Реджі був сповнений рішучості, що якщо хто-небудь все-таки спробує, то пошкодує про це.
  
  Коли він проходив повз поліцейських, вони уважно оглянули його. Він кивнув їм обом і увійшов всередину. Всі члени виборчого штабу, які очікували у вітальні, виглядали як ветерани Війни за відділення. Реджі теж кивнув їм; наступний молодий чиновник, який бере участь у голосуванні, якого він побачить, буде першим.
  
  Вони переконалися, що він був тим, за кого себе видавав, і міг голосувати на цій дільниці. Потім один з них, хлопець з чудовими сивими вусами і гачком на тому місці, де повинна була бути його ліва рука, вручив Бартлетту бюлетень і сказав: "Скористайтесь будь вільної кабінкою для голосування, сер".
  
  Реджі довелося почекати пару хвилин, тому що ні одна з кабінок не була відкрита. Багато чоловіки виконували свій громадянський обов'язок перед тим, як відправитися на роботу. Нарешті, з кабінки вийшов хлопець у комбінезоні. Він кивнув Бартлетту і доброзичливо промовив "Свободу!". Відповідальні за голосування витріщилися на нього. Реджі теж. Чоловік навіть не помітив.
  
  В кабінці для голосування Бартлетт втупився на імена кандидатів так, немов вони втратили сенс. Втім, це тривало недовго. Як тільки він побачив прізвище Физерстон, йому захотілося перекреслити її. Хемптон або Лейн? він задумався. Уейд Хемптон, звичайно, мав більше шансів проти Партії свободи, але ідеї Ейнсворта Лейна йому подобалися більше.
  
  Зрештою, він демонстративно проголосував за Лейна і інших представників радикально-ліберальної партії. Якщо Джейк Физерстон виграє Вірджинію з перевагою в один голос, він буде почувати себе ніяково з-за цього. В іншому випадку він би не втратив сон.
  
  Він вийшов з кабінки для голосування і простягнув свій бюлетень старому з гачком. Дільничний чиновник склав його і опустив в урну для голосування. "Містер Бартлетт проголосував", - співучо промовив він, і ця відповідь була такою ж укоріненим і ритуальним, як будь в церкві. Покінчивши зі світським спілкуванням, Реджі покинув виборчу дільницю і поспішив в аптеку.
  
  "Доброго ранку", - сказав увійшов Джеремі Хармон. "Ви голосуєте?" Він почекав, поки Реджі кивне, потім запитав: "Якісь проблеми?"
  
  "Не зовсім", - відповів Реджі. "Деякі з цих членів Партії свободи шуміли біля виборчої дільниці, але це все, що вони робили. Я думаю, копи біля входу застрелили б їх, якби вони спробували зробити що-небудь гірше, і я думаю, їм би це теж сподобалося. А як щодо тебе?"
  
  "Приблизно те ж саме", - сказав аптекар. "Цікаво, не прострелив собі ноги хлопці Фезерстоуна з-за всіх цих махінацій, правда цікаво. Якщо вони змусять всіх, крім кількох фанатиків, боятися їх, вони нікого не оберуть, не кажучи вже про президента Конфедеративних Штатів ".
  
  "Будемо сподіватися, що ви маєте рацію", - сказав Бартлетт, а потім додав: "Ви не заперечуєте, якщо я запитаю, бос, за кого б ви проголосували?"
  
  "Уейд Хемптон", - спокійно відповів Хармон. "Він приблизно такий же захоплюючий, як спостерігати, як сохне фарба - ^ тобі не треба мені цього говорити. Але якщо хтось і збирається перевершити Физерстона, то він та людина, яка це зробить. Лейн - безнадійна справа. Він вже ніколи не був колишнім після тієї бійки в Південній Кароліні, і його партія теж. Він підняв сиву брову. "Вважаю, що ви збираєтеся сказати мені, що голосували за нього".
  
  "Звичайно, хотів", - сказав Реджі з кривою усмішкою. "Чому я повинен турбуватися про безнадійних справах? Я живу в Конфедеративних Штатах, чи не так?"
  
  "Це цікаво". Хармон насправді трохи розсміявся, що з ним траплялося рідко. "Було б ще цікавіше, якби це не було так правдиво".
  
  "Ми дізнаємося сьогодні ввечері - або, я гадаю, завтра, або післязавтра, - наскільки це смішно", - сказав Реджі. "Якщо Джейка Физерстона оберуть, жарт буде за нами".
  
  "І хіба це не сумна правда?" відповів його бос. "Хто б не переміг, робота повинна бути зроблена. Що ти скажеш, якщо ми це зробимо? Зрештою, якщо ми сьогодні не заробимо кілька мільйонів доларів, нам доведеться випрошувати гроші на вечерю ".
  
  Це було б ще смішніше, якби не було такої правдою. Реджі витер пил з полиць мітелкою з пір'я з довгою ручкою. Він виставив нові пляшки, коробки і жерстяні банки замість тих, що купили клієнти. Він відстежував рецепти, які складав Хармон, і відкладав їх під прилавок в очікуванні приходу людей, для яких аптекар їх виписував. Коли приходили покупці, він продзвонювали їх покупки і вносив здачу.
  
  Дзвонити було не так-то просто. Касовий апарат, міцний і масивний шматок позолоченого заліза, датувався до Першої світової війни. Це була більш потужна машина, що більша частина того вантажного обладнання, і вона могла здійснити покупку за п'ять доларів натисненням всього однієї клавіші. Якби Реджі довелося докласти всі зусилля, щоб купити щось вартістю 17 000 000 доларів - а на цьому тижні було зроблено багато, плюс-мінус пару мільйонів, - він стукав цим пятидолларовым ключем з цього моменту і до судного дня.
  
  Все теж хотіли поговорити про політику. Жінки не могли голосувати, але це не заважало їм мати свою думку і голосно його відстоювати. "Хіба містер Физерстон не найкрасивіший чоловік, якого ви коли-небудь бачили в своєму житті?" - запитала пані, яка купує тюбик крему для своїх набряків.
  
  "Ні, мем", - відповів Реджі. В глибині аптеки Джеремі Хармон підняв голову. Він не хотів втрачати клієнтів, незалежно від політики і думок самого Реджі. Реджі швидко міркував. "Найкрасивішим чоловіком, якого я коли-небудь бачив, був мій батько", - сказав він жінці. - Шкода, що я не схожий на нього.
  
  Вона розсміялася. Бос Бартлетта розслабився. Реджі відчув невеликий тріумф. Навіть якщо він прикрасив свої слова, йому не довелося брати їх назад.
  
  Він намагався оцінити хід виборів з розмов з клієнтами. Це нічого б не довело, і він це знав. Він все одно продовжував спроби. Судячи з того, що він бачив і чув, Джейк Физерстон користувався великою підтримкою. Як і Уейд Хемптон Проти Всього кількох людей, які зізналися, що підтримували Ейнсворта Лейна і радикальних лібералів. Реджі не очікував нічого іншого. Він все одно був розчарований.
  
  Коли пробило шість годин, він сказав: "Бос, я, мабуть, піду де-небудь повечеряю, а потім вирушу в Richmond Examiner. Думаю, вони будуть публікувати звіти всю ніч".
  
  "Я думаю, що так і буде", - відповів Хармон. "Поки ти там, постарайся пригадати, що тобі завтра треба вийти на роботу". Голос аптекаря звучав сухо; він чудово розумів, що Реджі, швидше за все, засидиться допізна.
  
  На вечерю був жирний смажене курча і ще більш жирний смажену картоплю, запиваемые кави, що бадьорив весь день. Шлунок Реджі недвозначно повідомив йому, що думає про подібний напад. Він проігнорував це, сунув через прилавок кілька банкнот з безліччю нулів і поспішив за Брод-стріт до офісів экзаменуемых, які перебували всього в кількох кварталах від площі Капітолій.
  
  Подібно "Вигам", "Сентінел" та іншим ричмондским газетам - як і газети по всьому CSA, - у "Екзаменатора" була звичка встановлювати величезні дошки оголошень в ніч виборів і змінювати результати, коли "телеграф" приносив нові. Коли Реджі дістався туди, дошки залишалися недоторканими: виборчі дільниці були відкриті по всій країні. З-за цього перед офісами стояло всього кілька людей. Реджі отримав чудове місце. Він знав, що, можливо, йому доведеться захищатися ліктями, поки не настане ніч, але це теж було частиною гри.
  
  Підійшов чоловік, голосно незадоволений тим, що всі салуна були закриті в день виборів. "Купа проклятих дурниць", - сказав він. "Дурні, які у нас балотуються в цьому році, нам потрібно напитися, перш ніж ми зможемо проголосувати за кого-небудь з них ", - Судячи з його запалу, він, можливо, вже десь знайшов рідку їжу.
  
  В половині восьмого хлопець у сорочці без піджака і зеленому целулоїдному козирку вийшов з пачкою телеграм в руці. Він почав заносити номери телефонів зі штатів на східному узбережжі у відповідні графи. Перші результати показали, що Хемптон лідирує в Південній Кароліні і Вірджинії, Джейк Физерстон - у Північній Кароліні та Флориді, а радикальні ліберали - Реджі ляснув у долоні - на Кубі. Цифри значили мало не більше, ніж прогалини, які вони замінювали. У будь-якому випадку він був радий, що вони у нього є.
  
  По мірі того, як годину ставав все пізніше, з'являлося все більше цифр. Навряд чи якісь із них порадували людей, які їх чекали. "Екзаменатор" схилявся до радикальних лібералів, і незабаром стало зовсім ясно, що, що б не трапилося, Ейнсворт Лейн не буде наступним президентом Конфедеративних штатів.
  
  Це розчарувало б Реджі ще більше, якби він думав, що у Лейна були якісь великі шанси на перемогу. Радикальні ліберали завжди процвітали краще всього на околицях Конфедерації; вони також були схильні завоювати Сонору і Чиуауа, коли результати, нарешті, просочилися з гір і пустель далекого сходу.
  
  Але справжня битва вирішувалася між Техасом і Вірджинією. Доходи також повільно надходили з центру Конфедерації. Вони не здавалися такими повільними ні під час останніх виборів у Конгрес, ні на попередніх. Бартлетт був не в тому становищі, щоб оцінити, наскільки швидко прийшли результати останніх президентських виборів, тим більше що в листопаді 1915 року він цього не робив. Тоді, в 1909 році, йому було все одно; тоді він ще не був достатньо дорослою, щоб голосувати.
  
  "Неприємно це говорити, але я виступаю за Уейда Хемптона", - сказав чоловік приблизно його віку неподалік. "Я голосував за радикальних лібералів з тих пір, як мені виповнився двадцять один рік, і я вплутувався в запеклі бійки з вигами. Але ви подивіться навколо, якийсь інший вибір ..." Хлопець мелодраматично щулився.
  
  "Я проголосував за Лейн", - сказав Реджі. "Я теж не шкодую про це. Мені просто шкода, що інші люди цього не зробили".
  
  Далеко хтось крикнув: "Свобода!" Але м'язисті хлопці з Партії свободи не стали вливатися в натовп біля будівлі Examiner. Вони заплатили б за будь свій напад; Реджі був упевнений, що він не єдиний радикальний ліберал, який носить з собою револьвер на випадок неприємностей з боку головорізів.
  
  Зростало все більше і більше цифр. Приблизно до півночі вони почали розпливатися перед очима Реджі. Міцна кава був за вечерею чи ні, але він більше не міг тримати очі відкритими. Нічого не було вирішено, але він все одно попрямував до себе додому. Він був радий, що вибори залишилися в повітрі. Тільки підійшовши зовсім близько до перемоги, він зрозумів, що йому слід було б пошкодувати про те, що Джейк Физерстон не був нокаутований через п'ять хвилин після закриття виборчих дільниць.
  
  Джейк Физерстон позіхнув так широко, що його щелепу хруснула, як кісточки пальців. Він так не втомлювався з часів боїв Великої війни. Була половина п'ятого ранку середи, а він не спав до світанку вівторка. Він проголосував достроково, позував фотографам біля виборчої дільниці, а потім попрямував сюди, в готель "Спотсвуд" на розі Восьмий і Мейн-авеню, щоб подивитися, що він там побачить. Він хотів зупинитися в готелі "Форд", прямо через дорогу від площі Капітолій, але віги забронювали його першими.
  
  Він опустив погляд на склянку віскі в своїй руці. Знову позіхнувши, він зрозумів, що, можливо, не відчував би себе таким розбитим, якби не тримав склянку повним всю ніч. Він знизав плечима. Занадто пізно турбуватися про це зараз. У будь-якому випадку, у нього не було звички озиратися на те, що він зробив.
  
  Хтось постукав у двері його кімнати. Він відкрив її. Як він і очікував, там стояв Фердинанд Кьоніг, його прихильник, коли Партія свободи була крихітною і недосвідченою, його кандидат у віце-президенти тепер, коли Партія стала силою в країні ... але влади було недостатньо. Кеніг тримав у лівій руці останню пачку телеграм. Обличчя в нього було таке, як у лікаря, що виходить з палати хворого перед самим кінцем.
  
  "Все скінчено, Джейк", - сказав він - як Роджер Кімбол і лише деякі інші, він говорив прямо, якими б поганими не були новини. "Наш гусак приготований. На цей раз ми його не виграємо ".
  
  Физерстон помітив, що все ще тримає в руці склянку з віскі. Він залпом випив її, потім жбурнув склянку в стіну. Осколки розлетілися на всі боки, як осколки розірвався снаряда. "Сучий син", - прогарчав він. "Сучий син! Я дійсно вважав, що у нас все вийде".
  
  "Ми їх налякали", - сказав Кеніг. "Присягаюся Богом, ми їх налякали. Ти випереджаєш Ейнсворта Лейна. Ми взяли Флориду. Ми взяли Теннессі. Ми взяли Техас. У нас є...
  
  "У нас нічого немає", - рішуче сказав Джейк. "Чорт візьми, у нас нічого немає. Під час війни ми вбили мільйон янкі. Це не принесло нам ні краплі користі. Ми програли. Я не хотів лякати Уейда Хемптона чортовим П'ятим. Я хотів викинути вігів з посади, як проклятих собак, якими вони і є ".
  
  Кеніг витріщився на нього, потім похитав головою в сумному захопленні. - Ти ніколи не прагнув робити що-небудь наполовину, чи не так?
  
  "Як ти думаєш, чому ми знаходимося там, де знаходимося?" Відповів Джейк. "Будь-хто, хто задовольняється тим, що він вважає досить хорошим, заслуговує того, що з ним трапиться. Я хочу весь цей чортів матч зі стрільби. Тепер мені доведеться чекати до 1927 року, щоб спробувати знову. Це дуже довго. Що, чорт візьми, буде з країною, з цього моменту і до тих пір? Господи, ми не підемо в пекло в кошику з ручками, ми вже там ".
  
  "У будь-якому випадку, ти можеш злізти з пня на кілька хвилин", - сказав Фердінанд Кеніг. "Вибори закінчилися, навіть якщо репортери чекають внизу, щоб почути те, що ви хочете сказати".
  
  - Чортові стерв'ятники, - пробурмотів Физерстон. Закінчення виборів нічого для нього не означало. Його життя було цільним цілим; він не зміг би розповісти нікому, включаючи себе, де зупинився Джейк Физерстон, людина, і почав Джейк Физерстон, лідер Партії свободи. Він пошкодував, що у нього немає ще однієї склянки, який можна було б розбити. "Добре, я спущуся. Може бути, до того часу вони всі будуть п'яні як чіп, і мені, зрештою, не доведеться вимовляти мова".
  
  Кеніг все ще намагався дивитися на речі з позитивної сторони: "Ми отримали чотири, може бути, п'ять місць у Конгресі, не рахуючи Ліги порятунку. Флорида дала нам сенатора; схоже, ми займемо місце губернатора в Теннессі, а може бути, і в Міссісіпі ".
  
  "Все це чудово, але і цього недостатньо". Навіть зараз, змучений, напівп'яний і жорстоко розчарований, Джейк знав, що через кілька днів стане щасливішим. Партія свободи досягла дуже добре. Вона просто недостатньо досягла успіхів, щоб задовольнити його. Йому доведеться почати розвивати те, що вона зробила, і почати дивитися вперед, щоб побачити, що вона може зробити в 1923 році. Він стиснув кулак і кілька разів ударив ним себе по стегну. Біль була дивно приємною. - Репортери чекають, так? Пішли, Ісусом Клянусь. Давай подивимося, як їм це сподобається".
  
  Тепер його напарник виглядав злегка - ні, більше ніж злегка - стривоженим. - Якщо ти хочеш поспати пару годин, Джейк, цим ублюдками буде все одно, так чи інакше. Може бути, тобі варто скористатися шансом трохи освіжитися", - сказав Кеніг.
  
  "Чорт з ним", - відповів Физерстон. "Може, краще покінчимо з цим". Він попрямував до сходів. Якби Кеніг не відскочив убік, Джейк відштовхнув би його з дороги.
  
  Внизу, у вестибюлі готелю "Споттсвуд", святкування перемоги, на яке сподівалася Партія свободи, перетворилося в справжній розгром. Кілька молодих людей в білих сорочках і брюках кольору вершкового масла залишилися на ногах і були насторожі. Їм було доручено стежити за порядком, і вони будуть стежити за порядком. Завдання виявилося простіше, ніж припускав Джейк, коли доручав її. Ще шість років очікування. Ця думка була такою ж гіркою, як поступка проклятим янкі.
  
  Інші учасники вечірки Свободи розтягнулися і хропли на диванах, стільцях, а також на підлозі, деякі з пляшками віскі під рукою, інші просто знесилені. Судячи з усього, багато репортери вже пішли. Спостерігати, як Партія свободи програє вибори, на яких, як багато хто думав, вона може перемогти, було для них достатньою історією. Але півдесятка хлопців в дешевих, але щегольских костюмах накинулися на Джейка, коли він з'явився.
  
  "У вас є заява, містер Физерстон?" - вигукнули вони, наче в один голос.
  
  "Чорт забирай, у мене є заява", - відповів Физерстон.
  
  - Джейк... - почав Фердинанд Кьоніг, спустився слідом за ним по сходах.
  
  "Не хвилюйся, Ферді. Зі мною все буде в порядку", - кинув Джейк через плече. Він повернувся назад до репортерів. "Думаю, ви, хлопці, чекаєте, що я скажу що-небудь приємне, на кшталт того, що, хоча я і хотів би бути тим, кого обрали, я впевнений, що Уейд Хемптон V стане прекрасним президентом, і я бажаю йому всього найкращого. Це приблизно так? Я щось упустив? "
  
  Пара репортерів йому посміхнулися. "Не думаю, сержант", - сказав один з них. "Це те, що ми чуємо від радикальних лібералів кожні шість років".
  
  "До біса радикальних лібералів", - сказав Физерстон. "І до біса Уейда Хемптона П'ятого теж". Репортери строчили. Джейк перейнявся своєю темою, незважаючи на похмуре бурмотіння Кеніга на задньому плані: "До біса Уейда Хемптона П'ятого і до біса Партію вігів. Вони скинули нас з обриву в 1914 році, у них немає ні найменшого уявлення про те, як все змінити, і тепер у них є ще шість років, щоб довести, що вони не розуміють, якого біса творять ".
  
  "Якщо вони така зграя нероб, чому ви програли вибори?" зателефонував репортер.
  
  "Тобі не здається, що тобі слід було б запитати: "Як у тебе так добре вийшло, коли ти в перший раз спробував виставити свою кандидатуру на посаду президента?" - відповів Джейк. Неважливо, що він відчував наодинці, на публіці він намагався виглядати якомога краще. "Господи, хлопці, в 1915 році не було Партії Свободи. Ми нікого не обирали в Конгрес ще два роки тому. І тепер, коли ми вперше вийшли за ворота, ми отримуємо більше голосів, ніж радикальні ліберали, а вони були тут завжди. І про що ви питаєте? "Чому ти програв?" - Він похитав головою. "Ми повернемося. Поки Хемптон і віги залишають нам хоч якусь країну, ми повернемося. Почекай і побачиш ".
  
  "Ви дійсно маєте зуб на Хемптона, чи не так?" - запитав чоловік з ричмондской партії вігів.
  
  Джейк оголив зуби в тому, що не було посмішкою. "Тримаю парі, що так", - сказав він. "Він частина натовпу, яка управляє Конфедеративными Штатами з часів Війни за відділення: всі модні плантатори і їхні сини, та їхні сини теж. І він частина команди Військового міністерства, як Джеб Стюарт-молодший та інші розумні хлопці, які допомогли "чортовим янкі" перемогти нас. Коли я дивлюся на Уейда Хемптона і вігів, я дивлюся на них поверх відкритих поглядів ".
  
  Він проговорився про своєму щоденнику з такою назвою, коли Партія Свободи почала набирати обертів; бурхлива енергія, вкладена в його написання, замість цього проявилася в партійній роботі. Тепер, вперше за довгий час, у нього, можливо, з'явиться трохи вільного часу, щоб викласти свої ідеї на папері. "Потрібно повернутися до того, що я робив раніше", - подумав він. "Продовжити з того місця, на якому я зупинився".
  
  "Якщо ви не працюєте з іншими партіями, чому вони повинні працювати з вами?" - запитав репортер з "Вігів".
  
  "Ми будемо працювати з нашими друзями", - сказав Джейк. "Я не сварюся з людьми, які хочуть бачити цю країну сильною і вільною. Однак людям, які хочуть послабити нас або намагаються продати нас США, краще триматися подалі, інакше вони пошкодують ".
  
  "Вибачаюся як?" Двоє чоловіків поставили це питання одночасно. Представник ричмондской партії Вігів продовжив: "Шкодую так, як шкодує Тому Брирли?"
  
  Хоча Джейк і був наполовину п'яний, він розумів, що це за питання, коли його чув. "Я знаю про те, що сталося з цим Брирли, не більше, ніж читав в газетах", - відповів він. Це було правдою; він також взяв за правило більше нічого не з'ясовувати. "Я знаю, що присяжні не визнали винними людей, яких поліція заарештувала за підпал його вдома".
  
  "Всі вони були членами Партії Свободи". На цей раз троє репортерів говорили разом.
  
  "Вони всі були виправдані", - сказав Джейк. Репортери виглядали розчарованими. Джейк посміхнувся про себе. Невже вони думали, що він настільки дурний, щоб носити патрони до їх зброї? Для них було б дуже погано, якби вони це зробили. Він продовжив: "У наші дні багатьом людям подобається Партія Свободи - не настільки, щоб перемогти мене на виборах, але дуже".
  
  "Ви хочете сказати, що не можете нести відповідальність за всіх божевільних, які слідують за вами?" Хлопець з "Вігів" не здавався.
  
  "На кожній вечірці є божевільні. Подивися в дзеркало, якщо мені не віриш", - відповів Джейк. - І повторю ще раз, оскільки ви мене не слухали: присяжні виправдали тих хлопців з Партії свободи. Я не знаю, хто спалив будинок Брирли, і копи теж. Неможливо сказати, чи це були люди з Партії Свободи або купка оскаженілих вігів ".
  
  "Малоймовірно", - сказав репортер.
  
  Про себе Физерстон вважав, що він правий. Публічно лідер Партії свободи знизав плечима. "Що-небудь ще, хлопці?" запитав він. Ніхто з репортерів нічого не сказав. Джейк знову знизав плечима. - Тоді гаразд. Ми не перемогли, але й не здаємося. І це, мабуть, все, що я можу сказати. Газетярі трохи постояли, щось пишучи, потім один за іншим розійшлися записувати свої репортажі.
  
  Коли останній з них був поза межами чутності, Фердинанд Кеніг сказав: "Ти дуже добре з цим впорався, Джейк".
  
  "Я сказав, що зроблю це, чи не так?" - відповів Джейк. "Господи, я провів три роки під вогнем. Будь я проклятий, якщо дозволю якимось смердючим газетярам залякувати мене".
  
  "Добре", - сказав Кеніг. "Я був трохи стурбований, і я цього не заперечую. Важка втрата, і ти як би загорівся ". Знову ж таки, він сказав Физерстону правду такою, якою він її бачив.
  
  "Зразок того, - погодився Джейк. "Але, чорт візьми, ти думаєш, що ці хлопці з записними книжками тверезі як скельце? Малоймовірно! Вони пили мою випивку всю ніч безперервно".
  
  Кеніг розсміявся. "Це правда, але нікого не хвилює, що вони говорять. Людям не все одно, що ти говориш. Що ти скажеш про те, куди ми підемо далі?"
  
  "Те ж саме я говорив весь цей час". Джейк був здивований, що питання потребує уточнення. "Ми йдемо прямо вперед, по тій же дорозі, поки не переможемо".
  
  Як і в будь-який інший вечір, коли вона залишалася у своїй квартирі одна, Флора Гамбургер чекала стуку в двері. Занадто часто тихий, обережний стукіт не лунав. У ці дні - і особливо в ці ночі - бували моменти, коли вона відчувала себе самотньою, ніж коли вперше приїхала до Філадельфії майже п'ять років тому. Те, що до Різдва залишалося всього кілька днів, тільки погіршувало ситуацію. Весь місто перебував у святковому настрої, і це змушувало її, єврейку, дивитися на те, що відбувається з боку.
  
  Вона сиділа на дивані, обдумуючи запропонований президентом Сінклером бюджет Поштового відділення. Це було саме так захоплююче, як звучало. Дійсно президенту потрібно було переглянути визначення поштових відділень третього і четвертого класу? На даний момент у неї не було ні найменшого уявлення. Однак незабаром законопроект буде винесений на голосування. Вона в боргу перед своїми виборцями - в боргу перед країною - зробити свій голос настільки поінформованим, наскільки це можливо.
  
  Хтось постукав у двері: стук, якого вона чекала, стукіт, якого вона майже перестала чекати.
  
  Вона схопилася на ноги. Сторінки бюджету Поштового відділення розлетілися на всі боки. Флора помітила, але їй було все одно. Вона поспішила до дверей і відчинив її. Там стояв Осія Блэкфорд. "Увійдіть", - сказала Флора, і віце-президент Сполучених Штатів увійшов. Вона зачинила за ним двері, замкнула її на ключ.
  
  Блэкфорд поцілував її, потім сказав: "Тобі краще випити чого-небудь в цьому закладі, дорога, або мені доведеться пройти через хол і повернутися".
  
  "Хочу", - сказала Флора. "Сідай. Почекай. Я зараз повернуся". Вона пішла на кухню, налила йому віскі, а потім налила собі теж.
  
  "Ти моя паличка-виручалочка", - сказав він і проковтнув її залпом.
  
  Флора сіла поруч з ним. Вона пила віскі повільніше. - Ти виглядаєш втомленим, - сказала вона.
  
  До її здивування, Блэкфорд вибухнув хрипким сміхом. "Бог знає чому. Все, що я роблю, це сиджу в кутку і збираю пил - прошу вибачення, головують у Сенаті. Між ними немає великої різниці, повірте мені. Я провів більшу частину свого життя у центрі арени. Тепер... тепер я найманий вбивця за 12 000 доларів в рік, ось хто я такий ".
  
  "Ти знала, що це станеться, коли Сінклер вибрав тебе", - сказала Флора.
  
  "Звичайно, хотів. Але є різниця між знанням і тим, щоб це трапилося з тобою насправді". Блэкфорд зітхнув. "І я хотів цього, коли він вибрав мене. Перший віце-президент-соціаліст в історії Сполучених Штатів! Я ввійду в історію - як виноски, але я ввійду ". Його сміх був сумним. Флора думала, що він попросить ще віскі, але він цього не зробив. Все, що він сказав, було: "У мене таке відчуття, що я вже увійшов в історію - дуже давню історію".
  
  - Якщо у тебе так мало справ, чому ти не заходиш сюди частіше? Питання Флори пролунав різкіше, ніж вона хотіла. Однак після того, як вона це сказала, вона була так задоволена, як і тим, що сказала.
  
  Він підняв брову. - Ти справді хочеш, щоб я кожну ніч плакав у тебе на плечі? Я не можу в це повірити.
  
  "Звичайно, хочу!" - вигукнула вона, щиро здивована. І вона здивувала його - вона бачила це. Вона задавалася питанням, чи дійсно вони взагалі знали один одного, незважаючи на те, що стільки часу розмовляли, незважаючи на те, що лежали разом в її спальні.
  
  "Так, так", - сказав він, а потім знову, з повільним подивом: "Так, так". Він простягнув руку і провів тильною стороною пальців по її щоці. Вона не знала, відсторонитися або притиснути його до себе. Рішення, що вона швидше самотня, ніж зла, зайняло всього мить. Вона потягнулася до нього одночасно з тим, як він потягнувся до неї.
  
  Пізніше, у спальні, вона застогнала під ним, ув'язнений у кільце його рук, його рот був гарячим, вологим і наполегливо торкався її соска. Його рука допомагала їй рухатися, коли він глибоко входив до неї. Її насолоду тільки почало спадати з самого піку, коли він зойкнув, здригнувся і вичерпав себе.
  
  Він знову поцілував її, потім встав з неї і поспішив у ванну. З-за дверей долинув бавовна, коли він кинув французьке лист, яке було на ньому, в унітаз. Він був обережний і не залишав їх у кошику для сміття, щоб їх знайшла покоївка. Зазвичай цей мокрий ляпанець викликав у неї сміх. Сьогодні це лише нагадало їй, наскільки обережними вони повинні бути. Зрештою, вона була коханкою, а не дружиною.
  
  Зазвичай їй вдавалося не думати про це. Сьогодні ввечері, на довершення до всього іншого, це сильно вдарило її, сильніше, ніж коли-небудь раніше. Що вона зробила зі своїм життям, навіть не усвідомлюючи, що робить це? Поки Блэкфорд випускав довгу хвилю в унітаз, вона перекинулася на живіт і тихо заплакала.
  
  - Я тут подумав, - сказав він і підкреслив це тим, що почервонів. Флора не відповіла. Він відкрив двері, вимкнув світло і постояв там з хвилину, поки його очі знову не звикли до напівтемряви - або, може бути, спочатку його вуха вловили її тихі ридання. Він поспішив до ліжка і поклав руку їй на спину. - Що, чорт візьми, трапилося, люба?
  
  - Нічого! Флора струсила його руку. Вона спробувала перестати плакати, але виявила, що не може.
  
  "Я тут подумав", - повторив Блэкфорд, а потім, на цей раз, продовжив: "Я тут подумав, що нам слід вирішити, куди ми прямуємо".
  
  "Куди ми йдемо?" З гіркотою запитала Флора. "Ми кудись йдемо?" Вона не хотіла перевертатися на спину. Вона не хотіла дивитися на нього.
  
  "Ну, це залежить не тільки від мене. Це залежить від нас обох", - сказав Блэкфорд. Він почекав відповіді Флори. Коли вона не відповіла, він знизав плечима; вона відчула, як затремтів матрац. Він заговорив знову: "Ми, наприклад, не можемо одружитися, якщо ти теж не хочеш вийти за мене заміж".
  
  Голова Флори сіпнулася вгору. Вона витерла очі рукою - вона не хотіла бачити Блэкфорда або те, що вона могла розгледіти в майже повній темряві, крізь пелену сліз. Заковтнувши, щоб заспокоїти свій голос, вона запитала: "Одружений?"
  
  Осія Блэкфорд кивнув. Вона одночасно побачила і відчула, як він це зробив. "Здається, це правильно, ти так не думаєш?" сказав він. - Бачить бог, ми любимо один одного. Він знову почекав Флору. Вона знала, що на цей раз має відповісти, і зуміла кивнути. Це, здавалося, задовольнив Блэкфорда, який продовжив: "Знаєте, в усьому світі, коли люди люблять один одного, вони дійсно одружуються".
  
  - Але... - Заперечення, заповнили голову Флори, доводили, що останні п'ять років вона працювала у Філадельфії, в Конгресі. - Якщо ти вийдеш за мене заміж, Осія, як це позначиться на твоїй кар'єрі? Вона мала на увазі не тільки "Якщо ти вийдеш за мене заміж". Вона також мала на увазі "Якщо ти вийдеш заміж за єврея".
  
  Він розумів її. Одна з причин, по якій вона любила його, полягала в тому, що він розумів її. Ще раз знизавши плечима, він відповів: "Коли ти станеш віце-президентом, у тебе все одно не буде особливих перспектив у кар'єрі. І я не думаю, що партія коли-небудь висуне мене на пост президента - у Дакоти недостатньо голосів вибірників, щоб це мало сенс. Так що після цього терміну або, найпізніше, після такого зі мною покінчено ".
  
  "У такому разі, повертайся в Дакоту і сядь на своє старе місце", - заявила Флора. "Або, у всякому разі, ти міг би це зробити. Чи зміг би ти зробити це з дружиною-єврейкою?"
  
  "Я не впевнений, що мені особливо хочеться повернути своє старе сидіння на місце. Схоже, вона в хороших руках у Торвальда Свейнссена, і до того часу, коли я перестану бути віце-президентом, вона буде в нього якийсь час ", - сказав Блэкфорд. Він простягнув руку і поклав її на її оголене плече. На цей раз вона дозволила йому залишитися. Він продовжував: "Все, що ти робила, це говорила про мене. А як щодо тебе, Флора? Як людям в Нью-Йорку сподобається, якщо ти повернешся додому з чоловіком-неевреем?"
  
  "Я не думаю, що це їх дуже турбує - Чотирнадцятий округ - це суто соціалістичний округ", - відповіла вона. "І ти б не був просто чоловіком-неевреем, ти знаєш. Ти сам хороший соціаліст, і ти віце-президент.
  
  "Можливо", - сказав Блэкфорд. "Я розумію, як могло б статися, що цього було б досить для вашого округу. Але у мене не так багато родичів в Дакоті. Що подумає твоя родина, якщо ти прийдеш додому і скажеш їм, що виходиш заміж за язичника?"
  
  Флора відкинула перші дві відповіді, які прийшли на розум. Її родина, можливо, дійсно була в захваті від того, що вона взагалі виходить заміж, але Осії не обов'язково було про це знати. А її батько, кравець-іммігрант, дійсно міг бути в такому побожному страху перед тим, що вона виходить заміж за віце-президента, що не сказав ні слова, навіть якби її наречений був мусульманином, але вона сумнівалася в цьому. Абрахам Гамбургер не був настільки відвертий, як Флора або її брати і сестри, але в нього ніколи не виникало проблем з висловлюванням своєї думки.
  
  І питання, поставлене Блэкфордом, був близький до того, який вона задавала собі: що я відчуваю, виходячи заміж за неєврея? Чомусь вона майже не замислювалася про це, поки вони були коханцями. Вона задавалася питанням, чому. Тому що бути коханцями - це непостійне, те, про що їй не доведеться турбуватися вічно? Вона не думала, що це був повний відповідь, але, безсумнівно, частина.
  
  В кінці кінців вона відповіла на питання про себе, а не на той, який поставив Блэкфорд: "Коли в нас будуть діти, я хочу виховати їх як євреїв".
  
  - Діти? Блэкфорд здригнувся, потім криво посміхнувся. "Я вже трохи не в собі, щоб турбуватися про дітей. Але ти не така; звичайно, ти захочеш мати дітей". Набагато більше для себе, ніж для Флори, він пробурмотів: "Я не буду шкодувати, що більше не ношу піхви, це точно". Подумавши кілька секунд, він знову заговорив з нею: "Ваша віра чинить на вас більш сильний вплив, ніж моя на мене; Я вже довгий час є досить блідою подобою епископалианца. Якщо я не стріляю холостими після стількох років, думаю, буде справедливо, якщо ми виховаємо дітей по-вашому.
  
  Це був самий раціональний підхід до ірраціональних справах релігії, який Флора могла собі уявити. У Конгресі вона бачила, що Блэкфорд підходить до проблем, керуючись здоровим глуздом. Вона бачила, що він робив те ж саме і в особистому житті, але це було важливим доказом. Вона сказала: "Я думаю, мої батько і мати чудово порозуміються з тобою".
  
  - Чи означає це, що ти вийдеш за мене заміж?
  
  "Я думаю, це так". Флора знала, що в такий момент не повинна здаватися здивованим, але нічого не могла з собою вдіяти.
  
  - Хуліган! - Тихо сказав Блэкфорд. Він обійняв її. Вона відчула, як його чоловіче достоїнство злегка ворухнувся у її боки, і з усіх сил намагалася привести його до тями. Її кращі якості виявилися недостатньо хороші. Він звернув це в жарт, сказавши: "Бачиш? Ось що може статися, коли у тебе в чоловіків старий". Однак з цього легкого тону вона могла сказати, що він був стурбований.
  
  "Все в порядку", - сказала вона, але це явно було не в порядку речей. Вона пошукала спосіб заспокоїти його і, нарешті, знайшла, навіть якщо для цього довелося сказати саму ризиковану фразу, яку вона коли-небудь говорила у своєму житті: "Твоя мова ніколи не втомлюється". Вона була рада, що єдиним джерелом світла була єдина лампа у вітальні; він не міг бачити, як вона почервоніла.
  
  "Так, деякі частини все ще працюють краще, ніж інші", - сказав Блэкфорд, з усіх сил намагаючись, щоб це не звучало так, ніби він сприймає все дуже серйозно. Але, як би важко не було це сказати, Флора була рада, що зробила це. Вона знала, що заспокоїла його.
  
  "Я дійсно не очікувала ... цього", - сказала вона, а потім додала: "Я нічого подібного не очікувала, тільки не тоді, коли вперше приїхала з Нью-Йорка. Я була зеленою, як фарба".
  
  "Я теж не знав, чого очікувати, коли зустрів вас на станції Брод-стріт", - відповів Блэкфорд. "Господь свідок, я не чекав цього - але, з іншого боку, я не очікував нічого з того чудового, ніж ти опинився, ні в Конгресі, ні поза його".
  
  Ніхто більше не говорив про Флору нічого подібного. Вона не знала, як до цього поставитися. "Спасибі", - прошепотіла вона. Вона повторила це знову, на трохи іншій ноті: "Спасибі". День був довгим і нудним. Ніч була ще довше і одіноче. Сон був найбільшим, чого вона чекала з нетерпінням. Тепер, протягом години, весь її світ змінився. Таке вже траплялося одного разу, коли її обрали в Конгрес. Вона з ще більшим нетерпінням чекала цих змін.
  
  Суддя Махлон Питна стукнув молотком. Він до мозку кісток скидався на юриста: худорлявий, прямий, гарний сивочолий чоловік років шістдесяти з лишком, його сірі очі були ясними і настороженими. "Ось мій вердикт по справі Сміт проти Хойзингера", - сказав він, кинувши погляд у бік секретаря суду, щоб переконатися, що уорти готовий записати вердикт. "Рішенням цього суду є те, що право власності на майно, про яке йдеться у вищезгаданому позові, по праву належить позивачу Джону Сміту, який продемонстрував право володіння, достатню для задоволення вимог суду".
  
  Піднімати шум було б негідно, непрофесійно. Це майже не зупинило Джонатана Мосса, який замість цього простягнув руку й потис її своєму клієнту. Джон Сміт виглядав швидше враженим, ніж радісний.
  
  В іншому кінці залу суду в Берліні, провінція Онтаріо, Підлогу Хойзингер метал в Мосса люті погляди. Що ж, можливо, так воно і було: Мосс тільки що показав судді Питна, що у нього немає законних прав на землю, на якій він побудував свою офісну будівлю - будинок, в якому у Мосса була юридична контора. "Ти пропав", - одними губами вимовив Хойзингер. Мосс кивнув. Він знав, що пропав, як би не повернулася справа. Принаймні, він виходив переможцем.
  
  Джон Сміт потягнув Мосса за рукав. - Він подасть апеляцію? - прошепотів маленький канадець з мишачим виглядом.
  
  "Не можу зараз сказати напевно", - прошепотів у відповідь Мосс. "Хоча, думаю, що ні. Я думаю, що у нас тут серйозна справа, а апеляції коштують дорого"
  
  Повернувшись на глядацькі місця, пара репортерів щось люто строчили. Вони висвітлювали цю справу з тих пір, як воно вперше з'явилося в повістці; випадкові історії про укусах людини собакою з'являлися в "Берлінському віснику" і, як припустив Мосс, в деяких інших газетах. Він не заперечував - навпаки. Ці історії вже принесли йому трьох або чотирьох клієнтів, набагато більш здатних платити його звичайні гонорари, ніж Джон Сміт.
  
  Якби не репортери, глядацька галерея була порожня. Наскільки міг судити Мосс, у Хойзингера не було друзів у місті. У Сміта, ймовірно, були тут друзі, але ті, хто не помер, були розкидані по всьому місту. Війна була важкою для Берліна.
  
  Один з репортерів запитав: "Тепер, коли ви отримали свою власність назад, містер Сміт, що ви збираєтеся з нею робити?"
  
  Сміт знову виглядав здивованим. "Я дійсно не знаю. Я дійсно не думав про це, бо не вірив, що янкі зіграють чесно і повернуть мені це. Я не думаю, що у них вийшло б це без присутності містера Мосса.
  
  "Ні, це неправда, і я не хочу, щоб хто-небудь це друкував", - сказав Мосс. "Американці поважають закон так само, як і канадці. Не суддя сказав, що містер Сміт має законне право власності на цю землю. Це був закон. І в законі було б сказано, незалежно від того, чи приїхав адвокат містера Сміта Сполучених Штатів чи Канади ".
  
  Репортери записали те, що він сказав. Якщо вони і не повірили йому, то були занадто діловиті, щоб показати це на своїх обличчях. Джон Сміт, менш дисциплінований, виглядав вкрай непевним. Мосс і сам сумнівався. Одна з речей, які він вже виявив за свою недовгу практику, полягала в тому, що судді - це не живі книги законів у чорних мантіях. Вони були людьми, іноді лякає людьми.
  
  Ще трохи поговоривши з репортерами, Мосс забрав з гардеробу своє пальто, капелюх і калоші. У кишені пальта були рукавиці і навушники. Він одягнув їх, перш ніж вийти на вулицю. Незважаючи на це, холод пробирал до кісток. Пальто, яке було більш ніж достатньо хорошим для зими в Чикаго, ледь годилося для зими в Онтаріо. Він побажав, щоб до навушників додавався носову хустку.
  
  Він також побажав мати гумові калоші вище. Поки він пробирався по свіжого снігу до своєї квартири, частина замерзаючого речовини потрапила на покриті червоними кільцями верхівки калош і зробила все можливе, щоб перетворити його щиколотки в бурульки. Він пошкодував, що не поїхав на своїй машині до будівлі суду. Однак, якщо б він поїхав, справа була б тільки в грошах, "Буцефал" завівся б, просидівши так довго без захисту в снігу.
  
  Жителі Берліна сприйняли погоду спокійно, як не ставилися навіть чікагці. Коли так довго стояли холоду, люди в Чикаго скаржилися. Скарги на погоду були таким же видом спорту в Чикаго, як футбол в Америці. Люди тут, нагорі, просто займалися своїми справами. Мосс не знав, захоплюватися їм за це або прийти до висновку, що у них не вистачає мізків бурчати.
  
  Увійшовши у свою квартиру, він підкинув вугілля в пічку, потім постояв перед чорним залізним чудовиськом, поки воно не було рівномірно опрацьовано з усіх боків. У нього було не так вже багато місця, щоб стояти де-небудь в квартирі. З тих пір, як він почав судовий процес проти свого домовласника, він виносив ящики з книгами зі свого офісу, очікуючи, що Підлогу Хойзингер або його власний клієнт влаштують йому прочухана.
  
  "Завтра, - сказав він, придбавши звичку розмовляти сам з собою в Чикаго, - завтра я знайду собі нову барліг. Тоді, може бути, я знову зможу розвернутися в цьому місці".
  
  Він дістав кілька свинячих відбивних з холодильника, вмочив їх у яйце, а потім у борошно і обсмажив на сковороді на гарячій плиті. Одночасно на іншій сковороді він обсмажив картоплю. Практика зробила його наполовину пристойним кухарем - або, може бути, він просто так думав, бо звик є те, що у нього вийшло.
  
  Він не вирушив на пошуки офісу ні наступного дня, ні в наступні кілька днів. З-за сніжної бурі, що бушувала в Берліні, навіть місцеві жителі не виходили на вулиці. Це була свого роду снігова буря, яка змусила американців бігти назад через кордон. Мосс і не думав йти, принаймні, не більше пари раз, - але він був неймовірно радий, що у нього в відерці було досить вугілля.
  
  "Доведеться почати спалювати книги, якщо у мене закінчаться", - сказав він. У нього в квартирі було достатньо книг на... Він озирнувся. "Думаю, років на вісім-десять".
  
  Незважаючи на жахливу погоду, він все-таки дещо зробив. Він уже бачив, що канадці вміють підтримувати телеграфні і телефонні лінії в робочому стані в найсуворіші зимові місяці. Телефон в його квартирі дзвонив по кілька разів в день. Якимось чином газети розійшлися, а разом з ними і звістка про перемогу Джона Сміта. Інші канадці з аналогічними проблемами теж хотіли, щоб він допоміг їм.
  
  Він як раз попрямував у ванну, щоб викинути залишки використаної кави, коли телефон задзвонив знову. Він подумав про те, щоб проігнорувати його - будь-який, хто дійсно хотів би його бачити, передзвонив б, - але борг переміг його сечовий міхур. Переступивши через скриньку, він повернувся до телефону. - Джонатан Мосс, адвокат.
  
  "Здрастуйте, містер Мосс. Я дзвонив, щоб привітати вас з тим, що ви подарували містеру Сміту те, що йому належить".
  
  "Дякую, мем", - подумав він, гадаючи, звідки дзвонить ця жінка. На лінії було більше кліків, ніж він очікував від дзвінка з Берліна, але, можливо, шторм мав до цього якесь відношення. Він чекав, що жінка скаже ще. Коли вона цього не зробила, він запитав: "чи Можу я зробити для тебе що-небудь ще?"
  
  "Я так не думаю", - відповіла вона. "Я вже з'ясувала, що ти не такий, яким я тебе вважала під час війни. Ні, може, ти той, ким я вважав тебе, але ти і щось більше.
  
  Мосс трохи не упустив трубку. - Лора, - прошепотів він.
  
  Він не знав, чи почує його Лаура Секорд, але вона почула. "Так, це так", - сказала вона. "Коли я дізнався, що ти зробив, я зрозумів, що повинен приїхати у Артур, щоб подзвонити тобі і сказати спасибі".
  
  Він не виходив на вулицю з тих пір, як повернувся додому після виграної справи. Це говорило про те, що вона витриваліша його, або просто про те, що вона не в собі? Мосс не міг вирішити. Що б там ще говорилося, в ньому говорилося, що вона дуже сильно хотіла подзвонити йому. "Як ти?" - запитав він.
  
  "Досить добре", - сказала вона. "Настільки добре, наскільки це можливо в умовах окупації моєї країни. Я чула, що ви влаштувалися в Эмпайре, - вона була з тих, хто не став би називати це Берліном, - але я не знала, яка у вас практика, і тому не вважала за потрібне розмовляти з вами. Судячи з того, як ви позичили мені грошей, я вважав вас порядною людиною, і я радий бачити, що ви довели мою правоту, коли у вас більше нічого не було на думці.
  
  "Ах", - сказав він. Потім знизав плечима. Вона навряд чи могла не знати, що він відчував до неї. Він підійшов до Артура в майже таку ж погану погоду - Господи, невже це було три роки тому?- щоб сказати їй про це. А вона веліла йому провалювати.
  
  Він помітив, що думає про це так, немов це було в минулому часі. І він зрозумів, що частково так воно і було. Він був здивований – чорт візьми, він був приголомшений - її дзвінком, але чогось із того, що він відчував, або думав, що відчував, не вистачало. Це теж приголомшило його. Куди це поділося? "В те місце, де проходить все, що не працює", - подумав він.
  
  Тепер вона чекала, що він скаже що-небудь ще, і здавалася збитої з пантелику, коли він цього не зробив. "Коли погода налагодиться, може бути, ви могли б приїхати на пікнік, якщо хочете", - сказала вона. "Ми давно не бачилися".
  
  Мосс не знав, плакати йому чи сміятися. Якби вона сказала це в 1919 році, він би проїхав на своєму Буцефалі крізь вогонь, не кажучи вже про льодах, щоб бути поруч з нею. Але це був 1922 рік. Він подолав частину свого захоплення, сам не помічаючи, що робить це. Поки він це робив, вона зацікавилася ним? Так здавалося.
  
  "Я подивлюся, що можна зробити", - сказав він, що прозвучало чемно, навіть ласкаво, і ні до чого не зобов'язувало.
  
  "Добре", - сказала Лаура Секорд. "Я сподіваюся побачити тебе. Я краще піду зараз. До побачення". Вона повісила трубку. Лінія обірвалася.
  
  Мосс повільно повернув навушник на місце. Він довго стояв, втупившись на телефон, перш ніж його тіло нагадало йому про те, що він збирався зробити до того, як задзвонив телефон. Він подбав про це, потім пройшов на кухню, яка не була так завалена книгами і ящиками, як інша частина квартири. В довершення всього там стояло кілька пляшок віскі. Він вибрав одну, висмикнув пробку і озирнувся в пошуках склянки.
  
  Він нічого не помітив. - Чорт з ним, - сказав він і зробив великий ковток прямо з пляшки. Він кілька разів кашлянув, знову відпив - вже не так багато - і поставив пляшку на стіл. Він знову почав піднімати її, але передумав. Замість цього він заткнув пробку і прибрав її назад у шафу, де вона була б поза увагою.
  
  "Лора Секорд", - сказав він. "Боже мій". Він почав сміятися, що, безсумнівно, вплинуло на скроні. "Цей телефонний дзвінок сам по собі змусив би Фреда Сендберга замовкнути назавжди".
  
  Йому не потрібно було, щоб Фред казав йому, що було нерозумно так сильно закохуватися. Він сам все зрозумів. І тепер, якщо б він захотів, у нього був шанс втілити свої мрії в реальність. Скільком чоловікам це було дано? У скількох з них вистачило б розуму триматися подалі?
  
  Він розсміявся куточком рота. Він не був майже впевнений, що у нього вистачить розуму триматися подалі, або навіть в тому, що це було розумно. Снігова буря, що вирувала над Берліном, свідчила про те, що до погоди для пікніка було ще далеко. Тепер його думки починали повертатися до Лаури Секорд, так само як його мова постійно повертався до сколотому переднього зуба. Це чи здавалося справедливим. Як раз тоді, коли він думав, що нарешті покінчив з нею...
  
  Він знав, що Артур недалеко від Берліна, коли починав тут свою практику. Він вважав, що справу Джона Сміта приверне широку увагу. Чи сподівався він, що Лаура Секорд виявиться однією з тих, хто це помітить? Можливо, так і було. Він похитав головою. Він дуже добре знав, що так і було, навіть якщо не зізнавався в цьому самому собі.
  
  Вона була в його думках п'ять років. Тепер він був у її. "Що, чорт візьми, я збираюся робити?" пробурмотів він. "Що, чорт візьми, я збираюся робити?" Його мова знову намацав сколений зуб. До кінця дня він майже нічого не встиг зробити.
  
  Сципіон навряд чи думав про себе під ім'ям, з яким народився в ці дні. В його ощадкнижці його називали Ксерксом. Його бос називав його Ксерксом. Його друзі називали його Ксерксом. І що важливіше всього, дружина назвала його Ксерксом. Вірсавія поняття не мала, що в нього коли-небудь було інше ім'я.
  
  Вірсавія дуже мало знала про його життя до того, як він приїхав в Огасту. Одного разу вона запитала його в лоб: "Чому ти ніколи не виходиш і не говориш, звідки ти і що ти робив, коли був там?"
  
  Цікаво, подумав він, як би вона відреагувала, якби він відповів їй з акцентом утвореного білого, з акцентом, який йому доводилося використовувати, коли він обслуговував Енн Коллетон в "Маршлендз". Він не насмілювався дізнатися. Він не наважувався розповісти їй про дні, проведених на плантації, або про кривавий часу в Конгарской Соціалістичній Республіці, яке послідувало за цим. Поки тільки він знав, він був у безпеці. Якщо хто-небудь дізнається - хто завгодно, - у нього будуть неприємності.
  
  І тому він відповів, як завжди: "Я зробив те, що зробив, ось і все. Ніколи нічого особливого не робив". Він спробував пом'якшити її посмішкою. "Ти - найкраще, що я коли-небудь робив".
  
  Це спрацювало - якоюсь мірою. Блиснувши очима, сказала Вірсавія: "Тримаю парі, ти втік від дружини і приблизно шістьох дітей".
  
  Сципіон урочисто похитав головою. "Ні, мем. Втік від трьох дружин і п'ятнадцяти прохвостов".
  
  Вірсавія втупилася на нього. На мить вона повірила йому. Потім, коли він почав сміятися, вона показала мову. "Ти самий дратівливий чоловік у всьому світі. Чому ти ніколи не даєш мені прямих відповідей?"
  
  Тому що, якби я це зробив, я міг би закінчити тим, що стояв би біля стіни з пов'язкою на очах. Цікаво, чи стали б вони витрачати сигарету на ніггера, перш ніж застрелити його? Як правило, він вислухав свої думки на утвореному діалекті, який його змусили вивчити. Він зітхнув. Це був прямий відповідь, але не той, який він міг дати Беер-шеві. Замість цього він спробував розвеселити її ще раз. Грюкнувши очима, він сказав: "У мене повинні бути деякі секрети".
  
  Його дружина пирхнула і сплеснула руками. "Добре", - сказала вона. "Добре. Я здаюся. Може, ти вже виліз з-під капустяного листа, як люди розповідають пиканинни, коли ті ще занадто малі, щоб розбиратися в сексі.
  
  "Може, й так", - сказав Сципио зі смішком. "Моя мама ніколи не вважала мене іншим. Втім, неважливо, звідки я родом. Важливо те, куди я прямую.
  
  Вірсавія знову пирхнула. - І куди ти прямуєш?
  
  - Прямо зараз, солодка моя, я, мабуть, піду спати. Сципіон позіхнув.
  
  В постелі, в темряві, Вірсавія знову стала серйозною. - Що ти зробив потім, коли повстали червоні? Вона задала це питання ледве чутним шепотом. На відміну від багатьох інших питань, які вона задавала раніше ввечері, вона знала, що це був небезпечний.
  
  Але вона не знала, наскільки це небезпечно. Сципіон відповів серйозно, не вдаючись в подробиці: "Думаю, те ж, що і батьки мос. Я робив все можливе, щоб ховатися більшу частину часу. Коли приходять де бакра зі зброєю, я роблю вигляд, що був для них хорошим ніггер, і "вони" в мене не стріляють. Побажай, щоб цього ніколи не сталося. Господи! Я бажаю, щоб цього ніколи не сталося ". Тут він сказав чисту правду. Він поклав руку їй на плече. "Чим ти займаєшся?" Якщо вона говорила про себе, то не могла спитати про нього.
  
  Він відчув, як вона знизала плечима. - Тут було не так вже багато справ. Два-три дні, коли люди закінчили бунтувати і крали все, що могли, але потім білі люди пригнали в Террі стільки поліції і соджеров, що якийсь час ніхто не наважувався висунути носа за двері, інакше вони б тобі його відстрелили ".
  
  "Чортова дурість. Нічого, крім чортової дурниці", - сказав Сципіон. "Не варто було ніколи піднімати повстання. Бакра, вони сильніші за нас. Я ненавиджу це, але я не сліпий. Якщо ми змусимо їх ненавидіти нас, ми пропали ".
  
  Вірсавія деякий час нічого не говорила. Потім промовила два слова: "Джейк Физерстон". Вона здригнулася, хоча лютнева ніч була теплою.
  
  Сципио уклав її в обійми, як для того, щоб самому не боятися, так і для того, щоб зробити її менш переляканою. - Джейк Физерстон, - тихо повторив він. "Вся бакра з Партії свободи ненавидить нас. Вони сильно нас ненавидять. І один білий чоловік з кожних трьох, майже нуль, проголосував за Джейка Физерстона в минулому році. Через шість років він стане президентом Конфедеративних штатів?"
  
  "Молися Ісуса, щоб це було не так", - сказала Вірсавія. Сципіон кивнув. Він вмів молитися, коли був дитиною; він пам'ятав це. Він хотів би, щоб це було досі. Велика частина здібностей покинула його за ті роки, що він служив Енн Коллетон. Марксистська риторика червоних, з якими він був зв'язаний під час війни, забрала інше. Слова Маркса не були для нього Євангелієм, яким вони були для Кассіуса, Черрі, Айленда і інших. Тим не менш, на стороні філософа було кілька вагомих аргументів.
  
  Зовні дощ почав барабанити в вікно спальні. Це був приємний звук, який Сципио чув кілька разів на тиждень. Він пошкодував, що думав про Червоному повстанні і Партії свободи сьогодні ввечері. Він не міг знайти ніякої іншої причини, по якій краплі дощу звучали як далекі кулеметні черги.
  
  "Партія свободи коли-небудь обирала собі президента, що ми робимо?" Запитала Вірсавія. Можливо, у неї теж були проблеми з молитвою.
  
  "Не знаю", - відповів Сципіон. "Може бути, ми знову повстанемо". Це була слабка надія, і він це знав. Всі причини, які він виклав для провалу останнього повстання чорних, будуть доречні і в наступному. "Може бути, нам краще втекти".
  
  "Куди ми біжимо?" запитала його дружина.
  
  "У нас є тільки два виходи", - сказав Сципио: "США і Мексика". Він розсміявся, не те щоб сказав щось смішне. "І мексиканці не хочуть нас, і кляті янкі дійсно не хочуть нас".
  
  "Ти багато чого знаєш", - сказала Вірсавія. "Звідки тобі відомо так багато різних речей?"
  
  Справа була не в тому, що він сказав, що було звичайною справою, а в тому, як він це сказав; іноді його манера не допускала протиріч. Дворецькі вважалися непогрішними. Те, що він міг говорити безпомилково, навіть використовуючи конгарийский діалект, говірка невігластва, якщо такий взагалі існував, добре говорило про силу його власного характеру.
  
  "Я знаю, що так, - сказав він, - і я знаю, чого немає". Він ковзнув рукою під поділ нічної сорочки Вірсавії, який сильно задрался після того, як вона лягла в ліжко. Його рука ковзнула по м'якому бавовни її панталон, прямуючи вгору. - І я теж знаю, що мені подобається.
  
  "Що це?" Запитала Вірсавія, але її ноги розсунулися, щоб його руці було легше дотягнутись до їх з'єднання, так що у неї, мабуть, була якась ідея.
  
  Пізніше, ледачий, насытившийся і занурюється у сон, Сципіон зрозумів, що знайшов найкращий спосіб утримати її від зайвих питань. Він хотів би бути на десять років молодше, тоді він міг би використовувати його частіше. Посміюючись над своїм марнославством, він задрімав. Вірсавія вже похрапывала поруч з ним.
  
  Будильник брутально розбудив їх обох. Сципіон зварив каву, поки Вірсавія готувала сніданок. Еразм довірив Сципиону кавник, але не більше. Сципіона це іноді обурювало; він вмів готувати, причому грубо. Але і у Еразма, і в Беер це виходило краще, ніж у нього.
  
  Коли він дістався до рибного ринку та закусочній "Еразмус", то виявив сивочолого власника нехарактерно пригніченим. Еразмус ніколи не був хрипким людиною; тепер він, здавалося, замкнувся в собі, майже як черепаха, втягує голову назад в панцир. Тільки після того, як Сципио дістав мітлу і совок для прибирання, його бос заговорив, і то тільки для того, щоб сказати. "Не турбуйся".
  
  Сципио моргнув. Еразмус ніколи не заохочував його підтримувати порядок у будинку, але і не забороняв цього робити. - Тебе щось турбує? - Запитав Сципіон, очікуючи, що Еразм похитає головою або відповість однієї з кривих шпильок, які доводять його розум, незважаючи на брак освіти.
  
  Але кухар і торговець рибою замість цього кивнули. "Можна і так сказати. Так, можна і так сказати".
  
  "Чи можу я що-небудь зробити з he'p?" Запитав Сципио. Йому стало цікаво, чи був його бос у лікаря і отримав погані новини.
  
  Тепер Еразмус похитав головою. "Ти нічого не можеш зробити", - відповів він, що змусило Сципіона подумати, що він вгадав правильно. Еразмус продовжив: "Можливо, тобі захочеться почати винюхувати нове місце для роботи. Будь я проклятий, якщо знаю, скільки ще зможу тримати це заклад відкритим ".
  
  "Господи Ісусе!" Вигукнув Сципіон. "Невже лікарям нічим зайнятися?"
  
  "Що ти сказав?" Еразм виглядав спантеличеним. Потім його обличчя прояснилося. "Я не хворий, Ксерксес. Втомився, про так. Нудить і викликає огиду, о боже, так. Але я не хворий, не так, як ти маєш на увазі. Він завагався, потім додав: "Нудить від білих людей, ось хто я ".
  
  "Всіх нас нудить від бакры", - сказав Сципіон. "Те, що вони роблять, викликає в тебе нудоту на цей раз?"
  
