Бэгли Десмонд : другие произведения.

Багамська криза

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками
 Ваша оценка:

  
  Зміст
  Пролог.
  1964 рік.
  3.
  "А
  я 12
  "3*
  "Я
  "Я
  "Я
  я 21 я
  "Я
  Багамська криза
  
  
  Десмонд Беглі
  OceanofPDF.com
  Десмонд Беглі
  
  Багамська криза
  OceanofPDF.com
  Синопсис:
  
  «Тобі спати. Якщо щось станеться, я тебе розбуджу». Він увірвався на кухню і зробив мені тепле молоко з коньяком. Пізніше він сказав мені, що розбудив Люка Бейлі, який знайшов снодійне Джулі та розчинив одне в молоці.
  Так вийшло, що коли він розбудив мене о п’ятій ранку, я почувався одурманеним і запамороченим. Спочатку я не знав, що він робить у моїй спальні, але потім я зрозумів: «Будь-які новини?» Я вимагав.
  Він похитав головою.
  «Щойно дзвінок від BASRA; Coasi Guard виведе гелікоптери з Маямі, щойно стане достатньо світло, щоб побачити».
  Я встав і знайшов Деббі у вітальні; Біллі подзвонив їй, і вона негайно прийшла з готелю. Ніхто з нас особливо не розмовляв, тому що сказати було нічого, але Деббі наполягла на тому, що вона залишиться доглядати за Карен. Люк Бейлі приготував ранній сніданок, і я поїхав до аеропорту, почуваючись як у пеклі.
  Джо Кімбл був в офісі компанії Lucayan Beach Air Services, розміщуючи території на карті. Боббі Боуен був там, Білл Піндер, ще один пілот Корпорації, і ще три пілоти, волонтери з BASRA. Джо сказав: «Тепер пам’ятайте, що ми співпрацюємо з береговою охороною США в цьому. Дотримуйтесь своїх територій і стежте за своєю висотою. І стежте за вертольотами, ми не хочемо, щоб зіткнення в повітрі ускладнило ситуацію».
  Ми підійшли до стяжок, і небо на сході тільки світлішало, коли ми злетіли. Я літав із Боббі Боуеном, і коли ми летіли на захід і набирали висоту, панорама на сході сонця була неймовірно красивою.
  
  БАГАМСЬКА КРИЗА
  OceanofPDF.com
  Пролог.
  Мене звуть Том Манган, і я багамець, білий багамець. Це викликало деякі коментарі, коли я був у Кембриджі; Дивно, наскільки погано поінформовані навіть нібито освічені люди можуть бути про мої рідні острови. Мені сказали, що я не можу бути багамцем, тому що багамці чорні; що Багамські острови знаходяться в Карибському морі, а це не так; і багато хто плутав Багами з Бермудськими або навіть Барбадосом. З цих причин і тому, що розуміння географічної та політичної природи Багамських островів є важливим для моєї історії, мені здається, що я повинен описати їх, а також коротко розповісти про участь моєї родини.
  Багамські острови — це ланцюг островів, що починається приблизно за п’ятдесят миль від узбережжя Флориди і тягнеться дугою за 500 миль на південний схід до такої ж відстані від узбережжя Куби. Вони складаються з 700 островів (місцевих називають рифами та вимовляють як «ключі») і близько 2000 менших скель. Назва походить від іспанського baja mar, що означає «мілке море».
  Я походжу від одного з лоялістів, які воювали у Війні за незалежність США. На диво небагато людей усвідомлюють, що в цій війні на боці британців воювало більше американців, ніж будь-коли під проводом повстанських генералів, і що війна була програна більше через некомпетентність британців, ніж через будь-яку перевагу з боку Джорджа Вашингтона. Як би там не було, війну програли англійці, а народилася американська нація.
  Життя в нових Сполучених Штатах не було комфортним для колишніх лоялістів. Зневажені співвітчизниками та покинуті британцями, багато хто вважав за доцільне залишити країну: сіверяни їдуть переважно до Нової Шотландії, а південці — на Багамські острови або на цукрові острови в Карибському морі за Кубою. Так сталося, що в 1784 році Джон Генрі Менган вирішив оселитися зі своєю родиною на острові Абако на Багамах.
  Абако було небагато. Маючи форму бумеранга, Великий і Малий острови Ахако простягаються приблизно на 130 миль, оточені скупченням малих рифів. Більшість цих менших рифів коралові, але сам Абако складається з вапняку та вкритий густим, майже непрохідним, тропічним чагарником. Сер Гай Карлтон мав намір поселити 1500 лоялістів на Абако, але вони були розгульним і неспокійним натовпом, і небагато з них залишилися. До 1788 року загальна кількість населення становила близько 400 осіб, половина з яких були чорношкірими рабами.
  Неважко зрозуміти, чому проект Карлтона зазнав краху. Абако, як і решта Багамських островів, має тонкий, неродючий ґрунт, природна вада, яка мучила Багамські острови протягом усієї їхньої історії. Було випробувано багато товарних культур: помідори, ананаси, цукор, сизаль, бавовна, але всі вони зазнали невдачі, оскільки родючість ґрунту вичерпалася. Не випадково три поселення на Багамах називають Hard Bargain.
  Все-таки людина могла б вижити, якби не сподівалася надто багато; у морі була риба, і можна було виростити достатньо їжі для своєї найближчої родини. Дерево було легко доступним для будівництва, вапняк легко добувався, а солом’яний лист пальметто був хорошим водонепроникним дахом. Джон Генрі Манган не тільки вижив, але й зумів процвітати разом із Сендсами, Лоузами, Робертами та іншими сім’ями лоялістів, чиї імена досі часто зустрічаються в Абако.
  Мангани — це тонка грань, тому що, можливо, через генетичний дефект, вони, як правило, бігають до таких дівчат, як голландська королівська родина. Таким чином, вони росли не як дерево з багатьма гілками, а по прямій лінії. Я останній з самців Манганів, і, наскільки мені відомо, на Островах немає інших з таким іменем.
  Але вони вижили і процвітали. Один із моїх предків був суднобудівником у Хоуп-тауні на Елбоу-Кей; більшість місцевих кораблів, що плавали у водах Багамських островів, були побудовані на Абако, а сім’я Манган побудувала чимало і тому стала помірно заможною. А потім було руйнування. У міру того, як Сполучені Штати зміцнювалися, морський рух був сильним, і багато кораблів зазнали аварії на островах Мілкого моря. Товари, які вони містили, значною мірою сприяли багатству багатьох острівних родин, не виключаючи Манганів. Але великий перелом у долі родини настав із громадянською війною в США.
  Південь Конфедерації відчував нестачу поставок через північну блокаду, а бавовна гнила на доках. Будь-яке судно, що відправлялося в Чарлстон або Вілмінгтон, знаходило готовий ринок для свого вантажу; хінін вартістю $ io в Нассау приносив понад 400 доларів у Чарльстоні, тоді як бавовна вартістю 400 доларів на причалі коштувала 4000 доларів у Ліверпулі. Це була найвигідніша, хоча й ризикована, двостороння торгівля, і мій прадід побачив свою можливість і зробив сім’ю багатою за півдесятка років.
  Це був його син, мій дідусь, який перевіз родину з Абако до Нассау на Нью-Провіденс. Нассау є столицею Багамських островів і центром торгівлі. Але ми все ще володіємо землею на Абако, і я нещодавно там будувався.
  Якщо мій прадід зробив сім’ю багатою, то мій батько зробив її справді багатою. Він став мультимільйонером, що пояснюється тим, що багамець отримав освіту в Кембриджі. Знову ж таки, це була американська блокада, яка забезпечила прибуток.
  15 січня 1920 року Сполучені Штати занепали, і, як і під час Громадянської війни, Багами стали центром розподілу контрабандних товарів.
  Купці з Нассау, відомі як Хлопці з Бей-стріт, серед яких і мій батько, невдовзі почали імпортувати алкогольні напої. Норма прибутку зазвичай становила сто відсотків, і бізнес був абсолютно безризиковим; це була готівка на бочці, а фактичну блокаду здійснили самі американці. Говорили, що у Вест-Енді на Великій Багамі було так багато випивки, що острів перекинувся на кілька градусів. І для багамця весь бізнес був легальним.
  Усе хороше колись закінчується, і 18-та поправка була скасована Франкліном Рузвельтом у 1933 році, але на той час мій батько сидів гарно і почав диверсифікувати свої інтереси. Він бачив гострим оком, що поява літаків матиме вплив на туристичну індустрію та змінить її структуру. Компанія Pan-American вже була піонером у маршруті Маямі-Нассау, використовуючи гідролітаки Сікорського.
  Багамський туризм у дев’ятнадцятому та на початку двадцятого століть обмежувався американськими багатіями та чотиримісячним зимовим сезоном. Американський мільйонер візьме свою родину і, можливо, кількох друзів, щоб провести весь сезон у Нью-Провіденсі. Незважаючи на те, що це було вигідно для небагатьох, мало значення для економіки Багамських островів, оскільки мільйонерів не так вже й багато. Мій батько ризикнув, що літаки виведуть на масовий ринок, і інвестував у готелі. Він виграв свою гру, але помер, не усвідомивши цього, у 1949 році.
  Мені було одинадцять років, коли мій батько помер, і я цікавився грошима та бізнесом так само, як будь-який інший одинадцятирічний хлопчик, тобто жодного. Моя мати сказала мені, що для мене та двох моїх сестер створено довірчий фонд і що я отримаю спадок у свій двадцять п’ятий день народження. Потім вона продовжувала керувати сімейними справами, що їй було цілком під силу.
  Я ходив до школи в Нассау, але проводив канікули в Абако під пильним наглядом Піта Олбері, темношкірого жителя Абаконі, якого я вважав старим, але насправді йому було близько тридцяти. Він працював у сім’ї з дитинства і доглядав за нашим майном на Абако. Він навчив мене плавати на неплаваючій багамській істоті, звичайній, як безкрилий птах, і навчив мене стріляти, і ми полювали на диких свиней, які є звичайними на Абако. Він діяв у ролі батьків і дубив мою шкіру, коли вважав, що мені це потрібно. Він працював у мене до самої смерті.
  Ті перші роки були, я вважаю, найприємнішими в моєму житті. Згодом я поїхав до Англії, щоб вчитися в Кембриджі, і побачив, що Англія неприємно холодна та волога; принаймні на Багамах дощ теплий.
  Я отримав ступінь, а потім поїхав до Сполучених Штатів на дворічний курс із вивчення бізнесу в Гарварді, щоб підготуватися до управління спадщиною. Саме там я зустрів Джулі Паскоу, яка мала стати моєю дружиною. У 1963 році я повернувся в Нассау, де на моє двадцять п’ятирічний день народження багато підписували документи в офісі адвоката, і я взяв контроль над маєтком.
  До того часу на Багамах багато чого змінилося. Передчуття мого батька виявилося правильним, і поява великих літаків принесла масовий туристичний ринок, який він передбачив. У 1949 році, коли він помер, на острови приїхало 32 000 туристів; у 1963 році їх було понад півмільйона.
  Варто додати, що наступного року орієнтовна сума – понад два мільйони. Моя мати добре дбала про наші інтереси, але тепер вона постаріла й трохи ослабла й була рада віддати відповідальність у мої руки. Я зрозумів, що однією з речей, які вона зробила, була участь у розвитку Великого Багами. У той час це мене дуже хвилювало, тому що Велика Багама загинула.
  Уоллес Гроувс був американцем, який мав мрію, і цією мрією був Фріпорт на острові Велика Багама. Він переконав сера Стаффорда Сендза, тодішнього міністра фінансів в уряді Багамських островів, продати йому понад 200 квадратних миль державної землі на Великій Багамі, на якій він мав побудувати місто Фріпорт. Його наміром, який фактично не реалізувався за його життя, було створити зону безмитної торгівлі на користь американських корпорацій, де вони могли б уникнути американських податків. У 1963 році схема не працювала; жодна корпорація не виявила негайного ентузіазму. Гроувз переключив акцент на туризм, відпочинок і житлове будівництво, а також викрутив руку Сендсу, щоб дозволити будівництво казино для залучення клієнтів.
  Сендс був квінтесенцією Bay Street Boy, який міг зловити долар на льоту, незалежно від того, як швидко він летів. Саме він став головною причиною значного зростання туристичного потоку. Міркуючи про те, що туристу потрібно набагато більше, ніж просте сонце та пісок, він подбав про те, щоб уся інфраструктура туристичної індустрії була побудована та підтримувана. Він задовольнив прохання Гроувза, і казино відкрилося в
  OceanofPDF.com
  1964 рік.
  Це була найгірша помилка, яку міг зробити Сендс. Тіньовою фігурою, яка контролювала роботу казино, був Мейєр Ланскі, який керував казино в Гавані, поки його не вигнав з Куби Кастро. Уклавши контракт ^ з Кастро на мільйон доларів, Ланскі шукав інше місце для роботи та знайшов Велику Багаму. Гангстери вселилися.
  Політика та економіка йдуть рука об руку, здебільшого обертаючись навколо питання, хто що отримує, і чорні багамці побачили, що багатство, створене туристичною індустрією, йде в кишені білих хлопців із Бей-стріт, які також контролювали Палату зборів і керували країни в інтересах білих. Треба було щось дати, і в 1967 році переважно темношкіра Прогресивно-ліберальна партія на чолі з Лінденом Піндлінгом прийшла до влади з більшістю в два місця. Наступного року Піндлінг несподівано провів інші вибори, і ПЛП отримала двадцять дев'ять місць із тридцяти восьми.
  Цей зсув стався через помилку Стаффорда Сендса. Щойно Піндлінг прийшов до влади, він вирішив уважніше придивитися до Фріпорту і, зокрема, до казино. Він виявив, що Гровс і Ланскі давали відкати Сендсу та іншим у вигляді сумнівних «гонорарів за консультації», а сам Сендс, як відомо, отримав понад 2 мільйони доларів. Коли це було розкрито, почалося пекло;
  Сендс був дискредитований і впав, приносячи свою партію разом із собою.
  Але Гроувз мав рацію: казино принесло процвітання Великій Багамі, а Фріпорт стрімко розвивався і процвітав. Існували плани великої житлової забудови, великі площі вже були викладені на вулицях з каналізацією та електрикою. Вулиці навіть мали назви; не вистачало лише будинків на ділянках під забудову.
  Але інвестори були обережні. Для них карибська революція відбулася, і що ці божевільні чорні робитимуть далі? Вони проігнорували той факт, що це були демократичні вибори і що склад Асамблеї тепер порівнюється з етнічним складом Багамських островів; вони просто вийшли і забрали свої гроші з собою, і економіка Великої Багами знову зазнала краху і лише зараз відновлюється.
  І що я робив, поки це відбувалося? Я намагався тримати речі разом швидкою роботою ніг і намагався не забруднити руки. Чесно кажучи, я голосував за Піндлінга. Я бачив, що правління олігархії Bay Street Boys було анахронізмом у світі, що швидко змінюється, і що, якщо чорним багамцям не дадуть участі в тому, що відбувається, буде революція, а не мирні вибори.
  І між іншим я одружився.
  Джулі Паско була дочкою американського лікаря і жила в Меріленді. Коли я залишив Гарвард, ми листувалися. У 1966 році вона відвідала Багами зі своїми батьками, і я провів їх навколо островів; напоказ, мабуть. Ми одружилися в 1967 році, а Сьюзен народилася в 1969 році. Карен з’явилася в 1971 році. Схильність Манганів до розведення дочок не підвела.
  Хоча я хвилювався з приводу інвестицій у Grand Bahama, три роки тому я вирішив, що настав підйом. Я відкрив компанію West End Securities Corporation, холдингову компанію, яку я контролюю і в якій я є президентом. Що ще важливіше, я переніс свою оперативну базу з Нассау у Фріпорт і побудував будинок у Лукаї на Гранд Багамі. Нассау – це старе місто, трохи задушливе та заплутане. Нові сміливі ідеї не народжуються в такому середовищі, тому я поїхав до Великого Багами, де, здається, мрія Уоллі Гроувза ось-ось здійсниться.
  Гадаю, мене можна було б уявити дуже щасливою людиною, яка не хвилюється, звідки візьметься мій наступний долар, щасливо одруженого з красунею з двома прекрасними дітьми та з процвітаючим бізнесом. Я був щасливою людиною, і я думав, що нічого не може піти не так, поки не відбулися події, про які я збираюся розповісти.
  З чого почати? Я думаю, з Біллі Каннінгемом, який був поруч, коли це сталося перед позаминулим Різдвом. Це було найгірше Різдво в моєму житті.
  Біллі Каннінгем був частиною клану Каннінгем; його батько, дядько, брат і різноманітні двоюрідні брати спільно володіли неабияким шматком Техасу, вони торгували яловичиною, бурили нафту, займалися судноплавством, газетами, радіо та телебаченням, готелями, супермаркетами та іншою нерухомістю, а також володіли помірними ділянками центру Далласа та Х'юстон. Корпорація Каннінгем була потужною силою в Техасі, і принц Біллі був на Багамах, щоб побачити те, що він міг побачити.
  Я вперше зустрів його в Гарвардській школі бізнесу, де його, як і мене, готували до участі в сімейному бізнесі, і ми підтримували зв’язок, зустрічаючись через нерегулярні проміжки часу. Коли він зателефонував перед Різдвом і попросив зустрітися зі мною на власній землі, я сказав: «Звичайно. Ти будеш моїм гостем».
  «Я хочу подерти ваші мізки», — сказав він.
  «Можливо, у мене є для вас пропозиція».
  Це звучало цікаво. Каннінгемська корпорація була тією справою, у яку я намагався влаштувати West End Securities, хоча мені попереду був довгий шлях. Я здогадувався, що Каннінгеми планують розширити компанію, а Біллі збирався оглянути обрану територію. Я волів би співпрацювати, ніж мати їх як конкурентів, тому що вони були жорсткою групою, і я сподівався, що це те, що Біллі мав на увазі. Ми визначили дату.
  Я зустрів його в міжнародному аеропорту Фріпорта, куди він прибув на літаку компанії в кольорах Каннінгема. Він не дуже змінився; він був високий, широкоплечий і білявий, з глибокою засмагою і блискучими зубами. Каннінгеми, здавалося, бігли знімати гарну зовнішність, тих з них, яких я зустрічав. У ньому не було нічого, що вказувало б на те, що він американець, жодної ексцентричності стилю, якого можна було б розумно очікувати від техасця. Техасці сумно відомі, навіть у Сполучених Штатах, своєю несвідомою та ностальгічною прикордонною установкою. Якщо він коли-небудь їх носив, то Біллі залишив удома свій десятигалонний капелюх, краватку та чоботи з високими загоєннями, а також був одягнений у легкий костюм явно англійського крою. Будучи Каннінгемом, він, мабуть, випадково замовив би їх по півдюжини в Huntsman of Savile Row.
  — Як хлопчик? — сказав він, коли ми потисли один одному руки.
  «Я не думаю, що ти зустрічав Деббі, це мій молодший двоюрідний брат».
  Дебора Каннінгем була такою ж гарною, наскільки чоловіки Каннінгема були красивими; висока крута блондинка.
  — Радий познайомитися з вами, міс Каннінгем.
  Вона посміхнулася.
  — Деббі, будь ласка.
  — Скажи мені, — сказав Біллі.
  "Якої довжини злітно-посадкова смуга?"
  Це було типове запитання Біллі Каннінгема; він мав невгамовну цікавість, і його запитання, хоч іноді й були нерелевантними, завжди мали відношення до його поточного ходу думок. Я сказав: «Останній раз, коли я вимірював, це було 11 000 футів».
  «Майже впораюся з усім», — прокоментував він. Він обернувся й подивився, як «Cunningham Jet Star» злітає, а потім сказав: «Ходімо».
  Я провіз їх через Фріпорт по дорозі до готелю Royal Palm. Я пишався королівською пальмою; за мої гроші це був найкращий готель на Багамах. Звичайно, це зробили мої гроші, і я з нетерпінням чекав на реакцію Біллі. По дорозі я запитав: «Це вперше на Багамах, Деббі?»
  "Так."
  — Мій теж, — сказав Біллі. Це мене здивувало, і я так сказав.
  "Просто ніколи не доходив до цього". Він перекрутився на сидінні.
  "У який бік Фріпорт?"
  «Саме тут. Ви в центрі Фріпорта». Він здивовано буркнув, і я знав чому. Просторі вулиці, галявини та широко розділені низенькі будівлі не були схожі на жоден інший центр міста, який він бачив.
  «Це показує, що ви можете зробити, коли ви будуєте місто з лугу. Двадцять років тому це все було чагарником».
  — Ой, дивіться! сказала Деббі.
  — Хіба це не лондонський автобус?
  Я сміявся.
  «Справжня стаття. Здається, в англомовному світі є якась містика. Я також бачив їх у Ніагарі. Мені здається, Лондонська транспортна рада отримує чималі прибутки, продаючи непотрібні автобуси як сільськогосподарські туристичні об’єкти. "
  У фойє Royal Palm Біллі озирнувся досвідченим оком. Корпорація Каннінгем керувала власними готелями і знала, як вони працюють. Він глянув угору й довго, повільно свиснув. Фойє височіло на всю висоту готелю, чисті вісім поверхів зі спальнями, що оточували його на мезонінах.
  "Ого!" він сказав.
  «Хіба це не багато втраченого місця?»
  Я посміхнувся; навіть у Каннінгемів було чому навчитися.
  «Це може бути в міському готелі, але це курортний готель. Є різниця».
  Джек Флетчер, менеджер готелю, стояв поруч, і я познайомив його з Каннінгемами. Він забронював їх із якомога меншими формальностями, а потім сказав: «Ось ключі від вашої кімнати, містере Каннінгем, міс Каннінгем». Він дав Біллі інший ключ.
  «Твоя машина в гаражі».
  Я сказав: «Знайдіть іншу машину для міс Каннінгем; можливо, вона захоче оглянути визначні пам’ятки сама». - сказав Біллі.
  — У цьому немає потреби.
  Я знизав плечима.
  «Нічого страшного; у нас є компанія з прокату автомобілів, а сезон ще не завершився. У нас є кілька вільних машин».
  Він узяв мене за лікоть і відвів убік.
  «Я хотів би поговорити з вами якомога швидше».
  — Ти завжди кудись поспішав.
  "Чому ні? Я так справляюся. Скажімо, п'ятнадцять хвилин?"
  — Я буду в барі. Він задоволено кивнув.
  Він зійшов за десять хвилин і швидко зайшов до бару.
  Замовивши йому випити, я запитав: «Де Деббі?»
  Біллі криво посміхнувся.
  «Ви знаєте жінок; їй знадобиться деякий час, щоб прикраситися». Він прийняв бурбон на каменях.
  "Дякую."
  "Твоя кімната в порядку?"
  «Добре». Він нахмурився.
  — Але я все одно кажу, що ти марнуєш до біса багато місця.
  «Ви думаєте про готелі в центрі міста. Місце тут дешеве, а клієнтура інша». Я вирішив натиснути.
  «Для чого ти тут? Біллі? Ти згадав про пропозицію».
  «Ну, у нас є кілька доларів, і ми шукаємо, куди б інвестувати. Яке ваше уявлення про майбутнє Багамських островів?»
  «Боже мій, Біллі, але ти маєш сміливість! Ти хочеш прийти сюди як конкурент і питаєш моєї поради?»
  Він засміявся.
  «Ви не прогадаєте. Ви вже сказали кілька речей, які змусили мене задуматися. Ми думаємо, що знаємо, як керувати готелями вдома, але тут може бути інакше. Можливо, ми могли б налагодити партнерство і використовуйте свій місцевий досвід».
  — Консорціум? Він кивнув, і я задумливо сказав: «Кілька доларів. Як мало їх буде?»
  — Трохи близько сорока мільйонів.
  Буфетник стояв поруч і полірував уже переполіровану склянку. Я сказав: «Ходімо сядемо за той кутовий стіл».
  Ми випили й сіли.
  «Я вважаю, що майбутнє Багамських островів досить гарне. Ви багато знаєте про нашу недавню історію?»
  «Я виконав домашнє завдання». Він дав мені швидке та стисле резюме.
  Я кивнув.
  «Ось і все. Ви, американці, тепер усвідомлюєте, що Піндлінг не людоед і що він керує досить стабільним і консервативним урядом. Він у безпеці. Тепер давайте перейдемо до ваших готелів і того, як ви ними керуєте. Ваша клієнтура складається з бізнесменів і нафтовиків, швидких на ногах і в русі. Вони хочуть швидкого обслуговування і хорошого обслуговування, і вони тут сьогодні, а завтра їх немає, тому що ваші землі в місті такі величезні, що ви натискаєте їх стягувати з них плату за землю, бо якби ви не платили, було б вигідніше продати її та перейти до іншого бізнесу.
  «Приблизно. Ці хлопці все одно можуть заплатити; ми не отримуємо багато скарг».
  Я махнув рукою.
  "Що ти думаєш про це місце?"
  «Дуже розкішно».
  Я посміхнувся.
  «Це мало виглядати саме так; я радий, що ти думаєш, що це вдалось. Слухай, Біллі; твій середньостатистичний турист тут не джетсеттер, і в нього немає стільки доларів, щоб витрачати. Він чоловік і його Дружина і, можливо, його діти з Клівленда, штат Огайо. Можливо, він здійснив одну поїздку в Європу, але він не може поїхати знову, тому що Європа зараз занадто дорога, а долар клятво слабкий і водночас економно».
  «А як щодо європейців? Їх тут багато». Біллі кивнув великим пальцем у бік вестибюля.
  «Там я чув німецьку, французьку та іспанську».
  «Іспанці прийдуть від аргентинців», — сказав я.
  «Ми отримуємо багато таких. Вони та європейці прилітають з тієї самої причини, тому що тут дешевше. Але вони не прилітають першим класом і навіть не туристами. Вони прилітають чартерними рейсами в рамках пакетних пропозицій, організованих турагентами, переважно німецькими. і швейцарці. Ні американці, ні європейці, за невеликим винятком, не мають багато грошей, щоб розкинутися?»
  "Ти говориш мені."
  "Гаразд." Я розвів руками.
  «Ми надаємо їм подобу розкоші, яку вони не можуть отримати вдома. Пальми дешево купити, їх легко посадити та швидко виростити, а в Клівленді чи Гамбурзі їх не так багато. І виглядають вони проклято. добре. Є кілька барів, один на пляжі, один біля басейну, пара всередині.
  Ми наймаємо місцевого гітариста та співака, щоб надати живому настрою багамської та карибської музики каліпсо дуже романтичного. У нас є дискотека. У нас є місце, де подають нездорову їжу, а інше – для гурманів, обидва однаково прибуткові. У фойє є магазини; ювелірні вироби, одяг, вироби місцевих промислів, газетний кіоск тощо. Поки що це були концесії, але тепер ми намагаємося керувати ними самі; Я щойно відкрив відділ мерчандайзингу.
  І, як я вже сказав, у нас є компанія з прокату автомобілів; це частина відділу турів. На пляжі у нас є кілька вітрильників і дошок для віндсерфінгу, і ми наймаємо пляжного горя, який виконує роль рятувальника та показує клієнтам, як користуватися цими речами. Це безкоштовно.
  Так само і суди teriteis. Також за пільгову плату можна скористатися полем для гольфу на вісімнадцять лунок. Є пристань, пов’язана з готелем, тож ми також залучаємо натовп, який катається на човні. "
  «Здається, клієнт може отримати більшість із того, що він хоче під час відпустки, навіть не виходячи з готелю», — ризикнув Біллі. «Ось і все, — сказав я.
  «Ось чому вони називаються курортними готелями. Але чого у нас немає в фойє, так це магазину алкогольних напоїв; якщо турист хоче випити, він платить за ціною бару. Ми хочемо вичавити з цих людей стільки доларів і центів, скільки ми можемо, поки вони в нашій ніжній опіці.
  І вони в нашій опіці, ви знаєте; вони добре проводять час, і вони не холодні. У нас є дитячі ясла та дитячий майданчик, які більше потрібні для того, щоб діти не потрапляли у волосся людей, а ще у нас є лікар і медсестра. І немає ніякої дрилі чи роззматозу, їх просто залишають наодинці робити, що їм заманеться, що, здається, здебільшого смажиться на сонці. "
  Біллі скривився.
  «Не той відпочинок, який я б хотів».
  «Я теж не буду, але ми не туристи. Тож що буде, коли наш чоловік поїде додому?
  Його друзі дивляться на цей глибокий загар і запитують його про це.
  "Гей!" він каже.
  «Я чудово провів час. Безкоштовне плавання на човні, безкоштовний теніс, дешевий гольф на найчудовішому полі, яке тільки можна уявити. Це було чудово».
  Потім він робить стегна шиммі по офісу.
  "І, ну, цей біт каліпсо!" Ось що він розповідає своїм друзям, коли на вулиці біля офісу снігу два фути, і їм подобається ця ідея, тож вони теж приходять. Можливо через рік. "
  — розмірковував Біллі.
  «Швидкий оборот і невелика маржа».
  — Це назва гри, — сказав я.
  «Ось чому зайнятість номерів є критичною; ми постійно заповнені або розоряємось».
  "Якісь проблеми в цьому напрямку?" Я посміхнувся.
  — У нас усе чудово, — легковажно сказав я. Він буркнув.
  «Я хотів би побачити ваш рахунок прибутків і збитків і ваш баланс».
  «Якщо ви запропонуєте тверду пропозицію, я можу швидко вас поглянути». Я на мить замислився.
  «Я познайомлю вас із декількома людьми, і ви зможете відчути це місце. Девід Батлер — хороша людина, з якою можна поговорити; він є керівником Міністерства туризму тут, на Великій Багамі». Я вагався.
  «Тут може виникнути проблема».
  "Яка проблема?"
  «Ну, ти ж південець. Чи буде тобі проблема мати справу з чорним на рівних?»
  — Не я, — сказав Біллі.
  «Біллі Один міг би, і Джек, безумовно, зробив би це, але вони не будуть тут замішані». Біллі Один був батьком Біллі, так називали його, щоб відрізняти його від Біллі. Джек був його дядьком і главою клану Каннінгем.
  — Цей хлопець, Батлер, чорний?
  «Він. Є ще одна річ. Будь-які готелі, які ви тут будуєте, мають бути побудовані багамцями та персоналом багамців».
  "Багамські острови для багамців - це все?"
  «Щось на кшталт цього. Ніхто інший не зможе втримати тут роботу, якщо її може виконати багамець».
  Біллі кивнув головою в бік вестибюля.
  «Ваш менеджер готелю Флетчер; він білий».
  — Я теж, — сказав я рівно.
  «Ми обидва білі багамці. Але менеджер Sea Gardens, що є нашим готелем на Нью-Провіденсі, чорний».
  Біллі знизав плечима.
  «Мене це не хвилює, якщо ми маємо ефективну операцію».
  «О, ми ефективні». Я підвів очі й побачив, що до бару заходить Деббі Каннінгем.
  — Ось твій двоюрідний брат.
  Вона була одягнена в топ і пару шортів, які добре назвали довгою американською красунею.
  «Сподіваюся, все гаразд», — сказала вона й подивилася на себе.
  "Я маю на увазі, у вас є правила?"
  «Не так, як ви могли б помітити. Наші відвідувачі можуть одягатися майже так, як їм подобається». Я оглянув її.
  «Однак я не думаю, що ви дійшли до того. Вип’єте?»
  «Щось м’яке; можливо, кола». Я подав знак офіціанту, і вона сіла.
  «Хіба це не чудове місце? Ти бачив басейн, Біллі?»
  "Ще ні."
  Я перевірив час.
  «Наступну годину я буду зайнятий. Чому б вам трохи не оглянути це місце, і я зустріну вас за столом. Ми обідатимемо вдома. Якщо вам потрібно щось знати запитайте Джека Флетчера*. «Це добре», — сказав Біллі.
  «Ви вже сказали мені достатньо, тому я знаю, на що звернути увагу».
  Я залишив їх і пішов до свого офісу, щоб трохи подумати. Коли Біллі розповів мені про розмір запропонованих інвестицій, це мене дуже вразило, хоча я намагався цього не показувати. Сорок мільйонів доларів — це неймовірно великі гроші, і стільки грошей, вкладених у West End Securities, могло б забезпечити значне розширення. Проблема полягала б у тому, щоб не бути завалений ним, і було б справжньою головоломкою скласти відповідний пакет, який би задовольнив і мене, і корпорацію Каннінгем.
  Якщо Біллі був здивований готелем Royal Palm, його не менш здивував мій будинок, і він показав його. Я провів його в атріум, де був басейн. Він озирнувся і сказав: «Боже мій!»
  Я сміявся.
  «Ви коли-небудь були в Римі в серпні?»
  «Хто їде до Риму в серпні?» Він знизав плечима.
  «Але так, один раз», — і чуттєво додав: «Боже жарко. Я швидко звідти вибрався».
  «І волого — так само, як тут. Коли я будував це місце, мій архітектор копався в планах римських вілл; я маю на увазі стародавніх римлян. Я мав відчуття, що вони будували для клімату. Це не відтворення Звичайно, з сучасними зручностями, але експлуатація мого кондиціонера коштує дешевше, тому що ми використали деякі з них побудував Королівську пальму; це велике високе лобі є природною градирнею».
  Біллі збирався щось сказати, коли Джулі вийшла з дому. Я сказав: «Ось Джулі. Джулі, ти зустрічалася з Біллі, але я не думаю, що ти знаєш Деббі, його двоюрідну сестру».
  «Привіт, Біллі, ласкаво просимо до Великої Багами. Радий познайомитися з тобою, Деббі».
  «У вас чудовий дім», — сказала Деббі.
  «Нам хочеться так думати». Джулі обернулася і покликала: «Вийди звідти, Сью. У нас гості; приходь і зустрічай їх».
  Моя старша дочка виринула з басейну звивистою, як видра.
  — Передай «привіт» містеру Каннінгему, — наказала Джулі.
  «До Біллі», — поправив я.
  Сью поважно потиснула руку. У неї був лукавий погляд, коли вона сказала: «Привіт, містере Біллі Каннінгем».
  Біллі засміявся.
  — Звичайний маленький кудильник, чи не так?
  — А це Деббі. Сью зробила реверанс, щось краще виглядало б у криноліні, а не в мінімальному купальному костюмі.
  "Скільки тобі років, Сью?" запитала Деббі.
  — Одинадцять років, два місяці, три тижні та шість днів, — швидко сказала Сью.
  — Ти дуже добре плаваєш, — сказала Деббі.
  — Б'юся об заклад, що ти плаваєш краще за мене.
  Джулі виглядала задоволеною, що Деббі сказала саме правильну річ.
  «Так, вона добре плаває. Вона стала другою на марафоні у своєму класі».
  Я сказав: «Це дві милі у відкритому морі».
  Деббі була помітно здивована і подивилася на мою дочку з новою повагою.
  «Це справді щось; сумніваюся, чи зможу я пропливти чверть милі».
  — О, нічого, — легковажно сказала Сью.
  — Гаразд, рибко, — сказав я.
  «Назад у свою природну стихію». Я звернувся до Джулі.
  "Де Карен?"
  «У неї температура. Я поклав її спати».
  "Нічого серйозного?"
  — О, ні, — Джулі подивилася на Деббі.
  «У неї були шкільні проблеми, і вона, можливо, навіть прикидалася. Приходьте до неї; це може її підбадьорити».
  Жінки зайшли в дім, і я сказав Біллі: «Я думаю, напої показані».
  «Так, щось довге і холодне».
  «Ромовий пунш, але легко з ромом». Змішуючи напої, я сказав: «Кондиціонер у готелях важливий, якщо ми хочемо мати цілорічний сезон. Ми не хочемо, щоб туристи смажилися, навіть якщо це добре для барів».
  Біллі зняв піджак і сів у крісло.
  «Ви забули, що я техаець. Ви коли-небудь були в Х’юстоні влітку? Знаєте, що Шерман сказав про Техас?» Я похитав головою.
  «Він сказав: «Якби я володів пеклом і Техасом, я б здав Техас в оренду і жив би в пеклі». "
  Я сміявся.
  «Тоді ви побачите проблеми, хоча ми не такі погані, як Техас. Там завжди морський бриз, щоб зменшити спеку».
  Ми розмовляли, поки Люк Бейлі, мій загальний факт, накривав на стіл до обіду. Незабаром жінки повернулися і взяли холодні напої.
  «У вас дві дуже гарні дівчинки», — сказала Деббі.
  «Джулі треба похвалити за це», — сказав я.
  «Я розумію будь-яку провину, що відбувається».
  Під час обіду почалися загальні розмови, і я був радий побачити, що Джулі та Деббі добре порозумілися. Якщо жінки ділових партнерів є стервозними, це може засмутити все навколо, і я знав, що кілька солодких угод зірвались через це.
  Якось Джулі сказала: «Ти ж знаєш, що мама з татом приїдуть на Різдво».
  "Так." Це була домовленість, яка була досягнута на початку року: «Я думав, що зроблю різдвяні покупки в Маямі і зустрінуся з ними там».
  Я сказав: «Чому б вам не влаштувати їм морську подорож? Візьміть Lucayan Girl і привезіть їх назад через Біміні, я впевнений, що їм це сподобається».
  Вона сказала: «Це гарна ідея. Ви б прийшли?»
  «Боюсь, ні, я буду надто зайнятий. Але я переговорю з Пітом; йому знадобиться додаткова рука для цієї поїздки».
  — Усе одно гарна ідея, — задумливо сказала Джулі.
  «Я думаю, я візьму Сью і Карен, якщо їй буде краще».
  — Відвезти мене куди? Сью приєдналася до нас, закутана в рушник. Вона пригостилася морозивом.
  «Як би ти хотів поїхати в Маямі, щоб зустрітися з бабусею та дідусем? Ми б поїхали в Girl' Ice-cream go flyy ai^^ вереск захвату був адекватною відповіддю.
  Після обіду Джулі взяла Сью ^ ^ ^ool ^ Тіббі пішла, тому що Джулі сказала, що вонаA^ ^покажи їй Міжнародний базар, де можна прогулятися^^ pA^ ^ Китай одним кроком Коли вони пішли^n ^ ^^ великий твій човен ?
  "
  Маленькі дві ноги Підійди і я до неї. "
  Його брови піднялися.
  "Ти^вона тут^" Звичайно. Сюди. «Я провів цей дім до лагуни з іншого боку, де біля набережної стояв Піт Олбері, і коли він почув нашу розмову, він з’явився на де^, Акме та зустрів Піта, " Я сказав. Він капітан, але іноді ^ ^здається, що він власник. "
  Томе, я чув це, CallA y ^це обличчя розпливається в чорною усмішкою.
  Але я все одно ^ ^ сяду. "
  Ми піднялися на борт.
  «Піт. ^ ^ Біллі Каннінгем, старий житель США.
  Піт висунув свій hA. ^^ ^ ^тепер ви, містере Ганнінгем.
  Я спостерігав за Біллі Керефом^ ^ Допомога не знаю, але це був незначний тест; якби він h^ed, навіть частково, незважаючи на те, що він сказав, я б^ ^ хвилювався, тому що ніхто, хто ненавидить негрів, ой^ ^ не може успішно жити на Багамах. ^ ^ Рука Піта твердо. Радий познайомитися з вами, містере… е… «Олбері», — сказав Піт.
  «Але \^' p, «Я Біллі. "w]u я сказав.
  «Джулі хоче піти ^ ^іамі наступного тижня, щоб зробити різдвяні покупки та побажати батьків. Вона буде _akmg Сью і, можливо, Ка^ Ад ^\ завітають до Біммі по дорозі додому. Чи ^^щось підійде? "
  Звичайно, сказав Піт. «Ви ^^^ Вибачте. Я не можу встигнути.
  «Тоді мені знадобиться хан^ ^'1 турбота; навколо маріА ^ ^ ^ ^ завжди є молодь, яка буде рада підвезти її за кілька доА, r Тоді все, — сказав я.
  Біллі дивився на лагуну.
  — Це штучно, — різко сказав він.
  — Я сподівався, що ти помітиш. Я показав.
  «Прохід до моря знаходиться біля готелю Lucayan Beachfr. Саме тут починається марафон BASRA».
  "БАСРА?" — сказав він запитально.
  «Багамська авіаційно-морська рятувальна асоціація. Марафон організовує BASRA для збору коштів. Це добровільна організація, гарний натовп. Якщо ви прийдете сюди, вам не завадить пожертвувати кілька доларів або пропонувати зручності».
  «Ти це робиш?»
  «Так. У нас є літаки компанії…» Я перервав і засміявся.
  «Не такі великі реактивні літаки, як ваш, але у нас є чотири семимісні літаки Piper Navajos, які ми використовуємо, щоб возити туристів на Out Islands, частину нашого туристичного підрозділу. Звичайно, вони використовуються в інших справах компанії. Але якщо човен є втрачено, і BASRA хоче провести повітряний пошук, літаки доступні».
  Він кивнув.
  «Хороший піар». Він знову переключив увагу на лагуну.
  — Отже, це викопали?
  «Ось і все. Ця лагуна та інші подібні до неї простягаються приблизно на три милі вгору узбережжям».
  Біллі подивився на лагуну, а потім знову на будинок.
  «Непогано, — сказав він, — мати будинок із виходом до води. І це також захищено; немає великих хвиль. "
  «У вас є це. Зараз я покажу вам щось дивне. Давайте покатаємося». Ми попрощалися з Пітом, вийшли з дому, і я поїхав близько чотирьох миль на схід до Лукайї.
  "Щось помітили?"
  Біллі озирнувся.
  «Лише дерева, а транспорту мало».
  Це було заниженням; руху не було. Я не бачив машини протягом останніх двох миль. Але дерев було багато. Я показав.
  «Це вулиця. Бачиш табличку? Тепер розплющи очі».
  Я поїхав далі, і незабаром дерева порідшали, і ми вийшли на рівнину, всіяну купами вапняку. Я сказав: «Ми під’їжджаємо до мосту Казуаріна. Він перетинає Великий Лукайський водний шлях».
  — Отже, ми його перетнемо.
  — Не розумію, — сказав Біллі.
  Я сказав: «Ми проходили вулиці, усі названі та вимощені. По цих стовпах проходять лінії електропередач. Я не знаю, як це в Штатах, де будь-яке широке місце на дорозі може називатися містом, але для мене дорога – це щось, що веде з одного місця в інше, але вулиця – це місце, і на ній зазвичай є будинки».
  Біллі на мить злякався.
  "Будинки!" — сказав він порожньо.
  «Ніяких чортових будинків! Ні одного».
  «Ось і все. Але я маю ще більше показати тобі чи, точніше, не показувати тобі. Ми отримаємо кращий вид із Дувр-Саунду». Я продовжував їхати, дотримуючись вказівників на Dover Sound і Observation Hill. Це насправді не пагорб, просто рукотворний курган з дорогою, що веде вгору, і поворотним колом на вершині. Я зупинив машину, і ми вийшли.
  — Що ти про це думаєш?
  Біллі дивився на краєвид, не розуміючи. Я знав чому, тому що був збентежений цим видовищем, коли вперше його побачив. Була земля і вода, і було непросто побачити, де закінчується одне, а починається інше. Це був лабіринт водних каналів. Біллі безсило знизав плечима.
  "Я не знаю. Що я маю думати?"
  Я сказав: «Подумайте про мій дім і лагуну. Це Великий Лукайський водний шлях, який проходить прямо через Великі Багами, майже вісім миль від узбережжя до узбережжя. Але він має сорок п’ять миль води». Я розгорнув карту, яку тримав.
  «Погляньте на це. Ви можете побачити, де вулиці та водні шляхи стикуються, як пальці в рукавичках».
  Біллі вивчив карту, потім дістав калькулятор і почав натискати кнопки.
  «На сто футах води до будинку, який майже на 2500 будинків. Де вони, в біса?»
  «Є ще. Подивіться на карту». Я провів рукою по ділянці.
  «Двадцять квадратних миль землі, всі викладені на асфальтованих вулицях, де інженерні комунікації вже встановили чистий скелет міста з 50 000 людей».
  "Так що трапилося?"
  «Відбулися вибори. Піндлінг увійшов, і інвестори злякалися.
  Але вони повертаються. Візьміть людину, яка керує власним бізнесом у Бірмінгемі, штат Алабама, або Бірмінгемі, Англія, прийдіть до цього. Він продає велику компанію, скажімо, у віці п’ятдесяти п’яти років, коли він ще досить молодий, щоб насолоджуватися життям, і тепер має гроші, щоб побалувати себе. Він може побудувати свій будинок на каналі і тримати під рукою свій рибальський човен, або він може взяти одну з ділянок суходолу. Є сонце і море, плавання і гольф, цього достатньо, щоб залишати людину щасливою до кінця свого життя. І краса цього в тому, що інфраструктура вже існує; електростанція у Фріпорті працює лише на десяту частину своєї потужності. "
  Біллі дивився на простір землі й води.
  «Ви кажете, що інвестори повертаються. Я не бачу особливих ознак».
  — Не обманюйте себе. Я показав дорогу, якою ми прийшли.
  "Ви бачите, що почали благоустрій, почали висаджувати дерева, клумби. І той великий паркінг, все акуратно. Виглядає трохи безглуздо, але, мабуть, під супермаркет. Зараз будують будинки, але ви не «Не бачу їх, тому що вони розкидані на двадцяти квадратних милях, і ми матимемо процвітаючу спільноту?»
  Він потер щелепу.
  «Так, я розумію, що ти маєш на увазі».
  «Не вірте мені на слово, шукайте самі. Я позичу вам літак і мого старшого пілота Боббі Боуена, і ви можете трохи пострибати на острови.
  Ідіть до Абако; у нас там є готель Abaco Sands у Marsh Harbour.
  Ідіть до Ельютери, де ми будуємо готель. Подивіться на деякі з інших островів і не пропустіть Нью-Провіденс. Я дам вам список людей, з якими ви можете поговорити. Тоді повернись і скажи мені, що ти думаєш. "
  — Гаразд, — сказав він.
  — Я так і зроблю.
  Біллі пішов у свою екскурсію через кілька днів після того, як оглянув Великі Багами, але Деббі залишилася в Royal Palm. Біллі зізнався мені, що він привів її з собою, щоб спробувати вилікувати напад нудьги; мабуть, у Деббі були чоловічі проблеми, роман зіпсувався. Так чи інакше, вона звикла ходити в будинок і користуватися басейном, і вони з дітьми подружилися під час джигу. Деббі забирала дітей зі школи й відвозила їх додому, а потім залишалася обідати з Джулі. Мабуть, вона сподобалася Джулі, тому що вона відклала свою поїздку до Флориди, поки не повернеться Біллі.
  Що стосується мене, я був до біса зайнятий. Я вигнав Джеймісона, головного бухгалтера, який неабияк запустив комп’ютер, оскільки ми підрахували чистий капітал компанії на кінець того місяця. Я хотів, щоб усі мої боєприпаси були готові та сухі для Біллі, коли він повернеться, тому що я мав уявлення, що він буде готовий говорити про індичку.
  Одного вечора після того, як Джулі поклала дівчат спати, я розповів їй про пропозицію Біллі й запитав, що вона про це думає. Вона була амбівалентною. Вона бачила можливості для розширення, але, з іншого боку, вона сказала: «Я не знаю, чи буде це добре для вас, ви занадто незалежні».
  Я знав, що вона мала на увазі.
  «Я знаю, що мені подобається вести власне шоу, і це моя проблема, як витягти сорок мільйонів доларів із Каннінгемів, не втрачаючи контролю. У мене є кілька ідей щодо цього, і я, можливо, зможу їх використати».
  Вона сміялася з мене.
  «Я завжди знала, що вийшла заміж за генія. Гаразд, якщо ти зможеш це зробити, то це не буде погано».
  Мені довелося порадитися зі своїми сестрами, Пеггі та Грейс. Обидва мали акції у Вест-Ендській корпорації цінних паперів, достатні для того, щоб мати право голосу в будь-якому такому великому рішенні, як це. Пеггі жила 3i на Абако зі своїми сином і донькою та чоловіком Бобом Фішером, який керував готелем Abaco Sands для корпорації. Грейс вийшла заміж за американця на прізвище Пітерс і жила в Орландо, штат Флорида, з трьома синами. Здавалося, що мангани народжували дівчаток обмежувалися чоловіками. Це означало трохи літати, тому що це не те, що можна було вирішити по телефону, але я вже написав угоди, коли Біллі повернувся.
  Він повернувся до Великої Багами через вісім днів, пройшовши Багами, як вихор. Він був озброєний такою кількістю фактів, цифр і статистичних даних, що я дивувався, як він зібрав їх усі за цей час, але Біллі був схожий на те, що він швидко навчався.
  — Ви мали рацію, — сказав він.
  «Багамські острови мають потенціал, більший, ніж я думав. Ви не сказали мені про Закон про заохочення готелів».
  Я сміявся.
  «Я залишив тебе розбиратися сам. Я знав, що ти це зробиш».
  «Боже мій, це все одно, що натрапити на золоту жилу». Він поставив галочки на пальцях.
  «Жодних митних зборів на будь-що, імпортоване для побудови чи обладнання готелю; жодних податків на майно протягом перших десяти років; жодних податків на компанії протягом перших двадцяти років. І це стосується готелів, пристаней для яхт, полів для гольфу, ландшафтного дизайну всього, про що тільки можна подумати. це неймовірно».
  «Саме тому наступного року ми матимемо два мільйони туристів».
  Він буркнув.
  «Я думав про це. Я розмовляв з тим хлопцем, який займається туризмом, Батлером. Він сказав мені, що вісімдесят відсотків вашої економіки та дві третини вашого населення підтримується туризмом. Це дуже багато яєць у один кошик, Томе». Його голос був серйозним.
  — А якщо трапиться щось таке, як почнеться війна?
  Щось підказувало мені, що мені краще дати правильну відповідь. Я легковажно сказав: «Якщо почнеться Третя світова війна, у всіх розб’ються яйця».
  — Гадаю, ви маєте рацію.
  "Ви вже готові говорити про справи?"
  «Ні. Сьогодні я поговорю з Біллі Уан і Джеком. Я повідомлю тобі про рішення завтра».
  Я посміхнувся.
  «Я обіцяю, що не буду прослуховувати комутатор. Я не прийду в офіс завтра. Джулі їде до Маямі, і я хочу їх проводжати. Чому б тобі не прийти додому і не взяти з собою Деббі? "
  — Я це зроблю.
  Тож Біллі та Деббі прибули до дому наступного ранку близько десятої години. Деббі приєдналася до дівчат у басейні, а я підморгнув Джулі та взяв Біллі до свого кабінету. Він сказав: «Я думаю, що ми в бізнесі».
  «Ви можете так думати, але я не дуже впевнений. Я не хочу втрачати контроль».
  Він витріщився на мене.
  «О, давай, Томе! Сорок мільйонів баксів дають великий вплив. Ти ж не хочеш, щоб ми виступили як конкуренти, чи не так?»
  «Я не боюся конкуренції. У будь-якому разі її вдосталь».
  «Ну, ви не можете очікувати, що ми викладемо всі ці гроші і не матимемо контролю. Це смішно. Ви жартуєте чи що?»
  — Я не жартую, — сказав я.
  «Я абсолютно серйозно. Але я хотів би зазначити, що існують різні види контролю».
  Біллі задумливо подивився на мене.
  "Добре, я куплю. Що у вас на думці?"
  — Я так розумію, що ви засновуєте тут корпорацію.
  «Це правильно, ми б. Я спілкувався з деякими з ваших корпоративних юристів у Нассау, і вони придумали кілька чудових ідей, навіть якщо вони були б незаконними в Штатах. Це безперечно безкоштовний... місце колеса».
  — Спокійно, — сказав я.
  «Як офшорна податкова гавань, ми цілком респектабельні, не такі, як деякі інші, які я міг би згадати. Як би ви назвали свою корпорацію?»
  «Звідки я можу знати? Щось нешкідливе, мабуть. Назвемо це Корпорація Тета».
  Я сказав: «Я керую трьома готелями та четвертою будівлею, загалом на 650 номерів. Це багато постільної білизни, багато посуду та столових приборів, багато кухонного приладдя та попільничок, а також усе, що вам заманеться. Тепер, якщо Корпорація Theta збирається будувати й обладнувати готелі, тож було б краще консолідувати та зберегти економію на масштабі. Ви можете замовити 5000 пар постільної білизни, а не 500 пар. лінія."
  — Звичайно, я це знаю. Біллі нетерпляче потиснув рукою.
  «Переходьте до справи».
  «Я пропоную, щоб Theta Corporation придбала West End Securities в обмін на акції».
  "Ха!" він сказав.
  "Ти щось говориш. Скільки акцій?"
  «Одна п'ята».
  «Ми вкладаємо 40 мільйонів доларів, ви вкладаєте Вест-Енд і отримуєте п’яту частину акцій. Це означає, що корпорація коштує 50 мільйонів доларів, тож ви оцінюєте, що Вест-Енд коштує 10 мільйонів доларів. Чи так? Яка балансова вартість?»
  Я сказав: «Ми з Джеймісоном працювали над цим. Я поставив це у 8 мільйонів доларів».
  «Тож ви вкладаєте 8 мільйонів доларів і оцінюєте суму в 10 мільйонів доларів. Що це за угода? Що ми отримуємо за інші два мільйони доларів?»
  ", - сказав я рівно.
  Біллі розреготався.
  "Давай, Томе! Ти справді думаєш, що вартий цього?"
  «Ти забуваєш чимало речей», — сказав я.
  «Якщо ти приходиш сюди сам, ти приходиш у холоді. Я знаю, що ти зібрав свої факти, статистику тощо, але ти не знаєш результатів, ти не знаєш, як тут все відбувається. Але якщо ви прийдете зі мною, ви отримаєте міцну базу, готову до розширення, і ви отримаєте не тільки мене, але й мого персоналу, який відданий мені особисто.
  І не забувайте про Багамські острови для багамців. Називайте це доброю волею, називайте це ноу-хау, називайте це як хочете, але я вважаю, що воно коштує два мільйони. "
  Біллі довго мовчав, напружено розмірковуючи.
  — Може, ти маєш рацію, — сказав він нарешті.
  Я дав йому ще один поштовх.
  — І я стану президентом корпорації «Тета», — спокійно сказав я.
  Він мало не задихнувся.
  «Ісусе, ти ж багато чого не хочеш! Чому б тобі просто не обібрати в моїй кишені сорок мільйонів доларів і не покінчити з цим?»
  «Я сказав тобі. Я не хочу втрачати контроль. Слухай, Біллі; ти будеш Головою, а я буду Президентом. Каннінгеми зберігають фінансовий контроль, але я маю оперативний контроль. Це єдиний спосіб, яким це може працювати. І я хочу п’ятирічний контракт на службу; а не чавунний контракт, який надто легко ламає контракт на броню».
  Біллі виглядав похмуро, але кивнув.
  «Біллі Один міг би піти на це, але я не знаю про Джека». Він побарабанив пальцями по столу й обережно сказав: «Якщо ми захопимо Вест-Енд, ми отримаємо все? Не лише частину готелів?»
  «Ти отримуєш усе оздоблення», — запевнив я його.
  «Відділ екскурсій, парк прокату автомобілів, відділ мерчандайзингу багато».
  «Перед тим, як ми продовжимо це питання», — сказав він.
  «Я хотів би знати ваші ідеї щодо розширення. Чи думали ви про це?»
  Я штовхнув папку через стіл.
  «Тут є кілька ідей. Лише початок».
  Він вивчав документи, які я зібрав, і ми деякий час їх обговорювали. Нарешті він сказав: «Ви, очевидно, добре думали. Мені подобається ваша ідея будівельного підрозділу». Він перевірив час.
  «Мені потрібен телефон. Ви дасте мені півгодини? Можливо, мені доведеться трохи поговорити».
  Я підсунув до нього телефонну трубку.
  "Удачі."
  Я побачив Джулі, яка тримала Карен на руках і виглядала злегка стурбованою.
  Карен шмигала носом і голосила.
  — Але я хочу піти!
  "Що сталося?"
  «О, Карен не в порядку», — сказала Джулі.
  «Я не думаю, що їй варто йти з нами. Той холод у голові знову виник, і вона має температуру».
  «Це несправедливо», — вигукнула Карен.
  — Сью йде.
  Я простяг руку й обмацав її чоло; Джулі мала рацію щодо підвищення температури, але воно було незначним.
  «Можливо, нам варто скасувати поїздку», — сказав Юхе.
  — Поклади її спати, і ми поговоримо про це. Я озирнувся. Де Сью? "* " Про Lucayan Girl, яка допомагає Піту або, точніше, стає на його шляху. Я скоро повернуся. «Джулі зайшла в будинок з Карен, яка розплакалася.
  Я знайшов Деббі, яка розслаблялася біля басейну, і впав у крісло поруч із нею.
  — Бідна дитина, — сказала вона.
  "Вона така розчарована. Наскільки вона хвора?"
  «Не дуже. Ви знаєте, які діти; їхня температура то підвищується, то падає без видимих причин. Ймовірно, за пару днів вона одужає. Але Джулі думає скасувати поїздку».
  — Я дещо помітила в цьому домі, — сказала Деббі.
  «Окрім Джулі та дівчат, тут немає жодної жінки. Якщо Джулі хоче, щоб хтось доглядав за Карен, я міг би це зробити».
  — Це добра думка, — сказав я.
  «Але якщо дійде до поштовху, я візьму Карен до Royal Palm. У нас там дуже ефективна та чарівна молода медсестра, яку Карен дуже добре знає. Я робив це раніше, коли Джулі не було».
  «Тоді відмовте Джулі від скасування. Це дуже розчарує Сью».
  "Я зроблю все можливе." Незабаром Джулі вийшла з дому, і я запитав: «Як вона?»
  «Бунтарський».
  «Тобі не потрібно скасовувати поїздку. Я не хочу, щоб двоє похмурих дітей сумували вдома. Деббі запропонувала доглядати за Карен, а в готелі завжди є Кітті Сімонетт».
  «Дякую, Деббі. Це добре з твого боку», — Джулі на мить задумалася.
  «Дуже добре, ми підемо». Вона подивилася на Деббі.
  «Не дозволяй Карен обдурити тебе; ця маленька шалунця повна хитрощів».
  Я встав.
  «Якщо все на борту, я приїду і проводжу вас».
  Саме тоді Біллі вийшов з дому і поманив мене, кивнувши головою. Він сказав: «Прилетить загін юристів і аудиторів, щоб переглянути ваші книги. Якщо все буде перевірено, у нас є угода». Він засміявся і простяг руку.
  Тож я з легким серцем побачив Джулі та Сью на Lucayan Girl. Я розповів Джулі про угоду, і вона була в захваті, а потім ми вирушили до лагуни, де Дівчина була готова кинути, її двигуни вже цокали. Сью бігала фотографувати камерою, яку я подарував їй на день народження; її вчитель поставив їй як домашнє завдання на різдвяні канікули написати фото-есе. Судячи з її погляду, і вона, і її запас плівки будуть вичерпані ще до початку подорожі.
  Я поспілкувався з Пітом, який змотував мотузку в луках.
  "Є член екіпажу?"
  — Звичайно.
  "Як він?"
  — Підійде, — лаконічно сказав Піт. Знаючи Піта, це означало, що молодий хлопець був непоганий.
  "Де він?"
  «Нижче змащення валів». Піт підвищив голос.
  «Тоді гаразд; усі на борт, які йдуть на борт».
  Сью вскочила на борт, а Джулі поцілувала мене й почала слідувати більш покірно.
  «Залиште задню лінію, міс Мейт», — сказав Піт. Він кинув передню лінію і швидко перейшов до штурвала на мостку. Двигуни загарчали, і Lucayan Girl повільно відійшла.
  Ми спостерігали, як Дівчина спускалася лагуною і повертала в канал, який вів у відкрите море, і тому її не було видно. Я сказав Біллі: «Я думаю, у нас є над чим попрацювати». Я нахилився, щоб підняти камеру Сью, яку вона залишила на стільці.
  «Сью буде настільки розлючена, щоб її розірвати. Коли сьогодні ввечері зателефонує Джулі, я скажу їй купити іншу. Ми не повинні розчаровувати вчителя».
  OceanofPDF.com
  3.
  Було вже пізно, коли за годину до півночі стало погано.
  Ми з Біллі працювали допізна, узгоджуючи деталі запропонованого злиття та окреслюючи плани на майбутнє, і випивали останній напій, перш ніж він повернувся до Royal Palm. Раптом він обірвав те, що говорив на півслові.
  «Що трапилося? У вас мурахи в штанях? Це вже третій раз, коли ви дивитеся на годинник за п’ять хвилин. Сподіваюся, я не такий небажаний».
  — Джулі не телефонувала, — коротко сказав я.
  «Це не схоже на неї».
  Я взяв телефонну трубку й подзвонив у «Фонтенблю» в Маямі, де вона зазвичай зупинялася. Дзвінок тривав прикро довго, і Біллі зайнявся тим, що перемішував свої папери й складав їх у портфель. Нарешті я додзвонився і сказав: «Я хотів би поговорити з місіс Менган».
  Була пауза.
  — Ви знаєте номер кімнати, сер?
  "Немає."
  Ще одна пауза.
  — У готелі немає нікого з таким іменем, сер.
  — Зв’яжіть мене з портье, будь ласка. Знову це зайняло трохи часу, але я нарешті отримав його. Я сказав: «Мене звати Манган. Моя дружина вже зареєструвалася?»
  Шурхіт паперів.
  "Ні, сер."
  — Але вона все ж забронювала?
  «Так, сер; дві кімнати. Місіс Менґен і міс Менґен, а також містер і місіс Паско».