  "Після того, як ти йдеш додому минулої ночі, сюди приходять ці четверо-п'ятеро білих чоловіків", - сказав Еразмус. "Вони сказали мені, що вводять спеціальний податок на всіх ніггерів, у яких тут бізнес у Террі. Тепер я знаю закони. Я повинен знати закони, інакше у мене буде ще більше проблем, ніж належить ніггеру. І я кажу цим хлопцям, що немає такого поняття, як спеціальний податок на бізнес ніггерів "
  
  У Сципіона виникло недобре передчуття, що він знав, що за цим послідує. Він запитав: "Ці бакра, вони з Партії свободи?"
  
  "Я не знаю і не знаю "ні", щоб не клястися", - відповів Еразмус. "Але я впевнений, що так воно і є. Один з них посміхається цієї злої, холодною посмішкою і каже: "Тепер є". Будь ніггер не сплачує цей податок, з тим місцем, де він працює, можуть статися погані речі. Він все ще не платить, з ним часто трапляються погані речі. У свій час я побачив чимало людей, Ксеркс. Не думай, що цей хлопець брехав.
  
  - Чим ти займаєшся? - Запитав Сципіон.
  
  Еразмус виглядав старим і побитим. "Тепер я навряд чи зможу піти в поліцію, чи не так? Ніггер скаржиться на білих, вони замикають його у в'язниці і втрачають ключ. Швидше за все, скажуть, що вони його побили, поки він там. Навряд чи я зможу заплатити і це місцевий податок. Я тут не розбагатію. Виродки хочуть вичавити мільйон доларів з кожних трьох мільйонів, які я заробляю. Це не залишає мені ніяких грошей, і вже точно, чорт візьми, не залишає грошей на оплату допомоги. Ти добре працюєш, Господь свідок. Але я не думаю, що зможу тебе втримати.
  
  - Може, вам варто звернутися в поліцію, - повільно вимовив Сципио. - Партія свободи програла вибори.
  
  "Був дуже близький до перемоги", - сказав Еразмус, вперше в житті сказавши що-небудь подібне. - І крім того, ти знаєш те ж, що і я, що половина поліції, може бути, більше половини, проводять свої вихідні, кричачи "Свободу!" так голосно, як тільки можуть.
  
  Це було правдою. Кожне сказане слово було правдою. Сципіон хотів би заперечувати це. Якийсь час йому було комфортно, затишно і щасливо. Поки у нього була Вірсавія, він вважав, що може залишатися щасливим. Якщо він втратить цю роботу, скільки часу йому знадобиться, щоб знову відчути себе комфортно? Він сподівався, що йому не доведеться дізнаватися.
  XVI
  
  Абнер Доулінг увійшов в кабінет генерала Кастера. Командувач збройними силами США в Канаді вносив зміни у звіт, який надрукував Доулінг. Доулінг помітив, що деякі з них скасовували зміни, внесені їм у попередній звіт. Зазвичай це приводило в лють ад'ютанта Кастера - не те щоб Доулінг міг що-небудь з цим зробити. Однак сьогодні він відчував незвичайну симпатію до свого пихатій, гніву начальнику.
  
  "Сер?" - сказав він. Кастер не підвів очей. Може бути, він не чув. Може бути, він не хотів чути. Даулінг навряд чи міг би звинувачувати його, якщо б це було так. Але він повинен був змусити Кастера помітити його. - Сер!
  
  "Що?" З подивом, можливо, щирим, можливо, добре удаваним, Кастер відсунув папери в бік. "У чому справа, Доулінг?"
  
  Або минулої ночі він впав у друге дитинство, або чудово знав, що це таке. Доулінг не думав, що старість здолала старого бовдура так раптово. Він сказав: "Сер, містер Томас хоче вас бачити. Він з військового міністерства". Він додав це останнє на випадок, якщо Кастер за останні двадцять чотири години зник.
  
  Кастер зітхнув, його зморшкувате обличчя поникли. Він прекрасно знав, що це означає. - Ніякої відстрочки, так? - запитав він, як в'язень, якого вранці повісять, якщо губернатор не телеграфує. Доулінг похитав головою. Кастер знову зітхнув. "Дуже добре, підполковник. Приведіть його. Якщо хочете, можете залишитися і послухати. На вас це теж вплине ".
  
  "Спасибі, сер. З вашого дозволу, я зроблю це". Доулінг спробував згадати, коли Кастер востаннє був такий уважний. Він не зміг. Він вийшов у приймальню і сказав: "Містер Томас, генерал Кастер зараз прийме вас".
  
  - Добре. - Н. Мэттун Томас піднявся на ноги. Це був високий довговидий чоловік років під тридцять, більше схожий на проповідника, ніж на помічника військового міністра Аптона Сінклера. Він злегка накульгував; Даулінг знав, що під час Великої Вітчизняної війни йому в ногу потрапила кулеметна куля.
  
  Коли вони пройшли за коротким коридором до кабінету Кастера, Доулінг сказав: "Містер Томас, я маю честь представити вам генерала Джорджа Кастера. Генерал, помічник військового міністра". Будучи одним з цивільних осіб, спостерігають за Армією, Томас мав перевагу перед Кастером при поданні.
  
  "Радий познайомитися з вами, сер", - сказав Кастер: явна брехня. Він вказав на стілець перед своїм столом. "Будь ласка, сідайте. Влаштовуйтеся зручніше. - Поки Томас робив це, Ебнер Доулінг теж сів. Він намагався бути ненав'язливим, що було нелегко при його габаритах. Блакитні очі Н. Мэттуна Томаса метнулися в його бік, але помічник військового міністра тільки кивнув, приймаючи його присутність.
  
  Кастер хотів сказати щось ще, але здавалося, що слова застрягли у нього в горлі. Він кинув на Доулінга благальний погляд, але говорити було не до місця Доулингу. Він був тут лише як товста муха на стіні.
  
  Перш ніж мовчання стало надто незграбним, Томас порушив його, сказавши: "Генерал, перш за все, я хочу висловити вам щиру подяку президента Сінклера за відмінну службу, яку ви надали своїй країні на цьому складному і важливому посту".
  
  "Це люб'язно з його боку", - сказав Кастер. "Дуже люб'язно з його боку. Для мене велика честь, що він прислав когось особисто передати таке щедре послання. Ви пройшли довгий шлях, щоб зробити це, сер, і я вдячний вам.
  
  З ним буде важко. Даулінг міг би посперечатися, що з ним буде важко, але не чекав, що він виявиться настільки витончено складним. Можливо, Ліббі тренувала його. У неї виходило бути важким навіть краще, ніж у її чоловіка.
  
  Мэттун Томас обдарував його поглядом проповідника, якого повернули тарілку для пожертвувань з тридцятьма сімома центами і жетоном на метро. "Беручи до уваги вашу довгу кар'єру в армії США, генерал, президент вважає, що вам пора повернутися додому, щоб отримати заслужену подяку і надалі спочивати на лаврах", - сказав він.
  
  "Містер Томас, у мене немає бажання спочивати на лаврах", - відповів Кастер. "Я настільки здоровий і рухливий, наскільки може бути чоловік моїх років, і я не вірю, що ці роки негативно вплинули на мою здатність ясно міркувати і віддавати відповідні накази. Я довгий час був у сідлі. Я хотів би продовжити ".
  
  - Боюся, я повинен нагадати вам, генерале, що ви служите з волі президента Сполучених Штатів. Томас був молодшим Кастера менше ніж удвічі. Але в цій ситуації у нього була влада, а також безжалісність, яка була природною для багатьох молодих людей, які отримали владу над старшими.
  
  Доулінг побачив це і пошкодував Кастера. Кастер теж це побачив і розлютився. Він скинув свою ввічливу маску, ніби ніколи її і не одягав. - Господи, мені огидна сама думка про те, щоб підкорятися наказам цього нікчеми-соціаліста, - прогарчав він.
  
  "І це одна з причин, по якій президент отримує певне задоволення, вручаючи їх вам", - легко відповів Томас. "Що б ви обрали: піти у відставку, генерал, або бути звільненим? Зараз це ваш єдиний вибір".
  
  "Тедді Рузвельт міг звільнити мене і не турбуватися про те, що станеться далі", - сказав Кастер. "Він сам був солдатом - не таким хорошим солдатом, яким він себе вважав, але тим не менш солдатом. Президенту Сінклеру доведеться важче: газети будуть місяцями переслідувати його, якщо він звільнить мене, тому що у нього немає престижу, повноважень - називайте це як хочете, - щоб зробити це, не нагадуючи людям про його власної недосвідченості в подібних питаннях ".
  
  Для Эбнера Доулінга все це мало відмінний політичний сенс. Кастер - політичне тварина - завжди був набагато більш проникливим, ніж Кастер-солдатів. Доулінг глянув на Томаса, гадаючи, як помічник військового міністра Аптона Сінклера сприйме таке непокору.
  
  Це його анітрохи не збентежило. Він сказав: "Генерал Кастер, президент передбачав, що ви скажете що-небудь на цей рахунок. Він просив мене запевнити вас, що повний рішучості знайти вам заміну і що він негайно звільнить вас, якщо у вас виникнуть труднощі. Ось його лист до вас, що він доручив мені передати вам, якщо це виявиться необхідним. Томас поліз у нагрудну кишеню, дістав конверт і передав його через стіл Кастеру. Командувач збройними силами США в Канаді зняв окуляри для читання, коли увійшов Томас. Тепер він знову надів їх. Він відкрив конверт, який не був запечатаний, і витяг лист, лежало всередині. Повинно бути, це було те, що сказав Томас, тому що його щоки почервоніли від люті, коли він читав.
  
  - Ах ти, самовпевнений щеня! - вирвалось у нього, коли він закінчив. "Я врятував країну від лайми, коли він ще влаштовував безлад в своїх ящиках, і у нього вистачає нахабства написати такий лист? Я повинен дозволити йому звільнити мене, чорт візьми! Я не можу придумати нічого іншого, що могло б завдати соціалістам більший політичний шкоду ".
  
  - Генерал... - почав Даулінг. У Кастера було велике - дійсно, колосальне почуття власної значущості. Багато що з цього було виправдано. Не всі з цього було правдою - факт, до якого він інколи виявлявся сліпий.
  
  Н. Мэттун Томас підняв велику руку з довгими пальцями. "Нехай генерал Кастер вирішує, як він хоче, підполковник", - сказав він. "Якщо він воліє, щоб його з ганьбою вигнали з Армії, в якій він так добре і так довго служив, замість того, щоб дозволити йому піти у відставку і відзначати свої досягнення так, як вони того заслуговують, це його привілей ".
  
  Доулінг глибоко зітхнув. Президент Сінклер послав потрібної людини в Вінніпег для виконання цієї роботи. Томас міг бути гладким, але під цією гладкістю ховалася сталь, гостра сталь. Доулінг не усвідомлював цього до цього моменту. Як і багато професійні солдати, він припускав, що будь-соціаліст повинен бути м'яким.
  
  Кастер, очевидно, припустив те ж саме. Почувши холодне презирство в голосі Томаса, він зрозумів, що зробив помилку. Він навряд чи міг виглядати більш переляканим. "Містер Томас... - почав він.
  
  "Так, генерал?" І знову Томас був втіленням ввічливості.
  
  "Можливо, я трохи поквапився, містер Томас", - сказав Кастер. Він ніколи добровільно не відступав в бою, але зараз він йшов на поступки.
  
  - Можливо, так і було. Помічник військового міністра дозволив собі у свою згоду проявити найменший натяк на презирство. Доулінг подивився на нього з повагою, межує з тривогою. Він був приголомшливим роботягою, цей Н. Мэттун Томас.
  
  "Ми Могли б влаштувати так, щоб мені не треба було негайно йти у відставку?" Запитав Кастер. Тепер він хапався за соломинку. Солдати в США мали політичну владу тільки тоді, коли політики визнавали це. Відмовившись зробити це, Сінклер і Томас залишили Кастеру нічого робити.
  
  І Томас, тепер, коли він переміг, був готовий дати Кастеру шанс. "Ми справді могли б", - сказав він. "Президент Сінклер проінструктував мене, що ваша відставка може вступити в силу вже першого серпня - за умови, що ви дасте мені листа, в якому оголосіть про свій намір піти у відставку до того, як я покину цей зал".
  
  - Чорт би тебе побрал, - пробурмотів Кастер. Томас удав, що не чує. Доулінг знав, що він прикидається, тому що в нього взагалі не було проблем зі слухом. Генерал витяг аркуш паперу з ящика столу і швидко написав - і люто, якщо те, як ручка дряпав папір, давало хоч якийсь натяк. Закінчивши, він засунув аркуш Томасу. "Ось так!"
  
  Помічник військового міністра уважно прочитав його, перш ніж кивнути. "Так, це здається задовільним", - сказав він. "Я оголошу про це відразу після повернення в Філадельфію". Він склав листок і вклав у конверт, в якому привіз лист президента Сінклера Кастеру. "І тепер, коли з виходом на пенсію все в порядку, ви можете, як я вже говорив раніше, відзначити це будь-яким зручним вам способом. Якщо ви хочете зупинятися в кожному місті звідси до кордону з США і проходити по ньому парадом з духовим оркестром, їдьте прямо зараз. Коли ви доберетеся до Філадельфії, президент вітатиме вас оплесками ".
  
  "Звичайно, він буде - це змусить його добре виглядати". Тепер, коли справу було зроблено, Кастер швидко прийшов у себе. Він нахилився через стіл до Н. Мэттуну Томасу. "І я скажу вам, чому він не дозволить мені піти у відставку після першого серпня - тому що він дуже добре знає, що це підніме галас, і він хоче переконатися, що ця сморід вщухне до виборів у Конгрес цієї осені".
  
  "Це може бути", - відповів Томас. "Я не кажу, що це так, майте на увазі, але це може бути". Він піднявся на ноги. - Проте, так це чи ні, не має значення. Ні, немає необхідності проводжати мене, підполковник Доулінг. Тепер, коли у мене є те, за чим я приїхав, мій водій відвезе мене назад на вокзал, а потім я зможу повернутися до своїх обов'язків у Філадельфії. Дуже доброго дня вам обом, джентльмени." Він пішов, молодий, впевнений у собі, сильний.
  
  Джордж Кастер глибоко зітхнув. "Що ж, Доулінг, я думаю, що, можливо, нарешті-то все закінчиться. Я вичавив ще пару років активної роботи з Тедді Рузвельта і теж отримав від нього те, що дійсно хотів, але не можна весь час вигравати ".
  
  "Навряд чи знайдеться багато людей, у яких був більш тривалий період, сер", - відповів Даулінг. Він щосили намагався звучати втішно, розмірковуючи про те, як буде виглядати його власна кар'єра, коли він, нарешті, звільниться від Кастера.
  
  Він сказав правильну річ. Кастер кивнув. "Єдиний, кого я можу згадати, це Вільгельм I, дід кайзера Білла. Він бився під початком Наполеона - уявіть собі це!- і він все ще був німецьким кайзером, коли я переміг Гордона в 1881 році, і ще шість чи сім років після цього. Йому було за дев'яносто, коли він, нарешті, віддав духа."
  
  "Це вже дещо, сер". Доулінг легко міг уявити Кастера старше дев'яноста. Він не йшов, поки вони не прийшли і не потягли його - і Ліббі, якщо вже на те пішло, теж.
  
  І тепер Кастер знову плів інтриги. "Духовий оркестр в кожному місті, цей чортовий Рудий сказав мені", - сказав він. - Я теж погоджуся з ним - і якщо він думає, що я збираюся звідси податися прямо на південь, до кордону, то нехай, чорт візьми, подумає ще раз, і Аптон, чорт візьми, Сінклер теж. Я прагну провести самий хуліганський прощальний тур у світовій історії ".
  
  "Так, сер", - відповів Даулінг, прекрасно знаючи, хто повинен буде спланувати цю екскурсію.
  
  "Доброго ранку тобі, Артур", - сказав Уілфред Рокбі, коли Артур Макгрегор увійшов в поштове відділення в Розенфельде, Манітоба.
  
  "І тобі доброго ранку, Уилф", - відповів Макгрегор. Він засунув руку в кишеню комбінезона. Задзвеніли монети. "Потрібно купити купу марок".
  
  "Саме для цього я тут", - сказав Рокбі. "Це має відношення до Джулії і Теду Каллиган? Вітаю. Я очікую, що вони будуть щасливі разом".
  
  "Сподіваюся на це", - сказав Макгрегор. "Каллиганы - милі люди, і Джулія так щаслива, що думає, що придумала Теда. Якщо вона все ще буде так думати через десять років, вони все зроблять правильно. Але поки нам з Мод потрібно написати запрошення."
  
  "Ти міг би запросити кого-небудь зі своїх родичів приїхати сюди для різноманітності, - сказав Рокбі, - замість того щоб повертатися в Онтаріо".
  
  "Це вірно", - сказав Макгрегор. Оскільки він не був в Онтаріо, як думав Рокбі, це могло викликати незручність, але він вирішив, що зможе пройти через це. І він не збирався натякати поштмейстеру на те, що насправді був у Вінніпезі. Він не думав, що Уилф Рокбі розповів янкі те, чого їм знати не потрібно, але він не хотів з'ясовувати свою неправоту на гіркому досвіді.
  
  Він купив марок на долар, приблизно стільки, скільки за всю свою життя купив за один тріщина. "Велике вам спасибі", - сказав Уілфред Рокбі. Може бути, тому, що Макгрегор був таким хорошим клієнтом, він простягнув йому через прилавок копію журналу Розенфельда. "Ти можеш взяти і це, якщо хочеш. Я покінчив з цим ".
  
  "Спасибі, Уилф. Це мило з твого боку". Оскільки американець випускав новий реєстр, Макгрегору не хотілося його купувати. Тим не менш, він прочитав би це, якби у нього була можливість. Як і в старі часи, "Реджістер" зарезервував верхню праву частину першої смуги для важливих новин з інших міст. Заголовок кинувся в очі Макгрегор. Він вказав на нього. "Значить, Кастер нарешті повертається в США, чи не так? Скатертиною дорога". Він не заперечував сказати це поштмейстеру; більшість канадців, ймовірно, сказали б і гірше.
  
  Рокбі кивнув так енергійно, що пасмо волосся впала йому на чоло, незважаючи на масло з пряним ароматом, яким він змащував їх. Запах цього масла для волосся був для Макгрегора, як і для інших людей на багато миль навколо Розенфельда, частиною запаху пошти.
  
  "При цьому він святкує більше тріумфів, ніж імператорський цезар", - сказав Рокбі. "Просто подивіться на цю історію".
  
  Макгрегор так і зробив. Чим більше він читав, тим довше ставало його обличчя. "Він буде простувати парадом по кожному місту, де зупиняється його поїзд?" він сказав, здивовано хитаючи головою. - Він не вважає себе імператорським цезарем, Уилф. Він думає, що він Всемогутній Бог.
  
  "Він марнославний старий", - сказав поштмейстер. "Дуже скоро він зустрінеться обличчям до обличчя зі Всемогутнім Богом, і я гарантую, що ви зможете відрізнити їх один від одного".
  
  "Це правда", - сказав Макгрегор. Якби йому хоч трохи пощастило, диявол вже присмажував б Кастера на повільному вогні. Він поцікавився, чи пройде Кастер парадом через Розенфельд на зворотному шляху в Сполучені Штати, і дав мовчазну клятву: якщо американський генерал увійде в місто, він більше нікуди не вийде.
  
  Уілфред Рокбі зітхнув. "Молю Бога, щоб я міг повернутися до продажу марок з портретом короля, хай благословить його Бог, але, схоже, цього не станеться. Ти повинен жити так, як тобі дозволяє крупна риба, якщо ти сам лише дрібна рибка ".
  
  "Думаю, ти правий", - сказав Макгрегор. Велика риба - великий янкі - не дала йому порозумітися. Але він все ще міг кусатися. Він покаже їм, що все ще може кусатися. Риси його обличчя нічого цього не висловлювали. Кивнувши поштмейстеру, він продовжив: "Спасибі за марки, і за папір теж".
  
  "У будь-який час, Артур", - сказав Рокбі. "І ще раз вітаю твою дочку. Вона мила дівчина; я завжди так думав. Вона заслуговує бути щасливою".
  
  Вона була б набагато щасливіші, якби янкі не перейшли кордон. Але Макгрегор тримав це при собі. Він багато приховував від себе з тих пір, як застрелили Олександра. Наостанок кивнувши поштмейстеру, він попрямував через вулицю до універсального магазину Генрі Гібона.
  
  Сніг хрустів під його черевиками. Календар говорив, що весна настане з дня на день, але календар мало що знав про Манітобі. Крокуючи, він напружено думав. Якби Кастер приїхав в Розенфельд... якби Кастер пройшов через Розенфельд... Якщо б він це зробив, Макгрегор спробував би вбити його, і це було все, що від нього вимагалося.
  
  Він бачив тільки один спосіб зробити це: кинути бомбу в машину Кастера. Саме так серби поклали початок Великій війні. Макгрегор не міг уявити, що, зробивши це, він вийде сухим з води. Перспектива того, що це не зійде йому з рук, утримувала його в минулому. Він заглянув глибоко в себе. Ні, йому дійсно було вже все одно. Якщо він заплатить своїм життям, то заплатить своїм життям. У нього ніколи не буде шансу нанести ще один подібний удар янкі. Наступним комендантом, якого вони призначать, ймовірно, буде якийсь безликий чиновник, чия власна мати ніколи про нього не чула. Якби такої людини рознесла в пух і прах, ну і що? Але Кастер був знаменитий більше сорока років. Його вбивство щось означало. У США не було ерцгерцога Франца Фердинанда, але Кастер був близький до цього.
  
  Розмірковуючи про вбивство, Макгрегор пройшов повз універсального магазину. Він розвернувся, похитавши головою, і пішов назад. Генрі Гібон кивнув з-за прилавка. - Доброго ранку, Артуре, - сказав він. - Що я можу для тебе зробити сьогодні?
  
  "У мене десь тут є список", - сказав Макгрегор і порився в кишенях, поки не знайшов його. Передавши його комірнику, він продовжив: "В основному це товари Мод: консерви, всяка всячина і тому подібне. Нам теж потрібен гас, і там є пара пляшок з водою для худоби для мене, але в основному це для господині.
  
  Гібон провів пальцем по списку. "Думаю, я зможу подбати практично про все це". Він підняв очі. "Чув, твоя дочка збирається зв'язати себе узами шлюбу. Клянусь небом, це важливий день. Вітаю. "
  
  "Спасибі, Генрі", - сказав Макгрегор. Він вказав на Гібона. "Тримаю парі, каллиганы з'явилися в місті за останні пару днів. Помилуйте, навіть Уилф Рокбі чув цю новину.
  
  "Ти знаєш, що це вже у всьому світі, якщо Уилф чув це, і це факт", - сказав Генрі Гібон зі смішком. Він повернувся до полиць позаду себе. - Це займе трохи часу. Чому б тобі не взяти льодяник - або маринований огірок, якщо тобі більше подобається, - і не підсмажити собі біля плити, поки я приготую все, що тобі потрібно?
  
  - Я не заперечую, якщо так і зроблю. - Макгрегор сунув руку в бочку з маринованими огірками і витягнув з розсолу самий підходящий. Коли він відкусив шматочок, він хруснув, як і належить справжньому маринованному огірку.
  
  "Я збираюся подарувати тобі ящик", - сказав Гібон. "Принеси його назад, і я зніму десять центів з твого наступного рахунку".
  
  "Добре. На цей раз я захопив з собою один, тільки я не подумав".
  
  "Я помітив це. Ось чому я почав знімати десятицентовик з рахунку", - відповів продавець. "Безліч людей, які не будуть думати ні про що інше, будуть пам'ятати про гроші".
  
  Макгрегор був би одним з таких людей до Великої війни. Він був би одним з таких людей аж до 1916 року. Тепер єдине, що він пам'ятав, була помста. "Чим я тобі зобов'язаний?" - запитав він, коли Гібон поставив останню банку в ящик.
  
  "Ну, коли ви приносите каністру з гасом, і я наповнюю її, все разом виходить 8,51 долара", - сказав Гібон. "Я думаю, ви принесли каністру з гасом?" Судячи з його тону, він нічого подібного не припускав.
  
  "Так, я це зробив". Макгрегор похитав головою в тупому збентеженні. "Пощастило, що я не забув запрягти коня в фургон. Піду принесу банку".
  
  "Ти б трохи довше добирався сюди, Артуре, якщо б забув про коня", - крикнув Макгрегор йому вслід, коли він йшов.
  
  Він не відповів. Він би повернувся до фургона за каністрою гасу, перш ніж відправитися в універсальний магазин, якби Рокбі не дав йому копію Реєстру. Бачачи, що Кастер їде з Канади, бачачи, що Кастер збирається святкувати, перебуваючи тут, розуміючи, що Кастер може прийти через Розенфельд, він викинув все інше з голови. Він хотів повернутися на ферму. Йому хотілося повернутися в сарай і приступити до роботи над бомбою, яку він міг би кинути.
  
  Він забув ящик з продуктами, якби Генрі Гібон не нагадав йому про це. Крамар розсміявся, відносячи його до фургону. Макгрегор був радий, що у нього немає автомобіля. Він не був упевнений, що пам'ятає, як повернутися на ферму. Коня, слава богу, знає дорогу.
  
  Коли він вніс скриньку в будинок, "Розенфельд Реджістер" лежав поверх банок. Природно, Мод схопила його; нові книги для читання з'являлися на фермі недостатньо часто. Природно, дружина Макгрегора відразу помітила історію про Кастере. "Він збирається пройти парадом через Розенфельд?", - запитала вона.
  
  "Я не знаю", - відповів Макгрегор.
  
  "Якщо він дійсно пройде через Розенфельд, що ти будеш робити?" В голосі Мод пролунав гострий страх.
  
  "Цього я теж не знаю", - відповів Макгрегор.
  
  Мод поклала руку йому на плече. Його очі трохи розширилися; вони рідко стикалися, хіба що випадково, за межами подружнього ложа. - Я не хочу бути вдовою, Артур, - тихо сказала вона. - Я вже втратила Олександра. Не знаю, що б я робила, якби втратила тебе.
  
  "Я завжди був обережний, чи не так?" - сказав він, як ніколи близький до того, щоб розповісти про те, чим він займався крім фермерства.
  
  "Продовжуй бути обережним, чуєш мене?" Сказала Мод. "Ти зробив те, що повинен був зробити. Якщо ти зробиш щось ще, це буде понад те. Тобі не потрібно цього робити, ні для мене, ні для Олександра. Зазвичай вона теж не була такою прямолінійною.
  
  "Я чую тебе", - сказав Макгрегор і більше нічого не сказав. Він був єдиним, хто міг судити про те, що він повинен був зробити. Він був єдиним, хто міг судити, наскільки йому було досить помсти. Тепер він був єдиним, хто міг судити, наскільки помсти було достатньо для Олександра. Наскільки він був стурбований, він міг вбити кожного янкі на північ від кордону, але для Олександра це не було достатньої помстою.
  
  "Може бути, він не пройде через Розенфельд", - сказала Мод. Звучала в її голосі надія? Без сумніву, так воно і було.
  
  "Може бути, він і не буде", - сказав Макгрегор. "Але, можливо, він теж буде. І навіть якщо він цього не зробить, чи не думаєте ви, що газети надрукують, де він збирається бути і коли він там буде? Якщо він влаштовує паради, він захоче, щоб люди прийшли. Вважаю, я можу зустрітися з ним де-небудь в іншому місці, якщо знадобиться.
  
  "Ти не зобов'язана", - сказала Мод, як робила це раніше. "Будь ласка, вислухай мене? Ти більше не зобов'язана".
  
  "Як ти думаєш, Мері сказала б те ж саме?" Запитав Макгрегор.
  
  Губи Мод виголосили два беззвучних слова. Макгрегор подумав, що це "Будь ти проклятий". Він ніколи не чув, щоб вона лаялася вголос за всі роки, що знав її. Він все ще не розумів, але лише в незначних межах. Коли вона заговорила вголос, то сказала: "Мері - маленька дівчинка. Вона не розуміє, що смерть - це назавжди".
  
  "Вона вже не така маленька, і якщо вона не розуміє цього після того, як янкі вбили Олександра, як ти думаєш, коли вона зрозуміє?" Запитав Макгрегор.
  
  Мод відвернулася від нього і закрила обличчя руками. Її плечі стрясалися від ридань. Макгрегор пройшов повз неї назад на холод. Коли він зайшов у сарай, кобила пирхнула, немов здивована, що так скоро знову бачить його.
  
  Він не підняв старе колесо від фургона і не дістав інструменти для виготовлення бомб, які ховав під ним. У нього буде достатньо часу для цього пізніше, коли він точно дізнається, яку бомбу йому потрібно виготовити і де він повинен її взяти. Поки він просто стояв і дивився. Навіть це змусило його відчути себе краще. Він повільно кивнув. У якомусь сенсі, більш важливому, ніж буквальний, він знав, куди йде.
  
  Полковник Ірвінг Моррелл стукнув кулаком по сталевої стінці ствола випробувальної моделі. - Чорт візьми, це неправильно, - видавив він. Він не міг пригадати, коли востаннє був у такому гніві. Коли лікарі сказали, що поранення в ногу може перешкодити йому повернутися на дійсну службу в перші дні Великої війни? Може бути, навіть тоді.
  
  "Що ми можемо зробити, сер?" Сказав лейтенант Елайджа Дженкінс. "Ми всього лише солдати. Ми не маємо ніякого відношення до того, щоб вирішувати, в яку сторону піде країна".
  
  "І я теж завжди думав, що так і повинно бути", - відповів Моррелл. "Але коли цей бовдур - ні, цей заварний крем - соціаліст робить щось подібне... Я питаю тебе, Лайдж, хіба в тебе це теж не засмоктує в зоб?
  
  "Звичайно, має, сер", - сказав Дженкінс. "Я ж не голосував за Червоного сучого сина ... е-е, перепрошую".
  
  "Не обтяжуй себе", - люто сказав Моррелл. "Ось хто такий Аптон Сінклер, все вірно: червоний сучий син". Він рідко лаявся; він був не з тих, хто дозволяє почуттям брати гору над розумом. Однак сьогодні він зробив виняток. - Що у нього вистачило нахабства запропонувати скасувати іншу частину репарацій, які ребс все ще мають нам ...
  
  "Це досить низько, сер, - погодився Дженкінс, - особливо після всього, через що ми пройшли, щоб змусити CSA розщедритися".
  
  Але він вказав пальцем лише на частину люті Моррелла. "Відмова від репарацій сам по собі досить поганий", - сказав Моррелл. "Але він хоче викинути їх на вітер - скільки б мільйонів або мільярдів доларів це не коштувало - і він не витратить тисячі тут, щоб створити належний прототип і наблизити стовбур нової моделі на крок до виробництва".
  
  "Це дійсно біса нерозумно", - сказав Дженкінс. "Якщо ребс знову почнуть класти гроші в свої кишені, а не наші, вони кинуться в бійку швидше, ніж ви встигнете вимовити "Джек Робінсон"".
  
  "Це правда", - сказав Моррелл. "Це вся правда і нічого, крім правди, нехай допоможе мені Бог. Чому Сінклер цього не бачить? Ви не можете ужитися з кимось, хто пов'язаний зобов'язаннями і сповнений рішучості не ладнати з вами". Він щосили намагався дивитися на речі з позитивної сторони: "Можливо, Конгрес скаже "ні"".
  
  "Соціалістичний більшість у кожній палаті". Голос Дженкінса був похмурий. Він копнув землю. "Після того, як конфедерати розгромили нас у Війні за відділення і Другий мексиканській війні, вони не були настільки дурні, щоб намагатися подружитися з нами. Вони дуже добре знали, що ми їм не друзі. Чому ми не можемо зрозуміти, що вони теж не наші друзі?"
  
  "Чому? Тому що робітники по всьому світу мають більше спільного з іншими працівниками, ніж з іншими людьми у своїй власній країні". Зазвичай Моррелл не був таким саркастичним, але і таким розгніваним теж. "Те, що відбулося в 1914 році, виразно довів це, чи не так? Ніхто з робітників не став би стріляти ні в кого іншого, чи не так? Ось чому у нас не було війни, не так?"
  
  "Якщо б у нас не було війни, сер, звідки ви взяли це Пурпурове серце?" Запитав Дженкінс.
  
  "Повинно бути, впало з неба", - відповів Моррелл. "Шкода, що це не могло впасти туди, де Сінклер міг це бачити і мати деяке уявлення про те, що це означало".
  
  - Чому б вам не надіслати це йому, сер? - Нетерпляче запитав Дженкінс.
  
  "Якби я це зробив, мені довелося б відправити його в нічному горщику, щоб показати йому, що я відчуваю", - сказав Моррелл. "І я готовий посперечатися, що я міг би наповнити цей нічний горщик медалями від чоловіків саме на цій базі". На мить ідея зробити саме це здалася мені дуже привабливою. Але потім він неохоче похитав головою. - Так не піде. Я б поставив на карту свою кар'єру разом з медаллю, і хтось повинен захищати Сполучені Штати, навіть якщо Сінклер не справляється з цією роботою ".
  
  - Так, сер, вважаю, що так. - Дженкінс був кмітливим хлопцем; він міг розгледіти в цьому сенс. Однак він все ще був недалекий від того, щоб бути хлопчиком в буквальному сенсі цього слова, тому що в його усмішці були виразні хлоп'ячі нотки, коли він продовжив: "Хоча було б цікаво побачити вираз його обличчя, коли він відкрив її".
  
  "Ну, може, й так". Моррелл розсміявся. Він дуже добре знав, що так і буде. Він ляснув Дженкінса по спині. "Побачимося вранці". Дженкінс кивнув і побіг у бік офіцерського клубу, без сумніву, щоб пропустити стаканчик-другий перед вечерею. У свої холостяцькі дні Моррелл, можливо, пішов би за ним, навіть якщо б був впевнений, що зупиниться після другої чарки. Проте зараз він був більш ніж задоволений тим, що поспішив додому, до Агнес.
  
  Вона зустріла його тушкованою куркою і обуренням: вона чула новини про пропозицію Сінклера припинити виплати репарацій в Ливенворте. "Це ганьба, - сказала вона, - нічого, крім ганьби. Він викине гроші на вітер, але нічого не зробить для збереження сили країни".
  
  "Я сказав те ж саме менше години назад", - сказав Моррелл. "Одна з причин, по якій я люблю тебе, в тому, що ми думаємо однаково".
  
  "Ми, звичайно, любимо: ти думаєш, що любиш мене, а я думаю, що люблю тебе", - сказала Агнеса. Моррелл пирхнув. Його дружина продовжила: "Хочеш ще галушок?"
  
  "Я б, звісно, так і зробив, - відповів він, - але коли-небудь мені доведеться прогнати їх". Він все ще не був близький до повноти - він не думав, що коли-небудь стане таким товстим, яким був, скажімо, ад'ютант генерала Кастера, - але тепер, вперше в житті, він задався питанням, чи залишиться він худим назавжди. Рішучість Агнес покласти м'ясо на його кістки починала надавати певний ефект. Крім того, йому було за тридцять, а це означало, що м'ясо, яке він намазував, легше прилипало.
  
  "Ви служили під керівництвом генерала Кастера", - сказала Агнеса трохи пізніше. З набитим галушками ротом Моррелл зміг тільки кивнути. Його дружина продовжила: "Що ти думаєш про те, щоб він відправився в турне по Канаді, перш ніж, нарешті, повернеться додому назавжди?"
  
  Заковтнувши, Моррелл сказав: "Я не заздрю йому за це, якщо ти це маєш на увазі. Він досяг успіху там краще, ніж я очікував, і він той, хто дійсно вийшов з глухого кута у Великій війні, коли побачив, на що здатні бочки, і загнав їх в глотку Філадельфії. Може, він і марнославний старий, але він заслужив своє марнославство.
  
  "Коли тобі буде стільки ж років, скільки йому, ти заслужиш право бути такою ж пихате", - заявила Агнес.
  
  Моррелл спробував уявити себе на початку 1970-х років. У нього це не вийшло. Охоплення був дуже великий; він не міг припустити, яким буде те далеке майбутнє. Він теж не міг припустити, яким він буде. Він міг бачити попереду сорок і навіть п'ятдесят. Але вісімдесят і далі? Він задавався питанням, доживав чи хто-небудь в його родині до вісімдесяти. Він не міг пригадати нікого, крім, можливо, одного двоюрідного дідуся.
  
  Він сказав: "Я сподіваюся, що у мене не буде шансу стати таким пихатим, тому що мені знадобилася ще одна війна, може бути, ще пара воєн, щоб наблизитися до всього того, що зробив Кастер".
  
  "В такому разі, я теж не хочу, щоб ти ставала старої і пихате", - тут же сказала Агнес. "Поки у тебе є шанс постаріти, ти можеш залишатися скромним, заради мене".
  
  "Думаю, цього вистачить", - відповів Моррелл. Агнес посміхнулася, думаючи, що він погодився з нею. І так воно і було... в якійсь мірі. Люди похилого віку, ветерани Війни за відділення, розповідали, що бачили слона. Він бачив слона і весь той жах, який він залишив після себе. Це був жах; він багато чого розумів. Але він ніколи не відчував себе більш живим, ніж протягом цих трьох років війни. У гру варто було грати, коли на кону була його життя. Немає нічого краще, ніж зробити ставку і виграти.
  
  У нього була вкрита шрамами западина на стегні, яка нагадувала йому, як близько він був до того, щоб поставити на кон і програти. У серце Агнес зяяла порожнеча: Грегорі Хілл, її перший чоловік, поклав своє життя на цю життя - і втратив її. Моррелл знав, що мусить молитися від усього серця, щоб війна ніколи більше не прийшла до кордонів Сполучених Штатів. Він справді молився, щоб війна ніколи більше не прийшла. Ну, у всякому разі, більша частина його душі молилася.
  
  На наступний ранок він надів комбінезон і приєднався до решти команді випробувальної моделі, розбирала двигун "бочки". Вони б зробили це і в польових умовах, маючи менше часу і інструментів. Чим краще обслуговувала бригада стовбур, тим менше часу машина проводила в тилу і була марна.
  
  Морреллу подобалося возитися з механічними речами. На відміну від мінливого світу війни, в ремонті були прямі відповіді. Якщо ви знаходили несправність і виправляли її, машина працювала кожен раз. Він не пручався і не намагався нав'язати свою волю - навіть якщо іноді так і здавалося.
  
  Майкл Паунд подивився на пошарпаний двигун і сумно похитав головою. "Їздив важко і рушив з місця мокрим", - такий був вердикт стрілка.
  
  "Приблизно так воно і є, сержант", - погодився Моррелл. "Він непогано справляється з управлінням білим вантажівкою. Проте, намагаючись зрушити з місця цю дитину, він відчуває нестачу енергії і перенапруження ".
  
  "Тоді нам слід побудувати що-небудь побільше і міцніше", - сказав Паунд. "У вас є гайковий ключ на три шістнадцятих, сер?"
  
  "Насправді, так". Моррелл передав йому фотографію. Він посміхнувся, роблячи це. - У вас завжди все звучить так просто, сержант, ніби між "ми" і "робимо щось" немає ніяких сходинок.
  
  "Ну, цього і не повинно бути", - сказав Паунд як ні в чому не бувало. "Якщо щось потрібно зробити, ти йдеш вперед і робиш це. Що ще?" Він витріщився на Моррелла широко розкритими блакитними очима. У його світі між потребою і дією не було ніяких кроків. Моррелл позаздрив йому.
  
  Іззі Епплбаум, водій "бочки", посміявся над Паундом. "Все не так просто, сержант", - сказав він на найчистішому нью-йоркському. Його очі були вузькими і темними і постійно рухалися, то тут, то там, то ще десь.
  
  "Чому б і ні?" Паунд запитав з щирим подивом. "Тобі не здається, що цій бочці потрібен двигун потужніший? Якщо так, то ми повинні його побудувати. Наскільки це складно?" Він атакував картер гайковим ключем. Той піддався його прямолінійною атаці.
  
  Моррелл хотів, щоб всі проблеми поступилися місцем прямого нападу. "Деякі люди взагалі не хочуть, щоб ми вкладали гроші в бочки, - зазначив він, - не кажучи вже про більш досконалих двигунах для них".
  
  "Ці люди дурні, сер", - відповів Паунд. "Якщо вони не дурні, то вони шахраї. Повісьте кількох з них, і інші досить скоро заспокояться".
  
  "Заманливо, чи не правда?" Іззі Епплбаум знову розсміялася. "Проблема тільки в тому, що вони складають списки людей, яких теж слід повісити, і ми в них участь. Компанія краще в їхньому списку, ніж в нашому, але жоден з цих списків, чорт візьми, нікуди не годиться. Мої предки були у списку царя, перш ніж забралися до чортової матері з Польщі ".
  
  "На південь від нас Партія свободи складає списки людей, яких потрібно повісити", - додав Моррелл. "Мені це теж не подобається".
  
  Майкл Паунд був незворушний. "Ну, але вони ж зграя фанатиків з божевільними очима, сер", - сказав він. "Продовжуй і скажи мені, що ти не думаєш, що є люди, яким краще було б померти".
  
  "Це цікаво", - визнав Моррелл. У нього був свій уявний список, починаючи з декількох провідних політиків-соціалістів. Але, як сказав Епплбаум, він теж був в їх списку. "Якщо ви запитаєте мене, то це навіть на краще, що ніхто нікого не вішає, поки суд не вирішить, що це правильно".
  
  "Будь по-вашому, сер", - сказав Паунд, знизавши плечима, а потім, за мить, ще раз. "Я вважаю, такий закон країни. Але якби я був королем...
  
  "Якщо б ти був королем, я б забрався звідси до чортової матері швидше, ніж мій старий забрався з Польщі", - втрутився Іззі Абблбаум.
  
  Стрілець виглядав скривдженим. Він, без сумніву, думав, що з нього вийде добрий король. Він виконав прекрасну роботу, командував одним стовбуром після того, як Моррелла "вбили". Це не означало, що він міг безжально правити світом, очолюючи таку бригаду, навіть якщо б він думав, що це так. Перевіряючи прокладку, Моррелл подумав, що в США ніхто не може бути занадто грубим; Конституція не допускає подібних речей. Якщо це іноді турбувало його,... йому просто доводилося з цим жити. "Цей підйомник прострелена", - сказав він. "У нас є запасна частина?"
  
  "З таким бюджетом?" Сказав Епплбаум. "Ти жартуєш? Нам пощастило, що у нас є той, який не працює ". Моррелл довго розмірковував над цим, але так і не прояснив ситуацію.
  
  Неллі Джейкобс відчувала себе змученою. Як тільки Една попросила Мерл Граймс задати це питання, вона не стала втрачати ні хвилини. Вона відповіла: "Так", - і з'їхала. Це означало, що Неллі повинна була керувати кав'ярнею і стежити за Кларою - яка два роки захоплювалася всім - поодинці, і те, і інше було б роботою на повний робочий день. Спроба зробити і те, і інше одночасно глибоко її в шок.
  
  Час від часу, коли ситуація ставала більш нестерпною, ніж зазвичай, вона відводила Клару через вулицю в магазин Хела, щоб дозволити її чоловікові доглядати за дитиною в перервах між взуттям на черевиках і іноді шиттям модних черевиків. У ті дні вона закінчувала тим, що втомлювалася, а Хел був виснажений, а не навпаки.
  
  "Тепер я розумію, чому Бог влаштував так, що більшість дітей народжує молодь", - простогнала вона після одного особливо виснажливого дня. "У людей нашого віку не вистачає кмітливості встигнути за ними".
  
  "Я б хотів сказати тобі, що ти помиляєшся", - відповів Гел. Він більше скидався на втомленого дідуся, ніж на батька. Він не був ровесником Неллі; він був більш ніж на десять років старше. Присутність Клари поруч, здавалося, робило обох її батьків старше ще швидше, ніж зазвичай.
  
  "Може, мені зварити нам ще кави?" Запитала Неля. "Або так, або, я думаю, підперти мені повіки зубочистками".
  
  "Давай, приготуй його", - сказав Хел. "Ти завжди готуєш хороший кави. Але я не думаю, що це заважає мені заснути. Я не думаю, що що-небудь більше не завадить мені заснути". Він зітхнув. - І вона тепер теж так добре спить по ночах.
  
  "Я знаю". Неллі хотіла знову застогнала, але у неї не вистачило сил. "Якби вона цього не зробила, я б не просто втомилася - я була б мертва".
  
  "Я дійсно люблю її, я люблю її всім серцем", - сказав Хел. "Але ти правий - з нею може бути несолодко. Навіть з двома пригорщами. Я буду дуже радий, коли вона перестане говорити "ні" всьому, що ми їй говоримо ".
  
  "Ти хочеш сказати, що вони перестають говорити "ні"?" Неллі здивовано вигукнула, більш або менш награно. "Важко сказати, якщо звернутися до Едні".
  
  "З Эдной все в порядку", - сказав Хел. "З Эдной все в порядку. Ти надто турбуєшся про неї".
  
  "Я так не думаю", - сказала Неллі рівним голосом. "Якби ти знав, через що я пройшла, якби ти знав, через що я пройшла заради неї..."
  
  "Це не одне і те ж", - сказав Хел.
  
  "Ха!" - був єдиний відповідь Неллі на це. Через деякий час вона продовжила: "Мерл збирається довідатися про Ніколаса Кинкейде. Почекай і побачиш. Такого роду речі не залишаться під килимом ".
  
  Її чоловік знизав плечима. "Напевно, ти права. Хоча я не можу звинувачувати Эдну за те, що вона не хоче говорити про це".
  
  - Нечесно брехати, - сказала Неллі. Потім вона згадала Білла Річа, який був мертвий вже майже п'ять років. Вона згадала, як було відчувати, коли в нього вонзался ніж. І вона згадала, що Гел не міг, не мав дізнатися, як він помер. Єдина різниця між її випадком і випадком її дочки полягала в тому, що у неї було більше шансів зберегти свою таємницю.
  
  "Це не брехня, яка заподіює біль", - сказав Хел, і Неллі довелося кивнути, бо це була правда. Вона дозволила йому виграти спір, чого їй не завжди вдавалося.
  
  На наступний ранок минуле повстало і вкусила її. Вона повинна була очікувати такого, але чомусь не очікувала. Увійшов рум'яний, гарний хлопець у дорогому костюмі, озирнувся і сказав: "Що ж, ви дуже мило обставили це місце, вдова Семфрох. Швидше за все, це виглядало так, ніби в кінці війни за нього пронісся торнадо, але ви все зробили дуже мило. Його конфедератський акцент був достатньо сильним, щоб його можна було прорізати - вона припустила, що він родом з Алабами або, може бути, Міссісіпі.
  
  "Я повинна знати, сер?" - спитала вона холодним, але підкреслено ввічливим тоном: бізнес був не настільки хороший, щоб вона могла дозволити собі розсердити будь-якого клієнта, навіть Бунтаря.
  
  "Мене звуть Олдерфорд, мем, Кемп Хілл Олдерфорд, майор CSA, у відставку", - відповів він. "Ви могли б не впізнати мене без форми, а раніше я мав невелику борідку на підборідді, яку збрив з-за того, що сильно посивів після війни. Але я провів одні з своїх кращих часів у Вашингтоні прямо тут, в цій кав'ярні, і це факт. Тепер, коли я знову в місті, я вирішив зазирнути і подивитися, впоралися ви з закладом в цілості й схоронності. Дуже радий, що ви це зробили. "
  
  "Спасибі". Неллі його зовсім не пам'ятала. Багато офіцерів Конфедерації проводили багато часу в кав'ярні. Вона задавалася питанням, почнуть ще хто-небудь з них наносити візити. "Якщо вони це зроблять, то краще б у них були американські гроші", - подумала вона. Оскільки вона не хотіла, щоб на цей раз не було витрачено трохи грошей, вона запитала: "Тепер, коли ви повернулися в місто, містер Олдерфорд, що я можу вам запропонувати?"
  
  - Чашку кави і бутерброд з шинкою, - відповів він. Він, мабуть, думав разом з нею, тому що додав: "Я не буду платити сумою, і я також не буду розплачуватися банкнотами Конфедерації".
  
  "Добре". Вона принесла йому те, що він замовив. Обслуговуючи його, вона запитала: "Що ти зараз робиш у Вашингтоні?"
  
  "Продаю бавовняне масло, мем, бавовняне масло і бавовняний макуха", - відповів Олдерфорд. "Бавовняне масло коштує долар за галон, майже досить - долар США, я маю на увазі, а долар США приносить стільки доларів Конфедерації, що ними можна задушити мула. Навіть двох мулів". Він відкусив від сендвіча. - Це смачно. Це дуже смачно. У вас тут завжди була хороша їжа, навіть коли було бідно.
  
  Це було зроблено для того, щоб затримати вас, хлопці, і я могла шпигувати за вами. Неллі трохи не сказала це вголос, щоб побачити вираз його обличчя. Вона неохоче промовчала. Слух про це рознеслася б CSA. Якщо б до неї завітали ще колишні офіцери, вона хотіла, щоб вони були в настрої витратити гроші, а не спалити кав'ярню дотла.
  
  Клара розважалася в приміщенні, яке раніше було коморою, поки Неллі не заповнила його іграшками і дитячим ліжечком, щоб малюк був зайнятий або відпочивав. Кемп Хілл Олдерфорд посміхнувся, побачивши її. "Це ваша внучка, мем?" - запитав він. "Думаю, ваша гарненька донька знайшла когось іншого після того, що сталося з бідним Ніком. Це був важкий день, неймовірно важкий день".
  
  - Мамо, - сказала Клара і підбігла до Неллі. Вона соромилася незнайомців, особливо чоловіків з їх низькими голосами.
  
  Брови Олдерфорда поповзли вгору. Неллі кивнула. "Вона і моя дочка теж", - сказала вона. "Я знову одружився після війни". І незабаром після цього мене чекав сюрприз. "І так, Една нарешті вийшла заміж, всього кілька місяців тому". Вона хотіла додати, що Мерл Граймс теж ветеран, але не стала обтяжувати себе. Чоловіків відповідного віку, які не були ветеранами, було небагато.
  
  "Що ж, я радий за тебе", - сказав Олдерфорд. Він поманив Клару зігнутим вказівним пальцем. "Іди сюди, мила. У мене для тебе подарунок".
  
  "Ти можеш піти до нього, Клара", - сказала Неллі. Але Клара нікуди не хотіла йти. Однією рукою вона вчепилася в спідницю Неллі. Великий палець іншої руки був у неї в роті.
  
  "Ось, я віддам це твоїй мамі", - сказав Кемп Хілл Олдерфорд. Вона круглими очима спостерігала, як він поліз у задню кишеню, дістав гаманець і витягнув коричневу банкноту Конфедерації. "Ви тут, мем".
  
  Вона була гарно надрукована: гарніше, ніж паперові гроші США. Неллі роззявила рот не з-за цього. Вона ніколи не бачила купюру в 50 000 000 доларів і навіть уявити собі не могла. Трохи задихаючись, вона запитала: "Скільки це коштує в реальних грошах?"
  
  "Близько десяти центів". Олдерфорд знизав плечима. "П'ять центів наступного тижня, пенні через тиждень". Він помовчав. "Можливо, ми зможемо знову почати наводити порядок у нашому домі, якщо перестанемо надсилати вам компенсації. Якщо ми цього не зробимо, Бог знає, що ми зробимо "
  
  "Я не маю до цього ніякого відношення", - сказала Неллі. Вона сподівалася, що Конгрес не дозволить президенту Сінклеру скоротити виплати репарацій Конфедерації. На її думку, чим слабкіше залишалися повстанці, тим краще. Що вони, ймовірно, зробили б у першу чергу, якщо б коли-небудь знову стали сильними? Наскільки вона могла бачити, краще всього було податися прямо в Вашингтон.
  
  "Я знаю, що ти не хочеш", - відповів Кемп Хілл Олдерфорд. Він простягнув свою чашку. "Якщо ти мені її наллєш, я був би тобі дуже зобов'язаний".
  
  "Звичайно, прийду", - сказала Неллі і зробила це, попередньо відірвавши Клару від її спідниці. Олдерфорд був єдиним відвідувачем закладі; звичайно, вона витягне з нього ще п'ять центів. Вона продовжувала дивитися на всі нулі на рахунку, який він дав їй для Клари. У неї вирвався зітхання. Якби тільки він був зеленим по-американськи, а не коричневим по-американськи!
  
  Дзенькнув дзвоник над дверима. Неллі подивилася в той бік з вітальною посмішкою на обличчі - хтось ще витрачав гроші. Але це був не він: це був її зять. Тривога охопила її. - Мерл! - вигукнула вона. - Що ти тут робиш у цей час дня? Чому ти не на роботі? Навіщо тобі знадобилося приходити, коли цей чортовий Реб тут?
  
  "Една тільки що подзвонила мені з кабінету лікаря", - відповіла Мерл Граймс. - Оскільки у тебе немає телефону, я вирішила підійти і повідомити тобі новину - ти скоро станеш бабусею.
  
  "Про", - сказала Неллі, а потім знову "Про". Вона була б більш схвильована цією новиною, якби не боялася, що Кемп-Гілл Олдерфорд почне тріпатися. - А у тебе не буде неприємностей із-за того, що ти підеш з роботи посеред ранку? - запитала вона, сподіваючись якомога швидше випровадити Граймса з кав'ярні.
  
  Але він похитав головою. "Мій бос сказав, що все в порядку. Ми приятелі - служили в одній роті під час війни. Тісний світ, чи не так?"
  
  "Хіба це не справедливо?" Сказала Неллі безбарвним голосом.
  
  "Вітаю, мем", - сказав Олдерфорд. Він повернувся до Мерл Граймс. "І вам теж, сер. Діти роблять все стоїть".
  
  "Е-е... дякую", - сказав Граймс. Він не міг не розуміти, що Олдерфорд був Спільником - і, ймовірно, не міг не задатися питанням, чому Спільник говорить так, як ніби він так добре знав Неллі.
  
  Неллі вирішила взяти бика за роги: "Містер Олдерфорд був майором Олдерфордом під час війни і часто сюди заглядав".
  
  "Про", - сказав Граймс, не здивовано, як Неллі, а більше для того, щоб щось сказати. У нього була манера тримати свої карти при собі. Неллі з працею вгадувала, про що він думає.
  
  "Це вірно", - сказав Олдерфорд. Неллі послала йому благальний погляд, щоб він більше нічого не сказав. Вона ненавиділа це; вона ненавиділа просити кого-небудь про що-небудь. І вона боялася, що колишній офіцер-повстанець навіть не помітить, або помітить і вирішить відплатити яким-небудь чортовим янкі за перемогу у війні.
  
  Але Олдерфорд не сказав жодного непристойного слова. Він поклав монети - американські монети на стіл і пішов своєю дорогою. Нелі тихо зітхнула з полегшенням. Вона впоралася з цим. Але якщо гості приїдуть ще спільники, чи зможе вона продовжувати це терпіти? "Ще одна причина для занепокоєння", - подумала вона, як ніби їй і так було мало проблем.
  
  Люсьєн Галтье простягнув руку і натиснув кнопку стартера на приладовій панелі свого "Шевроле". Він купив цей автомобіль в значній мірі тому, що на ньому було написано французьке ім'я; простіше було б купити "Форд".
  
  Двигун кашлянув, перш ніж з шумом ожити. Автомобіль здригнувся під ним, потім встановилася стійка вібрація, відмінна навіть від руху залізничного вагона, найближче порівняння, яке він міг знайти.
  
  Його ноги все ще незграбно натискали на газ, зчеплення і гальма. Шарль і Жорж з більшою готовністю взялися за кермо, ніж він, і це приводило його в сказ. "Я навчуся робити це, і робити це добре", - пробурмотів він. Він не розмовляв з автомобілем, як розмовляв з конем. Він розмовляв тільки з самим собою. Він знав це і відчував недолік.
  
  Він заглох, коли в перший раз спробував перейти з нейтральній передачі на знижену. Природно, Жорж скористався моментом, щоб вийти з сараю. Настільки ж природно, що молодший син Люсьєна розсміявся над незграбністю свого батька і навіть не спробував стримати цей сміх при собі. Галтье назвав автомобіль кількома іменами, які він не використав би по відношенню до коня навіть в самому поганому настрої. Потім, все ще шкодуючи, що купив машину, він знову завів її і успішно поїхав.
  
  Під'їжджаючи до Рів'єр-дю-Лу, він порівнявся з возом, запряженим кіньми, дуже схожою на ту, на якій він сам їздив кілька тижнів тому. Клята тварина повзла зі швидкістю равлика. Гальтье знову і знову стискав рогову трубку. Дурний фермер, який сидів там, як корова, міг бути глухим. Він відмовився ні додати швидкість, ні з'їхати на узбіччя.
  
  Нарешті, скориставшись нагодою, Люсьєн кинувся навколо нього. "Mauvaise calisse!" - крикнув він і підкріпив прокляття жестами. Інший фермер усміхнувся посмішкою, яка, на думку Гальтье, доводила його слабоумство. "У деяких людей немає міркування", - кип'ятився Гальтье. "Взагалі ніякого". Він жодного разу не задумався про те, як вів себе, коли вів віз, а не автомобіль.
  
  Рух у Рів'єр-дю-Лу було набагато інтенсивніше, ніж він пам'ятав з довоєнним днях. Автомобілі тоді були рідкістю, і більшість людей пересувалися на возах або верхи. Тепер, здавалося, у кожного був автомобіль, і він керував ним з гальським презирством до наслідків, яке відповідало власним Гальтье. Він лаявся. Він кричав. Він розмахував руками. Він дув у свій ріг, і дув на нього, і дув на нього. Він відмінно вписався.
  
  Пошук місця для паркування був ще однією пригодою, посиленою тим, що вулиці Рів'єр-дю-Лу не проектувалися з урахуванням потреб автомобіля. Досить багато автомобілів були припарковані двома колесами на дорозі, двома іншими - на тротуарах - тротуари теж були не надто широкими. Нарешті, Люцзянь наслідував цей приклад.
  
  Коли він вийшов, в його кишенях позвякивали гроші. Деякі монети були із США, декілька - з довоєнної Канади, а деякі - з Республіки Квебек. Оскільки всі вони були викарбувані по одному стандарту, торговці брали одну партію так само охоче, як і іншу. Рознощик газет торгував газетами на розі вулиці. Галтье дав йому пару пенні - одну американську монету з написом "ОДИН цент" на реверсі; іншу, квебекський випуск, із зображенням лілії і оголошенням її вартості в один су - і взяв газету.
  
  ФРАНЦІЯ В ХАОСІ! кричав заголовок. Повертаючись до машини, він прочитав супровідну статтю. Поліція і солдати розгорнули кулемети проти бунтівників у Парижі, розлючені знеціненням валюти і вимушеним підпорядкуванням країни Німецької імперії.
  
  Репортер, здавалося, не знав, який тон взяти. Німеччина була союзником США, як і союзником Республіки Квебек. Але квебекці походять від французького походження, і ніщо і ніколи цього не змінить. Двозначність змусила письменника взагалі майже не говорити тоном, але викласти те, що він дізнався з телеграми, так відверто, як якщо б це було записано в поліцейській прес-службі.
  
  Галтье зітхнув. Він теж не знав, як ставитися до проблем Франції. Він хотів, щоб у неї не було таких проблем. Але якщо єдиний спосіб уникнути неприємностей для неї - це виграти війну... Гальтье похитав головою. - Занадто висока ціна, - пробурмотів він.
  
  Він би не сказав цього під час війни. Він знизав плечима. Йому вже багато разів приходила в голову та ж думка, в самих різних контекстах. Світ теж змінився. Узяті всі разом, зміни припали йому до душі. Під час війни він би теж так не сказав.
  
  Коли він постукав у двері будинку, де жили Ніколь і Леонард О Дулл, його дочка відкрила майже відразу. За нею слідував маленький Люсьєн. Серйозно дивлячись на Галтье, він запитав: "Цукерочка?"
  
  "Ні, на жаль, сьогодні без цукерок", - відповів Галтье.
  
  Його онук спохмурнів і був готовий розплакатися. "Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити", - сказала Ніколь, і, як не дивно, маленький Люсьєн цього не зробив. Ніколь посміхнулася Галтье. - І що привело тебе сюди сьогодні, тато?
  
  "Нічого особливого", - сказав він велично. "Я просто виїжджав покататися на своєму "Шевроле" і подумав, що зайду". Так чи повинен говорити пусте джентльмен? Він не знав. Він ніколи не зустрічав дозвільного джентльмена.
  
  - А, - сказала Ніколь. - Значить, у вас тут машина?
  
  - Тут, у Рів'єр-дю-Лу, так. Тут, у моїй кишені, - Галтье заглянув у нього, немов бажаючи переконатися, - тут, у моїй кишені, немає.
  
  Ніколь зморщила ніс. "Іноді, звичайно, неважко зрозуміти, до чого хилить Джордж", - зауважила вона.
  
  "Чим викликано?" Зажадав відповіді Галтье. Він був, можливо, на шістнадцяту частку так роздратований, як прикидався.
  
  Його дочка знала це. "Ти дозволиш мені сісти за кермо твого нового автомобіля, тато?" - запитала вона.
  
  "Що це?" Тепер здивування Галтье було непідробним. "Як вийшло, що ти, дівчина, жінка", - додав він останнім з виглядом людини, що йде на велику поступку, - "можеш водити автомобіль?"
  
  "Леонардо показав мені, тату, - відповіла Ніколь, дуже схожа на жінку і дуже схожа на жінку нового століття. "Це не дуже складно. Я багато раз водила наш "Форд". Тобі не здається, що це корисно знати?
  
  "Що, якщо у вас буде прокол, а вашого чоловіка там не буде?" Запитав Люсьєн.
  
  "Я полагоджу це", - спокійно відповіла вона. "Я вже робила це якось. Це брудна і нелегка робота, але я знаю, що зможу зробити це знову".
  
  "Правда?" Пробурмотів Галтье. Ніколь ще не згадала про свою поїздку ні Марі, ні Деніз. Він знав це точно. Якби вона це зробила, його дружина і наступний за старшинством дочка теж стали б умовляти його навчитися водити машину. Враховуючи, що Чарльз і Жорж завжди хотіли поспостерігати за машиною або просто тинятися без діла, де б він сам знайшов час нею скористатися, якщо б його жінки теж користувалися?
  
  - Так, хочу. - Ніколь відповіла на питання, який він адресував не зовсім їй, і відповіла з зарозумілою упевненістю, якій міг би позаздрити чоловік. - Отже, я можу сісти за кермо вашої машини?
  
  Опинившись лицем до лиця, Люсьєн не знайшов іншого вибору, крім як поступитися. "Дуже добре", - сказав він, - "але я буду вдячний тобі за те, що ти остерегаешься тендітної машини - і твого крихкого батька теж".
  
  Ніколь розсміялася, як ніби він пожартував. Вона нахилилася і взяла маленького Люсьєна за руку; очевидно, вона не побоялася довірити його життя того, кого знала за кермом. Серце Гальтье не билося так сильно з тих пір, як війна перетнула річку Святого Лаврентія. Тим не менш, він привів її до своєї механічної гордості і радості.
  
  Вона ковзнула на водійське сидіння, але потім в жаху зупинилася. "Все змінилося, тато!" - вигукнула вона. "На Ford ручка запалювання знаходиться з лівого боку рульової колонки, а дросельна заслінка - з правого. Ліворуч від мене на підлозі є важіль для екстреного гальмування та вимикання зчеплення, і педалі на підлозі теж здаються відмінними від цих. На Ford це высокооборотное і низькошвидкісної зчеплення, педаль заднього ходу і ножний гальмо ".
  
  "Ось, це зчеплення, гальма і педаль газу", - серйозно сказав Галтье. "А ось цей важіль перемикає передачі. Я і не знав, що автомобілі так сильно відрізняються один від одного. Я все-таки не думаю, що тобі краще сісти за кермо "Шевроле".
  
  "Я теж". Ніколь виглядала такою нещасною, що він простягнув руку і торкнувся її руки. Вона продовжила: "Він сказав мені, що "Форди" були... він використовував слово "ексцентричні". Я і не знала, які вони ексцентричні. Вона просяяла. - Ти повинен навчити мене водити і цей автомобіль, щоб я могла користуватися будь-якою, що там є. Я вже знаю, як управляти; все інше повинно бути досить простим.
  
  "Чи?" Сказав Галтье. Йому самому все ще було важко; він не звик до цього, як і до управління конем. Але Ніколь, здавалося, була за кермом довше, ніж він. Він задавався питанням, чому вона йому не сказала. Ймовірно, вона не хотіла, щоб він турбувався з-за того, що у нього не було власного автомобіля. Можливо, вона також не хотіла, щоб він знав, що вона здатна на щось настільки неналежне леді.
  
  Вони помінялися місцями у "Шевроле"; Ніколь взяла на себе турботу про маленького Люсьене. Галтье завів машину і виїхав з тротуару на вулицю. - Розкажи мені, що ти робиш, поки робиш це, - попросила Ніколь. Вона намагалася одночасно стежити за його рукою на важелі перемикання передач і ногами на педалях.
  
  Галтье пояснив все по дорозі. Він думав, що у нього можуть виникнути проблеми з цим, але цього не сталося. Він дізнався це так недавно, що все було ще свіжо в його пам'яті і било ключем з-під землі. Через деякий час він сказав: "Ти, напевно, захочеш спробувати сам, а?"
  
  "Звичайно", - відповіла Ніколь.
  
  І це було справді так; Гальтье був би вражений, почувши будь-який інший відповідь. Він сказав: "У такому разі, я поїду з міста, перш ніж дозволю тобі знову сісти за кермо. Краще б тобі навчитися там, де менше цілей ".
  
  - Ідея в тому, папа, щоб не бачити інші автомобілі і вози, - сказала Ніколь.
  
  "О, так. Я розумію. І люди, і стіни теж", - сказав Люсьєн. "Але якщо ти вчишся, ти ще не твердо засвоїв цю ідею". Він мало не збив пішохода, доводячи, що і сам ще не твердо засвоїв цю ідею. Чоловік відскочив назад і в бік, потім сердито закричав на нього.
  
  Ніколь взагалі нічого не сказала. Вона була б зобов'язана це зробити, коли жила на фермі. Навчив шлюб її стриманості? Галтье задавався питанням. З Марі нічого подібного не сталося... чи було? Можливо, краще не думати про це.
  
  Як тільки він знову виїхав за місто - їхати було недовго, оскільки Рів'єр-дю-Лу - це що завгодно, тільки не мегаполіс, - він зупинив "Шевроле", заглушив двигун і вийшов. Ніколь повільно і обережно прослизнула через переднє сидіння, щоб зайняти своє місце за кермом, потім, коли він сів на пасажирське сидіння, передала йому маленького Люсьєна, який заснув у неї на колінах. Хлопчик поворухнувся і щось пробурмотів, але не прокинувся.
  
  "Тепер, щоб завестися, мені потрібно тільки натиснути цю кнопку?" Сказала Ніколь і натиснула на стартер. Звичайно ж, двигун запрацював. "Це простіше, ніж з "Фордом". Потім я вичавлюю зчеплення і включаю передачу. "Ніколь пару раз заглохла, перш ніж їй вдалося завести машину, і її переключення з низькою швидкості на другу було досить різким, щоб розбудити онука Галтье, але Галтье все одно похвалив її. Чому б і ні? Він теж спинився незадовго до цього. І вона дійсно знала, як керувати; як тільки вона рушила з місця, то впевнено вела "Шевроле".
  
  "Дуже добре", - сказав Галтье після того, як вона підняла пил на декількох милях путівця. "Зрештою, ти мене не обманула. Ти дійсно вмієш водити".
  
  "Звичайно, я можу", - сказала Ніколь. Тепер вона перемикала передачі трохи плавніше, навчаючись відпускати педаль газу, коли натискала на зчеплення. "І ця машина легше майже у всіх відносинах, ніж "Форд" Леонарда. Я взагалі не бачу причин, чому мамі і Деніз теж не повчитися ".
  
  "Ти не розумієш?" Сказав Галтье, і Ніколь похитала головою, закликаючи його зробити що-небудь з цього. Вона б теж так не поступила, коли жила вдома. Леонард О Дулл, подумав Люсьєн, занадто розпустив поводи. Але вона показала, що вміє водити. Якщо могла, то були Марі і Деніз занадто неосвічені? Вони б ніколи не дозволили йому забути про це, якщо б він так думав. Знизавши плечима, чому маленький Люсьєн захихотів, Галтье додав: "Можливо, у вас є на те причини", а потім: "Можливо навіть, що я скажу їм, що у вас є на те причини".
  
  - О, тату, - ніжно промовила Ніколь, і Галтье обмежився невиразним бурмотінням. Tabernac! він подумав. Тепер вона дружина, і тому бачить мене наскрізь.
  
  У ці дні Сільвія Еноса ходила на пристань Ти не так часто, як раніше. По-перше, її зв'язку з рибалками і людьми, які працювали на рибних ринках, з часом ослабли. По-друге, відвідування пристані, де працював Джордж, роз'ятрило старі рани.
  
  Але всі її старі рани відкрилися, коли вона дізналася, що шкіпер підводного апарату Конфедерації випустив торпеду, потопившую американський есмінець Ericsson. Вона знала ім'я вбивці свого чоловіка: Роджер Кімбол. Незважаючи на те, що він атакував американський есмінець після закінчення війни, він все ще розгулював на волі в Тексі.
  
  Президент Сінклер обмежився стриманим протестом. Сільвію це теж зачепило. Багато людей як і раніше вихваляли соціалістів. Сільвія припустила, що вони зробили багато доброго для трудящих США. Але вони не зробили того, чого вона найбільше хотіла. Якщо б у неї був голос, Аптон Сінклер втратив би його.
  
  Оскільки старі рани вже знову кровоточили, поїздка в Ти-Уорф не могла зробити їх ще болючіше. Після того як Сільвія закінчила роботу після суботнього перерви, вона забрала Джорджа-молодшого, Мері Джейн і повела їх до моря. Їм це подобалося; вони продовжували вигукувати, перекрикуючи крики чайок і рибальські човни, пришвартовані до причалу.
  
  - Звичайно, смердить, ма, - сказала Мері Джейн швидше захоплено, ніж ні.
  
  "Так і повинно пахнути", - відповіла Сільвія. Дьоготь і солоне повітря, кінський гній і стара риба - без них T Wharf був би іншим, менш помітним місцем.
  
  Побачивши човна, Сільвії теж захотілося вигукнути, але з іншої причини, ніж у її дітей. Рибальський флот змінився, поки вона, так би мовити, не дивилася. До війни більшість човнів були пароплавами, деякі все ще покладалися на вітрила. Тепер човни з дизельними і бензиновими двигунами випускали пар зі сцени. Вони змінили один елемент знайомого запаху пристані, і, на її думку, не в кращу сторону. Вона воліла вугільний дим смороду дизельних вихлопів.
  
  Вона пройшлася по пристані, розглядаючи човна в пошуках знайомих чоловіків, у яких вона могла б купити добірну рибу до того, як вона потрапить на ринок. Такого роду угоди були суто неофіційними, але тривали постійно. Рибалкам потрібна додаткова готівку в кишенях, достатня для того, щоб вони не соромилися брати її з кишень власників човнів.
  
  Сільвія, з жахом виявила, що рибалки були майже незнайомі, як і човни, на яких вони виходили в море, коли позаду неї хтось покликав: "Місіс Еноса!"
  
  Вона обернулася. Її діти теж. Джордж-молодший запитав: "Хто цей відьмак, ма?"
  
  На щастя, він говорив тихіше. "Ти заткни свій рот", - сказала вона йому. "Чарлі Вайт не привид; він дуже хороша людина. Він був кухарем на "Рябі", коли твій батько плавав на ній. Вона помахала Уайту, який ішов до неї по причалу. "Привіт, Чарлі. Пройшло багато часу. Я бачу, ти залишився на флоті.
  
  Він провів рукою по своєму темно-синьому форменному кітеля. - Я, звісно, так і зробив, місіс Еноса. Робота і близько не така важка, і це факт. На флоті все, що я повинен робити, - це готувати ". Його акцент складався з двох частин бостонського і однієї частини чогось такого, що нагадало Сільвії про CSA. Він подивився на Джорджа-молодшого, Мері Джейн. - Боже Милостивий, але вони виросли! Красиві діти, місіс Еноса.
  
  "Спасибі", - сказала Сільвія тремтячим голосом. Побачивши старого друга свого чоловіка - а Чарлі був другом, навіть якщо він був кольоровим, - тут, у цьому закладі, де працював Джордж, вона мало не розплакалася.
  
  Уайт урочисто кивнув, можливо, розуміючи частина того, що відбувалося в її голові. Він сказав: "Мені було дуже шкода, коли я дізнався, що Джордж не повернувся додому з війни, мем".
  
  "Спасибі", - знову сказала Сільвія, ще м'якше, ніж раніше. Але потім її охопила лють, і вона запитала: "Ви дізналися, що Джордж був на борту "Ерікссона"?"
  
  Їй не довелося пояснювати це коку-негру. Без сумніву, їй не довелося б пояснювати це ні одному моряку. "Ні, мем", - сказав він. "Я цього не знав. Я думаю, це кричущий ганьба, що ми не переслідуємо брудного, прогнилого боягуза, який потопив той корабель ... набагато сильніше, ніж ми.
  
  "Я теж", - похмуро сказала Сільвія.
  
  "Президент боягузи", - заявила Мері Джейн. Вона просто повторювала слова своєї матері, але Сільвія не хотіла, щоб її погляди були оприлюднені публічно. Ні, якщо подумати, може, і хотіла.
  
  "На Флоті було не так вже й багато людей, які голосували за Сінклера", - сказав Чарлі Вайт. "Хоча, мабуть, на суші було дуже багато людей, які голосували".
  
  "Так", - сказала Сільвія. Потім вона згадала про хороші манери. "Як поживає твоя сім'я, Чарлі? Все в порядку?"
  
  "Звичайно, і хвала Господу за це", - відповів кольоровий чоловік. "Здається, відтоді, як ми бачилися востаннє, у мене з'явився новий маленький хлопчик. Едді через пару тижнів виповниться два".
  
  "Молодець", - сказала Сільвія. У них з Джорджем могли б бути ще діти, якби тільки... Вона утрималася від цього. "Що ти зараз робиш на пристані Ти?"
  
  "Б'юся об заклад, те ж саме, що і ти", - сказав Уайт. "Купую рибу. Я головний кухар на великому броненосном крейсері "Форт Бентон". Моряки їдять як свині, ти знаєш про це?"
  
  "Вони чоловіки", - сказала Сільвія, і Чарлі Уайт розсміявся. Сільвія не була впевнена, що сказала щось смішне. У чоловіків є апетити; жінки їх задовольняють. Так завжди працював світ. Ніхто ніколи не обтяжував себе питанням, що вони думають про це. Чоловіки теж володіли владою.
  
  "Так, так, що у нас тут?" - сказав хтось. "Схоже на тиждень старого будинку, або я китаєць".
  
  Сільвія дізналася цей голос. - Привіт, Фред, - сказала вона, обертаючись. - Давно не бачилися. Фред Батчер був першим помічником на борту "Рябі". Коли Сільвія розгледіла його трохи краще, їй довелося докласти зусиль, щоб зберегти серйозний вираз обличчя. Зараз йому було за п'ятдесят, і його волосся й вуса кайзера Білла стали сніжно-білими. Він також додав у вазі, що шокувало її ще більше: він завжди був худим і рухливим, як ящірка. Тільки його очі, розумні і знають, були такими, якими вона їх пам'ятала. Зосередившись на них, дозвольте їй сказати: "Рада вас бачити", - і звучати так, як ніби вона говорила щиро.
  
  "Я можу що-небудь для вас зробити, хлопці?" Запитав М'ясник, потискуючи руку Чарлі Уайтом. Він завжди знав усі нюанси; перший помічник, який їх не знав, не міг виконувати свою роботу. "Тобі потрібна риба, поговори зі мною. Я більше не збираюся виходити в море; я працюю в "К. Б. Годспид енд Компані". Якщо я не зможу дістати його для тебе краще і дешевше, ніж у кого-небудь іншого на Ти-Уорф, я з'їм свій солом'яний канотьє ".
  
  "Це було б цікаво", - сказала Мері Джейн, і М'ясник зняв капелюха і зробив вигляд, що збирається це зробити. Вона розсміялася. Джордж-молодший теж.
  
  "Godspeed - гарна компанія", - серйозно сказав Чарлі Вайт. "Вони працюють незабаром після Війни за відділення, чи не так?"
  
  "Абсолютно вірно, раніше називався "Марстон і компанія", - сказав М'ясник. "Отже, що я можу для тебе зробити, Чарлі? Тріска? Палтус?"
  
  "По п'ятсот фунтів за кожну, для доставки в форт Бентон на військово-морську верф", - сказав Уайт. Вони довго торгувалися з-за ціни. Уайт не виявляв до М'ясника особливої поваги ні через його расу, ні з-за старих зв'язків; бізнес є бізнес.
  
  Діти Сільвії вже заметушилися, коли Фред Батчер сказав: "Добре, Чарлі, домовилися. Господи, по тому, як ти обізвав мене євреєм, будь-хто би подумав, що ти витрачаєш свої власні гроші, а не дядька Сема.
  
  "У наші дні справи йдуть туго", - відповів Уайт. "Мій власний бос накинеться на мене, якщо я не буду стежити за кожним центом".
  
  "Що ж, клянуся Богом, ти це зробив", - сказав М'ясник. "Я, ймовірно, поведуся на вудку за те, що запропонував тобі таку вигідну угоду". Чарлі Уайт гордо посміхнувся. Сільвія ні на хвилину не повірила М'ясника; він ніколи б не заподіяв шкоди собі або своїй фірмі. Кивнувши їй, М'ясник запитав: "А як щодо вас, місіс Е.? Ви теж хочете тисячу фунтів риби? Я запропоную тобі ту ж операцію, що і Чарлі. Він підморгнув їй.
  
  "Тоді призначте мені ту ж ціну за фунт за п'ять фунтів хорошою тріски, яку ви призначили Чарлі за п'ятсот фунтів", - відразу ж сказала Сільвія.
  
  Замість того щоб підморгнути, Фред Бутчер виглядав засмученим. "Гаразд, місіс Е., майте серце. Йому роблять знижку за кількість". Потім він, здавалося, прислухалася до того, що сказав хвилину тому. - Вже все в порядку. Ми не розоримося із-за п'яти фунтів тріски. Спускайся в шістнадцятий номер, і я подбаю про тебе. Ти теж хочеш піти, Чарлі, подивитися, що в тебе виходить?
  
  "Тримаю парі, що знаю", - сказав Негр. "І якщо те, що ви привезете, не буде тим, що я бачу зараз, Годспиду доведеться поговорити з військово-морським флотом США. Як я вже сказав, це хороша компанія, але подібне може трапитися. Я хочу заздалегідь переконатися, що цього не станеться ".
  
  "Я подбаю про це", - пообіцяв М'ясник. Чарлі кивнув, як би кажучи, що він все одно перевірить. Його колишній товариш по плаванню, нітрохи не зніяковівши, повів його, Сільвію і її дітей вздовж причалу до номером 16. Сільвія вибрала першу і вибрала пару відмінною молодий тріски. Коли вона почала відкривати сумочку, Батчер махнув їй, щоб вона не турбувалася. "Тепер, коли я думаю про це, це за рахунок закладу".
  
  Сільвія не могла б бути більш здивована, якби він вибухнув піснею. "Ти не зобов'язаний цього робити, Фред", - сказала вона. "Ти зробив мені послугу, запропонувавши вигідну угоду. Це вже занадто ".
  
  "Ні, ні, ні". Швидка, рішуча манера, з якою Батчер похитав головою, нагадала Сільвії того щеголеватого чоловіка, яким він був всього кілька років тому. "Я тільки що згадав - Джордж був на "Шведа", чи не так?" Він почекав, поки Сільвія кивне, потім продовжив: "Тоді візьми їх і більше не кажи про це ні слова. Для тебе настали нелегкі часи ".
  
  "Це не так", - визнала Сільвія. "Хай благословить тебе Бог, Фред". Вона схилила голову перед Чарлі Уайтом. "Передай мене своїй дружині, будь ласка". Оскільки він пообіцяв це зробити, вона вивела своїх дітей з магазину "Годспид і Ко".
  
  "Це було мило з боку цієї людини, ма", - сказав Джордж-молодший.
  
  "Раніше він плавав з твоїм батьком", - відповіла Сільвія. "Тепер у нас буде смачний вечерю з цією рибою". І її бюджет, який завжди був обмеженим, на майбутньому тижні доведеться трохи збільшити. Це було на краще, тому що... "Є ще одна річ, яку я хочу придбати, поки нас немає вдома. Давайте, ви двоє. Ми йдемо до Эйби."
  
  "Ура!" - Сільвія не могла сказати, хто голосніше кричав Джордж-молодший або Мері Джейн. Вони обидва любили ходити в ломбард. Там могло виявитися все, що завгодно в світі - все, що завгодно з будь-якої точки світу. Сільвія згадала, як одного разу з вікна їй посміхнувся набір вставних зубів. Порівняно з цим, кого може схвилювати така буденна річ, як опудало сови?
  
  Ебі Фінкельштейн, власник ломбарду, був схожий на жабу. "Здрастуйте, місіс Енос", - сказав він з сильним, не зовсім німецьким акцентом. "Що я можу для вас зробити сьогодні? Якщо ваші маленькі діти візьмуть цукерку з вазочки там, на прилавку, я, здається, навіть не помічу". За кивнути Сільвії Джордж-молодший і Мері Джейн налили собі. Фінкельштейн запитливо подивився на Сільвію.
  
  "Я не хочу цукерок, спасибі". Але це було не все, про що він просив, навіть близько. Вона вказала на продукти, що висять на кронштейнах на стіні позаду нього. - Дай мені, будь ласка.
  
  "Добре". Він записав. "В ці дні всім потрібно бути в безпеці".
  
  "Так", - сказала Сільвія. "Всі так роблять".
  XVII
  
  Водій "Цинцинната" заїхав на залізничну станцію Де-Мойна задовго до шести ранку, задовго до сходу сонця. Як він виявив велику частину року там справи йшли краще і стабільніше, ніж на набережній. Він сумував за прогулянок біля річки; він робив це вже давно, як в Ковингтоне, так і з тих пір, як переїхав сюди у свій новий будинок. Але він не сумував за порожнього гаманця, навіть трохи не нудьгував.
  
  Незважаючи на ранню годину, кілька інших вантажівок вже чекали прибуття поїзда Чиказької та Північно-Західної залізничних ліній. Поки він пив мало тепла кава з фляжки, яку дала йому Елізабет, зайшли ще троє чи четверо. Він сів у кабіну "Дурьи" і позіхнув. Справа була не стільки в тому, що він не виспався попередньої ночі, скільки в тому, що він завжди був зайнятий і завжди втомлювався.
  
  Поїзд заїхав на станцію в 6.35, як раз вчасно. Тоді машиністи поспішили домовитися з кондуктором, який виконував ту ж роботу, що і клерк на пароплаві, і в його жилах текла така ж холодна кров.
  
  Якийсь час Цинциннату було важко отримати яку-небудь роботу від цих джентльменів з жорстким поглядом. Частково це було пов'язано з тим, що він був новачком в Де-Мойні, але ще більше з тим, що у нього була темна шкіра. Він знав це. Нічого іншого він і не очікував.
  
  Але він все ще був тут. Він поставив ногу на порозі, він довів, що на нього можна покластися.... і ось тепер він торгувався з кондуктором із-за вантажу вівсяних пластівців для однієї з останніх стаєнь в місті. "Май серце, Джеррі", - сказав він, поклавши руку на власне серце. "Ти б не платив так низько, якби я був білим".
  
  Джеррі закотив очі. "Ти чернолицый єврей, Цинциннат, ось хто ти такий. Ти хочеш, щоб я подивився, не знайду я кого-небудь іншого, хто буде возити товар за цю ціну?"
  
  "Валяй", - сказав Цинциннат. "Хтось інший хоче втратити гроші на бензині і зносі своєї вантажівки, це його справа. Ви не платите мені більше ні долара, це не варто мого часу і клопоту ".
  
  "Ти - Геба", - сказав кондуктор. "Гаразд, чорт візьми, ще чотири біта".
  
  "Шість битків", - сказав Цинциннат. "Шість битків, і я в будь-якому випадку безубыточен".
  
  "Який же ти чортів брехун. Скажи мені, що ти не заважаєш грати в покер". Джеррі надув щоки, потім видихнув. "Добре, шість монет. Чорт з ним. Домовилися?"
  
  "Домовилися", - одразу ж сказав Цинциннат і пішов за своєю ручною візком, щоб перевезти бочки з вівсом.
  
  Коли він дістався до платної стайні, власник, великий, рум'яний, сивочолий чоловік по імені Хайрам Шахт, сказав: "Поставте бочки он у той кут". Він вказав.
  
  "Буде зроблено, містер Шахт", - відповів Цинциннат. Судячи по всьому, що він бачив, Шахт звертався з ним гірше не з-за того, що він був кольоровим. Власник стайні схвалював будь-якого, хто допомагав йому доглядати за його улюбленими кіньми. Проблема була в тому, що з кожним місяцем у нього залишалося все менше коней, за якими потрібно було доглядати. Люди продовжували купувати автомобілі.
  
  Поки Цинциннат катил бочку за бочкою повз старого, Шахт зітхнув і сказав: "Залишатися в бізнесі стає все важче і важче. До війни я б виконав замовлення такого розміру за тиждень. Тепер мені цього вистачить на два, на три. Він почухав свої густі вуса. "Досить скоро мені взагалі не потрібно буде замовляти вівсяні пластівці. Це скоротить мої накладні витрати, чи не так?" В його сміхові було мало веселощів.
  
  "Ну, сер, ви ж не уявляєте, як я везу вам цей овес у возі, яку тягне упряжка?" Сказав Цинциннат. "Автомобілі та вантажівки - ось що гряде".
  
  "О, я знаю, я знаю", - сказав Шахт без образи; вони вже говорили про це раніше. "Але я наближаюся до своїх шістдесяти десяти років, як говориться в Хорошій Книзі. Ще пару років тому я був впевнений, що стайні вистачить на все моє життя, і я теж був цього біса радий: я просто без розуму від коней. В автомобілях немає душі, і вони до того ж погано пахнуть. У будь-якому разі, зараз я вже не так впевнений. Я протримався довше, ніж розраховував, і все більше людей позбавляються від своїх коней швидше, ніж я розраховував ".
  
  "Не можу звинувачувати мене за це", - сказав Цинциннат, катя візок назад до "Дурье" за черговий бочкою вівса. "У мене ніколи не було коні - ніколи не міг собі її дозволити - поки у мене не з'явився шанс придбати власний вантажівка. До того часу я вирішив, що вантажівка принесе мені більше користі ".
  
  "У будь-якому випадку, принеси більше користі своєму гаманцю", - сказав Шахт, і Цинциннат кивнув; саме це він і мав на увазі. Власник стайні продовжував: "Хоча кінь принесла б більше користі вашому духу. Ти можеш подружитися з конем - о, не з усіма кіньми; деякі з них дурні, як стовпи для паркану, і біса зліше, і Бог свідок, я це знаю, - але, в будь-якому випадку, з деякими кіньми. Що ви відчуваєте з приводу вантажівки? Коли він ламається, все, що ви хочете зробити, це заглушити його, але ви не можете цього зробити, тому що сучий син уже мертвий ".
  
  З тих пір як Цинциннат купив Дуром, у нього багато разів виникало бажання прикінчити її, і він зміг тільки кивнути. Він сказав: "Людині потрібно їсти".
  
  "О, в цьому немає ніяких сумнівів", - сказав Шахт. "Я не заздрю людям за їх автомобілі і вантажівки - ну, в кожному разі, не так вже сильно. Але раніше, коли ти був щеням, у всіх були коні - майже у всіх, напевно, я повинен сказати, - а автомобілі були іграшками для багатих людей. Тримаю парі, що до того часу, коли ти постарієш, як я, все буде навпаки: у кожного в 11-му році автомобіль, але тільки багаті люди зможуть тримати коней ".
  
  "Може бути і так", - погодився Цинциннат. Насправді, він теж вважав це дуже ймовірним і, ймовірно, відбудеться раніше, ніж передбачав Шахт. Він би не здивувався, дізнавшись, що службовець стайні подумав те ж саме.
  
  - Бережи себе, Цинциннат, - сказав Шахт після того, як вніс останню бочку вівса, - і бережи ту колымагу, якою ти керуєш.
  
  - Дякую вам, Мистух Шахт. Цинциннат торкнувся полів своєї матерчатою кашкети в знак вітання. - Сподіваюся, це я принесу вам вівса, коли вам знадобиться трохи в наступний раз.
  
  "Я б не заперечував". Шахт знову почухав свої моржеві вуса; він не потрудився вощить їх у вигляді стильної банкноти кайзера. Коли Цинциннат завів "Дурницями", власник стайні додав: "До того часу, коли тобі буде стільки років, скільки мені, люди будуть міняти свої автомобілі на літальні апарати, але багаті люди все ще тримають коней". - Крикнув він, щоб його почули крізь оглушливий рев двигуна.
  
  "Літаючі машини", - сказав собі Цинциннат. Все, що він знав про них, це те, що він не хотів підніматися в повітря в одному з них; надто велика була ймовірність того, що ці жалюгідні штуковини впадуть з неба з жахливими фатальними наслідками, які так любили роздувати газети. Може бути, вони вирішать всі проблеми до того часу, коли Ахілл постаріє. Може бути, і немає. У будь-якому випадку, доведеться турбуватися про його сина.
  
  Повернувшись на залізничну станцію, він знайшов іншу роботу вантажника, а потім ще одну. Ця робота вела його за його власним району - прямо повз школи, до якої ходив Ахілл. Заняття в дитячому садку якраз закінчувалися, коли він проїжджав повз: звичайно ж, там був Ахілл зі своїми шкільними товаришами, серед яких були чорні, білі і дочка китайця-пралі з верхнього поверху. У Кентуккі Цинциннату і в голову б не прийшло, що його син буде ходити в школу, яку також відвідували білі. Жителі Айови, здавалося, сприймали це як належне.
  
  Цинциннат стиснув цибулину хрипкого рогу Дурьи. Всі маленькі діти глянули в його бік. "Це мій тато!" Ахілл заверещав досить голосно, щоб Цинциннат почув крізь шум мотора "Дурьи".
  
  "Вау! Який шикарний вантажівка!" - теж голосно вигукнув білий хлопчик. Цинциннат розсміявся, помахав рукою і поїхав далі. Тільки шестирічному дитині цей вантажівка здався б шикарним. Якщо б дитина сказав "забавно виглядає" або "побитий", він був би ближче до істини. Але Цинциннату вдалося справити враження на одного з приятелів свого сина, так що відвідування школи пішло тільки на користь.
  
  - Приятелі. Цинциннат виголосив слово, яке тільки що прийшло йому в голову. Чи можуть у негритянського хлопчика в Де-Мойні бути справжні білі друзі? Ймовірно, він мав би це вміти, якщо б розраховував мати більше, ніж жменьку друзів: інших кольорових хлопчиків було б недостатньо. Але для негра з Ковингтона це була дивна і тривожна думка. Цинциннат був готовий посперечатися, що це була дивна і тривожна ідея і для багатьох білих з Де-Мойна.
  
  Повернувшись додому в той вечір, Ахілл все ще кипів від гордості. "Луї Хендерсон і Джоуї Ніколс обидва сказали, що це був самий шикарний вантажівка, який вони коли-небудь бачили", - повідомив він.
  
  "Це добре", - сказав Цинциннат. Він зробив паузу і знову подумки прислухався до того, що тільки що сказав йому син. Коли б він був у віці Ахілла, ще до початку століття, він би напевно сказав, що вони коли-небудь бачили. Він все ще час від часу говорив щось подібне, або, може бути, частіше, ніж час від часу. Ахілл теж говорив те ж саме, поки не пішов до школи: він слухав своїх маму і тата, а коли вони ще були в Ковингтоне, і свою бабусю. Тепер він слухав свого вчителя і хлопчиків і дівчаток, які були з ним у класі.
  
  "Так, він дійсно вчиться говорити як янкі", - сказала Елізабет, коли Цинциннат зауважив про це за вечерею. "Я сама це бачила". Вона не помітила власної помилки. Для неї це була не помилка, а просто те, як вона казала. Те ж саме було і з Цинциннатусом, але більше так не було. Чим більше він говорив як білий, тим менше ймовірність, що тутешні люди - навіть інші негри, яких він тут бачив, - визнають його тупим ніггер. Те, що про нього так не думали, зазвичай йшло йому на користь.
  
  Після вечері Ахілл читав вголос зі свого букваря, а Цинциннат читав йому скорочений варіант "Робінзона Крузо", який він купив за десять центів в букіністичному магазині. У пропозиціях з "букваря" і "Історії потерпілого корабельна аварія" використовувалася граматика білих людей - вони використовували її набагато краще, ніж багато білі люди, з якими Цинциннат вів справи. Чим більше подібних пропозицій Ахілл читав і йому зачитували, тим більш природними вони здавалися, і тим більше він, швидше за все, в кінцевому підсумку сам став би бути схожим на білу людину. Тут, нагорі, це не могло не виявитися корисним.
  
  Після того як Ахілл пішов спати, Цинциннат сів на диван й став читати "Робінзона Крузо"; йому самому ця історія приносила задоволення. Елізабет штопала одяг на стільці під іншою електричною лампою. Вона робила кілька стібків вздовж шва, позіхала, а потім робила ще кілька стібків.
  
  Цинциннат відклав книгу. - Знаєш, - сказав він, - ми домоглися тут набагато більшого, ніж я припускав до від'їзду з Ковингтона. Ще трохи, і все піде добре, може бути, ми зможемо подумати про купівлю тут будинки. Він говорив нерішуче; він не звик навіть трохи випереджати події.
  
  Елізабет знову позіхнула. - Як ти думаєш, Ахілл вже спить? - запитала вона.
  
  Незважаючи на позіхання, Цинциннат подумав, що знає, чому вона задала це питання. - Сподіваюся, що так, - відповів він з широкою чоловічий посмішкою на обличчі. - Звичайно, сподіваюся.
  
  Його дружина зазвичай скорчила би скривився у відповідь на цю усмішку. Сьогодні вона проігнорувала її. "Не хотіла нічого казати там, де він може це почути, - сказала вона Цинциннату, - ще немає - занадто рано. Але, думаю, я знову в сім'ї".
  
  "Це правда?" запитав він, і Елізабет кивнула. Він подумав про це, потім почав сміятися.
  
  Очі його дружини спалахнули. - Що смішного? Хіба ти не хочеш ще одну дитину?
  
  "У мене не так вже багато вибору, чи не так?" - запитав Цинциннат, але це було далеко від правильної відповіді. Він спробував поліпшити ситуацію: "Як раз в той момент, коли ти думаєш, що у тебе все виходить, життя підносить тобі ще один сюрприз. Однак на цей раз сюрприз, безсумнівно, приємний". Він з тривогою чекав, потім придумав, що можна зробити краще: підійшов і поцілував Елізабет. Навіть без слів це виявилося правильним відповіддю.
  
  Джефферсон Пінкард надів свою білу сорочку і штани кольору вершкового масла. І те, й інше було свежевыстиранным і отглаженным. З тих пір як він вигнав з Емілі свого котеджу, він став недбало ставитися до сорочок, комбінезонів та спецовкам, які одягав на роботу. Однак, коли він одягав білу з горіховим, він був не просто самим собою: він був частиною Партії свободи. Якщо він не виглядав гостро, він підводив Партію.
  
  Він зайшов у ванну, оглянув себе в покритому смугами дзеркалі і спохмурнів. Він втер у волосся трохи "бриллиантини Піно", змив жир з рук і розчесав акуратний прямий проділ. "Ось так-то краще", - сказав він. Він схопив свою палицю з дивана у вітальні і попрямував до дверей.
  
  Бедфорд Каннінгем сидів на ґанку свого будинку, насолоджуючись теплим червневим недільним днем. Судячи по склу поруч з ним і по тому, як він розтягнувся, він насолоджувався цим вже досить давно. Проходячи повз, Пінкард заніс кийок. Його сусід, його колишній друг, зіщулився. Це було те, чого він хотів досягти. Він продовжував йти.
  
  Він був не єдиною людиною в партійних регаліях, які прийшли на тролейбусну зупинку біля будівлі компанії Sloss Works. Троє чи четверо його товаришів вітали його, коли він підійшов: "Свобода!"
  
  - Свобода! - відповів він і люто посміхнувся. - Думаю, ми збираємося провчити Уейда Хемптона V дечому щодо того, щоб не пхати свого носа туди, де це не вітається, не так, хлопці?
  
  "Це вірно. Це в самий раз", - сказали інші члени Партії Свободи майже хором. Джефф був радий отримати підтвердження, хоча насправді в ньому не потребував. Хемптон, можливо, і переміг би на виборах, але у нього вистачило біса багато нахабства роз'їжджати по країні, виголошуючи промови і намагаючись підкачати на вігів. Ким він себе уявив, Джейком Физерстоном або кимось ще?
  
  Ніхто не сидів поруч з людьми в білому і горіховому, поки візок гуркотіла вулицями Бірмінгема до самого виставкового центру штату Алабама на західній околиці міста, де Хемптон повинен був виступати. Коли негри сідали в тролейбус або виходили з нього, вони протискувалися повз членів Партії Свободи і прямували в задню частину тролейбуса або з нього, ніби боялися, що на них можуть напасти. У них були причини побоюватися; подібне траплялося й раніше.
  
  "Державна ярмарок! Кінець черги!" - оголосив водій тролейбуса і голосно подзвонив у дзвіночок.
  
  "Кінець черги за Вейдом Гемптоном, все в порядку", - сказав Пінкард, та інші члени Партії Свободи по-вовчому розреготалися.
  
  Калеб Бріггс, дантист, який очолював Партію свободи в Бірмінгемі, вибудовував свої сили на краю ярмаркової площі. "На цей раз буде нелегко, хлопці", - прохрипів він здавленим голосом. "Чортів губернатор пронюхав, що ми задумали, і викликав чортове ополчення. Все, що ми захочемо, нам доведеться взяти ".
  
  Пінкард подивився на захід, через горбисту, порослу травою сільську місцевість, на трибуну, з якої мав виступати президент Хемптон. І дійсно, там були люди в орєхово-коричневої і старомодною сірій формі, а також в сорочках з короткими рукавами або чорних цивільних пальто. Сонце відбивалося від багнетів. Він занадто багато разів бачив це в Техасі, щоб сплутати з чимось іншим.
  
  Раптово палиця в його руці перестала здаватися таким вже чудовим зброєю. Він запитав: "Якщо ми рушимо на цих сучих дітей, вони відкриють по нас вогонь?"
  
  "Я не знаю", - відповів Бріггс. "Однак є лише один спосіб з'ясувати це, і це те, що ми збираємося зробити". Він підвищив голос: "Всі, у кого не вистачає сміливості йти вперед, біжіть додому до мами. Решта з нас, ми подивимося, чи серйозно ставляться до цих літнім солдатам або вони скинуть карти, коли ми підійдемо до них. Нас ще ніхто не зупинив. Тримаю парі, ніхто не зможе. Пішли. "
  
  Усі рушили вперед. У Пинкарда пересохло в роті, як і тоді, коли він вибирався з окопів, але він продовжував йти. Справа була не в тому, що йому не вистачало страху: набагато більше він боявся показати своїм товаришам, що йому страшно. Якби вони не відчували того ж, він був би здивований. Вони йшли далі, по траві висотою по щиколотку, повз невеликих гайків тінистих дерев, посаджених тут і там на ярмарковій площі. З-за задушливої спеки на обличчі Джеффа виступило лише трохи поту.
  
  Ополченці розвернулися, щоб зустріти стійких прихильників Партії свободи. Вони були в меншості, але у них були гвинтівки, багнети і каски. Пинкарду не сподобалося, як вони рухалися. Їх поведінка свідчила про те, що вони не збиралися поступатися дорогу чого-небудь або кому-небудь.
  
  Під оплески невеликий натовпу перед ним президент Хемптон почав говорити. Пінкард майже не звертав уваги на його посилені слова. Навіщо турбуватися? Вони все одно були б повні брехні. Майор, що йшов попереду ополченців, був важливіше. Хлопець підняв руку. "Ви, хлопці, стійте прямо тут", - сказав він. "Це ваше перше, останнє і єдине попередження".
  
  "Почекайте, хлопці", - сказав Калеб Бріггс, і члени Партії свободи корилися йому, а не майору міліції. Він звернувся до офіцера: "Хто ви такий, щоб говорити нам, що ми не можемо протестувати проти так званої політики уряду в Річмонді?"
  
  "Ви можете залишатися тут", - відповів майор. "Можете кричати на все горло. Мені на це наплювати. Якщо ви зробите хоч крок вперед з того місця, де стоїте зараз, я припущу, що ви намагаєтеся влаштувати бунт, а не протестувати, і я накажу пристрелити вас, як собак. Це мої накази, і я їх виконаю. Як і мої люди. Якщо ви думаєте, що ми блефуємо, сер, я запрошую вас випробувати нас.
  
  Джефф не думав, що майор блефує. Солдати позаду нього виглядали готовими, навіть нетерплячими, відкрити вогонь. Губернатор ретельно підібрав війська, які задіяв. Калеб Бріггс прийшов до такого ж висновку. "Ви заплатите за це, майор, коли прийде день", - прошипів він.
  
  "Якщо ви підете на цей крок, сер, ви заплатите за це зараз", - сказав йому майор. "Вашим головорізам занадто багато сходило з рук занадто довго. Тобі сьогодні нічого не зійде з рук, клянуся Богом. Ти можеш робити те, що дозволяє закон. Якщо ти зробиш хоча б одну річ, яку закон не дозволяє, ти заплатиш за це ".
  
  Стійкі вояки глузували над ним, улюлюкали і проклинали його. Здавалося, він турбувався про це не більше, ніж людина в хорошому дощовику і крислатому капелюсі турбується про вихід на вулицю під дощ. І жоден з членів Партії Свободи не зробив кроку вперед, який змусив би офіцера віддати свій фатальний наказ.
  
  "Гаразд, хлопці", - сказав Бріггс. "Може бути, ми не будемо давати Хемптон-тирану що-небудь на сьогодні особисто. Але ми можемо дати йому знати, що ми про нього думаємо, вірно? В цій країні все ще існує свобода слова".
  
  "Свобода!" - таке було їхнє скандування, гучне і глузливе. Джефферсон Пінкард викрикнув це слово так люто, як тільки міг, роблячи все, що в його силах, щоб заглушити президента Конфедеративних штатів. На його думку, Джейк Физерстон повинен був знаходитися на платформі в декількох сотнях ярдів від нього. Він би сказав правду, а не ту несмачну брехня, яку вивергав Уейд Хемптон V. Прісна натовп теж проковтнула їх і вітала Хемптона майже так, як якщо б у них був справжній дух.
  
  "Свобода! Свобода! Свобода!" Всі стійкі репетували, роблячи все можливе, щоб показати Хемптон і всьому світу, що ополчення їх не залякало. "Може бути, в наступний раз ми теж візьмемо з собою гвинтівки", - подумав Пінкард. До цього майже дійшло під час президентської кампанії. Після битви з проклятими янкі він не побоявся битися з власним урядом. "Свобода! Свобода! Свобода!"
  
  Коли з гаю хакберри праворуч від бійців Партії свободи пролунав перший постріл, Джефф його не почув. Але він побачив, як Уейд Хемптон V похитнувся на платформі і схопився за груди. Він почув другий постріл. Друга куля, мабуть, потрапила Хемптон у голову або в серце, тому що він перестав хитатися і впав так, наче всі його кістки перетворилися на воду.
  
  Кілька стійких прихильників улюлюкали, коли впав президент Конфедеративних штатів. Однак більшість, і Пінкард серед них, дивилися в жахаючій тиші, яка заповнила натовп прихильників Хемптона. Люди кинулися через платформу до президента. Джефф не думав, що вони зможуть щось для нього зробити. Він бачив дуже багато людей, полеглих таким безкісткових способом під час Великої війни. Навряд чи хто-небудь з них коли-небудь знову постане.
  
  З єжевичної гаї почувся дикий, радісний крик: "Свобода!"
  
  "Сержант Девенпорт! Сержант Салліван!" - відрубав майор міліції. "Відведіть своїх солдатів он за ті дерева і приведіть цього чоловіка до мене. Мені все одно, дихає він чи ні, але приведіть його до мене.
  
  Два відділення ополченців підтюпцем подалися до хэкберри. Пролунав ще один постріл. Впав чоловік. Ще один постріл з-за дерев - на цей раз промах, куля просвистіла недалеко від Пинкарда. Несвідомо він кинувся долілиць. Багато членів Партії Свободи і багато ополченці зробили те ж саме. Наступаючі ополченці відкрили вогонь по гаю.
  
  Калеб Бріггс залишився стояти на ногах. Не тільки газ надав його голосу грубість, коли він сказав: "Ця людина не з наших, майор. Боже мій, я..."
  
  Один з високопоставлених осіб на платформі підійшов до мікрофона. "Президент Хемптон мертвий". В його голосі звучало здивування, недовір'я.
  
  Джефф розумів це. Він сам відчував себе приголомшеним і спустошеним. Він був готовий - йому не терпілося - битися за Партію свободи, але це... Ніхто не вбивав - "робив", як він вважав, було б правильним словом, - президента в історії Конфедеративних Штатів, ні в історії Сполучених Штатів до відділення Конфедерації.
  
  Витягнувши пістолет, майор міліції прицілився в Бріггса. З кущів хакберри пролунали нові постріли. Ще один ополченець з криком впав. Але деякі з інших були серед дерев. Майор проігнорував це дія. Нескінченна гіркоту наповнила його голос: "Ви говорите, не один з ваших? Він кричить вашим голосом. Він використовує ваші методи. Політика не була війною, поки Партія Свободи не зробила її такою ".
  
  - А тепер послухайте сюди... - почав Бріггс.
  
  Урочисті крики пролунали з хэкберри-гроув. Крізь них майор сказав: "Ні, сер. Ви послухайте мене. Приберіть свій набрід звідси на рахунок "п'ять", або я нацькую на них своїх людей, і ми влаштуємо різанину, подібної якій ця країна ніколи не бачила. Може бути, це те, що нам слід було зробити пару років тому - тоді до цього не дійшло. Раз ... два ... три ...
  
  "Ідіть додому, хлопці", - швидко сказав Калеб Бріггс. Його обличчя посіріло. "Заради всього Святого, ідіть додому. Сьогодні пролилося досить крові".
  
  "Занадто багато", - сказав майор міліції. "Занадто багато. Ви разочаровываете мене, містер Бріггс. Я б з задоволенням пристрелив вас".
  
  Бріггс стояв мовчки, дозволяючи ображати себе. Коли Джефферсон Пінкард піднявся на ноги, хэкберри-гроув вийшли ополченці. Вони тягли за ноги тіло. На трупі були коричневі штани і зелена сорочка, тепер просочені кров'ю. Стрілець повинен був бути майже невидимий серед дерев. Джефф втупився на його довге, бліде обличчя з гострим носом. Він бачив це обличчя на партійних зборах, не регулярно, а час від часу. Хлопця звали Грейді.... Грейді Як-то так. Джефф знав, що той розмовляв з ним. але не зміг згадати його прізвище.
  
  За переляканим поглядом на обличчях інших прихильників Партії він зрозумів, що вони теж впізнали вбивцю. Майор міліції теж це побачив. "Не один з ваших, да?" він повторив. - Ще одна брехня. Забирайся геть з очей моїх, поки я не забув себе.
  
  Бріггс пішов. Джефф поплентався за ним разом зі своїми товаришами. Хтось поруч стогнав. Через мить він зрозумів, що це був він сам. Що нам - що мені тепер робити? він задумався. Солодко страждає Ісус, що мені тепер робити?
  
  Енн Коллетон смажила курчати на вечерю, коли її брат увійшов на кухню великої квартири, яку вони раніше ділили. Вона хотіла привітатися з ним, але потім уважно розглянула його обличчя. Вона не бачила такого приголомшеного виразу обличчя з часів війни. Перекриваючи веселе потріскування курки, вона запитала: "Боже мій, Те, що пішло не так?"
  
  Замість відповіді він показав номер "Коламбія Південна Кароліна", який тримав під пахвою. Заголовок був величезним і дуже, дуже чорним:
  ПРЕЗИДЕНТ УБИТИЙ В БІРМІНГЕМІ!!!
  
  Підзаголовок на півсторінки нижче свідчив: "ВБИВЦЯ З ПАРТІЇ СВОБОДИ"
  
  
  ЗАСТРЕЛЕНИЙ НА ВИСТАВКОВОМУ КОМПЛЕКСІ ШТАТУ АЛАБАМА.
  
  
  "Боже мій", - знову сказала Енн. "О, Боже мій". Машинально вона продовжувала перевертати посипану борошном курку в гарячому жирі.
  
  "Я думаю, вам краще вчинити зі своїми інвестиціями в Партію свободи так само, як ви вчинили зі своїми інвестиціями Конфедерації відразу після війни, - сказав їй Те, - а саме позбутися від них. Завтра в цей же час Джейк Физерстон буде коштувати менше долара Конфедерації, і це про щось говорить ".
  
  Вона похитала головою. - Физерстон ніколи б не замовив нічого подібного.
  
  "Я не казав, що він це зробив, хоча я б не став скидати це з рахунків, якби він думав, що це зійде йому з рук", - відповів Том. "Але це не має до справи ніякого відношення. Ти думаєш, важливо, що він наказав чи не наказав? Важливо тільки те, що один з його людей натиснув на курок. Хто буде голосувати за партію, яка зносить голову президенту, якщо їм все одно, що він замишляє?"
  
  - Ніхто, - тупо відповіла Енн. Тому мав рацію. Вона не була настільки наївна, щоб удавати, що це не так. Вона піднімалася на гребені хвилі Партії Свободи все вище і вище. Вона була впевнена, що зможе доїхати на ньому до резиденції президента в Річмонді. І так воно і було. Вона залишалася в цьому впевнена. Але тепер... - Сучий син, - прошепотіла вона. - Дурний сучий син.
  
  "Хто? Покійний Грейді Калкинс?" Сказав Том. "Тримаю парі, він був тупим сучим сином. Але хто створив цілу партію з тупих сучих синів? Хто націлив їх на країну і відстрелив, спочатку кісточками пальців, а потім палицями і пістолетами? Ти знаєш кого не гірше мене, сестричка. Чи варто дивуватися, що один з них взяв у руки Тредегар і вирішив відправитися на полювання за президентом?"
  
  Енн ніколи не думала, ніколи не мріяла, що таке може трапитися. Однак це не обов'язково означало, що це було якимось дивом, принаймні, якщо дивитися на це так, як пропонував її брат. "Що нам робити тепер?" - запитала вона. Вона рідко просила поради, але її розум залишався порожнім від потрясіння.
  
  Тому не міг запропонувати особливої допомоги. "Я не знаю", - сказав він. "Ти спалила багато мостів, коли пішла з Физерстоном. Як, чорт візьми, ти пропонуєш знову перебратися через них?
  
  "Я теж не знаю", - сказала Енн. "Може бути, все якось налагодиться". Навіть самій собі вона не вірила в це. Гаряче сало расплескалось і потрапило їй на тильну сторону долоні. Вона вилаялася з таким запалом, що викликала кілька збентежених смішків у її брата.
  
  Курча був готовий через кілька хвилин. За роки, що минули з тих пір, як згоріли болота, вона стала непоганим кухарем. Раніше у неї були проблеми з кип'ятінням води. Але їй не сподобалася хрустка шкірка або волога, соковита, ароматна м'якоть. Насправді вона майже не помічала, що їла: курка складалася з кісток, а печена картопля, який подавався до неї, без видимого проходження часу перетворився в мундир.
  
  Після вечері Тому дістав пляшку віскі з полиці, де вона стояла. Це помітила Енн. - Налий і мені ковток, гаразд? - попросила вона.
  
  "Я обов'язково вип'ю". Він випив. Енн хотіла напитися до безпам'ятства, але утрималася. Набагато більше, ніж більшість в Конфедеративних Штатах, вона цінувала ясну голову. Але, о, яка спокуса!
  
  Випиваючи єдиний напій, який вона собі дозволила, вона читала газету, яку Тому приніс додому. Грейді Калкинс був безробітним ветераном, який належав до Партії свободи. Після цього репортери мало що про нього дізналися. Цього було досить. Цього було більш ніж достатньо.
  
  "Він кричав "Свобода!" після того, як збив Хемптона", - сказав Том, немов сипав сіль на рану.
  
  "Так, я читала це", - відповіла Енні. "Це катастрофа. Я визнаю це. Я не бачу, як я можу це заперечити. Це катастрофа з усіх сторін".
  
  "Це точно", - сказав Том. "Одному богу відомо, яким президентом стане Бертон Мітчел".
  
  "Я не думаю, що хто-небудь за межами Арканзасу що-небудь знає про Бертоне Митчеле, можливо, включаючи Бога", - сказала Енн. Тому злякано пирснув від сміху. Енн продовжувала: "Віги виключили його з Сенату, щоб врівноважити шанси; Физерстон зробив би те ж саме, якщо б вибрав Віллі Найта. Все, що Мітчел повинен був робити, - це сидіти там наступні шість років ".
  
  "Тепер він зробить більше", - сказав її брат. "Господи, селюк з глушини, яка керувала країною до 1927 року. Якраз те, що нам потрібно!"
  
  "Подивися на це з іншого боку", - сказала йому Енн.
  
  "Я не знав, що є якась світла сторона, на яку варто дивитися", - відповів Том.
  
  "Звичайно, є. Завжди є", - сказала Енн. "Світла сторона тут в тому, що хіба могло бути гірше?"
  
  "У цьому є сенс", - визнав Тому. "Інша сторона медалі полягає в тому, що тепер ми дізнаємося, наскільки все стало гірше ".
  
  Анна відкрила "Південну Кароліну" на внутрішній сторінці, де тривала історія вбивства президента Хемптона. Вона прочитала вголос:" "Після складання присяги президент Мітчел оголосив тиждень національного трауру. Новий президент помолився про допомогу всемогутнього Бога в майбутні важкі часи і сказав, що зробить все можливе, щоб навести внутрішній порядок, встановити хороші відносини з закордонними сусідами і знову перевести валюту на міцну основу ". Її губи скривилися. "І поки він буде цим займатися, він перейде річку Джеймс, не намочивши манжет штанів".
  
  "Що він повинен був сказати?" запитав її брат, і у неї не знайшлося підходящого відповіді. Тому продовжив: "Це те, що потрібно зробити, без сумніву. Я поняття не маю, чи вміє він це робити, але, принаймні, це він знає. І після цього, - Тому глибоко зітхнув, - після цього, можливо, люди відступлять і дадуть йому місце, щоб переїхати сюди на деякий час ".
  
  "Може бути", - сказала Енн. "Не знаю, чи допоможе це, але може бути". Вона відклала газету в бік. "І, можливо, все, що я робив з моменту закінчення війни, намагаючись навести порядок у CSA, звернулося в дим від пари пострілів з пістолета цього маніяка. Якби ополченці не вбили цього Калкинса, я був би радий зробити це сам, але я думаю, що мені довелося б стояти в черзі за Джейком Физерстоном ".
  
  - Можливо, - погодився Том. - Калкинс, можливо, вбив Партію Свободи разом з президентом-вігом. Физерстон повинен це знати - він не дурень. Але саме він воскресив диявола. Йому нема чого дивуватися, якщо в кінцевому підсумку це обернеться проти нього ".
  
  "Це несправедливо", - сказала Енн, але навіть їй самій не вистачало переконаності в її голосі. Тому взагалі нічого не сказав, залишаючи останнє слово за нею. Ніколи ще він так не шкодувала про це.
  
  Коли на наступний ранок вона йшла до кравця, люди на вулицях Сент-Метьюза, як білі, так і чорні, замовкали і дивилися на неї, коли вона проходила повз. Вони говорили про вбивство. Вони знову заговорили про вбивство, як тільки вона пройшла повз. Поки вона була поруч, вони не розмовляли. Деякі з них відсунулися від неї, неначе не хотіли, щоб її тінь падала на них. Вона була домінуючою силою в цій частині Південної Кароліни більше десяти років. Люди завжди ставилися до неї з повагою, яке вона заслужила. Судячи з того, як вони вели себе зараз, вона, можливо, тільки що втекла з лепрозорію.
  
  Зайшовши в магазин Аарона Розенблюма, я відчув, що збігаю. Клац, клац, клац - так стукала педаль його швейної машинки. Клацання припинилося, коли задзвонив дзвоник над дверима. Він відірвав погляд від шматка вовняної тканини, який пропускав через верстат. - Доброго ранку, міс Коллетон, - сказав він чемно, але не більше ніж ввічливо. Він піднявся на ноги. - У мене готова спідниця, яку ти просила мене пошити для тебе.
  
  "Добре. Я сподівалася, що ти так і зробиш". Як це часто бувало з нею, Енн вирішила взяти бика за роги. "Вчора було жахливо з президентом Гемптоном".
  
  "Так". Маленький старий кравець подивився на нього поверх своїх окулярів-половинок. "Дуже страшна річ. Але чого можна очікувати від групи, яка швидше буде битися, ніж думати?"
  
  Розенблюм повинен був знати, що вона підтримує Партію свободи. Вона не робила з цього секрету - навпаки. Якби він думав, що може так дорікати її... Якщо це було так, то у Партії були великі проблеми, як вона і побоювалася. Здавленим голосом вона сказала: "Партія свободи намагається знову зробити Конфедеративні Штати сильними".
  
  "О, так. Звичайно". У кравця був дивний акцент, наполовину ледачий южнокаролинский, наполовину їдішскій. "І я, я щаслива людина, що живу зараз в Конфедерації. У Росії, звідки я родом, партії, які намагаються знову зробити країну сильною, переслідують євреїв. Тут ти замість цього полюєш за чорними, так що я в безпеці. Так, я щаслива людина ".
  
  Енн втупилася на нього. Вона розпізнала сарказм, коли почула його. І в словах Розенблюма була неприємна частка правди. "Це не все, чим займається Партія свободи", - сказала Енн. Кравець не відповів. У повітрі повисло: "Так, ви стріляєте в президента вже двічі за два дні, і вона воліла б, щоб останнє слово залишалося за нею". Вона спробувала бути різкою: "Дайте мені глянути на спідницю, якщо не заперечуєте".
  
  "Так, мем". Він віддав їй сукню, потім махнув рукою в бік примірювальній. "Приміряйте це. Я перероблю його, якщо воно вам не підходить".
  
  Вона приміряла його. Сіра вовняна спідниця ідеально облягала талію; можливо, Розенблюм її і дратував, але він проробив гарну роботу. І довжина була новою, як вона і просила: це підкреслювало не тільки її щиколотки, але і декілька дюймів струнких литок. Тому б підійшов. Дуже погано для Тома. Роджер Кімболл схвалив би це, хоча волів би побачити її зовсім голою.
  
  Вона знову переодяглася в чорну спідницю, яку носила раніше, потім заплатила Розенблюму за нову сіру спідницю - вигідна угода в два мільярди доларів. - Велике вам спасибі, - сказав він, прибираючи банкноти в ящик столу.
  
  "Не за що", - сказала вона, а потім додала: "Мені шкода, що президент мертвий. Мені все одно, чи вірите ви мені чи ні".
  
  "Якщо б вам було все одно, ви б не казали, що вам все одно", - відповів Розенблюм. Поки вона все ще думала над цим, він продовжив: "Я вірю вам, міс Коллетон. Але тепер і ви мені повірте: партія, яка кричить і стріляє в ім'я свободи, - це не та партія, яка дійсно хоче її ".
  
  Ще один парадокс. Енн похитала головою. - Сьогодні у мене немає часу на загадки. Доброго ранку. Збудувавши нову спідницю через руку, вона гордо вийшла з ательє.
  
  Честер Мартін сів на складаний стілець в залі Соціалістичної партії біля сталеливарного заводу в Толедо, де він працював. "Як ви назвали Партію свободи в CSA?" - запитав він Альберта Бауера. "Реакція на марш? Це все? Ви потрапили в саму точку".
  
  "Так, навіть для реакційної партії застрелити реакційного президента за те, що він недостатньо реакційний, щоб їх задовольнити, вимагає великих зусиль", - визнав Бауер. - Вони теж пошкодують, попомни мої слова.
  
  "Тримаю парі, вони вже шкодують", - сказав Мартін. "У пеклі буде холодно, перш ніж вони знову опиняться так близькі до перемоги на виборах".
  
  "Вони теж будуть шкодувати більше", - передбачив Бауер. "Вони зробили те, на що я б ніколи не поставив, що вони могли: вони змусили людей у Сполучених Штатах пошкодувати Конфедеративні Штати".
  
  "Вони навіть змусили мене відчути те ж саме, і якийсь виродок-повстанець застрелив мене", - сказав Мартін. "Але стріляти в президента..." Він похитав головою. "Ніхто ніколи не робив цього раніше, ні там, ні тут. До чого котиться світ?"
  
  "Революція", - відповів Бауер. "А реакціонери в CSA просто надали підтримку тутешнім прогресивним силам. Раніше президент Сінклер не зміг би домогтися припинення виплати репарацій через Конгрес, навіть якби від цього залежало його життя. Однак тепер, я думаю, у нього просто може вистачити голосів, щоб здійснити це ".
  