  «Чи зареєструвалися Паско?»
  "Ні, сер."
  "Дякую тобі." Я поклав слухавку й бездумно сказав: «Її немає».
  «О котрій годині вона мала приїхати в Маямі?» запитав Біллі.
  «До темряви; скажімо, о восьмій. Піт отримав від мене постійні вказівки зайти в порт удень, якщо це можливо, особливо з сім’єю на борту. Вона швидкий човен для свого типу, і він не мав би проблем з цим».
  «Вона запізнилася всього на три години, Томе. Все могло статися.
  Проблема з двигуном, можливо. "
  «Човни з Пітом на борту не мають проблем з двигуном», — різко сказав я.
  «Крім того, у Дівчини два двигуни».
  «Якби один був нокаутований, це сповільнило б її».
  "Не багато - не через три години". Я знову взяв слухавку.
  «Я подзвоню в пристань у Маямі». Через десять хвилин я зрозумів, що Lucayan Girl не прибула. Я сказав Біллі: «У мене таке передчуття. Я йду до BASRA — вони можуть створити берегову охорону США».
  «Як довго ти будеш?»
  «П'ятнадцять двадцять хвилин. Це зовсім близько».
  «Я залишатимуся, поки ти не повернешся. Джулі може подзвонити».
  «Дякую. Я перевірю, чи Карен спокійно спить, перш ніж піду».
  Штаб-квартира BASRA на острові Великий Багама знаходиться в будівлі, де також знаходиться Товариство підводних досліджень. Через п’ять хвилин я піднімався сходами до таверни Tide's Inn, яка підтримує і Товариство, і BASRA. Тут було шумно від відпочиваючих, і я знайшов Джо Кімбла з BASRA, який займався своєю улюбленою професією, спілкуючись із парою заміжніх жінок. Я підійшов до його столу.
  «Вибачте, що перериваю, Джо, але Lucayan Girl затримується в Маямі».
  Він підняв очі.
  "Скільки прострочено?"
  «Вже більше трьох годин». Я зустрівся з ним поглядом.
  «Джулі та Сью на борту».
  "Ой!" Він підвівся.
  «Вибачте, дівчата, але бізнес на першому місці».
  Ми пішли в офіс BASRA, і я запитав: "Яка погода у Флоридській протоці?"
  «Спокійно – без проблем». Він сів за парту і взяв ручку.
  — Коли вона пішла?
  «Помер об одинадцятій сьогодні вранці».
  «Дай мені номер пристані в Маямі». Він нашкрябав це, а потім сказав: «Тобі краще піти додому, Томе, і триматися біля свого телефону.
  Але не використовуйте його. Я зроблю будь-який телефонний дзвінок, який буде необхідний * Ви тримайте відкриту лінію. Я зателефоную на пристань і скажу, щоб вони повідомили BASRA, якщо вона прийде».
  — А як щодо берегової охорони?
  «Я зв’яжуся з ними по радіо, але вони мало що можуть зробити вночі, ти це знаєш».
  «Чи можна тут по телефону?» Коли Джо кивнув, я взяв трубку й подзвонив Боббі Боуену в його дім. Я окреслив ситуацію, а потім сказав: «Можливо, у цьому нічого немає, але якщо в найближчі кілька годин не буде звіту, мені знадобляться літаки в повітрі з першими світанками. Скільки ми можемо зібрати?»
  — Тут лише двоє, — сказав Боуен.
  «Один є в Нассау, а в іншого розібрали двигун для перевірки».
  «Поверни цей літак із Нассау якнайшвидше. Ти зв’яжешся з Джо Кімблом з BASRA, який буде координатором. Якщо замовлення не буде скасовано, ти зустрінешся в…», — я здвигнув бровою, дивлячись на Джо, який сказав: « Lucayan Beach Air Services».
  Я передав це й додав: «... о п’ятій тридцять ранку», я поклав слухавку.
  «Я йду додому, Джо. Джулі може подзвонити».
  Він кивнув.
  «Якщо я збираюся полетіти завтра, мені знадобиться трохи шуті. Я запрошу одного з земляків, щоб він стояв тут, щойно я підніму берегову охорону».
  У мене була суперечка з Біллі, яку він виграв.
  — Я залишуся біля телефону, — сказав він.
  «Тобі спати. Якщо щось станеться, я тебе розбуджу». Він увірвався на кухню і зробив мені тепле молоко з коньяком. Пізніше він сказав мені, що розбудив Люка Бейлі, який знайшов снодійне Джулі та розчинив одне в молоці.
  Так вийшло, що коли він розбудив мене о п’ятій ранку, я почувався одурманеним і запамороченим. Спочатку я не знав, що він робить у моїй спальні, але потім я зрозумів: «Будь-які новини?» Я вимагав.
  Він похитав головою.
  «Щойно дзвінок від BASRA; Coasi Guard виведе гелікоптери з Маямі, щойно стане достатньо світло, щоб побачити».
  Я встав і знайшов Деббі у вітальні; Біллі подзвонив їй, і вона негайно прийшла з готелю. Ніхто з нас особливо не розмовляв, тому що сказати було нічого, але Деббі наполягла на тому, що вона залишиться доглядати за Карен. Люк Бейлі приготував ранній сніданок, і я поїхав до аеропорту, почуваючись як у пеклі.
  Джо Кімбл був в офісі компанії Lucayan Beach Air Services, розміщуючи райони на карті. Боббі Боуен був там, і Білл Піндер, ще один пілот корпорації, і ще три пілоти, волонтери з BASRA. Джо сказав: «Тепер пам’ятайте, що ми співпрацюємо з береговою охороною США в цьому. Дотримуйтесь своїх територій і стежте за своєю висотою. І стежте за вертольотами, ми не хочемо, щоб зіткнення в повітрі ускладнило ситуацію».
  Ми підійшли до смуг кріплення, і небо тільки світлішало на сході, коли ми злетіли. Я літав із Боббі Боуеном, і коли ми летіли на захід і набирали висоту, панорама на сході сонця була неймовірно красивою.
  Lucqyan Girl належала до типу, який американці називають траулером.
  Через повторювані нафтові кризи виник попит на човен, не надто швидкий, але з запасом ходу та морехідними якостями та з невеликим паливом. Ці човни, незалежно від того, хто їх конструктор, виглядають дуже схожими, тому що всі вони намагалися вирішити однакові проблеми та неминуче досягали однакових результатів. І наша проблема полягала в тому, що у водах Флориди та Багамських островів вони такі ж густі, як блохи на собаці.
  Не так багато людей здійснюють нічні проїзди на моторних човнах на островах, але ми помітили наші перші двадцять миль і прямували нашим шляхом. Ми летіли на висоті 2500 футів, суворо дотримуючись правил курсу, на якому ми були, і Боуен скинув нас на 1000 футів, знову ж таки згідно з книгою.
  Я дивився на човен крізь окуляри, коли ми проходили повз, і похитав головою.
  Боуен знову підняв нас.
  Це були довгі й марні пошуки. Ми знайшли шість човнів, але не Lucqyan Girl. Судячи з періодичної балачки по радіо, нікому ще не пощастило. Видимість так рано вранці була загалом хорошою, але коли сонце зійшло, почали формуватися хмари.
  Невдовзі Боуен сказав: «Потрібно повернутися». Він постукав по індикатору палива. ^ Тож ми повернулися назад із кашлянням двигуна, коли ми приземлилися, і виявили, що всі інші вже повернулися. Дівчинку ніхто не бачив, як і берегова охорона США. Джо Кімбл розвернув Боббі Боуена.
  «Ти це надто гарно вирізав».
  Боуен спромігся стомлено посміхнутися.
  «Нічого страшного, я вилив запальничку в бак».
  «Я точно не хочу шукати уламки літака, тому що в якогось клятого дурня закінчився бензин. Не робіть цього знову».
  Я сказав: «Заправляйся, Боббі».
  Один з пілотів BASRA заворушився.
  «Я виведу вас знову, містере Менган.
  Я бадьорий. "
  Тож я знову вийшов. Знову всі вийшли. Вони були гарним натовпом.
  І всі ми повернулися, але не Lucayan Girl.
  Наступні кілька днів були похмурими. Люди кружляли навколо мене, не знаючи, що робити чи говорити, і робота пішла до біса. Я почувався таким заціпенілим, ніби мене психічно знеболили, і, мабуть, поводився як зомбі, один із ходячих мерців. Я хотів, щоб я був мертвий.
  Біллі сказав: «Не час говорити про справи, Томе. Дай мені знати, коли ми знову зможемо зібратися». Він повернувся до Х'юстона, але Деббі відмовилася йти додому і залишилася доглядати за Карен. Я не мав настрою сперечатися.
  Озираючись назад, я бачу, що це було гірше, ніж звичайна смерть у родині. Не було ні похорону, ні церемоніалу заспокоєння, нічого робити. Було постійне очікування телефонного дзвінка, який магічним чином усе вирішить і поверне мені дружину й доньку, а також мого старого друга Піта Олбері. Я смикався щоразу, коли десь дзвонив телефон.
  У будинку були привиди. Хоча басейн був дзеркальним у своїй тиші, у пам’яті все ще зберігався образ гнучкого молодого тіла, витонченого, як видра, яке з радісним вигуком виривається на поверхню, і я очікував, повернувши за ріг, у будь-який момент знайти смагляву красуню Джулі, яка, можливо, займається якоюсь домашньою роботою, як-от полив троянд.
  Мабуть, я був людиною з привидами.
  Деббі була дуже добра. Спочатку вона намагалася підбадьорити мене, але я був непроникним, тож вона відмовилася й задовольнилася тим, що стала бар’єром між мною та світом газет. І вона бачила, що я регулярно їм і не п'ю або, принаймні, п'ю один.
  Їй не варто було про це хвилюватися; Я ніколи не думав, що занурення в пляшку може вирішити якісь проблеми.
  Вона доглядала за Карен і гралася з нею, і моя маленька донька не надто хвилювала мене в ті жахливі перші дні. Одного разу я почув, як Карен сказала їй: «Що з татом?»
  — У твого батька проблеми, — сказала Деббі.
  — Не турбуйте його зараз, він скоро одужає.
  Карен нічого не сказали, але рано чи пізно мені доведеться сказати їй, що її мати й сестра мертві. Мені було цікаво, чи матиме значення для дев’ятирічної дитини думка про смерть. Я пітнів від думки про те, щоб сказати їй.
  А потім були батьки Джулі, Майк і Еллен Паско. Я не знав, як з ними зв’язатися, тому що вони були в дорозі, їдучи з Меріленда до Маямі, де очікували зустріти Джулі у Фонтенблю. Я залишив повідомлення у Фонтенблю з проханням зателефонувати мені негайно після прибуття.
  Дзвінок надійшов через два дні, і на лінії була Еллен.
  — Джулі тут немає, — сказала вона.
  — Її затримали?
  "Я можу поговорити з Майком?"
  "Звичайно." Її голос загострився.
  — Щось не так, Томе?
  — Дозволь мені поговорити з Майком на мить. Майк підійшов, і я розповів йому, що трапилося, і почув, як його дихання шипіло мені на вухо.
  Він сказав: «Немає… надії?»
  «О, Боже! Надія — це єдине, що тримає мене в руках. Але минуло майже три дні, і кожну годину, що минає, я надішлю за тобою літак. Він прибуде сьогодні вдень.
  Просто зачекайте в готелі на Боббі Боуена, добре? "
  — Гаразд, — важко сказав він.
  Через півгодини після того телефонного дзвінка до мене в кабінет зайшла Деббі.
  «Вас хочуть побачити двоє чоловіків. Поліцейські».
  Я рвонувся.
  — З новинами? Вона сумно похитала головою, і я зітхнув.
  «Гаразд, введіть їх».
  Деббі провела їх до кабінету, а потім пішла. Я встав і здивовано подивився на Перігор. Заступник комісара Перігор, темношкірий житель Багамських островів, був найвищим офіцером поліції на острові Велика Багама, і я трохи його знав, оскільки зустрічався з ним на громадських заходах. Його супутник також був чорним, але невідомий мені. Обидва були у формі.
  Перігор сказав: «Мені шкода, що я змушений втрутитися зараз, містере Менган;
  Запевняю вас, я хотів би, щоб було інакше. Я відкладав це якомога довше, але… — він знизав плечима.
  — Я знаю, — сказав я.
  — Ти не сядеш?
  Він зняв форменну кашкет і поклав його на мій стіл разом зі своєю пишною палицею.
  — Це інспектор Гепберн.
  Я кивнув на знак підтвердження й сів. Перігор сказав: «Я трохи знав місіс Манган; ми зустрілися на зборах PTA, наші дочки навчаються в тій самій школі. Якщо ми з дружиною можемо чимось допомогти, тоді, будь ласка, зателефонуйте нам. Однак я тут за іншим дорученням. . Ви повинні знати, що за таких обставин є питання, які потрібно поставити».
  — Так, — сказав я.
  «Просто продовжуй».
  Він дістав блокнот.
  "Назва вашого човна Lucayan Girl?"
  "Так."
  — Звідки вона припливла?
  «Ось». Я показав крізь вікно на атріум.
  — Її причал якраз через ту арку.
  — Ви не заперечуєте, якщо інспектор Хепберн подивиться на причал?
  "Ні, але що він очікує знайти?"
  «Я не знаю. Поліцейська робота складається з перегляду багатьох речей, більшість із яких зрештою виявляються марними. Але іноді нам щастить». Він кивнув Хепберн, яка встала й вийшла з кімнати.
  «Я не розумію, як поліція в це входить». Я бачив, як Хепберн пройшла біля басейну і зникла крізь арку.
  «Поліцейська робота — це щось більше, ніж злочин; ми виконуємо багато соціальних функцій. Ви були присутні, коли Lucqyan Girl відпливала?»
  "Так."
  «Хто був на борту?»
  «Джулі, моя дружина; моя дочка, Сьюзен; Піт Олбері, капітан; і член команди».
  «Як звуть члена екіпажу?»
  "Не знаю."
  Перігор насупився.
  — Ти не знаєш! — сказав він із відтінком здивування в голосі.
  «Піт Олбері найняв його. Я не хотів, щоб моя дружина та донька плавали лише з Пітом на борту, тому я попросив Піта найняти руку лише для цієї подорожі».
  «Розумію. Але якщо ви найняли його, ви, очевидно, збиралися йому заплатити. Готівкою чи чеком?»
  «Я не знаю», — сказав я, незважаючи на явне здивування Перігора. Коли він несхвально цокнув язиком, я сказав: «Це був бізнес Піта. Він керував Lucqyan Girl; він мав банківський рахунок, з якого знімав кошти, і я перевіряв рахунок щомісяця. Він би заплатив, але чи готівкою чи чеком, я б не знав".
  — Ви, мабуть, довіряли містеру Олбері, — сказав Перігор.
  — Я, — сказав я рівно.
  «Тепер, як виглядав цей чоловік, цей член команди?»
  — Не знаю, я його не бачив.
  Перігор остаточно втратив самовладання.
  «Ви маєте на увазі, що ви найняли людину, яку навіть не бачили» «Я не найняв його», — сказав я.
  "Піт так і зробив. Я повністю довіряв Піту, щоб вибрати хорошу людину. Подивіться, я веду бізнес. Я не наймаю особисто всіх, хто працює на мене, і не обов'язково знаю їх на ім'я чи в обличчя. Це відомо як делегування влади».
  «І таким чином ви привносите свою ділову практику у свій дім».
  — Я довіряв Піту, — сказав я вперто.
  «Звідки ви знаєте, що цей... цей незнайомець був на борту, коли човен плив?»
  «Піт сказав мені. Я запитав його, і він сказав, що член екіпажу внизу змащує вали».
  «Але ти не знаєш цього на власні знання».
  "Я не можу сказати, що я".
  Перігор на мить замислився, а потім запитав: «Чи є ще хтось, до кого я можу звернутися, хто б знав це з власних знань?»
  Я подумав про це, повертаючись думками до сцени біля лагуни. Біллі, Деббі та я пройшли аркою разом, і якби я не побачив члена екіпажу, то й вони. Я похитав головою.
  — Ні, не думаю.
  Інспектор Хепберн повернувся, і Перігор глянув на нього.
  «Тож справа доходить до того, що у нас є людина, ймовірно, мертва, чиє ім’я ми не знаємо і якого ми не можемо описати. Ми навіть не знаємо його кольору шкіри. Насправді, містере Менган, ми можемо навіть помилятися щодо статі, цей член екіпажу міг бути жінкою, наскільки ми знаємо».
  — Ні, — рішуче сказав я.
  «Я запитав Піта про нього, і Піт сказав: «11 робити».
  — Ну, це щось, — сказав Перігор.
  — Де живе містер Олбері?
  — Ось, — сказав я.
  «Там є робочі кімнати та комори для корабельних кандлерів, а над ними — квартира. Піт переїхав сюди, коли минулого року померла його дружина».
  «У квартирі може бути щось, що дасть нам підказку. Ви не проти, якщо інспектор Хепберн подивиться?»
  "Звичайно, ні." Я відкрив настінний сейф, дістав ключ від кімнати Піта й віддав його Хепберн, а потім подзвонив, щоб викликати Люка, який з’явився з підозрілою швидкістю.
  «Покажи інспектору, де кімнати Піта».
  Вони пішли, і я звернув до Перигорда.
  «Тут є щось, що може бути корисним». Я дістав із сейфа маленьку книжечку.
  «Я записую серійні номери будь-якого важливого обладнання, яким я володію, і тут є розділ для Lucayan Girl, де номери її двигунів, радар, радіо тощо. Навіть біноклі та камери, які ми зазвичай беремо на борт».
  — А, так уже краще! Перігор узяв книжку й погортав її.
  — Я бачу номери в певних документах. Човен застрахований?
  "Звичайно."
  — А ви, містере Менган, у вас страхування життя?
  «Звичайно».
  — А місіс Менган? Її життя було застраховане?
  Я витріщився на нього.
  «Я досить багата людина, щоб не хотіти отримати вигоду від смерті моєї дружини. До чого, в біса, ти націлюєшся?»
  Він підняв руку в примирливому жесті.
  «Мені дуже шкода; у моїй роботі ми змушені втручатися в невідповідні моменти запитаннями, які можуть бути витлумачені як нетактовні, нетактовні, але необхідні. Я не хотів образити, сер».
  — Вибачте, — сказав я.
  «Я трохи напружений. Вибачення не потрібні».
  Було ще більше запитань, відповіді на більшість з яких, здавалося, його задовольнили, і незабаром Хепберн повернулася, а Перігор взяв свою кепку та чванливу палицю.
  «Поки що це все, сер. Буде розслідування; я повідомлю вам, де і коли воно відбудеться. Дозвольте мені висловити свій глибокий сум і мої… співчуття. Мені сподобалася місіс Менган».
  — Співчуття! — сказав я здавленим голосом.
  — Минуло два з половиною дні, — поважно сказав Перігор.
  Я взяв себе в руки.
  — Пане комісаре, як ви думаєте, що сталося?
  «Я сумніваюся, що ми коли-небудь дізнаємося. Можливо, витік газу в трюмі призвело до вибуху, що є досить поширеним явищем. Або човен міг збити супертанкер».
  — При денному світлі!
  — Ми не знаємо, чи був день, — зауважив він і знизав плечима.
  «І ці кораблі настільки великі, що вони можуть зіткнутися з помірно маленьким судном, і ніхто нічого не відчує. Корабель, що перевозить 300 000 тонн нафти, має великий імпульс. Ми зробимо все можливе, щоб з’ясувати, що сталося, але я не дає жодної впевненості». Після цього вони з Хепберн пішли.
  Його не минуло й двох хвилин, як увійшов Люк Бейлі, стурбовано нахмурившись.
  — Я хотів би тобі дещо сказати. Він кивнув головою на двері.
  «Цей міліціонер…»
  «Хто Перігорд?»* «Ні, інший інспектор. Він у відділі боротьби з наркотиками. Я думав, ви хотіли б знати».
  Того вечора мені довелося мати справу з Паско, які, як не дивно, ставилися до цього більш філософськи, ніж я. Я був у холодній, безпорадній, жалюгідній люті; бажання вдарити по чомусь, але не знайти нічого, щоб вразити ціль. Паско були більш рівноправними. Наближаючись до кінця їхніх днів, я припускаю, що смерть не була неочікуваною фігурою, що ховалася за горизонтом, чимось, з чим вони змирилися на особистому рівні. Крім того, Майк був лікарем, і смерть була фактором його професійного життя. Вони робили все можливе, щоб мене втішити.
  Я довго розмовляв з Майком після того, як Еллен пішла спати.
  «Я знаю, що ти відчуваєш», — сказав він.
  «Я втратив хлопчика, убитого у В’єтнамі. Джулі коли-небудь розповідала тобі про це?» Я кивнув.
  «Мене це сильно вразило. Чужинець був хорошим хлопчиком». Він мудро похитав головою.
  — Але це минає, Томе; ти не можеш сумувати вічно.
  — Мабуть, так, — похмуро сказав я. Глибоко в серці я знав, що він був неправий;
  Я сумував би за Джулі та Сью все життя.
  — Що ти збираєшся тепер робити? запитав він.
  "Не знаю."
  «Заради Бога, прокинься! Ти не можеш просто пустити все на самоплив. Ти керуєш корпорацією, і на тебе покладаються люди. Ти теж молодий чоловік. Скільки років? Сорок, що?»
  "Сорок два."
  — Ти можеш знову одружитися, — сказав він.
  — Не будемо зараз про це, — різко сказав я.
  «Джулі не було три дні. І, можливо,…»
  «Можливо, вона повернеться? Не зациклюйся на цьому, Томе, інакше ти зведеш себе з розуму». Я нічого на це не сказав, і настала довга мовчанка. Через деякий час Майк заворушився.
  — Що ти збираєшся робити з Карен?
  — Я ще не думав про це.
  «Тоді вам краще зважитися на це. Деббі Каннінгем хороша дівчина, незважаючи на те, що я про неї бачив, але її не буде поруч назавжди.
  Вам доведеться влаштувати деякі заходи. Я маю на увазі, що виховувати доньку у віці дев’яти років і керувати корпорацією може бути дуже важко для Карен. "
  — Мабуть, я візьму жінку, щоб вона доглядала за нею.
  "Хм!" Очевидно, ця ідея йому не надто прийшла в голову. Я сам про це не дуже думав. Він сказав: «Ми з Елен говорили.
  Ми хотіли б взяти Карен, доки ви не владнаєте речі. "
  «Це великодушно з вашого боку».
  «Ні, просто кінський розум. Карен має бути зі своїми родичами». Він повільно посміхнувся.
  «Але я думала, що вже пережила вік виховання дітей».
  — Я згоден, — сказав я.
  «Сьогодні вранці мені подзвонила моя сестра Пеггі.
  Вона хоче відвезти Карен до Абако, принаймні до тих пір, поки я не влаштуюся й не зможу домовитися про інші справи. У неї є ще двоє дітей, і це може бути краще для Карен. "
  Майк виглядав трохи полегшеним.
  — Було б краще, — сказав він позитивно.
  «Діти, яких виховують старі люди, іноді виходять кумедними. Ти починаєш думати, Томе».
  Ми ще трохи поговорили про це, а потім я змінив тему.
  «Є щось, чого я не можу зрозуміти. Я не розумію, чому Перігор повинен особисто проводити це розслідування. Він заступник комісара, головний поліцейський на острові. Я не міг подумати, що це буде виправданим».
  «Ти знущаєшся», — сказав Майк.
  — Ви — видатний громадянин Великої Багами. І ви кажете, що він знав Джулі?
  «Так він каже. Він каже, що познайомився з нею в школі, на зборах PTA. Я не ходив на багато з них».
  «Можливо, він відчуває, що має особистий обов’язок».
  «Можливо. Але тут є Хепберн. Люк Бейлі сказав мені, що Хепберн є офіцером з боротьби з наркотиками, і він добре перевірив кімнати Піта.
  За всім цим щось є, Майку. "
  "Уява!" — глузував він.
  «Ймовірно, Хепберн була єдиним офіцером, який був у дільниці в той час». Він підвівся і потягнувся.
  «Я йду спати, я не такий молодий, як був». Він подивився на мене вниз.
  «Томе, я пропрацював лікарем усе життя, поки не вийшов на пенсію три роки тому.
  Я бачив, як багато людей гине, і багато горя в родинах. Скажи мені; ти пролив хоч одну сльозу відколи Джулі пішла? "
  — Ні, — категорично сказав я.
  Він підійшов до кутової шафи, налив у склянку бренді на чотири пальці й повернув її мені.
  «Випий це, розслабся та відпочини. Немає нічого поганого в тому, що чоловік плаче, і розливання цього може зашкодити тобі». Він повернувся і вийшов з кімнати.
  Майк був добрим і хорошим чоловіком. Одного разу він сказав, що бути лікарем робить людину справедливим психологом, і він мав рацію. Я довго сидів, тримаючи склянку й просто дивлячись у її коричневу глибину. Потім я проковтнув його двома великими ковтками. Бренді горів, і я ахнув. Через п’ятнадцять хвилин я лежав на дивані й плакав від душі. Я плакав, щоб заснути, і прокинувся рано вранці, коли я ліг спати після того, як вимкнув світло.
  Було визнано, що Джулі та Сью мертві; і Піт і невідомий чоловік. Прийняття принесло дивний спокій; Я все ще почувався заціпенілим у своєму розумі, але почувався краще і був працездатною людиною.
  Майк знав, що робив.
  Через чотири дні я відвіз Карен до Абако, і Деббі поїхала з нами. Саме тоді, у присутності Пеггі та Боба, я сказав Карен, що її мати та сестра померли і що вона деякий час залишиться з тіткою та дядьком. Вона подивилася на мене, широко розплющивши очі, і сказала: «Вони не повернуться додому?
  «Боюсь, що ні. Ти пам’ятаєш, як помер Тіммі?» Тіммі був домашнім кошеням, якого збила машина, і Карен кивнула.
  — Ну, це щось подібне.
  Сльози навернулися на її очі, і вона кліпнула їх.
  5i «Тіммі не повернувся», — погодилася вона.
  «Чи означає це, що я ніколи не побачу маму та Сьюзі?» Раптом вона звільнилася. Вона розплакалася і вирвалась.
  «Я не вірю тобі», — вигукнула вона й почала голосити: «Я хочу свою маму. Я хочу мою маму».
  Пеггі підхопила її на руки й заспокоїла, а потім через плече сказала мені: «Я думаю, що зараз найкраще прийняти легке заспокійливе та постіль». Вона забрала Карен.
  Боб ніяково сказав: «Важко знати, що сказати».
  «Я знаю, але світ обертається як завжди. Мені знадобиться трохи часу, щоб звикнути до цього, але я витримаю. Де Деббі?»
  «На патіо».
  Я глянув на годинник.
  «Нам доведеться повертатися, потрібен літак.
  Я буду зустрічатися так часто, як можу, принаймні раз на тиждень. "
  Ми з Деббі спочатку не багато розмовляли під час польоту назад до Великої Багами; ми обидва були занурені в свої приватні думки. Минуло багато часу, перш ніж я сказав: «Я припускаю, що ти повернешся до Х’юстона».
  — Так, — безбарвно сказала вона. Незабаром вона сказала: «А я думала, що у мене проблеми».
  "Що сталося?"
  Вона коротко засміялася.
  — Ви б хотіли знати?
  "Чому б і ні? Ми можемо поплакати на плечі один одного".
  «З'явився чоловік, або я думала, що він чоловік. Я думала, що він любить мене, але він дійсно любив мої гроші. Я випадково підняла телефонну трубку в невідповідний момент і почула дуже цікаву розмову про великі угоди, які він збирався і життя, яке він збирався вести, щойно одружився зі мною, біда полягала в тому, що він спілкувався з іншою жінкою, і вона входила в його плани».
  — Це погано, — сказав я.
  «Я була проклятою дурнею», — сказала вона.
  «Розумієте, мене попереджали. Біллі весь час був проти цього, тому що він не довіряв хлопцеві, і він дуже чітко сказав це. Але чи слухав я? Не мене. Я виросла жінкою світу, і я знав усе».
  «Скільки тобі років, Деббі?»
  «Спела старість років двадцять п'ять».
  — Я теж обпік пальці, коли був у вашому віці, — сказав я.
  «Це було до того, як я зустрів Джулі. Ти переживеш це».
  «Ти так думаєш? Але, Боже, це мене чогось навчило, і я не думаю, що мені подобається те, чого воно мене навчило. Ось я бідна маленька багата дівчина, і віднині до вічності я дивитимусь на кожного хлопця, якого зустріну, і цікаво, чи хоче він мене, чи всі ці чудові гроші.
  «Інші багатії справляються», — сказав я.
  "Так?" — сказала вона з викликом.
  «Ви вивчали статистику розлучень останнім часом?»
  Її голос був гірким, і я бачив, що вона сильно постраждала.
  І те, що я приїхала на Великий Багамський остров і побачила, як щасливо ми з Джулі були одружені, мало чим допомогло. Невдовзі вона тихо сказала: «Але ти не хочеш обтяжувати себе моїми проблемами, навіть якщо ти, здається, справді подолав найгірше зі свого стану. Це була розмова з Майком Паско днями?»
  — Так, — сказав я.
  «Він голландський дядя мене, і це допомогло. Це може допомогти вам».
  — Гаразд, Томе, — сказала вона.
  «Що б ви зробили на моєму місці? Я знаю, що ви не можете поставити себе на моє місце, але я розповів вам достатньо, щоб знати про себе. Мені потрібна ваша порада. Знаєте, Біллі багато думає тепер ми з вами поважаємо судження Біллі».
  Я почухав щелепу й задумався.
  «Ну, я б не позбувся твоїх грошей, якщо ти про це думаєш.
  Це занадто корисно; ви можете зробити багато добра, якщо у вас є достатньо доларів. "
  "Купуючи вихід?"
  — Не зовсім. Ти думаєш бути місіонером у Калькутті чи щось подібне?
  Її сміх був сумним.
  «Ти знаєш про мене більше, ніж я думав».
  — Забудь, — сказав я.
  «Це не працює. Крім того, благодійність починається вдома. Тепер ти техаець. Б’юся об заклад, що в Техасі є бідні чорні діти, які ніколи навіть не бачили моря».
  "Це думка. Що ви маєте на увазі?"
  — Я це вирішую, — повільно сказав я.
  «Починаючи з того факту, що ми на Багамських островах, де навколо багато чорних облич. Ваші чорні техаські діти не виділялися б, якби ви привезли їх сюди, а у нас немає колірної смужки. Навчіть їх плавати, підводне плавання, те, про що вони тільки мріяли додому, я міг би дати вам дешеві ціни в готелях; "
  "Боже мій!" вона сказала.
  «Яка чудова ідея. А ще є бідні білі діти».
  «Добре, змішайте їх». Я бачив, як вона була охоплена ентузіазмом, і попередив: «Але тобі доведеться зробити більше, ніж заплатити за це, Деб, якщо це спрацює, я маю на увазі особисто для тебе. Тобі доведеться взяти участь і привести дітей самостійно , можливо, з парою помічників.
  Є над чим подумати. "
  «Це точно».
  Мій погляд привернув Білл Піндер, пілот, який махав мені рукою. Я нахилився вперед і взяв аркуш паперу, який він тримав. Це було повідомлення, передане по радіо диспетчерським пунктом Фріпорту, у якому говорилося, що Перігор хоче терміново бачити мене в своєму офісі.
  Я відвів Деббі до поліцейської дільниці, яка була на розі Pioneer's Way та East Mall. Гадаю, я міг би відвезти її до Королівської пальми, а потім повернутися, але щось у повідомленні Перігора спонукало мене швидко його побачити, тож я запитав Деббі, чи не проти вона зупинитися. Був спекотний день, і я не хотів залишати її сидіти в машині, тому взяв її з собою.
  Я випадково спіймав Перігорда, коли він проходив через передпокій, тож познайомив їх і додав: «Міс Каннінгем та її брат були присутні, коли Lucayan Girl від’їжджала до Маямі».
  Перігор задумливо подивився на неї.
  — Вам краще обом зайти до мого кабінету, — різко сказав він і повів мене вперед. У своєму кабінеті він звернувся до Деббі й запитав без передмови: «Ви хороший друг містера Менгана?»
  Вона злякалася і кинула на мене швидкий погляд.
  — Я б так сказав.
  Я сказав: «Я не так давно знаю міс Каннінгем, але, безперечно, вважав би її своєю подругою. Ми з її двоюрідною сестрою дружимо багато років».
  Якусь мить Перігор виглядав нерішучим, потім помахав на стілець.
  "Будь ласка, сідайте." Він сів навпроти нас і сказав: «Я не впевнений, що міс Каннінгем має бути тут зараз, але вам може знадобитися підтримка друга.
  — Ви їх знайшли, — упевнено сказав я.
  Він глибоко вдихнув.
  «Рибалка знайшов тіло маленької дівчинки на пляжі острова Кіт».
  «Котячий острів!» — сказав я недовірливо.
  "Але це неможливо! Lucqyan Girl прямувала на південний захід до Майамі-Кет-Айленд, який знаходиться в 200 милях на південний схід. Це не може бути Сью!"
  — Вибачте, містере Менган, але сумнівів немає.
  «Я не вірю. Я хочу її побачити».
  «Я б не радив цього». Перігор похитав головою.
  — Ви б її не впізнали.
  "Чому ні?"
  Перігор був незадоволений.
  «Мені не потрібно пояснювати співвітчизнику з Багамських островів, що відбувається з тілом у наших морях за дуже короткий час».
  «Якби я не впізнав її, як, у біса, ти можеш бути таким впевненим?» Я починав злитися через неможливість цього всього.
  «Як Сью могла потрапити на Котячий острів?»
  Перігор дістав картку з шухляди свого столу й поклав її.
  «Це картка зубів вашої доньки; ми отримали її зі школи. Доктор Міллер, стоматолог вашої доньки, зробив порівняння, і воно збігається в усіх відношеннях. Ми не ризикували; у нас була ще одна оцінка від стоматолога, який не знає Ваша дочка підтвердила ідентифікацію доктора Міллера.
  Мені раптом стало погано і трохи запаморочилося. Мабуть, це було видно моїм кольором, тому що Деббі поклала свою руку на мою руку.
  — З тобою все гаразд, Томе?
  — Так, — хрипло сказав я. Я підвів голову й подивився на Перігор.
  А Джулі А інші? "
  — Нічого, боюся. Він прочистив горло.
  — Розслідування, звичайно, буде.
  «Як пояснити Котячий острів? Ви знаєте, що це до біса неможливо.
  Все, що покинуто у Флоридській протоці, буде віднесено на північний схід у Перську затоку. "
  — Я не можу цього пояснити; принаймні, на ваше задоволення. Він підняв руку, коли я відкрив рота.
  «Це може допомогти, якщо ви зможете впізнати члена екіпажу».
  Я глухо сказав: «Я його не бачив».
  Перігор сказав: «Ми ставили питання на пристанях без успіху. Проблема в тому, що на пристанях буквально плаваюче населення». Він повторив це, оцінивши подвійну перевагу.
  «Так, плаваюче населення тут сьогодні, а завтра зникло. Ніхто не оголошений зниклим безвісти, тому що всі пропали безвісти рано чи пізно. Це ускладнює роботу поліції. Ми також перевірили з іншого боку, запитавши друзів містера Олбері, чи він був Знову бачив розмову з незнайомцем.
  Деббі сказала: «Можливо, він не був чужим».
  «О, так, я думаю, він був», — упевнено сказав Перігор.
  «Мені здається, що він був пляжним опіком, одним із молодих американців, які дешево подорожують островами автостопом і готові взяти екіпаж за будь-кого, якщо це дасть їм змогу пройти далі. Я думаю, цей їхав додому».
  «Тоді він може бути в американському списку зниклих безвісти», — зауважила вона.
  "Чому він має бути?" — запитав Перігор.
  «Його не було всього тиждень, і він, мабуть, нерозумний молодий чоловік, покинув соціальне середовище. У будь-якому випадку, в якому американському місті ми запитуємо? І без імені та без обличчя, як ми працюємо?»
  Мій мозок почав працювати скрипуче. Перігор сказав щось, що розбудило мене.
  «Ви сказали, що не можете пояснити, як Сью опинилася на острові Кіт, щоб я задовольнився. Це означає, що ви задоволені?»
  Я був злий на Перігор, бо знав, що він щось приховує.
  Це йому дісталося.
  «Клянуся Богом, містере Менган, я не задоволений. Мені не приносить задоволення сидіти тут і повідомляти погані новини, сер».
  «Тоді в чому вся ця кривава таємниця? Це тому, що я підозрюваний? Якщо я є, тоді скажи так. Мене звинувачуватимуть у підриві власного човна?»
  Мій голос піднявся до крику, і я помітив, що тремчу. Деббі знову взяла мене за руку і сказала: «Спокійно, Томе».
  "Спокійно? З самого початку відбувається щось біса смішне". Я тицьнув пальцем у Перігор.
  «Ніхто не може сказати мені, що заступник комісара поліції сам займається роботою, коли зникає човен. Особливо, коли він бере з собою офіцера з боротьби з наркотиками.
  Перігор, я добре відомий в урядових колах, і якщо ти не зустрінешся, я буду в Нассау, поговорю з Діном, твоїм босом і кількома іншими людьми, і ти не знатимеш, що тебе спіткало. "
  Перігор зробив цікавий жест, наче хотів відмахнутися від дратівливої мухи.
  "Я запевняю вас, що поліція ставиться до цього з усією серйозністю. Крім того, уряд налаштований серйозно. І стривожений, я можу додати. Генеральний прокурор, діючи за прямими вказівками прем'єр-міністра, чинить на мене дуже сильний тиск, оскільки стільки, скільки я можу витримати, і мені більше від вас не потрібно».
  «Але ти до біса добре отримаєш це», — сказав я.
  «Боже Господи, це ж моя сім’я, про яку ми говоримо!»
  Він перестав бути непроникним, і його голос став м’якшим. Знаю, знаю.
  "
  Він підвівся й підійшов до вікна, мовчки дивлячись на Іст Молл, міцно зчепивши руки за спиною. Він довго стояв, мабуть, йому важко було про щось визначитися.
  Невдовзі він обернувся й тихо сказав: «Мабуть, якби я був на вашому місці, я б відчував і діяв так, як ви. Ось чому я збираюся розповісти вам дещо про те, що відбувається на Багамах. Але я хочу, щоб ваш розсуд був .. Я не хочу, щоб ти вівся напівзведеним, і, перш за все, я хочу, щоб ти не говорив про те, що я збираюся тобі сказати.
  Деббі підвелася на ноги.
  — Я піду.
  — Ні, — сказав Перігор.
  — Залишайтеся, міс Каннінгем. Він усміхнувся.
  «Містер Менґан захоче поговорити з кимось про це; він би не був людиною, якби він цього не зробив, і його довіреною особою також могли б бути ви. Але мені потрібна така ж впевненість у вашому мовчанні».
  Деббі сказала: «У тебе є».
  — Містер Менган?
  Я думав, що Перігор був таким же хорошим психологом-любителем, як і Майк Паско.
  — Гаразд.
  Він повернувся на своє місце за партою.
  «Це ненормально, коли вдало знайдений човен зникає в спокійному морі, і запити, зроблені до того, як я взявся за справу, дали нам впевненість, що Lucayan Girl — це дуже вдало знайдений човен із більш ніж звичайним доповненням безпеки. Вона була дуже добре оснащена, чи не так?»
  — Я зробив це так, — сказав я.
  Перігор оглянув тильні сторони своїх долонь.
  «За останні кілька років було зникло дуже багато човнів. Було багато погано поінформованих і пустотливих розмов про так званий Бермудський трикутник, у центрі якого ми перебуваємо. Однак уряд Багамських островів не вірить у привидів. чи найбільше це турбує уряд».
  — Ви про піратство? — недовірливо сказала Деббі.
  «Тільки так».
  До мене доходили чутки, як, мабуть, і всі багамці, і це було темою в деяких американських яхтових журналах. Я сказав: «Я знаю, що в минулі часи тут було піратство, але ці човни — не кораблі зі скарбами, вони не везуть золото до Іспанії. Гадаю, ви могли б продати уламки радарів, радіо, двигунів, можливо, але це курячий корм, і його також легко виявити».
  «Ви маєте рацію. Ваш човен, мабуть, уже на морському дні, з усім обладнанням непошкодженим. Ці люди не ризикуватимуть продавати кілька речей за кілька доларів. Містере Менган, я думаю, що ми маємо справу з Контрабандисти кока-коли, я маю на увазі кокаїн, але також трохи героїну, тому що ми не на цьому шляху , але знову ж таки не дуже, тому що він занадто громіздкий».
  Він кивнув і вказав на велику карту Багамських островів на стіні.
  «Погляньте на ці 100 000 квадратних миль, з яких лише п’ять відсотків суші. Якби земля була зручно розташована в одному місці, наше завдання було б легшим, але є тисячі рифів. Територія розміром з Британські острови з населенням 220 000 .Це те, що ми повинні стежити».
  Він підійшов до карти.
  «Візьміть лише одну невелику групу». Його рука розсікла дугою.
  «Хребет Рагедж-Айленд і Джументос-Кейс завдовжки 120 миль із загальним населенням 200 осіб, здебільшого зосереджені в Дункан-Тауні на півдні. Будь-хто міг принести туди човен із дев’ятьма дев’ятьма впевненістю, що його не побачать навіть удень. Вони могли висадитися на Фламінго-Кей, Уотер-Кей або на будь-якому з сотень інших островів, більшість із яких навіть не мають назв. І це лише один маленький ланцюжок островів серед багатьох. Ми могли б перетворити все наше населення на поліцейських досі не вистачає людей, щоб прикрити».
  Деббі запитала: «Як тут піратство?»
  — Це вже не називають піратством, хоча так і є, — втомлено сказав Перігор.
  «Це стало досить поширеним, щоб отримати власну назву яхт-джекінг. Вони хапають човен і швидко випливають з місцевості. Швидке нанесення фарби на верхні частини забезпечує легку ідентифікацію. Вони прямують до берега. де ховають кокаїн, а потім відправляють його на берег; іноді вони можуть використовувати його для повторного заходу, але ви знаєте, скільки ми спіймали? підняв один палець.
  — І для цього вони вбивають екіпаж? Я вимагав.
  «Чи знаєте ви, які прибутки, містере Менган? Але зазвичай човни викрадають із пристані, і немає смертей. Це досить легко, враховуючи неформальність більшості власників човнів і розслабленість середньостатистичної пристані».
  «Лукаянську дівчину не вкрали з пристані».
  Перігор навмисне сказав: «Коли така людина, як ти, відправляє свою дружину та маленьку доньку в море з членом екіпажу, якого він ніколи не бачив і чиє ім’я він не знає, він накликає на себе неприємності».
  Він не відразу вийшов і сказав це, але він натякнув, що я був проклятим дурнем, і я був схильний погодитися з ним. Я слабко сказав: "Але хто міг знати?"
  Перігор зітхнув.
  «Ми роздаємо циркуляри, розміщуємо плакати в пристанях, спостерігаємо, як ваш човен знає, що ваша команда використовує ваші ключі, і, очевидно, ніхто не звертає на це жодної уваги». Він зробив паузу.
  «Я б не сказав, що випадок Lucayan Girl є нормою. Човни втрачаються в морі не з кримінальних причин: пошкодження штормом, пожежа, вибухи, аварійність тощо. Але якщо вони захоплені піратством і Тоді хто потонув? Це наша проблема; все, що ми знаємо, це те, що забагато човнів.
  Деббі сказала: «Ви маєте на увазі, що член екіпажу Lucayan Girl міг бути живим?»
  Перігор розвів руками.
  «Міс Каннінгем, якщо це просто питання затоплення, яке ми не можемо скидати з рахунків, то він, ймовірно, мертвий.
  Якщо це піратство, що більш ніж імовірно через те, що ми знайшли на острові Кіт, то він, ймовірно, живий. І тому я хочу твого мовчання. Якщо він ще тут, я не хочу, щоб він знав, що його шукають. — Він сумнівно стиснув губи.
  «Але без імені чи опису його буде важко знайти».
  Я сказав: «Комісарево, знайдіть цього виродка. Якщо це питання винагороди, я її запропоную, незалежно від того, скільки».
  — Я згадав про розсудливість, — тихо сказав Перігор.
  «Пропонування публічної винагороди навряд чи є стриманим». Він зчепив руки перед собою.
  «Це професійна справа, містере Менган; справа поліції. Я не хочу, щоб ви втручалися, і ви дали мені слово».
  — Він має рацію, Томе, — сказала Деббі.
  "Я знаю." Я встав і сказав Перігору: «Вибачте, якщо я зірвався».
  «Немає необхідності вибачатися. Я зрозумів».
  — Ви будете інформувати мене про розвиток подій?
  «Наскільки я можу. Ви повинні розуміти, що я, можливо, не зможу розповісти все, що знаю, навіть вам. Розсудливість також поширюється на поліцію, коли це стосується суспільних інтересів».
  Він підвівся, і ми потиснули один одному руки, і я мав бути цим задоволений.
  Але, як попереджав Перігор, це не принесло мені повного задоволення.
  І так все-таки були похорони, а перед тим слідство. Я був присутній, але перед початком розгляду Перігор поспілкувався зі мною.
  «Незалежно від висновків цього розслідування, ми розглядаємо це як справу про вбивство».
  Я пильно подивився на нього.
  — Нові докази?
  «Насправді ні. Але ваша донька не померла від утоплення; в легенях не було солоної води. Звичайно, у разі вибуху на човні вона могла вдаритися головою настільки сильно, що вбила її, перш ніж увійти у воду. .Травми голови відповідають цьому", - сказав він.
  «Це може допомогти вам знати, що, на думку судмедексперта, смерть була миттєвою».
  Деббі сиділа зі мною на слідстві, де вона залишалася до закінчення похорону. Розслідування було чудово організовано; Перигором, я підозрюю. Коронер, очевидно, пройшов інструктаж і знав усі запитання, які не мав ставити, і вміло керував свідками. Коли я давав свої свідчення, мені спало на думку, що одним із факторів рішення Перігорда розповісти мені, що він мав, було те, щоб запобігти будь-яким незручним запитанням від мене на слідстві.
  Вирок – смерть з невідомих причин.
  Родина, звичайно, була на похоронах. Грейс приїхала з Флориди, а Пеггі та Боб з Абако, прихопивши з собою Карен. Карен майже прийшла в себе, але похорони її трохи підкорили. На думку Пеггі, для Карен було добре прийти. Мабуть, вона мала рацію. Також були присутні деякі з моїх багамських друзів і напрочуд велика кількість співробітників Корпорації.
  Сумно було дивитися, як жалюгідно маленьку труну опускають на піщану землю. Карен плакала, тож я підняв її й притиснув до себе під час короткої церемонії. Було сказано кілька останніх слів, а потім все закінчилося, і натовп розійшовся.
  Наступного дня Деббі поїхала до Х’юстона, і я відвіз її в аеропорт.
  Я забрав її в Royal Palm, і дорогою вона попросила мене зупинитися на International Bazaar, оскільки вона хотіла щось забрати. Я припаркувався на вулиці, а вона сказала: «Не заходь, я недовго». Тож я сів у машину й чекав, а вона повернулася за п’ять хвилин.
  В аеропорту ми випили кави після того, як позбулися її багажу та чекали оголошення її рейсу. Я сказав: «Ви можете сказати Біллі, що я готовий поговорити про справи, як тільки він буде готовий».
  Вона пильно подивилася на мене.
  "Ти впевнений?"
  — Майк мав рацію, — сказав я.
  «Життя триває, а корпорація не працює сама по собі. Так, я впевнений».
  «Я думав про те, що ти запропонував, коли ми поверталися з Абако. Знаєш, коли я думаю про це, я прожив досить марне життя». Вона криво всміхнулася.
  "Сім'я Каннінгемів не вірить у жінок у бізнесі. Вони повинні бути прикрасами, бути гарними в ліжку та народжувати дітей, бажано хлопчиків, щоб виношувати їх. Прокляте недоречне південне лицарство. Тож я був прикрасою, і це приблизно все".
  Я посміхнувся.
  "А як щодо постелі?"
  «Ви не повірите, але я був незайманим, поки не зустрів того виродка в Х’юстоні». Вона відкинула цю думку.
  «У будь-якому разі, я думаю, що все це зміниться, і це дуже вразить мого батька, коли я спілкуюся з чорними дітьми та бідолашним білим сміттям. Але я думаю, що я зможу пройти повз Біллі Один».
  «Тримайся цього. Настав час Каннінгемам заробити щось окрім грошей.
  Робити людей щасливими - непогана мета. "
  Ми ще трохи поговорили про це, а потім вона вибачилася й пішла через коридор до туалетів. Коли вона повернулася, вона поспішала, її підбори швидко клацали по твердій підлозі. Вона зупинилася переді мною і сказала: «Томе, я маю тобі дещо показати.
  Я не збиралася, але...» Вона зупинилася і нервово закусила губу, потім сунула мені в руку конверт.
  "Сюди!"
  "Що це?"
  «Ти пам’ятаєш, Сью залишила фотоапарат. Ну, я взяв плівку й дав її проявити. Я щойно взяв відбитки на Міжнародному базарі й пішов у Джон, щоб подивитися на них».
  — Розумію, — повільно сказав я. Я не був впевнений, що хочу їх побачити. Було б забагато спогадів про той останній день.
  — Гадаю, тобі варто на них подивитися, — наполягала Деббі.
  "Це важливо."
  Я вийняв відбитки з конверта й перегорнув їх.
  Було кілька знімків Дівчини, на одному з яких Піт позував у луках, вражаючи глузливо-героїчним виглядом; три фотографії самої Сью, ймовірно, зроблені Джулі, від перегляду яких я ледь не розбила серце; а решта — сама Джулі в різних місцях біля басейну, біля човна та на борту, наглядаючи за завантаженням багажу. Було одне фото Деббі, а також чотири дурниці, розфокусовані та розмиті. Сью ще не навчилася користуватися камерою, а тепер ніколи не навчиться. У мене клубок у горлі закашлявся.
  Деббі уважно спостерігала за мною.
  — Подивіться ще раз.
  Я знову переглянув фотографії, і раптом Деббі сказала: «Стоп!
  Он той. "На знімку, де Піт був на носі, на кормі була тьмяна фігура чоловіка, який просто заходив на палубу знизу. Він був у тіні, і його обличчя було нечітким.
  — Ну, будь я проклятий! Я відклав відбиток і вийняв негатив. Негатив плівки 110 чортівсь малий, він майже закриє ваш мініатюру та деталь, яка показує, що чоловік був розміром із шпилькову голівку.
  — Командир! — сказав я тихо.
  — Так. Вам буде що показати Перігору.
  «Але спершу я накажу його збільшити. Я не дозволю це в руки Перігору, не маючи кількох копій для себе. Його ідеї розсудливості можуть стати на моєму шляху. У мене є хитра думка, що як тільки він отримає це, я ніколи більше цього не побачу».
  Було оголошено про рейс Деббі, спотворений поганою акустикою, і я супроводжував її до шлагбауму, де ми попрощалися.
  «Я напишу тобі про нашу схему», — сказала вона.
  — Бережи себе, Томе. Вона поцілувала мене, цнотливо цокнула в щоку.
  Потім її не стало, і я повернувся у Фріпорт, щоб знайти фотографа.
  Через два дні я отримав те, що хотів. Я сидів у своєму кабінеті й розглядав дублікат негативу, копії кольорового друку та шість глянцевих чорно-білих розширень на негативі розміром із шпилькову голівку, яка була головою члена екіпажу. Технік темної кімнати виконав хорошу роботу, враховуючи розмір зображення, з яким йому довелося працювати. Це не можна назвати хорошим портретом, оскільки він дуже зернистий і трохи розфокусований, але це було не так вже й погано.
  Чоловік був молодий, я б сказав, під тридцять, і він виглядав білявим. У нього було широке чоло й вузьке підборіддя, а очі були глибоко втоплені й затемнені. Одна рука була піднята біля його обличчя, наче він хотів це приховати, а голова була злегка розмитою, наче вона рухалася під час зйомки. На кольоровому відбитку було видно, ніби він виринає знизу, і, можливо, він раптом усвідомив, що опинився під відвертою камерою. Якщо так, то він не переміг швидкість затвора камери та швидку плівку.
  Я дуже довго вивчав обличчя. Це був черствий вбивця?
  Як виглядав убивця? Як і будь-хто інший, мабуть.
  Я вже збирався подзвонити в Perigord, коли в інтеркомі загуділо, тож я клацнув перемикачем.
  — Так, Джессі?
  «Містер Форд бажає вас бачити».
  Я забув про Сема Форда. Я відсунув фотографії на бік свого столу і сказав: «Застреліть його».
  Сем Форд був чорношкірим жителем Багамських островів і менеджером пристані, яка була приєднана до готелю Sea Gardens на Нью-Провіденсі. Він був вправним менеджером, хорошим моряком, багато зробив для тамтешнього відділення БАСРА. З моменту розмови в офісі Перігора та його висловлених поглядів на безпеку в пристані я думав про нашу, і в мене була робота для Сема.
  Він зайшов.
  — Доброго ранку, містере Менган.
  «Доброго дня, Семе. Сідай на стілець».
  Коли він сідав, він сказав: «Мені було дуже прикро почути про те, що сталося. Я б прийшов на похорон, але того дня в пристані у нас виникли проблеми».
  Там був вінок від Сема та його родини.
  «Дякую, Семе. Але зараз усе скінчено». Він кивнув, і я відкинувся на спинку крісла.
  «Я переглядав нашу політику щодо пристаней для яхт. У нас є три, і незабаром ми матимемо ще одну, коли готель буде завершено на Ельютері. Якщо все піде так, як я сподіваюся, у нас буде більше. Наразі причали приєднані для готелів, де менеджер пристані відповідальний перед менеджером готелю, це спрацювало досить добре, але виникли певні суперечки, чи не так?»
  — У мене були проблеми, — сказав Сем.
  «Я не знаю про інші причали, але мій бос, Арчі Бейн, знає про човни до біса все. Разів, коли він просив мене покласти кварту в півлітрову каструлю, я клянуся, що він думає, що човни складаються».
  Я чув подібні коментарі від інших менеджерів пристані.
  «Гаразд, ми збираємося щось змінити. Ми збираємося створити підрозділ пристаней, у якому менеджери пристаней відповідатимуть перед керівником підрозділу, а не перед менеджерами готелів. Він керуватиме ділянкою з централізованим придбанням корабельні люстри тощо. Як би вам сподобалася робота?»
  Його брови піднялися.
  "Менеджер відділу?"
  «Так. Ви отримуватимете платню, яка йде разом із роботою».
  Сем глибоко вдихнув.
  «Містер Менган, це робота, про яку я молився».
  Я посміхнувся.
  «Це ваше з першого числа місяця, тобто через два тижні. І як менеджер відділу ви можете називати мене Томом». Деякий час ми говорили про його нову роботу, узгодження ліній розмежування, зарплату та інші деталі. Тоді я сказав: «І я хочу, щоб ти посилив охорону в пристанях. Скільки човнів ти вкрав, Семе?»
  — З морських садів? Він почухав голову.
  «Один цього року, два минулого і два позаминулого. Цьогорічний був знайдений на Андросі, знайдений покинутим. Думаю, хтось просто взяв його, щоб покататися».
  Здавалося, що п’ять за три роки не так багато з усіх кнурів, яких перевів Сем, але помножте це на кількість пристаней на Багамах, і це було бісно багато. Я почав цінувати точку зору Перігора. Я сказав: «Перегляньте записи всіх наших пристаней за останні п’ять років, я не хочу знати, скільки човнів зникло. І, Семе, ми не хочемо більше втрачати».
  «Я не бачу, що ми відповідальні», — сказав Сем.
  «І в угоді про пристань є пункт, який говорить про це. Ви знаєте людей, які працюють на човнах. Вони вважають, що отримали свободу моря. Можливо, вони отримали, тому що ніхто ще не встиг видавати їм ліцензії, але деякі є просто безвідповідальними. "
  Я здригнувся, тому що Сем зачепив гострий нерв; Я був власником човна.
  «Тим не менш, посиліть охорону».
  — Це буде коштувати, — попередив Сем.
  — Це означає сторожі.
  «Не треба».
  Сем знизав плечима.
  — Ще щось, містере… е-е… Томе?
  — Думаю, це все.
  Він підвівся, потім завагався.
  «Вибачте, але мені було цікаво.
  Що ти робиш із фотографіями Джека Кейлза? "
  "ВООЗ?"
  Сем показав на чорно-білі фотографії.
  «Ось це Джек Кейлз».
  'Ви знаєте цього чоловіка? "
  «Не сказати, щоб знати, як бути друзями, але він був у пристані для яхт».
  «Семе, ти щойно заробив собі бонус». Я штовхнув фотографію через стіл.
  — А тепер сідай і розкажи мені все, що знаєш про нього.
  Сем підняв його.
  «Невдале фото», — прокоментував він. «Але це Кейлз, гаразд. Він фахівець з яхти; отримав шлюп двадцять сім футів, британського виробництва та зі скловолокна. Зазвичай плаває самостійно».
  — Де він її тримає?
  «Ніде й скрізь. Вона зазвичай там, де він буває в той час. Кайлз може вийти будь-де, я думаю. Він був у Нью-Провіденсі два роки тому і сказав мені, що прийшов із Галапагосів через Панамський канал, і пройшов свій шлях через острови. Він збирався подивитися на Флорида-Кіс.
  Він гарний нанді з човном. "
  — Як її звати?
  Сем спохмурнів.
  «Це дивно, що він змінив її ім’я, що дуже незвично. Більшість людей забобонні щодо цього. Два роки тому її звали Сіглоу, але коли я бачив її востаннє, вона була Зеленою Хвилею».
  «Можливо, інший човен», — запропонував я.
  — Той самий човен, — твердо сказав Сем.
  Я прийняв це; Сем знав свої човни.
  — Коли він востаннє був у вашій пристані?
  — Близько трьох місяців тому.
  — Як Кейлз заробляє на життя?
  Сем знизав плечима.
  «Я не знаю. Можливо, він є екіпажем за плату. Я ж казав тобі; він фанат яхти. Таких, як Кейлз, багато. Вони живуть на своїх човнах і якось заробляють на життя». Він на мить замислився.
  «Якщо подумати, Кейлзу ніколи не бракувало готівки. Він платив за все. Кілька люстр із магазину, пальне, збори за пристань і все інше».
  "Кредитна карта?"
  «Ні. Завжди готівкою. Завжди і в американських доларах».
  — Він американець?
  «Я б так сказав. Може бути канадцем, але я так не думаю. Про що все це, Томе?»
  «Мене він цікавить», — сказав я неінформативно
  "Що ти можеш мені сказати?"
  — Нема чого розповідати, — сказав Сем.
  «Я просто залив дизельне паливо в його човен і взяв його гроші. Це також небагато. У нього дизельний двигун розміром з півлітра, яким він рідко користується; він один із тих хлопців, які віддають перевагу вітру, щоб бути хорошим моряком. як я сказав".
  «Будь-що про Кейлза буде корисним», — сказав я.
  — Добре подумай, Семе.
  Сем міркував.
  "Я чув, що він був жахливо запальним, але він завжди був ввічливим зі мною, і це все, що мене хвилювало. Він ніколи не створював проблем у пристані, але я чув, що він влаштував бійку в Нассау. Як і всі яхтсмени, він носить ніж , і він використав це, щоб порізати хлопця».
  "Поліція була причетна до цього?"
  Сем похитав головою.
  «Це була приватна бійка», — сухо сказав він.
  «Ніхто не хотів проблем із поліцією».
  Я був розчарований; було б корисно, якби Кейлз уже мав поліцейське досьє.
  — Чи були у нього якісь конкретні друзі, про яких ви знаєте?
  «Ні, я б сказав, що Кейлз самотній».
  «Коли він три місяці тому покидав вашу пристань, чи сказав він, куди їде?»
  "Немає." Сем раптом клацнув пальцями.
  «Але коли я зустрів його минулого місяця на International Bazaar, він сказав, що їде до Флориди. Я забув про це». Потім він додав: «Міжнародний базар тут, а не той, що в Нассау».
  Я витріщився на Сема.
  — Ви хочете сказати, що бачили Кейлза тут, на Гранд Багамі, місяць тому?
  — Не місяць тому, — виправив Сем.
  «Минулого місяця. Це було трохи більше двох тижнів тому. Я привіз човен для клієнта, щоб він віддав його Джо Картрайту». Сем смикнув його за вухо.
  «Швидше за все, Кейлз теж мав тут свій човен. Я не бачив її, але я не дивився. Він знав про знижку».
  У нас була система, за якою яхтсмен, який користувався однією з наших пристаней, отримував десятивідсоткову знижку в будь-якій іншій; це допомогло зберегти гроші в сім'ї. Я подзвонив своєму секретарю.
  «Джессі, швидко принеси сюди Джо Картрайта. Мені байдуже, що він робить, але я хочу, щоб він був тут». Я повернувся до Сема.
  — Чи сказав Кейлз, як він їде до Флориди?
  "Він не сказав мені, і я не питав. Я припускав, що він буде йти в Green Wave".
  Я довго бив Сема, але більше нічого не зміг витягти з нього. Незабаром прибув Джо Картрайт. Він був менеджером пристані Royal Palm.
  — Ви хотіли мене, містере Менган? Він коротко махнув рукою, віддавши честь.
  «Привіт, Семе!»
  Я просунув фотографію вперед.
  «Цей чоловік привіз човен до пристані близько двох тижнів тому?»