  - А тобі? Мартін не був упевнений, що йому сподобалася ця ідея. "Наскільки я бачу, для нас було б краще, якщо б конфедерати залишалися розореними і слабкими".
  
  "Звичайно, у короткостроковій перспективі ми б так і зробили", - сказав Бауер. "Але в довгостроковій перспективі, якщо Конфедеративні Штати будуть продовжувати терпіти невдачу, кому це допоможе? Цей псих з Фезерстона ледь не виграв вибори в минулому році, тому що Ребс були в такій поганій формі. Що станеться, якщо їм стане ще гірше?"
  
  "Ну, у них не буде революції, - в усякому разі, Червоної", - сказав Мартін. Він встав, підійшов до кофейнику, що стояв на залізній плиті, і налив собі чашку. Поставивши чашку на стіл, він закурив сигарету.
  
  Бауер терпляче почекав, поки він пару раз затягнеться, потім кивнув. "Ні, у них не буде Червоної революції, принаймні, не зараз. Це консервативна країна, і марксизм там прив'язаний до чорного людині, а це означає, що у білої людини є або думає, що є, додаткові вагомі причини ненавидіти його. Але час конфедератів теж наближається. Рано чи пізно у всіх капіталістичних країнах відбудуться революції".
  
  Він говорив з упевненістю побожного католика, міркує про диво пресуществления. Віра Честера Мартіна в соціалізм була більш нової, більш прагматичною і не такою глибокою і міцною. Він сказав: "Може бути, і так, Ел, але рано чи пізно ховатися в цьому доведеться біса довго".
  
  "Діалектика не говорить, як швидко все станеться", - спокійно відповів Бауер. "Вона просто говорить, що це станеться, і для мене цього досить".
  
  "Може бути, для тебе", - сказав Мартін. "Що стосується мене, то я б хотів знати, гряде революція в мій час чи це те, чого чекати мої правнуки - якщо вони у мене коли-небудь будуть". Він був вже не такий молодий, як раніше. Були моменти, коли він шкодував, що не знайшов дівчину, як тільки повернувся додому з війни, або, може бути, навіть раніше. Але робота у ливарному цеху і на Соціалістичну партію залишали мало часу для залицяння або навіть думок про залицянні.
  
  Раніше, коли він був демократом, він думав, що дівчата-соціалістки распущенны, без будь-якої моралі у назві. Люди говорили це так часто, що він був впевнений, що це правда. Тепер, швидше до його жаль, він знав краще. Багато жінок Соціалістичної партії були замужем за чоловіками-соціалістами. Багато з тих, хто такими не були, з таким же успіхом могли бути заміжня за партією. Це залишало ... убогий вибір.
  
  Альберт Бауер сказав: "Навіть якщо ми не доб'ємося революції в CSA найближчим часом, ми не хочемо, щоб там заправляли реакціонери. Це перевернуло б класову боротьбу з ніг на голову. Наскільки я розумію, придушення Партії Свободи - достатня причина, щоб відмовитися від репарацій ".
  
  "Ну, може бути", - сказав Мартін. Він не сказав більше нічого, крім "може бути", як би його друг не намагався перемогти його. Йому було шкода, що конфедерати застрелили свого президента. Він не побажав би цього навіть CSA. Але те, що він не бажав нічого поганого Конфедеративним Штатам, не обов'язково означало, що він також бажав їм нічого доброго.
  
  У той вечір, коли він повернувся додому, ця тема знову спливла за обіднім столом. Він очікував, що так і буде; хлопчаки-газетярі розносили газети, кричачи про репарації. "Що ти думаєш, Честер?" Запитав Стівен Дуглас Мартін. "Ти був тим, хто бився".
  
  "Важко сказати, тату, - відповів Мартін. "Раніше я думав, що, якби я коли-небудь побачив, як тоне ребе, я б кинув йому ковадло. А тепер ... я просто не знаю.
  
  "Хіба ми не можемо дозволити війні нарешті закінчитися?" Сказала Луїза Мартін. "Хіба обидві сторони ще недостатньо натерпілися? Коли ми зможемо бути задоволені?"
  
  "З таким же успіхом можна запитати мормонів на Заході, ма", - сказала її донька Сью. "Вони тільки що зробили кілька пострілів по парі армійських вантажівок - ти бачила це в газеті? Вони не забувають, що ми їх перемогли. Можете посперечатися, що конфедерати не забули, що ми їх перемогли. Так чому ми повинні забувати про це?"
  
  "Тим не менш, це можливо в обох напрямках", - сказав Честер. "Це непросте питання. Якщо ми продовжимо стримувати повстанців, вони зненавидять нас за це. Вони робили це з нами протягом багатьох років, після Війни за відділення, а потім після Другої мексиканської війни. Невже ми хочемо, щоб вони не думали ні про що, крім як відплатити нам за те, як ми так старанно працювали, щоб поквитатися з ними, а також з Англією і Францією?"
  
  "Ти говориш прямо як соціаліст", - сказав його батько, сміючись. "Передай горошок, будь ласка, паршивий рудий".
  
  Честер теж засміявся і передав миску. "Розмовляючи з тобою і мамою, я кажу як соціаліст. Коли я розмовляю з людьми в залі соціалістів, я в половині випадків кажу як демократ. Я помічав це і раніше. Можна сказати, я застряг посередині."
  
  "Люди, які можуть бачити обидві сторони питання, зазвичай такі", - сказала йому мати. "Це не найгірше місце у світі".
  
  Сью Мартін з цікавістю подивилася на Честера. - З цим "Пурпуровим серцем" у твоїй спальні, я думаю, ти був би останнім, хто захотів би дозволити "Конфедератів" піднятися з підлоги.
  
  Він знизав плечима. "Як каже мама, можливо, настав час покінчити з війною. Крім того, єдине, чого я не хочу робити, так це знову битися з цими ... такими-то. - Розмова про нову війну ледь не змусив його скотитися назад до нецензурної лайки в окопах. "Якщо вони зможуть заспокоїтися, тому що більше не платять репарацій, це, можливо, буде не так вже й погано".
  
  "У твоїх словах є сенс, синку", - сказав Стівен Дуглас Мартін. Його дружина кивнула. Через мить те ж саме зробила і Сью. Батько Мартіна продовжував: "Отже, які шанси, що хто-небудь в Конгресі зрозуміє здоровий глузд, якщо він облетить Філадельфію на літаку?"
  
  "Соціалістичний більшість існує", - сказав Мартін. Але це нічого не доводило, і він це знав. "Нам просто потрібно почекати і подивитися, чи не так?"
  
  Ні з того ні з сього Сью запитала: "Як, по-вашому, проголосувала б та конгресвумен, з якою ви познайомилися? Ви розумієте, про кого я кажу про ту, чий брат був поранений, коли служив у вашому загоні?"
  
  - Флора Гамбургер, - сказав Мартін. - Так, звичайно, я знаю, кого ти маєш на увазі. Хороше питання. Зазвичай вона поступає правильно. Я дійсно не знаю. Думаю, нам доведеться продовжувати стежити за газетами.
  
  - Флора Гамбургер. Луїза Мартін клацнула пальцями. - Я знаю, де я бачила це ім'я. Це та, яка нещодавно побралася з віце-президентом. Вона перевела погляд з сина на дочку і назад, як би кажучи, що заручини її задовольнить: ловити віце-президента немає необхідності.
  
  - Мамо, - сказала Сью застережливим тоном.
  
  "Вона просто доставляє тобі неприємності", - сказав Мартін. Це змусило його сестру і матір витріщатися на нього. Він підчепив виделкою кілька горошин, щойно усвідомивши, з якими небезпеками стикаються миротворці, коли вступають між ворогуючими угрупованнями.
  
  Коли Честер відірвав погляд від горошку, він виявив, що батько дивиться на нього з великим, ніж просто веселощами. Стівену Дугласу Мартіну вистачило здорового глузду не вплутуватися у сварки, на яку він не міг сподіватися вплинути.
  
  Протягом наступних кількох днів дебати про репарації тривали в газетах, поряд з репресіями, які армія вживала проти вічно бунтівних мормонів в Юті. Зіткнення двох літаків, що перевозили пошту, на деякий час витіснило обидві ці історії із заголовків газет, але ажіотаж з приводу катастрофи швидко згас - хоча і не так швидко, як у двох невдалих пілотів.
  
  Коли Флора Гамбургер виступила за припинення репресій, газети помістили цю новину на перших шпальтах. "Совість Конгресу каже "так"!" - кричали хлопчаки-газетярі. "Скасування репарацій розглядається як ймовірна!"
  
  Це заява справила на Мартіна менше враження, ніж було до заручин конгресвумен Гамбургер з віце-президентом Блэкфордом. У певному сенсі це зробило її частиною адміністрації, пропонує нову політику. Але знову ж, з того, що він знав про неї, на неї було не так-то легко вплинути. Можливо, вона все-таки висловлювала те, що думала.
  
  "Я думаю, що тепер законопроект буде прийнятий. Я сподіваюся, що все обернеться на краще, от і все", - сказав Мартін, коли Сью запитала його про це увечері, за супом з бичачих хвостів. "Не можу знати, поки це не відбудеться".
  
  "Коли ти щось робиш, ти не можеш знати наперед, що з цього вийде", - сказав його батько. ^ Політики скажуть тобі, що роблять. але вони цього не роблять. Іноді ти просто йдеш вперед, робиш щось і дивишся, до чого це призведе ".
  
  "Ось так і сталася війна", - сказав Мартін. "Ніхто не припускав, що все буде так погано, коли вона почалася. Коли вона почалася, люди раділи. Але ми зіткнулися з рогами "Ребс" і "Кенакс", і довгий час ніхто не міг просунутися ні вперед, ні назад. Я сподіваюся, що все піде не так, як раніше, от і все ".
  
  "Іноді страх того, що може піти не так, є вагомою причиною нічого не робити", - зауважив Стівен Дуглас Мартін.
  
  "Ти, звичайно, демократ", - сказав Честер.
  
  "Що ж, це так, - погодився батько. "Аптон Сінклер працює тут вже більше року, і мене підмінили, якщо я бачу, як він підпалив світ".
  
  Луїза Мартін сказала: "Одного разу ми вже підпалили світ, не так давно. Тобі цього недостатньо, Стівен?"
  
  "Ну, може бути, так воно і є, коли ти так ставиш питання", - сказав її чоловік. "Якщо дозволити конфедератам зірватися з гачка, значить, нам не доведеться вести ще одну війну, я вважаю, я за це. Але якщо вони почнуть витрачати гроші, які могли б дати нам, зброю тощо, це викличе такі проблеми, що ти не повіриш. Він підняв кухоль з пивом. "Будемо сподіватися, що вони засвоїли свій урок ". Він відсьорбнув піну.
  
  "Будемо сподіватися", - луною відгукнувся Честер Мартін. Він теж пив. Його мати і сестра теж.
  
  Роджер Кімбол був п'яний. Він був п'яний багато часу з тих пір, як Грейді Калкинс застрелив президента Уейда Хемптона V. Втупившись в свою склянку з віскі, він пробурмотів: "Тупий виродок. Тупий гребаной ублюдок." З таким же успіхом Калкинс міг взяти свій "Тредегар" і вистрілити Партійцю Свободи прямо між очей.
  
  Кімболл вирішив, що віскі дивиться на нього відповідь. Він допив його, щоб більше так не було. "Будь старе виправдання в шторм", - подумав він. Він налив собі новий стакан. Може бути, це було б більш ввічливо. Так це було чи ні, він би випив це.
  
  У ці дні він часто сам розливав вино. Занадто багато людей впізнавали його на вулицях і в салунах Чарльстона. Кілька тижнів тому багато хто з цих людей вітали б його помахом руки і радісним криком "Свобода!" Тепер вони люто дивилися на нього. Іноді вони лаялися. Один чоловік пригрозив убити його, якщо побачить знову. Кімболл не був дуже стривожений - він знав, як про себе подбати, - але він проводив у своїй квартирі більше часу, ніж раніше.
  
  Це означало, що його банкролл скорочувався з кожним днем інфляції. Він не грав в таку кількість карткових ігор, як раніше, що було страшенно погано, тому що саме вони тримали його на плаву. Без них мільйони, які платили за квартиру в один тиждень, купували сендвіч наступного тижня, сигару - через тиждень, а ще через тиждень годилися тільки в якості красивою паперу.
  
  "Чорт би побрал Грейді Калкинса", - сказав він і відпив трохи ввічливого віскі. Це було нечесно. Чим більше він пив віскі, тим очевидніше було, що це нечесно. Партія свободи і раніше відстоювала точно ті ж ідеї, що і до того, як божевільний застрелив президента. Він як і раніше вважав ці речі такими ж важливими, як і тоді. Пару тижнів тому люди аплодували йому і Джейку Физерстону. Тепер вони не звертали уваги на Партію свободи. Де в цьому була справедливість?
  
  Сльози навернулися йому на очі, звичайні сльози п'яниці. Одна скотилася по його щоці - або, може бути, це була просто крапля поту. Чарльстон влітку, навіть на початку літа, навчив чоловіка всьому, що йому потрібно знати про потовиділенні, і навіть чого іншого.
  
  Кімболл залпом допив залишки свого напою. Нарешті, замість того, щоб привести його в лють або сентиментальність, це зробило те, що він хотів: вдарило його по голові, як каменем. Похитуючись, він добрів до спальні, зняв черевики, ліг поперек ліжка по діагоналі і відключився, не встигнувши роздягнутися.
  
  Сонячне світло, струившийся через вікно спальні, розбудив його на наступний ранок. Він здавався таким гарячим, таким яскравим, таким розплавленим, що на мить йому здалося, що він помер і потрапив в пекло. Він примружив очі, перетворивши їх у вузькі щілинки, щоб як можна ближче витримати яскраве світло. Коли він відкотився вбік, в голові у нього стукотіло, як в дизелі підводного човна, що працює на повну потужність.
  
  У нього був такий присмак у роті, немов занадто багато людей загасили там занадто багато сигар. Жирний піт покрив його тіло від ниючого голови до ніг у шкарпетках. Він подумав про те, щоб встати і зробити невеликий ковток, щоб полегшити сильний біль, але його шлунок зробив повільний, страхітливий коло при одній тільки думці про це.
  
  Зрештою, він усе-таки встав. "Це тільки доводить, що я герой", - сказав він і здригнувся від звуку власного голосу, хоча і не був настільки необачний, щоб говорити голосно. Похитуючись, він побрів до ванної, ополоснул обличчя холодною водою і запив ще холодною водою кілька таблеток аспірину. Коли вони приземлилися, його шлунок видав ще один гучний протестуючий крик, ніби це була підводний човен, піддалася сильному обстрілові глибинними бомбами. Він задавався питанням, чи залишаться вони внизу. Він кілька разів ковтнув повітря, але вони залишилися.
  
  Він почистив зуби, що позбавило від більшості сигарних недопалків. Потім наповнив ванну холодною водою, зняв просочену потім одяг і обережно ступив до неї. Це було жахливо і чудово одночасно. Після того як він насухо витерся рушником і надів сорочку і штани, які не пахли так, неначе він украв їх у п'яниці в канаві, він відчув себе краще. Пройде зовсім небагато часу, і він, можливо, вирішить, що все-таки хоче жити.
  
  Демонструючи сувору військову дисципліну, він пройшов повз пляшки віскі, що стояла на кавовому столику у вітальні, на кухню. Пити чорну каву було майже так само боляче, як аспірин, але він відчув себе краще. Трохи подумавши, він відрізав пару товстих скибок хліба і з'їв їх. Вони каменем лягали в шлунок, але, опинившись там, додавали баласту.
  
  Він повернувся у ванну і причесався перед дзеркалом. Тільки червоні доріжки на білках очей і деяка загальна втома видавали його похмілля всьому світу. Він би підійшов. Надівши солом'яний капелюх, щоб захистити очі від різких сонячних променів, він вийшов з квартири. Як би йому цього не хотілося, він не міг залишатися вдома.
  
  Хлопчаки-газетярі, які продають "Кур'єр" і "Мерк'юрі", вигукували один і той же заголовок: "Сполучені Штати припиняють виплати репарацій!" Хлопці з пачками Mercury \ the Крилі додали: "Президент Мітчел каже, що валюта Конфедерації відновиться!"
  
  "Я повірю в це, коли побачу", - усміхнувся Кімбол: обидві газети коштують мільйон доларів. Але, якщо в це повірить достатня кількість людей, це може статися. Ця перспектива обрадувала його менше, ніж він міг собі уявити. Зменшується - чорт візьми, зникаючий - долар Конфедерації сприяв піднесенню Партії свободи.
  
  Коп крокував по вулиці назустріч Кимбаллу, крутячи кийком у формі вісімки. Він впізнав колишнього морського піхотинця і націлив на нього палицю, як Тредегар. "Якщо я побачу, що ти і твої дружки влаштовуєте заворушення, як раніше, я вас затримаю, чуєте? Такий наказ, який я отримав з мерії ".
  
  "О, заради Бога, Боб, - стомлено відповів Кімболл, - скажи мені, що ти не голосував за Физерстона, і я назву тебе брехуном в обличчя".
  
  "Це не має нічого спільного ні з чим". Поліцейський змахнув трохи ворсинок з рукава своєї сірої туніки. "Кажуть, нам доводиться бути жорсткими у підтриманні громадського порядку. Ми більше не будемо возитися з вами, хлопці, ви чуєте?
  
  "Я вас зрозумів", - сказав Він і пішов своєю дорогою. У будь-якому випадку, він би подбав про те, щоб Партія свободи якийсь час вела себе тихо - єдино розумний вчинок. Але отримання наказів від одного в гарну погоду дратувало.
  
  І коли він відкрив двері в офіс Партії свободи в Чарльстоні, він зрозумів, що в цих наказах не було необхідності з іншої причини. При тому, як йшли справи зараз, йому було б дуже багато часу, щоб створювати проблеми, навіть якщо б він захотів. Штаб, в якому вирувало життя протягом всієї президентської кампанії і після неї, тепер більше скидався на могилу. Тільки кілька людей сиділи за своїми столами, ніхто з них особливо нічим не займався. Чорт би побрал цього Калкинса, знову подумав Кімболл.
  
  "Чорт забирай, - голосно сказав він, - це не кінець світу".
  
  "Цілком можливо". Три людини, один в передній частині офісу, інший в середині і один в кінці, сказали одне і те ж одночасно.
  
  "Ні! Господи Ісусе, немає", - сказав Кімболл. "Якщо ми були праві до того, як цьому жалюгідному сукиному синові Хемптон знесло голову, то ми праві і зараз. Люди побачать це, і нехай допоможе мені Бог, вони побачать ".
  
  Один з чоловіків, який сказав " З таким же успіхом могло б бути ", відповів: "Минулої ночі у моє вікно кинули камінь. До нього була прив'язана мотузкою записка, зовсім як у десятицентовых романах ".
  
  - Дешеві романи, які в наші дні стоять мільйони, - втрутився Кімболл.
  
  Як ніби він нічого не говорив, функціонер Партії Свободи продовжив: "Сказав, що мої сусіди вичавлять з мене всю смолу, якщо я ще коли-небудь вийду на вулицю в білому і горіховий, або спалять мій будинок вщент". Він обдарував Кімбола таким суворим поглядом, на яку тільки була здатна його одутле обличчя кругле.
  
  Кімболл люто подивився у відповідь. Залишкова біль від похмілля зробила його похмурий вигляд ще лютішим, ніж це було б в іншому випадку. "Чорт би тебе побрал, Білл Емброуз, я не маю ніякого відношення до підпалу будинку Тома Брирли. Я такими речами не займаюся. Я міг би застрелити цього виродка - Господь свідок, я хотів цього - чи я міг би забити його до смерті палицею два на чотири, але я б цього не зробив. Це боягузливий вихід, все одно що кинути камінь у вікно. Я відразу йду за тим, що мені не подобається. Ти мене розумієш?"
  
  Білл Емброуз щось пробурмотів. Кімболл зробив два швидких кроки до нього. Відчуваючи, що він готовий - більш ніж готовий до бійки. Емброуз - немає, хоча він був досить сміливий, коли марширували "стійкі". - Я розумію тебе, Роджер, - квапливо сказав він.
  
  "Тобі, чорт візьми, було б краще", - пробурчав Кімболл. "Нам доведеться якийсь час ходити потихеньку, от і все. Так, деякі з наших літніх пташок відлетіли на південь. Так, копи збираються влаштувати нам неприємності на деякий час. Але Джейк Физерстон раніше єдина людина, яка може врятувати цю країну. Він як і раніше єдиний чоловік, який молиться про те, щоб облизати Сполучені Штати, коли ми знову зіткнемося з ними. Гаразд, дістатися до вершини буде не так просто, як ми сподівалися. Це не означає, що ми не можемо цього зробити ".
  
  Він знав, як звучить його голос: як у хлопця на футбольному матчі, коли його команда програє на два тачдауна більш ніж у середині четвертої чверті. Якщо б вони лише добре постаралися, то все ще могли б видертися. Якщо б вони здалися, то потрапили б під паровий каток.
  
  Оглянувши офіс, він подумав, що багато з тих, хто все ще перебував там, були на грані того, щоб здатися. Вони віддалялися, знову ставали вигами і намагалися прикинутися, що їх інтрижки з Партією свободи ніколи не було, як ніби вони якийсь час зустрічалися з швидкою жінкою, а потім проміняли її на просту, знайому дівчину по сусідству.
  
  "Не здавайтеся", - серйозно сказав він. "Це все, що я повинен вам сказати, хлопці: не здавайтеся. Ми робимо цю країну такою, якою вона повинна бути. Ми б ніколи не побачили законів про ощадних книжках, якби в Конгресі не було представників Партії Свободи. Цей ублюдок Лейн міг би перемогти на виборах, якщо б не ми ".
  
  Деякі чоловіки виглядали щасливими. Кімбол знав, що він не єдиний тут прихильник "блакитний вечірки". Але хтось позаду нього сказав: "Може бути, все одно все налагодиться, тепер, коли ми більше не прив'язані до репараціями".
  
  Це був найбільший страх Кімбола. Щоб побороти її, він наповнив свій голос презирством: "Ха! Я знаю про Бертоне Митчеле, клянуся Богом - я теж з Арканзасу, пам'ятаєш? Єдина причина, по якій він потрапив в Сенат, полягає в тому, що його батько і дідусь були там до нього - він ще один з цих смердючих аристократів. Якщо ви запитаєте мене, якщо він буде робити що-небудь, окрім як сидіти там, як шишка на колоді, це буде найбільше диво з тих пір, як Ісус воскресив Лазаря ".
  
  Кілька людей розсміялися: недостатньо. Кімболл розвернувся на підборах і гордо вийшов з офісу Партії свободи. Він ніколи не був на борту повільно тонучого корабля, але тепер мав гарне уявлення про те, яке це.
  
  І на Кінг-стріт йому теж не стало легше. По тротуару йому назустріч йшли Кларенс Поттер і Джек Деламот. Особа Поттера спотворила широка неприємна посмішка. "Привіт, Роджер. Давненько тебе не бачив, - сказав він, і його майже янкийский акцент різонуло по вухах Кимболла. - Я думаю, ти задоволений бандою головорізів, яку обрав. Судячи з усього, ти відмінно вписуєшся в обстановку.
  
  Руки Кимболла стиснулися в кулаки. - Коли я вперше почув твій плаксивий голос, мені захотілося тебе лизнути. Просто щоб ти знала, я не передумав.
  
  Поттер не відступив ні на дюйм. І Деламот зробив крок вперед, сказавши: "Ти хочеш його, у тебе є ми обидва".
  
  Кімболл радісно кинувся в воду. Крихітна раціональна частина його розуму говорила, що він, ймовірно, опиниться в лікарні. Йому було все одно. Ніс Поттера зігнувся під його кулаком. Поки він сам отримував кілька хороших ударів, те, що з ним відбувалося, взагалі не мало значення.
  
  Сему Карстену до смерті набридла Бостонська військово-морська верф. Наскільки він міг судити, американський есмінець "Ремембранс" міг залишитися тут назавжди. Він очікував побачити павутину, що звисає з тросів, якими авіаносець був пришвартований до пірсу.
  
  "Ми нічого не можемо зробити, Карстен, ні чорта", - сказав командер Грейді, коли він поскаржився на це. "У бюджеті немає грошей на те, щоб ми могли щось робити, крім як залишатися у порту. Ми повинні вважати, що нам пощастило, що вони не розібрали корабель на металобрухт.
  
  "Вони дурні, сер", - сказав Сем. "Вони всього лише купка дурнів. У бюджеті достатньо грошей, щоб дозволити чортовим конфедератам зірватися з гачка. Але коли справа доходить до нас, коли мова заходить про одну з причин, по якій хлопцям в першу чергу довелося виплачувати репарації, миша прогризає дірку в кишенях соціалістів ".
  
  "Якщо тобі від цього стане легше, - сказав Грейді, - то Армія відчуває такі ж труднощі, як і ми".
  
  "Мені від цього не стає краще, сер", - відповів Карстен. "Від цього мені стає тільки гірше".
  
  "Що ти взагалі за флотський людина?" - зажадав відповіді артилерійський офіцер з удаваним гнівом. "Передбачається, що ти повинен бути щасливий, коли армія бере себе в руки. Крім того, - він знову став серйозним, - мізері любить компанію, чи не так?
  
  "Я нічого про це не знаю", - сказав Карстен. "Все, що я знаю, це те, що я хочу, щоб ми були сильними, а CSA слабким. Що б нам не потрібно було зробити, щоб це сталося, я за це. Якщо все піде по-іншому, я проти цього ".
  
  "У тебе дійсно є задатки офіцера", - задумливо сказав Грейді. "Ти бачиш головне і ні про що інше не турбуєшся".
  
  "Поки ми тут пов'язані, сер, я, по правді кажучи, намагався трохи старанніше розбиратися в бухгалтерських книгах". Сем почухав ніс. Кінчики його пальців побіліли і стали липкими від мазі з окисом цинку. Крива усмішка підняла куточок його рота. - Крім того, чим більше я перебуваю на нижній палубі, тим менше у мене шансів засмагнути.
  
  "Ніхто не може сказати, що ти не білий чоловік", - серйозно погодився Грейді. "З цією речовиною, розмазаним по твоєму обличчю, ти, мабуть, самий білий чоловік в окрузі".
  
  "Хотілося б тільки, щоб від нього було більше користі", - сказав Сем. "Я намазую його так, як каже помічник фармацевта, або навіть гущі, але я все одно підсмажую. Чорт, більшу частину часу я більше схожий на рожевого людини, ніж білого. Я навіть згорів в Ірландії ".
  
  "Я пам'ятаю це. Це було нелегко", - сказав Грейді. "Вони повинні були подарувати тобі за це якусь прикрасу".
  
  "Я думаю, вони вирішили, що те, що я почервонів, було достатнім прикрасою, навіть якщо я не думав, що це дійсно красиво", - сказав Карстен, чим викликав сдавленное пирхання у коммандера Грейді. Сем продовжував: "Сер, як ви думаєте, нам було б чим зайнятися, якщо б лейтенант Сандес не вдарив своїм літаком в корму, коли ми повертались через Атлантику?"
  
  "Неа", - відповів Грейді. "У нас і до цього були аварії і бойові пошкодження. Цей бізнес керування літаками з кораблів може бути важливим, але це дуже непросто. До того ж "Спогад" не несе стільки броні, скільки лінкор.
  
  Згадавши про снаряді, що потрапив у його орудийную позицію, Сем кивнув. "Добре", - сказав він. "Я дійсно задавався питанням".
  
  "Я думаю, ми могли б пройти без будь-яких пошкоджень або аварій і все одно опинитися тут", - сказав Грейді. "Проблема не в тому, як ми билися, тому що ми билися добре. Проблема в політиці". Він перетворив це на лайку.
  
  "Так, сер", - покірно відповів Карстен. Він підняв одну з своїх світлих брів. "Чи Можете ви згадати про будь-які проблеми, які не пов'язані з політикою, якщо розібратися?"
  
  Командер Грейді погойдався на підборах і розсміявся. - Ні, клянуся Богом, у всякому разі, не так вже й багато. - Він ляснув Сема по спині, потім дістав блокнот і авторучку і швидко написав. Він вирвав верхній аркуш з блокнота та протягнув його Карстену. - А ось тобі подарунок: двадцять чотири години свободи. Їдь далі, через річку, в Бостон, і відмінно проведеш час ".
  
  "Велике вам спасибі, сер!" - Вигукнув Сем.
  
  Він хотів тут же позбутися від Спогадів, але Грейді підняв руку. "Просто не повертайся на борт у неділю вдень з дозою бавовни, от і все. Зробиш це, і я відірву твою дурну коротку руку і вдарю тебе нею по голові.
  
  "Є, сер", - сказав Сем. "Я обіцяю". Були способи зробити це малоймовірним, навіть якщо б він не одягав гумку, хоча не всі дівчата в будь-якому будинку хотіли користуватися своїм ротом замість того, щоб робити те, що вони зазвичай робили. Якщо б йому довелося трохи доплатити за своє задоволення, він би заплатив, от і все. Зазвичай він сам вважав за краще займатися сексом по-чесному, але він не очікував, що отримає таку вільність, і вже точно не хотів з-за цього нарватися на неприємності. І з іншим теж було страшенно весело.
  
  На вузьких вуличках через Чарльз від військово-морської верфі працювало кілька будинків. Правило "Іди туди, де є клієнти" було таким же старим, як найдавніша професія. Сем отримав те, що хотів, - фактично отримав це двічі поспіль від італійки приблизно його віку, яка була такою ж смаглявою, як і він сам, блондинкою. "Спасибі, Ізабелла", - сказав він, ледачий і щасливий після другого разу. Він провів рукою по її волоссю. "І ось додатковий долар, про який ти нікому не повинна говорити".
  
  "Я дякую вас", - сказала вона, піднімаючись на ноги. "Моїй маленькій дівчинці потрібні туфлі. Це допоможе". Він не думав про те, що у повій можуть бути діти, але припустив, що це одна з небезпек їх професії.
  
  Багато закладу на південному березі Чарльза, які не були борделями, були салуна. Сем замовив собі пару пляшок пива. Він подумав про те, щоб напитися - командер Грейді не забороняв йому робити. Але після того, як він спустошив другий стакан, він витер рот рукавом і вийшов з темної забігайлівки, де пив. Його попіл вивезли, він випив достатньо, щоб відчути це, і ніщо в цілому світі не здавалося терміновим, навіть те, що потрібно запалити. Якби йому захотілося зробити це пізніше, він би це зробив. Якщо він цього не зробить ... Що ж, у нього все ще залишалася більша частина дня, і ніхто не вказував йому, що робити. Для моряка це була безцінна перлина.
  
  Він неквапливо прогулювався по вулицях Бостона, засунувши великі пальці в кишені розкльошених штанів. Він не звик до неквапливості. Вирушаючи куди-небудь на борту "Спогади", він завжди йшов з певною метою, і йому майже завжди доводилося поспішати. Йому рідко вдавалося розслабитися.
  
  Наполовину випадково, наполовину навмисно він вийшов на Бостон-Коммон: акри і акри трави, призначені тільки для того, щоб розслабитися. Якби він захотів, то міг би лягти там, насунути кепку на очі і подрімати на сонечку.
  
  - Ні, дякую, - сказав він уголос при цій думці. Якщо б він задрімав на сонечку. його б підсмажили, точно свинину в камбузных печах "Ремембранса". Але на пустки тут і там росли дерева. Подрімати в тіні, можливо, було б не так уже й погано.
  
  Він попрямував до великого дуба з безліччю пониклих гілок, покритих листям, яка захищала його від сонця. Також до нього з іншого боку прямували дівчинка дев'яти років або близько того, хлопчик, схожий на її старшого брата, а за ними жінка з кошиком для пікніка. Побачивши Сема, дівчинка кинулась тікати. Коли вона дісталася до тіні під дубами, вона сказала: "Це наше дерево. Ти не можеш його забрати".
  
  "Мері Джейн, тут вистачить місця для всіх нас", - суворо сказала жінка. "І не смій грубити морякові. Пам'ятай, твій батько був моряком".
  
  "Мем, якщо вас це утруднить, я пошукаю інше дерево", - сказав Сем.
  
  Жінка похитала головою. "Це зовсім не проблема - або її не буде, якщо ви не зробите що-небудь. Але якщо б ти приніс багато клопоту, ти б не сказав, що поїдеш в інше місце, подібне цьому.
  
  "Я миролюбний", - погодився Сем. Якщо б він не наніс візит в будинок, де працювала Ізабелла, йому, можливо, хотілося б влаштувати неприємності: вона була симпатичною жінкою, хоча і виглядала втомленою. І вона сказала, що батько дівчинки - Мері Джейн - був моряком, що, ймовірно, зробило її вдовою. Іноді вдовам не вистачає того, чого не було поруч з їхніми чоловіками, які могли б дати їм більше. Однак, як би там не було, Сем просто сів на траву біля стовбура дерева, в найглибшій частині тіні.
  
  Зашуршав шерстю, жінка теж сіла, витягла з кошика ковдру і розстелила його на траві. Вона почала розставляти на ковдрі миски з їжею. Поки вона це робила, її син запитав Сема: "Сер, ви знали кого-небудь, хто плавав на борту американського есмінця "Ерікссон"?"
  
  "Не можу сказати, що бачив", - відповів Карстен. Потім його очі звузилися, коли він згадав, де я чув цю назву. "Той корабель! На ньому був твій батько, синку?"
  
  "Так, сер", - відповів хлопчик. "І смердючі повстанці потопили її після закінчення війни. Це неправильно".
  
  "Це так само вірно, як те, що... Діккенс - ні", - сказав Сем, обмежений у виборі мови присутністю жінки і маленької дівчинки. "Мені дуже шкода це чути. Мій корабель одного разу був торпедований японцями в Тихому океані. Ми не потонули, але я знаю, що нам просто пощастило ".
  
  "А шкіпер Конфедерації, потопив "Ерікссон", все ще розгулює на волі, як пташка, в Південній Кароліні", - сказала жінка. "Він убив мого чоловіка і більше сотні інших чоловіків, і нікого це не хвилює. Навіть президента це не хвилює".
  
  "Якщо б Тедді Рузвельт виграв свій третій термін, він би що-небудь зробив з цього приводу", - сказав Карстен. "Якщо б Ребс не передали це... хлопець пропаща, я б бив Конфедеративні Штати до тих пір, поки вони цього не зробили ".
  
  "Я теж так думаю", - сказала жінка. "Якби у жінок в Массачусетсі було право голосу, я б проголосувала за Сінклера, коли його обрали. Я змінив свою думку з тих пір, як дізнався про эрикссоновском "хоча".
  
  "Тримаю парі, що так", - сказав Сем. "Одне ти повинен віддати Тедді належне - він ніколи ні від кого не слухав базікання".
  
  - Ні. - Жінка вказала на їжу. - Чи Не хочете смаженого курчати з шинкою і картопляний салат? Я приготувала більше, ніж ми можемо з'їсти, навіть якщо ці двоє, - вона вказала на своїх дітей, - приберуть це, як ніби завтра не настане".
  
  "Ви впевнені, мем?" Запитав Карстен. Якщо б вона була вдовою, їй довелося б так само важко, як і повією, яка опустилася перед ним на коліна, а може бути, і ще важче. Але вона кивнула так рішуче, що відмовити їй було б неввічливо.
  
  Він з'їв бутерброд з шинкою, курячу ніжку, домашній картопляний салат і мариновані помідори і запив усе це лимонадом, який змусив його кривитися і посміхатися одночасно. Незважаючи на те, що її діти їли, як голодуючі вірмени, жінка намагалася ще більше натиснути на нього.
  
  "Не зміг доторкнутися ні до одному шматочку", - сказав він, що було не зовсім правдою, і додав: "Все було приголомшливо", що так і було. "Не їв такої страви з тих пір, як був дитиною". Це теж було правдою.
  
  "Я рада, що тобі сподобалося", - сказала вона і на мить здалася щасливою. Вона дістала з сумочки пачку сигарет. Він дістав коробок сірників і прикурив для неї. Але, малюючи на ньому, вона спохмурніла. "Він, напевно, розгулює там, в Чарльстоні, попихкуючи великий товстою сигарою. Чорт би його побрал".
  
  Сем і раніше чув, як жінки лаються, але ніколи з такою тихою інтенсивністю. Він не знав, що сказати, тому промовчав. Він деякий час спостерігав за граючими дітьми, потім піднявся на ноги. "Зобов'язаний, мем, дуже зобов'язаний", - сказав він. "Удачі вам". Вона кивнула, але нічого не сказала. Він пішов своєю дорогою. Тільки після того, як він перетнув половину Пустки, він зрозумів, що так і не дізнався її імені.
  XVIII
  
  Артур Макгрегор втупився на копію журналу Розенфельда, який він тільки що поклав на кухонний стіл. Заголовок вразив його: ГЕНЕРАЛ КАСТЕР, який ЙДЕ У ВІДСТАВКУ, ВІДВІДАЄ РОЗЕНФЕЛЬДА НА НАСТУПНОМУ ТИЖНІ.
  
  Його дружина теж подивилася на газету: подивилася на неї так, як могла б дивитися на гримучу змію, згорнувся кільцем і готову до кидка. - Будь ласка, залиш це, Артур, - попросила вона. - Будь ласка, відпусти його. Борги сплачено, і більш ніж сплачені. Відпусти це ".
  
  "Я зроблю те, що повинен". Макгрегор не хотілося сваритися, але він знав, що це буде.
  
  Мод теж. "Забудь про це", - знову сказала вона. "Якщо ти не хочеш зробити це заради мене, зроби це заради дітей, які у тебе залишилися".
  
  Це було боляче. Макгрегор тепер доводилося приховувати свої почуття до дружини, як йому так часто доводилося приховувати їх від зовнішнього світу. Коли він відповів, його голос звучав рівно: "Я вважаю, Тед Каллиган подбає про Джулії. Не запитати, чи нам Мері, чи хоче вона, щоб Джордж Кастер продовжував дихати?"
  
  Мод прикусила губу. Як і її чоловік, її молодша дочка ніколи навіть близько не підходила до того, щоб примиритися з тим, що американці зробили з Канадою чи Олександром. Але Мод відповіла: "Може, запитаємо Мері, чи вона хоче бачити, як ти продовжуєш дихати?"
  
  "Я буду таємному", - легко відповів Макгрегор.
  
  Дружина дивилася на нього, вперши руки в боки. - Не розумію, як.
  
  "Добре, я так і зроблю", - сказав він. Він навіть не жартував. Бомба, яку він призначав Кастеру, лежала під колесом старого фургона в сараї незабаром після того, як він дізнався, що командувач США в Канаді зробить останню злорадно поїздку по країні, яку він утримував. Якщо пощастить, Макгрегор думав, що зможе змусити Кастера заплатити і вийти сухим з води.
  
  Замість того щоб сперечатися, Макгрегор вийшов у двір ферми. Він поставив великий порожній дерев'яний бочонок посеред двору, недалеко від обробної дошки, на якій кури проводили свої останні нещасливі хвилини на землі. В кількох футах від барила лежав сірий камінь. Він підняв його і зважив у руці. Він важив стільки ж, скільки бомба, яку він зробив, з точністю до унції або двох. Одного разу ввечері, після того як Мод лягла спати, він перевірив їх на обидва кухонних вагах.
  
  Він відійшов на п'ятнадцять футів від барильця, на ходу підкидаючи камінь вгору-вниз. Якби він стояв у кінці натовпу, спостерігаючи за генералом Кастером, приблизно на такій відстані він був би. У нього не виникло б проблем з тим, щоб розгледіти генерала в його автомобілі; він був на кілька дюймів вище більшості людей. Автомобіль Кастера рухався б не дуже швидко. Командувач США не став би проводити парад, якщо б не хотів, щоб люди витріщалися на нього, роззявивши роти.
  
  Макгрегор кинув камінь. Він з глухим стуком упав в бочонок. Він підійшов, нахилився, щоб підняти його, потім знову відійшов на п'ятнадцять футів. Його наступний кидок теж потрапив в ціль. Він тренувався тижнями і дійшов до того, що міг завдати удару приблизно у восьми випадках з десяти. Якщо б він міг зробити це з допомогою барильця з маленьким шийкою, йому не склало б праці підкласти бомбу в машину Кастера.
  
  Він продовжував тренуватися близько двадцяти хвилин, стежачи за тим, щоб кожен кидок був повільним і розслабленим. Йому не потрібно було поспішати. Він не хотів поспішати. Коли він, нарешті, кине бомбу, час, здавалося, розтягнеться, як ніби у нього попереду вічність. Він не хотів робити нічого дурного, наприклад, занадто сильно тягнути. У нього був тільки один шанс. Роби це правильно, сказав він собі. Ти повинен зробити це правильно.
  
  А потім, так тихо і непомітно, як тільки міг, він вислизав. Коли вибухала бомба, люди не звертали на нього уваги. Вони звертали увагу на похоронне багаття Кастера. Якщо трохи пощастить, ніхто не помітить, що він кинув начинені цвяхами динамітні шашки.
  
  Мод спостерігала за ним з кухонного вікна. Її обличчя було блідим і змарнілим. Він ні словом не обмовився про те, чому продовжує кидати камені в бочонок. Вона теж ніколи не просила його про це; це було не в її стилі. Але вони були одружені довгий час. Мод добре знала його. Вона б зрозуміла. Він теж добре знав її. Вона не була дурепою.
  
  Її губи вимовили слово, беззвучно пролунало за склом кухонного вікна. Він все одно міг прочитати по її губах: "будь Ласка", - говорила вона. Він прикинувся, що не бачить її, і відвернувся. Коли він знову подивився в бік фермерського будинку, її вже не було біля вікна.
  
  Що, якщо він не вислизне? Що, якщо янкі зловлять його? Вони пристрелять його або повісять. Він міг би розібратися в цьому сам. Але з Джулією, заміжня за Тедом Каллиганом, все буде в порядку. У Мод вистачило витримки. Вона впорається. А Мері? Вона була його молодшій, його цыпочкой, тому, звичайно, він турбувався про неї. Але вона також була його призвідницею. Вона буде сумувати про нього. Він хотів, щоб вона горювала про нього. Але вона зрозуміє, чому він повинен був це зробити. Вона зрозуміє це краще, ніж, здавалося, могла Мод.
  
  "Олександр", - сказав Макгрегор. Будь його син на його боці, він, можливо, прийняв би правління янкі. Не зараз. Ніколи більше. "Ні, поки я живий", - сказав він.
  
  Він пішов у хлів і зробив деяку роботу по дому - навіть незважаючи на те, що він розмірковував про власну смерть, життя тим часом повинна була тривати. Через деякий час він зробив все, що було потрібно. Він все одно залишився на вулиці; якби він повернувся на ферму, то знову посварився б із Мод. Він знав, що буде сваритися з Мод до тих пір, поки Кастер, подібно імператора Цезаря, не здійснить свій тріумфальний хід по Розенфельду. Після цього, так чи інакше, вони закінчаться. Він з нетерпінням чекав можливості сказати: "Я ж тобі казав.
  
  Коли він, нарешті, повернувся в будинок, його дружини на кухні не було, але чудовий запах выпекаемого хліба наповнив її. Макгрегор посміхнувся, перш ніж усвідомив, що робить. Життя як і раніше приносила йому задоволення. Він не хотів викидати це. Але він був готовий, якщо виявиться, що це те, що він повинен був зробити.
  
  У вітальні він застав Мері за читанням Журналу реєстрації, який він привіз з Розенфельда. Вона підняла на нього величезні очі. "Він іде сюди", - сказала вона. "Він дійсно такий".
  
  Макгрегор не потрібно було питати, хто він такий. Він кивнув. "Це точно він", - відповів він.
  
  "Він не повинен", - сказала Мері. "Він не має права цього робити. Навіть якщо вони виграють війну, обов'язково їм ходити і вихвалятися цим?" "Такі янкі", - сказав Макгрегор. "Вони люблять хвалитися". У всякому разі, так здавалося з його скромним канадським стандартам.
  
  "Вони не мають", - сказала Мері, немов констатуючи закон природи. "І він не повинен влаштовувати парад у центрі нашого міста". Щось гостре і крихке, як бите скло, блиснуло в її світлих очах. - З них має щось трапитися, якщо він це зробить.
  
  "Вона моя дочка", - подумав Макгрегор. Плоть від плоті моєї, душу від душі моїй душі, Він майже сказав їй, що зі знаменитим генералом-янкі Джорджем Армстронгом Кастером може щось трапитися. Але немає. Хоча він і пишався нею, але тримав свої плани при собі. Кастер, можливо, ефектний американець. Макгрегор не був американцем і радий, що не був ним. Він тримав свої секрети при собі.
  
  "З них має щось трапитися", - повторила Марія, дивлячись прямо на Макгрегора. Вона знала, що він робив всі ці роки. Вона повинна була знати, навіть якщо він сказав їй і Джулії набагато менше, ніж Мод. Так що тепер вона знала, що говорила. Вона хотіла, щоб Кастер злетів до небес.
  
  "Твоя мати вважає, що більше нічого не можна зробити", - сказав Макгрегор, щоб подивитися, як Мері сприйме це.
  
  Його дочка зашипіла, як розлючена кішка. Вона сказала: "Поки ми знову не будемо вільні, завжди є що ще зробити".
  
  "Ну, може, й так", - відповів Макгрегор і більше нічого не сказав. Йому було цікаво, чи знає Мері, наскільки ризиковано кидати бомбу в машину Кастера. Він не міг запитати її. Він теж не міг сказати їй про це. Але він був правий, коли сказав Мод, що Мері любить Кастера так само сильно, як і він. Може бути, йому доведеться сказати тобі це двічі.
  
  - Що б зробив Олександр? - задумливо запитала Мері.
  
  "Ну, він би..." Макгрегор замовк. Він зрозумів, що не знає, що зробив би його син. Олександр завжди заперечував американським властям, що мав якесь відношення до дітей, які підірвали залізничне полотно. Якщо це було так, янкі застрелили його ні за що, але він міг би погодитися з Мод, коли вона сказала, що з нього вистачить. З іншого боку, якщо б він збрехав, то зараз був би повністю за те, щоб спробувати підірвати Кастера, але в американців була б якась причина приперти його до стінки. Чим більше Макгрегор думав про це, тим більше заплутувався.
  
  Мері не була збентежена; у неї була ясна, яскрава впевненість юності. "Він би теж хотів, щоб ми були вільні", - сказала вона, і її батько кивнув. Це, без сумніву, було правдою.
  
  День невблаганно йшов за днем. Коли Макгрегор стежив за плином часу, здавалося, що воно повзе рачки. Коли він цього не помічав, коли займався домашніми справами на фермі, як і повинен був, все летів непомітно. Швидше, ніж він чекав, настав день, коли Кастер повинен був пройти парадом через Розенфельд.
  
  У той ранок за сніданком Мод сказала: "Може бути, ми могли б поїхати в місто і подивитися шоу". Її посмішка видавала веселощі, а не відвертий страх.
  
  Макгрегор завмер з шматочком бекону домашнього приготування на півдорозі до рота. - Не думаю, що це була б гарна ідея, - безбарвним тоном промовив він.
  
  "Чому б і ні?" Мод вирішила наполягати на своєму. "Це було б забавно". Вона чекала, що Мері почне вимагати, щоб їй дозволили поїхати в місто, як вона зазвичай робила. Але Мері просто сиділа, длубаючись у своєму сніданку. Вона переводила погляд із матері на батька і не промовляла ні слова.
  
  У тиші, що наступила Макгрегор повторив: "Я не думаю, що це була б гарна ідея". Він з'їв ще пару шматочків яєчні з беконом, спустошивши свою тарілку, потім піднявся на ноги. - Я сходжу в сарай і запряжу фургон. Я не хочу спізнюватися, тільки не сьогодні.
  
  Марія кивнула головою, не піднімаючи очей на Макгрегора, як і раніше, не кажучи ні слова. Перш ніж Макгрегор встиг вийти за двері, Мод підбігла до нього і обняла. - Вернись додому, - люто прошепотіла вона.
  
  "Я маю намір це зробити", - відповів Макгрегор, що було правдою. Він вивільнився з обіймів дружини і попрямував до дверей.
  
  День був м'який, не дуже теплий, так що пальто з великими кишенями, яке він носив, особливо не виділялося. Його єдине занепокоєння полягало в тому, що армія США, можливо, встановила контрольно-пропускні пункти навколо Розенфельда, як це зробили янкі під час Великої війни. Він причепив до свого сидіння фальшиве дно, щоб залишити місце, в якому можна було заховати бомбу, але він не хотів покладатися на це, і це ускладнило б життя, навіть якщо б це спрацювало. Але американці, схоже, були впевнені, що всі їхні канадські піддані залякані. У нього не було проблем з тим, щоб потрапити в Розенфельд.
  
  Він зупинив фургон на бічній вуличці, подалі від пошти і універсального магазину; він не хотів, щоб Уилф Рокбі або Генрі Гібон помітили його, тільки не сьогодні. Потім він недбало зайняв місце, з якого міг спостерігати за парадом. Незабаром люди почали заповнювати простір перед ним. Він не заперечував. Він все ще міг бачити досить добре.
  
  Поїзд Кастера прибув в Розенфельд точно за розкладом і почав вивергати всі атрибути тріумфальної ходи коменданта США: солдат, марширующий оркестр і лімузин Packard, який Макгрегор бачив у Вінніпезі.
  
  І тут з'явився оркестр, трясучи "Зоряно-смугасте прапор". Деякі люди були досить безсоромні, щоб підбадьорювати. Макгрегор сунув руку в кишеню. Він дістав бомбу і тримав її поряд з собою. Ніхто не помітив. Він теж дістав сірника і затиснув її в долоні.
  
  За оркестром під'їхав лімузин, в ньому стояв Кастер в яскравій уніформі, щоб прийняти оплески натовпу. Ближче, ближче... Очі Кастера розширилися - він дізнався Макгрегора. Макгрегор посміхнувся йому у відповідь. Він не чекав цього, але від цього стало тільки приємніше. Він чиркнув сірником про підошву свого черевика і підніс її до запалу бомби. Все ще посміхаючись, Макгрегор кинув бомбу. Вся ця практика окупилася. Кидок Кастера був точний.
  
  По рейках у бік Розенфельда прогрохотал поїзд. У своєму шикарному пульманівському вагоні генерал Джордж Армстронг Кастер вихопив з кобури довгоствольний револьвер "Кольт" і направив його недостатньо далеко від підполковника Эбнера Доулінга.
  
  "Сер, не могли б ви, будь ласка, прибрати цю ... штуку?" попросив його ад'ютант. Доулінг похвалив себе за те, що не замінив "річ" їдким прикметником або, можливо, навіть причастям. Він знав, що пістолет заряджений. На щастя, відставний комендант США в Канаді заряджений не був.
  
  Крякнув, Кастер прибрав револьвер назад у кобуру, але за мить знову вихопив його. На цей раз він дійсно направив його на Доулінга. Його ад'ютант вискнув. "Не перетворюйся при мені в бабу", - роздратовано сказав Кастер. "Ніколи не знаєш, коли вбивця може нанести удар".
  
  Даулінг навіть не міг сказати йому, що це нісенітниця, не після вибуху бомби в Вінніпезі минулого літа, і особливо після того, як Уейд Хемптон V був застрелений всього пару місяців тому. Ад'ютант Кастера дійсно сказав: "Я думаю, ви будете в достатній безпеці в такому маленькому сонному містечку, як Розенфельд, сер".
  
  "О, ти це робиш, чи не так?" Кастер усміхнувся. "Ти що, забув, що мерзотник Артур Макгрегор влаштувався недалеко від цього сонного маленького містечка?"
  
  Насправді Даулінг забув про це, поки Кастер не нагадав йому про це. "Сер, - відповів Даулінг, набравшись терпіння, - насправді немає ніяких доказів, що цей Макгрегор - мерзотник або хтось ще, крім фермера. Всі експерти переконані , що він невинний " .
  
  "Експерти?" Кастер закотив очі, що сльозяться. "Всі експерти були переконані, що ми також повинні використовувати бочки потроху. Що, чорт візьми, знають експерти, крім того, як справити враження на інших експертів?" Він знову сховав револьвер у кобуру, потім дістав звіт, складений експертами з Артуру Макгрегор, і перегорнув його, поки не знайшла фотографію чоловіка. "Ось!" Він простягнув його Доулингу. - Якщо це не особа лиходія, то що ж це?
  
  Відчувши полегшення від того, що цей нещасний пістолет більше не був спрямований йому в груди, Доулінг вперше за кілька місяців вивчив фотографію Макгрегора. Зараз він прийшов до того ж висновку, що й тоді. "Сер, по-моєму, він просто схожий на фермера".
  
  "Ба!" Кастер вихопив звіт. "Все, що я можу сказати, це те, що ви не судіть про те, який відбиток характер накладає на фізіономію".
  
  "Все, що я можу сказати, це те, що ти старий шахрай, початківець з тіней", - подумав Доулінг. І він навіть цього не міг сказати, по правді кажучи. Досить скоро Кастер, нарешті, офіційно піде у відставку як довго служив солдат в історії армії США. І тоді, можливо, тільки можливо, Ебнер Доулінг отримає призначення, де він зможе використовувати свої таланти не тільки як нянька.
  
  Залізні колеса скрипіли по залізних рейках, коли поїзд почав сповільнювати хід за межами Розенфельда. Кастер знову витягнув револьвер. У нього була найшвидша тяга, яку Доулінг коли-небудь бачив у восьмидесятидвухлетнего чоловіки. Оскільки він був єдиним восьмидесятидвухлетним чоловіком, якого Доулінг коли-небудь бачив з пістолетом, це виявилося зовсім не тим, що могло сподобатися толстому підполковнику.
  
  Доулінг був переконаний, що, якби в Розенфельде вбивця переховувався, Кастер навряд чи поцілив би його пострілом з пістолета. У йде у відставку генерала було набагато більше шансів пристрелити одного-двох невинних перехожих, або себе, або Доулінга. У нього було ще більше шансів забути, що він носить револьвер. Але, оскільки жоден вбивця не міг ховатися, Даулингу не потрібно було турбуватися ні про що з цього ... занадто сильно.
  
  Ліббі Кастер проігнорувала їх обох. Вона лежала у своєму купе в Пульмані і тихенько похрапывала. Вона злягла з сильною застудою або грипом. У поєднанні з ліками, які вона приймала від цього - як і більшість подібних ліків, майже таке ж сильне, як бренді, - хвороба вибила її з колії. Сьогодні вона не буде виставляти себе напоказ.
  
  І тепер, очевидно, Кастер виконав усю ту практику, яку мав намір виконати. Прибравши пістолет назад у кобуру, він накинув чорний фетровий капелюх, виблискуючу золотою тасьмою, з допомогою дзеркала, що стояло на буфеті горіхового дерева, поправив її під незначним кутом, а потім повернувся до Доулингу, щоб запитати: "Як я виглядаю?"
  
  "Чудово", - відповів його ад'ютант. Кастер був видовищем, тут вже нічого не поробиш. Він завжди носив настільки чудову форму, наскільки дозволяли правила, і навіть трохи більше. Тепер, коли ніхто не міг критикувати його за одяг, він перестав навіть прикидатися, що звертає увагу на правила. Він виглядав чимось на зразок південноамериканського імператора, чимось на зразок Бога в особливо несмачний опівдні. Доулінг знайшов ще одне модне слово: "Сяючий, сер".
  
  "Велике вам спасибі", - сказав Кастер, хоча Даулінг не сприйняв це як комплімент. Даулінг виглянув у вікно пульмановского вагона. Сонце то з'являлося, то ховалося за хмарами. Якщо трохи пощастить, медалі та золоті шнурки на мундирі Кастера і золоті нашивки на кожній штанині штанів не ослепят занадто багатьох глядачів.
  
  Поїзд під'їхав до станції Розенфельд. До цього часу люди, що складали процесію Кастера, працювали разом, так само злагоджено, як циркові акробати, і набагато більш злагоджено, ніж більшість військ під його командуванням під час Великої війни. - А ось і ваш автомобіль, сер, - сказав Доулінг, коли лімузин відокремився від платформи, на якій він їхав.
  
  "І якраз вчасно", - сказав Кастер, яка ніколи нічим не був задоволений. Він озирнувся. "Що за жалюгідну подобу міста. Єдина причина, яку я можу придумати для проведення параду через нього, - це те, що він проходить по залізничній лінії ".
  
  "Ви хочете скасувати парад і продовжити його, сер?" Запитав Даулінг. Якби Кастер зробив це, він перестав би турбуватися про терориста, який, як і раніше був впевнений його ад'ютант, був терористом тільки у свідомості йде у відставку генерала.
  
  Думки Кастера, безсумнівно, були зайняті цим хлопцем. "І нехай Макгрегор думає, що він налякався мене?" гордовито запитав він. "Ніколи!" Він знову озирнувся. - Ми вже зупинялися тут одного разу, чи не так? Я маю на увазі, по дорозі до Вінніпега. Тоді ми теж їхали по вулицях і мало не збили якогось еху, який, ймовірно, ніколи в житті не бачив автомобіля ".
  
  - Так, ми так і зробили, сер. Даулінг забув про це. Кастер був старим, але пам'ять його не підводила. Він все ще живо пам'ятав образи, яких зазнав під час Війни за відділення, і ніколи не забував своїх сварок з Тедді Рузвельт під час Другої мексиканської війни - навіть якщо TR пам'ятав усе не так, як він.
  
  - Я так і думав. Тепер у голосі Кастера звучало самовдоволення. Він знав, що його пам'ять все ще працює, і йому подобалося хвалитися. Він витягнув з кишені штанів фотографію Артура Макгрегора, яку видалив із звіту. - І якщо ми натрапимо на цього хлопця, клянуся громом, я буду готовий.
  
  До полегшення Доулінга, він не продемонстрував свій швидкий розіграш. До того часу учасники маршируючого оркестру вишикувалися перед лімузином Packard. Вони були одягнені у форму, набагато більш багато прикрашену і барвисту, ніж у взводу звичайних солдатів, які займали свої місця за автомобілем, але порівняно з Кастером були місяцями поруч із сонцем.
  
  "Одне добре, - сказав Кастер, коли його шофер виліз з "Паккарда" і відкрив дверцята, щоб вони з Доулингом могли забратися на заднє сидіння. - Принаймні, це буде коротка процесія. Тоді я зможу повернутися до Ліббі.
  
  Він дійсно любив її, з деякою неохотою усвідомив Доулінг. Він не завжди був їй вірний - або, принаймні, робив все можливе, щоб змінювати, коли випадала така можливість, але вона мала для нього значення. Після майже шестидесяти років шлюбу Даулінг вважав, що це неминуче.
  
  Доулінг сів у машину. Кастер стояв прямий і гордий. - Ми готові, капітан? він звернувся до диригента оркестру.
  
  - Дайте-но подивитися, сер. Молодий офіцер глянув на годинник. - Все ще не вистачає кількох хвилин першого, сер.
  
  "Дуже добре", - сказав Кастер. "Починайте точно в призначений час. Дайте людям зрозуміти, що вони можуть очікувати абсолютної впевненості від правління Сполучених Штатів".
  
  Кастер був абсолютно впевнений - достатньо для цілого полку, не кажучи вже про одну людину, подумав його ад'ютант. Іноді це призводило до великих катастроф. Іноді це призводило до великих перемог. З йдуть у відставку генералом завжди було важко мати справу.
  
  Рівно на годину - принаймні, так припустив Даулінг, оскільки він не виймав свого годинника з кишені - керівник оркестру підняв руки. Музиканти під його початком заграли "Зоряно-смугасте прапор". Вони почали марширувати. Водій зменшив швидкість і пішов за ними. Почесний караул Кастера, у свою чергу, пішов за автомобілем.
  
  Розенфельд, можливо, і не був великим містом, але люди вишикувалися по обидва боки короткої вузької головної вулиці, щоб краще розглянути генерала Кастера. Деякі з них аплодували оркестру. Таке траплялося не в кожному канадському місті; іноді глядачі приймали державний гімн США в гробовому мовчанні.
  
  Однак тут більшість чоловіків і жінок, здавалося, змирилися з тим, що вони були завойовані і що Сполучені Штати нікуди не подінуться. Доулінг бачив посмішки, він бачив хвилі ... а потім поруч з собою він побачив, як Кастер напружився. "Там!" Сказав Кастер, широко розкривши очі. "Ось тут. Це Макгрегор!"
  
  Голова Доулінга сіпнулася вправо. У нього була коротка мить, щоб дізнатися канадця, ще більш коротку мить, щоб подумати, що, навіть якщо Макгрегор був тут, це нічого не значило - а потім кэнак що кинув у бік автомобіля. Як ніяково - він був впевнений, що це була його остання думка, - що старий був прав з самого початку.
  