  Сем сказав: «Його звати Кейлс.
  «Обличчя та ім’я для мене нічого не значать», — сказав Джо.
  — Мені треба було б переглянути записи.
  Я вказав на телефон, дивлячись на ваш офіс і попросіть когось зробити це зараз. "
  Коли Джо говорив у мундштук, я неспокійно барабанив пальцями по столу. Принаймні в мене було щось для Перигорда, і я сподівався, що це виявиться надійним лідером.
  Джо поклав слухавку.
  «Він був тут, але я його не бачив. Він прибув на британському шлюпі з червоним корпусом».
  — Зелений, — сказав Сем.
  «Ні, вона була червоною. Її звали Багама Мама».
  — Він знову змінив ім’я, — здивовано сказав Сем.
  «Тепер навіщо чоловікові це робити?»
  Моя піднята рука змусила його замовкнути. Я запитав Джо: "Човен ще тут?"
  «Я з’ясую». Джо знову взяв слухавку, і я затамував подих. Якщо човен був ще тут, то Кейлз, швидше за все, був мертвий разом із Джулі Сью та Пітом. Якщо ні. Джо сказав: «Вона пішла на двадцять п’яте Різдво».
  Я видихнув, зітхнувши. Це було через шість днів після того, як дівчина Лукаян зникла. Джо сказав: «Ніхто не бачив, як вона пішла; раптом її там не було». Він знизав плечима.
  «Це нікого не хвилювало; збір за пристань був сплачений наперед до кінця місяця. Ми отримали на цьому прибуток».
  Я сказав: «Я хочу, щоб ви обидва чекали в офісі, поки вас не розшукають». Вони пішли, і я подзвонив у Перігор.
  «У мене є для вас ім’я та обличчя. Той член екіпажу».
  Він не здивувався. Все, що він сказав, це "Хто?"
  Я сказав йому.
  "Де ти?"
  «Мій офіс у Royal Palm».
  «Десять хвилин», — сказав він і подзвонив.
  Перігор провів Сема Форда та Джо Картрайта через віджим, але не отримав від них набагато більше, ніж я, тоді він взяв негатив і фотографії та пішов. Але він не взяв усіх; Дещо я зберіг, замкнувши в офісному сейфі. Я говорив із Семом і Джо.
  «Якщо ви побачите або почуєте про цього чоловіка, я хочу знати, але не лякайте його — просто зв’яжіться зі мною».
  Сем запитав: "Про що все це, Томе?"
  Я вагався, напівсхиляючись сказати йому, але коротко сказав: «Тобі не потрібно знати. Це справа поліції». Я змінив тему.
  «Ми організовуємо причали в підрозділ, Джо, а Сем буде начальником. Поширюйте інформацію про те, що ми розширюємось. Не буде звільнень, і багато наймів. Сем розповість тобі про це.
  Гаразд, це все. "
  І це було все.
  Тоді Джек Кейлз не виплив на поверхню, але кілька тижнів потому прибув Біллі Каннінгем із цілою групою юристів і бухгалтерів, і вони почали переглядати бухгалтерські книги West End Securities, не знаходячи багато неправильного та багато чого. правильно. Через кілька днів Біллі підійшов до мене і з криво посмішкою сказав: «Ви недооцінили свою вартість приблизно на чверть мільйона, але ви все одно не отримаєте більше п’ятої частини акцій Theta».
  "Пасує мені."
  «Корпорація буде створена до кінця тижня; у мене над нею працювали юристи Нассау. Тоді ми зможемо підписати документи».
  — Тобі було б краще проконсультуватися зі мною щодо цього, — сказав я.
  — Можливо, але я подумав, що, можливо, ти не в стані розсудити.
  7i «Ти міг мати рацію», — визнав я.
  Він підвівся і потягнувся.
  «Гей, це був важкий тиждень. Я міг би випити. Де ти тримаєш свою офісну пляшку?»
  Я відчинив шафу, налив напоїв і подав йому склянку.
  «Ось для корпорації Тета».
  Ми випили тост, і Біллі сказав: «Ти справді поклав заусенець під сідло Деббі. Що ти в біса зробив?»
  — Лише маленька батьківська порада.
  Біллі скривив губи.
  — По-батьківськи! Він сів.
  «Мій шановний дядько, Джек Каннінгем, голова каннінгемської корпорації та щось на кшталт головного виродка, вважає, що ти якийсь підривний божевільний. Він каже, що ти вкладав ліві ідеї в голову його дочки…» Що ви думаєте? "
  «Я думаю, що це найкраще, що з нею коли-небудь траплялося», — відверто сказав він.
  «Вона все життя була розпещеною, і настав час подумати про щось інше, ніж про себе. Можливо, це підійде».
  — Сподіваюся, що так.
  Він вагався.
  «Вона розповіла мені про Сью та похорони. Чому ви не дали мені знати?»
  «Не твоя проблема». Я спробував віскі.
  — Вона розповідала вам про фотографію?
  "Яка фотографія?"
  Отже, Деббі дотримувалася своєї обіцянки Перігору; вона навіть не сказала своїй родині. Я не був таким почесним.
  — Я тобі про це розкажу, але тримай це під капелюхом.
  Тож я розповів йому, і це було довго, і коли я закінчив, він сказав: «Ісусе, я ніколи не чув про щось подібне!» Він підняв із сейфа фотографію, яку я зробив.
  — Ви маєте на увазі, що цей сучий син убив вашу родину?
  «Це загальна теорія. Якщо він ще живий, то живий, а якщо він мертвий, хто забрав його човен із пристані?»
  — Це жахлива картина, — сказав Біллі.
  "Я думаю, ми можемо зробити краще, ніж це?"
  «Як?»
  «Ви знаєте, що у нас є Космічний центр у Х’юстоні. Я знаю багатьох хлопців там, тому що ми співпрацюємо з NASA.
  Коли вони роблять знімки з космосу, вони досить розмиті, тому вони пропускають їх через комп’ютер, який покращує їх різкість; робить комп’ютерно вдосконалене зображення, як вони це називають. «Він постукав по фотографії.
  «Я думаю, вони могли б зробити те саме з цим, і якщо вони не зможуть, тобі не гірше. Чи не проти, якщо я відвезу це назад до Х’юстона?»
  Я подумав, що це гарна ідея.
  "Візьми це."
  Через три дні ми підписали документи, і я став президентом корпорації вартістю 50 мільйонів доларів.
  Минав час.
  У мене було велике робоче навантаження, оскільки я прив’язався до того, щоб забезпечити роботу Theta Corporation. Я почав із того, що активував деякі пропозиції, які виклав Біллі, починаючи з будівельного відділу. Джек Фостер був бездітним вдівцем і керував будівельною компанією в Нассау. Йому було за шістдесят, і він хотів піти, не бачачи сенсу працювати в могилі, коли йому не було на кого залишити компанію, тож я полетів до Нассау, і ми уклали угоду, і я отримав компанію на квартал -на мільйон менше, ніж я очікував заплатити. Оскільки це була компанія, яка будувала готель на Ельютері, там справи почали рухатися швидше, тому що я подбав про те, щоб Theta Corporation отримала першочерговий вибір матеріалів і робочої сили. Чим швидше буде завершено будівництво готелю, тим швидше грошовий потік перетвориться з негативного на позитивний.
  Чверть мільйона, які я заощадив, я вклав у географічне та економічне дослідження Багамських островів, найнявши для цього американську групу. Я не очікував, що вони придумають щось таке, що мене здивує, але те, що вони знайшли, підтримає мої ідеї щодо Каннінгемів.
  Я прилітав до Абако принаймні раз на тиждень, щоб побачитися з Карен, навіть якщо залишитися лише на годину. Здавалося, що вона повністю заспокоїлася і не виглядала гірше від втрати. Я хотів мати її стійкість; Я зупиняв себе від задумливих думок лише важкою роботою та зайнятістю.
  Але були часи в досвітні години..
  Я обговорював питання про те, щоб забрати Карен додому, але Пеггі порадила цього не робити.
  «Томе, ти працюєш стільки годин, скільки послав Бог. Як ти думаєш доглядати за маленькою дівчинкою? Нехай вона залишиться тут, доки тобі не вдасться. З нею немає проблем».
  Пеггі та Боб були в захваті, тому що я фінансував їм поле для гольфу, щоб конкурувати з полем у Treasure Cay. Я також сказав їм, що проведу спільні зустрічі з Міністерством фінансів, Міністерством туризму та Департаментом громадських робіт, щоб побачити, чи можна щось зробити з жахливою дорогою між Марш-Харбором і Треже-Кей. Я сказав їм, що підготував Багамський авіаційний путівник для пілотів, де сказано, що якщо хтось хоче дістатися від Треже-Кей до Марш-Харбора, йому краще летіти.
  «Я запитав їх: «Що це за туристична реклама?» «Я думаю, ми отримаємо покращену дорогу».
  «Це дуже допомогло б нашій торгівлі обідом», — сказав Боб.
  «Люди, які приїжджають на одноденні екскурсії з Треже-Кей».
  «До біса з обідом. Ви будете керувати службою прокату автомобілів». Тож я був зайнятий, і час минав трохи менш болісно.
  Час від часу я заглядав у Перигор. Комп’ютерні зображення Кейлза повернулися з НАСА, і я дав їх йому. Він кинув на них погляд і кліпав очима.
  «Як ти це зробив?» — запитав він.
  — Не задавайте питань, — сказав я.
  «Пам’ятайте про розсудливість». Кейлза не було й сліду.
  «Якщо він ще живий, то міг би бути будь-де», — сказав Перігор.
  «Яхтсмени мобільні, і контролю над ними немає взагалі. Наскільки я знаю, він зараз у Кейптауні».
  «І він знову змінив би назву свого човна».
  — І, можливо, його власний, — сказав Перігор.
  «У нього, напевно, там будуть проблеми з паспортом».
  Перігор подивився на мене трохи сумно.
  «Для вас може бути несподіванкою те, що капітану човна, яким би маленьким воно не було, не потрібен паспорт; йому потрібні лише суднові документи, а їх легко підробити. У будь-якому випадку отримання Паспорт досить простий, якщо знати, де шукати». Перигор був у глухому куті.
  Минуло три місяці, і Деббі повернулася, прихопивши з собою двох своїх чорношкірих американських дівчат приблизно її віку. Вона подула в мій кабінет, як освіжаючий вітерець, і познайомила їх.
  «Це Кора Браун і Едді Вільямс; вони обидві вчителі, і Едді має кваліфікацію медсестри. Ми — передова розвідувальна група».
  — Тоді я краще приберу тобі номери. Я потягнувся до телефону.
  — Не треба, — легковажно сказала вона.
  «Я зробив бронювання».
  Я подумав про те, щоб сказав Джеку Флетчеру повідомляти мене щоразу, коли Деббі Каннінгем замовляє номер.
  — Отже, ви йдете вперед.
  Вони мені про це розповіли, широко і докладно. Вони збиралися привозити по двадцять дітей щомісяця на двотижневий відпочинок.
  «У мене були деякі проблеми зі шкільною радою з цього приводу», — сказала Деббі.
  «Але я зауважив, що і Кора, і Адді — вчителі, і все це один великий урок географії, у всякому разі, з додаванням спорту. Вони пішли на це».
  Кора та Адді мали давати дітям уроки арифметики та англійської мови, а також вивчати історію Багамських островів у зв’язку зі Сполученими Штатами. Це подбало про освіту. Деббі невпевнено сказала: «Ти сказав щось про Сімейні острови. Я думала, тиждень тут і тиждень на одному з тих…»
  — Звичайно, — сказав я.
  «Це легко. Поки вони тут, ті діти, які вміють плавати, можуть відвідати Товариство підводних досліджень і навчитися підводного плавання. Вони дадуть вам низьку ціну. Ті, хто не вміє плавати, можуть брати уроки тут, у готелі. є інструктор.
  — Чудово, — сказала Кора.
  «Я не вмію плавати, можливо, я теж візьму уроки».
  І так це йшло з великим ентузіазмом. Я взяв відпустку, щоб познайомити їх з людьми, яких, на мою думку, вони мали б знати, а потім відпустив їх у Фріпорт. Перед тим, як вони повернулися до Штатів, я повів Деббі на вечерю в Xanadu Princess. Я влаштував те тет-а-тет, відправивши Кору та Адді в Абако, щоб познайомити Пеггі.
  Коли ми вийшли з машини, Деббі поглянула на готель.
  «Це належить Корпорації Тета?»
  Я сміявся.
  «Ні, я просто хочу стежити за тим, що задумала опозиція».
  За коктейлем я сказав: «Мені подобаються Кора й Адді. Де ти їх знайшов?»* «О, я просто розпитав і придумав джекпот». Вона посміхнулася.
  «Жоден із них не одружений. З того, що я спостерігав за останні кілька днів, вони цілком могли б вийти заміж за багамських хлопців. Усмішка зникла з її обличчя, і вона стримано запитала: «Як справи, Томе?»
  «Гаразд. Корпорація Theta займає мене. Настільки, що я думаю продати будинок. Зараз я не проводжу там багато часу; зазвичай я ночую в готелі».
  «О, ти не повинен продавати цей гарний будинок», — імпульсивно сказала вона.
  «Я тріпочу в ньому. І спогадів забагато».
  Вона поклала свою руку на мою.
  «Сподіваюся, це не так вже й погано». Деякий час ми мовчали, а потім вона сказала: «Біллі говорив зі мною. Він сказав, що ти розповідав йому про Кейлза. Є ще новини?»
  «Нічого. Здається, Кейлз повністю зник. Якби не всі невідповідності, я був би схильний вважати, що він пішов з Лукаянською дівчиною, що це був справжній нещасний випадок».
  Я навмисне змінив тему, і ми поговорили про інші, більш легкі речі, і було досить пізно, коли я відвіз її назад до Королівської пальми. Коли ми йшли до стоянки, щось блиснуло з темряви, і Деббі пригнулась і видохнула: «Що це було!»
  «Не хвилюйтеся, це нешкідливо, воно вам не зашкодить. Це був просто кажан. Ми називаємо їх грошовими кажанами».
  Деббі з сумнівом підвела очі, і я побачив, що вона не зовсім повірила моїм твердженням, що кажани нешкідливі.
  «Це дивне ім’я?
  Чому грошові кажани? "
  Я посміхнувся.
  «Тому що ти бачиш їх лише тоді, коли вони відлітають від тебе».
  Тієї ночі, лежачи без сну в ліжку, мені спала на думку цікава думка. Чи може розум грати з одним? Чи я підказав Деббі Каннінгем ідею привезти американських дітей на Багами, щоб я міг більше бачити її? Це не було свідоме рішення, я був у цьому впевнений. Оскільки Джулі та Сью померли лише тиждень тому, я б не міг, не міг би прийняти таке рішення. Але розум дивний і складний, і, можливо, він вклав ці слова в мої вуста, ідею в розум Деббі, з власних причин.
  Усе одно я почувався щасливішим, ніж відчував себе протягом тривалого часу, знаючи, що в осяжному майбутньому я буду бачитися з Деббі Каннінгем щомісяця.
  Минали місяці. Через сім місяців після того, як я став президентом корпорації Theta, у нас відбулося урочисте відкриття готелю Rainbow Bay на Ельютері. Я запросив натовп видатних осіб: міністрів уряду, пару кінозірок, чемпіона з гольфу тощо. Я також запросив заступника комісара Говарда Перігорда та його дружину Емі. І прийшли Каннінгеми; Біллі та його батько Біллі Один; Джек Каннінгем, який дивився на мене з деякою недовірою, і, звичайно, дочка Деббі.
  Щоб переконатися, що все йде як по маслу, я залучив найкращого персоналу з інших трьох готелів. Обслуговування в тих готелях, можливо, тоді трохи постраждало, але не дуже, тому що в цілому якість нашого персоналу була високою. У підсумку все пройшло добре.
  Перед тим, як ми полетіли до Ельютери, ми з Каннінгемами провели неформальне засідання правління. Я роздав копії опитування, зробленого американською компанією, і додав свій звіт із детальними рекомендаціями.
  «Не очікується, що ти зараз усе це прочитаєш, але я дам тобі короткий зміст».
  Я поставив галочки на пальцях.
  «Ми йдемо на Сімейні острови». Я зробив паузу й сказав у дужках: «Раніше їх називали Out Islands, але міністр туризму вважає, що Family Islands звучить затишніше».
  — Він має рацію, — сказав Біллі.
  «І Шекспір помилявся. Імен багато».
  «У будь-якому випадку, майбутнє за Сімейними островами. Ми активно займаємося нерухомістю на Кривому острові, острові Еклінз, Маягуані та Грейт-Інагуа. І ми купуємо пару рифів на острові Рагедж. Усе це незабудоване та ми заходимо туди першими, особливо до того, як швейцарські грошима зайдуть і піднімуть ціни».
  Я постукав іншим пальцем.
  «Ми об’єднуємо наші власні пакетні пропозиції та надаємо їх турагентам у Штатах і Європі. Для цього ми або самі укладаємо угоди з кількома авіакомпаніями, або чартерними літаками, щоб доставляти наших клієнтів до Великої Багами чи Нью-Провіденсу. . З цього моменту нам доведеться або укласти угоду з Bahamasair, або заснувати власну острівну авіакомпанію».
  Ще один палець піднявся.
  «Далі я хочу мати справді розкішний готель вищого класу; не для пакетного туриста, а для людей із грошима». Я посміхнувся.
  «Прості люди, як ви. Десять відсотків відвідувачів островів прилітають на власних літаках, і я хочу захопити цей ринок».
  — Звучить добре, — сказав Біллі.
  Біллі Один сказав: «Так, здається, це має сенс».
  Джек Каннінгем гортав сторінки мого звіту.
  «Що це таке, що ти хочеш відкрити школу?»
  1 сказав: «Якщо ми будуємо готелі, нам знадобиться персонал, який би ними керував, я хочу навчити їх своїм способом».
  — На біса це! — різко сказав Джек.
  «Ми платимо за навчання, потім вони йдуть і їдуть до якогось іншого клятого готелю, як-от Holiday Inn. Ні в якому разі ми цього не робимо».
  «Міністерство туризму бере половину вартості», — сказав я.
  — О, добре, — неохоче сказав Джек.
  «Це може бути інакше».
  Біллі сказав: «Джек, я голова цієї корпорації, і, як на мене, ти — сімнадцятий віце-президент, відповідальний за відповіді на дурні запитання. Не засувайся сюди».
  — Не розмовляй так із своїм дядьком, — сказав Біллі Один. Але голос його був лагідний.
  — Я отримав тут свої гроші, — огризнувся Джек.
  «І я не хочу, щоб цей хлопець викинув це. Він уже набив голову Деббі купою комуністичних нісенітниць».
  Біллі посміхнувся.
  «Покажи мені іншого комуняка з понад десятьма мільйонами доларів».
  — Два мільйони з них ми дали йому, — різко сказав Джек. Він відкинув звіт.
  «Біллі, ти ледь не присягнув біблійною клятвою, що уряд Багамських островів стабільний». Він показав на мене.
  «Ви йому повірили. Він дає нам звіт, який приємно читати, але я, наприклад, читав інші слова в газетах. Три дні тому в Нассау стався клятий бунт. Що тут такого стабільного?»
  Я знав про бунт і не міг пояснити це. Він спалахнув нізвідки, і поліції було важко стримати заворушення. Я сказав: «Американська група пішла і закрила фабрику. Вони зробили це надто швидко і без консультацій. Людям не подобається, коли їх звільняють, особливо коли це робиться навіть без попередньої звільнення. Це просто місцева проблема.
  Він буркнув.
  «Краще б так було. Декілька американських туристів постраждали, і це не приносить користі галузі; галузі, я можу зазначити, що ми займаємося за п’ятдесят мільйонів доларів».
  Я бачив, що будь-які стосунки з Джеком будуть непростими, і я вирішив триматися від нього якомога далі. Щодо бунту, то я дав досить лаконічне пояснення, але не був упевнений, що воно правильне.
  Біллі Один сказав: «Давайте охолодимо, добре?» Він подивився на мене.
  — Чи не знайдеться у вас кисле пюре?
  Таким чином, це було згладжено, і наступного дня ми полетіли в Eleuthera. Ельютера має довжину 120 миль, але в тому місці, де я побудував готель, вона була менше двох миль завширшки, так що з готелю можна було бачити море з обох боків. Біллі Один дивився на це з подивом.
  — Будь я проклятий!
  Я сказав: «Ми отримуємо два пляжі за ціною одного. Ось чому я побудував тут».
  Навіть Джек був вражений.
  Упродовж дня я перекинувся з Перігором і запитав його про бунт у Нассау.
  «Чим це викликано?» Я запитав.
  Він знизав плечима.
  «Я насправді не знаю. Це не в моїй юрисдикції. Це на колінах у комісара Діна, і він вітається».
  «Чи є ймовірність подібної події на Великій Багамі?»
  Він похмуро посміхнувся.
  — Ні, якщо я маю до цього стосунок.
  «Це було політичне?»
  Він непрозоро подивився на мене й навмисно змінив тему.
  «Я мушу привітати вас із цим чудовим готелем. Бажаю вам усіляких успіхів».
  Ця реакція хвилювала мене більше за все інше.
  Але урочисте відкриття мало величезний успіх, і я танцював з Деббі всю ніч.
  Так і пішло. Корпорація Theta досягла успіху після першого року існування, хоча грошей виходило більше, ніж надходило. Зрештою, це було те, що ми все ще були на стадії розширення. Біллі був задоволений тим, як я впорався з речами, і, здебільшого, Біллі Один. Що відчував Джек, я не знав; він тримав ніс подалі від речей, і я не запитав. У моєму діловому житті все йшло добре, і моє особисте життя також пожвавилося, аж до того, що я попросив Деббі вийти за мене заміж.
  Вона зітхнула.
  — Я думав, ти ніколи не запитаєш.
  Тож я відвів її спати, і через три тижні ми одружилися через протести Джека, чиї відкриті заперечення стосувалися різниці у нашому віці, але я йому не подобалася, про що я вже знала. Біллі і, я думаю. Біллі Один був за, але брат Деббі, Френк, дотримувався лінії Джека. Різні члени сім'ї стали на бік, і клан певною мірою розділився з цього питання. Але ніхто з них не міг сказати, що я був мисливцем за багатствами, одружився з нею за її гроші, у мене було достатньо власних. Що стосується моїх власних почуттів з цього приводу, я одружувався на Деббі, а не на Джеку.
  Ми одружилися в Х’юстоні в дещо напруженій атмосфері, а потім повернулися на Багами, щоб ненадовго провести медовий місяць у новому готелі Rainbow Bay. Потім ми повернулися до Великої Багами через Абако, де зустріли Карен, яка сумнівалася щодо нової матері. Деббі та Карен переїхали до будинку в Lucaya, а я повернувся до керування корпорацією. Через два місяці вона повідомила мені, що вагітна, що зробило нас обох дуже щасливими.
  Але потім все знову почало йти не так, тому що люди, які приїжджали на Багами у відпустку, поверталися додому помирати.
  Legionella pneumophila.
  За наступні кілька місяців я багато дізнався про ту невловиму помилку з псевдолатинською назвою. Кожен, хто пов’язаний із готельною індустрією, мусив вчитися, і вчитися швидко. Спочатку не було визнано, що це було, тому що постраждалі помирали не на Багамах, а вдома в Штатах, або в Англії, або в Швейцарії, чи будь-де, звідки вони прибули. Це була Всесвітня організація охорони здоров'я, яка дала перший попереджувальний сигнал.
  Більшість людей могли б знати, що це хвороба легіонерів, оскільки вона була вперше виявлена на з’їзді Американського легіону, який відбувся в готелі Bellevue-Stratford у Філадельфії в 1976 році, де стався майже вибуховий спалах пневмонії серед тих, хто був присутній. Загалом 221 особа стала захворіли, а тридцять чотири з них померли.
  Природно, хвороба легіонерів - погана новина для будь-якого власника готелю. Ніхто, швидше за все, не проведе безтурботну відпустку в курортному готелі, звідки його можуть винести на ноги, і проблема ускладнюється тим, що навіть ті готелі, які добре доглянуті та вільні від хвороб, відчувають фінансову тягу. Як тільки новина про те, що певний курорт зіпсований, постраждає кожен.
  Тож багато людей, у тому числі й я, були дуже стурбовані, коли почули, що в готелі Parkway у Нассау поширена хвороба легіонерів. Я прилетів до Нью-Провіденса, щоб поговорити з Тоні Босуортом, лікарем нашої Корпорації. Його база була в готелі Sea Gardens, тому що Нью-Провіденс знаходиться в центрі, і він міг досить швидко дістатися до інших наших готелів, скориставшись літаком корпорації в екстрених випадках. Лікар компанії був ще однією з моїх екстравагантностей, яку Джек Ганнінгем не схвалював, але він заробляв свою зарплату в цьому та інших випадках.
  Коли я розповів йому, що відбувається на Парквей, він тихо свиснув.
  «Легіонельоз! Це погано. Ви впевнені?»
  Я знизав плечима.
  — Ось що я чую.
  «Ви знаєте, яка форма? Вона виникає двома способами: лихоманка Понтіак і хвороба легіонерів».
  Тоді я вперше почув про лихоманку Понтіак, але не востаннє. Я похитав головою.
  «Я б не знав. Ви лікар, а не я».
  «Понтійська лихоманка — це не так уже й погано», — сказав він.
  «Він б'є швидко і має високий рівень нападу, близько дев'яноста п'яти відсотків, але зазвичай немає смертельних випадків. Хвороба легіонерів - це вбивця. Я піду до Департаменту охорони здоров'я. Дайте мені п'ятнадцять хвилин, ви?"
  Я пішов подивитися на кухні. Я часто влаштовую раптові рейди на кухні та інші відділи, щоб персонал був на належному рівні. Усі відділи однаково важливі, але, якщо перефразувати Джорджа Оруелла, кухня рівноправніша за інші. Кошмар кожного власника готелю — спалах сальмонели. Минуло ближче півгодини, перш ніж я повернувся до Тоні, і він все ще базікав по телефону, але він кинув її через пару хвилин після мого прибуття.
  — Підтверджено, — похмуро сказав він.
  «Хвороба легіонерів. Запідозрена розумним молодим лікарем у Манчестері, Англія, підтверджена Центром спостереження за інфекційними захворюваннями. Всесвітня організація охорони здоров’я ідентифікувала мертвого чоловіка в Парижі та ще двох у Цюріху; є кілька випадків у Буенос-Айрес і їх купа по Штатах».
  — Усі ці люди залишилися на Парквей?
  "Так. Скільки там кімнат?"
  У мене була під рукою вся статистика мого змагання.
  OceanofPDF.com
  "А
  сто п'ятдесят. "
  «Яка, на вашу думку, цілорічна зайнятість?»
  Я розглядав.
  — Досить непоганий готель. Я б сказав, що від сімдесяти п’яти до вісімдесяти відсотків.
  Губи Тоні тихо рухалися, коли він робив обчислення.
  "Їм доведеться зв'язатися з приблизно 12 000 людей, і вони розкидані по всьому кривавому світу. Для когось це буде робота".
  Я витріщився на нього.
  — Чому так багато!
  «З 1976 року над цим проводилася певна робота. Дослідження показали, що цей смертоносний маленький хлопець може жити у воді більше року, тож саме стільки часу його перевірити є стандартним. Перше дасть вам десять доказів того, що бактерії є в Кондиціонерна вежа на Паркуей, але ми не знаємо, як довго вони там, Томе, це досить серйозно і назвемо це двома з половиною жертвами, а рівень смертності серед них — сорок п’ять.
  Насправді він був недалеко. Коли весь страх закінчився, остаточний підсумок склав 324 жертви та 41 смерть.
  — Здається, ви багато про це знаєте.
  Він криво посміхнувся мені.
  «Я готельний лікар; це те, за що я отримую свою зарплату. Ті поранені, які не помруть, не будуть корисними протягом кількох місяців, і існує серйозний ризик незворотного пошкодження легенів, не кажучи вже про це. нирок і печінки».
  Я глибоко вдихнув.
  — Гаразд, Тоні, що нам робити?
  «Нічого особливого. Ці спалахи, як правило, локалізуються, як правило, обмежуються однією будівлею. Вони вимкнули кондиціонер на Парквей, щоб нічого не вибухнуло».
  — Отже, ви вважаєте, що наші готелі безпечні?
  Він знизав плечима.
  «Вони повинні бути».
  — Я хотів би переконатися.
  «Тестування на L. pneumophila — справа вибаглива. Вам потрібна добре обладнана лабораторія з морськими свинками, заплідненими яйцями тощо. Ось чому проклята істота з’явилася лише в 1976 році. І це теж займає багато часу. .Я вам скажу: я візьму зразки води з кондиціонерів у чотирьох готелях і відправлю їх до Маямі, але не чекайте швидких результатів».
  — А як щодо кімнатних кондиціонерів? Я запитав. Фойє та громадські кімнати Sea Gardens обслуговувалися центральним кондиціонером, але кожна кімната мала свій власний невеликий, який міг налаштувати індивідуально мешканець. Така ж система працювала в Royal Palm, тому що ці два були нашими старими готелями. Abaco Sands і абсолютно новий Rainbow Bay мали повністю централізоване кондиціювання повітря.
  Босворт звів брови.
  «Ви зайшли трохи далеко, чи не так?» Він обернувся, взяв з полиці біля столу товсту медичну книжку й погортав сторінки.
  «Ми ще не розробили антибактеріальний засіб для цього; у всякому разі, нічого конкретного. Вирішенням може бути сильне хлорування.
  "
  — Розкажи, як це робиться.
  Тож він сказав мені, і я зайнявся. У двох готелях у нас було 360 номерів, а це означало, що 360 кондиціонерів потрібно спустошити, наповнити хлорованою водою, залишити для замочування протягом двадцяти чотирьох годин, знову спорожнити та знову наповнити гарантовано чистою водою. Велика робота.
  Я не чекав, поки Босворт доповість про зразки, які він надіслав до Майамі, а почав працювати над великими кондиціонерами в кожному готелі, виводячи їх з роботи по одному та використовуючи ту саму техніку. Але була різниця. Кондиціонер у помірно великому готелі може обробляти до 1000 галонів води за хвилину, а охолодження відбувається за рахунок випаровування, коли вода ллється через бризкові решітки та пропускає повітря через них.
  Градирня втрачає близько десяти галонів води за хвилину у вигляді водяної пари, і ще один галон за хвилину втрачається на те, що технічно в торгівлі називається «дрейфом»; дуже дрібно подрібнених крапель води. Робляться спроби контролювати викид дрейфу за допомогою каплеуловлювачів, але частина завжди виходить. Тоні Босуорт сказав мені, що будь-які інфекційні бактерії, ймовірно, втечуть у дрейф. Я хлорував ту воду до криниці.
  Я сам контролював усе, щоб усе було зроблено належним чином. Може здатися дивним, що бос зробить це особисто, але я мав переконатися, що це зроблено правильно. На цьому було багато чого, окрім того факту, що я не хотів, щоб хтось помер лише через те, що він опікувався одним із моїх готелів. L. pneumophila мала погану звичку вбивати не лише людей, але й готелі.
  Тоні Босуорт також був досить зайнятий, перелітаючи з острова на острів, відвідуючи ймовірні випадки хвороби легіонерів, яка виявилася звичайною застудою. Наші готелі були чисті, але туристи були нервові, і всі Багамські острови на деякий час розбіглися злякано.
  Це був невдалий рік ні для Багамських островів, ні для корпорації Theta, і ми з Міністерством туризму сиділи склавши руки, спостерігаючи, як люди тримаються подалі. За наступні три місяці туризм впав на п'ятнадцять відсотків. Готель Parkway був очищений і сертифікований безпечним, але я сумніваюся, що заповнюваність номерів досягла навіть десяти відсотків у наступні місяці. Пізніше компанія, яка ним володіла, розорилася.
  Крім того, це означало те, що я був далеко від дому частіше, ніж був там. Деббі стала капризною, і ми посварилися першими. З Джулі ніколи не було такого, але тепер, оглядаючись назад, я пам’ятаю, що коли Джулі чекала Сью, я завжди був обережним, щоб бути поруч. Це також була моя перша дитина.
  Тож, мабуть, у певному сенсі наші сварки були однаково моєю провиною, навіть якщо я не визнав цього в той час. Як це було, я образився. Я дуже багато працював, не тільки захищаючись від цієї клятої хвороби, яка мене до біса хвилювала, але й брав на себе звичайне навантаження президента корпорації Theta, і я не розумів, навіщо з мене позбавлятися енергії вдома теж. Так сварка стала ще більшою. Не тільки ревнощі харчуються собою.
  Деббі все ще займалася своєю справою з Корою, Едді та техаськими дітьми, але діяла переважно з Багамських островів. Але потім я помітив, що вона проводить усе більше часу вдома, в Техасі. Її виправдання полягало в тому, що Кора та Адді були безнадійними в організації, і їй довелося повернутися, щоб вирішити проблеми. Я погодився з цим, але коли її візити стали частішими та тривалими, у мене виникло відчуття, що я втрачаю дружину. Це також не було добре для молодої Карен, яка втратила одну матір і виглядала так, ніби втратила сурогатну матір. Це був безлад, і я не бачив виходу з нього.
  Мої почуття не покращилися, коли одного ранку я побачив заголовки у Freeport J^ews. У Нассау була пожежа, і Палац веселощів згорів. Палац веселощів був розважальним комплексом, побудованим, як я думаю, щоб конкурувати з Міжнародним базаром у Фріпорті як пастка для туристів. У ньому були кінотеатри, ресторани та спортивні споруди, і на мій смак він був надто яскравим. Такий же сучасний, як і на той час, у ньому виглядало дешеве відчуття, яке я не схвалював.
  А тепер його не стало. Аналізуючи газетне повідомлення, здавалося б, що у пожежників ніколи не було шансу; Це місце спалахнуло, як багаття, так ніби його навмисне збудували, щоб легко горіти, і забрало з собою вісімдесят два життя, більшість із них туристів і багато дітей. Це, доповнюючи хворобу легіонерів, точно не допоможе іміджу Багамських островів. Приходь на острови і помри! Обирайте спосіб!
  Протягом наступних кількох днів я стежив за газетними повідомленнями та слухав розмови людей. Ходили чутки про підпал, але цього слід було очікувати; після будь-якої великої пожежі завжди говорять про підпал. Начальник пожежної охорони в Нассау був красномовним у своєму засудженні будівництва Палацу веселощів і матеріалів, використаних для його будівництва. Щоб надати йому легкий і повітряний вигляд, було використано багато пластику, і більшість жертв загинули не від опіків, а від задухи, викликаної отруйними парами. Він також засудив використання пінополіуретану в якості оббивки меблів.
  «Це справжній убивця», — сказав він. Я зробив примітку, щоб перевірити, що ми використовуємо в наших готелях, а також посилити протипожежні заходи.
  І саме в цей момент Джек Кейлс з’явився в полі зору.
  Наступного ранку над столом для сніданку пролітали штормові сигнали, але я був надто стурбований, щоб помітити їх, доки Деббі не сказала: «Здається, ти сьогодні знову повернешся до офісу».
  Я налив собі чаю.
  «Я думав про це».
  «Я більше ніколи тебе не бачу».
  Я додала цукор.
  «Ви робите в ліжку».
  Вона спалахнула.
  «Я дружина, а не повія. Коли я вийшла заміж за чоловіка, я очікувала від нього всього, а не тільки його пеніса».
  Тоді я зрозумів, що це не просто буря в чашці чаю.
  — Вибачте, — сказав я.
  «Останнім часом все було дуже важко».
  Я розмірковував.
  «Я вважаю, що мені насправді не потрібно їхати сьогодні чи навіть завтра. Насправді я можу взяти решту тижня відпустку. Чому б нам не взяти один із вітрильників Джо Картрайта з пристані та не відправитися до одного з Сімейні острови? Це приведе нас на вихідні, і ми зможемо полетіти назад».
  Вона засяяла, як ялинка.
  "Ми могли б?" Тоді вона насупилася.
  «Але ми не наблизимося до жодного з ваших клятих готелів», — попередила вона.
  «Це не замасковане відрядження».
  «Хрести моє серце і сподіватися померти». Я пив чай, коли задзвонив телефон.
  Це була Джессі.
  «Я думаю, вам краще прийти сьогодні рано вранці; у нас проблеми».
  — Що за біда?
  «Щось пов’язане з багажем в аеропорту. Я не знаю, що це таке, але вестибюль схожий на вулик бджіл. Містер Флетчер у стоматолога, і заступник менеджера не дуже добре справляється».
  Це все, що мені потрібно.
  — Я зайду. Я поклав слухавку і сказав Деббі: «Вибач, люба, але дзвонить обов’язок».
  «Ви маєте на увазі, що ви йдете, незважаючи на те, що щойно обіцяли? Будьте прокляті!»
  Я вийшов із дому зі звинуваченнями, які дзвінко звучали у мене у вухах, і, прибувши до Королівської пальми, побачив, що тут вирвалося невелике пекло.
  Я сидів у кабінеті Джека Флетчера і слухав, як він стогне.
  «Їх двісті вісім, і без клятої зубної щітки між ними, не кажучи вже про інші речі першої необхідності. Все, що у них є, — це ручний багаж і те, в чому вони стоять».
  Я скривився.
  "Що сталося? Вони прибули сюди, а їхній багаж опинився в Барселоні?"
  Він подивився на мене сумними очима.
  "Ще гірше! Ви знаєте ту нову карусель для обробки багажу в аеропорту?" Я кивнув. Це була інновація, якої ми домагалися тривалий час. Із збільшенням кількості польотів широкофюзеляжних літаків в аеропорту виникла проблема з обробкою багажу, яку карусель повинна була усунути.
  Флетчер сказав: «Це не могло б зробити кращу роботу, якби було розроблено для цієї мети».
  "Краща робота з чого?"
  «Відкриття багажу без використання ключів. Багаж поставили на конвеєр, і десь у тому підземному тунелі щось розірвало кожну валізу. Те, що викинуло на карусель, — це розбиті валізи та перемішаний вміст».
  — Чи не пробували вимкнути, коли побачили, що відбувається?
  «Вони намагалися, але не змогли. Мабуть, це не зупинилося. І телефонний зв’язок між каруселлю та точкою завантаження зовні ще не встановлено. До того часу вони повозились і послали когось на вулицю, щоб зупинити завантаження. було надто пізно. Вони заштовхнули весь літак із багажем».
  Я кивнув у бік холу.
  «Хто цей натовп?»
  «Конвенція LTP Industries із Чикаго. Вони вже створюють пекло. Якщо ви хочете шматок мороки, просто вийдіть у вестибюль, ви можете розрізати його ножем. Одна хороша річ: адміністрація аеропорту несе банку для цього, а не ми. "
  Адміністрація аеропорту може нести остаточну відповідальність, але працівники аеропорту не мали в руках понад 200 нещасних і незадоволених американців, і коли американці незадоволені, вони дають про це знати, голосно й чітко. Їхнє нещастя поширилося б готелем, як чума.
  Джек сказав: «Той Боїнг був заповнений, усі місця заповнені. Ми не єдині люди, які страждають від горя; Holiday Inn, Atlantik Beach, Xanadu, у всіх нас проблеми».
  Від цього я не почувався краще.
  "Що з цим робить адміністрація аеропорту?"
  «Все ще намагаються прийняти рішення».
  — Ой, їй-богу! Я сказав.
  «Ви йдете туди й даєте їм пустушку по 50 доларів для невідкладних потреб. Я подзвоню в аеропорт і скажу їм, що надішлю їм рахунок. І зробіть це службою зв’язків з громадськістю з боку готелю. Нехай вони Чітко знайте, що ми не повинні цього робити, але ми сповнені молока людської доброти. Ми повинні отримати прибуток із цього безладу».
  Він кивнув і пішов, а я подзвонила в аеропорт. Після цього відбулася коротка, але бурхлива розмова, під час якої прозвучали погрози судового розгляду. Коли я поклав телефон, він задзвонив під моєю рукою. Джессі сказала: «Сем Форд хоче вас бачити. До речі, він поводиться, справа термінова».
  — Я піду. Я повернувся до свого офісу через вестибюль, перевіряючи атмосферу. Флетчер зробив оголошення, і напруга спала. До каси вже вишикувалася черга, щоб отримати допомогу. Я пройшов через кабінет Джессі, махаючи Сему на ходу, і сів за свій стіл.
  — Я думав, ти був біля острова Раггед.
  Проект Ragged Island — це те, що я розробив, слухаючи заступника комісара Перігорда. Те, що він сказав про хребет Рагедж-Айленд і Хументо-Кейс, залишилося зі мною. Моя ідея полягала в тому, щоб купити пару рифів і розбити табори для тих туристів, які воліли б кілька днів прогулятися на справжньому безлюдному острові. Я мав намір задовольнити будь-який смак, і, будучи низьким туристичним сезоном, я відправив Сема Форда на човні розвідати кілька місць.
  — Був, — сказав Сем.
  — Але щось виникло. Ти пам’ятаєш того хлопця, про якого ти хотів дізнатися?
  "ВООЗ?"
  «Кейлз. Джек Кейлз».
  Я смикнувся.
  "Що з ним? Ви бачили його?" Минуло більше року, і я майже забув.
  — Ні, але я бачив його човен.
  "Де?"
  «У The Jumentos – лежить біля Man-o'-War Cay. Зараз називається My Fair Lady, а її корпус синій».
  Я сказав: "Сем, як ти, в біса, можеш бути впевнений, що це той самий човен?"
  «Легко». Сем засміявся.
  «Приблизно півтора року тому Кейлз хотів нову дужку для щогли для свого форштагу. Що ж, це британський човен, і я мав лише американські фітинги, тож мені довелося зробити адаптер. Він досі там».
  — Ви так близько підійшли до неї? «Про кабель». Це було 200 ярдів.
  «І я одягнув їй окуляри.
  Я не думаю, що Кейлз був на борту, інакше він вийшов би на палубу. Зазвичай вони це роблять у тих водах, тому що там не так багато човнів, і людям стає цікаво. Мабуть, він був на березі, але я його не бачив. «Він подивився на мене серйозно.
  «Я думав сісти на неї, але я згадав, що ти сказав про те, що не хочеш, щоб він злякався, тому я просто пройшов повз, не змінивши курсу, і повернувся сюди».
  "Ви зробили правильно. Коли це було?"
  «Учора. Скажімо, тридцять годин тому. Я повернувся дуже швидко».
  Він справді мав; до Jumentos було понад 300 миль. Я деякий час розмірковував. Щоб швидко дістатися туди, я міг полетіти, але єдине місце для посадки було в Дункан-Тауні, а це було досить далеко від Ман-о’-Вар-Кея, і мені доведеться найняти човен, завжди вважаючи, що його можна найняти. зі шкіпером, який готовий здійснити подорож туди й назад. Вперше я побажав, щоб у нас був гідролітак чи амфібія.
  Я сказав: "Ти хочеш повернутися зараз?"
  «Я дуже втомився, Томе. Я наполягав на цьому. Я не мав того, що можна назвати належним сном, протягом сорока восьми годин. Зі мною був молодий Джим Ґласс, але я не вірив його навігація, тому все, що я отримав, це котячі знімки».
  «Ми полетимо літаком і перевіримо, чи він ще там, а ти можеш спати в Дункан-Тауні. Добре?»
  Він кивнув.
  — Гаразд, Томе, але дорогою я не скажу жодного слова. Я буду спати.
  Я зовсім забув про Деббі.
  Я взяв перший літак і першого під рукою пілота, і ми полетіли на південний схід до Jumentos, пілотом був Білл Піндер. Я сидів на місці другого пілота біля Білла, а Сем позаду. Мені здається, він спав перед зльотом. У мене під рукою був бінокль і фотоапарат із телеоб’єктивом. Я хотів чітко ідентифікувати Перігор, хоча було проблематично, наскільки надійним він буде, тому що човен Кейлза змінив колір, як кривавий хамелеон.
  Хоча я досить часто користуюся літаком, оскільки політ є найшвидшим способом для зайнятої людини об’їхати острови, я вважаю, що це мені набридає. Коли ми бухали над синім і зеленим морем, залишаючи довгий ланцюг Ексуми ліворуч, мої очі поважніли, і я, мабуть, заснув, бо Біллу довелося сильно вдарити ребра, щоб мене розбудити.
  «Ман-о'-Вар Кей через десять хвилин», — сказав він.
  Я обернувся і розбудив Сема.
  "На якому боці кея він був?"
  Сем визирнув з вікна.
  «Ця сторона».
  «Ми не хочемо робити нічого незвичайного», — сказав я Біллу.
  «Спустіться на найнижчу дозволену висоту й летіть прямо біля західного узбережжя острова Кей. Не жартуйте й не кружляйте — просто продовжуйте».
  Ми почали спускатися, і тут Білл сказав: «Цей маленький, що попереду, — це Фламінго-Кей; більший, що далі, — це Man-o'-War».
  Я передав бінокль Семові.
  «Ви знаєте Кейлза. Уважно подивіться, коли ми пролітаємо повз, і подивіться, чи зможете ви його помітити. Я скористаюся камерою».
  — Є човен, — сказав Білл.
  Я звів камеру й відкрив бокове вікно, кліпаючи, коли всередину проникло повітря. Шлюп стояв на якорі, і я чітко бачив вигин якірного троса під чистою водою.
  «Це вона», — сказав Сем, і я клацнув затвором. Я швидко передумав і зробив ще один знімок. Сем сказав: «А це Кейлз у кабіні».
  На той час шлюп зникав позаду нас. Я вивернув шию, щоб побачити це, але воно зникло.
  — Він махав чи що?
  «Ні, просто підняв очі».
  — Гаразд, — сказав я.
  «На Дункан Таун».
  Білл зробив низький проліт із опущеним шасі над розкиданими будинками Дункан-Тауна, і коли ми приземлилися на злітно-посадкову смугу й підрулили до рампи, до нас уже в’їхала побита машина.
  Ми вийшли з «Навахо», і Сем сказав, кивнувши на машину: «Я знаю цього чоловіка».
  «Тоді ти зможеш зробити це, — сказав я.
  «Ми хочемо, щоб човен якнайшвидше вийшов до Man-o'-War».
  «Це буде не надто швидко», — сказав він.
  — Але я зроблю все можливе.
  Ми заїхали в Дункан-Таун, і я стояв поруч, поки Сем торгувався за човен. Я ніколи не був у Дункан Тауні і з цікавістю роздивлявся. Це було охайне й доглянуте місце такого розміру, як Перігор каже, що там проживало менше 200 осіб, більшість із яких були рибалками, судячи з човнів. Були ознаки сільського господарства, але не було товарних культур, тож вони, ймовірно, вирощували стільки їжі, скільки було б для себе. Але були випарні каструлі для виготовлення солі.
  Сем покликав мене, а потім повів до човна.
  "Це воно."
  Я здригнувся від побаченого. Це був відкритий човен приблизно вісімнадцять футів завдовжки і не дуже охайний. На кожух двигуна було накинуто переплутану купу сіток, а валики були всіяні риб’ячою лускою. Також пахло гнилою рибою, і Піту Олбері розбило б серце.
  «Це найкраще, на що ти здатний?»
  — У нього принаймні є внутрішній двигун, — сказав Сем.
  «Я не думаю, що він зламається. Я піду з тобою, Томе. Я знаю Кейлза в обличчя, і я можу поспати шість годин дорогою».
  — Шість годин!
  — Це сорок миль, і я не думаю, що ця ванна зможе розганятися більше семи вузлів на максимальній швидкості. Він подивився на сонце.
  — Коли ми туди приїдемо, буде близько ночі.
  — Гаразд, — сказав я покірно.
  «Рухаємо на сім вузлів».
  Через п’ять хвилин ми були в дорозі з власником і капітаном, темношкірим багамцем на ім’я Бейліс, біля румпеля. Сем постелив смердюче ліжко з рибних сіток і пішов спати, а я задумався. Я звик мандрувати островами на навахо, і така швидкість мене дратувала. Я оцінив довжину човна та носову хвилю і вирішив, що ми не робимо навіть шість вузлів. Мені не терпілося протистояти Кейлзу.
  Ми приїхали на Ман-о'-Вар-Кей саме тоді, коли сонце сідало, і я розбудив Сема.
  "Ми підходимо до берега з іншого боку. Який він широкий?"
  — Приблизно півмилі.
  "Як справи?"
  "Непогано." Він подивився на мене.
  — Про що все це, Томе?
  «Особиста справа».
  Він похитав головою.
  «Рік тому, коли я запитав, чому ти зацікавився Кейлсом, ти ледь не відгриз мені голову. А потім ти притягнув поліцію до комісара Перігорда, не менше. Це більше, ніж особиста справа. У що ти мене втягуєш?»
  Це було досить справедливе запитання. Якщо ми зібралися протистояти людині, яку я вважав убивцею, то Сем мав право знати. Я запитав: «Наскільки близькі ви були з Пітом Олбері?»
  — Я знав його все своє життя. Ти ж знаєш, що ми обоє походили з Абако. Я пам’ятаю, як він і ти були разом, коли я був маленьким кусаком, не більше чотирьох років. Гадаю, тобі тоді було б дванадцять чи тринадцять.
  — Так, він був моїм другом, — тихо сказав я.
  — Що з тобою?
  «Звичайно, він був моїм другом. Раніше ми разом каталися на черепахах. Найбільшим, якого ми коли-небудь ловили, був аоо-паундер. Він навчив мене ловити чагарникових жуків палицею».
  Це була абеконська народна мова для лову сухопутних крабів роздвоєною палицею. Я сказав: «Кейлс був на Lwayan Girl, коли вона зникла».
  Сем дуже затих.
  "Ти маєш на увазі…"
  «Я не знаю, що я маю на увазі, але я це зроблю, коли переберуся на інший бік того клятого берега. Зараз я шукаю найкращий спосіб це зробити».
  "Почекай хвилинку." Сем гукнув Бейлісу: «Повільніше», — потім повернувся до мене, білки його очей почервоніли від світла призахідного сонця.
  «Якщо Кейлс був на Lucayan Girl, якщо це Кейлз на тому човні, то це означає вбивство». Сем так швидко, як будь-який інший житель Багамських островів, складав факти про життя та смерть у морі.
  «Я прочитав про розслідування у Freeport News. Тоді мені здалося, що там щось було пропущено».
  «Перігор закрив це; він не хотів відлякати Кейлза.
  Фотографію Кейлс, яку ви бачили, зробила моя донька Сью якраз перед тим, як дівчина поїхала до Маямі. Перігор вважає, що Кейлс — контрабандист кокаїну. У будь-якому разі, сенс не в цьому, Семе. Я хочу поговорити з Кейлз.
  "
  — А ти думаєш прогулятися через острів. Він похитав головою.
  «Це не той шлях. Цей човен стоїть на якорі біля тросу. Вам доведеться плисти. Це виглядатиме неправильно. Що ми робимо, так це об’їжджати й підходити до нього по-сусідськи, як до будь-якого іншого чесного човна. б." Він показав на діжку з водою в луках.
  — Попроси в нього води.
  "Ти йдеш?"
  «Звичайно, я йду», — швидко сказав Сем.
  — Він тебе впізнає, — з сумнівом сказав я.
  Сем був іронізуючим.
  «Що ти хочеш, щоб я зробив? Набрав біле обличчя? Не має значення, знає він мене чи ні, він мене не боїться. Але він може знати твоє обличчя, і це буде інакше. Тобі краще зберегти свій вниз головою."
  Тож ми об’їхали Man-o’-War Cay з м’яко стукаючим двигуном і склали кілька останніх планів. Незважаючи на те, що Сем бачив Кейлза з повітря в бінокль, це був лише швидкий спалах і точну ідентифікацію можна було зробити лише тоді, коли він розмовляв із людиною на шлюпі. Якщо Сем упізнав Кейлза, він мав попросити води; якби це не був Кейлз, він мав би попросити риби. Відтоді нам довелося б грати на слух.
  Коли ми дрейфували вздовж шлюпа, було дуже мало світла. Я зняв кожух двигуна і став спиною до свого прекрасного хлопця), мабуть, возився з двигуном. Бейліс пішов, і Сем заревів: «Агой, шлюп!» Він стояв у носі й тримав нас човновим гаком
  Голос сказав: "Що ти хочеш?" Акцент був американський.
  Гадаю, Сем більше керувався голосом, ніж тим, що бачив.
  «У нас трохи не вистачає води. Чи можете ви пошкодувати нам кілька крапель?»
  Світло вдарило з кабіни і зіграло на Сема.
  — Хіба я тебе не знаю? сказав Кейлс. У його голосі була нотка підозри.
  — Ти міг би, — легко відповів Сем.
  «Я керую пристанню в Нью-Провіденсі. Я знаю багато яхтсменів, і вони знають мене. Можливо, ви бували в мене в готелі Sea Gardens, на захід від Нассау. Я Сем Форд». Він тримав руку, щоб затінити очі, намагаючись побачити далі яскраве світло.
  "Я тебе пам'ятаю. Хочеш води?"
  "Я був би вдячний. Ми до біса спрагли".
  — Я принесу тобі, — сказав Кейлс.
  "Є щось, щоб це покласти?"
  Сем дуже обережно спорожнив бочку з водою. Він передав це Кайлзу, який спустився вниз.
  — Він дізнається, якщо ми підемо на борт, — прошепотів Сем.
  «Шлюп розгойдається. Якщо ми збираємося взяти його, це має бути, коли він підніметься зараз. Будьте готові стрибнути на нього, коли я кричу».
  — Ви впевнені, що це Кейлс?
  У будь-якому разі будь-який звичайний яхтсмен запросив би нас на борт.
  — Тоді гаразд.
  Зі шлюпа долинув звук ручного насоса, який через кілька хвилин замовк.
  "Готовий, зараз!" — сказав Сем тихим голосом.
  Шлюп загойдався, коли Кейлз піднявся до кабіни. Сем весело сказав: «Це люб’язно з вашого боку, сер». Він скоротив свою хватку на човновому гаку, і коли Кейлз нахилився через борт, щоб віддати бочку, замість того, щоб взяти її, Сем схопив Кейлза за зап’ястя й сильно потягнув.
  Другою рукою він встромив кінець човнового гака в живіт Кейлса, наче спис.
  Я почув, як у Кейлза вирвалося дихання, коли я стрибнув до шлюпа. У Кейлза не було шансів; він лежав наполовину в кабіні, борючись за дихання, а Сем тримав його за зап’ястя з похмурою наполегливістю. Я вдарив його обома колінами в поперек, врізавши його животом у комінгс кабіни.
  — Заходь на борт, Семе, — придихаючись, сказав я.
  Бейліс крикнув: «Що там відбувається?»
  — Займайтеся своїми справами, — сказав Сем і піднявся на борт. Він увімкнув компасне світло, яке тьмяно засвітило кабіну.
  — Ти можеш його потримати?
  Тіло Кейлса звивалося під моїм.
  "Я думаю так."
  «Я візьму мотузку; її багато на човні». Сем вирвав ножа з пояса Кейлза й на мить зник.
  Кейлс відновив подих.
  «Ти… ти, сволота!» він задихався, підтягнувся піді мною і ледь не скинув мене, тож я сильно вдарив його кулаком у потилицю класичним кролячим ударом, і він обм’як. Я сподівався, що не зламав йому шию.
  Сем прийшов з мотузкою, і ми зв’язали руки Кейлза за його спиною, і я знав, що Сем достатньо знає про морські вузли, щоб дозволити йому це зробити.
  Коли ми затримали Кейлза, він сказав: «Що нам тепер робити?»
  Бейліс дозволив своєму човну трохи відійти в темряві. Тепер я почув, як його двигун закрутився, і він знову підійшов поруч.
  "Що ти робиш із цим чоловіком?" запитав він.
  «Я не маю до цього жодного відношення».
  Я сказав Сему: «Давайте спустимо його вниз, тоді ви зможете поговорити з Бейлісом.
  Охолодіть його, тому що він нам знову може знадобитися. "
  Ми поклали Кейлза вниз і розтягнули його на койку. Він дихав стерторно. Сем запитав: «Що мені сказати Бейлісу?»
  Я знизав плечима.
  — Чому б не сказати йому правду?
  Сем посміхнувся.
  "Хто колись вірить правді? Але я його виправлю". Він зайшов у кабіну, а я озирнувся. Сем мав рацію щодо того, що Кейлз був хорошим моряком, бо це було видно. Все було охайним і охайним, і все спорядження було складено; місце для всього і все на своєму місці. Ніщо так не видає поганого моряка, як неохайність, і якби внизу все було акуратно, то й на палубі було б так само. Це визначення форми корабля. Попередивши за п’ять хвилин, Кейлз міг підняти гачок і відплисти куди завгодно.
  Але хороший моряк не обов'язково є хорошою людиною; Історія піратства на Багамах показує це. Я обернувся й подивився на Кейлза, який почав слабко ворушитися, а потім увімкнув світло в кабіні, щоб краще роздивитися його. Я вперше добре розгледів його обличчя і з полегшенням побачив, що Сем не помилився, це точно був чоловік, якого сфотографувала Сью.
  Я сів за стіл, увімкнув лампу на гусячій шиї й почав переглядати шухляди. Хороший моряк веде журнал, чесний моряк веде журнал, але чи вів би Кейлс журнал? Було б корисно мати записи про його переміщення в минулому.
  Журналу не було знайдено, тому я почав переглядати діаграми.
  Для запису курсу яхти на карті зазвичай використовують досить м'який олівець, щоб у разі помилки її можна було легко стерти та виправити, або коли рейс закінчився, лінію курсу можна було стерти та використовувати карту знову. Більшість яхтсменів, яких я знаю, схильні залишати курс на карті, поки він не знадобиться для іншої подорожі. Серед людей, які працюють на човнах, є певна кількість хвастощів, і вони люблять сидіти в пристані, порівнюючи рейси та обмінюючись брехнею.
  Кейлз мав карти, що охоплювали східне узбережжя Америки від кордону з Канадою аж до Гайани включно, яка знаходиться досить близько до екватора, і вони охоплювали Багамські острови та весь Карибський басейн. На багатьох із них були лінії курсу та дати.
  Нормально вводити дату олівцем, коли ви встановили позицію за полуденним прицілом сонця, і ви можете додати місяць, але ніхто, кого я знаю, не вставляє рік. То чи були це записи давніх чи недавніх подорожей?
  Сем підійшов і подивився на Кейлза.
  "Ще спиш?" Він зайшов у камбуз, відкинув алюмінієву каструлю й наповнив її водою. Він повернувся і кинув його в обличчя Кейлсу. Кейлз стогнав і повертав головою з боку в бік, але очі не відкривалися.
  Я сказав: «Сем, поглянь на ці діаграми і скажи мені, чи вони щось означають». Ми помінялися місцями, і я стояв над Кейлзом. Його очі відкрилися, і він подивився на мене, але в них не було розуміння, і я вирішив, що він страждає від струсу мозку. Мине деякий час, перш ніж він зможе говорити, тому я пішов досліджувати.
  Що я шукав, я не знаю, але я все одно шукав, відкриваючи шафки та ящики, де тільки їх знаходив. Морська майстерність Кейлса знову проявилася в тому, як він намалював на верхній частині кожної харчової банки запис вмісту. Я знайшов банки, складені в шафках під ліжками, і йому вистачило, щоб вистачило надовго. Якщо вода потрапляє в трюми, етикетки змиваються з банок, і Кейлз переконався, що, відкривши банку яловичини, він не знайде персиків.
  Я відкрив його аптечку й побачив, що вона добре укомплектована всіма стандартними перев’язочними матеріалами та ліками, включно з двома одноразовими шприцами з морфіном. Це не дуже стандартно, але деякі яхтсмени, особливо одноручні, мають при собі морфін за спеціальним дозволом. Якщо так, то закон вимагає, щоб їх перевозили в замкненій коробці, а це не було. Було також кілька немаркованих скляних ампул, що містили жовтувату маслянисту рідину. На відміну від шприців з морфіном, на них не було опису чи назви виробника.
  Я підняв одну з них і уважно оглянув її. Сама ампула мала аматорський вигляд, ніби була зроблена вдома, кінці були запечатані, ніби її тримали в полум’ї, а на склі не було нічого вигравіруваного, що вказувало б на природу вмісту. Я подумав, що якщо Кейлз бере участь у торгівлі наркотиками, то цілком може бути наркоманом, і це його власний запас наркотиків. Уявлення було підкріплено знахідкою звичайного багаторазового шприца для підшкірних ін’єкцій. Я залишив усе, де було, і закрив коробку.
  Я повернувся до Сема, який все ще вдивлявся в діаграми. Він дійшов приблизно такого ж висновку, як і я, але він сказав: «Ми могли б сказати, коли все це сталося, пов’язавши це зі звітами про погоду».
  — Залишимо це Перигору, — сказав я.
  Сем нахмурився.
  «Можливо, нам слід було залишити все це Комісару. Я думаю, що ми повинні були розповісти йому про цього чоловіка перед тим, як піти. Чи правильно ми робимо, Томе?»
  — До біса, я не знав, що це Кейлз, перш ніж ми пішли. Це був просто шанс, чи не так?
  — Незважаючи на це, я вважаю, що вам слід було сказати Перігору.
  Я трохи зневірився.
  «Гаразд, не вези його додому, Семе. Тож я повинен був сказати Перігору. Я не сказав. Можливо, я не правильно подумав. Останнім часом усе поїхало до біса на ручному візку, починаючи від хвороби легіонерів у І ми могли б обійтися без тих кривавих бунтів, що я робив до мене в офіс?
  "Ні що?"
  «Налагодження безладу, спричиненого адміністрацією аеропорту. Їхні машини для обробки багажу розірвали літак із валізами на конфетті, і я мав понад 200 американців у холі, які шукали крові.
  Більше цього, і ми всі розоримося. «Я обернувся, коли Кейлз щось сказав позаду мене.
  "Що це було?"
  "Хто ви, чорт забирай?" Голос Кейлса був сильнішим, ніж я очікував, і я підозрював, що він деякий час вдавав непритомність, працюючи над своїми зв’язками. Я не переживав, що побачив вузли.
  «Ви мене знаєте, містере Кейлз», — сказав Сем, і очі Кейлза розширилися, коли він почув своє ім’я.
  «У вас немає габаритних вогнів. Це погано — вас можуть збити». Його голос був оманливо м’яким.
  — Прокляті яхтники! — гірко сказав Кейлс.
  «Послухайте, хлопці, ви мене неправильно зрозуміли. Я можу вам допомогти».
  «Ви багато знаєте про викрадання яхт?» Я запитав.
  «Я знаю, що таке буває». Кейлз витріщився на мене.
  "Хто ти?"
  Я не відповів йому, але витримав його очі. Сем недбало сказав: «Ви коли-небудь зустрічали чоловіка на ім’я Олбері? Піт Олбері?»
  Кейлз зволожив губи й хрипко сказав:
  «Заради Бога! Хто ти?»
  «Ти знаєш тут Сема», — сказав я.
  «Ви вже зустрічали його раніше. Я Том Менган.
  Можливо, ви чули про мене, я досить відомий на Багамах. "
  Кейлз здригнувся, але пробурмотів: «Ніколи про вас не чув».
  «Мені здається, ти мав. Насправді, я думаю, ти познайомився з деякими членами моєї родини. Наприклад, моєю дружиною та дочкою».
  — А я думаю, що ти божевільний.
  — Гаразд, Кейлс, — сказав я.
  «Давайте приступимо до справи. Вас понад рік тому Піт Олбері найняв як команду на Lucqyan Girl, щоб допомогти доставити її з Фріпорта в Майамі. На борту також були моя дружина та дочка.
  Човен так і не дістався до Маямі; воно зникло без сліду. Але тіло моєї дочки знайшли. Чому ти все ще живий, Кейлс? "
  «Я не знаю, про що ви говорите. Я не знаю вас, вашу дружину чи вашу дочку. І я не знаю цього хлопця, Олбері». Він кивнув у бік Сема.
  «Я знаю його, тому що поставив свій човен у його пристань, от і все. Ви потрапили не на того хлопця, — сказав Сем, — Можливо, ми потрапили. " Він подивився на мене.
  «Але це легко довести, так чи інакше». Він знову поглянув на Кейлза.
  "Де твій бортовий журнал?"
  Кейлс завагався, а потім сказав: «Заклали під цей двоярусний матрац».
  Сем підняв ніж Кейлза, який той поклав на столик.
  «Ніяких хитрощів, інакше я вас добре поріжу». Він підійшов до Кейлза й перекинув його.
  — Отримай, Томе.
  Я підняв матрац під Кейлзом, помацав і натрапив на край книги. Я витягнув його.
  — Гаразд, Сем. Сем відпустив Кейлза, який знову перевернувся на спину.
  Гортаючи сторінки бортового журналу, я сказав: «Все, що вам потрібно зробити, це довести, де ви були в певну дату». Я кинув книгу Сему.
  — Але ми його там не знайдемо. Де твій минулорічний журнал?
  «Не ведіть журнал більше одного року», — похмуро сказав Кейлз.
  «Засмічує місце».
  «Тобі доведеться зробити краще, ніж це».
  — Це смішно, — сказав Сем.
  «Більшість людей, які плавають на човнах, зберігають свої старі бортові журнали. Як сувеніри, знаєте, і щоб справити враження на інших людей, які плавають на човнах». Він засміявся.
  — І ми, люди з марини.
  — Я не сентиментальний, — прогарчав Кейлс.
  — І мені не потрібно нікого вражати.
  «Тобі доведеться вразити мене, якщо ти очікуєш, що я відпущу тебе», — сказав я.
  — І якщо я не звільню вас, тобі доведеться справити враження на суддю.
  «О, Боже, як я в це потрапив», — заридав він.
  «Клянуся Богом, ти не того хлопця».
  "Докажи це."
  «Як я можу? Я ж не знаю, коли плив твій клятий човен? Я нічого не знаю про твій човен».
  «Де ти був перед минулим Різдвом?»
  «Звідки я можу знати? Мені доведеться про це подумати». Лоб Кейлза зморщився.
  «Я був у Флорида-Кіс».
  — Ні, не був, — сказав Сем.
  «Я зустрів вас на міжнародному базарі у Фріпорті, і ви сказали мені, що їдете до Маямі. Пам’ятаєте це?»
  «Ні. Це було дуже давно, і як я можу очікувати, що я пам’ятаю? Але я справді приплив до Маямі, а потім спустився до Кі-Веста».
  — Гаразд, ти плив до Маямі, — сказав я.
  «У Lucayan Girl».
  — Я плив у власному човні, — уперто сказав Кейлс.
  «Цей човен». Він кивнув на мене головою.
  «Що за човен був цей Lucayan Gzr/?»
  — Траулер — п’ятдесят два фути — типу Хаттерас.
  "Заради Бога!" — сказав він огидно.
  «Я б ніколи не ступив на такий випивний палац. Я плаваю». Він кивнув у бік Сема.
  — Він це знає.
  Я подивився на Сема, який сказав: «Ось і все. Як я вже казав вам, у нього є маленький акуратний дизель розміром із швейну машинку, яким він майже ніколи не користується».
  На мить я був збентежений і подумав, чи справді ми мали не того чоловіка; але я зібрався, коли Сем сказав: «Чому ти постійно змінюєш назву свого човна?»
  На мить Кейлз був збентежений, а потім сказав: «Ні».
  — Відчепися, — насміявся я.
  «Ми вже знаємо чотири назви та чотири кольори. Коли цей човен був у пристані Royal Palm у Фріпорті трохи більше року тому, він був Bahama Mama, а його корпус був червоним».
  «Мабуть, це був інший човен. Не мій».
  — Ти брехун, — прямо сказав Сем.
  «Ти думаєш, я не знаю своєї роботи? Я поставив верхню частину».
  Я згадав розмову, яку мав із Семом і Джо Картрайтами в своєму офісі рік тому. Сем бачив Кейлза на Міжнародному базарі, але, як виявилося, ані Сем, ані Джо не бачили човна.
  Але він казав не це Кейлзу; він ризикнув.
  Кейлз лише знизав плечима, і я сказав: «Ми знаємо, що ви контрабандист кокаїну. Якщо ви зустрінетеся й скажете правду, це може допомогти вам у суді. Не дуже, але може трохи допомогти».
  Кейлз виглядав наляканим.
  "Кокаїн! Ти з глузду з'їхав. Я ніколи в житті не провозив контрабанду".
  Або він був дуже хорошим актором, або він говорив правду, але, звичайно, він заперечував це, тому я назвав його хорошим актором.
  — Чому ти поїхав на Котячий острів?
  — Я більше не кажу жодного клятого слова, — похмуро сказав він.
  «Що толку? Мені не вірять, що б я не говорив».
  — Тоді все. Я підвівся і запитав Сема: «Куди нам далі йти?»
  «Відправте цей човен назад у Дункан-Таун і передайте його місцевому урядовому комісару. Він зв’яжеться з поліцією, і вони заберуть його звідти. Але не до світанку».
  «Боїшся плисти в темряві?» — глузував Кейлз.
  Сем проігнорував його і сказав мені: «Я хотів би поговорити з тобою на палубі».
  Я пішов за ним у кабіну.
  — Що ти сказав Бейлісу?
  «Досить правди, щоб заткнути йому рот. Він чув про зникнення Lucayan Girl, тому залишиться і співпрацюватиме». Він підняв ліхтарик, яким користувався Кейлз, і поширив промінь світла в темряву по широкій дузі. Відповідь спалахнула з більш темної плями темряви приблизно за 200 ярдів у бік моря.
  — Він там.
  «Семе, чому б нам зараз не відплисти назад? Я знаю, що те, що сказав Кейлз, неправда».
  — Тому що ми не можемо, — сказав Сем, і в його голосі прозвучала якась іронія.
  «Я був надто обережним. Я думав про те, що могло б статися, якщо Кейлз звільниться, і я хотів перерізати його підколінне сухожилля, тож я взяв сітку Бейліса й обплутав її навколо гвинта. Тепер цей двигун ніколи не закрутиться. Тоді я перерізати всі галліарди, щоб Кейлс не зміг підняти вітрило. Вибач, Томе.
  «Скільки часу знадобиться, щоб виправити?»
  «З’єднання галіардів і повторне закріплення займе більше години в денний час. Те саме з двигуном».
  — Ми можемо відвезти Кейлса назад на човні Бейліса, починаючи прямо зараз.
  — Не думаю, що він би цього зробив, — сказав Сем.
  «Рибалки — це не те саме, що яхтсмени, які плавають заради розваги. Їм не подобається плавати вночі, тому що це не вимагається, тому вони не мають досвіду, і вони це знають». Він показав на південь.
  «Між тут і Дункан-Тауном багато рифів, і Бейліс злякався б набігти на один. Ви не знаєте цих людей; вони не працюють за картами й компасами, як люди на прогулянкових човнах. колір моря та політ птахів, які вони можуть побачити».
  «З тобою все було б добре, — сказав я.
  «Але Бейліс цього не знав би. Це його човен, і він не хотів би її втратити».
  — Давайте все-таки його запитаємо, — сказав я.
  — Поклич його.
  Сем підняв лампу й блиснув нею в море. Було кілька підморгувань у відповідь, і я почув стукіт двигуна, коли Бейліс наблизився. Він підійшов поруч, відбиваючись човновим гаком, а потім передав свого маляра Сему, який закріпив його навколо стійки. Сем перехилився через край кабіни, тримаючи світло.
  «Містер Менган хоче знати, чи ви зараз повезете нас назад у Дункан-Таун».
  Обличчя Бейліса зморщилося, і він подивився на небо.
  — О ні, — сказав він.
  «Можливо, якби був повний місяць, але сьогодні ввечері місяця взагалі не було».
  Я сказав: «Сем тут також готовий керувати і взяти румпель.
  Він молодець на морі. "
  Це було саме так, як передбачав Сем. Бейліс став розлюченим.
  «Звідки мені це знати? Це єдиний човен, який я маю, і я не хочу його втратити. Ні, містере Менган, краще дочекатися світанку».
  1 трохи сперечався, але це було марно; чим більше я сперечався, тим більше Бейліс впивався йому в п’яти.
  — Гаразд, — сказав я наприкінці.
  «Чекаємо сходу сонця».
  — Господи! — раптом сказав Сем.
  «Ніж, який я залишив на таблиці». Він обернувся й подивився вниз.
  "Дивитися!" — закричав він.
  «Він йде через передній люк
  Я подивився вперед і побачив темну фігуру, що рухалася в луках, потім був спалах, плаский звіт і спаааанг, коли куля рикошетила від металу. Сем випрямився і вдарився по мені.
  — Через борт!
  Не було часу думати, але це відразу мало сенс. Ви не можете битися з людиною зі зброєю на палубі, яку він знав як власну долоню. Я ступив на сидіння в кабіні і стрибнув, спіткнувшись об щось при цьому, і через це я влаштував пекельний сплеск.
  Почувся ще один сплеск, коли Сем пішов за ним, а потім я пірнув під воду, тому що від шлюпа спалахнуло світло, і промінь оглянув поверхню води, і знову став спалах дула, коли Кейлз знову вистрілив.
  Саме тоді я подякував Піту Олбері за його уроки плавання на рифах навколо Абако. Спорядження для підводного плавання тільки що було представлено в ті дні, і його використання не було загальним; у всякому разі, Піт відчував до цього щиру зневагу. Він навчив мене глибоко занурюватися і контролювати дихання, необхідного для того, щоб я міг спуститися серед коралів. Тепер я добре використав його навчання.
  Я випустив повітря з рота, старанно його зберігаючи, водночас усвідомлюючи мерехтливе світло, що мерехтить над поверхнею. Я встигла скинути черевики, дякуючи, що не була на шнурках, і плавати стало легше. Я плавав колами, і якраз перед тим, як піднятися на повітря, я почув безпомилкові вібрації чогось важкого, що входило у воду, і мені стало цікаво, що це таке.
  І. вийшов на поверхню на спині так, що над водою були лише ніс і рот. Наповнюючи свої легені, я знову плив під веслом, намагаючись не бризкати. Я порахував, що можу залишатися під водою дві хвилини на кожну легеню повітря, і піднявся тричі приблизно по шість хвилин.
  Останній раз, коли я піднявся, я прямо висунув голову і струснув воду з вух.
  Тоді я почув регулярне стукіт двигуна човна Бейсса, який, очевидно, працював на максимальній швидкості. Готовий знову прихилитися, якщо він трапиться на моєму шляху, я уважно прислухався, але шум затих на відстані, і наразі нічого не було чути. Звук голосу тихо плив над водою.
  "Том!"
  — Це ти, Семе?
  — Гадаю, він пішов.
  Я поплив у напрямку, як я вважав, Сема.
  "Куди пішов?"
  — Не знаю. Він узяв човен Бейліса.
  — Де Бейліс? Я побачив брижі, які створював Сем, і підійшов до нього.
  — Не знаю, — сказав Сем.
  «Мені здається, він теж переступив борт. Хоча він може все ще бути в човні».
  — Не будемо робити поспішних висновків, — сказав я.
  «Це міг бути Бейліс, який втік, а Кейлз міг бути ще поруч».
  Сем сказав: «Я кидався під дугами, а Кейлз лаявся, щоб зламати кишку. Спочатку він спробував завести двигун, і той заклинив.
  Потім він спробував підняти вітрило, але виявив, що не може. Я думаю, що цілком певно, що він узяв човен Бейліса. "
  «Що ж, якщо ми збираємося це з’ясувати, давайте зробимо це обережно», — сказав я. Ми розробили план, досить простий, який полягав у тому, щоб піднятися з обох боків шлюпа одночасно, сподіваючись зловити Кейлза в кліщі, якщо він був ще там. Під час страти ми знайшли шлюп покинутим. Сем запитав: «Де Бейліс?»
  Ми довго кричали і блимали світлом над водою, але нічого не бачили і не чули. Сем сказав: «Це моя вина, Томе. Я зіпсував це. Я забув ніж».
  — Забудь, — сказав я.
  — Як ти думаєш, куди пішов Кейлз?
  «Я не знаю, але на його місці я б попрямував на північ. У нього є п’ятдесят миль палива, а може, й більше, і там є багато рифів, де можна заблукати. У нього навіть може вистачити палива, щоб дістатися до Ексуми. ." Він глибоко вдихнув.
  «Що нам тепер робити?»
  Я думав про це.
  «Ми дочекаємося до сходу сонця, зробимо ремонт, знайдемо Бейліса, якщо зможемо, повернемося в Дункан-Таун і доповімо урядовому комісару, і попросимо Білла Піндера пошукати того сучого сина з повітря».
  Це була неспокійна ніч і ще гірший ранок, тому що, поки Сем ремонтував галліарди, я пішов під корму, щоб відрізати рибальську сітку навколо гвинта, і знайшов там Бейліса. Він був прострелений в голову і був дуже мертвий.
  Це зламало Сема Форда більше, ніж будь-що інше, і це не принесло мені особливої користі.
  Заступник комісара Перігорд гримів і справляв певне враження, що навколо його голови блимає невидима блискавка.
  «У вас був Кейлз, і ви його відпустили!» — сказав він недовірливо.
  — Не навмисне, — сказав я.
  «Ми мало що могли зробити з тим, що у нього була зброя».
  «Але ти таки пішов напівзведений. Я попереджав тебе про це. Чому, в ім’я Бога, ти не сказав мені, що знаєш, де Кейлс?»
  «Я не знав, де він. Я думав, що знаю, де його човен. І я навіть не був у цьому впевнений. Я знаю, що Сем Форд знає його човни, але я не міг бути повністю впевнений. Я пішов до theJumentos провести ідентифікацію".
  — Замість чого ти влаштував смердючий безлад, — пощипував Перігойд
  «Містер Менган, я сказав вам, що це професійна справа, і ви не повинні втручатися. Ви відповідальні за смерть людини; невинного перехожого, якого ви випадково взяли з собою на полювання за вбивцею. Фред Бейліс був одружений чоловік з дружиною і чотирма дітьми?»
  Я почувався як у пеклі.
  — Я подбаю про сім’ю, — пробурмотів я.
  "О, ви будете? Велика справа. Ви знаєте, як це втратити сім'ю.
  Як, на вашу думку, зараз почувається місіс Бейліс? Як ви думаєте, ви можете вилікувати її горе кількома доларами? "
  Перігор був людиною, яка вміла йти до яремної кишки.
  «Боже, що я можу сказати, крім того, що мені шкода?»
  «Ні ваше горе, ні ваші гроші не допоможуть. А тепер у мене на Багамах є озброєний чоловік, який знає, що на нього полюють, і моїм людям доведеться полювати. Яке горе ви відчуєте, якщо одного з них убивають?»
  «Ісусе, Перігор, досить!»
  Він кивнув.
  — Я теж так думаю. Поверніться до керування своїми готелями, містере Менґен. Поверніться до заробляння грошей, але тримайтеся подалі від цього бізнесу. Він зробив паузу.
  «Можливо, я захочу розпитати вас і Сема Форда далі, я дам вам знати. Ось і все».
  Я вийшов з офісу Перігора з таким пригніченням, що міг би пройти під черевом змії в циліндрі. Він був людиною, яка вміла використовувати слова як зброю, і біса це було в тому, що я знав, що це чекаю. Я був безвідповідальним. Коли Сем прийшов із новиною про човен Кейлса, я мав негайно відвезти його до Перігорда й дозволити поліції впоратися з цим.
  Коли я повернувся в офіс і зателефонував додому, мій настрій не покращився. Люк Бейлі відповів.
  — Місіс Менган вдома?
  — Ні, містере Менган.
  — Ви хоч уявляєте, де вона?
  — Сьогодні вранці вона поїхала до Х’юстона.
  «Дякую, Люк». Я поклав телефонну трубку, почуваючись більш пригніченим, ніж будь-коли.
  Кілька днів по тому Перігор запросив мене та Сема Форда, і ми зустрілися з ним не в його офісі, а в митному департаменті в гавані.
  Він доставив шлюп Кейлза з Дункан-Тауна, і, як я думав, він заручився допомогою митників, щоб справді його перевірити.
  Човен витягли з води й поставили на склад, де вона виглядала величезною. Дивно, наскільки більшим вітрильний човен виглядає з води, ніж у; людина схильна забувати, що більша частина човна знаходиться під водою. Митники витягли більшу частину спорядження, і воно було складене на підлозі складу та на столах невеликими купками, на кожній купі було позначено, де було знайдено. Знову ж таки, дивно, скільки можна запхати в двадцять сім нижнього колонтитула.
  Перігор завів нас у невеликий засклений кабінет у кутку складу й знову поставив нас через обручі, цього разу з магнітофоном на столі. Це був виснажливий допит, і він сильно вразив Сема, тому що він звинувачував у всьому себе, знаючи, що якби він не залишив ножа на столі, Бейліс міг би бути ще живим.
  Це було двогодинне смаження, яке час від часу переривався митником, який заходив, щоб показати Перігорду щось чи інше. Нарешті він вимкнув диктофон і вивів нас на склад, де Сем показав йому кріплення на топі, за яким він міг ідентифікувати човен, навіть якщо його назва та колір були змінені.
  Я сказав: "Ви знайшли щось корисне?"
  «Нічого цікавого». У голосі Перігора було щось таке, що підказувало мені, що навіть якщо він щось знайшов, то не повідомить мені.
  — Не наркотики? — запитала я здивовано.
  Його інтерес загострився.
  "Які наркотики?"
  «Речі в аптечці».
  Він поманив працівнику митниці, і коробка була видана. Воно було порожнє.
  Митник сказав: «Ми виклали там вміст». Ми підійшли до естакади, і я переглянув статті.
  Шприци з морфіном були, але скляних ампул не було.
  Я описав їх і сказав: «Я подумав, що якщо Кейлз наркоторговець, то він теж може бути споживачем, і що це його особисті запаси».
  — Так, — замислено відповів Перігор.
  «Якби він був користувачем, він би точно взяв його з собою, хоч би як сильно він поспішав. Кажете, це була рідина?»
  «Правильно; злегка жовтувата рідина». Я описала ампули і розповіла, який у них саморобний вигляд.
  Митник забрав багаторазовий шприц для підшкірних ін’єкцій.
  «Смішно, що він не взяв це». Він похитав головою.
  «Жовта рідина.
  Це для мене нове. "
  «Вони завжди придумують щось нове, щоб вразити їх», — сказав Перігор.
  «Тепер ми маємо збройного нападника. Стає ще гірше, чи не так, містере Менган? Щойно його запаси закінчаться, він може почати рейди по аптеках, щоб поповнити запаси. Ще один головний біль».
  — У вас є уявлення, де він може бути? Я запитав.
  Човен Бейліса не було знайдено і, згідно з похмурим прогнозом Перігорда, його ніколи не буде. Він думав, що його потопили. Невелику вітрильну яхту викрали з Джорджтауна в Ексумасі.
  «І тепер це може бути де завгодно, зі зміною назви та кольору», — сказав Перігор.
  «Якщо Кейлз має хоч якийсь розум, він утече з Багамських островів».
  Я вже хотів був відвернутися, але щось подумав.
  «Ходять чутки, що пожежа у Палаці веселощів сталася через підпал. Чи в цьому щось є?»
  «Наскільки мені відомо, — сказав він.
  «Придушіть ці чутки, якщо можете».
  — Знаю, — сказав я.
  «Це в моїх інтересах».
  Тож я пішов додому й побачив, що Деббі повернулася.
  Вона була готова до бійки. Мене зустріли: «Де ти був?
  Ти ніколи не буваєш тут, коли я тебе хочу. "
  «Я міг би сказати те саме про вас», — їдко відповів я.
  «Насправді мене стріляли в «Хументос».
  "Постріл в!" Я бачив її недовіру.
  "Ким?"
  «Чоловік на ім’я Кейлз – пам’ятаєш його? Він убив людину там, і ледь не вбив мене та Сема Форда».
  «Хто такий Сем Форд?»
  «Якби ви більше цікавилися мною та моїми вчинками, ви б до біса добре знали, хто такий Сем Форд. Він бос відділу пристаней».
  — Отже, ви знайшли Кейлза.
  «Сем зробив це, а ти дивишся на клятого дурня. Я намагався взяти його сам і вбив бідолашного клятого рибалку. Мені самому починає нудити». Я налив собі міцного напою й сів.
  «Комісар Перігор сьогодні не дуже про мене думає.
  Приблизно стільки, скільки ви, здається, робите. "
  — І чия в цьому вина? — спалахнула вона.
  «Який ти інтерес до мене? Тебе більше ніколи немає».
  «Боже мій, ти знаєш, які проблеми нещодавно виникли в мене, то з одним, то з іншим. І щойно під час пожежі Fun Palace виникла нова.
  Завтра в Нассау зустріч Асоціації власників готелів і Міністерства туризму, мені доведеться йти раніше. «Це було погано», — сказала вона.
  — Я читав про це в х’юстонських газетах.
  «Ви б. Якби ви були в Тімбукту, ви б прочитали про це. Ось у чому проблема». ^ «Але яке це має відношення до вас? Чому ви повинні летіти до Нассау?»
  Я задумливо подивився на Деббі і вирішив її охолодити. Вона була в гіршому настрої, ніж я коли-небудь бачив, але, незважаючи на те, що вона була нерозсудливою, вона заслуговувала на пояснення.
  — Тому що я займаюся бізнесом, — терпляче відповів я.
  «Це впливає на корпорацію Theta. Останнім часом Багами, здається, стали зоною лиха, і ми намагаємося знайти способи мінімізації збитків. Я припускаю, що Міністерство туризму запропонує стягнути податок з галузі, щоб фінансувати новий рекламна кампанія."
  "О Я бачу."
  Я прийняв більш примирливий тон.
  «Деббі, я знаю, що останнім часом мене було мало, і мені дуже шкода, що справді так. Ось що я тобі скажу.
  Дайте мені виправитися тут, і ми візьмемо відпустку. Можливо, поїхати в Європу, Лондон і Париж. Ми ніколи не святкували разом, не справжнього.
  "
  «Другий медовий місяць так швидко після першого?» — скрушно сказала вона.
  «Але чи вас виправлять? Чи не з’явиться щось інше, що потребуватиме вашої особистої уваги? А потім ще щось? І щось ще? Хіба це не буде так?»
  «Ні, так не буде. Жодна людина не є незамінною в пристойно керованій організації, навіть бос. І ця невдача не може тривати вічно».
  Вона повільно похитала головою.
  «Ні, Томе. Я йду, щоб подумати про це».
  — Подумай, заради Бога?
  "Нас."
  «З нами все не так, Деббі. І ти не можеш тут подумати?»
  «Я краще піду додому серед своєї родини».
  Я глибоко вдихнув.
  — Мені б хотілося, щоб ти цього не робила, Деббі, справді так, але якщо тобі потрібно, я не зможу тебе зупинити.
  OceanofPDF.com
  я 12
  — Ні, не можна, — сказала вона й вийшла з кімнати.
  Я налив собі ще одну чарку, знову міцну. Коли я сів, я подумав, що хоча я сказав Деббі, що в мене стріляли, вона жодного разу не запитала, чи був я поранений. Ми зайшли так далеко вниз по лінії. Подружжя Мангана виявилося ще однією частиною Багамської зони катастрофи.
  Боббі Боуен привіз мене до Нассау рано вранці наступного дня, і я провів день, сперечаючись із чиновниками Міністерства туризму та натовпом наляканих і стриманих власників готелів. Усі погодилися, що треба щось робити; суперечка була про те, хто збирається за це заплатити. Суперечка тривала цілий день і закінчилася, як я і передбачав; галузь буде обкладена збором, а уряд буде давати долар за долар.
  Я повернувся додому близько сьомої вечора й побачив, що Деббі пішла, але залишила записку.
  «Любий Томе, я мав на увазі те, що сказав учора. Я повернувся до Х’юстона і залишатимуся там, доки не народиться дитина. Я не хочу бачити тебе до тих пір, але я припускаю, що ти захочеш приїхати безпосередньо перед пологами. Зі мною все гаразд, але я не хочу бачити вас до того часу.
  Я не взяв із собою Карен, бо вважаю, що було б несправедливо забрати її зі школи та друзів у чужу країну. Крім того, вона твоя дочка.
  Я не можу чітко зрозуміти, що між нами пішло не так, але я добре подумаю над цим, і я сподіваюся, що ви зробите те саме. Це смішно, але я все ще люблю тебе, тому я можу закінчити цю замітку словами «Любов, Деббі». "
  Я прочитав того листа п’ять разів, перш ніж покласти його в гаманець, а потім сів, щоб написати власного листа з проханням її повернутися. Я не мав великих надій, що вона це зробить.
  OceanofPDF.com
  "3*
  Через тиждень після відходу Деббі ми втратили Білла Файндер.
  Він брав чотирьох американських рибалок до Стелла-Маріс на Лонг-Айленді, де вони збиралися використовувати як базу для полювання на марліна та вітрильника біля Колумбус-Пойнт і на березі Тартар у Ексума-Саунд. Я їхав з ними не тому, що мене особливо зачарували американські рибалки, а тому, що Білл відвозив мене на Кривий острів, що за 100 миль південніше, де я мав оглянути якусь власність від імені Theta Corporation.
  Випадково я не пішов, тому що минулого вечора послизнувся у ванній і зламав палець на нозі, що виявилося досить болючим. Оглянути власність і пройти кілька миль по Кривому острову в такому стані не було життєздатною пропозицією, тому я скасував.
  Білл Піндер вилетів на навахо рано вранці з американцями. Він летів над Ексума-Саундом і повідомляв про свої наміри радіо Nassau, коли раптом знявся з ефіру на півслові, тому ми точно знаємо, коли це сталося. Що сталося, я знаю зараз, але не знав тоді. Багамські Острови можуть бути мілким морем, але є такі шматочки, як Язик Океану та Звук Ексума, які дуже глибокі; Тартарський берег піднімається до семи сажнів над поверхнею Ексума-Саунд, але решта — глибока вода.
  «Навахо» так і не було знайдено, ані його уламки, а Білл Піндер зник. Так само зробили четверо американців, і двоє з них були настільки впливовими на Уолл-стріт, що ця подія викликала чималий резонанс, більший, ніж мені та Багамським Островам було потрібно. Через кілька тижнів кілька шматочків одягу було викинуто на одну з берегів Ексуми та ідентифіковано як належність одному з американців.
  Смерть Білла Піндера сильно вразила мене. Він був хорошою людиною, і єдиний кращий пілот легкого літака, якого я знаю, це Боббі Боуен. Чорним, як Білл і Боббі, важко отримати квиток комерційного пілота, принаймні це було тоді, коли вони вдалися до цього трюку. Думаю, зараз легше.
  Була панахида, на якій я був присутній і на яку прийшло багато співробітників Корпорації, скільки можна було врятувати, не закриваючи готелі. Було там і багато пілотів BASRA. Після служби я поспілкувався з Боббі Боуеном; Я не мав нагоди багато з ним поговорити, тому що, будучи невеликим літаком, він був перевантаженою роботою. Я запитав: "Що сталося, Боббі?"
  Він знизав плечима.
  «Хто знає? З Exuma Sound не буде жодних доказів». Він на мить замислився.
  «У той час він подавав заявку в Нассау, тому літав досить високо, близько 10 000 футів, щоб отримати радіус дії. Але чому він упав з неба…?» Він розвів руками.
  «Це був хороший літак, Томе. Він щойно пройшов 300-годинну перевірку, і я літав ним сам три дні тому». Він трохи скривився.
  «Ви почуєте розмови про Бермудський трикутник; не звертайте уваги, це просто балаканина багатьох дурнів, які не відрізняють один кінець літака від іншого».
  Я сказав: «Нам знадобиться інший літак і інший пілот».
  — Ти не отримаєш такого, як Білл, — сказав Боббі.
  «Він добре знав ці острови. Про інший літак, щось більше?» — сказав він з надією.
  «Можливо. Мені доведеться обговорити це з правлінням. Я дам вам знати».
  Ми спостерігали, як сім’я Піндерів відходила від церкви. Боббі сказав: «Це погано для Мег Піндер. Білл був для неї хорошим чоловіком».
  — За нею подбають, — сказав я.
  «Пенсійний фонд ще не розорений».
  «Гроші не вилікують те, що з нею не так», — сказав Боббі, несвідомо повторюючи те, що сказав Перігор про дружину Бейліса, і я відчув укол сорому.
  Але як я міг знати, що хтось намагався мене вбити?
  Біллі Каннінгем наніс швидкий візит. Він прийшов без попередження на вихідних і знайшов мене в будинку, де я пакував кілька речей, щоб взяти їх до свого номера в Royal Palm. Ми розмовляли про Білла Піндера, і він сказав звичайні звичайні речі про те, яка це трагедія , і ми говорили про придбання іншого літака, він, здавалося, трохи нервував, тому я сказав: «Припини, Біллі. Сідай, випий і з грудей скинь. Ви емісар? "
  Він сором’язливо засміявся.
  «Мабуть, так. На мене покладено зобов’язання».
  — Обов’язки Каннінгема?
  «Один бал для тебе. Я ніколи не вважав, що ти дурний. У тебе був такий тонкий погляд у твоїх очах, коли ти оглядав нас удома, коли одружився з Деббі. Гадаю, ти не багато пропустив».
  «Згуртована група», — зауважив я.
  «Так. Переваг багато, один за всіх і всі за одного. У хлопця завжди хтось стереже його спину. Але є недоліки, як зараз. Старий Джек останнім часом почувається погано, тому не міг прийти сам. "
  — Мені прикро це чути, — щиро сказав я.
  Біллі махнув рукою.
  «Нічого серйозного. Френк мав важливу ділову зустріч у Каліфорнії. Тож мене обрали».
  Я сказав: «Скажи мені одну річ. Чи знає Деббі про це? Вона знає, що ти тут?»
  Він похитав головою.
  «Ні. Просто Джек хоче знати, що в біса відбувається. Особисто я вважаю, що це не наша справа, але».
  — Але Каннінгеми піклуються про своє.
  «Ось і все. Чорт, Томе, я сказав Джеку, що втручання між чоловіком і дружиною — це чиста отрута, але ти думаєш, що він послухає? Ти знаєш старого».
  — Не дуже добре, — холодно сказав я.
  "Що ви хочете дізнатись?"
  «Це не те, що я хочу знати, це те, що хоче знати Джек. Джек і Френк обидва. Вони обидва сердяться на тебе». Біллі зробив паузу, а потім задумливо сказав: «Якби Френк прийшов на цю місію, він, можливо, тицьнув би тебе. Френк дуже захищає».
  — Навіщо йому це робити? Я вимагав.
  "Я не б'ю його молодшу сестру щоп'ятниці ввечері, як звичайно".
  Він криво посміхнувся.
  «Можливо, було б краще, якби ви це зробили. Жінки Каннінгема…» Він різко зупинився.
  — У будь-якому випадку, Джек хоче знати, чому його дівчинка прибігла додому синьою, як холодна камбала.
  — Він її не питав?
  «Вона нарікала на нього і на Френка. Мені я не потрудився запитати.
  Що це, Томе? "
  — Не знаю, — сказав я.
  «Схоже, вона хоче, щоб я залишився вдома і тримав її за руку. Каже, що я нехтую нею. Але, Боже, ти знаєш, що тут відбувається. Якщо це було не одне криваве, то інше. Вона тобі казала про Кейлза?"
  "Ні. Що з ним?"
  Я розповів Біллі в деталях і сказав: «Я знаю, що зробив дурницю, і мені шкода, що людину вбили, але Деббі навіть не запитала, чи постраждав я».
  «Егоцентричний», — зауважив Біллі.
  «Вона завжди була такою, і я багато разів казав їй це в очі. Тож куди ти подінешся звідси?»
  Я дістав свій гаманець і показав Біллі записку, яку залишила Деббі, і він зробив кисле обличчя. Якщо вона не була сім'єю, я б назвав її стервом", - сказав він.
  — Що ти робиш із Карен?
  «На даний момент вона залишилася зі мною в готелі. Я сумніваюся, що це добре для неї, але це найкраще, що я можу зробити зараз».
  «Ви хочете, щоб я поговорив з Деббі?»
  — Ні, — сказав я.
  — Не втручайся в це. Вона сама повинна впоратися з цією справою. І скажи Джеку й Френку, щоб вони теж уникали цього.
  Він знизав плечима.
  «Я вже сказав їм, але я передам повідомлення від вас».
  "Зробити це."
  І тому ми залишили це там і почали обговорювати наші проблеми на Багамах. Біллі сказав: «Зважаючи на те, як йдуть справи, вам краще заснувати інший підрозділ, укомплектований похоронниками. Воно має приносити прибуток».
  «Ні, якщо тіла не знайдуть», — сказав я.
  «У будь-якому випадку корпорація Тета брала безпосередню участь лише в одному з цих інцидентів — авіакатастрофі».
  «Ми не хочемо ще одного такого», — попередив Біллі.
  «Хвилі все ще гойдають Нью-Йоркську фондову біржу. Ті хлопці, яких убили, не були готові померти; їхні фінансові справи були не зовсім у порядку. Я чув, що Комісія з цінних паперів і бірж може розпочати розслідування, і це спричинить Томе, ім'я Багамських островів надто часто з'являється в заголовках, і це починає смердіти. І не говори мені про те, що будь-яка реклама є хорошою, якщо вони розуміють назву.
  Це просто смуга невезіння. Все вийде. "Я розповів йому про угоду, укладену між Асоціацією власників готелів і Міністерством туризму, закінчивши словами: "Отже, ми щось робимо з цим". "
  «Тобі краще щось з цим зробити. Джек починає хвилюватися; він говорить про вихід».
  «У нього куряча печінка? У нас було три випадки, і Джек наляканий біжить?»
  "Три інциденти і 128 загиблих", - сказав Біллі. Джек рахував; він веде рахунок. "Він зітхнув.
  «Проблема в тому, що він ніколи не хотів приїхати на Багами. Це була моя ідея, і Біллі Один мене підтримав.
  Джек пішов, але його серце ніколи не було в цьому. "
  «До того ж він мені ніколи не прихилявся», — сказав я трохи гірко.
  «Він думає, що ти погано керуєш», — відверто сказав Біллі.
  «Те, що ти забагато роздаєшся. За словами Джека, ти в кращому випадку добродійник; у гіршому, коли його жовч справді починає підніматися вгору, ти агент Кремля», я кинув на Біллі спокійний погляд.
  "Що ти думаєш?"
  «Я думаю, що Джек — скам’янілий динозавр. Часи змінюються, але він ні. Щодо мене, то я готовий підіграти вашим планам роботи, якщо вони показують прибуток, розумну віддачу від інвестицій у п’ятдесят мільйонів доларів, Я знаю, що ти житель Багамських островів, і ти хочеш допомогти своїм людям;
  — Справедливо. Але, Біллі, усі ті речі, які, на думку Джека, є подарунками — пенсійний фонд, готельний лікар, готельна школа тощо — усе це інвестиції для Корпорації. Вони окупляться обслуговуванням персоналу та корпорацією. лояльність, а це важко купити».
  — Мабуть, ти маєш рацію, — визнав Біллі.
  «Але Джек — давній техасець. Він навіть звинувачував Ніксона в тому, що він комуніст, коли виходив із В’єтнаму. Іноді я думаю, що він божевільний. Але подивіться на себе з його боку. Ви — іноземець, який першим підривав його донька змішалася з чорними дітьми, а потім повернулася додому, виглядаючи біса нещасною, і ви побачите, що він просто шукає виправдання, щоб піти звідси. "
  «Скільки корпорації Тета він контролює?»
  «Як фізична особа — нічого; наші вісімдесят відсотків Theta належать корпорації Каннінгем. Але він має певний вплив. Швидкими розмовами він міг би знайти достатньо довірених осіб, щоб проголосувати за вихід з Багамських островів».
  — Для мене це було б особистою катастрофою, — повільно сказав я.
  «Зараз я надто глибоко відданий».
  «Я знаю. Ось чому тобі краще молитися, щоб наступного тижня тут не стався землетрус або спалах інфекційної лупи. Більше жодних заголовків, Томе».
  Наче мені було недостатньо хвилюватися, тепер за мене стріляв Джек Каннінгем. І, як сказав Біллі, я міг лише молитися.
  '^ Це було в суботу. Біллі залишився пообідати, а потім пішов, сказавши, що їде до Маямі у справах для корпорації Каннінгем, а звідти до Нью-Йорка. Він дав мені номери телефонів, де я можу його знайти. У неділю я наздогнав папери.
  Понеділок був добрим, понеділок був понеділком, одним із тих днів, коли нічого не йде не так, але нічого не йде справді правильно; день прискіпливих марнот і стрімкого занепаду. Гадаю, у всіх нас бувають такі дні.
  Я повечеряв у ресторані й пішов до своєї кімнати рано, після того, як провів Карен спати, маючи намір лягти спати сам і перед сном переглянути деякі звіти менеджерів. Я ніколи не знав, чому потрібно бути вертикальним під час роботи, і я можу чудово читати, лежачи на спині. Я щойно влаштувався, коли задзвонив телефон і голос сказав мені на вухо, чіткий, як дзвін: «Менган? Це ти?»
  "Так. Хто говорить?"
  «Джек Каннінгем тут. Деббі там?»
  "Ні, я думав, що вона з тобою. Де ти?"
  "Х'юстон". Його голос раптом стих, хоча він все ще говорив.
  Я вловив кілька розрізнених слів і дійшов висновку, що він радився з кимось іншим. «.. не там.. Мабуть, це правильно.. Біллі..»
  Він повернувся повним силами.
  — Молодий Біллі там?
  — Ні, — сказав я.
  «Він був тут у суботу. Він буде в Маямі, якщо не поїхав до Нью-Йорка».
  Він знову відійшов, і я почув незрозумілі уривки розмови майже за 1000 миль. «… Маямі… літак… обидва
  …" тоді Джек голосно сказав: "Томе, ти збирай сумку і будь готовий забрати свою дупу сюди".
  Мене обурював цей грубий тон наказу.
  "Чому? Що відбувається?"
  «Я не буду говорити про це зараз. Там є супутник, який розповсюджує цю розмову по всій проклятій планеті».
  «Я не бачу…»
  «Чорт забирай! Роби, як я кажу, і не сперечайся. Приблизно за дві години літак прибуде у Фріпорт Інтернешнл. Не чекай і будь готовий затриматися на деякий час». Зв'язок обірвався, і тиша пронизала моє вухо.
  Я перевірив час. Була 9.30 вечора.
  Проти власної волі я встав із ліжка й одягнувся. спонуканий шипучою нагальністю в голосі Джека Каннінгема. Потім я подумав про Карен, яка спить у сусідній кімнаті. Проклятий Джек Каннінгем! До біса всю прокляту родину! Я подзвонив на стійку й попросив клерка знайти Кітті Сімонетт і відправити її до мого номера, а потім почав пакувати сумку.
  Я саме закінчував лист, коли Кітті Симонетт постукала в двері, і я впустив її.
  «Сідай, Кітті. У мене проблеми, і я хочу, щоб ти мені допомогла».
  Вона виглядала трохи здивованою.
  — Я зроблю все, що зможу.
  Кітті була медсестрою в готелі, і вона мені дуже подобалася, Карен теж. Вона була абсолютно незворушною і настільки ж надійною.
  — Я нічого не заважаю?
  "Ні. Я збирався провести ранню ніч".
  «Добре. Мені потрібно піти, і я не знаю, як надовго. Завтра я хочу, щоб ти відвезла Карен до моєї сестри на Абако. Я щойно розмовляла з Пеггі, і очікується Карен». Я нашкрябав свій підпис.
  «Це інструкція для Боббі Боуена, щоб провести вас».
  — Тут немає проблем, — сказала Кіті.
  «Карен спить у тій кімнаті. Я не хочу, щоб вона прокидалася сама, тому вам краще спати сьогодні в моїй кімнаті».
  — Ти відразу йдеш?
  «Цієї хвилини. Я не хочу зараз будити Карен, але ти скажи їй, що я повернуся, як тільки зможу».
  Кітті встала.
  «Я заберу деякі речі зі своєї кімнати».
  Я дав їй ключ від номеру, взяв свою сумку та пішов до офісу, де я забрав свій паспорт із офісного сейфа. Як запальна думка, я взяв пакет із 2000 американськими доларами, які зберігав там на випадок, і поклав їх у свій гаманець.
  Чекати в аеропорту було довго і нудно. Я пив каву, поки мені не стало нудото, потім випив пару скотчів. Була вже після півночі, коли гучномовці сказали: «Чи не підеш, будь ласка, містер Манган до столу для довідок?»
  Мене зустріла вродлива дівчина, одягнена в жовту уніформу з чорним оздобленням, із значком на лацкані, з двома літерами «С», переплетеними в монограму. У цьому вбранні вона виглядала химерно, приблизно так само, як почувався я.
  — Містер Менган?
  — Так, — коротко сказав я.
  — Сюди, сер. Вона вивела з коридору через бічні двері. Неподалік на пероні стояв золотий із чорною окантовкою Lockheed Jet Star; на хвостовому плавнику була монограма Каннінгема. Навколо нього була колекція транспортних засобів аеропорту, наче робочі довкола бджолиної матки. Я пішов за нею трапом і зупинився, коли вона зупинилася в дверях, щоб взяти мою сумку.
  — Радий, що ви з нами, містере Менган.
  Я не міг відповісти їй взаємністю, але пробурмотів: «Дякую», — і пройшов до головної каюти.
  Біллі Каннінгем вибухово сказав: «А тепер, ради бога, скажи мені, що відбувається?»
  Від Фріпорта до Х’юстона приблизно 100 миль через Мексиканську затоку. Ми безпілотно летіли через Перську затоку зі швидкістю 500 миль на годину, і Біллі був похмурий, бо його витягли з Маямі так само безцеремонно, як мене з Фріпорта, і він був роздратований, коли виявив, що я нічого не можу йому сказати.
  «Що мене дратує, — сказав він, — це те, що я вперше в житті їду кудись на літаку, і не знаю, чому. Що в біса в Джека? "
  — Не знаю, — повільно сказав я.
  «Я думаю, що це якось пов’язано з Деббі».
  "Деббі! Як так?"
  — Перше, що запитав Джек, — чи була вона зі мною у Фріпорті.
  — Він знав, що ні, — сказав Біллі.
  — Вона була в Х’юстоні.
  Я знизав плечима.
  «Повітряні подорожі — це чудово. Дівчина може швидко пересуватися».
  — Думаєш, вона знову злетіла? Він пирхнув.
  «Ця дівчина хоче, щоб її відшльопали по дупі, і якщо ти не зробиш цього, то зроблю я. Настав час їй заспокоїтися і навчитися поводитися».
  Більше було нічого сказати, тому ми не сказали цього.
  В аеропорту Х’юстона чекала машина, а через годину я був на початку конференції в Каннінгемі. Принаймні це був початок для мене; інші, очевидно, довго сперечалися про жеребкування, і це було видно. Джек Каннінгем сидів на чолі столу, його сріблясте волосся, як завжди, робило його сенаторським гарним виглядом, а Біллі Один сидів поруч. Брат Деббі, Френк, дивився на мене з зарозумілою та неприхованою ворожістю. На тлі було півдюжини інших заставних Каннінгемів, більшість із яких я не знав, готових взяти приклад із могутніх племінних босів. Це був клан Каннінгемів у повній мірі, і, як і очікувалося, жодної жінки в полі зору не було.
  Наш приїзд приніс миттєву тишу, яка тривала недовго. Біллі махнув батькові рукою, оглянув зібраних і протягнув: «Всім доброго ранку». Почався галас, усі заговорили одночасно, і я не міг розібрати жодного слова, поки Джек не вдарив по довгому столу пляшкою віскі й не закричав: «Тихо!»
  Це могла б бути традиційна заповнена димом кімната, якби не кондиціонер, і справді вони виглядали як натовп старих політичних босів, які збирають податки на наступний рік. Більшість з них були скинуті піджаки та розв’язані краватки, а в кімнаті пахло хорошими сигарами. Лише Джек залишився на своєму пальті, а краватка була надійно зав’язана на шиї. Незважаючи на це, він виглядав явно потертим, і його ліва щока постійно смикалася.
  Він сказав: "Томе, ти знаєш, що трапилося з Деббі?"
  Запитання могло мати два значення, які він справді хотів знати, якби я знав, або воно було риторичним і неможливо було дізнатися з його тону. Я сказав: "Звідки я можу знати? Вона покинула мене".
  12^ «Він це визнає», — сказав Френк.
  «Зізнайся! Я нічого не визнаю, що я тобі кажу, якщо вона тобі ще не сказала. Вона своя жінка і втекла».
  «Від чого втік? Це те, що я хотів би знати».
  Біллі недбало підійшов до столу й узяв пляшку віскі.
  «Є чисті склянки?» Тоді він замахнувся на Френка.
  «Застебни рота».
  «Ти не можеш…»
  «Заткнись», — тихо сказав Біллі, але в його голосі була різкість.
  «Твоя сестра — нахаба. Все, чого вона коли-небудь хотіла, вона отримала, але вона не впізнає чоловіка, коли побачить його, не справжнього чоловіка. Коли вона виявила, що не може з ним впоратися, вона підняла свої кульки і не хотіла грати більше». Він подивився на Джека.
  «Ніхто не збирається влаштовувати кенгуру проти Тома. Чуєш?»
  Біллі Один заворушився.
  — Тихо, хлопче.
  — Звичайно, — легко відповів Біллі.
  «Я сказав суть, ви всі це знаєте». Він опустився в крісло.
  — Ходи сюди, Томе; виглядаєш так, наче тобі потрібно випити.
  Я вважаю, що я зробив; ми обидва зробили. А була пів на четверту ранку. Я сів на запропонований ним стілець і прийняв напій, а потім сказав: «Якщо ти хочеш знати, що сталося з Деббі, чому б тобі не запитати її?»
  Тепер я стояв обличчям до Біллі Один через стіл. Він розпустив руки.
  «Це саме те, сину. Її немає поруч, щоб її запитали».
  — Господи! — сказав Біллі й витріщився на Джека.
  «Твоя маленька дівчинка знову втекла, а ти смикаєш мене від найприємнішої угоди, яку ти коли-небудь бачив?»
  Тик здригнув Джекову щоку; він виглядав переможеним.
  «Скажи йому. Біллі Один», — сказав він голосом старого.
  Біллі Один витріщився на тильні сторони своїх долонь. Він повільно сказав: «Спочатку ми не були впевнені, не дуже, навіть сьогодні вдень, коли...» Він подивився на мене.
  «Тепер, коли ви тут, ми майже впевнені, що Деббі викрали».
  Раптом усе це здалося несправжнім. Моя голова на мить закружляла, оскільки на неї нагромадилася купа запитань. Я навмання вибрав перше.
  "Ким?"
  — Хто, біс, знає? — огидно сказав Френк.
  «Викрадачі не роздають візитних карток».
  Він мав рацію; це було дурне запитання. Біллі запитав: «Коли?»
  «Ми думаємо, що субота; можливо, неділя рано». А сьогодні був пізній понеділок, точніше, дуже ранній вівторок. Біллі Один кивнув на стіл.
  «Останньою з нас, хто бачив її, була дружина Джо».
  — Так, — сказав Джо.
  «Лінда та Деббі пішли за покупками в суботу вранці, Саковіц і Німан-Маркус. Вони обідали разом».
  "Тоді що?" запитав Біллі.
  Джо знизав плечима.
  «Тоді нічого. Лінда повернулася додому».
  «Вона сказала, що Деббі збиралася робити в суботу вдень?»
  — Деббі не сказала їй.
  Здавалося, це нікуди не ділося. Я відкашлявся і сказав: «Звідки ти знаєш, що її викрали? Біллі, ось, поспішив зробити висновок, що вона знову втекла. Я теж. Тож звідки ти знаєш?» Бо прокляті викрадачі сказали нам ", - сказав Френк.
  Біллі Один сказав: «Ми отримали листа сьогодні… принаймні вчора вдень, Джек. Скажи правду, я не думаю, що ми спочатку повірили в це, жоден із нас. Думали, що це якась містифікація, поки ми не виявили, що вона справді була» т навколо."
  "Де зупинилася Деббі?"
  — У мене вдома, — сказав Джек. Він подивився на мене з докором.
  «Моя дівчина була дуже нещаслива».
  «Родина востаннє бачила її опівдні в суботу, і вам знадобилося до понеділка, щоб дізнатися, що вона зникла?» Я подивився на Джека.
  — Хіба в її ліжку не спали?
  — Спокійно, Томе, — сказав Біллі Один.
  — Ми думали, що вона повернулася до вас.
  «Вона б залишила слово», — сказав я.
  «Вона може бути безвідповідальною, але не такою безвідповідальною. Коли вона покинула мене, вона принаймні мала порядність залишити мені записку, у якій повідомляла, куди вона пішла, якщо не чому. А як щодо її одягу? Хіба ви не перевіряли, щоб побачити чи, точніше, не пропало?»
  — О, Христе! сказав Френк.
  "Вона жила далеко. Хто знав, який у неї одяг?" Він нетерпляче махнув рукою.
  «Це марна трата часу».
  «Згоден, — рішуче сказав я^ — Ви сповістили поліцію?»
  За столом панувала тиша, і Джек уникав мого погляду. Нарешті Біллі Один тихо сказав: «Викрадення — це федеральний злочин».
  Я знаю це; це було федеральним правопорушенням відтоді, як виник сморід після викрадення Ліндберга.
  "Так?"
  Він стиснув пальці.
  «Якби це було лише справою державної поліції, ми б змогли зберегти контроль, ми вбираємо багато води тут, у Техасі.
  Але як тільки федеральний уряд почне діяти, а це означає, що ФБР, тоді може трапитися будь-що. Після Вотергейта кожен урядовий департамент був дірявим, як кляте решето, а той клятий дурень, Картер, називає це відкритим урядом. У його голосі чулася зневага старого республіканця до демократичної адміністрації.
  «ФБР — не виняток, і якщо газети дізнаються про це, я б не віддав жодної монети за наші шанси повернути Деббі безпечно».
  «Ми можемо контролювати нашу пресу тут, але ті газети на сході справді зіпсують справу», — сказав Френк.
  «Не кажучи вже про професійні кровоточать серця на телебаченні», — прокоментував Джо.
  — Отже, ти не сказав поліції, — понуро сказав я.
  — Ще ні, — сказав Біллі Один.
  — До біса, ми можемо заплатити, — сказав Біллі. Він сардонічно посміхнувся.
  «І припинити це з допомоги Деббі, коли ми її повернемо».
  — Якщо ми її повернемо, — сказав Джек. У його голосі була агонія.
  — Ви знаєте, які бувають викрадачі.
  — Правильно, — сказав Біллі.
  «Але якщо ви не подзвоните в поліцію, ви не отримаєте її назад, якщо не заплатите, тож давайте почнемо відкривати скарбницю».
  — Це не так просто, — сказав Біллі Один.
  «Надовго.
  Є. ускладнення. "
  «Які труднощі? Ці хлопці хочуть грошей, ми хочемо Деббі. Ми даємо їм скільки доларів вони хочуть, і ми отримуємо Деббі». Голос Біллі став диким.
  «Потім ми йдемо на полювання, повертаємо гроші і, можливо, кілька скальпів. Але я не бачу жодних труднощів».
  — Ти приніс із собою одну, — сказав Френк.
  — Що, в біса, ти хочеш цим сказати?
  «Я маю на увазі, що цей сучий син…»
  "Замовкни!" — сказав Біллі Один. Він зітхнув.
  «Цим хлопцям не потрібні гроші, Біллі. Вони хочуть його». Він показував на мене.
  — Він — викуп.
  Коли я ліг спати того ранку, починало світати, але я спав небагато. Я просто лежав у ліжку, дивився в темряву завішеної шторами кімнати й думав. Біда була в тому, що я погано думав; думки-втікачі клекотіли в моєму черепі, як кажани на горищі. Нічого не з’єдналося.
  Я неспокійно рухався в ліжку й знову побачив обличчя Біллі Один і палець, спрямований прямо на мене. Цей палець був трохи хитким; воно тремтіло від віку чи втоми, чи, можливо, від обох.
  — Не питай мене, чому, — сказав Біллі Один.
  «Але вони хочуть, щоб Том замість Деббі був рівною угодою».
  — Фігня! сказав Біллі. Він не повірив, і я теж. Це не мало сенсу.
  — Покажи йому записку про викуп, — сказав Френк.
  Джек узяв складений лист і кинув його на стіл. Я схопив його і прочитав, а Біллі дивився через моє плече. Це було надруковано машинописом, адресоване містеру Джону Д. Каннінгему, і написано з невибагливою формальністю, яка дивним чином контрастувала з грубістю змісту.
  «Шановний містере Каннінгем! Вам буде важко повірити в це, але ми володіємо особою вашої доньки, Дебори Менган. Одним словом, ми викрали її. Вірячи в те, що ви захочете, щоб вона повернулася неушкодженою, ми зараз даємо вам наші умови не підлягають обговоренню.
  Ви спричинитесь до того, щоб ваш рідний брат, Томас Менган, поїхав до Х’юстона.
  Як ви це зробите, ваша турбота. Ми дізнаємося, коли він приїде.
  Наша ціна за безпеку вашої доньки і, можливо, її життя — це особистість Томаса Менгана, доставлена нам цілою та неушкодженою. Після цього ваша донька буде повернена за справедливий обмін.
  Вам буде повідомлено про порядок цієї транзакції після прибуття пана Менгана до Техасу.
  Само собою зрозуміло, що поліцію не слід повідомляти про ці домовленості, а також не слід вживати жодних із тих кроків, які можуть здаватися очевидними в такій драматичній ситуації, як ця.
  Ви зрозумієте мої мотиви не підписання цього повідомлення.
  "
  — Заради Христа! сказав Біллі. Він подивився на мене з розгубленим виразом.
  «Хто…» Він зупинився і здивовано похитав головою.
  "Не знаю." Те, що я знав, — це причина невідкладного виклику Джека Каннінгема до Х’юстона.
  «Ти, мабуть, гарний хлопець», — сказав Френк, його тон спростував його слова. Він обвів поглядом стіл.
  «Будь-який хуліган знає, що жінка з Каннінгема коштує готівки. Скільки? Чверть мільйона доларів? Півмільйона? Мільйон? Господи, ми б заплатили п’ять мільйонів, якби нам довелося.
  Звісно, будь-який розумний хуліган знав би, що він не проживе достатньо довго, щоб витратити його, незалежно від того, куди б м’яч відскочив. Але цей хлопець воліє мати Mangan, ніж тісто. «Він подивився на мене з викликом.
  «То що, в біса, робить вас таким цінним?»
  — Припиніть, — сказав Біллі.
  Біллі Один багатозначно сказав: «Ми хочемо заводити друзів і впливати на людей».
  — Так, — сказав Біллі.
  «Том ще нічого не сказав. Він не сказав, що хоче брати участь у цьому».
  — Він не чоловік, якщо вибігає, — гаряче сказав Френк.
  — О, я не знаю, — сказав Біллі відстороненим голосом.
  «Скільки б ви зробили для дружини, яка на вас біжить?»
  З якоїсь причини, здавалося, це вдарило Френка туди, куди боляче. Він почервонів і збирався щось сказати, але передумав і сів на спинку стільця, барабанячи пальцями по столу. Звідки я зрозумів, що у Френка були проблеми у шлюбі.
  Настала довга тиша. Джек Каннінгем сидів на чолі столу й дивився вздовж мертвими очима; Біллі підтягнув листа ближче й перечитав його; Френк метушився, а Біллі Один уважно дивився на нього. Решта, слуги родини, нічого не сказали.
  Біллі Один випростався, мабуть, задоволений, що Френк вистрілив, принаймні тимчасово.
  — Гаразд, Томе. Його голос був нейтральним, але не неприязним.
  «Френк має рацію, знаєте. Що робить вас таким цінним, що хтось викрав Каннінгема, щоб отримати вас?»
  Це було гарне запитання, і я не мав відповіді.
  — Не знаю, — категорично сказав я.
  «Ви знаєте, хто я і що я роблю. Джек ретельно мене дослідив, чи не так? Двічі. Один раз перед злиттям і ще раз перед весіллям. Ви не думаєте, що я не можу впізнати приватних детективів, коли вони плавати навколо моїх готелів?"
  Біллі Один злегка посміхнувся.
  — Ти добре виписався, — сказав він.
  «Обидва рази».
  — Не було потреби, — сказав я.
  «Все, що тобі потрібно було зробити, — це підійти до мене й запитати. Моє життя — це досить відкрита книга. Але я подумав, що якщо ти так працюєш, то це так, і я нічого не можу з цим вдіяти. Що не означає, що мені це сподобалося».
  «Нам було байдуже, подобається тобі це чи ні», — сказав Френк.
  Джек сказав: «Цього буде досить, Френку».
  Джек був повний проти шлюбу", - сказав Біллі Один.
  «У нього були свої причини. Френк теж був; але Біллі був за це, він вважав, що ти правильний хлопець. Я, у мене, в будь-якому випадку, не було друзиків. Як виявилося, те, що ми всі думали, не мало жодного значення, тому що Деббі все по-своєму, як завжди».
  Він простяг руку й налив у склянку порцію віскі.
  «Тепер ми маємо тут дві речі, обидві, я думаю, різні. Деббі покинула вас, і її викрали. Чи можете ви придумати якийсь зв’язок?»
  — Ні, — сказав я.
  «Як ви знаєте, останнім часом у мене були повні руки, ви читали звіти, і, можливо, я не зміг або не приділяв Деббі достатньо свого часу. У всякому разі, це те, що вона подумала, тому вона пішла. Але Я не знаю, чому її викрадають зі мною як викуп, який нікуди не підходить».
  Чи сталося щось незвичайне останнім часом? "
  — Так, — сказав Біллі.
  — Розкажи йому про Кейлза.
  Тож я розповів історію про себе та Кейлза. Коли я закінчив, Френк сказав: «І цей хлопець все ще на волі?»
  "Так - поки що".
  — Тоді все, — сказав він.
  — Ось твоя відповідь.
  «Чого Кейлс хоче від мене?» Я вимагав і штовхнув на вимогу викупу на столі.
  «Я зустрічався і розмовляв з Кейлсом – він не хотів і не міг написати нічого подібного. Справа в тому, що він не настільки освічений».
  Біллі Один запитав: «І що це робить нас? Чому ти такий біса цінний, Томе?»
  — Поняття не маю, — втомлено сказав я.
  «І чи це має значення? Тут йдеться про те, що робити з Деббі».
  — Менґан, я б сказав, що ти страшенно легко втрачаєш дружин, — злісно сказав Френк.
  — Ось і все, — сказав Біллі і вдарив Френка, перш ніж я встиг його схопити. Френк зненацька застав удар по щелепі. Він підійшов задом наперед, і його стілець пішов разом з ним, і він розвалився на підлозі, а Біллі стояв над ним. Він подивився вгору, потираючи щелепу, і Біллі сказав: «Кузене Френк, я завжди міг відшмагати твою дупу, і якщо ти не тримаєшся подалі від Тома, я готовий зробити це знову зараз».