  Кастер не став вихоплювати пістолет, як він практикувався. Бомба - Доулінг бачив шиплячий гніт - полетіла прямо в нього. Він зловив м'яч так, як американський футболіст міг би зловити передачу вперед, а потім нишком відбив її тим же шляхом, яким вона була отримана.
  
  Доулінг дуже чітко побачив здивування на обличчі Артура Макгрегора. У нього не було часу, щоб висловити власне здивування. Бомба впала до ніг Макгрегора і вибухнула.
  
  Доулінг відчув раптовий гострий біль у лівій руці. Він подивився вниз і виявив, що у нього розірваний рукав і тече кров.
  
  Як і Кастер, у нього була рана на зовнішній стороні стегна. Якщо він і помітив травму, не подав виду. "Зупиніть машину!" - гукнув він шоферові, а потім солдатам позаду себе: "подбайте про пораненими". Тепер він витягнув револьвер. - А ми з тобою, Доулінг, подбаємо про містера Артура Макгрегоре.
  
  "Я думаю, сер, ви, можливо, вже зробили це". Доулінг був вражений тим, наскільки впевнено пролунав його голос. Він стиснув пальці лівої руки. Вони спрацювали. Як і Кастер, він отримав лише незначне поранення. Чоловіки і жінки, що стояли між Макгрегором і автомобілем, взяли на себе основний тягар вибуху і захистили американців від гіршого.
  
  Деякі з цих людей лежали, кричали і билися, з них лилася кров. Кров лилася і з інших, чоловіків і жінок, які більше не піднімалися. І там, притулений до стіни, наче пакунок з ганчір'ям, лежав Артур Макгрегор. Його очі завмерли і дивилися в нікуди, живіт, пах представляли собою розірвану закривавлену масу. Кастер сунув пістолет назад у кобуру. "Мені це не потрібно - він зробив це сам".
  
  - Ні, сер. Ебнер Даулінг говорив так смиренно, як ніколи в житті. - Ви зробили це з ним. Ви були готові до всього.
  
  Кастер знизав плечима. "Він занадто затягнув з запобіжником - інакше ми б зараз виглядали саме так". Його тон був безпристрасною критикою роботи іншої людини. "У нього була хороша пробіжка, але жодна людина не може перемогти Сполучені Штати Америки. Рано чи пізно удача покинула його. Та я теж віддячив Того, клянуся Богом - особисто ".
  
  "Так, сер". Доулінг сказав те, що треба було сказати: "Яке це - знову бути героєм?"
  
  Кастер випростався так само просто, як стояв у лімузині. Драматична поза, яку він прийняв, з'явилася прямо з дев'ятнадцятого століття. "Доулінг, це здається хуліганських!"
  
  Літо в Онтаріо триватиме недовго. Джонатан Мосс чудово це знав. Незабаром ідея посидіти на траві з привабливою жінкою стала б абсурдною. Тому краще насолоджуватися такими часом, поки вони тривали, і не турбуватися про те, що до снігопаду напевно залишилися лічені тижні.
  
  З Лаурою Секорд це було нелегко. За весь час, що він її знав, Лаурі Секорд ніколи нічого не давалося легко. Тепер вона сказала: "Я б хотіла, щоб цьому хороброму людині вдалося підірвати вашого знаменитого генерала Кастера вище місяця".
  
  "Не думаю, що мені слід дивуватися", - відповів Мосс. "Однак, якщо ви хочете знати, що я думаю, той, хто ховає бомби або кидає їх і не піклується про те, вбиває він невинних перехожих, не є великим героєм. Передай мені тарілку з яєчнею, запеченої в духовці, добре? Вони смачні."
  
  "Я рада, що вони тобі подобаються". Але після того, як вона передала йому яєчню, вона повернулася до суперечки: "Я думаю, що кожен, хто продовжує боротьбу, незважаючи ні на що, є героєм".
  
  "Якщо шанси невеликі, то будь-який, хто продовжує боротьбу з ними, - дурень", - заперечив Мосс.
  
  "У Канаді все ще залишилося кілька дурнів", - сказала Лаура Секорд. Вона нахилилася вперед і сама взяла запечене яйце.
  
  "Тепер на одного менше". Юридична школа і практика відточили дотепність Мосса і зробили його повернення більш швидким, ніж коли він був тут пілотом.
  
  "Ми не станемо просто блідими копіями американців і Сполучених Штатів", - сказала Лаура. "Ми не станемо".
  
  Мосс кивнув. "Це досить легко сказати. Я не знаю, наскільки легко це буде зробити. Хлопець, який кинув бомбу в генерала Кастера, думав так само, як і ви. Тепер він мертвий. Тут немає революції. А ти годуєш янкі обідом для пікніка. Я говорив тобі, що ти готуєш дійсно смачні мариновані огірки?"
  
  Вона сердито глянула на нього. - Якщо ти продовжиш в тому ж дусі, я не буду просити тебе повертатися.
  
  "Я все ще не впевнений, що мені взагалі варто було сюди приїжджати", - відповів Мосс. "Для мене піти з тобою на пікнік - це те ж саме, що піти в опіумний притон для того, хто не може позбавитися від маку". Він говорив легко, що не означало, що він не говорив правди.
  
  Лаура Секорд підняла брову. - Це комплімент чи образу?
  
  "Можливо", - відповів він, чим викликав у неї сміх. Можливо, йому було б краще залишитися в Берліні і познайомитися там з якоюсь милою дівчиною. Але він не зустрів там ні однієї дівчини або жінки, оскільки Лаура, безсумнівно, була жінкою, яка привернула його увагу. І ось, все ще з залишками того, що, без сумніву, було нав'язливою ідеєю, що залишилася з часів Великої війни, він почав під'їжджати до Артура. Він не знав, що з цього вийде. Він не знав, чи він хоче, щоб з цього щось вийшло.
  
  Вона змахнула рукою, охоплюючи ферму, на якій вона вперто продовжувала жити поодинці. "Я теж не знаю, чи повинна я запрошувати тебе сюди", - сказала вона стурбованим голосом. "Це дуже схоже на надання допомоги і розради ворогові. Але, врешті-решт, саме ти допоміг мені". Намагалася вона переконати себе, як Мосс намагався переконати себе, що приїхати сюди - це нормально?
  
  Він сказав: "Не знаю, як щодо допомоги, але я виразно втішений". Він відкинувся на траву. Пара корів, що пасуться в двадцяти або тридцяти ярдів від нього, подивилися на нього своїми великими темними очима, потім повернулися до свого обіду. Він поплескав себе по животу, щоб показати, як йому спокійно. Талія його штанів була приємно обтягує.
  
  - Я рада цьому. - Лаура потягнулася за олов'яним глечиком. - Ще чаю?
  
  "Добре", - відповів Мосс. "Одне я скажу про чай: холодний напій з нього виходить краще, ніж з кави".
  
  "До того ж з нього виходить гарячий напій краще, ніж з кавою", - сказала вона. Мосс знизав плечима. Вона зробила вигляд, що збирається вилити глечик йому на голову, перш ніж наповнити його стакан. - У вас, янкі, зовсім немає смаку.
  
  "Вважаю, що ні", - сказав він, спостерігаючи за пухкими білими хмарами, пливуть по голубому небу. Гарна погода так довго не протримається. Він подумав про те, наскільки поганою вона може стати. Це змусило його посміхнутися, а потім розсміятися.
  
  "І що тут смішного?" Запитала Лаура Секорд. "Що у вас, янкі, зовсім немає смаку?"
  
  "Насправді, так". Він сів і відсьорбнув чаю, який вона йому подала. "Я просто думав про сніжної бурі, через яку я проїхав три роки тому, щоб приїхати сюди і провідати тебе. Якщо це не доводить, що у мене немає смаку, я не знаю, що могло б це довести ".
  
  Вона скорчила йому гримасу. - Єдине, що це доводить, це те, що ти божевільний. У мене вже склалося досить чітке уявлення про це з того, як ти поводився під час війни.
  
  "Без розуму від тебе", - сказав він, що змусило її почервоніти і опустити очі на траву. Джонатан Мосс знав - знав роками, - це було метафорично вірно. Він також багато раз задавався питанням, чи було це буквально правдою, коли психіатр використовував слово "божевільний".
  
  "Мій божевільний янкі". Лаура Секорд говорила з дивною сумішшю ніжності і збентеження. - Поки ти не заступився за того бідолаху, що втратив своєї власності - власності, в якій у тебе був свій офіс, - я не думав, що коли-небудь захочу побачити тебе знову.
  
  Може бути, для нас обох було б краще, якби ти не подумала про Моссе. Він був тут, коли міг бути майже де завгодно, з ким завгодно іншим. Всі його друзі з Чикаго - і багато хто з його друзів з Берліна - назвали б його дурнем. Він часто називав себе дурнем. Він продовжував повертатися сюди.
  
  - Хочете що-небудь ще? - Запитала його Лаура Секорд. Він допив склянку чаю, який вона йому подала, потім похитав головою. "Добре", - сказала вона і почала укладати продукти назад у кошик для пікніка. Як він завжди робив, коли приїздив до неї на ферму, він спробував допомогти. Як вона завжди це робила, вона не дозволила йому. "Ти тільки зіпсуєш".
  
  - Окрошка з ростбіфа, на вибір, - сказав Мосс.
  
  Пирхнувши, Лаура піднялася на ноги. Мосс теж встав. Як вона завжди це робила, вона погодилася, щоб він відніс кошик назад на ферму. Вона згадала і про це: "Знаєш, у мене дійсно не виникло б з цим проблем. Він і близько не такий важкий, як тюк сіна, а я весь час його тягаю".
  
  "Ну, поки ти не сказав це, я дійсно відчував себе корисним", - зізнався Мосс. "Але не турбуйся про це - ти вилікував мене".
  
  Вона щось пробурмотіла собі під ніс. Мосс подумав, що це знову Шалений Янкі, але не був упевнений. Вона поспішила вперед і відкрила кухонні двері. Він поставив кошик для пікніка на стійку поряд з жерстяної раковиною, яка була повна води. Вона поставила брудні тарілки, миски та чаші у воду, сказавши, стоячи до нього спиною: "Їх буде страшно чистити, якщо я дам їм висохнути".
  
  "Добре", - відповів він; це теж було частиною її розпорядку дня.
  
  Коли кошик для пікніка спорожніла, вона повернулася і зробила крок до нього. Він теж зробив крок до неї, опинившись досить близько, щоб обійняти її. Вона теж тяглася до нього, її лице було запрокинуто, її губи чекали його поцілунку.
  
  У перший раз, коли це сталося, він оволодів нею прямо там, на підлозі кухні. Тоді вони обидва були в сказі. Він був упевнений, що заподіяв їй біль, вриваючись в неї, як забивна машина, знову і знову. Однак вона не вела себе так, ніби це завдавало біль. Вона роздряпала йому спину на шматки й вив, як кішка на паркані, і, нарешті, вигукнула його ім'я так голосно, що задеренчали шибки. Вона довгий час обходилася без усього цього і зробила все можливе, щоб заповнити все це за один раз.
  
  Тепер вони не були такими несамовитими, але вони поспішали, коли йшли в її спальню, поспішали, коли роздягалися, поспішали, коли лягали разом. Його рука сомкнулась на її грудях. Він подражнив її сосок великим і вказівним пальцями. Вона зітхнула і потягнула його голову вниз, щоб простежити за рухами його пальців. У неї перехопило подих. - О, Джонатан, - прошепотіла вона.
  
  Вона взяла його за руку більш грубо, ніж будь-яка інша жінка, яку він коли-небудь знав. - Обережніше там, - видихнув він, і тому, що боявся, що вона заподіє їй біль, і тому, що він виллє своє сім'я на її груди і живіт, якщо вона не заспокоїться.
  
  Його власна рука ковзнула вниз, до з'єднання її ніг. Вона вже була вологою і розпусною, чекаючи його. Кілька пікніків і близько не допомогли їй повністю насититися, особливо коли вона не бачила свого чоловіка з початку війни. Він подумав, хоч би яким він був після такої тривалої розлуки. Він не міг собі уявити. Він не міг підійти близько. Він знав, що жінки різні, але навіть так...
  
  Вона притягнула його до себе. Це не було дикими поштовхами і зануреннями, як в перший раз, коли вони з'єдналися, але це було далеко від спокою, ступеня і ніжності. Вона вкусила його за плече досить сильно, щоб змусити його скрикнути. Його руки вп'ялися в її зад, піднімаючи її, коли він входив до неї. Вона обхопила його ногами і зробила все можливе, щоб змусити його задихатися.
  
  Вона теж стиснула його всередині себе. Він застогнав, задихнувся і скінчив в ту ж мить, коли вона скрикнула, на цей раз без слів. "Боже мій", - сказав він, як людина, який прокинувся від марення, викликаного іспанським грипом. І він був у гарячці, хоча і набагато більш приємне, ніж викликаний грип.
  
  Особа Лаури Секорд все ще було млявим від задоволення; рожевий рум'янець виступив на її грудях. Вона похитала головою, ніби теж приходила в себе. "Хто з нас піде в опіумний притон?" пробурмотіла вона. Перш ніж Мосс встиг відповісти - якщо, звичайно, він справді знайшовся, що сказати, - вона встала з ліжка і сіла навпочіпки над нічним горщиком. Один Мосса, лікар, одного разу сказав йому, що позбавлення від подібної гидоти приносить лише невелику користь, тому що жінка не може позбутися від усього цього, але він припускав - він сподівався, що це краще, ніж нічого.
  
  Як тільки це було зроблено, вона знову стала скромною і швидко одяглася, повернувшись до нього спиною. Він натягнув свій одяг. "Мені краще повернутися в Берлін", - сказав він.
  
  - Ти маєш на увазі Імперію, - пояснила йому Лаура Секорд.
  
  Мосс розсміявся. Вони не погоджувалися у багатьох речах.... але коли їх тіла з'єдналися, не полетіли іскри, а грім і блискавка. Він ніколи не знав і не уявляв собі нічого подібного. "Я кажу, що це Берлін, і всі інші теж, - відповів він, - і якщо вам це не подобається, ви можете дати мені знати про це, і, можливо, я приїду сюди і посперечаюся з цього приводу".
  
  "Не хотіли б ви приїхати сюди і посперечатися про це в наступну неділю?" запитала вона. "Ніколи не можна сказати, коли погода у цих краях зміниться, але тоді все одно має бути добре".
  
  "Наступної неділі?" Запитав Мосс. "Я можу це зробити". Його пульс почастішав при думці про це. "Насправді, я не можу дочекатися".
  
  Коли годинник в аптеці Джеремі Хармона пробили шість, Реджі Бартлетт одягнув пальто і капелюх. "Де пожежа?" аптекар запитав його. "Ти збираєшся піти до того, як тобі заплатять?"
  
  "Навряд чи, бос", - відповів Реджі. "Мій гаманець скиглив на мене останні кілька днів. Слава богу, нарешті п'ятниця".
  
  "Ну, у мене є рецепт, який потрібен хнычущему гаманцю", - сказав Хармон. "Ось тобі, Реджі". Він відрахував банкноти, потім додав монету. - Платня за тиждень: сімнадцять доларів п'ятдесят центів.
  
  - Спасибі. - Бартлетт поклав банкноти в гаманець, а монету - він побачив, що вона датується 1909 роком - в кишеню. - І знаєте що, бос? Я щасливіший, я чертовски набагато щасливішими, отримавши це, ніж був, коли пару місяців тому ви платили мені мільйони щотижня ".
  
  "Звичайно, ти ... Ти розумний хлопець", - сказав Хармон. "Коли я буду платити вам мільйони і нескінченні суми, через три дні після того, як ви їх отримаєте, вони будуть коштувати ще менше, ніж коли я їх вам віддавав. Сімнадцять п'ятдесят - не такі вже великі гроші, бачить бог, але в наступну п'ятницю він все одно буде коштувати сімнадцять п'ятдесят.
  
  "Я все одно сподіваюся, що так і буде", - сказав Реджі. "Хоча я не думаю, що готовий покласти що-небудь з цього в банк прямо зараз. Багато люди, які клали гроші в банки, були знищені після війни ".
  
  "І хіба це не сумна правда?" - сказав його бос. "Мені пощастило, як зазвичай буває в таких випадках: я отримав свої гроші, поки вони ще чогось варті, і витратив їх на все, що мені було потрібно, і з тих пір я живу тиждень за тижнем впроголодь, як і всі інші ".
  
  "У мене ніколи не було достатньо коштів у банку, щоб занадто турбуватися про те, що я втратив", - сказав Реджі. "Якщо я зможу протриматися над водою ще якийсь час ..." Нові гроші перебували в обігу протягом шести тижнів і все ще зберігали свою вартість по відношенню до долара США і німецької марки. Можливо, так буде тривати і далі.
  
  "Що ви думаєте про президента Бертоне Митчеле в наші дні?" Хармон лукаво запитав. "Хіба ви не шкодуєте, що не проголосували за вігів на виборах минулої осені?"
  
  "Поки я не голосував за Джейка Физерстона, то, за кого я голосував, не має біса великого значення", - відповів Бартлетт. - А у Мітчелла з тих пір, як він отримав цю роботу, не було нічого, крім удачі.
  
  "Я б не сказав, що те, як він це отримав, було удачею", - сухо зауважив Хармон.
  
  "Не для Уейда Хемптона П'ятого, це точно", - погодився Реджі. "Але удачі країні? Я думаю, що так. Ці дикуни з Партії свободи навіть змусили на "клятих янкі" пожаліти нас, коли вони застрелили Хемптона. Тепер, коли ми не відправляємо в США все до останнього цента в країні, всі справжні гроші, які були заховані, можуть знову вийти назовні ". Він поліз у кишеню. У нього там вже багато років не було і півдолара. "І, крім того, Мітчел змушує Конгрес є у нього з долоні. Вони дають йому все, що він хоче. Навіть конгресмени від Партії Свободи перестали сперечатися з ним".
  
  "Можливо, це ознака нечистої совісті, хоча я б не став тримати парі, що у них було якесь подібне обладнання", - сказав Хармон. "Я не знаю, як довго триватиме медовий місяць, але Мітчелл використовує його по максимуму".
  
  "Все, що змушує Партію Свободи заткнутися, на мій погляд, добре". Реджі доторкнувся пальцем до полів своєї капелюхи. Вересень переходив у жовтень, і він змінив свою солом'яний капелюх з плоскою тулією на фетровий капелюх. "Побачимося завтра вранці, у мене буде півдня".
  
  - Спокійної ночі, Реджі, - сказав йому Хармон.
  
  Бартлетт вийшов з аптеки. Світло з неба згасав. В цей час року наступали сутінки раніше, відчутно раніше, з кожним днем. Вуличні ліхтарі відкидали маленькі калюжки світла до подножиям стовпів, які вони долали. З настанням сутінків люди поспішали, куди б вони не йшли, бажаючи по можливості дістатися туди до настання повної темряви.
  
  Чоловік, якого Реджі дізнався, пройшов повз нього під одним з вуличних ліхтарів. Цей хлопець час від часу заходила в аптеку Хармона і був затятим прихильником Партії Свободи. Реджі не знав, чи був він головорізом з Партії Свободи, але виглядав так, наче міг ним бути.
  
  На всякий випадок Реджі сунув руку в кишеню, в якому все ще носив пістолет. Член Партії свободи знав, що Джейк Физерстон йому ні до чого. Якби цей хлопець також знав, що саме він допоміг націлити Тома Брирли на Роджера Кімбола, могли б спрацювати всілякі фейєрверки.
  
  Що б не знав член Партії Свободи, він продовжував йти. Його голова була опущена, обличчя похмуре і, як здалося Реджі, трохи сконфуженное. Шукав він впевненості, яку знав до того, як Грейді Калкинс застрелив президента Конфедеративних Штатів, впевненості в тому, що Джейк Физерстон на шляху до піднесення і він сам підніметься разом зі своїм лідером з якою б жалюгідною посаді він зараз не займав? Якщо б це було так, він би не знайшов його на темних, брудних тротуарах Річмонда.
  
  Плакати на дощаному паркані кричали: "ПОВІСЬТЕ ФИЗЕРСТОНА ВИЩЕ, НІЖ ГАМАНА!" великими літерами. Внизу, набагато більш дрібним шрифтом, вони додали: "Радикально-ліберальна партія Конфедеративних Штатів". Вони з'явилися менше ніж через тиждень після того, як був застрелений Уейд Хемптон V, і ні в кого, навіть у членів Партії Свободи, не вистачило нахабства зіпсувати їх або знести. Навіть головорізи в білому і горіховому, можливо, пізнали деякий сором за те, що були головорізами.
  
  Повернувшись до себе додому, Реджі дістав з холодильника шматок, що залишився смаженого курчати і з'їв його холодним, запивши парою скибочок хліба і пляшкою пива, щоб запити все це. Він знав, що це була вечеря ледачого людини, але вирішив, що має право час від часу полінуватися, якщо йому так хочеться.
  
  Вимивши посуд, він дістав нові банкноти, які отримав, і подивився на них. На однодоларових банкнотах було зображення Джефферсона Девіса, на п'ятидоларових - Стонуолла Джексона: без сумніву, щоб нагадати людям про Стонуолле, пятидолларовой золотій монеті, яку майже не бачили з кінця війни. Можливо, тепер, коли готівкові гроші не витікали з CSA в якості репарацій, уряд знову почне карбувати Stonewalls.
  
  Реджі пройшов у спальню і дістав банкноту, яку зберігав з останніх днів перед грошовою реформою: банкноту в 1 000 000 000 доларів. Можливо, це був еквівалент двадцять п'ять або з тридцять центів справжніх грошей. На ній був зображений Джеб Стюарт, облизывающий янкі під час Другої мексиканської війни, і вона була надрукована нітрохи не гірше нових банкнот, навіть якщо з-за всіх нулів малюнок виглядав переповненим.
  
  - Мільярд доларів, - тихо сказав Реджі. Якби тільки це коштувало більше, ніж вечеря в "жирній ложці" або пара чарок віскі в салуні з тирсою на підлозі. Але цього не сталося; це був не більше ніж символ того, що ціла країна котиться коту під хвіст. Реджі поставив його на столик біля дивана. "Якщо у мене коли-небудь будуть діти, - сказав він, - я покажу це їм. Може бути, це допоможе їм зрозуміти, якими важкими були часи після війни".
  
  Він похитав головою. Вони б не зрозуміли, незважаючи ні на що, не більше, ніж зрозуміли б, на що схожа життя в окопах. Досвід приніс розуміння. Ніщо інше і близько не підходив.
  
  Прийшовши на роботу на наступний ранок, він з ніжністю поглянув на касовий апарат. Раптово його клавіші знову відповідали цінам. Йому більше не потрібно було подумки множити на тисячі, мільйони чи мільярди.
  
  Зайшов покупець і купив кілька таблеток аспірину. "З вас п'ятнадцять центів", - сказав Бартлетт. Чоловік витягнув з кишені банкноту в 1 000 000 000 доларів, схожу на ту, яку Реджі розглядав минулої ночі. Реджі похитав головою. "Мені дуже шкода, сер, але я не можу це прийняти".
  
  "Чому б і ні?" сказав чоловік. "По-моєму, це все ще стоїть більше п'ятнадцяти центів".
  
  "Так, сер", - сказав Бартлетт, "але всі ці старі банкноти були - як це називається?- демонетизированы, от і все. Ви не зможете витратити їх ні на що. Припустимо, ви віднесли один з них в банк і спробували отримати за нього мільярд реальних доларів?"
  
  "Я б не став цього робити", - сказав хлопець. Він, без сумніву, мав на увазі саме це: він був всього лише дрібним рубакою, а не великим. В Конфедеративних Штатах не могло бути нікого, хто не знав би, що старі гроші більше не можна використовувати навіть для невеликих покупок. Буркочучи, клієнт поклав безглуздо роздуту банкноту назад у кишеню і замість неї простягнув Реджі справжній долар.
  
  Реджі оголосив розпродаж, а потім з тривогою перевірив касу: монети поверталися в обіг повільніше, ніж банкноти. Але він був в змозі внести здачу, навіть якщо для цього йому доводилося витрачати десять пенні. "Ось ви де, сер".
  
  - Спасибі. Чоловік поклав маленьку плоску бляшанку з таблетками в кишеню разом з дріб'язком. Побрязкуючи, він відвернувся. - Коли-небудь ще побачимося. Свобода!
  
  Реджі давно ніхто цього не говорив. Він був би щасливий прожити ще п'ятдесят чи сто років, не почувши цього знову. Йому довелося змусити себе триматися спокійно і не накидатися на клієнта, щоб вибити з нього дух. "Ви маєте на увазі свободу вбивати кожного, хто вам не подобається, - видавив він, - навіть якщо це президент CSA".
  
  Він чекав, що ця людина накинеться на нього з люттю, словами або з кулаками. Такий був стиль Партії Свободи з моменту її заснування в чорні дні після війни. Але чоловік тільки притиснув підборіддя до грудей, ніби виходив на холодний дощовий вітер, і поспішив вийти з аптеки.
  
  У задній частині магазину Джеремі Хармон кашлянув. "Так, я знаю, бос: я не повинен робити нічого подібного", - сказав Бартлетт. "Я знаю, що це шкідливо для бізнесу. Але коли приходять ці хлопці в білому з горіхами, я червонію. Я нічого не можу з собою вдіяти. А у цього вистачило нахабства кричати "Свобода!" після того, що цей сучий син Грейді Калкинс пішов і наробив.
  
  "Я нічого не говорив, Реджі", - відповів Хармон. "Насправді, я думаю, що хворію застудою". Він знову закашлявся. "Майте на увазі, мені не подобається втрачати бізнес, але я також не шукаю бізнесу у ідіотів. І будь-яка людина, який буде кричати "Свободу!", коли президент Хемптон все ще лежить у могилі, або несповна розуму, або хтось ще на крок нижче ".
  
  - Дивакуватий пес - сучий син, як я вже сказав, - припустив Реджі.
  
  "Може бути і так", - сказав його бос.
  
  "Коли я був у лікарні після того, як "кляті янкі" застрелили мене і зловили, одним з інших людей там був один з наших солдатів-ніггерів, який втратив ногу", - сказав Реджі. "По-моєму, у нього в відсутньою нозі було більше мізків, ніж у всій Партії свободи у всіх її головах". Він поцікавився, як справи у Рехав'ама в Міссісіпі. Навіть якщо б чорношкірий був червоношкірим, він теж був досить хорошим хлопцем.
  
  Хармон усміхнувся. "Щось у цьому є, я б не здивувався. Але тепер, якщо Бог буде прихильний до нас, Партія Свободи завдала собі удар, який ніхто інший не зміг би завдати їй, і якого вона не переживе ".
  
  - Амінь, - сказав Реджі від усього серця.
  
  Водій Цинцинната працював як одержимий, розвантажуючи вантажівка з картотеками, які він привіз із залізничної станції Де-Мойн у Капітолій штату на іншому березі річки. Він зізнався собі, що в листопаді в Айові було легше старанно працювати, ніж, скажімо, в липні в Кентуккі. Але сьогодні він доклав би додаткові зусилля, навіть якщо б було спекотніше і душнее, ніж коли-небудь в Кентуккі.
  
  Він скінчив швидше, ніж хто-небудь міг собі уявити. Замість того, щоб мчати назад на верф подивитися, яку ще роботу він міг би підібрати - що він і робив, закінчивши роботу, - він використав заощаджений час, щоб поспішити назад на близький північний захід, у "Одд Феллоуз хол" недалеко від своєї квартири. Він припаркував вантажівка на вулиці і поспішив всередину.
  
  Четверо білих чоловіків сиділи за довгим столом у центрі залу. "Назвіть, будь ласка, ваше ім'я та адресу", - звернувся до нього той, що був у кінці залу, ближче до Цинциннату.
  
  Він назвав хлопцеві свої дані. Другий чоловік за столом перевірив список. Цинциннат на мить злякався, що його імені там не буде. Але сивочолий білий чоловік поставив галочку і вказав на журнал реєстрації перед собою. "Якщо ви просто розпишіться тут, містер Драйвер", - сказав він.
  
  "Звичайно, так і зроблю, сер". Цинциннат посміхнувся від вуха до вуха. У Кентуккі білі чоловіки не називали негрів "містер". Тут вони теж не завжди так робили, але з кожним разом це подобалося йому все більше. Він написав своє ім'я гарним округлим почерком.
  
  Третій чоловік за столом простягнув йому складений аркуш паперу. "Вибирайте будь-яку кабіну для голосування, містер Драйвер", - сказав він.
  
  "Так, сер. Велике вам спасибі, сер", - сказав Цинциннат, а потім, оскільки він більше не міг стримуватися, - "Ви знаєте дещо ... тонка", сер? Це перший раз за все моє життя, коли я зміг проголосувати. Раніше я жив в кентуккі і ніколи не думав, що у мене буде такий шанс ".
  
  "Що ж, ви отримали це", - сказав представник виборчої дільниці. "Я радий, що це щось означає для вас, і я сподіваюся, що ви використовуєте це з розумом".
  
  "Спасибі", - сказав Цинциннат. Він підійшов до кабінці для голосування - це було перед обідом, і у нього було з чого вибирати і запнув за собою фіранку. Потім він розгорнув бюлетень, з великою обережністю поставив в кабінці маленький хрестик-штамп і почав голосувати.
  
  Він голосував за демократів у Конгресі, в Палаті представників штату і в Сенаті штату. Це, без сумніву, вразило б Лютера Блісса; бос поліції штату Кентуккі був переконаний, що він червоний. Апициус - тепер Апициус Вуд - знав краще. Апіцій міг сказати, що Цинциннат сам був червоним.... не зовсім.
  
  Цинциннат закінчив відзначати бюлетень, знову склав його і вийшов з кабінки для голосування. Він простягнув складений аркуш четвертого білому чоловікові за столом. Цей гідний чоловік просунув бюлетень в щілину замкненою урни для голосування поруч з собою. "Містер Драйвер проголосував", - сказав він гучним голосом.
  
  Містер Драйвер проголосував. Що стосується Цинцинната, то його слова могли супроводжуватися музикою маршируючого оркестру: у вухах у нього звучали ріжки і барабани. Підійшовши до старого вантажівці Дурьи, він відчув себе зростанням в десять футів і здивувався, що все ще поміщається в кабіні. Але він це зробив і, проголосувавши, пішов, щоб нашвидку повечеряти і пошукати ще роботу.
  
  Він все ще їв на лавці біля залізничних колій, коли Джо Сімс сів поруч з ним. "Чому ти ухмыляешься, як дурень?" запитав літній чорношкірий чоловік. - Ти виглядаєш так, немов тільки що відірвав шматочок, про якому твоя дружина не знає.
  
  "Я щасливий, - сказав Цинциннат, - але я не настільки щасливий. Я пішов і проголосував - вперше в житті - ось що я зробив ".
  
  Сімс почухав потилицю. "Я теж був щасливий, коли голосував уперше. Це означало, що мені був двадцять один рік. Це означало, що я теж міг купувати віскі, коли віскі тут ще було легально. Але я не можу пригадати, щоб у мене був такий вигляд, ніби я тільки що спіткнувся об скриню з подвійними орлами, тому що я зробив кілька хрестиків ".
  
  Цинциннат вивчав іншого негра, який не мав ні найменшого уявлення про те, наскільки багато він вважав само собою зрозумілим. - Ти народився тут, - сказав Цинциннат нарешті. Сімс кивнув. Цинциннат продовжував: "Ти знав з самого дитинства, що зможеш голосувати, коли станеш великим".
  
  "Ну, звичайно, я так і зробив", - сказав Джо Сімс, а потім, з запізненням, зрозумів, у чому справа. "Для тебе це було не так, не так?"
  
  "Навряд чи". Голос Цинцинната був сухим. "Мої мама і тато були рабами за кілька років до мого народження. До того, як США відібрали Кентуккі у CSA, у всьому штаті не було юридичної школи для ніггерів. Я все одно вивчив літери, але мені пощастило. Я не був громадянином CSA; я був просто людиною, який там жив, і всі білі люди говорили мені, що робити. Тепер, коли я голосую, я можу вказувати білим людям, що робити, і це навіть не суперечить закону. Якщо хтось вважає, що я не в захваті від цього, він божевільний ".
  
  Сімс відкусив великий шматок від свого сендвіча. Це була не шинка, а гостра ковбаса, яку Цинциннат рідко бачив у Ковингтоне. Люди називали її салямі; вона була досить смачною. Прожувавши і проковтнувши, Сімс сказав: "Історії, які ви розповідаєте, нагадують мені ті, які я чув від свого діда, коли був маленьким. Я завжди думав, що він зображує все гірше, ніж воно було насправді ".
  
  "Єдина причина, по якій ти так вирішив, полягає в тому, що ти народився тут", - сказав Цинциннат. "Ніхто не міг уявити, що це гірше, ніж було насправді - і в Ковингтоне було навіть не так погано, тому що ми знаходилися прямо через річку від Огайо. Але там було погано, і чим далі ти просувався на південь, тим гірше ставало.
  
  "Тут теж не так добре", - сказав Сімс.
  
  Негри в Де-Мойні - негри в США в цілому - любили так говорити. Вони навіть не помилялися; Цинциннат бачив багато. Тим не менш... "Ти не знаєш, про що говориш", - сказав Цинциннат. "Встань на коліна і вознеси хвалу Господу за те, що ти теж цього не знаєш. Тепер я бачив обидві сторони. Може, це і не рай, але і не пекло теж.
  
  "Так, ти говориш це при кожному зручному випадку". Сімс дихнув перцем і часником в обличчя Цинциннату. "Я не можу з тобою сперечатися. Нога моя ніколи не ступала на територію Конфедеративних Штатів. Зізнаюся, я ніколи не чув, щоб який-небудь кольорової хлопець залишив США, щоб відправитися туди ".
  
  "Це могло статися", - сказав Цинциннат. "Приблизно раз у два роки це могло статися. Газети в CSA теж завжди били в барабан з цього приводу, щоб змусити тамтешніх ніггерів - і білих людей, бачить бог, - радіти тому, як йдуть справи ".
  
  "Щасливий". Джо Сімс прожував це слово так само, як він пережовував свою салямі. "Як ви могли бути щасливі, коли знали, що там, внизу, ви брешете один одному?"
  
  Це був найкращий питання, ніж більшість питань про Конфедеративних штатів, які Цинциннат чув тут. Йому довелося подумати, перш ніж відповісти: "Ну, білі були щасливі, тому що вони були на вершині. А ми, ніггери? Ми були щасливі якийсь час. Я не думаю, що можна прожити життя, не будучи щасливим якийсь час." Цинциннат відправив в рот залишок свого сендвіча. - Давай подивимося, що вони приготували для нас, - невиразно сказав він. Оскільки з дня на день в будинку з'явиться новий молодий чоловік, мені треба чимось зайнятися ".
  
  "Треба триматися подалі від цього, щоб трохи відпочити, коли народиться дитина", - сказав Сімс із зухвалою посмішкою нагадуванням. "Я все знаю про це, будь я проклятий, якщо не знаю. Як ви зі своєю дружиною збираєтеся назвати дитину?
  
  "Сенека, якщо це буде хлопчик - так звуть мого тата", - сказав Цинциннат. "А маму Елізабет звали Аманда, так що ми назвемо дитину дівчинкою".
  
  "Це хороші імена". Сімс закрив свою миску з вечерею і піднявся на ноги. "Як ти і сказав, нам треба чимось зайнятися. Ми цього не робимо, всі залишаються голодними".
  
  Цинциннат знайшов достатньо роботи, щоб всю другу половину дня класти гроші в кишеню. Він повернувся в свою квартиру, дуже задоволений собою. Елізабет зустріла його біля дверей поцілунком. "Ви голосували?" - вимогливо запитала вона. "Ви дійсно голосували?" У неї не було свого шансу до виборів 1924 року, оскільки жінки Айови мали тільки президентське виборче право.
  
  "Я дійсно голосував", - сказав Цинциннат, і очі його дружини засяяли. Джо Сімс, можливо, і не розумів, що для нього означала франшиза, але Елізабет розуміла. Вона перевальцем попрямував назад на кухню, її ноги були так широко розставлені, що дитина, яку вона несла, ледь не вивалився між ними.
  
  Ахілл робив домашнє завдання за кухонним столом. Перед ним лежав аркуш паперу, перевернутий догори ногами: його слова з правопису, які він повинен був запам'ятовувати. "Помаранчевий", - сказав він. "О-Р-А-Н-Р-Е. Помаранчевий".
  
  "Це добре, синку". Цинциннат зробив вигляд, що збирається плеснути в долоні. "Чим краще ти пишеш по буквах, тим розумніші люди будуть вважати тебе. Я пишу далеко не так добре, як хотілося б, але я знаю, що ти все зрозумів правильно.
  
  "Це не так"... Це не так складно", - обережно поправив себе Ахілл, - "коли освоїшся".
  
  "Тоді ти не допустиш жодної помилки у своєму тесті, чи не так?" Сказав Цинциннат.
  
  "Майже ніколи", - відповів син. Якби це не було правдою, Цинциннат дав би йому ляпаса за зухвалу мову. Але Ахілл дуже добре вчився в школі, ніж Цинциннат пишався. Очі хлопчика кинулися вдалину. "Місяць. М-О-Н-Т-Х. Місяць".
  
  - Вечеря, - оголосила Елізабет. - Я не буду намагатися вимовити по буквах, але я його приготувала, і він готовий.
  
  "Смачно пахне", - сказав Цинциннат. І на смак було смачно: ростбіф з маслянистим картопляним пюре і зеленню на гарнір. "Зелень ріпи, чи не так?" - Запитав Цинциннат, підносячи до рота ще одну порцію.
  
  "Це вірно", - сказала Елізабет. "Навряд чи в цих краях знайдеться інший сорт. Навіть чорношкірі, схоже, майже нічого не знають про листової капусти, а вона в будь-який день тижня смачніше, ніж ріпа. Вона зробила паузу, подивилася на свій роздутий живіт і розсміялася. "Малюк, просто убий мене".
  
  "Досить скоро малюк буде штовхати Ахілла", - сказав Цинциннат. Тоді вони з Елізабет обидва розсміялися, побачивши вираз обличчя свого сина. Поява нового брата або сестри все ще не здавалося Ахіллесу реальним. Скоро це станеться.
  
  Елізабет повернулася до попередньої теми: "Хотіла б я приготувати собі кашу з листової капусти. Можна подумати, що всі в цілому світі знають про листової капусти, але це не так".
  
  - Зелень ріпи - це чудово, - сказав Цинциннат. Елізабет похитала головою, явно не переконана. Він простягнув руку і поплескав її по руці. "Життя не ідеальна, мила, але прямо зараз вона досить хороша".
  
  Там, де проста похвала не подіяла, до неї дійшло. Вона повільно кивнула. Дитина, повинно бути, вибрав цей момент, щоб знову штовхнути, бо вона посміхнулася і поклала обидві руки на живіт. - Думаю, ти, можливо, має рацію.
  
  "Думаю, так", - сказав Цинциннат. "Купи мені завтра газету, дізнайся, хто переміг на виборах. Будь-хто, хто виграє з перевагою в один голос або програє з перевагою в один голос мав значення. Ніколи б не проголосував проти в Кентуккі. Не мало значення, чи літали "Старз енд Барс" або "Старз енд Страйпс" над мерією Ковингтона, ні те, ні інше - білі люди були на вершині і мали намір там залишитися. Тут не так. У всякому разі, тут не зовсім так."
  
  "Тут краще місце", - тихо сказала Елізабет. Цинциннат кивнув. Це було ідеальне місце, але він і не уявляв, що таке може бути. І, оскільки він приїхав з гіршого місця, цілком підійде краще місце.
  
  Коли Енн Коллетон відкрила йому двері у свій готельний номер, Роджер Кімбол уклав її в обійми. Вона дозволила йому, але тільки на мить, а потім відштовхнула його. Вона була сильною, і до того ж застала його зненацька. Йому довелося зробити швидкий крок назад і закрити двері, перш ніж він отямився. "Що відбувається?" - запитав він з чималим роздратуванням.
  
  "Я запросила тебе сюди не для цього", - відповіла Енні, її власний голос був різким. Він і раніше бачив цей похмуро-рішучий погляд в її очах, але рідко, коли він був направлений на нього.
  
  "Ну, тоді навіщо ти запросила мене?" він сказав: серйозне питання, серйозно задуманий. Незважаючи на те, що у них не завжди все було гладко, їх заняття любов'ю були чимось особливим. Так було завжди, з тих пір, як він спокусив її в першу ніч їх знайомства, в поїзді, що прямував в Новий Орлеан, коли війна тільки починалася.
  
  "Чому?" - луною відгукнулася вона. "Щоб попрощатися, ось чому. Думаю, я багатьом тобі зобов'язана".
  
  "До побачення?" Він дивився на неї, насилу вірячи, що почув це слово. "Господи! Що я такого зробив, щоб заслужити це?"
  
  Тепер її погляд пом'якшав і став сумним. "Ти все ще належиш до Партії свободи. Ти все ще віриш у Партію свободи, - сказала вона, і її голос теж був сумних, сумних, але твердим, як у судді, яка виносить вирок симпатичному шахраєві.
  
  "Звичайно, хочу", - відповів Він. "Коли я приєднуюся до чого-то, я не звільняюся, коли справи йдуть погано. "Дэмниэнкиз" дізналися про це." Він ніколи не думав, що буде вдячний Тому Брирли за те, що той повідомив новини про Ерікссона ^ але він був вдячний. Тепер він міг говорити про це. "І я все ще кажу, що Джейк Физерстон - єдиний чоловік, який може знову оживити цю країну".
  
  "Ми знову йдемо". Енн підійшла до ліжка і взяла свою сумочку. Кімбол був радий спостерігати за нею; її сіра спідниця, одна з нових коротких, відкривала велику частину нижньої половини литок, а її ноги заслуговували того, щоб їх виставляти напоказ.
  
  Коли вона полізла в сумочку, він запитав: "Що ти робиш?"
  
  "Я тобі покажу". Вона витягла банкноту і підняла її. "Ти бачиш це?" Після того, як Він кивнув, вона довела справу до кінця: "Подивися на це гарненько. Це однодолларовая банкнота. Ви не бачили нічого подібного з тих пір, як закінчилася війна, до минулої осені ви цього не бачили. І вона як і раніше стоїть справжній долар ".
  
  "Це не все, що нам потрібно, чорт візьми, навіть близько", - люто сказав Кімбол. "Ми беззахисні перед усім, що Сполучені Штати хочуть з нами зробити". Він хотів, щоб Енн була гола для всього, що він хотів з нею зробити, але інша потреба наповнила його ще більше. "У нас немає підводних човнів, у нас немає лінкорів, у нас немає стовбурів - Господи, вони навіть не хочуть, щоб у нас були кулемети на випадок, якщо ніггери знову повстануть. Ти бачиш, як віги що-небудь з цього виправляють? Я чертовски впевнений, що ні. "
  
  Енн поклала банкноту назад у сумочку. "У нас знову будуть всі ці речі", - сказала вона. "Це може зайняти більше часу, ніж я сподівалася, але вони у нас будуть. Поки гроші залишаються хорошими, вони у нас будуть. І, - вона глибоко зітхнула, - ми будемо їх мати, не вбиваючи більше ніяких президентів, щоб їх добути".
  
  "Не можна приготувати омлет, не розбивши яєць", - сказав Кімболл. "Я сам розбив багато яєць, і ви приготували стільки, щоб їх розбили". Це дійшло до нас. Енн закусила губу і втупилася в підлогу. Кімболл розсміявся. - Знаєш, кого ти мені нагадуєш? Когось, хто любить бекон, але не хоче обробляти свиню.
  
  - Ти виродок, - сказала Енн. - Я давно це знала, але...
  
  Роджер Кімболл видав ще один гучний, глузливий смішок. "Я думаю, потрібно знати одного, щоб дізнатися іншого. Ймовірно, це єдина причина, з якої ми так довго терпіли один одного - ну, у всякому разі, це і те, що ми трахкали.
  
  Він сподівався розсердити її, але виявив, що йому це не вдалося. Вона теж сміялася і, здавалося, черпала в цьому сили. "Так, це і секс", - сказала вона. "Я буду сумувати за тобою. Будь я проклятий, якщо не зроблю цього. Але я не пропущу вечірку Свободи. Оскільки ти залишаєшся вдома, я повинен звільнити тебе. Грейді Калкинс показав мені раз і назавжди, що цих людей неможливо контролювати ".
  
  "Я вплутався в це, думаючи, що Джейк Фезерстон теж потребує контролі", - сказав Він. "Він не потребує. Але "Янкіз" хочуть контролювати його, і це факт".
  
  "Физерстон розумний", - визнала Енн. "Але він не може все робити сам. І якщо він не може контролювати своїх людей, він взагалі нічого не може зробити". Судячи з того, як вона казала, контроль був початком всього і завершенням всього.
  
  Він припустив, що це природно, що вона так думала. Вона провела все своє життя до Червоного повстання, контролюючи плантацію, гроші, всіх навколо. Її предки робили те ж саме за сто років до неї. Фактично, вона була однією з аристократок, проти яких Джейк Физерстон вів кампанію.
  
  Знизавши плечима, Кімболл сказав: "Ну, так, розбилося яйце більше, ніж хотів Джейк, але ти не можеш звинувачувати всю Партію Свободи за Калкинса".
  
  "Чому я не можу? Всі інші можуть", - сказала Енн. "І в цьому багато правди. З усіма цими бійками, зі стійкими прихильниками з кийками, з заворушеннями під час передвиборної кампанії 21-го, куди ще прямувала Партія свободи, як не до того, щоб застрелити президента?"
  
  Він з острахом згадав, як утримав здорованя в білому і горіховому костюмі від пострілу в Ейнсворта Лейна, коли кандидат від радикальних лібералів виступав в Хемптон-парку. Тим не менш, він сказав: "Ви робите вигляд, що вся країна робить вигляд, що вона більше, ніж є насправді. Звичайно, на даний момент ми втратили кілька людей з-за того, що сталося в Бірмінгемі, але вони повернуться ".
  
  Енн Коллетон похитала головою. "Я так не думаю. І це ще одна причина, по якій я вийшла з Партії свободи - я ніколи не підтримую переможених. Ніколи. Я думаю, що назва Партії ще довгі роки буде погано пахнути по всьому CSA, і я не хочу, щоб ця сморід прилипла до мене ".
  
  "Ти помиляєшся", - сказав їй Кімболл. "Ти помиляєшся".
  
  Тепер вона знизала плечима. - Я скористаюся нагодою.
  
  - Тебе нічого не бентежить, чи не так? - запитав він, і вона знову похитала головою. Він ступив до неї. - Останній поцілунок перед тим, як я піду?
  
  Він спостерігав, як вона обмірковує це. В її очах промайнуло пустощі. - Чому ні? - запитала вона і простягнула руки.
  
  Коли їх губи зустрілися, він подумав, чи не вкусить вона його замість поцілунку. Але її злість була куди тонше. Вона вклала в поцілунок все, що у неї було, нагадуючи йому про те, чого він більше не отримає. Вона тулилася до нього так міцно, наче їх не розділяла ніяка одяг, притискаючись своєї промежиною до його.
  
  - Господи! - сказав він хрипким голосом, коли йому довелося відірвати рот від губ Енн, щоб вдихнути. Вона розсміялася, задоволена виробленим ефектом. Його рука обхопила її груди. - Останній секс перед тим, як я теж піду?
  
  "Ні", - рішуче сказала Енн і відштовхнула його руку. "До побачення, Роджер".
  
  Лють охопила його. - Ах ти, чортова маленька дражнилка, - прохрипів він і штовхнув її на ліжко. Вона злякано пискнула, приземлившись на спину. "Я подарую тобі дещо на пам'ять про мене, подивись, якщо в мене не вийде". Він стрибнув на неї.
  
  Багато років тому він зрозумів, що намагатися оволодіти нею силою - погана ідея. З тих пір він жодного разу не намагався. Він ніколи не потребував і не хотів намагатися. Тепер... Якщо вона думала, що він просто піде після того поцілунку, то, чорт візьми, могла б подумати ще раз. Те, що він зрозумів багато років тому, було мертво, як Ерікссон, мертво, як Те Брирли.
  
  Цього не повинно було бути, тому що його лють пересилила не тільки здоровий глузд, але й обережність. Енн, можливо, і здригнулася, коли він штовхнув її на ліжко, але вона залишалася в такому стані не довше удару серця. Точно розрахувавши момент, її коліно виявилося у нього між ніг і потрапила саме туди, де це принесло їй найбільшу користь.
  
  Він завив, зігнувся навпіл і схопився за себе, як зробив би будь-поранена тварина. Енн вивернулася з його рук. Він, певно, не зміг би зупинити її, принаймні, в перші кілька секунд. - А тепер, я думаю, тобі краще піти, - холодно сказала вона.
  
  Він більше не хотів брати її. Він хотів убити її. Але коли він підняв очі, то виявив, що в сумочці у неї було щось більше, ніж однодолларовая банкнота. Вона направила револьвер прямо йому в голову. У нього не було ні найменших сумнівів, що вона натисне на курок, якщо він зробить щось, що їй не сподобається.
  
  "Встань з ліжка", - сказала вона. Йому довелося підкоритися, хоча він все ще ходив зігнувшись навпіл. Пістолет переслідував його. Вона вбивала і раніше, допомагаючи придушити повстання негрів. Ні, тепер вона не буде коливатися. З залізом в голосі вона продовжила: "Йди до дверей, забирайся і ніколи не повертайся".
  
  Біля дверей він зупинився. "Я можу почекати, поки приведу себе в порядок?" запитав він, не бажаючи повідомляти світові про своє приниження.
  
  Він думав, що вона пошле його в розпачі, але вона кивнула і дала йому пару хвилин. Потім вона зробила наказовий жест пістолетом. Він вийшов. Він все ще погано рухався - почував себе страшенно погано, - але якщо він і ходив як старий, то не як поранений старий.
  
  Він повільно, насилу повертався в свою квартиру, не зустрівши нікого з знайомих, за що дякував Бога. - Це було б якраз те, що мені потрібно, - пробурмотів він, піднімаючись по сходах на подгибающихся ногах, - знову зіткнутися з Поттером і Деламотом. Він хмикнув. Енн заподіяла йому біль гірше, ніж вони, коли він побився з ними, - не в багатьох місцях, але гірше.
  
  Він налив собі велику порцію віскі, а потім наповнив ванну наполовину холодною водою. Він тремтів, коли сідав в неї, але паровий радіатор робив квартиру стерпно теплою, а віскі зігрівало його самого, так що він не думав, що захворіє пневмонією або іспанським грипом. І холодна вода допомогла онеметь його бідним, змученим яєць - або, може бути, це теж було з-за віскі.
  
  Нарешті, він спустив воду в каналізацію. Ретельно витершись, він надів самі вільні панталони і самі мішкуваті штани, які у нього були. Потім він повернувся на кухню і налив собі ще віскі. Їсти йому не хотілося. Після удару Енн по коліну його все ще злегка підтошнювало.
  
  Він відпив з другого склянки віскі. "Дурна сука", - сказав він, ніби хтось у кімнаті міг не погодитися. "Нещасна дурна сука". Він зробив ще один великий ковток із склянки. Він пошкодував, що не скрутив їй шию там, у готелі. Але у нього не було такої можливості. Що б ви не говорили про неї, Енн Коллетон нікому не поступалася, коли справа стосувалася нервів.
  
  Стакан знову спорожнів. Він знову наповнив його. "З таким же успіхом можна напитися", - подумав він. "Що ще мені залишається робити?" "Навіть якщо він ніколи більше не побачить Енн, у нього не буде проблем з сексом". Він знав це. У нього ніколи не було проблем з сексом. Чому ж тоді він відчував себе людиною, чия мова продовжував досліджувати порожнє місце, де раніше був зуб мудрості, перш ніж дантист торкнувся його щипцями?
  
  "Чорт візьми, ми були схожі один на одного", - пробурмотів він. "Ми схожі один на одного. Вона просто веде себе нерозумно через Вечірки, от і все. Вона одумається". Він кивнув. "Вона дає мені половину шансу - чорт візьми, вона дає мені навіть чверть шансу - я змушу її змінитися". З урахуванням того, що в ньому було більше двох склянок віскі, це звучало не тільки просто, але й неминуче.
  
  Хтось постукав у двері. Кімболл поспішив відкрити її. "Присягаюся Богом, вона вже тут!" - радісно сказав він. Звичайно, вона не залишилася осторонь.
  
  Але жінка, яка стояла в коридорі, була темніша, більш неприємним і більш втомленою, ніж Енн Коллетон. - Ви містер Роджер Кімболл, морський офіцер? - запитала вона.
  
  "Абсолютно вірно", - відповів він. Тільки після того, як слова злетіли з його вуст, він зрозумів, що у неї акцент янкі - вона говорила небагато як Кларенс Поттер.
  
  "О, добре", - сказала вона. "Я так рада, що знайшла тебе". Як і раніше, Енн полізла в сумочку. І, як і раніше, витягла пістолет. Дві кулі потрапили в груди Роджера Кимболла, перш ніж вона сказала: "Мій чоловік був на "Шведа"". Вона продовжувала стріляти, поки револьвер не розрядився, але Кімболл так і не почув останніх кількох пострілів.
  XIX
  
  Сільвія Еноса сиділа в тюремній камері Чарльстона, Південна Кароліна, гадаючи, що буде з нею далі. Озираючись назад, вона вирішила, що їй не слід було стріляти в Роджера Кімбола. Тепер їй доведеться заплатити за те, що вона зробила. Проте, як вона не старалася, вона не могла змусити себе пошкодувати про те, що зробила це.
  
  Вона ділила маленьке жіноче крило міської в'язниці Чарльстону з парою п'яниць і парою вуличних повій. Всі вони продовжували кидати на неї благоговійні погляди, тому що її посадили за звинуваченням у вбивстві. Вона не уявляла собі нічого подібного. Це було кумедно, якщо подивитися на це з правильної сторони.
  
  Наглядачка з обличчям, схожим на стиснутий кулак, пройшла коридором і зупинилася перед камерою Сільвії. "Прийшов ваш адвокат", - сказала вона і отперла двері. Потім вона швидко відступила назад, ніби боялася, що Сільвія може здолати її і втекти. Сільвія теж знайшла це досить кумедним.
  
  Її адвокатом був пухкий, сивовусий, дуже рожевий чоловік по імені єпископ Полк Маграт. Він наполіг, щоб вона називала його Біш. Вона ніколи в житті нікого не називала Біш, але сперечатися не стала. Він сидів по один бік столу в крихітній кімнаті для побачень, вона - за іншу. Наглядачка стояла поруч, щоб переконатися, що вони нічого не передають взад-вперед.
  
  "Я все ще не розумію, чому ти допомагаєш мені", - сказала вона. Вона говорила це раніше і не отримала жодної відповіді, який мав би для неї сенс.
  
  Тепер вона це зробила, в деякому роді. Блакитні-перебільшено блакитні очі Маграт блиснули. "Ви, здається, не усвідомили, який резонансною стала ваша історія, мем", - сказав він. "Я приведу більше уваги за те, що буду захищати вас, ніж за десять років звичайних справ".
  
  "Я не розумію, як ти привлекешь увагу за те, що захищав мене і програв", - сказала Сільвія. "Я зробила це". Вона не намагалася втекти після того, як застрелила Кимболла. Вона віддала свій револьвер першого чоловіка, який висунув голову з дверей сусідньої квартири і чекав, коли приїде поліція, щоб заарештувати її.
  
  "Давайте просто сформулюємо це так, місіс Енос, - сказав адвокат. - В цьому місті дуже багато людей, які вважають, що містер Кімбол заслужив те, що ви йому дали, дуже багато людей, які ні в найменшій мірі не шкодують про його смерть. Якщо ми зможемо залучити до присяжним достатню їх кількість, можливо, ви знову побачите Род-Айленд ".
  
  - Массачусетс, - автоматично відповіла Сільвія. Вона почухала потилицю. - Я вас зовсім не розумію. Хіба... хіба... Роджер Кімбол не герой, потопив "Ерікссон"?
  
  "О, так і є, мем. Для деяких людей так і є", - сказала Маграт. Судячи з виразу обличчя наглядачки, вона цілком могла бути однією з цих людей. Адвокат продовжив: "Але він не герой для всіх в Конфедеративних Штатах, принаймні, після того, що сталося в червні минулого року".
  
  "Про", - тихо сказала Сільвія. Нарешті, в її голові спалахнуло світло. "Тому що він був важливою шишкою з Партії свободи, ти маєш на увазі".
  
  "Яка ви розумна жінка, місіс Енос". Маграт променисто посміхнулася їй. "Абсолютно вірно. Абсолютно вірно. В цій країні є люди - є люди в цьому місті, - які були б щасливі, якби те, що сталося з Роджером Кімболом сталося зі всією Партією Свободи ".
  
  Один з цих людей, ким би вони не були, без сумніву, платив гонорари єпископу Полку Маграту. Сільвія, звичайно, не платила. Вона витратила більше, ніж могла собі дозволити, на отримання паспорта та квитка в один кінець до Чарльстона. Вона не очікувала, що повернеться в Бостон. Можливо, вона помилялася.
  
  "Час для цього візиту минув", - сказала суворого виду наглядачка. Сільвія слухняно підвелася. Адвокат потягнувся через стіл, щоб потиснути їй руку. Погляд наглядачки зупинив його. Замість цього він обмежився тим, що підняв казанок. "Ходім", - сказала наглядачка Сільвії, і Сільвія підійшла.
  
  На півдорозі до своєї камері вона запитала: "А на вечерю буде ще та кукурудзяна каша?" На смак вона була зовсім несмачною, але її шлунок наповнився.
  
  Як ніби вона нічого не говорила, наглядачка сказала: "Ви, кляті янкі, вбили мого чоловіка і мого сина. і у мого брата гак там, де раніше була його рука".
  
  "Мені дуже шкода", - сказала Сільвія. "У мене немає брата, а син мій занадто малий, щоб бути солдатом. Але людина, яку я застрелила, підкрався до мого чоловіка і більш ніж сотні інших моряків після закінчення війни, і він не просто вбив їх - він убив їх так, наче вистрілив їм у спину ".
  
  Наглядачка більше нічого не сказала, поки вони не повернулися в камеру Сільвії. Знову замикаючи Сільвію всередині, вона зауважила: "Так, знову вівсянка на вечерю", - і пішла своєю дорогою.
  
  "Що скаже твій адвокат?" - крикнула Сільвії одна з вуличних повій. "Адвокат - Боже всемогутній". Її голос звучав так, наче вона ніколи не чекала, що їй сподобаються професійні послуги юриста, хоча адвокату могли б сподобатися її послуги.
  
  Два дні потому наглядачка з суворим обличчям підійшла до камери Сільвії і оголосила: "вам ще один відвідувач". Несхвалення застигло на ній, як жир на сковороді, остигає на плиті.
  
  - Це ... Біш? Сільвії все ще коштувало праці вимовити це вголос. Наглядачка похитала головою. Сільвія спохмурніла в замішанні. Тепер, коли Він був мертвий, її адвокат був єдиною людиною, якого вона знала або хоча б знала про нього в Чарльстоні. - Тоді хто це?
  
  Крізь щільно стиснуті губи наглядачка сказала: "Просто підемо". Прийшла Сільвія. Сидіти в залізній клітці набридло дуже швидко.
  
  У кімнаті для відвідувачів її чекала блондинка приблизно її віку, чия приємна зовнішність, зачіска та одяг - все говорило про гроші! "Місіс Енос, мене звуть Енн Коллетон".
  
  Це нічого не значило для Сільвії - а потім, до свого жаху, стало означати. Вона бачила це ім'я в парі газетних статей, в яких говорилося про Кимбалле. "Ви один з тих, хто допомагав Партії свободи", - сказала вона. Можливо, єпископ Полк Маграт говорив під час свого дербі.
  
  Енн кивнула. - Так, місіс Енос, я була однією з таких людей. І я теж була іншому Роджера Кімбола - була до його останнього дня на землі.
  
  Сільвія почула, чи подумала - сподівалася - що почула, легке наголос на минулому часі. - Ти був? - запитала вона зі своїм власним легким наголосом.
  
  Можливо, в очах Енн Коллетон було схвалення. "Ви слухаєте, чи не так?" - сказала жінка з Конфедерації Штатів. "Насправді, я не розкриваю вам ніякого великого секрету, коли кажу, що ми з Роджером Кімболом були більше, ніж друзями, аж до його останнього дня на землі".
  
  Які б надії живила Сільвія, вони розвіялися в дим. Зрештою, це було не схвалення. Повинно бути, це була добре вихована, добре стримувана лють. "Значить, ти прийшов сюди, щоб позловтішатися на мене у в'язниці?" запитала вона з похмурим, майже впевненою упевненістю.
  