  Біллі Один глянув на Джека, який мовчав. Він сказав: «Це було непотрібно, Френку. Тепер ти встанеш і вибачишся перед Томом або підеш із цієї кімнати прямо зараз, і, можливо, ти ніколи не повернешся. Розумієш?
  Допоможи йому підвестися, Біллі. "
  Біллі підняв Френка на ноги. Френк потер рота й подивився на кров на тильній стороні долоні.
  «Мабуть, мені шкода», — пробурмотів він, а потім подивився прямо на мене.
  — Але що ти збираєшся робити з моєю сестрою?
  «Я збираюся зробити обмін». Я подивився на вираз його обличчя, а потім на Біллі Один.
  — У вас були сумніви, що я буду?
  Від Біллі пролунав стриманий сміх.
  — Ти до біса правий, у них були сумніви. i31 Біллі Один важко зітхнув.
  — Можливо, я неправильно оцінив тебе, Томе, — тихо сказав він.
  — Ну, тепер ми можемо планувати, — сказав Біллі. Він сів і взяв листа.
  «Френк говорив про хуліганів, але Том має рацію; це не написав якийсь безграмотний придурок. Але він використовував друкарську машинку, їх можна відстежити».
  «Друкарські машинки дешеві», — сказав Френк, підхоплюючи стілець.
  — Той, мабуть, уже на дні бухти Галвестон. Він сів.
  «А що планувати? Цей хлопець займається плануванням. Ми не можемо нічого зробити, доки не отримаємо інструкцій щодо того, як ми укладаємо угоду».
  — Ти помиляєшся, — сказав Біллі.
  «Яка користь від розділу безпеки в Корпорації, якщо ми його не використовуємо? Ці хлопці знають усе про помилки».
  Біллі Один підняв кудлату брову.
  "Так?"
  «Тож ми зачіпаємо Тома. Можливо, передавач у каблуці черевика. У кульковій ручці чи вшитий у його штани. Ми зачіпаємо його, поки він не поповзе».
  "І потім?"
  "Тоді ми…"
  Біллі Один раптово спала на думку. Він підняв руку й обвів поглядом стіл.
  «Стій! Тут забагато клятих людей. Давай трохи обрізаємо. Том, звичайно, і Біллі залишаються. Джек теж залишається, якщо хоче». Він зазирнув у дальній кінець столу.
  «Джиме, ти залишайся. Решта ви геть».
  Почулося загальне несхвалення, але ніхто відкрито не заперечував, крім Френка.
  "Якого біса!" сказав він напружено.
  «Ми говоримо про мою сестру. Я залишаюся».
  Біллі Один скривився на нього.
  «Добре. Але перестань їздити на Тома; ми говоримо про його дружину, і це більш близькі стосунки», — він повернувся до Джека.
  «Вже четверта ранку, а ти виглядаєш приголомшеним.
  Ти впевнений, що хочеш залишитися? Ти мучився цим цілу ніч.
  "
  «Френк теж. Ти теж».
  «Так, але Френк молодий хлопець, і я не такий близький до цього, як ти.
  Я більш об'єктивний. Чому б тобі не поспати і не прийти завтра, повний старого моксі? "
  — Можливо, ти маєш рацію, — сказав Джек. Його обличчя було сірим від утоми, коли він повільно підвівся.
  «Френк, розкажи мені завтра вранці.
  Чуєш? "
  — Я це зроблю. На лобі Френка з’явилася складка, коли він дивився, як батько йде до дверей.
  Я раптово зазирнув у роботу каннінгемської корпорації. Він діяв надзвичайно схоже на кремлівське колективне керівництво. Кожен мав право голосу, але одні голоси були важчими за інші. Час від часу старі бики на вершині б'ються за якесь питання, а слабших викидають. У мене була ідея, що це відбувається зараз; що Біллі Один збирався викинути Джека, так само як Брежнєв позбувся Підгорного.
  Біллі та Френк боролися за друге місце. Я не знав, звідки взявся Джим Каннінгем; ймовірно, Біллі Один укладав альянс із фракцією клану. Джимові пощастило, що його підвищили до першої таблиці.
  Це підтвердилося, коли двері зачинилися, Біллі Один покликав: Джиме, сідай сюди. «Він сердито дивився на нас під білими бровами.
  «Відтепер ми працюємо за принципом «потрібно знати», і те, чого вони не знають, не зашкодить ні нам, ні Деббі. Чорт, потрібно лише, щоб Джо скинув слово вдома, і Лінда розповсюдила б його на половину Х’юстона. .вона пліткарка".
  Френк сказав: «Якщо вона буде говорити про те, що сталося з Деббі, вона побажає, щоб вона ніколи не виходила заміж за Каннінгема. Я подбаю про це, якщо Джо цього не зробить».
  Біллі Один кивнув. Джиме, ти знаєш про безпеку більше, ніж будь-хто з нас. Є якісь ідеї щодо цього? "
  Джим був молодим хлопцем років двадцяти п’яти, невимушено одягненим у джинси.
  Він мав сонний вигляд, який був оманливим, бо він був гострий, як гвоздика. Він сказав: «Біллі правий». Він звернувся до мене.
  «Мені знадобиться ваше пальто, штани, все, що ви носите, аж до шкарпеток і нижньої білизни. Одяг, який ви використовуватимете, коли підете, щоб укласти цю паршиву угоду. Ви випромінюєте прямо через електромагнітний спектр». Біллі Першому він сказав: «Нам знадобляться машини, легкі літаки і, можливо, вертольоти. Краще сядьте на пару швидких човнів; Тома можуть вивезти в море».
  — Ми скористаємося моїм човном, — сказав Френк.
  «У Техасі нічого швидше».
  "Немає!" — швидко сказав Джим.
  "Ми не використовуємо нічого Cunningham. Ми орендуємо все".
  — Моя робота, — сказав Біллі.
  Я сказав: «Але ніхто не рушить, поки Деббі не буде в безпеці».
  — Це зрозуміло, — сказав Біллі Один.
  — А як щодо рушниці?
  Я похитав головою.
  «Без пістолета. Я не хочу нікого вбивати».
  Він виглядав розчарованим; мій шлях був не техаським: «Тобі може знадобитися пістолет, щоб зупинити когось, хто вбиває Джоа».
  «Пістолет не зупинив би їх, інакше як я ним користуюся», — сухо сказав я.
  «У будь-якому разі вони обшукають мене. Жартівник, який написав цю записку про викуп, не схожий на клятого дурня».
  Джим погодився.
  «Пошук зброї може змусити його нервувати; нервові хлопці небезпечні».
  У кутку кімнати непомітно пищав телефон. Біллі Один кивнув головою, і Джим підвівся, щоб відповісти. Незважаючи на те, що він дістався до внутрішньої шафи, він знав своє місце на тотемному стовпі; він ще був посланцем. Невдовзі він сказав: «З вестибюля говорить офіцер служби безпеки. Він каже, що передали конверт, адресований Джеку».
  Біллі Один буркнув.
  «Нехай він піднесе це».
  «Можливо, наші сили безпеки потребують посилення», — сказав Біллі.
  "Так, як це виходить, ми можемо бути розсіяними. А як щодо детективного агентства?"
  — Я це виправлю, — сказав Біллі Один.
  — Я знаю одного хорошого.
  Френк сказав: «Ми можемо не встигнути на все це. Я внутрішньо відчуваю, що зараз у ліфті будуть проблеми».
  Біллі Один подивився на годинник.
  «Якщо ти правий, то це погана новина». Він підняв листа про викуп.
  «Я знаю, що цей хлопець сказав, що він дізнається, коли приїде Том, але Том тут не більше години».
  — Хороша розвідка, — сказав Біллі.
  «Занадто добре». Френк спохмурнів.
  "Внутрішня інформація? Можливо, з цієї будівлі?"
  "Хто знає?" Біллі Один роздратовано кинув аркуш паперу.
  — Почекаємо — побачимо.
  Якщо інформація про мій приїзд надійшла зсередини будівлі, то це була справді погана новина, тому що ми сиділи в пентхаусі скляної вежі з плитами, яка була Каннінгем-білдінгом, останнім доповненням до горизонту Г’юстона.
  Це означало б проникнення в саму корпорацію Каннінгема.
  Довгі миті тяглися. Біллі Один, мабуть, повторив хід моїх думок, тому що він припинив постукувати пальцями й сказав: «Джиме, нехай охорона перевірить цю кімнату на жучки першим ділом».
  "Зроблю.
  У двері непомітно постукали, і Джим підвівся. Після короткої розмови він повернувся з великим конвертом, який поклав на стіл. Біллі Один нахилився, щоб прочитати надпис, потім потягнув до себе листа з проханням про викуп і порівняв.
  «Може бути та сама друкарська машинка. Напевно, так».
  — Хлопець впевнений у собі, — сказав Біллі, скоса поглядаючи на Френка.
  — Тут багато всього, — сказав Біллі Один, піднімаючи конверт.
  «Хто доставив?»
  «Хлопець, який сказав, що йому дали п’ять баксів у барі». Коли Біллі Один взяв ножа для паперу, Джим різко сказав: «Давайте зробимо це правильно. Давайте не торкатися пальцями того, що там».
  "Ви робите це."
  Джим розкрив конверт і витрусив його вміст на стіл.
  Здебільшого це були глянцеві чорно-білі фотографії розміром вісім на десять, але було також кілька аркушів паперу, покритих машинописом, через один інтервал. Джим узяв кулькову ручку й відокремив усе, обережно, щоб нічого не торкнутися пальцями. Він сказав: «Пізніше я покладу це в пергамінові конверти.
  Ви можете дивитися на них зараз, але не торкайтеся. "
  Дві сторінки машинопису були складними інструкціями, що і коли робити. На фотографіях зображено місця, де потрібно було виконати певні дії, і вони були анотовані червоною волокнистою ручкою.
  На одному, наприклад, були інструкції: «Зачекайте тут рівно чотири хвилини. Двічі блимайте фарами в кінці кожної хвилини». Було одинадцять фотографій, кожна пронумерована, і одинадцята показувала край дороги з відкритою місцевістю та деревами вдалині. Червона пунктирна лінія окреслювала стежину від дороги до дерев, і був напис: «Менган йде цим шляхом сам. Дебора Менган виходить тим же шляхом через десять хвилин. Без хитрощів, будь ласка».
  Усе було дуже складно.* Біллі вивчав першу надруковану сторінку.
  «Який нерв! Це починається так: «Містере Томас Менган, ласкаво просимо до Х’юстона, міста Америки, яке найшвидше розвивається».
  Френк сказав: «Ну, він дає нам три дні до четверга. Досить часу, щоб підготуватися до сучого сина».
  Біллі Один буркнув, але нічого не сказав.
  Джим подивився на фотографії.
  «Я не думаю, що цей хлопець американець. Подивися сюди, Біллі». Його палець завис на дюйм над столом.
  «Американець не став би говорити про фари, а сказав би фари».
  "Так, можливо. Європейське використання, можливо."
  "Чому б не вийти прямо і сказати Британський?" Френк подивився на мене без усмішки.
  «Що ти скажеш на Багамах, Мангане? Фари чи фари?» Він не втримався, щоб не вколоти мене.
  Я знизав плечима.
  "Я використовую їх як синоніми. Обидва вживання дійсні. Нас проникає американська мова, тому що більшість наших туристів американці".
  Біллі Один позіхнув.
  «Оскільки у нас є вільний час, я йду додому спати.
  Я хочу, щоб ви всі були в моєму офісі внизу о десятій ранку, Джиме, не забудьте налагодити цю кімнату. Де ти спиш сьогодні ввечері, Томе? Я не вірю, що Джек домовився. "
  — Йди зі мною додому, — сказав Біллі. Він втомлено протер очі.
  «Ісусе, але я втомився».
  Ранок вівторка, ранній, але не дуже яскравий. Я спав близько трьох годин, і моє тіло було таким же важким, як і дух, і навіть сильний душ у гостьовій ванній не допоміг. Знаючи Г’юстон, я одягався легко; Це виглядає як життя у постійній сауні та було досить парно навіть так рано вранці.
  Сніданок відбувався на внутрішньому дворику біля будинку — низькій незграбній споруді з каменю, дерева та скла. Я не знаю, чи знала що-небудь про викрадення Деббі дружина Біллі, Барбара; вона не згадала про це, коли подавала сніданок, тож я дійшов висновку, що, ймовірно, Біллі їй не сказав. Зокрема, для техасців і Каннінгемів властиво не залучати своїх жінок.
  За сніданком ми розмовляли про погоду, бейсбол та інші буденні справи. Кілька разів я ловив Барбару, яка кинула на мене косий погляд, і я знав, що вона думає, чому я був там, а не в будинку Джека з Деббі? Пліткуваті згуртовані жінки з Каннінгема, звичайно, знали б, що у шлюбі проблеми, але Барбара була надто дисциплінованою, щоб згадувати про це, і добре, якщо не зовсім, приховувала свою цікавість.
  Після сніданку я пішов з Біллі до його кабінету, де він узяв червоний телефон і натиснув кнопку.
  «Привіт, Джо-Арм; я маю щось знати?» Я зрозумів, що він має прямий зв’язок зі своїм офісом у Каннінгем Білдінг. Він деякий час слухав, а потім різко сказав.
  «Скасуйте все це». Стоячи на відстані десяти футів від мене, я міг почути вигук благання, який долинав із навушника.
  — Ні, я не можу вам сказати, — сказав він.
  «Але це пройде тиждень. До біса, не сперечайся зі мною, Джо-Енн. Ось що ти зробиш. Я хочу побачити Гаррі Пірсона з Texas Aviation і Чарлі Альвареса з ^7 Gulf Fishing Corporation сьогодні вранці. Не в Каннінгем-Білдінг, а в іншому місці. Звісно, ви можете сказати мені, коли зустрінетеся зі мною.* Він поклав слухавку й усміхнувся.
  «У мене секретар сильний, але ефективний». Він став серйозним.
  «Якщо ми хочемо, щоб вертольоти та швидкісні човни використовувалися так, як ми хочемо, я повинен повідомити причину Гаррі та Чарлі. Жокеї вертольотів чи капітани човнів не будуть робити те, що ми хочемо, без дозволу їхніх босів, тому ми можемо повинні обійти закон, тому Гаррі і Чарлі повинні знати, що вони будуть мовчати.
  — Я не проти, — сказав я.
  «Ти захищаєш мою шкіру. Щоб не вживати заходів, поки не врятуєш Деббі».
  — Правильно, — сказав він.
  «У вас є одяг, який хоче Джим?» Все запаковано. "
  — Тоді ходімо в центр міста.
  Х'юстон.
  Не стільки місто, скільки настрій — данина динамізму американських технологій. Занадто далеко від моря? Доведіть море до міста на п’ятдесят миль і зробіть Х’юстон третім за величиною портом у Сполучених Штатах. Хочете виробляти бензин? Побудуйте сім нафтопереробних заводів і виробляйте потік у п’ятнадцять мільярдів галонів на рік. Хочете побувати на Місяці?
  Витратьте десять років, сорок мільярдів доларів і зробіть Х'юстон нервовим центром операції. Хочете грати в бейсбол, коли занадто жарко й спекотно, щоб рухатися? Поставте дах над стадіоном, який вміщує 52 000 людей, і охолодіть його до постійної температури 74 F. – охолодіть Х’юстон, використовуючи 7000 тонн обладнання для кондиціонування повітря. Трава на стадіоні не росте? Христа ради, чоловіче; дизайн спеціальної пластикової трави.
  Остання пропозиція полягала в тому, що зробити дах над усім діловим кварталом міста набагато простіше, ніж кондиціонувати окремі будівлі.
  Х'юстон Багдад-на-Байю. Я ненавидів це місце.
  Ми поїхали в центр міста в машині Біллі, якою він керував з тією невимушеною легкістю, яка притаманна американцям другою натурою, звісно, через кондиціоноване повітря, яким вони дихають. Ми пішли від його дому до його офісу в Каннінгем Білдінг, жодного разу не вдихнувши подих від огидного, забрудненого природного середовища на вулиці. Мені було цікаво зауважити, що секретаркою Біллі була жінка середнього віку з обличчям, схожим на чорнослив.
  Коли ми проходили через зовнішній офіс, вона швидко сказала: «Містер Пірсон і містер Альварес, нафтовий клуб об одинадцятій».
  Біллі, не зупиняючись, сказав: «Так. Знайдіть кузена Джима, можливо, в охороні». Ми зайшли в його кабінет, і він взяв телефонну трубку і натиснув кнопку.
  «Папа, ми вдома і готові йти». Він прислухався якусь мить, і вираз його обличчя змінився.
  — О, боже, ні! Пауза.
  «Так, мабуть, так. Добре».
  Він поклав слухавку.
  «У Джека був серцевий напад годину тому. Його везуть до Техаського медичного центру. Френк із ним, а Поп зараз туди їде. З усіх випадків…»
  «Через час», — сказав я.
  "Напевно, цього б не сталося, якби Деббі не викрали. Минулої ночі він виглядав не дуже добре".
  Він кивнув.
  «Це залишається вам, мені та Джиму спланувати та виконати цю операцію. Недостатньо, я намалюю ще пару».
  Увійшов Джим, і Біллі розповів йому про Джека.
  — Жорстко, — сказав Джим.
  — Бідний старий хлопець.
  «Ну що ж, приступимо до справи», — сказав Біллі.
  «Одяг Тома в цій хватці».
  — Добре, — нахмурився Джим.
  «Я про щось хвилювався. Що трапиться, якщо вони роздягнуть Тома? Можливо, його одяг із підслуховувачами буде йти в один бік, а Том — у інший».
  — Цим шансом ми повинні скористатися, — сказав Біллі.
  Джим усміхнувся.
  «Не так. У мене є дещо, якщо Том погодиться». Він виготовив пластикову капсулу довжиною близько дюйма, діаметром три восьмих дюйма, із закругленими кінцями. Її потрібно проковтнути. "
  "Що!"
  «Це транспондер, він повертає сигнал, коли його запитує імпульсний передавач; сигнал не дуже потужний, але достатньо хороший, щоб на ньому міг працювати пеленгатор. Він починає діяти, коли на нього діє шлунковий сік, тому ви ковтаєте його відразу остання B хвилина».
  Біллі критично оглянув його.
  «Ldtoks, як одна з тих пігулок, які вдувають коню в горло через трубку».
  Джим засміявся.
  "Це добре, якщо кінь не дме перший. Як щодо цього, Томе?"
  Я подивилася на це з відразою.
  "Добре, якщо доведеться. Де ти це взяв?"
  «У мене є канал до ЦРУ. Я позичив його».
  — Позичив! — сказав Біллі, скривившись.
  «Хтось збирається використовувати його пізніше?»
  Джим сказав: «Це добре протягом тридцяти шести-сорока восьми годин, перш ніж перистальтика позбудеться цього».
  — Тільки не кажи занадто багато, і все, — сказав Біллі.
  "Будь-що інше?"
  «Вміст другого листа я перевірив на відбитки пальців.
  Результат негативний. Без кубиків, Біллі. "
  — Гаразд, — сказав Біллі. У мене є чим зайнятися. Томе, чому б тобі не піти разом з Джимом і не подивитися, як він зіпсує твоє пальто й штани? Я йду забрати транспорт. "
  Тож я пішов із Джимом до відділу безпеки в Каннінгем-білдінг, що означало, що моє фото буде зроблене кольоровим фотоапаратом Polaroid і на пластиковому бейджі з моїм ім’ям, підписом і вищезазначеною фотографією. Джим теж носив такий, як і всі інші. Мене познайомили з генієм електроніки на ім’я Рамон Родрігез, який демонстрував і обговорював свої вироби, усі чудеса мікромініатюризації.
  — Ви носите зубні протези, містере Менган? запитав він.
  "Немає."
  "Шкода." Він відкрив коробку й показав чудовий набір фальшивих гризунів.
  «Це добре; вони передадуть усе, що ви скажете, на відстань понад милю.
  Якщо ви тримаєте рота трохи відкритим, вони також зрозуміють, що хлопець, з яким ви розмовляєте, каже, що ці два передні верхні різці — це мікрофони. «Він відклав їх.
  «Ми поставимо жучок у машину, якою ти будеш їздити», — сказав Джим.
  — Два, — сказав Родрігес.
  «Ви знаєте щось про жуків, містере Менган?»
  «Нічого».
  «Є багато видів. Більшість потрапляє в одну з двох категорій: активні та пасивні. Активні помилки працюють весь час, надсилаючи сигнал: «Ось я! Я тут! «Пасивні жучки передають лише тоді, коли запитують закодованим імпульсом, як-от хікі, яку мені показав сьогодні вранці містер Каннінгем».
  Джим посміхнувся.
  «Таблетка».
  "Це для того, щоб заощадити на електроенергії, де простір обмежений. Ці жучки надсилають немодульований сигнал, постійний або імпульсний. Коли справа доходить до модуляції, передачі голосу, це стає трохи складніше. Ви будете підключені до будь-якого типу у нас є помилка».
  Родрігес поставив на лаву знайому коробку.
  «Пачка сигарет; справжні, за винятком тих двох у задньому правому куті.
  Не намагайтеся їх запалити, інакше полетять іскри. «Поруч із сигаретною пачкою пішло щось металеве.
  «Шпилька для вашої краватки підхопить розмову та передасть її на чверть милі. Ремінь, щоб затримати жупака на пряжці, але передасть милю, тому що у нас є більше місця для гри. Спробуйте дивитися обличчям до чоловіка, який ви є розмовляю з містером Манганом".
  — Я запам’ятаю це.
  Два однакових об'єкти приєдналися до куп, що ростуть.
  «Вони входять у ваші черевики. Цей надсилає постійний сигнал, щоб ми могли налаштувати на нього пеленгатор. Але цей має датчик тиску, щоразу, коли ви берете крок, він посилає звуковий сигнал. Якщо ви їдучи пішки, ми навіть зможемо розрахувати, як швидко, ми знаємо, що ви статичні, якщо ви не в автомобілі, це важливо ритм гоління та стрижки?"
  Я посміхнувся і вибив його кістками пальців на лавці.
  «Добре. Якщо вас везуть, натисніть один раз для автомобіля, двічі для човна, три рази для літака. Повторюйте з інтервалом у п’ять хвилин. Зрозуміло?»
  Я повторив його вказівки.
  «Просто постукай по ньому каблуком? Яким?»
  «Правий каблук». Родрігес підняв мій піджак і штани.
  «Я даю тобі дві антени, одну у твоєму пальті, вшиту в задній шов, а другу — у твоїх штанях. Не хвилюйся, їх не буде видно. І буде кілька інших речей, які я тобі дам нова купюра, і в твоїх кишенях будуть монети, які я зможу приготувати від сьогодні до четверга.
  У Каннінгемів чекали великі клопоти, і мені спало на думку, що якби вони мали під рукою все це, то, ймовірно, вони були по шию в промисловому шпигунстві. Мені було цікаво, чи використовували вони його проти мене під час своїх визнаних розслідувань.
  Родрігес подивився на годинник.
  — Мені потрібно зателефонувати. Я не затримаюся, містере Каннінгем. Він пішов у свій кабінет.
  Джим сказав: «Цей чоловік якось сказав, що може зробити робочий мікрофон із трьох теслярських цвяхів, фута мідного дроту та елемента живлення.
  Б’юсь об заклад, що не зміг. Я програв. "Він засміявся.
  «Він навіть зробив свій власний елемент живлення зі стосу пенні та монет, шматка промокального паперу та трохи оцту».
  — Здається, він хороший чоловік.
  — Найкращий, — сказав Джим і недбало додав: — Колишній ЦРУ.
  Я з тугою дивився на пачку сигарет на лавці. Я вибіг і знав, що Джим не курить.
  — Я повернусь за хвилину, — сказав я. Я пригадав, що у вестибюлі Каннінгем-білдінгу є кіоск, де серед іншого продавали сигарети, тож я спустився ліфтом на вулицю.
  До служби чекала коротка черга, але я купив дві пачки сигарет за лічені хвилини. Коли я повертався, відкриваючи одну з них, я сильно врізався в чоловіка.
  — Стережись, бастер! — злісно сказав він і пройшов повз мене.
  Я знизав плечима і попрямував до ліфта. У такому кліматі, як у Х’юстоні, кожен мав право бути запальним. Я стояв, чекаючи ліфта, і дивився на напіврозкритий пакунок у своїй руці, неуважно потираючи стегно. Попередження про здоров’я збоку пакунка дивно мерехтіло.
  "Ви в порядку, містере?" Стартер ліфта дивно дивився на мене.
  Я чітко сказав: «Зі мною все гаразд» Гей! «Він схопив мене за руку, коли я похитнувся. Усе плавало, а мої ноги були наче замазка. Повільно й велично я перекинувся вперед, як дерево, що падає, і закричав: «Дерево! " на весь голос. Як не дивно, жоден звук не пройшов з моїх губ.
  Наступне, що я зрозумів, це те, що мене перевертають. Я подивився на стелю й почув, як хтось сказав: «Щойно впав прямо там». Хтось інший сказав: «П’яний, мабуть». І знову:
  — У цей час доби!
  Я намагався говорити. Мій мозок працював нормально, дещо божевільно, але, здавалося, були перешкоди для підключення до моєї голосової коробки. Я поекспериментував із «У Мері було маленьке ягня», але нічого не вийшло. Це було дивно.
  Здалеку якийсь чоловік сказав: «Я лікар, пропустіть мене». Він схилився наді мною, і я дивився на нього, мимо великого носа й у його очі, жовті плями на зелених райдужних оболонках. Він помацав мій пульс, а потім поклав руку на серце.
  «У цього чоловіка серцевий напад», — сказав він.
  «Його треба негайно доставити до лікарні». Він підняв очі.
  «Хтось допоможіть мені, моя машина надворі».
  Мене підняли й понесли до входу, голосно кричачи, що це не кривавий інфаркт і не кривавий лікар. Мій мозок сказав мені, що я голосно кричав, але я не чув жодного звуку зі своїх губ, і я також не міг поворухнути м’язом. Мене посадили на заднє сидіння лімузина, і ми поїхали. Чоловік на передньому пасажирському сидінні розвернувся й узяв мою мляву руку. Я побачив спалах скла і відчув укол голки, і незабаром яскравий світ почав сіріти.
  Незадовго до того, як я втратив свідомість, я подумав, що вся організація Каннінгемів і кропітка робота Рамона Родрігеса зійшли нанівець. Викрадачі перехопили зброю. i43 14* Було темно, коли я прокинувся. Я лежав на спині, дивився в темряву й не відчував болю, принаймні не дуже. Коли я поворухнувся, я виявив, що лежу голий на ліжку, накритий тонким простирадлом, і моє ліве стегно трохи боліло. Я повернув голову й побачив прямокутну пляму тьмяного світла, яка, коли я підперся на лікті, здавалась вікном.
  Я відкинув простирадло, підняв ноги з ліжка й невпевнено підвівся. Здавалося, що впасти мені безпосередньо не загрожує, тому я зробив крок до вікна, а потім ще один. Вікно було закрите червоною тканиною з грубого волокна, яку я відтягнув. Надворі не було на що дивитися, лише темніші плями дерев вимальовувалися на темному небі. Із заходу долинув слабкий витвір місяця, що заходить.
  Проте були шуми; цвірінькання цикад і далеке, глибше квакання жаб-биків.
  На вікні були грати.
  Вітерець, що дув крізь незасклене вікно, був теплим і пахнув вогкою та гнилою рослинністю. Незважаючи на це, я тремтів, повертаючись до ліжка, і був радий знову лягти. Ця коротка подорож позбавила мене сил; можливо, я міг би протриматися дві секунди з Мохаммедом Олом, але я сумнівався. Я натягнув простирадло на тіло й знову заснув.
  Коли наступного разу я прокинувся, мені стало краще. Можливо, через те, що сонячне світло косо пробивалося крізь кімнату, залишаючи жовту пляму на дні ліжка. Вікно тепер було незашторене, а біля ліжка на столі стояла таця, на якій лежали глечик апельсинового соку, порожня склянка, купа товстих скибочок хліба, горщик з маслом і груба дерев’яна лопатка, якою поширюй це.
  Апельсиновий сік добре пішов, і мій настрій піднявся, коли я побачив горщик з медом, який був захований за глечиком. Я липко снідав, сидячи на краю ліжка з простирадлом і роблячи інвентаризацію кімнати. Біля однієї стіни стояв ще один стіл, на якому стояли тазик і глечик з водою разом із шматком кухонного мила. І там був стілець із накинутим на нього не моїм одягом. І це, крім ліжка і тумбочки, все.
  Після сніданку я вмивався, але спочатку глянув у незашторене вікно. Там було нічого особливого, щоб побачити тільки дерева, що печеться під гарячим сонцем. Повітря було вологим і вогким і пахло рослинною псією.
  Після прання я звернувся до одягу: джинси, футболка з написом HOUSTON COUGARS на грудях і пара брудних білих кросівок. Коли я одягав джинси, я оглянув синець на зовнішній стороні стегна; воно було блідим, і в середині, здавалося, була маленька шпилька. Мені було не дуже боляче, тож я одягнув джинси, потім сорочку й сів на ліжко, щоб взутися. А там я був одягнений і майже при здоровому глузді.
  Тоді я міг би застукати в двері, вимагаючи високопарних висловлювань, щоб мене звільнили, і що це, до біса, означає, сер?
  Я стримався. Мої викрадачі побачать мене свого часу, і мені потрібно подумати. У регбі існує маневр, відомий як «продаж манекена», фінт, під час якого м’яч летить у несподіваному напрямку. Манекен був проданий родині Каннінгемів, і я б побився об заклад, що Біллі Каннінгем буде плюватися кулями.
  Я подумки переглянув зміст першого та другого листів про викуп. Метою першого було доставити мене до Х’юстона. Другий був настільки детальним і складним, що ніхто не думав, що це буде манекен, який нам продають. Це була підробка до кінця.
  Одне було напевно: Каннінгеми будуть розлючені надміру. Викрасти Каннінгема було досить погано, але додати перекрест означало додати образу до травми. Прямо в цю мить Будівля Каннінгема i45 I була б схожа на гніздо потривожених гримучих змій; настане пекло, і, можливо, цього разу вони залучать поліцію. Не те, щоб це допомогло мені, похмуро подумав я, чи Деббі.
  Що привело мене до Деббі. Була вона тут чи ні? І де тут був диявол? Був прикро брак інформації. Я знову підійшов до вікна, визирнув крізь ґрати й знову не побачив нічого, крім дерев. Я випробував бруски; сталь міцно вставлена в бетон і нерухома.
  Я обернувся на металевий шум біля дверей. Перший чоловік, який увійшов, тримав дробовик, спрямований мені в живіт. Він був одягнений у джинси та картату сорочку, відкриту майже до талії, і мав похмуре обличчя з морщинами.
  Він зробив один крок у кімнаті, а потім ступив убік, не прицілюючи пістолета.
  "На ліжку." Стовбур рушниці злегка сіпнувся.
  Я позадкував і підштовхнув боком, як краб, до ліжка. Дуло цієї рушниці було схоже на армійську гармату.
  До кімнати зайшов інший чоловік і зачинив за собою двері. Він був одягнений у легкий діловий костюм і міг бути ким завгодно.
  У нього було волосся, два ока та рот, з носом посередині, обличчя у формі обличчя. Він не був тим, кого я бачив раніше, або, якщо й бачив, я його не помітив. Він був моїм найбільш забутим персонажем.
  «Доброго ранку, містере Менган. Сподіваюся, ви провели спокійну ніч і добре спали».
  Англійська, а не американська, подумав я. Я запитав: "Де моя дружина?"
  "Насамперед." Він показав рукою вбік.
  «Цей чоловік озброєний автоматичною рушницею, зарядженою картеччю. Усе, що вб’є оленя, вб’є людину. Люди помирають легше. На відстані десяти футів він не міг промахнутися; він міг вистрілити в тебе п’ятьма патронами за п’ять секунд. вас би розрубали навпіл».
  — Дві секунди, — прямо й об’єктивно сказав стрілець.
  Я помилявся щодо того, що він англієць; за цими ідеально модульованими тонами був аромат чогось, чого я не міг визначити. Я повторив: "Де моя дружина?"
  — Вона цілком безпечна, — сказав він заспокійливо.
  "Де? Тут?"
  Він знизав плечима.
  «Нічого страшного, якщо ти знаєш. Так, вона тут».
  «Докажи. Я хочу її побачити».
  Він засміявся.
  «Мій любий містере Менган, ви не в змозі висувати вимоги. Хоча…» Він на мить задумався.
  «Так, мій любий друже, це може бути гарною ідеєю. Ти побачиш її, щойно ми закінчимо нашу першу розмову. Я вірю, що ти здоровий і здоровий. Жодних негативних наслідків від дивного лікування, яке ми були змушені застосувати?»
  — Я в порядку, — коротко сказав я.
  Він дістав із кишені маленький циліндр і підняв його; це було схоже на рушничний патрон.
  «Один із них зробив свою справу. Випускався солдатам НАТО для використання під час нервово-паралітичних атак. Ви прикладаєте один кінець до руки чи ноги й штовхаєте. Підпружинений поршень проштовхує голку для підшкірної ін’єкції прямо крізь одяг і в плоть, потім вводить атропін. Я визнаю, що голка проходить через одяг, є невеликий ризик правця, але це краще, ніж серцева недостатність від нервово-паралітичних газів, тому ризик, я навіть не думаю, що ви відчув укол голки».
  — Я ні.
  "Звичайно, ми використовували щось інше, крім атропіну", - сказав він.
  «Міорелаксант, отриманий із кураре, я вважаю; використовується під час терапії електрошоком. Тобі пощастило, що я не був близькосхідним партизаном; вони використовують щось абсолютно смертельне. Дуже корисно для вуличних убивств».
  — Дуже цікаво, — сказав я.
  «Але я можу обійтися без технічної лекції».
  — Це має сенс, — сказав він і засміявся.
  «Так само, як голка. Це означає, що ми найефективніші. Пам’ятайте про цю ефективність, містере Менґан, якщо ви захочете спробувати щось дурне».
  "Хто ти?"
  "Це важливо?" Він махнув рукою.
  «Дуже добре, якщо вам доведеться якось мене називати, називайте мене… Робінсон».
  «Добре, Робінсоне. Скажи мені, чому».
  «Чому ви тут? Будьте певні, я це зроблю, але у свій час». Він подивився на точку над моєю головою.
  — Я збирався негайно розпочати ваш допит, але передумав. Хіба вам не здається, що гнучкість — ознака ефективності?
  Він мав офіційну, майже педантичну манеру мови, яка добре пасувала до тону листів про викуп, і цілком міг надрукувати «фари» замість «фари». Я сказав: «Мені було наплювати.
  Я хочу побачити свою дружину. "
  Його погляд повернувся до мене.
  «Так і ти зробиш, мій любий друже. Більше того, ти матимеш привілей побачити її наодинці, щоб вільно поговорити. Я впевнений, що вона зможе розповісти тобі багато речей, про які ти поки що І навпаки, це полегшить мій подальший допит для нас обох.
  «Робінсоне, перестань балакати і візьми її».
  Він розглядав мене і посміхався.
  «Ти дуже любиш висувати вимоги, чи не так? І в народній мові теж. Але я погоджуся… ми будемо називати це твоїм проханням?»
  Він заклав руку за спину, відчинив двері й вийшов заднім ходом. Чоловік із рушницею вийшов, залишивши рушницю останньою, і двері зачинилися. Я чув, як замок.
  Я думав про це. Чоловік із рушницею був місцевим, техасцем. Загалом він вимовив лише п’ять слів, але акцент був безпомилковий. Робінзон був чимось іншим. Ті культурні тони, ті рухливі каденції були продуктом досить тривалого проживання в Англії та на досить високому соціальному рівні.
  І все ж.. і все ж.. було ще щось. Як жителю Багамських островів, класові відмінності, виражені акцентом, були для мене байдужими, але час, проведений в Англії, навчив мене, що англійці сприймають це серйозно, тому я вивчив нюанси. Це важко пояснити нашим американським родичам. Але Робінзон не видав правдивого звуку, у ньому була вада.
  Я з більшим інтересом дивився на свою в'язницю. Стіни були з бетонних блоків, закріплених твердим розчином і побілених. Не було стелі, тож я міг дивитися вгору на дах, який був крутим, побудований із грубих дерев’яних колод із ще корою та покритий гофрованим залізом. Єдині двері були у фронтоні.
  З точки зору втечі зі стіни було неможливо. У мене не було металу, щоб зішкребти розчин між блоками, навіть пряжки на ремені; і вони обережно не клали ніж на піднос, яким намазували масло, просто плаский шматок дерева. Як сказав Робінсон - ефективність. Ретельний огляд меблів показав мені, що я, ймовірно, був у сільській місцевості. У всьому лоті не було жодного цвяха, вони були скріплені дерев’яними кілками.
  Не те, щоб я тоді не збирався втекти. Але я задумливо дивився на дах, коли почув, що хтось стоїть у дверях. Я сидів на ліжку й чекав, а двері відчинилися, і Деббі штовхнули всередину, а потім вони швидко грюкнули за нею.
  Вона похитнулась, відновила рівновагу, а потім подивилася на мене недовірливо. "Том \ О, Том!" Наступної миті вона була в мене на руках, змочуючи передню частину футболки «Х’юстон Кугарс».
  Знадобився деякий час, щоб вона прижилася. Вона була нерозбірливою з сумішшю полегшення, докорів сумління, пристрасті, а коли вона зрозуміла, що я теж був ув’язненим, здивування, жаху та збентеження.
  — Але як ти сюди потрапив? — зажадала вона.
  — Я маю на увазі до Техасу. А чому?
  — Мене втягнули в це наживкою, — сказав я.
  «Ти був наживкою. Нас усіх обдурили».
  "Сім'я", - сказала вона.
  "Як вони?"
  «Витримати навантаження». Було кілька речей, які я не збирався розповідати Деббі. Одна полягала в тому, що її батько щойно переніс серцевий напад. Інші, безсумнівно, спадали б мені на думку.
  — Як вас поцупили?
  «Я не знаю. Одну хвилину я дивився у вітрину магазину на Мейн-стріт, потім я був тут».
  Ймовірно, Робінзон використав свій гаджет НАТО; але це не мало значення.
  "А де тут? Ви краєзнавець".
  Вона похитала головою.
  — Не знаю. Здається, десь на узбережжі.
  Я вивільнився, підвівся й обернувся, щоб поглянути на неї. Сукня, яку вона носила, точно не була з розкішного магазину на Мейн-стріт — вона більше нагадувала Dogpatch Аль Кеппа й йшла разом із моїми джинсами та футболкою 49-го року. З того місця, де я стояв, здавалося, що це єдине, що на ній було одягнено.
  — Гаразд, Дейзі-Мей, тобі хтось сказав, чому тебе викрали?
  "Дейзі-М...?" Вона підхопила і подивилася на себе, а потім мимоволі притулила руку до грудей.
  «Вони забрали мій одяг».
  "Мій також."
  «Я повинен виглядати жахливо».
  «Видовище для хворих очей». Вона подивилася на мене й почервоніла, і ми обоє мовчали на мить. Потім ми обидва почали говорити одночасно, і обидва одночасно припинили.
  — Я була проклятою дурнею, Томе, — сказала вона.
  «Це не час і не місце для обговорення наших сімейних проблем», — сказав я.
  «Є кращі справи. Ти знаєш, чому тебе викрали?»
  «Не зовсім. Він ставив усілякі питання про вас».
  "Що за запитання?"
  «Про те, що ти робив. Де ти був. Подібні речі. Я сказав йому, що не знав, що покинув тебе. Він не повірив мені. Він постійно розповідав про тебе». Вона раптом здригнулася.
  "Хто цей чоловік? Що з нами відбувається, Томе?"
  хороші запитання; на жаль, у мене не було відповідей. Деббі виглядала наляканою, і я не звинувачував її. Той персонаж із автоматичною рушницею ледь не злякав мені джинси, а я щойно приїхав. Деббі була тут щонайменше три дні.
  Я лагідно сказав: «Вони жорстоко поводилися з вами?»
  Вона жалібно похитала головою.
  "Не фізично. Але це те, як деякі з них дивляться на мене". Вона знову здригнулася.
  «Мені страшно, Томе. Я наполовину налякана».
  Я сів і обійняв її.
  "Не хвилюйтеся. Скільки їх?"
  — Я бачив чотирьох.
  «Включаючи чоловіка, якого не звуть Робінсон? Англійський смузі з пухким голосом?»
  «Це він ставить запитання. Інші мало говорять мені. Вони просто дивляться».
  "Давайте повернемося до цих запитань. Він хотів знати щось конкретне?"
  Деббі спохмурніла.
  «Ні, він ставив загальні питання в обхід.
  Таке враження, ніби він хоче щось дізнатися, не повідомляючи мені, що саме. Просто нескінченні запитання про вас. Він хотів знати, що ви сказали поліції. Він сказав, що ви, здається, проводите багато часу в компанії комісара Перігора. Я сказав, що не знаю нічого, що ти міг би розповісти Перігору, і що я зустрічався з Перігором лише один раз, до того, як ми одружилися. "Вона зробила паузу.
  «Була одна річ. Він запитав, коли я піду від тебе, і я йому сказав. Потім він сказав, що це буде наступного дня після того, як ти знайдеш Кейлза».
  Я сиділа прямо.
  — Кейлза. Він згадав його по імені?
  «Так. Я думав, що він запитає мене про Кейлза, але він цього не зробив. Він пішов іншим шляхом, запитуючи, коли ми одружилися. Він запитав, чи знав я Джулі».
  — Він, їй-богу! Що ти сказав?
  «Я сказав йому правду, що я зустрічався з нею коротко, але не знав її добре».
  — Якою була його реакція на це?
  «Він, здається, втратив інтерес. Ви називаєте його Робінзоном, це його ім’я?»
  «Я сумніваюся, і я теж не думаю, що він англієць». Я думав про зв’язок між Робінсоном і Кейлз і розбирав можливі стосунки. Чи був Робінсон босом синдикату наркоторговців? Якщо так, то навіщо йому викрадати нас із Деббі? Це не мало сенсу.
  Деббі сказала: «Він мені не подобається, і мені не подобається, як він говорить.
  Інші мене лякають, але він мене лякає по-іншому. "
  "Який шлях?"
  «Інші — неосвічені кукурудзяні крекери, але вони дивляться на мене як на жінку. Робінсон дивиться на мене як на об’єкт, наче я взагалі не людина». Вона заридала.
  «Заради Бога, Томе, хто ці люди? Що ти робив, щоб вплутатися в це?»
  «Спокійно, моя любов», — сказав я.
  «Тише, тепер».
  Вона знову замовкла і через деякий час тихим голосом сказала: «Давно ти мене так не називав».
  "Що^" Твоя любов. "
  Я помовчав якусь мить, а потім важким голосом сказав: «Шкода. Мені слід було згадувати робити це частіше». Я думав про шлюборозлучного адвоката, який сказав мені, що в шлюбі, що розривається, незмінно є недоліки з обох сторін. Я б сказав, що він мав рацію.
  Невдовзі Деббі сіла й витерла очі поділом сукні.
  "Я повинен виглядати безладно".
  «Ви виглядаєте так само гарно, як завжди. Бадьоріться, ще є надія. Ваші батьки будуть здирати шкіру в Техасі, щоб знайти нас. Я не хотів би бути кимось, хто стає на неправильну сторону Біллі Один».
  — Це велика держава, — похмуро сказала вона.
  Найбільша заборона на Аляску, і я не бачив, щоб Каннінгеми нас поспішали знайти. Думка про те, що Робінзон не намагався замаскуватися, мене охолодила. Щоправда, його обличчя не запам’ятовувалось у звичайний спосіб, але я точно пам’ятаю його віднині, як і Деббі. Обґрунтування, що стояло за цим, викликало в мене жах, єдиний спосіб, яким він міг запобігти майбутній ідентифікації, — це вбити нас. Нас ніколи не планували звільнити.
  Було холодно втішно знати, що Каннінгеми піднялися й що рано чи пізно за підтримки корпорації Каннінгем Робінсона врешті-решт розб’ють і помстяться. Ми з Деббі нічого про це не знали б.
  Деббі сказала: «Вибачте за те, як я поводилася».
  — Пропусти це, — сказав я.
  — Зараз це не має значення.
  «Але іноді ти можеш бути сучим сином, справжнім холодним виродком.
  Іноді ти поводився так, ніби мене взагалі не було, я почав думати, що я невидима жінка. "
  — Більше нікого не було, — сказав я.
  «Ніколи не було».
  «Жодної людини».
  — І не привид, Деббі, — сказав я.
  «Я давно змирився зі смертю Джулі».
  — Я не мав на увазі твою кляту роботу. Вона підвела очі.
  — Але я мав знати, бо я Каннінгем. Вона злегка посміхнулася. "
  «Бо чоловіки повинні працювати, а жінки повинні плакати». І чоловіки Каннінгема працюють, я думав, що з вами може бути інакше. "
  «І чим швидше це закінчиться, тим швидше спати». Я дописав цитату, але тільки подумки; це було надто доречно сказати вголос.
  «Чому мало бути по-іншому? Чоловіки Каннінгема не отримали патент на важку працю. Але, можливо, я надто старався».
  — Ні, — задумливо сказала вона.
  «Ти зробив те, що мусив, як і всі люди.
  Шкода, що я цього не побачив. Озираючись назад, я знаю, що є багато чого, чого я не бачив. Я сам, з одного боку. Боже мій, ти одружився на пустоголовій дурниці. "
  Це була заява, на яку було б політично не відповідати. Я сказав: «У вас були свої проблеми».
  — І звалив їх на твою спину. Клянуся Богом, Томе, що все буде по-іншому. Я докладу зусиль, щоб змінитися, якщо ти хочеш. Ми обидва, по-своєму, були проклятими дурнями.
  Мені вдалося посміхнутися. Імовірність того, що ми матимемо спільне майбутнє, була мінімальною». «Це вигідна угода», — сказав я.
  Вона простягла руку і притягнула мене до себе.
  «Так запечатайте». Я поклав на неї руки й виявив, що вона й справді нічого не носила під сорочкою. Вона тихо сказала: «Це йому не зашкодить».
  Тож ми займалися коханням, і це був не просто секс. Є досить велика різниця.
  '53 Робінзон дав нам близько трьох годин разом. Було важко визначити час, тому що ніхто з нас не мав годинника, і все, що я міг зробити, це визначити годину за кутом сонця. Гадаю, у нас було три години, перш ніж у двері почувся брязкіт і техасець увійшов зі зброєю.
  Він ступив убік, як і раніше, і Робінзон увійшов з іншим чоловіком, який міг бути братом техасця, а можливо, був і ним. Був озброєний пістолетом. Робінсон оглянув нас і доброзичливо сказав: «Так приємно бачити молодих людей, які знову збираються разом. Сподіваюся, ви ознайомили свого чоловіка з проблемою, місіс Манган».
  «Вона не знає, чого в біса ти хочеш», — сказав я.
  «І я теж. Це кляте смішно».
  — Що ж, про це ми поговоримо пізніше, — сказав він.
  «Боюсь, мені доведеться розлучити вас, нерозлучники. Ходімо, місіс Менган».
  Деббі ласкаво подивилася на мене, але я м’яко похитав головою.
  — Тобі краще піти. Я бачив, як палець чоловіка міцніше стискає спусковий гачок рушниці.
  І ось її від мене забрав і вивіз з кімнати чоловік із пістолетом.
  — Ми не будемо морити вас голодом, — сказав Робінзон.
  — Це повинно бути запорукою моїх добрих намірів, якщо ви в них сумніваєтеся.
  Він відійшов убік, і увійшла жінка з підносом, який вона замінила на піднос для сніданку. Це була виснажена жінка з обвислими грудьми й вузлуватими й викривленими ревматизмом руками. Я показав на глечик і миску в іншому кінці кімнати.
  — А як щодо свіжої води?
  «Я не бачу причин, чому б ні. Що з цим, Лерой?»
  Техасець сказав: «Белль, дай води».
  Вона винесла глечик і миску надвір, і я мав ще пару імен, чого вони варті. Робінзон подивився на тацю, з якої м’яко піднімалася пара.
  «Боюсь, це не найкраща кухня, але їстівна… їстівна. І це дуже схоже на те, що пальці готують раніше, ніж виделки. Я думаю, вам знадобиться вода».
  Я сказав: "А як щодо переходу до суті?"
  Він помахав мені пальцем.
  «Пізніше… Я сказав пізніше. Є дещо, над чим я повинен добре подумати. Часу справді достатньо, мій любий хлопче».
  Белль повернулася, поставила тазик на стіл і поставила в нього глечик. Коли вона пішла, Робінсон сказав: «Приємного апетиту» і відійшов, а за ним і Лерой.
  Їжею служила риба, точніше, мокра вата, змішана з колючими кістками. Я їв пальцями, і м’ясо відчуло смак бруду. Коли я наївся трохи менше, ніж міг, але більше не міг їсти, я підійшов до глека з водою і вже збирався налити води в тазик, щоб помити свої слизові руки, коли зупинився й задумливо подивився на нього.
  Я не наливав воду, а поплескав руки в глечику, потім насухо витер їх об джинси.
  Глечик містив більше двох галонів. Це разом із вагою самого глечика становитиме близько двадцяти п’яти фунтів. Я почав отримувати ідеї. Я повернувся до ліжка, намазав маслом товсту скибку хліба й почав жувати, дивлячись на глечик, сподіваючись, що він підкаже мені, що робити. Перші слабкі вусики ідеї почали проростати.
  Робінсон повернувся приблизно через дві години зі своїм звичайним охоронцем, а Лерой зайняв свою позицію ліворуч від дверей. Робінзон зачинив двері й сперся на них.
  «Мені прикро дізнатися про ваші сімейні негаразди, містере Менган», — люб’язно сказав він.
  «Але з того, що я чув, я розумію, що ви вже на шляху до їх вирішення». Він усміхнувся на мій здивований вираз обличчя.
  — О, так, я з великим інтересом слухав вашу розмову з дружиною.
  Я мовчки вилаявся. Рамон Родрігес показав мені, що можна робити з жучками, і я міг знати, що Робінсон підключить це місце.
  — Отже, ти теж вуайеріст, — їдко сказав я.
  Він посміхнувся.
  «Я навіть записав вашу любовну п’єсу. Хоча я не був головним інтересом, вона була дуже цікавою. Якщо її покласти на музику, вона могла б потрапити до двадцятки кращих».
  "Ах ти покидьок!"
  — Зараз, зараз, — докоряюче сказав він.
  «Так не можна говорити, коли ти не в тій зброї. Давайте перейдемо до більш серйозних речей – до справи Джека Кейлза. Прослуховуючи запис, я зауважив, що ви проявили інтерес, коли ваша дружина згадала його ім’я. .Мене цікавить, як ви його вистежили, я дуже хотів би знати відповідь на це питання.
  Я нічого не сказав, лише подивився на нього, а він цокнув язиком.
  OceanofPDF.com
  "Я
  раджу вам співпрацювати", - сказав він.
  «У ваших власних інтересах і інтересах вашої дружини».
  — Я відповім, якщо ти скажеш мені, чому він убив мою родину.
  Робінсон задумливо поглянув на мене.
  Він убив твою сім’ю, тому що він дурна людина; наскільки дурний я тільки зараз починаю розуміти. Насправді, зараз важливо знайти міру його дурості, а це чому ти тут ".
  Він зробив крок уперед і став, заклавши руки в кишені.
  «Кейлз мав відплисти з Багамських островів до Маямі на власному човні. Був крайній термін, але у Кейлса виникли проблеми технічного характеру, пов’язані з човнами». Робінсон відмахнувся від технічності.
  «В будь-якому випадку він виявив, що не може вкластися в кінцевий термін. Коли він почув, що капітану потрібен член екіпажу, щоб допомогти доставити човен до Маямі наступного дня, він скористався нагодою. Ви стежите за мною?»
  "Так далеко."
  «Тепер, Кейлс ніс щось із собою, щось важливе».
  Робінзон легковажно махнув рукою.
  «Тобі не обов’язково знати, що це було. Як я вже сказав, він дурний і дозволив вашому капітану знайти це, тож Кейлз убив його ножем, який він завжди мав при собі. Його намір полягав у тому, щоб зручно втратити того бідного темношкірого чоловіка за борт. але, на жаль, вбивство бачила твоя маленька дівчинка, а потім..." Він зітхнув і знизав плечима. '.. потім одне призвело до іншого. Тепер, містере Менган, я не проти сказати вам, що я був дуже злий 156 через це дуже злий, справді. Це була серйозна невдача для моїх планів. Утилізація вашого човна була великою проблемою для початку. "
  — Ти сучий сину, — гірко сказав я.
  «Ви говорите про мою дружину, мою дочку і мого друга». Я тицьнув на нього пальцем.
  «І вам не потрібно боятися того, що перевозив Кейлс. Це була партія кокаїну».
  Робінзон витріщився на мене.
  «Любий! Ви поспішно робите висновки. Тепер мені цікаво…» Він замовк і подивився на дах, глибоко задумавшись.
  Через деякий час його погляд повернувся до мене.
  «Ну, ми можемо розглянути це пізніше, чи не так? Я відповів на твоє запитання, Менгане. А тепер дай відповідь на моє. Як ти знайшов ідіота?»
  Я не бачив причин не відповідати, але все більше холоднів. Якщо Робінсон не бачив причин не пліткувати про три вбивства, то це означало, що він думав, що розмовляє з мертвою людиною, або людиною, наче мертвою. Я сказав: «У мене була його фотографія» і пояснив, як це сталося.
  "Ах!" сказав Робінсон.
  «Отже, це була камера маленької дівчинки. Це дуже хвилювало Кейлза. Він був майже впевнений, що вона сфотографувала його, але він не міг знайти камеру на вашому човні. Звичайно, це був великий човен, і він не міг шукати Він все ще хвилював свою проблему, потопивши твій човен, камеру, чи не так? поліція».
  — Його копія буде в кожній поліцейській конторі на Багамах, — похмуро сказав я.
  "О Боже!" сказав Робінсон.
  «Це погано, дуже погано. Чи не так, Лерой?»
  Лерой буркнув, але нічого не сказав. Рушниця, націлена на мене, не тремтіла ані на міліметр.
  Робінзон вийняв руки з кишень і склав їх перед собою.
  «Що ж, щоб повернутися до основної теми нашої розмови. Ви вистежили Кейлса до Хументо. Як вам це вдалося? Я повинен знати».
  — Його човном.
  '57 "Але це було замасковано".
  «Недостатньо добре».
  «Розумію. Я сказав тобі, що цей чоловік ідіот. Що ж, ідіот утік і доповів мені. Він розповів мені дивну історію, яку мені було важко повірити. Він сказав мені, що ти знаєш про всі мої плани. хіба це не дивно?"
  — Чудово, враховуючи, що я не знаю, хто ти, в біса.
  «Я теж так думав, але Кейлз був дуже непрямим. Усе це з’явилося, інформація, про яку навіть він не повинен був знати, і вся вона була досить точною».
  — І я йому все це розповів? — сказав я порожньо.
  «Не зовсім. Він підслуховував, коли ви розмовляли з цим чоловіком. Фордом.
  Я повинен сказати, що я був дуже стурбований; настільки, що я діяв поспішно, що мені не властиво. Я наказав вам вбити, містере Менган, але ви випадково врятувалися. Робінз знизав плечима.
  «Однак четверо американців були чималим бонусом, я вважаю, що Комісія з цінних паперів і бірж викликає неабияке хвилювання на Уолл-стріт».
  «Чотири Ам…» я перервав.
  «Ви спричинили цю аварію? Ви вбили Білла Піндера?»
  Робінзон звів брову.
  — Піндер? — поцікавився він.
  — Льотчик, проклятий!
  — О, пілот, — байдуже сказав він.
  «Ну, на той час у мене був час подумати ясніше. Мені потрібно було допитати вас у місці, яке я сам вибрав, і ось ви тут. Було б важко наблизитися до вас на Великій Багамі; з одного боку, ви були прагнучи жити в кишені комісара Перігора, але я хочу знати, скільки інформації ви передали йому, тому що це вплине на мої майбутні дії.
  «Я не розумію, про що ти говориш», — сказав я, шкодуючи, що я знав.
  «Я дам тобі час подумати про це; подумати й запам’ятати. Але спочатку я зроблю тобі послугу». Він обернувся й відчинив двері, сказавши Лерою: «Поспостерігай за ним».
  Через пару хвилин увійшов носій пістолета. Він кивнув головою на Лероя.
  «Він хоче тебе». Лерой вийшов, а я залишився перед дулом пістолета замість дробовика. Не велике покращення.
  Незабаром Робінзон повернувся. Він подивився на мене, що сидів на ліжку, і сказав: «Підійдіть до вікна і подивіться, що я для вас маю».
  «Єдина послуга, яку я хочу від вас, — це звільнити мою дружину».
  — Боюся, що ні, — сказав він.
  — Наразі ні. Але йди сюди, Менгане, і дивись.
  Я приєднався до нього біля вікна, і чоловік з пістолетом рушив прямо за мною, стоячи на відстані приблизно шести футів. Зовні не було видно нічого нового, лише дерева та гаряче сонячне світло. Тоді Лерой з'явився в поле зору з іншим чоловіком. Вони обоє сміялися.
  — Кейлз! — хрипко сказав я.
  — Так, Кейлз, — сказав Робінсон.
  Лерой усе ще тримав рушницю. Він нахилився, щоб зав’язати шнурок свого черевика, показуючи Кейлзу, щоб він продовжував. Він дозволив Кейлзу вийти на десять футів попереду, а потім вистрілив йому в спину з положення на колінах.
  Він вистрілив ще раз, два звіти зблизилися так близько, що прозвучали як одне ціле, і Кейлз різко нахилився вперед, щоб лежати зім’ятою купою.
  — Ось, — сказав Робінсон.
  «Вбивцю вашої родини страчено».
  Я подивився на Кейлза й побачив, що Робінсон мав рацію, картеч робить жахливі речі з тілом людини. Кейлза розпороли, а його хребет вилетів. Калюжа крові вбиралася в піщану землю.
  Це сталося так раптово й несподівано, що я заціпеніла. Лерой підійшов до тіла Кейлза й поворушив його ногою, потім перезарядив рушницю й пішов тим шляхом, яким прийшов, і тому сховався з поля зору.
  — Це було зроблено не тільки для вашої вигоди, — сказав Робінсон.
  «З активу Кейлз перетворився на пасив. Кожен, хто пов’язаний зі мною, чия фотографія на стінах поліцейських відділків є небезпечною». Він зробив паузу.
  «Звичайно, у певному сенсі «59 демонстрація була для вас. Наприклад, це могло трапитися з вами». Я подивився на тіло Кейлза й сказав: «Мені здається, ти зовсім божевільний». " ^ " Ні божевільний, просто обережний. Зараз ти розкажеш мені те, що я хочу знати. Як ти дізнався про те, що я задумав, і що ти розповів Перігору? "
  «Я нічого не сказав поліції, крім Кейлза», — сказав я.
  «Я взагалі нічого не знаю про те, які інші божевільні ідеї у вас можуть виникнути. Я нічого не знаю про вас і хотів би знати менше».
  — То я тобі вірю? міркував він.
  «Я думаю, що ні. Я не можу довіряти тобі, щоб бути чесним зі мною. То що з цим робити? Я міг би прооперувати тебе тупим ножем, але ти міг би бути впертим. Ти міг навіть нічого не знати, як ти кажеш, тому ця вправа була б марною. Навіть якби ваша дружина бачила операцію з тупим ножем, ви бачите, що вона нічого не знає, і ви не можете спонукати її говорити правду. все, що вона скаже, я б розцінив як брехню, щоб врятувати вас».
  Я нічого не сказав. Мій рот був сухим і пересохлим, тому що я знав, що нас чекає, і боявся цього.
  Робінсон говорив у тонах віддаленої об’єктивності, будуючи свою ветху структуру божевільної логіки.
  — Ні, — сказав він.
  «Ми можемо відкинути це, тож що залишиться? Місіс Менґан, звісно, залишилася. Судячи зі зворушливої сцени примирення сьогодні вранці, цілком можливо, що ти все ще маєш до неї прихильність. Отже, ми оперуємо місіс Менґан. з тупим ножем або його еквівалентом, містере Менган, я думаю, що ви говорите правду.
  Я мало не накинувся на нього тут і тут, але стрілець різко сказав: «Не треба!» і я відсахнувся від пістолета.
  — Сучий сину! Я сказав, лютуючи.
  — Ти нечисть!
  Робінзон махнув рукою.
  «Жодних компліментів, прошу вас. У вас буде час подумати про це, щоб виспатися. Мені шкода, що ми більше не можемо витрачати на вас хорошу їжу. Але це все на краще: перетравлення їжі тягне кров із мозку і заважає розумовим процесам, я хочу, щоб ви були в такому стані, щоб ви думали чітко, містере Менган, завтра я задам вам більше питань.
  Він вийшов, а за ним і зброєносець, і двері зачинилися й клацнули на замок, залишивши мене в такому розпачі, якого я ніколи не бачив у своєму житті.
  Перше, що я зробив, коли відновив силу цілеспрямованого мислення, це знайшов і вирвав той клятий мікрофон. Звичайно, марний жест, бо він уже виконав мету Робінзона. Він навіть не був дуже добре прихований, не такий тонкий, як будь-який із гаджетів Родрігеса. Це був звичайний мікрофон, який постачався з будь-яким стандартним магнітофоном, і він знаходився на кроквах, прикріплених скотчем до балки, а дріт проходив крізь маленький отвір у даху.