  "Що?" Енн Коллетон втупилася на нього, потім почала сміятися. "Значить, ти не розумієш, чи не так, моя люба?" Сільвія похитала головою. Вона зрозуміла тільки, що не розуміє. Голос Енн став холодним і різким. "В такому разі, я поясню тобі це по буквах. Незадовго до того, як ти застрелив його, Роджер Кімбол спробував взяти мене силою, коли я сказав йому, що більше не хочу бути кимось більшим, ніж просто другом. Повинен додати, йому це не вдалося. Вона говорила з гордістю. "Я могла б також додати, що я сама була дуже близька до того, щоб застрелити його, перш ніж у тебе з'явився шанс".
  
  "Про", - прошепотіла Сільвія. Здавалося, було потрібне щось ще. Вона продовжила: "Я рада, що ти цього не зробив. Це означало б, що я даремно витратив всі ці гроші на свій паспорт та проїзд на поїзд ".
  
  "Ми б цього не хотіли, чи не так?" - Запитала Енн Коллетон, і прозвучало це так, ніби вона мала на увазі саме це. - Якщо вам хоч трохи пощастить, місіс Енос, уряд Конфедерації або Південної Кароліни оплатить ваш проїзд на поїзді на північ. Біш Маграт і я зробимо все можливе, щоб саме це сталося ".
  
  - О, - повторила Сільвія іншим тоном. Вона теж відправила своїх дітей на поїзді до далеких родичів у Коннектикут - далеким, але більш близьким, ніж всі інші родичі, які були у неї поблизу. Джордж-молодший і Мері Джейн думали, що це буде короткий візит для знайомства. Як і її кузени. Може бути, тільки може бути, якщо Бог і Енн Коллетон виявляться добрими, вони будуть праві.
  
  "Час вийшов", - оголосила наглядачка, і навіть Енн Коллетон, яка, здавалося, могла перехитрити блискавку, не стала з нею сперечатися. Сільвія піднялася на ноги і попрямував назад у свою камеру. Коли вона була приблизно на півдорозі туди, наглядачка сказала: "Деякі багаті люди вважають, що можуть відкупитися від чого завгодно".
  
  "сподіваюся, це правда", - подумала Сільвія. Сказати це вголос, здавалося, було не найкращою ідеєю, яка коли-небудь приходила їй на думку.
  
  Ганна Коллетон більше не відвідувала її. Єпископ Полк Маграт відвідував її пару раз. Він не ставив багато запитань; здавалося, він приходив скоріше для того, щоб підбадьорити її, ніж з якоїсь іншої причини. Вона не знала, наскільки веселою їй слід бути. Вона зрозуміла, що Енн Коллетон користувалася владою в країні, але наскільки великою владою? Сільвія не могла цього з'ясувати, поки не звернулася в суд.
  
  Вона постала перед суддею через два тижні після того, як її відвідала Енн Коллетон. Біш Маграт продовжував сяяти, як дідусь, у якого в кишенях повно льодяників, щоб їх могли знайти онуки. Адвокат за іншим столом перед суддею - окружний прокурор, як припустила Сільвія, - здавався яким завгодно, але тільки не щасливим. Але було це за справи або з-за того, що він посварився зі своєю дружиною перед приїздом сюди? Сільвія не могла сказати.
  
  "Я так розумію, у вас є прохання, перш ніж ми продовжимо, містер Честерфілд?" суддя звернувся до окружного прокурора.
  
  "Так, ваша честь, знаю", - сказав адвокат Честерфілд. Коли він глянув на Сільвію, у нього був такий вигляд, наче він сильно надкусив лимон. "З дозволу суду, ваша честь, держава має визнати надзвичайні обставини, які спонукали підсудну діяти так, як вона визнала свої дії. У світлі того факту, що покійний дійсно став причиною смерті чоловіка відповідачки не під час війни, а після того, як дізнався, що бойові дії закінчилися, штат готовий, - він і сам виглядав не надто готовим, - сприяти міжнародному взаєморозумінню й дружбі, не висуваючи звинувачень у цій справі, за умови, що відповідач покине Конфедеративні Штати на першому-ліпшому транспорті на північ і урочисто поклянеться ніколи більше не повертатися в нашу країну під страхом повторного арешту і відновлення звинувачень ".
  
  "Що скажете ви, містер Маграт?" - запитав суддя.
  
  "Я повністю згоден з моїм вченим колегою, ваша честь", - спокійно сказав Маграт. "Я також хотів би відзначити для протоколу, що уряд Сполучених Штатів офіційно звернулося з проханням про помилування мого клієнта як до уряду Конфедеративних Штатів, так і до уряду суверенної штату Південна Кароліна. Тепер все у ваших руках, ваша честь.
  
  Події відбувалися занадто швидко для Сільвії. Вони були не просто організовані - вони були ретельно продумані. "Що скажете ви, місіс Еноса?" суддя запитав її. "Якщо вас випустять на свободу, ви покинете Конфедеративні Штати Америки, щоб ніколи не повертатися?"
  
  Біш Маграт довелося кивнути, перш ніж вона змогла промурмотати, заїкаючись: "Д-так, сер".
  
  Бах! Опустився молоток. "Так наказано", - оголосив суддя. "Місіс Енос, сьогодні ви сядете в поїзд, що йде на північ, ще до заходу сонця". Сільвія ошелешено кивнула. Вона повернула собі колишню життя. Тепер їй треба було вирішити, що з цим робити.
  
  Лейтенант Лайдж Дженкінс розбирав пошту, що надійшла до підрозділу barrel в Форт-Лівенворт. Він простягнув Ирвингу Морреллу конверт. "Лист з Філадельфії для вас, полковник".
  
  - Військове міністерство? - Запитав Моррелл, не те щоб у нього були великі сумніви. Дженкінс кивнув. Моррелл взяв конверт. "Що ж, давай подивимося, який подарунок вони приготували мені сьогодні на день народження". До його дня народження залишався ще місяць, але він думав про нього більше, ніж до одруження, тому що день народження Агнес настав всього через тиждень. "Треба з'їздити в Лівенворт і зробити для неї деякі покупки", - подумав він і тихо розсміявся. Дивно, які маленькі домашні справи доставляли йому задоволення в ці дні, тому що він робив їх для жінки, яку любив.
  
  Він розкрив конверт і розгорнув лист, що в ньому було. Поки його очі бігали взад і вперед по машинописної сторінки, він напружився. "Полковник Моррелл, - говорилося в листі, - Завершивши роботу над випробувальною машиною для стволів нової моделі, а також завершивши оцінку оптимального стратегічного використання стовбурів незалежно від моделі, вам наказано припинити програму, яку ви зараз очолюєте в Форт-Ливенворте, і з'явитися в Управління кадрів Військового міністерства тут, у Філадельфії, не пізніше Першого березня 1923 року для призначення на інше місце". Кожний день, що передує вищевказаної дати закриття проекту, буде високо оцінений у зв'язку з скороченням витрат в результаті цього
  
  Тільки після того, як він двічі прочитав лист, він зауважив, хто його підписав: підполковник Джон Абелла, ад'ютант генерала Хантера Лиггетта, який змінив Леонарда Вуда на посаді начальника штабу армії США через кілька місяців після приходу до влади президента Сінклера.
  
  - Ну-ну, - тихо сказав Моррелл. Голуб повернувся додому на сідало. Він деякий час працював офіцером Генерального штабу під час Першої світової війни і не дуже дружив з Джоном Эйбеллом. Эйбелл був геніальною людиною, всім, чим повинен бути військовий адміністратор, і навіть більше. Моррелл завжди ясно давав зрозуміти, що хотів би битися на полі бою. Коли він вийшов на поле бою, він розбив ворога. І тепер він збирався заплатити за це.
  
  - Щось не так, сер? - Запитав лейтенант Дженкінс.
  
  "Жодна добра справа не залишається безкарним", - відповів Моррелл.
  
  "Сер?" Перепитав Дженкінс. Моррелл простягнув йому листа. Він прочитав його, потім дивився на свого начальника. "Закрити Бочковий завод? Вони не можуть цього зробити!"
  
  "Вони можуть. Вони такі. Вони повинні це робити чи ні - це інше питання, але не той, на який я можу відповісти", - сказав Моррелл. "Ви розумієте, чому вони це роблять - їм потрібно економити гроші". Він не бачив сенсу що-небудь говорити про Джона Эйбелле. Якби особиста неприязнь диктувала, звідки взятися заощаджень.... Якщо б це сталося, то вже не в перший раз.
  
  "Але ви ще не закінчили свою роботу з тестовою моделлю, сер", - запротестував Дженкінс.
  
  "У певному сенсі, так", - сказав йому Моррелл. "Я зробив практично все, що міг, з допомогою однієї машини. Якщо б вони витратили гроші більше, ніж на одного, я міг би зробити набагато більше, ніж зробив. Я просто хотів би, щоб вони передали виробництво Стовбурів комусь іншому, а не закривали його "
  
  "Так, сер!" Особа Дженкінса почервоніло від гніву. "З таким же успіхом вони могли б сказати нам, що ми марно витратили весь час і сили, які вклали сюди". Він не думав про те, що буде робити далі сам. У книзі Моррелла це зробило його хорошим солдатом.
  
  "Ймовірно, вони так і думають", - сказав йому Моррелл. Він згадав, як Абелла дивився на нього під час війни, коли погодився з Кастером, що доктрина стовбурів, розроблена Генеральним штабом, потребує зміни. Він міг би бути атеїстом, які копаються в Священному Писанні.
  
  Те, що він був прав, не зробило ситуацію краще. Це могло б зробити все тільки гірше.
  
  "Що ти збираєшся робити?" Запитав Дженкінс.
  
  "Виконуйте наказ", - сказав Моррелл, зітхнувши. "Що ще я можу зробити? У них є тестова модель. У них є мої звіти. Вони можуть продовжити далі. Речі нікуди не зникнуть. Вони просто зупиняться на деякий час. Це могло виявитися не гірше, але він не хотів зациклюватися на такі похмурі можливості.
  
  Він вийшов з офісу, щоб повідомити новину людям, які так довго і наполегливо працювали над тестовій моделлю. Першим, з ким він зіткнувся, був сержант Майкл Паунд. "У чому справа, сер?" - запитав стрілець. "Ви, схоже, готові жувати болти і випльовувати заклепки".
  
  "Ми вийшли з бізнесу, от що", - сказав Моррелл і продовжив пояснювати, як і чому - або що він зрозумів з того, чому - вони вийшли з бізнесу.
  
  Паунд насупився. З його кремезним тілом, широкими плечима і широким обличчям він легко міг би зійти за необтесаного мужлана. Це було не так; риси його обличчя були розумними і виразними. "Це ... дуже недалекоглядно, чи не так, сер?" - сказав він, коли Моррелл закінчив. "Врешті-решт, сенс в тому, щоб випереджати всіх інших. Як ми збираємося це зробити, якщо выбудем з перегонів?"
  
  "Я не знаю відповіді на це питання, сержант", - відповів Моррелл. "Я знаю, що отримав законний наказ закрити Barrel Works і з'явитися у Філадельфію, як тільки я це зроблю. Я повинен підкоритися цим наказом".
  
  "Так, сер, я розумію", - сказав Паунд. "Я все ж сподіваюся, що ви піднімете галас, коли доберетеся до Філадельфії".
  
  "Я все одно має намір спробувати", - сказав Моррелл. "Багато користі з цього вийде, одному Богу відомо. Тепер - щодо вас, сержант? У вас є на прикметі яке-небудь нове завдання? Я зроблю все, що в моїх силах, щоб допомогти тобі отримати його.
  
  "Це дуже люб'язно з вашого боку, сер". Паунд задумливо почухав свої каштанові вуса. "Думаю, мені краще повернутися до регулярної артилерії, сер. Є у нас стовбури чи ні, нам завжди будуть потрібні пістолети ".
  
  "Це правда. Це розумний вибір", - сказав Моррелл. Йому прийшло в голову, що більшість рішень Паунда були розумними. "Я подивлюся, що зможу організувати. Мені неприємно це говорити, але при нинішньому стані речей, це, ймовірно, кращий вибір, ніж залишатися в бочках ".
  
  "Якщо ми знову потрапимо в біду, ми пошкодуємо, що не зробили більше зараз", - сказав Паунд, знизуючи плечима. "Через декілька тижнів ми всі будемо бігати навколо, намагаючись зробити те, що повинні були зробити роками".
  
  Це теж було схоже на правду. Намагаючись не зациклюватися на тому, наскільки це було можливо, Моррелл ляснув сержанта Паунда по плечу і відправився на пошуки решти команди випробувальної моделі. Вони теж важко сприйняли цю новину. Потім йому довелося повідомити про це екіпажам інших стовбурів, Величезних бойових машин, які також перевіряли тактику, і механікам, які підтримували у робочому стані всі великі, складні механізми. Мало-помалу він усвідомив, яку гору паперової роботи йому доведеться подолати до першого березня.
  
  Після того, як він повідомив про це солдатам, яких це торкнулося, він пішов розповісти іншій людині, якому потрібно було знати: своїй дружині. Він застав Агнес за прасуванням одягу. "Що ти тут робиш у таку ранню годину?" здивовано запитала вона. Щось у її посмішці, коли він поцілував її, сказало йому, навіщо, як вона сподівалася, він був тут.
  
  Але він повернувся додому не за цим, як би йому це не подобалося. Він розповів їй, чому повернувся додому. Пояснення вийшло гладким, як ніби він його відрепетирував. Насправді, він відрепетирував це, повторюючи знову й знову зі своїми людьми.
  
  Агнес стулила губи. Вона була дружиною військового і перейняла багато погляди свого чоловіка-офіцера (ймовірно, у неї вже були деякі з цих поглядів, оскільки її перший чоловік теж був солдатом). Вона сказала: "Вони повинні давати вам всі інструменти, необхідні для правильного виконання роботи, а не забирати ті, які вони вам надали".
  
  "Ти знаєш, що я відчуваю те ж саме з цього приводу, мила, але я нічого не можу з цим вдіяти, окрім як закрити Баррельный завод, зібрати валізи і сісти на поїзд до Філадельфії. Це означає, що ти теж зможеш сісти на поїзд до Філадельфії ".
  
  Її очі розширилися. "Я про це не подумала", - сказала вона. "Я ніколи не була у Філадельфії, навіть у гості. Тепер ми будемо там жити, чи не так?"
  
  "Якщо тільки вони коли-небудь дійсно не зберуться з силами для перекладу Військового міністерства назад у Вашингтон", - відповів Моррелл. "Вони говорять про це з самого кінця війни, але я повірю в це, коли побачу".
  
  - Філадельфія, - відповіла Агнес, дивлячись кудись вдалину. - Як це - жити у Філадельфії?
  
  "Людно", - сказав він. "Дорого. Повітря весь час сповнений сажі і диму. Це велике місто. Я не дуже люблю великі міста".
  
  Агнес посміхнулася. - Я помітила.
  
  "Я так і думав". Моррелл теж усміхнувся, але усмішка перетворилася на гримасу. "Просто потрібно отримати з цього максимум користі, я вважаю".
  
  - Філадельфія, - повторила Агнес. Йому стало цікаво, почула вона його взагалі. - На що це буде схоже у Філадельфії?
  
  По мірі того, як вона впізнавала його, він також впізнавав її. Принаймні, половина того, що означав цей питання, полягала в наступному: "чи Зможу я витримати конкуренцію?" Моррелл знову посміхнувся. Він був впевнений у відповіді, і дав його: "Мила, ти зламаєш їх наповал".
  
  Одна з рук його дружини зметнулася до волосся, пригладжуючи їх, або, може бути, зовнішнє вираження уявного нового стилю. "Ти кажеш приємні речі", - сказала вона йому.
  
  "Тільки коли я маю на увазі їх", - сказав він. "Звичайно, коли я кажу про тебе, я маю на увазі їх весь час".
  
  Вона підійшла, обняла його й поцілувала. Його руки міцніше стисли її. Одне могло б призвести до іншого - якщо б він з жалем не розірвав обійми. Агнес виглядала розчарованою; так, вона була готова до більшого. Але ставала похмурою вона недовго. "Тобі належить багато роботи", - сказала вона, доводячи, що вона дійсно дружина військовослужбовця.
  
  Моррелл кивнув. "Я впевнений. Я ще навіть не повідомив комендант бази про своїх наказах, хоча, вважаю, копія теж була надіслана йому". Він знову обійняв Агнес, на цей раз ненадовго. "Ти ведеш себе по-чоловічому, дорога".
  
  "Я думаю, вони роблять велику помилку", - відповіла вона. "Але у вас є накази, і ви повинні їх дотримуватися".
  
  У вас є накази, і ви повинні їх дотримуватися. Саме так працювала Армія, все вірно. Морреллу було важко уявити, що це працює якось по-іншому. "Я і сам не зміг би висловитися краще", - сказав він. Він ще раз поцілував Агнес і повернувся, щоб піти. "Робота не спрацює сама по собі, як би мені цього не хотілося".
  
  "Добре", - сказала його дружина. "Тоді побачимося ввечері".
  
  Він посміхнувся обіцянці, що прозвучало в її голосі. Він теж почав дивитися вперед, в бік Філадельфії. Що б вони доручили йому зробити, він зробить це так добре, як тільки зможе. Він би зробив це добре, і точка; у нього було гарне уявлення про свої здібності. І гарний виступ на очах у важливих людей мала певні переваги. Якщо трохи пощастить, то дуже скоро у нього на плечах будуть зірки замість орлов.
  
  Тоді йому було б не так-то легко пересуватися, як пішака на шахівниці, тим більше в генеральському званні. Насправді, він зміг би сам дечому маневрувати, коли отримав генеральське звання. Можливо, Джон Эйбелл думав, що він зіпсував кар'єру Морреля. Посмішка Моррелла була хижою. Кожному, хто так думав про нього, треба було подумати інакше.
  
  
  ***
  
  
  Джефферсон Пінкард попрямував до платної стайні. "Свободу!" - крикнув він іншим чоловікам, що прямував у ту ж сторону.
  
  "Свободу!" Привітання прозвучала голосно і чітко, як і перед тим, як "Стійкі" вийшли на ярмарок штату Алабама, коли президент Хемптон приїжджав в Бірмінгем. Партія свободи підняла набагато більше шуму, ніж хто-небудь - в усякому разі, крім Грейді Калкинса, - очікував.
  
  І тепер ціна цього пекла була очевидна. Джефф крикнув "Свобода!" ще пару раз, перш ніж відправитися в стайню, але всього пару разів. У ці дні в будівлі не було проблем з проведенням зборів. Багатьох людей, які були на Вечірці - людей, які одягали біле з горіховим, а також стукались головами, - там більше не було. Багато людей, які були на Вечірці, теж більше не признавалися в цьому.
  
  "Друзі гарної погоди", - зневажливо подумав Пінкард. Він все ще думав, що з Конфедеративными Штатами зараз відбувається те ж саме, що було не так з країною до того, як застрелили Уейда Хемптона V. Йому було важко зрозуміти, чому інші люди не відчували того ж.
  
  У передній частині стайні Калеб Бріггс походжав взад-вперед, час від часу зупиняючись, щоб відкашлятися. Навіть при світлі лампи колір обличчя маленького суворого дантиста був неприємний. Пінкард задавався питанням, як довго він зможе протриматися, особливо обпалюючись з обох кінців, як він це зробив. "Кляті янкі" не вбили його відразу, коли отруїли газом. Вони робили це дюйм за дюймом, подарувавши йому роки, повні пекла, перш ніж покласти його в могилу. На думку Джеффа, це було ще гірше.
  
  Через деякий час Бріггс, здавалося, більше не міг терпіти очікування. "Давайте, ви всі, виходьте вперед", - прохрипів він. "Мені і так важко говорити; будь я проклятий, якщо буду кричати, коли в цьому немає необхідності. І там є місце. Хотів би я, щоб його не було, але воно є ".
  
  Роком раніше стайня була б битком набита. Зовні юрмилися б чоловіки. Тепер розкладних стільців і тюків сіна було розставлено більше, ніж людей, здатних на них сісти. Джефф гепнувся задом на стілець у другому ряду. Він міг би сісти в першому ряду - стільців було предостатньо, - але спогади про те, як його викликали в школу, змусили його залишатися менш помітним.
  
  Калеб Бріггс оглянув будинок. Він стиснув губи, знову кашлянув і почав: "Що ж, ми все ще тут, хлопці". Може бути, тоді він видав сухий смішок, а може бути, це був просто ще один кашель.
  
  "Свобода!" - крикнув Джефферсон Пінкард разом зі своїми товаришами.
  
  "Свобода!" Луною відгукнувся Бріггс. Це теж прозвучало як вмираюче ехо, достатню, щоб Джеффа пройняв озноб. Але дантист підбадьорився і продовжив: "Ми все ще тут, чорт візьми, і ми теж не збираємося йти, як би цього не хотіли ніггери, люди в смугастих штанях і циліндрах і генерали з Військового міністерства. Ми тут надовго, і ми збираємося перемогти ".
  
  "Свободу!" На цей раз крик був голоснішим, сильнішим. Пінкард відчув невеликий приплив енергії, який він завжди отримував, слухаючи промову Джейка Физерстона. Він задавався питанням, чи протримається Калеб Бріггс досить довго, щоб побачити перемогу Партії свободи. У нього були сумніви, навіть якщо перемога прийде скоро - а її не буде, чорт візьми.
  
  Але Бріггса це не зупинило. Він був солдатом і витримав свою вагу як солдат. "Що ми повинні зробити зараз, так це пережити важкі часи", - сказав він. "Вони ще не закінчилися. Вони не закінчаться ще якийсь час. Буде Божим чудом, якщо ми не втратимо місця в Конгресі цієї осені. Що нам потрібно зробити, так це спробувати утримати якомога більше людей, щоб не виглядати так, ніби ми спускаємося в унітаз на очах у всієї чортової країни. І що нам потрібно зробити прямо тут, в Бірмінгемі, так це переконатися, що ми відправимо Барні Стівенса назад в Річмонд в листопаді ".
  
  Джефф ляснув у долоні. Він хотів, щоб Стівенса відправили назад в Річмонд, щоб зберегти там місце Партії свободи. Він також хотів бачити Стівенса в Річмонді, тому що конгресмен був грубим клієнтом, і йому не особливо хотілося повертатися додому в Бірмінгем.
  
  "Ми тримаємося стійко", - говорив Бріггс. "Ми намагаємося не втратити занадто багато тут, в 1923 році, і ми намагаємося наростити до 1925 і особливо до 1927 року, коли ми знову будемо голосувати за президента. Рим був побудований не за один день. Конфедеративні Штати не будуть відновлені за один день. також. Але ми відновимо нашу країну, ми засунемо наших ніггерів туди, де їм саме місце, і ми - Партія свободи - будемо тими, хто це зробить. Хай допоможе мені Бог, ми це зробимо ".
  
  "Свобода!" Джефф закричав разом зі своїми друзями. Крик луною відбився від даху, майже як у ті дні, коли Вечірка набирала обертів.
  
  "Ще дещо, і я закінчу", - сказав Бріггс. "Ми зайшли так далеко, як змогли, вставши і борючись за те, що вважаємо правильним. Ми збираємося продовжувати боротьбу. У вас немає ніяких сумнівів на цей рахунок. Ми можемо вибрати наші плями трохи щільніше, ніж робили раніше, але ми будемо використовувати біле і горіхове, коли побачимо необхідність ".
  
  Пінкард заулюлюкал. Можливість вийти на вулицю і размозжить пару голів була однією з причин, за якою він вступив у Партію свободи. Багато інші чоловіки теж вітали Калеба Бріггса. Але Джефф не міг не помітити, як багато інших сиділи мовчки.
  
  Потім він подумав, що Грейді Калкинс вітав би його. Він похитав головою, відкидаючи порівняння і все, що вона мала на увазі. Калкинс був божевільним. На кожній вечірці були такі. Але Джефф не був божевільним. Калеб Бріггс не був божевільним. І Джейк Физерстон, чорт візьми, точно не був божевільним.
  
  І все ж ця ідея викликала у нього занепокоєння. Він не став сидіти без діла, балакати й пити домашнє віскі, як зазвичай робив після завершення ділової зустрічі. Замість цього, похмурий і дивно незадоволений, він попрямував до дверей. Один з охоронців зловив його погляд. Він засунув руку в кишеню, витягнув долар і кинув банкноту у відро біля ніг охоронця. - Велике тобі спасибі, Джефф, - сказав велетень. "У наші дні партії потрібен кожен пенні, який вона може отримати в свої руки".
  
  "Я знаю, Тім", - відповів Пінкард. Він розсміявся. "І подумайте - тільки в минулому році у нас було більше мільйонів, ніж ви можете помахати палицею". Насправді це було не смішно, принаймні, для Партії Свободи. Надійна валюта зробила стільки ж для видавлювання людей з Партії, скільки і вбивство Уейда Хемптона. Справжні гроші давали людям на одну причину гніву менше, а гнів був бензином, який підживлював двигун Партії.
  
  Почав моросити. Джефф низько насунув шапку на голову і підняв комір пальта. Він був злий, їй-богу, кривд з-за того, що йому довелося чекати трамвай під дощем. Трамвай теж прибув із запізненням, що ніяк не поліпшило його настрою. Він кинув п'ять пенні в касу для оплати проїзду (бронзові монети поверталися швидше срібних) і поїхав до будівлі компанії Sloss Works company.
  
  Жінка чекала на зупинці тролейбуса. Пінкард подумав, що вона сяде після того, як він вийде. Коли вона цього не зробила, він подумки знизав плечима і попрямував до свого котеджу. Тележник подзвонив у дзвіночок. Вагон загуркотів по рейках.
  
  "Джефф?" покликала жінка.
  
  Пінкард зупинився - точніше, завмер. - Емілі, - прошепотів він і повільно повернувся. В темряві і мряки він не впізнав її, але впізнав би її голос де завгодно. Його власний голос став жорсткішим, коли він продовжив: "Якого біса ти тут робиш?"
  
  "Чекаю на тебе", - відповіла вона. Її власний тон був різким: "Я, звичайно ж, знала, що ти будеш робити цієї ночі тижня, чи не так? Втім, я сам щойно приїхав - не очікував, що ти повернешся так скоро. На вечірці нині не так жваво?
  
  "Не твоє діло - ти подбав про це, клянуся Богом", - сказав Джефф. "Що тобі взагалі від мене потрібно, ти... волоцюга?" Він міг би вжити слово сильніше, і майже використовував.
  
  "Хотіла подивитися, як у тебе справи", - відповіла Емілі. "Хотіла подивитися, чим ти займаєшся". Вона зітхнула й похитала головою. "Не схоже, щоб ти настільки піклувався про мене, щоб дізнатися що-небудь з цього".
  
  "Після того, що ти зробив, чому мене це має хвилювати?" сказав він. "Тобі пощастило, що я не вигнав тебе на вулицю". Якщо б у ньому було трохи віскі, він подумав, що зробив би це.
  
  "Мені стало самотньо", - сказала вона. "Мені було самотньо, коли ти був в армії, і мені стало самотньо, коли ти почав більше піклуватися про Партії свободи, ніж про мене. Мені не подобається бути самотньою, тому я пішла і щось з цим зробила ".
  
  Вона не мала на увазі самотність. Вона мала на увазі порушення. Пінкард знав це. З нею все було гаразд, поки він давав їй все, чого вона потребувала. Коли він зупинився, вона вийшла і взяла те, що їй було потрібно, як міг би вчинити чоловік з фригідною дружиною. Для чоловіка це було б нормально. Для жінки... Пінкард похитав головою. Ні один чоловік не зміг змиритися з тим, що вона зробила, якщо б хотів залишитися чоловіком.
  
  - Я майже сподівалася, що не знайду тебе тут, - сказала Емілі, - тому що це означало б, що ти повернулася в будинок, а не в ту смердючу стайню. Це означало б, що ти порозумнішав і вийшов з Партії свободи. Але якщо те, що сталося з президентом Гемптоном, не відкрив тобі очі, я думаю, ніщо і ніколи не відкриє ".
  
  Вона сподівалася, що він відмовився від Вечірки? Чи Означало це, що вона хотіла, щоб він повернувся, чи захотіла б, щоб він повернувся? Чи він хотів, щоб вона повернулася? Вона була вибухонебезпечною в ліжку. Він знав це. Але як йому утриматися від думки, що він був не єдиним чоловіком, якого вона затягнула в ліжко? Як йому утриматися від думки, що вона не затягла в ліжко разом з ним якогось іншого чоловіка? Він знову похитав головою. Він би не став. Він не міг.
  
  Щоб не думати про це зараз, він запитав: "Чим ти займаєшся в ці дні?"
  
  "Працюю на текстильній фабриці", - відповіла вона, знизавши плечима. "Грошей небагато, але мені й не треба багато, так що я справляюся. Хоча іноді мені буває самотньо".
  
  Вона знову мала на увазі "збуджений". "Тримаю парі, ти зможеш знайти багато хлопців, якщо зробиш це". Джефф не намагався приховати презирство у своєму голосі.
  
  "Звичайно, я можу. Жінка завжди може". В голосі Емілі теж звучало презирство і втому, така втома. "Хоча важче знайти когось, кого хвилює щось більше".
  
  - Дуже погано, - різко сказав Джефф. - Дуже погано.
  
  Емілі зітхнула. "Я не знаю, навіщо я обтяжувала себе цим. Просто даремно витратила час. Думаю, я сподівалася, що ти змінився - знову перетворився на того хлопця, якого я знала до війни".
  
  "Він мертвий", - сказав Пінкард. "Кляті янкі вбили його, і ніггери вбили його, і ви теж допомогли вбити його. Країна, в якій він жив, мертва разом з ним. Він ніколи не повернеться. Може бути, країна, яка у нас була тоді, повернеться. В цьому суть Партії свободи ".
  
  "До біса Партію свободи!" Люто сказала Емілі. На тлі далекого вуличного ліхтаря було видно, як по її щоках течуть сльози. "І до біса тебе. теж. Джефферсон Девіс Пінкард".
  
  - Давай, забирайся звідси. Мотай своїм хвостом куди-небудь в інше місце, або я дам тобі те ж, що давав раніше, тільки побільше. Джефф стиснув кулак і підняв руку. "Я чертовски впевнений, що ти мені не потрібен. Мені ніхто не потрібен, клянуся Богом. Поки у мене є Вечірка, це все, що мені потрібно в усьому величезному світі ".
  
  Емілі відвернулася, її плечі поникли. Тепер вона плакала сильніше, як маленький загубився дитина. Джефф попрямував додому з посмішкою на обличчі, незважаючи на холодний дощ, що мжичить. Чому б і ні? Він переміг. Він дуже добре знав, що переміг.
  
  Честер Мартін любив грати у футбол. Йому подобалося грати в сніг, і тут йому теж подобалося навесні. У цьому він мало чим відрізнявся від будь-якого іншого жителя Сполучених Штатів. У Новій Англії і Нью-Йорку кілька людей все ще любили футбол, гру, яка ненадовго розквітла за кілька десятиліть до Війни за відділення. Однак навіть там футбол був королем.
  
  Він надів шкіряний шолом. Будучи міцним сталеваром, він грав у лінії нападу і захисту. У наші дні люди називають це "В окопах". Порівняння не було надуманим. Багато разів він мріяв про гвинтівки з багнетом, щоб стримати будь-якого атакуючого носорога, націленого на нього іншою командою. І не проходило ні однієї гри, коли б він не пошкодував, що у нього на голові не просто шкіряний, а сіро-зелений сталевий казанок.
  
  Альберт Бауер грав поруч з ним в лінії. Бауер вказав на їх суперників, команду "брейзеров" в темно-синіх вовняних сорочках. "Поїхали, Честер", - сказав він. "Законна помста за все, що поліція дала нам після закінчення війни - і до цього теж".
  
  - Тобі не потрібно заводити мене, Ел. Тепер я готовий. Мартін подивився на свою сорочку, яка була яскраво-червоною. "Ми обіграли їх на президентських виборах, і ми знову обіграли їх на виборах в Конгрес в минулому році, і ми також кілька разів перемагали їх на решітці. Я думаю, ми можемо зробити це знову.
  
  "Такий пролетарський дух", - сказав Бауер. "Однак не ставтеся до них легковажно. Вороги прогресу борються завзято, навіть якщо їх справа приречена. Вони програють війну. Вони можуть вигравати битви".
  
  На одній бічній лінії друзі і сім'ї сталеварів зібралися, щоб підбадьорити своїх гладіаторів. Сью Мартін помахала Честеру. Він помахав у відповідь. З іншого боку стояли друзі і родичі поліцейських. Стороння людина не зміг би здогадатися, на чиєму боці хто. Бачачи, якими були сім'ї звичайних поліцейських, Мартін не переставав дивуватися.
  
  Двоє суддів були газетярами; вони висвітлювали обидві сторони, і обидві сторони довіряли їм, або, швидше, не довіряли, приблизно однаково. Вони помахали капітанам команд і підкинули срібний долар. Поліцейський видав задоволений вигук; він вгадав. "Віддайте нам м'яч", - сказав він.
  
  "Ага, дай їм по яйцях", - сказав сталевар. Він посміхнувся, але це була острозубая усмішка.
  
  Мартін утримував м'яч вертикально пальцем, коли б'є запустив його по полю - точніше, по парку - в бік копів. Потім він скочив на ноги й побіг так швидко, як тільки міг. Поліцейський підбіг до нього, гукаючи на мові, який не був схожий на англійський. Мартін підставив плече і збив його з ніг. Перший удар завжди приємний. Він врізався в пару інших поліцейських, перш ніж двоє його товаришів по команді збили хлопця з ніг м'ячем.
  
  Коли він вишикувався в лінію для правого підкату, поліцейський, який грав навпроти нього, видався йому знайомим. "Я тебе де-небудь раніше бачив?" - Запитав Мартін.
  
  Перш ніж поліцейський встиг відповісти, центровий віддав м'яч квотербеку, який стояв і чекав його. Коп блокував Мартіна корпусом, який вивів його з гри, хоча пробіжка просунулася всього на ярд або два. Потім він допоміг йому піднятися. "Я не знаю. Я вже деякий час граю у футбол, як і більшість хлопців ".
  
  "Я не думаю, що справа в цьому", - сказав Мартін. "Де ви билися на війні?"
  
  Втрутилася інша гра. На цей раз Мартін прокрутився повз блокуючого в темно-синьому і розплющив захисника за лінією сутички. Захисник звинуватив його в сумнівних діях. Він розсміявся.
  
  "Я був в Кентуккі з Першою армією - людьми Кастера", - з неабиякою гордістю відповів поліцейський, коли вони знову зайняли свої місця. "Потім мене послали в Юту придушувати повстання мормонів. Після цього я бився в Арканзасі. Як щодо тебе, приятель?"
  
  Перш ніж Мартін встиг відповісти, м'яч знову був перехоплений. Квотербек швидким ударом відбив його. М'яч закотився глибоко на територію "сталеварів". Тепер настала черга Мартіна спробувати утримати поліцейського подалі від носія м'яча.
  
  "Я?" - запитав він, беручи стійку. "Я весь цей час був у Вірджинії - на Роанокском фронті, поки не був поранений, потім на півночі".
  
  Коп кинувся на нього. Мартіну вдалося встояти на ногах. Навіть утримуючи поліцейського на відстані, він був спантеличений. Він був майже впевнений, що бачив перед собою перекошене від люті обличчя зі зламаним носом, коли поліцейський цілився з пістолета в ... ...
  
  Він розсміявся. "Що смішного?" спитав поліцейський.
  
  "Я скажу тобі, що забавно", - відповів Мартін. "Ти намагався застрелити мене пару-три роки тому, я думаю".
  
  "О." Поліцейський насупився. Потім він теж почав сміятися. "Тоді тобі теж варто було надіти чортову червону сорочку. Я потрапив туди, куди цілився".
  
  М'яч відлетів назад до квотербеку "сталеварів". Він відступав, поки не виявився більш ніж в п'яти ярдів за лінією, потім віддав пас вперед. Кінець зачепив його і пробіг ще десять ярдів, перш ніж його потягли вниз ззаду.
  
  Ще один пас, зроблений пару раз потому, відправив м'яч вглиб території копів. Звідти "сталевари" нанесли удар в кінцеву зону, побіг прямо на своїх суперників і не дозволивши їм збити носія м'яча. Оцінюючи суперника, Мартін зрозумів, що вони були трохи важчий, більший і трохи молодше своїх супротивників. Він посміхнувся, подумавши, що у них буде легка гра і вони покарають поліцейських, які доставили їм стільки клопоту лінії пікету.
  
  У спробі відіграти очко після тачдауна він перекинув поліцейського навпроти себе на спину. Нападник "сталеливарників" відбив м'яч через стійку і заробив додаткове очко.
  
  "Розбийте їх!" - Крикнула Сью, коли "сталевари" потяглися назад на свою половину поля для початку матчу.
  
  "Звичайно, ми їх переможемо!" Честер Мартін крикнув у відповідь. Один із суддів кинув йому м'яч. Він опустився на коліна і протягнув м'яч б'є, щоб той відправив його через поле поліцейським. Він не думав, що хвалиться або робить щось ще, крім як каже правду. Як могли копи конкурувати з більш великими і молодими чоловіками?
  
  Незабаром він дізнався про це. Один з півзахисників в команді поліцейських не являв собою нічого особливого: невисокий худий хлопець зі світлими вусами типу "Кайзер Білл". Але коли він отримав м'яч, цей худий півзахисник був швидкий, як ящірка, і звивистий, як змія. Він виконав велику частину роботи по підйому копів і довершив її, пробігши в кінцевій зоні досить пристойні п'ятнадцять ярдів.
  
  У Мартіна від погоні за ним мову звисав. "Господи", - видихнув він, коли обидві команди вишикувалися в чергу для спроби копів відіграти очко після тачдауна. "Якщо б у мене був пістолет, я б в тебе не стріляв". Він кивнув поліцейського, який стріляв під час заворушень робітників. "Я б замість цього застрелив цього жалюгідного сучого сина. Він намагається довести мене до серцевого нападу ".
  
  "Так, Метт небезпечний", - погодився коп. "Якщо ви спробуєте вистрілити в нього, я вважаю, що навіть з-за грошей він відвернеться від кулі".
  
  "Може бути", - сказав Мартін. "Тоді доведеться взяти з собою автомат і подивитися, чи зможе він ухилитися від цього". Поліцейський усміхнувся і кивнув. Вони обидва розбиралися в зброю війни, навіть якщо стояли по різні сторони барикади. Кидок поліцейського був гарний і зав'язав гру.
  
  Він гойдався взад-вперед весь день. У "Сталеварів" були габарити, молодість і квотербека, який кидав достатньо, щоб утримати поліцейських від бездіяльності, крім як кинутися вперед, щоб зупинити забіг. У копів не було нікого, крім Метта. Він сам по собі підтримував їх у грі, перехоплюючи паси в захисті і втікаючи зі швидкістю вітру, коли м'яч був у поліцейських. Він ніколи не втомлювався. Мартін почав задаватися питанням, людина він чи механізм. Скільки б разів його не кидали в багно, він піднімався як ні в чому не бувало. Навіть його вуса залишалися незворушними, що робило Честера ще більш підозрілим.
  
  У підсумку "сталевари" виграли з рахунком 27-23. Мартін виставив себе другорядним героєм, допустивши промах у заключні моменти, щоб гарантувати, що копи не зможуть повернутися. Потиснувши руки поліцейським, він, накульгуючи, залишив поле, покритий славою, потім, брудом і синцями. У нього збереглися всі передні зуби, що робило його незвичайним в команді.
  
  Він зняв шолом і провів рукою по вологому, змішаною волоссю. "Хух!" - сказав він. "Мені говорили, що це має бути весело. У мене таке відчуття, ніби по мені пару десятків разів вдарили молотком ".
  
  Сестра обняла його. - Ти був чудовий, Честер. Вона зморщила ніс. - Хоча пахнеш ти не так вже й чудово.
  
  "Якщо б ти була там, ти б теж не пахла так чудово", - відповів Мартін. Він потягнувся. Це було боляче.
  
  Його батько сказав: "Зараз зовсім інша гра, з усіма цими метаннями. По-моєму, це все одно що бейсбол. Коли я грав, приблизно в той час, коли ти народився, ми просто бігали. Це була справжня чоловіча гра, якщо хочете знати мою думку.
  
  - Звичайно, папа, - сказав Честер. - Тоді ні в кого не було шоломів, і...
  
  - Ніхто цього не робив, - втрутився Стівен Дуглас Мартін.
  
  "Ні в кого не було шоломів, - повторив Мартін, - і м'яч був з цільної стали, і поле було півтори милі в довжину і півмилі завширшки, і до того ж піднімалася в гору в обидві сторони, і всі на іншій стороні завжди були десяти футів зростанням і важили сімсот фунтів, і навіть мерці повинні були залишатися в грі - і ганяти м'яч теж. Ось як вони грали в старі добрі часи ".
  
  "А ти безсердечний вискочка, і мені слід було б перекинути тебе через коліно і побити до синців", - сказав його батько, закочуючи очі. "Але ти вже весь у синцях, я вважаю. І ти помиляєшся - мерцям не обов'язково залишатися вдома. У часи мого батька це правило змінили ".
  
  Сміючись, вони допомогли Сью і Луїзі Мартін розкласти частування для пікніка, яке принесли в плетеному кошику. Робітники-металурги і поліцейські ходили взад і вперед, обговорюючи гру і ділячись їжею, пивом та іншими напоями. Здавалося, що ці дві групи ніколи ніде не стикалися, крім як у товариському матчі у футбол.
  
  Честер гриз курячу ніжку. Коли Метт, швидкий півзахисник в команді поліцейських, що проходив повз, Мартін підняв пляшку пива, щоб змусити його зупинитися. Приманка спрацювала так само добре, як черв'як спрацював би з фореллю. - Спасибі, - сказав Метт і сів поруч з ним. - Я чертовски впевнений, що швидше вип'ю з тобою, ніж дозволю тобі стрибати мені по нирках, як ти робив весь день безперервно.
  
  "Чорт візьми, я був таким". Мартін нарешті знову звик стежити за своєю мовою, коли його мати і сестра були поруч. "Більшу частину часу я сидів на дупі, спостерігаючи, як ти пробігаєш повз".
  
  Вони жартували один над одним, кожен виставляючи іншого найкращим футболістом, ніж він був насправді. Потім Метт встав і попрямував до чину з кимось ще, як ніби він ніколи в житті не бив палицею видатного сталевара. І Мартін помахав йому на прощання, неначе він ніколи не бив поліцейського. Все в парку було мирним і доброзичливим. Честеру Мартіну це дуже сподобалося.
  
  Цілком очевидно, що жоден негр, коли народилася, не отримав того, що потрібно, щоб стати справжнім громадянином Конфедеративних штатів Америки. Ручка Джейка Физерстона заметалася по сторінці. В один прекрасний день це було б зроблено, і все в країні зрозуміли б, що він весь час говорив правду.
  
  Кожен, хто хоч краєм ока бачить, може зрозуміти причини цього. Вони такі - Перш ніж Джейк встиг викласти в чому вони полягали, в кабінет повернулася його секретарка. "Чого ти хочеш, Лулу?" він загарчав; як будь-який письменник, він терпіти не міг, коли його переривали.
  
  - Дехто хоче вас бачити, містере Физерстон, - сказала вона.
  
  "Хто там?" запитав він. "Я не хочу зараз бачити ніяких репортерів". Останнім часом все менше репортерів хотіли його бачити. Це турбувало його, але не настільки, щоб прямо зараз відчути себе доброзичливим.
  
  "Це не репортер, сер", - відповіла Лулу. "Це генерал Джеб Стюарт-молодший".
  
  - Що? Джейк із працею вірив своїм вухам. Наскільки він розумів, Джеб Стюарт-молодший був винуватцем усіх його бід. Хто ще подбав про те, щоб він залишався сержантом до тих пір, поки залишається в армії? Джеб Стюарт-молодший звинуватив його у смерті Джеба Стюарта III. Джейк звинуватив Джеба Стюарта-молодшого в приховуванні розслідування, яке могло послужити попередженням про великому повстанні червоних. І тепер генерал хотів його бачити? - Що ж, я думаю, ти можеш привести його сюди, - повільно промовив Джейк.
  
  Джебу Стюарту-молодшому було під п'ятдесят. Він був дуже схожий на більш дорослу версію свого гарного сина, за винятком того, що носив акуратну сиву борідку на підборідді, а не маленьку смужку волосся під нижньою губою, як у Джеба Стюарта III. Після обережних привітань Стюарт сказав: "Ви, мабуть, дивуєтеся, чому я звернувся до вас саме зараз, після того як так довго прикидався, що вас, Партії свободи і всіх образ, якими ви мене обсипали, не існує".
  
  Джейк з усіх сил старався, щоб голос звучав сухо: "Я був би брехуном, якщо б сказав, що це не приходило мені в голову - а я не брехун".
  
  "Ти так говориш. Цікаво, віриш в це навіть ти". Стюарт подивився на нього. Ні - Стюарт дивився крізь нього. Офіцери Конфедерації з вищого суспільства багато разів кидали на нього такі погляди. Це без слів показувало, що вони відправили його в зовнішню темряву: в їх очах він був не зовсім ніггер, але з таким же успіхом міг ним бути.
  
  Це також викликало у Физерстона бажання врізати цим конфедератам з вищого суспільства прямо в обличчя. "Якщо тобі є що сказати, кажи це, а потім забирайся до біса", - відрізав він. "В іншому випадку, просто забирайся до чорта".
  
  "Я маю намір сказати це. Вам не потрібно турбуватися про це", - відповів Джеб Стюарт-молодший. "Я прийшов попрощатися".
  
  "До побачення?" Луною відгукнувся Джейк. "Чому? Ти їдеш? Якщо і їдеш, то років на десять пізніше, але все одно скатертиною дорога. Я впевнений, як диявол, що нікуди не подінуся.
  
  На його подив, Стюарт посміхнувся. "Я знаю, що це не так. Ти взагалі нікуди не підеш в Конфедеративних Штатах Америки, ні в політику, ні далі. Отже, сержант Физерстон, - він презирливо промовив титул, - до побачення. Він помахав рукою, витончено поворухнувши пальцями.
  
  Джейк розсміявся йому в обличчя. "Продовжуй мріяти, генерал". Він також показав, що думає про титулі Стюарта. "Вам, піжони, так просто від мене не відбутися". Однак він не зміг впоратися з неприємним уколом страху. Ні в нього, ні у Партії свободи все пішло шкереберть з тих пір, як Грейді Калкинс виїхав на "Тредегаре" на ярмарок штату Алабама і збив Уейда Хемптона V
  
  Стюарт міг би залізти у кишеню за цю думку. "Люди знають, що таке Партія свободи нині, Физерстон: зграя головорізів-вбивць. Через кілька місяців вони викинуть твоїх поплічників Конгресу, і ти ніколи, ні за що не станеш президентом Конфедеративних Штатів. І за це, повір мені, я стаю на коліна і дякую Богові ".
  
  "Продовжуйте і смійтеся", - сказав Физерстон. "Найкраще сміється той, хто сміється останнім, принаймні, так кажуть. Я бився з проклятими янкі до тих пір, поки не зміг більше боротися, і я думаю, що продовжу боротися з тутешніми зрадниками таким же чином ". Ні за що на світі він не дозволив би Джебу Стюарту-молодшому побачити, наскільки точно його слова відображають власні кошмари Джейка.
  
  "Немає ніяких зрадників, чорт би вас побрал", - сказав Стюарт.
  
  "Чорт візьми, їх немає", - відповів Физерстон. "Я сиджу за столом навпроти одного з них. Чорт би тебе побрал, цей нігер Помпей, особистий слуга твого сина, був настільки ж червоним, наскільки і чорним. Вони збиралися забрати його і підсмажити, але твій дорогоцінний шмаркач не хотів, щоб вони це робили, і вони цього не зробили. Хто їх зупинив? Ти їх зупинив, ось хто. Якщо це не робить тебе зрадником, то хто ж ти, чорт візьми, такий?
  
  - Людина, який зробив помилку, - відповів Стюарт. - Гадаю, ви ніколи не робили помилок, Физерстон?
  
  "Не такий вже великий, клянуся Христом", - сказав Джейк.
  
  Стюарт знову налякав його, на цей раз кивнувши. "Це не могло бути набагато серйозніше, чи не так? У підсумку це коштувало мені життя мого єдиного сина".
  
  "Це коштувало набагато дорожче", - сказав Физерстон. "Це коштувало тисяч загиблих, клянуся Богом. Якщо щось і варто було нам війни, так це вона. І все, що ти робиш, - це думаєш про себе, я думаю, що повинен бути здивований, але я не дивуюся.
  
  "Ти не знаєш, що я думаю, тому не вкладай слів в мої уста", - сказав Джеб Стюарт-молодший. Повільно, він сумно похитав головою. - Ти ж знаєш, я винуватив тебе в смерті мого сина.
  
  "Ніколи б не подумав", - сказав Джейк з тонкою сардонічною усмішкою. "Ось чому я провів наступний рік і скільки завгодно довго, командуючи батареєю і залишаючись сержантом. Я міг би прослужити в армії наступні п'ять воєн - чорт візьми, наступні десять воєн - і у мене ніколи не було б більше трьох нашивок. Велике вам спасибі, чортів генерал Стюарт, сер."
  
  Він хотів побитися зі Стюартом. Він би з задоволенням скочив з стільця, звалив генерала на підлогу і розтоптав його. Кожен мускул тремтів. "Дай мені привід", - подумки попросив він. Давай, сучий ти син. Придумай мені хоч якесь виправдання.
  
  Але Стюарт тільки виглядав сумним. "І це була друга половина моєї помилки. Так, я заблокував твоє підвищення. У той час це здавалося правильним, але виявилося неправильним, настільки неправильним. Якби ви закінчили війну лейтенантом або капітаном, ви б коли-небудь зробили те, що зробили з Партією свободи?"
  
  Физерстон витріщився на нього. Це питання ніколи не приходила йому в голову. Він спробував уявити себе без тліючої образи, яку носив у собі з 1916 року. Хоч убий, він не зміг. Це нескінченне печіння всередині було такою ж частиною його самого, і його пальці.
  
  Він сказав: "Зараз біса пізно турбуватися про це, тобі не здається?"
  
  "Я хочу. Я, звичайно, хочу". Стюарт піднявся на ноги. "І вже біса пізно турбуватися про тебе, Физерстон. Ти - вчорашня новина, і завтрашньої не будеш. Тобі не потрібно вставати заради мене." Джейк не збирався вставати заради нього, як він, мабуть, знав. "Я сам можу знайти вихід".
  
  - І більше не повертайся, - прогарчав Джейк.
  
  Залишаючи внутрішній офіс, Джеб Стюарт-молодший почув останнє слово: "Я бажаю вам того ж". Він зачинив за собою двері.
  
  Знову зарычав, на цей раз без слів, Джейк схопив ручку і почав люто писати. Він заповнив дві сторінки "Over Open Sights" менш ніж за півгодини. Але навіть виплеснути свій гнів на книгу про зростання було недостатньо, щоб задовольнити його. Він закрив блокнот, кинув його на стіл і замкнув скриньку, в якому він лежав. Поки він не буде готовий до того, що це побачить світло, цього не станеться.
  
  Він схопився і почав ходити по кабінету, як вовк в клітці. Партія втратить позиції, коли прийдуть вибори, а до них залишалося лише чотири місяці. Він не бачив виходу з положення. Фокус полягав у тому, щоб утримати стільки, скільки він зможе, і змусити людей думати, що Партія свободи буде силою, з якою доведеться рахуватися на виборах після 1923 року. Він знав, що це буде нелегко, задовго до того, як генерал Стюарт зайшов позловтішатися.
  
  Йому хотілося поговорити з Роджером Кімболом. Але Він був мертвий, а клята янкі, яка вбила його, залишилася безкарною. Це був ще один пункт у списку, який він вже почав складати проти президента Мітчелла. "Давай, поцілунок США в дупу", - пробурмотів він.
  
  Йому теж хотілося поговорити з Енн Коллетон. Він цінував її гроші, її відчуття театральності і її розум. Але вона більше не цінувала ні його, ні Партію свободи. З усіх відступів, які йому довелося пережити за останній рік, її, можливо, поранило найбільше.
  
  Оскільки він не міг поговорити ні з одним з них, він подзвонив Фердинанду Кенигу. "Джеб Стюарт-молодший?" - вигукнув його колишній напарник по передвиборній гонці. "Ну, хіба це не удар по голові? Зайшов позловтішатися, кажеш?"
  
  "Саме це він і зробив", - відповів Джейк. "Сказав, що Вечірка була все одно, що мертва і похована, чорт би його побрал".
  
  "Не приймайте це надто близько до серця", - сказав Кеніг. "Якщо він правий у цьому так само, як був прав під час війни, ми в чудовій формі".
  
  "Ага!" Фезерстон сказав з подякою; він не думав про це з такої точки зору. "У тебе хороший погляд на речі, Ферді".
  
  "Не думаю, що ви нас підведете, сержант", - відповів Кеніг. "Я пам'ятаю, де ми були в 1917 році, і я бачу, де ми зараз. Може бути, ми ще не піднялися до самої вершини гори, але ми доберемося туди ".
  
  Тисячі прихильників партії могли б сказати те ж саме. Але Джейк не надавав особливого значення тому, що говорили прихильники. Вони були прихильниками не тому, що у них вистачало мізків. Вони були стійкими воїнами, тому що у них були міцні м'язи і запальний характер. Фердинанд Кеніг був іншим. У нього не тільки був здоровий глузд, він не соромився демонструвати це.
  
  "Звичайно, ми доберемося туди", - сказав Джейк, звуча більш впевнено, ніж він себе почував. "Просто треба пережити цей листопад так, щоб з нас не здерли шкіру".
  
  "Думаєш, ми так і зробимо?" - Запитав Кеніг.
  
  "У цьому-то і питання, гаразд, - погодився Джейк. Він віддав довгий, повільний подих. "Нам буде трохи боляче. Нам доведеться надати йому найкращий вигляд, який тільки зможемо, а потім нам доведеться почати будівництво ближче до 1925 року. Ми не можемо дозволити собі втрачати ні хвилини. Я тільки молю Бога, щоб ми не так багато втратили і люди більше не сприймали нас всерйоз ". Після смерті Кімбола і догляду Енн Коллетон Фердинанд Кеніг був єдиним, кому він міг би сказати так багато.
  
  Кеніг відповів: "Ніколи не можна сказати напевно, сержант. Люди не думають, що ми зараз так багато значущий, що гроші не пропалюють діру в їх кишенях, якщо вони залишать їх там більше ніж на півтори хвилини, але хто знає, як довго це триватиме? Хто знає, що може піти не так у проміжку між сьогоднішнім днем і 1925 роком?"
  
  "Абсолютно вірно", - сказав Джейк, посміхаючись вперше з тих пір, як пішов Джеб Стюарт-молодший. "Абсолютно вірно. Коли всім заправляють віги, все піде шкереберть, це безсумнівно, як тільки завтра зійде сонце ". Він повісив трубку, відчуваючи себе краще, але ненадовго. Залишиться що-небудь від Партії Свободи, коли нарешті випаде шанс прийти до влади?
  
  "Мама!" Клара Джейкобс заверещала з того, що раніше було коморою. "Малюк Армстронг тільки що порвав картинку, яку я малювала!" Їй було майже чотири, більш ніж в два рази більше, ніж її маленькому племіннику. Але Армстронг Граймс, навіть будучи дитиною, демонстрував всі ознаки пекла на колесах. "Він схожий на Эдну", - подумала Неллі. Б'юся об заклад, Мерл Граймс був милим людиною, навіть коли був маленьким хлопчиком. Майже ні про кого іншого з чоловічої половини людства вона не була такої хорошої думки; чим більше вона впізнавала свого зятя, тим більше він справляв на неї враження.
  
  На щастя, кав'ярня була майже порожня. Вона могла поспішити назад в стару комору і призначити покарання. Армстронг не просто розірвав фотографію Клари; він перетворив її в сніжну бурю з шматочків. Він радісно засовував один з цих шматочків в рот, коли Неллі вирвала його у нього, перекинула через коліно і шльопнула по дупі. "Ні, ні!" - закричала вона. "Не можна рвати речі, які тобі не належать!"
  
  Її онук завив. Оскільки на ньому був підгузник, який прикривав попу, Неллі знала, що не заподіяла йому особливої болю. Однак шльопанці виробляли вражаюча кількість шуму, як і її крики.
  
  "Ну що, - сказала вона, - ти збираєшся робити це і далі?"
  
  "Ні", - відповів маленький Армстронг. Неллі втерла йому носа, з якого текли жовтуваті соплі. Вона йому не повірила. По-перше, він наближався до того віку, коли буде говорити "ні" кожен раз, коли відкриє рот. З іншого боку, обіцянка малюка тривало лише до тих пір, поки він не забував, що дав його, що означало від двох хвилин до, при надзвичайних обставинах, години або близько того.
  
  "Веди себе добре, чуєш мене?" Сказала Неллі.
  
  "Ні", - відповів Армстронг Граймс. Це не було ні викликом, ні невіглаством, просто перше, що злетіло з його губ.
  
  - Я в порядку, мамо, - сказала Клара так доброчесно, що Неллі очікувала, що її засліпить німб, який ось-ось виникне у неї над головою.
  
  "Звичайно, будеш, коли тобі захочеться", - сказала Неллі своєї дочки. "Збери ці недоїдки і не дозволяй йому більше їх є. І не дозволяй йому є твої кольорові олівці.
  
  "Я не буду, мамо". Клара повернулася до племінника. "Ти бачиш? Ти нічого не можеш отримати". Таким чином, Армстронг остаточно усвідомив, що його позбавляють, і знову заплакав. Неллі довелося витратити більше часу, заспокоюючи його, перш ніж вона змогла знову вийти на вулицю.
  
  Една мала заїхати за сином в половині четвертого; вона залишила його з Неллі, щоб без зайвих клопотів пройтися по магазинах. Вона з'явилася тільки в чверть на п'яту. "Привіт, ма ... Пробач", - сказала вона недбало. "Наскільки він звів тебе з розуму?"
  
  "Досить шалено", - відповіла Неля. "Я подумала, що він нагадує мені тебе". Една розсміялася, але Нелі не жартувала. Вона продовжила: "будь Ласка, приїжджай за ним, коли скажеш. У мене і так достатньо справ, щоб не відставати від Клари та кав'ярні. Запусти туди і Армстронга, і я почну дертися по стінах".
  
  Една пирхнула. - Іноді я дбаю про Кларі для тебе, і ти не чуєш, щоб я скаржилася на це.
  
  "Про, іноді я так і роблю", - сказала Неллі. "І, крім того, коли ти дбаєш про дітей, це все, що ти робиш. У тебе є Мерл, яка заробляє тобі на життя. Я повинен сам заробляти собі на життя, і це заклад не буде працювати сама по собі".
  
  Перш ніж Една встигла відповісти, Армстронг підняв щось з підлоги і почав жувати. Він вкусив Эдну, коли вона засунула палець йому в рот, щоб витягнути це. Нарешті вона це зробила - це був огидний маленький клубок волосся і пилу, - а потім вдарила його набагато сильніше, ніж Неллі. Зараз він плакав не тому, що був злий або наляканий; він плакав тому, що у нього боліла дупа.
  
  "Ти ніколи не був чесний зі мною", - сказала Една.
  
  "І ось ми знову тут", - подумала Неллі. Ще один раунд у боротьбі, яка ніколи не припиняється назавжди. Вона сказала: "Ти думаєш, бути чесним - значить робити все, що хочеш. У мене для тебе новина, дорогенька - так не буває.
  
  - У мене для тебе новини, ма - ти ніколи не робиш того, чого я хочу. Една блиснула очима. "Ти поводишся, як тобі заманеться, і що тобі подобається найбільше, так це робити те, що, на твою думку, найбільше зведе мене з розуму".
  
  "Ах ти, маленька брехуха!" Неллі огризнулася, як могла б огризнутися на Клару. Але в обвинуваченні Едни було рівно стільки правди, щоб вразити сильніше, ніж якщо б воно було вигадане на чистому слові. "І ти був тим, хто завжди шнырял за моєю спиною. Тобі повинно бути соромно за себе.
  
  "Мені доводилося крастися за твоєю спиною. Ти не дозволяв мені вести якусь життя у тебе на очах", - сказала Една.
  
  "Я б не назвала життя швидкої і розкутою". Щоб попередити дочка, Неллі додала: "І я теж повинна знати. Я дізналася про це нелегким шляхом".
  
  "Так, і з тих пір ти з-за цього заморожений", - сказала Една, і в цьому ще одному пострілі було занадто багато правди. "Я отримав те, що шукав, всупереч тобі, і знаєш, що ще? Мені це дуже подобається". Вона винесла сина з кав'ярні, грюкнувши за собою дверима з такою силою, що задеренчали шибки.
  
  "Чому моя старша сестра злиться?" Запитала Клара, стоячи біля дверей у свою ігрову кімнату. "Якщо б я грюкнула такий дверима, мене відшмагали".
  
  "Една занадто велика, щоб її можна було відшмагати". Неллі пробурмотіла собі під ніс: "Неважливо, наскільки сильно вона цього потребує".
  
  Хлопнувшая двері також привернула увагу Хела з протилежного боку вулиці. - У вас була чергова сварка з Эдной, - сказав він. Це було не питання.
  
  "Ну, а що, якби я це зробила?" Сказала Неллі. "Не думаю, що я б це зробила, якби вона прийшла і забрала свого нащадка, коли повинна була".
  
  Проявляти свій темперамент виявилося помилкою. Клара почала скандувати: "Армстронг - шмаркач! Армстронг - сопляк!"
  
  "Припини це!" Різко сказав Хел Джейкобс, і, як не дивно, Клара зупинила його. Вона слухалася батька частіше, ніж мати, можливо, тому, що Хел віддавав їй менше наказів, ніж Неллі.
  
  Неллі зітхнула. "Я б хотіла, щоб Една приділяла тобі стільки ж уваги, скільки Клара". Вона знову зітхнула. "Я б хотіла, щоб хто-небудь звернув увагу на мене".
  
  "Я завжди приділяю тобі увагу, моя люба", - сказав Хел.
  
  Це було правдою. Це було настільки правдою, що Неллі звикла вважати це само собою зрозумілим з тих пір, як вони з Хэлом одружилися. Оскільки вона приймала це як належне, це більше не задовольняло її. - Я б хотіла, щоб Една звернула на мене увагу, - сказала вона.
  
  "Вона доросла жінка", - сказав Хел. "Якщо трохи пощастить, вона тепер приділяє увагу своєму власному чоловікові".
  
  "Це не одне і те ж", - похмуро відповіла Неллі.
  
  "Ні, я вважаю, що це не так", - визнав Хел. "Але я думаю, це добре, що вона звернула на когось увагу. А Мерл Граймс - молодий чоловік, на якого варто звернути увагу".
  
  "Я знаю, що це так. Я сама думала про те ж сьогодні", - сказала Неллі. "Але він не її мати, а я". Вона похитала головою, незадоволена світом і Эдной. "Напевно, тому вона не звертає на мене уваги".
  
  "Так, ймовірно, так воно і є", - сказав Хел. "Коли я ставав чоловіком, я приділяв матері і батька так мало уваги, як тільки міг".
  
  Неллі ледве знала власного батька. Коли вона в ранньому віці втекла від матері, це було зроблено для того, щоб потрапити в напівсвіт. Хэлу не треба було про це знати більше того, що він уже з'ясував. Неллі сказала: "Але Една не стає жінкою. До цього моменту вона вже жінка, як ти і сказав. Хіба вона не мала вже зрозуміти, що я знаю, що роблю?"
  
  - Може бути, - сказав Хел. - Але, може бути, і немає. Він подивився на Неллі з веселою прихильністю. - У неї така ж уперта жилка, як у тебе. Цікаво, де вона могла це роздобути?"
  
  - Не від мене, - автоматично відповіла Неллі. Їй знадобилося мить, щоб дізнатися вираз обличчя чоловіка. Хел Джейкобс з усіх сил намагався не розсміятися вголос. І знову Неллі заговорила автоматично: "Я не вперта!" Хел дозволив словами повиснути в повітрі, це було найбільш руйнівний, що він міг зробити. Особа Неллі спалахнуло. - У всякому разі, я не така вже уперта, - сказала вона.
  
  "Ну, може, й ні", - сказав Хел; йому слід було бути дипломатом в смугастих штанях, а не шевцем, а іноді і шпигуном. Він продовжував: "Ти моя дорога дружина, і я люблю тебе такою, яка ти є".
  
  "Ти милий". Зазвичай це був ще один автоматичний відповідь. На цей раз Неллі прислухалася до того, що вона тільки що сказала. "Ти дійсно милий, Хел. Я рада, що вийшла за тебе заміж. Я була налякана до смерті, коли ти попросив мене, але все вийшло досить добре, чи не так? Якщо в її голосі прозвучало легке здивування, вона могла сподіватися, що її чоловік цього не помітив.
  
  Якщо й знав, то був занадто джентльменом, щоб показати це. "Кращі п'ять років у моєму житті", - сказав він. "Бути тут, з тобою, і спостерігати, як росте Клара..." Його обличчя пом'якшало. - Так, кращі роки мого життя.
  
  З великим подивом Неллі зрозуміла, що роки, що минули після війни, теж були найкращими в її житті. Вона заробила більше грошей, коли конфедерати окупували Вашингтон, але весь цей час була стурбована і боялася: турбувалася про те, що зробить Една, боялася, що Білл Річ розповість всьому світу те, що йому відомо, турбувалася і боялася, що американське бомбардування рознесе її, Эдну і кав'ярню до чортів собачих.
  
  Тепер Една була одружена, Білл Річ мертвий, а в країні запанував мир. І життя з Хэлом Джейкобсом виявилася далеко не такою важкою, як вона побоювалася. - Я люблю тебе, Хел! - вигукнула вона.
  
  Ці слова здивували її: здавалося, день був сповнений сюрпризів. І те, що вона говорила щиро, здивувало її ще більше. Почувши це, обличчя її чоловіка просвітліло. "Мені подобається, коли ти мені це говориш", - сказав Хел. "Я не знав, що можу бути щасливішим, ніж був, але тепер я щасливий".
  
  "Я теж щаслива", - сказала Неллі. Судячи з того, як були написані оповідання, вона повинна була бути закохана у свого чоловіка до того, як вийшла за нього заміж, а не з'ясовувати це п'ять років тому. "Що ж, - подумала вона, - не схоже, що я жила життям з казки. Вона спробувала пригадати, чи говорила вона коли-небудь Хэлу, що любить його раніше". Один або два рази, може бути, з почуття обов'язку, коли вона час від часу віддавала йому своє тіло. Але слова йшли не з її серця, принаймні до сьогоднішнього дня.
  
  Можливо, Гел відчув щось подібне. Він підійшов до неї і поцілував набагато тепліше, ніж ті поцілунки, якими вони зазвичай обмінювалися. Вона відповіла йому з більшою теплотою, ніж зазвичай. На цей раз вона не звернула уваги на блиск з'явився в очах Хела. Ідея зайнятися любов'ю при разожженном вогні раптово здалася їй чудовою, а не огидною.
  
  Але Клара все ще грала недалеко від одного з столів, і клієнт вибрав цей момент, щоб зайти. "Не можна отримати все", - подумала Неллі, підходячи до чоловіка, щоб запитати, чого він хоче. Вона озирнулась. Ні, у неї не могло бути всього - наприклад, вона не була б багатою до кінця своїх днів. Однак те, що у неї було, було досить непоганим.
  XX
  
  Як робив Осія Блэкфорд всякий раз, коли приїжджав в Нижній Іст-Сайд, Нью-Йорка, він з подивом озирався по сторонам. Повернувшись до своєї дружини, він сказав: "Я не можу уявити, на що було б схоже рости тут, коли будівлі загороджують небо і всюди натовпи людей".
  
  Флора Блэкфорд - року після заміжжя вона майже ніколи не підписувалася своїм ім'ям Флора Гамбургер - знизала плечима. "Це все те, до чого ти звик", - відповіла вона. "Я і уявити собі не міг, що у всьому світі так багато відкритих просторів, не кажучи вже про США, поки що минулого літа не поїхав з тобою на поїзді в Дакоту. Я відчувала себе маленькою комашкою на величезній тарілці ".
  
  Аж до 1917 року Нью-Йорк був усім, що вона коли-небудь знала. До поїздки на поїзді в Дакоту все, що вона знала, були Нью-Йорк, Філадельфія і дев'яносто з гаком забудованих миль між ними. Нескінченні простори трави, м'яко які колишуться на вітрі до самого горизонту, не були частиною її уявного пейзажу. Тепер вони були, і вона відчувала себе від цього багатшим.
  
  Повз нього пробіг хлопчик в коротких штанцях, несучи пачку "Дейлі Форвард". "Купіть мою газету!" він крикнув на ідиші. "Купіть мою газету!"
  
  "Я це зрозумів". Блэкфорд виглядав задоволеним собою. "Німецький, який я навчався в коледжі, зрештою, не зовсім скам'янілий, а спілкування з сім'єю - це освіта у багатьох відношеннях".
  
  "Я передам батькові, що ти так сказала", - пообіцяла Флора. Вона піднялася по сходах багатоквартирного будинку, який здавався таким знайомим і таким дивним одночасно.
  
  Слідуючи за нею, Блэкфорд сказав: "Продовжуйте. Він сприйме це правильно. У нього більше здорового глузду, ніж у половини людей в Кабінеті міністрів, повірте мені ".
  
  "Враховуючи, що відбувається в Шафі, це не так вже багато говорить", - відповіла Флора. Чоловік нагородив її вибухом сміху. Вона теж засміялась, але трохи сумно: запах капусти був дуже сильним. "Я не думаю, що це будинок готовий для віце-президента Сполучених Штатів".
  
  "Не турбуйся про це", - сказав він, знову сміючись. "Порівняно з фермою, на якій я виріс, це рай - переповнений рай, але рай. Тут є водопровід, туалети зі змивом і електрика. На фермі, де я виріс, цього точно не було, хоча тоді ні у кого не було електрики ".
  
  "Ще кілька років тому в цій будівлі були газові ліхтарі", - сказала Флора. У ньому не було ліфта; вони з Блэкфордом піднялися по сходах, тримаючись за руки.
  
  Стук у двері квартири, де вона так довго жила, теж здавався дивним, але в той же час здавався правильним: вона тут більше не жила і ніколи більше не буде. Коли двері відчинилися, Девід Хэмбургер був єдиним, хто тримався за клямку. В іншій руці він тримав ціпок, яка допомагала йому пересуватися.
  
  Флора обережно обняла брата, не бажаючи, щоб він упав. Девід потиснув руку Осії Блэкфорду, потім прошаркал через поворот і повернувся до кухонного столу. Кожен повільний, перекочується крок на його штучної нозі був окремим зусиллям, кожен був мовчазним докором війні, яка, хоча й тривала більше шести років, буде віддаватися луною в розбитих життях більшу частину сторіччя.
  
  Блэкфорд скинув пальто; жовтневий вечір, можливо, і позначився на ньому, але всередині квартири було досить тепло, і його можна було заощадити. "Ось, я візьму це", - сказала молодша сестра Флори Естер, і вона взяла.
  
  "Шахи?" Запитав Девід. Він витягнув дошку і фігури ще до того, як Блэкфорд зміг кивнути.
  
  "Я битимусь з переможцем", - сказав Ісак. Молодший з братів Флори носив на лацкані срібну солдатську шпильку у вигляді кола з написом "1918" - рік його призову на військову службу. Вона дякувала небеса за те, що йому, на відміну від Девіда, не довелося йти на війну ... І молила небо, щоб він не носив цю шпильку. Люди з Солдатського кола могли бути майже такими шибениками, як головорізи з Партії свободи в Конфедеративних Штатах. Але в таких речах він робив так, як йому заманеться. Тепер він був чоловіком і давав всім зрозуміти це під будь-яким приводом.
  
  "Привіт, тітка Флора!" Сказав Йоссель Райзен. Флора так рідко приходила додому, що була вражена тим, як сильно виріс син її старшої сестри за цей час. Він був немовлям, коли вона поїхала в Конгрес, але зараз він ходив у школу. Він додав: "Привіт, дядько Осія!"
  
  "Привіт, Йоссель", - неуважно відповів Осія Блэкфорд, зосередивши всю свою увагу на дошці перед собою. Він грав досить добре, щоб іноді обігравати Девіда, але не занадто часто. Він вже програв пішака, а це означало, що він, ймовірно, не виграє цю партію.
  
  Абрахам Гамбургер вийшов із спальні, попихкуючи люлькою. Він обняв Флору, потім глянув на шахову дошку. Поклавши руку на плече Блэкфорда, він сказав: "У тебе неприємності. Але ти знав це, коли вирішив одружитися з моєю дочкою, чи не так? Якщо не знав, то повинен був знати.
  
  - Тату! - вигукнула Флора з явним обуренням, але не зовсім удаваним.
  
  - Він не жартує, люба, - сказав Блэкфорд. - Ти ж знаєш, що це не так. Оскільки Флора пожартувала, вона заспокоїлася. Її чоловік почав серію угод, які стерли дошку з лиця землі, як кулеметний вогонь при лобовій атаці. Однак до того часу, коли пил вляглася, у нього було дві пішаки, а не одна. Зупинка Девіда в просуванні одного з них коштувала йому слона, його останньої фігури, не рахуючи пішаків. Він перекинув свого короля і встав. "Ти знову мене дістав".
  
  Девід тільки хмикнув. Він знову хмикнув, коли Айзек зайняв місце Блэкфорда. Перш ніж вони з братом встигли почати грати, Софі визирнула з кухні і оголосила: "Вечеря буде через пару хвилин".
  
  "Нам краще почекати", - сказав Девід.
  
  "Ha!" Айзек сказав. "Ти просто боїшся, що я поб'ю тебе". Але він зібрав свої фігури з дошки і поклав їх в коробку. Вони з Девідом доставляли один одному неприємності з тих пір, як були живі.
  
  Софі вийшла з тарілками і столовим сріблом. Слідом за нею увійшла Сара Гамбургер з тацею, на якому лежали два великих варених яловичих мови. Поки Софі, Естер і Флора накривали на стіл, їх мати сходила на кухню і повернулася з ще одним блюдом, доверху навантаженим вареною картоплею, цибулею та морквою.
  
  "Виглядає чудово", - з ентузіазмом сказав Осія Блэкфорд. "Пахне теж чудово".
  
  Айзек кинув на нього глузливий погляд. "Коли я служив в армії, багато ... хлопці, які не були євреями", - він зловив себе на тому, що говорить своєму швагрові "гоі", - "орудували носи при думці про те, щоб мова".
  
  - Гадаю, все те, до чого ви звикли, - сказав Блэкфорд. "Коли я ріс на фермі, у нас це траплялося щоразу, коли ми забивали корову - або ягняти, якщо вже на те пішло, хоча у баранячого мови жорстка шкіра і так мало м'яса, що від нього більше клопоту, ніж користі. Я багато років не їв мови, перш ніж вперше потрапив сюди.
  
  "Тоді я знала, що тобі подобається, - сказала Сара Гамбургер, - тому я готую". Ніхто з присутніх не був упевнений в її англійською, але для Блэкфорда вона доклала особливі зусилля.
  
  За вечерею Естер запитала: "Яке це - бути віце-президентом?" Вона посміялася над собою. "Я питав Флору, яке це - бути в Конгресі з тих пір, як її обрали, і я досі по-справжньому цього не розумію, так що я не знаю, чому я повинен питати тебе зараз".
  
  "Бути в Конгресі складно, або може бути складно", - відповів Блэкфорд. "Бути віце-президентом просто. Уявіть, що ви перебуваєте на заводі, і у вас є машина з однієї дуже дорогої деталлю. Якщо ця деталь зламається, вся машина зупиниться до тих пір, поки ви не зможете її замінити ".
  
  "І ти в цій ролі?" Запитала Естер, широко розкривши очі.
  
  Блэкфорд розсміявся і похитав головою. "Я запасний на цю роль. Я сиджу на складі і збираю пил. Президент Сінклер - це та деталь, яка підключена до машини, і я молю небо, щоб він не зламався ".
  
  "Ти жартуєш", - сказав Девід. Він вивчав особа Блэкфорда. "Ні, я беру свої слова назад. Ти не жартуєш".
  
  "Ні, це не так", - сказав Блэкфорд. "Флора чула, як я скаржився на це з тих пір, як отримав цю роботу. У мене є потенціал стати дуже важливою людиною, але єдиний спосіб реалізувати цей потенціал - це якщо трапиться щось жахливе, як щось жахливе сталося з президентом Конфедерації в минулому році. В іншому випадку мені особливо нічого робити.
  
  Абрахам Гамбургер сказав: "Цей Мітчелл, внизу, в Конфедеративних Штатах, здається, добре справляється зі своєю роботою".
  
  "Це дійсно так", - сказав Блэкфорд. "Я не розкриваю ніяких секретів, коли кажу, що президент Сінклер теж радий. Якщо звичайні політики в Конфедеративних Штатах добре впораються з роботою, у реакціонерів не буде шансу перехопити кермо правління ".
  
  "Холерия для всіх в Конфедеративних Штатах", - пробурмотів Девід на ідиші. Блэкфорд глянув на Флору, але вона не переклала. Вона не звинувачувала свого брата за такі почуття. З-за того, що конфедерати зробили з ним, вона сама насилу могла утриматися від подібних почуттів.
  
  Її батько кивнув у відповідь на слова Блэкфорда. "Ці мамзримы з Партії свободи нагадують мені чорносотенців в Росії, за винятком того, що вони переслідують негрів, а не євреїв".
  
  "В Конфедеративних Штатах недостатньо євреїв, за якими вони могли б полювати", - сказав Ісак. "Якщо б їх було більше, вони б це зробили".
  
  "Можливо, це правда", - сказала Флора, і Блэкфорд кивнув. Сміх Флори пролунав трохи невпевнено. "Забавно думати, що хтось переслідує когось, а не євреїв".
  
  "Це так, чи не так?" Сказав Ісак. "Люди і тут так роблять, хоча в США євреїв більше, ніж негрів. Це полегшує нам життя, ніж це було б інакше ".
  
  Осія Блэкфорд оглянув переповнену квартиру. Флора знала, що в нього на думці: в такій великій кількості людей на такому маленькому просторі євреям, як і раніше доводилося нелегко. Вона не могла бачити, наскільки переповнена квартира, наскільки переповнений весь Нижній Іст-Сайд, поки не переїхала. Раніше вони були як риба у воді. Тільки поїздка до Філадельфії дала їй еталон для порівняння.
  
  Але цей стандарт для порівняння не означав, що її брат помилявся. Простіше і безпосередніше - не одне і те ж. Вона сказала: "Де б ми не опинилися, як би важко нам не доводилося, нам вдається виживати".
  
  "Цей дух - те, що зробило цю країну такою, яка вона є сьогодні, незалежно від того, у кого він є", - сказав Осія Блэкфорд. Він зупинився, прикусивши язик на півдорозі до рота, з здивованим виразом обличчя. "Ти будеш слухати мене. Ти будеш слухати мене? Якби ти не знав краще, хіба ти не поклявся б, що це говорив Тедді Рузвельт?"
  
  "Він залишив свій слід в країні на довгий час", - сказав Девід. Він постукав по своїй штучної нозі, яка зазвучала як дерев'яні і металеві. "Він залишив на мені свій слід на все життя. Те, що соціалісти керують країною, обернулося краще для країни і для нас, - він посміхнувся Флорі і Осії Блэкфорду, ніж я думав. Я визнаю це. Але я все ще думаю, що ТР заслужив третій термін в 1920 році ".
  
  Флора знала думку свого брата. Вона ніколи цього не розуміла і досі не розуміє. Але вона не дозволила йому вивести її з себе. "Тепер ми подивимося, скількох термінів заслуговує президент Сінклер", - сказала вона, що, здавалося, задовольнив усіх. Як і її чоловік, вона почула те, що сказала, з деяким подивом. Ви мене вислухаєте? Ти мене послухаєш? Якби ти не знав краще, хіба ти не поклявся б, що це говорив політик?
  
  Хтось розклеїв плакати з двох слів - "ГОЛОСУЙТЕ ЗА СВОБОДУ!"- на кожному телеграфному стовпі і глухій стіні у Террі. Коли Сципио йшов зі своєї кімнати в рибний магазин і ресторан Эразмуса, він задавався питанням, чи всі члени Партії Свободи зникли за поворотом. Лише жменька негрів в Огасті, штат Джорджія, мала право голосувати. Навіть якби вони всі мали право голосу, Партія свободи отримала б не більше жменьки їх голосів.
  
  Коли Сципио підійшов до рибного магазину, Еразм витирав з його двері плакат Партії Свободи. - Доброго ранку, Ксеркс, - сказав він. - Мені не потрібна додаткова робота так рано вранці.
  
  "Чортів божевільний Бакра", - сказав Сципио. "Нікому тут не потрібна ніяка Партія свободи".
  
  "Партія свободи?" Еразмус вигукнув. "Це той, чий плакат тут?" Він був розумною людиною і добре розбирався в цифрах, але ледве вмів читати або писати. За кивнути Сципіона він заходився терти і шкребти сильніше, ніж коли-небудь. "Вони намагаються змусити нас боятися їх".
  
  "Може бути і так", - сказав Сципіон; це не прийшло йому в голову. "Я боявся "їх раніше", але не зараз. Вони стріляють у себе, коли стріляють у президента ".
  
  Еразмус деякий час не відповідав; він був зайнятий тим, що позбавлявся від останніх фрагментів образливого плаката. "Ось так-то краще". Він штовхнув шматки зім'ятою папери по тротуару в канаву, потім глянув на Сципио. - Ці виродки навіть "податки" більше не збирають. Як ти думаєш, вони тепер кудись подінуться?
  
  "Молися Ісуса, щоб це було не так", - відповів Сципіон від усього серця. Він все ще не вірив, що молитва допомагає, але фраза автоматично злетіла з його губ.
  
  "Амінь", - сказав Еразмус. Потім він поліз у кишеню своїх робочих штанів і витяг однодоларову банкноту. "І я думаю, що це теж забиває цвяхи в кришку труни. Нехай у них буде на одну велику річ менше приводів для занепокоєння".
  
  "Так". І знову Сципіон заговорив з ентузіазмом. Партія свободи була не єдиною, хто скаржився на інфляцію, яка підірвала CSA після закінчення Великої війни. Він сам багато разів робив подібне. "Пройшов вже рік, досить близько, а гроші, як і раніше коштують того, що на них написано. Майже готове, я починаю їм довіряти ".
  
  "Було не так вже й погано". Еразмус усміхнувся. "Досі пам'ятаю вираз обличчя банкіра з білих, коли я виплатив те, що повинен був. Думав, він накладе в штани. Тоді гроші ще дечого варті, так що вони не могли прикидатися, що це не так, як вони робили пізніше. А тепер мій будинок вільний і прибраний. Хотів би я, щоб побільше ніггерів чинили так само ".
  
  Сципіон поділяв це бажання. Більшість негрів в Серпні були недостатньо уважні до можливості, яка на короткий час блиснула перед ними. "Думаю, що більшість бакра теж не подумали про це, поки не стало занадто пізно", - сказав він.
  
  "Щодо цього ти прав", - відповів Еразмус. "Деякі люди просто дурні, і їм все одно, вони чорні або білі". Перш ніж Сципио встиг що-небудь сказати з цього приводу, його бос продовжив: "Ми витратили достатньо часу на з'ясування відносин. Є робота, і вона ніколи не проходить безслідно".
  
  Увійшовши в рибний магазин і ресторан, Сципіон підкорився бажанню. Еразмус розкрив там декілька важливих секретів. Дурні були не єдиними, хто був всіх мастей. Як і люди, які старанно працювали. Так чи інакше, вони домоглися успіху. Ті, у кого була чорна шкіра, не просунулися так далеко вперед і не просувалися так швидко, але вони досягли успіху краще, ніж їх побратими, які задовольнялися легкістю.
  
  Після того, як натовп на ланчі порідшала, Сципио сказав: "Ви дозволите мені ненадовго з'їздити в центр, бос? Беер потрібні якісь модні гудзики для блузки, яку вона шиє, але вона ніде не може знайти їх серед махрових виробів. Не думай, що жоден бакра не настільки гордий, щоб взяти мої гроші.
  
  Еразмус відмахнувся від нього. "Так, продовжуй, продовжуй. Але повертайся скоріше, чуєш?" Сципіон кивнув і пішов. Час від часу він міг скористатися добродушністю свого боса, бо той справді старанно працював - і тому що він не намагався використовувати цю перевагу дуже часто.
  
  Зараз на вулицях центру Огасты було менше негрів, ніж відразу після війни, коли Сципіон вперше приїхав в місто. Робочі місця на фабриках, які привозили чорношкірих в місто з полів, тепер зникли, пішли або повернулися в руки білих. Двоє поліцейських на відстані пари кварталів зажадали показати ощадкнижку Сципио. Він пройшов обидві перевірки.
  
  "Не хочу ні від кого неприємностей, хлопець. ти чув?" - сказав другий поліцейський, повертаючи йому книгу.
  
  "Так, сер", - відповів Сципио. Він міг би вказати на те, що поліцейський не зупиняв білих, щоб подивитися, чи не загрожують вони неприємності. Він міг би, але не зробив цього. Будь це так, у нього були б неприємності. Поліцейському не треба було належати до Партії свободи, щоб жорстко розправитися з нахабним ніггер.
  
  Сама Партія Свободи не залягла і не прикинулася мертвою. Плакати з криками "ГОЛОСУЙТЕ ЗА СВОБОДУ!" покривали стіни, стовпи і паркани тут, як це було у Террі. Тут, однак, вони конкурували з іншими, рекламують вігів і радикальних лібералів. Чим більше їх бачив Сципіон, тим счастливее він ставав.
  
  Він також став щасливішим, коли побачив саме такі гудзики, які хотіла бачити Вірсавія, на білій картонній картці у вітрині магазину, який називався "Ідеї Сюзанни". Коли він увійшов всередину, продавщиця - або, можливо, це була сама Сюзанна - не звертала на нього уваги, поки він не запитав про гудзиках. Навіть тоді вона не зробила б ні найменшого руху, щоб взяти їх, але гаркнула: "Покажи мені свої гроші".
  
  Він показав доларову банкноту. Це змусило її вийти з-за прилавка. Вона повернула гудзики на місце, отзвонила двадцять центів на касовому апараті і дала йому четвертак, маленьку срібну монетку в півдюйма і пачку пенні. По виразу її обличчя він запідозрив, що вона виявиться на два-три центи нижче визначених п'ятдесяти. Чорношкірий чоловік ризикував життям, якщо насмілювався скаржитися на що-небудь, зроблена білою жінкою. Звинувачення, які вона могла висунути у відповідь... Вважаючи, що його власне життя коштує більше двох-трьох центів, він різко кивнув і покинув "Поняття Сюзанни". Він не повернеться. Жінка, можливо, і отримала прибуток від цього продажу, але іншого вона від нього ніколи не отримає.
  
  Не встиг він вийти на тротуар, як почув какофонію автомобільних гудків, і крик, від якого у нього досі холонула в жилах кров: "Свобода!" По вулиці, перекриваючи рух, рухалася колона учасників маршу Партії Свободи в білих сорочках і коричневих брюках, чоловіки в перших рядах несли прапори з такою зарозумілістю, немов знову настав 1921 рік.
  
  Сципиону захотілося ще раз поринути в Думки Сюзанни; йому здавалося, що всі хулігани з Партії Свободи кричать прямо на нього і люто дивляться прямо на нього. Але жінка, що знаходилася там, була по-своєму такої ж недружелюбним, як і самі хулігани. Він залишився на місці, з усіх сил намагаючись злитися з цегляною кладкою, як хамелеон із зеленим листом.
  
  "Свобода! Свобода! Свобода!" Крик був таким же гучним і, у вухах Сципіона, так само ненависним, як і під час президентської кампанії два роки тому.
  
  Але ще більше білих чоловіків кричали у відповідь з тротуарів і з своїх автомобілів: "Вбивці!", "Заткніться, виродки!", "Забирайся з дороги, доки я вас не переїхав!" "Брехуни!" "Сучі діти!" Сципио ніколи не чув подібних вигуків під час передвиборної кампанії Джейка Физерстона на пост президента Конфедерації.
  
  І, немов з нізвідки, фаланга поліцейських, хто з пістолетами, хто з гвинтівками, з'явилася з бічної вулиці, щоб перегородити шлях учасникам маршу. "Розходьтеся або зіткнетеся з наслідками", - прогарчав один з них. Ніхто ніколи не говорив подібного з колоною Партії Свободи і під час кампанії 1921 року.
  
  - Ми маємо право... - почав один з чоловіків у білому і горіховий.
  
  "У вас немає права перекривати рух, і якщо ви не уберетесь з дороги, то побачите, як вам сподобається міська в'язниця", - сказав поліцейський. Він і його люди виглядали готовими - більш ніж готовими - заарештувати будь-якого прихильника Партії Свободи, який почне доставляти неприємності, і застрелити його, якщо він буде продовжувати в тому ж дусі.
  
  Члени Партії Свободи теж це помітили. По одному та по двоє вони почали відділятися від колони і повертатися до того, чим займалися до початку маршу. Двоє чоловіків попереду продовжували сперечатися з поліцією. Здавалося, вони не помічали, що їх прихильників стає все менше і менше. Потім один з них озирнувся. Він зробив подвійний дубль, який викликав би оплески на сцені водевілю. Суперечка припинився. Марш закінчився теж.
  
  Ноги Сципио, здавалося, ледь торкалися землі, коли він повертався до Террі. Коли він розповів Эразмусу про те, що бачив, його бос сказав: "Пора б цим ублюдками зрозуміти, що з ними буде. Час давно минув, всім хочеться знати. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи.
  
  "Ніколи не думав, що доживу до того дня, коли поліція припинить хода бакры по вулиці", - сказав Сципио.
  
  "Ти ніколи не програєш, ставлячи на те, що білі люди ненавидять ніггерів", - сказав Еразмус. "Ти ставиш на те, що білі люди весь час будуть дурними, ти, що розорився ніггер. Вони знають, що ми їм потрібні - в усякому разі, самі розумні знають. А Партія свободи підійшла досить близько до перемоги, щоб налякати найрозумніших. Не думаю, що у них більше немає свободи дій ".
  
  "Сподіваюся, ти прав", - сказав Сципіон. "Господи, сподіваюся, ти правий".
  
  Коли він повернувся додому, Вірсавія критично оглянула ґудзики, потім кивнула. "Вони дуже красиві", - сказала вона.
  
  "Ти дуже мила", - сказав Сципио, що змусило його дружину посміхнутися. Він продовжив: "Мені приємно сказати вам дещо ще", - і знову описав безславний кінець маршу Партії Свободи.
  
  Це змусило Вірсавію підвестися зі стільця і поцілувати його. "Ці біло-горіхові хлопці лякали мене до смерті", - сказала вона. "Скажи правду, ці біло-горіхові хлопці все ще лякають мене. Але, може бути, якщо ти прав, може бути, в один прекрасний день навіть ми, ніггери, зможемо плюнути їм в очі ".
  
  "Може бути і так", - мрійливо сказав Сципио. Він вже плюнув в очі білій людині як не зовсім згодний члена правлячого ради Конгарской Соціалістичної Республіки. Це було б по-іншому. Вторячи Еразм, він сказав: "Навіть деяким бакра подобається бачити, як ми плюємо в очі Партії свободи".
  
  "У мене є дещо ще, що ми можемо зробити з Партією свободи", - сказала Вірсавія. Сципіон запитально підняв брову. Його дружина зійшла до пояснення: "Забудь, що коли-небудь було таке явище, як та вечірка".
  
  Тепер Сципіон поцілував її. "Амінь!" сказав він. "Найкраще, що вони зникають, як період поганої погоди. Після того, як погана погода проходить, ти виходиш на сонечко і забуваєш про дощ. Дощу у нас і так було більше, ніж потрібно. Може бути, тепер сонце вигляне надовго ". І в надії, що хороша погода триватиме довго, він знову поцілував Вірсавію.
  
  Тому Коллетон розклав вечірні газети з Чарльстона і Колумбії на кухонному столі перед Енн, яка їла шматок хліба, намазаний апельсиновим джемом, і пила каву, присмачений бренді. Заголовки газет сповіщали про нищівну перемогу вігів на виборах, що відбулися напередодні.
  
  "Треба віддати тобі належне, Сестричка", - сказав Том. "Схоже, ти пішла з Вечірки Свободи якраз вчасно".
  
  "Якщо ви думаєте, що акції досягнуть дна, ви продаєте їх прямо зараз", - відповіла Енні. "Ви не чекаєте, поки вони впадуть ще нижче, якщо не хочете втратити ще більше".
  
  Її брат задовольнявся переглядом заголовків. Вона вивчала статті рядок за рядком, знаючи, що автори заголовків часто повертають новини в тому напрямку, в якому їм радять редактори. Тут цього не сталося; віги отримали б більше як більшість у Палаті представників, так і в Сенаті Тридцять другого Конгресу Конфедерації, ніж у тридцять першому.
  
  А Партія Свободи втратила достатньо місць, щоб губи Енн оголили зуби в лютій посмішці. Вони втратили не так багато, як вона сподівалася, але вони постраждали. Дев'ять конгресменів... як Джейк Физерстон пропонував щось робити з дев'ятьма конгресменами? Він не міг нічого робити, крім як гарчати і молотити лапою по повітрю. Люди вже не були схильні звертати увагу на мукання і розмахування лапами в повітрі, як це було до того, як Грейді Калкинс вбив Уейда Хемптона V
  
  - Так, я думаю, з ним покінчено, - пробурмотіла Енн.
  
  "Клянуся Богом, я сподіваюся на це", - сказав Том. "Знаєш, кого він мені нагадав?" Він почекав, поки Енн похитає головою, перш ніж продовжити: "Чарівника, ось кого. Я маю на увазі, один з лиходіїв прямо з казки. Коли він починав говорити, ви повинні були слухати: це було частиною заклинання. Він все ще говорить, але тепер чари розсіяні, так що це не має значення.
  
  Ганна в подиві втупилася на брата, потім встала і поклала долоню йому на чоло. Від його клятви у повітрі повинен був залишитися запах блискавки. "О, тихше", - неуважно сказала Енн. "Я подумала, чи немає у тебе лихоманки - подібні фантазії на тебе не схожі. Але ти цього не робиш, і це дійсно була дуже хороша цифра, навіть якщо найближчим часом ти не знайдеш інший такий же ".
  
  - Велике спасибі, Сестричка. - Усмішка Тома на мить зробила його схожим на безвідповідального молодої людини, весело пішов на війну в 1914 році, а не на загартованого ветерана, який повернувся. "Він, звичайно, не був чарівником, просто людиною, який дуже добре вмів злити всіх інших, коли це було так".
  
  "Він весь час був злий. Він все ще злий. Я думаю, він завжди буде таким". Сказала Енн. Вона тільки що сказала, що з Физерстоном покінчено. Тим не менш, почувши, що Те використовує минулий час, кажучи про нього, я відчув невелике потрясіння.
  
  Її брат сказав: "Він упевнений, що якийсь час ти була на взводі".
  
  Знову минув час, і разом з ним ще один поштовх. Але Енн навряд чи могла не погодитися. "Так, я думаю, що так воно і було", - сказала вона з менш вишуканим, ніж зазвичай, акцентом. "Озираючись назад, я розумію, що, можливо, він був чарівником. Якийсь час я робив все, що хотів ".
  
  Енн знала, що якби президент Хемптон не був убитий, вона б теж продовжувала робити все, що хотів Физерстон. Вона була досить чесна, щоб зізнатися в цьому хоча б самій собі, якщо не кому-небудь ще, навіть свого брата. Можливо, особливо для Тома, який завжди надавав більший опір чарам Физерстона, ніж вона.
  
  Лягла б я з ним у ліжко, якби він цього хотів? Подумала Енн. Повільно, неохоче вона кивнула сама собі. - Думаю, я б так і зробила. Вона не могла контролювати ситуацію, принаймні, з Джейком. З усіма іншими чоловіками, яких вона коли-небудь знала - навіть з Роджером Кімболом після їх першої зустрічі - так. З Физерстоном? Ні, і знову вона була досить чесна, щоб зізнатися в цьому самому собі.
  
  Але він не хотів її. Наскільки вона знала, він не хотів ні одну жінку. Вона не думала, що це робило його содомітом. Це було більше схоже на те, як якщо б він вклав всю свою енергію в лють, і у нього не залишилося нічого для бажання.
  
  Все це промайнуло у неї в голові за пару ударів серця, перш ніж її брат сказав: "Якщо я його більше не побачу і не почую, я не пошкодую".
  
  "Поки гроші залишаються хорошими, ти, ймовірно, цього не зробиш", - сказала Енн, і Тому кивнув. Вона продовжила: "І поки ніггери знають своє місце і дотримуються його".
  
  Тому знову кивнув. "Физерстон ближче всього підходить до ролі саунду в "ниггерах", в цьому немає сумнівів. Все ще іноді білій людині варто житті отримати хоч якусь гідну роботу від польових робітників. Вони швидше будуть валяти дурня, спати на сонечку і отримувати за це платню від білих людей ".
  
  "Тут вже ніколи не буде так, як було до війни", - сумно сказала Енн, виступаючи частково від імені Боліт, почасти від імені всієї Конфедерації. Бажання знову зробити все таким, яким воно було до війни, принесло Партії Свободи тисячі голосів і допомогло заручитися її підтримкою. Але війна закінчилася майже шість з половиною років тому, а життя тривало, нехай і по-іншому.
  
  "Одного разу я хочу отримати ще один шанс в Сполучених Штатах", - сказав Том. "Физерстон теж був правий щодо цього, але він захотів цього занадто рано".
  
  "Так, - сказала Енн, - але рано чи пізно у нас буде ще один шанс в Сполучених Штатах, незалежно від того, хто стоїть на чолі CSA. І у нас теж будуть хороші шанси домогтися їх, поки соціалісти утримують Білий дім ".
  
  "Вони цього не роблять", - помітив її брат з неабиякою гордістю. "Ми зруйнували його під час битви за Вашингтон ".
  
  "Він майже відновлено", - сказала Енн. "Я бачила це в одній з газет днями. До того ж нам буде важче збити його знову, оскільки янкі утримують північну Вірджинію ".
  
  "Ми впораємося", - сказав Том. "Навіть якщо наші солдати не зайдуть так далеко - а я думаю, що вони зайдуть, - у нас буде достатньо бомбардувальних літаків, щоб зрівняти його з землею - і Філадельфію, Нью-Йорк, я сподіваюся, теж".
  
  "Так", - ось і все, що відповіла на це Енн. Вона ніколи не буде готова жити в світі з Сполученими Штатами, навіть коли постаріє і посивіє. Останнім часом вона часто думала про те, щоб постаріти і посивіти. Їй було ближче до сорока, ніж до тридцяти, і вона знала, що час, коли її зовнішність доповнювала переконливість її логіки, триватиме недовго.
  
  Оскільки з тих пір, як Том повернувся додому з війни, він робив це все частіше і частіше, він думав разом з нею. "Тобі дійсно варто було б вийти заміж днями, сестричка", - сказав він. - Ти ж не хочеш закінчити життя старою дівою, чи не так?
  
  "Це залежить", - відповіла Енн Коллетон. "У порівнянні з чим? Порівняно з тим, що в кінцевому підсумку я отримаю чоловіка, який каже мені, що робити, коли сам не розуміє, про що говорить? Порівняно з цим бути старою дівою виглядає дуже непогано, повір мені.
  
  "Чоловіки не такі", - запротестував її брат. "У нас є спосіб розпізнати здоровий глузд, коли ми його чуємо".
  
  Енн голосно і довго сміялася. Те, що сказав Те, здалося їй настільки безглуздим, що вона навіть не потрудилася розсердитися. "Коли ти сам нарешті одружишся, я передам твоїй дружині, що ти це сказав", - зауважила вона. "Вона мені не повірить - я обіцяю, що вона мені не повірить, - але я скажу їй".
  
  "Чому б їй не повірити в це про мене?" - Запитав Тому таким тоном ображеної невинності, що Енн розсміялася сильніше, ніж коли-небудь.
  
  "Тому що це було б брехнею?" запропонувала вона, але це тільки розлютило її брата. Зміна теми здалася гарною ідеєю. Вона так і зробила: "Коли ти все-таки збираєшся одружитися? Ти турбував мене з цього приводу, але поворот - це чесна гра.
  
  Том знизав плечима. "Коли я знайду дівчину, яка мені підійде", - відповів він. "Я не дуже поспішаю. Знаєш, у чоловіка все по-іншому".
  
  "Думаю, так", - сказала Енн голосом, який не передбачав нічого подібного. "Люди говорили, якби я одружився на двадцятирічній дівчині, коли мені було п'ятдесят. Якщо ти це зробиш, всі твої друзі будуть заздрити".
  
  "Як ти справляєшся, сестричка!" Том сказав, почервонівши. Енн дійсно вдалося змусити його перестати думати про її заміжжя. Але сумна правда полягала в тому, що він був правий. У чоловіків все було по-іншому. Вони часто ставали красивішими з віком; жінки - майже ніколи. А чоловіки могли продовжувати заводити дітей, навіть після того, як ставали лисими, зморшкуватим і беззубими. Енн знала, що у неї залишилося всього кілька дітородних років. Коли вони підуть, шанувальники будуть хотіти її тільки з-за грошей, а не в основному з-за них, як зараз.
  
  "Бог, мабуть, чоловік", - сказала вона. "Якби Бог був жінкою, все було б зовсім по-іншому, і ви можете віднести це в банк".
  
  "Я нічого про це не знаю", - сказав Том. "Якщо ти дійсно вважаєш забавним підніматися із траншеї, коли стукають кулемети, або сподіватися, що твій протигаз надійно натягнутий, коли починають падати снаряди з хлором, або сидіти в бліндажі, гадаючи, проб'є його наступний восьмидюймовий снаряд, тоді ти можеш продовжувати про те, як важко доводиться жінкам".
  
  "Я боролася", - сказала Енн. Її брат тільки глянув на неї. Вона знала, через що їй довелося пройти. Він теж. Він пройшов через дещо з цього разом з нею, вичищаючи залишки Червоних з боліт Конгари після того, як війна проти США була програна. Вона мала деяке уявлення про те, що випробував на фронті в Роаноке, але тільки якийсь. Вона цього не робила. Судячи по всьому, що вона знала, вона б не хотіла цього робити.
  
  "Неважливо", - сказав Том. "На даний момент все скінчено. Нам не треба сваритися із-за цього сьогодні. З таким же успіхом можна залишити це генералам - всі вони проведуть наступні двадцять-тридцять років за написанням книг про те, як вони могли б виграти війну в поодинці, якщо б тільки хлопці на їхніх флангах і над ними не були зібранням дурнів.
  
  Він підійшов до буфету і дістав пару стаканів. Потім він висмикнув пробку з пляшки віскі, що стояла на стійці під буфетом, і налив дві чималі порції. Він відніс одну з них Енн і поставив на стіл поряд з газетами. Вона взяла її в руки. - За що будемо пити? - запитала вона.
  
  "Випити за те, що ти тут, і можеш пити, - не найгірший тост у світі". Сказав Том. Він підняв свій келих. Енн подумала про це, - кивнула і в свою чергу підняла свій. Віскі було димом у неї в роті, полум'ям в горлі і приємним теплим вогнем в животі. Незабаром склянка спорожніла.
  
  Енн підійшла до стійки і знову наповнила його. Поки вона наливала, підійшов Тому зі своїм стаканом, з якого теж зникло віскі. Вона налила йому ще. "Тепер моя черга", - сказала вона, ніби чекаючи, що він буде це заперечувати.
  
  Він цього не зробив. Замість цього він вклонився, як зробив би джентльмен до війни. В наші дні джентльменів залишилося не так вже й багато; кулемети, газ і артилерія, тисячами закопували їх під землю, а також десятки тисяч їх більш грубих співвітчизників.
  
  Вона підняла свій келих. "За свободу від Партії свободи!"
  
  "Ну, ти ж знаєш, що я вип'ю за це". Її брат поєднав дію зі словом.
  
  І знову склянки швидко спорожніли. Віскі подіяло - Енн зрозуміла, чому це порівняння прийшло їй на думку, - як розрив снаряда. Все здавалося простим і ясним, навіть те, що, як вона чудово знала, таким не було. Вона зважила Джейка Физерстона на вагах, як Бог зважив Валтасара в Біблії. І, оскільки Бог знайшов, що Валтасару не вистачає, вона знайшла Физерстона і Партію свободи.
  
  "Ні, я не думаю, що він повернеться. Я не думаю, що він взагалі повернеться", - сказала вона, і це потребувало ще випити.
  
  Сем Карстен використовував вільний від чергування час так, як робив це зазвичай: він розтягнувся на своєму ліжку на борту "Спогади", старанно займаючись. Здавалося, голова в нього переповнена до межі. У нього було уявлення, що він міг би побудувати й оснастити будь корабель військово-морського флоту і командувати його командою. Він не думав, що міністр військово-морського флоту знає стільки, скільки він. Бог міг би; він припустив, що готовий визнати презумпцію невинності Бога.
  
  Джордж Мерлейн, його сусід по ліжку, підійшов, щоб витягти щось із своєї спортивної сумки. "Господи, Сем, ти що, ніколи не робиш перерву?" - сказав він. Йому довелося повторити свої слова, перш ніж Карстен зрозумів, що він тут.
  
  Нарешті, згадавши про існування Мерлейн, Сем соромливо похитав головою. "Не можу дозволити собі зробити перерву", - сказав він. "Іспити всього через тиждень. Вони не полегшують завдання старшинам, які хочуть пробити собі дорогу в справжню офіцерську країну ".
  
  Мерлейн довгий час був старшиною, набагато довше, ніж Карстен. У нього не було бажання ставати кимось ще, і він не бачив причин, по яких у кого-то ще має бути таке бажання. - Я знав кількох мустангів, або навіть більше, ніж кількох, але будь я проклятий, якщо коли-небудь зустрічав щасливого. Справжні офіцери поводяться з ними так, як ви поводилися б з ніггером в модному костюмі: одяг, може , і підходить, але хлопець всередині неї - ні ".
  
  "Якщо я не здам цей іспит, це не буде мати значення, так чи інакше", - багатозначно сказав Сем. - І крім того, офіцери не можуть бути грубіше з "мустангами", ніж із звичайними матросами.
  
  "Це тільки показує, як багато ти знаєш", - відповів Мерлейн. "Ну, не звертай на мене уваги, не то щоб ти був таким". Він продовжив займатися своєю справою. Сем повернувся до своєї книги. Він натрапив на розділ з технічного обслуговування двигуна, який запам'ятав не так добре, як слід було б. Відчуваючи, що знає приблизно стільки ж, скільки Бог, він зі страхом скотився до думки, що знає менше, ніж відсталий звичайний моряк у свій перший день у море.
  
  Дзвінок в їдальню приніс полегшення. Сем перестав турбуватися про заправці військового корабля паливом і почав подумувати про те, щоб топити свій власний котел. Оскільки Пам'ять про нього все ще була пов'язана з Бостонської військово-морський верф'ю, страви залишалися смачними і різноманітними - ніяких бобів, сосисок і квашеної капусти, якими можна було б запам'ятатися під час тривалого морського круїзу.
  
  Хто-той, що сидів недалеко від Сема, сказав: "Я б вважав за краще проводити свої дні з відрижкою, а ночі з пердежом, якщо б це означало, що я роблю щось варте".
  
  Голови всіх сидять за обіднім столом відповідно похитнулися вгору-вниз. "Ми повинні бути вдячні, що вони не розібрали нас на металобрухт", - сказав інший оптиміст.
  
  Хтось ще додав: "Чорт би побрал Аптона Сінклера до чортової матері".
  
  Це викликало ще більше кивків, в тому числі Карстена, але один матрос гаркнув: "Чорт би тебе побрал до чортової матері, Тед, ти великий тупий поляк".
  
  Соціалісти всюди, подумав Карстен, коли Тед скочив на ноги. Пара людей підхопили його і кинули назад на землю. Сем знову кивнув, на цей раз схвально. "Припини це", - сказав він. "Ми не хочемо тут ніяких бійок, не зараз, коли ми цього не хочемо. Все, що псує "Пам'ять", може призвести до виведення з ладу і висадці багатьох з нас на берег. Конгрес не розкидається грошима, як це було під час війни ".
  
  "Чорт візьми, Конгрес теж не розкидається грошима, як це було до війни", - сказав Тед. "Ми надірвали кишки, створюючи військово-морський флот, який міг би вийти і перемогти, а тепер ми змиваємо це прямо з голови".
  
  "У повстанців військово-морський флот більше нічого не варто", - сказав моряк-соціаліст, який назвав його поляком. "У лайми його теж немає. У наші дні немає такого поняття, як канадський військово-морський флот. Так про кого, чорт візьми, нам варто турбуватися?"
  
  "По-перше, чортові япошки". Троє чоловіків сказали одне і те ж одночасно, відрізняючись тільки прикметником, яким вони модифікували "япошки".
  
  "Флот відкритого моря кайзера Білла, на двох", - додав Сем. "Так, ми і німці поки приятелі, але як довго це триватиме? Кращий спосіб, який я можу придумати, щоб зберегти дружелюбність кайзера, - це залишатися занадто крутим, щоб на нього можна було накинутися ".
  
  Це викликало замислене мовчання. Нарешті, хтось на дальньому кінці обіднього столу сказав: "Знаєш, Карстен, коли я почув, що ти готуєшся на офіцера, я подумав, що ти божевільний. Може, ти все-таки знав, що робиш.
  
  Сем озирнувся, щоб подивитися, хто знаходиться в межах чутності. Вирішивши, що шлях вільний, він відповів: "Може бути, не обов'язково бути божевільним, щоб бути офіцером, але я ніколи не чув, щоб говорили, що це боляче".
  
  Під сміх люди почали розповідати історії про офіцерів, яких вони знали. Сем поділився деякими своїми. Всередині він посміхався. У книзі про лідерство, яку він читав, говорилося, що зміна теми часто була кращим способом розрядити неприємну ситуацію. На відміну від деяких речей, які він читав, це дійсно працювало.
  
  Після вечері він повернувся до навчання і займався нею до відбою. Джордж Мерлейн похитав головою. "Ніколи не думав, що ти один з тих хлопців в окулярах і з високим чолом", - сказав він.
  
  "Якщо хочеш чогось досягти, ти повинен працювати для цього", - відповів Сем, більш ніж трохи роздратований. "Будь хоче залишатися в колії, це його справа. Але кожен, хто цього не робить, - це теж його справа, або, чорт візьми, так і повинно бути.
  
  "Добре. Добре. Я заткнусь", - сказав Мерлейн. - Але, клянусь Ісусом, я думаю, ти робиш все це тому, що хочеш, щоб я віддав тобі честь.
  
  "О, ні", - сказав Карстен хрипким шепотом. "Мій секрет розкритий". На мить його сусід по ліжку повірив йому. Потім Мерлейн пирхнув, вилаявся, перевернувся на інший бік на своєму ліжку і через пару хвилин захропів.
  
  Сем обмежився кавою і сигаретами і дуже мало спав до дня випробувань, які проводилися в залі недалеко від Мотузяній доріжки, довгого кам'яної будівлі, в якому виготовлялися великі прядив'яні канати військово-морського флоту. Командир Грейді ляснув Сема по спині, коли той залишав "Спогад": "Просто пам'ятай, ти можеш це зробити", - сказав артилерійський офіцер.
  
  "Спасибі, сер", - сказав Сем. "І, будь ласка, сер, просто пам'ятайте, що це була ваша ідея в першу чергу". Грейді розсміявся. Сем поспішив повз нього вниз по трапу.
  
  Сидячи за столом в екзаменаційному залі і чекаючи, поки лейтенант-командер роздасть стопку тестових буклетів на його столі, Сем озирнувся по сторонах, вивчаючи змагання. Він побачив кімнату, повну старшин, не сильно відрізнялися від нього самого. Лише деякі були молодше його; кільком сивим ветеранам було далеко за п'ятдесят. Він захоплювався їхньою наполегливістю і сподівався, що, незважаючи на це, перевершить їх.
  
  Потім він перестав турбуватися про щось несуттєве, тому що офіцер почав роздавати буклети. "Хлопці, у вас є чотири години", - сказав він. "Я бажаю вам всім удачі і нагадую, що, якщо ви не здасте іспит, через рік він буде запропоновано повторно. Готові?... Починайте".
  
  Скільки разів деякі з цих сивих ветеранів входили в цей зал або інші подібні йому? Ця думка змусила Сема по-іншому поглянути на наполегливість. Він задавався питанням, чи буде він продовжувати повертатися після того, як провалив іспит півдюжини або дюжину разів. Сподіваючись, що йому не доведеться з'ясовувати це, він відкрив брошуру і поринув у читання.
  
  Обстеження виявилося таким поганим, як він і побоювався, таким поганим, як він чув. Поки він працював, йому здавалося, що його мозок висмоктують з голови і опускають на папір разом з олівцем. Він не міг уявити собі людський розум, що містить всі знання, які Військово-морське міністерство, очевидно, очікував, що його офіцери будуть мати під рукою. Паніка загрожувала захлеснути його, коли він наткнувся на перше питання, на який навіть не міг почати відповідати.
  
  "Що ж, може бути, ці виродки теж не зможуть відповісти на це питання", - подумав він. Це додало йому впевненості. Він не міг зробити нічого понад те, що міг.
  
  Піт просочив його темну форму задовго до закінчення іспиту. Це не мало ніякого відношення до залу, в якому було набагато тепліше, ніж в бостонському грудні на вулиці. Але він зауважив, що був далеко не єдиним чоловіком, вытирающим лоб.
  
  Здавалося, минула вічність - і в той же час всього кілька хвилин - коли лейтенант-командер відкарбував: "Олівці на стіл! Передайте буклети наліво". Сем перервався на півслові. Це не мало значення. Ніщо більше не мало значення. Він приєднався до втомленою, незграбною натовпі моряків, що виходять із залу.
  
  "Завжди є наступний рік", - сказав хтось сумним тоном. Карстен не став з ним сперечатися. З ним ніхто не сперечався. Сем не міг уявити, щоб хтось був упевнений, що він витримав цей жорстокий іспит. Він також не міг уявити, щоб хтось виявляв упевненість без того, щоб його не лінчували.
  
  У нього не було майбутньої відпустки, тому він навіть не міг напитися після того, як це нещастя закінчилося. Він повинен був повернутися в "Спогад" і повернутися до своїх обов'язків. Коли командер Грейді запитав його, як він впорався, він закотив очі. Грейді розсміявся. Сем не побачив у цьому нічого смішного.
  
  День йшов за днем; 1923 рік поступився місце 1924-му. Минуло десять років з початку війни, подумав Сем. Це здавалося неймовірним, але він знав, що це правда. Йому хотілося, щоб з моменту обстеження пройшло десять років. Коли результати стали приходити повільно, він зробив все можливе, щоб забути, що коли-небудь приймав цю жалюгідну штуку. "Завжди є наступний рік", - подумав він, - "за винятком того, що зараз це був наступний рік".
  
  Потім, одного разу, йомен, що відповідає за пошту, крикнув: "Карстен!" - і сунув йому конверт. Він узяв його з деяким подивом; він рідко отримував пошту. Але, звичайно ж, на конверті було надруковано його ім'я, а у верхньому лівому куті - міністерство військово-морського ФЛОТУ. Він провів великим пальцем по зворотньою адресою, не бажаючи, щоб його приятелі знали, що він отримав новини, які, як він очікував, будуть поганими.
  
  Він промаршировал по коридору і розкрив конверт там, де ніхто не міг бачити, як він це робить. Всередині листа на бланку Міністерства військово-морського флоту було написано його ім'я і номер платіжки. У ньому говорилося: "Вам наказано з'явитися до Комісії по введенню в експлуатацію 17 о 08.00 в середу, 6 лютого 1924 року, з метою визначення вашої придатності для проходження служби у Військово-морському флоті Сполучених Штатів і...
  
  Сему довелося прочитати це двічі, перш ніж він зрозумів, що це значить. "Ісус!" - прошепотів він. "Солодко Страждає Ісус! Я пройшов!"
  
  Йому довелося нагадати собі, що він ще не повернувся додому вільним. Всі говорили, що плати вводу в експлуатацію роблять дивні речі. В даному конкретному випадку те, що всі говорили, швидше за все, було правдою. Стоячи там, в тісному коридорі, він відмовлявся дозволяти тому, що всі говорили, хвилювати його хоч в найменшій мірі. Найгірше повинно було бути позаду з тієї простої причини, що нічого не могло бути гірше того іспиту. Найгірше було позаду, і він пройшов через це. Він був на своєму шляху.
  
  У ці дні Люсьєн Галтье вважав себе досвідченим водієм. Однак він не сказав, що був досвідченим водієм. Одного разу, коли він зробив це, Джордж відповів: "Та чого ти досяг? Нікого не вбивши? Браво, монперер
  
  Незалежно від того, наскільки досвідченим він себе вважав (незважаючи на протилежну думку Жоржа), він не планував їхати нікуди сьогодні. Те, що у нього був прекрасний Chevrolet, не мало ніякого значення. Він не вийшов би на прекрасну мощену дорогу, що веде в Рів'єр-дю-Лу, навіть в одному з пересувних фортів армії США - чому американці називали пекельні машини бочками, він так і не зрозумів. Снігова буря, завывающая з північно-заходу, зробила шлях від ферми до сараю холодним і важким, не кажучи вже про більш тривалій подорожі.
  
  Коли він увійшов всередину, худобу підняв звичайний пекельний шум, який означав: "Де ти був?" Ми вмираємо з голоду. Він проігнорував всіх тварин, крім коня. На це він відповів: "Це невдячність. Ви б хотіли опинитися на шосе в таку погоду?"
  
  Тільки ще одне обурене пирхання було йому відповіддю, коли він давав тварині вівса на день. Коли справа доходила до їжі, кінь могла бути -була красномовною. На будь-яку іншу тему Галтье з таким же успіхом міг би розмовляти сам з собою, подорожуючи у фургоні. Він знав це. Він знав це з самого початку. Це не завадило йому протягом багатьох років вести незліченні бесіди з конем.
  
  "Я не можу розмовляти з автомобілем", - сказав він. "Чесно кажучи, я зрозумів це з того моменту, як почав водити його. Це всього лише машинка, хоча це, як я бачив, не заважає Марі час від часу розмовляти зі своєю швейною машинкою ".
  
  Коняка скинула купу зелено-коричневого гною. У сараї було тепліше, ніж зовні, але від гною все одно йшов пар. Люсьєну стало цікаво, висловлює кінь свою думку про водіння автомобіля або про бесіду зі швейною машинкою.
  
  "Ти хочеш працювати, старий дурень?" запитав він коня. Єдиною відповіддю, яку вона дала, було жувати овес. Він розсміявся. "Ні, все, чого ти хочеш, це є. Я навіть не можу роздобути тобі кобилу для твого розваги. О, я міг би, але тобі було б нецікаво. Мерина не можна так розважати, не так, чепас?
  
  Він попросив ветеринара каструвати кінь, коли їй був однорічна дитина. Вона ніколи не знала, які радості може принести відсутність кастрирования. І ніколи не дізнається. І все ж йому здалося, що вона ображено смикнула його за вухо. Він кивнув сам собі. Якщо б хто-небудь вступив з ним подібним чином, він був би не просто обурений.
  
  "Життя важке", - сказав він. "Навіть для такої тварини, як ти, яке в наші дні мало працює, життя важке. Повір мені, чоловікам і жінкам від цього не легше. У більшості з них, більшу частину часу, є дуже мало, і немає надії на більше, ніж дуже мало. Я опускаюся на коліна і дякую Господу за ту щедрість, яку Він дав мені ".
  
  Інший слухач міг би сказати: "Обережніше з промовою, не кажучи вже про твоєї щедрості, врешті-решт, можливо, кінь була сьогодні виключно виразною". Можливо, уява Галтье працювало сильніше, ніж зазвичай.
  
  "По правді кажучи, я міг би стати невдахою з тією ж легкістю, з якою мені пощастило", - сказав Галтье. Кінь не заперечувала цього. Галтье продовжував: "якби мені не пощастило, ви б не їв так смачно, як зараз. Повірте мені, ви б цього не зробили".
  
  Можливо, кінь повірила йому. Можливо, ні. Так це чи ні, але вона знала, що тепер добре їсть. Ось що мало значення. Як може людина розумно очікувати, що кінь буде піклуватися про те, чого могло б бути?
  
  Але Люсьєну Галтье було не все одно. "Подумай", - сказав він. "Можливо, я був змушений спробувати підірвати американського генерала, як той англомовний фермер, який замість цього підірвав себе, бідний дурник. Бо я не буду брехати: я не відчував любові до американців. Так, я міг би бути таким, якби випадок повів мене в іншому напрямку. Але я тут, і я такий, який я є, і тому у тебе є шанс стояти у своєму стійлі, товстіти і лінуватися. Цікаво, чи була у того іншого фермера кінь і як поживає це нещасна тварина?
  
  Його власний кінь з'їла все, що він їй дав, і озирнувся в пошуках добавки, але її не було. Вона подивилася на нього з надією, як на жебрака, який сидить на вулиці з олов'яної кухлем поруч з собою. Галтье рідко давав бідним гроші; на його думку, люди, які могли працювати, повинні були це робити. Він не наполягав, щоб кінь працювала, більше немає, але він знав, що краще не перегодовувати її.
  
  Покінчивши з сараєм, він пішов по снігу на ферму. Тепло плити на кухні здавалося великим благословенням, ніж міг дати будь-єпископ Паскаль. Поки Галтье стояв поруч, Марі налила йому чашку гарячої гарячої кави. Вона додала неабияку порцію вершків і, для більшої переконливості, порцію яблучного джека.
  