  Немає в цьому особливого сенсу, але це принесло мені шалене задоволення, розбиваючи його.
  Висівши на балці, мої ноги звисали над підлогою, готуючись впасти, я подивився на двері в кінці кімнати, а потім на дах над ними. Моєю першою думкою було те, що якби я був на даху, коли зайшов Лерой, я міг би впустити щось йому на голову.
  Ця ідея була швидко відкинута, тому що я бачив, що щоразу, коли він входив, він відкривав двері навстіж, щоб вони лежали біля стіни.
  Таким чином він переконався, що якщо мене не буде видно, то я не сховаюся за дверима. Якби він не побачив мене в тій порожній кімнаті, то знав би, що єдине місце, де я міг, це на даху, і вжив би відповідних мерзенних дій.
  Якби хтось спостерігав за тим, що я роблю далі, він би подумав, що я зайшов за поворот. Я стояв спиною до дверей, імітуючи дії тигра, тигр був Лероєм. Я не мав жодних ілюзій щодо нього; він був такий же смертоносний, як будь-який тигр, можливо, небезпечніший за Робінзона. Я не думаю, що Робінсон був квінтесенцією людини дії; він був більше розумовим типом і занадто багато думав про свої дії. Леруа, хоч якою б порожністю він не був у голові, діяв би автоматично відповідно до необхідності дії.
  Тож я наслідував входу Лероя. Він чоботом широко відчинив двері; Я мав це уявити. Двері хитнулися й грюкнули об стіну. Лерой зазирнув усередину й переконався, що я на ліжку.
  Задоволений, він увійшов усередину, чіпляючи в мене рушницю. Я стояв, тримаючи в руках уявну рушницю, і дивився на уявну себе на ліжку.
  Відразу ж позаду йшов Робінзон. Щоб він міг увійти, мені довелося перестати блокувати двері, тож я зробив крок убік, усе ще тримаючи пістолет на ліжку. Це те, що Лерой робив щоразу, коли ставав ідеальним охоронцем. Я подивився вище голови на дах і був цілком задоволений побаченим.
  Потім я вивчав глечик для води та таз. Я вже бачив шматок подібного басейну. У рамках своєї освіти я вивчав англійську правову систему і під час однієї тривалої відпустки я скористався нагодою відвідати Коронний суд, щоб побачити, що відбувається. Був випадок бійки в гуртожитку моряків, звинувачення в замаху на вбивство. Я все ще міг візуалізувати нотатки, які робив. Лікар давав свідчення:
  Прокурор: Тепер, докторе, скажіть мені; скільки пінт крові ви перелили цьому молодому чоловікові?
  Лікар: Дев'ять пінт протягом тридцяти годин.
  Прокурор: Це не велика кількість крові?
  Лікар: Дійсно, це так.
  Суддя (вриваючись): Скільки пінтів крові в людини?
  Лікар: Я б сказав, що в цієї людини, враховуючи його вагу і статуру, було б вісім літрів крові.
  Суддя: А ви кажете, що перелили дев’ять пінт. Напевно, кров випливала з нього швидше, ніж ви її вливали?
  Лікар (лаконічно): Було.
  Використаною зброєю був уламок такої чаші у формі пирога, розбитий під час бійки, підібраний навмання та використаний зловмисно. Воно було гострим, як бритва.
  Далі я звернув увагу на віконну завісу — звичайний клапоть мішковини. Я намацав грубе плетіння і вирішив, що воно добре служитиме.
  Його тримали на місці гвоздики, які також були б корисними, тож я відірвав його й провів решту світлового дня, відокремлюючи волокна, як каторжник дев’ятнадцятого століття, що збирає дуб.
  Поки я працював, я думав, чого хоче Робінсон. Те, що йому сказав Кейлз, було для мене загадкою. Я повертався до часу, проведеного з Кейлзом, намагаючись пригадати кожне слово й аналізуючи кожен нюанс. Я взагалі нікуди не дійшов і почав дуже хвилюватися про Деббі.
  Тієї ночі я спав небагато, але не дуже, і той сон був пронизаний бурхливими снами, через які я прокинувся й був спітнілий.
  Я боявся проспати вдень, тому що мої приготування ще не були завершені, і мені потрібна була принаймні година світла, але мені не варто було хвилюватися, я був з відкритими очима та був напоготові, коли сходило сонце.
  Через годину я був готовий, наскільки міг. На балці даху балансував глечик, наповнений водою, який тримав на місці лише шпатель, яким я намазував масло. Я рясно змастив його жиром, щоб він легко вислизнув, якщо потягнути за шнурок, який я зробив із мішковини. Нитка пролягала через простір даху, вільно звисаючи на балках до точки в кутку над моїм ліжком, де вона впала близько до руки. Через брак шківа, щоб забезпечити вигин під прямим кутом, я використав дві прихватки для великого пальця, і я сподівався, що вони витримають навантаження, коли я натягнув струну.
  Глечик стояв якраз над тим місцем, де зазвичай стояв Лерой, і я порахував, що вага у двадцять п’ять фунтів, яка впала вертикально на шість футів йому на голову, не принесе йому користі. Оскільки Лероя не було в строю, я був цілком упевнений, що зможу подбати про Робінсона, особливо якщо мені вдасться дістати дробовик.
  Виготовлення моєї ручної зброї було складним, але, на щастя, мені допомогла існуюча тріщина в товстій кераміці тазу. Боячись шуміти й вдячний за те, що знищив мікрофон, я загорнув тазик у простирадло й сильно вдарив його ногою, яку взяв зі столу. Розібрати стіл було неважко; дерев'яні кілки розхиталися від старості.
  Знадобилося шість ударів, щоб розбити цей проклятий таз, і після кожного я зупинявся, щоб прислухатися, тому що влаштував чималу сварку. Після шостого удару я відчув, як воно пішло, і розгорнув простирадло, щоб зрозуміти, що зробив саме те, що хотів. Я відламав клиноподібний сегмент від миски, точно так само, як випадкова зброя, яку я бачив у тій далекій залі суду в Англії. Ободок щільно прилягав до моєї долоні, а загострений кінець виступав уперед, коли моя рука була біля мене. Природною формою вживання буде спрямована вгору коса лінія.
  Потім, обережно потягнувши за шнурок, щоб усунути слабину, я сів на ліжко й чекав. І чекати. І чекати.
  Психологи кажуть, що час суб'єктивний, тому спостережувані каструлі ніколи не киплять. Тепер я їм вірю. Не знаю, чи краще було б мати годинник; все, що я знаю, це те, що я рахував час за темпом тіней, які нескінченно повільно повзали по підлозі, і за розміреним ударом мого серця.
  Деббі сказала, що їх четверо. Це були б Лерой, Робінсон, Кейлз і чоловік із пістолетом, я не думав, що Деббі рахувала Белль. Кейлз був мертвий, і я порахував, що якщо пітчер подбає про Лероя, а я впораюся з Робінсоном, у мене буде шанс. На той час у мене була б рушниця, і бився б лише один чоловік. Я не очікував проблем від Белль. Єдине, що мене хвилювало, це палець Лероя на спусковому гачку; якщо його дуже сильно вдарити по голові, могло статися раптове скорочення м’язів, і я хотів бути подалі, коли той дробовик вистрілив.
  Час минав. Я подивився на глечик, що стояв на балці, і подумав про рівняння. Прискорюючись під дією сили тяжіння, йому знадобилося б майже дві третини секунди, щоб впасти на шість футів, до цього часу він рухався б зі швидкістю двадцять два фути на секунду, скажімо, п’ятнадцять миль на годину. Це може здатися дурним, але це те, що я зробив, я розробив кляті рівняння. Більше робити було нічого.
  Двері відчинилися з гуркотом, і ввійшов не Лерой, а інший чоловік. Однак у нього була рушниця. Він стояв у дверях і просто дивився на мене. рушниця напоготові. Робінзон був позаду нього, але до кімнати не заходив.
  — Гаразд, — сказав він.
  — Що ти сказав Перігору?
  «Я все ще не знаю, про що ви говорите».
  — Я не збираюся сперечатися, — сказав він.
  «Я закінчив із цим. Слідкуй за ним, Ерл. Якщо тобі доведеться стріляти, переконайся, що це в його ноги».
  Він пішов геть. Ерл зачинив двері й притулив до них спину, прикриваючи мене рушницею. Усе йшло не так, він опинився не в тому місці. Розрив у шаблоні руйнував план.
  Я запитав: «Як він сказав, що тебе звати?» У роті пересохло.
  «Ерл». Стовбур рушниці трохи опустився.
  Я ковзнув набік на ліжку приблизно на фут, прямуючи до нього.
  — Скільки він тобі платить?
  — Не твоє кляте діло.
  Інша нога.
  «Я думаю, що так. Можливо, я міг би заплатити краще».
  "Ви вважаєте?"
  "Я знаю." Я знову піднявся, майже до кінця ліжка.
  — Давай поговоримо про це.
  Я підходив занадто близько. Він ступив набік.
  «Повертайся, або я розіб'ю тебе».
  — Звичайно. Я піднявся на ліжко в початкове положення.
  «Я впевнений, що міг би заплатити краще». Я мовчки вболівав, тому що друга Ерла перевели в потрібне місце. Я недбало відкинувся на стіну й намацав позаду себе мотузку.
  "Хочеш поговорити про це?"
  "Ні".
  Я намацав і не міг знайти закривавлену струну. Гончарний ніж був прихований моїм тілом, готовим схопити його правою рукою, але шнурок довелося смикнути лівою рукою, і теж не надто помітно. Мені довелося бути невимушеним і в очевидно легкій позі, вигляд, який важко підтримувати, коли я навпомацки йшов позаду.
  Коли кінчики моїх пальців торкнулися сиринга, ззовні почувся крик, який закінчився дзвінким голосінням. Усі мої нерви судорожно підскочили, і Ерл попереджувально смикнув рушницю.
  — Спокійно, містере! Він усміхнувся, показавши коричневі зуби, «просто Лерой розважається». Моя черга наступна. "
  Деббі знову закричала, крик, сповнений агонії.
  — Христя проклятий! — прошепотіла я й зачепила вказівним пальцем струну.
  — Давайте тримати ваші руки на виду, — сказав Ерл.
  "Обидва".
  — Звичайно. Я висунув ліву руку вперед, показуючи йому порожню, але я смикнув ту мотузку.
  Я кинувся вперед саме тоді, коли дробовик вибухнув. Гадаю, Ерл очікував, що я підіймусь до ліжка, як і раніше, але я пішов під прямим кутом до цього очікування. Моє плече вдарилося об землю з пекельним ударом, і я перевернувся, намагаючись підвестися, перш ніж він встиг зробити другий удар. Другого пострілу не було. Коли я підняв дробовик, що впав, я побачив, що майже 600 футів-фунтів кінетичної енергії розбило його череп, як розбиваєш яйце ложкою.
  Побіжний погляд назад показав матрац ліжка, розтерзаний картеччю.
  У мене не було часу на оглядини. Ззовні Деббі знову закричала так, що мені підіймалося волосся на шиї, і пролунав крик. Я відчинив двері і мало не натрапив на чоловіка, якого раніше не бачив. Він здивовано подивився на мене і почав піднімати пістолет у правій руці. Я накинувся на нього своїм саморобним ножем і рвонув вгору. Коли дихання було силою вирвано з його легенів, він почув дивний звук. Він хапнув ротом повітря й подивився на себе, а потім упустив пістолет і притис обома долонями до живота, щоб нутрощі не випали.
  Коли він хитався вбік, я пробіг повз нього, впустивши гончарне лезо, і перекинув рушницю з лівої руки в праву. Саме тоді я зрозумів, що зробив жахливу помилку; це був не малий натовп із чотирьох людей, яких я бачив з десяток, переважно чоловіків. У мене склалося туманне враження дощових будинків із залізними дахами, розташованих навколо запорошеної площі, а дворняжка бігла назустріч, клацаючи й гавкаючи. Чоловіки теж бігли, і лунали гнівні крики.
  Хтось вистрілив з пістолета. Я не знаю, куди потрапила куля, але я підняв дробовик і вистрілив у відповідь, але нічого не сталося, тому що я забув закачати патрон у казенну частину. Був ще один постріл, тож я хилився вбік і кинувся, як біс, до дерев, які я бачив на середній відстані. Зараз не час зупинятися й сперечатися, що я, мабуть, убив двох чоловіків, і їхніх друзів не надто вразили б заклики Робінсона стріляти мені в ноги.
  І, рятуючи своє життя, я з розпачем думав про Деббі
  Вони гналися за мною; їй-богу, як вони за мною гналися! Біда була в тому, що я не знав країни, а вони. І це була проклята смішна країна, лу; нічого схожого на те, про що я чув у Техасі. Тут не було хвилястих рівнин і безплідних земель, а смердюча, димуча болотна місцевість, вкрита перезрілими рослинами, болотами та струмками. У мене не було майстерності з дерева, не для такої країни, і мої переслідувачі, мабуть, виросли тут. Я думаю, що якби це був Техас, який ми всі знаємо з голлівудських фільмів, у мене б не було жодного шансу, але тут не було відкритої землі, яку людина могла б бачити за милі, і це мене врятувало.
  Спочатку я зосередився на швидкості. Деякий час там буде плутанина. Вони знайшли б Ерла та іншого чоловіка, і було б багато балачок і марної втрати часу, якби я знав людську природу.
  Ті перші кілька хвилин були дорогоцінними, оскільки вони віддалили мене від мого ворога. Поки я біг, я намагався не думати про те, що Деббі здатися не допоможе їй, і я сумнівався, чи зможу я здатися. Лерой убив би мене так само швидко, як наступив на жука, між ним і Ерлом була велика схожість.
  Тож я мчав крізь цю дивну пустелю, бігаючи, коли міг, і радий уповільнювати темп, коли не міг бігти. Я вважав себе досить здоровою людиною, але це було еквівалентно проходженню армійського курсу бою, і незабаром я виявив, що я не такий здоровий, як думав.
  Мій одяг не справді відповідав роботі, як я виявив, коли ненавмисно занурився в чорну пляму. Гострі хребти загрібали мені руки й розривали футболку, і я вилаявся, коли мені довелося повернутися назад, повільно рухаючись. Моє взуття теж не відповідало; гумові підошви ковзали по багнюці, а один із кросівок вільно тримався на моїй нозі, і я мав тенденцію його губити. Це також уповільнило мене, тому що втратити навіть один черевик було б фатальним; мої ноги були недостатньо загартовані, щоб я міг бігати босоніж.
  І тому я кинувся далі. Моя проблема полягала в тому, що я не знав, куди я йду; Я з таким же успіхом міг тікати як від допомоги, так і від неї.
  Я хотів знайти будинок, бажано з підключеним до нього телефоном. Тоді я міг би дізнатися, де я був, і подзвонити Біллі Каннінгему, щоб він міг надіслати за мною один зі своїх чудових гелікоптерів, подзвонити в поліцію, а потім піти і вибити Робінсона. Будинків не було. Не було доріг, які б вели до будинків. Не було ні телефонних ліній, ні ліній електропередач, за якими я міг би стежити. Нічого, крім високих насаджень дерев, які перемежовуються болотистими луками.
  Через півгодини я зупинився, щоб відновити дихання. На мою думку, я пройшов близько трьох миль над землею і, ймовірно, був у межах двох миль від місця, де мене тримали в полоні. Я возився з дробовиком і відкрив магазин, щоб дізнатися, що в мене є чотири повних патрони і один вистрілений. Я перезарядив, штовхнув одну в носик і поставив запобіжник.
  Тоді я почув їх — віддалений крик, а потім інший. Я пішов далі, хлюпаючи вгору мілким струмком, сподіваючись не залишити сліду.
  Зараз мені довелося залишити потік, тому що він повертав у тому напрямку, у якому я не хотів йти. Я вискочив на берег і побіг на південь, наскільки міг оцінити сонце.
  Я пройшов через ділянку лісу, високі дерева вкривали землю сонцем і тінню, а потім я дійшов до річки. Це не був струмок чи струмок; воно було широким і швидким, надто глибоким, щоб пройти вбрід, і надто небезпечним, щоб плисти. Якби мене помітили на півдорозі, я б став легкою мішенню. Я деякий час біг паралельно йому, а потім вийшов на широку галявину.
  Тут уже було нічим не допомогти, тож я побіг далі і, перейшовши на півдороги, почув позаду крик і глухий звук пострілу. Я обернувся в траві по пояс і побачив двох чоловіків, що йшли з різних кутів.
  Піднявши рушницю, я обережно прицілився, зробив два постріли й із задоволенням побачив, як вони впали, обидва. Я не думав, що вдарив їх, тому що крики не були такими, як біль, але ніхто при здоровому глузді не встояв би проти картечі. Коли вони впали в траву, я розвернувся й побіг далі, відчуваючи нестерпний свербіж між лопатками. Я був не при своєму розумі.
  Я підійшов до прикриття дерев і озирнувся. Був рух; двоє чоловіків йшли далі, а інші виходили на галявину.
  Я викинув стріляну гільзу, прицілився та зробив один постріл. Знову обидва чоловіки кинулися в укриття, але решта підійшли, тож я розвернувся й побіг.
  Я біг до тих пір, поки мої легені не розривалися, спотикаючись об каміння та повалені дерева, сповзаючи на болотистих ділянках і вдаряючись об стовбури дерев. У мене болять ноги. У цьому останньому шаленому ривку я втратив обидва черевики і знав, що залишаю за собою кривавий слід. Я піднімався на підйом, і темп був занадто високим. Я кинувся на землю під деревом, ридаючи від різкої агонії від того, що повітря втягує мої легені.
  Це було все. Останній постріл, і вони будуть на мені. Я простягнув руку туди, куди впала рушниця, а потім зупинився, бо нога притиснула мене до зап’ястка. Я обернувся, підвів очі й побачив високого чоловіка, одягненого в вицвілі джинси. Під пахвою мав рушницю.
  — Гаразд, — сказав я розгромлено.
  «Покінчи з цим».
  "З чим покінчити?" Він повернув голову й подивився вниз на пагорб, почувши крик.
  "Ти в біді?"
  Хтось інший перемістив у поле зору грудасту брюнетку в обтягуючих джинсах і сорочці, зав’язаній посередині. Я раптом зрозумів, що це не люди Лероя.
  «Вони мене вб’ють», — сказав я, все ще важко дихаючи.
  «Погнав мене в пекло і пішов».
  Він виявив ввічливий інтерес.
  "Хто?"
  «Не знаю всіх імен. Хтось на ім’я Лерой. Мучив мою дружину».
  Він нахмурився.
  "Як це було?"
  Я показав вільною рукою.
  "Цей шлях."
  Він звернувся до дівчини.
  «Можливо, Ейнслі».
  "Це є." Вона дивилася на пагорб.
  «Я бачу Трейс».
  Чоловік відпустив моє зап’ястя, а потім узяв мою рушницю.
  "Це є навантаження?"
  \^\ "Один раунд картечі."
  "Досить. Ти вмієш лізти на дерево?" Він дивився на мої ноги.
  "Я можу спробувати."
  «Якщо ти захоплюєшся своєю шкірою, краще залізь на це дерево», — порадив він. Він кинув мою рушницю дівчині.
  «Там, за тією скелею. Слідкуйте за моїм сигналом».
  — Гаразд, тату.
  Чоловік підштовхнув мене до дерева. Для худорлявого старого він був напрочуд сильний.
  «Тримайся на схилі, а не тримайся вниз». З рештою впорався сам і заблукав у листяних гілках. Я не міг бачити вниз пагорб, але мав гарний огляд з одного боку, і я побачив, як він вийшов і подивився на моїх переслідувачів. Я почув важке дихання, коли хтось швидко піднявся на пагорб, і старий різко сказав: «Стижи, синку».
  «До біса, Деде…»
  «Я серйозно кажучи, Трейс. Зупинись тут». Дробовик, який тримав Дейд, тримався непорушно.
  Трейс підвищив голос на крик.
  «Гей, Лерой, ось старий Дейд».
  Почулося ще більше рухів, і Лерой ледве сказав: «Привіт, Дейде».
  — На що ти полюєш, Лерой? запитав Дейд.
  «Ти не свиня, тому що ти не завів собак. І ти створюєш занадто багато шуму для оленів».
  — Ахім полює на одного сучого сина, — сказав Лерой. Він потрапив у поле зору.
  «Мені байдуже, на що ти полюєш», — сказав Дейд.
  «Я вже казав тобі раніше. Якби ти знову прийшов полювати на мою землю, я б надер тобі дупу. Мені байдуже, «полюєш» на людину чи на свиню Гувера, ти часто забираєш мою землю.
  — Ти не розумієш, — сказав Лерой.
  «Цей кільт, Ерл, розтрощив свою голову, як кавун. І Тьюкі — він схожий на смерть; у нього майже не залишилося живота. Белль доглядає за ним, але ах, не знаю».
  «Якщо Белль доглядає за ним, він точно помре», — категорично сказав Дейд.
  — А тепер іди геть звідси.
  Лерой озирнувся.
  — Гадаєш, зможеш нас змусити?
  — Думаєш, я божевільний? сказав Дейд.
  «Шестеро моїх хлопців знаходяться на відстані плювання».
  Лерой уважно подивився на нього.
  "Докажи це."
  — Звичайно. Дейд дістав яблуко з кишені.
  «Мені хотілося насолоджуватися цим, і це ще щось у мене є для тебе, Лерой». Він раптом підкинув яблуко в повітря і крикнув: «Бий!»
  За моєю спиною зі скелі пролунав вибух дробовика, і яблуко розпалося в повітрі. Вологість бризнула мені на щоку.
  «Можна бути, Лерой», — сказав Дейд.
  "Він більший. Могутня гарна мішень - це роздутий волос". Його голос загострився.
  «Ви чули, як я вам казав, і ви знаєте, що я нікому не кажу двічі. Його рука показала вниз пагорб.
  «Це найкоротший шлях до моєї землі».
  Лерой невпевнено подивився на рушницю, спрямовану йому в живіт, а потім коротко засміявся.
  "Добре, Деде. Але послухай, старий; ти не чув останнього".
  «І ти не останній, хто сказав мені це. Кращі чоловіки також». Дейд плюнув Лерою під ноги.
  Лерой розвернувся на каблуках і зник із поля зору, і я почув звук багатьох чоловіків, які спускалися з пагорба. Дейд дивився, як вони йшли, його рідке сиве волосся ворушилося під легким вітерцем. Він довго стояв, перш ніж поворухнутися.
  Звідкись ззаду дівчина сказала: «Вони пішли, тату».
  "Так". Дейд підійшов до дерева. Він сказав: «Я Дейд Перкінс, а це моя дівчина, Шеррі-Лу. А тепер, припустімо, ти спустишся з того дерева й скажеш мені, хто ти в біса». i73 Це мало не зіпсувалося навіть тоді.
  Я зліз з дерева, здригаючись, коли груба кора подряпала мої побиті й закривавлені ноги. Піднявшись на землю, я сказав: «Де найближчий телефон? Мені потрібна допомога».
  Шеррі-Лу засміялася. Вона оглянула мене з ніг до голови, розглядаючи мої закривавлені руки, пошарпану футболку з недоречним написом, рвані джинси та мої босі ноги.
  «Звичайно знаєте», — сказала вона.
  «Ти виглядаєш так, наче переплутався з пумою». Вона побачила вираз мого обличчя, і сміх зник.
  «У мене вдома телефон», — сказала вона.
  "Як далеко?"
  «Дві три милі».
  — Ти не встигнеш цього менш ніж за годину, — сказав Дейд.
  «Твої ноги не будуть.
  Чи може Шеррі-Лу поговорити за вас? "
  Я почувався не дуже добре. Я прихилився до дерева і сказав: «Гарна ідея».
  "З ким мені говорити?" вона запитала.
  "Який номер?"
  Я забув номер і не мав під рукою секретаря, щоб запитати.
  OceanofPDF.com
  "Я
  не знаю, але легко знайти. Houston the Cunningham Corporation; попросіть Біллі Каннінгема. "
  Виникла дивна пауза. Шеррі-Лу, здавалося, збиралася заговорити, потім завагалася й глянула на батька. Він глянув на неї, потім знову поглянув на мене.
  «Ви Каннінгем?» — запитав він і плюнув на землю.
  Це повинно було мене попередити.
  «Я схожий на Каннінгема?» — сказав я втомлено.
  — Ні, — зізнався він.
  «Ти смішно говориш. Я думав, що ти з Каліфорнії — десь подібне».
  — Я багамець, — сказав я.
  «Мене звуть Менган – Том Менган».
  — Що тобі Каннінгем?
  — Я вийшла заміж за одного, — сказала я.
  — І Лерой її взяв. Перкінс нічого на це не сказав. Я подивилася на його безвиразне обличчя й розпачливо сказала: «Заради Бога, зроби щось! Вона кричала, коли я вирвався сьогодні вранці. Я не міг підійти до неї». Я виявив, що плачу, і відчув вологість сліз на своїй щоці.
  – сказала Шеррі-Лу.
  «Ті Ейнслі…»
  «Каннінгем чи Ейнслі – не знаю, що гірше», – сказав Дейд.
  «Я думаю, Ейнслі з короткою зачіскою». Він різко кивнув.
  — Шеррі-Лу, ти біжи до дому та поговори з Біллі Каннінгемом. Він звернувся до мене.
  «Молодий паросток чи Біллі Один?»
  «Молодий Біллі був би найкращим». Я думав, що він зможе швидше приймати рішення.
  Дейд сказав: «Скажи молодому Біллі, що йому знадобиться стільки зброї, скільки зможе.
  І скажи йому, що йому краще бути швидким. "
  "Як далеко ми від Х'юстона?" Я навіть не знав, де я.
  «Меббе сто миль».
  Так далеко! Я сказав: «Скажи йому, щоб використовував гелікоптери, він їх матиме».
  — І скажи йому, щоб він прийшов до мене, — сказав Дейд.
  «Він напевно знає, де це. Тоді повернись і принеси пару кросівок Чака, щоб Тому було комфортно ходити».
  — Звичайно, — сказала Шеррі-Лу й відвернулася.
  Я спостерігав, як вона біжить на пагорб, доки вона не загубилася серед дерев, а потім обернувся й озирнувся.
  "Де це місце?"
  — Ти не знаєш? — здивовано сказав Дейд.
  «Близько країни Великих Заростей». Він показав вниз з пагорба праворуч.
  «Там внизу річка Нечес». Його рука хитнулася по дузі.
  «Велика хаща в той бік, ан’ Кунце».
  Його великий палець смикнувся через плече.
  «Бомонт там».
  Я ніколи про це не чув, але здавалося, що щойно вийшов із Великої Гущі.
  Дейд сказав: «Здається, я пам’ятаю, як Деббі Каннінгем вийшла заміж за британця кілька місяців тому. Це ти?»
  "Так."
  — Тоді це в Деббі Лерой, — роздумливо сказав він.
  — Думаю, тобі краще поговорити.
  '75 "Так і ти", - сказав я.
  — Що ти маєш проти Каннінгема?
  «Сучі сини намагалися позбавити мене моєї власної землі, відколи я себе пам’ятаю. Намагалися також позбутися моєї Лапи. Намагалися давно. Вони відгородили нашу землю, і прийшли спортсмени з великих міст Вони вважали, що вони належать нам, і ми руйнували свої огорожі, а вони захищали їх земля, але не ми, Перкінси».
  — Канінгемам не потрібна ваша земля лише для полювання на свиней, чи не так?
  «Ні. Вони хочуть залучити бульдозери й здерти землю. Тут багато високоякісної деревини. Потім вони акуратно пересаджують м’яку деревину, як полк солдатів, що марширує Пенсільванія-авеню у Вашингтоні, як я колись бачив по телевізору. Руйнують цю країну».
  Дейд махнув рукою.
  «Колись у Великій хащі було три мільйони акрів. Зараз залишилося небагато, і ми хочемо зберегти його таким, яким він є. Звичайно, я рубаю свою деревину, але роблю це правильно і намагаюся не робити занадто багато великих змін».
  Я сказав: «Я можу пообіцяти, що у вас більше ніколи не буде проблем із Каннінгемами».
  Він похитав головою.
  «Ви ніколи не пройдете повз Джека Каннінгема, він такий упертий, як мул. Він ніколи не відпустить, поки є долар, який можна заробити з Великої Гущі».
  — З Джеком не буде проблем; пару днів тому у нього стався серцевий напад.
  "Це так?" — незацікавлено сказав Дейд.
  — Тоді це Біллі Один, той старий виродок такий самий поганий.
  — Я обіцяв, — сказав я вперто.
  — Витримає, Дейде.
  Я бачив, що він налаштований скептично. Він лише буркнув і змінив тему.
  «Як вийшло, що ви зв’язалися з Лероєм Ейнслі?»
  — Деббі викрали з Х’юстона, — сказав я.
  «Я теж. Наступне, що я дізнався, я був у будинку Ейнслі, замкнений у хатині з Лероєм на сторожі з дробовиком. Той», — додав я, показуючи на дробовик, притулений до дерева, де його залишила Шеррі-Лу. .
  "Викрадення!" — порожньо сказав Дейд. Він похитав головою.
  «Ейнслі мають дуже шкідливі звички, але це не одна з них».
  «Вони цього не організовували. Там був один англієць; він називався Робінсоном, але я сумніваюся, що це його справжнє ім’я. Я думаю, що Ейнслі надав лише м’язи та місце, де можна сховатися. Хто вони взагалі такі?»
  «Сімейство білого сміття без облікового запису», — сказав Дейд.
  «Ніхто тут їх не любить. І вони надто швидко розмножуються. Ті жінки Ейнслі вискакують нахаб, як горох лущиться». Він почухав щелепу.
  — Скільки вимагали викупу?
  — Мені не сказали. Я не збирався вдаватися в подробиці з Дейдом; він ніколи не повірить мені.
  "Ти справді вбив Ерла? Ан' гут Тьюкі?"
  "Так." Я розповів йому, як я це зробив, і він тихенько свиснув. Я сказав: «А Деббі весь час кричала, і я не міг підійти до неї».
  Я виявив, що тремчу.
  Дейд поклав руку мені на плече.
  — Спокійно, сину, ми її звідти витягнемо. Він подивився на мої ноги.
  "Думаєте, ви можете пройти шматок?"
  "Я можу спробувати."
  Він подивився на пагорб.
  «Ті Ейнслі можуть взяти на себе зобов’язання повернутися. Ми підемо на підйом і знайдемо краще місце». Він узяв рушницю Лероя й оглянув її.
  — Гарний пістолет, — вдячно сказав він.
  — Ти можеш отримати, — сказав я.
  «Я сумніваюся, що Лерой прийде покликати це».
  Дейд посміхнувся.
  «Хіба не так».
  Трохи більше ніж через годину Дейд підштовхнув мене.
  «Ось Шеррі-Лу. Чак теж із нею». Він засунув два пальці в рот і видав особливий дзвінкий свист, і дві віддалені постаті змінили курс і підійшли до каменів, де ми з Дейдом сиділи.
  Шеррі-Лу принесла не лише взуття. Вона витягла паперовий пакет, наповнений товстими бутербродами зі свининою, і я сказав: «Так і ти».
  — Що ти маєш проти Каннінгема?
  «Сучі сини часто намагалися заволодіти моєю власною землею, відколи я себе пам’ятаю. Намагалися також забрати мою Лапу. Намагалися давно. Вони відгородили нашу землю парканом, і туди зайшли спортсмени з великих міст Вони вважали, що вони належать нам, і ми руйнували свої огорожі, і вони захищали їхню землю , але не ми, Перкінси».
  — Канінгемам не потрібна ваша земля лише для полювання на свиней, чи не так?
  «Ні. Вони хочуть залучити бульдозери й здерти землю. Тут багато високоякісної деревини. Потім вони акуратно пересаджують м’яку деревину, як полк солдатів, що марширує Пенсільванія-авеню у Вашингтоні, як я колись бачив по телевізору. Руйнують цю країну».
  Дейд махнув рукою.
  «Колись у Великій хащі було три мільйони акрів. Зараз залишилося небагато, і ми хочемо зберегти його таким, яким він є. Звичайно, я рубаю свою деревину, але роблю це правильно і намагаюся не робити занадто багато великих змін».
  Я сказав: «Я можу пообіцяти, що у вас більше ніколи не буде проблем із Каннінгемами».
  Він похитав головою.
  «Ви ніколи не пройдете повз Джека Каннінгема, він такий упертий, як мул. Він ніколи не відпустить, поки є долар, який можна заробити з Великої Гущі».
  — З Джеком не буде проблем; пару днів тому у нього стався серцевий напад.
  "Це так?" — незацікавлено сказав Дейд.
  — Тоді це Біллі Один, той старий виродок такий самий поганий.
  — Я обіцяв, — сказав я вперто.
  — Витримає, Дейде.
  Я бачив, що він налаштований скептично. Він лише буркнув і змінив тему.
  «Як вийшло, що ви зв’язалися з Лероєм Ейнслі?»
  — Деббі викрали з Х’юстона, — сказав я.
  «Я теж. Наступне, що я дізнався, я був у будинку Ейнслі, замкнений у хатині з Лероєм на сторожі з дробовиком. Той», — додав я, показуючи на дробовик, притулений до дерева, де його залишила Шеррі-Лу. .
  "Викрадення!" — порожньо сказав Дейд. Він похитав головою.
  «Ейнслі мають дуже шкідливі звички, але це не одна з них».
  «Вони цього не організовували. Там був один англієць; він називався Робінсоном, але я сумніваюся, що це його справжнє ім’я. Я думаю, що Ейнслі надав лише м’язи та місце, де можна сховатися. Хто вони взагалі такі?»
  «Сімейство білого сміття без облікового запису», — сказав Дейд.
  «Ніхто тут їх не любить. І вони надто швидко розмножуються. Ті жінки Ейнслі вискакують нахаб, як горох лущиться». Він почухав щелепу.
  — Скільки вимагали викупу?
  — Мені не сказали. Я не збирався вдаватися в деталі з Дейдом; він ніколи не повірить мені.
  "Ти справді вбив Ерла? Ан' гут Тьюкі?"
  "Так." Я розповів йому, як я це зробив, і він тихенько свиснув. Я сказав: «А Деббі весь час кричала, і я не міг підійти до неї».
  Я виявив, що тремчу.
  Дейд поклав руку мені на плече.
  — Спокійно, сину, ми її звідти витягнемо. Він подивився на мої ноги.
  "Думаєте, ви можете пройти шматок?"
  "Я можу спробувати."
  Він подивився на пагорб.
  «Ті Ейнслі можуть взяти на себе зобов’язання повернутися. Ми підемо на підйом і знайдемо краще місце». Він узяв рушницю Лероя й оглянув її.
  — Гарний пістолет, — вдячно сказав він.
  — Ти можеш отримати, — сказав я.
  «Я сумніваюся, що Лерой прийде покликати це».
  Дейд посміхнувся.
  «Хіба не так».
  Трохи більше ніж через годину Дейд підштовхнув мене.
  «Ось Шеррі-Лу. Чак теж із нею». Він засунув два пальці в рот і видав особливий дзвінкий свист, і дві віддалені постаті змінили курс і підійшли до каменів, де ми з Дейдом сиділи.
  Шеррі-Лу принесла не лише взуття. Вона витягла паперовий пакет, наповнений товстими бутербродами зі свининою, і я ^1 раптом усвідомив, що нічого не їв близько двадцяти чотирьох годин. Коли я їх їв, вона натирала мені ноги ліками, а потім перев’язувала.
  Важливішими за це були новини, які вона принесла. Коли Біллі почув її історію, він почав діяти й пообіцяв усю допомогу, окрім ВМС США, якомога швидше.
  «Він летить сюди прямо», — сказала вона.
  — Я сказав йому привести лікаря. Вона уникала мого погляду, і я знав, що вона не думала про мої болі, коли вона це сказала.
  — Про що це все? запитав Чак.
  Я дозволив Дейду розповісти історію, що я був надто зайнятий їжею. Коли він закінчив, Чак сказав: «Я завжди знав, що Ейнслі погані». Він похитав головою.
  «Але це…» Він витріщився на мене.
  "А ти кілтуєш Ерла?"
  «Він мертвий, якщо він не зможе ходити з витікаючими мізками», — кисло сказав я.
  «Боже! Лерой буде божевільніший, ніж загнаний в кут кабан. Що робити, тату?»
  Дейд запитав: «Чи сказав Біллі Каннінгем, як довго він буде?»
  — Близько третьої години, — сказала Шеррі-Лу.
  Дейд дістав старомодний годинник із ріпи й кивнув.
  «Чак, ти швидко повернись до дому. Коли Біллі заскочить до нього на своїй пташці, ти покажи йому велику галявину біля Теркі-Крік. Ми будемо там. Немає причин для Тома ходити більше, бо йому це потрібно. "
  "Боже!" — з ентузіазмом сказав Чак.
  «Ніколи не літав на одному з них». Він помчав геть. Я думав, що діти Дейда Перкінса можуть мати шанс на Олімпійський марафон; робили все на мертву ходу.
  Шеррі-Лу пирхнула.
  "Він ніколи в житті не піднімався в повітря - ні в чому". Вона закінчила зав’язувати пов’язку на найглибшу рану на моїй руці.
  — Ти в порядку, Томе?
  «Мені стане краще, коли я дізнаюся, що з Деббі все гаразд».
  Вона закрила очі.
  — Звичайно.
  Дейд підвівся.
  — Знайдіть нам п’ятнадцять хвилин, щоб спуститися до струмка.
  Можна також почати. "
  Коли гелікоптер приземлився на галявині, Біллі відчинив двері, перш ніж амортизатори встигли витримати вагу, і побіг по траві до нас, нахилившись, як завжди роблять люди, знаючи, що над головою обертаються гвинти. Він оглянув мій стан одним швидким поглядом.
  «Боже! Як справи? Як Деббі?»
  Дейд і Шеррі-Лу тактовно відійшли вбік, поза зоною чутності, і до них приєднався Чак, який говорив дев’ятнадцять на десяток і несамовито розмахував руками. Я виклав Біллі суть, залишивши поза увагою все неважливе; просто окреслюючи «що» та ігноруючи «як» і «чому». Він скривився.
  — Мучити її! — сказав він недовірливо.
  «Вона кричала», — категорично сказав я.
  «У мене стріляли, я мав рухатися швидко». Я зробив паузу.
  — Я мав залишитися.
  — Ні, — сказав Біллі, — ти зробив усе, що міг. «Він озирнувся на вертоліт.
  «Поліція штату та кілька наших власних охоронців підходять позаду. Нам краще повернутися до будинку Перкінса».
  — Ще одне, — сказав я.
  «Здається, Дейд Перкінс не любить Каннінгема, і з того небагато, що він мені сказав, я знаю, чому. Тепер він щойно врятував мені життя, тож відтепер ви тягніть своїх собак».
  — Це не залежить від мене, — сказав Біллі.
  «Джек не буде…»
  «Джек більше не має значення, і ти це знаєш».
  — Так, але тато теж не буде буйволом. Він нахмурився.
  «Дай мені подумати. Давай».
  Через кілька хвилин ми приземлилися біля родинної резиденції Перкінса та ще двох гелікоптерів із маркуванням поліції штату. У небі їх було більше. Коли всі шестеро були на землі, ми зібрали військову раду.
  У цьому брав участь Дейд Перкінс, який описав на столі заклад Ейнслі за допомогою сірникових коробок і банок з тютюном. Потім сталася коротка сварка, коли Шеррі-Лу оголосила, що прийде.
  Старшим офіцером поліції був капітан Бут, який був схильний хотіти знати, чому й навіщо, доки його не зарізав Біллі.
  «Заради Христа, капітане, припиніть балакати! Ми зможемо продовжити розслідування після того, як витягнемо звідти мого двоюрідного брата i79». Те, що Бут зупинився саме тут і тут, було мірою впливу Каннінгема.
  Тепер він рішуче сказав: «Немає місця жінці. Можливо, буде стрілянина».* «Міз Менган знадобиться жінка, якщо вона…» Шеррі-Лу проковтнула слова «все ще жива» і продовжила: «Я знаю Лероя Ейнслі». ."
  Дейд почервонів на обличчі.
  — Він вам заважав?
  "Ні, не має!" — заперечила вона.
  — З тих пір, як я поклав камінь йому на голову, а потім дістав пістолет і сказав йому, що продірю його.
  Дейд похнюпився, і Бут задумливо сказав: «У повітрі весь час буде один вертоліт. Вони можуть розлетітися, і ми захочемо побачити, куди вони полетять. Я думаю, міс Перкінс могла бути в цьому».
  Ми вилетіли на вертольотах і, як хмара сарани, налетіли на місце Ейнслі менш ніж через п’ять хвилин з точністю військової операції. Я був у вертольоті, який впав прямо посередині. У нас ніхто не стріляв, тому що не було з кого стріляти.
  Усі чоловіки з Ейнслі були відсутні, залишилися лише жінки та кілька дітей. Діти були схвильовані раптовим вторгненням, але байдужі жінки лише дивилися на нас байдужими очима.
  Біллі тримав у руці пістолет, коли вискочив, а Дейд ніс дробовик Лероя. Я озирнувся і побачив поліцейських, що наближаються з усіх боків. Біллі пристав до пістолета.
  — Їх тут немає.
  — Гадаю, я все ще шукаю Тома, — сказав Дейд. Він примружився на вертоліт, що завис над головою.
  «Вони дізнаються, що щось не так.
  Нічого подібного не було з тих пір, як я бачив війну у В'єтнамі по телевізору. Вони не поспішають. "
  Я сказав: «Заради Бога, давай знайдемо Деббі». Я вибрав найбільший будинок, зруйновану халупу, і почав тікати.
  Це Біллі знайшов її. Він вийшов із меншої халупи, кричачи: «Лікар! Де той клятий лікар?» Він схопив мене за плечі, коли я намагався зайти.
  «Ні, Томе. Нехай спершу її огляне лікар. Перестанеш боротися?»
  Повз нас пробіг чоловік із сумкою, і двері халупи зачинилися. Біллі кричав на мене: «Вона жива, до біса! Нехай лікар потурбується про неї».
  Я обвисла в нього на руках, і йому довелося на мить підтримати мене, а потім я сказала: «Гаразд, Біллі, зараз я в порядку».
  — Звичайно, — сказав він.
  "Я знаю, що ти." Він обернувся й побачив Бута: «Гей, капітане, краще приведи сюди дівчину Перкінса».
  — Правильно, містере Каннінгем. Бут поговорив з одним із пілотів, які стояли поруч, а потім підійшов до нас.
  — Містере Менган, я б хотів, щоб ви пішли зі мною. Я кивнув і збирався піти за ним, але він дивився на Біллі.
  — Ви в порядку, містере Каннінгем?
  Біллі дивно поблід, а на його лобі виступили краплі поту. Він сів на схилі халупи.
  "Зі мною все буде добре. Ти йди з капітаном, Томе".
  Я пішов за Бутом до халупи, в якій мене тримали в полоні.
  Тіло Ерла було покладено паралельно стіні та під вікном. Великий глечик лежав на боці, неушкоджений, а на підлозі лежала калюжа води, яка ще не випарувалася. Тьюкі лежав на ліжку; він був мертвий і смерділо фекаліями
  Бут сказав: «Знаєш щось про це?»
  «Так. Я їх убив».
  — Ви визнаєте, — здивовано сказав він. Я кивнув, і він сказав: «Ти краще розкажи мені більше».
  Я подумав про це, а потім похитав головою.
  «Ні, те, що маю сказати, я скажу в залі суду».
  «Я не думаю, що можу з цим погодитися», — сухо сказав він.
  — Ні в разі вбивства.
  — Хто казав про вбивство? Я запитав.
  «Коли ви піднімете Тьюкі, ви побачите, що ліжко розірване картеччю. Я випадково сидів там, коли Ерл натиснув на курок. Я вдарив Тьюкі, коли він збирався застрелити мене. Не судіть наперед, капітане; суд має вирішити, чи було це вбивство». Він зробив нерішучий рух, і я сказав: «Ви збираєтеся мене заарештувати?»
  Він потер підборіддя, і я почув слабкий хрип: «Ви не американець, містере Менган. Ось у чому проблема. Як я знаю, що ви залишитеся під юрисдикцією штату?»
  «Ви можете отримати мій паспорт, якщо зможете його знайти», — запропонував я.
  OceanofPDF.com
  "Я
  i8i мав це при собі, коли мене викрали. Це може бути десь тут.
  У будь-якому разі, Біллі Каннінгем гарантує, що я залишуся, якщо ви його попросите.
  "
  «Так, це буде найкраще». Бут відчув полегшення.
  «Було вбивство». Я кивнув у бік вікна.
  «Це сталося там. Лерой Ейнслі вистрелив людині в спину. Я це бачив».
  «Тіла немає».
  — Тоді нехай ваші люди шукають нову могилу. Я розвернувся на каблуках і вийшов із тієї смердючої кімнати на чисте сонячне світло. Зависаючий гелікоптер упав, і я побачив, як Шеррі-Лу поспішає до халупи, куди зайшов лікар. Я почувався на диво порожнім від усіх почуттів, окрім глибокої вдячності за те, що Деббі досі жива.
  Моя лють була приглушена, згасла, але вона все ще тліла глибоко в моєму єстві, і я знав, що не знадобиться багато, щоб вона вибухнула.
  Я підійшов і став у тіні гелікоптера. Зараз мене знайшов Чак Перкінс.
  «Боже, ти справді кілтуєш Ерла», — сказав він. Його обличчя протверезіло.
  «Тукі помер погано».
  «Вони це заслужили».
  — Папа тебе шукав. Він смикнув великим пальцем.
  "Він там."
  Я обійшов гелікоптер і побачив, як Дейд розмовляє з Шеррі-Лу.
  Його обличчя було серйозним. Підійшовши, я почула, як Шеррі-Лу сказала: «… дуже погано розірвала».
  Побачивши мене, він поклав руку на її руку в попереджувальному жесті. Він проковтнув.
  — Шеррі-Лу має тобі дещо сказати, — сказав він.
  «Вибач, Томе, дуже шкода».
  Я сказав: "Так, Шеррі-Лу?"
  «Ви знали, що Міз Манган вагітна?»
  "Так." Я знав, що буде.
  «Вона втратила дитину. Мені шкода».
  Я сліпо дивився в небо.
  — Зґвалтування?
  "І гірше".
  — Хай їм, боже, душі в пекло! — бурхливо сказав я.
  Вона простягла мені руку.
  "Деякі жінки страждають більше від народження дитини", - сказала вона.
  — З нею все буде добре.
  — Можливо, в її тілі.
  «Їй знадобиться багато любові… багато уваги. Їй потрібно буде піклуватися».
  «Вона буде. Дякую, Шеррі-Лу».
  Її винесли на ношах, поруч ішов лікар, а медсестра тримала пляшечку для внутрішньовенної крапельниці. Від неї було видно лише обличчя, бліде й брудне навколо очей. Я хотів поїхати з нею на гелікоптері назад до Х’юстона, але лікар сказав: «У цьому немає сенсу, містере Менган. Вона буде без свідомості наступні двадцять чотири години, я це гарантую. Потім ми прокинемося». ми хочемо, щоб ти був там».
  Тож вертоліт піднявся без мене, і я повернувся й побачив капітана Бута, який стояв поруч і розмовляв із Дейдом. Я з гіркотою сказав: «Якщо я знайду Лероя Ейнслі раніше за вас, капітане, я можу гарантувати, що ви матимете справу про вбивство».
  «Ми його дістанемо», — тверезо сказав Бут, але з того, як Дейд плюнув на землю, я вирішив, що він налаштований скептично.
  Підійшов Біллі. Він відновив щось свого кольору.
  «Дейд Перкінс, я хочу з тобою поговорити. Ти теж, Томе».
  Дейд сказав: "Що ти хочеш?"
  Біллі глянув на Бута, а потім кивнув головою.
  "Ось тут." Він повів нас за межі чутності Бута.
  — Я знаю, що ми тиснули на тебе, Дейде.
  Обличчя Дейда розпливлося в повільній посмішці.
  «Далеко не зайти».
  «Все, що я хочу сказати, це те, що це зараз припиняється», — сказав Біллі.
  Дейд глянув на мене, а потім задумливо подивився на Біллі.
  «Вважаєш, що ти достатньо великий, щоб змусити свого Лапу їсти ворону?»
  — Цю ворону він із смаком з’їсть, — похмуро сказав Біллі.
  — Але я дещо хочу від вас.
  «Ніколи не знав, що Каннінгеми роздають щось безкоштовно», — зауважив Дейд.
  "Що це?"
  — Я хочу, щоб Ейнслі геть звідси, — сказав Біллі.
  «Я не хочу відчувати, що такі люди забруднюють це місце».
  — Копи зроблять це за вас, — сказав Дейд.
  "Навіщо вибрати мене?"
  «Тому що я бачила твоє обличчя, коли Шеррі-Лу сказала, що вона зробила з Лероєм у тебе. Як ти думаєш, де зараз Лерой?»
  «Легко. Сховався у Великій Гущі».
  — Думаєте, копи знайдуть його тут?
  "Вони!" Дейд насмішкувато сплюнув.
  «Вони не могли знайти власних дуп у Великій Зарості».
  — Бачиш, що я маю на увазі. Біллі тицьнув Дейду вказівний палець під ніс: «Я не хочу, щоб цей сучий син утік. Я був би вдячний, якби він цього не зробив».
  Дейд кивнув.
  «Тут є цілий ряд людей, яким не подобаються Ейнслі. Ніколи, але ніколи не хвилювалися настільки, щоб щось зробити. Це може допомогти. Щодо Лероя, добре, якщо диявол піклується про своїх, то теж Тож залишимо це Господу». Дейд знову сплюнув і задумливо сказав: «Але він міг би впоратися з невеликою допомогою».
  Біллі задоволено кивнув.
  "Це робить тебе щасливим?" сказав він мені.
  «Поки що вистачить». Я думав про Робінзона.
  — Тоді ходімо додому.
  Я попрощався з Перкінсами, і Дейд сказав: «Повертайся колись, чуєш? Великі хащі — це не тільки кров. Є кілька справді гарних місць, які я хотів би тобі показати».
  — Я так і зроблю, — сказав я і заліз у вертоліт. Я зачинив двері, ми піднялися в небо, і я побачив Велику Гущу, що розкинулася внизу. Потім вертоліт нахилився, і ми ковзали на захід до Х’юстона, не було нічого, крім неба.
  Медична наука полегшила пробудження Деббі, і коли вона відкрила очі, вона побачила моє перше обличчя. Вона була не в повній свідомості, занурена в спокій, викликаний наркотиками, але достатньо, щоб упізнати мене й усміхнутися. Я взяв її за руку, вона заплющила очі, посмішка все ще була на її губах, і знову втратила свідомість. Але її пальці все ще міцно стискали мої.
  Я пробув там весь день. Її періоди напівнепритомності стали частішими та тривалішими, під наглядом медсестри, яка регулювала внутрішньовенне введення.
  — Виводимо її повільно й плавно, — тихо сказала медсестра.
  «Без раптових поштовхів».
  Але Деббі таки відчула раптовий шок від згадки. В один із періодів неспання її очі розширилися, і вона тихенько скрикнула.
  «О! Вони… вони…»
  «Тихше, моя любов», — сказав я.
  «Я тут, і я не піду. Все закінчилося, Деббі, все закінчилося».
  В її очах був туманний жах.
  "Вони…"
  «Тихше. Повертайся спати».
  На щастя, вона закрила очі.
  Значно пізніше, коли вона була більш зв'язною, вона спробувала про це поговорити. Я б їй не дозволив.
  «Пізніше, Деббі, коли ти станеш сильнішою. Пізніше, не зараз. Тепер ніщо не має значення, крім тебе».
  Її голова слабко повернулася на подушку.
  — Не я, — сказала вона.
  "Нас."
  Тоді я посміхнувся, бо знав, що з нею у нас все буде добре.
  Я поговорив з її лікарем і прямо запитав, чи зможе Деббі народити ще одну дитину. Його відповідь була майже такою ж, як і Шеррі-Лу.
  «Жінки сильніші, ніж думає більшість чоловіків. Містере Менган. Так, вона зможе мати дітей. Те, що ваша дружина зазнала, з точки зору фізичної шкоди, не більше, ніж деякі жінки зазнають під час пологів. Кесарів розтин, наприклад «*» «Кесарів розтин зазвичай роблять більш гігієнічно», — сказала я похмуро.
  — І з анестетиками.
  Він мав благодать виглядати збентеженим.
  — Так, звичайно, — поспішно сказав він.
  «Можливо, їй знадобиться серйозний догляд, який не входить у мою сферу діяльності. Якби я міг порадити психіатра…?»
  Шеррі-Лу сказала, що Деббі потребує догляду, і я вважав, що це мій відділ; пестливість, яка виходить від психіатра, є посушливою. Я сказав: «Я відвезу її додому».
  — Так, — сказав лікар.
  «Це може бути найкраще».
  Мене підстрахував закон. Каннінгеми найняли хорошого адвоката, найкращого адвоката в Техасі, як мене запевняли. Його звали Пітер Геллер, і єдиним його наказом було тримати язика за зубами.
  «Не говоріть ні з ким про цю справу», — сказав він.
  «Ні міліції, ні тим більше журналістам».
  Його непокоїло одне.
  «Риф, по якому ми будемо бігти, — це риф наміру», — сказав він.
  «Розумієте, містере Менґан, ви зробили певні приготування, задовго до події, щоб убити одного з Ейнслі — і ви справді вбили Ерла Ейнслі, а згодом і Т’юкі. Тепер ми могли б просто піти з Т’юкі, бо ви могли Я не знав, що він буде там, коли ви відкриєте двері, але цей глечик навмисне міг не піднятися на дах.
  Через десять днів після того, як ми вийшли з Біг-Тікет, тіло Лероя Ейнслі знайшли біля колії південно-тихоокеанської залізниці.
  Очевидно, його збив потяг.
  — Де саме це сталося? — запитав я Біллі.
  «Тільки на північ від Кунтце. Маленьке містечко, яке можна назвати столицею Великого Тікету».
  «Залиште його Господу», — іронічно процитував я.
  — Я отримав висновок патологоанатома, — сказав Біллі.
  «Більшість травм пов’язані з наїздом на вантажний поїзд».
  Більшість? — Біллі знизав плечима.
  «Можливо, Господь допоміг. У будь-якому разі копи записали це як нещасний випадок. Його ховають у Кунце».
  "Розумію." Я бачив, що Техас може бути досить суворим місцем.
  — Так найкраще, — сказав Біллі.
  — О, до речі, Дейд Перкінс передає свої вітання.
  Справа не дійшла до суду або, принаймні, не до суду, який ми маємо на Багамах, де закон побудований за британським зразком. Справа була направлена до Великого журі, яке мало встановити, чи взагалі була справа, на яку треба було б відповісти. Я ніколи не вникав у тонкощі американської правової системи, але підозрюю, що Каннінгеми за лаштунками вчинили значну кількість махінацій.
  Оскільки мова йде про викрадення, федеральне правопорушення, аргументацію перед Великим журі вів не місцевий окружний прокурор з Х’юстона, а державний прокурор з Остіна, столиці штату.
  Мене представляв Геллер, і, наскільки я міг судити, він і державний прокурор, чоловік на ім’я Райкер, не мали жодних негативних стосунків. Все засідання проходило так, щоб отримати холодну оцінку фактів.
  Був складний момент, коли я був на місці, а Райкер мене допитував. Він сказав: «Тепер, містере Менган; ви заявили, що зробили певні приготування, і досить складні приготування, включаючи глечик з водою, щоб убити Ерла Ейнслі».
  — Ні, — сказав я.
  «Я думав, що це буде Лерой Ейнслі».
  — Розумію, — задумливо сказав він.
  — Ти мав щось проти Лероя Ейнслі?
  Я злегка посміхнувся.
  «Крім того факту, що він тримав мене в полоні під дулом зброї, і що він взагалі нічого не тримав від мене мою дружину». З боку журі почувся веселий гул.
  «Я ніколи раніше не зустрічав цього чоловіка».
  — Так, — сказав Райкер.
  «Тепер повернемося до людини, яку ви насправді вбили – Ерла Ейнслі. У той час він дійсно тримав вас під прицілом?»
  «Так. Це була 12-ствольна рушниця».
  Райкер виглядав спантеличеним.
  "Дванадцять капелюхів?"
  — Вибачте, — сказав я.
  «Тут його називали б 12-го калібру».
  «Зрозуміло. Ви знали, що рушниця заряджена?»
  «Мене так поінформували. Робінсон сказав, що картеч».
  — Це сказав таємничий містер Робінсон?
  «Так. Я знайшов його інформацію точною, коли Ерл натиснув на курок».
  — Ерл стріляв у вас?
  — Правильно, картеч розірвала ліжко, на якому я сидів.
  «Тепер я хочу, щоб ви дуже уважно відповіли на це запитання, містере Менган.
  Чи Ерл Ейнслі натиснув на курок мимоволі в результаті удару по голові важким глечиком, чи він вистрілив першим? "
  — Не знаю, — сказав я.
  «Я був надто зайнятий тим, щоб йти з дороги».
  Із журі знову почулося бурчання.
  — Але, в усякому разі, ви потягнули за мотузку, яка випустила глечик?
  "Так."
  "Чому?"
  У раптову тишу я сказав: «Моя дружина кричала». Я змочила губи.
  — Ерл сказав, що Лерой розважається, і що наступна його черга.
  Райкер почекав, доки ворушіння вщухло.
  «Містере Менган, якби ваша дружина не кричала, ви б смикнули за мотузку?»
  Знову настала тиша.
  «Я не знаю. Чесно кажучи, не знаю».
  Геллер підняв руку.
  «Заперечення. Свідок може давати свідчення лише щодо фактів. Це гіпотетичне запитання».
  «Я знімаю запитання», — сказав Райкер.
  І це було найгірше, як на мене. Було більше запитань щодо смерті Тьюкі та погоні через Біг Тікет, але Геллер провів мене повз усі підводні камені. Потім я пішов на пенсію, тому що мені не дозволили слухати інших свідків, які дають свідчення.
  Пізніше Деббі сказала мені, що вони поводилися з нею м’яко й уважно, і її час на стенді був коротким. Я вважаю, що свідчення лікаря, який обслуговував Деббі в родині Ейнслі, і свідчення Шеррі-Лу повністю прокляли Лероя.
  У будь-якому випадку все було викинуто як не справа про вбивство чи навмисне вбивство, щоб відповісти на суді. Здавалося, я відчував легку недовірливість, змішану з задоволенням, що британець, яким мене вважали в народі, може бути таким же червонокровним, як будь-який американець, і, я вважаю, неписаний закон мав багато спільного з цим. У всякому разі, все закінчилося, і я був вільною людиною.
  Згодом Геллер сказав: «Я знаю, що заперечував проти цього гіпотетичного запитання, але я біса радий, що його поставив Райкер. Ви помітите, що я заперечив лише після того, як ви на нього відповіли».
  "Так."
  Він посміхнувся. Я тримав моє серце в роті, чекаючи на твою відповідь. Я дуже ризикував. "
  — Я теж, — сухо сказав я.
  Він виглядав трохи здивованим і сказав: «Ви знаєте, містере Менган, ви не дурень. Це була ідеальна відповідь. Ви вивчали право?»
  «Не на будь-якій глибині».
  «Ну, є дивна сіра зона, яка не описана в жодній із юридичних книг, і ваша відповідь була якраз посеред неї.
  Ви зробили все добре. "
  Перед тим, як я поїхав додому на Великі Багами, Біллі Один скликав ще одну конференцію. Знову це було обмежено його кухонною шафою; були присутні Біллі, Френк і юний Джим. Джек був відсутній; хоча після виходу з лікарні він усе ще залишався вдома. Я теж був там і чекав, щоб дізнатися, чому.
  Біллі Один почав із того, що сказав Френку: «Твій тато — хвора людина, і я не думаю, що він ще якийсь час займатиметься справами. Але рішення потрібно приймати, і хтось має їх приймати, і я думаю, що це справа для мене. Звичайно, це буде винесено на повне засідання правління, як тільки ми дійдемо до нього, але ми не маємо часу на це чекати». Він обвів поглядом стіл.
  «Будь-які заперечення?»* Біллі посміхнувся, а Джим лише знизав плечима, він не збирався сперечатися з людиною, яка підвищила його до головного столу, але Френк сказав: «Я думаю, це слід винести на розгляд дошки».
  — Немає часу, — сказав Біллі Один.
  «Джо в Шотландії завершує нафтову угоду в Північному морі, і я не хочу відривати його від цього. Крім того, я хотів би, щоб Джек був на зустрічі, а він ще не готовий».
  Френк кивнув і визнав поразку.
  "Добре, але що він тут робить?"
  Його палець тицьнув мене.
  «Він тут, тому що він Каннінгем», — категорично сказав Біллі Один.
  — І тому, що я хочу, щоб він був тут. Він проігнорував спантеличений погляд Френка й повернувся до мене.
  "Як Деббі сьогодні?"
  — Не дуже погано, — сказав я.
  «Вона поправилася, але…» Я знизав плечима.
  «Їй сняться кошмари».
  «Томе, я знаю, що ти хочеш повернутися до неї, але це не займе багато часу».
  Біллі Один відкинувся назад і оглядав нас.
  «Я хочу нагадати вам, молоді хлопці, історію сім’ї. Ми, Каннінгеми, спочатку походили з Шотландії. Два брати, Малькольм і Дональд, оселилися тут у припливному Техасі, коли це ще була Мексика. Вони були бідні, але це було чортове видовище. краще, ніж вирощувати додому».
  Він стиснув руки.
  «З роками сім’я процвітала. Ми допомогли Сему Г’юстону відібрати Техас у мексиканців, і сім’я була серед лідерів, які тиснули на Тайєра, щоб той прийняв Техас до Союзу.
  Ми стали багатими та сильними, і тепер ми могутні не лише в Техасі, але й у всьому світі. І ми це зробили таким чином. Він підняв перед собою скріплені руки, кісточки пальців побіліли під сильним тиском.
  «Сім’я тримається разом і працює як одна команда».
  Френк сказав знудженим голосом: «Ми все це знаємо».
  — Звичайно, — м’яко сказав Біллі Один.
  "Але я хочу, щоб Том знав рахунок. Це була ідея Біллі залучити його до угоди на Багамських островах. Я був нейтральним, але був готовий погодитися. Я не так багато думав про Тома, але не мав нічого проти нього. Те саме коли він одружився на Деббі».
  «Він відрізав собі чесний шматок у цій угоді на Багамах», — сказав Френк.
  — Звичайно, — погодився Біллі Один.
  «І моя повага до нього зросла на один щабель». Він подивився на мене.
  — Чому ти так влаштував?
  «Мені подобається моя незалежність».
  «Це може бути добре, але солідарність може бути кращою. Як би ви хотіли приєднатися до Cunningham Corporation?»
  "Як що?"
  «Ти будеш членом правління, що розроблятиме політику».
  — На біса він буде! — обурено сказав Френк.
  Біллі Один замахнувся на нього.
  «У вас все ще є сестра, а у Джека все ще є донька завдяки цьому хлопцю, і він убив двох чоловіків, зробивши це таким чином. Він пролив кров і втратив частину своєї. У моїй книзі це робить його сім’єю Каннінгема. " Він дивився на Френка вниз, а потім зітхнув.
  "Добре, Томе, що ти думаєш?"
  Це була гарна пропозиція, але мала бути якась заковика. Як зауважив Дейд Перкінс, Каннінгеми не були відомі тим, що пропонували безкоштовні подачки. Не дивлячись на риторику Біллі One, мала бути якась заковика, і він підтвердив це, сказавши: «Перед тим, як тебе призначать до правління, тобі доведеться дещо зробити».
  "А це?"
  «Ну, є дещо, чого я хочу. Ще одна річ у нас, Каннінгемів, — ми не сприймаємо образ ні від кого. Тепер мій брат ледь не помер у тій клятій лікарні, а мою племінницю, вашу дружину, зґвалтували, і це найбільша образа, яку ви можете заподіяти жінці. ." Його голос тремтів.
  — Мені потрібен цей хлопець, Робінсоне, і я дуже його хочу.
  Джим сказав: «Поліція штату далеко не зайшла».
  — У них немає наших причин, — різко сказав Біллі Один. Він витріщився на мене.
  «За вами буде вся родина, а це означає корпорація Каннінгем. Ви можете мати будь-які наші ресурси, і, повірте мені, цього достатньо».
  Я сказав: "Вау!" але не вголос. Я не знав, скільки мільярдів доларів контролює корпорація Каннінгем, але це був поважний шматок ВНП. Це була не найбільша корпорація в Сполучених Штатах, але й не найменша, аж ніяк не так довго. «Це може бути не питання грошей», — сказав я.
  — У всякому разі, у мене цього вдосталь. Я дивився на Біллі Один.
  — І мені не потрібні від вас жодні причини, чому я маю знайти Робінзона; у мене є багато власних. Я відхилився назад.
  «Проблема в тому, що у нас повний брак інформації».
  Джим сказав: «У нас є досить справедливий розвідувальний підрозділ; ви можете задіяти його». Я кивнув, думаючи про те, як Родрігес підібрав підслуховувальні пристрої.
  «Усе, що ти хочеш, ти отримаєш через Біллі чи Джима», — сказав Біллі Один.
  «Ти будеш з ними спілкуватися».
  — Що зі мною? сказав Френк.
  «Ми з тобою маємо керувати корпорацією. Маєш якісь ідеї, Томе?»
  «Гадаю, відповідь криється на Багамах», — сказав я.
  «Це причина, чому ваша державна поліція нічого не придумала. Я не думаю, що Робінсон у Техасі чи навіть у Сполучених Штатах. Мені здається, він на Багамах. У будь-якому випадку я збираюся його шукати там .Я їду завтра з Деббі".
  — З Деббі? сказав Френк.
  — Чи не краще, якщо вона залишиться тут?
  Я навмисне сказав: «Нам обох набридли окремі життя».
  Я звернувся до Джима.
  «Але я хотів би, щоб її охоронець цілодобово тримав біля неї, поки ця справа не буде вирішена. Чи можете ви це організувати?»
  «Звичайно, без проблем. У нас є денді-охоронці, навчені казначейству».
  Я не бачив сенсу цього зауваження.
  — Яке це має відношення до чогось?
  Біллі сказав: «Міністерство фінансів охороняє Президента Сполучених Штатів. Ці хлопці дуже хороші». Він усміхнувся.
  «Ми можемо найняти їх, тому що ми платимо краще, ніж казначейство. Але в мене була ідея, Томе. Я знаю, що ти фотографував Робінсона для поліцейських, але вони не знайшли місця з цим. У мене є цілуюча двоюрідна сестра, яка є досить гарним портретистом, можливо, вона може створити щось краще».
  Так сталося, що мене познайомили з Кессі Каннінгем, віком близько двадцяти п’яти років і незаміжньою, яка прийшла озброєна блоком для малювання, олівцями та акварелями. Вона була непоганим портретистом, і після кількох фальстартів я почав відчувати надію на успіх. Коли ми добре покінчили з Робінсоном, я попросив Кессі зробити ще раз фальшивого лікаря, який вигнав мене з вестибюлю Каннінгем Білдінг.
  Наступного дня ми прилетіли до Фріпорта на авіалайнері Cunningham Corporation Jet Star. Окрім нас із Деббі, там було шість великих чоловіків із опуклостями під пахвами.
  "Шість!" — сказав я Джимові Каннінгему.
  «Я не збираюся починати криваву війну».
  — Біллі подумав, що тобі теж варто мати охоронця. У будь-якому разі розподіляй їх на свій розсуд.
  Подумавши над цим, я подумав, що Біллі цілком міг бути правим.
  — Одне, — сказав я.
  "Вони не на моїх роботах. Уряд Багамських островів дуже суворо ставиться до вогнепальної зброї, і якщо цих чоловіків спіймають, вони самі по собі".
  Тож ми пішли додому, і я повернув Деббі в будинок, а Кітті Сімонетт була супроводжуючою та компаньйонкою. Домовившись про те, щоб повернути Карен з Абако, я пішов подивитися, як корпорація Theta повелася під час моєї вимушеної відсутності. Але це був лише швидкий огляд, тому що я не збирався залишати Деббі надовго. Я добре засвоїв цей урок.
  ^3 Босом команди охорони тіла був Стів Вокер, і він пішов зі мною до офісу. Я познайомив його з Джессі в зовнішньому офісі, а потім ми пішли в мій власний. Вокер озирнувся.
  — Двоє дверей, — прокоментував він.
  — Куди той веде?
  «В коридор».
  Ключ був у замку, тому він повернув його, замкнувши двері.
  «Я вважаю за краще, щоб ти використовував лише одні двері», — сказав він.
  «Чи можу я отримати стіл у кутку кабінету вашого секретаря?»
  «Звичайно. Я попрошу Джессі це налаштувати». Так я й зробив, на її велику містифікацію, і коли Вокер улаштувався, я сів за власний стіл, щоб трохи подумати.
  Я переглянув усе, що сказав Робінсон, і зачепився за щось.
  Він сказав, що Кейлз повідомив, що я знаю все про його плани, якими б вони не були, і що я не казав Кейлзу безпосередньо, але що Кейлз підслухав розмову між мною та Семом Фордом.
  Я згадав про сварку на My Fair Lady. Кейлз міг би послухати, коли ми з Семом розмовляли в кабіні, але ми не говорили про якісь таємничі плани, лише про те, як повернути Кейлза в Дункан-Таун. У будь-якому разі, Кейлз був би надто зайнятий тим, щоб звільнитися й схопити свій пістолет, щоб послухати нас.
  Єдиний інший раз, коли він міг послухати нас із Семом, це коли він лежав прив’язаним на койці. Я смутно пам’ятав, що у мене було уявлення, що він у той час симулював непритомність, тож що я сказав Сему про чиїсь плани? Я пам’ятав, що був трохи дратівливим і про щось наговорив, але не міг пригадати, що з того часу сталося. Але, можливо, Сем знав би.
  Я клацнув у домофон.
  «Джессі, зателефонуй Сему Форду. Я не знаю, де він буде; тобі доведеться його вистежити».
  — Але хіба ти не знав? вона сказала.
  "Знаю, що?"
  "Він у лікарні в Нассау. На нього впав човен".
  «Заходь сюди і розкажи мені більше».
  Виявилося, що Сем контролював забирання яхти з води. На півдорозі він впав з колиски набік, і Сем випадково опинився на заваді. Це був десятитонний кетч.
  "Він у відділенні інтенсивної терапії лікарні принцеси Маргарет", - сказала Джессі.
  «Останнє, що я чув, він був у комі».
  «Коли це сталося?»
  — Приблизно тиждень тому.
  Мене охопила холодна лють. Якби Робінсон намагався вбити мене через те, що почув Кейлз, він точно не пропустив би Сема. Це був такий же звичайний нещасний випадок, як і зникнення Білла Піндера. Я сказав: «Попросіть містера Волкера зайти».
  Джессі підвелася, потім завагалася.
  "Хто він?" вона запитала.
  "Він просто сидить і читає журнали. І він попросив мене дати йому сигнал, якщо зайде незнайомець".
  «Не турбуйтеся про нього, але робіть, як він каже. І я був би вдячний, якби ви нікому про нього не говорили».
  Все одно вона виглядала трохи стурбованою, коли виходила. Коли Вокер увійшов, я сказав: «У нас є ще одна робота охоронця», і додав подробиці.
  «Я не хочу, щоб хтось дістався до Сема».
  Вокер смикнув його за вухо.
  «Це може бути складно. Чи сприятиме нам лікарня?»
  — Я подивлюся, що зможу з цим зробити. А тим часом тримайте пару своїх людей напоготові, готових летіти до Нассау.
  Він кивнув і пішов, а я вже збирався попросити Джессі зв’язати мене з лікарнею в Нассау, коли вона подзвонила мені.
  «Комісар Перігор бачить вас».
  Я очікував Perigor, але не так скоро. Він був швидким.
  — Відправте його.
  Увійшов Перігор, такий же ошатний і елегантний, як завжди, у своєму добре скроєному мундирі.
  «Чим я можу тобі допомогти?» Я запитав.
  "Будь ласка, сідайте."
  '95 Він зняв кепку, поклав її на стіл разом із пишною палицею, яку завжди носив із собою, і сів у крісло навпроти. Він глянув на мене темно-карими очима, втуленими в темно-коричневе обличчя, і тихо сказав: «Не знущайтеся зі мною, містере Менґен. Ви маєте багато мені розповісти. Коли в Техасі викрадають багамця якогось видатного походження і вбиває двох чоловіків під час втечі, це має тенденцію потрапляти в газетні заголовки.
  Я мав очікувати цього, але мені це не спало на думку. Щоправда, Джессі подивилася на мене великими очима, коли я зайшов до офісу, але я змусив її тікати, і ми не мали часу побалакати. Мені треба взяти вирізки для мого альбому для записів, — іронічно сказав я.
  «Мені зателефонував капітан Бут з поліції штату Техас. Він, природно, хотів дізнатися про вас. Ваш статус у суспільстві, наявність у вас кримінального минулого тощо. Я підтвердив, що ви здорові».
  «Дякую за відгук».
  «Ми також говорили про наші спільні проблеми, наприклад, торгівлю наркотиками. Техас має довгий кордон з Мексикою».
  «Ви все ще думаєте, що ця справа пов’язана з наркотиками? Я починаю замислюватися про це».
  Перігор знизав плечима.
  «Я зберігаю відкритий розум. Я з великим інтересом прочитав стенограму слухання Великого журі».
  Я був здивований.
  Це слухання було закритим.
  Губи Перігора скривилися в усмішці.
  «Як і у вас, у мене є друзі в Техасі. Це зробило… як би я це сказав?… пусте читання. Наприклад, був таємничий містер Робінсон, ваш викрадач, який плавав у справі без жодних видимих засобів підтримки, так і не знайдених. І було тіло Кейлза, яке, знову ж таки, ніколи не було знайдено».
  — Змусити тіло зникнути у Великій Зарості було б не надто важко, — сказав я.
  — Можна було кинути в будь-яке болото.
  «Правда, але капітан Бут помірно незадоволений. Розумієте, він має лише ваше слово, що було третє тіло або навіть Робінзон. Він не міг запитати Лероя Ейнслі, тому що його необережно вбив потяг».
  Я сказав: «Моя дружина ніколи не бачила Кейлза, але вона бачила Робінсона. Ви, мабуть, читали її свідчення». Я взяв глянцеву кольорову фотографію з ящика свого столу.
  «Знайомтесь, містер Робінсон».
  Перігор узяв його з моїх пальців і критично оглянув.
  — З Кейлзом тобі вдалося краще, — сказав він.
  «Це була фотографія. Це фотографія картини». Він кинув його на стіл.
  «Не те, що можна назвати вагомими доказами існування Робінзона».
  — Ви хочете сказати, що не вірите мені чи Деббі? Я вимагав.
  «Ні, але я незадоволений. Як і капітан Бут, я помірно нещасливий». Потім він сказав те, що Френк Каннінгем сказав перед тим, як Біллі вдарив його, але так, щоб це не образило.
  «Схоже, у вас проблеми з вашими дружинами, містере Менган. Мені було дуже шкода, коли померла перша місіс Менган, тому що я поважав її, і мені було так само шкода, коли я почув, що сталося з вашою нинішньою дружиною. запитайте себе, чи ці події якось пов’язані між собою, і чи продовжуватимуться ваші проблеми навколо вас за останній рік». Він нахилився вперед.
  — А тепер поговоримо про Робінзона.
  Тож ми довго говорили про Робінзона. Нарешті я сказав: «Я ламав собі голову, щоб подумати про те, що Кейлз підслухав між мною та Семом Фордом, і я не можу запитати Сема». Я сказав йому про це і багатозначно додав: «І я теж не думаю, що це був нещасний випадок».
  Перигор виглядав серйозним.
  «Я подзвоню комісару Діну в Нассау, і ми розслідуємо цей інцидент».
  — І приставте охорону до Сема, — сказав я.
  Він кивнув і взяв фотографію Робінзона.
  "Наскільки це точно?"
  — Справді не знаю, — відверто сказав я.
  «Але це найкраще, що ми з Кессі Каннінгем могли зробити. Вона сказала, що художнику важко зобразити образ у чужій уяві».
  «Дуже добре сказано». Перігор підняв капелюха.
  «Тепер залишилося ще одне. Ви повернулися з Техасу без паспорта. Ну, це гаразд, тому що ми знаємо причину. Але ви повернулися з шістьма американцями, двоє з яких перебувають у вашому домі, хоча ні, 1 Підозрюваний, як гості будинку; троє розселені в готелі «Роял Палм», а шостий зараз сидить у вашому офісі Відділ Каннінгемської корпорації, містере Менган, якщо ви боїтеся за власну безпеку чи безпеку вашої дружини, вам слід звернутися до мене, а не імпортувати приватну армію.
  «Моя дружина мені дорога».
  "Я розумію, що." Він підвівся.
  — Але я хотів би зараз побачити містера Волкера.
  Я дивився на Перігор з повагою; у нього навіть була ідентифікація. Я викликав Волкера і познайомив їх. Перігор сказав: «Містер Вокер, ми закликаємо американців приїжджати на наш острів; ви — наш хліб з маслом. Але ми не любимо вогнепальної зброї. Ви озброєні, сер?»
  Вокер сказав: «Е-е…» Він глянув на мене.
  — Скажи йому, — сказав я.
  «Ну… кр… так, я».
  Перігор простягнув руку, не сказавши ні слова, і Вокер дістав пістолет із причепленої до пояса кобури й подав його.
  Перігор поклав його до кишені, де він зробив непривабливу опуклість і зіпсував лінію його форми. Він узяв свою пихату палицю.
  «Ви та ваші друзі можете залишитися, містере Вокер, навіть якщо я маю повноваження депортувати вас. Але всю вашу вогнепальну зброю потрібно доставити до мого офісу сьогодні до полудня». Він підняв палицю в напіввітанні.
  «Доброго дня, містере Менган. Я повідомлятиму вам про будь-які події».
  Коли двері зачинилися, Уокер сказав: «Все ще хвацька палиця! Він справжній?»
  «Він позначив вас, коли ви зійшли з JetStar. Він знає, хто ви і чим займаєтеся. Я б не став недооцінювати Перігорда».
  — Що нам робити зі зброєю?
  "Ви робите саме так, як він каже. Що у вас є? Кожен по пістолету?"
  «Так. І пару гвинтівок Armalite».
  «Боже мій! Нехай Перигор отримає багато. Ви отримаєте їх назад, коли підете». У мене було враження, що Вокер і його друзі відчують себе роздягненими догола.
  Не нехтуючи Деббі, я доклав усіх зусиль, щоб повернути Theta Corporation у форму. Не те, щоб було багато чого поганого, у мене був хороший персонал, але коли бос бере вимушену відпустку, усе, як правило, розхитується, і система стає неохайною. Тож я тут і там зробив необхідну жорсткість, щоб налаштувати організацію.
  Одна з речей, яку я зробив, це переведення Джека Флетчера до готелю Sea Gardens на Нью-Провіденсі. Менеджер там зламав ногу й вибув із строю, а Філіпс, заступник менеджера, був новачком, тож я вважав за розумне відправити Флетчера. Справа в тому, що я пішов з ним, щоб представити його колективу. Це мала бути швидка подорож, тому що я не хотів проводити час далеко від Деббі. Хоча Кора й Едді привезли з собою натовп дітей і склали компанію Деббі, я хотів швидко повернутися.
  Боббі Боуен привіз нас до Нассау, і Стів Вокер теж приїхав.
  Протягом цього періоду він ніколи не був на відстані більше десяти футів від мене в будь-який момент, і між нами були б лише одні двері, якщо так. Якщо Джек Флетчер помітив, що Вокер прилип до мене ближче, ніж моя тінь, він не зробив жодних коментарів.
  Після завершення знайомства ми сіли в офіс менеджера, щоб узгодити кілька останніх деталей. Були незначні відмінності в управлінні двома готелями, і я хотів бути впевненим, що Флетчер знає про них. Кабінет менеджера в Sea Gardens знаходиться відразу за ресепшн у холі і одна стіна скляна з різницею.
  З точки зору клієнта, коли він стоїть у вестибюлі, стіна за стійкою реєстрації обладнана великим дзеркалом. Дзеркала важливі в дизайні готелю, тому що вони створюють відчуття простору, хоч би фальшиве воно було. Але це дзеркало з хитрого, одностороннього скла, щоб менеджер, який сидів за столом, міг бачити, що відбувається у холі, а сам був непоміченим.
  Так вийшло, що, балакаючи з Флетчером, я випадково дивився на стійку реєстрації і далі. Була звична для i99 сцена, поєднання неробства і суєти. Невеликі групи туристів стояли й балакали, а коридорні приносили багаж новоприбулої туристичної групи. Philips сказав, що вони щойно прибули з Італії. Все було нормально. Біля каси вишикувалась коротка черга відвідувачів, які від’їжджали, і робили те, про що вони платили.
  Було щось у третьому чоловікові в черзі, що мене зацікавило. Я думав, що знаю його, але не міг пригадати, щоб колись зустрічав його.
  Він був високого зросту з сивим волоссям, мав акуратно підстрижені вуса та коротку борідку. Я підвівся, підійшов ближче до вікна й подивився на нього. Він зробив те, що роблять багато, подивився на своє відображення в дзеркалі і поправив краватку. Якусь мить він дивився мені прямо в очі; його власні були зелені з жовтими плямами, і я вже дивився в ці очі раніше, коли безпорадно лежав у вестибюлі Каннінгем Білдінг.
  Я розвернувся.
  «Джек, бачиш того чоловіка з бородою? Я хочу, щоб його затримали, поки я не дізнаюся, хто він».
  Флетчер виглядав здивованим.
  «Як?»
  «Подвойте його рахунок. Скажіть, що це комп’ютерна помилка, і витратите багато часу на її виправлення. Але тримайте його там». Флетчер кинувся, і я сказав Філіпсу: «Іди з ним. Мені потрібно ім’я людини, номер кімнати, домашня адреса, звідки він прибув, куди їде та все, що ти можеш про нього дізнатися. Але будь тактовним. І швидко».
  Вокер приєднався до мене біля вікна.
  — Що за паніка?
  — Це один із друзів Робінзона, — похмуро сказав я.
  «У нього не було бороди, коли я бачив його востаннє, але ці очі та великий ніс неможливо приховати. Коли він піде, я хочу, щоб ти тримався ближче до нього». Я на мить замислився.
  «Скільки у вас грошей?»
  «Насправді не знаю. Можливо, пару сотень баксів».
  «Тобі може знадобитися більше. Невідомо, куди він може подітися». Я взяв з каси касовий чек, нашкрябав цифру і поставив свій підпис.
  «Касир вшанує це».
  Вокер промахнувся й тихо свиснув.
  — П'ять тисяч доларів!
  «Можливо, він летить до Європи, до біса! Просіть американських доларів, або ви можете застрягти з Багамськими».
  «Якщо я збираюся стежити за хлопцем, мені краще не стояти в черзі за партою», — сказав він.
  «Правда. Залишайся тут, доки не повернеться Філіпс. Він може отримати готівку з-за столу».
  Дивилися комедію біля каси. Мій друг, фальшивий лікар, підійшов до стійки і з посмішкою віддав ключ від свого номера. Було трохи тупе шоу, а потім виставили рахунок.
  Він глянув на нього, потім насупився, тицьнув його вказівним пальцем і штовхнув назад через прилавок. Касир трохи побалакав і подзвонив Джеку Флетчеру, який зараз з’явився в полі зору.
  Вокер сказав: «Якщо він платить кредитною карткою, ми зможемо відстежити його за номером».
  Я кивнув. Флетчер приносив багатослівні вибачення, багато жестикулюючи.
  Він заспокійливо підняв одну руку й зник з поля зору.
  Через дві хвилини він увійшов до кабінету, супроводжуваний Філіпсом.
  «Його звати Карраско – доктор Луїс Карраско».
  «Значить, він справді лікар», — прокоментував я.
  "Національність?"
  «Венесуельський».
  — Куди він їде?
  — Не знаю, — сказав Флетчер.
  "Я розмовляв з ним лише близько трьох хвилин. Він сказав, що йому потрібно встигнути на літак, і чи не можу я скоротити його".
  «Я знаю, куди він йде», — сказав Філіпс.
  «Він скористався нашою службою бронювання між готелями. Він летить у Фріпорт і зупиняється в Royal Palm. Він заброньований на тиждень».
  — Проклята щока! — сказав я й подивився на Карраско. Він стояв за столом із заклопотаним виразом обличчя й неспокійно стукав пальцями.
  — Ймовірно, він літатиме на Bahamasair, — сказав Флетчер, глянувши на годинник.
  «За годину рейс».
  «Він забронював автомобіль напрокат, щоб чекати його у Фріпорт Інтернешнл», — сказав Філіпс.
  — Хтось із наших?
  Так. "
  Я подивився на Вокера.
  «Чи можемо ми підключити цю машину? Я маю на увазі, чи є у нас під рукою засоби?»
  Вокер похитав головою.
  — Ні, але ми можемо доставити Родрігеса у Фріпорт менш ніж за чотири години.
  «Зробіть телефонний дзвінок, напряму до Біллі Каннінгема. Скажіть йому, що це терміново».
  Вокер підняв слухавку, і Флетчер з цікавістю запитав: «Про що це все, Томе?»
  — Щось, про що хотів би знати комісар Перігор. Я припустився однієї помилки з Перігором, і іншої було немислимо.
  — Яку кімнату мав Карраско?
  Філіпс сказав: «Три-один-шість».
  «Замкніть і опечатайте його. Ми можемо отримати відбитки пальців». Вокер почув це й енергійно кивнув. Я підняв ваучер, який Вокер поклав на стіл, і розірвав його; йому зараз це не знадобиться.
  «Як довго ми будемо тримати Карраско на місці?» — запитав Флетчер.
  «Ви можете відпустити його, щойно Вокер закінчить розмову й отримає квиток Bahamasair до Фріпорта». У вестибюлі було туристичне агентство, тож я сказав Філіпсу: «Візьміть це зараз і списуйте на витрати готелю».
  Карраско перервав операцію між іншим клієнтом і касиром; він явно сперечався і багатозначно стукав по годиннику. Вокер поклав слухавку.
  «Виправлено», — сказав він.
  «Родрігес приїжджає на Jet Star із сумкою гаджетів».
  Хвилини йшли, і Карраско ставав дедалі дратівливішим. Коли я побачив, як Філіпс йде через вестибюль з авіаквитком у руці, я сказав: «Гаразд, відпусти його зараз. Багато вибачень і скажи йому, що ми платимо за його таксі до аеропорту як компенсацію за неприємності, які ми спричинили його.
  Флетчер знизав плечима й пішов, коли Філіпс увійшов і дав Вокеру квиток.
  «Викличте таксі для містера Вокера і нехай воно буде готове», — сказав я і взяв трубку, щоб подзвонити в Перігор.
  Чекаючи, поки він вийде на лінію, я побачив, що Джек Флетчер виконує свою покірливу дію в хвацькій манері, і я сподівався, що він не надто зловживає. Він провів Карраско до дверей, а Вокер кивнув мені й пішов, не сказавши ні слова.
  Я викликав Перігорда і розповів йому, що відбувається. Я сказав: «Я не хочу, щоб цей чоловік тривожив, тому що ми ще не знайшли Робінзона. Карраско міг би привести нас до нього».
  «Нарешті ви використовуєте мізки, якими, безсумнівно, володієте», — сказав Перігор і пообіцяв мати непомітний супровід, який чекатиме на Карраско в аеропорту.
  Я сказав йому, що Вокер був на тому ж рейсі, а потім сказав: «Останнє: сьогодні сьогодні на літаку Cunningham Jet Star прибуде американець на ім’я Родрігес. Я не хочу, щоб митники затримали його, взявши занадто пильний інтерес до його сумок.
  — Ні, якщо він несе з собою вогнепальну зброю, — сказав Перігор.
  "Ти це знаєш."
  «Я не гарантую жодної вогнепальної зброї», — пообіцяв я.
  «Він фахівець з електроніки, я розповім тобі про нього пізніше».
  Перігор погодився. Я сказав йому, що негайно прилічу назад, потім поклав слухавку, сів за стіл Флетчера й задумався. Я мав рацію? Я бачив його лише кілька секунд, і в той час я був у стані наркотиків. Але це було дуже близько. Чи мав я рацію, вважаючи, що він був Карраско? Робити ставку на колір очей і розмір носа чоловіка?
  Я думав, що мав рацію. Недавній сеанс малювання з Кессі Каннінгем прояснив мій розум і закарбував це обличчя в моєму розумінні. Але якби я помилявся і Перігор розпочав складну операцію без користі, тоді він мав би про мене ще нижчу думку, ніж будь-коли.
  Флетчер повернувся, і я запитав: «Який номер кредитної картки Карраско?»
  «Він заплатив готівкою. Просто викопав свій гаманець і заплатив стодоларовими банкнотами, американець. Це також не спустошило гаманець».
  «Скільки коштував рахунок?»
  «Трохи більше 1100 доларів. Він часто відвідував ресторан, і його рахунок у барі був не малим. Крім того, була плата за оренду автомобіля».
  Я відкинувся на спинку крісла.
  «Джеку, ти досить довго займаєшся цим бізнесом. Коли востаннє ти пам’ятаєш, що такий рахунок був оплачений готівкою?»
  "Це траплялося кілька разів", - сказав він.
  «Проте небагато. Зазвичай, коли чоловік прибирає в казино, йому виплачують гроші готівкою, тому він оплачує рахунок готівкою. Але зазвичай це в багамських доларах».
  «Я не думаю, що Карраско азартний гравець, — сказав я задумливо. — У всякому разі, не такий. Я візьму з собою копію рахунку». Я почувався набагато впевненішим і щасливішим.
  Я полетів назад у Фріпорт і негайно поїхав до Перігорда. З ним був інспектор Хепберн, і він швидко перейшов до справи.
  «Розкажіть нам більше про цю людину Карраско».
  Я цього не робив. Натомість я подивився на інспектора Хепберн і запитав: «Ви все ще думаєте, що це про кокаїн?»
  Перігор відповів: «Так, маємо».
  «Ну, я ні. І Кейлс, і Робінсон були здивовані, коли я підняв цю тему».
  "Вони б", - сказала Хепберн.
  — Вони навряд чи зізнаються в цьому, чи не так?
  Я сказав: «Як на мене, їхнє здивування було щирим. Вони були здивовані».
  — Але ми не маємо вашого розуму, — сказав Перігор.
  «Я сумніваюся, що ви вважаєте себе експертом у тому, як злочинці поводяться під час зіткнення».
  Я бачив, що нікуди не дійшов, дотримуючись цієї лінії; вони вирішили.
  — Що ви хочете знати про Карраско?
  — Усе, — лаконічно сказав Перігор.
  «Він викрав мене з Каннінгем Білдінг», — сказав я.
  "І..."
  Перігор підняв руку.
  — Ви впевнені, що це той самий чоловік?
  Я вагався.
  «Не на сто відсотків, але досить близько. Я не довіряю людям, які платять великі рахунки готівкою». Я розповів їм про те, що сталося, і поклав копію рахунку на стіл Перігора.
  Перігор теж вважав це дивним. Ми трохи посперечалися, а потім він сказав: «Містер Менган, чи можна довіряти вашим американським друзям?»
  "Яким чином?"
  «Чи можемо ми довіряти їм, що вони продовжуватимуть стежити, але не будуть вживати заходів у справі Карраско? Наша поліція відносно невелика, і я вітав би їхню допомогу у відстеженні Карраско, але не настільки, щоб вони вживали насильницьких дій. Цього я не можу дозволити».
  «Вони зроблять саме те, що я їм скажу» «Дуже добре. Я розмовляв з містером Вокером, і зараз він тримає Карраско під наглядом; і повинен доповісти моєму чоловікові у вашому готелі.
  Чому приходить Родрігес і що він несе? "Я сказав йому, і він посміхнувся.
  «Так, я думаю, ми можемо обійтися науковою допомогою».
  Хепберн сказала: «Є щось, що я не розумію. Якщо Карраско викрав вас у Х’юстоні, чи не ризикував він, відкрито ходячи по ваших готелях? Він міг наштовхнутися на вас у будь-який момент. Насправді, ви помітили його чи так ти думаєш». Він глянув на Перігор.
  «На мій погляд, це може бути випадок помилкової ідентифікації. Містер Менган визнає, що бачив цю людину в Х’юстоні лише кілька секунд».
  — Що ти на це скажеш? — запитав Перігор.
  — Мене це теж спантеличило, — сказав я.
  — Але я на дев’яносто п’ять відсотків переконаний, що це той самий чоловік.
  «Дев'ятнадцять шансів із двадцяти на користь того, що ти правий», — міркував він.
  «Це шанси, з якими я можу жити. Ми спостерігатимемо за доктором Карраско».
  Їдучи від поліцейської дільниці до готелю, я думав про те, що сказала Хепберн, і дійшов висновку, що це може завадити обом. Якби Карраско був тим чоловіком у Х’юстоні, то, можливо, він був готовий ризикнути, щоб я побачив його, тому що я бачив його лише кілька секунд. Можливо, за таких обставин він вважав бороду й вуса достатнім маскуванням. Коли я перемикався між альтернативами, мій розум відчував, як йо-йо.
  Хороший готель має дві системи кровообігу, одну для клієнтури, яка розкішно мебльована, а іншу для персоналу, який має більш спартанський декор; і в кращих готелях дві системи є взаємовиключними, тому що ніхто не хоче, щоб трафік технічного обслуговування потрапляв у громадські кімнати. Коли я повернувся до готелю, я дотримувався штатної системи, тому що хотів триматися подалі від Карраско, який Волкер повідомляв про Карраско та пов’язані з ним справи.
  «Він сховався у своїй кімнаті; ймовірно, розпаковує речі. Родрігес прибуде приблизно через дві години; я маю людину в аеропорту, щоб зустріти його. У Перігорда є людина тут, у готелі, і він призначив іншу людину до вас додому, щоб бережи свою дружину». Він почухав щелепу й кисло додав: «Вони обоє озброєні».
  — Вони мають на це право, — сказав я.
  "Ти не." З боку Перігора було добре думати про Деббі.
  «Ви не торкаєтеся пальця до Карраско.
  Просто спостерігайте за ним і повідомляйте, з ким він розмовляє. "
  «Можемо ми прослухати його кімнатний телефон?»
  «Це, мабуть, незаконно, але ми зробимо це. Я поговорю з оператором комутатора. Карраско може говорити іспанською; чи є у нас хтось, хто може з цим впоратися?»
  «Один два, коли прийде Родрігес».
  «Цього має бути достатньо. Будь-які проблеми, дайте мені знати». Ми ще трохи постукали, намагаючись знайти кути, про які забули, але не знайшли жодного й залишили це на тому.
  Наступні три дні нічого не відбувалося. У номері Карраско не було відвідувачів, і він використовував свій телефон лише для обслуговування номерів і для бронювання ресторану. Родрігес прослуховував свою машину та свою кімнату, а також поставив магнітофон на телефонний розмову, щоб ми мали запис його розмов, але ми отримали від цього мало радості. Обшук у власності Карраско нічого не приніс; він узяв із собою саме те, що можна очікувати від чоловіка у відпустці.
  Деббі чутно дивувалася про м’язистого молодого темношкірого, якого привезли в будинок, щоб допомогти Люку Бейлі, якому це не було потрібно і який весело проводив час з Адді Вільямс. Вона знала про команду Вокера, і я не бачив жодних причин приховувати від неї інформацію про те, що цей член сім’ї був одним із копів Перігорда.
  — Я хотів би, щоб ти якомога більше залишався вдома, — сказав я.
  — Скільки ще нам так жити? — розгублено сказала вона.
  «Бути в стані облоги не зовсім весело».
  Я не знав відповіді на це питання, але я сказав: «Скоро мине, я сподіваюся». Я розповів їй про Карраско.
  «Якщо ми зможемо використати його, щоб прибити Робінсона, я думаю, що це буде закінчено».
  — А якщо ми не зможемо?
  На це я також не мав відповіді.
  Деякий час я не сподівався повернутися до Нью-Провіденса. Джек Флетчер був досвідченим менеджером і не потребував його підтримки, тому я відправив його в Sea Gardens. Але коли він зателефонував через чотири дні після того, як я залишив його головним, він був у рідкісній паніці.
  — У нас великі проблеми, Томе, — сказав він без передмови.
  «Наші гості киляться в усіх напрямках, падають, як мухи. У Тоні Босворта повні руки».
  "Що таке? Він знає?"
  «Він закрив великий кондиціонер».
  — Він думає, що це легіонерська хвороба? Я швидко подумав.
  «Але це не працює так, як не було на Парквей. Дайте мені поговорити з ним».
  "Ви не можете. Він на конференції з чиновниками з Департаменту охорони здоров'я".
  — Я зараз прийду, — сказав я.
  «Нехай машина чекає мене в аеропорту».
  Під час польоту я так димів, що, здається, з моїх вух виходила пара. Після всіх клопотів, яких я доклав, щоб забезпечити чистоту готелів, це мало статися. Звичайно, Тоні мав бути неправий, мені здавалося, що симптоми зовсім інші. Цього було б достатньо, щоб Джек Каннінгем отримав ще один серцевий напад.
  Флетчер сам зустрів мене в аеропорту Нассау. Коли ми їхали до Морських садів, я запитав: «Скільки хворих?»
  Його відповідь мене вразила.
  «Сто чотири, і я почуваюся не надто добре». Він закашлявся.
  "Боже мій!" Я глянув на нього.
  «Тобі справді погано, Джеку?
  Або це була лише фігура мови? "
  «Я погано себе почуваю. У мене температура і страшенно болить голова».
  Він був не один. Я сказав: «Ти підеш спати, коли ми повернемося. Я попрошу Тоні оглянути тебе. Скільки з тієї цифри, яку ти мені дав, стафі?»
  «Станом на сьогоднішній ранок у нас на лікарняному було троє, зараз четверо зі мною». Він знову судорожно закашлявся.
  — Зупиніть машину, — сказав я.
  — Я буду водити. Мене здивувало те, що кількість втрат серед персоналу була такою малою. Коли я знову їхав, я запитав: "Скільки у вас реєстрацій?"
  — Десь понад триста; я дам тобі знати, коли ми прийдемо до мого офісу.
  — Нічого, — сказав я.
  «Я запитаю Філіпса. Ти лягай спати». Те, що він мені сказав, означало, що приблизно одна третина клієнтів захворіла.
  "Будь-які смерті?"
  — Ще ні, — зловісно сказав він.
  Ми приїхали до Морських садів, і я відправив Флетчера до його квартири, а потім пішов шукати Philips. Я застав його допомагати біля каси, де була довга черга туристів, які прагнули піти якнайшвидше, як гроші. Дзижчання розмов у черзі було тихим і отруйним, наче лунало з розбурханого вулика бджіл. У мене не було настрою заспокоювати щурів, що залишають тонучий корабель, ще більше переплутати метафору, і я витягнув його звідти.
  «Хтось інший може це зробити. Джек Флетчер захворів, тож ти головний. Де Босуорт?»
  Філіпс смикнув великим пальцем до стелі.
  «Робить свої обходи».
  "Чи є у нього якась допомога?"
  «Багато лікарів із Нассау та медперсоналу з лікарні».
  «Вистежте його; я хочу побачити його в офісі Флетчера п’ять хвилин тому».
  Коли я побачив Тоні Босворта, він виглядав втомленим і виснаженим, його очі були почервонілі, ніби він не спав, і він трохи похитувався на ногах. Я сказав: «Сядь, поки не впав, і скажи мені, що в біса ми маємо».
  Сідаючи, він зітхнув.
  «Аналізи ще не закінчені, але я майже впевнений, що це легіонельоз».
  — Блін! Я витер піт з чола й послабив краватку. Було жарко й волого, і я зрозумів чому. У громадських приміщеннях не працював кондиціонер.
  — Цього разу він б’є швидше, чи не так?
  «Я думаю, що це форма лихоманки Понтіак. Вона вражає швидше й сильніше, у тому сенсі, що більше людей, які піддаються їй, мають симптоми, дев’яносто п’ять відсотків — це звичайний показник».
  "Боже мій!" Я сказав.
  «Тоді нам ще попереду довгий шлях. Ви бачили, що відбувається у вестибюлі, коли проходили?»* Він кивнув.
  «Я не впевнений, що розумно дозволити цим людям піти.
  Вони могли піти і все одно зійти з жуком. "
  "Я не розумію, як ми можемо їх зупинити. Ви не можете очікувати, що люди залишатимуться в тому, що вони вважають шкідником. Яка позиція Департаменту охорони здоров'я?"
  — Вони ще приймають рішення. Очі Тоні зустрілися з моїми.
  «Я думаю, вони вас закриють».
  Я скривився.
  «Як це могло статися?» Я вимагав.
  — Ви знаєте, яких запобіжних заходів ми вжили.
  — Томе, я не знаю. Він теж дістав хустку, витер брову, а потім провів нею по краю коміра.
  «Що мене дивує, так це плямисте поширення. Ми не отримуємо захворюваність у дев’яносто п’ять відсотків, це скоріше тридцять відсотків».
  — Можливо, це не лихоманка Понтіак.
  «Всі симптоми перевіряють». Тоні почухав голову.
  «Але всі італійці впали, сімдесят п’ять відсотків американців, але лише двадцять п’ять відсотків британців».
  Я кліпнув на це.
  «Ви маєте на увазі, що він атакує за національністю вибірково? Це божевілля!» У мене була думка.
  «Багамці теж не можуть промахнутися. Лише четверо співробітників не працюють».
  "Чотири? Хто четвертий?"
  «Джек Флетчер, я щойно відправив його спати. Я хотів би, щоб ти подивилася на нього, коли матимеш час. Хто інші троє?» Він назвав їх, і я повільно сказав: «Вони всі живуть тут, у готелі». Більшість співробітників мали власні будинки, але кілька обраних старшого персоналу, як-от Флетчер, мали квартири для персоналу.
  Це було так, ніби я вдарив Босворта. Він помітно сіпнувся й сів прямо зі свого нахиленого положення, і я бачив, як Велика Ідея виривається з нього. Хтось охрестив це синдромом Еврики. Він нахилився вперед і схопив телефон. Через хвилину він говорив: «Медсестра, я хочу, щоб ви підійшли до кожного пацієнта й запитали, чи зазвичай ви приймаєте ванну чи душ? Складіть таблицю та принесіть її до кабінету завідувача. Так, медсестра, я Я серйозно. Попросіть когось допомогти вам; я хочу це швидко.
  Він поклав слухавку, і я сухо сказав: «Я не здивований, що медсестра запитала, чи ти серйозно. Що це?»
  — Національні звички, — сказав він.
  «Ви знаєте, що росіяни не мають пробок в умивальниках? Вони не люблять мити руки в брудній воді, тому пускають крани».
  На мить я подумав, що Тоні повністю зайшов за поворот.
  «Яке до цього діло мають кляті росіяни?» — сказав я вибухово.
  Він підняв обидві руки, щоб заспокоїти мене.
  «Одного разу я розмовляв з італійським лікарем. Він сказав мені, що італійці вважають англійців брудною расою, тому що вони купаються у власному бруді. Він сказав, що більшість італійців приймають душ. Тепер кожен італієць у готелі захворів на цю хворобу. до останнього з них».
  — І сімдесят п’ять відсотків американців, але лише двадцять п’ять відсотків англійців.
  «Однак якби інфекція походила від кондиціонера, як на Парквей, загалом мала б бути дев’яносто п’ять відсотків.
  Ти знаєш, що це означає, Томе; справа у водопроводі, а не в кондиціонері. "
  "Це погано." Я сидів і думав про це. Якщо водопостачання було забруднене, готель точно закрили. Я сказав: «Це не вийде, Тоні. Усі пили цю прокляту воду, і вони точно не п’ють воду з душу».
  «Але ось у чому суть. Ви можете випити галон води, наповненої цим жуком, і це не зашкодить кишечнику. Щоб бути інфекційним, його потрібно вдихнути в легені. На Parkway повітря у вестибюлі та на тротуар був наповнений повітряним наносом – аерозоль, наповнений L. pneumophila, який був вдихнутий, коли ви приймаєте душ; вода розбивається на дуже дрібні краплі, і ви вдихаєте її ."
  — Джек Флетчер приймає душ, — сказав я.
  «Одного разу я був у нього в квартирі, і його дружина сказала, що він був у душі.
  OceanofPDF.com
  я
  
  21 І
  міг його почути; у нього прекрасний ванний баритон. «Я роздула щоки.
  «То що я скажу тим людям? Що все гаразд, якщо вони не приймають душ? Я справді не думаю, що це спрацює».
  — Вибачте, — сказав Тоні.
  «Але я дійсно думаю, що тобі доведеться закритися, якщо моя теорія виявиться правильною. Я додам трохи гіпохлориту натрію, щоб промити систему».
  Через три чверті години ми отримали відповідь; усі без винятку пацієнти приймали душ. Тоні відправив деяких літніх людей до лікарні принцеси Маргарет, і їх теж допитали. Та сама відповідь.
  «Це все», — сказав він.
  — Це у водопроводі.
  Я сказав: «Ми повинні щось витягти з цього безладу, тому ми перетворимо це на вправу зі зв’язків з громадськістю. Я повідомлю Департамент охорони здоров’я, що ми закриваємося, перш ніж вони скажуть мені, що я повинен». Я посміхнувся Тоні і процитував,"
  «Його справа полягає в тому, хто отримує удар у Just». Потім є клієнти. Ми розмістимо їх в інших готелях, бажано в нашому власному, і понесемо витрати. «Це розбило б серце Джека Каннінгема, але в довгостроковій перспективі було б хорошим бізнесом.
  — А як щодо тих людей, які все ще тут і хворіють?
  «Вони можуть залишитися, якщо ви та інші медики зможете за ними подбати. Мене хвилює, скільки з них тут помре».
  — Жодного, — сказав Тоні.
  «Відомо, що ще ніхто не помер від лихоманки Понтіак. Вони прокидаються щонайбільше за кілька днів на тиждень».
  — Слава Богу за це! — палко сказав я.
  «А тепер головне питання. Я знаю, що ми можемо вивести цю бактерію з системи водопостачання. Я хочу знати, як вона потрапила».
  — Я перевірю це, — сказав Тоні.
  «Мені потрібен ваш інженер з технічного обслуговування, і я думаю, що нам слід взяти з собою когось із співробітників охорони здоров’я».
  — І ти матимеш мене, — сказав я.
  «Я хочу точно знати, що сталося, щоб бути впевненим, що це ніколи не повториться».
  Тієї ночі ми почали розслідування. Увесь день я допомагав Філіпсу та решті управлінського персоналу організувати майбутній добробут наших гостей, що від’їжджали. Потрібно було багато телефонувати, але все вдалося, і хоча мої конкуренти були досить задоволені, щоб взятися за бізнес, їм це не дуже сподобалося.
  Ми всі знали, що це буде погано для торгівлі в майбутньому.
  Тоді мені довелося придушувати невеликий бунт з боку персоналу. Якимось чином дійшли чутки, що з водою в готелі щось не так, і мені загрожує небезпека втратити найкращих людей. З боку Тоні Босворта знадобилася відверта розмова, включно з демонстрацією, під час якої він випив повну склянку води прямо з-під крана, як і 1. Я був радий, що він повірив у власні теорії, але я не був настільки впевнений, і це довелося трохи зусиль, щоб випити цю воду без блювоти.
  Ми четверо зібралися того вечора о восьмій: я, Тоні Босуорт, Бетел, інженер з обслуговування готелю, і Маккей з громадської охорони здоров’я. У Тоні було десяток стерилізованих пляшок із зразками.
  "З чого ти хочеш почати?" — спитав Бетель.
  «Знизу вгору чи зверху вниз?»
  «Ми ближче до дна», — сказав Тоні.
  «Можна почати з цього».
  Тому ми спустилися в підвал, де стояли котли. Готель потребує багато гарячої води, і ми мали три калорифери, кожна з яких містила три мільйони британських теплових одиниць. Величезні барабани калориферів були з’єднані клубком труб червоного, синього та зеленого кольорів із чітко накресленими трафаретами стрілками, які вказували напрямок потоку. Тоні ставив запитання, а я оглядався. Місце було бездоганним і сухим.
  Бетель пояснював Тоні щось технічне, коли я увірвався.
  — Тут сухо, як кістка, Тоні; останнім часом не було жодного витоку. Я звернувся до Бетеля.
  «Коли ти востаннє знімав щось із цього?»
  Він нахмурився.
  «Мабуть, було вісім місяців тому, містере Менган. Звичайна перевірка технічного обслуговування. Це обладнання ефективне; майже ніколи не виходить з ладу».
  — Звідки береться вода?
  «Поза електромережею». Він кивнув у бік Мачкава.
  «Містер Маккей може розповісти вам про це більше».
  «Тоді чому ми повинні бути єдиною враженою будівлею?» — запитав я Тоні.
  «Це не зовсім так, — сказав Маккей
  «Чи не водопровідна вода заведена в резервуари десь у верхній частині будівлі?»
  — Правильно, — сказав Бетель.
  «Прямо вгорі, щоб дати йому хорошу голову».
  «Тож воно могло бути забруднене в резервуарах після того, як вийшло з магістралі», — сказав я.
  «Я не думаю, що це могло статися тут.
  Все туго, як по барабану. "
  «Ходімо наверх», — запропонував Тоні, тож ми піднялися службовим ліфтом.
  Резервуари для води були на даху, і вони були великі.
  — Двадцять п’ять тисяч галонів, — сказав Бетель.
  — По п’ять тисяч у кожен танк. Він показав на магістральний трубопровід, що піднімався вгору від готелю.
  «Вода надходить туди і розподіляється цим колектором у резервуари. Кожен резервуар має кульовий кран для контролю рівня води». Він знизав плечима.
  «Вся система така ж, як та, яку ви матимете у своєму власному домі; просто ця більша».
  — Я свого ніколи не бачив, — сказав я.
  Бетель посміхнувся.
  «Я сам сюди не надто часто заходжу. Система автоматична». Він показав.
  «Ви бачите, що всі резервуари з’єднані між собою колектором внизу».
  Це означало, що вода вільно тече між баками.
  — Чому п’ять? Я запитав.
  «Чому не один великий танк?»
  «Ну, якщо щось трапиться, резервуар витікає, скажіть, що ми можемо ізолювати його і продовжувати використовувати інші чотири». Бетель дуже добре відповідав на дурні запитання непрофесіоналів.
  — А баки опломбовані?
  «Звичайно. У верхній частині кожного є люк, щоб ми могли дістати липкий клапан, якщо знадобиться, але кришки закріплені болтами на мастиці».
  — Давайте подивимось, — сказав Тоні й почав підніматися по сталевій драбині збоку від найближчого резервуара.
  Ми всі пішли за ним. На верхівці танка Бетел присів навпочіпки.
  «Ось люк. Я перефарбував резервуари близько трьох місяців тому, і ми просто пофарбували кришки люка, болти та все інше. Ви бачите, що з того часу його не відкривали, фарбувальна пломба не тріснула».
  Я подивився на Маккея.
  «Тоді як жучок потрапив у систему? Він, мабуть, у водопроводі». Щось яскраве на даху вистрілило сонячним відблиском мені в око, і я трохи повернувся, щоб позбутися його.
  — Неможливо! — позитивно сказав Макей.
  «Ні, якщо це єдина будівля, яка постраждала. Подивіться». Він розгорнув карту, яку мав при собі, яка виявилася картою розподілу води.
  «Всі ці будинки беруть однакову воду. Навіть аеропорт знаходиться на одній магістралі».
  «Люди зазвичай не приймають душ в аеропортах, — сказав Тоні.
  — У будинках роблять, — відповів Макей.
  «Це не може бути в водопроводі. Я в цьому впевнений».
  Бетел відійшов і стояв на сусідньому резервуарі.
  "Гей!" — гукнув він, і відображення знову врізало мене в очі, коли я повернувся.
  «Цю відкрили». Ми підійшли до цистерни і стали навколо кришки люка.
  «Фарба потріскалася навколо болтів».
  «Відкривався протягом останніх трьох місяців», — сказав Тоні.
  — Пізніше, — упевнено сказав Бетель. Він показав туди, де виднівся яскравий метал, звідки фарба відлущилася.
  «Він не почав іржавіти. Я б сказав, що минулого тижня».
  "Це додає", - сказав Тоні.
  — Хто б відкрив? Я запитав.
  — Ні, — сказав Бетель.
  — Можливо, Гаррі Кроссман і мав, але якщо й мав, то не сказав мені.
  Кроссман був помічником Бетеля.
  — Це буде на його робочих аркушах, — сказав я.
  «Я хочу побачити їх. Я хочу побачити їх зараз».
  Бетель підвівся.
  — Вони в моєму кабінеті.
  — Принеси гайковий ключ, — сказав Тоні. Я хочу взяти зразки звідси. "
  Мені не було сенсу спостерігати, як Тоні бере проби, тому я пішов із Бетелем. Ми злізли на дах і пішли до корпусу двигуна ліфта, і я штовхнув ногою щось, що відкотилося і з гуркотом зупинилося біля краю резервуара для води. Я нахилився, підняв його й знайшов предмет, який посилав відблиски в моє око.
  Але це було більше ніж набагато більше. Це була циліндрична скляна трубка, зламана з одного кінця. Інший кінець був загострений, ніби його запечатали в полум’ї, і я бачив інші подібні в аптечці Джека Кейлза на My Fair Lady. Раптом у мою голову всипали ідеї так сильно і так швидко, що було боляче. Цілі сфери містифікації раптом стали ясними і набули сенсу; дивний і неприродний сенс, це правда, але відповідає логіці.
  Я повернувся і крикнув: «Тоні, йди сюди».
  Він зліз по драбині.
  "Що сталося?"
  Я простягнув скляну трубку.
  — Чи не могли б ви взяти зсередини тампон і перевірити його на наявність вашого клятого жука?
  Він виглядав здивованим.
  «Звичайно, але…»
  "Як багато часу це займе?"
  «Недовго. Після останнього страху вони створили тут у лікарні пункт для тестування. Скажімо, чотири дні».
  «Я не можу так довго чекати, але подбайте про це та проведіть тест». Я розвернувся і побіг до сходів.
  Через п’ять хвилин я розмовляв із Вокером у Royal Palm на Гранд Багамі. Він сказав: «Де ви, містере Менґан? Я мав би вас охороняти».
  «Мені довелося піти поспішно, але нічого про це. Я хочу, щоб ви послали людину на дах. Ніхто не повинен наближатися до резервуарів для води там».
  "Цистерни для води!" — повторив він.
  "Що за…"
  «Не проти сперечатися, просто зробіть це», — різко сказав я.
  «І поставте ще одну людину біля градирні для кондиціонування повітря. Ніхто також не повинен наближатися до неї. Зовсім нікому».
  "Не ваша бригада з обслуговування?"
  — Ніхто, — категорично сказав я. Я не знав, чи має Карраско місцеву допомогу чи ні, але я не ризикував.
  — Де Карраско?
  — Він провів день, оглядаючи визначні пам’ятки Вест-Енду, — трохи втомлено сказав Вокер.
  «Прямо зараз він обідає в клубі Buccaneer Club на рифі Мертвеця. Зі мною є двоє чоловіків, Родрігес і Палмер».
  — Можливо, поліція допоможе вам у готелі, щойно я поговорю з Перігордом. А після цього я полечу назад.
  Коли я подзвонив, увійшов Бетел.
  — Нічого в робочих аркушах Гаррі, містере Менган.
  "Я знаю. Він цього не робив. Ви знаєте Боббі Боуена, мого пілота?" Бетель кивнув.
  — Переслідуйте його, добре? Скажіть йому, що ми летимо до Фріпорта. О, і скажіть доктору Босворту, що він поїде зі мною. Маккей може відвезти зразки до лікарні. Бетель повернувся, щоб піти, і я додав: «І дякую. Ви дуже допомогли».
  Коли він пішов, я подзвонив у Перігор. Його не було в офісі, не зовсім природно, зважаючи на час доби, але його також не було вдома. На дзвінок відповіла його донька, яка хрипким голосом повідомила мені, що мамуся й тата немає. Де вони були? Вона була невизначена щодо цього. Вони пішли вечеряти. Це може бути Stoned Crab або Captain's Charthouse або, можливо, Japanese Steak House на Міжнародному базарі чи Lobster House в торговому центрі.
  Або це був Lucayan Country Club? Я зітхнув і подякував їй, а потім потягнувся до телефонного довідника Великої Багами.
  Я не знайшов його в жодному з цих місць, але нарешті запустив його на землю в Май Тай. Мені знадобився деякий час, щоб переконати його у своїй розсудливості, і ще більше, щоб спонукати його до дій. Здається, я зіпсував йому обід.
  Ми з Тоні Босуортом зайшли у вестибюль Royal Palm, і я одразу помітив двох поліцейських у формі: один стояв біля ліфтів, інший біля підніжжя сходів. Я підійшов до парти.
  — Комісар Перігор тут?
  «В кабінеті завідувача».
  Я кивнув головою на Тоні, і ми зайшли. Перігор у цивільному розмовляв по телефону, а Вокер сидів на дивані. Перігор сказав у мундштук: «Цілком згоден; я ретельно це перевірю. Тоді я можу чекати вас завтра». Він підняв очі.
  «Він зараз тут, тоді я розповім детальніше. Так, я зустрінуся.
  до побачення «Він поклав слухавку.
  «Тепер, Менгане, тобі доведеться пояснити», — перервав я його.
  «По-перше. Я хотів би, щоб ви прибрали цих мідяків із вестибюля та подали їх з поля зору. Я не хочу, щоб Карраско злякався».
  Він нахилився вперед.
  «Якщо ваша історія правильна, то Карраско — найнебезпечніша людина на Багамах».
  — Ні, ні, — заперечив я.
  «Робінзон є, і він той жартівник, якого я хочу. Він бос». Я підсунув стілець і сів.
  «Крім того, ви не можете звинуватити Карраско ні в чому. Вам потрібні вагомі докази, а ви їх не маєте. Але налякайте його, і він проскочить, і Робінсон пришле на його місце когось іншого, кого ми не знаємо. Крім того, Мені не подобається, що поліцейські в формі захаращують громадські кімнати моїх готелів.
  Це знижує тонус. "
  Перігор кивнув і підвівся.
  — Можливо, ми охороняємо порожню стайню, — кисло сказав він.
  «Карраско може не повернутися. Ваші люди втратили його».
  Він вийшов.
  Я включив Уокера.
  "Заради Бога! Це правда?"
  Він важко сказав: «Він зайшов у John у Buccaneer Club і не вийшов. Родрігес думає, що він пішов біля вікна. Його машина все ще там, але не Карраско».
  Я на мить замислився.
  — Можливо, він у барі «Гаррі»; це недалеко від «Буканьєра».
  «Жоден Палмер не перевіряв це».
  Я подумав про рельєф Рифу Мерців.
  — Човен, — сказав я.
  — Він зустрічає човен. Ваші люди про це подумали?
  Вокер нічого не сказав, але потягнувся до телефону, коли Перігор повернувся. Він глянув на Тоні.
  "Хто це?"
  «Доктор Босуорт. Він виявив хворобу і дуже допоміг».
  Перігор коротко кивнув і сів.
  «Ви справді намагаєтеся сказати мені, що Карраско — це маніяк, стереотипний божевільний лікар із фільмів «Б», який отруює воду в готелях на цих островах?»
  «Я не вірю, що він божевільний, але це те, що він робить. І Робінсон керує ним».
  "Але чому?"
  «У мене було кілька думок у цьому напрямку, до яких я прийду за хвилину. Давайте подивимося на докази».
  — Я був би радий це зробити, — сардонічно сказав Перігор.
  «Я знаю, що все це непряме, але більшість доказів вбивства теж.
  Коли я знайшов цю скляну трубку, все раптово зійшлося. Один, я бачив інші подібні на човні Кейлза. По-друге, я згадав, що Кейлз, напевно, почув, як я сказав Сему Форду. "
  "Який був?"
  «Я роздувався про низку катастроф, які обрушилися на Багамські острови. Заворушення на вулицях Нассау, хвороба легіонерів на Парквей, підпал Fun Palace, навіть подрібнення багажу в аеропорту. Тепер, Я збентежив Кейлза, і він якраз приходив до тями. Мабуть, він був настільки розгубленим, що думав, що я насправді описую Сему вчинки Робінсона.
  Тому, коли він утік, він доповів Робінсону, що я все знаю. "
  Я нахмурився.
  «І що переконало Робінсона, так це те, що в цьому списку був принаймні один пункт, про який Кейлз не знав. Це вказувало Робінсону на те, що я справді знав про його плани – він сказав мені про це, і він дуже хвилювався, тому що я міг би тобі сказати».
  Перігор сказав: «Ви хочете сказати мені, що Робінзон спалив Палац веселощів? І саботував карусель в аеропорту?»
  «Так, я думаю, він це зробив, але не особисто. Інша річ: коли Робінсон зізнався, що намагався вбити мене в авіакатастрофі, він зробив цікаве зауваження. Він сказав, що смерть американців була несподіваним бонусом, і він продовжив: Сказати, що Уолл-стріт був трохи хитрий щодо цього.
  «Переходьте до того, що ви так обманювали».
  — Все стало на свої місця завдяки зауваженню Біллі Каннінгема, — сказав я.
  «Коли ми об’єднали Theta Corporation, Біллі провів дослідження, під час якого він поспілкувався з Батлером з Міністерства туризму. Він дізнався, що вісімдесят відсотків економіки та дві третини населення підтримується туризмом. Біллі сказав для мене, що це було забагато яєць в одному кошику, і це його трохи хвилювало. І це твоя відповідь».
  — Виклади, — сказав Перігор.
  «Робінсон намагається підірвати економіку Багамських островів». Перігор дивився на мене безвиразно, і я сказав: «Скільки туристів ми втратили відтоді, як усе це почалося? Запитайте Батлера, і я гарантую, що відповідь вас здивує. І не так давно Біллі Каннінгем попередив мене, що якщо ця серія катастроф продовжиться, Компанія Cunningham Corporation, яка керує Parkway у Нассау, вже майже збанкрутувала».
  «Все це надто тонко», — поскаржився Перігор.
  «Занадто спекулятивно. Єдиний вагомий доказ, який ми маємо, — це скляна трубка, яку ви знайшли, і це не буде доказом, якщо вона чиста. Скільки часу вам знадобиться, щоб зробити тести, докторе Босуорт?»
  «Лікарня в Нассау проводить тестування, і це займе чотири дні».
  — Не раніше?
  «Ця бактерія дуже невловима», — сказав Тоні.
  «Зразки мають пройти через морську свинку, а потім культивувати на агаризованому середовищі, доповненому цистеїном і залізом. Потім» Перігор змахнув рукою.
  — Позбавте мене від технічних деталей, — роздратовано сказав він.
  — Гаразд, чотири дні.