  - Випий, поки не охололо, - сказала вона тоном, що не терпить заперечень. - Ти повинен зігрітися зсередини і зовні. І, перш ніж він встиг відповісти, майже - але не зовсім, - перш ніж він встиг навіть подумати, вона додала: "І не кажи, що в тебе на думці, ти жахливий грубіян".
  
  - Я? - Зробивши ковток кави, який виявився чудовим, Галтье сказав: - Я заявляю всьому світу, що ви заподіяли мені зло.
  
  "Так і є", - відповіла його дружина. "Однак тобі слід пам'ятати, що оголошення чого-небудь не робить це правдою".
  
  Вона сміялася над ним. Він чув у її голосі. Вона також сміялася з-за нього, а це зовсім інша справа. Він погрозив їй вказівним пальцем. "Ти дуже неспокійна жінка". сказав він суворо.
  
  "Без сумніву, у тебе є на те причини", - сказала Марі. "І, без сумніву, у мене є свої причини доставляти неприємності. Одна з цих причин, яка одразу приходить мені на думку, полягає в тому, що у мене дуже неприємний чоловік".
  
  "Я?" Люсьєн похитав головою. "Ні в якому разі. Зовсім ні. Він зробив ще ковток міцного кави. "Як я можу заподіювати занепокоєння, коли у мене в руках чаша з еліксиром життя?" Він поставив чашу з еліксиром життя, щоб зняти своє вовняне картате пальто. На вулиці було недостатньо тепло, незважаючи на пронизливий холод, але надто тепло, щоб довго стояти біля плити. Коли Люсьєн знову взяв чашку з кавою, в кухню увійшов Жорж. Люсьєн кивнув сам собі. "Якщо я доставляю неприємності, можливо, я розумію чому".
  
  "Як дивно", - сказала Марі. "Мені тільки що прийшла в голову та ж думка в той же самий час. Кажуть, чоловіки і жінки, які довгий час були одружені, роблять це".
  
  "Як дивно, - сказав Жорж, - мені тільки зараз прийшла в голову думка, що мене образили, і вряди-годи я навіть не знаю чому".
  
  "Не бійся, синку", - сказав Галтье. "Завжди є причини, і зазвичай вони вагомі".
  
  "Ну от, тоді я назву тобі причину", - сказав Джордж. Він вийшов з кухні і по дорозі клацнув вимикачем. Електрична лампочка в світильнику, свисавшем зі стелі, згасла, зануривши кімнату в морок.
  
  "Негідник!" Галтье крикнув йому вслід. Жорж розсміявся - він дійсно завдавав клопоту. Щось бурмочучи, Галтье підійшов і знову увімкнув лампу. Кухня сяяла так, немов він приніс у хату сонце. "Електрика - це справжнє диво", - сказав він. "Цікаво, як ми взагалі без нього обходилися".
  
  "Я не можу собі уявити", - сказала Марі. "Це робить усе набагато простіше - і ви були досить розумні, щоб вичавити це з уряду".
  
  "Американці", - додав Галтье. "Ви не повинні забувати американців".
  
  "Я навряд чи забуду американців". Голос його дружини був різким. "Без американців у нас не було б ні зятя, який у нас є зараз, ні онука". Повірте мені, я все це дуже добре пам'ятаю".
  
  "Без американців ми б не жили в Республіці Квебек", - сказав Галтье дивлячись на велику фотографію, так і на маленьку. "Ми б раніше платили наші податки Оттаві і нічого не отримували за них, замість того щоб платити їх місту Квебек ... і нічого не отримувати за них". Ні незалежність, ні багатство не примирили його з сплатою податків. Багатство, дійсно, викликало у нього ще менше ентузіазму, ніж було раніше, оскільки це означало, що йому доводилося платити більше, ніж він платив, коли справи у нього йшли не так добре.
  
  "Коли прийшли американці, ми думали, що це кінець світу", - сказала Марі.
  
  "І ми були праві", - відповів Люсьєн. "Це був кінець світу, який ми завжди знали. Ми змінилися". В устах фермера з Квебек-куа це було богохульством - ставити його в один ряд з табернаком і калиссом. "Ми змінилися, і від цього ми стали краще". В устах фермера з квебека це було богохульством більш огидним, ніж будь-яке інше, для позначення якого в місцевому французькою діалекті були слова.
  
  Його дружина почала заперечувати йому. Він міг сказати це по тому, як вона відкривала рот, по куту, під яким поверталася її голова, по безлічі інших дрібниць, які він не міг назвати, але які бачив. Перш ніж вона встигла заговорити, він погрозив їй пальцем - лише цим і нічим більше. Вона вагалася. Нарешті, вона сказала: "Peut-etre - це може бути".
  
  Це була велика поступка, ніж він думав, що зможе від неї добитися. Він був готовий посперечатися. Замість цього все, що йому залишалося сказати, було: "Нам пощастило. Пощастило всій родині. Все могло бути набагато гірше ". Він знову подумав про фермера з Манітоби, який намагався вбити генерала Кастера.
  
  "Бог був добрий до нас", - сказала Марі.
  
  "Так, Бог був добрий до нас", - погодився Галтье. "І нам пощастило. І, - він точно знав, як запобігти суперечка, наче прочитав книгу на цю тему, - це чудовий, справді чудовий кави. Не могли б ви приготувати мені ще одну чашку, точно таку ж, як ця? Його дружина повернулася, щоб подбати про це. Галтье посміхнувся у неї за спиною. Йому щастило, і скрізь, де він міг, він добивався успіху. І ось він тут, у свої середні роки, щасливий. Він задавався питанням, чи багато хто з його сусідів могли сказати те ж саме. Не так вже багато, якщо тільки він не помилився в своїй здогадці. З відкритою посмішкою і словами вдячності він взяв чашку в Марі.
  
  Джейк Физерстон розірвав товстий пакет з видавництва William Byrd Press. Дорогий містер Физерстон, лист всередині наголошувала: "Спасибі, що показали нам рукопис, прикладену до цього листа". Ми шкодуємо, що в даний час змушені сумніватися в його комерційних можливостей, і змушені з жалем відмовитися від його публікації. Ми сподіваємося, що вам вдасться розмістити його в іншому місці.
  
  Він вилаявся. Він ніде не міг згадати, що таке "Відкриті види", і багато листи, які він отримував від ричмондских видавництв - і навіть від одного з них в Мобілі - були набагато менш ввічливими, ніж це. "Ніхто не хоче чути правду", - прогарчав він.
  
  "Тепер ти нічого не можеш з цим зробити, Джейк", - сказав Фердінанд Кьоніг, ляскаючи його по спині на втіху. "Давай. Давай вибиратися звідси".
  
  "Тупі виродки", - прогарчав Физерстон. "І вони пишаються цим, чорт би їх побрал. Вони хочуть залишатися тупими". Але він був радий втекти з офісів Партії Свободи. Навіть для нього вони пахли поразкою.
  
  Коли він виходив на вулиці Річмонда, він міг низько насунуті поля капелюха на чоло або підняти комір, щоб приховати частину обличчя. Він міг би відростити бороду на підборідді або густі бакенбарди, щоб змінити свою зовнішність. Він цього не зробив. Він цього не зробив. Він би не став. Як завжди, він зустрів світ лицем до лиця.
  
  Світ любив його менше, ніж до того, як Грейді Калкинс вбив Уейда Хемптона V. Майже кожен другий чоловік на вулиці впізнавав його, і приблизно кожен третій, хто його пізнавав, обсипав його образами. Він віддавав стільки, скільки отримував, а дуже часто і краще.
  
  Кеніг похитав головою, поки Джейк і перехожий обмінювалися неприязними репліками. Після того, як чоловік, нарешті, пішов своєю дорогою, Кеніг сказав: "Господи, мені іноді здається, що ти напрошуєшся на неприємності".
  
  "Нічого подібного". Физерстон похитав головою. "Але будь я проклятий, якщо теж втечу від цього. Після артилерії клятих янкі базік недостатньо, щоб відірвати мене від моєї подачі.
  
  "Я все ще думаю, що вам потрібно залягти на дно, поки не наблизяться наступні вибори, дозволити людям забути про все", - сказав Кеніг.
  
  У наші дні він був одним з небагатьох, хто відверто розмовляв з Джейком, замість того щоб казати йому те, що, на їхню думку, він хотів почути. Це робило його цінною людиною. Тим не менш, Джейк знову похитав головою. "Ні, чорт візьми. Я не зробив нічого, за що мені соромно. Вечірка не зробила нічого, за що мені соромно. Один божевільний пішов і все нам зіпсував, от і все. Люди повинні забути про Калкинсе, а не про мене ".
  
  "Вони не забули минулий листопад", - зазначив Кеніг.
  
  "Ми знали, що це повинно було статися", - сказав Физерстон. "Добре, це сталося. Могло бути набагато гірше. Багато людей вважали, що все буде набагато гірше".
  
  "Знаєш, на кого ти схожий?" Сказав Кеніг. "Ви говорите, як Військове міністерство в останній половині 1916 року, у першій половині 1917-го, коли кляті янкі почали сильно тиснути на нас. "Ми завдали ворогові дуже серйозної шкоди і стримали його швидше, ніж очікувалося", - говорили вони, і всі, що це означало, це те, що ми втратили ще кілька позицій ".
  
  Физерстон хмикнув. Порівняння його з департаментом, який він ненавидів, потрапила в точку. Він уперто сказав: "Тим не менш, Партія свободи збирається повернути собі позиції. Військове міністерство так і не придумав, як з цим впоратися ".
  
  "Як скажете, сержант", - відповів Фердінанд Кеніг. Він не був схожий на людину, який в це вірить. Він говорив як людина, ублажающий багатого божевільного, і він подбав про те, щоб Физерстон знав, що це звучить саме так.
  
  "Ми можемо повернутися", - наполягав Джейк. Поки він вірив у це, він міг змусити повірити в це інших людей. Якщо в це повірить достатня кількість інших людей, це збудеться.
  
  Вони з Кенігом згорнули направо з Сьомої вулиці Франкліна і пішли у напрямку до площі Капітолій. Руки Джейка стиснулися в кулаки. Після того як війна була програна - відкинута, як він думав, - демобілізовані солдати захопили майже Капітолій; тільки нові солдати з автоматами утримали їх на відстані. Хороша кривава лазня тоді була б якраз тим, чого потребувало CSA.
  
  А в 1921 році він був так близький до того, щоб штурмом прокласти собі шлях до влади, незважаючи на все, що віги і всі їх Третини, Чверті і П'яті могли зробити, щоб зупинити його. До біса впевнений, що його обрали б у 1927 році. Він знав, що був би обраний, якщо б не Грейді Калкинс.
  
  Якщо навіть він думав про те, що могло б бути, а не про те, що було б зараз, - якщо це було так, то Партія Свободи була у великій біді. Чоловік з кульгавістю - поранений ветеран, як вирішив Джейк, - підійшов до нього на вулиці Франкліна. Джейк кивнув йому - у нього все ще залишалося багато прихильників, особливо серед чоловіків, що билися, як він.
  
  - Свобода! - сказав хлопець замість відповіді, але вклав у це слово огиду і зробив непристойний жест у бік Джейка.
  
  "Ти йдеш до біса!" Физерстон закричав.
  
  "Якщо я це зроблю, то побачу тебе там раніше за мене", - відповів кульгавий чоловік і пішов своєю дорогою.
  
  - Негідник, - пробурмотів Джейк на видиху. - Гребаной ублюдок. Вони всі гребаные виродки. Потім він побачив натовп на тротуарі попереду і забув про хеклере. - Що, чорт візьми, тут відбувається, Ферді?
  
  "Будь я проклятий, якщо знаю", - відповів Кеніг. "Ми повинні з'ясувати?"
  
  "Ага." Джейк ліктями проклав собі дорогу в перші ряди натовпу, вміло допомагаючи своєму колишньому партнерові по передвиборній гонці. Він очікував побачити салун, роздає безкоштовне пиво або щось в цьому роді. Замість цього чоловіка і жінки намагалися прорватися в... меблевий магазин? Він не міг у це повірити, поки Фердинанд Кеніг не вказав на табличку, приклеєну до вітрини: "БЕЗДРОТОВІ ПРИЙМАЧІ НОВІТНІХ МАРОК ЗА ЦІНОЮ ВІД 399 доларів".
  
  "У наші дні вони в моді", - сказав Кеніг. "Навіть при таких цінах кожен хоче мати таку".
  
  "Я чув, як люди говорили про них", - зізнався Физерстон. "Сам, по-моєму, нічого подібного не чув. Будь я проклятий, якщо розумію, через що весь сир-бор".
  
  "Я їх слухав", - сказав Кеніг. "Це ... цікаво. Не схоже ні на що інше, з чим ви коли-небудь стикалися, я вам це скажу".
  
  "Хм". Але, підійшовши так близько до дверей магазину, Физерстон вирішив не йти, не прослухавши радіоприймач. Більш розсудливий поштовх ліктями привів його і Кеніга всередину.
  
  Всі приймачі були великими і квадратними. Деякі корпуси були зроблені з більш вишуканого дерева, ніж інші; очевидно, це пояснювало різницю в ціні. Фактично працювала тільки одна машина. З нього долинали металеві звуки, у яких через деякий час Джейк дізнався негритянську групу, яка грала "In the Good Old Summertime".
  
  "Ха", - знову сказав він і повернувся до хлопця, який рекламував приймачі. "Заради Бога, навіщо комусь знадобилося слухати це лайно?"
  
  "Скоро, сер, з'являться пропозиції на будь-який смак", - спокійно відповів продавець. "Навіть зараз люди по всьому Річмонд слухають цю та інші передачі. У міру того як все більше людей купують ресивери, кількість трансляцій і кількість слухачів, природно, будуть збільшуватися ".
  
  "Ні, якщо вони продовжать грати цю нісенітницю", - сказав Фердінанд Кеніг. Він кивнув Физерстону. "Ви були праві - це паршиво".
  
  "Так". Але Джейк теж прислухався до слів продавця. "По всьому Річмонд, ви говорите?"
  
  "Так, сер". Хлопець, схожий на кролика, з ентузіазмом кивнув. "І ціна на приймачі різко впала за останні кілька місяців. Ймовірно, він теж буде продовжувати падати по мірі того, як вони стануть більш популярними ".
  
  "Люди по всьому Річмонд", - задумливо повторив Джейк. "Ви Могли б змусити людей по всьому CSA слухати одне і те ж в один і той же час?"
  
  До його розчарування, продавець відповів: "Не з одного і того ж радиовещательного центру". Але хлопець продовжив: "Я думаю, ви могли б посилати один і той же сигнал з декількох об'єктів одночасно. Чому, якщо я можу запитати?
  
  Було очевидно, що він не дізнався Физерстона. - Просто цікаво, - відповів Джейк, і, дійсно, навряд чи це було щось більше. Прикриваючись рукою, він прошепотів Кенигу: "Може бути, дешевше виголосити промову по радіо, ніж проводити купу мітингів в купі різних міст. Якщо б ми могли бути впевнені, що таким чином достукаємося до достатньої кількості людей ...
  
  Один з інших покупців в магазині щось шепотів продавцю, прикрившись рукою. "Про?" - перепитав продавець. "Це він?" По тону голосу Джейк точно зрозумів, що прошепотів покупець. Продавець сказав: "Сер, я змушений попросити вас піти. Це висококласне заклад, і я не хочу тут ніяких неприємностей.
  
  "Ми не доставляли вам ніяких турбот". Физерстон і Кеніг заговорили разом.
  
  "Ви з Партії свободи", - сказав покупець, дізнавшись Джейка. "Ви не повинні створювати проблем. Ви і є проблема".
  
  Кілька інших чоловіків з числа тих, хто товкся в магазині, попрямували до цього хлопця. Пара інших вишикувалася позаду Физерстона. "Свобода!" - сказав один з них.
  
  "Я покличу поліцейського, якщо ви не підете", - сказав продавець Джейку. "Я не хочу, щоб це місце рознесли вщент".
  
  Якщо б розгром закладу приніс Вечірці хорошу розголосу, Физерстон тут же затіяв би бійку. Але він знав, що цього не станеться насправді, якраз навпаки. Газети будуть кричати, що він всього лише негідник, який очолює банду негідників. Вони не говорили так про нього і Партії, коли він був зростаючою силою в країні, або, у всякому разі, не так багато. Тепер вони думали, що чують кров. Він не дав би їм понюхати кров.
  
  "Давай, Ферді", - сказав він. "Якщо хтось і влаштує неприємності, то це будемо не ми".
  
  "Подивіться на трусів, які зриваються з місця і тікають", - знущався чоловік, який упізнав його. "Вони багато говорять, але не підтверджують це".
  
  Він ніколи не підозрював, наскільки близький був до того, щоб отримати по голові і по яйцях коліном. Інстинкт Джейка завжди полягав у тому, щоб завдати удару у відповідь, хто б і що б у нього ні вдарило, і вдарити сильніше, якщо вийде. Тільки суворе розуміння того, що це не принесе ніякої користі, утримувало його.
  
  "Одного разу, - прогарчав він, коли вони з Фердинандом Кенігом знову вийшли на Франкліна, - в один прекрасний день я відплачу кожному сучому синові, який коли-небудь заподіяв мені зло, і цей крикливий ублюдок отримає своє. Хай допоможе мені Бог, він це зробить".
  
  "Звичайно, сержант", - сказав Кеніг. Але в його голосі не було впевненості. Він говорив як людина, подлизывающийся до свого боса після того, як той сказав щось дурне. Физерстон розумів, що таке лестощі, бо чув її біса часто. Хоча від Кеніга він чув її нечасто.
  
  він понуро вивчав людини, який разом з ним балотувався у віце-президенти. Вони з Кенігом разом повернулися до старих часів, до тих днів, коли Партія свободи діяла з коробки з-під сигар. Якби Кеніг не підтримав його, швидше за все, Вечірка так і залишилася б вечіркою у вигляді коробки з-під сигар. Кеніг був самим близьким другом, якого у нього тільки було на землі. І все ж...
  
  "Якщо тобі не подобається, як йдуть справи, Ферді, ти завжди можеш рухатися далі", - сказав Джейк. "Не хочу, щоб ти відчував себе так, немов на тобі надіто ланцюга".
  
  Кеніг почервонів. - Я не хочу їхати, Джейк. Я зайшов занадто далеко, щоб відступати, як і ти. Тільки...
  
  "Тільки що?" Фезерстон огризнувся.
  
  "Тільки Мойсей дістався до вершини гори, але Бог так і не пустив його в Землю Обітовану", - сказав Кеніг, почервонівши ще дужче. "При нинішньому положенні справ я не знаю, чи зможемо ми виграти вибори найближчим часом".
  
  "Ми страшенно впевнені, що цього не станеться, якщо люди ляжуть і здадуться", - сказав Джейк. "Поки ми не здамося, поки ми продовжуємо боротися, рано чи пізно все повернеться в нашу сторону. Зараз це займе більше часу, ніж я припускав в 1921 році, я був би брехуном, якщо б сказав щось інше. Але час наближається. Клянуся Богом, це так ".
  
  Кеніг хмикнув. І знову цей звук не надав Физерстону впевненості. Якщо навіть у самого близького до нього людини були сумніви, хто він такий, щоб бути впевненим, що попереду тріумф? Він знизав плечима. Він продовжував стріляти проти "дамнянкиз" до самої останньої хвилини. Він буде боротися з долею таким же чином.
  
  Попереду лежала площа Капітолій з її величезними статуями Джорджа Вашингтона і Альберта Сіднея Джонстона. Вказуючи, Джейк сказав: "Подивися на них, Ферді. Якби Вашингтон здався, ми як і раніше належали б Англії. І Джонстон помер, щоб Конфедеративні Штати могли стати вільними. Як ми можемо робити що-то ще й після цього дивитися на себе в дзеркало?"
  
  "Я не знаю", - сказав Кеніг. "Але ви не бачите людей, що будують статуї як-там-його-там-звуть - Корнуоллису - або генералу Гранту, янкі, який переміг Джонстона. Будь я проклятий, якщо знаю, що сталося з Корнуоллисом. Грант помер п'яним. У свій час вони обидва були великими шишками, сержант.
  
  "І ми станемо великими шишками в нашій справі". Джейк розумів, про що говорив Кьоніг, але не зізнавався в цьому навіть самому собі. Визнати це означало б, що йому, можливо, також доведеться визнати, що він не був упевнений, чи буде він серед переможців чи переможених, коли будуть написані книги по історії. Він не міг винести цієї думки.
  
  "Сподіваюся, ви праві", - сказав Кеніг.
  
  "Чорт візьми, так, я правий". Джейк говорив з великою впевненістю, щоб переконати не лише свого послідовника, але і самого себе. Фердинанд Кеніг кивнув. Якщо б він не був переконаний, Физерстон не зміг би довести, принаймні кивком голови.
  
  А як щодо тебе? Запитав себе Джейк. Він був - Партія свободи була - так близький до того, щоб захопити владу обома руками. Тепер, після смерті Уейда Хемптона, коли валюта Конфедерації знову зазвучала... Він штовхнув ногою тротуар. Партія повинна була знову рушити вперед в 1923 році. Замість цього він вважав, що йому пощастило, страшенно пощастило, що все не зайшло далі назад.
  
  Чи Могло все змінитися? Звичайно, могло - це був неправильний питання. Наскільки ймовірно, що вони зміняться? Холодно, як при грі в покер, він підрахував шанси. Якби він грав у покер, то кинув би свої карти. Але ставки тут були занадто високі, щоб він міг кинути.
  
  "Усе владнається", - сказав він. "Чорт візьми, все владнається". Він з усіх сил старався, щоб це звучало так, наче він мав на увазі саме це.
  
  Читайте далі, щоб отримати витяг з
  
  Американська імперія:
  ЦЕНТР
  НЕ МОЖУ ВТРИМАТИ
  
  
  Автор:
  
  Гаррі Горлиця
  
  Підполковник Абнер Доулінг увійшов в офіс Генерального штабу армії США у Філадельфії, рятуючись від січневого снігу на вулиці. Він був великим, м'язистим чоловіком - недобрі люди, яких він зустрічав дуже багато, назвали б його товстуном, - і йшов з рішучістю, яка змушувала інших, більш молодих офіцерів забиратися з його шляху, хоча на його сіро-зеленій формі не було й сліду чорно-золотий стрічки, отличавшей співробітника Генерального штабу.
  
  Він озирнувся з більшим, ніж просто цікавістю. Він не був у Генеральному штабі багато років - фактично, ще до Першої світової війни. Останні десять років він пропрацював ад'ютантом генерала Джорджа Армстронга Кастера, і відносини Кастера з Генеральним штабом завжди були хорошими.... "горючий" - перше слово, яке прийшло на розум. В усякому разі, перше слово, придатне для друку.
  
  Але Кастер зараз був у відставці - нарешті у відставку, після більш ніж шістдесяти років служби в армії, - і Доулингу було потрібно нове призначення. / цікаво, що вони мені дали? Що б це не було, це напевно буде прогулянка по парку після того, через що я пройшов з Кастером, Все, що по цей бік "стояння на сторожі на зубчастих стінах пекла", здалося б прогулянкою по парку після десяти років з Кастером. Ця людина, безсумнівно, був героєм. Даулінг був би першим, хто визнав би це. Тим не менш...
  
  Він намагався не думати про Кастере, що було все одно що намагатися не думати про червоній рибі. Потім він заблукав - штаб Генерального штабу значно розширився з часу його останнього візиту. Необхідність питати дорогу дійсно відвернула його від думок про свого колишнього начальника. Нарешті, повернувши ліворуч по коридору, звідки він повернув праворуч, він попрямував до кабінету генерала Хантера Лиггетта, начальника Генерального штабу.
  
  Ад'ютантом Лиггетта був підтягнутий підполковник по імені Джон Эйбелл. Коли Доулінг увійшов в кабінет, цей хлопець розмовляв по телефону: "... найкраще, що ми можемо, при тому бюджеті, який соціалісти готові нам надати". Він підняв очі і прикрив рукою трубку. - Так, підполковник? Можу я вам чимось допомогти?
  
  "Я Ебнер Доулінг. У мене на десять годин призначена зустріч з генералом Лиггеттом". Судячи з настінним годинником, було ще без двох хвилин десять. Доулінг розрахував час на випадок, якщо щось піде не так. Кастер ніколи не робив нічого подібного. Кастер ніколи не припускав, що щось піде не так. Доулінг похитав головою. Не думай про Кастере.
  
  Підполковник Абелла кивнув. "Проходьте прямо зараз. Він чекає на вас". Він повернувся до перерваного телефонної розмови: "Я знаю, що ми повинні робити, і я знаю, що ми робимо. Одного разу у них будуть неприємності, але вони дуже впевнені в собі, щоб у це повірити.
  
  Як би сильно Доулингу не хотілося затриматися і підслухати, він пройшов у внутрішній кабінет генерала Лиггетта і зачинив за собою двері. Віддавши честь, він сказав: "З'явився, як наказано, сер".
  
  Хантер Ліггетт відповів на привітання. Це був широкоплечий чоловік років шістдесяти п'яти, з проникливим поглядом і білими вусами "Кайзер Білл", навощенными до загостреного досконалості. - Спочинь, підполковник. Сідайте. Влаштовуйтеся зручніше.
  
  - Дякую вам, сер. Даулінг опустився в крісло.
  
  "Що ми збираємося з тобою робити?" Запитав Ліггетт. Це повинен був бути риторичне запитання; відповідь напевно вже лежав у нього на столі. Він продовжив: "Ви багато чого побачили за останні кілька років, чи не так? Я підозрюю, що до теперішнього часу ви могли впоратися практично з чим завгодно. Не так, підполковник?"
  
  Доулингу не сподобалося, як це прозвучало. "Сподіваюся, що так, сер", - обережно відповів він. Може бути, йому все-таки не вдасться прогулятися по парку. "Ахх... Що в тебе на думці?"
  
  "Всі дуже задоволені вашою роботою в Канаді", - сказав генерал Ліггетт. "Помічник військового міністра містер Томас високо відгукувався про вас у своїй доповіді президенту Сінклеру. Він написав, що ви зробили все можливе, щоб складна і неприємна ситуація пройшла більш гладко. Кожен раз, коли солдат отримує похвалу від нинішньої адміністрації, він, мабуть, дійсно впорався дуже добре ".
  
  "Спасибі, сер". Доулінг згадав, що Ліггетт став начальником Генерального штабу при нинішній соціалістичної адміністрації, змінивши генерала Леонарда Вуда. Це змусило його притримати язик. "Я радий, що містер Томас був задоволений. Насправді я не так вже багато зробив. В основному я просто сидів там і тримав рот на замку ". Н. Мэттун Томас приїхав в Вінніпег, щоб відправити генерала Кастера у відставку. Кастер не хотів йти; Кастер ніколи не хотів робити те, що йому хто-небудь наказував, і він глибоко зневажав соціалістів. Але у них були на руках козирі, а в нього - ні.
  
  "Ну, що б ви не говорили, містера Томаса це сподобалося", - сказав Ліггетт. "Він писав про вашому такті, вашої обачності і вашому здоровому сенсі - сказав, що якщо б ви були дипломатом, а не солдатом, з вас вийшов би прекрасний посол". Ліггетт усміхнувся. - Будь я проклятий, якщо ти не червонієш.
  
  "Я задоволений, сер". Доулінг теж був збентежений. Як і багато товстуни, він легко червонів і знав це.
  
  Генерал Ліггетт продовжував: "І так вже сталося, що у нас є посада, на якій людина з такими талантами був би дуже корисний, дійсно, дуже корисний".
  
  "Правда? А ви?" Запитав Даулінг, і Ліггетт добродушно кивнув йому. Даулінг мав чітке уявлення про те, де може знаходитися така посада. Сподіваючись, що помиляється, він запитав: "Що ви маєте на увазі, сер?"
  
  Звичайно ж, Ліггетт сказав: "Мені довелося змінити полковника Соренсон з посади військового губернатора Солт-Лейк-Сіті. Соренсон - здібний офіцер; не зрозумійте мене неправильно. Але він виявився занадто ... непохитним для цієї посади. За наказом президента Сінклера ми намагаємося повернути Юту до того, щоб вона знову стала нормальною штатом в Союзі. Тактовний, дипломатичний офіцер, керуючий справами в Солт-Лейк-Сіті, міг би принести нам там багато користі ".
  
  "Я розумію...", - повільно вимовив Даулінг. "Єдина проблема в тому, сер, що я не впевнений, що Юта повинна знову стати нормальним штатом в Союзі". Мормони в Юті доставили неприємності під час Другої мексиканської війни, ще на початку 1880-х років, в результаті чого армія США завдала ним удар обома ногами. Потім, в 1915 році, можливо, за сприяння конфедератів і британців з Канади, вони підняли відкрите повстання. Армії доводилося розбивати їх по одному місту за раз, і вона уклала мир тільки в тацитском сенсі цього слова, залишивши після себе пустелю.
  
  "Між нами і чотирма стінами мого кабінету, підполковник, я теж не певен, що я так думаю", - відповів Ліггетт. "Але армія не визначає політику. Це робота президента. Все, що ми робимо, - це виконуємо її. Отже,... хотіли б ви стати наступним військовим губернатором Солт-Лейк-Сіті?"
  
  "Може бути, мені слід було бути мерзенним сучим сином, коли я працював на Кастера", - подумав Доулінг. Але він сказав те, що повинен був сказати: "Так, сер". Через мить він додав: "Якщо я буду дипломатичний ..."
  
  "Так?" Запитав Ліггетт.
  
  "Ну, сер, не могли б ви сказати, що добрі люди Солт-Лейк-Сіті могли б вважати образою для себе, якби повного полковника замінили підполковником?" Сказав Даулінг. "Хіба це не може змусити їх повірити, що армія Сполучених Штатів вважає їх менш важливими, ніж коли-то?"
  
  В очах Лиггетта промайнуло веселощі. - І як ви пропонуєте зробити так, щоб добрі люди Солт-Лейк-Сіті - якщо такі тут є - не відчули себе ображеними?
  
  "Я можу придумати кілька способів, сер", - відповів Даулінг. "Один з них - призначити військовим губернатором там когось, хто вже є полковником-птицеловом".
  
  "Так, це само собою зрозуміло", - погодився Ліггетт. "А інший?" Він відкинувся на спинку свого обертового крісла, яке заскрипіло. Здавалося, він насолоджувався тим, що відбувається і чекав, що скаже Доулінг.
  
  Доулінг сподівався, що начальник Генерального штабу вийде і скаже це за нього. Коли Ліггетт цього не зробив, йому довелося говорити за себе: "Іншим способом, сер, було б підвищити мене у відповідному званні".
  
  "І ти думаєш, що заслуговуєш такого підвищення, так?" Пророкотав Ліггетт.
  
  "Так, сер", - сміливо відповів Даулінг. Після десяти років роботи з Кастером я заслуговую звання генерал-майора, клянуся Богом. І якщо б він сказав "ні", він знав, що його більше ніколи не підвищать.
  
  Генерал Ліггетт порився в паперах на своєму столі. Знайшовши потрібну, він підштовхнув її лицьовою стороною вниз по полірованій поверхні червоного дерева до Днз плингу. "Тоді це може представляти для вас деякий інтерес".
  
  "Спасибі", - сказав Даулінг, розмірковуючи, чи повинен він подякувати Лиггетта. Він перегорнув газету, глянув на неї - і втупився на свого начальника. "Велике вам спасибі, сер!" - вигукнув він.
  
  "Не за що, полковник Доулінг", - відповів Ліггетт. "Вітаю!"
  
  "Велике вам спасибі", - повторив Доулінг. "Е-е, сер"... Ви б дали мені це, якщо б я не попросив?"
  
  Посмішка Лиггетта була такою ж загадковою, як у Мони Лізи, хоча і набагато менше доброзичливою. "Ти ніколи не дізнаєшся, чи не так?" Його сміх не був приємним звуком. Він знайшов ще один аркуш паперу й передав його Доулингу. - Ось ваші накази, полковник. Ваш поїзд відправляється зі станції Брод-стріт завтра вранці. Я впевнений, що ви чудово впораєтеся з роботою, і я точно знаю, що генерал Першинг з нетерпінням чекає можливості взяти вас під своє командування.
  
  "А ти?" Раптово світ Доулінга здався менш райдужним. Під час війни Друга армія Першинга боролася пліч-о-пліч з Першою армією Кастера в Кентуккі і Теннессі. Дві армії були суперниками, як це часто буває у сусідів, і два їх командувачів теж були суперниками. Кастер з підозрою ставився до свого молодшого колеги, як і до будь-якого іншого офіцера, який міг вкрасти його славу. Доулінг забув, що в ці дні Першинг був військовим губернатором Юти.
  
  "Думаю, я знаю, що вас турбує, полковник", - сказав Ліггетт. Якщо хтось і знав про суперництво, то це був начальник Генерального штабу. Він продовжив: "Вам не потрібно турбуватися, не на цей рахунок. Я мав на увазі те, що сказав: генерал Першинг дуже хоче роздобути вас".
  
  Але що він зробить зі мною - зі мною, - коли добереться до мене? Доулінг задумався. Він не міг цього сказати. Все, що він міг сказати, було: "Приємно чути, сер".
  
  "Що означає, що ви мені не вірите", - сказав Ліггетт. "Що ж, це ваше право. Можливо, ви навіть маєте рацію. Я так не думаю, але можливо".
  
  Доулінг по натурі був песимістом. Якби він не був таким раніше, десять років під командуванням генерала Кастера зробили його песимістом. "Я зроблю все, що в моїх силах, сер, ось і все", - сказав він. І що б Першинг зі мною не зробив, клянуся Богом, у мене на погонах будуть орли. Це багато що компенсує.
  
  Генерал Ліггетт кивнув. "Поки ви робите це, ніхто не зможе вимагати від вас більшого".
  
  "Добре, сер", - Доулінг почав підніматися, потім зупинив себе. "Чи можу я запитати вас ще про одну річ, сер? Це не має ніякого відношення до мормонам".
  
  "Давай, питай", - сказав йому Ліггетт. "Я не обіцяю відповідати, поки не почую питання".
  
  "Я розумію. Що я хочу знати, так це те, чи справді ми скорочуємо виробництво нових і більш якісних бочок? Я це чув, але мені це здається дурним ". Як і більшості професійних солдатів, Даулингу не подобалася Соціалістична партія. Тут, як і в деяких інших місцях, він був згоден з людиною, під початком якого так довго служив. Він висловився б набагато рішучіше, якби розмовляв з генералом Леонардом Вудом, довічним демократом і другом екс-президента Теодора Рузвельта.
  
  Але Ліггетт знову кивнув, і в його голосі не було радості, коли він відповів: "насправді, ми не просто скорочуємо програму. Ми скорочуємо програму. В бюджеті немає грошей. Та організація в форте Лівенворт під назвою "Бочкові роботи"... Він провів великим пальцем по горлу. "Як сказали б наші німецькі друзі, капут"
  
  "Це ... прикро, сер". Доулінг використовував саме ввічливе слово, на яке був здатний. "Бочки виграли нам минулу війну. У наступному вони будуть мати не менше значення.
  
  "Не говоріть дурниць, полковник. Інший війни ніколи не буде. Просто запитайте президента Сінклера ". Значить, в першу чергу він все ще солдат, подумав Доулінг. Добре. Обидва чоловіки засміялися. Якби не гіркий відтінок у голосі кожного, жарт могла б здатися кумедною.
  
  Енн Коллетон вивчала "Уолл-стріт джорнал", коли задзвонив телефон. Вона щось пробурмотіла собі під ніс, відклала газету п'ятиденної давнини і підійшла до телефону. У ті дні, коли вона жила на плантації Маршлендс, її дворецький Сципио або хто-небудь з інших рабів-негрів зробив би це за неї і позбавив від необхідності відволікатися. Однак у наші дні особняк Маршлендс перетворився в вигорілі руїни, бавовняні поля навколо нього знову вкрилися травою і чагарником. Енн жила в місті, не те щоб Сент-Метьюз, штат Південна Кароліна, був великим містом.
  
  "Це Енн Коллетон", - чітко представилася вона. Їй було за тридцять. З її привабливою зовнішністю випещеної блондинки вона могла би збрехати, що на десять років менше свого віку, і ніхто б нічого не зрозумів - поки вона не заговорила. Деякі люди молодші за неї - деякі її ровесники, якщо вже на те пішло, але ще менше молодше - могли б так швидко дати зрозуміти, що вони взагалі не миряться з нісенітницею.
  
  "І вам доброго дня, міс Коллетон", - відповів чоловік на іншому кінці дроту. Судячи з шипению і оплесків, що супроводжували його голос, він дзвонив звідкись здалеку. Він продовжував: "Мене звуть Едвард К. Л. Віггінс, мем, і я перебуваю в Річмонді".
  
  "Звичайно, на великій відстані", - подумала Енн - його голос звучав так, наче він кричав в дощову бочку. "В чому справа, містер Віггінс?" - запитала вона. "Я не думаю, що ми зустрічалися".
  
  "Ні, мем, я не мав задоволення, - погодився він, - але ім'я Коллетонов відомо по всьому Конфедеративним Штатам".
  
  Він, безсумнівно, мав на увазі приємну лестощі. До шістнадцяти років Енн Коллетон наслухалася стільки приємною лестощів, що її вистачило б на все життя - один з наслідків її зовнішності, про якому чоловіки рідко замислювалися. - Ви можете перейти до справи, містер Віггінс, - люб'язно сказала вона, - або я покладу трубку, де б ви не були.
  
  "Одного разу президент Семмс відправив мене у Філадельфії подивитися, чи зможу я укласти мир з янкі, але вони на це не пішли", - сказав Віггінс.
  
  Це не підходило до справи, або Енн так не думала, але це привернуло її увагу. "Це повинно було статися досить рано, до того, як нам остаточно довелося звільнитися?", - запитала вона.
  
  "Абсолютно вірно, мем", - сказав він.
  
  "До мене доходили чутки про це", - сказала вона. "З усіма грошима, які я давала вигам в ті дні, я б подумала, що заслуговую почути щось більше, ніж чутки, але, очевидно, це не так. Значить, ви представляли президента Семмса, чи не так?
  
  - Так, мем, в неофіційному порядку.
  
  "І чиїм представником ви є зараз, неофіційним чином? Я впевнений, що ви чийсь представник".
  
  Едвард К. Л. Віггінс усміхнувся. "Я чув, ви розумна жінка. Думаю, я не недочув".
  
  "Хто тобі це сказав?" Різко запитала Енн.
  
  "Ну, ось я як раз до цього й підійшов. Я..."
  
  Після цього Енн повісила трубку. Вона не втрачала ні хвилини, повертаючись до роботи. З її фінансами в тому стані, в якому вони були, їм потрібно весь час, який вона могла їм приділити. Їм потрібно було щось більше: їм потрібно було щось близьке до чуда. Вона не була убогою, як багато довоєнні плантатори в наші дні. Але вона також не була достатньо багата, щоб не турбуватися, і не знала, чи стане коли-небудь.
  
  Кілька хвилин потому телефон задзвонив знову. Енн підняла трубку. "Ого, містер Віггінс. Який приємний сюрприз", - сказала вона, перш ніж хто-небудь на іншому кінці дроту зміг заговорити. Якщо б це був не Віггінс, їй довелося б перед ким-небудь вибачитися, але вона вважала, що шанси були достатньо великі, щоб ризикнути.
  
  Так воно і було. - Міс Коллетон, якби ви дозволили мені порозумітися...
  
  Вона перервала його, хоча і не зовсім повісила трубку ще раз. "Я дала тобі два шанси зробити це. Ти цього не зробив. Якщо ти думаєш, що у мене звичка витрачати свій час на незнайомих чоловіків, які телефонують мені ні з того ні з сього, ти помиляєшся - і той, хто сказав тобі те, що, як тобі здається, ти знаєш про мене, не має ні найменшого уявлення, про що він говорить.
  
  - О, я не знаю. - Голос Уиггинса був сухий. - Він сказав мені, що ти остра як скельце, але першокласна стерво, і мені це не здається таким вже неймовірним.
  
  "Я впевнена, що він хотів образити мене, але я прийму це за комплімент", - сказала Енн. "Останній шанс, містер Віггінс, хто вам це сказав?"
  
  - Джейк Физерстон.
  
  Енн очікувала почути майже будь-яке інше ім'я, крім імені лідера Партії свободи. Що-то, що вона не хотіла називати, викликало у неї тривогу. Вона дуже серйозно ставилася до Джейка Физерстону. Це не означало, що вона хотіла мати з ним щось спільне. Вона підтримувала його якийсь час, так, але вона підтримувала переможців, і він більше не був схожий на одного з них. Намагаючись виграти час, щоб взяти себе в руки, вона запитала: "Якщо ви раніше працювали на вігів, чому зараз дзвоніть мені з-за Физерстона?"
  
  "З-за того, що я побачив, коли був у Філадельфії, мем", - відповів він. "Сполучені Штати не поважають вас, коли ви слабкі. Якщо ви програєте, вони вас пнут. Але якщо ти сильний, вони повинні сісти і звернути на це увагу. Це факт ".
  
  "Я згодна з цим. Я думаю, що все в Конфедеративних Штатах згодні з цим", - сказала Енн.
  
  "Ну, ось і все", - весело сказав Віггінс. "Якщо ви згодні з цим, Партія свободи - дійсно єдине місце для вас, тому що ..."
  
  "Нісенітниця". Енн не цікавили його доводи. У неї були свої аргументи: "У Партії свободи приблизно стільки ж шансів обрати наступного президента, скільки у мене самого бути обраним. Я не збираюся давати Джейку Физерстону ще жодного цента. З тих пір, як цей божевільний Грейді Калкинс вбив президента Хемптона, будь-якого члена Партії свободи було б особливу диво, щоб домогтися обрання ловців собак, не кажучи вже про щось більше. Я не витрачаю свої гроші там, де це не приносить ніякої користі ".
  
  "Я не думаю, що такі хмари чорні, як ви кажете, мем", - відповів Віггінс. "Так, ми втратили пару місць на виборах у листопаді минулого року, але не так багато, як люди говорили. Ми повернемося - почекайте і побачите, чи це так. У людей не так вже багато пам'яті і, крім того, мем, ми праві".
  
  "Якщо ти не можеш перемогти на виборах, правий ти чи ні, не має значення", - зауважила Енн.
  
  "Ми зробимо це". Голос Уиггинса звучав впевнено. У неї склалося враження, що він звучав впевнено весь час. Він продовжив: "Я хочу сказати ще пару речей, і на цьому я закінчую. Перший з них, містер Физерстон, він знає, хто за нього, і він знає, хто проти нього, і він ніколи, ні за що не забуває ні того, ні іншого.
  
  У цьому він був, без сумніву, прав. Физерстон був невблаганний, як бочка, трощить одну лінію траншей за інший. Енн нелегко було залякати, але Джейк Физерстон впорався з цим завданням. Це тільки дало їй ще більше підстав надати своєму голосу твердість і сказати: "Я ризикну".
  
  Едвард К. Л. Віггінс усміхнувся. "Він сказав мені, що ти майже такий же впертий, як він сам, і я бачу, що він правий. Ще дещо, і тоді я закінчу і більше не буду вас турбувати.
  
  - Продовжуй, - сказала Енн. - Давай коротші. Я витратила на тебе більш ніж достатньо часу.
  
  "Так, мем. Ось що я повинен сказати: в CSA є тільки одна партія, яка має хоч якесь уявлення про те, що, чорт візьми, робити з проблемою ніггерів в цій країні, і це Партія Свободи. А тепер я закінчив. До побачення. Він здивував її, повісивши трубку.
  
  Вона повільно повісила трубку назад на гачок і поклала трубку. Вона вимовила слово, яке навряд чи вимовила б на публіці, яке змусило б сильних чоловіків ахнути, а тонко відчувають жінок почервоніти і впасти в непритомність. Зрештою, Віггінс знав, як достукатися до неї. Ніхто, мабуть, не забуде повстання червоних негрів, яке зав'язало Конфедерацію вузлами в кінці 1915-початку 1916 року. Ніхто не знав, наскільки це допомогло США виграти війну, але нашкодити не могло. Партія свободи рішуче виступала за помста, як і Енн Коллетон.
  
  А чому б і ні? подумала вона. Один брат мертвий, моя плантація розорена, мене мало не вбили... О, так, я трохи зобов'язана цим чорним виродків. Вся країна в боргу перед ними, хочуть віги і Радикальні ліберали визнавати це чи ні.
  
  Вона повторила це слово, на цей раз голосніше. Позаду неї її брат вижив розреготався. Вона різко обернулася. - Чорт забирай, Те, - сердито сказала вона, - я не знала, що ти там.
  
  Тому Коллетон зареготав ще дужче. "Тримаю парі, ти цього не робив", - відповів він. "Якщо б ти це зробив, ти б сказав що-небудь на зразок "Чорт візьми". Він був на кілька років молодший Енн і трохи темніше, з волоссям швидше за світло-каштановими, ніж золотистими. Він пішов на війну безвідповідальним хлопчиком, а повернувся звідти підполковником і чоловіком, про що Енн досі доводилося час від часу нагадувати собі.
  
  Вона знизала плечима. - Можливо, я б так і зробила. Але я мала на увазі те, що сказала.
  
  - Хто говорив по телефону? - запитав він.
  
  "Людина на ім'я Едвард К. Л. Віггінс", - відповіла Енні. "Він хотів від нас грошей для Партії свободи".
  
  Тому насупився. - Ці люди не приймає відмови, чи не так?
  
  "Вони ніколи цього не робили", - сказала Енн. "Це їх найбільша сила - і їх найбільша слабкість".
  
  "Ти з'ясувала, чому він подорожує з безліччю ініціалів?" запитав її брат. Вона похитала головою. Тому продовжив: "Що ти йому сказала?"
  
  "Ні, звичайно", - відповіла Енні. "При нинішньому положенні справ я швидше пристроюсь до болтунье, ніж до Джейка Физерстону".
  
  "Анітрохи тебе не звинувачую", - сказав Тому Коллетон. "Він вражаючий чоловік в багатьох відносинах, але..." Він похитав головою. "Він нагадує мені бомбу уповільненої дії, заведену і готову вибухнути. І коли він це зробить, я не думаю, що це буде красиво ".
  
  "Були часи, коли я думала, що у нього є відповіді на всі питання", - сказала Енн. "І були часи, коли я думала, що він трохи божевільний. І були часи, коли я думала про цих двох речах одночасно. Це були ті, хто налякав мене ".
  
  - Мене це теж налякало, - погодився Том, - а нас нелегко налякати.
  
  "Ні. Ми б уже були мертві, якщо б знали", - сказала Енн, і Тому кивнув. Вона подивилася на нього. - І, кажучи про те, що ти хороша, ти більш модна, ніж потрібно, щоб залишатися тут. Це краватку? Вона визнала його кричущі малинові і золоті смуги надмірними, але відмовилася критикувати.
  
  Її брат знову кивнув. - Звичайно. Купив це як-там-його-там, єврея-кравця. І через деякий час я збираюся нанести візит Берті Талмедж.
  
  До війни Енн відмовила б від такого дзвінка - при необхідності, з допомогою палиці. Мансі, батьки Берти, були бакалейщиками, і їх дочка не підходила для сина плантатора. У наші дні... Що ж, бакалійники ніколи не голодували. А Берта Талмедж, хоча і була вдовою, чий чоловік, як і багато інших, загинув в окопах, була досить молода, досить хороша собою, досить розумна.
  
  Енн схвально кивнула. - Бажаю приємно провести час. Тобі варто знайти собі дружину, розсудливим, завести дітей.
  
  Він не розсердився на неї, як це було до війни. Насправді, він сам знову кивнув. "Ти права. Я повинен. І, по правді кажучи, тобі слід вчинити так само.
  
  "Це інша справа", - швидко сказала Енн.
  
  "Яким чином?"
  
  Оскільки він був її братом, вона сказала йому: "Тому що мій чоловік захотів би спробувати управляти всім, тому що це те, чим займаються чоловіки. І, швидше за все, у нього це виходило б не так добре, як у мене. Ось чому."
  
  "А навіть якщо б і був, ти б у цьому не зізнався", - сказав Том.
  
  Це теж було правдою. Однак Енн Коллетон не мала ні найменшого наміру зізнаватися в цьому. Обдарувавши брата своєї самої загадковою усмішкою, вона повернулася до "Уолл-стріт джорнал".
  
  Мері Макгрегор було всього тринадцять років, але її життєвий шлях уже був визначений. У всякому разі, так вона сказала собі, а також своєї матері і старшій сестрі, коли вони вечеряли на своїй фермі недалеко від Розенфельда, Манітоба: "Янкі вбили мого брата. Мого батька вони теж вбили. Але я збираюся поквитатися - ось побачиш, якщо я цього не зроблю.
  
  На змученому турботами особі її матері відбився переляк. Мод Макгрегор торкнулася рукава своєї вовняної блузки, щоб показати Мері, що вона одягнена в траурне чорне. "Будь обережна", - сказала вона. "Якщо б з тобою що-небудь трапилося після Олександра і Артура, я не думаю, що змогла б цього винести".
  
  Вона не казала Мері не мстити американцям, що окупував Канаду. Очевидно, вона знала краще. Це було б все одно що сказати сонцю не сходити, снігу не падати. З тих пір як американці заарештували її старшого брата під час війни за звинуваченням у саботажі, поставили його до стінки і розстріляли, вона ненавиділа їх з абсолютно дитячою лютістю.
  
  "Звичайно, я буду обережна", - сказала вона тепер, як ніби вона була дорослою, а її мати - стурбованим, примхливим дитиною. "Тато був обережний. Йому просто ... не пощастило в кінці. Він повинен був зрозуміти це ... звинуватити генерала Кастера ". Як би сильно вона ненавиділа американців, їй не дозволялося лаятися за обіднім столом.
  
  Її старша сестра кивнула. "Хто б міг подумати, що Кастер буде чекати, поки батько кине бомбу, і буде готовий кинути її у відповідь?" Сказала Джулія. "Це було невезіння, не більше того". Вона зітхнула. Вона втратила не тільки батька. Невдача Артура Макгрегора також коштувала їй заручин; Каллиганы вирішили, що просто небезпечно приєднувати їх сина Теда до сім'ї терориста.
  
  "Почасти так і було", - сказала мати. "Мері, не могла б ти, будь ласка, передати олію?" Мэйхем і меннерс жили разом під дахом Макгрегорів.
  
  "Ось і ти, ма", - сказала Мері, і її мати намазала картопляне пюре маслом. Мері продовжила: "Що значить, частково це було невезіння? Все так і було!"
  
  Її мати похитала головою. "Ні, тільки частина. Американці підозрювали твого батька. Не забувай, вони весь час вынюхивали щось тут. Якщо б вони нічого не запідозрили, Кастер не був би готовий зробити те, що він зробив.
  
  Те, що він зробив, кинувши бомбу у відповідь, рознесло Артура Макгрегора на шматки; сім'я могла б поховати його в банку з-під джему. Ніхто з живих не хотів думати про це. "Я буду обережна", - знову сказала Мері. Вона відкинула з обличчя пасмо каштанового волосся жестом, який могла б зробити її мати. У Мод Макгрегор теж були рудуваті волосся. Джулія була більш смуглявою, як і її батько.
  
  Мод Макгрегор сказала: "Я просто дякую Бога, що тобі всього тринадцять років, і навряд чи якийсь час тобі доведеться дуже багато пустувати. Ти ж знаєш, що янкі завжди будуть наглядати за нами з-за того, що зробили чоловіки в нашій родині.
  
  "Олександр ніколи нічого не робив!" Гаряче заперечила Марія.
  
  "Вони думали, що він це зробив, і це було все, що мало для них значення", - відповіла мати. "Твій батько ніколи б не зробив нічого з того, що він зробив, якби цього не сталося - і ми всі були б тут разом". Вона втупилася на важку білу фаянсову тарілку перед нею.
  
  "Мені шкода, мамо". Вигляд нещасної матері все ще міг розірвати Мері на частини всередині. Але вона не стала витрачати час на те, щоб виправити це: "Прости, що я зробила тебе нещасною". Вона не шкодувала, що хотіла помститися американцям. Ніщо не могло примусити її шкодувати про це.
  
  "Ми через надто багато пройшли. Я не хочу, щоб нам довелося проходити через це ще раз", - сказала її мати. Мод Макгрегор швидко піднесла серветку до лиця. Прикинувшись, що витирає рот, вона замість цього промокнула очі. Вона намагалася, щоб діти не помітили, як вона плаче. Іноді, як вона не старалася, у неї нічого не виходило.
  
  Марія сказала: "Канада через надто багато пройшла. Навіть Канади більше немає. У всякому разі, так говорять американці. Якщо вони будуть говорити досить голосно і досить часто, багато люди почнуть у це вірити. Але я не буду ".
  
  "Я теж не буду", - сказала Джулія. "Я пішла зі школи, коли вони почали викладати американську брехня. Але ти правий - багато людей все ще ходять туди, і багато з них повірять всьому, що почують. Що ми можемо з цим зробити?"
  
  "Ми повинні щось зробити!" Мері вигукнула, хоча і не знала, що саме.
  
  Її мати встала з-за столу. "Що б ми ні робили, ми не будемо робити це зараз. Що ми зробимо зараз, так це помиємо посуд і ляжемо спати. Завтра у нас буде багато роботи, і це нітрохи не легше, тому що... Вона похитала головою. - Нітрохи не легше, от і все.
  
  Це нітрохи не легше, тому що у нас не залишилося в живих чоловіків, які могли б нам допомогти. Саме це вона почала говорити, це або щось в цьому роді. І все стало тільки складніше, коли зима 1924 року змінилася навесні, і їм довелося б самим намагатися посадити урожай в землю. Як будь-яка дочка фермера, Мері працювала з тих пір, як навчилася самостійно стояти на ногах. Ця думка її не турбувала. Необхідність виконувати чоловічу роботу так само, як і жіночу... Як вони втрьох могли обійтися без того, щоб не измотаться до смерті?
  
  Вона цього не знала. Вона знала тільки, що вони повинні були спробувати. Мій батько продовжував намагатися, і він змусив "Янкіз" заплатити. Я теж, так чи інакше.
  
  Джулія мила тарілки і столове срібло і драила каструлі до тих пір, поки у неї не почервоніли руки. Мері витирала речі і прибирала їх. Вчора вони робили все навпаки. Завтра вони зроблять це знову.
  
  Після того, як остання тарілка була відправлена на своє місце, Мері взяла свічку вгору. Вона використовувала її, щоб засвітити гасову лампу в своїй кімнаті. Американці почали говорити про перенесення електрики з міст у сільську місцевість, але все, що вони поки що зробили, - це пусті розмови. "Ще одна брехня", - подумала вона.
  
  Вона змінила блузку, светр і спідницю на довгу вовняну фланелеву нічну сорочку. З товстими вовняними ковдрами і пуховим стьобаним ковдрою на ліжку вона не боялася навіть зими в Манітобі - і якщо це не хоробрість, то що ж тоді? Перш ніж лягти, вона опустилася на коліна поруч з ліжком і помолилася.
  
  "І збережи маму в безпеці, і збережи Джулію в безпеці, і допоможи мені відплатити американцям", - прошепотіла вона, як робила кожну ніч. "Будь Ласка, Боже. Я знаю, Ти зможеш це зробити, якщо постараєшся ". Бог міг зробити все, що завгодно. Вона вірила в це всім серцем. Змусити Його зробити це - це було інше і більш складна справа.
  
  Коли голова Мері все-таки торкнулася подушки, вона заснула як підкошена. На наступний ранок вона прокинулася точно в тій же позі, в якій лягла спати. Можливо, вона знову взяла її вночі. Може бути, у неї не вистачило сил перевернутися.
  
  Як тільки вона вилізла з ліжка, аромати чаю, смажених яєць і картоплі, що доносилися з кухні в спальню, допомогли їй зрушити з місця. Вона одягла ту ж спідницю і светр з іншого блузкою і поспішила вниз. "Добре", - сказала її мати, коли та з'явилася. "Ще п'ять хвилин, і я б відправила Джулію за тобою. Ось, будь ласка. Вона лопаткою зняла зі сковороди пару яєць і поклала їх на тарілку Мері. До них подали картоплю, обсмажену на салі.
  
  "Спасибі, ма". Мері посолила яйця і картоплю і поперчила яєчню. Вона їла як вовк. Мати дала їй товсту порцелянову чашку, повну чаю. Мері налила молока з глечика і додала пару ложок цукру. Вона випила чай таким гарячим, який тільки могла винести.
  
  Джулія допивала уже другу чашку. - Як американці примудряються весь час пити каву? - здивувалася вона вголос. - Це так противно.
  
  "Це огидно", - сказала Мері. Вона щиро вірила, що подумала б так, навіть якщо б вони не зробили того, що вони зробили. Вона пару разів пробувала кави і знаходила його дивно гірким.
  
  До її здивування, мати сказала: "Кава не так вже й поганий. О, я більше люблю чай, каву не так вже й поганий. Це допоможе вам відкрити очі навіть краще, ніж чай, і це найприємніше ранок ".
  
  Почувши, як Мод Макгрегор захищає те, що Мері вважала американським і, отже, автоматично хибним, вона була вражена. Однак вона не стала сваритися; у неї не було часу на сварки. Покінчивши з сніданком, вона одягла калоші і пальто, яке належало Олександру. Воно було їй завелике, хоча зростанням вона майже відповідала матері, але це не мало значення. Разом з навушниками і рукавицями це зігріє її, поки вона буде займатися домашніми справами.
  
  "Я піду в сарай", - сказала вона. Її старша сестра зачинила за нею двері.
  
  Замість того щоб податися прямо в сарай, Мері спочатку затрималася у прибудови. Тут не смерділо так, як в теплу погоду, але вона майже воліла б сісти на подушечку для голок, ніж на ці холодні дошки. Вона вибралася звідти так швидко, як тільки могла.
  
  Кілька легкових автомобілів їхали по дорозі від кордону з США в бік Розенфельда. Сніг, хрустевший під гумками Мері, злітав з-під шин. Всі вони були пофарбовані в сіро-зелений колір, що означало їх як машини армії США. "сподіваюся, з тобою трапиться щось жахливе", - подумала Марія. Але машин було наплювати на її прокляття. Вони просто продовжували котитися на північ.
  
  Залізнична вітка проходила на захід від ферми. З труби валив вугільний дим, повз прогрохотал поїзд. Пронизливий свисток, що пролунав десь далеко, здавався самотнім звуком у світі. У поїзді, ймовірно, теж було повно янкі. У ці дні вони все більше і більше прив'язували канадські залізниці до своїх власних.
  
  - Чорт би їх побрал, - одними губами промовила Мері і увійшла в сарай. Там було тепліше; тепло тел коні, корови, вівці, свині і, як вона припускала, навіть курей допомагало підтримувати її в такому стані. Та робота, яку їй доводилося виконувати, безумовно зігрівала її. Вона збирала яйця, годувала тварин і прибирала гній, який повинен був потрапити на поля і городні ділянки, коли знову настане тепла погода.
  
  Працюючи, вона озиралася по сторонах. Десь тут її батько виготовив бомби, які заподіяли американцям стільки шкоди, перш ніж одна з них вбила його. Американські солдати рознесли фермерський будинок та сарай на шматки, розшукуючи його інструменти, запали та вибухівку. Вони їх так і не знайшли.
  
  "Звичайно, вони їх не знайшли", - подумала Марія. Мій батько був розумніший сотні янкі, разом узятих. Йому просто... не пощастило з генералом Кастером, от і все
  
  Вона взяла кошик з яйцями, яку поставила на старе зламане колесо від воза, яке стояло в сараї стільки, скільки вона себе пам'ятала, а можливо, і набагато довше. Вона зітхнула. Їй не хотілося повертатися на холод, навіть для того, щоб віднести яйця на ферму. Вона ліниво думала, чому її батько ніколи не ремонтував колесо і не користувався ним - небудь з-за цього, або з-за того, що отримав кілька центів за залізо для шини і маточини. Він був не з тих, хто багато витрачає.
  
  Якщо б у мене були інструменти, якби я знав, як це робиться, став би я робити бомби і продовжувати боротися з американцями? Марія кивнула, ні секунди не вагаючись, незважаючи на думку, невідступно следовавшую за одною: "якщо вони тебе спіймають, вони тебе пристрелять". Краще, ніж більшість дітей її віку, вона знала і розуміла, наскільки незворотною була смерть. Втрата Олександра та її батька болісно засвоїла цей урок.
  
  "Мені все одно", - сказала вона, ніби хтось сказав, що їй все одно. "Це того варто було б. Ми повинні завдати удару у відповідь. Ми повинні."Коли-небудь я навчуся. Це теж не займе багато часу. Я обіцяю, що цього не буде, батьку. Вона зняла кошик з яйцями зі старого колеса від воза і, як би мало їй того не хотілося, повернулася в зиму.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"