  — Я вам дещо скажу, комісаре, — сказав Тоні.
  «Якщо ця капсула дає позитивний результат, це означає, що хтось знайшов спосіб культивувати Legionella pneumophila в кількісному обсязі, і це передбачає наявність добре обладнаної біологічної лабораторії. Це не те, що ви можете приготувати на кухні».
  Перігор мовчки поглинув це. Вокер поворухнувся й сказав: «Тобі треба дещо знати. Сьогодні вранці один із моїх хлопців знайшов Карраско в місці, де він не мав бути, на одній із задніх сходів, якими користується прибиральник. Він сказав, що він загубився; його забрали. неправильно повернув і пройшов не в ті двері».
  Я вдарив по столу пласкою долонею.
  — Перігорде, що тобі ще потрібно? Я включив Уокера.
  «Тож Карраско вже помилився. Я сподіваюся, що він не підробив тут резервуари для води».
  «Ні в якому разі», — уражено сказав Валькер.
  "І він не дав нам промаху. Він зник з поля зору, і мій хлопець пішов його шукати. Він не зник з поля зору більше трьох хвилин".
  «Я міг би знати багато про те, хто і чому», — сказав Перігор.
  — Є таке прислів’я, що ловити рибу найкраще в каламутній воді, — сказав я.
  «ЦРУ знає це як дестабілізацію.
  У минулому вони були досить хороші в цьому. "
  Він виглядав здивованим.
  — Ви не припускаєте, що за цим стоїть ЦРУ?
  «Я не знаю, хто за цим стоїть, я не казав, що це ЦРУ. Це не в інтересах Америки дестабілізувати здорову капіталістичну економіку в цій частині світу. Однак інші спадають на думку».
  «П’ять отримають десять, що Карраско — кубинець», — сказав Вокер.
  «Венесуельська моя дупа». Задзвенів телефон, і він підняв трубку.
  «Я цього чекаю». Він провів коротку розмову, закінчивши її односкладово. Поклавши слухавку, він сказав: «Ви мали рацію; Карраско вийшов на човні. Він щойно повернувся і зараз у Buccaneer Club, випиває. У нас є фотографія, на якій він висаджується на пляж».
  — Зняли вночі, — зневажливо сказав я.
  «Буде багато хорошого.
  А яка користь від картини? Ми вже знаємо, як він виглядає. "
  «У човні був ще один хлопець», — резонно сказав Вокер.
  «Можливо, нам би хотілося знати, хто він такий. Щодо якості зображення, якщо хтось може придумати щось хороше, то це Родрігес; у нього є якась штуковина на його камері. Цей хлопець задоволений гаджетами. Він каже, що Карраско повернувся в маленький човен, який, ймовірно, є ніжним для великої яхти. Після посадки в Карраско човен знову вийшов у море».
  — Нічне побачення, — сказав Перігор.
  «Я покличу поліцейський катер оглянути риф Мертвця». Він потягнувся до телефону.
  Коли він закінчив, ми ще деякий час кидали проблему. Ні, Перігор не досліджував катастрофу каруселі в аеропорту; на той час це не вважалося справою поліції. Наступного дня він розгляне це. Пожежу в Fun Palace в Нассау розслідували на предмет підпалу, але жодних переконливих доказів не знайшлося. Можливо, можна було б позичити в американців глибоководний апарат, щоб шукати останки Finder's Navajo в Exuma Sound. Докази диверсії були б корисними.
  "Корисний для чого?" Я запитав.
  «Це в минулому, і я хвилююся про майбутнє. Мені цікаво, що далі придумає відділ підступних трюків Робінсона».
  Було домовлено, що Карраско буде нашим єдиним лідером і що за ним будуть уважно стежити. Я пильно подивився на Вокера.
  — І не втрачайте його знову... — Я придам до нього кількох своїх людей, — сказав Перігор.
  «Занадто багато білих дивляться на нього зараз. Мої чорні краще зливатимуться з фоном». Він подивився на годинник.
  «Близько півночі. Я припускаю, що доктор Босуорт спатиме краще в ліжку, ніж у тому кріслі. І я теж за ліжко». | Я обернувся й побачив, що Тоні спить. Я його розбудив.
  «Я знайду тобі кімнату. Давай».
  Ми пішли у вестибюль, але В'олкер залишився, щоб дочекатися дзвінка, який мав сказати, що Карраско залишив «Пират». Йому не довелося б довго чекати, тому що Buccaneer закривається опівночі. У фойє було чимало гуляк, які поверталися, і я кілька хвилин почекав біля стійки, поки вони забрали ключі.
  Перігор рушив до входу, але повернувся й повернувся.
  OceanofPDF.com
  "Я
  Забув сказати вам, що я повідомив комісара Діна в Нассау про ці події, і він летить до мене завтра. Він обов'язково захоче вас побачити. Скажімо, мій офіс завтра о десятій ранку? "
  Можливо, Перігор був найкращою міддю на Гранд Багамі, але в Нассау була більша гармата. Я сказав: "Це буде добре".
  Чоловік поруч зі мною попросив ключ.
  «Кімната два-три-п'ять».
  Карраско!
  Мені не слід було дивитися на нього, але я дивився мимовільним рухом. Він узяв свій ключ і повернувся до мене. Він точно впізнав мене, бо я помітив незначну зміну його виразу, і він, мабуть, побачив упізнання в моїх очах, бо впустив ключа, розвернувся й побіг до входу.
  — Зупиніть його! Я закричав.
  — Зупиніть цього чоловіка!
  Карраско обернувся на мене, і в його руці був пістолет. Він спрямував його на мене, і я відкинувся вбік, коли він вистрілив. Потім позаду мене пролунав ще один постріл і ще один. Коли я наступного разу подивився, Карраско нахилився вперед і впав на підлогу. Я озирнувся й побачив Перігора в класичній стійці, ноги нарізно, зігнуті коліна та його прямі руки, обидві зчеплені на прикладі револьвера, який він тримав.
  Я хитко підвівся й виявив, що тремчу всім тілом, а мої ноги були такими ж млявими, як палиці вареної селери, і приблизно стільки ж було корисно, щоб мене тримали. Перігор підійшов і поклав свою руку під мій лікоть, щоб підтримати.
  "З тобою все гаразд? Він тебе вдарив?"
  «Я так не думаю. Я нічого не відчуваю. Але він мене криваво налякав».
  Десь посередині всього цього я почув жіночий крик, і тепер почувся лепет схвильованих голосів.
  Люди Перігора в уніформі з'явилися з того місця, де він їх сховав, і він махнув їм вперед, щоб розбити натовп, який оточував тіло Карраско. Він підвищив голос.
  «Гаразд, усі; все закінчилось. Будь ласка, звільніть вестибюль і йдіть до своїх кімнат. Більше нема на що дивитися».
  Я поманив найближчого послугового.
  «Візьміть щось, щоб накрити тіло, скатертину або ковдру». Я побачив Уокера, що стояв у дверях кабінету менеджера, і підійшов до нього.
  — Що в біса сталося? Я був скажений, як шершень.
  — Як він потрапив сюди без попередження?
  Вокер був спантеличений.
  "Я не знаю, але я дізнаюся. Там є Родрігес". Він побіг до входу у вестибюль, де щойно з’явився Родрігес.
  Перігор стояв над тілом, а Тоні Босуорт стояв на колінах біля нього. Тоні підвів очі й щось сказав, а Перігор кивнув і підійшов до мене.
  — Він мертвий, — сказав він.
  «Я не хотів його вбивати, але в мене не було вибору. Навколо було занадто багато невинних перехожих, щоб кулі летіли. Куди ми можемо його подіти?»
  «В офісі буде найкраще».
  Поліцейські занесли тіло в офіс, ми пішли за ними.
  — Куди поділася його куля? Я запитав.
  "Хтось постраждав?"
  — Ви, мабуть, знайдете дірку в приймальні, — сказав Перігор.
  "Ну, дякую. Це була гарна зйомка". Вокер повернувся, і я тицьнув палець йому під ніс.
  "Що сталося? Він ледь не вбив мене".
  Вокер розвів руками.
  "Найгірша річ. Родрігес був у барі, дивлячись на Карраско, а Палмер був у машині з увімкненим двигуном. Коли Карраско зробив крок, щоб піти, Родрігес підійшов до телефону, щоб подзвонити, і виявив, що якийсь п'яний жартівник Це спрацювало раніше, тому що він розмовляв з ним про можливий човен, тому що Карраско вже був на вулиці, і він вирішив поїхати після Карраско».
  Перігор сказав: «Можливо, Карраско знав, що за ним стежать. Можливо, він перерізав телефонний шнур».
  — Ні в якому разі, — сказав Вокер.
  «Родрігес сказав, що Карраско ніколи не наближався до громадського телефону, коли повертався з морської подорожі. Це була просто тупа удача».
  «Карраско не було причин перерізати шнур», — сказав я.
  «Він не збирався нікуди таємниче йти; він повертався сюди. А тепер він мертвий, і ми втратили наш шлях до Робінсона».
  — Ну, давайте подивимося на нього, — сказав Перігор. Він зняв скатертину, що вкривала тіло, став біля неї навколішки й почав перебирати кишені, починаючи з внутрішньої нагрудної кишені.
  «Паспорт – венесуельський». Він її відкрив.
  «Доктор Луїс Карраско». Він відклав його вбік.
  «Гаманець із візитними картками на ім’я доктора Луїса Карраско; адреса — Авеніда Болівар, 226, Каракас. І гроші — більше, ніж людина повинна мати при собі; тут має бути 4000 доларів».
  Було ще кілька речей: банкнота, що містила кілька доларів як в американській, так і в багамській валюті, монети, перочний ніж, портсигар із трьома гаванськими сигарами — увесь той мотлох, який чоловік зазвичай носить у кишенях.
  З бічної кишені піджака Перігор дістав плоску алюмінієву коробку.
  Він відкрив її, а там у ваті лежали три скляні ампули, наповнені жовтуватою рідиною. Він підняв його.
  — Впізнаєте їх?
  — Вони точнісінько такі, як ті, що я бачив у човні Кейлза, — сказав я.
  «І як той зламаний, який я знайшов на даху готелю Sea Gardens. Б’юся об заклад, що він підібрав їх сьогодні ввечері, коли вирушив у свою маленьку морську подорож. Він не хотів би носити їх надто довго, і вони були не було в його кімнаті, коли ми її обшукували».
  Він закрив ящик і підвівся. Думаю, ви починаєте доводити свою позицію. Комісар Дін точно захоче бачити вас завтра вранці. "
  Я глянув на годинник.
  "Цього ранку." Я почувався пригніченим.
  Пізніше, коли тіло винесли на ношах, я похмуро подумав, що Карраско просунув свою криваву справу так само, як і за життя, як і за життя. Перестрілку в холі готелю навряд чи можна назвати додатковою атракцією.
  Ранок приніс новини - погані і хороші.
  Коли я повернувся додому, я розповів Деббі, що сталося, тому що не було жодного способу приховати це від неї; це точно було на першій сторінці Freeport News і по радіо. Вона недовірливо сказала: «Застреліть його!»
  «Це вірно. Перігор застрелив його прямо там, у фойє Королівської пальми. Пекельний спосіб вразити гостей».
  «І після того, як він вистрілив у вас. Томе, вас могли вбити».
  «На мені немає жодної подряпини». Я сказав це досить легко, але потай я був задоволений турботливістю Деббі, яка була більшою, ніж вона проявила після моєї зустрічі з Кейлзом у Jumentos.
  Вона була бліда.
  «Коли все це припиниться?» Її голос тремтів.
  «Коли ми наздоженемо Робінзона. Ми приїдемо». Я сподівався, що вклав у свій голос достатньо переконання, тому що на той момент я не бачив ні найменшого шансу зробити це.
  Тож я спав на цьому, але не мав жодних хороших ідей. Вранці, коли голився, я ввімкнув радіо, щоб послухати новини. Як і можна було передбачити, головною новиною стала те, що бравий і героїчний заступник комісара Перігор застрелив чоловіка без імені у вестибюлі Королівської пальми. Це було розумно з боку Перігора, щоб не згадувати ім’я Карраско, але також марно; якби Робінзон був поруч, щоб почути цю історію, він був би достатньо кмітливим, щоб дізнатися, хто був убитий.
  Погана новина прийшла з другим випуском по радіо. У Ексума-Саунді вибухнув нафтовий танкер; повітряна розвідка виявила нафтову пляму довжиною вже в двадцять миль, і йшлося навіть про те, чи забруднить нафта пляжі Ельютери чи Ексума-Кейс, залежно від того, куди вона дрейфувала.
  Багамські острови не мають особливого успіху. У нас немає корисних копалин, сільське господарство погане через малоґрунтовість, мало промисловості. Але те, що ми маємо, ми максимально використали для створення чудової туристичної індустрії. У нас є море, сонце та пляжі з білим, як сніг, піском, тому ми розвинули водні види спорту; плавання, підводне плавання з аквалангом, вітрильний спорт – і нам потрібні були змащена маслом вода та пляжі так само, як і Legionella pneumophila.
  Я не міг зрозуміти, що робив нафтовий танкер в Exuma Sound, особливо 30 000-тонний. Корабель такого розміру не міг би зайти в будь-який порт на будь-якому з навколишніх островів, він міг би забрати занадто багато води. Я десь помітив руку Робінзона; Безперечно, необґрунтована думка, але це був ще один удар молотком по туризму на Багамах.
  Я одягнувся, поснідав, поцілував Деббі на прощання та зайшов у свій офіс, перш ніж піти відвідати Перігор. Уокер, мій постійний супутник, не мав багато чого сказати, усвідомлюючи фіаско минулої ночі, тому був такий же похмурий, як і я. В офісі я дав йому роботу, щоб відволіктися від своїх гаданих недоліків.
  «Зателефонуйте в адміністрацію порту і дізнайтеся все, що можете про танкер, який вибухнув минулої ночі. Скажіть, що запитуєте від мого імені». Тоді я почав переглядати ранкову пошту.
  О пів на десяту несподівано з'явився Біллі Каннінгем.
  "Що це за перестрілка в OK Cori-al?" — запитав він без передмови.
  — Звідки ти про це знаєш?
  «Стів Вокер працює на мене», — коротко сказав він.
  «Він тримає мене в курсі.
  Чи була Деббі якось залучена? "
  — Хіба Вокер не казав тобі, що ні?
  — Я забув запитати, коли він дзвонив учора ввечері. Біллі роздув щоки й сів.
  «Я не говорив про це Джеку, але він обов’язково дізнається. Він не в хорошій формі, і погані новини йому не принесуть користі. Ми повинні роз’яснити цей безлад, Томе. У чому справа? "
  «Якщо ви розмовляли з Вокером, ви знаєте стільки ж, скільки я. Ми втратили єдиний шлях до Робінсона». Я витримав його очі.
  «Ти пролетів тисячу миль, щоб тримати мене за руку?»
  Він знизав плечима.
  «Біллі Один хвилюється. Він вважає, що ми повинні витягнути Деббі звідси, як заради неї самої, так і заради Джека».
  — Вона досить добре захищена, — сказав я.
  "Охороняється!" Біллі пирхнув.
  «Сів Вокер розлючений на ваших копів; він каже мені, що вони забрали його зброю. Як він може захистити її, якщо його хлопці беззбройні?»
  — Здається, у Перигора все добре, — сказав я.
  — А вдома озброєний поліцейський.
  "Ой!" сказав Біллі.
  — Я цього не знав. Якусь мить він замовк.
  — Як ти тепер знайдеш Робінзона?
  «Я не знаю», — сказав я, і ми обговорювали проблему кілька хвилин, а потім я перевірив час.
  — У мене призначена зустріч із Перігором і його босом. Може, вони щось придумають.
  Саме тоді прийшов Родрігес і хороші новини.
  «У мене є для вас дещо», — сказав він і пробіг по столу чорно-білою фотографією.
  Це була хороша фотографія, до біса хороша фотографія. На ньому було показано, як Карраско стрибає через носи дорі, нос якої вкопався в піщаний пляж. Картинка була різкою, як шпилька, і його риси обличчя проступали чітко. На кормі дорі, тримаючись за румпель човнового мотора, сидів інший чоловік, який був так само чітко окреслений. Я його не знав.
  — Ти зробив це вчора ввечері? Родрігес кивнув.
  «Ви були божевільні, коли використовували спалах. Що зробив Карраско?»
  «Він нічого не зробив. А хто сказав щось про спалах? Я не божевільний».
  Я витріщився на нього, а потім подивився на фотографію.
  «Тоді як…?»
  Він засміявся і пояснив. «Gismo», згаданий Уокером, був підсилювачем світла, спочатку розробленим військовими для прицілів зброї, які використовувалися вночі, але тепер часто використовується натуралістами та іншими, хто бажав спостерігати за тваринами.
  "І для операцій безпеки", - додав Родрігес.
  «Ви можете зробити гарний знімок, використовуючи лише світло зірок, але минулої ночі був молодий місяць».
  Я знову подивився на фотографію, а потім простягнув її Біллі.
  «Все дуже гарно, але ми не зайдемо далеко. Все, що видно, — це те, що Карраско піднімається з човна на пляж. Ми могли б кудись дістатися, шукаючи чоловіка на кормі, але я сумніваюся в цьому. Віддам його Перігору; можливо, він зможе щось із цього зробити».
  «Я зробив більше одного знімка», — сказав Родрігес.
  «Погляньте на цю, особливо на корму». Ще одна фотографія проскочила по столу.
  На цьому знімку знову був зображений Дорі, який повернувся і прямував у море. І це був джек-пот, тому що літерами на кормі було написано: «Tender to Capistrano».
  "Бінго!" Я сказав.
  «Можливо, ти міг компенсувати втрату Карраско минулої ночі». Я подивився на Біллі.
  — Цим ти маєш зайнятися, поки я з Перігором. Об’їдь пристань і спробуй відстежити Капістрано.
  Через п’ять хвилин я був у кабінеті Перігорда. Також був присутній комісар Дін, великий білий багамець з обличчям кольору червоного дерева, і авторитет, який він випромінював, був наче удар в обличчя.
  Я знав його, але не дуже добре. Ми разом вчилися в школі в Нассау, але я був новачком, коли він був останнім курсом. Я пішов за ним до Кембриджа, а він пішов далі до Міддл Темпл.
  Повернувшись на Багамські острови, він приєднався до поліції, що було дивною справою для багамського адвоката, тому що переважно вони вступають у політику, головною ціллю якої є Палата зборів. Його вважали міцним і абразивним.
  Тепер він різко сказав: «Це дуже дивна справа, яку ти придумав, Менгане».
  — Краще обговоримо це пізніше. Я підкинув малюнки перед Перігором.
  «Карраско, мабуть, зустрівся з човном під назвою «Капістрано». Родрігес взяв їх минулої ночі».
  Трохи часу ми витратили, поки ми обговорювали, як Родрігес міг фотографувати вночі без спалаху, а потім Перігор сіпнув бровою, дивлячись на Діна.
  — З вашого дозволу?
  — Так, — сказав Дін.
  «Будь зайнятий, але ти маєш спостерігати, от і все».
  Перігор пішов, і Дін сказав: «Як я вже казав, ви придумали дивацтво. Ви припустили злочин чи серію злочинів, не маючи вагомих доказів, лише ланцюжок припущень».
  "Немає доказів! А як щодо ампул, вилучених у Карраско?"
  «Це не буде доказом, доки ми не знайдемо, що в них є, і Перігор сказав мені, що це займе чотири дні. Ми відправили ампулу до Нассау вночі. Поки що вся ця справа дуже туманна. Багато дивних речей що відбувалося навколо вас, і не думайте, що мій заступник не тримав мене в курсі. Ці події підлягають багатьом інтерпретаціям, як і всі суб’єктивні докази».
  "Суб'єктивно!" — сказав я недовірливо.
  «Моя перша дружина зникла, а доньку знайшли мертвою; у цьому немає нічого суб’єктивного. Ми з другою дружиною були викрадені; мабуть, нам це привиділося. У готелях було два випадки захворювання, і це факт.
  Пане комісар, до біса важкий факт. "
  "Суб'єктивним є ваше тлумачення цих подій", - сказав Дін.
  «Ви вказали низку подій, наприклад поломку багажної каруселі в аеропорту, пожежу, авіакатастрофу та багато інших речей, і єдиний зв’язок, який ви можете запропонувати, — це ваша інтерпретація. Просто дайте мені одну частину вагомі докази, те, що я можу представити в суді, це все, що я прошу».
  «У вас є ампули».
  «У мене нічого немає, до чотирьох днів. А те, що в ампулах, може виявитися ліками від кашлю».
  — Ви можете довести це прямо зараз, — сказав я.
  «Просто візьміть одну з цих ампул, розбийте її і глибоко вдихніть. Але не просіть мене бути в одній кімнаті, коли ви це робите».
  Дін несподівано посміхнувся.
  «Ти вперта людина. Ні, я не зроблю цього, тому що ти можеш мати рацію. Насправді я думаю, що ти маєш рацію». Він підвівся і почав ходити по кімнаті.
  «Ваша інтерпретація подій пов’язана з низкою таємниць, які останнім часом займають мою думку».
  Я зітхнув.
  — Я радий це чути.
  «Протягом ночі було зроблено багато телефонних зв’язків. Тепер ми знаємо, що доктор Луїс Карраско невідомий за адресою Авеніда Болівар, 226 у Каракасі».
  Це розчарувало.
  «Зник ще один слід», — пригнічено сказав я.
  «Негативні висновки можуть бути корисними», — зазначив Дін.
  «Це говорить нам, наприклад, що він був зігнутий, що йому було що приховувати». Він недбало додав: «Звичайно, тепер ми знаємо його справжнє ім’я, і все стає зрозумілим».
  Я сів. Ви знаєте хто він? "
  «Коли ви опечатали його готельний номер, ви впоралися добре. Ми нічого не змогли зробити з відбитків пальців, тож передали їх американцям, і їхній звіт надійшов на той телефон якраз перед вашим приїздом. Виявляється, Карраско — такий собі Серафін Перес».
  Це для мене нічого не значило.
  — Ніколи про нього не чув.
  «Не так багато людей», — сказав Дін.
  «Йому подобалася його анонімність. Перес був кубинцем, був жорстким комуністом і отримав підготовку в Москві. Він був із Че Геварою, коли Гевара намагався експортувати революцію, але він порвав із Геварою, оскільки вважав, що Гевара неправильно веде бізнес. Виявилося, що Перес був правий, а Гевара помилявся. З тих пір він був набагато успішнішим, ніж Че. Помітили щось у цьому списку?»
  — Гарячі точки, — сказав я.
  «Гренада пішла вліво, Нікарагуа також.
  Ямайка йде, а французи кінчиками пальців тримаються за Мартиніку. "
  «Я вважаю, що Перес був тут під час заворушень у Нассау. Було певне виправдання для цих неприємностей, але не до тривалості заворушень. Багато учасників заворушень не мали прямого зв’язку, і я відчув запах орендної натовпу. Я знаю, хто його орендував».
  «Стільки про Карраско-Переса», — сказав я. «Біла мураха». Дін виглядав спантеличеним.
  "Що ви маєте на увазі?"
  «Коли я навчався в Кембриджі, я знав південноафриканця. Одного разу він сказав щось, що мене збентежило, і я попросив його пояснити це. Він сказав, що був білим мурашником; мабуть, це звичайна південноафриканська ідіома. Біла мураха — це те, що ми б назвали терміта, комісаре».
  Дін буркнув.
  — Не кажи мені про термітів, — кисло сказав він.
  «Я щойно виявив, що мій будинок заражений. Це обійдеться мені в п’ять тисяч доларів, можливо, більше».
  Я сказав: «Візьміть дерев’яний стовп чи балку в будинку. Він виглядає гарним і міцним, поки ви не вдаритеся по ньому, а потім розсиплеться на купу порошку, в який потрапили терміти. Коли південноафриканець сказав, що він Він мав на увазі, що його підірвали без його відома, це було пов’язано зі студентською спілкою ."
  — Гарна аналогія, — задумливо сказав Дін.
  «Це правда, що Міністерство туризму стурбоване падінням кількості відвідувачів останнім часом. Так само прем’єр-міністр минулого тижня відбув спеціальне засідання Кабінету міністрів. І там більше політичних заворушень. Менше туристів означає більше безробіття, і це Але нам потрібні докази, яких вимагає прем'єр-міністр, які призведуть до звинувачень у втручанні поліції в політичні справи. я також не зроблю багато для туризму».
  «Тоді розслідуйте затоплення танкера в Ексума-Саунд минулої ночі. У звіті згадується про двадцятимильну нафтову пляму лише через вісім годин після того, як вона затонула. Якщо це правда, нафта випливла дуже швидко. На вашому місці я б поставив під сумнів капітан уважно, якщо він ще поруч.
  Не чекайте офіційного запиту; розглядати це як справу поліції. "
  — Їй-богу! сказав Дін.
  "Я не встановлював такого зв'язку".
  — І знайди Робінзона, — сказав я.
  — Що ти про нього знаєш?
  — Нічого. Ваш містер Робінсон — невідома величина.
  Увійшов Перігор.
  «Капістрано щойно покинув марину Раннінг-Мон і прямує на схід уздовж узбережжя».
  Схід!
  — Прямуємо до Великого Лукайського водного шляху та північного узбережжя, — сказав я.
  «Наступна зупинка у Флориді».
  — Що це за човен? запитав Дін.
  — Шістдесятифутова моторна яхта, білий корпус, — сказав Перігор.
  «Я не думаю, що вона така швидка, вона водотоннажний тип, згідно з керівництвом Running Mon. Вона прибула в марину вночі через проблеми з двигуном. Сьогодні вранці її виправили».
  Я подивився на Діна, який сидів нерухомо.
  «Чого ми чекаємо?
  У вас швидкий поліцейський запуск, а Капістрано все ще у водах Багамських островів. "
  «Тож ми посадили людей на борт, обшукали її й нічого не знайшли. Що потім?»
  Дін підвівся.
  «Я скажу тобі, що буде далі. Нам довелося б відпустити її з великими вибаченнями. Якщо ваш містер Робінсон такий розумний, як ви кажете, ми точно нічого не знайдемо, тому що нічого не знайдеться».
  — Але ти можеш знайти Робінзона, — сказав я.
  «Він міг бути на борту, і його розшукують за викрадення в Техасі».
  — Не так, — заперечив Дін.
  «Чоловіка, який називає себе Робінсоном, розшукують для допиту щодо викрадення в Техасі. Його неможливо екстрадувати просто для допиту. Ми повинні відпустити його. Він не вчинив жодного злочину на Багамах, для якого ми поки що маємо докази» Робінсона все одно може не бути на борту, — сказав Перігор.
  — Тоді ти нічого не збираєшся робити? — розпачливо запитав я.
  — О, так, — лагідно сказав Дін. Він запитально підняв брови, дивлячись на Перігора.
  «Сподіваюся, ваше планування на випадок надзвичайних ситуацій працює добре».
  «Це так. Швидкий митний катер пройде повз Капістрано й увійде в Лукайський водний шлях попереду нього. Позаду буде ще один. Коли він опиниться у Водному шляху, він заблокований. Тоді ми посадимо на нього митників».
  «Але я думав, ти сказав…» Я був спантеличений.
  — Ми могли б і спробувати, — спокійно сказав Дін.
  «Хто знає, що можуть знайти митники, якщо обшукати досить ретельно.
  Можливо, кокаїн? "
  Я знову відкрив рота, потім міцно його закрив. Якби ця пара збиралася підставити Робінсона, підкинувши йому кокаїн у човен, вони точно не зізналися б мені в цьому, але здавалося, що Дін був важким випадком, який не гірше надавав власні докази. Зрештою, все, що йому потрібно було зробити, це протримати Робінзона на Багамах протягом чотирьох днів.
  — Нам краще бути під рукою, — недбало сказав Дін.
  — Ти теж прийдеш, Робінзона впізнаєш. Він узяв фотографію Карраско-Переса.
  — І я обов’язково захочу розпитати тих, хто на борту, про їхні стосунки з Пересом. Ми зустрінемося на мосту Казуаріна за тридцять хвилин.
  — Я буду там, — сказав я.
  Сподіваючись і молячись, щоб Робінсон був на борту «Капістрано», я проїхав кілька сотень ярдів до Королівської пальми, знаючи, що Біллі Каннінгем захоче брати участь у вбивстві. Як тільки він побачив мене, він сказав: «Капістрано була в пристані під назвою Running Mon, але зараз її немає».
  Я сказав: «Я знаю. Поліція збирається її забрати».
  — Робінзон на борту?
  «Сподіваюся, що так. Я приєднуюся до Перігорда та Діна. Вони хочуть, щоб я впізнав Робінсона. Хочете піти з нами?»
  — Спробуй зупинити мене, — сказав він.
  «Я з нетерпінням чекаю зустрічі з цим суким сином».
  Я прийняв рішення.
  «Ми поїдемо човном. Давайте спустимося до пристані».
  Ми знайшли Джо Картрайта в офісі пристані. Я висунув голову за двері й сказав: «Мені потрібен рятувальний човен, Джо, з повним баком».
  Картрайт підвів очі.
  «Неможливо, містере Менган. Витягли з неї двигун. Налаштовуємо її для марафону BASRA наступного місяця».
  "Блін! Що ще у нас є, що є швидким і придатним для плавання?"
  — А як щодо надувного? — запропонував він.
  — Вона непогана.
  — Приготуй її.
  За кілька хвилин ми вже були в морі, мчачи на схід уздовж південного узбережжя до річки Лукай. Деяким людям некомфортно перебувати в човні, що роздувається, але вони дуже хороші. Вони непотоплювані, і британці навіть використовують їх як рятувальні човни для порятунку на березі. І вони до біса швидкі, навіть якщо мають тенденцію трохи стрибати на поверхні води.
  Я розповів Біллі про план атаки і зараз же вказав.
  «Там є Водний шлях, і це митний катер, що тільки повертає.
  WA затримав Капістрана в пастці. "
  Коли ми в’їхали на водний шлях, я сповільнився. Міст Казуаріна був майже за дві милі попереду, і вдалині я бачив митний катер, що лежав біля човна з білим корпусом.
  — Вони її схопили. Ми рушили далі й під’їхали до катера митниці, де я кинув маляра моряку й заглушив двигун.
  — Ходімо на борт.
  Коли ми вийшли на палубу «Капістрано», до мене підійшов офіцер митниці.
  "Хто ти?"
  Том Манган. «Я подивився на міст і побачив, як Перігор і Дін дивляться вниз.
  — Я з комісаром Діном. Троє чоловіків стояли на кормовій палубі. Жоден із них не був Робінзоном.
  — Це екіпаж?
  «Так; шкіпер, інженер і моряк-кухар».
  "Ніхто інший?"
  «Ми все ще шукаємо. У мене є люди, які шукають внизу».
  До нас підійшов один із трьох чоловіків.
  «Чорт, капітане, це божевілля.
  Ми не веземо нічого незаконного. Ми просто в круїзі. «Він був американцем.
  — Тоді вам нема про що хвилюватися, — сказав митник.
  «Ну, я мушу повернутися до того, як почнеться погана погода»; п. Ти чув прогноз погоди? Якщо ти не відпустиш мене, мені доведеться зустрітися з американським консулом.
  — Я дам вам його адресу, — люб’язно сказав офіцер.
  Ще один митник вийшов із люка.
  «Ніхто внизу», — доповів він.
  "Ти впевнений?" Я сказав.
  «Ми відкрили всі відділення, достатньо великі, щоб вмістити людину».
  — Це перебір, — огидно сказав Біллі.
  Дін і Перігорд зійшли з мосту й прямували берегом до нас. Я озирнувся на палубу «Капістрано» й напружився, коли помітив, що кормові шлюпбалки порожні. Я розвернувся до капітана.
  "Де Дорі, твій тендер?"
  — Містер Браун узяв це.
  "Браун? Хто він?"
  — Хлопець, який зафрахтував цей човен у Форт-Лодердейлі.
  "Коли це було?"
  «Щойно ми увійшли в цей канал. Він сказав, що зробить останній оберт і зустріне нас на іншому кінці на північному березі».
  «Боже, він дав нам помилку». Я подивився на митника.
  «Ви, мабуть, стежили за ним надто пильно, і він злякався або застрахувався. Якби ви не збиралися зупинити Капістрано, нічого б не сталося, і він повернувся б до неї на північному березі. Але ви й його страхування окупилося».
  — Далеко він не заїде, набіжить на той кінець човна.
  — Я б на це не ставив, — сказав Біллі.
  «Цей хлопець дуже мило грає». Він роздратовано пирхнув.
  — Браун, їй-богу!
  Капітан сказав: «Хтось скаже мені, що в біса відбувається?»
  Я розвернувся й підійшов до катера митниці.
  — Ходімо, підемо за ним. Біллі пішов за мною.
  Ми впали в надувну лодку, і якраз перед тим, як завести двигун, я почув, як Дін кричить: «Менган, повертайся!» Я проігнорував його й заглушив його голос у переривчастому реві, повертаючи педаль газу. Ми стріляли під мостом, і я озирнувся й побачив Діна на палубі «Капістрано». Він несамовито розмахував.
  Біллі засміявся.
  — Мабуть, йому цікаво, що станеться з Робінзоном, якщо ми доберемося до нього першими. Раптом у нього в руках опинився автоматичний пістолет.
  — Відклади цю кляту штуку, — сказав я.
  «Якщо Дін знає, що він у вас є, ви готові. І ми не хочемо вбивства».
  — Не вбивство, — сказав Біллі.
  «Виконання». Але він поклав пістолет назад у кобуру.
  Лукайський водний шлях простягався перед нами, і на його поверхні нічого не було видно. З обох боків були випадкові входи, що вели до передбачуваних житлових масивів, на яких ще не було побудовано жодного будинку водного лабіринту. Все пройшло як розмитість, коли я розганяв максимальну швидкість.
  — Щось попереду йде сюди, — сказав Біллі.
  Це була маленька крапка посередині водного шляху, яка швидко збільшувалась у розмірах під впливом наших сумарних швидкостей.
  — Дорі! Я сказав.
  — І за цим щось виникає, — сказав Біллі.
  "Інший запуск митниці?"
  — Сподіваюся, ні, — сказав я.
  Не було часу пояснювати чому, тому що я був зайнятий, намагаючись протаранити човен, що наближався. Я натиснув на румпель, але дорі пішов у інший бік, маючи маневр ухилення, і коли він промайнув повз, я побачив чоловіка за кермом, який вказував на мене. Щось ударилося збоку з ударом, і почулося шипіння повітря, що виривається.
  — До біса! сказав Біллі.
  Я скрутив човен у воді і знизив швидкість.
  «Цей човен розділений на відсіки. Одна діра не має великого значення». Я озирнувся.
  Від дорі не було й сліду.
  — Я не це мав на увазі, — сказав Біллі.
  «Але якщо в мене стрілятимуть, я буду стріляти у відповідь і до біса з Діном». Рушниця знову була в його руці.
  Я не міг з цим посперечатися.
  «Це був Робінзон; я бачив його, куди він подівся?»
  Біллі вказав на вхідний отвір з лівого борту.
  — Він пробив ту кролячу нору.
  Човен, який переслідував Робінзона з північного берега, майже наблизився до нас. Я встав і помахав обома руками, і коли він наблизився, він сповільнився. Митник нахилився від рульової рубки, і я закричав: «Повертайся на північний берег, клятий дурню. Тримай пробку в кривавій пляшці. Якщо він пройде повз, він може втратити тебе».
  — Хто ти такий, щоб наказувати?
  «Якщо ви хочете посперечатися, зробіть це, комісар WMI Дін. А тепер повертайтеся до біса та охороняйте цей кривавий вхід».
  Офіцер відійшов, і катер почав розвертатися у воді. Почулося металеве клацання, коли Біллі вставив патрон у казенну частину свого пістолета.
  «Як заводити друзів і впливати на людей». Він зняв запобіжник.
  «Що нам тепер робити?»
  Я не знаю. «Я хотів би мати карту.
  «Вивести його звідти буде непросто, але якщо ми цього не зробимо, він зможе кинути дорі й втекти суходолом. Він може загубитися в соснових пустощах на сході, і знадобиться проклята армія, щоб знайти його."
  Біллі вказав униз по водному шляху. '\ човен наближається. Ваш друг комісар, без сумніву. "
  Я вимкнув зчеплення на холостому ході двигуна, і ми почали повільно рухатися.
  «Ми йдемо, але легко».
  Я ввів човен у затоку, двигун тихо закрутив, і ми одразу підійшли до поперечного каналу.
  "В^куди?" сказав Біллі.
  Я кинув розумову монету.
  — На правий борт, — сказав я.
  «Це насправді не має значення». Ми повернули праворуч, пройшли приблизно сотню ярдів і дійшли до іншого перехрестя. Прямо чи повернути ліворуч? Це було неможливо гірше, ніж лабіринт Гемптон-Корт, а там було сорок п’ять миль.
  Ззаду почувся шум двигуна, що швидко розганявся, і Біллі крикнув: «Ми пішли не тим шляхом! Повертайся!»
  Я повернув педаль газу, натиснув на румпель і побачив, як дорі Робінсона летить через канал і в головну артерію Водного шляху. Коли все пішло, Біллі зробив постріл, а потім його відкинуло назад, коли човен набрав швидкість і лук піднявся в повітря.
  Ми промчали на слаломі за ріг і ледь не наткнулися на митний човен на Уотервей, який ковзав під його кормою і не йшов товщиною гральної карти. Я повернув педаль газу, щоб уповільнити, і перекинув румпель, щоб уникнути наїзду на протилежний берег, а потім озирнувся. Проклятий дорі знову зник, тож я привітав запуск.
  "Куди він пішов?"
  Дін був на палубі.
  «Менган, забирайся звідси і забери свого друга.
  Тут не місце для героїзму з боку цивільних. "
  Я повторив: "Куди він подівся?"
  Катер перемістився так, що опинився між мною та входом.
  «Він переїхав сюди, але це вас не стосується. Перігор організовує підкріплення. Він Робінзон?»
  "Так."
  "Хто твій друг?"
  «Якщо хочеш знати, чому б не запитати мене?» сказав Біллі.
  «Я Біллі Каннінгем, і мені потрібен той виродок, Робінсон».
  «Містер Каннінгем, я бачу, що ви тримаєте пістолет. Краще не мати його при собі, коли ми знову зустрінемося. Краще киньте його за борт».
  — У свиняче око, — сказав Біллі. Він показав на отвір у гумовому та тканинному бортах човна.
  «Робінзон вийшов стріляти».
  — Як хочеш, — сказав Дін.
  «У нас чудові в’язниці. Менґане, йди геть. Я хочу побачити, як ти повернешся Водним шляхом».
  — Ходімо, — тихо сказав я й відвернув човен.
  — Твої кляті копи! — огидно сказав Біллі.
  «Можна подумати, що він хоче нашої допомоги, навіть подякує нам за це».
  — Тихо! Я сказав.
  "Я маю на увазі."
  Я знову побажав, щоб у мене була карта. Я багато разів користувався водним шляхом, коли в мене була Lucayan Girl, але я завжди дотримувався головного каналу й не турбувався досліджувати лабіринт. Тепер я хотів, щоб я мав. У мене в офісі була карта Фріпорт-Лукайя, і я намагався візуалізувати макет водного шляху.
  Ми пройшли милю вниз водним шляхом і підійшли до іншого входу з того самого боку, що й той, який був заблокований катером для митниці. Я сказав: «Ми заходимо сюди».
  "Чи є наскрізний зв'язок?"
  "Немає."
  — Тоді яка користь? ти проклятий дурень. Тримайте пробку в закривавленій пляшці. Якщо він пройде повз, він може втратити вас. "
  — Хто ти такий, щоб наказувати?
  «Якщо ви хочете посперечатися, зробіть це, комісар Дін. Ой, геть назад і охороняйте цей кривавий вхід».
  Офіцер відійшов, і катер почав розвертатися у воді. Почулося металеве клацання, коли Біллі вставив патрон у казенну частину свого пістолета.
  «Як заводити друзів і впливати на людей». Він зняв запобіжник.
  «Що нам тепер робити?»
  Не знаю. «Я хотів би мати карту.
  «Вивести його звідти буде нелегко, але якщо ми цього не зробимо, він зможе кинути дорі й втекти суходолом. Він може загубитися в соснових пустощах на сході, і знадобиться проклята армія, щоб знайти його."
  Біллі вказав униз по водному шляху.
  «Човен А. прибуває. Ваш друг, комісар, без сумніву».
  Я вимкнув зчеплення на холостому ході двигуна, і ми почали повільно рухатися.
  «Ми йдемо, але легко».
  Я ввів човен у затоку, двигун тихо закрутив, і ми одразу підійшли до поперечного каналу.
  "Яким чином?" сказав Біллі.
  Я кинув розумову монету.
  — На правий борт, — сказав я. Тт насправді не має значення. «Ми повернули праворуч, пройшли приблизно сотню ярдів і дійшли до іншого перехрестя. Прямо чи повернути ліворуч? Це було неможливо гірше, ніж лабіринт Хемптон-Корт, а там було сорок п’ять миль.
  Ззаду почувся шум двигуна, що швидко розганявся, і Біллі крикнув: «Ми пішли не тим шляхом! Повертайся!»
  Я повернув дросель і натиснув на румпель, і я був у вапні, щоб побачити Дорі Робінсона, що летить через канал і в головну артерію Водного шляху. Коли все пішло, Біллі зробив постріл, а потім його відкинуло назад, коли човен набрав швидкість і лук піднявся в повітря.
  Ми промчали на слаломі за ріг і ледь не наткнулися на митний човен на Уотервей, який ковзав під його кормою і не йшов товщиною гральної карти. Я повернув педаль газу, щоб уповільнити, і перекинув румпель, щоб уникнути наїзду на протилежний берег, а потім озирнувся. Проклятий дорі знову зник, тому я привітав запуск.
  "Куди він пішов?"
  Дін був на палубі.
  «Менган, забирайся звідси і забери свого друга.
  Тут не місце для героїзму з боку цивільних. "
  Я повторив: "Куди він подівся?"
  Катер перемістився так, що опинився між мною та входом.
  «Він переїхав сюди, але це вас не стосується. Перігор організовує підкріплення. Він Робінзон?»
  "Так."
  "Хто твій друг?"
  «Якщо хочеш знати, чому б не запитати мене?» сказав Біллі.
  «Я Біллі Каннінгем, і мені потрібен той виродок, Робінсон».
  «Містере Каннінгем, я бачу, що ви тримаєте пістолет. Краще не мати його при собі, коли ми знову зустрінемося. Краще киньте його за борт».
  — У свинячому оці, — сказав Біллі. Він показав на отвір у гумовому та тканинному бортах човна.
  «Робінзон вийшов стріляти».
  — Як хочеш, — сказав Дін.
  «У нас чудові в’язниці. Менґане, йди геть. Я хочу побачити, як ти повернешся Водним шляхом».
  — Ходімо, — тихо сказав я й відвернув човен.
  — Твої кляті копи! — огидно сказав Біллі.
  «Можна подумати, що він хоче нашої допомоги, навіть подякує нам за це».
  — Тихо! Я сказав.
  "Я маю на увазі."
  Я знову побажав, щоб у мене була карта. Я багато разів користувався водним шляхом, коли в мене була Lucayan Girl, але я завжди дотримувався головного каналу й не турбувався досліджувати лабіринт. Тепер я хотів, щоб я мав. У мене в офісі була карта Фріпорт-Лукайя, і я намагався візуалізувати макет водного шляху.
  Ми пройшли милю вниз водним шляхом і підійшли до іншого входу з того самого боку, що й той, який був заблокований катером для митниці. Я сказав: «Ми йдемо сюди».
  "Чи є наскрізний зв'язок?"
  "Немає."
  — Тоді яка користь?
  Я сказав: «Біллі, кожна ділянка цього пронизаного водою шматка нерухомості має лише один зв’язок із головним каналом, таким як той, у якому ми зараз. Дін це знає, і він сидить там, як тер’єр поза кролячою норою, що ширяє. Робінзон може цього не знати, а якщо не знатиме, то шукатиме інший вихід.
  Тож що станеться, коли він не зможе його знайти? "
  — Він покине човен і випливе на сушу.
  «Так. І цього разу він на стороні міста. Йому не важко було б викрасти машину, і він має спортивні шанси втекти. Я думаю, Дін розраховує на те, що Робінсон витрачає достатньо часу на пошуки виходу. щоб дозволити Перігорду привезти підкріплення, і я думаю, що він дуже ризикує».
  "Так?"
  «Тож ми йдемо, щоб переслідувати його в обійми Діна».
  «Як, у біса, ми збираємося це зробити, якщо немає взаємозв’язку?»
  — Портадж, — сказав я.
  «Тепер я радий, що ми припливли в цьому човні, а не в іншому».
  Я розрахував хвилини, які ми витратили, щоб дістатися від одного входу до іншого, і підтримував постійну швидкість. Тепер ми поверталися, паралельно водному шляху по другорядному каналу. Я розраховував, що коли ми дійдемо на півдороги, це буде місце, де можна буде йти по суші. Невдовзі я сказав: «Це має бути все. Ми висаджуємося на берег просто».
  Я вимкнув двигун, і ми дрейфували, поки човен не врізався в берег.
  — Тише, — сказав я.
  — Робінзон цілком міг бути просто по інший бік звідси.
  Ми зійшли на берег і витягли надувку.
  «Ми заглянемо туди, перш ніж перенести човен. І тримай голову нижче». Ми йшли по вапнякових уламках, а потім по невикористаній асфальтованій дорозі, побудованій для транспорту, якого ніколи не було. На іншому боці дороги я присів, а потім опустився на живіт, коли наблизився до краю наступного каналу.
  Я визирнув через банк, і все було спокійно. Легкий вітерець тріпав поверхню води, і від Робінзонового дорі не було й сліду. Краєм ока я вловив рух і подивився ліворуч. Посередині стояв напівзбудований будинок, і чоловік працював на даху. Я знову звернув увагу на канал.
  «Добре. Давай підтягнемо човен».
  Біллі озирнувся.
  — Далеко, — сказав він.
  — Майже двісті ярдів.
  — Ми розвантажимо двигун, — сказав я.
  «А надувний має ремені для перенесення».
  Це була гаряча й важка робота, але ми нарешті зробили волок і сиділи в човні з двигуном, знову закріпленим на транці. Я вже збирався почати, коли Біллі сказав: «Слухай!»
  У напівзбудованому будинку хтось бив молотком, але під ритмічний стукіт я почув далеке гарчання човнового двигуна. Він став голоснішим, і я сказав: «Він іде сюди. Давай рухайся».
  Я завів двигун, сподіваючись, що Робінзон не почує цього через свій шум, і ми рушили. Я йшов повільно, і коли ми проїхали близько 200 ярдів і дійшли до перехрестя, я вимкнув двигун.
  Знову ми почули звук ще одного підвісного мотора, цього разу помітно голосніший. Біллі рухав головою з боку в бік, щоб визначити напрямок.
  — Наліво, — сказав він і дістав рушницю.
  Я знову запустив двигун і перетиснув румпель, і ми рушили ліворуч до будинку вдалині. Попереду був поворот, і я рушив до внутрішньої кривої, все ще рухаючись повільно, бо хотів мовчати. Крім звуку нашого двигуна я почув шум іншого.
  — Ось він, — сказав Біллі, і я побачив дорі, що прямував до нас із іншого боку каналу з зовнішнього боку повороту. Я повернув дросель, і човен тріснув від раптової подачі сили. Тоді ми були на нього, і Біллі стріляв, але Робінсон також. Коли Біллі вистрілив, куля врізалася всередину біля моєї руки, і знову почувся шипіння повітря, що виривається. Робінсон був надто гарний у своїй стрільбі; він зробив лише два постріли й обидва рази влучив у нас, і хоча я сказав Біллі, що надувний корабель розбитий, Робінсон пробив дві повітряні камери з п’яти.
  Потім він пройшов повз нас, і я вдарився по румпелю, уже відчуваючи різницю в поведінці човна; вона розвивалася повільно і її було не так легко контролювати. Але Біллі крикнув: «Він зупинився.
  Я вдарив його двигун. "
  Я перевернувся й озирнувся. Дорі дрейфував на берег, і коли він торкнувся, Робінзон вискочив на берег і почав тікати. Він замовк і вистрілив у нас, перш ніж зникнути за однією з куп сірого вапнякового щебеню, здобичі, що залишилася від днопоглиблення каналу.
  — Ходімо за ним, — закликав Біллі.
  Мене не потребували спонукання. Я вже прямував до берега й стояв, готовий стрибнути. Наші ноги вдарилися об землю одночасно, і Біллі сказав: «Ми впораємося з ним з двох сторін». Він показав пістолетом.
  — Ти йди туди й опускай голову. Він побіг в інший бік.
  Я підбіг до найближчої купи вапняку і впав, перш ніж обережно оглянути її. Від Робінзона не було й сліду. Ззаду я почув звук двигунів, тож озирнувся й побачив, що катер митної служби піднімався каналом, неабияк киплячи на максимальній швидкості. Мабуть, Дін почув постріли і вирішив зайти.
  Я проігнорував це і знову повернувся, щоб знайти Робінсона. Ми були досить близько до будинку, а на даху було двоє чоловіків, і один із них показував на щось. Я пішов за напрямком його руки, підвівся і почав тікати. Заносячись навколо іншої купи уламків, я натрапив на Робінсона приблизно за десять ярдів. Він стояв до мене спиною, і позаду нього я побачив Біллі, який з’явився в полі зору.
  Я запізнився на підкат. Перш ніж я встиг до нього добратися, Робінсон вистрілив, а Біллі впав. Але тоді я був на нього, і мені не було милосердя. Його пістолет полетів, і Дін і двоє його людей зняли мої руки з Робінсонової шиї.
  Дін підняв мене на ноги й відштовхнув, став між мною й Робінсоном.
  "Цього достатньо!" — коротко сказав він.
  Я почув, як грюкнули двері автомобіля, і побачив Перігорда, який виходив із поліцейської машини біля будинку. Я відновив подих і сказав: «Тоді геть цього виродка з очей, перш ніж я його вб’ю». Я повернувся й пішов до Біллі.
  Він сидів, приклавши руку до голови, і коли відняв її, вона була червона від крові.
  "Він мене пом'яв!" — сказав він порожньо. Господи, але це болить! «В його очах був незосереджений погляд, ознака струсу мозку. Я нахилився, взяв його рушницю, підійшов до краю води й кинув її в канал. Потім я повернувся й допоміг йому підвестися.
  — Тобі пощастило, що ти не помер, — сказав я.
  «Тішся, що боляче, це означає, що ти будеш жити».
  Він уже виглядав краще. Він глянув на Діна й побачив Робінсона, який усе ще лежав на землі.
  — Ну, ми його встигли.
  — Так, — коротко сказав я. Тепер Діну не знадобиться виправдання, щоб утримати Робінсона. Будь-яка людина, яка діставала рушницю, автоматично ставала його здобиччю, включаючи Біллі. І все ж Дін не бачив, як Біллі стріляв, тому, коли ми йшли до нього, я сказав: «Я кинув твою рушницю в каналі».
  "Дякую."
  Робінсон підвівся, а Дін звертався до нього швидкою, вільною іспанською.
  Серед потоку слів я почув кілька разів повторене ім’я Перес. Робінсон похитав головою і відповів іспанською, а потім перемкнувся на англійську з тим самим тонким акцентом, який я дізнався в Техасі.
  — Я — солдат революції, — пихато сказав він.
  "А тепер військовополонений. Я не буду відповідати на запитання". Він підвівся на ноги.
  — Військовополонений? — недовірливо запитав Біллі.
  — Хлопець збожеволів!
  «Він клятий вбивця», — сказав я.
  — Але це має вирішувати суд, містере Менган, — сказав Перігор.
  Дін дістав наручники, а потім замовк, безвиразно дивлячись на Біллі.
  — Обшукайте цього чоловіка, — сказав він.
  Біллі широко посміхнувся, коли руки Перігорда майстерно погладили його тіло.
  — Який пістолет? він сказав.
  «Я прислухався до вашої поради. Це було добре».
  Саме тоді Робінсон зробив свій прорив. Він штовхнув найближчого митника в живіт, поваливши його на землю, звиваючись і блювотно, і злетів, побігши до будинку. Він застав нас усіх зненацька. Дін скинув наручники й кинувся бігти, а я слідував за ним.
  Будівельники в будинку припинили роботу і тепер усі були на даху, гарній точці огляду, щоб спостерігати за ранковими несподіваними розвагами. Єдиним винятком був водій вантажівки, яка щойно прибула. Він вийшов, залишивши відчиненими двері й непрацюючим двигуном, і кликав людей на даху. Робінсон мимохідь зачепив його, і він похитнувся назад, щоб зіткнутися з Діном, і вони обидва впали в клубок рук і ніг.
  На той час Робінсон був у кабіні, а двигун вантажівки заревів. Я перестрибнув через розпростерті тіла Діна та водія й кинувся до кабіни, але було надто пізно, і вантажівка рушила. Я промахнувся і впав на землю. Поки я піднявся, вантажівка мчала по дорозі.
  Я побачив, як Перігор сів у свою машину, тож побіг і сів поруч із ним саме тоді, коли він поїхав із вереском гуми та сильним крутінням коліс.
  Він водив однією рукою, від’єднуючи мікрофон свого радіо від кронштейна. Він почав давати короткі, але точні інструкції, і я зрозумів, що він перегруповує свої сили.
  Вантажівка все ще була в полі зору, і ми набирали її. Він повернув ліворуч на шосе Іст-Санрайз, і я сказав: «Він прямуватиме на Мідшипман-роуд, біля Сад Гаїв».
  — Так, — сказав Перігор і знову заговорив у мікрофон.
  Сад Гаїв — одна з найбільш спокійних туристичних визначних пам’яток нашої країни, назва каламбурна, тому що сади площею акра присвячені пам’яті Уоллеса Гроувза, засновника Фріпорта. У тій місцевості завжди блукали туристи, і була ймовірність, що Робінзон міг когось убити, мандруючи з такою швидкістю, як він.
  Ми помчали вниз по «Іст-Санрайз» і повернули на «Мічман», і на той час ми були в межах п’ятдесяти ярдів від вантажівки. Автомобіль вилетів з узбіччя і різко вдарив вантажівку, і Perigord різко загальмував, коли та врізалася в пальму. Я намацав дверну ручку, коли побачив, що Робінзон Джумо вийшов із кабіни й прямував до Гардену.
  Перігор вийшов переді мною, і він зробив щось дивовижне: кинув у Робінсона свою пихату палицю. Воно летіло прямо, як стріла, і влучило Робінзону в потилицю, і він упав купою на дорозі.
  Перігор збирався був підійти до нього, але відскочив, коли з-за рогу під’їхав великий двоповерховий лондонський автобус. Водій повернув, щоб уникнути розбитої вантажівки, і його гальма скрипнули, але було вже пізно. Автобус промчав Перігор, але одне колесо проїхало Робінсону через голову.
  Епілог Після негайної дискусії, що відбулася після того випадку, я майже місяць не бачив Перігорда, щоб серйозно поговорити з ним. Він був дуже зайнятою людиною, як і комісар Дін у Нассау. Але він зателефонував мені, щоб сказати, що ампули, знайдені на Карраско-Перезі, виявили культуру Z. pneumophila, достатньо, щоб отруїти воду в кожному готелі на Багамах.
  З нагоди щорічного плавального марафону BASRA я запросив його та його родину повернутися додому випити. Обидві наші дочки були конкурентками, і Карен, як і Сью раніше, отримала друге місце у своєму класі. Сповнена гордості та морозива, вона стрибала в басейні з Джінні Перігор, і, здавалося, не було великої різниці між дубленою білою шкірою та натуральною коричневою шкірою.
  Деббі засміялася й сказала Емі Перігор: «Звідки вони беруть енергію? Ви б не подумали, що вони щойно пропливли дві милі. Хочете випити?»
  — Краще я вип’ю чаю, — сказала місіс Перігор.
  «Я насправді не п'яниця».
  — Ми не будемо турбувати Люка, — сказала Деббі.
  «Заходь на кухню та побалакай, поки я готую».
  Я посміхнувся Перігору, коли вони пішли. Оскільки він був присутній на марафоні у своїй офіційній якості, він був у повному розвазі, пихатій палиці і тому подібному. Я сказав: "Я пропоную щось сильніше. Що ви будете мати?"
  Він сів і поклав свій кашкет і пишну палицю біля стільця.
  «Деякі люди думають, що через те, що я темношкірий багамець, я харчуюся рідким ромом, але я віддаю перевагу скотчу».
  Я підійшов до бару біля басейну й підніс пляшку Glenlivet
  "Це робити?"
  Він посміхнувся.
  «Це буде дуже добре».
  Я налила йому дві склянки й поставила йому під лікоть пляшку крижаної води. Я сказав: «Сьогодні вранці мені зателефонував Біллі Каннінгем. Він каже, що на місці, де його зачепила куля, росте сиве волосся. Він вважає, що це робить його видатним».
  — Він справді загубив той пістолет у воді? — з цікавістю запитав Перігор.
  — Я відповім на це, поставивши вам запитання, — сказав я.
  «Чи справді Дін підставив екіпаж «Капістрано», підкинувши кокаїн?»
  Перігор усміхнувся.
  "Розумію." Він не звернув уваги на воду й сьорбнув скотчу.
  — Дуже добре, — зауважив він.
  — А тепер скажіть мені, ким був Робінзон?
  «Ми надіслали його відбитки пальців до Штатів, і американці розповіли нам, але ми могли б дізнатися самі, коли б почали копати. Він був англо-кубинцем, отримав освіту в Англії. Його звали Рохас, і він був братом Переса. закон».
  Я розглядав цю інформацію, яка для мене не мала значення.
  «То що ж станеться? Ми живемо в постійному стані облоги?»
  — Я так не думаю, — сказав Перігор.
  «Була зроблена спроба таємної атаки на Багамські острови, і вона провалилася. Ми досліджували кожну незвичайну подію з моменту вбивства Рохаса і не знайшли нічого, що вказувало б на те, що атака триває. На мою думку, цю думку зараз поділяють комісар Дін і Уряд, вся ідея була задумана, спланована і реалізована Пересом і Рохасом, ймовірно, Кастро нічого про це не знав».
  "Ти думаєш, ні?"
  «Мені здається, це було схоже на Генріха II і Бекета. Ви знаєте історію?»
  «Генрі сказав: «Хто позбавить мене цього бурхливого священика?» «І четверо лицарів пішли й убили Бекета в соборі».
  — Пізніше Генрі покаявся за це, — сказав Перігор.
  «Я знаю, що Фідель Кастро не святий, але я не думаю, що він опуститься до того, що зробила ця пара. Він сам надто вразливий. Ні, між Кубою та Багамами точиться зла з тих пір, як їхні реактивні літаки розстріляли наш промисел. патрульне судно і вбили чотирьох чоловіків, і, я думаю, Кастро вголос задавався питанням, як вирішити багамське питання, і Перес і Рохас вирішили вжити заходів».
  — Отже, ви тепер думаєте, що ми можемо жити як розумні люди.
  — Я б так сказав. Він усміхнувся.
  «Але хіба хтось не казав, що вічна пильність є ціною свободи. Це навчило нас уроку, з якого ми виграли. Ціною».
  «Я не збираюся послаблювати заходи безпеки в готелях», — сказав я.
  «Дуже мудро. Ми також запровадили заходи безпеки, вони непомітні, але вони є». Він підняв руку.
  — Не питай мене, що вони.
  Я посміхнувся йому.
  — Я б і не мріяв про це. Деякий час ми сиділи мовчки, а Перігор смакував своїм віскі. Я сказав: «Знаєш, що найсмішніше у всій клятій справі?»
  "Що?"
  «Коли ти кинув цю чванливу палицю. Ти виглядав таким до біса дурним, але це спрацювало».
  «Ах, палиця для пихатості. Ви знаєте історію цього?»
  "Немає."
  «Це прямий нащадок ясена, який носив римський центуріон понад дві тисячі років тому. Він використовував його, щоб дисциплінувати своїх людей, але потім він став службовим персоналом. Рід розділився досить рано; один шлях вів до фельдмаршала. жезл, другий — офіцерську тростину!» Він раптом кинув його мені.
  Я схопив його з повітря і мало не впустив, бо він був неочікувано важким. Я думав, що це просто тростина, обтягнута шкірою, але ця була наповнена свинцем з обох кінців. Перігор люб’язно сказав: «Не лише офісний персонал, але й зброя проти злочинності. Це двічі врятувало мені життя».
  Я повернув зброю проти злочинності, і він сказав: «Емі повірила мені сьогодні вдень, що ваша дружина чекає дитину. Це так?»
  «Так приблизно через шість місяців».
  «Я радий, що те, що сталося в Техасі, не постраждала від неї назавжди. З огляду на те, що я знаю про вашу сімейну історію, чи можу я сподіватися, що це буде хлопчик?»
  А через півроку у Карен народився брат
  
  OceanofPDF.com
  Інформація про документ FB2
  Ідентифікатор документа: fbd-67c681-1c01-d848-c0a9-d5c4-f441-f8133f
  Версія документа: 1
  Дата створення документу: 19.03.2010
  Створено за допомогою програми Fiction Book Designer
  Автори документа:
   •
  Вихідні URL-адреси:
   •
  OceanofPDF.com
  про
  Цю книгу було згенеровано конвертером FB2EPUB від Lord KiRon версії 1.0.35.0.
  Ця книга створена за допомогою конвертера FB2EPUB версії 1.0.35.0 написаного Lord KiRon OceanofPDF.com
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"